Між двох орлів

Травень 1657 року. Полтава

Чудове видовище відкривалося тому подорожньому, який опинився б на східній околиці Полтави, між берегом Ворскли та Монастирською горою5. Віковий ліс, наче мантія, вкривав гору, спускався до самої річки, змагаючись пишністю з луками. Місцина була тиха, незалюднена та усамітнена – райський куточок, якими так багата українська земля. Лагідний травень офарбив ліси, луки та очерети, оперезані небесною блакиттю Ворскли, у соковиті смарагдові та ніжно-зелені відтінки з яскравими вкрапленнями весняних квітів. Ліс впритул підходив до берега, й під його покровом, у затінку могутніх дубів, на ряднинці лежала дівчина, обпершись на лікоть. А на її коліна поклав голівку гарненький хлопчик, який міцно спав.

Бідна дівчина вже геть змучилась без руху, але не ворушилася, щоб не розбудити хлопчину. Вона не була красунею, яка одразу засліплює вродою, але була надзвичайно гарненька. Овальне, з високим чолом, біло-рожеве, наче яблуневий цвіт, личко дівчини прикрашали темні брови, гордовито надломлені над великими очима. Ці брівки, а ще пухкенькі уста «бантиком» із трохи випнутою вперед нижньою губою та маленький носик з тонким, подовженим переніссям наділяли дівчину милою дитячістю, а темно-каштанове волосся підкреслювало чарівність темно-блакитного кольору її очей. Погляд цих гарних очей, не обпечений життєвими прикрощами, видавав її дитячу наївність і безжурність.

Аж ось дівчина пожвавилася, бо до берега підплив човник, з якого вистрибнув хлопець, витягнув його на берег та, забравши улов, попрямував до неї. Він був високий, симпатичний, худорлявий, проте підліткова вугластість почала поступатися місцем широким плечам та м’язам. Однак дорослішання тіла не торкнулося тонких рис його обличчя, які залишалися по-дитячому миловидними. І лише погляд його очей, таких самих темно-голубих, як і у дівчини, свідчив про розум і тверду волю. Хлопець лагідно усміхнувся дівчині, і його очі засяяли від ніжності, а та відповіла йому не менш лагідною усмішкою.

– Спить? – підійшовши, запитав він.

– Заснув, щойно ти відплив від берега, – прошепотіла дівчина. – Вдосвіта ж устав, набігався, ось його й розморило на сонці. Багато риби спіймав?

– Угу. І самих щук! – з гордістю шепнув хлопець. – Є щось попити?

– Там у затінку глечик з водою. Спеціально заховала для тебе, щоб була прохолодна. Ой, Демку, ти все обличчя на сонці спік! – жалібно прошепотіла дівчина.

– Нічого! Відійде! – відповів Демко, коли напився, і запропонував: – Ось що, Олесю, я його понесу. Треба квапитися додому, бо мама хвилюється, що ми так довго.

– Шкода його будити! Може, трохи зачекаємо?

Але чекати не довелось – від перешіптувань хлопчик сам прокинувся та сів на ряднинці, кліпаючи оченятами і позіхаючи спросоння.

– Левусю, сонечко моє, виспався? – лагідно запитала Олеся, нарешті підвівшись та розминаючи затерпле тіло.

Левко стверджувально кивнув і солодко позіхнув.

Якби при цій милій сцені був присутній хтось сторонній, то він неодмінно здогадався б: ці троє – брати та сестра, так впадала в око схожість окремих рис їхніх облич. Дем’ян та Олександра були погодками відповідно дев’ятнадцяти та вісімнадцяти років, а Леву нещодавно виповнилося десять. Це були діти козака Василя Гориченка, значного військового товариша6. Але їхній батько загинув при Берестечку, і ними опікувалася матір, Марія.

– Ну, якщо виспався, то ходімо вже додому, сонько ти мій! – лагідно мовив Демко до братика, забрав улов та квапливо пішов стежкою, що химерно петляла лісом. Олеся забрала рядно та глечик і пішла за ним. Левко, все ще сонний, поквапився слідом. А наздогнавши сестру, вхопив її за руку. Всім серцем він був прив’язаний до неї. Втім, як і Олеся до нього, – Левко виріс у неї на руках. А Демко душі не чув у хлопчику та охоче проводив своє дозвілля з ним і сестрою. От і сьогодні зрання всі троє вирушили на риболовлю.

