Міфи України

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО СТВОРЕННЯ АДАМА І ЄВИ

Шкраїнські легенди про створення першої ^; людини, як відлуння арійських легенд, носять на собі надто — як у цілому, так і в деяких подробицях — очевидні сліди апокрифічного сказання з доволі густим дуалістичним забарвленням. Найбільший вплив на .них справили Палея та апокрифічне сказання «Як створив Бог Адама».

У Палеї говориться, що Бог створив людину в землі Мадіамській³⁴, узявши від восьми частин: 1) від землі — тіло, 2) від каменя — кості, 3) від моря — кров, 4) від сонця — очі, 5) від хмари — думки, 6) від світла — світло, 7) від вітру — дихання, 8) від вогню — тепло. Коли Бог пішов узяти від сонця очі, і Адам лежав на землі, то прийшов до Адама окаянний сатана і вимазав всього його багнюкою. Бог, повернувшись, хотів було вкласти Адаму очі, та коли побачив його в багні, то дуже розгнівався на диявола і прокляв його. Диявол щез, як блискавка, крізь землю. Господь, знявши з Адама «пакості сатанинські», зробив з них собаку, якій і повелів сторожити Адама, а Сам відійшов у горний Єрусалим за Адамовим диханням. Сатана вдруге прийшов, щоб навести на Адама злу скверну. Побачивши біля ніг Адама собаку, який став на нього гавкати, він злякався і, взявши «дерево», поштирхав ним усього Адама й заронив у нього сімдесят недуг. Господь, повернувшись, знову одігнав диявола, та недуги ввійшли всередину людини.

Тоді Господь подбав про те, щоб дати відповідне ім’я первісній людині. Для цього Він послав янгола Свого і звелів йому на сході взяти аз (А), на заході — добро (Д), а на півночі і на півдні — мислете (М), і людині, таким чи-ном, було дане ім’я Адам. Бог настановив його царем над усією землею, і над птаством небесним, і над звірами земними, і над рибами морськими, до того ж Бог дав йому самовладство. Після того Господь насадовив на сході рай і поселив у ньому Адама. Єву Господь створив з ребра Адама, для цього навіяв на нього сон.

Маючи за основну мету показ переваги Нового Заповіту над Старим, який був лише сінню першого, Палея далі збивається на символізацію і силуване прообразне значення часто й густо вигаданих подій. У тому сні, який навіяний був на Адама для створення Єви, Господь показав йому Своє розп’яття, смерть, воскресіння й вознесіння на небо за півшости тисячі літ: побачив Адам Господа розіп’ятого, Петра, що ходив по Риму, Павла, який учив народ у Дамаску, та ін. Прокинувшись у великому трепеті, Адам сповістив Господа про своє видіння. Господь каже йому: «Задля тебе годилося б Мені зійти на землю, бути розіп’ятому і воскреснути на третій день; а ти нікому не повідуй цього видіння, доки не побачиш Мене в раю, коли сидітиму одесную Отця. І' ти за цим повболівай». Адам пробув у раю сім днів, і цим Господь дав прообраз життя людського: «10 років мине дитинство, 20 — юнак, ЗО — повноліття, 40 — середовіччя, 50 — сивина, 60 — старість, 70 років — скін». Ці ж сім днів дали прообраз й семи тисячам років існування світу; «а восьмій тисячі нема кінця» — це буде вік нескінченний.

В апокрифічному сказанні «Як створив Бог Адама» говориться: «І пішов Господь Бог очі взяти від сонця, і залишив Адама самого лежати на землі, та прийшов окаянний Сатана до Адама і обмазав його багнюкою, намулом і возг-рями (?). І повернувся Господь до Адама... зняв з нього пакості Сатанинські, і тоді створив Господь собаку і, змісивши з Адамовими сльозами й глиною, що лишилася після створення Адама й була зішкрябана з нього, очистив його, як дзеркало, від усіх скверн, і приставив собаку, і звелів сторожити Адама, а сам Господь пішов у горній Єрусалим по дихання Адамове. І прийшов удруге Сатана і схотів на Адама напустити злу скверну... Собака почав люто гавкати на диявола. Та окаянний Сатана взяв дрючок і поштрихав усе тіло Адамові, і створив у ньому 70 недуг. І повернувся Ісус з горнього Єрусалима і побачив Адама, дрючком поштри-ханого, і змилосердився над ним... І відігнав Господь диявола... і обернув усі недуги всередину».

Українські легенди варіюють на різні лади здебільшого ці два апокрифічні сказання, щедро розводячи їх усілякими подробицями в суто народному дусі й маючи на меті осмислення тих чи інших особливостей людського організму, людської природи взагалі, а також почасти чоловічого і жіночого інтелектів. Дуалістичний елемент іноді виступає в них гостріше, ніж в апокрифічних сказаннях; елемент біблійний виявляється дуже слабо.

У легенді, записаній у Куп’янському повіті, розповідається, що Бог узяв глини і став ліпити людину за образом Своїм і за подобою. Угледівши це, диявол й собі взяв глини і також заходився ліпити фігуру за образом своїм. Бог зліпив людину, а диявол — цапа¹⁴. Бог вдихнув у Своє творіння душу, і людина ожила. Диявол ну собі дмухати на свою твар: дмухав спереду, дмухав ззаду — не оживає, а лиш смердить.

— Господь, дмухни і на мою твар, — просить диявол.

Бог дмухнув — і цап став живий. Диявол зрадів і давай

танцювати довкола цапа й хизуватися перед Богом, що його твар краща за Божу. Господь і каже дияволу:

— Чому ж ти називаєш цапа створінням своїм? Адже Я оживив його: твоя глина, а цап Мій.

І вдалися в суперечку.

— Гаразд, — каже Бог. — Якщо ти втримаєш цапа, хай тоді він буде твій, а не втримаєш — Мій.

Диявол пристав на це. Та як не підійде до цапа, той усе на нього рогами, все рогами. Розлютився диявол, схопив цапа за хвіст, думає: «Тепер ти не втечеш від мене!» Та де там: цап рвонувся, частина хвоста лишилася в диявола, а сам цап усе-таки втік. Ось чому цапи куці.

Легенда, записана в селі Хорощанці Луцького повіту, розповідає, що, коли Бог створив людину, диявол схотів змайструвати й собі таке ж. Узявся до роботи, але в нього вийшов вовк (один варіант розповідає, що диявол зліпив свою людину з глини, але таку велику, що її довелось обстругати; із цих стружок пішли шершні, ґедзі, мухи, комарі). Щоб оживити його, біс сказав: «Гужа (візьми) Бога!» Та вовк і не ворухнувся. Тоді Бог мовив до вовка: «Гужа його!» Вовк зараз же зірвався й побіг за дияволом, який накивав п’ятами і хотів вилізти на дерево; але вовк наздогнав його і ухопив за ногу. З рани потекла кров і заструменіла стовбуром дерева, а те дерево була вільха. Тому й досі це дерево червоне, а чорти відтоді стали без п’ят. Причому вовки ганяються за чортами і поїдають їх. Аби не вони й не грім, чортів розплодилося б бозна скільки.

Така ж легенда зустрічається в Греції і Албанії; естонський переказ теж приписує створення вовка дияволу.

У легенді, записаній у самому м. Куп’янську, розповідається, що Бог зліпив людину з глини, поставив її коло тину сушитися й наказав собаці сторожити, а Сам полетів на небо за душею. Диявол бачив, що Бог щось робив, і взяла його цікавість, що там таке стоїть коло тину. Крадеться повз собаку, а той давай гарчати на нього — не підпускає. Диявол подмухав на собаку. Від його подиху собака відчув страшний холод, став тремтіти; а диявол і каже:

— Пусти мене поглянути на справу Божих рук — я дам тобі за це шубу, а не пропустиш — геть заморожу.

Собака спокусився обіцяною шубою, оскільки був без шерсті й змерз, і пропустив диявола. Диявол покрив собаку шерстю, а людину всю обплював, обхаркав. Бачить Бог своє творіння покритим нечистотою, й вивернув його так, що всі нечистоти опинились усередині, а тоді вдихнув у нього душу. І стала людина зовні чиста, а всередині повна всілякої скверни.

Ще оригінальнішими і водночас народно-вульгарними за змістом є українські легенди про створення Єви. Найхарактерніші з них записані в м. Куп’янську (1), Канівському (2) та Радомисльському (3) повітах.

1. Створивши Адама, Бог поселив його в раю. Пожив там Адам якийсь час і стало йому сумно. Привів до нього Бог усіх птахів небесних і всіх звірів земних і сказав, щоб він дав усім їм імена; тоді наказав їм слухатися Адама. Бачить Бог, що Адам усе ж нудьгує, і говорить Сам до Себе: «Не добре бути чоловікові одному, створю йому жінку за образом його. З чого лиш її створити? З глини — не любитимуть одне одного. Ні, візьму частину в Адама і створю з неї жінку, щоб вони приліпилися одне до одного, були одне тіло. З чого ж узяти? З голови? Буде дуже розумна, стане главою чоловіка. З руки? Візьме чоловіка в руки. З ноги? Буде бігати від чоловіка. Візьму ребро з лівого боку від самого серця, з-під руки, щоб сердечно любила чоловіка й була в нього під рукою. Навіяв Бог на Адама сон, узяв у нього з лівого боку, від серця, ребро й приставив його до дерева на осоння сушитися. Біжить собака, угледів ребро, ухопив його й давай гризти. Янгол відняв у собаки вже надгризене ребро, подав його Богові, і Бог з недогризка створив жінку Адамові. Ось чому жінок на Україні лають: «собачий недогризок», або «чортів хвіст».

За іншим варіантом, записаним у Куп’янському повіті, усе відбувалося так. Коли створив Бог Адама, тобто зліпив його й поставив сушити, собака одразу й крадеться до нього. Підкрався й витяг у людини одне ребро. Спохопився Бог — нема ребра. Пішов Він шукати, і знайшов у кущах собаку, а в нього в зубах ребро. Бог відняв його й приніс до Адама — так звали першу людину. Приладнував Він його, приладнував — нічого не виходить, оскільки ребро було вже надгризене. Тоді Бог з прикрості взяв та й створив з того ребра жінку Адамові й назвав її Свою.

За деякими легендами, ребро Адамове викрадає не собака, а чорт. Схоплений янголом у той момент, коли в райській огорожі лишався вже один лиш його хвіст, чорт тікає з ребром, але натомість залишає в руках янгола свого хвоста, з якого Бог і творить Єву. Ось чому всі жінки хитрі й лукаві, як чорти. Чорти відтоді стали куцими, а попервах у них були довгі хвости.

2. Чоловіка Бог створив із землі, а жінку з тіста та й поставив їх проти сонечка, щоб вони висохли, а Михаїлу звелів пильнувати. От Михаїл пильнував, пильнував, та ненароком задивився на щось, а собака прибіг та й з’їв жінку.

Вклав Бог душу в людину¹⁵, тоді взяв у неї «одну кістку з ребра» (очевидно, одне ребро з усіх ребер) і створив йому вже вдруге жінку. Людину Бог назвав Адамом, а жінку сам чоловік назвав Євою.

3. Бог створив Адама з пшеничного тіста й поставив його на сонце, щоб він висох; а собака та й з’їв його. Тоді Бог зліпив Адама з глини, вдихнув у нього янгольську душу й дав йому рогове тіло, щоб воно ніколи не згнило й не боялось холоду. Потому Бог наслав на Адама сон, і коли Адам заснув, Бог створив йому із рожі (Althaea rosea L., одинока, немахрова мальва — улюблена на Україні квітка) жінку та й поклав її коло Адама; Адам прокинувся, побачив, що жінка не така, як він, та й каже до Бога: «Не хочу я жінки з квітки; коли б мені таку жінку, як і я». Тоді Бог знову навіяв на Адама ще глибший сон. Коли Адам заснув, Бог вийняв з нього одне ребро, створив з того ребра Єву й поклав біля Адама. Адам прокинувся, побачив, що жінка його така ж, як і він, і взяв її собі. Бог і питає Адама: «Ну, то що, яка жінка тобі до вподоби більше — чи та, яка з квітки, чи та, яка з твого ребра?» — «Вже ж бо мені більше до вподоби та, яка з мого ребра», — відповідав Адам. — «А на Мою думку, — каже Бог, — та краща, яка з квітки:, Я її дам Сину Своєму за матір». Узяв Бог ту жінку, яка створена була з квітки, й відіслав на небо; а Адаму і Єві каже: «їжте всі яблука, які є в раю, не їжте лише з одного дерева; коли ж скуштуєте від нього, то зараз же помрете».

Хоч у створенні Божої Матері Самим Богом з квітки — й причому до створення Єви — безсумнівне бажання легенди звеличити Пресвяту Діву перед усіма земнородними, та слід зауважити, що мотив про створення жінки з квітки відомий космогонічним легендам й інших арійських народів.

З деякими додатковими подробицями щодо створення Адама ми познайомимося в легендах про гріхопадіння перших людей, до яких і перейдемо зараз.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО ГРІХОПАДІННЯ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ ТА ЇХНЄ ВИГНАННЯ З РАЮ

І' і егенди про гріхопадіння перших людей та І І їхнє вигнання з раю, всупереч запевнянням І І професора М. Сумцова, містять досить

4 *А. суттєві відхилення від біблійної легенди про той же предмет — почасти під впливом апокрифів, а головним чином тому, що в цих легендах дано доволі значний простір фантазії, іноді аж занадто фривольний. Слід зауважити, що взагалі українські легенди і принагідно, і без нагоди люблять відхилятися від Біблії і впадати в грайливо-вульгарний тон. Перше пояснюється частково незвичайним поглядом українського народу на Біблію, в якій «весь світ зав’язаний і зв’язаний; її ніяк не можна прочитати, і якщо хто й піднатужиться, схоче пізнати все, що в ній є, той неодмінно з глузду зсунеться. Письменним людям особливо треба остерігатися Біблії, тому що в ній є такі слова, які, справді, можна читати; та з-поміж них є й такі, яких ніяк не годиться вимовляти (Іванов В. В. Життя й творчість селян Харківської губернії // Нариси з етнографії краю). Та відхилившись од Біблії й відчувши себе у сфері більш чи менш вільного апокрифа, легенда не проти часом доволі легко, з народним гумором поставитись до того чи іншого космогонічного чи будь-якого іншого серйозного питання і розв’язати його навіть в анекдотичному ключі. З апокрифів найбільший вплив на українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю справили «Слово про Адама» і «Слово про сповідання Євине», що являють собою, власне кажучи, лише дві різні редакції того ж самого апокрифа (тексти обох творів видано в слов’янській редакції професором Тихонравовим у «Пам’ятках відлученої літератури» та академіком Пипіним у «Пам’ятках старовинної руської літератури»).

Зміст «Слова про сповідання Євине» в тій частині, яка безпосередньо стосується гріхопадіння перших людей та їхнього вигнання з раю, може бути переданий у таких загальних рисах (розповідь-сповідання ведеться від імені Єви, яку попросили про те її діти й онуки). Коли Диявол спокушав перших людей, то він зійшов до них в образі світлого янгола й на слова Адама і Єви, що Бог не велів куштувати від древа пізнання добра і зла, став жаліти їх: вони, — казав Диявол, — цього не розуміють, бо коли б скуштували від того древа, то були б, як боги. Коли потім спокушена дияволом Єва скуштувала від плоду, то «серце в ній збунтувалося». Вона покликала Адама й каже: «Йди до мене й поглянь на велике диво: я отверзла вуста, і язик мій сам у мені заговорив». Адам узяв од Єви плід і також з’їв його. Тоді одверзлись очі в них; Адам і Єва побачили свою наготу, і в серці їхньому явилась хіть. Листя з усіх дерев миттєво осипалось, крім однієї смоковниці. Адам і Єва підійшли під неї і зшили собі з її листя одіяння. Адам одразу ж відчув свій тяжкий гріх і став гаряче молитися Богові, а проте Господь вигнав і його, і Єву з раю.

Канва апокрифа дуже проста; розповідь ведеться в усьому згідно з Біблією, за винятком лише збудження «в серці» Адама і Єви «хіті», по тому як вони побачили наготу одне одного. Не те в легендах, обставлених, крім іншого, ще й багатьма додатковими подробицями щодо подій, що передували гріхопадінню перших людей. Так, легенда, записана в Куп’ян-ському повіті, у м. Ново-Біленькому, починається доволі докладною розповіддю про скинення Сатанаїла з неба.

Господь правічний Дух, — говорить легенда, ■— без пори, без часу витав і незбагненної триєдності Своєї ні в чому ще не виявляв. Він відав, що все буде так, як Ним визначено давно: і Син Його, і Мати, і сонми янголів святих, і частина, що відпала від них, і просторий світ, і мала земля, і смертна людина на ній. І от явились духи-янголи перед Ним. Перший янгол підступив до Нього, щоб пізнати волю Його. І чує Данило-Умнило (так звуть першого янгола) від Бога такий наказ: «Піди й збери усі свої полки, все воїнство своє представ на огляд Синові Моєму». Відійшов Данило-Умнило з насумреним чолом й гадає: «Звідки взявся Син? Був Бог та я один — глава всіх янголів Його, а нині ось з’явився ще новий Володар».

Поділив Данило-Умнило всі янгольські полки на дві части-ни: одну він склав із однокрилих янголів і Богові віддав, а другу — з шестикрилих — повів їх за собою і став із першими до битви. Поставив Данило-Умнило престол свій вище Божого, аби хоробрості додати своїм войовникам. Три дні й три ночі в небесах ішла запекла битва; Господь чекав на їхнє каяття. Архангел Михаїл тоді ще звався Михою, а гордий Данило-У мнило носив велике ім’я Сатанаїла. З Михи Господь зробив Михаїла-архістратига, дав йому списа й жезлб й велів прогнати з неба Данила-Умнила з його шестикрилим воїнством на тисячу років у пекло. «Піди, — мовив Бог, вручаючи архістратигу Михаїлу спис і жезло, — піди прожени його цією зброєю з неба, почорни його, пазурі йому настроми, хвоста причепи, роги настав». Архістратиг Михаїл виконав наказ Божий: скинув Данила-У мнила з престолу, пазурі йому на пальці настромив, хвоста до заду причепив, роги на голову начепив і всього почернив та й загнав його до пекла на тисячу років — а тисяча років, як один день. Потім створив Бог сонце; місяць і зорі, воду і землю, насадовив рай; створив із землі Адама і Єву з ребра Адама, призначив сімох янголів — начальників (очевидно, відповідно до семи чинів янгольських) і розподілив їх за чинами їхніми. Вилетів Данило-У мнило на світ із пекла, кинувся до сонця, щоб зірвати його з неба; та сонце обпалило його. Тоді він побіг у рай. Побачив блаженство перших людей і заздрість стала мучити Данила-У мнила: він уліз у жабу і підповз під Єву, яка спала в затінку райського дерева, потьмарив їй розум, збудив хіть. Потім виліз із жаби, ввійшов у змію, поповзав по Адаму і Єві й, повабивши їх, спокусив на гріх. Бачить далі Данило-У мнило заборонене дерево, зриває з нього червоне яблучко, подає Єві й каже: «Якщо хочеш бути богинею, з’їж цього плоду: отверзуться твої очі, пізнаєш ти добро і зло». Єва скуштувала від яблука й подала Адамові. Отверзлись у них очі: уздріли вони свою наготу; а вздрівши, засоромились й поспішили затулитися листям. Приходить Господь у рай і, не бачачи Адама, гукає:

— Адаме, де ти? — Я тут, у раю. — За те, що послухався своєї жони і скуштував забороненого плоду, працюватимеш до поту ти сам і весь твій рід. А ти, Єво, слухатимешся чоловіка і народжуватимеш у недузі чад.

Затим Бог наказав архангелу Михаїлу вигнати Адама і Єву батогами з раю.

Скажемо спочатку декілька слів про епізод з поваленням Сатанаїла, щоб більше до нього вже не повертатися¹⁶. В наведеній легенді Сатанаїл стає грішним янголом внаслідок своєї надмірної гордині. Щодо мотиву бунту Сатанаїла проти Бога слід зауважити, що де — не витвір народної фантазії або домисел народу, а, без сумніву, книжне запозичення, книжний відголосок. Так, у «Літописі Ди-митрія, митрополита Ростовського» причини гріха й занепаду частини янголів пояснено таким чином: «Вину тієї янгольської гордині ницої зі слів богословів переказують: начебто Господь Бог відкрив був янголам таємницю втілення Слова, через яке мало поєднатися божество з людством в особі Христа, а Йому всі янголи мусили поклонятися. Та один з найбільших янголів, на ймення Світлоносний, роз-дивляючи висоту й славу єства свого янгольського, міркуючи про мізерність тлінного єства людського, загордів і умислив не поклонятися прагнущому втілитися в Бога Слову, і каже про себе: «На небо зійду і буду подібний до Всевишнього».

За іншими легендами, погорда Люцифера виявилась у тому, що він відмовився виконати наказ Бога поклонитися першій людині. «Я створений зі світла й полум’я, — сказав Люцифер, — а він із земного багна, і я мушу йому поклонитися? Ні, не принижуся я перед земним тліном, який своїми вчинками осквернить матір свою — землю!» Цей мотив відмови Люцифера поклонитися Адамові міг бути внесений до українських легенд з талмудичних сказань, перенесених і до Аль-Корану. В останньому сказано: «Коли ми рекли янголам: «поклоніться Адаму», — вони всі йому поклонилися, за винятком Євлиса, який рік: «Чи поклонюся тому, якого Ти створив з глини?» І він рік: «Що Ти мислиш про людину, яку Ти визнав кращою за мене? Воістину, якщо Ти потерпиш мені до дня воскресіння, я викореню всіх нащадків його, за винятком декотрих».

Щодо гріхопадіння перших людей, то початком його легенда визнає потьмарення розуму внаслідок збудження хіті спершу в Єви, для чого Сатанаїл «вліз у жабу і підповз під Єву, яка спала в затінку райського дерева, а затим в Адамі і Єві й, принадивши їх, спокусив на гріх». Цей мотив міг увійти в легенду 1) з Апокаліпсиса, де в главі 16-й, стовпці 13-му мовиться: «І я бачив, що виходили з уст змія, і з уст звірини, і з уст неправдивого пророка три духи нечисті, як жаби»; 2) з народного світогляду й безпосереднього спостереження. Жаби водяться в болотах, — і чорти також водяться в болотах; отже, чорти живуть разом з жабами, близькі до них. Потопельниці (що втопилися умисне) перетворюються, за народним повір’ям, на жаб і стають подругами, полюбовницями чортів. Крім того, не могло бути не підмічено, що жаби під час шлюбного періоду, перебуваючи у збудженому стані, стрибають, як отьмарені, на будь-який кинутий їм предмет і є, таким чином, уособленням любострастя. Звідси вже зрозуміло, чому в легенді Данило-Умнило ввійшов саме в жабу, щоб потьмарити розум Єви і збудити в ній хіть.

Питання про повалення Сатанаїла, а також про створення Адама, Єви й нечистих духів торкається й легенда, записана в с. Хомутинцях, хоч головний предмет її — гріхопадіння перших людей. В легенді цій є риси, схожі з іншими легендами, але є й такі характерні подробиці в суто народному дусі, які зустрічаються лише в ній одній. Наводимо текст легенди по можливості в дослівному перекладі.

Людину, кажуть, виліпив Господь з глини, причому дав їй Свою святу «постать». Тільки, на лихо, зосталась ще після цього жменя глини. Де її подіти? Господь і приліпив цю глину між ногами людини, — і з неї виникло «грішне тіло», яке й згубило людину. Якби не воно, жив би собі Адам в раю, розкошуючи; а то — ні! Прожив день, та й занудьгував: сказано — підійшла «грішна думка». Однак Господь усе ж не хоче дати йому жінку. «Краще, — міркує Собі, — дам Я йому товариша; товариш усе ж краще, аніж жінка.» Ось Бог і каже Адамові: «Не журись, Адаме: буде те, чого ти бажаєш! Обмочи в росу мізинного пальця та й струси перед собою — і буде в тебе товариш. Гляди ж тільки, — додав Господь, — не струси позад себе!» А Адам — чи забув, чи що: обмочив у росу всю руку та як струсить назад, так і з’явилося п’ять чортів. Глянув Адам, та в ноги. А чорти давай обмочувати в росу лабети та струшувати позад себе. І стільки їх розмножилося, що навіть небо тріскотіло.

Отеє так і нині «жиди» роблять. «Жид, пся віра» (собача віра) нізащо не витре 'після миття рук по-християнськи, а неодмінно трусне спочатку позад себе мокрими руками¹⁷.

Подивився Господь, якого лиха накоїв Адам, та й велів Своїм янголам усіх чортів позганяти з неба. Як посипались із неба чорти, то де котрий пом’янув Бога, там і лишився: хто на небі — на небі лишився, хто на землі — на землі лишився, а хто в повітрі — у повітрі лишився. Одначе чорти завше залишаються чортами. Ті, які на землі, підводять людину; ті, які під небом, дражняться з Богом, за що Господь й побиває їх Своїм громом. Буває так, що чорт ховається за християнина; тоді Господь убиває громом і християнина, та натомість одпускає йому гріхи¹⁸. А іноді чорт ховається в землю; але громова стріла вбиває його і в землі, а через сім літ виходить із землі, й кажуть, що вона допомагає від кольок. А ті чорти, які лишилися на самому небі, щовечора запалюють там свої смоляні свічки; однак янголи ходять спиною вперед («плечима») та й зганяють їх з неба. І летить чорт з неба, як світляна смужка (падучі зорі), і скільки разів християнин скаже «амінь», на стільки сажнів чорт угородиться в землю, а якщо, бува, ніхто не скаже, то він по землі так і розіллється смолою.

