Міфи України

...................і.........

Швіт комах у цілому знайшов собі доволі * бліде відображення в українських народних легендах та переказах. Більшість із них, являючи собою дрібні уламки загальноарійсь-ких космогонічних поглядів, водночас набули порівняно пізніше християнсько-апокрифічного забарвлення: а деякі, — дуже, втім, небагато — належать до галузі так званих «побрехеньок».

З-поміж усіх комах легенди особливим ореолом оточують бджолу, до якої на Україні, як і у Великоросії, додається епітет свята.

Бджола (звичайна — Apis mellifica) відіграє досить помітну роль у космогонічних легендах різних народів. У монгольських казках і в стислому вигляді у казках південних слов’ян, греків і румунів (у останніх — йк далеке відлуння монгольських космогонічних переказів) бджолі приписується участь навіть у самому світотворенні. Українські космогонічні легенди не зберегли нічого такого про бджолу. Вони відзначають лише наступний факт, що належить до цієї сфери. Бджола просила Бога, щоб помирав кожен, кого вона вжалить. «Та нехай краще сама ти помиратимеш», — відповідав їй Бог на це прохання... — «Ти, бджілко, вподібнишся до свічі й канону». Цей невиразний переказ доволі близько прилягає до переказу кавказьких татар, де бджола поєднується із змією. Змія й бджола звернулися до одного пророка з питанням: яка доля чекає на них? Пророк відповів, що змія завжди страждатиме на головний біль, та за це той, кого вона вкусить, помиратиме, тоді як сама вона залишатиметься живою; і навпаки, бджола не страждатиме на головний біль, та коли вжалить ко-гось, то сама помре. Професор М. Ф. Сумцов у цьому переказі кавказьких татар схильний бачити рештки давнього космогонічного міфа, що зберігся в деяких східних казках і легендах. Така, приміром, монгольська казка, в якій говориться, що цар-птиця Хан-гаруді послала двох птахів — ремеза й ластівку і з ними бджолу на землю скуштувати, чиє м’ясо найсмачніше. Коли вони повертались, їх зустрів бурхан (монгольський ідол) і спитав, чиє м’ясо найсмачніше. Вони відповідали, що людське. Бурхан, аби врятувати людину, умовив їх не розповідати цього цар-птиці Хан-гаруді. Ремез і ластівка погодилися, і, не поклавшись на бджолу, вирізали їй язик. Тоді, прилетівши першими до Хан-гаруді, вони сказали, що найсмачніше м’ясо у змії, як порадив їм сказати бурхан. Невдовзі прилетіла й бджола, та на питання Хан-гаруді могла відповісти лише незрозумілим бунчанням.

У монгольському варіанті роль бджоли грає оса (звичайна — Vespa vulgaris). За монгольським повір’ям, оса походить від чорта (шулмуса). Хан шулмусів послав осу (дзю-гу) довідатись, чиє м’ясо найсмачніше. Вона жалила різних тварин і куштувала їхню кров; нарешті, вирішила, що найсмачніша кров — людська, і з цим повідомленням полетіла до хана шулмусів. Зустріла її ластівка, розпитала і, аби відвести від людини небезпеку, що їй загрожувала, відкусила язика в оси, й та нічого не могла сказати ханові шулмусів, а тільки сичала*.

В румунській космогонічній казці про бджолу говориться, що бджола була посланцем Бога, причому спочатку вона була вся білою. Одного разу Бог вагався, скільки створити сонць — одне або ж декілька, й послав бджолу до сатани спитати його думку. Бджола сіла на голову сатани й дізналась, що сатана думав. А думав він, що при багатьох сонцях'спека на землі буде сильнішою за пекельний жар, і ночі тоді зовсім не може бути. Бджола полетіла до Бога, а сатана, помітивши, що вона дізналась про його потаємну думку, вдарив її батогом, через що й вийшов тонкий розріз

‘Сартську, черкеську й вотяцьку легенди наведено нами вище в розділі «Українські легенди та перекази про диких птахів», де йдеться про ластівок.

на тільці бджоли, і замість чистого білого кольору вона набула жовтавого й подекуди чорного.

Надто різко виражений у цій казці дуалізм мимоволі наводить на думку про можливість у даному разі несторіан-ського літературного впливу, який свого часу був доволі сильним у середній Азії.

