Місто Боуган

Вид із Манюниного бастіону

Ось Манюня: кіно подивилася, від сентиментальностей захмеліла, пригрілася в екваторіальній спеці під кількома пледами, трошки п’яненька від віскі і причмелена від таблеток, заходить у свою дев’яносту — Тятко Сус поможи — боуганську зиму, аж раптом ловить себе на дивному бажанні. Манюні несподівано схотілося підвестися з ліжка. Внизу, на вулиці де Валери, щойно перевалило за обідню пору, і вона надумала добряче там усе обдивитися. Ще й вилупок якийсь мучить акордеон, і хоч ти йому що.

Зітхнувши так, що аж легені затріщали, вона зіпхнула з себе ковдри, й від зусилля їй по лопатках побігли такі мурашки, що добрячого огира затоптали б. Мурашки — ще одне її щоденне випробування — були симптомом тридцяти років на таблетках без рецепта, на міцному спиртному й фільмах Геді Ламар.

— Чорт, — сказала вона, але сказала стоїчно.

Вона спустила ноги з ліжка для молодят. Мить посиділа, переводячи дух і уважно розглядаючи свої ступні. На думку Манюні, ходулі в неї й досі нічогенькі, взагалі кажучи, ось тільки на те, щоби поставити їх на долівку й невпевнено підвестися, пішла купа сил. Здається, від зусиль нирка підвернулася. Від болю їй аж скорчило поперек і все тіло ніби блискавка яка прошила — от мовби диявол штрикає її кілком. Вона знову сіла.

— Матінко сраного Суса, — сказала вона.

Вона звалила на тумбочку біля ліжка ослаблу руку й вивернула корито транків, що на цілу родину вистачило б. Виловила кілька таблеток, метнула в пащу. Пишатися тут, звісно, нічим. Таблетки впали їй на язик — а язик у неї сьогодні як наждак, і хтозна, що пішло не так — і вона запила їх «Джоном Джеймсоном» просто з горла.

Бувай, елегантність.

Вона знову відважно підвелася з краєчка ліжка й витримала рішучий наступ памороків. Затято зціпила зуби. Тоді в тім’ячко вдарив заряд легкості. Манюня вже кількадесят років страждала на, як вона казала, напади «легкості», а ще від сорому. Коли в тебе немає сили навіть налити собі віскі в чарку, то, на думку Манюні Гартнетт, тобі вже час з’їбати в річку Боуган.

Звичайно, треба йти.

Манюня поглянула на безкраю Сахару бежевого килима, що простягалася між нею і далеким вікном, яке виходило на вулицю Дев. Невпевнено зробила крочок, перевіряючи, чи тримають її ноги, обплетені павутинкою вен. Ходулі сяк-так тримаються, а ось танцюни, засранці такі, підводять, Манюня собі не бреше. Вона поставила одну ногу поперед другу, перевірила, чи та витримає вагу. Якщо одне стегно витримає — це результат, якщо обидва — це Тятком прислане чудо. Вона вдихнула на повні груди, наскільки це дозволяло дев’яносто зим вогкого півострівного повітря. Крок у неї був непевний, вона трагічно похитувалася, мовби вітровій із Великої Пустки увірвався до неї в кімнату. Свистіло, проходячи паршивими порожнинами її тіла, повітря: Манюня почувалася, як занедбана хата.

Та де там, як занедбана садиба.

У вікнах ані скельця, в камінах ані іскри, на горищі в’ють гнізда ворони, але є в ній велич, усе одно є. Манюня — руїни з гідністю. Вона знову прислухалась до сумовитого завивання акордеона внизу, до зимової пісні прогнилого грудня на білім боуганськім світі.

Вона рішуче ставила одну тремтячу ногу поперед іншу, аж доки не дійшла до точки із краєвидом. Бувало в історії таке, що славетні трагічні армії переходили буремні гірські хребти швидше, ніж Манюня перейшла килим, але вона не здавалася й добралася до вікна після епічної боротьби. Схопилася захрипівши за довгі завіси з синього оксамиту — від колихання тканини їй закрутилася голова, й Манюня на мить відключилася — легкість! — але тоді зібралася знову. Вона розсунула завіси на дюйм чи два — на скільки вистачило сили — й сердито поглянула вниз, на вулицю де Валери.

Грудневий вівторок. Жалюгідний, мов закуток пекла, а вгорі — чорне, як сажа, небо. Нерви міста подерті на клоччя. Відколи проминули жовтневі свята, в Боугані підрізали вісьмох юнаків. П’ятеро — з банди К’юзака, троє — з Гартнеттових Стиляг. Тепер місто кипіло від люті, злості, загрози. Манюня посміхнулася. Щоб Боуган закипів, треба просто підкрутити вогонь на плиті.

На Манівцях щоночі щось бушувало. На 98 сходинках хлопці чубилися. У хвойдарнях Димополя траплялися сутички. З міських дахів жбурляли пляшки та прокляття. Честь сестер хлопчаків ображали. Та й матерів. Кровна помста ще не почалася, але Гартнеттові Стиляги та клани з Північних Висоток підійшли до цього впритул.

