Між двох орлів

Розділ ІІІ. Як мати перетворилась на мачуху

Після пекучого літа Дніпро обмілів, і води його уподібнилися кришталю. Сонячні промені пустотливо ковзали крізь воду, осяюючи та зігріваючи підводні скелі, які ще навесні ховалися на глибині, а тепер тягнулися з прохолодних вод до світла, немов прадавні бабусі, котрі прагнуть зігріти на сонці свої старі кістки. Стомлене літом, осіннє сонечко з останніх сил гріло оголене коріння посмутнілого латаття біля берегів, яке силкувалось ще пожити, але все одно усихало; золотило осокори, верби та шовковиці лісу, що тягнувся широкою смугою від Дніпра, через плавні до річки Підпільної. Остання не бентежилася недалеким подихом зими, а життєрадісно голубіла, запозичивши свою блакить у неба, та завзято спліталася під співи пожовтілих очеретів і рогозів у тисячолітньому хороводі з Чортомликом, Павлюком та Скарбною навколо невеликого, проте височенького острівця Чортомлик19, який гордовито увінчувала Січ. Однак на острів Чортомлик перетворювався лише навесні, після танення снігів та розлиття річок, а в інші пори року з’єднувався із зовнішнім світом левадою, порослою гіллястими деревами та вищиреною брилами рожевуватого граніту. Ця місцина, окрім неземної краси, мала вельми зручне та важкодоступне розташування, тому низові козаки влаштували тут Січ.

Козацька столиця кипіла та вирувала, переповнена людьми. Січ – споконвічний притулок для скривджених панівним станом, для шукачів пригод та всіх тих, кому свобода важливіша за життя, – цього року стала ще й притулком для незадоволених гетьманським правлінням. Ще за життя Хмельницького, тобто з весни 1657 року, сюди стікалися всі ті горлорізи, які звикли жити лише війною та грабунками і не уявляли собі іншого життя та джерела доходів. Проте у Січ ішли й розорені селяни та містяни, які в безкінечних війнах з Польщею втратили майно та родину, своє місце у світі, з метою почати нове порядне життя чи якось прогодуватися, доки не настануть кращі часи. І вся ця голота змішувалася з корінними козаками – січовиками та зимовчаками. Такою була та епоха, в якій істинні лицарі, для котрих головними цінностями були честь, совість та благородство і які охоче жертвували заради них своїм життям, химерно перемішались зі звичайнісіньким непотребом, для якого честь та совість були абстрактними поняттями та які не уявляли собі іншого існування, ніж пожива чужим майном. І, за віковим звичаєм, Січ-мати, колиска української волі та незламності, приймала всіх – треба ж було якось поповнювати лави!

Ця різношерста, скривджена долею публіка була благодатним ґрунтом для усіляких заколотів та обурень – ще весною Україною ходили чутки, що запорожці мають намір іти війною на Чигирин, і покійному Хмельницькому довелося відправляти війська для приборкання низовиків. Такі самі тривожні чутки ширилися і влітку. Однак восени ці заміряння невдоволених запорожців почали ставати дійсністю, особливо коли кошовим отаманом став Яків Барабаш20.

Звідки цей Барабаш узявся, чому прийшов у Січ і як так вийшло, що він, здобувши прихильність більшості черні, був обраний кошовим замість лояльного до Виговського Павла Гомона, не замислювався ніхто. А навіщо? Головне, що пан кошовий має достатньо грошей, щоб пригостити всіх охочих горілкою, та вельми ненавидить городову старшину, яка жирує коштом простих козаків. Адже настрій більшості виливався в постулат: «Скинули, слава тобі Боже, польських панів, так натомість нам своя ж старшина на шиї ярмо накидає! Тож треба бити свого, щоб чужий боявся!»

Мало хто усвідомлював, що з 1648 року, коли низові козаки пішли за Хмельницьким на війну з Польщею, Україна змінилася – замість провінції Речі Посполитої перед світом постала нова держава, яку сусіди почали брати до уваги та шукати з нею дружби. А становлення нової держави неможливе без зміни суспільного ладу та створення нових органів влади, відходу від старих традицій і звичаїв, які були рушійною силою для обстоювання волі. Проте не варто було забувати й про справедливість – становлення держави не мало відбуватись шляхом збагачення одних і зубожіння інших. Новоявлені пани не розуміли, що народ, ковтнувши волі, змінився.

Але найгіршим було те, що ні ті, ні інші не розуміли головного: сила України в єдності її народу – від останнього жебрака до гетьмана.

У той жовтневий день Барабаш сидів у своєму будиночку сам – йому було відомо, що гетьман Виговський скликав раду в Корсуні, куди запрошена уся старшина та по двадцять простих козаків з кожної сотні. Проте туди не запросили жодного запорожця. Вочевидь, Виговський чудово розумів, що Барабаш йому явний ворог і запрошувати його на раду все одно, що самому собі сала за шкуру залити. Але для Якова залишалось загадкою те, чому Іван не приборкує Запорожжя силою? Чому обрав такий незвичний спосіб – заборонив купцям вести з козаками торгівлю? І ця заборона давала перші результати – Січ почала відчувати нестачу хліба, пороху та куль. Козаки-зимовчаки, які звикли жити своїм трудом, ремствували, позбувшись доходів від збуту своїх товарів – сушеної риби, скота, меду. Але їхнє невдоволення спрямовувалося не на гетьмана, а на кошового, бо, на думку людей, саме Барабаш мав вирішувати ці питання. Тому Яків і сидів у самоті, міркуючи над цими труднощами, коли у двері постукали. «Увійди!» – з роздратуванням дозволив він.

Увійшов козак і доповів, що кошового бажає бачити якийсь старий. Яків здивувався, проте наказав привести незваного гостя. У світлицю зайшов бідно вдягнений і щуплий чоловік маленького зросту, фізіономія якого не мала жодних примітних рис, крім кудлатої бороди та таких же густих брів над блідо-блакитними, ніби вицвілими очима. Гість ввічливо вклонився та мовчав.

– Чого тобі треба, старий? – запитав Яків.

– Правди, – лаконічно відповів відвідувач.

– Правди шукають всі! Проте де її знайти, ту правду? – відрізав Барабаш, а потім уважніше придивився до старого. – А хто ти взагалі такий?

– Правда полягає в тому, що царь богоподобен есть, – незворушно відповів гість, вимовивши останні три слова московською говіркою.

При цих словах Яків пожвавився, задоволено осміхнувся та вигукнув:

– Нарешті!

