Любий бо-пер!..

Тож відвідини госпису не заспокоїли мене. Я не сміявся, ні, я — боявся. Людина, побачивши карикатуру на себе, спершу, либонь, радісно напне на обличчя м'яку лицемірну усмішку, а може, й засміється, та в самому осерді, в серці в неї відкриється малюсінька ранка. Хай так, я сміюся з себе, але не погоджуюся, щоб інші з мене сміялися. Панове, які живуть у лежачому положенні, мов карикатурки, поодинці чи гуртом підсміюються з мого прийдешнього.

Тамашеві, який влітку нарешті повернувся з Швейцарії, я оголосив:

— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина.

Зауважу, що, вимовляючи цю фразу, я розтяг вуста у тонкій посмішці, щоб хлопець не сприйняв занадто серйозно мою звістку про старіння. Я сподівався, що він знає про таке поняття, як самоіронія.

Після історії з панною Сільвією уже минуло з декілька місяців, і я потрошку змирився з тим, що опинився долі, тобто мене збили з ніг і перестали зі мною рахуватися. Людина має заздалегідь звикати до горизонтального положення, яке їй доведеться зайняти в могилі. Ось я й призвичаївся, тобто увесь мовби задерев'янів, і тепер лише зрідка прокидався зрання від шаленого серцебиття і з відчуттям, що краще було б не прокидатися взагалі.

— Я повернув тебе додому, синку, бо бачу, що старію, а в домі потрібен мужчина, — так, повторюю, оголосив я Тамашеві, тонко всміхаючись. — Моя пам'ять слабшає… а втім, можна сказати інакше: пам'ять моя не вважає за потрібне підбирати все, що трапляє під ноги, або, точніше, прибирати зі шляху кожну грудку… Ти мені потрібен.

Тамаш встав, підійшов до мене — я стояв за своїм письмовим столом — і ніжно мене обійняв. Тривале перебування за кордоном не позбавило його теплих синівських почуттів.

— Ви зовсім не постаріли, тату, — мовив він.

Це був красивий юнак, десь на голову нижчий за мене. Обличчям він теж скидався на мене, хоч і в здешевленому виданні; його риси підтверджували образ, який лишився в моїх спогадах з його дитинства: занудна любов до порядку і просто вражаюча надійність. До самої смерті поруч зі мною буде слухняний син з доброю вдачею, втішно відзначив я, за звичкою, думаючи передовсім про себе.

— Вияви старості неспростовні, синку, — мовив я. — Наприклад, протягом минулих місяців я зауважив, що варто мені замислитись, як моя нижня губа відвисає й кілька зайвих крапель слини опиняються на моїй камізельці. Камізельці це не шкодить, бо слина не лишає плям, однак сам факт дошкуляє.

Тамаш засміявся, і це насторожило мене. Він не сказав жодного образливого слова, але, мабуть, подумав: невже це я маю ходити слідом з носовичком у руці?

— Я згадав про це як про один з виявів мого старіння, — сказав я. — Просто як доказ, а не для того, щоб ти щось робив. Бо ти навряд чи допоможеш мені, коли знадобиться, згадати ім'я мого первістка, твого брата, який помер за десять років до твого народження. Та й нащо пам'ятати, я навів тобі це як приклад. Моя знаменита, тобто бездоганна, пам'ять дала збій.

— Чого ви не спитаєте у Жофі, тату?

— Ти кепсько метикуєш, синку, — мовив я вже нетерпляче, однак насправді вдоволено: з нього буде звичайний тугодум, а отже — щаслива людина. — Ти засумнівався, що я старію, а я намагався розвіяти твої сумніви. Якщо це, звісно, не вияв звичайної синівської любові!

Тамаш знову встав і ще раз обійняв мене. З тією сором'язливою ніжністю, на яку здатні тільки чоловіки, поляскуючи один одного по спині. Тож я анітрохи не сумнівався, що й за кордоном він зберіг успадковані від матері лагідні риси, її любов до людей, а з нею й повагу до авторитетів, і що під моїм проводом він успішно обмине ті новомодні небезпеки, які буцімто загрожують сучасній молоді. Він не відростив бороди у Швейцарії, волосся стриг коротко. Я оглянув його: батьківська відповідальність навіть розчулила мене. Звісно, йому б не зашкодило бути трохи хвацькішим, — подумав я, але тут-таки схаменувся: досить і одного шаленця в сім'ї. Хоча, правду кажучи, я не себе вважав шаленцем у цьому світі.

— Чим би ти хотів займатися в Пешті?

З цього запитання почалася нова глава моїх старечих відкриттів. Я ще заледве прийшов до тями після того удару блискавки — ха-ха-ха — того щигля по носі, яким завершилась моя чоловіча пора, а вже наді мною нависла нова, ще потішніша, загроза.

Тамаш вчився на інженера-текстильника. Розповівши, що в Женеві закінчив уже два курси, він спитав, чи може жити в мене.

— А де тобі ще жити? — здивувався я. — Квартира доволі простора, двом парубкам місця цілком досить.

— Однак… — мовив Тамаш.

Звісно, я не звернув уваги на його «однак».

— Я повернув тебе додому, бо відчуваю, що мені бракує тут людського відлуння. Маю надію, що ти з увагою поставишся до значущості цієї ролі.

— Я постараюся, татку.

Здається, його не зачепила пихатість, яка виразно прозвучала в моєму запитанні. Добра, чуйна душа, — вирішив я.

— Ми маємо зрозуміти одне одного, синку, — мовив я. — Я потребую не лише розуміння з твого боку, хоча й воно не зашкодить такому стариґаню, а надто якщо воно лише вдаване, тобто виступає як вияв любові й такту. Я не тому покликав тебе додому, щоб ти з носовичком у руках ходив слідом за своїм причмеленим татусем і витирав йому слину й шмарки. І навіть не заради Жофі, котра, як бачу, нізащо не помре, поки ще раз не погодує тебе грудьми пам'яті.

— Я розумію, тату.

— Допускаю, що так, — сказав я. — Тоді, можливо, зрозумієш і наступне. Світ навколо мене замовкає, сину. Я недочуваю і, можливо, тому не вловлюю його голоси? Чи, може, я надто пильно, притуливши вухо до зап'ястка, вслухаюся у свій пульс, який б'ється так голосно, що заглушує всі інші звуки? Це тривожний симптом, сину, ознака близького маразму. Письменник доти лишається письменником, поки, вслухаючись у себе самого, за акустичними проявами власного організму може вловити й звучання світу. Але якщо світ для нього вмовкає, то на біса увесь цей концерт. Людині в старості дедалі більше чогось бракує, усе рідше вона може поповнити цю нестачу за межами свого помешкання: тому стає усе розгубленіша й самотніша. Новий досвід її вже не цікавить, з неї досить і того, що накопичилося впродовж довгого життя, а втім, вона й не вірить, ніби є щось нове під сонцем, та й над ним теж. А тому вона радше замикається в собі, глухне, сліпне. І щоб хоч якось розважитися, зрештою, залазить на вогненну колісницю Іллі-пророка, спокушена хибною ідеєю безсмертя. Усе вище, все далі від охололої й онімілої Землі! Ти розумієш?

— Розумію, тату.

— Можливо, — сказав я. — У такому разі, ти, мабуть, усвідомлюєш і роль, на яку покликаний. Твоя молодість має стати посередником поміж моєю глухотою і світом.

— З превеликою радістю. Наскільки стане моїх здібностей. Та мені здається, тату, що ваш слух ще й зараз досконалий.

— Старий чоловік уже тільки наполовину мужчина, — вів я далі після короткого мовчання, тим часом згадуючи, чи випив вранці свій проносний чай. — Другу половину ти маєш надолужити сам, синку. З цього ти можеш збагнути, що я зараховую тебе до чоловіків і буду прислуховуватись — з великою вірогідністю — до твоїх порад і зауважень. Перш за все стеж за тими шлаками, які на схилі літ накопичуються в кожної людини після того, як згорають її пристрасті. Пристрасті, що тамуються впродовж усього життя, не зникають безслідно, самоконтроль, нав'язаний нам так званою цивілізацією, до останнього подиху обтяжує наші шлунки. Наприклад, хочу привернути твою увагу, щоб ти бодай щовечора нагадував мені про зроблене мною приголомшливе відкриття: я заздрісний. Чому й кому я заздрю, я не знаю. Нагадуй мені також про те…

Але зненацька я знудив самого себе.

— Іншим разом продовжимо, синку, — сказав я. — А тепер іди до своєї кімнати, трохи відпочинь.

— Ще одну хвилинку, тату, — попросив Тамаш. — Ви ще не відповіли на моє запитання, чи можу я мешкати тут?

— А що тобі заважає?

— Я не сам, тату.

— З якого боку не гляну, бачу перед собою лише одну людину, — сказав я спантеличено: певне, моя голова вже поринула в роботу.

— Я одружився, тату!

— Тільки не це! — одразу ж сказав я, — тільки не це!

Навіть, можливо, не просто сказав, а загорлав. Стоячи коло письмового столу, я відчував, як зі мною відбувається дивна метаморфоза: до моєї, наче в древнього сфінкса, пророчої голови додалася нижня частина кровожерного обивательського тіла.

— Тільки не це! — репетував я.

Тамаш дивився на мене. Вочевидь, він вирішив, що після обговорення моєї уявної глухоти настала черга справжньої, тому підійшов ближче і нахилився до мене:

— Ви неправильно зрозуміли мене, тату, — сказав він досить голосно. — Я повідомив вам не про намір одружитися, а про самий факт: я одружився.

— Це неможливо! — загорлав я знову.

— Місяць тому, в Женеві.

— Це неможливо! — продовжував я репетувати.

— Що ми побралися в Женеві?

— Це неможливо!

— Їй-богу, я вже повнолітній, батьку.

— Бога не існує! Правда, не тільки через це.

— Я побрався з угоркою, тату.

— Я викликав тебе сюди, аби в домі був мужчина.

Тамаш підступив ще ближче.

— То ось же я.

— Тебе тут нема! — горлав я.

— Через те, що я одружений…

— Ніхто тебе не просив бути аж таким мужчиною! — бушував я. — Не бажаю знати про це!

— Про що ви не бажаєте знати, тату?

— І Жофі теж! — горлав я.

— Про що ви?

— Я спровадив тебе додому, щоб ти став моїм опікуном, а не заселив мій дім німфоманками.

— Я до ваших послуг, тату, але…

— Не бажаю більше бачити довкола себе жінок, — не вмовкав я.

— Як ні, то ні, тату.

— Батьковбивця! Ґонерилья[6] в чоловічій подобі!

— Як? — спитав Тамаш.

Він не знав Шекспіра. Його неосвіченість не обурила мене. А, навпаки, вгамувала.

— Навіть знати не хочу! — наполягав я.

Тамаш глянув на мене, далі вклонився й мовчки рушив до дверей.

— Гістологічна несумісність! — крикнув я йому вслід, уже трохи спокійніше.

Він обернувся.

— Не розумію, — сказав він.

Опритомнюючи, можливо, під тягарем спогадів, я проказав:

— Між мною і жінками виникла гістологічна несумісність… недавно з'явилася, — додав я заради точності.

Тамаш опустив очі.

— Я з великим жалем приймаю ваше рішення, тату, — сказав він виразно, як і належало інженерові-текстильнику, — а тому виселяюся з будинку. Зрештою, це буде не перший такий випадок у нашій родині, — додав він, усміхаючись. — З ваших оповідей я знаю, що мама вийшла за вас всупереч протестам, і навіть забороні її батьків.

— Де ця жінка? — спитав я.

Через тиждень після цієї розмови вона прибула до Будапешта. Її батько ще до війни примандрував з Дебрецена до Швейцарії, одружився там на текстильній фабриці — еге ж, текстильній! — проте в його домі куховарила угорка й балакали там угорською. Чому, вже не пригадаю. Можливо, і свекор також був угорцем? За кордоном представники однієї нації — якщо не соромляться свого походження — так туляться одне до одного, як слова вдало написаної фрази, вважаючи, либонь, що лише вкупі мають якийсь сенс. Катрін — далі ми називатимемо її Каті — говорила по-угорськи без помилок, і навіть гарно, хоча в її інтонаціях ще й досі вчувалися далекі дебреценські витоки.

— Цілую ручки, папá, — сказала вона ще з дверей, коли Тамаш, привізши її з аеропорту, допровадив до моєї кімнати, аби нас познайомити.

Я обернувся з-за столу. Після довгої дороги вона не виглядала втомленою, а можливо, вже й скупалася, перевдяглася? Поряд з їхньою кімнатою на другому поверсі була окрема ванна. Каті була в білих штанях і пуловері вишневого кольору.

— Папá? — перепитав я. — Наскільки мені відомо, я вам не батько, панночко.

Каті, яка рушила було до мене, зненацька завмерла, зупинилась за три-чотири кроки від мого письмового столу. Вона спалахнула, зарум'янилася навіть шия. Тамаш обняв її за плечі і підштовхнув до мене. За ними в дверях з'явився червоний товстий ніс Жофі.

— Дозвольте нагадати вам, тату, що Каті вже не дівчинка, — поштиво, хоча й зі сміхом, мовив Тамаш. — Ми вже місяць, як побралися.

— Це нічого не означає.

Вона була вродлива жінка, з — наскільки я міг судити — пропорційно складеним, чутливим тілом, що мене особливо розлютило. Могла б, принаймні, носити окуляри!.. Але як яскраво сяяли її очі! Вся її струнка постать здавалася легкою, ніби кинуте мимохіть зауваження, значущість якого відчуваєш лише згодом, коли воно досягає глибин свідомості.

— То як до вас звертатися, тату? — запитав Тамаш.

— Поки що ніяк, — відповів я. — Скажу пізніше, як буде потреба. Скільки вам років, панночко?

— Виповнилося сімнадцять, mon cher beau-père, — пояснила Каті. Вона опустила очі, та по гнучкій дівочій шиї я визначив, що її діафрагма дрижить від сміху. Певна річ, це мене теж гнівило.

— Дитину вже маєте, панночко? — питав я далі.

— Ні, тату, — відповів Тамаш.

— І не намічається?

— Ні! — рішуче відповіла Каті.

Жофі, що й досі тіснилась у дверях, тепер увійшла до кімнати.

— Цього мені тільки бракувало, — пробурчала вона тихо, однак достатньо голосно, щоб усі почули. — Дитина?.. Та я відразу піду на пенсію. Обслуговувати чотирьох з моїм хворим попереком?