Оце знову приходить Господь до Адама та й каже: «А що, Адаме, з усього видно, тобі жінки б треба!» Глянув Адам на Бога та лиш облизався. «Ну, вже ж бо нічого з тобою робити! — каже Господь. — Треба тобі й жінку дати». І наслав Господь на Адама сон, виламав у нього ліве ребро — із того ребра постала жінка.

Радості Адама не було меж, коли побачив він жінку; але скоро переконався, що де чорт сам не зможе, то пошле жінку. В раю були в одній місцині такі яблучка, які Бог заборонив їсти. Жінка як поглянула на них, так і причепилася до чоловіка: дай та й дай. Адам каже, що не можна, а вона своєї править: «Оце так ти мене, — каже, — любиш, що жалієш і яблучка мені». — «Та їж уже, — каже Адам, — коли хочеш! Тільки мене хоч не доведи до гріха». Єва, як тільки з’їла сама, одразу ж почала вмовляти й чоловіка. Як не відмовлявся Адам, та де там. Ось уже їсть і він; щойно почав ковтати, коли приходить Господь, — так те яблуко в горлі й застрягло, і тепер воно «на горлі» в кожного мужчини (кадик). Поглянув Господь, дає Адаму заступ, лопату й жменю насіння і каже йому: «Ото так, Адаме: не хотів ти берегти Мого заповіту, тепер іди, кривавим потом добувай собі хліб!» Та й вигнав його з раю на землю.

Нову спонуку до спокуси Єви Сатанаїлом вказує легенда, записана в Радомисльському повіті. Коли Бог, — говорить легенда, — створивши Адама і Єву й поселивши їх у раю, пішов на небо, Єва зараз же пішла в сад прогулятися. А вона була така красуня, що той янгол, якого Бог скинув з неба, зразу закохався в неї. Перекинувся він на змію та й виліз на яблуню, на якій росли заборонені Богом яблука. Підходить туди Єва. Грішний янгол й каже їй: «Чому ви з цього дерева не рвете яблук? Вони вже достигли». Єва відповідає: «Нам Бог сказав, щоб ми не їли з цього дерева яблук, інакше помремо». — «Бог тому так сказав, — зауважила на це змія, — щоб ви самі не стали ботами, тому що коли ви з’їсте хоч одне яблучко з цього дерева, то будете також богами». Єва повірила й хотіла було вже з’їсти яблуко з того дерева, коли йде Адам. «А ти й забула, що цих яблук не можна їсти?» Єва каже: «Ми станемо богами, якщо з’їмо хоч одне яблуко». І з’їли Адам і Єва заборонене яблуко. Щойно проковтнули, як стало їм соромно і холодно. Вони позшивали липове листя, затулилися та й сховалися, щоб їх не знайшов Бог. Однак Бог довідався про все і вигнав їх з раю, а біля воріт приставив янгола, щоб не пускав їх. Рогове тіло Адама і Єви Бог зараз же перемінив на таке, що маємо ми нині, лишивши частину його тільки на кінці пальців.

У цій легенді помічаємо також заувагу про втрату нашими прабатьками після гріхопадіння рогового тіла й заміну його на справжнє людське тіло, причому народ додає, що обстрижені нігті — залишки рогового тіла — не слід кидати на землю, а треба ховати їх за пазуху, бо а) з них диявол шиє собі шапку-невидимку, а коли надягає цю шапку, то Бог не може влучити в нього блискавкою; б) обстрижені нігті треба зберігати для того, щоб після смерті можна було за їхньою допомогою видертися на високу скляну гору раю. Останнє повір’я зустрічається взагалі у всіх слов’ян і литовців, ввійшло до Талмуду і Едди й позначене відверто міфічними рисами.

Зовсім осібно стоїть легенда про створення Адама і Єви, їхнє гріхопадіння й вигнання з раю, повідана згадуваною вже нами раніше бабунею Марцею Оверчихою. На жаль, легенда ця, уміщена в спогадах «з дитячого світу сільського хлопчика», лишилась якось непоміченою і не звернула на себе належної уваги серйозних фольклористів. Цікаві в ній деякі подробиці створення перших людей, але найцікавіший погляд на те, в чому саме полягало гріхопадіння їхнє. Ось ця легенда.

Коли створили Господь небо і землю і освітили її сонцем, то взяли в руки глини, стали місити її, ліпити — й виліпили чоловіка і жінку та поклали їх проти сонця, щоб вони обсохли, а Самі пішли в рай трохи відпочити. А диявол блукав собі в цей час по світу та й наткнувся на людей. Дивиться на них, — а вони такі гарні з лиця, як янголи, хоч води з них напийся. Страшна заздрість узяла диявола, що вони такі гарні, а він такий чорний, потворний; навіть сльози виступили в нього з очей. Обійшов він навколо людей, подивився ще, скривився, та взяв і обблював їх. Якраз на ту пору Господь підійшли до людей.

Як глянули на людей, то аж в долоні сплеснули. «Ай! Що ж це ти наробив, Сатано?» — «А навіщо Ти їх створив такими аж занадто гарними?..» Тоді Господь узяли та й вивернули людей нутром наверх, а лицем усередину. Оскільки люди тепер вивернуті, то вони й не гарні, а потворні; а оскільки їх обблював диявол, то всередині в них міститься сморід.

Нічого не вдієш. Взяли Господь людей та й намочили їх на сім днів у помиях, щоб викисли з них гріхи. Коли гріхи викисли, Господь просушили людей проти сонця, а потім дмухнули на них — і стали люди живими. І прозвали Господь чоловіка Адамом, а жінку — Євою; і дали Адамові заступ й ланцюг, а Єві — кужіль і веретено, щоб вони жили собі в раю й працювали.

Якось вийшли Господь з Адамом орати; Самі стали за плугатаря, а Адама поставили погоничем. Ополудні Господь зупинили плуга й мовили: «Адаме, випряжи волів з плуга на полудень: хай поки попасуться, а Я тим часом перепочину під деревом. А ти гляди не спи; пообідай сам, попаси, напій худобу і, коли сонце поверне з полудня, розбуди Мене». Адам добре пообідав, походив трохи за худобою, потім присів під кущем, схилився на руки та й заснув. Гос-гіодь прокинулися, поглянули на небо — сонце вже геть-геть над вечір спустилося; проте ні Адама, ні волів немає. «Адаме, агов!» — кличуть Господь. Та де там! Ні слуху ні духу! Кинулись Господь до кущів, — а Адам влігся під кущем та й спить собі, аж хропе. Тоді Господь його гистиком (лопатка, якою зчищають землю з плуга), — гистиком — раз, ще раз вдарили та й кажуть: «Прокляте ти створіння, занапащене дияволом, таке ж неслухняне, як і він! Не достойне ти жити зі Мною в раю! Іди ж собі к бісу!..» Отак і вигнали Господь з раю людей. — «Ось за що вигнали Господь людей з раю, — додає від себе оповідачка, — за непослух; а що кажуть, наче за яблучко, так то — неправда».

Без сумніву, в цій легенді ми маємо справу з природним прагненням пробудженої народної свідомості сповна осмислити — на засадах усе того ж легендарного переказу — як деякі вади в богоствореній людині, так і спосіб життя перших людей у раю, який вони мусили, за заповітом Божим, обробляти й зберігати. Так само в легенді видно прагнення осмислити й саме гріхопадіння, сутність якого полягає не в тому, власне, що Адам і Єва з’їли яблуко, яке саме в собі й по собі не містило нічого особливого, а в тому, що вони порушили заповіт Божий, не послухалися Господа. Гріхопадіння приписується Адаму, цілком імовірно, як главі; принаймні ми аж ніяк не схильні вбачати перенесення першої провини з Єви на Адама тому лиш, що легенда йде з вуст жінки.

Але оцей наш нарис був би неповним, якби ми не навели ще тут надзвичайно характерного «Вірша на Різдво» (Різдво Христове), записаного в м. Куп’янську, який колоритно, з незрівнянним українським гумором пародіює гріхопадіння перших людей. Наводимо «Вірша» в оригіналі, в якому дотримано правопису П. Куліша, що, до речі, прийнято і в перекладі Євангелій Матвія і Марка українською мовою, недавно опублікованого:

Чи чули ви, панове, зроду,

Що Бог явивсь до нас аж Сам?

Та ще чого?! Щоб побити пику, морду І очі виколоть бісам.

Бо старший біс хотів спізнаться з Богом:

Надувсь, як сич, аж очі лізуть рогом.

А Бог йому і каже: «А зась, поганий!

Нема тобі тут місця з нами».

Зайшов чорт з іншого тут краю:

Адама в гості пригласив,

А сам мерщій удрав до раю,

Та Єву яблуком скусив,

Та й Адама угостив.

Очнувсь Адам, аж баче — лихо:

Чорт сорочку з його зняв.

Адам питає Єву тихо:

— Аз ким це вчора я гуляв,

Що він сорочку з мене зняв?..

А що, стара, невже і в тебе її нема?

Не викупимось ми від сорома!

Задумався Адам, сів у куточку та й заснув; А Бог його збудив та й каже:

— А де ти дів свою сорочку?

— Мене, тато, чорт обманув.

— Пішов же геть, поганий, з раю!

Це ти так раю доглядів,

Що чорт з Євою всі яблука поїв!..

Іди і ти, поганко, з раю прясти!

Тебе Адам щоб доглядав,

Щоб більш не сміла яблук красти,

Так я Адамові нагайку дав...

А йди і ти, проклятий чорте!

Ти що з Адамом це зробив?

Старого в гості пригласив,

А з Євою всі яблука поїв:

Хазяїна раю навіки погубив!

Чорт гласу Божого злякався,

Утік та й у пекло аж забрався.

А щоб Адама й Єву одягти,

Христос родивсь. Адам гуляє:

Є нова свита і кожух,

І Єва в плахті щеголяє,

1 знов у всіх радіє дух.

Гуляйте же і ви, панове, хоть щодня, Бо й ви Адамова рідня.

Так будьте з празником здорові!

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО ЖИТТЯ ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ ПО ВИГНАННІ ЇХ З РАЮ ТА ПРО РУКОПИСАННЯ АДАМОВЕ

Ша українські легенди й вірші про життя пер-її ших людей по вигнанні їх з раю та про рукописання Адамове найбільший вплив справив той же апокриф «Слово про сповідання Свине», під впливом якого склалися й легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю. По вигнанні з раю, — говориться в апокрифі, — Адам і Єва посідали навпроти нього і, припавши до землі, заголосили

— і голосили 7 днів (за іншою редакцією — 15 днів). «Знемогла душа моя від голоду, — казала Єва. — Ходімо, пошукаємо їстівного». Підвелися вони, обійшли всю землю — і не знайшли нічого їстівного; повернулися до Едема і знов заголосили: «Раю мій, раю, пресвітлий раю, — волав Адам,

— красо невимовна! Задля мене створений, а задля Єви зачинений; Милостивий, помилуй мене грішного!» Тоді Господь умилосердився й послав янгола Іоїля, який відділив їм сьому частину раю. Адам і Єва поїли спочатку плоду тернового. Явився архангел Михаїл, приніс пшениці й меду і став настановляти Адама на діла ручні. Потім вигнав з раю всіх тварин, звірів, гадів і птахів і віддав їх Адаму, який дав їм усім імена. Адам почав обробляти землю. Прийшов диявол і каже: «Земля моя, а Божі — небеса і рай. Якщо хочеш бути моїм, то обробляй землю; а коли хочеш бути Божим, то йди до раю». Адам заперечив: «Божі небеса й земля і цілий всесвіт». — «Напиши його рукописання, — каже диявол, — тоді дозволю тобі обробляти землю (і не давав йому відійти), і тоді будеш моїм». Адам каже: «Чия земля, того і я й діти мої». Зрадів диявол і мовив: «Запиши мені все те, що ти зараз сказав». Адам узяв «плечя», написав рукописання й каже: «А інде писано у Святому Письмі». Адам жив у раю, славлячи Бога з архангелами та янголами у світі не-затемнюваному; коли ж він був вигнаний з раю за порушення, то не відав ще того, що ніч і день раніше, ніж його, створено Богом. Сів він «просто раю» й заголосив «по райському житії». Настала ніч, зійшла на землю пітьма. І заволав Адам, промовляючи: «Горе мені, порушникові Божої заповіді, вигнаному зі світлого райського житія, пресвітлого незатемнюваного світу. Світе мій пресвітлий, — продовжував він, плачучи і голосячи, — вже не побачу сяяння твого і незатемнюваного світу, ані краси райської не побачу. Господи, помилуй мене грішного». Прийшов до нього диявол та й питає: «Чого ти стогнеш і голосиш?» Адам відповідає: «Заради світу пресвітлого, який зникнув з очей». Диявол каже йому: «Я тобі дам світло, запиши рукописанням його рід свій і дітей». Адам «заради світу пресвітлого» дав дияволу рукописання, в якому написав так: «Чий світ є — того я і чада мої». І настав день, і засяяло світло по всьому всесвіту. А диявол узяв рукописання Адамове і сховав його в Йордані під каменем на тохму місці, де пізніше хрестився Христос ¹⁹.

Ремство Адама про втрачений рай породило цілу сім’ю українських і руських духовних віршів, відомих під назвою «Плач Адама». Нічого особливо оригінального ці вірші собою не являють і подекуди буквально повторюються повністю або повторюють окремі вислови апокрифа «Слово про сповідання Євине». А загалом вони є простим поширенням таких віршів з церковних співів Постувального тижня: «Вигнаний з раю Адам був, там же й сидів проти нього, ридав, голосив зворушливим гласом, і говорив: «Горе мені, постраждав окаянний я! Одну тільки заповідь Бога порушив — і всіх був позбавлений благ. Раю пресвітлий, для мене насаджений був і через Єву зачинений!..» Поетичні картини церковних співів у віршах доповнені відповідними благочестивими роздумами про марноту людських устремлінь до земної слави і земного багатства і завершуються в деяких з них поверненням Ісусом Христом грішного Адама до раю. Лад віршів — церковний. Остання обставина — треба думати — пояснюється тим, що багато з виспівуваних нині сліпцями псалмів і духовних віршів складені (створені) південноруськими письменниками кінця XVII й початку XVIII століть: Лазарем Барановичем, святим Димитрієм Ростовським, Іоаном Максимовичем та ін. Так, наприклад, щодо Лазаря Барановича, архієпископа Чернігівського, в дослідженнях про його праці прямо говориться, що він, «відвертаючи народ від мирських пісень й повчаючи, щоби пісні мирські залишали, а замість них хвалу Богу й Богоматері віддавали, багато пісень обернув на божественні і, без сумніву, в народ передавав. Хоча суголосся було мирських пісень, але текст створював божественний, щоби при нагодах, замість нікчемних божественні словеса були співані, і добродумання в серцях укорінювалося».

Інші українські вірші відзначаються вже цілком народним характером і, поряд з плачем Адама, відводять також місце зображенню самого життя перших людей невдовзі по вигнанні їх з раю. Такою є «Пісня про Адама і Єву», вміщена П. П. Чубинським у «Трудах Этнографическо-статистической Экспедиции в западно-русский край» (т. 1, с. 147—148):

«Сидить Адам просто рая I наготу покриває.

— А ти, Єво, не смутися,

І до мене обернися,

Прошу я тебе!

Господь Адаму говоряше:

— Де ж ти, Адаме, живеш?

— Осьде — в кутку,

Ох, мій смутку,

І з Свою молодою Тішу біду свою.

Заповіді не хранив,

..........сотворив.

— О, бач, Єво,

Смутна жено,

Було жить, не грішить;

Вибачай же тепер.

Лучче було в раю жить,

Солодкі яблука во рту йміть.

Тепер треба працювати,

Щоб кавалок хліба мати До самої смерті.

Зачав Адам розмишлять:

Як би нам хліба достать:

Укопать я не вмію І не знаю, що посію,

Бо не маю чого.

Янгол к ньому явився:

— Іди, Адаме, поучися,

Візьми заступ та нагнися,

Копай землю, потрудися,

Та побачиш, що тобі вродить,

Проклята Єва і змія,

Що веліли вийти із рая,

І по пущі блудити,

І в сирій землі жити ГІо конець віку».

Легенди на «Плачі Адама» майже не спиняються, зате набагато докладніше говорять про життя перших людей по вигнанні з раю і про рукописання, дане Адамом дияволу. За легендою, записаною в м. Куп’янську, вигнані з раю прабатьки сіли проти райських дверей і гірко оплакували свій гріх і колишнє блаженство. До усвідомлення про гірку втрату домішувалась осторога за саме життя своє, страх смерті. Поставлений на сторожі біля дверей раю янгол чув ридання Адама і Єви, бачив їхній страх; зглянувся він на лиху долю перших людей і сказав Богові про їхнє сумне становище. Бог, не маючи наміру довести Адама і Єву до повного розпачу, велів янголу переказати їм, щоб вони взяли біля райського порогу землі, змоченої їхніми сльозами, і цю землю посіяли. Там, де посіяв Адам, виросла зі сліз його, змішаних із землею, пшениця, а де посіяла Єва, там виросли коноплі. Отак перші люди одержали хліб і одяг.

У легенді, записаній у с. Хомутинцях, розповідається таке про початок землеробства і водночас про створення коня.

Розсердився Адам, що Господь вигнав його з раю. Копає землю та й не каже: «Господи, допоможи!» А чорт радіє з того. Отож, що Адам скопає за день, чорт уночі поперекидає знову догори травою. Адам копає на іншому полі, думаючи, що поле в тому винне: копає та й копає, а вранці гляне — на полі знову трава зеленіє, ніби воно й не було скопане. Бився він, бідолашний, побивався, а тоді зітхнув до Господа Бога та й каже: «Господи Боже, допоможи мені!» І як він промовив це, так та земля, яку він копав, і зачорніла смугою. Помолився Адам Богові й почав засівати. Коли засіяв, то запрягся сам у борону й волочить. Та так йому важко ту борону тягти, а чорт сидить позаду на бороні та й сміється. Поглянув на все це Господь і каже Своєму янголу: «Бачиш того чорта, що на Адамовій бороні?» — «Бачу», — відповідає янгол. — «Тож піди, — каже, — та зроби з того чорта коня для Адама». Янгол і пішов, та як закине на чорта оброть, так із нього й стала коняка. Тоді янгол каже Адаму: «Розпрягайся, чоловіче, та запрягай коня: Господь дає тобі скотину».

Легенда, записана в Куп’янському повіті, говорить, що коли диявол через заздрість спокусив перших людей на гріх, то, виганяючи їх із раю, Бог дав Адамові дерев’яну лопатку й велів йому копати землю й сіяти хліб, а Єві дав гребінця й веретено, щоб пряла. Адам почав копати землю. З’являється диявол і каже: «Не смій копати землю! Вона — не Богова, а моя: я дістав її з морського дна. Хіба даси мені щось, тоді дозволю копати». — «Та що ж я тобі дам, — каже Адам, — коли в мене самого нема нічого?» Диявол мовив: «Нехай буде так: поки живе людина, вона — Божа, в коли помре — моя». Адам пристав на це. Тоді диявол одтяв у Адама кінчик мізинця й кинув його на камінь — кінчик устряг глибоко в камінь. Диявол кинув той камінь у річку Йордань й промовив закляття: «Доки не випірне цей камінь з води, доти померлі люди будуть мої. А випірне він лише тоді, коли на землі з’явиться така людина, яка тричі народиться і тричі хреститиметься!» Отож коли Ісус Хрис-тос хрестився в Йордані, камінь сплив нагору, випірнув, бо Ісус Христос був саме Той Чоловік, Який тричі народився — від Бога Отця предвічно, від Діви Марії во плоті та з домовини й тричі хрестився — за законом Мойсейовим, в ріці Йордані й на хресті. Відтоді померлі люди стали Божими.

У слободі Ново-Миколаївці Куп’янського повіту записано такий варіант цієї легенди. Після суперечки Адама з дияволом за землю вони стали ділити народ. Адам ще не бачив, як люди помирають, і не знав, що всі нащадки його мають померти; через те диявол обдурив його легко, сказавши, що віддає Адаму живих людей, а собі бере мертвих. Ось і уклали вони між собою таку умову і написали про те рукописання. Адам замість підпису приклав до каменя свою руку; вона відбилася на камені, і диявол кинув цей камінь у ріку Йордань. З того часу, як було зроблено рукописання, став народ помирати, і всі померлі стали потрапляти до диявола в пекло: і грішні, і праведні, і превелебні.

Раз якось іде Господь по землі і з Ним святий апостол Петро, а назустріч їде, сидячи поважно в колісниці, диявол. Господь і каже апостолу Петру: «Піди, запитай диявола, хто виведе померлих людей з пекла». На питання Петра диявол відповів: «Той вирве їх із рук моїх і виведе з пекла, хто тричі народиться і в Йордані хреститиметься». Тоді Спаситель пішов на річку Йордань до Іоана, хрестився від нього, стоячи на камені, й зітер з каменя Адамову печать.

Легенда, записана в Радомисльському повіті, розповідає про життя перших людей по їх вигнанні з раю і особливо про народження в Адама і Єви перших дітей і про вбивство Каїном Авеля надзвичайно наївно і своєрідно. Коли Бог вигнав Адама і Єву з раю, вони сіли в лісі та й плачуть

— не знають, що робити. Господь послав до них янгола, який дав Адамові жменю жита й заступ і каже: «Візьми скопай клаптик землі та посій це жито — то й буде в тебе хліб». А Єві дав жменю конопляного насіння й каже: «Ось тобі — посій, з цього буде вам одяг; а коли Бог дасть, то від Тієї Жони, Котра створена Богом з квітки, народиться Син Божий, Він вас ізнову введе до раю». Оце посіяли вони й сіли перепочити. А той янгол, який їх спокусив у раю, перекинувся на найстаршого янгола та й каже: «Ви вже посіяли собі те, з чого буде у вас хліб і одяг; однак нема у вас такого, щоб ви не померли. Ви візьміть та зійдіться разом «їдно з другим», і тоді від Єви народиться син; цей син випросить у Сина Божого (котрий народиться від Жони, створеної з квітки), щоб знову ввів вас до раю». А Єва каже: «Та ми не знаємо, як це зійтись разом? Адже ми й зараз разом». От той янгол як показав Єві, так у неї й народився син Каїн. Каїн дуже не любив Адама: він знав, що його батько — той янгол, якого Бог скинув з неба.

Послав якось Адам Каїна сіяти жито, а Єва й каже Адаму: «Зляжемося — може, я приведу доньку, щоб сіяла коноплі». І народила Єва Авеля. Коли Авель виріс, його послали пасти овець, а Каїн поніс йому обідати, та взяв і з’їв той обід. Коли Авель повернувся додому, то сказав Адаму, що він ще не обідав. Адам побив за те Каїна. Каїн розгнівався на Авеля і вбив його, а Бог за це вбив громом Каїна.

Нарешті, є в нашому розпорядженні і ще одна доволі оригінальна легенда про життя перших людей після їхнього гріхопадіння. Легенду цю записано в слободі Кабанячій Куп’янського повіту, причому в ній Адама зображено першим ченцем і не тільки винахідником писемності, а й навіть першим письменником.

По вигнанні з раю Адам прожив багато років самотою, не маючи ніяких зносин з Євою: «Адам при древі жив ченцем, хвалу віддавав, пісні янголам складав на славу Духа Святого». Він писав божественні пісні, писав псалми і різні листки з історії. Сидів він під деревом за маленьким столиком й писав також чернечі пісні; написав він 43 «аспідських (господських?) псальми». Кажуть також, ніби Адамом написано три книги: «Книгу на добро», «Книгу настанов на путь» і «Книгу звернення до Господа». За створення цих трьох книг Господь нібито дарував Адамові вічне життя.

Ані Сказання про чернецтво Адама, ні сказання про винайдення ним писемності та його письменство нема в слов’янських апокрифах. Перше могло бути плодом домислу народного: Адам щиро каявся в тому, що вчинив гріх; звідси недалеко й до думки про чернецтво його хоча б на схилі віку. Щодо другого сказання, то воно могло легко проникнути в українські легенди шляхом усного переповідання від талмудистів, у яких є сказання про те, ніби Адам написав 91-й псалом.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО «ТРИБЛАЖЕННЕ ДРЕВО», СМЕРТЬ АДАМА ТА ГЛАВУ ЙОГО

■у икл українських легенд про Адама і Єву

І І закінчується легендами про «триблаженне

І_І древо», смерть Адама та главу його. Загалом

1 дуже бідні відомості про життя наших пра

батьків відзначаються ще більшою бідністю, коли мовиться про їхню смерть. Благочестива допитливість давніх християн, що прагли якнайтісніше пов’язати старозавітні події з новозавітними, особливо щодо якнайбільшої і найвищої таємниці християнської релігії — спокути роду людського хресною смертю Боголюдини, оточили останні дні життя Адама низкою апокрифічних легенд; а народна допитливість на основі народних апокрифів створила чимало легенд про те саме. Зокрема, щодо українських легенд про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його, то їх складено під впливом тих самих «Слова про видіння Єви-не», «Слова про Адама» і «Сказання про древо хресне», хоч в «індексі» й приписуваного попу Єремії, та такого, що не містив у собі майже нічого богомильського.