Як на Манюню, то кровна помста — саме те, що цьому місту треба.

З височини вдалині долинали ритуальні бойові поклики північняків. Вона бачила, як палахкотять над дахами їхні факели. Північняки давали знати, що готові до кровної помсти. Наспіви в них були ритмічні, басисті, розбавлені понурими оплесками. Така в Боугані музика рішучості і кпинів.

Повсюди походжала полісія, вимахуючи кийками, і в очах виплодків боліт зорів страх перед Тятком Сусом. Бідні вони, бідні, щойно з боліт, але тут аж до кінця року тільки те й робитимуть, що вивертатимуться від шкельпів і замітатимуть кишки.

На вулицях продавці кричали, що вийшов вечірній випуск «Месника» — Здоровань Дом Ґлісон мучить свою скрипочку й ридає доброю прозою про те, як важливо утримати Затишшя на Йоль[16].

Заголовок:

Ось тільки клани з Висоток об’єдналися, чого не бувало вже багато років, і наготувалися виступити проти Стиляг.

Манюня мрійливо оглядала вулицю де Валери — о, якби їй силоньок іще погуляти! — аж тут повз неї промчали, спалахнувши жовтим, вікна потяга, й вулиця зникла за пеленою, розум поплив за ними — усе через легкість, — і Манюня рушила до боуганського втраченого часу.

Ґанта Бродріка, малого пайкі, вона вперше побачила десятирічним. Миловидий такий хлопака, синьоокий, скорботний. Вічно блукав вулицею Дев, виглядаючи свій шанс. Обережний малий. Завжди стане у пригоді. Ось батько його — непутящий пиворіз із Пустки. Батько його півжиття прожив із кухлем стауту під носом, а сентиментальний був, шо та народна пісня. Сімейство — з тих, що з болота вискочили і в болото повернулися: півроку сидять у панельці на Манівцях, півроку у фургоні на Пустці. Ґант був найстарший з їхніх виплодків і змалку вільно гасав Манівцями. Повівся з різунами зі Стиляг. Талісманчиком їхнім став. Ходив з ними на діло. Його рано долучили до діла. На корабельні бився з дорослими чоловіками. А подивіться, як вертиться: тут хто хош поставив би два пенси на мужикуватого хлопця з пустківської рези. Говорить м’яко, але гордий. Проти пайкі і слова не скажи, доки він поруч, а то носа роз’юшить. Росте, як бадилина. Почав, карочє, працювати. Манюня якось стояла на призьбі на Манівцях і побачила, що він мчить кудись із якоюсь паршивою оборудкою, — підставила йому підніжку, повалила.

— Кудись спішиш, виплодку?

Підвівся він, Ґант малий, повільно, обережно зиркнув на неї й позадкував. Але погляд її витримав, на це йому зухвальства вистачило, хоча цим мало хто міг похвалитися. Манюня з першого ж погляду зрозуміла, щó виросте з малого Ґанта.

— Дивися, куди ноги ставиш, синку.

Манюня повернулася. Вона лишила старий Боуган на самопас, бодай тимчасово, хоча знала, що минулому в цьому місті не сидиться спокійно, воно вирує й кипить, кидає тінь на теперішнє. Що вийде з Ґантового повернення? Дуже цікаво.

Її на мить охопила слабкість, і вона пазурами вп’ялася в оксамитові завіси. Різко вдихнула. Розплющила очі, примружилася, щоб роздивитися «Альядос», і навела фокус саме тоді, коли треба.

Звідти рішучим кроком вийшли Вовчик Станнерс і Мудак Берк. Манюня ока не спускала з малих-зухвалих. Це молодь визначала обличчя міста. Вона придивилася до невисокого, кремезного рудого — вона ще матінку його знала — й посміхнулася, так він смішно чимчикував, стиснувши кулачки. Такому дорогу не переходь. Та ще й той глист завжди при нім, Берків малий, — посмішка, як зблиск леза, аж серце стискається. Манюня подумала:

«Доки ця парочка на ногах, за Стиляг можна не перейматися».

Вона провела поглядом хлопців, що рушили в глиб Манівців на північ. Вона знала, що прямують вони до 98 сходинок. Ось-ось мали офіційно оголосити про початок кровної помсти.

У Боугані так заведено — аби чинити кровну помсту, про це треба заявити на письмі, і заяву ще мусять прийняти — той, кому кинули виклик, мав узяти «цидулу». За тим стояв свій етикет, ми ж не дикуни якісь. Оголошення помсти від Стиляг лежало в мужикуватих руках Манюні.

Вона відчула, як повертається до неї сила. Випросталася на весь зріст. Опустивши погляд на вулиці внизу, побачила, що Боуган заліз у зиму, як старий пес у солому.

Боуган, як у нас кажуть, зима вклала на лопатки.

Дайте нам понурий грудневий вівторок, щоб вітровій лупив по голові, щоб косі струмені дощу налітали з цього паршивого, сраного океану, і щоб яйця ледь не відмерзали, і щоб на калюжах лежав брудний лід — і ми будемо не те, щоб щасливі, але самовдоволені у своєму розпачі.