— Не думайте, панночко, що ми тут з мухами в носі, ми просто примхливі, як і всі старі люди, — сказав я, впівока спостерігаючи за Жофі і продовжуючи вивчати Каті, яка розгублено дивилася на мене. — Запам'ятайте це, якщо бажаєте увійти до нашого сімейного кола.

— Qu'est ce que c'est que з мухами в носі? — перепитала Каті в Тамаша.

— Ті, хто вважає, що їх кусають мухи, — відповів я. — У ваших шановних батьків буває сверблячка?

— Зрідка, mon cher beau-père, — сказала Каті, вона знову сміялась.

Сум і сміх так швидко мінялися місцями в її дівочій натурі, як її угорська мова з французьким плином думок. Цей легкий сміх я полюбив перш за все, коли вже згодом, набагато пізніше, зміг пробачити їй те, що вона жінка і близько, чи, точніше, ближче, допустити до свого серця. Та поки що в Фермопілах своєї старості я відбивав усі її атаки.

— Однією з наших примх, яку розділяє зі мною моя стара приятелька Жофі, — звернувся я до дівчини, одним оком поглядаючи на Тамаша, — є та, що ми не любимо красивих жінок, і не сприймаємо їх ані як дружин, ані як невісток. Наприклад: перед не таким якісним екземпляром жінки я не соромився б, що в мене тече з носа, хоч поки ще й не крапає, та через певний час крапатиме. У цьому випадку ви, панночко, тактовно відвернетесь, а оскільки йдеться про вродливу жінку, то думка про це дратує мене вже зараз. Далі: я мерзлякуватий і навесні, коли виходжу в сад, напинаю на плечі ветху чорну берлінську хустину моєї приятельки Жофі, що дратуватиме вас і, відповідно, рикошетом, мене. Підемо далі: я люблю тільки сонячну погоду, і якщо похмурніє, з мене й слова не витягнеш. Коли б ви своїми курячими мізками були здатні усе це достойно сприйняти — а я ще й не обмовився про значно важчі речі — тоді я вважав би вас занадто мудрою як на ваш вік, і це мене відштовхнуло б ще далі.

З виразу Тамашевого обличчя я бачив, що він просто насолоджується цією сценою; це вже й мене здивувало, адже я не сподівався від нього такого лукавства.

— Mais il est charmant![7] — вигукнула дівчина, й, відсторонивши Тамаша, який зробив спробу її втримати, підбігла до мене. Я спізнився, не встиг підвестися з крісла. Вона обняла мене за шию, за французьким звичаєм поцілувала в ліву, потім у праву щоку, далі схилилася до моєї руки і теж поцілувала. — Mon cher beau-père, vous étes charmant![8] Її легкі поцілунки, що злітали з тремтливим теплом метелика, пробуджуючи давню насолоду кохання, ще дужче засмутили мене. Я скочив з крісла такий обурений, ніби принизили мою чоловічу гідність. Нині, коли пишу ці рядки, стає очевидним, що, граючи роль суворого стариґаня, я насправді виглядав блазнем, і лише моя невістка завдяки її надзвичайно чутливому жіночому розуму та інтуїції розгадала мене. Хочу повідомити: на роль анахорета теж треба вчитися, якщо людина взагалі на це здатна.

— Панночко, — мовив я, — ви помиляєтесь, я зовсім не пречудовий. Що стосується мого фізичного стану, либонь, ви вже чули, а якщо не чули, то будьте такі люб'язні запам'ятати, що в старих організмах структура білка докорінно відрізняється, це доведено зокрема й біохімічним аналізом. В ході обміну речовин у білку, що перебудовується, виникають дедалі стабільніші вузли, які, врешті, й унеможливлюють подальший обмін. Що це означає — а означає воно, серед іншого, й атеросклероз головного мозку, який рано чи пізно веде до кретинізму, — про це вам розповість детальніше mon fils[9] Тамаш. Що ж до моєї так званої душі, то я дивлюся на світ і вигляд цього бруду дозволяє мені лишатися чистим. Ви зрозуміли мене?

Не знаю, що вона зрозуміла зі сказаного, та мене вона зрозуміла. Безперечно, таке ставлення спершу спантеличило її: вона дивилася на мене широко розплющеними переляканими очима, однак не зблідла. Щоправда, не спромоглася щось відповісти, але з кімнати не вибігла. Хоча її по-дівочому тендітна шийка і почервоніла до самих ключиць, однак очі не наповнилися слізьми. Як видно, вона тримала свою душу в швейцарському порядку, і була ця душа такою ж цивілізованою садовою рослинкою — хоча, зрештою, тут ніколи не знаєш запевне! — як і душа Тамаша, хіба дещо самобутнішою, саме настільки, наскільки вона була молодша. Згадаю для прикладу вияв її природної тактовності: у моїй присутності вона ніколи, й пізніше також, не цілувалася з Тамашем, не дозволила навіть взяти себе за руку. Однак вийшовши до сходів за чверть години після нашої розмови, я вражено зупинився: згори, з їхньої кімнати на другому поверсі, до мене линула весела французька пісенька на хвилях приємного альту Катрін. Дякувати Господу, пробурмотів я, що вона хоча б не пищить тоненьким сопрано.

Нагорі скрипнули двері, сходами спускався Тамаш. Пісенька урвалася в ту ж мить, як відчинилися двері:

пролунало наостанок, і одразу ж у тій самій тональності, ніби продовжуючи пісню, почувся сміх, що звучав так солодко і йшов від самого серця, а може, звідкілясь ще й глибше.

Вона сміється… з мене?

— Дорогий татусю, чи знайдеться у вас ще п'ять хвилин?

Внутрішні сходи вели нагору до Тамашевої кімнати, а вниз — до цоколя; тут мешкала Жофі, поряд була ванна кімната і ще кімнатка для гостей, далі — кухня-пральня, комірчина і — згідно з вимогами — окреме приміщення для газового лічильника. Я подався до пральні, де щодня двічі підвішував себе на п'ять хвилин, щоправда, якщо не забував про це.

— Зараз мені ніколи, — буркнув я похмуро. — А втім, ходи зі мною, — кинув я через плече, вгледівши його розчароване, насуплене обличчя.

— Нащо вам підвішуватись, тату? — спитав Тамаш.

— Я втілюю присуд, винесений мені суспільством, сину, — відповів я. — Точніше, втілив би, якби стало духу. Отож так без толку й приміряюсь, двічі на день… Отам, праворуч, перші двері, це і є моя плаха.

Пристрій для підвішування, з дерева, сталі і шкіряних ременів, був прилаштований у пральні на довгому міцному двадцятисантиметровому гачку. Тамаш зацікавлено розглядав його.

— Він також годиться для розтягування закостенілих шийних хребців, — сказав я, — щоб я міг тримати спину пряміше, беручи участь у суспільному житті.

Я почав застібувати паски. Голову — поміж двох підбитих замшею ременів, підборіддя — на передній. Щоб застебнути третій, з'єднувальний, ремінець, доводилося петлю довкруж шиї трохи повертати ліворуч, але й так мені інколи по декілька хвилин не вдавалося натрапити на потрібну дірочку. Від допомоги Тамаша я відмовився.

— Краще допомагай мені не забувати про цю нікчемну інквізиторську вправу. Взагалі це мала б робити Жофі, але вона, певна річ, теж забуває.

Присутність сина радше мене нервувала, бо я ніяк не міг застебнути пасок.

— Облиш, — сказав я. — Та заразом хочу ще попросити, щоб ти нагадував мені, аби за півгодини до вечері я пив шлунковий чай. По-суті, це теж обов'язок Жофі, але вона забуває. Приготувати — приготує, однак не подасть. Якщо не п'ю його щодня, то маю запір. Можливо, через скнарість.

— Через скнарість?

— Що моє, хай лишається зі мною, — пояснив я.

— Розумію, батьку.

— Втямив нарешті, для чого ти повернувся зі Швейцарії?

Здається, Тамаш таки мав почуття гумору. Він сміявся. Та це мене не втішило.

— Коли я підтягну мотузку, — сказав я, — звертайся зі своїм проханням. Це найсприятливіший момент: не маючи можливості говорити, я не матиму змоги тобі відмовити… Однак, стривай, ще одне слівце про Жофі.

У кутку кухні-пральні в блакитному пластмасовому цеберці мокла брудна білизна. На гладильній дошці біліла моя невипрасувана сорочка.

— Жофі, — сказав я, — не бажає визнавати ma belle-fille[11] господинею, отож хай Каті не спаде на думку замовляти їй обід, вечерю чи цікавитися підрахунками витрат на господарство. В цьому немає необхідності. Я теж ніколи цього не роблю. Жофі вірна мені, як старий комондор[12], до її рук і філера не прилипне. Ну, кажи вже.

Я підтяг мотузку — і моє підборіддя задерлося догори. Відпустив мотузку — підборіддя подалося вниз.

— Подивися на годинник, і коли мине п'ять хвилин, скажи.

— У мене не прохання, а, швидше, запитання, — мовив Тамаш, обіпершись на прасувальну дошку. — Тату, вас не дістає присутність у домі моєї дружини?

— Кр-рр, — сказав я.

— Бо якщо так, то я хочу просити у вас дозволу переїхати. Правда, у цьому випадку я не зможу виконувати ті завдання, заради яких ви мене викликали додому, проте це меншою мірою порушило б ваш звичний розпорядок, аніж наша присутність.

— Кр-рр, — сказав я.

Після згаданої вище розмови я відвідав — задля розвідки — свого давнього товариша, який так само мешкав з невісткою й сином під одним дахом. Колись… коли ж це?.. дуже давно!.. він потрапив до Пешта з алфелдського хутірця Гайдубагоша, його син народився вже тут, одружився, вже й підростають онуки. Цього дідка можна було пожаліти, як і мене, його дружина померла приблизно тоді ж, коли й моя, і теж під час пологів. Відтоді — оскільки зв'язок через дружин обірвався — ми бачимося нечасто. Поки Тамаш перебував у Швейцарії, я на самоті не раз розмірковував, чи не легше, зрештою, терпіти самотність в оточенні й під захистом сім'ї, як Йошка, ніж цю мою агресивну, зі скреготом зубовним, відлюдькуватість. І в такі хвилини я несамохіть опинявся наодинці з однією з кумедних — бо невирішених — проблем свого життя. Проблема ця, немов підводне чудовисько, зненацька виринала на поверхню моїх днів і плювала межи очі.

Я прирік себе на самоту, аби мати можливість працювати. Однак чи має моя праця бодай якусь користь і в чому вона полягає? Окрім того, що подеколи — зрідка — вдала, майстерно виписана фраза принесе втіху моїй душі?

Після п'ятдесяти з гаком років смішно ставити таке запитання. Та й гірко, до сліз!

Інколи вона так малюється мені, моя праця: буцімто я заходився складати єгипетську піраміду, однак вершиною до землі. А позад мене, в минулому, і довкруж мене, у вирі шаленіючої юрби, тисячі й тисячі таких самих безглуздих споруд, незліченна кількість перевернутих догори дриґом пірамід. Немов у пустелі, де міраж перевернув з ніг на голову сенс людської праці…

Це варто уявити! А тоді — покарання, вигнання незугарних творців у пекло і їхні зойки серед тамтешніх проваль.

Я не маю наміру роздумувати про сенс мистецтва, носити до лісу дрова. Долучатися до галасливого словоблуддя, крізь яке вже ледве долинають голоси самого лісу. Ми, на жаль, — і я теж не виняток — дійшли до того, що за деревами часто не бачимо лісу, інакше кажучи, за міркуваннями — сенсу. Наприклад, заради чого ми опинилися на цій землі: можливо, щоб добре почуватися? І т. д., і т. п. — каже у подібних випадках Стендаль, коли йому наб'ють оскому власні думки. Та всі ці міркування вартували б хіба що гомеричного реготу, якби не снувала довкола нас купа шляхетних душ, які прагнуть заспокоювати дурну юрбу. Утішити тим, що людина виконує на землі роботу паразитів — знищує, щоб наприкінці самознищитися.

І з цією думкою я знову повернувся до своєї паразитичної роботи — хіба вартувало заради неї прирікати себе на самотність? На цю мишачу нірку, з якої я кишнув, попискуючи, усіх моїх ближніх? А нині готовий вигнати з неї й сина за те, що він, підкорюючись обов'язку — слава йому! — бажає примножити нашу недолугу породу?!

Що ж, придивимось ближче до щасливого сімейного кола а-ля Янош Арань[13], де турботливі родичі захищають самотнього старого від жорстоких ударів старості. І дбають не лише про чистоту простирадла, а й душу його оберігають від глумливих укусів зовнішнього світу, і навіть від неодмінного в таких випадках самобичування. І чуйно, й лагідно супроводять його до самої могили.

Невдалі результати мого візиту й проведеного обстеження не мали, на жаль, жодного впливу на мою подальшу долю. Це допомогло мені напрочуд ясно збагнути, що надбаний у старості досвід уже неможливо конвертувати. Той, кому на схилі років надають стусанів, відповідає лише сміхом.

Чи маю сказати, що й так було все добре? Та кажи-не кажи, однаково невідомо, що було б, якби все пішло інакше…

З Йошкою ми зустрілися біля його під'їзду, він саме повертався додому з блакитним молочним бідончиком у руці.

— А це що? — спитав я, показуючи на посудину.

— Як що? Молоко.

— Правильно, — сказав я. — Такому дідуганові тільки молоком і вечеряти, а не ростбіфом з цибулею.

— А ти все їси ростбіфи?

— Я? Аж надмірно. Адже я тобі годжуся в молодші братики.

Йошка кисло всміхнувся.

— О, так-так, — сказав він. — Якщо не помиляюся, ти молодший за мене на півроку.

— Я свої роки не рахую, ти мав би це знати, — відповів я. — Тільки чужі. З чужих можна, принаймні, посміятись. Хоча, друже, ти старший лише на півроку, але в твоєму віці це велетенська різниця.

Він добряче постарішав відтоді, як востаннє був у мене. З його обличчя я бачив, що він думає так само, однак вирішив, що причина у його віковій далекозорості. Однак вигляд він мав непоганий: сухорлявий, високий, він здавався ще довшим — на висоту своєї шапки з баранячого хутра, яку не скидав з голови ні взимку, ні влітку, а іноді носив і в кімнаті. У цій шапці він був вищий навіть за мене.

— Лисієш, Йошко? — спитав я і ткнув пальцем на його шапку. Він тим самим жестом показав на мою голову — я був без шапки.