– Судячи з твоєї радості, ти, як і раніше, щиро прагнеш служити великому государеві, – солодкаво посміхнувшись, промовив старий, проникливо вглядаючись в обличчя Барабаша, немов хотів зазирнути йому в душу.

– Звичайно! Сам бачиш, що я тепер кошовий отаман!

– Чудово, що ти вірний царю православному, помазанику Божому. Проте я прийшов не перевіряти твою відданість, а у справах. Той козак, що чатує на вході, надійний?

– Так, він відданий мені.

– Це добре! Чи вдалося тобі довідатися щось про подальші наміри Виговського? Як він собі думає гетьманувати?

– На жаль, ні. На раду в Корсуні мене не запрошено, – знехотя відповів Барабаш. – А ще цей вражий син заборонив купцям привозити свої товари у Січ. Я вже мовчу про те, що промисли віддав в оренду!

– То що ж це за гетьман, який так кривдить славне лицарство запорозьке й так нехтує ним, що не вважає за можливе запросити на раду?! – вкрадливо запитав таємничий гість. А потім ще більш вкрадливо додав: – Чи забувся він, що саме завдяки січовикам небіжчик Хмель отримав булаву?

– У тому й річ, що саме Хмель, а не Виговський. Тоді все було інакше – його було обрано гетьманом на Січі…

– А Виговського в Чигирині! – перебив старий. – То хіба ж це годиться?

– Але що я можу вдіяти?!

– Шукай правди! А правду можна знайти лише у великого государя, – улесливо промовив гість і замовк, вичікувально дивлячись на Барабаша. Але той і оком не моргнув, лише запитально скинув сиві рідкі брови. Тоді стариган м’яко додав: – Відправ до царя послів зі скаргою на гетьмана.

Яків аж очі витріщив та вигукнув:

– Старий, ти з дуба впав?! Та чи чувано таке? Та чи прийме цар моїх послів?! Він їм або голови зрубає, або відправить до Виговського, і той їх стратить!

– Ти оглух? Тобі сказано: відправ послів – тож відправляй! – насмішкувато відповів паскудний стариган.

Барабаш помовчав, пом’явся, а потім запитав:

– Але на що я маю скаржитися?

– Ти відправив підглядника на цю раду? – запитав старий. – Чудово! Почекаєш вістей після її скінчення, а потім відправиш послів, які поскаржаться на те, що козаки не хочуть собі Виговського за гетьмана мати. Та й не тільки козаки – інший люд теж незадоволений таким гетьманом. Нехай посли жаліються від імені народу, що Виговський – зрадник й утискає людей, і його треба скинути та обрати нового гетьмана. І щоб обов’язково при новій раді був присутній царський посланець! І ще одне! Чи є серед черкасів21, серед полковників чи сотників, хто-небудь, кому теж не подобається Виговський?

Барабаш слухав і морщився – візитер чомусь викликав у нього внутрішню неприязнь, спротив.

– Дуже не задоволений Лісницький, – мовив він. – Його небіжчик Хмель влітку відправляв в похід наказним гетьманом при своєму синові, вручив йому булаву. А коли старий помер, то він відмовився віддати булаву Юрасеві – той особисто їздив до нього, але повернувся ні з чим. Інші полковники були змушені ледь не силою забрати у нього булаву.

– Ні, Лісницький не підійде, – відрізав старий. – Він такого нагородив у Миргороді, що його й четвертувати мало! Почав підбурювати людей проти великого государя, що, мовляв, хоче цар усе козацтво винищити, залишивши лише десять тисяч козаків на Запорожжі, а всіх інших або холопами поробити та до Сибіру виселити, або у солдати віддати, а скрізь по городах черкаських замість полковників та сотників будуть царські воєводи.

Від цих слів Барабаш скривився, а потім знову заговорив:

– Ще, можливо, Богун… Хоча ні, він рішуче підтримав Виговського. Жданович! Його покійний гетьман теж називав своїм можливим наступником.

– Ти хіба не знаєш, що цар бажав отримати голову Ждановича за його похід на Польщу разом з Ракоці? А Виговський вторгував йому життя, тож він відданий гетьману з вдячності за порятунок!

– Тоді з тих, кого козаки люблять, лишається Джеджалій, але він зачаївся. Ще є Пушкар – його небіжчик Хмель теж називав своїм наступником разом з тим же Виговським і Ждановичем.

– Пушкар – полтавський полковник, а Джеджалій – кропивнянський, – задумливо промовив старий. – Полтава взагалі поруч з кордоном нашого царства… Ось що! Відправ кого-небудь відданого до цього Пушкаря та домовся з ним – якщо він підтримає твою скаргу, то це тільки покращить справу. Натякни йому, що на кону цієї гри гетьманська булава. Подивимося, що він заспіває у відповідь.

– Добре, – відповів Барабаш, незадоволено хмурячись, бо сам мріяв про булаву. І ці його заповітні думки не приховалися від проникливого старигана. А потім запитав: – Але що ще мої посли мають просити у царя? Тільки нову раду?

– Вони мають скаржитися, що Виговський – незаконно обраний гетьман і народ готовий повстати проти нього, бо ненавидить його і хоче жити лише під владою царя, та просить, щоб скрізь були воєводські залоги. Тоді ані гетьман, ані старшина не насміє просту людність утискати. Поміркуй над цим. І не забувай, що його величність воліє бачити вірного собі гетьмана, такого, який буде вірою та правдою служити йому. Тож такому гетьманові по службі буде й винагорода! – двозначно натякнув старий. – Пам’ятай це!

І швидко вийшов. Барабаш сам зачинив за ним двері, не помітивши, що козак, який чатував на ґанку, кудись зник. Пан кошовий занадто замислився над усім почутим від таємничого візитера, тому й не надав цьому значення. А даремно! Не тільки москалі вміли шпигувати та страждали на патріотизм!

Яків заходився обдумувати майбутній донос. Поміркувавши, він дістав із шафи невеличку скриньку, відімкнув її ключем, який завжди носив із собою, та дістав листи від Виговського до кримського хана. Ці листи були перехоплені запорожцями ще у вересні, і чогось по-справжньому крамольного чи зрадливого ані для Московії, ані для самої України в них не було – гетьман повідомив хану про своє обрання на Чигиринській раді та висловлював надію, що обидві держави в майбутньому житимуть у мирі та злагоді. Однак яка різниця, що там було написано?! Головне, що це писалося без відома та дозволу царя! А те, що встановлення приязних стосунків з південним сусідом має піти насамперед на користь Україні, Барабаша не хвилювало. Перечитавши ці листи та ще раз ретельно все зваживши, Яків вирішив ризикнути – відправити своїх послів у Москву, незалежно від результатів Корсунської ради.