У «Слові про Адама» мовиться, що Адам, народивши ЗО синів, упав у хворобу («чревну»). Перед смертю він схотів зібрати до себе всіх синів. Сини зійшлись до нього з трьох сторін землі і стали при дверях дому, де Адам звичайно возносив молитви Богу. Сиф спитав його: «Отче Адаме! Яка хвороба спостигла тебе?» Адам відповів: «Діти мої, велика скорбота обійняла мене». Вони спитали, що це за скорбота й хвороба. При цьому Сиф спитав ще й від себе, чи не сумує Адам за плодами райськими, які вкушав раніше, і якщо це так, то він готовий піти й принести їх: «Я посиплю, — сказав він, — голову мою попелом, волатиму й молитимусь, щоб припинилась скорбота твоя». — «Ні, сину мій Сифе, — відповів Адам, — але я переживаю скорботу й хворобу». На питання Сифа, від чого він страждає, Адам розповідає, як Бог створив його і Єву, через яку він помирає, й заборонив вкушати їм від древа життя (?); але в той час, коли янголи, стражі Єви, були перед Богом на славословленні, ворог, дізнавшись, що з Євою нема ні Адама, ні янголів, дав їй вкусити від цього древа. Після цього явився Бог і закликав Адама до відповідальності. За порушення заповіту Господь послав Адамові 70 хвороб, з яких перша — хвороба очей, а друга — ґандж слуху.

Скінчивши розповідь, Адам почав зітхати з глибокою скорботою; Єва хоче поділити з чоловіком його страждання, якого зазнав він через неї. Адам висловлює побажання, щоб Єва пішла разом із Сифом у рай і попросила Господа послати янгола, який дав би йому з раю єлею для помазання і втамування хвороби. Сиф і Єва негайно вирушили. По дорозі на Сифа напав лютий звір «Горгоній» і став гнатися за- ним. Єва заступилася за сина й мовила звірові: «Невже тебе не страхає образ Божий, якому ти мусиш коритися?» Звір на це відповів, що Єва сама винна у втраті влади над звірами, природа яких через гріхопадіння перших людей цілковито змінилася. Нарешті Сиф, хоч уже й поранений, змусив замовкнути звіра і приборкав його (закляв), вказавши йому на день суду. Прийшовши до раю, Сиф і Єва заплакали, посипаючи голову перстю, і попросили єлею. Явився архангел Михаїл і сказав Сифу, що від хвороби Адамової немає ліків, і дав йому гілку з дерева, через яке Адама і Єву було вигнано з раю (за іншою легендою, архангел дав Сифові три гілки з трьох дерев: кедра, певга²⁰ й кипариса. Після того Сиф з матір’ю повернувся до Адама, в його намет. Адам зустрів Єву докором, що з її вини смерть прийшла на увесь рід людський, звив з гілки вінець і надів його собі на голову... Між тим, Адамові лишалось жити всього один день. Єва сказала чоловікові: «Навіщо я житиму, коли ти помреш?» Адам заспокоював її тим, що й сама вона невдовзі помре. Коли він помре, — вів далі Адам, — то слід покрити його, але не торкатися до нього до появи і особливого розпорядження янгола, якого Бог, певна річ, пошле, зглянувшись над Своїм творінням; Єві зі свого боку треба лиш молитися за нього. Єва залишила Адама і стала молитися. Являється янгол і оголошує їй про смерть Адама; він кличе Єву поглянути, як підійматиметься душа Адама. Єва побачила світлу колісницю на чотирьох орлах, з янголами, яка зупинилась там, де лежав Адам. Серафими стояли між колісницею й тілом Адама. При жертовному кадінні янголи підносили свої голоси у молитві: «Святий Іаїлю, помилуй його, бо він — Твій образ і творіння рук Твоїх!» Потім Єва побачила два величних і страшних таїнства перед Богом. Вона покликала Сифа подивитися сім розверзтих твердей і янголів, що молилися біля тіла Адама. Єва сказала синові: «Поглянь, дитино моя Сифе, хто ці двоє ефіопів, що стоять на молитві за отця твого?» Сиф відповів, що це — сонце й місяць, які разом з янголами зійшли помолитися за Адама; тільки їхнє світло потьмарилось перед світлом усього.

Такий зміст власне апокрифа, відомого за грецькими рукописами і лише дещо видозміненого в слов’янських редакціях. При цьому в слов’янському апокрифі «Слово про сповідання Євине» в розповіді про погреб Адама додано декілька абсолютно нових порівняно з грецькою редакцією подробиць. Коли помер Адам, — мовиться тут, — з неба явилось кадило з ладаном і три янголи зі свічками. Господь звелів архангелу Михаїлу віднести тіло Адама до раю, а дух його, — мовив Господь, — нехай пробуває на третьому небі.

За іншою редакцією, прийнявши душу Адама, Господь послав архангела «поховати тіло» його: «І Сифа навчив. І взяли його тіло, й принесли до місця (погреба)... Копали могилу, архангел її освятив. Був голос небесний: «Адаме!» Адам же прорік: «Се, Господи, я; се Ти говорив: «Землею ти є і в землю повернешся знов». Рече до землі: «Твоя від твоїх, тобі я приношу себе від усіх». Отак поховали Адама зі звитим вінцем на його голові». Після поховання Адама Єва стала молитися, щоб Бог приєднав її до чоловіка, оскільки вона створена з його ребра. Архангел Михаїл навчив Сифа, як поховати Єву, котра померла по шести днях після Адама: «і прийшло троє янголів, і взяли тіло Євине, і поховали її там же, де лежить тіло Адамове й Авелеве, сина їхнього». З вінця, що був на голові Адама, виросло чудесне дерево, історія якого має продовження вже в інших апокрифах і головним чином в апокрифі «Сказання про древо хресне».

У «Сказанні про древо хресне» міститься історія походження древа, що послужило для хреста, на якому був розіп’ятий Спаситель. У рукописах «Сказання» зустрічається у двох редакціях. В одній воно приписується Григорію Богослову, а іноді Григорію Двослову, хоча ні в того, ні в другого святого отця немає такого сказання. В другій редакції «Сказання про древо хресне» приписується Северіану, єпископу Гавальському, у творах якого також немає такого сказання²¹. В першій редакції «Сказання» починається з того, як перед смертю Адама Сиф приніс з раю гілку з древа пізнання добра і зла, і як з цієї гілки Адам зробив собі вінець, в якому його й поховали. З вінця, що був на главі Адама, виросло величезне дерево, яке розділилося на три частини й було найвищим поміж усіма деревами. Рай-ське дерево, з гілки якого воно пішло, виросло в раю з насіння, кинутого посередині раю Сатанаїлом тоді, як Бог насаджував рай (у цьому лиш одному й позначився на апокрифі вплив дуалістичних поглядів богомильства). Помітивши згодом це дерево, Бог прорік Сатанаїлу: «Тут буду Я і тіло Моє, і буде тобі на вигнання», оскільки з нього виросте древо хреста. Древо пізнання добра і зла виросло на три частини: одна частина означала Адама, друга — Єву, третя — Самого Господа. Коли прабатьки согрішили, то Адамова частина дерева впала в ріку Тигр, яка й винесла її з раю; Євина частина залишилась у раю до потопу, під час якого вона принесена була «до Меррської ріки», тобто до вод Мерри; а гілка з древа Господа була вручена янголом Сифу для Адама, який і зробив собі з неї вінець. Із цих трьох частин древа пізнання добра і зла зроблені були потім три хрести: хрест Спасителя з дерева, що виросло з вінця на главі Адама; хрест вірного розбійника — з Адамової частини райського дерева; хрест невірного розбійника

— з Євиної частини того ж райського дерева.

Всі ці три дерева опинилися в Єрусалимі таким чином. Адамова частина райського древа, винесена з раю Тигром, зупинилася на піску. Якось Сиф схотів пом’янути батька свого Адама. Янгол вказав йому на це дерево і звелів розкласти вогнище на ріці Нілі (?). Вогнище лишилось невгасимим, і його стерегли люті звірі. Коли пізніше прийшов до Авраама Лот і розповів про свій гріх з дочками, Авраам велів йому принести вогню з тієї ріки — в цілковитій певності, що Лот там неодмінно загине. Лот уміло скористався зі сну лютих звірів, що охороняли вогонь, і щасливо повернувся до Авраама з трьома головешками. Авраам був вражений і звелів Лотові посадити ці головешки на одній горі і поливати їх доти, доки з них виросте дерево, що й буде знаком Божого прощення Лоту. Головешки, справді, прийнялися й розрослися в чудове дерево.

Винесена потопом з раю Євина частина дерева зупинилася при водах Мерри, і нею Мойсей, за наказом янгола, усолодив під час поневірянь євреїв у пустелі Аравійській воду в джерелі, посадивши його в ньому хрестоподібно, причому воно розрослося в чудове дерево. Коли для спорудження храму Соломонового збирали дерево по всій землі, то привезли до Єрусалима й ці три дерева. Дерево, що виросло з вінця на голові Адамовій, було привезене з корінням, в якому й виявилася голова Адамова. Спочатку її не помітили в корінні, яке відтяли від дерева й лишили без жодної уваги. Аж ось якось під час полювання Соломона один отрок відстав од почту і випадково потрапив у печеру, де й помітив, що вона з кістки, а не з каменю; про Це дивне явище він і доповів цареві. Соломон одразу ж наказав очистити кістку від землі й коріння і дізнався, що це була глава Адамова. Її перенесли до Єрусалима. Соломон велів засипати главу Адама камінням, з якого й утворилася Голгофа. А стовбур ніяк не могли використати на побудову храму і він пішов лише на риштовання. Коли Южзька цариця, оглядаючи споруджуваний храм, ступила на це дерево, воно сильно похитнулося; але цариця, замість прокляття, вимовила: «О триблаженне древо, на ньому ж розіпнеться Христос!» По завершенні спорудження храму дерево потрапило до Силоамської купелі, через що янгол щоліта сходив у неї і збурював у ній воду. Коли іудеї відда-ли Ісуса Христа разом із двома розбійниками на розп’яття, то Пілат наказав зробити з тих дерев три хрести. Хрест Спасителя був зведений на Голгофі на тому самому місці, де пробувала глава Адамова; кров’ю з ран розіп’ятого Спасителя і водою з проколотого ребра Його хрестився Адам (тобто змочено було главу його, що пробувала під хрестом Спасителя) і звільнився від клятви.

За «Сказанням», приписуваним Северіану, «древо хресне» походить з дерева, яке виросло з головешок, посаджених Лотом. Воно принесене було до Єрусалима в той час, коли Соломон споруджував храм. Будівельники декілька разів примірювали його на бантини в храмі: але внизу, на землі, воно здавалося задовгим, а коли піднімали його нагору, на будівлю, виявлялося закоротким. Так дерево й не використали для будування, і його лишили в храмі, де воно лежало до того часу, коли зроблений був із нього хрест для розп’яття Спасителя; його обіклали тридцятьма срібними вінцями, з яких один, як плату за зраду Спасителя, було віддано Іуді— зраднику.

Під впливом наведених апокрифів у середовищі українського народу склався цілий цикл легенд про «триблаженне древо», смерть Адама та главу його. Дещо в них, порівняно з апокрифами, народна фантазія видозмінила, дещо переплутала, викривила, дещо вигадала; але основна думка всіх цих легенд та, що те саме древо, яке спричинило вигнання прабатьків з раю і введення у світ смерті, перемогло на Голгофі смерть і отверзло людям райські врата.

У легендах, записаних у місті Куп’янську, розповідається, що Адам, коли помирав, послав сина свого Сифа до врат земного раю, аби він попросив там у янгола єлею милосердя (за іншими легендами — обіцяного Богом сімені у буквальному значенні цього слова). Адам дав Сифові три зернини з райського древа пізнання добра і зла (за іншими легендами — гілку з цього древа). Із цих трьох зерен, посаджених на могилі Адама, виросло три дерева. їх було зрубано потім царем Давидом для храму, та при спорудженні храму Соломоном вони не пішли в хід, а лишились лежати на горі, звідки одного разу, під час сильного дощу, були знесені водою вниз, і потрапили в купіль (Силоамську). Сюди щороку сходив з неба янгол, щоб очищати ці три дерева, які зрослися в одне, від намулу, що відкладався на них упродовж року, причому всі хворі, скупавшись у цей час у купелі, одразу ж одужували. Євреї, шукаючи придатні для хреста Спасителя дерева, згадали про ці саме і, по своїй злобі, зумисне зробили з них (дуже намоклих) хреста, щоб Спасителю важче було нести його на Голгофу.

За легендою, записаною в слободі Кабанячій Куп’ян-ського повіту, в Адама було два сини — Петро й Макрадо-мець. Адам захворів й послав обох своїх синів знайти йому цілюще зілля. Петро й Макрадомець пішли й по дорозі зустріли янгола, котрий спитав у них: «Куди ви прямуєте?» — «Батько наш захворів, — відповідали брати, — і послав нас за цілющим зіллям». Янгол дав їм три якихось зернини й велів повернутися додому. Коли брати повернулися додому, то виявилося, що Адам під час їхньої відсутності помер і навіть був уже похований. Брати довго не знали, що їм робити із зернинами, які дав їм янгол; нарешті, один з них каже: «Давай посадимо ці зерна на могилі батька». Посадили. Минуло багато часу, і з зерен виросло три дерева: «дерево спасіння», «дерево добре» і «дерево лихе». Коли дерева стали великими, то глава Адамова вийшла із домовини й лягла під «деревом спасіння». Дерева ці росли на своєму місці до часу розп’яття Христа. Євреї, засудивши Христа на розп’яття, пішли шукати дерев, які підійшли б для цього, і знайшли ці три дерева. З «дерева спасіння» було зроблено хреста для Спасителя, на хресті з «доброго дерева» був розіп’ятий розсудливий розбійник, що ввійшов до раю, а на хресті з «лихого дерева» — злий розбійник. Коли Христос і розбійники були розіп’яті, то під хрестом Спасителя з’явилась голова Адамова. Відтоді й стали малювати біля ніг розіп’ятого Христа главу Адама.

За однією легендою, записаною в м. Куп’янську, коли вигнав Бог Адама з раю, той почав сіяти собі хліб. Та що лиш він зоре, лукавий візьме й витопче. Коли б лукавий зробив це раз чи два, то ще б нічого; та оскільки лукавий робив це повсякчас, то зовсім опротивів Адаму. От Адам і спитав його: «Навіщо ти мені чиниш зло?» А лукавий йому у відповідь: «Я чиню це для того, щоб ти віддав мені мертвих; і знай, що не припиню, доки ти мені не віддаси мертвих!» Довго Адам не згоджувався, та оскільки лукавий не припиняв шкодити, то Адам і віддав йому всіх мертвих. А щоб Адам не порушував своєї клятви, лукавий сказав йому: «Обріж свій мізинець і кров’ю зроби знак собі на голові, що ти не будеш зраджувати свою клятву, а я тільки-но стрінуся з тобою й побачу в тебе на голові червоне, вже й знатиму, що ти ще не зрадник своєї клятви». Таким чином гріх Адама був накреслений на його чолі. Перед смертю Адам пішов на те місце, де тепер Єрусалим; тут він помер і був похований на Голгофі. Місце, де лежала глава Адама, назвали Кранієвим, або Лобним; саме над цим місцем був згодом поставлений хрест Христу. Кров, що витекла з хромленого ребра Спасителя, змила на главі Адама знак угоди, укладеної ним з дияволом, і тим визволила всіх померлих з-під влади диявола.

До цього додають, що те місце на Голгофі, де пролилася кров Спасителя, обкладене тепер золотом у вигляді кільця, в центрі якого — шпарина, заглиблена в землю до чола Адамового: тут і є пуп землі. Очевидно, подробиця ця увійшла до легенди з «Ходіння» ігумена Даниїла в Єрусалим, де в розділі про церкву Воскресіння Христового мовиться: »... тут є біля стіни за вівтарем: пуп земний... Є ж бо й Розп’яття Господнє, від церкви Воскресіння на схід обернене, високо на камені, як вістря піднесене; а навколо каменя — ніби пагорок малий, а посеред каменя того назовні витесано шпарину на лікоть завглибшки й на п’ядь завширшки, по колу. І тут було встановлено хрест Христовий. На споді того каменя лежить глава Адама першого. Під час Розп’яття Господнього, коли на хресті Господь наш Ісус Христос віддав Дух Свій, тоді розірвалася церковна завіса, і каміння розпалося, тоді ж і той камінь просів над главою Адамовою, і тією розпадиною зійшла вода із ребер Ісуса Христа на главу Адамову і омила гріхи роду людського. Є та розпадина на тому камені і до сього дня; і є Розп’яття Господнє і камінь той святинею, стіною кам’яною оточеною; і вгорі понад Розп’яттям Господнім зведено склепіння, і розписано мозаїкою дивною».

Легенда, записана в с. Хомутинцях, позначена суто народним духом і складом.

Жив собі Адам, — розповідає легенда. Ось уже його Господь і дітками поблагословив. Така вже йому втіха і радість, що, здається, хотів би жити вічно; а до всього цього й здоров’я йому служило. Ось і каже Адам до Бога:

— Боже, Боже! Не помру я, бо я дуже міцний чоловік.

— Що міцний, то міцний, — каже йому Бог, — а все одно мусиш померти. Розболиться в тебе голова, защемлять руки, почне крутити ноги — і ти таки помреш!

Не вірив Адам, поки був молодшим, а надійшла пора — мусив був повірити. Розболілась голова, стало крутити кістки, — звісно, як буває в старої людини. Бачить Адам, що недалеко вже й до смерті, й каже своєму синові:

— Сину мій, сину! Піди, — каже, — до раю і принеси мені з раю золоте яблучко, бо надходять уже мої останні дні.

Пішов син до раю, та замість яблучка приніс ту лозину, якою Бог вигнав Адама з раю. Адам звелів зробити з лозини три обручі (вінці) і надіти їх собі на голову. Ну, та хіба ж від смерті щось допоможе! Воно вже голова наче й не болить, а померти — все ж помер. І як він з тими обручами на голові помер, так його з ними й поховали. Аж ось із тих обручів виросло три дерева: кипарис, кедр і триблаженне древо.

Ще про триблаженне древо, — веде далі легенда, — розповідають, що Матір Божа із Спасителем якось спіткнулась об нього і мовила, злякавшись: «О триблаженне древо! На тобі буде розіп’ято Сина Мого!» А син на це промовив: «Правда, Мати Моя!» І справді, скільки потім не добирали хрестів, на жодному не могли розіп’ята Його, а лише на триблаженному древі, яке ще тоді, як росло, мало вигляд хреста.

У другій легенді, записаній у слободі Кабанячій, розповідається, що коли Адам согрішив, то Господь сказав йому: «Піди, Адаме, по раю і знайди плід міцності людини». Довго ходив Адам по раю в пошуках за плодом міцності людини, гірко оплакуючи свою слабкість; нарешті, знайшов цей плід й подав його Господу. Господь, узявши плід, сказав Адаму: «Хоч ти й согрішив, але за те, що старанно шукав і знайшов плід міцності людини, Я представлю Тебе перед Собою». Адам уписав слова Господні до книги, а саму книгу передав синові своєму Сифу й заповів зберігати її в нащадках. Коли Христа розіп’яли, то єврейські вчені, на підставі слів, сказаних Адамові: «Я тебе представлю перед Собою», наказали намалювати на хресті біля ніг Спасителя главу Адама. За іншим варіантом, коли почали ставити хрести для Спасителя і двох розбійників, то хрест Спасителя, як і де його не ставили, весь час провалювався в землю. Вже робітники зовсім змучились, а хреста все ж не могли поставити. Тоді Спаситель зглянувся над ними й каже: «Знайдіть першу людину, візьміть главу її й покладіть під хрест». Євреї відшукали череп Адама, поклали під хрест, закріпили хрест на черепі і тоді розіп’яли Спасителя.

Легенда, записана в слободі Тарасівці Куп’янського повіту, повідомляє зовсім нові дані про те ж. Копали на Голгофі яму для хреста Спасителя й вирили при цьому череп людини. Викинули його з ями; череп покотився і впав до ніг Спасителя. Хтось із тих, хто стояв тут, сказав: «Чий би це був череп?» — «Адамів», — відповів сам череп. «— Ого! — засміялись воїни. — Чи не хочеш, Адаме, пожити з нами? Ось Чудотворець: попроси Його — Він воскресить тебе!» Череп сказав їм на це: хвилина смерті така страшна, що він і жити не бажає, аби лиш не переживати цієї миті знову.

За іншими оповідями, записаними там же, викопали не один, а два черепи й викинули їх з ями, причому воїни відштовхували їх від себе ногами, а євреї, які стояли тут, говорили, що, можливо, це були також хоробрі воїни, а то, може, навіть і царі, а тепер їх топчуть ногами. Тоді один з черепів, котячись з гори, промовив: «Я — цар Саліма»; а другий, що зупинився біля хреста Спасителя, сказав: «Я — Адамова голова».

На закінчення легенд про Адама і Єву наведемо оповідь неписьменної старої жінки із слободи Ново-Миколаївки Куп’янського повіту. Оповідь ця містить простодушно-наївне розв’язання деяких антропогонічних питань, охоплює затим усе подальше життя роду людського й завершується вираженням есхатологічних ідей, перейнятих, звичайно, грубим матеріалізмом, але таких, які наочно з’ясовують характер релігійних поглядів селянського простолюду.

Коли зачинався світ, жили собі двоє людей: Єва (мужчина) і Марія; в них тіло було таке, як у нас тепер нігті. Угледіли вони якось на одній яблуні два яблука; довго милувалися ними, а потім одне разом з’їли, — і зразу ж у мужчини Єви утворилася на горлі кістка (кадик — «Адамове яблуко»), а тіло в них стало таке, як у нас нині. Тут же вони й согрішили. Марія з цього ж разу затяготіла й народила сина. Ось вони скликали янголів і стали думати й гадати, яке йому ім’я дати. Дали йому ім’я — Петро; Марія це ім’я не злюбила, всіх янголів засмутила. Стали знову думати й гадати, яке ж йому ім’я дати. Дали йому ім’я — Микола; Марія це ім’я злюбила, всіх янголів звеселила.²² Від тієї пари

— Єви і Марії — стали розмножувалися люди, поки не вижили (першого) віку. Коли став набли. датися до кінця вік, святі люди почали будувати ковчег й пу скати туди людей по парі — чоловіка й жінку, і всякої птиці, що літає, по парі, і всяких тварин по парі. Ховрашків та жаб — тих не брали, вони вивелись потім із землі; вовків і зайців також не брали, та тільки не знаю, звідки вони потім узялися. Коли всього набрали, тоді пішов дощ. І йшов він сорок день і сорок ночей. Всі люди потонули, і всі хати, і все, що було; а ті люди лишились, які були в ковчезі. Коли дощ ущух, пара людей вийшла з ковчега, і стали вони жити на землі; стали жити — стали грішити, а в них стали вселятися і від них стали народжуватися потонулі душі, тільки їм давали вже інші імена. Після того, як змінився світ, і люди змінились: раніше були великі та дужі, а чимдалі, тим ставали щораз меншими; а ще далі, після нас, будуть такі, що в одній печі молотитимуть по сім чоловік одночасно. От і ми вже той вік вижили, що Бог призначив, бо раніше діти слухалися батьків і матерів і боялися їх, а нині не слухаються й не шанують, — самі, мовляв, більше знають, ніж отці й матері. Це ми ту останню сотню літ доживаємо, яку додали святі отці. Господь розгнівався на отців, що вони додали віку людям, сказав, що все терпітиме, що б не творилося на білому світі: хоч хто людину заб’є чи щось інше скоїть, то Він і не карає. Коли доживемо цю останню сотню літ, то буде Страшний суд — буде нас Господь судити, визначати, кого куди. Де сонце сходить, там буде рай; де сонце буває ополудні, там — пекло; а де сонце ніколи не буває, там — ад. За великі гріхи посадять в ад, за менші — в пекло, а безгрішних улаштують в рай. В раю жити добре — там добре п’ють і їдять; а в аду комашкаються (безперервно вовтузяться, як мурашки): той везе лозу; той кричить «пити!», а в нього крізь горло вода ллється; той у смолі кипить. Тин підпирають — це за те, що коли жив на цьому світі, то коли щось робив погане, і йому казали: «не роби — гріх, а коли помреш, то на тому світі тобою тин підпиратимуть», — він відповідав: «гріх у міх, та ще й зверху сів! — там, на тому світі, нехай хоч тин підпирають моєю душею»; а також за те, що коли в когось повалиться тин і той просить допомогти, він не піде на допомогу, і от на тому світі й тин підпиратиме. Хто кричить: «пити!» — так це за те, що на цьому світі не даєш іншим напитися води, особливо жнивами. Лозу возить за те, що на цьому світі крав її. Від гріхів звільняється той, хто на цьому світі дає милостиню. Жила собі одна скупа жінка. Ось прийшов до неї жебрак і попросив маленької цибулини. Вона цього не пошкодувала

— дала; а коли померла й мучилась у смолі, то той самий жебрак прийшов, спустив до неї цибулину, — вона вхопилася за цибулину й вилізла із смоли.

Ті жінки, які померли вагітними, тепер мучаться, і баби пупорізні за ними ходять, дожидають Страшного суду. А після Страшного суду їх улаштують прямо в рай разом з маленькими дітками і з бабами: вони за стільки літ до суду відтерпіли вже страждання.