— А ти все вештаєш у тій самій перуці?

— До самої могили, — відказав я.

Ми стояли біля ліфта, двірник з ключем усе не виходив.

— Піднімемось пішки?

— Та ні, це шкідливо для твоїх легень.

— Розширення легенів — це ж у тебе, — мовив Йошка. — Маєш рацію, їх треба берегти.

Ми пройшли до його кімнати, найменшої у всій квартирі, колись це було приміщення для челяді з віконцем у внутрішній дворик. І молоко він поніс просто до себе, а не на кухню. Відводячи від мене погляд, пояснив, що зі своєї колишньої, просторої, вікнами на вулицю, кімнати він перебрався, бо підросли онуки, почали вчитися, а знанням потрібно місце.

— Розумію, — мовив я. — Живеш на свої?

Він перелив молоко у червону каструльку, поставив її на старомодну спиртівку на столі, чиркнув сірником. З шафи дістав два кухлі.

— Вип'єш зі мною?

— Увечері я їм тільки ростбіф. З цибулею, — додав я.

Він продовжував порпатись у шафі.

— От біда, у мене закінчився хліб, — пробурмотів Йошка. — Забув купити.

— Збігати до магазину, старий?

— Він уже зачинився, хлопче. Проживу й без хліба.

— Чому не позичиш у невістки?

Він відмахнувся.

— Проживу й без хліба.

— Певно, що проживеш, — сказав я. — Та чому твоя невістка не принесе тобі молока й хліба, коли щоранку йде до крамниці за своїми харчами?

Він повернувся до мене своїми білими густими вусами. Якщо в нього й під шапкою таке ж густе волосся, — подумав я, — тоді воно, либонь, густіше, ніж моє.

— Їй, бідолашній, вистачає клопоту з дітьми.

— Бідолаха, — мовив я. — Бідолашна невісточка. Невістки керують нашою країною, чи не так?

Він знову глянув на мене своїми вусами, які здавалися розумнішими за очі.

— У мене все гаразд, — відповів Йошка. — Воно, звісно, що правда, то правда, доки була жива моя бідна жінка… Ні, я не жаліюся. Та навіщо жити такому старому, як я?

— У тебе волосся вже випадає? — спитав я.

— Ні, з волоссям усе гаразд, — відповів Йошка. — Мені одне не подобається: коли до них приходять гості, мене на ключ замикають ззовні. А так — все ніби й нічого.

— То випадає волосся? — спитав я ще раз.

— Хіба як мию голову, — відповів Йошка. — Тоді у мисці повно волосся, так і плаває білим жмуттям, краще його не мити.

— А в мене і без миття сиплеться, — сказав я, — заледве встигаю струшувати з піджака. Чи знаєш, скільки важить твоя волосина?

— Поки що не важив, — відказав Йошка.

— Не повіриш. Буває, працюючи за столом, зніму волосину з комірця і, не встаючи, кидаю в кошик для паперів, а вона від мене за три кроки. Така волосина не пливе в повітрі, а падає.

Тим часом молоко закипіло.

— У мене є трошки овечого сиру, домашнього, — сказав Йошка, — сестра прислала з Богоша. Хочеш?

Він вийняв його з шафи, поклав переді мною. Було видно, що звик до самозабезпечення.

— Слухай, Йошко, — сказав я, відсовуючи далі від столу свого стільця, — цей сир ніби ворушиться.

Він глянув на мене.

— Певне, що ворушиться. Це добре.

— Як це так? Зараз вискочить з тарілки.

— А знаєш, як його готують? — вів далі Йошка. — Овечим сиром наповнюють діжку, добре втрамбовують, далі накривають чистою тканиною й чекають, поки дозріє. А тоді виймають з діжки, кладуть під прес, щоб він набув пласкої форми, як пиріжок. Розумієш?

— Розумію, — кивнув я.

— Ну, — мовив Йошка, — потім його обсядуть мухи, десь за тиждень вилупляться хробаки і почнуть той сир гризти. Починають з країв і просуваються до середини. Тому на краю деякі лишаються, бачиш? — Йошка несподівано засміявся: — На мені? От непосидюча худобинка, — сказав він безтурботно, — вони ще неспокійніші за тебе. Поглянь, самі сповзають з тарілки…

— Ти потім це з'їси, куме?

Та можна було й не запитувати. Довкола тарілки вирували хробаки, деякі повтікали мені на коліна, а з колін — на підлогу. Йошка нахилився і, стуливши докупи товсті, хворі на подагру пальці, одним швидким махом змів їх на долоню і — доки я отямився — вкинув до рота жменю хробаків.

— Мої шолоденькі! — шамкотів кровожерно.

За браком зубів, видно, жував їх яснами; від жування його ніс теж ходив ходором, під носом великі колючі вуса, над ними — кошлаті білі брови, ще вище — густа біла чуприна. Він увесь уже ходив ходором. Один хробак застряг йому в вусах.

— І що — смакує? — запитав я.

— Мають напрочуд гарний смак, — відповів Йошка. — Скуштуєш?

Почувся стукіт у двері. Далі грюкотіння ногами.

— Мамо, — залунав дитячий голос, — а наш дід знову їсть хробаків!

Інший голос:

— Знову замкнувся у своїй кімнаті!

— Знов у нього чужий дядечко, — верещав перший.

Вертаючись додому, я розмірковував про те, чи знайдеться якась добра душа, яка вдосталь даватиме овечого сиру, коли й мене, після смерті Жофі, переселять у кімнату для челяді.

Можна з певністю сказати, що саме старість, поступово вилущуючи з нашого життя чесноти та гріхи, по-справжньому, тобто достеменно, засвідчує життєві цінності. І для зведення підрахунків стара людина найпідходящіша. Очі в неї вже не палають, розум тренований, розчарування позаду. Ми вже нічого не очікуємо від світу, і так само небагато — від себе самих. Світ і себе ми благословляємо — це зручніше, ніж клясти.

Що любов рано чи пізно підмінює звичка — це теж загальновідомо. Та коли зникають навіть рештки узвичаєного, людину — хоч би якою старою вона була — це приголомшує. Проповідь апостола Павла не вразила б мене більше, ніж зрада Жофі, — я навіть забув посміятись. Поняття вірності ми вже давно поклали на своє місце, тобто у скриньку для забавок, але щоб і нервові шляхи можна було переставляти, мов залізничні стрілки… гай-гай!..

Декілька років тому, коли зі страху перед старістю, тобто перед закостенінням, я збунтувався супроти моїх укорінених звичок і з неймовірною навіть для професійних революціонерів рішучістю переставив у ванній кімнаті лосьйон, названий іменем мсьє Роша, на місце австрійського лосьйону «Еліда» і навпаки; коли розтрощив на друзки спадщину матері — горнятко, з якого я пив вранішню каву, — у цей свій пізньо-підлітковий період у дечому я був ще невинний. Так, я не знав, що занедбавши свої старі уподобання, людина відчуває спустошеність і мимоволі обростає новими. У функціонуванні нервів, так само, як і в історії, не існує вакууму. Панівним принципом — чи звичкою — на поличці моєї ванної кімнати був тепер безлад. То чому ж мене так вразило, коли й Жофі проголосила: «Le roi est mort, vive le roi!»[14]

— Не розумію я вас, молодий пане, — сказала мені стара відьма.

— Не розумію… не розумію! — пробурчав я. — Та ви ж нещодавно повідомили мені… коли це було?.. так-так, наприкінці літа… що не маєте наміру обслуговувати чужоземних панянок, ба навіть більше — йдучи проти своїх правил, ви ще й погрожували покинути мій дім і мої тлінні рештки. Хоча цьому я не повірив…

— Що це з вами знову? — спитала Жофі, присідаючи на самий краєчок крісла, що стояло коло мого столу, цим, певна річ, виказуючи повагу.

— Всідайтеся зручніше! — мовив я. — Отже, ще влітку ви мені заявили…

— Та то ж було влітку, — сказала Жофі. — А зараз уже осінь.

— Ви так швидко міняєте свої переконання, моя старенька? — поцікавився я. — Відповідно до сезону?

— Коли це потрібно, молодий пане, — відповіла Жофі. — Чого кликали, га?

— Осінь, кажете, — вів я далі, підходячи до вікна і дивлячись на яскраво розмальовані парасольки пашаретських дерев, якими вони відгородились від близької зимової негоди. — Отже, осінь, однак ще не зима. Тоді нащо ви так розігріли котел, наче на вулиці вже сніг рипить під ногами?

Жофі мовчки дивилася на мене.

— Чим ця дівчинка вам знову не догодила? — спитала вона перегодом. — Адже знаєте, що вона мерзне.

— А що ви казали ще недавно, влітку? — спитав я. — Ніби невістка — чужа кістка, вона й сина від батька віднаджує.

Жофі засміялася:

— Чого тільки людина не наговорить, молодий пане.

— Коли померла моя бідолашна дружина, — вів далі я, стоячи біля вікна й спостерігаючи, як гнуться під поривами жовтневого вітру мої улюблені дерева вздовж Пашареті, — ви сказали, що залишитесь у мене лише за умови, якщо я не приведу в дім нової жінки.

Жофі знову засміялася:

— Та ж оцю не ви привели. Чого ви так нервово барабаните в шибку?

— Якби я вважав гідним відповідати на таке каверзне запитання, — мовив я, — то сказав би так: я нервуюсь, бо мене зрадили. Я вважав, опудало ви старе й горохове, що ви, хай навіть суто через свою лінькуватість, будете стояти на моєму боці увесь той короткий час, який я маю намір провести на цій землі. Та хоч ви й стара калоша, у вас у голові сама молодь.

Це доказ моєї неймовірної невинності, яку я не втратив і в старості; я був ображений, мов дитя, у якого відібрали з рота материнську пипку. Читав я про якогось Уголіні Кемона з Мілана, котрого і в старості годувала грудьми його дочка, — хіба не цього я прагнув? Ніколи я не присипляв себе думкою, ніби мене любили — ті, хто любив — заради мене самого, однак належної оплати, зокрема й від видавництв, добивався завше, аби мої розрахунки зі світом не видавалися надто односторонніми.

— То я піду, молодий пане? — спитала Жофі. — Чи я казала ще щось, чим ви хочете мені колоти очі?

— От дивлюсь я на вас, Жофі, — вів я далі, — і бачу: ви дуже схожі на Фрідріха Великого. Кажуть, ніби якось на полі битви він перегородив шлях своїм воякам, які тікали від ворога, і закричав: «Що, собаки, хочете жити вічно?!».

— Я не знаю нікого з таким найменням, — відказала Жофі. — От на Чевському шляху, справді, мешкав один бляхар на прізвище Великий, але його звали Бела… до того ж він уже давненько емігрував до Відня. А з ваших слів, молодий пане, я зрозуміла, що пан цей Фрідріх сам своє гівняне, перепрошую, життя, ще й як цінував! Безперечно, хотів пережити своїх вояків.

Оце ж бо і є демократія, подумав я, коли для старої служниці власне життя важить так само, як і життя імператора?

— Певно, що хотів, — мовив я. — Достоту, як і я — вас, правда, моя старенька?

Жофі подивилась на мене і знову засміялася.

— Ну, нехай так, — мовила.

— А чого це ви в такому доброму гуморі, стара відьмо? — спитав я.

— Жив у нашому селі, — мовила Жофі, — один господар, зі швабів, так ото на кухні в нього, над плитою, висіла гарно розмальована хустина з одним швабським висловом, мені якось його розтлумачили. А йшлося там ось про що, молодий пане: звідки прийшов, не знаю, куди йду, не знаю, та дарма, я все одно веселюся… І годі вам бебехати пальцями по шибці, ще розіб'єте.

У дверях вона обернулася.

— То що не так з цією дівчинкою?

— Атож, дівчинка! — передражнив я. — Якщо моя бездоганна пам'ять ще мені не зраджує, вона вже півроку як у шлюбі. Йдіть у своїх справах, Жофі.

— Йду, молодий пане, — відповіла стара, однак навіть не ворухнулася, вочевидь хотіла побалакати. — Вона ще зовсім дитина, молодий пане, треба з нею м'якше. Вже не кажучи про те, як вона вас любить, молодий пане.

— Мене? — здивувався я.

— Вас! — підтвердила Жофі. — Так уже ж поважає, що не насмілюється й вигляду подати. Ото позавчора питає: «А чи правда, матусю Жофі, що мій бо-пер — найбільший письменник Угорщини?»

— Дурниці, — кинув я роздратовано. — А вас вона, виявляється, називає матусею Жофі?

Жофі озвалася так само з дверей.

— Кажу ж бо, вона ще дитина. Такі маленькі ніжні горобчики потребують ласки, молодий пане.

— А звідкіля ви взяли, що вона мене любить?

— Тільки не виказуйте мене! — попросила Жофі. — Вона, молодий пане, попрохала мене розшукати ваше фото, вставила його у красиву золоту рамочку і повісила над своїм ліжком.

— Над ліжком? Та годі вам, ідіть до дідька, стара звіднице, — мовив я.

Порівнюючи з минулим, я бачу, що наразі Жофі раптово почала старішати: не лише ноги, а й дух її втомився. Від цього вона стала говіркішою — як, либонь, і я, що й видно з цих нотаток. На схилі літ людина словами заміщає відсутність думок — зверніть увагу, з якою диявольською швидкістю слова застрибують на їхнє місце! Не раз зі мною — зазвичай в усній бесіді — траплялося так, ніби я читаю завчасу підготовлений, видрукуваний у моїх мізках текст, особливо коли хочу казати правду. Хоча заспокоює те, що моє перо поки що рухається завдяки власній енергії. Але доки? — питаю себе інколи, і слід визнати, не без тривоги. І чи зауважу я це згодом, коли розм'яклість моєї черепної коробки перейде на кінчик мого пера? Коли зупиниться його рух, хто мені скаже про це? І чи повірю я? Розраховувати на співчуття не варто, хвацька молодь наступає на п'яти. Це зміна поколінь: однак чи весела це забава для того, кого замінюють?

Звичайно, я поки що міцний, навіть якщо моя пам'ять іноді потребує підпори, — вважав я тоді.