У цей самий час Виговський прибув до Корсуня. Гетьмана, окрім ворожого до нього Запорожжя, хвилювали ще й інші турботи.

У вересні його відвідав царський посол Артамон Матвєєв, і цей візит викликав тривогу. Матвєєв тримався жорстко. А в грамоті, яку він привіз, Івана іменували писарем, а не гетьманом, хоча він раніше писав царю про своє обрання. Отже, Олексій не визнає козацького волевиявлення у виборі ватажка! До того ж посол щиро дивувався, що козаки не спиталися дозволу царя на вибори, а самі впоралися!

Ще Матвєєв повідомив, що цар Олексій надішле військо, про яке просив Павло Тетеря. Покійний Хмельницький справді відправляв його послом до царя просити помочі, але тоді були інші обставини – влітку нависла загроза спільного походу Криму та Польщі в Україну. Але нині ця небезпека минула і московське військо було більш ніж недоречне.

Тетеря влітку довгенько пробув у Московії та привіз звідти тривожні чутки – цар цікавився можливістю збору податків з українців, мотивуючи це тим, що не має жодного прибутку з України, самі лише видатки. От і розпитували дýмні дяки22, скільки ж грошей можна зібрати з посполитих23. Частина цих коштів повинна відправлятися до царської скарбниці, а решта йти на утримання звичайних козаків, бо жалування їм уже давно не платять. Але, довідавшись, що в Україні назбирається близько трьохсот тисяч служивих козаків, натякнули, що таких має бути не більше шістдесяти тисяч і всі вони мусять бути записані у реєстрі, а інші нехай стають поспільством. І в такому випадку для посилення козацького війська треба по українських городах, звичайно ж, тих, які розташовані подалі від неспокійного кордону з поляками і татарами, завести воєводські управи та поставити залоги з московськими солдатами, які мають годуватися коштом місцевого населення, – мовляв, воєводи доглянуть і за збором податків, і за безпекою царських підданих. І до того ж цим солдатам треба буде виділити землю, щоб вони могли завести власні господарства та перевезти з Московії свої родини. Цього ж вимагав і Матвєєв, недвозначно натякаючи, що цар Олексій бажає переглянути пункти угоди, укладеної 1654 року в Переяславі. На що отримав від Виговського ввічливу, але чітку відповідь, що, мовляв, хоч Військо і присягало на вірність Олексієві, проте це було ще за Хмельницького, а як помер старий гетьман, то померла з ним і присяга. Тож не варто так далеко заходити в чужу країну, бо далеченько буде тікати – козаки в змозі дати гідну відсіч. Матвєєв, звичайно ж, образився, що так невдячно відкидають щиру царську турботу.

Не треба великого розуму мати, щоб помітити в цьому піклуванні пряме бажання послабити владу гетьмана та підкорити українців безпосередньо царю, знищити українську державність, змішати українців з москалями, послабити козацтво як панівний стан воїнів.

До Виговського вже дійшли чутки, як царські воєводи розправилися в Литві з усіма охочими стати козаками24. А Матвєєв відкрито вимагав, щоб українці залишили Старий Бихов, оскільки це вже царська земля і тому там не повинно бути жодного козака! А відсутність у грамоті звернення до Виговського як гетьмана породжувала підозри, що у найближчому майбутньому гетьман як такий взагалі не буде потрібен – його або замінять воєводою, або нав’яжуть силою кого-небудь із місцевих полковників, відданих царю.

Такі перспективи одночасно і лякали козацьку еліту, і бентежили уяву деяких старшин – а чи не впаде вибір на кого-небудь з них і чи не вручить цар булаву саме йому? Чомусь ці люди забували, що до булави треба голови. Натомість міркували: «Була б булава, а голова до неї завжди знайдеться».

До того ж ситуація ускладнювалася тим, що не тільки царські посли, а й усякі шпигуни підбурювали простих козаків та поспільство, незадоволене козацьким правлінням. Адже кожен, хто воював проти Польщі, називав себе козаком. І байдуже, що до повстання він і шаблі не нюхав, бо був хлопом чи містянином! Відтепер він козак і має право на козацькі привілеї та платню. А де знайти платні на всіх? Та жодних статків не вистачить, щоб платити всім, хто зве себе козаком. Тож вимоги царських послів про козацький реєстр були нездійсненними: як обрати шістдесят тисяч з трьохсот тисяч охочих? І цей гордіїв вузол не зважувався розрубати навіть сам Хмельницький, розуміючи, що чіткий реєстр призведе до бунту.

Олексій це теж чудово розумів, тому його шпигуни вправно підбурювали простих козаків, хитро сіючи ненависть до старшини за невиплачене жалування. І водночас ніхто з простого козацтва не відав, що цар Олексій прагне зменшити чисельність козацтва, а отже – не бачити їм грошенят, як своїх вух. Натомість наївно бачили в цареві свого заступника, бо вони хрест святий цілували, коли йому присягали. Чомусь люди не розуміли, що цілковита дурість – чекати добра від монарха, у державі якого панує ще гірше кріпосне право, ніж те, яке вони скинули у власній вітчизні. Світ у Московії поділяється на безправних рабів і владних бояр, а всі вони – вірні холопи Олексія Михайловича Найтихішого, побожного православного царя. Настільки побожного, що навіть не погребував посваритися з патріархом Никоном та вилаяти його брудною лайкою просто в церкві перед святими образами. А що таке? Цар же подібний до Господа, йому можна!

Щоб обговорити та узгодити подальші дії, Виговський і скликав нову раду, на яку з’їхалися усі полковники, зокрема й Пушкар, до почту якого потрапив Демко. Хлопець надзвичайно радів із цієї подорожі. По-перше, він ніколи не покидав околиць рідної Полтави, не враховуючи поїздки до покійного дідуся у Чигирин ще в далекому дитинстві. Тому Демко був радий хоч трохи побачити світ. А по-друге, така ласка полковника красномовно свідчила, що він перебуває у нього в милості й неодмінно настане той щасливий день, коли він посватається до Наді і йому не відмовлять. Тому щасливий Демко з цікавістю позирав навколо себе, мов ґавенятко, з жадібністю вбираючи у свою ще трохи дитячу душу всі враження та з охотою заводячи знайомства з такими ж молодими джурами, як і він сам.

Так, вештаючись широким полем за Корсунем, куди козацтво зібралось на раду, Демко випадково почув ім’я Яненка, особистість якого викликала в нього не менший захват, ніж особистість Виговського, – Марія в межах допустимого повідала дітям, чим допоміг їй Павло. А коли хлопцю вказали, хто саме Яненко, він підійшов засвідчити свою повагу.