Мовби можна сказати…

Ну от!

Ну от, тепер, значить, бачите, що ми мусимо терпіти?

98 сходинок

Мудак Берк і Вовчик Станнерс дерлися по кручі, а вітровій лупив їм в обличчя. Вовчик застібнув блискавку на своєму вельветовому ментику аж під горло, так що виднілася тільки люта голова — очі вертілися направо-наліво, вишукуючи, чи не зачаївся десь провокатор. Мудак був у смугастій ситцевій сорочці — він із тих юнаків, які не відчувають холоду, коли назріває бійка; у ньому жеврів якийсь дивний вогник. Вони зрізали шлях Манівцями і попрямували до 98 сходинок. У свисті вітровію взимку було щось недобре, а завулки Манівців стояли понурі, як дім, де лежить мрець.

Ви от тільки понюхайте вогке холодне повітря — Боуган препаршиве місто для тих, у кого хворі легені.

І, звісно, ми знаємо: того вечора Манівці аж до кісток проймав дивний нервовий трепет. Стояв там такий млосний сопух, коли ґнотик кровної помсти догорав.

Мудак і Вовчик дісталися до 98 сходинок. Старигань Менніон домовився, щоб цих двох безперешкодно пропустили до Висоток, але тільки на один вечір, з цією єдиною метою.

98 — це крутий, оточений високими стінами підйом. Із кожним кроком Манівці поволі змінялися Північними Висотками.

Голоси з широких занедбаних бульварів на півночі шкрябали вогке небо, а співці завели предковічну військову пісню. Вогні їхніх смолоскипів лизали повітря і плювалися іскрами.

Коли Мудак і Вовчик добулися до верху 98-ми, голоси трохи стишилися, а тоді змінилися мелодією довгих милозвучних посвистів.

Стало ясно, що Споглядачі Висоток стежать за їхнім підйомом.

Мудак Берк безмовно молився Тятку Сусу, щоб Менніонове слово щось та значило і їх таки пропустили, а якщо ні й він більше ніколи не побачить і не обійме свою солодку Ангеліну — ніколи більше не пірне в озера її очей, — то най вона знайде собі десь добрий дім, а за якийсь час його забуде.

Вовчик Станнерс ні в яких богів не вірив, а вірив тільки у своє люте манівцівське серце, тож безстрашно й завзято поглянув на бульвари Висоток, коли вони ступили на останню з 98 сходинок.

Бульвари на Висотках були широкі, безлисті, ламані, прокладені за планом, від якого трохи відгонило чимось радянським. На фасадах панельок цемент потріскався від десятиліть заморозків і відлиг, від лютих вітровіїв з Великої Пустки. Лихі пси патрулювали канави, а довгі посвисти все лунали й лунали, з вечірніх тіней їх тяли гострі голоси.

— Виблядок сраний з Манівців!

Вовчик посміхнувся.

— Що, більше нічого не вмієте?

По обидва боки широкого бульвару, яким вони ішли, нависали панельки. Коли дивитися прямо, по краях щось мерехтіло — якийсь рух — і, так, їх зусібіч обступила тижба, ница, лиха, висвистана північна юнь, що відступала з кожним кроком парочки зі Стиляг.

Юрма сичала ззаду, чвиркала й харкала, але таки трималася на віддалі.

Мелодія посвистів змінилася, стала нагальніша, і це підказало юнакам, що вони наближаються до К’юзаківської землі.

— Сиш, а нас таки ведуть із почтом, — сказав Мудак, і голос затремтів.

А Вовчик тільки плечима знизав і навіть не здригнувся.

Тижба за ними розросталася з кожною хвилиною, і Мудака непокоїв її солодкавий свист.

Від придорожнього багаття до них кинувся бродячий пес, захарчав, метнувся, вишкірив ікла, але Вовчик стрімко підскочив і копнув дворнягу просто в ніс, і той утік геть.

— Навіть у собак на півночі яєць нема, — сказав Вовчик.

Від зграї, що тяглася за ними, долинули кпини й погрози, але Вовчик елегантно розвернувся на закаблуках — стрімкий рух, яким пишалися б у будь-якій танцювальній залі, — і задерикувато зробив кілька кроків назад, шкірячись до кодла, й ті, попри насмішки, сахнулися.

Подейкували в Боугані, що тієї зими, про яку оце мова, нікого так не боялися, як Вовчика Станнерса — недомірка з рудими космами й недоброю зухвалою посмішечкою, невтомного лейтенанта Логана Гартнетта.

Вовчик і Мудак прямували просто до Висоток Шпани.

Ось і панельки, де окопалася К’юзаківська банда. Про це свідчив нерівний порожній майданчик, де в бочках палахкотіло багаття, а дівчиська з дикими очима билися, як кініки, на прадавніх бетонних блоках, в отвори між якими люто задував вітровій із Пустки. Над цим містом згущалася атмосфера загрози.

З підвалу однієї з панельок долинав важкий пульс троянських дабових басів. Вони одразу вдуплили, що це панелька з шинком, і рушили туди: Мудак дихав часто, Вовчик дихав глибоко.