Вузенька стежка привела братів та сестру до урочища, що розкинулося між Монастирською та Подільською7 горами. Тут, серед могутніх дубів, була їхня невеличка садиба, обнесена частоколом із загострених стовбурів дерев. Увійшовши на обійстя, вони побачили матір в компанії Климка Соломки, одного з двох осавулів Полтавського полку та за сумісництвом зятя полкового писаря, що перетворювало його на особу зі зручним суспільним становищем.

Пані Марія Гориченко була вельми гарною жінкою тридцяти восьми років. Середнього зросту, ставна, гордовита, з яскравими блакитними очима в обрамленні чорних вій, Марічка неодмінно привабила б до себе тих поціновувачів жіночої вроди, які сприймають зрілу жінку, наче витримане вино – оксамитове та жагуче на смак, з тонким медвяним ароматом, що одночасно й освіжає, й запалює кров, і яке хочеться куштувати знову й знову. Однак, овдовівши, Марія забула про свою привабливість та не зважала, що у світі існують залицяльники. Навіть змусила себе забути про покійного чоловіка, якого палко кохала з самої юності, заштовхавши скорботу на дно своєї душі. Натомість наповнила своє життя любов’ю до дітей, які були її найціннішою спадщиною від чоловіка.

Чарівливість Марії, на жаль, не справляла враження на її співрозмовника, з яким вона про щось палко сперечалася. Соломка був опецькуватий, викоханий та чистенько вдягнений. Але кожен, хто поглянув би в його обличчя, зрозумів би, що перед ним рідкісний проноза. Климко щось роздратовано говорив Марії, а та, вперши кулаки в боки, не менш роздратовано йому заперечувала. Демко спохмурнів – з якогось часу він всією душею зненавидів цього чоловіка, який отруював їм життя.

Річ у тім, що покійний батько отримав у володіння від князя Конецпольського невеличку ділянку лісу, де побудував свою садибу. Проте ця земля не приносила доходу. Тому, коли Україна звільнилася від влади Польщі, Василь випросив у полтавського полковника дозвіл та побудував власним коштом млин на річці Рогізній, який давав непоганий прибуток. І нині цей млинок був єдиним джерелом коштів для сімейства Гориченків – Марії довелось навчитися керувати у такій зовсім не жіночій справі.

Проте це не подобалося Соломці, який не міг змиритися, що млином володіє не він, а якась удова давно загиблого козака. І тому Климко неодноразово пропонував Марії продати йому жаданий млинок. Марічка, звичайно, відмовлялася, але Клима це не зупиняло, і він раз у раз докучав їй своїми вимогами, які поступово переходили в погрози. І зараз знову Соломка вимагав згоди на продаж.

– Я востаннє тебе добром прошу: продай мені млин! – вимагав неприємний гість.

– А я востаннє кажу тобі: я нізащо не продам млина ані тобі, ані будь-кому іншому! На що я житиму? Чим мені годувати дітей? Ти хоч це розумієш? Ти ж сам батько! – запально говорила Марія. – Ти і так оббріхуєш мене, щоб люди перестали у мене молоти! Добре, що ніхто не вірить тобі, мерзотникові! Хай тебе Бог покарає за цю твою підлість, бо ти в сиріт останній шматок хліба забираєш! Йди геть з двору, бо спущу на тебе собак!

– Навіщо собак? Ти сама кого хочеш обгавкаєш та загризеш, бо гірша за шолудиву шавку! – ущипливо парирував Климко. – Дурна баба!

Демко таке не стерпів. Жбурнувши улов на землю, він підскочив до Соломки та за комір потяг його геть з двору, примовляючи:

– Тобі ж сказано, що не продамо, то чого ти раз у раз прешся до нас та п’єш з матері кров?! Йди геть! Не доводи мене до гріха!

Соломка кумедно упирався, намагався дряпатися, але безуспішно – шапка сповзла йому на очі, а вихопити шаблю він не здогадався, бо був більш спритний на язик, ніж на самозахист. Та й був він нижчим, товстішим за Демка, а той, хоч і юний, проте більш вмілий у таких справах.