Люди всі зміняться, а земля тільки обернеться, сонце зайде за хмарку, а світ не зміниться; нам здаватиметься, що палатиме земля і все, але нічого цього не буде. А ось що буде. Перед Страшним судом ходитимуть ворожки і з того попелу, з якого жінки роблять луг для прання в п’ятницю й викидають грудку мокрого попелу надвір, зроблять із неї паляничку й пропонуватимуть її людям: хто візьме, того душу й переманять до себе.

Занадто грубими, природними мазками накидано в цій оповіді велику епопею людства; але її від першого й до останнього штриха яскраво пронизує життєдайний промінь віри в безсмертя й майбутню праведну винагороду, яка незмінно служить нашому простолюдину відрадною провідною зіркою в його многотрудному й много-смутному житті.

ДОДАТКОВІ УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ЛЮДИНУ

рім основних космогонічних легенд та переказів про людину, на Україні й понині живе ще чимало, так би мовити, додаткових легенд, головна мета яких — задоволення

народної допитливості. Такими, наприклад, є легенди про походження глитаїв, про людський вік, про людину й дятла, про верховенство мужчини в сім’ї та інші.

Народ стільки бачив і бачить горя від глитаїв, що відмовив їм навіть у походженні від людей. Коли Бог помітив, — розповідає легенда, записана в Стародубському повіті, — що найстарший янгол Його замислив Його усунути, аби прибрати до рук володарювання усім світом («щоб у свої руки віжки взяти»), то передовсім повисмикував тому пір’я з крил, забрав у нього весь Свій одяг, заростав усього його шерстю, увінчав голову рогами, причепив ззаду хвоста та й зіпхнув із неба в пекло. Коли скинутий янгол туди котився (а дорога та, мабуть, була вибоїста), хвіст у нього відвалився, впав на землю й породив глитаїв, а чорт став, таким чином, куцим.

Створив Господь людину, — розповідає легенда, записана в Куп’янському повіті, — і призначив їй жити на землі всього лиш тридцять літ; створив і звірів, і призначив і їм вік: віслюку, верблюду й собаці — також по тридцять років. Людина жила собі на землі, розкошувала й нічого не робила, тільки знай тужила, що Бог призначив їй короткий вік. Пожив, пожив віслюк та й каже: «Як оце мені мучитися всі тридцять літ у праці та в горі — не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу, щоб зменшив мені віку». Бог зняв з віслюка десять років і думає: кому їх віддати? Раптом з’являється людина й просить додати віку. Бог зняв з віслюка десять років і віддав їх людині. Отож, виходить, після тридцяти років людина живе вже ослячий вік. Пожив собі, пожив і верблюд та й каже: «Кепсько жити! Все тягаєш та тягаєш на собі, нема спокою ніколи! Не хочу стільки жити. Піду до Бога й попрошу зменшити мені віку». Бог зняв і з верблюда десять років і думає: куди їх діти? Коли приходить людина й каже: «Я на землі не живу, а пишаюсь, мов квітка. Нічого не роблю, всі звірі слухають мене, птахи втішають співами. Одне тільки горе: лишилось мало жити!» Бог і верблюдових десять років віддав людині. Виходить, після сорока років людина живе вже верблюдячий вік.

Пожив, пожив собака й каже: «Погано на світі жити! Оце як мені на холоді й з голоду пропадати, та горлянку дерти, та побої зносити — не хочу більше жити: піду до Бога й попрошу збавити віку». Бог і з собаки зняв десять років і думає: куди їх діти? Коли тут знову приходить людина й голосить-приказує: «І жити мені є де, й ходити є в чому, і їсти можу, що лиш схочу, і над звірями й птахами верховоджу, вік лише мій короткий!» Бог і собачі десять років віддав їй. Таким чином, після п’ятдесяти років людина живе вже вік собачий.

Діти не ходять до року ще з часів Адама і Єви — і ось з якої причини. Коли у Єви народився син, Бог явився до неї в образі Дідка і звелів перекинути дитину через ворота. Єві шкода стало рідне дитя, і вона не послухалася Божого веління. «Ну, то й носися тоді з ним!» — каже їй Дідок. І ось звідтоді до року діти не ходять (Чернігівська губернія).

За зовнішнім виглядом перші люди були схожі на нинішніх циган, які й нині живуть так, як жили люди «з початку світу» (Старобільський повіт). Обриси деяких частин людського тіла набули нинішнього свого вигляду вже пізніше, як свідчить про те записана в Острозькому повіті легенда «Людина й дятел». Давніше, коли почали дятли на світі плодитись, вивів дятел дітей і схотів охрестити їх. Літав він, літав — ніде не може знайти кумів. Між тим, діти вже стали великими, а все нехрещені. Стрибає він якось по дереву, дивиться — біжить старий голодний лис. Дятел і каже йому: «Може, ти похрестив би у мене дітей?» — «Добре, похрустаю», — каже лис, зрадівши, бо йому дуже вже хотілося їсти. А дятел водиться в дуплі, а не на гілках. Ось він привів лиса до того дерева, де були його діти. Поліз дятел у дупло і давай викидати звідти дітей своїх, а лис собі хрустає їх. Повикидав дятел усіх дітей та питає: «А що — похрестив?» — «Похрустав», — відповідає лис. — «Ну, так подавай їх сюди!» — «Та я ж їх похрустав: ти ж просив, щоб я похрустав, я й похрустав». Дятел бачить, що немає дітей, полетів і вилетів на шлях. Раптом дивиться — везе селянин глину. Дятел не знає, що з собою робити. І от з горя сів волові на голову і ну довбати тому лоба. Чоловік торох сокирою, щоб убити дятла, та так і розрубав голову волові. Дятел полетів і влетів у хату до того чоловіка. Дивиться — в колисці лежить дитина. Сів він на дитину і заходився їй довбати лоба. Побачила це мати, вхопила «мняло» й хотіла було вдарити дятла, та вбила свою дитину. Давай тоді вона ганятися за дятлом, спіймала його й хотіла було зарізати. «Ні, дочекаюся чоловіка», — завагалася вона. Посадила дятла під глечик, а сама сіла і залилася сльозами. Приходить чоловік. Вона показала йому на вбиту дитину і .розповіла, як було діло. «Давай, — каже вона, — вб’ємо дятла!» — «Е, ні! — заперечив чоловік. — Я через нього вола вбив! Давай хутчій масла: намаслимо його гарненько, і я його проковтну живого!» Проковтнув. Як почав у нього всередині дятел пурхати, як почав там длубатися! Нарешті, знайшов відому дірочку й виглядає звідти. А мужик кричить — не зна де й приткнути себе! Жінка й каже: «Ставай навкарачки, а я подивлюсь, чи далеко він?» Став чоловік навкарачки, а вона як угледіла голову дятла, відразу ж за сокиру й хотіла зарубати його. Цьоп сокирою! Розрубала чоловікові зад; дятел щасливо випурхнув і вилетів собі у вікно, а в людини з того часу став зад роздвоєний.

Становище жінки в українській родині — вкрай незавидне. Дівчина й сестра в народних піснях оповиті високим поетичним серпанком. Але картина різко змінюється з виходом дівчини заміж. Без згоди чоловіка, часто дуже деспотичного і брутального, вона рішуче нічим не може порядкувати самостійно в домі, навіть продати для своїх потреб десяток яєць або курку. В суспільстві тим паче не має вона ніякої сили і ніякого значення. Її вважають істотою нижчого гатунку, ніж мужчина. «Жінка —• не чоловік, а баба, і бабський у неї розум», — кажуть у Старобільському повіті.

Трохи кращим є становище літньої жінки: їй принаймні підвладні молодші члени родини — діти, невістки та онуки. Але мати дуже часто в цьому випадку надуживає своєю владою, що є однією з головних причин родинних чвар. Жінки працюють, не покладаючи рук, від зорі до зорі — і в цьому, втім, самі ж винні, як свідчить про це наступна легенда, записана в Новоград-Волинському повіті.

Колись людям (йдеться про селян) було дуже погано жити на світі, гірше, ніж нині, особливо через безперервну працю: тільки й життя, що увесь час працювали, не перестаючи ні на хвилину. Ось почали чоловіки мізкувати, як би так вчинити, щоб хоч трохи поменшало в них роботи, і щоб хоч коли-не-коли мати вільну часину для відпочинку. Міркували вони, міркували, радились-радились та й дійшли такого рішення: «Звернемося, — кажуть, — з проханням до Бога, нехай він зглянеться над нами — поверне якось на інший лад наше життя, щоб у нас хоч трохи поменшало непереробної праці». Стали по тому радитися, ким би переказати все те Богові? — «Слід, — кажуть, — пошукати серед птахів, між ними вибрати надійного посланця. Але кого ж саме?» Один селянин та й радить: «Пошлемо, люди добрі, сокола-винозора! Він найбільш підхожий для нас птах: очі в нього зіркі, крила бистрі — полетить на саме небо до Бога й повідає Йому про наше гірке лихо — життя-буття!..» — «Чудова порада! Чудова!

— почулося звідусіль. ■— Виберемо сокола, — слушне діло!» Все, таким чином, залагодилося, як слід. Та раптом жінки про щось пошепталися між собою, та як зчинять ґвалт: «Ні! Ні! Не згодні! Ми не хочемо посилати сокола! Посилайте його, коли хочете, від себе, від чоловічої громади, а ми, жінки, підшукаємо когось іншого!» — «Чому ж так?» — питають чоловіки. — «А тому, — відповідають жінки, — що ми вже знаємо, як у таких випадках справи робляться — тут без попередньої змови не обійдеться. Одне те, що сокіл до вас, чоловіків, більше горнеться, до нашого ж баб’ячого горя йому й байдуже. А друге — ви йому про себе більше нарозповідаєте, то він вашу руку й більше тягтиме перед Богом і не однаково говоритиме правду про жінок і про чоловіків. Сюди повернеться — і тут крутитиме: вам перекаже всю Божу ласку, а від нас багато й утаїть.

А звідки знати — може, Бог до нас, жіноцтва, був і милосерднішим, ніж до вас, чоловіків?.. Одне слово, ми не хочемо посилати сокола!» — «Ну, тоді, може, нехай буде так, — кажуть чоловіки. —- Ми пошлемо сокола, а ви — соколиху: бо вона теж жінка — отже, вас вона не обдурить». — «Не хочемо посилати й соколиху, — запротестували жінки. — Вона боятиметься сокола й не насмілиться перечити йому перед Богом. Він їй так памороки заб’є, що діло вийде боз-на по-якому. Нас все одно і в такому разі обшахрують. А найкраще нехай буде так: не зачіпайте ви нас, і ми вас не зачепимо; посилайте ви собі сокола чи кого іншого, а ми від себе когось відрядимо до Бога, хто нам самим більше сподобається». — «Гаразд! — кажуть чоловіки. — Коли так, то й нехай буде так! Та тільки дивіться; як часом надто вже перемудруєте і вам з вашими витівками доведеться програти діло, щоб потім не нарікали на нас!» Домовившись на цьому, порозходились.

Чим же тільки все це скінчилося? Чоловіча громада таки послала сокола, якнайсуворіше йому наказавши, щоб він про самих лиш чоловіків дбав, а про жіноцтво аби й не згадував навіть — про них, мовляв, вже інший хтось доповість Богу. Сокіл швидесенько упорався — злітав на небо й приніс таку відповідь від Бога, що Бог, мовляв, зглянувшись на прохання чоловіків, зменшує їм дещо роботу й клопотів. Отак і мала користь собі та полегшення чоловіча громада. А жінки от якої користі добули собі своїми хитрощами та мудрощами. Порадившись між собою, надумались вони послати до Бога сову. Вони ж то, зрозуміло, хотіли як краще, а сталось так, що з того совиного послан-ства нічогісінько не вийшло, тому що хоч сова, може, й дуже була прихильною до жінок і, можливо, рада була зробити зі свого боку добру послугу, та все лихо в тому, що вона ніяк не могла долетіти до Бога. Звечора ото зніметься й полетить. Летить, летить угору — цілу ніч летить без передиху. А тільки-но зачне зоря займатися — кінець її мандрівці: починає її мало-помалу сон знемагати. Нарешті, вона — пуць на землю, та й спить собі. Така вже в неї природа, що як тільки надходить день, вона неодмінно мусить спати. Надвечір знову підхопиться, знову летить на небо цілісіньку ніч, та тільки що з того? Скільки б вона не пролітала за ніч, все так і пропадає ні за що ні про що: знову вранці впаде на те ж місце, з якого ввечері піднялася. Так сова ніколи й не могла донести до Бога вістей про гірке жіноче життя, і вони й по сю пору не дочекалися до себе милосердя Божого. От чому чоловіки хоча й дуже зайняті і багато працюють, а все ж коли-не-коли трапляється їм така година, що бувають вони без роботи і відпочинуть як слід. А жінки ніколи не знають спокійної хвилини — все, знай, товчуться та товчуться: зроблять одне, дивись — інше наспіло; справляться з цим, а там уже за щось нове треба братися, — і нема кінця їхнім клопотам. То вже хто його знає — чи самі жінки так себе привчили, чи що, та тільки справді ніколи не побачите, щоб жінка була без діла. От уже наче все поробить, нема, мабуть, більше ніякісінької роботи, вона знай длубається біля чого-небудь: там, гляди, припічок підмазує чи пір’я дере, а однак не гуляє; коли ж нема справжнього діла, то хоч по хаті вештається, наче щось робить: підійде до мисника, попереставляє з місця на місце глечики або щось пересипле з однієї миски до іншої. А там підійде до столу та хліб з одного місця на інше пересуне. І так ото ніколи не переводяться у жінок справи та клопоти. А хто в тому винен?..

Підпорядковане й цілковито безправне становище жінки в сім’ї і в суспільстві українці вважають усталеним, згори даним порядком, порушення якого тягне за собою неминучу кару для порушника, хоча б той керувався якнай-добрішими помислами. Наочним доказом того є загально-поширена в Україні легенда, записана в кількох варіантах (у повітах Куп’янському, Старобільському, Ніжинському, Переяславському і в м: Києві) із серії легенд, відомих у літературі під назвою «Обходи апостольські». При перекладі її ми зробимо зведення найхарактерніших місць з різних варіантів.

Коли ходив ще землею Господь зі святим Петром, Петро побачив якось «поганого» собаку й каже:

— Господи! Це — скажений собака!

— Нічого, святий Петре, — відповів на те Господь. — Сотвори воскресну молитву («Хай воскресне Бог») — і собака нас не займе.

Йдуть вони далі. Побачив тоді Петро п’яного чоловіка й каже: «Господи! П’яний чоловік іде!»

— Еге, святий Петре, — каже Господь. — Давай обминемо його, бо п’яний чоловік гірший за скаженого собаку.

Петро подивувався цим словам Господа. Попросились вони ночувати в одну хату. Господар був п’яний і став ні за що ні про що бити свою жінку. Святий Петро й каже:

— Господи! Який же дурний п’яний чоловік, що дозволяє собі так жорстоко поводитися!.. І чому це так на світі встановлено, що чоловік безкарно знущається над своєю жінкою?

— Чоловік старший за жінку, — відповідав Господь, — а тому й дозволяє собі робити з нею все, що хоче.

— Господи! — став просити тоді Петро. — А чи не можна зробити так, щоб жінка стала старшою за чоловіка?.. Вона б так не билася.

— Воно б то й можна, — відказав Господь, — та тільки це на гірше. Жінка буде ще лихішою за цього чоловіка: коли вона стане старшою, вона й тебе поб’є.

— Ні, не буде гірше, — наполягав Петро.

— Ну, то нехай вже на якийсь час жінка буде старшою,

— дав згоду Господь.

Оце через тиждень там, чи що, після того як жінки стали старшими за чоловіків, зайшов Господь зі святим Петром в село в хату до одного селянина, і просяться вони переночувати. Селянин і каже їм:

— Та чи знаєте, люди добрі: я б і радий був пустити вас переночувати, та, чи бачите, нині Бог так дав, що жінка вже стала старшою за чоловіка. Так от моя жінка зараз у корчмі, а тільки-но повернеться додому, одразу стане мене мотлошити — не минути тоді й вам лиха.

Господь рече на те:

— Та вже що буде, те буде! Може, вона й не битиме нас: ми ж бо люди сторонні.

От лишилися вони ночувати; повечеряли й лягли спати. Приходить п’яна господиня й ну щосили грюкати в двері. Хазяїн миттю підвівся й пішов одчиняти, а Господу й святому Петру велів сховатися під піл. Ввійшла п’яна господиня й почала гамселити чоловіка за те, що довго не відчиняв дверей. Молотила його, молотила, поки, нарешті, втомилася й сіла на лавці спочити. В цей час під полом щось загримкотіло. Почувши грюкіт, п’яна жінка заповзялася до чоловіка:

— А хто це в тебе під полом?

— Подорожні зайшли переночувати, — відповів чоловік.

— А, так ти посмів порядкувати без мене! Ну стривай, я всиплю перцю твоїм постояльцям!

З цими словами присікалась вона до святого Петра і давай мотлошити його щосили. Після того Петро каже Господу:

— Лягай тепер ти, Господи, скраю, а то я боюсь, щоб вона не побила мене ще раз.

Господь ліг скраю, а Петро під стіною. Між тим, господиня відпочила й каже:

— Треба ще й другого віддухопелити — того, що лежить під стіною, а то один може й образитися. І знов давай мотлошити щосили Петра.

— Бач, — каже вона після того, як розважила душу, — обидва, як один, — сиві та миршаві!..

Нарешті господиня вляглася спати, а Господь зі святим Петром поквапом подалися геть.

— Ні, Господи, — сказав дорогою святий Петро, — нехай буде по-старому: сам зараз бачу, що краще, коли чоловік старший за жінку.

— А я ж наперед казав тобі, — відповідав Господь, — що як жінка буде старша за чоловіка, то й тебе поб’є.

В одному з варіантів говориться, що коли Господь зі святим Петром зайшов у двір до селянина, той саме ладнав сани. На їхнє питання: куди він збирається? — селянин відповів: «За жінкою, в корчму» — і потім їде за жінкою, яка вважає обтяжливим навіть іти пішки додому з корчми.

У варіанті, записаному в Старобільському повіті, сцена повернення п’яної господині з корчми подана в такому вигляді. Упросившись ночувати, Господь і святий Петро полягали спати на полу: Господь ліг під стіною, а Петро скраю. Вночі повертається господиня з корчми, стукає, грюкає, гукає: «Відчиняй! Давай вечеряти!» Господар відчинив, запалив світло, а жінка стала на лаві та й кричить: «Подавай мені вечерю! Наливай борщу, поклади каші, подай води, ходи туди, стій тут!» Заморочився бідолашний чоловік, не знає, що йому перш робити. Підскочила до нього жінка та в скроню його, потім у другу, та за волосся, та по хаті — і ну волочити його. Мотлошила, мотлошила, нарешті втомилася і пустила. Дивиться, а на полу чужі люди. Як вона залементує: «Хто це в тебе такий?» — «Та то, — каже чоловік, — чужі люди впросилися ночувати». — «А ти в кого питав дозволу?» — «Та я було не пускав, так нічого не міг з ними вдіяти». — «А-а, то вони силою увалилися?! От я ж до них доберуся! «Як ухопить тоді святого Петра за чуба та по хаті! Молотила його, молотила, нарешті відпустила, а сама присіла відпочити. Святий Петро поліз на піл й попросив Господа лягти скраю, а сам ліг під стіною й принишк. Господиня відпочила й каже: «Цього, що скраю, я вже віддухопелила, а давай-но зараз ще того, що під стіною!» Вхопила вона знов святого Петра й ну знову мотлошити його. Натішившись удосталь, лягла вона спати. Вранці Господь і святий Петро повставали й пішли. По дорозі Петро став просити Бога: «Господи! Нехай чоловік знову буде за старшого, як і раніш було, а жінка нехай уже тоді буде за старшу, як сорока побіліє».

Легенда ця являє собою в цілому переказ відомого апокрифа про святого апостола Петра, але початок і кінець її, безперечно, відлунюють невиразними споминами народу про добу гінекократії, верховенства жінок, що було за давніх часів. Поставивши святого апостола Петра, захисника такого стану речей, в сміховинне становище, легенда тим самим сильніше за будь-які теоретичні докази піддала цей стан найнещаднішому осуду. А те, що в народі насправді збереглися невиразні спомини про гінекократію, доказом може бути варіант тієї ж легенди, записаної в м. Куп’янську. Описаний вище випадок з апостолом Петром стався, за цим варіантом, в той далекий від нас час, коли жінки були й старшинами, й головами, й суддями; коли вони ходили на сходини й самі вирішували всі громадські справи, а чоловіки їхні виконували жіночу роботу: носили воду, палили в печі, варили обід, пряли, ткали, шили сорочки, копали городи, поливали капусту, бавили дітей. От у такий благодатний для жінок час і випало Спасителю разом зі святим апостолом Петром зайти на ночівлю у хату, господиня якої виконувала, на вибір, обов’язки старшої і в той саме час була в розправі (суді). Повернувшись додому напідпитку і побачивши в хаті сторонніх людей, вона спершу лає чоловіка за те, що чоловік без її дозволу прийняв у хату незнайомих, а потім вимагає від них паспорти. Паспортів у подорожніх не виявилося, і господиня б’є Петра як найстаршого. Наступного дня Петро, який особисто на собі відчув знегоди жіночого самоврядування, впрошує Спасителя встановити на землі знову верховенство чоловіків.

Невисокий, зверхній і навіть презирливий погляд народу на жінок пояснюється здебільшого біблійною оповіддю про те, що вже перша жінка була спокусницею свого чоловіка, начеб його ворогом, провинницею гріхопадіння і всіх незчисленних тяжких його наслідків. З іншого боку, справила в даному разі неабиякий вплив і давня писемність, вбачаючи в жінці вмістилище всіляких вад і ґанджу. Стали в пригоді тут, ясна річ, і різні справжні жіночі слабості, через які на Україні склався такий погляд на жінок, що їм ніколи не слід говорити правди, і що жінка

— не друг чоловікові, а вірним другом його є собака, який, як ми бачили, приставлений був сторожем до Адама Самим Господом, коли Господь зліпив його з глини і поставив для просушування. З незчисленної кількості народних українських оповідей на цю тему наведемо поки що для ілюстрації такі дві, які, втім, мають, як і решта подібних оповідей про жіночу віроломність, основу свою у східних легендах і взагалі в «мандрівних» повістях.

Один батько, вмираючи, заповідав синові: «Якщо хочеш жити в щасті і в спокої, то Богові не вір, з поліцейським не водись, жінці правди не кажи, у скоробагатька грошей не позичай.» Трохи замислився син над таким дивним заповітом батька. «Ет! Сказано — помирав старий!» — вирішив він і скоро забув про заповіт. Минуло після того чимало часу, і зібрався син якось у поле чи сусіднє село. День був ясний, сонце на видноколі пригріва, в небі ні хмаринки. «Навіщо, — думає він, — свиту брати!» — і поїхав. Та не встиг виїхати і за царину — раптово вперіщив дощ, як з цебра. Почухав він тоді потилицю й каже: «Правду батько казали, що й Богу не треба вірити: аби взяв я свиту, то зараз би і дощ мені був байдужий». Невдовзі йому знадобилися гроші, і він позичив їх у скоробагатька. І от скоробагатько — що не день Божий, весь час чіпляється до нього: поверни гроші та й поверни, хоч душу вийми; або ж іде до сусідів і питає, чи не збанкрутував боржник. І так набрид тому сердешному чоловікові, що він, врешті-решт одного разу й каже: «На тобі, братику, і гроші твої й процентики, та тільки розв’яжи мені голову, раз ти так тремтиш над ними. І при цьому подумав: «Правду казав батько...» Дедалі більше бере тепер його цікавість, чому це батько, помираючи, наказував: «з поліцейськими не водися, жінці правди не кажи?» А він і з поліцейськими водився, і жінці довіряв у всьому. От і думає собі: «Дай же я їх випробую». Заколов порося, засмажив його, втиснув йому в зуби хрін, вклав у маленьку домовинку, поставив також туди горілки й закопав у льоху, а ввечері й каже жінці: «Жінко-голубонько! Не розповіси нікому, якщо я тобі зізнаюсь?» — «Ні! — каже жінка. — Хай мене Бог поб’є, хай мені се й те — нікому зроду-віку не скажу!» — «Ну, гаразд,

— каже чоловік. — Отак і так, в мене гріх великий на душі — я погубив людину». — «Де ж ти її дів?» — спитала жінка. — «Он там, у льоху закопав», — відповів він з тяжким зітханням. Не минуло й тижня, як чоловік за щось завівся з дружиною. А та й каже йому: «А-а, ти так, сякий-такий сину! То ти з жінки знущаєшся! Стривай же, я тобі віддячу!» Вибігла на вулицю й давай голосити: «Ох, моє горенько! Рятуйте, захистіть мене! Ох, пропала моя голівонька! Заріже він мене, як того бідолашного чоловіка!» Тут нагодився поліцейський і відразу ж: що та як? А жінка й розповіла все, що під великим секретом тиждень тому відкрив їй чоловік. Почалося слідство, допит. Чоловік давай проситися. Куди тобі! — і слухати не хочуть! Взяли його під арешт, ведуть у льох. Тут поняті, протокол... Жінка показала місце, де було начебто зарито вбитого. Відкопали, розкрили домовинку і... побачили засмажене порося. — «Ну,

— каже тоді чоловік, — от вам і мрець, тільки печений— не холодець. Будьте ласкаві, — каже, — випити, закусити та прошу більше до мене в дім не ходити». Ті сюди-туди; ми, кажуть, і те, і се для вас. А жінка: «Пробач мені, голубчику мій!..» Отут і зрозумів чоловік, що недарма батько заповідав йому перед смертю: «з поліцейським не водися, жінці правди не кажи».