На Північних Висотках у ті часи було так заведено, що кожне коло мало свій шинок. Він був в підвалі однієї з панельок, і там добірні юні джентльмени пили пиво, курили травку, слухали платівки з дабом, перемивали кісточки курвам і тренувалися орудувати ножем.

Вовчик і Мудак наблизилися до К’юзаківського шинку.

Біля сходів, що вели до нього, сиділо двоє байдужих навісних відморозків. На них були важкі ланцюги, кинджали на перев’язі і штани з низькою посадкою. Мудак і Вовчик не відступили під важкими поглядами відморозків, мить панувала густа тиша, а тоді відморозки розступилися, просто нерви полоскотали.

Ось підвальний шинок і відкрився.

Кубло, звичайно, препаршиве, та ще й К’юзаківської погані набилося, скільки сягає око. Кланівські посіпачки пили свій пляшковий ель «Фенікс», солодко цмулили трав’яні люльки, повітря бриніло від пружних басів, які відгукувалися у хребті.

Про появу Вовчика й Мудака сповіщати не довелося.

Хтось швидко познімав платівки з дабом. Шинківське кодло в одну мить повернулося до з’яви на порозі. Темні шепоти, сичання, свист, ось тільки Гартнеттові Стиляги здавна славилися як зухи, як хвати, і ці-от хлопці відтяглися на повну:

Вовчик схилився, і блиснув очима-намистинами, і лапки свої стиснув у міцні горішки кулаків.

Мудак розслабився і обм’як, натягнув коронну ошклілу маску безмежної непередбачуваності.

К’юзаківська погань зарепетувала, як птички вуличні, — недаремно ж символом у них був шпак, але в наступ не пішла, покірно розступилася.

Хтось врубив світло — різке, прожекторне.

У хвості натовпу хтось гучно гавкнув, і ритуальний гавкіт підхопили всі: цілий шинок, як шалений, забрехав.

У нещадному світлі невмілі татуювання у формі шпаків, що вкривали покоцану шкіру К’юзаків, тільки псували їм вигляд. (Взагалі, стан шкіри на Північних Висотках поганенький, похвалитися нічим).

Вовчик і Мудак роззирнулися по ворожому лігву:

Священні символи Висоток на стінах — пикаті піт-булі, дивні крилаті хвойди-демони з панельок, меморіали загиблим різунам із північних легенд.

Вовчик із Мудаком усім виглядом показували, що К’юзаківське кодло їх геть не вразило:

Того сезону К’юзаки ходили у підкочених джинсах, в’язаних жилетках і шпачиних перах за стьожкою капелюха поркпай — ті лищали й переливалися зеленувато-чорним. У всіх був низький лоб, який і надавав їм того трошки здивованого вигляду, що здавна асоціюється з північняцькими лобуряками.

Знову пролунав гавкіт, його підхопили, аж нарешті сам Вилупок К’юзак, король-гавкун, протиснувся крізь натовп.

Із прикритим самими тільки золотими ланцюгами торсом, кремезний, майже такий же завширшки, як заввишки, він недобре посміхнувся хлопцям повним ротом золотих коронок.

Він спинився за кілька футів від них.

Обвів Вовчика поглядом, прицінився до малого.

Схвально кивнув.

— Росте молокосос, росте, — сказав він.

Задумливо потер підборіддя. Підійшов ближче.

— То молокосос снує власні плани — чи розпорядження Стиляг виконує?

Він сумовито опустив плечі.

— Бо, молокососе, з пісні слів не викинеш, ага? У нас тут останнім часом К’юзаків, яких ти шрамами розписав, як собак нерізаних, січеш?

Вовчик сумовито погодився.

— Часи зараз цікаві, К’юзе, — сказав він. — Всім тіки дісталося по заслугах.

Сичання, крики, гарчання — і Вилупок К’юзак заткнув їх, піднявши руку.

— Молокососе… не будем навіть про тих, кого підрізали, ага? Не мина такого року, щоб із річки Боуган не витягли поплавка, а в поплавків тут братулі й кузинки є, січеш?

Вовчик на мить схилив голову, обвів шинок суворим поглядом.

— Вибачаюся, що справив вам клопіт, — сказав він.

Кодло струсило заціпеніння і з сичанням метнулося вперед, але Вилупок К’юзак знову підніс свою плямисту руку з порепаною шкірою і закричав.

— Ша! Ану ша мені!

Кодло, всупереч власній волі та гамованій енергії, розслабилося, а Вилупок К’юзак мовби аж захопився гостем.

— А в молокососа яйця є, — сказав він. — У тобі точно північного сочку не тече?

Вовчик скривився.

— У мені тільки й того жовтого, шо вранці висцяю, — сказав.

Вилупок зціпив губи й перевів банькатий погляд на Мудака.

— А в цього глиста в роду пайкі наслідили, га? Он балухи які зелені.

Мудак сплюнув, напружив м’язи, рішуче зиркнув на К’юзака.

— У нас діло є, — сказав він. — Так шо хвате тут брехать, як сучка, К’юзі.

Вилупок обернувся до натовпу, що засичав, і всміхнувся, притупнувши ногами.