– Пане Яненко, прошу вибачити, що наважився заговорити з тобою першим, – почав Демко, вклонившись і не помітивши, що Павло покосував на нього як на непорозуміння та гидливо відвернувся, збираючись піти, – але вдячність не дозволяє мені промовчати. Моє ім’я Дем’ян Гориченко, і я… – Тут він замовк, з подивом втупившись на полковника: той, почувши прізвище, наче розквітнув і одразу ж підійшов ближче.

– Отже, ти Марічкин син, – мовив Павло, уважно роздивляючись Демка. – Ти дуже на неї схожий і такий самий вродливий, як вона. А що ти, синку, тут робиш? – вкрадливо запитав він, з гіркотою подумавши: «Такі ж очі, така ж усмішка, як і в неї. Господи Боже, якби все склалося інакше, то це був би мій син!»

– Я приїхав разом із паном Пушкарем. Завдяки ласці гетьмана та твоїй, пане, доброті, він прийняв мене до свого курінчика. І мені б дуже хотілося висловити тобі свою щиру вдячність… – торохтів Демко.

– Потім висловиш! – обірвав його Яненко. – Ліпше розкажи мені про матір. Марічка здорова?

– Так, мама здорова і дуже вдячна тобі. А я особисто…

– А що вона робить? – знову перебив хлопця Павло. – Чим займається? На ваш млинок більше ніхто не зазіхає?

– З Божої ласки ні. А мама залишилася вдома з моїми молодшими сестрою та братом, – простодушно розповідав Демко, дивуючись тому, що Яненко так докладно розпитує про матір. Яке йому може бути до неї діло?

– Вона сама? – ще більш вкрадливо та двозначно запитав Павло.

– Ні, не сама, – чесно відповів Демко і здивовано витріщив очі, бо Яненко аж в обличчі змінився. – У нас живе підсусідок Омелько, він ще покійному татові служив, а зараз служить мамі та допомагає їй в роботі.

– Це добре, – мовив Павло, а потім запитав: – А як поживає твій вітчим?

– У мене немає вітчима, – промовив Демко, остаточно розгубившись від цього питання, – і ніколи не було. Після смерті тата мама ніколи не думала про заміжжя. А чому ти, пане, питаєш про це?

– Я давно знаю твою маму, тому й питаю – мене турбує її доля. Її ж нікому захистити, окрім тебе, – збрехав Павло, досадуючи, що майже видав себе. – Що ж, синку, я мушу йти – зараз почнеться рада, але я буду радий бачити тебе знову, тому як матимеш час, то приходь до мене ще. Хоча що тобі, молодому, робити з таким старим, як я?! Ех!

– Пане, для мене честь бути твоїм гостем! – зі щирою радістю вигукнув Демко.

– От і добре, а зараз ступай, дитино, з Богом, – лагідно мовив Павло.

Демко відкланявся та покрокував геть, а Яненко з сумом дивився йому вслід. Відтоді як знову побачив Марію, бідний Павло душею перемлів, обмірковуючи всі можливі й навіть неможливі причини її відмови. І дійшов висновку, що в неї точно є хтось інший. Ця здогадка викликала в ньому таку лють, що він ледь стримувався, щоб не поїхати особисто в Полтаву й не прикінчити свого більш щасливого суперника. Павло усвідомлював, що таке діяння Марію до нього не прихилить, тому стоїчно страждав – благословенні Богом ті люди, які вміють щиро кохати і здатні пронести це кохання чистим крізь життя, долаючи біль і розчарування. Але тепер Павло аж духом піднісся, дізнавшись, що Марічка самотня і не збирається це змінювати, – навряд чи її син став би брехати. Отже, треба поміркувати, що б таке зробити, щоб наступного разу вона йому не відмовила. Ця перспектива одразу поліпшила настрій, і Яненко, муркочучи собі під ніс якусь пісеньку про палку любов, поспішив на середину поля.

Поле потроху заповнювалося козаками. З’їхалися всі, кого запрошували: і козацька голота, і значні, і старшина. Якось дивно в цьому натовпі перемішалося козацтво – поруч з полковником чи сотником в блискучих шатах незворушно стояли скромно вдягнені прості козаки, наче сірі перепілки біля яскравого павича. І весь цей натовп гомонів і гудів подібно до розтривоженого вулика. Цікавий Демко, не зважаючи на косі погляди полтавської старшини, нахабно шмигнув ближче до Пушкаря, щоб нічого не пропустити, – не кожен же день він відвідує такі ради!

Але ось засурмили сурми, закликаючи всіх до тиші. Вперед вийшов сам гетьман Виговський. І Демко зазнав розчарування – він змалював у своїй уяві такого собі бравого та бездоганного лицаря, якому бракувало хіба що янгольських крил, а насправді виявилося, що Виговський вже підстаркуватий, хоча й мав приємну для свого віку зовнішність.

Гетьман уважно оглянув усіх присутніх, а потім голосно та твердо промовив:

– Панове, щиро дякую вам за гетьманський уряд, який ви, пам’ятаючи мою вірну службу Війську Запорозькому, надали мені. Проте гетьманом я більше бути не хочу, оскільки у грамотах, присланих царем Олексієм, ламаються усі наші вільності, закріплені в старій угоді, укладеній в Переяславі світлої пам’яті гетьманом Хмельницьким. А я в неволі бути не звик! Ліпше я за ласкою Божою буду простим козаком, проте вільним, як вітер! Ось вам булава та бунчук – нині оберіть собі в гетьмани когось іншого, більш гідного, ніж я.

А далі Іван на знак своєї відставки незворушно поклав на землю свою шапку, а на неї – булаву, низенько вклонився всім присутнім та, скочивши на коня, був такий. Козаки, здивовані таким поворотом, мовчали. І в полі було так тихо, що якби не тупіт копит коня Виговського, то від цієї тиші дзвеніло б у вухах.

З такого дива не звариш пива – віщає приказка. Проте пиво таки зварили. Піднялися дебати: що ж це таке діється на світі Божому і як же таке могло статися, що гетьман зрікся уряду?! Як же тепер жити без гетьмана? А головне: кого ж на уряд-то обирати? Здійнявся суцільний гул, у якому все чіткіше та голосніше лунали вигуки «Поверніть Виговського! Йому віддайте булаву! Нехай Виговський гетьманує!» Демко, який розсудливо мовчав і лише з цікавістю спостерігав, поглянув на Пушкаря – Мартин теж мовчав та хмурив сиві брови, скоса поглядаючи на булаву, що виблискувала дорогоцінним камінням на жовтневому сонці. І хлопець з подивом усвідомив, що його патрон не заперечує проти зречення Виговського. «Але чому ж Пушкар його не підтримує?» – подумав він, не розуміючи, що Мартин досадує з того, що жоден козак не викрикнув його ім’я. А коли до полтавців підійшов якийсь осавула та запитав, кого гетьманом обирати, то Пушкар крізь зуби процідив: «Виговського», – та, відвернувшись, швидко пішов з поля.