Наступного дня, коли Тамаша з дружиною не було вдома, я піднявся до їхнього помешкання. Кімната охайно прибрана — видно, що тут живе Тамаш, але видно й те, що він одружений; через прочинені двері ванної кімнати я помітив батистову нічну сорочку з мережаним комірцем, що сохла на плечиках. Фото висіло на стіні навпроти дверей до ванної, над їхнім ліжком. Мене це не тішило. Я був зображений у задумливій позі, підборіддя спиралося на долоню, мовби розмірковував: а чим, власне, займаються в ліжку піді мною ці двоє? Погляд мій замріяний, певно, я ніяк не можу здогадатися. Або ж марю про інший світ, у якому нагромадження твердих тіл зникає, віддаляючись до інших неземних сфер? Ні, сказав я собі, це не в моїй манері бути вічним свідком, хай тільки й двовимірним, нічних фантазій молодих істот, я завжди недолюблював роль вуаєриста[15]. Є тут суто фізіологічна несумісність: що робити мені, двовимірному, серед тих, хто живе у трьох вимірах? Для чого і яка користь мені з двох вимірів дивитися, як оголюється струнке красиве дівоче тіло?

Ось Каті скидає туфлі і, не дивлячись, звично знаходить вузенькою ніжкою домашні капці.

Ось скидає спідничку — я бачу це зі стіни, — спідничка на мить затримується на стегнах, потім, ніби поборовши вагання, сповзає донизу, огортаючи хвилястим обручем тонкі гомілки.

Це можна порівняти з тим — кажу я собі на стіні, — як вдала фраза огортає думку.

Вона носить колготи, а не панчохи, про це я теж можу довідатися зі стіни.

Що ми знаємо про жіночу сором'язливість?

Кидаючи замріяний погляд зі стіни водночас і в своє минуле, що пропонує мені стільки різноманітних варіантів, я бачу: ma belle-fille роздягається ніяковіючи, соромлячись навіть свого молодого чоловіка. Вона ховається за відчиненими дверцятами шафи, але дзеркало, на щастя, дає змогу мені побачити її по-дівочому незграбні швидкі рухи. Гадаю, вона не підозрює про зрадливість дзеркала.

Тонкими пальцями Каті розстібає білу блузку, випростує з неї обидві руки й кидає блузку на дверцята шафи. Три перламутрові ґудзики миготять в електричному світлі. Ma belle-fille кидає зверху бюстгалтер, ґудзики гаснуть. Я заплющую очі на стіні.

Тепер вона стоїть гола, маленькими грудьми просто до дзеркала. Плечі худенькі — ще дівчинка, сказала про неї Жофі, — я чітко розрізняю впадинку під ключицею, волоссячко під пахвою. Невеличкого темного острівця в короткому дзеркалі, що сягає лише низу засмаглого живота, однак не видно. Наслинивши вказівний палець правої руки, вона проводить ним спершу під правим, а тоді під лівим оком: так вона готується до ночі.

Ну ось, кажу я сам до себе на стіні, вона зникла з дзеркала. Вже в ліжку? Ні, ще сидить на стільці, весело погойдуючи голою ногою. Зі стіни я не бачу її лиця, вона повернулася до мене білою спиною. Та я ще трохи зачекаю — лише доти, поки вимкнеться світло й спалахне тіло, й вона лежатиме в ліжку, притиснувшись до стіни, щоб лишити для свого чоловіка, мого сина Тамаша, місце — поруч з собою, над собою, під собою, в собі.

Зупинімося! Й вибачте мені: я зійду зі стіни. Не бажаю щодня спостерігати цю сцену, хоч би й у темряві, — сказав я собі, — це мені не пасує, та й радості в цьому мало. Вернімося на своє місце, до письмового столу: за ним, можливо, мені ще вдасться раз-другий напнути на себе пишні шати на взірець жовтневого вбрання моїх пашаретських дерев.

Отже, я зняв зі стіни портрет, забрав до своєї кімнати і замкнув у шухляді письмового столу.

Тамаш з дружиною повернулися додому в обід; не минуло й п'яти хвилин, як у двері обережно постукали. Я вдав, що не чую. Знову стукіт, так само скромний, однак у тиші кімнати він так різонув по моєму серцю, ніби дитяче зітхання.

Ma belle-fille стояла у прочинених дверях, трохи нахиливши голову, стиснувши коліна. На ній була волошкового кольору костюмна спідниця й та сама біла блузка, верхній ґудзик якої вже був розстібнутий; її волосся трохи розкуйовдилося, ніби вона похапцем скинула свого червоного оксамитового капелюшка.

— Бо-пе-е-ер, — мовила вона, явно хвилюючись, — любий бо-пер!

— Прошу, що вам?

Оскільки вона не відповіла, я знову схилився над рукописом.

— Я не люблю, коли вранці мені заважають працювати, — мовив я, не обертаючись. — Це стосується також так званого тісного сімейного кола! Наш домашній розпорядок досить простий, за стільки часу вже можна було його засвоїти.

А що за мною й далі панувала тиша, можна було припустити, що моя гостя непорушно стояла в дверях, я обернувся. Ma belle-fille була, мов напнута струна, внутрішнє тремтіння якої непомітне, однак зрозуміло, що задзвенить від найменшого дотику. Вона стояла випростана, тісно стиснувши коліна й високо звівши голову, дивилася мені просто у вічі: вона була чарівна.

— Перепрошую, — мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.

— То що? — спитав я.

— Я не люблю, дорогий бо-пер, — сказала вона, — коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.

Я голосно засміявся: роз’ярена косуля. Ще почне буцатися, подумав я весело. Однак до кімнати не запросив, нехай постоїть там, у дверях!

— Катрін, — сказав я, — чи не маєте ви часом секретів від старої людини?

Вона зразу відчула зміну інтонації, я бачив це з її очей. Її обличчя було мінливе, як небо ранньої весни, найменша хмарка виднілася на ньому. Якби не таке шалене обурення, вона, можливо, й посміхнулася б.

— Катрін, — вів далі я, — від мене не варто критися. У моєму віці людина вже раз і назавжди складає зброю перед молодістю. Старі люди беззахисні, визнають вони це чи ні, і якщо вони навіть з мухами в голові, то й ті можуть лише злегенька вжалити. Який сенс приховувати щось від старого, котрий уже не здатен нападати, бо вже від усього відмовився й може нашкодити лише самому собі?

Визнаю, я зумисне перебільшив неміч свого тіла; мені було цікаво, якою мірою мені вдасться перехитрити її? Чи, радше, її серце.

Вона усе ще стояла у дверях.

— Хіба ви не здатні нападати, милий бо-пер, — мовила вона, відважно дивлячись мені у вічі. — Чи не ви вкрали в мене фотографію?

— Вкрав?

Вона почервоніла. Мені подобалося, як вона шаріється, і я не упускав жодної можливості, щоб спонукати її до цього.

— Ви сказали — вкрав? Хто вас виховував, панночко?

Тепер вона спалахнула рум'янцем аж по шию. Не відповіла, та її мовчання було рівноцінне удару кинджала. Я знову мало не розреготався вголос: оце гідна розвага, подумав я, — обмінюватись думками з немовлям. Навіть не знаю, у скільки разів я від неї старший; ще трохи, й не зможу підрахувати. Та правду свою вона відстоювала так вперто і войовничо, мов квочка — яйця.

— Катрін, — мовив я й сам відчув, що докірливо звожу брови, — я припускаю, що ви вже розкаялись у своїй мимовільній нетактовності, і якщо навіть не розкаялись, то ваше серце вже починає тривожитись. Я знаю, що на своїй швейцарській батьківщині ви отримали блискуче виховання, та з жалем бачу, що вас не навчили брехати. Казати правду не обов'язково, дівчино. Особливо старим людям, чиє життя вже наближається до завершення.

Я гадав, що тремоло цієї фрази зворушить її, та натомість я сам перейнявся нею. Очевидно, в майбутньому варто це пам'ятати, щоб не розчулюватись від власних рулад.

Однак Каті була вперта, хоробра дівчина, до того ж, можливо, бачила мене наскрізь.

— Бо-пер ще достатньо молодий, — мовила вона войовничо, — тому вам сміливо можна казати правду.

— Сміливо? — перепитав я. — Сумніваюся. Однак підійдіть-но ближче, сюди, до мого столу. Маю повідомити вам щось важливе.

— Ліпше я лишуся тут, у дверях — вперто сказала та belle-fille. — Дякую, але не хочу вам більше заважати.

Тепер я вже розреготався вголос.

— Заважати! — сказав я весело. — Коли така вродлива молода жінка ущедрює бесідою такого ветхого стариґаня, для нього це неймовірна радість, навіть, можна сказати, честь. А втім, хотів би дати вам деякі пояснення стосовно мого віку.

Згадуючи той ранок, коли я був ще досить свіжий як фізично, так і духовно, бачу — довгограюча платівка нашої бесіди ще й досі бринить у моїх вухах, — що цей обмін думок був необхіднішим для мене, ніж для завмерлої в дверях дівчини, яку я міг називати своєю невісткою. Я звертався до неї, однак промовляв до себе. Хоч я й усвідомлював, що не слід надто обтяжувати це чарівне створіння з трохи захудою шиєю і норовливим ротиком, мене охопила така потреба висловитись, яку відчуває вірянин у сповідальні, чи, ще гірше, душевнохворий на канапі психоаналітика.

Ніколи в житті я не міг вилити свою душу, а тепер наблизився до цього. Чи стало мені легше, вже не пам'ятаю. Чого ж тоді пишу ці нотатки?

— Любий бо-пер, — мовила Катрін, точніше, Каті, ще й досі стоячи в дверях, — прошу, віддайте назад мою фотографію.

— Аби ви циганською голкою проткнули на ній моє серце?

— Серця там немає, тільки шия, — відповіла дівчина. — Дуже прошу, віддайте її назад.

— А якщо ви проткнете мені очі? — спитав я. — Хто його знає, які небезпечні бажання рояться у вашій пустотливій дівочій голівці? Я хотів би довести до вашого відома, ma chère belle-fille, в чому різниця між молодими й старими, зосередившись на своїй, гідній жалю, персоні. Візьмімо, передовсім, час: він витікає зі старих рук, наче вода. І найобтяжливіша їхня турбота — скільки вони ще мають його в запасі; їхній організм — знають вони про це, чи ні — і вдень і вночі переймається цим питанням. Коли одна стара людина зустрічається з іншою, вона насамперед питає подумки: скільки йому ще лишилося? Я переживу його, чи він мене, хай йому чорт? Хоч як би я любив і поважав його, але мені хочеться опинитися позаду нього у тій понурій процесії, що просувається до раю. Тепер вам зрозуміло, панночко, чому я, відчуваючи катастрофічний брак часу, не в змозі приділяти належну увагу такій чарівній особі, як ви. Я займаюся собою, тобто своїми більшими чи меншими фізичними чи тілесними ґанджами, займаюся денно і нощно, майже без упину, і ні про що інше думати не можу, хоч як би прагнув відволіктися, одразу ж повертаюся до своїх негараздів. Інакше кажучи, я боягуз. Страх наповнює кожну мить мого існування. Клітини мого мозку переповнені страхом. Ви спитаєте, чого я боюся. Прошу вибачити уявну грубість мого вислову; відверте зізнання — то взагалі безсоромний жанр. Та я змушений вдатися до нього, щоб перепросити вас — іншої причини я не маю — за те, що на початку нашої розмови…

Катрін зненацька на два кроки підступила до мого столу.

— Але, любий бо-пер… — мовила вона наполохано й знову зашарілася.

— …за те, що на початку нашої розмови я дозволив собі різкіші вислови, ніж ті, до яких ви звикли у своєму впорядкованому швейцарському домі. Людина, яка змушена оборонятися, часто перебирає міру, тому не сприймайте як поганий тон занадто інтимний характер цього зізнання.

Ще один, уже майже довірливий крок до мого столу. І все ж я заманю тебе, сказав я про себе. І ще одне: «Але ж, любий бо-пер!..»

— Отже, ви питаєте, чого я боюся, — вів далі я. — А точніше, що мене лякає? Ви бачите, панночко, я посміхаюся, та це омана! Хоч би як смішно це звучало, та мене до самих кісток проймає жах, коли я бачу тріщини на своїй п'яті. Вона вся в тріщинах, але ця, яка тягнеться якраз посередині, палючо-червоного кольору — ніби саме пекло розверзлося в моєму тілі. Я знаю, коли кілька вечорів поспіль маститиму її вже не раз випробуваним кремом «Флогошан», вона згасне за два-три дні, та думка, що в моєму тілі раптом з'явився неконтрольований вхід, не полишає мене ані на мить і безугавно попереджає… про що? Що я помру?.. Смерть підморгує мені через цей отвір? Та годі, панночко, адже ми знаємо, що я безсмертний. Однак цьому переконанню суперечить той жах, що огортає мене у зв'язку зі спучуванням, тобто малопомітним для ока, та на дотик відчутним здуттям у животі; й хоча за годину-другу воно минає, я прокидаюся вранці з тим самим запитанням, яке ще несформовано б'ється в моїм мізках — що за підступна болячка оселилася в моїх нутрощах, які ніби налилися свинцем? Чи візьмімо зуби: чому вони німіють без будь-якої видимої причини, то верхній, то нижній ряд? Я вже й не скаржуся, що кожного вечора маю закапувати очі прівіном і підтримувати старе серце ізоланідом. Та чому, врешті, улігшись у ліжко, я спершу починаю кахикати, а потім хриплю й гарчу баритоном, мов пекельний пес; але марно я відкашлююсь, прочищаю горло, перевертаюся з правого боку на лівий, з лівого на правий — заспокоїтися вдається лише прийнявши кодеріт з ковтком холодної води. І варто тільки вимкнути нічник на столику, ноги одразу ж зводить судомою. Або праву, або ліву, іноді дві водночас, і хоч як я кручуся, як напружую м'язи, доводиться знову вмикати світло, яке ріже примружені сном очі, й стрибати на одній нозі навколо ліжка, проклинаючи момент свого народження. О, а що це за блакитно-фіолетові плями з'явилися на моїх крижах, ma belle-fille? Який злий дух залишив там відбитки своїх пальців, а може, долонь?

Дівчина вже за два кроки стояла біля мого столу. Не сміялася. Всупереч загальній думці я був тоді переконаний, що не Єву виліпили з Адамового ребра, а навпаки, адже саме жіноче начало є тією матерією, з якої на світ Божий виповз гомункулус.

Я не соромлюся визнати, панночко, думав я про себе, що ви цінніші, ніж ми. Стоячи по литки в багні, ви всотали в себе всю його силу, ваші жили увібрали всю тверезість, терпіння, стійкість багна. Ви не глумитиметесь над стражданням генія, хай навіть і надуманими. Ніжний погляд ваших очей, що в найкращі моменти нагадує сумирні коров'ячі очі, колись ще нас врятує… якщо все піде добре.