— Ну, Цибатий ніжних фіялочок у лейтенантах не тримає, — сказав він. — Команчів послав, бойових таких. Але сам не йде, нє? Нє, пане. Цибатий від дому не відходе, ага? За своїм двором треба дивитися. Шо, правий я чи не правий, рудий?

— У містера Гартнетта були інші справи, — сказав Вовчик.

— Шо, правда? — уточнив К’юзак. — І чим же це він такий зайнятий? Жоні своїй очі рівняє, чи шо? Чи інтрижки плете з мамкою свойою? Він же в нас, тіпа, мамчин синок? А ващє, Гартнетти останнім часом взялися за Нове місто, нє? Травки і курвів Стилягам уже не досить. Ні, пане. Їм тепер трамваї й маєтки подавай, ага?

Вовчик змахнув веснянкуватою рукою, показуючи, що балаканину скінчено.

— Нам треба вам дещо викласти, — сказав.

Він сягнув у внутрішню кишеню куртки й вийняв конверт зі срібного пергаменту. На ньому було витиснуто знак Гартнеттових Стиляг — голову дикої кози. А всередині було оголошення про кровну помсту.

Вовчик Станнерс подав конверт Вилупку К’юзаку.

Химерна мить, коли дійство стає на паузу.

Через цю паузу Вовчик собі припустив, що в К’юзакових лавах єдності нема. Але потім Вилупок потягнувся по конверт, запхав його за пояс, з кишені на гузні вийняв брудний клапоть паперу, складений навпіл, і передав Вовчику.

Вовчик розгорнув його і побачив вульгарний малюнок із тих, що малі квецяють: схематично намальований кольоровими олівцями худий чоловік із членом і яйцями на лобі.

— Цидула, — сказав Вилупок. — Цікаво, бос твій впізнає себе на портреті?

Вовчик кивнув майже ґречно й одночасно з Мудаком повернувся йти.

— Я передам, що помсту прийнято, — сказав він.

— Так і скажи, молокососе, — сказав Вилупок. — То ще побачимся, січеш?

— Вибереш коли, К’юзе. Нам, тіпа, пофіг.

Вони знову пройшли покоцаними бульварами Висоток. Тепер на них палахкотів жар. Повітря аж бриніло. У місті Боуган буде кровна помста, якої зроду-бля-віку не бачили, січете?

Чорний крабовий суп

Каварня «Го Пі Цзинь Оу-Кей», щойно перевалило за північ. Безсловесний, набурмосений дядечко Цзинь несе з кухні через цілу залу три тарілки чорного крабового супу, від яких валить пара.

Украй церемонно ставить їх перед:

— Містером Логаном Гартнеттом, він же Альбінос, він же Цибатий. Він сидів, дихав теперішньою миттю, зубочисткою виколупував крихти кеш'ю зі щілин між жовтими зубами. Він вбрався, що гаси світло: у сірий вініловий костюм прямого крою — примарне світло «Го Пі» відбивалося від блискучої поверхні, а через спинку стільця перекинув сірий вініловий макінтош у тон. Жевжик розцяцькований.

— Міс Дженні Цзинь, леді-бос «Го Пі», відколи її мамця, схильна до чорної меланхолії, метнула свої шалені кісточки у річку Боуган (якщо бігти стрімголов, це геть недалеко від кафе) — дехто казав, через те, що наробила боргів на собачих боях, а дехто, що у Цзинів просто безумство в роду. Дженні втупилася у жирний вершковий суп, який запропонував їй дядько, і в погляді її читалося «та ну, які ж у мене після цього будуть стегна?» — і відсунула миску вбік. На ній був білий шкіряний комбінезон і чоботи на блискавці, як у кін-полісії. Своє гарне волосся (цього сезону меліроване і з нерівно обкремсаною чілкою, яку вона регулярно здувала ритмічними видихами диму) Дженні розпустила.

— Місіс Маку Гартнетт, у дівоцтві Сімгао, з роду кафе «Альядос», королева Манівецьких Стиляг, у кашеміровій сукні строго по фігурі під тонкою криноліновою курткою (бежевою), що їй ані копійки, ані півкопійки не коштувала у пафосному бутику в Новому місті, де вона її видивилася. Вона свердлила Дженні поглядом, вона свердлила Логана поглядом, вона думала: мені, блядь, 43, а я мушу сидіти й обговорювати блядські війни між бандами?

— І багато кланів К’юз пошле донизу, поверх своєї? — спитала Дженні.

— Думаю, три — це верх, — сказав Логан. — Макґроарті в нього в кишені, це точно. Ті народжуються кінчені. Макґроарті влізли б у кровну помсту через те, що дві мухи поїбалися. Ленани теж за нього. Це точняк, бо Ленанів можна купити, Ленани здавна продаються. А поза тим, ну…

Логан зневажливо змахнув рукою, аби продемонструвати, як мало на Висотках союзників.

— Як на наїзд у три родини, співунів у них там волає забагацько, — сказала Маку.

— Якщо ти хочеш бути песимісткою, о любове мого серця, то можна і так сказати, — відповів Логан.