Коли голоси злилися в одностайне «Виговського в гетьмани», генеральний суддя Богданович-Зарудний, прихопивши булаву, а з ним і деякі полковники та чернь поїхали слідом за Виговським і наздогнали його вже під Корсунем, де і вручили булаву, вимагаючи повернення на уряд.

Іван булаву прийняв – його демарш вдався на славу. По-перше, на цю раду з’їхалися представники з усіх полків і навіть посли від Швеції, Криму та Туреччини, і те, що його повторно обрали гетьманом, красномовно висловлювало тверду волю всього козацтва. Тож зникають підстави сумніватися у законності його гетьманування. По-друге, через своїх соглядатаїв Виговський мав змогу дізнатися, кому ж його обрання припало не до душі або кого ще називали можливим гетьманом і хто з присутніх дійсно бачить у ньому свого ватажка, а отже, підтримає його.

Повернувшись на раду, Іван передусім чемно подякував товариству за ласку та довіру, а товариство урочисто присягнуло, що до останнього свого подиху буде стояти за свого гетьмана та за свої вільності. А потім козацтво зайнялося насущними питаннями – зачитали угоду, укладену в Переяславі у 1654 році, схвалили її зміст та вирішили відправити до царя посольство, щоб повідомити про обрання Виговського та отримати згоду від нього саме на цей зміст угоди. А ще – витребувати для гетьмана жалувану грамоту. Таку саму, яку колись було видано покійному Хмельницькому. Послом обрали Юрія Миневського, осавулу Корсунського полку, який користувався загальною повагою, а ще був вельми відданий Виговському.

На тому козацтво й розійшлося. Демко повертався до Корсуня у почті Пушкаря, коли його наздогнав Яненків джура та повідомив, що сьогодні полковник запрошує до себе на вечерю. Хлопець з радістю погодився.

– Чого це Яненко запрошує тебе вечеряти? – здивувався Мартин. Дійсно, звідки київський полковник міг знати якогось полтавського шмаркача та ще й на вечерю до себе запрошувати?! Це взагалі було не те що дивно, а нечувано!

– Я сам здивований цим запрошенням, – чесно відповів Демко. – Пан Яненко давно знає моїх батьків, і тому влітку допоміг мамі отримати універсал на млин. А нині, мабуть, запросив мене, щоб розпитати про родину.

– Що ж, іди, якщо тебе запросили, – дозволив Мартин.

Увечері Демко явився до Яненка. Насправді Павло запросив хлопця, щоб розпитати про Марію і, залежно від отриманих відомостей, залучити його собі в союзники. У коханні всі засоби гарні – хто ж може бути кращим помічником у такій справі, ніж син коханої жінки?! І в допитуваннях Яненко виявив таку запопадливість, що Демко не витримав і відверто запитав:

– Поясни мені, пане, чого ти так нескромно цікавишся моєю мамою?

Павло гірко зітхнув, скорчив нещасну міну, а потім жалібно заговорив, дивлячись у куток кімнати:

– Ось дивлюся на тебе, синку, і мимоволі згадую себе у твоїх літах. Колись я теж був такий самий юний і палкий, душею чистий, як ти зараз, і дивився на це життя з надією на щастя. А щастя моє полягало у твоїй матері. Але Марічка мене не кохала, а кохала твого батька. Відтоді моє життя стало прісним. Наче все в мене було – і жінка, і діти, і гроші, а зараз і влада є, проте все воно гірчило, бо не було кохання. А от коли знову побачив Марічку, то душа наче запалала, ожила, розквітла! Ех, якби ти, синку, знав, яке воно мученицьке, це нерозділене кохання, то краще б мене зрозумів і пожалів! Але дай Боже, тобі ніколи не скуштувати цієї гіркоти!

Демко слухав, відкривши рота від подиву, та отетеріло дивився на Яненка – сивовусого та зморшкуватого, зі страдницьким поглядом карих очей, проте все ще привабливого для жінок чоловіка. І мимоволі відчув жалість до нього, пригадавши, як він сам переживав, поки Надя не зізналася, що кохає його. А тут… Душа Демка вже встигла запилитися повагою до Яненка, а це його зізнання остаточно її підкорило, тому він розчулено вигукнув:

– Боже мій, але чому ж ти не сказав цього моїй мамі, пане полковнику? Чому не зізнався? Треба було все це сказати їй!

– Ох, Демцю, дитинко, та вона все це знає, але відмовила мені, бо вважає, що ви, діти, її не зрозумієте та осудите! – страдницьки вигукнув Павло, із задоволенням помітивши розчулення хлопця.

– Та що за маячня! Ми в житті б її не осудили! – щиро здивувався Демко. – Що ж тут осудливого?! Ми з сестрою старші, тому розуміли, як вона сумувала після смерті батька, а потім страждала від самотності, а як повернулася з Чигирина, то ходила замислена, але жодним словом нам не поскаржилася. Може, сестрі щось говорила… Ах, ні! Мама ніколи ні на що не жаліється.

– От тепер ти сам бачиш, що не так вже й легко Марічку переконати! Тому й розпитую тебе, щоб хоч душу розповідями про неї потішити! І ніхто, ніхто мені не зможе допомогти… – жалібно вигукував Яненко, пустивши скупу чоловічу сльозу і нишком позираючи на Демка.

– Пане, я спробую тобі допомогти, чим зможу! – вигукнув Демко. – Щоправда, відверто я з мамою про це не зможу поговорити. Сам розумієш, що мені це не зовсім пристойно. Але я все розповім сестрі – мама довіряє їй більше, ніж мені, і Олесенька не відмовиться допомогти! Тільки не журися, пане!

– Оце вже по-нашому, по-козацьки! – задоволено вигукнув Павло й одразу повеселішав, пожвавився. – Ось що, синку, вип’ємо за те, що ти так спритно матір засватав. На таке треба мати талант! – хихикнув він, власноруч розливаючи оковиту по чарках, і урочисто проголосив: – За здоров’я нашої любої Марічки! Ні, до дна, до дна! – зажадав він, помітивши, що хлопець не подужав чарку. – Це ж за здоров’я твоєї мами! А тепер вип’ємо за твоє! Ну, ще й по третій чарчині перехилімо, бо numero Deus impare gaudet! Себто Бог любить Трійцю.