П. Куліш наводить гце такий, як він каже в підрядниковій примітці, «безобразний уламок якоїсь легенди, що замінює для народу природну історію тварин». Сокіл побратався з бджолою і одного разу каже їй: «Злетимо вгору. Ти далеко чуєш, а я далеко бачу: я за сім миль бачу, а ти за сім миль чуєш». Узяв сокіл людську волосинку, за яку вхопилась бджола, й піднялися вони вгору. І каже сокіл: «Лети, бджоло, за мною». Злітає щодалі вище сокіл, піднімається за ним і бджола. «Ну, — каже сокіл, — дивись, бджоло, вниз, чи велика земля?» — «Така, як діжа, в якій баби хліб місять». Піднімаються вони після того ще вище й вище. Знову каже сокіл: «А поглянь, — каже, — зараз, бджоло, чи велика земля?» — «Вже, — відповідає бджола, — така, як тоді, коли баба вибере з діжі тісто й посадить маленький засадчичок (хлібець з решток тіста, яке пристало до стінок діжі). — «Ну, спускайся ж тепер донизу, бджоло, та пускай поперед себе й саму волосинку... Що чуєш?» — «Чую, немовби реве». — «А я, — каже сокіл, — нічого не чую. Ну, лети ж, — каже, — тепер та припади до землі й послухай, як удариться та волосинка... А що, бджоло, чула?» — «Чую: аж гупнула й підскочила тоді вгору на 12 сажнів». — «Тож залишайся ти, бджоло, в тому краю й діставай собі споживок за сім миль довкола; а я полечу в такі краї, де тебе зовсім не буде. Там я за 7 миль вбиватиму птахів і годуватиму дітей своїх».

Священне значення бджоли, з одного боку, грунтується на переказі, що вона спочатку жила в раю; з другого — на легенді, в якій мовиться про те, що начебто завдяки бджолі циган не вбив п’ятого цвяха в груди Спасителя, коли прибивав Його до хреста за наказом «жидів»*; нарешті, на вживанні воскових свічок при богослужінні. Бджола просила в Бога дозволу брати для себе споживок з квіток. Бог

‘Дивіться цю легенду в розділі «Українські легенди про походження різних народів», де йдеться про циган.

віддав у її розпорядження всі квіти «від моря до сходу: «Літай, — сказав Господь, — по світу і з усіх річок, з усіх берегів, збирай хвіру (офіру) Богу; і людям принось, і для себе припасай».

Священне значення присвоюється бджолам й багатьма іншими народами. У німців бджола має назву божої пташки

— Нєщ5оШуо§є1, Marienvogel. За легендами чехів, бджоли прилетіли до розіп’ятого Христа й пили піт, що проступив на Його обличчі. За однією південнослов’янською легендою, Спаситель під час мандрівки по землі був поранений однією скнарою жінкою. З його рани вийшло дещо подібне до мухи. «Поглянь, Петре, — сказав Спаситель, — ця маленька істота

— бджола. Вона завжди готуватиме віск, без якого не обійдеться жодне церковне богослужіння».

Легенда, подібна до цієї, є й серед кальтицького населення Валліса. Осетини-дигорці вшановують бджіл й моляться їхньому покровителю Аніголу.

Бджільництво й нині становить на Україні улюблену й «благословенну» галузь сільського господарства. За народним віруванням, коли на Хрещення влаштовують «Йордань» на ріці, то вбивають «у голову» хреста кілка для того, щоб бджоли носили мед у вулики до самої голови; хто потім, по закінченні свячення води, витягне цього кілка своїми руками, в того водитимуться бджоли. Таку ж силу мають й палички, на які священик кладе хреста під час освячення води, внаслідок чого буває звичайно велика штовханина, тому що багато хто бажає заволодіти цими паличками⁷⁰.