Сидить собі якось чорт над берегом річки, замислився неборак про щось і не чує, як ззаду крадеться до нього вовк (чорти, отже, вовка та собаки-ярчука* тільки й бояться, і вовк може підкрастися до чорта так, що він і не помітить). Як на те, проходив поблизу дорогою рашавець**. Шкода йому стало чорта: дай, думає, врятую його від смерті. Взяв і гукнув до нього: «Гей, земляче, стережись!» Чорт озирнувся; глядь — неподалік вовк. Він тоді шубовсь у воду! — тільки й бачили його. Вовк потюпав у ліс. Коли вовк зникав уже з очей, чорт виліз із води й каже рашавцеві: «Ну, врятував ти мене від смерті; тож приходь завтра до мене й приведи із собою того, хто в тебе найвірніший: я тобі віддячу». От повернувся рашавець додому і замислився: «Кого б завтра взяти із собою? Візьму собаку: він — найвірніший». Так він вирішив сам із собою, а тоді й думає: «Похвалюся ще й жінці — що вона мені порадить?» Похвалився. Як накинулася на нього жінка: «Так ти, сякий-та-кий, мене проміняв на собаку! Хіба я в тебе не вірна?» Лихо! Нещасному рашавцеві — хоч із дому тікай! Нічого робити, наступного дня вирушили вони вдвох. Приходять — чорта нема. Чекають — немає! Рашавець і каже жінці: «Ну, жінко, я поки що подрімаю, а ти мені пошукай в голові». Ліг оце він собі та й заснув. Коли їде повіз: коні сірі, вгодовані, як печі, та гарні такі; повіз новий, так і сяє на сонці. А в повозі — панич, такий із себе красень молоденький. На ньому дороге вбрання, ланцюжок і сам — як писанка. Наблизившись, він велів зупинити коней. «Здрастуй, красуне!» — «Здрастуйте!» — «Що ти тут робиш?» — «Та так, нічого». — «А це хто такий?» — «Це мій чоловік». — «Такий поганий! Ти така гарна, а він — такий гидкий! Покинь

⁴ Якщо перше цуценя-сука приведе першим цуценя-суку, а ця вже приведе першим цуценя-самця, то такий собака зветься ярчуком (див. про нього нижче в нарисі «Українські легенди та перекази про свійських тварин»). —• Оповідь записано в м. Ромнах.

’“Містечко Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії славилося своїми крамарями-ходебщиками, які на Україні відомі були під назвою «рашавців»; вони скуповували по селах і обмінювали на всілякий дрібний крам щетину, віск та ін.

його, сідай краще до мене: будеш моєю жінкою!» І заходився їй розхвалювати, а сам у цей час непомітно будить чоловіка. Жінка спочатку начебто не хотіла, а тоді погодилася поїхати з паничем. їде вона на повозі, панич і каже до неї: «Як же ти будеш моєю жінкою, якщо в тебе чоловік живий? Коли вже на те пішло, то заріж чоловіка». І вмовив її, щоб зарізала. Вона взяла ножа, підійшла до чоловіка і тільки-но хотіла було зарізати, а чорт (то був чорт в образі панича) як вигукне: «Стережись!» — чоловік і прокинувся. Жінка так і закам’яніла з переляку. «Ну, ти мене врятував учора, — каже чоловікові чорт, — а я тебе сьогодні» — і щез. Так рашавець і лишився ні з чим; а якби не був дурнем

— взяв із собою собаку, то собаку б чорт не переманив: є такий, що й хліба не візьме; а інший і хліб візьме з’їсть, коли йому кинуть, та відразу ж знов стане гавкати.

За іншим варіантом цієї оповіді, пропали в селянина воли, і він пішов розшукувати їх. Забігає наперед нього чорт і каже: «Знаєш що — приходь зі своїм другом, то твої воли і знайдуться». Повернувся він додому й міркує собі: «Хто ж у мене найкращий і найвірніший друг? — Жінка!» Бере жінку, і йдуть вони. Прийшли в ліс на те ж місце, сіли собі й сидять, очікують. Невдовзі чоловік заснув. Прийшов чорт, розряджений по-панськи, й каже до жінки: «На тобі грошей, зарубай за це свого чоловіка, і житимеш зі мною». Тоді дав їй шаблю й додав: «Зарубай його!» Жінка хотіла було вже зарубати чоловіка, та чорт не дав; коли чоловік прокинувся, він йому й каже: так от який твій вірний друг

— хотів тебе зарубати!.. То йди додому і приходь сюди знову зі своїм справжнім другом, бо жінка — твій найлютіший ворог». Чоловік повернувся додому й каже: «Піду я в ліс — чи не знайду там собі друга?» Йде, а за ним біжить собака. Прийшов на те ж саме місце, сів та й заснув знову. Іде чорт, а собака до нього, — і чоловік прокинувся. — «Ось твій вірний друг — собака, — каже тоді чорт. — А он твої воли стоять, прив’язані в лісі». Так чоловік знайшов волів, а собака виявився найвірнішим його другом²³.

Таких оповідей — повторюємо — збереглося й ходить на Україні дуже багато (з деякими ми ще познайомимося далі), і вони, на жаль, роблять свою справу. Жінку на Україні навіть не вважають за потрібне лікувати, коли вона занедужає: «ще в череді дві» (тобто ще двічі можна оженитися), байдуже говорять, як правило, в таких випадках. Художня література чомусь обмаль уваги звернула на цей похмурий бік українського народного життя і займалася майже виключно типом козир-баби, котра розігрує перед своїм простакуватим телепнем-чоловіком роль скромної овечки, пригніченої безневинності, коли насправді вона була цілковитим «командиром» у родинному житті. Не можна, звичайно, заперечувати існування цього типу, але він є лише винятком і ним зайнялася художня література, мабуть, як найвдячнішим і найлегшим навіть для найпе-ресічнішого обдарування, і майже зовсім випустила з поля зору буденну дійсність, що надто різко впадає у вічі. Коли-не-коли, втім — хоч і вкрай рідко — можна почути з вуст народу й такі оповіді, що є начебто продовженням мотивів пісенної творчості. В таких оповідях зображується звичайно покірне, меланхолійне кохання жінки, ніжне й лагідне. Але й тут самодур-чоловік залишається вірним собі: для нього виявляється навіть незрозумілим кохання жінки, як це можна бачити, наприклад, з оповіді, записаної в м. Ромнах.

Оженився якийсь парубок на дуже гожій дівчині. Кохав він її міцно, але про кохання з нею ніколи не вів балачок. Жили вони собі, як Бог велів, вже чимало часу. Лише раз якось опанували чоловіка дурощі, і він причепився до жінки: «Скажи, — говорить, — мені, як ти мене любиш?» А жінка й каже йому: «Люблю тебе, чоловіче, як вітер у полі». — «Е, коли так, — відповів він, розсердившись, — то бувай собі здорова... Не хочу жити з тобою, піду світ за очі». І пішов. Десь далеко наймитував у якогось багатиря і зовсім забув про жінку. Якось раз улітку возили снопи й докладали, там же в полі, високу-превисоку копу. Була нестерпна спека; навіть у полі пекло, як од печі десь на заводі. Втомився той чоловік і ліг просто на возі, з якого подавав снопи. Лежить, а господар нічого вже не каже йому, бо робітник він був не лукавий. Лежить: голова палає, у роті пересохло, руки обвисли, сам увесь, як розварений. Зненацька, — у Бога всього вдосталь, — повіяв свіжий вітерець... Наче знову на світ народився чоловік, зітхнув, підвівся та й з воза! «Куди ти?» — питає господар. — «Прощавайте, панотче! — відповідає, — доста вже служити — повернуся додому. Дякую вам за хліб-сіль!» — «Що? Як? Чого?» —• «Та отак і так», — каже. І розповів господареві, що та як змусило його йти у наймити. «А тепер, — додав він до всього, — я бачу, що жінка мене, моя голубка, любить». — «Не можу тебе тримати, — сказав господар, — бо справа твоя законна». Коли повернувся з поля, господар розрахував його як слід, винагородив і відпустив з Богом. І пішов той чоловік до своєї дружини, і стали вони знову жити разом і любитися, як годиться, як Бог повелів. Ніколи вже той чоловік не питав у своєї жінки, як вона любить його, і не залишав її до самої смерті.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДЕЯКИХ НАРОДНОСТЕЙ

Ш країнські легенди та «побрехеньки» не забу-г ли, між іншим, і тих народностей, з якими українцям доводилось й доводиться стикатись на своєму історичному життєвому шляху. Характеристики різних національностей свідчать про глибоку народну спостережливість і, попри всю свою стислість, виблискують мальовничою яскравістю барв, іскристим гумором. У цих легендах та «побрехеньках» найчастіше йдеться про «хохлів» і «кацапів», або ж «москалів», потім — про поляків («ляхів»), татар, євреїв («жидів»), «німців»²⁴ і циганів. Характеристики різних народностей позбавлені будь-якої упередженості. Не жаліє український народ і себе в цих легендах, а іноді навіть згущує барви, вказуючи на різні свої недоліки. Чільною з-поміж цих легенд є легенда, записана І. Ф. Беньковським без зазначення місцевості. Коротко розповідаючи про походження всіх згаданих вище народностей, легенда показує, так би мовити, у порівнянні їхні чесноти, причому лише в цьому єдиному випадку вона не втрималась від того, щоб — так чи інакше — не віддати першого місця рідному типу.

Якось, — розповідає легенда, — захотів чорт створити подібного до себе. Накидав він у казан, у смолу, усякого зілля й давай варити. Варив, варив, покуштував — вийшов мужик (тобто «хохол»).

«Недоварив!» — каже сам до себе чорт і ну знов варити. Варив, варив, покуштував — вийшов «лях». «Ще недоварив!» — каже чорт і знов став варити. Варив, варив, знову покуштував — вийшов «німець». «Ще трошечки недоварив». І заходився знов варити. Спробував — вдався татарин. «Ось-ось ще трошечки — і буде саме такий, як я». Нумо варити далі. Нарешті спробував востаннє — вийшов «жид». «Переварив! — вигукнув чорт. — Цей вийшов уже хитріший і розумніший за самого мене! Перебрав цього разу!» А хіба ж то не правда, — завершує легенда, — що жид хитріший і розумніший за чорта? Він і безп’ятого пошиє в дурні. За іншим варіантом, перевареним виявився «німець», а «жид» — трішечки недовареним. Ненормальні суспільно-історичні умови спричинилися, між іншим, до того, що на Україні було досить поширене уявлення про «жидів» як про таких, що позбавлені навіть душі, цієї найвищої й найголовнішої з ознак, яка відрізняє людину від тварини: «жид не вмирає, а здихає, бо в його не душа, а пара; у жида і собаки не душа, а пара».

Найчастіше в легендах виводяться поряд і зіставляються з тими чи іншими яскравими й помітними типовими особливостями своїми «хохол» і «кацап». Аби належним чином зрозуміти, треба перш сказати декілька слів про взаємини між названими двома братерськи спорідненими племенами. На характер відносин між «хохлами» й «кацапами» справили сильний вплив передусім, звісно, історичні умови, що по-різному склалися для них, а вже потім — і їхні племінні особливості.

Українці, за звичаєм, називають великоросів «москалями», «лапотниками» і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось острахом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з «москалем», не кажучи вже про те, щоб наймати його на службу. «Москаль», — говорить він, — неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритися через його лінощі й лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що потім весь вік жалкуватимеш». А взагалі москалів вважають за знахарів і кажуть про них: «У москаля щось у носі є. Він і ходить не так, як ми ходимо — гуртом, а один за одним, щоб легше було: передньому йти найважче, і ось, коли він втомиться, тоді інший виходить наперед» і т. ін.

Називають також великоросів «кацапами»; у них довга борода клином, як у цапа. «Москалі» походить від слова Москва. Називають їх ще «кислопузими, смердючими москалями»: «вони все квас та сирівець (незаварний хлібний квас) п’ють, так що й саме черево в них скисло». У деяких місцевостях, розташованих уздовж залізниці, їх звуть, нарешті, «хамською і дерев’яною душею» — за те, що вони під час будівництва залізниці кривдили навколишніх пастухів, однімали в тих хліб. їх вважають хитрими й дуже обережними: «москаль хоч і знає дорогу, та все ж розпитує». «У москаля душа — як повстянка: він і Бога не боїться». Склалася навіть ось така приказка: «Боже мій, Боже мій! А ми — Твої, а чиї ж то москалі?»

Деякі з названих рис перенесено й на солдатів як представників Москви, котрі також прозиваються «москалями» (на Україні до приєднання її до Московської держави не було солдатів, а були козаки).

Ідуть якось по землі Господь і святий апостол Петро, — розповідає одна легенда. В дорозі наздоганяє їх солдат із торбою за плечима й питає: «Куди прямуєте, люди добрі?» — «Йдемо на заробітки», — відповідає Господь. — «То візьміть і мене з собою, — каже солдат. — Хочу і я заробити грошей, щоб було чим підмогти родичам». Господь погодився прийняти солдата в товариші, і ось пішли вони втрьох далі. По дорозі солдат каже Господу: «Ось ви прийняли мене до себе в товариші, а я так і не знаю, хто ви такі». Господь відказав йому на це: «Я — Мудрець, а товариш мій — Хитрун». Цілий день потім ішли вони, ніде не зупиняючись, а коли настав вечір, стали на ніч у полі. Неподалік того місця, де вони вирішили ночувати, паслась отара овець. Мудрець звелів Хитрунові піти до пастухів і взяти в них з отари барана. Коли Хитрун приніс барана, Мудрець каже солдату: «Ну, служивий, ми з Хитруном підемо пройдемося полями, оглянемо озимину, а ти тим часом приготуй вечерю. Якщо нас довго не буде, можеш повечеряти й без нас, тільки серця не їж, а залиш його нам». Мудрець з Хитруном пішли, а солдат лишився, набрав сіна з копиці, що стояла неподалік, розпалив вогнище й заходився готувати вечерю. Та ось уже й вечеря готова, а товаришів нема і не чути. Солдат став вечеряти сам. їсть та й думає: «Навіщо це товариші веліли лишити для них серце — хіба воно найсмачніше? А що, як я з’їм його, а їм скажу, що в барана серця не було». Так і вчинив. Повернулись Мудрець з Хитруном, і Мудрець каже солдатові: «Давай же нам, служивий, серце: будемо вечеряти». Солдат відповідає: «Ох, братове, 25 років прослужив у полку, багато перерізав там за цей час і биків, і овець, і всі вони були з серцем; а ось тут на тобі! — у сьогоднішнього барана не виявилося серця: баран — і без серця!» Мудрець нічого не відповів на це солдатові, а Хитрун промовив лиш: «Еге!» — і вони полягали спати. Наступного дня всі троє повставали рано-вранці й пішли далі. Треба було їм перебрідати через річку. Мудрець і Хитрун ідуть собі водою, як суходолом. Солдат — ну за ними — ба ні, справа не вигоряє: довелося брести водою; а ріка чимдалі від берега, тим глибша й глибша. Мудрець обернувся до солдата й питає його: «Ти серце з’їв?» — «Ні, — відповідає солдат. — У барана не було серця». Ідуть, а вода сягає солдатові вже по шию. /Ги з’їв серце?» — знову питає Мудрець. — «їй-богу, ні!» — каже солдат, майже захлинаючись. Так солдат і втопився б, не зізнавшись, якби Мудрець не взяв його за руку й не вивів на берег. Вийшовши на берег, знайшли вони лантух з грошима. Мудрець узяв усі гроші й почав ділити на чотири частини. Побачивши це, солдат питає: «Навіщо ж ти ділиш на чотири частини —• адже нас троє?» — «Я тому ділю на чотири частини, ■— відповів Мудрець, — що дві частини має одержати той, хто з’їв серце». «Я з’їв серце, — зізнався тоді солдат, — отже я повинен одержати дві частини». Мудрець віддав солдатові дві частини. Після цього пішли вони до одного поміщика й найнялися молотити хліб. Мудрець звелів Хитрунові вилізти на скирту й скидати снопи. Хитрун поскидав снопи з усіх скирт, а Мудрець узяв вогню й підпалив ці снопи. Але полум’я не знищило снопів, а геть-чисто вимолотило з них зёрна, солома ж знову була складена в скирти. Мудрець одержав за молотьбу гроші за домовленістю, віддав їх усі солдатові зі словами: «Тепер ти з грошима; іди додому, та тільки гляди: не берися молотити хліба так, як ми тут молотили». Прийшов солдат додому з грішми, зажив на славу, однак не надовго. Захотілося йому ще збільшити свій капітал легкою молотьбою. Знайшов товариша, нехтуючи застереженням Мудреця, найнявся до одного поміщика перемолотити в того увесь хліб. Він також звелів своєму товаришеві поскидати зі скирт усі снопи, а сам згодом підпалив їх. Оскільки все дощенту згоріло, то солдатові довелось сплатити збитки від учиненої ним пожежі.

За другою легендою на ту ж тему, апостол Петро із солдатом заходять на ночівлю до старої жінки. Стара дарує їм козу. Апостол Петро пропонує солдату зарізати козу на вечерю і вечеряти тоді самому, а для нього нехай лишить тільки серце. Солдат з’їдає серце й запевняє апостола Петра, що в кози не було серця. Наступного дня, переходячи річку, Петро рятує солдата, який мало не втопився, та все ж не може змусити його зізнатися в тому, що серце з’їв він. Далі йдеться про зцілення апостолом Петром хворої дівчини, доньки дуже заможного чоловіка, одержання за це великих грошей і дільбу їх апостолом Петром на три частини. Щоб одержати із цих трьох частин дві, солдат зізнається. Завершується легенда невдалим лікуванням хворої самим солдатом (Куп’янський повіт)/

Наступна легенда подає тих же «москалів» (солдатів) брутальними, як кажуть у народі — «безпардонними». Дуже давно було це, ще тоді, коли Господь ходив по землі зі святими Петром та Павлом. Якось Господь послав святого Павла «у світ», а Сам лишився зі святим Петром. І ось, ідучи якось раз битим шляхом, зайшли вони до трактової корчми. Була зима, і вже зовсім смерклося. Господь і Петро змерзли дуже й почали проситися в корчмаря, аби дозволив їм обігрітися- та підночувати, бо надворі проти ночі став брати мороз. Корчмар не лише дозволив, а навіть вийняв їм подушку й благеньку сірячину. У трактових корчмах, як відомо, кожен може знайти собі куточок — хрещений чи нехрещений. Ось поснули Господь і святий Петро, полягали на полу, біля теплої печі. Десь опівночі, після того, як проспівали вже четверті півні, до корчми ввалилися «москалі». Перемерзли, тремтять; одразу так і кинулись до печі, де спали Господь із Петром — Господь скраю, а

Петро біля самої печі, — та й почали зганяти їх з полу. Господь одразу послухався — підвівся і звільнив місце. А от Петру дуже не хотілося залишати тепленьке місце й сірячину, і він не послухався й почав було сперечатися. Як розгнівалися «москалі», як почали стусати Петра кулаками, а тоді як стягли його на землю та як стали лущити по-своєму, то Петро ледве-ледве підвівся на ноги — так його сильно вимолотили «москалі». Після такої оказії нічого вже було залишатися в корчмі; а тут якраз і на день почало благословлятися. Зібрались вони та й пішли з корчми. От святий Петро, відійшовши гін (гона — відстань у 120 сажнів) на двісті від корчми, озирнувся назад, чи не йдуть за ними «москалі», й каже Господу: «Боже милосердний! Та невже Ти не покараєш цих «москалів» за те, що вони, без найменшої провини з мого боку, так понівечили мене?» — «Добре, Петре, — каже Господь. — Наруга над тобою буде впам’ятку москалям до самого Мого Страшного Суду. Я їх тяжко покараю: щоразу, як москалям треба буде вирушати в похід, буде надворі моква, холоднеча, мороз, хуртовина».

Звідтоді як тільки «москалям» накажуть вирушати в похід, одразу ж надворі таке діється, що й не сказати: влітку

— дощ, град, буря, моква; а взимку — замети та хуртовина. Отак Господь покарав «москалів» за святого Петра (Гайсин ський повіт).

Деякі риси великоросів спричинили до того, що в українських легендах названо дітей від змішаних шлюбів (українця з великороскою або великороса з українкою) не людьми, а «перевертнями» і позбавлено їх блаженства у потойбічному житті. Коли ми з’явимося на той світ, говорить легенда, записана в м. Куп’янську, — то за «москалів» буде святитель Микола, а за нас (українців) — Юрій. І ось, коіи йтиме «москаль», Микола скаже: «Мій!» — і візьме собі; а коли йтиме наш, то його візьме Юрій. Коли ж ітиме «перевертень», Микола скаже: «Це — мій!» А Юрій собі скаже: «Ні, мій!» І почнуть вони сперечатися. А тоді вирішать: «Аніж нам через нього сперечатися, віддамо його краще чортам!» Та й проженуть «перевертня» в пекло. З цього погляду «перевертнів» прирівняно до недовговічних «жидів-вихрестів» (в народі вони мають назву «шишимітів»), про загробну долю яких легенда, записана в с. Мартинівці, розповідає таке. Вихрестився десь один жид; вихрестився він, та недовго після того й пожив — дуже швидко помер. От і пішов він до святого Петра, щоб той відімкнув йому рай. Глянув на вихреста Петро та й каже: «Не відімкну я тобі раю, тому що не прийшли ще до мене списки про тебе, що ти перейшов у християнську віру; йди собі до Мойсея». Пішов вихрест до Мойсея. «Прийми мене, Мойсею, — каже, — до себе: я — твій». А Мойсей відповідає: «Ні, не прийму я тебе до себе, тому що ти вже викреслений з наших списків». Зійшлись тоді Петро з Мойсеєм і стали раду радити. Думали вони між собою, гадали й вирішили віддати вихреста чорту. «То як же це воно буде? — спитав вихрест. — «Було б раніше вихрещуватися!» — сказав Петро.

— «Було б не вихрещуватися, — сказав Мойсей, — то й був би в мене!» І так бідолаха-вихрест не потрапив ні до Петра, ні до Мойсея, а й понині в чорта воду та дрова до пекла возить.

Великороси загалом називають українців «хохлами», бо вони раніше носили чуби на голові, «індиками» — за їхню гадану нетямущість, «мазницями», бо вони раніше чумакували і, маючи постійно справу з дігтярками, вічно були в дьогті. «Москалі» вважають «хохлів» брутальними, впертими і недоумкуватими. Вони всіляко намагаються обдурити «хохла», випросити в того що-небудь і взагалі поживитися за його кошт, за що після самі ж із нього насміхаються й називають «хохлацкой харєй» і «хохлом-мазніцей». Зійшовшись з «хохлами», «москалі» звичайно кажуть: «Хо-хол-мазніца! Давай дразніться!» Ті відповідають на це: «Давай, москва-кругла — на чотири вугла!» А ще великороси звуть українців «чортовою головою», причому українська легенда, записана в Куп’янському повіті, предобродушно дає ключ до пояснення походження цього прізвища.

Господь зі святим Петром ходили по землі. Якось ідуть вони повз очерет, а там — ґвалт. Господь і послав Петра дізнатися, чого там лементують. Святий Петро повернувся й каже: «Там чорт із хохлом билися, а я й помирив їх: голови їм постинав». Господь каже: «А нехай тебе, який бо сердитий! Зараз же піди й понадівай їм знов голови!» Промовив це, й сам пішов далі. Святий Петро повернувся та за поспіхом схопив чортову голову й надів на «хохла». З тих пір і стала на «хохлі» чортова голова.

У невеличкій книжечці, виданій Празьким Товариством «Slavia», під заголовком «Narodni pohàdky і poves-ti» на стор. 139, під № 41-м вміщено аналогічну оповідь

— «Rubovana baba».

Коли Ісус зі святим Петром ходили світом, побачили вони одного разу понад шляхом бабу, що билася з чортом. Оскільки Ісус Христос не міг стерпіти такого безладу на землі, то сказав святому Петрові: «Дивись, як там б’ються ці двоє безбожників. Іди їх розборони». Святий Петро виконав наказ; та не встиг повернутися до Христа, як ті знову зчепилися. Петро, за наказом Христа, знову спокійно їх розборонив. А вони зчепилися і втретє. Тоді Петро, повернувшись, щоб їх порозганяти, так розлютився, що вихопив меча й повідрубував обом голови. Ця запальність Петра не сподобалась Христу, і Він дорікнув апостолові за те, що той не послухався Його наказу. «Тепер іди й притули кожному трупові його голову: вони знову приростуть». Святий Петро пішов та, хапаючись, переплутав голови й приставив чортові бабину голову, а бабі — чортову. Звідтоді баба в дружбі з чортом, отож — де він сам нічого не може вдіяти, туди вже посилає бабу.

Нарешті, великороси кличуть ще «хохлів» на глум «мазепою», кажучи, для пояснення цього прізвиська, що коли «начальник» їхній Мазепа зрадив «свого царя» і потім був зловлений, так його ніби стратили галушками, які він, як справжній «хохол», дуже любив. Для страти приготували 12 галушок: 11 п’ятипудових і 12-ту — семипудову. Поставили Мазепу на майдані, на підвищенні, й почали подавати йому ці галушки на великих залізних вилах прямісінько в рот. З’їв він 11 галушок благополучно; коли ж подали останню, найбільшу, то Мазепа не в змозі вже був проковтнути її і, мовивши: «Не треба!» — сконав.