– Угу. А четверту Богородицю, – відповів українським дотепом Демко, бо не знав латини. – Я зараз захмелію, бо не звик так багато пити, і мені буде соромно повертатися до Пушкаря п’яним.

– Нічого! Заночуєш у мене! – запропонував Павло, але потім вкрадливо запитав: – А як до тебе Пушкар ставиться? Не ображає?

– Ні, не ображає. Тільки… – Демко трохи замислився, а потім мовив: – Сьогодні він був якийсь дивний і чомусь незадоволений тим, що пана Виговського знову гетьманом обрали.

– А з чого йому радіти, коли він, мабуть, сам на булаву зазіхає, – осміхнувся Павло. – Розумієш, синку, все воно дуже складно! Стати гетьманом – справа дурна й нехитра, проте ще треба вміти державою керувати! Виговський вже давно на уряді – він з моїм покійним дядьком від самого початку був. І небіжчик йому довіряв! Якби не довіряв, то давно б уже стратив, як деяких інших. А так Виговський дев’ять років писарем при ньому був! Йому такі справи, такі таємниці відомі, про які Пушкар чи хто інший ані сном, ані духом не відають. І от так, до пуття нічого не знаючи, тягнуть лапи до тієї булави, – роздратовано промовив він, а потім відверто додав: – Мартин ось уже майже десятиліття беззмінно тримає пірнач полтавського полковника і до того ж користувався прихильністю мого дядька настільки, що ще навесні той називав його одним зі своїх можливих наступників. Тож цілком ймовірно, що він мріє про булаву. Та хіба тільки він?! Збави Боже, ще почнуться чвари між самими козаками за владу в той час, коли Московія, наче шуліка, слідкує за Україною, вичікуючи зручного моменту, щоб нас поневолити. Так, синку, вони виявилися не кращими за ляхів, хоч і православні! Чого, ти думаєш, ця рада зібралася? Тому що Тетеря невтішні звістки з Москви привіз і треба щось терміново робити. Ех, одна справа здобути волю шаблею, і зовсім інша – втримати цю волю! Тут треба розум мати та до нашого гетьмана горнутися.

– Я радий служити моєму гетьманові до останнього подиху, у чому сьогодні присягав! – щиро вигукнув Демко, розчулений цим одкровенням.

Павло проникливо подивився на хлопця, немов прагнув переконатися в його щирості – від горілки погляд темно-блакитних очей Демка затуманився, проте він не ховав його, а дивився в обличчя Яненкові.

– От і добре, що присягав, – промовив Павло. – Взагалі мені не подобається, що ти у Пушкаря служиш. Але що поробиш?! Так Марічка зажадала, і гетьман їй не відмовив. Проте треба буде поклопотатися, щоб тебе на інше, більш вигідне місце перевести!

– Ні, пане, не хочу, – твердо відповів Демко.

– З якого це переляку?

Демко трохи пом’явся, але потім, розуміючи, що має бути відвертим зі своїм можливим вітчимом, зізнався:

– У мене в Полтаві є кохана дівчина, і я не хочу нікуди їхати через неї. Вона сирота, а її опікуном призначений Пушкар, і як виповниться моїй Надійці вісімнадцять років, то я посватаюся до неї – її покійний батько так зажадав, щоб вона заміж йшла не раніше цього віку. Уже недовго чекати залишилося – до майбутньої весни.

– Ой, як це зворушливо, дитинко моя! – заголосив Павло, ледь придушивши смішка, бо Демко під час розповіді і бліднув, і червонів, соромлячись говорити про особисте. – За це треба випити, щоб на майбутню осінь ми вже ваше весілля справили! А тепер п’ємо за Надійку!

Безсовісний Яненко таки напоїв Демка, а заразом і сам гарненько напився на радощах, що так вдало почав виконувати свій план із заволодіння коханою. А на ранок, як протверезів, то відправився на раду до гетьмана. Виговський скликав лише старшину, вочевидь збираючись вирішувати ті питання, про які широкому загалу знати не треба було.

Старшина зібралася в Корсунському замку, який нещодавно було відбудовано на кошти, виділені покійним Хмельницьким зі скарбу військового25. Іван уважно розглядав присутніх полковників – деяких він знав уже багато років, воював з ними пліч-о-пліч, ділив усю гіркоту поразок і радість перемог. І не було тоді такої напруги та недовіри між ними, як зараз. «Господи, якби Богдан ще був живий, то все було б інакше!» – гірко подумав Іван і почав говорити:

– Панове, я зібрав вас тому, що нам треба обговорити деякі питання, які не варто знати простим козакам. При нині покійному панові Хмельницькому таких ось рад між нами ніколи не було. Небіжчик сам усе вирішував, а ми йому корилися. Але тепер, коли ви доручили булаву мені, я без ваших порад жодних справ самовільно не чинитиму. – І замовк, вичікувально спостерігаючи за присутніми.

Таким маневром Іван, на жаль, припустився жахливої помилки – чудово розуміючи, що гетьманом його фактично зробила старшина, він вирішив питати її думку, тим самим обмежуючи свою владу. Але Іван, мабуть, і не уявляв себе в ролі одноосібного правителя, такого, яким був покійний Богдан.

Пауза затягнулася, тому Виговський заговорив далі:

– Нині його величність Карл-Ґустав прислав до нас посла з пропозицією про таку саму угоду, яка була за покійного Хмельницького укладена. А його царська величність Олексій Михайлович прислав нам грамоти з докором, що ми без його відома ввійшли у спілку з Ракоці, докоряючи, що ми… ммм… спочатку «зрадили польського короля і кримського хана, а потім Ракоці й волоського господаря, а тепер хочете і мою царську величність зрадити», – процитував Іван по пам’яті рядки з грамоти. – То що пропонуєте робити з цими докорами? Чи будемо угоду зі шведами укладати, яку його царська величність помилково вважає зрадою, чи ні?

Полковники мовчали, поки Павло Тетеря не зважився заговорити першим:

– Чому ж цар вважає такі угоди зрадою? Ми ж від нього не збираємося відступати. – І з особливою насмішкою вимовив: – Оскільки хрест святий цілували. Та й нам поки що вигідний союз із царем, проте не варто й відкидати дружби шведського короля.

Тетерю підтримали полковники ніжинський Гуляницький, Пушкар, прилуцький Петро Дорошенко та кропивнянський Філон Джеджалій.