– Даремно ти так з ним, Демцю, – зітхнула Марічка, коли син випхав нахабу з двору та зачинив за ним хвіртку. – Він тепер ще дужче лютуватиме.

– Поскаржимося на нього полковникові, – запропонував Демко. – Має ж полковник пам’ятати заслуги мого батька і не допустити, щоб ця мерзота нас грабувала! Нехай він візьме мене служити у полк…

– Я не хочу, щоб ти служив, і ми з тобою вже обговорювали це! – нервово крикнула Марія, підхопила кинуту на землю рибу та пішла у кухню, щоб уникнути суперечки, яка ось-ось мала б початися. Демкові дуже хотілося піти батьковим слідом, а мати робила все, щоб цьому завадити. Після загибелі чоловіка в душі Марічки оселився вічний страх втратити ще й старшого сина, якщо той стане козаком.

Демко люто окинув обійстя поглядом і побачив Омелька, який так зручно примостився в тіні хати, що не одразу його й помітиш, і безмовно спостерігав за цією сценою. Омелько був одним з підсусідків8 покійного Гориченка, але тепер став майже членом родини – він єдиний з усіх нахлібників Василя не полишив його удову з малолітніми дітьми і допомагав, чим міг. Щоправда, Омелькові все одно нікуди було подітися – родичів він не мав, та ще й після поранення кульгав на ногу. Але ці сумні обставини міцно сплелися з відданістю покійному хазяїну, тому він залишився жити у його вдови.

– А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? – накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.

– Пані не веліла втручатися, – незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.

Демко усміхнувся – він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.

Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.

– Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло, – запропонувала дівчина, шкодуючи брата – він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.

– Угу. І буду біленький, як панночка, – буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.

Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полум’яніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.

– Що тебе мучить, мамо? – обережно запитала Олеся.

– Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.

– А може, й справді треба поскаржитися на нього полковникові? – ще більш обережно запропонувала Олеся. – Можливо, буде краще, якщо Демко почне служити, адже він так мріє бути схожим на покійного тата.

– Тебе Демко підіслав? – запитала Марічка, відсторонилася від дочки та гірко зітхнула. – А чи усвідомлюєш ти, донечко, як страшно втратити дитину? Ви не розумієте цього. Ви навіть не уявляєте, як я боюся за ваші життя! Твоє, Демкове, Левкове… Ви мене зрозумієте тільки тоді, коли у вас будуть власні діти. Я ладна своє життя віддати, лише б ви троє були щасливі. Тому не хочу, щоб Демко наслідував батька. Добре, що Левусь ще замалий і всі його мрії обмежуються лише ласощами!

– А чим же тоді Демкові займатися? Він же не може все життя робити те, чого хочеш ти? – сміливо запитала Олеся, ризикуючи отримати сувору догану, але мати лише усміхнулася.

– Донечко, сонечко ти моє, Демко змужніє і замінить мене в управлінні млином, а потім одружиться, і все у нього буде добре, – впевнено відповіла Марія, усміхнувшись цій щасливій перспективі. – І тебе теж видам заміж! І в мене будуть онуки! Господи, тільки б Соломка нам не нашкодив!

– Не нашкодить! Бог нас не залишить, – відповіла Олеся і знову пригорнулася до матері.

Марія обняла доньку та підняла очі до неба. Згадалося, як далеким весняним вечором з покійним чоловіком сиділи на цій самій призьбі та мріяли, як разом постаріють і бавитимуть онуків. Вони були тоді такі щасливі, сповнені надій і планів на майбутнє. А потім Василь пішов у похід. Повернувся лише Омелько і повідомив, що господар загинув. На очі навернулися сльози, і Марічка швидко закліпала віями, стримуючи їх, бо давно заборонила собі плакати.

– Знаєш, донечко, найгірше, що може трапитися в житті, – це смерть. Усе інше можна пережити, перетерпіти, можна пробачити всі кривди та відродити кохання чи довіру, але ніколи не здолаєш смерть, – задумливо промовила жінка. – Дай Боже, щоб ти ніколи не втратила близьку людину, Олесенько. Дай Боже, щоб тебе ця чаша оминула.