— Бачте, Катрін, — сказав я, — навіть така дівчинка, як ви, з розумінням і терплячістю ставиться до людей, хоч би їй і довелося здибатися з ними в найгрішнішу пору їхнього життя. Із вдячності, а також задля вашого заспокоєння, додам таке: не сприймайте серйозно те, що я вам щойно прокректав. Я не кажу, щоб ви не вірили жодному моєму слову, радше сприйміть сказане зі значними застереженнями.

— Любий бо-пер, — мовила Каті, — дуже дякую, що ви маєте до мене таку довіру. Я добре знаю, що надумані біди можуть боліти так сильно, як і справжні.

— Старих опосідають, звісно, не тільки вигадані нещастя, — сказав я. — Порепалася моя п'ята, чи я лиш так собі уявив, чи тільки боюся, що так станеться — кінцевий результат однаковий. Та ще більша небезпека на людей мого віку чигає з протилежного полюсу — вона в клітинах головного мозку. Це як у сполучених посудинах: що більше років, то більший вміст кальцію. Скільки часу я ще працюватиму, Катрін? Коли з моїх фіолетових, вкритих венами рук випаде перо? Вони ще не фіолетові, кажете ви?

Знову один невпевнений крок до мого столу, на лиці — порух напіввідкритих губ, на яких застигли невимовлені слова. Чи може бути щось граційніше від раптово завмерлої дівочої постаті?

— Багато ознак вказують на те, — вів я далі, — що й моя розумова здатність притуплюється. Я можу навести безліч доказів на підтвердження моїх спостережень, які незалежно від того, правдиві вони, чи ні, у підсумку дають змогу зробити висновок, що я старію. Прошу, мила Катрін, не дивуйтеся, що це мене досі вражає. Крапля води в річці не знає, де вона — ближче до витоку чи до гирла; в глибині душі я так само втратив орієнтацію. Точніше, не втратив би, якби час від часу, і то дедалі частіше, не отримував зловісні попередження. Я раптово встаю з-за письмового столу й сам не збагну, навіщо. Залишаю в рукописі недописану фразу, бо маю щось зробити, але що саме? Чи за цим «щось» криється ще щось? У моїй свідомості, до того ж неглибоко, шикується ціла низка невідкладних справ. Одна нікчемніша за іншу. Бракує часу з усім впоратися. Взагалі бракує часу. Написати листа. До вже написаного надписати конверт. Віднести його на перший поверх. Прийняти ліки за півгодини до їжі. Зателефонувати. Скільки справ, стільки ж загроз, і кожна постає в образі зведеного кулака, що мітить якраз у мій мозок. І кожну супроводжує зневіра, що не матиму часу, щоб її завершити. Завершити — перш, ніж помру.

Уявіть собі, люба Катрін, мені не стане часу, щоб випити проносний чай перед тим, як померти! Чи забуду віднести написане на перший поверх. У вічному сум'ятті я раз по раз підводжу свою прокальційовану голову від рукопису й обводжу поглядом кімнату — що ще я забув зробити? І взагалі: що я забув зі свого життя? Чи пам'ятаю ще дівоче прізвище своєї дружини? Другий рядок гімну? Та поки я, врешті, відшукаю відповідь в одній з мозкових клітин і, дещо вгамувавшись, знову візьму до рук перо, то забуду продовження незавершеної фрази, воно ніби провалилося у вапнякову яму.

— Я не вірю, — зовні схвильовано проказала Катрін, — любий бо-пер, я не вірю в те, що ви кажете.

— І добре робите, панночко, — відказав я, — бо, можливо, що все це лише напівправда. З іншого боку, ви чините недобре, адже сумніви — привілей старих, тоді як віра — молодих. Коли друге в людині займає місце першого, це є ознакою того, що склероз починає свою руйнівну роботу.

— І в це я не вірю, любий бо-пер, — мовила дівчина. — Ми, сучасна молодь, більше любимо сумніватися, ніж розчаровуватися.

— Що буде зі мною, ma chér belle-fille, — вів далі я, — коли я не зможу більше працювати? І зараз трапляється, що в час роботи я недописую останню літеру в слові, навіть цілий склад, а уява занепокоєно підказує, що далі пропускатиму цілі слова, навіть фрази. Тож сидітиму перед порожнім аркушем паперу і вдивлятимусь у нього, мов сліпий у дзеркало. Писання — це єдине, що мене досі розважає.

— Розважає? Не кривдіть себе, бо-пер! — гнівно кинула дівчина. — Не глузуйте з себе!

— Чи це щось усе ж більше, ніж розвага? — розмірковув я. — І я працюю всупереч присуду смерті? І хоч би якою марною видавалася моя спроба, можливо, це і є моє покликання? Моїм кволим пером вписати в закон примат життя над тліном? У хаосі явищ відшукати стабільність і тріумфально показати її зневіреному серцю людства? Щоби вкласти в руки надломлених і безпорадних єдину цілющу земну поживу — надію?

А що ma belle-fille вже стояла просто біля мене і я відчував бажання доторкнутися до її вузької білої руки з довгими пальцями, я рвучко встав зі свого крісла й підійшов до вікна, до своїх улюблених пашаретських дерев, які грайливо колихав вітер.

— Отаке-то, панночко, — сказав я, не обертаючись, — видно, це і є моє покликання — похвала життю, зі старістю включно. Бо запитую — чи є щось прекрасніше від життя, особливо його останнього відтинку? Коли людина вже не має нездійсненних бажань, бо їх вчасно загасили, і нема вже чого чекати. Бо з серця вже облетіли всі непотрібні почуття, з голови — всі судження, і людина стала така спустошена, як спорожнілий сміттєвий бачок. Коли ти вже лиш можеш човгати ногами, за умови, що твої ноги не скалічені ревматизмом, подагрою, звуженням судин, і коли ти рушиш до дверей, то невідомо, чи доберешся до клямки. А як доберешся — чи зумієш її відкрити. І коли увійдеш до іншої кімнати, чи зустрінеш там ще когось, окрім власної тіні? І коли, спаралізований, німий, благатимеш про евтаназію, чи зможеш показати кволою рукою, яку ледве піднесеш до горла, про яке спасіння тобі мариться? Повірте, панночко…

На жаль, Катрін не вміла володіти ані своїм язиком, ані молодими м'язами. Зненацька вона опинилася поруч зі мною, біля вікна, і я навіть не встиг отямитись, як вона стала навшпиньки і обома своїми тонкими руками обняла мене за шию.

— Але ж панночко! — сказав я.

— Мовчіть, бо-пер, — мовила вона, обпалюючи мене гарячим молодим подихом. — Як ви насмілюєтесь казати таке? Вам не соромно?

— Але ж, мила Катрін, я говорив не про себе, я лише малював на стіні, тобто в уяві, загальну картину старості. Певна річ, особисто про мене не йдеться, про це й мови нема. На що мені скаржитись? Абсолютно ні на що. На те, що в моєму житті вже нема кохання?.. Заради Бога! Ви спитаєте, що я маю натомість? А хіба його сповна не заміщає бездоганне травлення? Чи дало мені колись кохання стільки безтурботної радості, глибокого внутрішнього задоволення, як усвідомлення того, що я можу довіритися впорядкованості мого організму — певна річ, не без допомоги ліків? Повірте мені, панночко…

Та я не зміг продовжити далі, бо хоч якою вихованою була Каті, вона зненацька зайшлася плачем і, схилившись до моєї руки, вкрила її поцілунками. І коли я відсмикнув руку, вона кинулася мені на груди і мокрим від сліз, гарячим, милим личком притислася до мого обличчя.

— Неправда, — ридала вона, — неправда! Не вірте цьому! Ми турбуватимемося про вас, милий, любий бо-пер, не бійтеся, ми ніколи вас не покинемо.

Не знаю, скільки часу минуло після змальованої вище зворушливої сцени — як відомо, я не веду лік часу, навіть рокам. Здається — запорукою тому й моя досі блискуча пам'ять, — що ще тієї самої зими… чи наступної?.. я захворів і досить довго провалявся в ліжку, що зі мною траплялося вкрай зрідка, я сам навіть здивувався. Зв'язку поміж моїм віком і старістю я не виявив, адже гонконгський грип А-2 знищив набагато більше людей, ніж середньовічна чума, до того ж багато молодших від мене — тієї зими лише в Центральній Європі померло кілька сотень тисяч людей, — я ж, старий чоловік, лишився жити, хоч моя хвороба, як казали, дала небезпечні ускладнення.

Кажуть, що за високої температури я часто заговорювався. Але як вони знають, коли я говорив, а коли заговорювався?.. Не лише фізіологічний розчин озивається в людині, коли вона свої скарги формує в слова: розігріта до сорока градусів клітина також здатна на шалену відвагу. Я заговорювався?.. А може, казав правду? Можливо, розпечена клітина вибовкує те, в чому за звичної температури не наважується признатися?

Після свого одужання я з величезною підозрілістю дослухався, коли заходила мова про мій несвідомий стан і цитувалися мої гарячкові марення. Чи не видав я себе?.. Скільки часу минуло відтоді — майже вісімдесят років — як я з допомогою безкінечної пластичної операції з віри й розчарувань, фактів і міражів, правди й брехні зліпив у собі пластикову ляльку, що видавалася справжньою, і до якої я зрештою настільки призвичаївся, що нині можу ототожнювати себе з нею. Я доти грався у вірність, доки справді став вірним, у правдивість — доки став правдивим, у скромність — доки облущився з мене товстий шар марнославства, в порядність — доки половина країни довірила моєму перу своє душевне спасіння, в людинолюбця… — ну годі вже, годі, старий! І автотренінґ має свою межу. Бо мене ще обізвуть гуманістом.

Уявляю, як я в світло-блакитній піжамі з червоним від лихоманки обличчям лежу в ліжку, а довкруж благоговійне товариство: син, невістка, Жофі, лікарі, сестра-жалібниця, похитуючи головами слухають, які дурниці я мелю. Щастя, що не записали на магнітофон мої розпатякування про позамежний, тобто внутрішній світ. Либонь, вірили у хвацькість моїх легенів і серця, тобто в те, що видужаю. Я теж не підготувався до свого останнього передсмертного слова, яке згодом можна буде включити до збірки літературних анекдотів; очевидно, я ще не прагнув упокоїтись. Чи просто забув, що саме підготував світові як своє останнє напучування? Тим паче, що світ, як ми знаємо, цікавиться не видимістю, а фактами.

Найгостріший період моєї хвороби минув, одужання розтяглося на довший час, тому, за браком роботи чи інших занять, я мав змогу в напівзібраному стані приділити більше уваги своєму згуртованому сімейству і довколишньому світу. Про свою родину я, на жаль, можу сказати тільки хороше. Навіть не мав радості побурчати на них — хоч би раз-другий забули дати мені належний антибіотик чи інші ліки; вони так запеленали мене турботою про моє здоров'я, що я й дихнути не міг самостійно. Від свого взірцевого сина Тамаша я, певна річ, і не чекав іншого, але ж і запальне швейцарське дівчисько з видимою радістю схопилося за нагоду, аби — либонь, вперше в житті — допастися до того, що загальна думка іменує жіночим покликанням, тобто присоромленням і пригніченням чоловічої статі.

Так, я знаю, що в розпал моєї хвороби, коли висока температура іноді становила загрозу для мого старечого серця, Тамаш з дружиною перебралися ближче до мене, до сусідньої кімнати, ба навіть більше: син, коли я був перезбуджений, цілу ніч просиджував біля мого ліжка, в кріслі. Він такий. Більше за нього мене дратувала тільки Жофі, вона — коли молода родина вже перебралася на перший поверх — щоночі зазирала до моєї кімнати, аби перевірити, чи я ще не ґиґнув. Човгаючи, вона підходила до самого ліжка, зупинялася, довго вдивлялася в мене, а потім тихенько, буцімто оберігаючи мій сон, починала сміятися своїми беззубими яснами. Я знав, звідки ця зловтіха: мені все ж не вдалося її випередити. Хоча саме тоді, бувало, на мене нападала така величезна втома, що я був би не проти, аби все довкола нарешті вмовкло.

Тієї ж зими на Пашареті було багато сонечок, принаймні, в нашому помешканні. Може, цьому сприяла тепла погода, чи поновлення природної рівноваги — хтозна, достеменно й не скажеш; якийсь час вони стали моєю єдиною розвагою, інших справ у мене не було. Одне, сповнене суцільним довір'ям, заповзло на подушку, аж до мого лиця. Без будь-якого на те права. Можливо, саме в беззахисності їхня сила, а в незнанні — хоробрість? Наді мною, на білій стіні дрібні червоні рубіни то повзуть, то зупиняються, то розпрямляють хітинові крильця, ось один з тихим дзумкотом іде в піке на мій орлиний ніс, який у час хвороби стирчить, ніби антена, незвично високо виступаючи над опалими вилицями. Під час одужання моя чутливість загострилася й мене охопила нечувана ніжність до всіх живих істот, за винятком людини; я міг годинами гратися з божими сонечками, дозволяючи перебиратися з одного пальця на другий, спрямовуючи їхній рух, перераховувати у кожного чорні крапочки на блискучих червоних спинках. Якось за цією грою мене застала Жофі.

— Чого ви цілуєтеся з цією комашнею? — мовила вона сердито, взявши руки в боки біля мого ліжка.

— Погляньте, Жофі, які вони милі! — сказав я, простягуючи їй вказівний палець із схожим на краплину крові сонечком.

— Я знаю, — відказала Жофі, — чого вони вам полюбилися останнім часом. Влітку ви на них і оком не вели.

Я не зрозумів.

— Останнім часом?

— Недарма їх прозивають катіцами, — мовила стара. — Ця дівчина відбила вам розум.

Я дивився на її зморене старе обличчя, в його зморшках длубалися кігті стількох страждань, тож не дивно, що під ними закам'яніло й серце. Чоловіка й двох синів вона втратила у війну, єдина дочка померла від туберкульозу. Тож варто її пожаліти?

— Ви добре знаєте, Жофі, — сказав я, — що лікарі заборонили мені будь-яке хвилювання. Покиньте мою кімнату!