Основна, так би мовити, легенда про походження «хохлів» і «москалів», записана в Куп’янському повіті, розповідає таке. Коли ще не було на світі «хохлів» і «москалів», Бог послав якось Петра й Павла на те місце, де тепер Москва. Прийшли вони й стали робити — Петро «хохлів», а Павло — «москалів». Петро робив «хохлів» з пшеничного тіста, а Павло «москалів» з рудої глини — тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже: «Ходімо, брате Павле, до ріки руки мити». А Павло відповідає: «Іди, Петре, сам, а я свої руки й так обітру». — «Ну, коли ти не підеш, то гляди ж, аби чого не сталося з нашим народом». Павло чудово знав, що його людей ніхто не займе, а тому пішов собі в затінок й ліг подрімати. Де не взявся собака, і давай нюхати людей. Понюхав «хохлів», зразу розібрав, що вони з тіста, і ну їх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк — «москалі» стоять, а «хохлів» нема! Коли дивиться — собака підняв лапу на груди «москаля», а «з грудей» його й стала глина стікати: через те «москалі пузаті». Тоді Петро як розженеться враз, як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Петро як потягне його дрючком по ребрах, а собака як стрибне через ярок — і... став там «хохлацький» хутірець. Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу (Chenopodium album L.), і... утворив там цілу «слободу». З тих пір і почали «хохли» жити по хуторах та по слободах²⁵.

Друга легенда, записана в тому ж Куп’янському повіті, розповідає, наче «хохли» й «москалі» походять від звичайних людей. Ішов якось полем Христос і святий Петро, а назустріч їм їде весільний поїзд. П’яні поїжджани стали глузувати з них. Один п’яний викаблучувався і казав Христу й Петру: «Чого ви, бродяги, тут швендяєте? Ви повинні займатися хліборобством, а не шалатися по світу без діла!» Святий Петро каже Христу пошепки: «Цій людині бути хохлом — хліборобом: він вік оброблятиме землю». — «Роби з ним, що хочеш», — відповів Христос. Другий п’яний гукає, глузуючи: «Чого ви тут тиняєтеся? Бач — навіть черевиків у вас нема: вам би тільки личаки в’язати, а не вештатися по чужих весіллях!» Святий Петро й каже: «А цій людині бути москалем, і він в’язатиме личаки й ходитиме в личаках». Третій п’яний уже й лика не в’яже, а тільки як зареве: «Ве-е-е!» Святий Петро й каже: «Цьому бути ведмедем». Звідтоді від першого п’яного, який кричав на Христа та на святого Петра, пішли «хохли», від другого — «москалі», а від третього — ведмеді.

Хоч легенди й говорять, що «хохол» створений з благородного пшеничного тіста, однак вони аніскільки не приховують найголовніших недоліків українського племені. От що, приміром, розповідає записана в Старобільському повіті легенда про «хохлацьку» впертість і грубість, що ввійшли в прислів’я. Багато років тому в одного пана було двоє кріпаків слут — «москаль» і «хохол». «Москаль» був людиною ледачою й хитрою, а «хохол» — працелюбною й простою, але надто вже грубою і впертою. Ось панові й спало на думку виварити ці недоліки зі своїх слуг. Зробив він великий казан, поклав туди «москаля» і «хохла» і звелів кухарю варити їх цілий рік. Коли минув рік, прийшов пан і питає кухаря:

— Ну, що — готові мої селяни?

— А ось зараз помішаю та й запитаю, — відповідав кухар.

Узяв копистку, помішав у казані й каже:

— Москалю!

— Ась?

— Вилазь! Готовий! — сказав кухар.

Тоді ще помішав у казані й спитав:

— Хохол!

— Що?

— Варись ще! Не готовий!

Про злодійкуватість «хохлів» записана в Ровненському повіті легенда розповідає. Коли «жиди» взяли Ісуса Христа у Гефсиманському саду, то насамперед повели його туди, де стояли «ляхи». А один з «ляхів» і каже: «Відіб’ємо нашого Спасителя!» Тоді Ісус Христос рече їм: «За таке ваше добре серце дам вам, дітки, таку міць: ви завжди воюватимете». І насправді — що «лях», то й вояка. Потім «жиди» повели Ісуса Христа туди, де стояли «німці». Один з них і пропонує: «Викупимо нашого Спасителя!» А Спаситель на це відповідає їм: «За таку вашу щирість дам вам таку міць: ви завжди займатиметеся торгівлею». Воно й справді — що «німець», то купець. Врешті-решт, «жиди» повели Спасителя туди, де «наші мужики-сіряки» під корчмою стояли, мед-горілку попивали. Один з мужиків і каже: «Викрадемо нашого Спасителя!» А Спаситель їм рече: «За цю вашу щирість дам вам, дітки, таку міць, що ви завжди будете красти». І правда — що «мужик», то й злодій.

З народів, з якими українцям доводилося найчастіше стикатися, легенди їхні розповідають лише про походження «ляхів» (литвинів) і поляків.

Колись давно ходив Господь зі святим Петром по землі. От святий Петро й питає Господа: «Як це так, Господи, що всяких людей на землі вдосталь, а от литвинів немає зовсім?» Господь і каже: «Візьми та й створи». Взяв Петро пшеничного борошна, зліпив з нього галушку, а з цієї галушки зробив людину та й настромив її на тин, аби просохла. Де не взявся собака — і з’їв ту людину! Оглянувся святий Петро — нема його людини! Як ухопить він того собаку, як стане бити його об землю! Що не вдарить, то й вискочить із собаки литвин. Понавибивав він їх стільки, що Бог нарешті сказав: «Досить, вистачить уже! Де ти станеш дівати їх?» А Петро й каже: «І, Господи! Знайдеться їм місце й понад Десною й поза Десною» (Чернігівський повіт).

Легенда про походження поляків в гумористичному тоні осмислює деякі з найпоширеніших прізвищ польських.

Коли Господь творив різні народи, то зробив Він з глини «москалів», французів, татар, ногайців. Треба було зробити ще й поляка; огледівся, а глини й немає. От Він узяв і зліпив поляка з тіста і поставив усіх рядком сохнути, а Сам пішов. Раптом біжить собака. Нюх одного — глина, нюх другого — глина, нюхнув поляка — коли хліб; він його і з’їв. Повертається Господь. Дмухнув — пішов «москаль», дмухнув — пішов француз... так усі народи пішли, а поляка

— нема! Де поляк? Собака з’їв! Пішов Господь та на мосту й наздогнав його... Як ухопив його за вуха, як ударить об міст — вискочив пан Мостовицький; як ударить об землю

— пан Земнацький, як вчеше татарина по брюху — вискочив пан Брюховецький (Куп’янськ).

Не обминули увагою українські легенди й циган, які почали наводняти Україну ще на початку XVI століття (у північну частину вони приходили з Польщі, а в південну — навпростець з Валахії) і присмокталися до українського народу не менше «жидів». Тоді як «жиди» експлуатували українське поспільство головним чином через посередництво, так би мовити, панів в операціях більш чи менш великих і прибуткових (гуртові скупки, різноманітні оренди), цигани промишляли в народі безпосередньо, виключно по дрібницях. Постійні житейські зносини з циганами дали можливість народу вивчити їх, як кажуть, до найтонших відтінків душі. Цигана народ вважає незрівнянно нижчим за розумом і хитрістю, аніж «жида», і певен, що його завжди можна обманути й провести, якщо тільки бути з ним обережним, тоді як «жида» й сам чорт не проведе». Циган на Україні не цураються так, як «москалів», та все ж ведуть з ними справи неохоче, бо всі цигани, мовляв, дурисвіти, тобто крадії і шахраї: «з циганом як не говори, а за пазухою камінь держи». Легенди нічого не говорять про їхнє походження, та зате не скупляться на пластичне змалювання тих чи інших найхарактерніших рис циган. Так, наприклад, легенда, записана в Старобільському повіті, розповідає, що циганам не гріх брехати й божитися, тому що це дозволив їм Сам Бог, решті ж людей — гріх. Коли «жиди» розпинали Ісуса Христа й замовили цигану-ковалю зробити для цього п’ять цвяхів, щоб забити їх у руки, ноги й серце Спасителя, то циган, приготувавши замовлення, приніс цвяхи на Голгофу й забив тільки чотири — в руки і в ноги, а п’ятий цвях сховав у свої кучері. Так він зробив для того, щоб Ісус Христос воскрес, у що циган вірив. «Жиди» помітили обман цигана і вчинили йому допит; але циган став клястися й божитися, що забив і п’ятий цвях. В цей час на груди Спасителя сіла бджола. Циган вказав на неї «жидам» і мовив: «Оно той цвях, якого я забив, а ви не вірите мені! їй-богу ж, забив! Щоб я почорнів, як земля, якщо тільки кажу неправду!» Саме через це Господь і заборонив убивати бджолу (гріх), а циганам дозволив божитися та обдурювати людей;

за неправдиву ж клятву Господь покарав цигана тим, що з того часу всі цигани почорніли, як земля.

Варіант, записаний у Слов’яносербському повіті, передає цей випадок дещо інакше. Коли «жиди» мучили Христа, то пішли вони до цигана-коваля й кажуть: «Скуй нам п’ять великих цвяхів — на ноги, на руки і на голову». От циган кує й думає: «Господи! Як це важко буде людині, коли їй і голову проб’ють!» І зробив тільки чотири цвяхи. Коли згодом розпинали Ісуса Христа, прийшов циган прибивати Його. Прибив руки й ноги, а голови не прибив. Приходять «жиди». «Прибив?» — «Прибив». — «А голову прибив?» — «І голову прибив». — «Та ти брешеш!» — «їй-богу, — каже, — прибив!» — «Ану, ходімо — подивимось!» Пішли. А циган благає Бога: «Господи! Хоч би муха на чоло сіла, щоб подумали, що то цвях!» Коли приходять, а на чолі Ісуса Христа справді сидить муха. «Де ж твій цвях?» — «А ондечки чорніє!» Відтоді усім людям гріх брехати, а циганам не гріх, тому що циган своєю брехнею захистив Ісуса Христа.

Легенда на той же мотив, записана в Куп’янському повіті, вказує абсолютно новий привід і розповідає зовсім новий випадок. Якось святий Петро їхав до Бога. Зустрів його циган й питає: «Куди ти, святий Петре, їдеш?» — «До Бога». — «Чому?» — «Спитаю, кому чим жити». — «Так ти там, батьку, й про мене замов слівце». Святий Петро пообіцяв, та й забув геть. Те ж повторилося й наступного разу. Втретє циган уже взяв у Петра стремено — на той випадок, якщо він і тепер забуде, та згадає, коли сідатиме на коня. Так і сталося: Святий Петро сідає на коня, щоб їхати назад, та й згадав про цигана і питає Бога, як жити циганам. Бог сказав: «Що знає, нехай каже: не знаю; що чув, нехай каже: не чув; що бачив, нехай каже: не бачив; що брав, нехай каже: не брав». Святий Петро зустрів цигана й говорить йому: «Що знаєш, кажи: не знаю... (і т. ін.) Віддай же тепер моє стремено». — «Яке?» — «Срібне». — «Не знаю». — «Та ти ж у мене його взяв!» — «Ні, їй-богу, не брав!» Відтоді циганам і стало не гріх божитися.

Найпоширенішим ремеслом серед бродячих циган є ковальське. При цьому, у стародавні часи цигани за свій труд платні грошима ніякої не брали, а брали старим залізом, втаюючи його від замовника стільки, що такий гендель був для цигана вигіднішим за будь-яку грошову винагороду, яку міг він узяти із селянина. Та от якось, — розповідає легенда, записана в м. Сорочинцях Полтавської губернії, — приходить Бог до цигана серпа зубити. «Назуби-но, — каже, — цигане, Мені серпа!» — «Добре, — каже, — назублю; тільки яка ж твоя плата буде?» Такий вже чоловік видався, жадоба його взяла, — а платні тоді за роботу й на заводі не було... А те цигану й невтямки, що то прийшов Сам Бог: зовсім начебто людина — хто ж Його знав? «Яка, — каже Бог, — плата? Яка плата?» — «А от яка, —каже, — як бачиш; не заплатиш, — каже, — так і не зубитиму». Тоді Бог розгнівався й мовить: «Ну, якщо ви, цигани, такими стали, то не золото вам лишатиметься в горні, а жужелиця!» — «Жужелиця? — питає циган. — Яка жужелиця?» — «Побачиш, — каже, — яка». Так з того часу й пішла в горнах всюди жужелиця, і слово таке пішло — жужелиця, а раніше й слова такого ніхто не чув, а в горні залишалося золото — щире-таки золото, яке й було циганові платою за труд.

З друку нам відома ще одна легенда, записана в Олек-сандрівському повіті, що стосується циган. Подана тут характеристика циган багато в чому повторює характеристику «москалів», і при зображенні деяких подробиць пригод цигана легенда ця дуже нагадує легенду про побиття жінкою святого апостола Петра.

Коли ходили по землі Господь і святий Петро, то прийшли вони якось до цигана. «Здоров був, цигане!» — «Доброго здоров’я, добрі люди! А що — може, ви якісь майстри, або що?» — «Такі майстри, — каже Господь, — що можемо переробляти людей: старого й потворного можемо переробити на молодого й гарного». — «Переробіть, — спасибі вам, мою жінку; вона в мене така бридка, що аж гидко глянути на неї». — «Що ж, можна». Ось Господь зачинився із святим Петром у кузні, і через якийсь час вивели вони звідти молоду й гарну жінку, віддали її цигану й пішли далі собі. «Е-е, стривай же! — думає собі циган. — Знаю тепер я, що треба робити!» Підходить до своєї матері. «Ідіть, — каже, — мамо, я вас перероблю на молоду». — «Що ти, синочку! Я вже така, що час помирати, — мені всього віку — день». — «Та ходіть же, будь ласка!» Стягнув її з печі, повів до кузні і ввіпхнув прямо в полум’я горна. Мати криком кричить, репетує, а він її штовхає далі. Пхав, пхав, поки вона зовсім не одубіла; тоді як потягне її обценьками і давай гріти молотом! Грів, грів — не встає. «Тьху ти, — каже, — з чорта чорт і буде!» Побіг тоді циган, наздогнав Господа і святого Петра й гукає: «Гей, люди добрі, а поверніться лишень назад!» — «Навіщо?» — питають. — «Та я забув вам хліба дати». Повернулись вони. Повів їх циган до кузні й каже: «Оживіть, прошу вас, мою матір!» Господь дмухнув на неї — вона й підвелась. — «А що? — говорить циган. — Прийміть і мене, люди добрі, до себе в товариші». — «Гаразд, ходімо». Ото й пішли вони втрьох. По дорозі захотілося їм їсти. Господь і каже цигану: «Піди он у ту хату та попроси — може, щось дадуть». Дали там цигану три вареники, а він, поки повернувся назад, і з’їв два. — «Що, цигане, невже тільки одного й дали?» — «їй-богу, лише одного!» Узяв Господь того вареника й поділив його на три частини: одну частину дав святому Петру, другу — цигану, а третю взяв Собі. Перехопили вони й пішли далі. Прийшли до корчми. Господь і каже: «А що, цигане, можливо, тут і заночуємо?» — «Про мене, — я такий, що байдуже і ночувати». — «Ну, то бий он того кабана, що отам ходить». — «Бач, нема дурних! Бий його Сам, коли Ти розумний! Господь тільки дмухнув — а кабан лиш стрепенувся. — «Ну, ти, цигане, вари кабана, а ми з Петром підемо горілки принесемо». Той циган варив, варив, та й з’їв печінку. Повертається Господь, і почали вони їсти того кабана. Господь бачить, що нема печінки, і питає: «Ти, цигане, з’їв?» — «Ні! їй-богу ж, не їв! — «Та ж ні, ти з’їв». — «Та їй-богу ж, не їв! Він був зовсім без печінки!» — «Ну, був — то й був». Випили, повечеряли. «Ходімо ж тепер, цигане, попросимось до хати, а то, мабуть, дощ буде». — «А ходімо — то й ходімо». Ввійшли вони до хати, попросилися — їх пустили. Постелили їм соломи. Господь ліг посередині, святий Петро коло стіни, а циган скраю. А в корчмі в цей час три розбійники грали в карти. Грали вони, грали, от один і програвся. «Дай,

— каже, — вийду надвір, — може, Бог щастя пошле». Походив трохи і з’являється до корчми з уламком осі в руках.

— «Нумо, я, на щастя, вдарю оцього крайнього!» — та як торохне уламком осі цигана! — «Е, Брате, — каже циган Господу, — посунься-но Ти сюди, а то мені щось тут холод-но...» Грали, грали розбійники — програвся другий з них. «Дай, — каже, вийду надвір — може,,Бог щастя пошле». Походив трохи і також повернувся з уламком осі в руках. «Ну, — каже, — ти, брате, бив крайнього, а я вже вчищу середнього!» — та як ушкварить знову цигана!.. «Ей, чуєш? Чуєш? Лягай-но ти сюди, — каже циган святому Петру, — а то мені тут щось задушно». Полягали по-новому. От програвся і третій розбійник. «Дай, — каже, — і я вийду надвір

— може, Бог щастя пошле». Вийшов, а потім і цей несе уламок осі. «Ну, — каже, — ти відвалив середньому, а я вціджу ще найкрайнішому, що під самою стіною!» — та як торохне й цей цигана! — «Тьху, ти, скаженої собаки люди! Ніби я тільки і є на світі!..» Вранці пішли вони далі своєю дорогою. Приходять до одного чоловіка, а в нього величезні скирти всякого збіжжя. Господь і каже: «Станемо, цигане, з міри молотити, та й заробимо собі хліба; а решту грошима візьмемо». — «Якщо ти добрий молотьбит, то й наймайся». От Господь підрядився на той хліб: змолотить і зерно перевіє, щоб чисто було на току. Настала ніч. Господь і каже: «Лягай ти, цигане, з Петром у хаті, а я піду на тік». — «Ні, стривай, Брате, я без Тебе боюсь». Пішли вони вдвох на тік. Господь підпалив хліб, — як шугнуло полум’я! Хліб палає, а цигану лячно, і він знай лає Господа: «Що це Ти накоїв?» Коли все згоріло дощенту, дивиться циган — солому складено на своєму місці, зерно лежить собі окремо, полова — також осібно. «Оце, — думає, — так справді Робітник!» Отримав Господь платню, за яку підрядився, і пішли вони далі. Випало їм іти через море. Господь і святий Петро йдуть собі просто водою, як по землі, а циган не може. Коли вода сягнула йому колін, Господь і питає: «Зізнайся — ти печінку з’їв?» — «Ні, Брате, їй же Богу, не їв!» Врятував його Господь, перейшли вони через море й піднялися на пагорок. «Ну, — каже Господь, — давайте-но тепер поділимо гроші». — «То й давайте». Ось Господь розсипав гроші на чотири купки та й каже: «Це тобі, Петре; це тобі, цигане; а це Мені». — «А четверта ж купка кому?» — питає циган.

— «А тому, — каже Господь, — хто поїв вареники». — «Та це ж я їх поїв!» — «Ну, бери, коли ти», — і знову розсипав решту грошей на чотири купки: «Це тобі, Петре; це тобі, цигане; а це Мені...» — «А четверта ж кому?» — питає циган. — «А тому, хто печінку з’їв». — «Та це ж бо я, їй-богу ж, я з’їв!» — «Коли ти, то й бери». Промовивши останні слова, Господь зі святим Петром зробилися незримими. Дивиться циган, що нікого нема, — за гроші та мерщій додому.

За іншим переказом, записаним у тому ж Олек-сандрівському повіті, друга половина легенди переповідається так. Коли вийшли вранці з корчми, де ночували, Господь, святий Петро і циган, то прийшли вони надвечір до одного пана. А той пан був хворий. Господь узявся його зцілити. «Ну, — каже, — ти, Петре, і ти, цигане, лягайте тут, а Я піду до пана». — «Е ні, Брате! Я без Тебе боюсь!» — каже циган. Пішли вони вдвох. Господь порізав пана на шматки, перемив, потім склав знову, як він був, полив водою — тіло вмить зрослося; дмухнув на нього — і пан став цілком здоровий. А циган усе те бачить і помічає. «Е, це вже не в кузні — тепер я вже навчився!» Коли настав їм час іти, пан виносить скриньку грошей: «Беріть, — каже, — скільки хочете!» Господь дав жменю святому Петру, Собі взяв жменю, дав жменю й цигану. «Так бери, Брате, більше!» — каже циган. Господь дав йому ще жменю. — «Та бери ще!» — наполягає циган. Господь і ще дав одну. «Ну, досить уже з вами ходити, піду-но я ще один!» — каже потім циган.

От пішов він і взявся зцілити одну пані. Порізав її, перечистив, склав, полив водою — не зростається; дмухнув — не встає, вдруге — ні, нічого не виходить ! «Тьху! З чорта чорт і буде!» Ведуть цигана вішати, а в цей час проходили там Господь і святий Петро. «Гей, стривайте, люди добрі! Оно йдуть ті, хто зцілить!» А Господь і питає: «А ти вареники поїв?» — «Ні, Брате, не я!» — «Ну, ведіть, вішайте». — «Стривайте, стривайте! їй-богу, я з’їв!» — «А печінку ти з’їв?» — «Ні, їй-богу, не я!» — «Ну, то ведіть», — каже Господь. — «Зачекайте, зачекайте! їй-богу, Брате, я з’їв!» — «Ну, тепер, — каже, — пустіть його». Пішов Господь, зцілив хвору, і розійшлись — Господь і святий Петро своєю дорогою, а циган повернувся додому.

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ЖИТЛО, ГОСПОДАРСЬКІ БУДІВЛІ, ЗНАРЯДДЯ Й ДЕЯКІ ВИНАХОДИ

і і уалізм, що так різко проявився під впливом І І = апокрифів в українських легендах про ство-/ д рення світу та перших людей, значною .....4-У мірою відчутний також в легендах і переказах про житло, господарські будівлі й знаряддя. Побудова першої хати приписується деякими легендами Сатані і відноситься ще до первісних часів існування світу. Побудувавши хату, Сатана не здогадався зробити вікон, через що в ній було темно. Не знаючи, як бути, Сатана взяв мішок і давай носити мішком сонячне світло в хату. Принесе, випустить його, а світла в хаті нема й нема. На той час приходить Бог і питає Сатану, що той робить. Сатана розказує, що збудував хату, та тільки в ній темно, як уночі, тоді як тому хотілося б, щоб у хаті було світло, як удень надворі: «Скільки не стараюсь, скільки не ношу світла, а в хаті все’дно пітьма». — «Подаруй Мені хату, — сказав Господь. — Я вже цю справу залагоджу». — «Бери, а то мені набридло носити світло». Тоді Господь зробив три вікна, і в хаті стало світло... З тих пір люди будують хати (Ушицький повіт).

За іншими легендами, люди не вміли будувати хат до потопу й жили просто неба. Та після потопу, коли настала сувора зима. Ной збудував для своєї родини дерев’яний курінь, щось подібне до будки, і в цьому курені кілька разів перезимував. Коли родина Ноя збільшилася, він побудував більший курінь, і з плином часу, вдосконалившись у теслярському мистецтві, вибудував уже й невеличку хату. Перші хати, які люди зводили після Ноя, були зовсім без вікон. Одна жінка, щоб освітити всередині свою хату, вхопила якось решето й почала бігати подвір’ям, намагаючись спіймати промінь сонця. Раптом з’явився янгол в образі звичайної людини і, посміявшись над цією жінкою, сказав: «Дурна ти, бабо!» Тоді взяв сокиру, прорубав у хаті діру — і хата освітилася. Вгледівши це, жінка зраділа, однак зауважила: «Все це добре, але як же я тепер вбережу свою хату від холоду?» Тоді янгол, щоб зарадити їй, пішов на берег моря, знайшов там велику рибину, вийняв з неї міхур і цим міхуром затулив прорубаний отвір, отож у хаті було і світло й тепло. Звідтоді і всі інші люди почали будувати собі хати з вікнами (Літинський повіт).

У цьому переказі не можна не помітити достовірного відтворення найдавнішого влаштування хати з одним лиш отвором для світла й диму; під його ж таки впливом, безперечно, вкорінилося серед українського народу вірування, що на вікнах завжди незримо сидять янголи, а тому не годиться плювати на вікно (Переяславський, Літинський повіти).

Найсвятіше місце в хаті — покуття (красний кут); поставити на покутті віника — смертний гріх (Літинський повіт). Великий також гріх класти шапку на столі, тому що стіл — «місце Самого Бога» (Переяславський і Літинський повіти).

В деяких місцевостях, нарешті, кажуть, що хат не було буцімто аж до Соломона, і що люди до часів його царювання взагалі не відзначалися винахідливістю.