Але Марія побоювалася недаремно – ця чвара стала останньою краплею в чаші Соломкиного терпіння, і він вирішив ґрунтовно підійти до справи. Климко вже переконався, що жодними погрозами не примусить Марію продати млин, тож треба діяти по-іншому. Тому почав розпитувати людей, яким чином млин опинився у володінні Гориченкової удови. Йому розповіли, що вона, мабуть, отримала його у спадок від чоловіка, а може, діти успадкували – до пуття ніхто нічого не знав, окрім того, що у Марічки завжди все чесно, і робітники в неї порядні, працьовиті, і сама вона не хапунка і не прóйда.

Тоді Соломка зайшов з іншого боку – зацікавився питанням, як узагалі покійний Гориченко здобув цей млин. Чи немає тут якої лазівки? Так він і вивідав, що покійний Василь начебто отримав дозвіл від полковника Мартина Пушкаря. Та ще й вигідно отримав – жодних податків з млина не платив. А це вже було щось! Тому Соломка, використавши прихильність свого шуряка, який мав доступ до ґродської книги9, попорпався у ній та дізнався відомості, що в корені міняли справу. І це відкриття викликало у Климка таке тріумфування, що він напився, як квач. А коли протверезів, подав на Марічку в суд, вимагаючи відібрати в неї млин та віддати йому.

Цю справу Клим вважав виграшною – у Марії не було жодних законних підстав на володіння, а в суду – жодних підстав йому відмовити. Тому в чудовий липневий день Соломка бадьоро дріботів до міської ратуші, де зазвичай суд Полтавського полку чинив розправу10 і де нарешті мала здійснитися його мрія.

Приміщення ратуші було зручне та затишне, і в ньому могли поміститися не тільки учасники процесу, а й ті роззяви, які знічев’я та цікавості приходили послухати, хто з ким і за що судиться. Проте в цей день зала була напівпорожньою, бо для обивателів справа видавалася нецікавою – якби ж то було або перелюбство, або крадіжка чи що інше жахливе та скандальне, то тоді не гріх і послухати. Прийшли лише полковник Мартин Пушкар, полковий суддя, другий полковий осавула та писар. Ну і, звичайно ж, Соломка як жалоблива, тобто покривджена, сторона.

Взагалі Клим розраховував, що Марічка злякається й не стане чинити серйозний спротив або взагалі погодиться не доводити справу до суду. Адже, на думку суспільства, будь-яка тяжба лягала плямою на честь як позивача, так і відповідача, бо в порядних людей не виникає жодних проблем із законом. Сам Соломка чхав на людську думку – зате він отримає омріяний млинок! Але Климко помилився щодо сили духу Марічки – вона у супроводі старшого сина з’явилася в суді без жодної тіні сорому, готова боротися за своє майно до останнього.

Коли Марія увійшла до зали, полковник Пушкар підвівся та ввічливо вклонився їй, чим змусив вчинити так само й інших чоловіків. Узагалі Пушкар досадував: з одного боку, він не був проти, щоб удова чесно заробляла собі на життя, але з другого – розумів, що має вчинити згідно з законом. Адже він полковник, представник влади. Але Мартин не гребував і звичайною людською повагою – ну не винна ж Марія, що мусить судитися, то за що її зневажати?!

– Добрий день, пане полковнику, – ввічливо, проте гордовито привіталася Марія, а потім сухо додала, звертаючись до інших: – І вам, добродії.

Насправді Марічка ледь стримувалася, щоб не вчепитися Соломці в пику, розуміючи, що він, використавши свої родинні зв’язки, попорпався у ґродській книзі. А там було чітко вказано, що її чоловік мав володіти млином до ласки військової, тобто доти, доки служить у Війську Запорозькому, і від податків звільнявся, бо збудував млин власним коштом. Одначе після загибелі Василя доля млина нікого не цікавила, і Марія спокійнісінько володіла ним, чесно сплачуючи всі покладені податки та розраховуючи при зручній нагоді отримати млин в оренду чи у власність.

– Що ж, почнімо, – гірко зітхнувши, мовив Пушкар.