Чи вона забула — аж ніяк не забула! — що недавно… коли ж це було? — вона запропонувала мені взяти дівчину під свою опіку. І якщо ще тримала це в своїй голові — бо навряд, щоб таке випало з її пам'яті, — то яка лиха підозра, питав я себе, розв'язала її злостивого язика? Ревнощі загострюють жіноче чуття, і воно зазвичай їх, на жаль, не підводить, та хто б міг подумати, що це чуття — у даному випадку радше помилкове — мають такі добропорядні старі жінки. Їхні матки вже давно повсихали, а вони й досі заздрять? Та й що викликає заздрощі у цієї старої карги, яка давно вже перетнула межу людського віку, розмірковував я, — те, що я можу ще насолоджуватись чарами молодої жінки? Що випадок, чи, скажімо, гарний смак мого сина дав мені цю можливість? Що мої легені, мій ніс можуть розкошувати від ароматів молодого створіння? Що я ще вмію розпізнавати фей?

Та й чого я хочу від них?.. тільки їхньої присутності, не більше. Ні погойдування стегон, ні трепет грудей, ні пружності ніг, а те нематеріальне щастя, яким може наділити душу хіба простенька пісенька:

Ця проста пісенька, чия матерія — тільки голос; голос, матерія якого — молодість; молодість, матерія якої — радість. Я прошу небагато: омити моє старе серце в тій принадності, якою променіє ця молода, вродлива — можливо, дещо худорлява, жінка, — так безтілесно, що я майже забуваю про саме джерело. Навіть руки її не прагну торкнутися. Мені достатньо, що я можу поглядом окреслити її силует. Погладити її подих. У моєму віці людині вистачає просто усвідомлення того, що чи тут, чи там — скрізь світить сонце, й виповзти під його промені ми наважуємося, лише нап'явши на плечі чорну берлінську хустку Жофі.

Та були в моєму житті й суттєвіші радості, приміром, коли близький до одужання, я міг на півгодини вставати з ліжка, ми почали снідати удвох з невісткою — Тамаш уже ходив на службу. Жофі накривала в їдальні, Катрін чекала у своїй кімнаті нагорі, поки десь близько дев'ятої я піднімався на перший поверх. Вікно їдальні виходило на південь, і в сонячну днину освітлювало їдальню. Я садовив дівчину так, аби проміння падало на неї, вона того вартувала. Сонце освітлювало її рот, вологий від нічного сну навіть тоді, коли вивітрювався ментоловий запах зубної пасти. Вона наливала мені в чашку каву з молоком і її звична незграбність зникала завдяки намаганням бути дбайливою господинею. Вона розрізала мою булочку, мастила її маслом: ніколи за все своє довге життя я не відчував такої довіри до булочки з маслом. Й коли вона врешті починала їсти, я відводив від неї очі, бо не бажав безцеремонно вивідувати сліпучу таємницю її зубів та ясен.

— Почитати вам газету, бо-пер? — питала вона, впоравшись із повноцінним сніданком, що мав підтримати її плоть — чай, двоє некрутих яєць, шинку — й запалюючи цигарку. У ті часи я роками не брав до рук газети, бо навіщо?.. аби ще раз старими очима оглянути ту саму панораму світу, що змінюється лише в деталях?.. зануритися в брехню й облуду, що її прикриває?.. замислитися над муками ближніх?.. Ні, думав я тоді, гарно розважитися я можу лише в найтіснішому сімейному колі, та й то, буває, плакати хочеться. Цілком інша справа, розмірковував я після чергового нашого спільного сніданку, коли світ при-ходить до мене у вібраціях милого молодого голосу, а надто цього милого молодого голосу, від якого навіть злочини здаються не такими жорстокими; тож у той час я просив невістку читати мені поперемінно «Непсабадшаг» чи «Мадяр Немзет», або іншу газету, що втрапила до рук, а іноді, присмачуючи задоволення, слухав передовицю, яку вона виспівувала своєю дебреценсько-женевською вимовою.

Звісно, зовнішній світ манив мене й по-іншому. Я довідався, що в критичний період моєї хвороби тут побувало немало відвідувачів; багато з них, вочевидь, сподівалося, що в передпокої висловлять співчуття моїм рідним. Я вже згадував, що того року грип, тобто різновид гонконгського вірусу, скосив тисячі жертв; як представник мікрокосмосу він мовби повстав проти одноосібного панування людини. Як уже згадувалося, він узявся за мене, та покінчити зі мною не зміг. Під час моєї хвороби було повно гостей, проте в нападі людинолюбства я вберіг їх від споглядання моєї постелі, тож їх не впустили. Певне, сподіваючись на це, мене відвідав мій колега і друг Петер Кіеш, однак його чекало розчарування: я запросив його до кімнати. Не бажав позбавляти себе насолоди помилуватися його занепокоєним, співчутливим виглядом. Адже всім було відомо, що він страшенно боїться смерті.

— Ге, цього разу тобі вдалося виборсатися, старий друже.

— Вдалося.

— Слава Богу. Я чув, ти вже не заразний?

— Так кажуть лікарі. Тому й запросив тебе до кімнати. Хоча ніколи не можна знати напевне. А ти?

— Тримаюся.

— Не підхопив?

— Досі ні. Хоча…

— Я вже не заразний. На думку лікарів.

— Будемо сподіватися, — стурбовано мовив Кіеш і, на моє чимале полегшення, ще трішки відсунув назад стільця. Уважний читач, либонь, зберіг у пам'яті думку літературних кіл про те, що мій приятель Кіеш один з найнебезпечніших представників нашої національної літератури. Варто йому відкрити рота, як звідти, ніби з пульверизатора, в лице співбесіднику фонтанує цілий водоспад з дрібних крапель слини. Суспільна думка стверджує, що в його слині міститься величезна кількість солі й ензимів, тому вона така ядуча.

Відчуваючи спокій за свої очі й вуха, я намагався люб'язно розважати свого гостя.

— Отже, — мовив я, — гадаю, для мене небезпека вже позаду. А ти, однак, не можеш похвалитися гарним кольором обличчя, любий друже.

— Ти це зауважив? — спитав Кіеш з жахом.

— Ти блідий.

— Блідший, ніж завше?

— І, здається, схуд!

— Анітрохи, — відповів Кіеш, — Навпаки, погладшав.

— Це не здорово, — мовив я. — Я просто зауважив, любий друже, що твій вигляд змінився, а такі зміни в нашому віці є зазвичай передвісниками ще більших перемін.

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого, — відказав я. — Люди плещуть язиками. Ти вже був у лікаря?

— Навіщо? І близько до них не підійду, друже. Пошесті поширюють саме лікарі, ти не знав? Лікарі — це гадюки, мій друже, що їх людина пригріла на своїх грудях.

— Не будь невдячним, — сказав я. — Врешті, тебе теж хтось із лікарів м'яко спроваджуватиме на той світ.

— Годі про це! — нервово кинув Кіеш. — Не люблю прикладів з власною персоною… Словом, ти вже поза небезпекою, і вже не заразний? Твій стан був справді такий тяжкий, як про це казали?

— Аж ніяк, — відповів я. — Незначне запалення легенів. Яке ускладнилось запаленням ниркової миски й серцевого м'язу. Для такого залізного організму, як мій, це сущі дурниці! А що про мене теревенили?

— У Спілці письменників бідкалися, що ти не зможеш…

— Не зможу виборсатися? Ти диви, там ще пам'ятають про мене?

— Про кожен твій подих, друже, — мовив Кіеш надзвичайно м'яко, його погляд надовго вкляк на моєму обличчі, ніби сподівався забезпечити мені постійний добрий гумор.

— Звісно, у Спілці про тебе знають все. Я довідався, що на найближчому засідання ми вибиратимемо почесного голову, якщо міністерство теж підтримає.

— А чому б не підтримати? — сказав я, ледь усміхаючись.

— Міністерству потрібна людина, яка на загал виступає в опозиції, та, по-суті, зробить усе, що від неї захочуть. Вони не знайдуть кращої кандидатури, як я. А ти б згодився?

— Чому б ні? — спитав я, вдаючи здивування. — Чому ж не згодитись?

— Поки що до цього не дійшло, — мовив мій приятель Кіеш, нервово бризкаючи на мене таким потоком слини, що я несамохіть аж відсахнувся, — пів Спілки хворіє.

— Я дочекаюся, поки вони одужають, — мовив я, — а далі, доки друга половина звалиться в ліжко і теж лікуватиметься, колектив у повному складі може віддати голоси за мене. Ну, що скажеш, хіба я сьогодні не сповнений любові до ближнього?

— Браво, — сказав Кіеш. — А ти взагалі читав?

— Читав.

— Гарне видання.

— Чудове.

— Жаль, що подався в поети й пише вірші. Міг би стати прекрасним прозаїком.

— А ще кращим редактором.

— Згоден. Має першокласний організаторський талант.

— Надто, коли облаштовує власні справи.

— Блискучий початок.

— Отже, журналістом теж…

— Чи в якійсь видавничій конторі.

— Книжковим агентом, друже!

— Браво. Всіх би охопив.

— Навчив би читати півкраїни.

— В першу чергу свої книжки.

— Дорогий друже, — сказав я, — на крутому підйомі, що веде в історію літератури, трапляються ризиковані повороти. Ми вирушаємо з долу, наділені талантом завбільшки з вістря шпильки — таких півтисячі в країні, — і, повертаючи то праворуч, то ліворуч, здобуваємо ті високогірні знаряддя, які допомагають нашому мізерному таланту досягти вершини. Серед знарядь насамперед слід згадати люб'язну, навіть захоплену манеру триматися, це присипляє пильність зовнішнього світу, за нею йде мудре базікання, щоб утримувати критиків на короткому повідку, далі пара ударів кинджалом в сідниці суперників, аби ті поштиво підскакували, бачачи наші кар'єрні успіхи. Якщо ж наш талант дорогою змаліє, регулярно розводитимемо його водою і, для противаги, модифікуємо нашу манеру: строгість і зверхність — найкращий спосіб прикрити духовне падіння, знаю по собі. Певна річ, є й інші різновиди розподілу ролей; доволі вигідною мені видається бойова позиція мовчазного письменника, який, чогось не знаючи, маскується під німого Сократа, й не висловлює того, що відразу стрельнуло в голову. Вдала також личина генія-психа, що з ножем у зубах, з блазенським ковпаком на голові, не гребує численними спробами самогубства, щоб тільки потрапити до шкільних підручників. Якщо геній проб'ється ще вище, до визнання усієї нації, навіть патріотів поза межами країни, тоді спрацьовує лірична обробка посібника з ентомології чи сексопатології…

Зненацька мені це набридло: я, либонь, не однодумець пана Петера Кіеша! Це був найсприятливіший момент, аби попрощатися з ним.

— Що скажеш?

— Про що?

— Про смерть наших колег.

— Хто вмер на цей раз? — спитав він надміру знервовано.

— Бідолашний Янош Курейс молодший.

— Вже кілька місяців…

— Я довідався лише тепер. Чув, що він теж…

Мій улюблений друг виказав свою занепокоєність новим схвильованим водограєм слини.

— Так-так, грип, — підтвердив він. — Але годі про мертвих!

— Чому годі? — мовив я сердечно. — Мертві вже не зашкодять, якщо їх хвалити. Гадаю, бідолашний Шома Деметріус…

Кіеш зблід.

— Деметріус? Він теж…

— Ну-у… так… — мовив я. — Чи, принаймні, при смерті.

— Я не розумію. Ще минулого тижня…

Я задумався, яким способом умертвити бідолашного Деметріуса, однак швидко знудився.

— Автокатастрофа, — сказав я. — Він перевернувся в канаву, принаймні, я таке чув. Дарма, любий друже, всі, хто живе, рано чи пізно…

— З Богом! — озвався Кіеш уже з дверей.

Це був нудний, стомлюючий візит, він навіяв на мене сон, і я ліг спати.

Моє останнє кохання, я прощаюся з тобою. Хай ці нотатки завершаться твоїм образом, поки я в змозі відтворити його, маючи ще майже неушкоджене серце й більш чи менш ясний розум.

Те, що буде опісля, в час мого згасання, стосується тільки мене. Я не можу довіритися й цим записам, справді, навіть для себе самого я не прагну їх зберегти. Опис моєї старості слід завершити тут і зараз, поки я ще якимсь чином пан і господар свого пера. Продовження — останній період мого розпаду — нецікаве. Чи зможу я й надалі писати-читати, чи розумітиму написане, Бог його знає. Та коли, ще більш-менш себе усвідомлюючи, я наштовхнуся на цей уривок моєї біографії, він стане для мене підтвердженням, що на старість я був з собою відвертий настільки, наскільки це під силу людині, і таким чином був, по-можливості, чесним з іншими. І не сновигав поміж людьми чужаком.

Період одужання був, либонь, найщасливішим періодом мого життя. Чи, може, старості? Я схиляюсь до першого визначення. Я не мав нездійсненних бажань. Я відчував сатисфакцію; вдовольнявся тим, що мені дарувала доля. Лише її присутністю. Усвідомленням присутності. Відблиском присутності. Варто було зачути її легкі, такі ні на чиї не схожі кроки — в їдальні чи ще далі, в передпокої, я відчував велике полегшення, навіть коли вони не наближалися до мене, таке полегшення, наче з моєї совісті спадає тяжкий тягар. Ніби мені відпустили гріхи. Мені ставало так гарно, ніби я повернув якийсь обтяжливий борг… кому?.. життю?.. собі самому? Ніби й свої фізичні болі я теж переправив за межі існування, на інший бік Лети. Її присутність в будинку, наче постійно діюче знеболювальне. Я завжди вдовольнявся тим, чим наділяла мене її присутність: якщо кроки, то лише кроками. Якщо вона розмовляла за стіною з Жофі — її голосом. Якщо вдавалося розчути слова, я брав одне-друге в свої вуха чи на язик і виспівував їх про себе, наслідуючи її неповторні інтонації. Якщо ж вона заходила до мене навшпиньках і завмирала на порозі моєї затемненої жалюзями кімнати, прислухаючись, чи я сплю, її осяяні променями обриси злітали на мою сітківку і лишалися там чарівним видінням. Якщо йшла від порога до мене, я був щасливий. Якщо на мить присідала на краєчок ліжка… І якщо не сідала, а верталася просто з порога…

Я навіть не прагнув торкнутися її руки.