З усіх інших комах на Україні ставляться з повагою ще до сонечка (бедрика, божої корівки) (Соссіпеїіа). Це — маленька комаха. В неї півокруглі червоні або жовто-червоні крильця з білими або чорними цяточками (дванадцяти-крапкове сонечко — МісгаБрІБ сіиосіесітрипсіаіа; семи-крапкове — Соссіпеїіа веріетрипсіаіа; рябе — Соссопеїіа йпршшЫа; двокрапкове — власне, українське сонечко (обл. бедрик) — СЬіІосогш ЫривиШЫиз; різноманітне, або мінливе — Соссіпеїіа сІІБраг). Крильця сонечко щільно складає на спинці, і тоді кругленький блискучий червоний або жовто-червоний вигляд його справді дещо нагадує собою сонце. Розчавити сонечко вважається великим гріхом, і ось чому. За стародавніх, віддалених часів жили, кажуть, велетні, що звалися королями. Тоді Господь створив невелику людину, звичайну, таку, як ми. Виїхав цей невеличкий чоловік з погоничами у поле й почав орати чотирма парами волів. Прийшов великий чоловік, «король», забрав людей і волів у кишеню, пішов до Бога й питає: «Що це, Господи, за корівки такі?» — «Не займай їх, — рече Господь, — це люди такі будуть, а вам зараз смерть настане». Зокрема, щодо власне сонечка, то повір’я про нього позначені релігійно-міфічним характером, мають найтісніший зв’язок із сонцем, зумовлений, мабуть, зовнішнім виглядом і способом життя цієї комахи, й почасти — з вирієм, країною світла й тепла — цілком імовірно тому, що сонечко у великій кількості з’являється ще напровесні й любить повзати на осонні. Діти беруть звичайно у руки сонечко, кладуть його на долоню й кажуть: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко та скажи мені: куди заміж йти?» (або: «де я буду жениться?»). В якому напрямку, розпрямивши крильця, полетить сонечко, там і живе суджений тієї, хто питає, або суджена того, хто питає. У Сербії в цієї комахи дівчата питають про своє заміжжя. У Львові й Перемишлі діти, підкидаючи сонечко, питають: «Чи до неба, чи до, пекла?» — і якщо комаха розгорне крильця й полетить, значить, той, хто питає, піде на небо; а якщо вона впаде, то той, хто питає, потрапить до пекла. У деяких місцевостях Галичини в сонечка питають про те, яка буде наступного дня погода і т.ін. У чехів вважається доброю прикметою знайти сонечко; а якщо хтось розчавить його ногою, навіть коли ненавмисне, то, за повір’ям галичан, в родині цієї людини хтось помре.

Заступництвом користуються також «комашки» — мурахи, які вважаються нешкідливими, через що їх гріх убивати. Розрізняють мурашок червоних (червона — Formica sanguinea; руда — Formica rufa) і чорних (чорна — Lasius filiginosus; бура — Lasius niger). Перші звуться «дівчачими» ' й кусають нібито тільки дівчат; а другі — «хлоп’ячими» й кусають нібито тільки хлопців. Якщо зруйнувати мурашник, то буде сильний вітер. На тому місці, де був мурашник, не можна зводити оселі: «хвороба і смертность буде»; а сараї і скотарні можна будувати: «прибйток скотини буде».

Коли побачиш уперше навесні мурашок, добре набрати їх у пригорщу й потерти себе по обличчю: не будеш з волами потрапляти у шкоду. Діти, побачивши мурашник, устромляють в нього палички, змочені слиною, примовляючи: «Комашка, комашка! На тобі медку, а мені дай сирівчику (квасу)». Вийнята з мурашника паличка береться мурашиною кислотою, яку діти облизують. Якщо мурашки роблять великі мурашники, то взимку треба чекати сильних морозів.

Деякі селяни варять мурашок в окропі, цим відваром паряться від ломоти (гостця), а також парять волам хворі шиї.

А всі інші комахи вважаються більш чи менш «нечистими» і часто притому шкідливими, за винятком, щоправда, безневинного загалом цвіркуна (польовий — Gryllus cam-pestris; хатній — Gryllus domesticus), який надворі цвірінь-чить на негоду, а в хаті — на достаток.

Якщо пізно ввечері проти неділі і святкових днів прибирати в хатах, то, на кару, в них заводиться всяка погань: таргани, багатоніжка, рогатки, мокриці тощо. Таргани (прусак — Blatta germanica; чорний — Periplaneta orienta-lis), зокрема, заводяться також і від того, що підмітають віником припічок. Якщо заведуться в хаті таргани, то треба чекати лиха.