Яненко мовчав, втім, як і всі інші. По-перше, у нього нестерпно боліла голова, від чого ця нарада була йому не в радість, і він шкодував, що зранку не похмелився. А по-друге, Павло чудово розумів, що його думка нічого не вирішить, тому розумніше мовчати – хто мовчить, той двох навчить. «Шкода, що зятьок мій не мовчить! Зате з моєю Фрузею непогано живе!» – думав Павло, любовно оглядаючи свого зятя Дорошенка та згадуючи радісний лист від дочки, переданий зятем. Яненко нещодавно поріднився з Петром Дорошенком, видавши за нього свою єдину дочку, від чого вельми страждав, бо ніжно любив Єфросинію та сумував за нею. І цей смуток не міг скрасити навіть син, теж єдиний.

– А ми вчинимо так, як нам твоя милість порадить, – вкрадливо мовив Джеджалій, який завжди недолюблював Виговського. – Невже порадиш союз із його величністю розірвати?!

– Ні, ми не відступимо від царя, – твердо промовив гетьман. – І ні до нікого іншого нам приставати ніяк не можна. Якщо відвернемося від царя православного, то до нас більше ніхто не матиме довіри. Треба вже якогось одного боку триматися. Але приязну угоду з його світлістю королем Карлом-Ґуставом все ж треба укласти – від цього нам пряма вигода, бо його величність є нашим головним союзником у боротьбі з Річчю Посполитою. І, крім того, його величність визнає та згоден оголосити Військо Запорозьке як вільний і нікому не підвладний народ та зобов’язується домогтися визнання цього від Польщі. А ще він дозволить нашим купцям вести торгівлю у своїх землях та дасть нам право наймати ремісників і майстрів у його землях.

Взагалі Іван говорив не зовсім щиро і аж ніяк не тому, що насправді так вважав. Він розумів, що твердого миру з Річчю Посполитою не буде – гонорові пани жадають повернення українських земель під свою владу. А цар почав завзято втручатися у внутрішні справи України. Проте заявити розмир з Олексієм неможливо – почнеться війна на два фронти. А допомоги шукати ні в кого – обидва союзники України ослабли: Ракоці уклав мир з Польщею, а Карл-Ґустав змушений захищати власну країну, на яку напали Данія і Московія. І немає миру з Кримом – у разі війни з Московією хан спільно з Польщею у спину вдарить. Тож треба будь-що налагодити стосунки з царем до кращих часів – худий мир ліпший за війну. Тим паче цілі в них однакові – повалення Речі Посполитої. А далі видно буде. Недаремно ж він відправив своїх послів до хана з пропозицією про союз!

Так і вирішили: залишитися під високою государевою рукою, проте не цуратися й угод з іншими державами. Тому було погоджено відпустити шведського посла, який із самої весни перебував в Україні, чекаючи укладення цього договору, а потім відрядити у Швецію своє посольство.

Після закінчення цієї ради Пушкар відправився додому. Проте повертався з важким серцем – старого до глибини душі ображала така байдужість до нього з боку іншої старшини. Пам’ять повертала Мартина в ту далеку весну 1648 року, коли в Січі Хмельницького обрали гетьманом. Він був при цьому присутній і, не вагаючись, приєднався до Хмеля та всіма силами підтримав повстання. А потім одна за одною слідували блискучі перемоги над поляками, чергуючись із гіркими поразками, і багато чого довелося пережити козацтву, чимало розчарувань та гіркоти винести на своїх плечах, обстоюючи людську свободу. І всі ці роки Пушкар віддано підтримував покійного гетьмана. І вже стільки років він, Мартин, тримає пірнач полковника! Хіба погано він впорався? Хіба не служив так само вірно та хоробро, як і інші, ризикуючи своїм життям? Але що він отримав натомість? Нічого! Забулися всі його заслуги, і нікому він не потрібен. У душі старого козака здіймалося обурення. Чомусь скривджене марнославство та амбіції, наче ржа, завжди роз’їдають душі найкращих лицарів, породжуючи у шляхетній душі лише підлість та мстивість. «Хоч полтавці мене цінять! – думав Мартин, проїжджаючи містом та відповідаючи на поклони містян киванням голови. – Хоч це в мене ще є!» А вдома його зустріли жінка, сини, невістки та онуки, і на серці у Мартина потеплішало. Що може бути кращим і надійнішим, ніж родина?!

Демко теж приїхав до Пушкаря, а не до себе додому, щоб побачити Надю, бо мука від цієї короткої розлуки з нею була нестерпною. Свою родину він відвідає завтра, поділиться враженнями від поїздки, поговорить із сестрою про почуття Яненка до їхньої мами, а сьогоднішній вечір просто зобов’язаний провести з коханою. І пізно ввечері Демко безшумно вислизнув з курінчика, розташованого на великому обійсті Пушкаря, щоб джури завжди були під рукою, та прокрався до віконця парадної кімнати будинку. Закохані вже давно обмилували цю світличку для зустрічей, тим паче що домочадці полковника відвідували її рідко – за десять років полковництва Мартин суттєво збагатився, тому міг дозволити собі побудувати та утримувати великий дім і виділити окрему кімнату лише для приймання гостей.

Демко швидко вліз у вікно та одразу ж потрапив у обійми Надійки.

– Боже, як же я за тобою скучила, любий! – шепотіла дівчина, повиснувши в нього на шиї. – Як побачила тебе сьогодні, то ледь стрималася, щоб не кинутися до тебе!

– Я теж за тобою скучив! – прошепотів Демко та поліз цілуватися.

Але як пристрасно не цілувалися закохані, проте не забували про обережність, тому й почули у нічній тиші кроки та приглушені голоси – хтось ішов прямісінько у світлицю. Надя невимовно злякалася. Зате Демко не розгубився, а потягнув кохану до великої печі – обидва влізли на широку лежанку, закрившись завіскою, і зачаїлися.

– Не бійся! – ледь чутно прошепотів Демко та обняв кохану. – Тут нас не побачать. Головне – тихо сидіти.

Рипнули двері, й крізь завіску засяяло світло свічки – у кімнату ввійшли двоє та пролунав голос Пушкаря:

– Тут можна спокійно поговорити. Слухаю тебе, чоловіче. Навіщо ти хотів мене бачити потайки?

– Пан полковник дійсно впевнений, що тут нас не підслухають? – недовірливо запитав хтось.

– Так! Говори вже, – нетерпляче наказав Мартин, – яка в тебе до мене справа?