Найбільшим подарунком старості є, либонь, маловір'я. Воно оберігає від багатьох розчарувань, так само, як позбавляє багатьох надій! Якби вночі, лежачи без сну, я заходився мріяти про те, що Катрін завдяки милостивому велінню долі — тому, мабуть, що наснилося щось лихе — раптом прокинеться, здогадається про мої терзання, а може, почує — вище поверхом! — мої нестримувані зітхання й стогони і, накинувши чорно-червоний смугастий халатик вбіжить серед ночі до мене, я першої ж тверезої миті, тобто за хвилину, розсміявся б, не зважаючи на всі свої муки. І коли якось таки сталося, що вона встала о третій ночі й, заточуючись зі сну, попленталася до мене, бо «наснилося щось лихе», — я вдовольнився цим нестямним здивуванням, і подальшими безсонними ночами ні разу не чекав, що знову зариплять дерев'яні сходи, які ведуть нагору, й крізь щілину обережно прочинених дверей до мене долине нова хвиля її французьких духів.

— Панночко, — мовив я зопалу, — що це вам сяйнуло в голову? Тривожити нічний спокій старого?

— У вашій кімнаті горіло світло, любий бо-пер, — відповіла дівчина.

— Мій нічний неспокій я теж прошу не тривожити, — сказав я.

— Мені наснилося щось погане, любий бо-пер!

Я сів на ліжку.

— У такому випадку будіть свого чоловіка! — кинув я. — Це його справа і обов'язок заспокоювати вас.

Дівчина засміялася.

— Його марно будити, бо-пер, він так голосно хропе, що не чує.

— Ов! У нашому сімействі хропіти не заведено, — сказав я. — Він виродок, розлучіться з ним!.. А тепер вертайтеся до своєї кімнати, я хочу спати.

З ледь помітного тремтіння її уст, я бачив, що вона хотіла й далі сміятись, однак стрималася. Обернулася вже у дверях.

— Ви теж хропите, — сказала вона, сміючись уже вголос. — Так, що чутно аж у третій кімнаті.

— Панночко, — мовив я, — гарний слух не виправдовує нечемності. Старій людині не варто казати правду у вічі, тим паче, якщо вона щойно оклигала після хвороби.

— Я вже йду, — мовила та belle-fille. — Досміюся в ліжку.

Чи міг би я отримати більше в останні свої роки, ніж можливість закохатися у фантом? Якби я, не доведи Господи, був оптимістичнішим, тобто непогамовнішим, скільки б нових розчарувань довелося пережити моєму зношеному, хворому серцю! Бажання мають співвідноситися з життєвими силами: якщо вони вичерпуються — кат з ними! Та чи визнаю я — вважаючи себе людиною відвертою, — що і те, й інше не діють цілком синхронно, що сподівання старого чоловіка бодай на півкроку випереджають його власну мудрість? Та хай би що, рівноваги через це він не втрачає. І не проклинає Бога, дивлячись у напівсутінках безкінечного літнього світанку на годинник, стрілки якого ніби завмерли. І не впадає у відчай, якщо кожна самотня ніч видається йому роком, а день, наповнений Катрін, — секундою. Його настрій, мов калюжка води, яку хвилює легенький вітерець. Хоча всім відомо, що калюжа спокійніша від моря.

Отож ближче до кінця літа — покірливо і без гніву, як уже мовилось, я на прохання невістки згодився снідати сам; Тамашеві не подобалося щоранку — він рано вставав на роботу — снідати на кухні в товаристві Жофі. Нагородою за моє згадуване старече маловір'я, очевидно, було те, що цю несподівану, як грім серед ясного неба, новину я вислухав зі спокійною душею, без розчарування, навіть не затаївши образи на Тамаша, хоч та моя вранішня кава з молоком, що я випивав у товаристві Каті, була апогеєм кожного дня, який, стираючи саму пам'ять про тяжкі ночі, знову й знову відкривав переді мною низку маленьких щоденних сподівань.

Правда, на той час мій стан уже істотно покращав, я щодня вставав по кілька разів на годину-дві, навіть човгав садом з чорною Жофиною хусткою на плечах, кілька разів обходив будинок. Мої ноги ще злегка тремтіли, усі мої зіржавілі органи скрипіли, наче деталі роздовбаної машини, і тільки мозок, скаржитися на який у мене не було підстав навіть у розпал хвороби, — працював порівняно добре, працював, на жаль, і вночі, наперекір усім снодійним. Мабуть, тому я відгадував кожну думку Жофі — це було неважко, — коли вона готувала мій самотній сніданок.

«Таки добре мати в домі стару челядь», — могла думати вона, хоча й без посміху, але з бісиками в очах.

— Сядьте вже біля мене, моя старенька, — сказав я, підсовуючи їй порожній стілець моєї невістки. — Чому ви вночі знову підслуховували під моїми дверима? Хіба я вам не заборонив?

Однак стара обійшла стіл і сіла на стілець навпроти мене. З першого погляду важко було визначити — з поваги чи з посміху.

— Я теж, бувало, не сплю ночами, молодий пане, — сказала вона. — То чого ж мені не глянути, якщо я вже нагорі, чи не потребуєте ви чогось.

— Тільки того, щоб мені дали спокій, — мовив я. — Жофі, чи вам відомо, що усмішка є найшляхетнішим виразом людського обличчя? А ви в змозі тільки кривити губи.

— Бо не маю зубів, — відповіла вона. — Коли і в вас випадуть…

— Цього не дочекаєтесь! — відрубав я. — Я й на смертному ложі кусатимусь. А втім, чому ви шкірилися чи, скажімо, осміхнулися, коли я запропонував вам сісти? Мабуть, подумали: пташка вилетіла, тепер згодиться й стара Жофі, чи не так?

Жофі певний час помовчала, ніби мала намір проковтнути слова, що крутилися на язиці.

— Ну, покаркайте вже!

— Дай вам Боже, молодий пане, не знати гірших розчарувань, ніж це, — мовила стара й, підводячи свої невеличкі водянисті очиці, з жалістю втупилася мені в очі. — Ось коли мене вже тут не буде, щоб за вами доглядати, і ви зостанетесь самі з собою…

— За мене не переживайте, моя старенька, — сказав я, і, якщо не помиляюся, засміявся, — таких старих, як ми, не чекає надто багато розчарувань. Ми обоє знаємо, якою є молодь… Та я знаю й те, якими бувають заздрісні, злі старі жінки, що шкодують навіть кавалочка хліба в чужому роті!

— Та годі вам, не хвилюйтеся! — мовила Жофі. — Вам ще треба набиратися сил.

І все ж того дня я з важким серцем встав після свого першого самотнього сніданку, навіть не пішов до саду. Мене зворохобило не пророцтво старої, якій я вірив і не вірив, а приголомшливе відкриття: хоч я й вигорів ущент, та достатньо було єдиної вдало спрямованої іскорки, і мене знову обпекло.

Якщо не помиляюся, того року стояла довга тепла осінь; мене одягли в легке сіре вбрання, коли я вперше вийшов надвір. Я пройшовся аж до кінця вулиці Кароя Лотца, далі алеєю Ержебет Сіладі, вулицею Пазмана й назад — вулицею Пашареті. Невістка хотіла взяти мене під руку, очевидно, щоб підтримати. Та я не прагнув навіть торкнутися її одягу.

— Панночко, я не люблю бути об'єктом сенсацій, — сказав я. — Ще подумають, що ви моя позашлюбна правнучка. Якщо вже можу ходити садом, то й тут обійдуся без вашої ніжної підтримки.

З цього чудового осіннього дня я відраховую поворот у моїй долі до наступного, суворішого періоду. Я сприйняв його спокійно, адже моя загальновідома мудрість, либонь, передбачала — та не на широкий загал, — що вслід за піднесенням так чи інак має настати спад. По обіді я хотів знову повторити прогулянку, та ma belle-fille не мала часу. Згадую це тільки як цікавий факт — я був здивований. Правда, оторопіння за мить минуло, й нині, міркуючи про це, я вже весело сміюся зі свого збентеження, але, дякуючи своїй ожилій блискучій пам'яті, я можу відтворити той схожий на мікроінфаркт сердечний спазм, що змусив мене опуститися на найближчий стілець. Відомо, як швидко чоловік призвичаюється до хорошого, і як, зніжений-приголублений, дивується, коли потік доброти раптово вичерпується. Та й чого він, зрештою, сподівається своєю впертою, дурною поросячою макітрою, якщо навіть досвід тисячоліть не зміг примирити його зі своєю долею?

Катрін не мала часу й наступного пообіддя. Здається, що й третього дня теж. Похизуюся своїми розумовими здібностями: її перша відсутність випала на п'ятницю, вона пішла, до Французького Інституту, там демонстрували фільм Трюфо. На другий день мала рандеву з дівчиною на ім'я Аннамарі, з якою там познайомилась, і з її нареченим, також французом. Третього дня вона з Тамашем гайнула прогулятися на гору Гармашгатар, і повернулася додому лише пізно ввечері — розрум'яніла, щаслива, зморена, і одразу ж лягла, Тамаш забрав вечерю до їхньої кімнати. Мені оповідати далі, про четвертий день… та навіщо?

Я міг би й сам розбурхати в собі, ніби я нещасний чи ображений, чи, можливо, не в гуморі, хоча мене охопило відчуття, подібне до того, коли в цілком здорової людини на мить зупиняється серце, й вона не знає, що з нею коїться. Або ж іще тверезіше: ніби зі звично умебльованої кімнати зняли зі стіни картину, й, глянувши на світлий порожній квадрат, ти бачиш лише її відсутність.

Природно, попервах мені було незвично, що дівчина випурхує з дому, іноді навіть зранку. Якось, коли її відсутність, не знаю вже чому, мене особливо гнітила, я поплентався до її кімнати. Щоправда, лікар заборонив мені підніматися сходами, та я подумав — а чому б хоч раз не бути до себе нещадним? Та варто мені було, трохи захекавшись, відчинити двері до її кімнати, як я одразу розслабився. Істерична аритмія припинилася, прийшов спокій. Пахощі духів Катрін так напоїли повітря, що на мить я побачив, як вона в чорно-червоному смугастому халатику з книжкою в руках сидить за столиком для шиття. Це було приємно. Я всівся у великий фотель, дивився й нюхав: стільки й старому не заборонено, думав я. Крихти. Коло ліжка блищали срібні капці, нагадуючи про її швидку, ритмічну ходу. Перекинута через спинку стільця сукня — про її недбальство. Ілюстровані газети на підлозі теж біля ліжка. Увімкнута електрична лампочка над трюмо. На нічному столику півсклянки мінералки з пухирцями газу й слідами губної помади по краях. Все це промовляло і про її присутність, і про відсутність. Погано закручений кран, що крапав у ванній кімнаті. І коли за добрі півгодини після інвентарного опису я притюпав до своєї кімнати і влігся на ліжко, то, хоч і не бувши мрійником, відчув таке всеохоплююче раювання — і фізичне також, — як колись, дуже давно, після любовного побачення, коли я навшпиньки виходив зі спальні моєї заснулої дружини.

Та вернімося до фактів: хоч моя невістка відтоді регулярно відвідувала лекції Французького Інституту й часто зустрічалася з Аннамарі, своєю французькою подругою, і її знайомими, навіть бувала в університеті на лекціях з угорської мови, а ввечері іноді ходила з Тамашем до театру, я зі спокійною душею можу повторити, що період одужання був, либонь, найщасливішим періодом моєї старості, а може, й життя.

Я жив з притлумленими бажаннями, як і належить моєму вікові й набутому з роками лицемірству, і тому завше отримував більше, ніж того прагнув. Якщо цілий день будинок був порожній, то в обідню пору він по вінця наповнювався сміхом Катрін, її вдоволеним зітханням над тарілкою, вже не кажучи про те, що ми інколи разом вечеряли. А що внаслідок хвороби у мене погіршав зір і багато читати я не міг, дні мої перетікали, сказати б, у сомнамбулічному стані, з короткими пробудженнями — двічі на день. Та я міг би сказати й так: у щасливому очікуванні, з ранку до обіду, від обіду до вечора.

Нині, коли пишу ці рядки, мені важко пригадати, скільки часу тривало це райське життя. Здається, більше, ніж може уявити собі звичайна людська фантазія. Скажімо, місяці зо три?.. шість місяців?.. Хіба мало для щастя? Наприпочатку весни в мої двері постукав син Тамаш.

— Ви добре почуваєтеся, батьку?

— Чудово.

— Ще не хочете спати?

— Якби й хотів, синку, заснути, то не засну.

— Я маю до вас прохання…

— Ти мене лякаєш, хлопче. Ти, видно, в чималій скруті, якщо вирішив…

— З важким серцем…

— Я слухаю, кажи ж нарешті!

Я аж ніяк не був нетерплячий, але вже запідозрив погане, певна річ, не знаючи, звідки прийде й куди поцілить удар. Непокоїло мене й те, що Тамаш прийшов до мене сам, без дівчини. Чи не посварилися, питав я себе. Та це справа лише двох. Тоді звідки ця важкість у грудях, паралізуючий шок лихого передчуття, яке виправдало себе такою мірою, що, почувши повідомлення Тамаша, я заледве зміг приховати свою раптову млість? Аби закінчити з цим, коротко підсумую: вони забажали перебратися від мене.

— Ми б хотіли переїхати від вас, татусю, — мовив Тамаш.

Аби приховати своє збудження, я повернувся до нього спиною й підступив до вікна.

— Чому?

— Хочемо стати на власні ноги, тату.

— Ти й так стоїш.

— Лише на одній, тату. А я хотів би переконатися, що можу прожити, розраховуючи тільки на себе.

— Інших причин немає?

— Кажучи, що хочу стати на власні ноги, татусю, я лише збив докупи найрізноманітніші моральні і практичні наміри. Якщо дозволите, перерахую.

— Кажи! — мовив я.

Я почувався зле, повернувся до ліжка, сів. Знаючи ґрунтовність думок і висловів мого сина, я бачив, що навстоячки мої ноги не витримають. Як і серце, з ним треба обережніше.

— Кажи! — сказав я. — Сядь!

— Я не хочу до кінця життя жити за ваш рахунок, за ваші гроші, тату…

— До кінця твого життя?.. Це ти вдало сказав. Ну, продовжуй!

— Вибачте! Я знаю, що ви, не рахуючи…

— Якщо знаєш, то перейдімо до наступної ланки! Добре?

— Це не так просто для мене, татусю. Людині необхідно довести власну силу й життєздатність, якщо вона не хоче «до кінця життя» — перепрошую! — лишитися синком відомого письменника.

— Ви навіть не підозрюєте, добродію, як швидко про мене забудуть після моєї смерті. Ну, провадьте далі!