В одній хаті, де жила досить велика родина, розвелось якось багато тарганів. Одного разу невістка надвечір принесла два відра води й поставила їх на відничку (полиця в кутку сіней). Вночі чули, що на горищі щось грюкало. Вранці невістка встала й пішла брати воду, та обидва відра виявилися порожніми, навколо було сухо, й ніхто з родини води не брав. Сусіди пояснили, що це — перед «причиною» (лихом). І справді, через тиждень після цього загадкового випадку втопилася в копанці свекруха названої невістки; чоловіка її, який пішов було на Донщину, задавило в млині; а невдовзі потому перевелася помалу й уся родина.

Щоб знищити тарганів, треба знайти старий личак або черевик, прив’язати до нього дві нитки, посадити туди декількох тарганів і, взявшись удвох за нитки, витягти личак або черевик на роздоріжжя і там кинути. При цьому хтось має супроводжувати тарганів й жартома тужити за ними. Роблять ще й так: прив’язують таргана ниткою, за яку потім береться вся родина, і якнайсерйозніше, без сміху й жартів, тягнуть його нібито насилу, надимаючись, скільки є духу, з хати на перехрестя, де й кидають. Кажуть, що як у тому, так і в другому випадку таргани скочують з хати.

У народній медицині чорних тарганів вживають від зараження сказом (приймають їх усередину).

Воші (головна — Pediculus capitis; одежна — Pediculus vestimenti) заводяться з тіла людини від журби, від клопоту, від поганої води, а також у тих, хто п’є сік граба (Сагрі-nus Betalus L.). У Проскурівському повіті вважають ознакою великого нещастя, якщо в когось зовсім немає вошей. Бити їх на столі й на вікні гріх, тому що стіл — престол, а крізь вікно янголи літають. Щоб не заводились і не кусалися воші, треба золити сорочку натщесерце (Старобільський повіт).

Щодо первісного походження бліх (звичайна — Fulex irritans) у Харківському повіті записано таку «побрехеньку». Жила собі дуже старезна баба, така старезна, що вже нічого майже не могла робити, а все більше сиділа. А відомо, що сидіти без усякого діла — так нудно! Ось вона якось і молиться: «Гошподи! Хоч би Ти мені хоч манешеньку яку втіху пошлав!» Бог і вкинув їй у пазуху клубок бліх. Як почали вони її кусати та стрибати! А стара знай своє весь час каже: «Гошподи! Яке втішне! І куша, і штриба, і плига!» Відтоді й повелись блохи на світі.

У Старобільському повіті кажуть, ніби блохи плодяться тому, що розливають воду по хаті, коли вмиваються на Різдво і на Великдень. Є, між іншим,'повір’я, що того літа, коли буває багато бліх, буде великий урожай гречки. Не слід бити бліх на Різдво, інакше вони будуть дуже кусати влітку.

Сарана (перелітна — Pachytylus migratorius; південноафриканська — Gryllus devastator) вважається Божою карою, причому на крилах у неї є напис, щоразу новий, про те, за які саме гріхи людські цього разу послано Господом сарану. Як кара Божа, сарана жодними засобами не може бути винищена; навпаки, чим більше вбивати її і гнати, тим більше завдасть вона шкоди. А звільнитися від сарани можна тільки молитвою (Старобільський повіт).

Про комарів (звичайний — Culex pipiens) у Сумському повіті записано таку космогонічну оповідь. Прикро стало комарам, що тільки-но вкусить комар людину, так та враз візьме й розітре його, — і комара як не бувало на світі. Ось вони якось пішли до Бога та й кажуть: «За віщо Ти, Господи, образив нас? Тільки-но комар вкусить людину, людина враз розчавить його, — і комара як не бувало на світі! Зроби, Господи, так, щоб людина не могла розтерти наших кісток, а щоб вони валялися по світу, й чумаки відбивали б

об них осі!» — «А хто ви такі?» — питає Бог. — «Ми — півчі святого Петра». — «Ну, то приходьте на Різдво і проспівайте Мені». — «Е ні, Господи! Коли прийде Спас (свято Преображення Господнього, 6 серпня. — за старим стилем. — Ред.), половини не стане нас!» — «Так нехай же все й залишиться, як є», — відказав на це Господь.