Правду кажучи, він і сам не міг нехтувати цим звуком: на високих кручах Боугана бриніли співи північняків про помсту.

— І смолоскипів до холєри палять, Логане. Я й сама їх бачила, коли спускалася від дому.

Уздовж круч тягнулася нитка вогню — північні клани вийшли на стежку війни, це вони хотіли сказати.

— Та хай палять вогні, скільки хочуть. Тільки, Маку, зроби мені ласку, не забувай: ти ж ні разу у своїм сранім житті не сказала, що в тебе добрі передчуття, напередодні кровної помсти, січеш?

— Може, якась кровна помста виявиться таки зайвою, Логане, тямиш?

Він сердито глянув на дружину, але не став висловлювати обурення, й натомість із холодною посмішкою скерував його на свою лейтенантку-молокососку.

— Дженні-дівчинонько, — сказав він, — я тут чув, що ти занадилася в «Гербовий» готель?

Дженні Цзинь і бровою не повела.

— А там, по-моєму, можна інтересні байки послухать про втрачений боуганський час, — сказала вона.

— Шо, да? — озвалася Маку. — І про що ж?

— Та про шо тіки не, — відповіла Дженні. — Як клани підносяться, як вони знову падають.

— Моя люба свекруха, звичайно, багато чого нарозказує.

Дженні свердлила Маку поглядом.

— І звідки клани прийшли. Ну, тіпа, початково.

На ламінованих постерах на стінах «Го Пі» були півні, свині, щури. Над пластиковими столами від стіни до стіни тягнулися вульгарно-барвисті гірлянди лампочок. Логан всміхаючись сьорбав свій суп: він любив, коли жінки сваряться.

Маку, солодкава, як отрута, сказала:

— І де ж наклепали Цзинів, ну, початково, Дженні-ципо?

Дженні з цицькової кишені витягнула сигару, підрізала й запалила, глибоко затягнулася й видихнула буруватий дим.

— Боуганські Цзині тут живуть і мед п’ють ще із втрачених часів. Допіль стоїть на крові Цзинів. Ми тут споконвіку. Це не ми тут з останньої хвилі, мадамо.

Тут вона повільно вивела у повітрі сигарою широкий жест на позначення хвилі. Дим виписував нечитабельні письмена у мрійливому сяйві «Го Пі».

— Що є, то є, — сказала Маку. — Цзині вшиваються цими завулками, скільки пам’яті людської. Й усе псують.

— Пані, — втрутився Логан, — я вас прошу.

Він відштовхнув свою миску супу. Сплів пальці над пласким животом. Йому здавна подобалися вечори напередодні кровної помсти. Він знав, що Вилупок К’юзак недовго триматиме своїх шавок на припоні, тож настрій у нього був піднесений і сповнений радісних очікувань. Коли ти верховодиш у Стиляг, треба регулярно виказувати гнів, щоб і місто пам’ятало, хто в домі хазяїн, і, що не менш важливо, Стиляги щоб не роз’їдалися. Варто зайвий раз усміхнутися й посміятися — й вони обростають сальцем, улесливі такі стають, поринають з головою в журнали моди.

Дженні Цзинь перевела погляд із Логана на Маку й назад.

Дженні Цзинь підвела брову й видихнула дим у латунну стелю «Го Пі».

Дженні Цзинь думала: «То от чого варті манівцівські, мать їх, Стиляги?»

— Стяги підняти? — спитала вона.

— Звісно, — озвався Логан. — Раз ми вже в це влізли, треба зробити все, як належить.

— Стяги — як скабка у сраній жо, — сказала вона. — Схєра нам марширувать під прапором, Г.? У нас тут шо, тіпа грьобаний парад на день Педді[17]? Просто вали звідси, йди, поріж цих уйобків злиденних! Що таке прапори і стяги срані проти шкур, які ми злупим із висотної погані, січеш?

Логан зітхнув, тримаючись по-батьківськи ласкаво.

— Дженні, — сказав він, — ми ж не дикуни. Якщо цих юнаків завтра закопають на могильнику, то хай хоч перед смертю побачать, на кому їхня кров. Ми піднімемо прапори Стиляг.

— З душі мене верне від цієї сраної сентиментальщини, — сказала вона. — Прапори, стяги срані…

— Співає, точно як Манюня, — втрутилася Маку.

— І то правда, — посміхнувся Логан.

Манюня Гартнетт здавна славилася тим, що чхати хотіла на традиції. На думку Манюні, Боуган занадто сентиментальний. Що, звісно, не заважало їй до холери довго мандрувати втраченим часом.

— Я шо, просто кажу, у нас і так дíла тіпа по горло і без цього традиційного цирку…

— Дженні, — отут Логан став суворий, — не називай це цирком.

— Я просто кажу…

— Дженні, я тебе прошу, годі.

— Але Манюня каже…

— Та срати на Манюню! Це я, бля, тут верховоджу!

— Правда, Г.? Це тому Манюня підписала оголошення про кровну помсту?

Від його крижаного погляду інша під землю запалася б, але не Дженні.

— Це я з милосердя, — сказав він. — Для протоколу. Хай думає, що вона досі при ділі. Це її при житті тримає, розумієш?