Писар почав зачитувати скаргу. Марічка слухала і раз у раз кривилася, ледь стримуючись від заперечень. «…ніхто з Гориченків у війську не служить, а в оренду вдові Гориченковій млин на річці Рогізній ніхто не надавав. Отже, Марія, удова Васильова Гориченкова, володіє вказаним млином проти законів та звичаїв, тож прошу задля справедливості відібрати в неї млин та стягнути з неї орендарські мірки за всі шість років. Також прошу стягнути з неї вину панську та врядову11. І смиренно прошу, пам’ятаючи мою вірну та сумлінну службу, надати вказаний млин в оренду до животно12 мені, покірному слузі Війська Запорозького, Климові Соломці», – так закінчувалася скарга.

– Брехня! – вигукнула Марічка, ледь писар замовк. – Я сумлінно сплачувала всі мірки. І податок на військо я теж сплачую. І сплачувала усі шість років! Так, млин був наданий моєму чоловікові до ласки військової, але Соломка забув, що Василь побудував його власним коштом і з його прибутків жив та годував сім’ю, не вимагаючи ніякої іншої платні? Мій чоловік вклав у цей млин гроші, тож я маю право користуватися ним як його удова, оскільки я втратила годувальника!

– Твій чоловік користувався млином на певних умовах, – в’їдливо заперечив Климко. – А коли він помер, царство йому небесне, то ти мала повернути млин до скарбу військового, бо особисто тобі його не давали! Є чимало інших достойних людей, які теж служать Війську!

– Але мій Василь поклав життя за Військо! – вигукнула жінка. – А я з дітьми залишилася без жодних засобів до існування! І я маю право користуватися цим млином як удова козака! Після смерті Василя ніхто ніколи не заперечував, щоб я користувалася цим млином. Екзактор13 отримував від мене платню за оренду та податки і теж нічого не говорив. А ось ти, – звернулася вона до Соломки, – вже давно вимагаєш від мене продати тобі млин. І тебе досі не зупиняло, що я володію ним незаконно! Але коли я навідріз відмовилася, то ти на мене скаржитися побіг! Чи ти будеш це заперечувати? – гнівно запитала Марія Климка, але той не відповів, зробивши пісне обличчя. Тоді вона почала скаржитися Пушкареві: – Пане полковнику, він давно мені життя отруює та погрожує в мене млин відібрати. А тепер він з допомогою твого ж писаря скаргу на мене склав! Він же суд затіяв, щоб млин в мене відібрати! Пане, мій чоловік не пошкодував свого життя, тож невже тепер ніхто не пожаліє його удову та трьох сиріт, прирікши нас на жебракування? Цей млин – єдине, з чого ми всі живемо. Тож прошу тебе, пане, зглянься! – благала Марічка і дивилася на Мартина так жалібно, що в того защеміло серце.

Пушкар стомлено потер лоба та скроні.

– Чим ти можеш довести, що сумлінно сплачувала податки? – запитав він.

– У мене є розписки, – сухо відповіла Марічка, подаючи купку папірців.

Мартин почав переглядати ці розписки, але навіть не вчитувався – він знав, що жінка не стала б брехати.

– А чим ти можеш довести, що Соломка давно вимагав від тебе продати йому млин? – запитав Пушкар.

– Я можу це підтвердити, – подав голос Демко. – У кінці травня він приходив і вимагав продати йому млин, а потім почав погрожувати та принижувати маму, і я мусив вигнати його з двору.

– Один свідок – не свідок! Треба двох! – одразу ж озвався Климко. – І, крім того, хлопець сам зацікавлений у цій справі – він же син вдови Гориченкової!

– Є в тебе ще свідки, пані? – запитав полковник.

– Є. Мій підсусідок Омелько, який служив ще моєму покійному чоловікові… – почала говорити жінка.

– Ні, він не годиться у свідки, – одразу ж заперечив Соломка. – Його самого в чорних книгах14 записано за бійку. А свідок має бути людиною з незаплямованою репутацією!

Пушкар метнув гнівний погляд на Клима. Але той не злякався, лише мило усміхнувся Мартинові, склавши губки бантиком, мовляв, а що я можу зробити, якщо воно все так і є?!

– Нехай принесуть ґродську книгу, – наказав Мартин.

– А хіба пан полковник не пам’ятає змісту свого ж універсалу? – вельми необережно запитав Климко.

Густі та сиві брови Пушкаря гнівно зсунулися, і він гримнув:

– Не мудруй мені тут і не вказуй, що я маю пам’ятати, а що ні! Я сам знаю, що мені треба робити!