Починаючи з травня, на Україні з’являються великі мухи — ґедзі (різновиди роду ТаЬапш, ТаЬапш Ьоуіпив, ТаЬапш гивйсив, ТаЬапив зозйііаіів та ін.), яких народ називає оводами, дроком. Дрок безумовно є лихом рогатої худоби. Найбільша кількість дрока буває звичайно під час Петрового посту, і тоді переслідувана ними рогата худоба зі страшним ревінням скаче полями, городами, і нема рішуче ніякої змоги хоч якось впоратися з нею, коли вона дрочиться. Між тим — говорить легенда, — раніше ж нічого такого не було, ніхто не знав ніякої дроковиці. Та ось одного разу Господь схотів Сам особисто поглянути, як люди годують жебраків. Одягся жебраком і вирушив (діло було влітку, на Петрів піст) мандрувати й спостерігати поміж людей. Дивиться — в полі пастухи худобу стережуть і якраз їдять хліб. Бог і попросив у них хліба, але пастухи не дали Йому. «Ну, — сказав тоді Господь, — якщо так, то нехай же ваша худоба мучиться від дроку!» З того часу й нападає саме о цій порі дрок на худобу (Ніжинський повіт).

Легенда, записана в Куп’янському повіті, пов’язує походження дроковиці з апостолом Петром — мабуть, тому, що час появи найбільшої кількості дрока збігається з Петровим постом. Колись, — говорить легенда, — було так, що вівці дрочились, а рогата худоба спокійно стояла собі в гурті, як тепер спокійно стоять вкупі вівці в дроковицю. Та ось якось святий Петро йшов полем і страшенно схотілося йому пити — зовсім у горлі пересохло. Підійшов він до чередника, котрий пас рогату худобу. Чередник ледаче носить за собою ослінця, всядеться на нього й сидить собі: худоба не бігає, стоїть на одному місці, як укопана. Діло було якраз у Петрівку. Підійшов оце святий Петро й каже: «Дай мені, чоловіче добрий, води напитися!» А чередник у цей час сидів на ослінчику й латав свиту. «Багато, — каже, — вас таких вештається тут, які просять води напитися, — де ж мені наноситися її для всякого пройди! Йди собі геть!.. А втім, коли вже хочеш напитися, так бачиш, де вода?» — і при цьому, не підводячись з ослінця, вказав ногою на глек з водою, який стояв тут же біля нього. Тоді святий Петро пішов до вівчаря, котрий неподалік пас овець. Бідний вівчар тільки й знає, що все бігає за вівцями та переймає їх

— нема йому ні хвильки спокою. Підійшов до нього святий Петро та й каже: «Дай мені, будь ласка, води напитися, а то зовсім помираю від спраги!» — «Та в мене й була вода,

— відповідає вівчар, — та недавно я всю випив». — «То піди принеси». — «Я пішов би й приніс, та ось, бач, лихо яке: якщо тільки я піду, то всі вівці розбіжаться, так що я потім жодної не знайду». — «Йди, — каже святий Петро,

— вівці не розбіжаться, спокійно стоятимуть, поки ти вернешся». Вівчар швидесенько побіг і приніс води. Святий Петро напився, подякував йому й каже: «З цього часу вівці ніколи вже більше не будуть дрочитися, а стоятимуть і пастимуться спокійно, на одному місці; а рогата худоба буде сильно дрочитися, так що її й не перейме ніхто». Тільки-но він вимовив це, як ураз і почала бігати на всі боки худоба чередника, котрий не дав святому Петру води напитися. Чередник кинув і свого ослінця та весь час бігає за худобою, не маючи ні хвильки спокою; а вівці стояли на місці, спокійно собі паслися й більше вже не дрочились. Відтоді рогата худоба дрочиться, а вівці — ніколи. І сьогодні, коли дрочиться рогата худоба, то всі пастухи проклинають того чередника, котрий не дав води святому Петру і тим розсердив його. А якби він не розсердив святого Петра, то рогата худоба ніколи б не дрочилася, а то ось через одного та й усім лихо.

¹ ...Чулков — Чулков М. Д. (1743(44)—1792) — російський етнограф другої половини XVIII століття, автор «Словаря русских суеверий» (с. 5).

²Імена Калайдовича, Сахароза, ГІ, Киреєвського, Снєгирьова... — російські етнографи першої половини XIX століття (с. 5).