– Справа моя до тебе, пане, полягає у тому, що все низове товариство не влаштовує те, що в Україні коїться, – промовив візитер. – З якого це дива Виговський, неприродний козак і людина ляського духу, гетьманом став? І взагалі: як таке могло статися, що низового товариства не спитали, коли ми є витік усього козацького лицарства, джерело його честі та слави?! І чому його обирали в Чигирині самі лише полковники, коли небіжчик Хмельницький був усім товариством – і значним, і сіромою – у Січі обраний? Та й сам запорожцем був. Хіба козаки забули про це?

– Я про це пам’ятаю, – сухо відповів Пушкар, мимоволі дивуючись таким словам гостя. – І багато хто пам’ятає. Але що тут вдієш? Нічого!

– А хіба немає інших достойних людей на гетьманство? – вкрадливо запитав гість. – А взагалі кому покійний гетьман хотів булаву віддати?

– Покійний гетьман хотів, щоб булава Юрасеві дісталася, – мовив Мартин. – Хоча й називав ще декого. – Та з досадою замовк, не бажаючи говорити, що серед «декого» був і він сам.

– Адже він і тебе називав, пане? Чи не так? – вкрадливо запитав гість.

– Ну, називав, – погодився Пушкар.

– І як же так вийшло, що оминули такого достойного козака, як ти? – пролунало ще більш улесливе запитання.

Пушкар промовчав.

– З таким миритися не можна, тож пан кошовий отаман має намір скаржитися на гетьмана царю, – зронив гість і замовк.

– До чого це ти хилиш? – швидко запитав Пушкар.

– Та до того, що Барабаш від імені всього простого козацтва Війська Запорозького готує посольство до царя зі скаргою на злодіяння Виговського і просить твого сприяння – ти б, пане, і свій голос до скарги додав. Ти старий, славетний козак, полковник, всі тебе шанують, і цар тебе краще послухає.

Мартин примружився. Це було щось новеньке! Ще ніколи і ніхто з козаків самовільно, минаючи гетьмана, не відправляв послів до інших правителів, а тим паче зі скаргою на самого гетьмана та ще й від імені широкого загалу. «Вони затівають щось настільки серйозне, що впевнені в успіху, якщо йдуть на такий відчайдушний крок. Але це вже занадто, і назад дороги не буде – Виговський ніколи їм цього не пробачить, а цар може надіслати йому в подарунок голови цих послів. Хоча на щось же вони сподіваються, якщо так відчайдушно ризикують», – подумав Пушкар, а вголос запитав:

– А яка мені буде від цього вигода, окрім гетьманської опали?

– Пряма! Якщо цар повірить посланцям – а він має їм повірити, бо люди чисту правду скажуть, – то тоді скине Виговського і козаки оберуть когось іншого, більш гідного в гетьмани. Можливо, навіть того, кого цар скаже. Тямиш? – єхидно запитав таємничий візитер.

Очі Пушкаря загорілися, але він нічого не відповів. Натомість в задумі пройшовся кімнатою. Про що мислив Мартин – невідомо. Але після цих роздумів він твердо промовив:

– Добре! Я допоможу послам проїхати до царя так, щоб про це не довідався гетьман та не перехопив їх. Але на більше нехай Барабаш поки не розраховує – я подивлюся, чим це посольство скінчиться і як прийме послів цар. Ти ж розумієш, про що я?

– О! Чому ж не розумію? – вигукнув гість. – Ти дуже розумна людина, пане полковнику. От було б добре, якби саме ти гетьманом був!

– На все воля Божа. І царська, – сухо відповів Пушкар. – А тепер ходімо звідси. Важливо, щоб жодна жива душа про це не дізналася!

Вони вийшли, а Демко та Надя з полегшенням зітхнули, але не зрушили з місця. Від пережитого страху в дівчини навіть губи тремтіли, і вона, шукаючи захисту, горнулася до Демка.

– Ну, все, люба, все, заспокойся. Вони пішли й нас не виявили, тож не бійся, – шепотів хлопець, цілуючи її у скроню.

– Демку, що нам тепер робити? – прошепотіла Надя.

– Тобі – нічого. Лише мовчати. Навіть у попа на сповіді! А ось мені… – Демко замовк, усвідомивши, що полковник ступає на слизький шлях державної зради.

– Ти що зібрався робити? – вигукнула Надія.

– Тихо! – прошепотів Демко, затискаючи їй рота. – Не кричи! Ти хоч зрозуміла, що вони коять? Вони ж змову проти гетьмана готують! А Виговський повернув моїй родині майно, і ми всі в неоплатному боргу перед ним. Та взагалі: чи чувано таке, що нам, вільним козакам, якийсь цар буде гетьманів накидати? За що ж тоді мій батько загинув? Щоб хтось вказував мені, його синові, кому я маю коритися? Мені терміново треба їхати до Чигирина та розповісти все гетьману.

– Ні! – зашепотіла Надійка. – Не втручайся в це! Тебе тоді вб’ють!

– Не вб’ють! А ось якщо Виговського скинуть, то у нас знову заберуть млин! – мовив Демко, бо в цьому випадку його патріотичні мотиви дуже тісно збігалися з особистими. – Моя сім’я збідніє, і тоді Пушкар ні за що не віддасть тебе за мене. Я все зроблю, лише б одружитися з тобою.

– Господи! – прошепотіла Надія, міцно пригорнувшись до милого.

– Не бійся, кохана, у нас все вийде, – прошепотів Демко. – А тепер пішли звідси потихеньку, щоб нас ніхто не спіймав.

Закохані спустилися з печі. Демко обережно виліз у вікно, а Надя зачинила стулки, трохи почекала, прислухаючись до тиші в будинку. А тоді безшумно вислизнула з кімнати.

Демко, крадучись та озираючись на всі боки, прокрався до курінчика, де всі вже давно спали. «Шкода, що Пушкар не назвав імені цього мерзотника, і шкода, що я так і не побачив його обличчя!» – досадливо думав хлопець, тихенько збираючи найнеобхідніші речі. Демкові вдалося тихо вивести свого коня з конюшні та виїхати з Пушкаревого обійстя.

Але, діставшись міської брами, відважний хлопець натрапив на перешкоду – вартові могли не випустити його з міста. Тому Демко вдало збрехав, що йому терміново треба додому – його кликала мати, бо вдома щось трапилося чи якась тривожна звістка прийшла, до пуття він не знає, що саме, оскільки, ледь повернувшись із Корсуня, відразу відправився до своєї любки, з якою вельми приємно провів час. Вартові зареготали, відпустивши кілька непристойних жартів, проте повірили та випустили Демка з міста.