Коли принесли книгу, Пушкар перечитав запис про злощасний млинок, а потім відклав її й знову почав терти очі та скроні. «Я мушу вчинити за законом! – думав він. – Господи! І чому вона раніше не випросила його собі в оренду?» Зітхнувши, він промовив:

– Опівдні я проголошу присуд. Ідіть!

Марічка нахмурилася, круто розвернулася та швидко вийшла із зали. Демко поспішив за нею. Соломка догідливо розкланявся перед суддями та шмигнув у двері.

Марія вилетіла з будівлі та зупинилася на ґанку. Було спекотно, і все живе втекло з широкого плацу перед ратушею. Лише Олеся та Левко, чекаючи на матір, сиділи в затінку від будівлі в товаристві Надії, вихованки полковника Пушкаря. «І що вона тут робить? Втім, яке мені до неї діло?! – подумала Марічка, байдуже ковзнувши поглядом по дівчині. – Господи, хоча б він не відібрав у мене млин! Боже, зглянься якщо не на мене грішну, то на моїх дітей! Матінко Богородице, заступись!» Жінка так нервувала, що не помітила, як засяяли очі Надійки, коли з’явився Демко. А той, побачивши її, аж загорівся.

– Мамо, а що ти зараз збираєшся робити? – вкрадливо запитав Демко.

– Куму відвідаю.

– А можна ми з Олесею та Левком прогуляємося містом? – ще більш вкрадливо запитав хлопець.

– Йдіть! – роздратовано відрізала Марічка та швидко пішла геть, не звернувши уваги на молодших дітей, які підійшли до ґанку.

– Невже Соломка таки відібрав млин? – запитала Олеся у брата.

– Ні, але й присуд полковник ще не виніс. Тому мама переживає! – зітхнув Демко. А потім покосував на Надійку, яка залишилася в затінку.

Олеся весело усміхнулася і прошепотіла йому у вухо:

– Вона сказала чекати на неї в гайку біля Полтавки.

– Дякую, сестричко! – вигукнув Демко, розцілував сестру й ледь не підтюпцем побіг геть від ратуші.

Надія трохи почекала, знемагаючи від нетерпіння, а потім підхопилася і, подарувавши Олесі вдячну усмішку, швидко пішла з обійстя.

– Куди це вона так швидко пішла? І Демко теж так швидко побіг, що й на мене уваги не звернув? – ображено запитав Левко.

– У справах, Левцю, у справах, – ухильно промовила Олеся і, щоб відволікти його, запропонувала: – Ліпше ходімо я куплю тобі бублик.

Левко одразу ж пожвавився та потяг сестру з площі. Олеся давно слугувала повіреною ще зовсім дитячого кохання брата й Наді. Проте власного кохання не мала. Вона помічала, що хлопці звертають на неї увагу, але це їй не лестило – жоден з них так і не зміг обпалити її серця. І до того ж Олеся була занадто сором’язливою, тому вкрай рідко брала участь в розвагах молоді. Соромилася навіть приятелів старшого брата, яких знала з дитинства і які, подорослішавши, дивилися на неї з захопленням та не гребували фліртувати.

Немає нікого стрімкішого за закохану дівчину, яка біжить на побачення, – Надійка, мов на крилах, пролетіла містом, кваплячись до заповітного гайка. Тут в густих кущах вже нетерпляче тупцював Демко.

– Навіщо ж ти так бігла, люба? – прошепотів він, обнімаючи її.

– У мене мало часу, – випалила Надя, а потім перевела дух та додала: – Мені опівдні треба бути вдома. Тітка лютує, коли я довго гуляю! Минулого разу, коли ми бачилися, я говорила, що піду до хрещеної. І вона потім питала хрещену, чого я в неї так довго була, і якби хрещена не збрехала, то кепсько б мені прийшлося. Добре, що вона мене підтримує!

Демко спохмурнів. Надія осиротіла півтора року тому. Жодних близьких родичів у неї не було, і за заповітом покійного батька дівчиною опікувався Пушкар – оселив її у себе та дбайливо зберігав її майно. Однак саме це майно спокушало дружину полковника видати дівчину за свого троюрідного племінника Юрка Волощенка. І пані Пушкариха з нетерпінням чекала Надійчиного вісімнадцятиріччя, бо за бажанням покійного батька вона мала піти заміж не раніше цього віку. Пушкар не квапився влаштувати цей шлюб, бо щиро зичив вихованці добра. Але закохані ретельно приховували свої стосунки, побоюючись гніву Пушкарихи.