³ На думку Макса Мюллера... — Мюллер Макс (1823—1900) — сходознавець, фахівець із загального мовознавства, індології, міфології (с. 8).

⁴...етнографічні відмінності між ними за найдавніших часів, на думку вчених, були зовсім незначні. ■— Однак ще Нестор-літопи-сець, описуючи слов’янські племена, вказував на суттєві розбіжності у побуті, звичаях та віруваннях, що підтверджують й археологічні знахідки (с. 13).

⁵...проникають потім до Ставропольської губернії, навіть за Волгу і в Сибір. — Таке тенденційне твердження спирається на розповсюджену в шовіністичних колах російських вчених теорію Михайла Погодіна. Згідно з нею українці, що населяють нині Подніпров’я, прийшли сюди після навали Батия з-під Карпатських гір і заселили спустошені татарами місця. Теорія всіляко підтримувалася самодержавством. Археологічні знахідки і писемні джерела засвідчують неперервність розвитку населення Середнього Подніпров’я до і після Батия (с. 14).

⁶...міфологічному процесі духовного життя народу. — Міф

— розповідь про богів, духів, божественних героїв тощо у первісному суспільстві. Міф у ті епохи — це спосіб пізнання світу (с. 14).

⁷...вірш «Про Голубину книгу». — «Голубина книга» — твір давньоруської літератури, в якому описано світобудову та походження життя. Є двадцять варіантів книги (с. 15).

⁸...як із Візантії, так і з Болгарії перейшло до нас чимало апокрифів... — Апокрифи — твори релігійного спрямування, ідо не увійшли до біблійного канону (с. 21).

⁹ Ревне збирання давніх легенд почалося в іудеїв особливо після полону Вавілонського. — Південна частина єврейської держави близько 600 року до н. е. була захоплена Вавілонським царством. Населення забрали в рабство до Вавілона. Лише близько 536 року до н. е. іудеї повернулися на батьківщину (с. 21).

¹⁰...у творах Йосифа Флавія. — Флавій Йосиф — іудейський філософ І століття н. е., автор «Іудейських старожитностей» — одного із свідчень про життя і воскресіння Ісуса Христа (с. 22).

¹¹ ...до творів Філона... — Філон Олександрійський (бл. 25 року до и. е. — бл. 50 року н. е.) — іудейський філософ, автор теорії містичного екстазу, в якій ідеї грецького філософа Платона поєднані з іудейськими віруваннями (с. 22).

¹²...християнські екзегети... — Екзегети [< грец. — той, хто пояснює] — богослови-тлумачі біблійних текстів (с. 23).

¹³ Як галузь маніхейства богомили, подібно до маніхеїв, прийняли близьке до давньоперського релігійного дуалізму вчення про два начала світу ... — Маніхейство — релігійне вчення, засноване в З ст. Мані, який проповідував у Персії, Сирії, Азії, Індії. За уявленнями Мані, світ має два начала — божественне і диявольське, які перебувають у постійній боротьбі. Як і світ, роздвоєна людська душа. Зло у світі незнищенне, однак його можна зменшити суворим аскетизмом (утриманням від м’яса, цілковитою безшлюбністю і т. ін.). Мані вважав Христа псевдовчителем, а єдиним пророком і Божим посланцем — себе.

Богомили — християнська секта Середньовіччя. Богомили сповідували маніхейство (с. 24).

¹⁴ ...у травневій Четьї-Мінеї XII століття... — «Четьї-Мінеї» [«читання щомісячні»] — книги помісячних церковних читань, це збірники житій святих, укладені відповідно до днів вшанування церквою пам’яті кожного святого (с. 31).

^ ...Мефодія Патарського... — Мефодій Олімпійський (пом. 312 р.) — візантійський теолог і філософ (с. 35).

¹⁶Василія Великого... — Василій Кесарійський (бл. 330—379) — визначний церковний діяч, митрополит Кападокії, єпископ, екзарх понтійський. Йому належить широковідома формула: Бог недоступний для пізнання по суті, але повідомляє про себе в своїх діях (тобто наш розум не може наблизитися до Бога, а відтак він сам наближається до нашого розуму) (с. 35).