Навіть не слухаючи його, я вже знав, що я знищений, розгромлений. Знав з першої хвилини, як мій син увійшов до кімнати. Дарма, що крізь вікно линув легкий вечірній вітерець, а за вікном мої улюблені пашаретські дерева…

— Мені неприємно, тату, — мовив Тамаш, — що ви так мало цінуєте…

— Ціную, синку, ціную. Та дозволь перейти до практичних речей! Ми, другорядні писаки, не любимо літати в хмарах.

Лише тепер Тамаш сів: очевидно, для нього, як людини високоморальної, наступна частина розмови була найтяжча.

— Кімната нагорі для вас замала? — спитав я, аби підштовхнути розмову.

Тамаш скромно ковтнув слину.

— Замала, тату. Після роботи я хотів би попрацювати удома, та удвох в одній кімнаті ми несамохіть заважаємо одне одному.

— Ну-ну, — мовив я гірко, — заважаєте одне одному? Хто б міг подумати!

Тамаш глянув на мене допитливо і не відповів.

— Перебирайтеся на перший поверх! — сказав я. — Їдальню й вітальню можна легко переобладнати на кабінет і спальню… Або, ще простіше, я можу переселитися на другий поверх.

— Ви глузуєте з мене, тату, — сказав Тамаш. Було видно, що образився. Я й справді його образив, визнаю, але вголос про це не сказав. Чи схвильована людина не може бути дещо несправедливою?

— З вашого дозволу, тату, я продовжу. Нам затісно в кімнаті, бо Каті вагітна.

— Вагітна?

— На третьому місяці, батьку.

— Справді?

— Справді, тату.

— Ви були в лікаря?

— Були.

Кінець дівчині. От чорт! Я знову всівся на ліжко. Кімната разом зі мною описала коло, але невдовзі спинилася. Я сподівався, що Тамаш не зауважить моєї схвильованості. Він сидів переді мною, опустивши очі долу, ніби сам був у тяжі. Ми мовчали. Я перший порушив тишу: врешті, з нас двох я був старший, досвідченіший, безсоромніший.

— Вітаю, — сказав я. — Сподіваюся, буде хлопчик, який, однак, не вдасться в діда з його поганою спадковістю. Чого ви почали так рано? Аби сприяти приросту населення в країні?

— Можливо, — відказав Тамаш, як мені здалося, трохи роздратовано. — Ми обоє хочемо мати багато дітей, тату.

— Placet[17], — сказав я. — Одна дитина — це недобре… Та не сприймайте це близько до душі, добродію! Кажете, третій місяць! Ще можна позбутися…

Стукіт у двері. Катрін.

Здивовано:

— Ти тут, Тамаше? — Весело: — І що ж це ви вдвох обговорюєте?

— Панночко, — сказав я, — або зайдіть до кімнати, або лишайтесь за дверима. Ви маєте знати, що я не люблю перегукуватись через двері.

Та вона все ж лишалася в дверях; готувалася до втечі?

— Ти не сказав часом?

— Сказав.

— Усе?

— Усе, — відповів Тамаш.

Дівчина причинила за собою двері. Її лице пашіло полум'ям, шия теж. Вона й далі стояла біля дверей.

— Усе? — перепитала вона. І рушила до мого ліжка: ноги несли вперед, душа тягла назад.

— Ви добре вчинили, діти, — мовив я. — Добре. Старість і молодість не йдуть у парі. А якщо до них приєднається ще й третє покоління…

Зненацька дівчина прожогом кинулася до мене, біля самого ліжка присіла навпочіпки. Її очі наповнились слізьми. Вона схопила мою руку, що безсило повисла, поцілувала. Я, звичайно, відсмикнув її, та вона й далі лишилася сидіти навпочіпки коло ліжка.

— Любий, дорогий бо-пер, — мовила вона майже пошепки, — нічого не бійтеся! Я щодня приходити-му до вас, щодня. Щойно подумаєте про мене, я вже буду тут, навіть кликати не треба, я вгадаю, ви знаєте. Щодня я буду тут, а в неділю ще й Тамаша прихоплю з собою. Ось побачите…

По її зблідлому обличчі котилися по-дитячому великі сльози, навіть схлипування не могла стримувати.

— Не плачте, панночко, — мовив я, — а головне, не втішайте мене. Мені дуже шкода, що ви переселяєтеся, та у відчай я не впадаю. Словом, ви в тяжі? Певні цього?

— Певна.

— На якому місяці?

— На третьому.

— Ви були в лікаря?

— Були, любий бо-пер. Та я приходитиму щодня, любий, дорогий бо-пер.

— І тоді, коли народите?.. Та — байдуже! Чому ви так, дозвольте спитати, квапитеся? І чи знаєте, що зараз ще не пізно позбутися вагітності?

— Ні! — крикнула дівчина. — Ні!

Це прозвучало так відчайдушно й гнівно, ніби я на мотузці тягнув її до операційного столу.

— Чому ви так поквапилися, панночко? — повторив я.

— Тамаш хоче багато дітей, — мовила дівчина й заридала на весь голос. — І я так само. З дітьми в цій тісній кімнатчині ми не розминемося.

— Певно, що ні, — підтвердив я, — вже не кажучи про те, що я не терплю дитячого галасу. Тамаша я не тому послав до Швейцарії, щоб він там познайомився з вами, панночко, а для того, щоб він не заважав мені працювати. Бо ви, очевидно, поінформовані, що головне для мене — робота. І що мене в цьому світі більше нічого не обходить.

— Я приходитиму щодня, любий бо-пер, — сказала дівчина.

— Ми й раніше якось жили удвох із Жофі, й зараз гірше не буде, — сказав я. — Але як бути з вашим житлом? Нині, на жаль, його не роздають на кожному розі, як у той час, коли я оженився на свою погибель.

— Ми вже маємо помешкання, тату, — відповів Тамаш.

— Не може бути, — сказав я. Моє серце знову стислося. Цього я не чекав.

— Не може бути, — повторив я. — Сподіваюся, десь поблизу?

— В Кішпешті, неподалік від моєї фабрики, — мовив Тамаш.

— Розумію, — сказав я. — І панночка щодня приїжджатиме до мене з Кішпешта!

— Одна квартира в кооперативному будинку виявилася вільна, — пояснив Тамаш, — і якщо ви, тату, змогли б нам підсобити…

— Грішми? Всіма, що маю, синку.

Я ще раз поворушив мізками, які від хвилювання кметили повільніше, ніж звичайно.

— Та чи не було б ліпше…

Однак запнувся, бо з першого Тамашевого слова я вже знав про свій програш.

— Пусте, — сказав я. — Я гадав, що можна трохи зачекати, поки зможемо напитати щось тут поблизу, аби дитина росла на свіжому пашаретському повітрі. Тамашеві ми купили б машину… Та годі! Ти кажеш, помешкання у Кішпешті вже готове?.. Поблизу фабрики?

— Можемо перебиратися хоч завтра.

— Діти мої, — сказав я. — У своєму тихому, непримітному житті, яке тільки в молодості зазнало скромних сплесків, я переймався лиш одним: аби заради свого задоволення, не рахуючи, витрачати все, що можна: гроші, сили, талант. Наслідуючи природу, я культивував у собі безтурботність, очевидно, вірячи в своє безсмертя. Якщо хтось намагався ошукати мене — в грошах чи в довірі, я тільки сміявся з таких. Лише останніми роками я почав ловити себе на скнарості — зрідка, але завжди зі зневагою. Якщо раз чи два на рік я разом з Жофі підраховував видатки на господарство, то опісля влаштовував собі добрячу лазню, так бунтував мій шлунок. Висловивши все це як пролог, я хотів би тепер, коли ми розлучаємось, дати вам на дорогу кілька порад — певна річ, знаючи, що ви ними не скористаєтесь. Перша: не економте, діти мої! Скнарість — друга кара Господня після першої — вигнання нас із Раю. Не живіть, призбируючи, як ті мурахи, не бійтесь марнотратити, весело, щедрою рукою! Доки в мене є гроші, вони є і у вас. Не відкладайте на чорний день, бо ощадливість підточує молоду душу, як жучок дерево. На спадок, природно, не надто розраховуйте, бо після моєї смерті залишиться стільки майна, скільки й слави від моїх писань, а саме — ніскільки. Хіба, для годиться, ще перевидадуть одну чи дві мої книжки, та причин для радості теж буде мало — спадкоємцям належить лише четверта частина гонорару.

Друга: не попадайтеся на гачок Десяти заповідей, мій сину й невістко! За своїм смаком оберіть ті, яких волієте дотримуватись. Не піддавайтеся суспільному лицемірству, бо перевиховати людство ви не зможете, а себе погубите. Будьмо порядними до тої міри, яку витримує наш кістяк. Якщо один з вас за спонукою Річарда ІІІ вирішить стати негідником — хоча для цього, як бачу, у вас, пане, і у вас, пані, обмаль схильностей, та якщо все ж спокуса залоскоче ваші серця, розум чи статеві органи — не кваптися відсахуватись від здійснення ваших снів. Я кажу не про те, що успіху в житті можна досягти лише хитрістю, насильством, обманом, кровопролиттям — це й так зрозуміло, проте достойнішою за успіх є інша мета — жити в мирі зі своїми слабкостями. Хоча й успіхом нехтувати не слід. Та не забувайте: людське марнославство безмежне і, як звиродніла мати, воно пожирає свої, народжені в муках, надбання. Отже, лишається тільки Пригода, та якщо ви запрагнете її, то знайте: сьогодні щось вартісне можна віднайти лише в злочині чи в сексі, а я вельми сумніваюся, що в першому чи другому ви здатні піднятися до вершин безчестя. Я, наприклад, виявився для цього заслабким.

Однак, молодята, старайтеся утримати рівновагу поміж скнарістю світу і безмежністю своїх жадань. Для досягнення вказаної мети, серед іншого, бажано виявляти повагу до влади. Не дошукуйтесь ані її витоків, ні цілей, а тим паче сутності, адже це тільки нервує людину, вона гнівається, нетямиться з люті, а в кращому випадку, впадає в тугу. Та жодною мірою не засуджуйте її, це може погано закінчитись! Та й у собі, певна річ, слід копирсатися обережно — тільки таким чином може встановитися ця дурнувата рівновага, необхідна для збереження людського суспільства.

Я знову сів на ліжко, був дуже стомлений.

— Все решта — згодом, в Кішпешті! — сказав я.

Час, що залишився до їхнього переселення — два чи три тижні — я заповнив плануванням. Мав для цього вдосталь часу, моя невістка з ранку до вечора бігала по крамницях. Купувала в комісійці меблі, кухонне начиння, різні дрібниці в універмагах і на товчку Ечері; щовечора, смертельно втомлена і щаслива, з'являлася вдома. Ми вечеряли всі втрьох — разом з Тамашем; після вечері, привчаючи себе до самотності, я квапився до своєї кімнати.

Я постановив, що після їхнього переселення снідатиму разом з Жофі. Радості від цього небагато, та я, зрештою, звикну. Жофі спершу буде комизитися, але врешті змириться. Жуватимемо на пару, двоє старих. Я більше не маю наміру прирікати себе на самотнє ув'язнення.

Сподіваюся, що з нас двох я помру перший. Тепер я вже й ветхіший, і, по-правді сказати, старший за неї… але з іншого боку, Жофі на своїй згорбленій спині тягла, бідолашна, багато обтяжливішу ношу, ніж моя. Завжди дивуюся, як спокійно вона витримує усі кривди старості, мовби це найприродніша річ у світі — те, що людина в старості мерхне і вмирає. Вона все це терпить, як то кажуть, приспівуючи.

Отже, ми будемо разом снідати, потім я почитаю їй газету. Обідати?.. Вечеряти?.. Теж разом.

З дому я вибиратимусь не часто, а раптом Катрін матиме якісь справи в Буді, й зазирне до мене, а я буду бозна-де. Тому краще просто гулятиму в саду чи, щонайбільше, за звичним маршрутом: вулиця Кароя Лотца — алея Ержебет Сіладі — вулиця Пазмана — вулиця Пашареті. Та й узагалі, ось-ось надійде осінь, дощова пора, тож навряд я вже кудись подамся. Попрошу добре натопити в моїй кімнаті, бо після хвороби я став мерзлякуватіший.

Їдальню й вітальню замкну на ключ, їстимемо в кабінеті.

Можливо, куплю песятко пулі[18]. Такий пес живе років з десять-одинадцять, він і проведе мене до могили. Кажуть, що собака вірніший за людину.

До моїх планів — я ж людина завбачлива — входить також навчити Жофі грати в шахи. Сам я гравець посередній, тож собака біля моїх ніг стане терплячим свідком поєдинку двох блискучих гросмейстерів. Та ще й набуду неабиякого досвіду у вирішенні шахових бліц-кріґів.

Тим часом переїзд Тамаша — за два чи три тижні після описаної розмови — відбувся спокійно, без надмірних емоційних сцен. У дівчини очі, якщо не помиляюся, таки змокріли, але мрія про щасливе майбутнє швидко їх осушила. Їхній багаж вмістився в одне таксі; недавно придбані речі уже чекали на них у кішпештській квартирі. Я провів їх до воріт, ще й помахав услід.

Коли я повернувся, будинок видався мені абсолютно порожнім. Підійматися нагору я остерігся, хоча пересування по сходах вже не було для мене проблемою. На очах я зміцнів і став здоровіший. Щоправда, після ехоdus[19] цілу ніч не стулив очей, хіба що на півгодинки під ранок, а о сьомій уже знову був на ногах, та загалом я зберіг внутрішній спокій. Світило сонце, це мені теж допомогло. У надії, що не наткнуся на Жофі, я вийшов у сад і з добрих півгодини прогулювався навколо будинку. У геть пожовклому листі моїх улюблених горіхів перегукувалося із п'ятеро-шестеро чорних дроздів; я люблю їхній свист більше, ніж в'їдливе, солодкаве булькання канарок.

Отже, молодість пішла назавжди, думав я, неспішно бродячи в саду. Старе луб'я, чого тобі ще сподіватися? Господи, благослови її, моє останнє кохання.

Я повернувся в дім уже трохи стомлений, сів за письмовий стіл. І коли — вперше після хвороби — взяв до рук свою кулькову ручку, поклав на коліна зошит, мене охопило таке саме тихе хвилювання, як і впродовж майже шістдесяти років, коли я брався до роботи. Це мене трохи втішило.