З огляду на таке високе значення хати, вибір місця для її побудови й самі закладини супроводжувались відомими обрядами. Передовсім там, де мають намір побудувати хату, визначають саме місце її розташування; на всіх чотирьох кутах майбутньої хати викопують невеликі ямки³⁵ і до них насипають жита або пшениці або ж їх насипають купками, без ямок. Якщо протягом ночі (або трьох діб) ніхто не доторкнеться цього жита чи пшениці, то на обраному місці можна будувати хату. Якщо ж ні — не можна, бо тут «чорти будуть товктись». В Ушицькому та Проскурівсько-му повітах, розміривши місце для хати, в’яжуть дерево, копають ями для стовпів, насипають туди жита, щоб Бог послав довгий вік; потім на ніч кладуть до кожного з чотирьох вузлів по цілушці хліба й ставлять по склянці води. Якщо наступного дня виявиться, що до води й хліба ніхто не торкався, або навіть коли вода прибуде так, що перехлюпуватиме через вінця, то це є доброю ознакою; якщо ж виявиться, що до води і хліба хтось доторкався, то це віщує нещастя, і, щоб попередити його, багато хто відразу ж звертається до знахарок або до ворожбитів. Під час самих закладин не повинен бути присутнім ніхто із сторонніх, інакше йому неминуче загрожує велике лихо. Буває, що «головний майстер» закладе хату «на свою голову», і тоді він неодмінно помре (Переяславський повіт).

Подекуди в Проскурівському повіті обставляються такими обрядами. Після того, як визначено місце для будівлі, господиня пече кілька хлібин і на одній з них робить якусь позначку: якщо потім позначений хліб виявиться гладеньким, то господарю добре вестиметься в новій хаті; а якщо шерехатим, то погано, і тоді звертаються до ворожбитів. Увечері, коли вчиняють хліб, беруть жмут овечої вовни, розстеляють її на місці, визначеному для побудови хати, а на розстелену вовну ставлять порожній глечик. Наступного дня, вранці, викручують вовну: якщо в ній буде хоч крапля вологи, це — добра ознака, і навпаки. У новопобу-довану хату насамперед вносять ікони і вішають їх у красному куті; під ними, на покутті, ставлять діжу; на стіл кладуть хліб із сіллю. В Подільській губернії до нової хати на першу ніч впускають чорного півня й курку, на другу — чорну кішку й кота, і лише після того самі переходять в неї жити — удосвіта, з хлібом у руках. Благочестиві люди намагаються запастися «страсною» свічкою, яка запалювалась під час «Страстей» упродовж дванадцяти років. У кого є така свічка, той може цілком спокійно й безпечно поставити собі нову хату на бажаному місці; господарство його йтиме на лад, і ніяка «нечисть» не зашкодить йому, треба лиш цю «страсну» свічку розпалювати в каганчику²⁶ та обкурювати всі пожитки (Старобільський повіт).

Будуючи повітки, насамперед намагаються дізнатися, чи не зайняте визначене для них місце чортом. Для цього на початку будування кладуть на ніч в усіх чотирьох кутах обраного місця по окрайцю хліба і по жмені жита: якщо хліб і жито на ранок залишаться недоторканими, то місце годиться до побудови. А взагалі, в повітках, особливо призначених для коней, завжди, як правило, оселяється чорт; а тому їх ніколи не треба освітлювати, не слід і свистіти, аби там не дратувати диявола, котрий, щоб відомстити, може замордувати коней.

Але найулюбленішим місцеперебуванням чорта, його постійним житлом є млин. Тут він по ночах меле тютюн і звичайно передражнює людей, що ночують на млині. У млиновій печі ніколи не слід смажити сала: це дуже дратує чорта, який боїться свиней. Один чоловік якось засмажив було на млині сало і став його їсти. Розгніваний чорт убгав йому в руку жабу замість сала і чоловік той ледь було не проковтнув її (Ушицький повіт).

Вітряного млина винайшов і збудував чорт, але при цьому він ніяк не міг начепити на нього крила, бо вони кріпляться у вигляді хреста, і насадити камінь, в отворі якого також є хрест. Крила й камінь благословив, начепив і насадив уже Сам Бог (Маріупольський повіт). Так само чорт винайшов і побудував водяного млина. Все зробив він, як слід, не міг лише змайструвати пристрою, що трясе ночовки, які висять над каменем, і з яких сиплеться на камінь зерно. І ось коли млин, бувало, починає працювати, чорт стає коло ковша та й трясе його безперервно рукою. Врешті-решт, це йому набридло, і він геть кинув молоти. Тоді Господь послав святого Михаїла, який і створив потрібний пристрій, а без нього завжди довелось би стояти біля ковша якійсь людині й підтрясати його (Ушицький повіт).

Оскільки млин є постійним помешканням чорта, то з нього нічого не слід брати у дім, інакше перейдуть туди й пацюки. Дерево з млинової будівлі можна використовувати тільки на приміщення для свиней: свині в таких приміщеннях бувають плодючі, як пацюки, а чорт до цих

приміщень не переходить, бо він боїться свиней (свиня-

міфічний образ сонця, чорт — пітьми).

Про господарське причандалля і землеробське знаряддя в одних місцевостях (Літинський повіт) говорять, ніби все це винайдено вже Соломоном, а в інших — що їх вигадав Сам Бог на користь людині. Виганяючи перших людей після гріхопадіння їхнього з раю, Господь дав Адамові заступ і граблі та й каже: «Іди, Адаме, землю загрібай». А Єві дав прядку в руки зі словами: «Іди, Єво, пряди» (Вінницький повіт). За іншим варіантом, коли Адама було вигнано з раю, то Господь вручив йому при цьому все господарське знаряддя і каже: «Оскільки ти не хотів виконати Моєї заповіді, то ось тобі знаряддя: іди, живи та обробляй землю» (Ушицький повіт).

Зокрема, про походження коси розповідають, ніби колись-то Соломон побачив, що на кузні, покритій землею, виросла висока трава, і люди силкуються затягти на покрівлю вола, щоб він там попасся. Тоді Соломон зайшов до кузні, показав ковалю, як зробити косу, і, насадивши її на держак, примусив людей скосити траву і скинути її з покрівлі на землю волові (Вінницький повіт).²⁷

Мистецтву кувати людина навчилась у чорта, для чого довелося вдатися до певних — доволі наївних, а втім — хитрощів. Коли людині потрібно було перший раз щось кувати, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вона не знала ще, що при цьому треба застосовувати пісок. Приходить до людини під час роботи нечистий. «Що ти робиш?» — «А ось бачиш — кую». Чорт і гадає собі: «Гаразд! Без піску вона все одно нічого не вдіє!» І пішов собі геть. От людина кувала, кувала, а піску не кладе: не знає. Нічого в неї не виходить! Через якийсь час знову з’являється нечистий. «Е! Та ти, мабуть, піску кидав?» — каже чорт. А та людина й міркує тоді собі: «Еге! Стривай же!..» Потім, тільки-но пішов нечистий, вона відразу ж знов почала кувати, підкидаючи піску — і пішло діло на лад. Отак і навчилися люди ковалювать, а то раніш зовсім не вміли.

Щодо винайдення воза нам відомі дві опубліковані легенди; обидві вони записані в Подільській губернії. Перша легенда розповідає, що «з самого початку світа» люди не знали воза, а їздили і влітку, і узимку на санях. Не було такого майстра, котрий міг би зробити воза. Якось Бог і каже святим Петрові й Павлу: «Ніж отут вам нипати із кутка в куток, ходіть краще та пошукайте такого майстра, котрий би зробив воза для людей». Повдягалися Петро й Павло у сірячини, взяли по окрайцю хліба в руки й пішли. Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть і третій. Скрізь напитують людей: чи не бачили вони де такого майстра, що міг би зробити воза? «Ні, — відказують, — не бачили». Прямують далі. Надвечір приходять до болота. Бачать — стоїть хатинка на курячій ніжці. Чують — у тій хатинці стрілянина, тріск, крик, гамір, ґвалт, ніби в пеклі. Злякались Петро й Павло і уже хотіли було накивати п’ятами, та от страх минув, і кажуть вони один одному: «Чого нам боятися? Ходімо до хатинки та подивімось, що там таке коїться». Набралися відваги й попрямували до хатинки. Ввійшли. Дивляться, а там стоїть чисто й добре зроблений віз на колесах, а біля нього чогось копирсається ще й чорт. Віз уже цілком готовий, а чорт знай метушиться: то потягне його сюди, то туди, то в двері, то у вікно; а віз зачепиться то колесом, то дишлом — ніяк не може бідолаха-чорт викотити його з хатинки. Побачили те святі Петро й Павло й говорять собі: «Ну, тепер віз буде наш!» — «А що ти, чорте, робиш тут?» — крикнув святий Петро. Чорт спочатку було страшенно злякався, почувши сторонній голос; але потім, коли побачив, що це святі Петро й Павло — люди знайомі, оговтався й каже: «Та ось — зробив воза, а тепер ніяк не можу його викотити з хатинки». — «Ех, дурню ти, дурню! Віддай нам цього воза, то ми його миттю викотимо!» — «А що ви мені дасте за нього?» — «А що тобі дамо? Дамо вівса, ячменю». — «Гаразд, хай буде по-вашому!» Петро й Павло розібрали віз і винесли його на подвір’я. Чорт побачив, що віз уже надворі, й каже: «Тепер, коли віз надворі, я вже не віддам його вам». — «А як не віддаси, то ми тебе перехрестимо, й тоді не буде в тебе ні воза, ні вівса». — «Ну, — каже,

— беріть уже воза, та тільки ж скажіть напевно, що саме ви даєте мені за нього?» — «Скажемо, та раніше ти склади його, таким, яким він має бути». Склав чорт воза й знову просить платити за нього. «Ми сказали тобі, що даємо за твій віз очерет». Пішов тоді чорт в очерет, а святі Петро й Павло завезли воза людям і віддали їм. Ось звідки пішов віз. Тепер на ньому їздять усі добрі люди, а ляхи, пани й заможні селяни останнім часом заводять уже собі брички, нетечанки, кочабрики, карети — бач, чого понавигадували

— хитріше за самого чорта. А чорт сидить собі в очереті та лякає жаб і тих людей, які не бояться Бога.

За другою легендою, віз і колеса до нього чорт робив так, щоб Бог нічого не бачив, десь у завулку. Коли віз був уже цілком готовий, чорт ніяк не міг вивезти його із завулка. Приходить до нього Бог і питає: «Що ти тут, Іроде, робиш?» — «Та от зробив віз, щоб людям було на чому їздити». — «Нумо, вивези свого воза на вулицю». Ірод мучився, мучився — не може вивезти того воза, бо завулок, в якому він його зробив, був надто тісний — віз ніяк не виходив з нього. Бог і каже тоді йому: «Дурень же ти, Іроде, як подивлюсь Я на тебе: розбери віз по частинах, тоді й винесеш, а потім складеш знову». Ірод так і вчинив, однак після того ніяк уже не міг скласти його. Що вже не робив, як не мучився, а все не міг скласти так, як зроблено було воза з самого початку. А Бог дивиться все на чорта та лиш посміхається. Врешті-решт, Ірод страшенно розлютився, покинув віз і втік. Тоді Бог послав святого Михаїла скласти воза; святий Михаїл і склав його в такому вигляді, як от ми тепер їздимо.

У Літинському повіті винайдення воза приписують Соломону й розповідають, що коли Соломон їхав на змайстрованому ним возі, то сам дивувався, що передні колеса, скільки не котяться, ніяк не можуть втекти від задніх, а задні ніяк не можуть наздогнати передніх.

За честь винайдення скла українські легенди змагаються з фінікійцями й приписують цей винахід чумакам. Взяли якось чумаки селітру в шматках, і довелось їм ночувати на такому місці, де був суцільний пісок. Заходилися вони варити вечерю. Один чумак зняв зі свого воза два шматки селітри, поклав їх на пісок, розпалив між ними вогнище, а зверху поставив казанок. Повечерявши, лягли всі спати. Рано вранці чумак той хотів було покласти свою селітру на віз, коли бачить, — а там, де було розкладене вогнище, лежить щось зовсім не таке, як селітра. Він тоді давай гукати: «Хлопці, хлопці! Ану гляньте, що воно таке скло?» Підійшли інші чумаки й почали роздивлятися. А потім і здогадались, що оскільки селітра й пісок дуже розпеклися від жару, то з них і утворилося те, що їх так здивувало. — «Так нехай же воно й зветься скло!» — сказав той чумак, який першим побачив його. З того часу люди й навчилися робити скло, а раніше не вміли (Харківський повіт).

До всіх пізніших відкриттів і винаходів на Україні й донині ще в багатьох місцях ставляться з помітною недовірою і, даючи їм оцінку, застосовують так би мовити, релігійний масштаб. Так, наприклад, у гасі вбачають чортову вогненну воду, яка починає просотуватися з пекла; колись, як люди були благочестивішими, ця вода не сміла просотуватись на поверхню землі, а нині, через дедалі більшу гріховність їхню, вона поширюється чимраз дужче й дужче, і прийде, нарешті, час, коли ця чортова вогненна вода покриє собою всю землю, і тоді буде Страшний суд.

Щодо залізниці й телеграфа кажуть, що це збуваються слова Святого Письма: «оснується світ дротами, і будуть бігать огненні колісниці» (Харківська губернія) і т.ін. Зокрема про залізницю в Старобільському повіті існує легенда, за якою її вигадав не без участі злого духа якийсь нечестивий чоловік, острожник. Він начебто провалився на якійсь горі під землю, побачив там машину (паровоз), роздивився її хорошенько, а потім, коли виліз на світ Божий, зробив і собі таку ж.

Спершу під час будівництва залізниці люди, умовившись із нечистою силою, клали під шпали живих дітей, «щоб машина лучче і скоріш ходила». Багато людей тоді говорило, ніби вони самі бачили на машині чорта, чорного, як вугілля, тільки очі та зуби в нього блищать (мабуть, мова йде про кочегара). В усьому цьому не можна не помічати того глибокого консерватизму, того суто інстинктивного остраху перед будь-яким нововведенням, які до певної міри властиві взагалі простолюду, а надто простолюду руському.

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ОПОВІДІ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО ЛЕГЕНДАРНИХ ЛЮДЕЙ І НАРОДИ

Ш -поміж усіх інших українських космо-г тонічних легенд та переказів досить помітне місце посідають оповіді про легендарних людей і народи. Джерелами відомостей про різноманітних дивовижних легендарних людей і народи — як, приміром, кінокефалів (песиголовців), циклопів, одноногих, безбородих, парасолено-гих, велетнів, пігмеїв і т.ін. — були в давньому греко-римському світі твори письменників Плінія, Ацила Геллія, Соліна Полцгістера, Філострата та деяких інших, які самі запозичували значну частину своїх оповідань в єгиптян та індійців. У християнській літературі перших сторіч всі ці оповідання звів докупи блаженний Авгус-тин, долучивши від себе особисто міркування про походження цих чудовиськ від Адама і Ноя. Багато цих оповідок знайшли собі місце в «Александреїді», де розповідалось про Александра Македонського, що він добирав способів побачити «морські глибини й небесні високості» і під час своїх походів зустрічав усіляких незвичайних людей, між іншим — циклопів і людей із собачими головами. Вже з початком писемності на Україні побутували образи з кола легенд про Александра Македонського, зведених у книзі так званого Псевдо-Каллісфена. Поширювалась «Александреїда» і в пізніших українських перекладах, зразок яких зберігається донині в Імператорській публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі. Крім «Александреїди», в середні віки греко-ла-тинські образи кінокефалів, людожерів тощо розносилися по Європі спеціальними космографіями, де було дано карти. Такі космографії здавна заходили і в руські області. У відомому дослідженні п. Ровинського «Руські народні картинки» на 267—268 сторінках другого тому наведено такі уривки з «Книги, що зветься Козмографія», яку «перекладено з римської мови»: (ЗО) Острів. Живуть на ньому люди. У них вигляд песячий. Люди ці великі й страшні... (31) Острів. На ньому живуть люди. Вони волохаті і мають вигляд лев’ячий... Великі й страшні зело на подив (32). Острів пустельний. Живуть на ньому змії: лице дівоче, до пупа людина, а від пупа в них і хобот зміїний. Крилаті і звуться василіски (33). Острів, і живуть на ньому люди-людожери. Був на ньому святий апостол Андрій Первозванний. А віра в них кумирська...» Всі ці острови «Козмографія» розташовує якраз там, де в класичних казках розташовані кінокефали та інші подібні до них фантастичні народи, а саме — на Південному океані, між Індією та Єгиптом.

З фантастичних легендарних людей і народів в українських переказах знані песиголовці— людожери, велетні та пігмеї, морські і лісові люди. Деякі оповіді про них, як побачимо нижче, злилися з оповідями про Соломона, інші побутують самостійно.

Легенди про песиголовців у Греції пов’язувалися з давніми велетнями. Середньовічні письменники мали на увазі під ними то гуннів, то татар, а здебільшого — народ цілком осібний, кровожерливий. Лангобарди під час війни з усипетами³⁶ обманули останніх звісткою, ніби їм обіцяли свою допомогу Песячі Голови: таким сильним було на той час в Європі вірування у справжнє існування песиголовців. Про них розповідали як про чудовиськ, що відзначалися неймовірною жорстокістю: подібно до упирів, вони пили кров ворогів своїх, а коли не вдавалося наздогнати ворогів, тоді пили свою власну кров.

На Україну легенди про велетнів, пігмеїв і песиголовців проникали, без сумніву, потрійним шляхом. І насамперед, деякі риси песиголовців запозичено разом з уявленнями взагалі про велетнів з апокрифів. У перші віки християнства велику увагу церковні письменники приділяли апокрифічній «Книзі Еноха». Апокриф цей повністю зберігся лише в Абіссінії, ефіопською мовою, але невеликі, й притому в дещо зміненому вигляді, уривки з нього трапляються і в слов’янських рукописах і через стародавніх грамотіїв легко й вільно могли проникнути в народне середовище. У сьомому ж, восьмому, дев’ятому і десятому розділах «Книги Еноха» міститься така оповідь про давніх велетнів, яка явила на світ цілу сім’ю українських народних оповідей про Адамових людей велетенського зросту і про песиголовців-людожерів.²⁸ «Після того як розмножились сини людські, в них народилися вродливі доньки. І коли сини неба, янголи, побачили їх, то, зачаровані ними, сказали один одному: виберемо собі дружин з племені людей і народимо дітей». Головним начальником і вождем цих янголів зображено Батуага; в кількості 200 вони піднялися на гору Агсіев (АгасПв), яка становить вершину гори Агтоп (Негтоп);²⁹ ця гора називається так тому, що вони поклялися на ній і зв’язали себе взаємними клятвами. Усіх вождів янголів було 18: Ба-туага, який був за головного начальника, ІІгакаЬагатееІ, АкіЬееІ, ТатіеІ, Ііатиеі, Бапеї, Агкееі (Егекееі), Багакиуаі, Аваеі, Агтегв, Ваігааі, Апапе, 2агеЬе, Батзагееі, Епаеі (Баїїа-еі), Тигеї, Іотіаеі, Агагеаі... Від парування цих янголів із дщерями людськими народилися велетні.

Вони були ЗО ліктів завбільшки і пожирали все, що виробляли люди, а тому невдовзі нічим було годувати їх; вони кидались на птахів, звірів, плазунів і риб, годувалися їхнім м’ясом і пили їхню кров. Тоді земля повстала проти їхнього беззаконня. Від грішних янголів розбещення поширилося по всій землі. «Книга» повідомляє, який янгол і якій справі навчив людей. Агагіеі навчав людей робити мечі, шпаги, ножі, панцирі, дзеркала, браслети та різні прикраси; навчив підводити брови, використовувати коштовне каміння, всілякі прикраси, а тому земля розбестилася. Ата-гагак навчив чаклунства і чарування та відкрив силу і властивості коріння. Агіпєгб навчив мистецтва руйнувати чаклунство, розвіювати чари. Вагкауаі навчив спостерігати зорі, АкіЬееІ — уживати магічні знаки, ТатіеІ навчив астрономії, Агагасіеі — пізнавати обертання місяця. Пригноблювані велетнями, люди піднесли свій голос, і голос їхній дійшов до неба. Тоді Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Суриїл та Уриїл поглянули на землю й побачили потоки крові і всякі злочинства. Земля, що втратила чад своїх, піднесла свій голос навіть до врат неба.³⁰ Янголи сповістили Всевишнього про те, що вчинили грішні янголи. «Вся земля, — оповідали вони, — наповнилась кров’ю й нечестям. І ось, душі померлих волають, і волання їхнє доходить до врат неба... Люди не можуть врятуватися від нечестя, яке паплюжить лик землі. Ти знаєш всі справи до їхнього початку; Ти все знаєш, що вони вчинили, і Ти нічого не кажеш нам: що ми маємо вчинити з ними за такі беззаконня? Тоді Всевишній послав Агеа^аЫ^иг’а до сина Ламеха. «Сповісти йому, — сказав Він, — від Мого імені про те, що загрожує велике руйнування; бо вся земля загине; води потопу розіллються всією землею, і все, що на ній, загине. Але ти вкажи йому, як він може врятуватися, і повідай йому, що рід його розповсюдиться по всій землі». Потім Господь звернувся до Рафаїла: «Зв’яжи Азазіеля³¹ і кинь його в пітьму і прожени в пустелю, що розташована в Оисіаеі; пошли на нього дощ з важкого й гострого каміння; оточи його пітьмою... хай він ніколи не бачить світла, і коли надійде день суду, накажи ввергнути його в полум’я». Господь прорік до Гавриїла: «Піди до злих і розбещених, до синів перелюбства, винищи покоління сторожів (vigilum) із середовища людей; озброй їх один проти одного; нехай вони загинуть від своїх власних рук; дні їхні скоро скінчаться». Господь прорік до Михаїла: «Піди і сповісти Батуага про кару, яка чекає на нього і всіх тих, хто взяв участь у його злочині, позлягалися з жонами й ниціють в усякій нечистоті... зв’яжи їх під землею на 70 родів до дня суду й руйнування, до останнього вселюдного суду... Тоді вони будуть кинуті в провалля вогненні на муки й залишені там на цілу вічність... Вигуби всі душі, віддані нечестивим насолодам, винищ покоління сторожів, бо вони пригноблювали синів людських; вимори всякого гнобителя;знищусяке лиходійство». Потім сповіщаються обітниці й винагороди людям праведним.

До наведених нами розділів «Книги Еноха» прилягає декілька оповідей про велетнів і пігмеїв, записаних переважно в Подільській губернії, до того ж українська народна словесність знає велетнів як міфічних (виключно в казках; говорити про цих велетнів зовсім не входить в наше завдання), так і археологічних, і літературних, або апокрифічних. Велетні, або Адамові люди, жили на Україні. Вони насипали вали й високі могили в українських степах. Це плем’я первісних велетнів було могутнім. Бог розгнівався на них за те, що вони забули Його закон і жили в розпусті, сварилися між собою, проливали кров, як воду, і вирішив знищити їх до пня. Довго думав Бог, як те зробити, але нічого придумати не міг. Тоді Він порадився з царем «іншої землі». А цар цей був двоголовим велетнем. Він порадив Богові наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрім однієї високої могили, яку цар лишив собі для порятунку. Бог послухався тієї поради, і велетні були потоплені. Загинули також двоголові люди «інших земель», і лишився живим тільки їхній цар, що був на могилі. Він спав під час потопу; коли потім прокинувся, то побачив, що залишився всього з однією лиш головою: Бог покарав його за те, що він дав таку жорстоку пораду для винищення своїх братів. Від цього царя пішов рід людський, такий же на зріст і зовні, як і люди, що живуть нині.

За іншою оповіддю, колись — до потопу — жили такі височезні люди, що, бувало, лісом ходили, наче травою. Коли ж повелися нинішні люди, один з велетнів десь набрів на нашого плугатаря з волами, з плугом і погоничем. Забрав він їх усіх до себе на долоню й поніс до свого батька.

— «Ану, поглянь, — каже, — тату, яких я знайшов мишеняток (варіант — черв’ячків. — Ред.)». Батько глянув та й каже: «Не мишенята це, синку, то такі люди, які після нас будуть». Ось тепер і настало наше покоління, а про велетнів і гадки вже немає, тільки десь у церкві — чи то в Києві, чи то у Львові —• стоїть нога одного велетня; така, кажуть, величезна, що сягає самої бані. От які були колись люди!.. А то ще кажуть, що після нас (варіант — після Страшного суду. — Авт.) будуть такі маленькі люди, що в наших печах їх буде разом 12 чоловік молотити.