¹⁷...Григорія Богослова... — Григорій Назианзін (329(30)—390)

— візантійський письменник і церковний діяч, проповідник і апологет християнства (с. 35).

¹⁸...1.ана Злотоуста... — Іван Злотоуст (бл. 350—407) — константинопольський єпископ, візантійський письменник і церковний проповідник, автор близько тисячі проповідей. Прізвище Златоуст закріпилося за ним з VI століття. З цього ж часу його твори були перекладені латинською, коптською, вірменською, а нині — майже всіма європейськими мовами. «Златоусты» і «Зла-тоструи» Івана Злотоуста — збірники проповідей, поширені на території Київської Русі та на Балканах (с. 35).

¹⁹...1.ану Дамаскину... — Дамаскин Іван — візантійський філо-соф-теолог VIII століття (с. 36).

²⁰... Феодора Студита... — Феодор Читець — візантійський історик V—VI століть, автор «Тричастинної історії» — своєрідної енциклопедії раннього Середньовіччя (с. 38).

²¹ ...Епіфанія Кіпрського... — Кіпрський Епіфаній — візантійський письменник і теолог IV століття, автор відомого твору «Па-нарікон», спрямованого проти єретиків. Йому ж приписують й авторство «Фізіолога» — популярної у середньовічній Візантії та інших державах праці з природничої історії (с. 38).

²²...Андрія Крітського... — Критський Андрій (бл. 660—740) — візантійський письменник. Автор «Великого канону», який увійшов у православну культову практику на період Великого посту (с. 38).

²³ ...Хроніки Івана Малали та Георгія Амартола. — Іван Малала (бл. 491 — бл. 578 рр.) — візантійський історик, автор «Хронографії» — твору, в якому викладена світова історія від біблійних часів до 563 року. «Хронографія» описує міфологію Стародавньої Греції та історію країн Сходу, античних держав, елліністичного світу, Візантії.

Георгій Амартол — візантійський історик другої половини IX століття. Його хроніка була широко розповсюджена в давнину у Європі, в тому числі і на території Давньої Русі (с. 39).

²⁴...Сиф... — Сиф — третій син Адама і Єви (с. 39).

²⁵ ...Німврод... — Німврод — онук Хама, правнук Ноя, один з видатних вождів, засновник Вавілону та Ніневії. Жив між 2400 і 2000 роками до н. е. (с. 39).

²⁶ ...про майбутні події до останніх насів світу — по сьомій тисячі літ од створення його. — Є два типи християнського літочислення. До 1699 року в Росії користувалися літочисленням «від сотворіння світу». З першого січня 1700 року Петро І, увів відлік років од Різдва Христового (P. X.). Різниця між першим і другим літочисленням становить 5508 років (с. 40).

²⁷ ...Александра Великого... — Александр Македонський (356— 323 до н. е.) — цар Македонії з 336 до н. е., видатний полководець і державний діяч (с. 40).

²⁸ ...Александр помістив нечисті народи Гога і Магога... — В Книзі буття Магог згадується як син Яфета, тобто онук Ноя. Разом з братами заснував так звані північні царства. У Книзі Ієзекіїля під цими іменами виступають, ймовірно, скіфські племена під час їхнього вторгнення до Малої Азії. Святий Іоан згадує Гога і Магога як прислужників Сатани, які вестимуть війну з людьми (с. 40).

²⁹ ...зішестя на землю Єноха та Ілії... — Єнох та Ілля — божі люди, живими перенесені на небо. Ілля потрапив туди в 3200 році від сотворіння світу, а Єнох народився в 622 році від сотворіння світу й прожив на землі 365 років (с. 40).

³⁰ ...вміщалась у Кормчих і деяких інших книгах... — «Кормчая» — найранішне зведення церковних законів та регламентацій, що з’явилося на Русі разом із введенням християнства (с. 42).

³¹ ...Посланням Авгаря до Ісуса Христа... — Йдеться про листи Авгаруса — один з новозавітних апокрифів, в якому сказано, що Авгарус, цар Едеси, просить Ісуса Христа зцілити його від недуг (с. 43).