– Господи! Швидше б тобі виповнилося вісімнадцять, і тоді я попрошу маму до тебе сватів заслати! – вигукнув Демко.

– А якщо полковник не погодиться? – сумно запитала Надя.

– Чому не погодиться? Хіба моя родина гірша за родину Волощенка? А що сам Пушкар говорить?

– Він не слухає тітку, і на всі її докори каже: «Мій борг – добре подбати про сироту, а не позбавитися від неї», – відповіла Надя, замовчуючи, що самому Волощенку вона неабияк подобається. – Але я побоююся, що вона так йому допече, що він погодиться.

– Люба, тоді ми потайки обвінчаємося, і ніхто нічого не зможе вдіяти! – весело мовив Демко, щоб заспокоїти кохану. – Я душу віддам, тільки б ти моєю вік була! Ти найгарніша у світі, серденько моє! – палко мовив він, милуючись нею.

Надя справді була вельми приваблива – невисокого зросту, миловида, смаглява, з темними мигдалевидними очима та темним волоссям, заплетеним у товсту косу.

– Ні! Не кажи такого! – вигукнула Надійка, ужахнувшись, та почала швидко хреститися. – Бо біду накличеш і нечистий справді тебе забере! Бережи тебе Господь!

– Угу. Як ти поцілуєш, то неодмінно вбереже, – мовив Демко, а потім спіймав губки своєї коханої та поцілував її так палко, що в неї й подих перехопило.

– Ні! Пообіцяй, що не будеш більше так казати! І обов’язково в церкві помолишся! – вигукнула Надя, відвертаючись, але безсовісний Демко почав жагуче цілувати її щічки та шию. – Ну, припини!

– Обов’язково зроблю, як ти просиш, моя ясна зоре! – шепотів закоханий хлопець. При цьому виявив стільки завзяття в поцілунках, що Надя не витримала та сама почала цілувати його у відповідь.

Опівдні Марічка прийшла до ратуші сама – Олеся та Левко десь загулялися, а Демко ніяк не міг розлучитися з Надею. Зате зіткнулася із Соломкою. Обоє, зло зиркаючи одне на одного, мовчки увійшли до зали, де вже сиділа вся судова колегія. Жінка ковзнула поглядом по обличчях чоловіків: Пушкар хмурився, смикав довгі, білі, як сніг, вуса, тобто нервував так, наче мусив вчинити щось недостойне і від цього страждав; писар був чорніший за грозову хмару; а осавула з суддею теж мали незадоволений вигляд – чхали вони на цей суд, коли вдома чекає смачний обід! Те, що писар був зажуреним, підбадьорило жінку. Але коли зачитали присуд, то бідна Марія ледь не зомліла – Пушкар визнав, що вона володіла млином незаконно, однак, пам’ятаючи ратні заслуги покійного Василя і те, що вона сумлінно сплачувала податки, вирішив її не штрафувати, проте млин відбирав.

Зате коли це почув Соломка, то аж руку на серце поклав і подивився на Пушкаря так, немов у того раптово німб над маківкою засвітився. Втім захоплення одразу ж минуло, коли полковник заявив, що він не отримає млина.

– Але як це? – заволав Климко. – Та якби я не поскаржився, то вона й досі б незаконно розпоряджалася млином! Хіба я не заслужив його собі в оренду своєю…

– А ти що, один такий вірний і сумлінний у Полтаві? – перебив його Мартин. – Таких, як ти, пів-Полтави, і на всіх вас млинів не вистачить. Тож він поки побуде без орендаря. І ще обоє заплатите вину панську – по шість злóтових талярів15 кожен, і вистачить з вас.

– Чому це я маю платити? – знову заволав Клим. – Я ж жалоблива сторона!

– Не будеш наступного разу мріяти, як загарбати чуже майно та підло клепати доноси! – гаркнув Пушкар, втративши терпіння. Йому було шкода Марію, і він зганяв зло на Соломці. – Ти обдурив суд, збрехавши, що удова Гориченкова податків не платила. Тож маєш бути покараний!