Набрякла тиша.

Логан супився.

Дженні курила.

А Маку вдивлялася в нічну зеленаву імлу Димополя. В опівнічний парад торчків, гуляк і курвоводів. І мимоволі задумалася, чи не гуляє десь вулицями й він. І чи вона впізнає його ходу. Чи він досі тримається так само. На лист вона не відповіла. Він більше не писав. Минуло шістдесят днів, відколи їй передали листа.

Дженні Цзинь зіслизнула зі свого табурета й рушила до дверей. Відчинила, вуличні звуки спінилися навколо, як приплив.

— І скільки часу їм даєш, Г.?

— Їм багато не треба, я К’юзаків знаю.

— А Стиляги готові? — спитала Маку.

— Та не хвилюйся ти, дівчинко. Вони вже багато тижнів, як готові. Правду кажу, Джен?

— Стиляги немовля готові з’їсти, Г.

Він доїв суп, і відклав ложку, і сплів тонкі пальці над животом.

— А ти піди й перевір, мала.

— Нам уже за сорок перевалило, — застогнала Маку, — а ми досі у кровну помсту бавимося.

— Таке життя, моя дівчинко, — сказав Логан.

— І скільки ми так будем, Логане?

Дженні вийшла надвір, махнувши їм на прощання.

— Передай Манюні привіт, — гукнула Маку.

Дженні самими губами прошепотіла якусь лайку.

— Що кажеш, дівчинко?

— Нічого не кажу, місіс Гартнетт.

— Я тебе ще поставлю на місце, косоока, ти мене чуєш? — просичала Маку.

— Пані, я вас прошу, заспокойтеся, — сказав Логан.

— Ти її чуєш, Логане? Вона шось про мої очі белькоче.

Вовчик: його союзи

Вовчика за светр підвісили на вішаку у шкільній роздягалці. Він волав на допомогу.

— Та йдіть-но, бля, сюди!

Але ніхто не прийшов його рятувати.

Йому було десять років — такого малого недомірка білий світ не бачив. Він вимахував ногами у повітрі й загрозливо крутив очицями на своїй круглій голові.

— Благаю! — кричав він. — Ну хто-небудь!

Ніхто не йшов.

Подихи люто лупили у ребра, у роті стояв смак блювотиння.

— Ну хто-небудь, ну сюди!

Ніхто не йшов, він і далі висів на вішаку і просякав від жаху потом.

Це жиртяй із Висоток його там підвісив.

— От шо буває, коли до сестер принюхуєшся, тарган ти рудий!

Правду кажучи, Вовчик таки спробував підлізти під габардинову спідницю малої сестрички з півночі — ну, тіпа, просто по приколу — але кара була жорстока понад міру.

— Будь ласочка, хто-небудь!

Там він і висів, і вибрикував у повітрі, й ледь не задушився.

— Ну прошу, ну хто-небудь!

Але його крики ослабли й далеко не долинали.

Він сягнув за голову, але руки були закороткі, щоб дотягнутися до гачка. Горловина светра вгризалася в шию; він спробував порвати тканину масою свого тіла, але та не піддавалася. Вовчик поволі синів.

— Схєра ти туди виліз, Станнерс?

Малий Берк уже в десять років був довгий глист, та не дуже тямкий. Він з’явився під Вовчиком у роздягалці, як розмита тінь, — недомірку довелося примружитися, щоб на ньому сфокусуватися, а тоді він впізнав довготелесого гаврика з нетрів. Мудак, ось як його прозвали.

— Давай, бля, знімай мене отсєдова!

У нього, Мудака Берка, руки були завтовшки, як китайські палички, але мовби прошиті стальними нитками, такі сильні. Піднявшись навшпиньки, він легко зняв Вовчика з гачка, і тоді недомірок, зашпортуючись, дійшов до кутка роздягалки й вивернув сніданок на підлогу.

— Черевики не заляпай, — сказав Мудак Берк.

Сплюнувши, Вовчик повернувся до Мудака, витер писок рукавом і занімів перед своїм спасителем. Сказав:

— Поможеш мені його дістать?

Мудаку зухвалий рудий сподобався. Він не зміг би пояснити, від чого йому так хочеться посміхатися (від густої, концентрованої загрози), але сказав:

— А знаєш, де ми можем пальне дістать і все таке? Січеш, рудий?

Пізніше:

Увечері паршивого зимового дня жиртяй з Висоток шкутильгав через нетрі Манівців до 98 сходинок. Психовані мартини пікірували в його продуктову сумку, але він сердито відбивався пухкою рукою. Ходив він, опецьок, як качечка — осьо, тіпа, голова моя, а зад ше в дорозі, — а пряника жував так завзято, що від руху щелеп мовби грім гримів у вухах. Він не почув, ані як Вовчик Станнерс підступив до нього з одного боку, ані як Мудак Берк підкрався з другого.

Мудак схопив його і заламав руки за спину, повів у завулок, що закінчувався глухим кутом.

— Ти, бля, шо?

Типовий такий північняцький писк жаху, тямите?

— То ти тепер такий весь велике цабе? — уточнив Вовчик.