³²Б основу їх, без сумніву, покладено загальноарійський міф... — Арії (арійці) — індоєвропейські племена. Скотарські племена аріїв у першій половині III тис. до н. е. вирушили на схід і північ, досягнувши у II тис. до н. е. території Північного Причорномор’я, Приазов’я та північно-західної частини Індії. їх культура і писемність справили неабиякий вплив на місцеві племена. Міфологія аріїв зафіксована у «Рігведі» — збірнику релігійних гімнів та сакральних текстів (1028 гімнів у 10 частинах) (с. 49).

³³ ...космогонічне вчення гностико-богомильської єресі... — Гностицизм [< грец. — знання] — релігійне учення 1—5 ст., яке виникло на сході Римської імперії. Для гностицизму характерне протиставлення духовного і плотського, переконання в одвічному існуванні Всесвіту. Гностики поєднали грецьку філософію з міфологією Близького Сходу та античних країн (с. 51).

³⁴ У Палеї говориться, що Бог створив людину в землі Мадіамській... — Земля Мадіамська— територія між Середземним і Червоним морями (с. 68).

³⁵...нд всіх чотирьох кутах майбутньої хати викопують невеликі ямки... Давні уявлення про просторову будову світу підтверджують археологічні знахідки. Слов’яни орієнтували свої житла кутками або сторонами в чотирьох напрямах (с. 140).

³⁶Лангобарди під час війни з усипетами... — Лангобарди —• германські племена. В 568 році вторглися до Італії і утворили там ранньофеодальне королівство. У 774 році його підкорив Карл Великий. Назва племені перейшла на назву території — Ломбардія (с. 148).

³⁷...при народженні дитини намагаються сплющити їй тім’я і загострити його. — Археологи зафіксували цей звичай у готів (перші століття нової ери), в похованнях яких знайдено черепи з надмірно витягнутими верхніми частинами — наслідки спеціальної деформації (с. 152).

³⁸...подібним до єгипетського иіакалоголового Анубіса, слуги Го-роса, сина Озірісова. — Анубіс — давньоєгипетське божество, яке супроводжувало померлих до потойбічного світу. Зображався з головою шакала і тулубом людини. Гор — бог сонця у Давньому Єгипті. Його зображали з головою сокола. Озіріс — у давніх єгиптян — бог помираючої та воскресаючої природи, батько Гора, покровитель мертвих (с. 154).

³⁹Культ П’ятниці... — Пов’язаний з християнським культом Параскеви, яка поєднала у собі риси давнього слов’янського божества — Мокоші, богині—покровительки врожаю та достатку (с. 206).

⁴⁰...що знали багато небес... — Уявлення древніх про горизонтальну і вертикальну будову Всесвіту були складні. Наприклад, у «Рігведі» йдеться про дев’ятичленну вертикальну будову світу (с. 218).

⁴¹А от Іоаникій Галятовський... — Галятовський Іоаникій (бл. 1620—1688) — український письменник, філософ і теолог, церковний діяч, ректор Києво-Могилянської академії, автор «Ключа разумения» та підручника з риторики «Наука албо способ зложения казання», інших творів (с. 218).

3. Свята П’ятниця..................................:.... 206

Українські легенди та перекази про небо і світила

Міфи України

За книгою Георгія Булашева «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях»

Редактор 'Г. П. Гуменюк Художній редактор В. П. Мариняк Коректори Л. О. Ващенко, О. В. Романенко Комп’ютерна верстка В. В. Ждан-ІІушкіна

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців серія ДК №669 від 14.11.2001 р.

Підписано до друку 22.04.03. Формат 60x84 V і в-Папір офсетний №1. Гарнітура Міньйон. Друк офсетний.

Умови, друк, арк 20,16. Умови, фарбовідб. 20,58. Обл.-вид. арк. 22,00. Тираж 30000 прим. Замовлення 3-107.

Видавництво «Довіра» вул. Кіквідзе, 2/34, Київ-103, 01103

АО «Книга» вул. Артема, 25, Київ-53, 04655 ГСП

Міфи України. За кн. Георгія Булашева «Укр. народ М68 у своїх легендах, реліг. поглядах та віруваннях». / Пер. Ю. Буряка. — К.: Довіра, 2003. — 383 с.

966-507-147-5

«Міфи України» — це блискучий, неперевершений посібник з народознавства.

ББК 82.3(4УКР)

ІБВД 966-507-147-5

9 799665 071470