Другим шляхом, яким проникали на Україну легенди власне про песиголовців-людожерів, було поширення серед народу через давніх грамотіїв окремих епізодів «Александреїди» і навіть «Одіссеї» (перебування Одіссея на острові циклопів — Сіцілії і його перемога над Поліфемом). Так, «Александреїда» розповідає, між іншим, про боротьбу Александра Македонського з песиголовцями³² і з дивами, тобто велетнями, яких він ув’язнив у кам’яні гори: «і прийшов (Александр) у східні країни до моря, до сонячного міста, і побачив тут людей нечистих... Злякався, що коли розмножаться, то осквернять землю, і загнав їх у північні країни в гори високі; і Боговим велінням замкнулися за ними гори північні, тільки не замкнулися за ними гори на 12 ліктів — і тут постала брама мідяна і покрилася сунклітом, і якби схотіли вогнем спалити — не спалять її; в останні ж дні... зникнуть і ці погані народи. Предки наші вказували на різні гори, як на місця ув’язнення «нечистих язиків». Давній літописець записав таку оповідь новгородця Гю-ряти Роговича. Послав Гюрята отрока свого в Югорську землю. «Югорець сказав отрокові: дивні у нас речі відбуваються... там, де гори виходять до моря, а їхні вершини аж небес сягають, у горах тих гук великий і гомін, і крешуть гори ті, що хочуть звідти прорубатися: і в горі тій прорубане віконце мале, і туди говорять, хоч ми не розуміємо мови їхньої, та вони показують на залізо і махають рукою, просячи заліза. Є путь до гір непрохідними урвищами, снігом і лісом, тим шляхом ніколи до них не дійдеш; а є й віддалік на півночі³³. З приводу цієї оповіді літописець зауважує: «Ці люди ув’язнені («заклепані») царем Александром Македонським». У подорожі Василя Го-гари (1634 рік) читаємо: «Та в тій же грузинській землі між гір високих і сніжних у непрохідних місцях є шпарини землі, і в них загнано диких звірів Гога і Магога³⁴, а загнав тих звірів Александр Македонський». У вустах великоруського народу оповідка про народи, «заклепані» в горах Александром Македонським, набула такого вигляду. «Жив на світі цар: ім’я його було Александр Македонський. Це було за давніх часів, давно-давно, так що ні діди, ні прадіди, ні прапрадіди, ні пращури не пам’ятають. Цей цар був з богатирів богатир. Жоден силач на світі не міг перемогти його. Він любив воювати, і військо в нього було геть чисто з богатирів. На кого не піде війною цар Александр Македонський — всіх переможе. І підкорив він під свою владу всі царства земні. І зайшов він на край світу і знайшов такі народи, що сам, хоч який був хоробрий, вжахнувся їх: жорстокіші від лютих звірів і їдять людей; у декого з них одне око — і те в лобі, а у декого три ока; у декого одна тільки нога, а в декого три, і бігають вони так швидко, як летить з лука стріла. Називалися ці народи гоги і магоги. Однак цар Александр Македонський цих поганських народів не злякався; почав він з ними воювати. Чи довго, чи недовго він з ними вів війну — це невідомо; тільки поганські народи злякалися і кинулися від нього навтьоки. Він за ними, гнав-гнав, і загнав у такі нетрища, провалля і гори, що ні в казці сказати, ні пером описати. Отам вони й сховалися від царя Александра Македонського. Що ж учинив з ними цар Александр? Він з’єднав над ними одну гору з другою склепінням, і поставив на склепінні сурми, і пішов назад у свою землю. Подмуть вітри в сурми і здійметься страшне виття; сидячи там, вони гукають: «О, мабуть, ще живий Александр Македонський!» Ці гоги й магоги досі ще живі і тремтять перед Александром, а вийдуть звідти перед самою кончиною світу.

Та особливо зміцненню в народі віри в існування песиго-ловців-людожерів сприяли церковний живопис та іконопис. У дослідженні п. Ровинського вміщено опис Страшного суду за Клинцівським первотвором з такими словами: «Осторонь Мойсей показує жидам Христа... 1) стоять жидове, 2) стоять литва, 3) сині аравляни, 4) індіяни, 5) ізмаїльтяни, песячі голови, 6) турки, 7) сарацини, 8) німці, 9) ляхи, 10) русь»... Зображення песячих голів зустрічається в старовинних руських мініатюрах.* Так само зображення людини з собачою або вовчою головою, і до того ж велетня, наші предки бачили в церквах, в іконному зображенні мученика Христофора. Святий цей, за грецькими легендами, виводиться з країни кіно-кефалів-песиголовців і розмовляти він почав по-людськи лише тоді, коли янгол торкнувся його вуст. Цей геркулес християнських легенд зображувався на православному Сході не лише велетнем, а й подібним до єгипетського шакалоголово-го Анубіса, слуги Гороса, сина Озірісова³⁸. Так він зображувався у нас на старовинних іконах, згідно з проложними житіями.**

Нині вже відомо понад п’ять опублікованих українських легенд, записаних у різних місцевостях. У Маріупольському повіті розповідають, що колись був такий час, коли зовсім не було смерті, а натомість жили одноокі песиголовці. Бувало, спіймають песиголовці людину, закинуть її до ями, та й відгодовують там цукерками та пряниками, поки вона не обросте салом, як вгодоване порося. Тоді лізуть до ями, мацають її за боки — чи багато сала: якщо можна промацати до кістки, то, значить, ще вона не вгодувалася, як слід; а якщо промацати до кістки не можна, в такому разі роблять їй надріз на пальці: з’явиться кров — ще відгодовують, а не з’явиться

— значить, вона вже цілком готова, і тоді її ріжуть. Звісно, песиголовці візьмуть та й зжеруть людину. Стали тоді люди Бога просити, щоб послав на них смерть. Бог зглянувся і послав страшну смерть з косою. Заходилась смерть коло песиголовців — зовсім позводила зі світу.

Старі люди кажуть, що й досі ще є та земля, де жили песиголовці, та тільки песиголовців лишилося вже мало: попереводилися.

В Ушицькому повіті песиголовців звуть сироїдами і кажуть, що в них є одна лиш рука, одна нога і одне око. Сироїди чіпляються один за одного й бігають так швидко, що від них дуже важко втекти. Якщо вони зловлять звичайну людину, то відразу ж ріжуть її і з’їдають. Живуть сироїди в «Туретчині, за Дунаєм». У с. Капустяному розповідають про солдата, який попався було сироїдам. Солдат в усьому слухався їх: сумлінно працював, копав землю й корінці, і сироїди, врешті-решт, упевнились, що він від них не втече. Якось солдат пішов до лісу з маленькою дитиною своїх господарів і втік. Він змушений був декілька ночей провести на деревах. Ішов він, сам не відаючи куди, і раптом наткнувся на своїх товаришів-солдатів, і таким чином урятувався.

Про подібну пригоду «одного з руських людей» розповідають і в Сумському повіті. Колись, кажуть, на світі було багато людожерів, або песиголовців. У них не так, як у нас — два ока, а всього лиш було одне, величезне-превеличезне, більше, ніж у вола, та й те посеред лоба. Вони часто захоплювали білих людей, відгодовували їх волоськими горіхами і тоді робили час від часу надрізи на тілі: якщо йшла кров, то людину відгодовували далі, поки вона зовсім не запливала жиром. Спіймали песиголовці одного руського і призначили його до себе лакеєм. Новий полоняник так сподобався їм, що песиголовці не різали його, а все лиш стежили, чи не стане він тікати додому. А він не знав навіть дороги додому, і зовсім не помишляв про втечу. їжу для них він готував з полозів і шматків гадюк³⁵, до того ж песиголовці якнайсуворіше заборонили, щоб сам він щось з того їв: «якщо ж тільки,

— сказали вони, — їстимеш, то помреш». Довго стримувався він, а потім вирішив: «Все одно помру — одна смерть! Не мучитимусь принаймні в них!» І з цього часу став він їсти крихітні шматочки полозів, однак не помер, їв він так потрошку, їв, — і почав раптом розуміти, де яка трава, і від чого вона лікує; дізнався також, яка дорога веде додому, і що його рідні ще живі. От він і вирішив тікати. Зібрався, запасся усім на дорогу і пішов. Іде він, іде, зненацька перед ним відкрилося таке болото, що ні перейти його, ні перебрести через нього — більш як на півверсти. Він нарвав оситняку, обмотався ним увесь і сяк-так перебрався через болото. Песиголовці кинулися за ним у погоню, а він уже по той бік болота. «Повернись!» — гукають до нього. — «Ні, — каже, — не повернусь уже!» — «Ну, ошморгни хоч буряк!» — «Не хочу!» — «Ну, озирнись назад!» — Він озирнувся — і забув половину того, що знав. Прийшов він додому — рідні були всі живі і дуже зраділи йому. Він рвав потім трави, про які не забув, від чого вони лікують, і лікував людей до самої своєї смерті. Коли він помер, то всі по ньому дуже тужили.

Решта українських оповідей про песиголовців-людо-жерів варіюють на різні лади основну формулу розповіді «Одіссеї» про Поліфема. Розповідь про одноокого велет-ня-людожера, — говорить Вс. Міллер, — де б не була його первісна батьківщина, колись переходила з уст в уста між давніх поселенців узбережжя Чорного моря і, як цікава морська пригода, була популярною серед мореплавців. З розповідей грецьких моряків зустріч відважного мореплавця з циклопом перейшла до грецького епосу і була включена до числа пригод національного героя Одіссея, подібно до того, як до того ж циклу були прилучені деякі інші пригоди зі східних казок. На цей час цілком усталилось уже переконання, що всю «Одіссею» складено з окремих епічних легенд, пов’язаних штучно в одне ціле, і з-поміж них Герландом було вирізнено чимало народних казок, відомих і з індійських казкових збірників. В оповіді про циклопа Поліфема вже В. Грімм помітив сліди штучної спайки з іншими пригодами Одіссея і вказав на них. Цей епізод, за Гріммом, з одного боку, являє собою цілком викінчене ціле, з іншого — не узгоджується з відомим характером героя. Остання казка впродовж багатьох сторіч блукала узбережжям Чорного моря, і в прибережних племен та народів зберегла характер морської пригоди, а в племен і народів, які жили віддалік од моря, перетворилася на пригоду суходільну і, як це звичайно буває в народному епосі, зазнала впливу інших подібних казкових сюжетів, головним чином — легенд про велетнів. Жив собі, — розповідають у Чигиринському повіті, — один багатий чоловік, який зроду-віку не відав ніякого горя. Прийде, бувало, до нього бідняк і стане бідкатися: хліба, мовляв, немає, і того, і цього нема. А багатій і питає в нього: «І яке ж то у світі горе є?» Якось повернувся багатий чоловік з млина додому, осідлав коня й поїхав шукати горя. їхав він, певне, діб п’ять і заїхав у таку землю, де людей зовсім нема, а самі лиш песиголовці (вони з одним оком і з одним рогом: по праву руч око, а по ліву — ріг). Дивиться — хата в степу. Зайшов він до хати — а там сидить душ п’ять песиголовців. Песиголовці питають його: «Чого ти сюди зайшов?» Він відповідає: «Прийшов горя шукати». — «Не їдь, — кажуть вони йому, — далі горя шукати: вже ти й так знайшов велике горе». А тоді питають: «Якщо ти тесля, чи коваль, чи швець, то лишишся живий, а якщо ні, то ми тебе зразу ж заріжемо і з’їмо». — «Я, — каже, — такий слюсар, що нема кращого за мене, ніхто так не вміє відливати». — «Якщо ти, — каже один з песиголовців, — такий чудовий слюсар, то чи не вилив би мені друге око?» — «Купи, — каже чоловік, — шевської смоли і лаку копійок на вісім». От чоловік зробив пічку, вмурував туди маленький казанок і давай топити ту смолу. Потім зробив особливу форму, налив туди смоли, — вона й застигла собі у формі; зверху покрив лаком відлите око. Песиголовець приклав його до свого, подивився — і начебто новим оком краще навіть бачить, ніж своїм. «Молодець! Гарне око зробив!» А чоловік і каже: «Тільки вам так одразу не можна його вставити, а треба спочатку продовбати в голові дірку». — «Гаразд, — погодився песиголовець. — Довбай». — «Та як же ж вас, — каже чоловік, — прив’язати, щоб ви не тремтіли, бо, коли я довбатиму, ви почнете тремтіти». — «Якщо так, то ходімо до вівчарні, де саме зараз стоять вівці, — там ти мене й прив’яжеш до стовпа». Чоловік розігрів зубило, прихопив якомога більше реміняччя, повів песиголовця до кошари, поставив тут його спиною до стовпа і міцно-преміцно прикрутив до нього ременями. «Замружте тепер,

— каже, — око, щоб не бачили, як я продовбуватиму в голові дірку».Песиголовець замружив. А мужик навів зубило та як зацідить молотком, так у песиголовця і вискочило його око, і він зовсім осліп. Рвонувся песиголовець з усіх сил — реміння так і порепалось. Давай він тоді гасати за чоловіком — ніяк не може спіймати його між вівцями. Потім відчинив двері кошари, став на дверях рачки і почав випускати овець по одній, сподіваючись хоч так спіймати, нарешті, чоловіка. Бачить чоловік — справа кепська... А в отарі та був один цап, найбільший за всіх. От чоловік зарізав того цапа, зняв з нього шкуру, нацупив на себе і йде навкарачки прямо між ніг у песиголовця. Песиголовець обмацав його й каже: «А, це ти — той, що водиш за собою всю отару!» Чоловік вибіг потихеньку в нього поміж ноги, потім чимшвидше побіг до його хати, забрав гроші, осідлав собі доброго коня, а тоді й гукає: «Ось, ось де я!» Змій (sic!) кинув тоді випускати овець та за ним! Гнався, гнався — ніяк не може наздогнати. Повернувся назад, та поки знайшов змій собі «видющих» помічників, чоловік той був уже вдома/

В оповіді, записаній у Радомисльському повіті, песи-головця-людожера замінено бабою-людожеркою і додано деякі подробиці, що не наводилися в попередній. Жив-був собі коваль, який ніколи не знав біди. Принесуть, бувало, до нього люди роботу і нумо розповідати — той про свою біду, а той — про свою. Коваль і каже їм: «І яка то біда? Що воно таке біда? Ось уже, либонь, доживаю четвертий десяток на світі, а ще зроду не бачив біди. Доведеться, мабуть, на старості літ йти по світу та шукати біду: хочу хоч поглянути на неї». Прийдуть інші люди до нього в кузню і почнуть розповідати про свою біду й горе; а ковалеві так і кортить побачити самому біду.

«Треба таки подивитися,що воно таке забіда! Завтра, люди добрі,не приходьте в кузню: вже мене ви тут не застанете — піду по світу біду шукати». Наступного дня замкнув він свою кузню та й пішов. Йде та йде, йде та йде, зустріне когось і питає: «Чи не бачили, часом, де біда?» — «Ні, не бачили». Прямує далі. Зайшов уже в таку землю, що ні міста, ні села, ні куреня ніде не видно, а він знай іде. Вже нікуди зайти води напитися, вже й хліба в нього не стало, а він іде. Раптом бачить — стоїть хатинка. «Зайду,

— гадає собі, — до цієї хатинки та хоч відпочину трошки». Зайшов — нема нікого. Ліг на лавці й заснув. А в тій хатинці жила одноока баба-людожерка. Прийшла баба в хатинку, бачить — лежить чоловік. «Здрастуй, здрастуй, молодцю! Я ще людського м’яса не куштувала!..» А він лежить собі. Підійшла баба до нього, помацала за ребра, коли він — худий-худющий. Вона й міркує собі: «Заріжу я барана, доки син прижене отару з поля, та нагодую його». Зарізала барана, нагодувала коваля й питає: «Чому це в тебе два ока?» — «А може, — каже коваль, — хочеш, щоб і в тебе було два?» — «Хочу». — «Я, — каже, — коваль: можу вставити друге око». — «Добре, — каже баба, — встав». — «То лягай на лавку: я нагрію долото». Лягла баба на лавку, а коваль нагрів долото, взяв у руки сокиру та як хрясне — і от око, яке було, й вискочило. Людожерка схопилася з лави та за ковалем. Він тоді чимшвидше кинувся в отару і сховався поміж баранами. Баба позачиняла скрізь усе, сама стала на воротах і стоїть — очікує коваля. Чекала вона, чекала — нема коваля. «Ну, — каже вона тоді синові (очевидно, тут пропуск. — Авт.), — час уже баранів у поле гнати». Почав син баранів у поле виганяти, а вона давай кожного обмацувати, щоб якось коваль не вийшов з баранами за ворота. Бачить коваль, що не випустить проклята баба, — вивернув кожуха вовною назовні, нацупив його на себе й поповз навкарачки. Підповз до неї. Вона помацала за спину: «Баран», — каже, і пропустила. Коваль вискочив за ворота та й кричить їй: «Не мацай більше, не мацай: я вже за воротами!» Почула баба голос коваля, схопила срібну сокиру і кинула в нього; сокира влучила в дерево і ввіткнулася в нього. Коваль підбіг до дерева й хотів було вийняти ту сокиру і забрати з собою; схопився за неї рукою, а рука так і прикипіла до руків’я. Біжить людожерка до коваля, зубами скрегоче. Бачить тоді коваль, що ускочив у халепу, відтяв собі руку і втік.

Ці українські оповіді про песиголовців-людожерів, найближчі за змістом до оповідей деяких кавказьких племен (особливо осетинів і вотяків), зберегли тільки головний стрижень розповіді «Одіссеї» про циклопа Поліфема і подібно до великоруської оповіді про «Лихо однооке» виродились у казки, що уособлюють біду, лихо (особливо це стосується записаного п. Боровиковським оповідання «Лихо»), Ще своєріднішою за формою є розповідь про песиголовців-людожерів, записана у Маріупольському повіті. Тут дія переноситься уже на Україну, а не до незнаної якоїсь країни, на край світу.

Йшла одна дівчина до Києва Богу молитися. Довелось їй проходити крізь дуже густий і темний байрак. Йде вона та йде, коли бачить — їдуть два вершники. Під’їхали ближче. Дівчина поглянула на них — то не люди, а песиголовці, бо мали вони по одному оку, якраз посеред лоба, вище носа. Вона перелякалася. Песиголовці питають дівчину: «Куди ти прямуєш?» — «Іду, — каже, — Богу молитися». — «Наймись, — кажуть вони, — краще до нас служити». Дівчина було не хотіла, але вони повели її силоміць до лісу, до землянки (в підземелля —?). Ведуть попід землею та й ведуть. Привели. Коли там скрізь на долівці видно сліди крові і валяються кістки, а посередині землянки (підземелля?) — лев на ланцюгу, який так і клацає зубами. Привели дівчину в кімнату. В кімнаті в одному куті прилаштовані кліті з паль, і люди так і юрмляться в цих клітках і визирають з-за паль; в другому куті — піч, біля кліток з людьми скрізь валяються цукеркові папірці та горіхові шкаралупи, бо песиголовці цукерками та горіхами відгодовують людей на сало. Ось ці два песиголовці залишили дівчину дідові, а самі знову поїхали. Коли вони виїздили, то наказали дідові, щоб той залив її окропом, а дівчина і почула все це. Поставив дід дівчині холодцю, й вона заходилася з пожадливістю його їсти. З’їла до дна, коли дивиться, а на дні лежить рука людська, дівчина й ложку кинула. Бачить вона тоді, що вже киплять «окропи», та й каже дідові: «Давайте я вийму казани з пічки, бо ви вже старі, і вам, мабуть, важко». Довго дід не давав їй виймати, нарешті каже: «Виймай». Дівчина вийняла один казан та як хлюпне на діда, а тоді хутчій другий — дід на місці так і зварився. Тоді люди, які сиділи доти мовчки в клітках, зраділи і кажуть: «Ну, то ж випускай і нас з неволі, та будемо тікати!» Випустила дівчина людей, і стали вони виходити із «землянки». Лев кинувся було на втікачів, але вони жбурнули йому шматок м’яса; лев за м’ясо, а вони чимшвидше вийшли і накивали п’ятами. На шляху трапився їм пень. Жінки й дівчата поскидали із себе — хто спідницю, хто керсет, хто разок намиста, хто хустину — і обрядили його, як дівчину, а самі — далі звідтіля. Вибігли з лісу й попрямували до Києва на богомілля. Ось песиголовці наловили нових людей і повертаються собі додому. Дивляться, коли стоїть пишно вбрана дівчина. Вони до неї, а виявляється, це — пень. Песиголовці зняли з пня плаття, погнали людей до землянки і кажуть: «Треба буде ще раз повернутися та гарненько пошукати — чи нема кого в лісі, хто залишив це плаття: тут хтось був». Приїхали, ввійшли до землянки — коли лежить обварений окропом дід, а людей нема нікого. Вони — в погоню. Шукали, шукали, та вже пізно було.

З інших легендарних людей українським легендам відомі ще «фараони», або «сирени», «морські люди».

Переказ про напівлюдину-напіврибу належить ще язичницьким народам Азії. В давньому перекладі «Хроніки» Георгія Амартола мовиться про них таке: «завелися ж у ріці Нілі на сході сонця людиноподібні дві тварини, чоловік і жінка, що сиренами звуться, або віла-ми». Переказ про сирен — людей з риб’ячими хвостами

— є і у Великороси'. В Старому Бихові про походження «фараонів» розповідаютй так. Переводив Мойсей народ (єврейський) через воду (Чермне море, під час утечі євреїв з Єгипту). Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув — і постав міст через воду. А «фараони» (єгиптяни під проводом фараона) женуться за народом. Народ через міст — «фараони» й собі на міст. Тоді Бог прорік до Мойсея: «Махни рукою на міст!» Мойсей махнув. «Фараони» були в цей час посередині мосту, посередині моря. Міст миттю зник — і їх не стало. Бог так зробив, що води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду. Коли їх поглинуло море, то вони перетворилися до пояса на жінку, а нижче пояса — на рибу. До пояса у «фараона» груди, голова, волосся — все жіноче: «жінка по всій формі»; а нижче пояса — все, як у риби. Бог для них і їжу особливу призначив. Вони нетерпляче чекають, коли буде кінець усьому. Коли нині буває шторм на морі, тоді «фараони» вистрибують з води, пливуть поблизу корабля і весь час питають: «Чи скоро кінець світу настане?» На це питання треба відповідати: «Вчора світ кінчився, вчора!» Вони були б раді, аби світ кінчився. Майже те ж саме розповідають про походження «морських людей» і в Грубешівському повіті. В Углицькому повіті додають до цього, що «морські люди» вночі виходять на берег, і якщо когось зустрінуть, то неодмінно з’їдять. У Літинському повіті кажуть, що морські жінки наділені надзвичайною вродою і знадливим голосом. Жінки ці підпливають до кораблів і починають співати. Якщо, за недосвідченістю тих, хто пливе на кораблі, їх не відганяти гарматними пострілами, то вони так устигають захопити своїми співами, що всі на кораблі засинають, і тоді «морські люди» перекидають його.

Пісень (і казок) народ сам не складає, а складають їх «морські люди» і навіть перекладають на ноти (Гру-бешівський та Літинський повіти)³⁶. По суботах звичайно грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них пісень, які потім і виспівуються всюди по містах і селах.

У Куп’янському повіті цих дивних істот називають «фа-ляронами» — очевидно, від слова «фараон»; у Проску-рівському повіті — «милюзинами».

У народній легенді про мелюзинів, — говорить професор М. Сумцов, — злилось два елементи — апокрифічний про перехід Мойсея через Чермне море й західноєвропейська повість про Мелюзина. В апокрифічній легенді про перехід Мойсея через Чермне море мовиться: «люди фараонові перетворилися на риб; у цих риб голови людські, а тулуба немає; тільки сама голова; а зуби й ніс людські; а де вуха — там пір’я, а де потилиця — там хвіст, і не їсть їх ніхто. І коні і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець; ловлять їх і шкури з них здирають, а м’ясо коптять; а із шкур тих переди й підошви шиють: води ті шкури не терплять, а по сухому носити на рік стане».

Ця апокрифічна легенда проникла на Україну, в народ, мабуть, за давніх часів, і до неї згодом у західній Малоросії пристало дещо з європейських легенд і повістей про Ме-люзина. І насамперед, саме ім’я цієї феї стало назвою апокрифа. Роман про Мелюзину виник з французьких народних повір’їв про фей. У цьому романі йдеться про те, як чарівниця Мелюзина вийшла заміж за графа Раймунда з умовою, щоб він не шукав її по суботах, коли вона робила обмивання, під час яких перетворювалася на напівжінку-напівзмію. Спочатку все було пречудово. Мелюзина подарувала Раймундові десятьох синів і сприяла зведенню прекрасних замків (Лузіньян, Ларошель та інших). Брат Раймунда посіяв у ньому підозру щодо вірності дружини, і якось Раймунд у суботу ввійшов до приміщення, де купалася Мелюзина. З криком жалю й відчаю вона зникла з його очей, а разом з нею урвалися всі успіхи Раймунда, і прахом пішли всі його статки.

Перша редакція роману про Мелюзину з’явилася у Франції в 1389 році; в німецькій літературі роман цей з’явився вперше 1474 року і втримався донині як народна книга. Від німців роман про Мелюзину перейшов до літератур чеської, польської (1569) і руської (1677). До Західної України Мелюзина проникла або з польських, або з німецьких народних переказів роману. У латишів Курляндської губернії записано казку про морських людей, побудовану також за апокрифом про перехід євреїв через Чермне море, майже тотожну українській легенді про фаляронів.

Лісові люди — звичайні на зріст, та тільки кошлаті, з великими сивими бородами і завжди «засморкані». Взимку з носів їхніх витікають «смарклі» до самої землі і так замерзають. В такому положенні лісові люди проводять усю зиму. Побачити лісову людину визнається за щастя. Одна дівчина якось восени пішла в ліс і побачила під деревом лісового скоцюрбленого діда. Він весь тремтів і дуже «за-сморкався». Дівчина з жалю обтерла йому ніс своїм фартухом, і дідок розсипався перед нею купою срібла (Літинський повіт).

Лісові люди завжди ходять без одягу і без взуття і їдять усе, навіть людей. Десь неподалік Москви пішов якось у ліс один мисливець, взявши із собою смажену курку, щоб перекусити, коли зголодніє під час полювання. Зненацька підходять до нього два лісових чоловіки, схожі на баранів у вовні, відібрали курку, з’їли її і вже хотіли було добиратися до самого мисливця. Та оскільки в мисливця була в руках рушниця, то вони пішли спочатку покликати до себе на підмогу товаришів, а мисливець скористався з цього і чим-скоріше пішов з лісу (Ушицький повіт).

УКРАЇНСЬКІ ЛЕГЕНДАРНІ ОПОВІДІ ПРО НАДПРИРОДНИХ ІСТОТ