«Господи, як мені й дітям тепер прожити?! Чим заробити на життя! Господи!» – думала нещасна Марічка. Мимоволі потекли сльози, але вона швидко стерла їх, опанувала себе і майже рівним тоном промовила:

– У мене немає при собі такої суми.

– Нічого, принесеш завтра або коли будуть гроші, – промовив Пушкар, винувато відводячи очі.

Це його відчуття провини остаточно розлютило Марічку. І, не стримавшись, вона гнівно вигукнула:

– І як же тобі не соромно, Мартине Пушкарю?! Ти ж з моїм Василем пліч-о-пліч воював, на бенкети до себе запрошував, а тепер прирік мене на злидні! Як же ти Бога не боїшся, якщо скривдив нещасну вдову?!

– Іди, пані! Іди! Не доводь мене до гріха! – промимрив Пушкар і швидко вибіг геть із зали.

Вискочивши на ґанок, Мартин побачив усіх трьох Маріїних дітей разом зі своєю вихованкою. «І що це Надя тут робить?» – подумав він, проте одразу ж втратив до неї інтерес, натомість поманив до себе Демка.

Хлопець аж похолов, проте підійшов. Мартин прошепотів йому у вухо: «Передай матері, нехай їде до гетьмана та просить у нього милості – він єдиний, хто може їй допомогти», – та швидко припустив геть від ратуші.

– Про що він питав? Невже про нас?! – запитала стривожена Надя, підбігши до коханого.

– Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин, – промовив Демко.

Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.

– Мамо! – погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.

Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матір’ю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.

– Мені шкода, що дядько так вчинив, – промовила Надійка. – Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?

– Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений, – безрадісно промовила Олеся. – Його краще в такі миті не чіпати.

Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька – Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.

– Не треба, – мовила Олеся, – мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.

Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! – гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб – апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго. – А тепер що станеться з матір’ю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»

Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.

Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз – їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь! – думала жінка. – Бувало й гірше, але я впоралася!»

Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?! – думала вона. – Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося – ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною – у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.

Бачачи таке горе, Олеся спровадила братів з хати та почала втішати матір. Але даремно – Марічка геть зневірилася та билася в істериці.

– Ось що мені тепер робити? Що я синам у спадок залишу? А де взяти гроші тобі на посаг? Не віддам же я тебе за якогось жебрака! Господи! – голосила Марія, захлинаючись від сліз.

– Мамо, не треба зараз про це, – м’яко промовила Олеся, лагідно обнімаючи матір. – Мені ж не завтра заміж іти! Та й це не головне в житті. Якщо старий гетьман помер, царство йому небесне, то тепер гетьманом буде його син. Його ж ще навесні гетьманом проголосили16. У нього можна попросити…

– А яка мені користь з цього гетьманича? – заволала Марічка. – Це ще старий Хмель міг зглянутися, бо в нього золоте серце було! Це ж людина від Бога була! А тепер… – І вона знову гірко заридала, впавши дочці на груди.

– Мамо, ну не плач так гірко! Хочеш, я з тобою поїду, щоб ти не сама там була. Мамочко, ну не плач! – вмовляла Олеся, гладячи мати по плечах. – Ти ж сама мені казала: «Головне, щоб усі ми були живі, а все інше можна пережити». Головне, що ми разом – ти, я, Демко і Левусь. Усе в нас буде добре!

Марія все одно ридма ридала, а потім почала заспокоюватися – її відчай потроху розсіювався, поступаючись місцем невимовній люті на всіх своїх кривдників, на свою злу вдовину долю та на самого Господа Бога, бо він не захистив її від цих прикрощів. Схлипуючи, жінка поглянула на доньку – Олеся лагідно дивилася на неї темно-голубими очима і так само лагідно усміхнулася. Усмішка власної дитини надала Марічці сил. Вона схопилася та вигукнула:

– Я поїду до цього Юрася і будь-що доб’юся від нього справедливості! Та я поїду хоч до самого чорта в пекло, але поверну собі цей клятий млин! І нехай тоді Соломка з Пушкарем вдавляться від злості! Ось що, залишитеся з Омельком, а я поїду в Чигирин сама. І горе тій падлюці, яка спробує мені завадити!