Мудак міцно тримав його, а Вовчик кóпав по литках, доки тому не підкосилися ноги, а коли жиртяй зойкнув і впав на коліна, Мудак опустився за ним, однією долонею тримаючи руки, а вільною за патли відтягуючи голову назад.

Хлопець що є сили закричав, демонструючи боуганському небу жирні рожеві гланди.

Вовчик плюснув йому в роззявлену пащу дизель із каністри. Жиртяй вдавився, сплюнув, Вовчик дав йому ляпаса; Мудак хихотнув.

Полив хлопцю дизелем волосся й одяг, обережно-преобережно — на паскудства у Вовчика легка рука, а тоді широким жестом витягнув сірники й дав Мудакові знак чимшвидше забиратися, й коли той погнав, вийняв сірника, підпалив і кинув уперед.

Так і вийшло, що жиртяй у вогні важко проскакав завулками Манівців, добіг до притики і стрибнув головою вперед у стрімкий чорний потік. Заплюскав руками, забризкав, забулькав, чим здійняв неабиякий гамір на бруківці при березі — старенькі бабці на манівцівському базарі як почнуть підкидати капусту й кабачки, як заревуть і зашумлять, бо не щодня ж ти бачиш опецькувату дитину у вогні, навіть на боуганській набережній, але тут прискакав герой з річкової полісії з пивним пузом напереваги, і врешті витягнули малого підйомником.

Лежав потім на березі — згасити згасили, але підгорів на славу.

Виглядав він після того поганенько, жиртяй той — лице, як допільська шаурма, а він же не єдиний, хто став жертвою тих рук, і на кожного, хто лишився цмулити повітря і міг поскаржитися, припадало по такому, що годував червів на паскудному могильнику. Відколи Вовчик і Мудак стали працювати в парі, так у глибині Манівців і повелося.

Того дня вони зрозуміли, що хай би як у них калатали серця перед звірством, вони не відступлять, ніколи не відступлять, і Вовчик збагнув, куди такий дар може завести в Боугані.

Проте в переддень кровної помсти Вовчик крокував Манівцями глупої зловісної ночі, і в ньому чаїлося темне знання:

На чолі боуганських Стиляг ніколи не стояло двоє.

Він спробував привести думки до ладу, бо їхній чорний приплив був недобрий, як річковий потік. Проходячи площу 98-ми, він ловив на собі погляди голубків, які збиралися у плащах і з міхами терпкого вина під облисілими на зиму деревами, і розумів, що його слава зростає і його сила зростає, але водночас усвідомлював, що стоїть за ним і маніакальна Мудакова міць. Він знав, що в лавах є не менш амбітні кадри. А от лютіших не знайдеться, крім Мудака і Дженні.

Здійнявся вітровій, вдалині завивали північняцькі крикуни, Стиляги шикувалися по той бік мосту, в Димополі. І він скоро стане у лави. Хребтом пішов холодок — здається, за ним хвіст, — тож він різко озирнувся через плече, але нікого не побачив і сказав собі, що це просто сопух кровної помсти грає на нервах.

Він вирішив тихо хильнути у манівцівській наливайці: у переддень великої крові він завжди був задумливий.

Штовхнув двері в понуру тишу. За низькими столиками сиділо кілька старих. Вовчик сів за шинквас і замовив пів пінти стауту «Расслер», а коли старенька, що наливала, сказала, доки стаут осідав чорним — мовляв, точно, хлопче, у стауті заліза багато, це тобі як ліки, то Вовчик їй так посміхнувся, що поклав край балачкам. Так і сидів зі своєю півпінтою і своїми думками, а ніч була така тиха, яких на Манівцях майже й не буває, — з наближенням кровної помсти всі, хто міг, із міста повиміталися. А Вовчик сидів у мріях і турботах у тьмяному й вогкому старому барі.

На Вовчику було:

Акуратний темно-сірий плащ від «Кромбі» поверх зелених твідових вузьких штанів прямого крою й накрохмаленої білої сорочки, під розстібнутим комірцем картата краватка, на копитах — імпортовані з Загреба брунатні гівнодави (Стиляги вірили, що де-де, а в Загребі на взутті знаються; якби Цибатий не ходив по-португальськи, то ходив би по-хорватськи).

Вовчик сьорбнув димно-гіркого стауту й ображено скривився. Ця гримаса в нього завжди напоготові, ще з дев’ятого року життя, з тієї ночі, коли його матір, Кенді, забили до смерті на Манівцях. Вона була вправна злодюжка, а як вип’є, то й хвойдувала — і ножів теж не цуралася. Працювала там, де колії зміяться по вулиці де Валери. Вовчик стояв на лавочці на стрьомі, виглядав полісію. Він посміхнувся у стаут, згадуючи, як Кенді в універмазі «Горґан» змітала туш для очей і банки пудри, щоби загнати димопільським хвойдам по тихих пообідніх барах. Це на випивку гроші. А вночі вони блукали Манівцями. Згадалося, як вона, нализавшись, пригортала його до себе на приступці й заводила старих пісень, мелодій утраченого часу. Він мовби відчув, як тяжко калатало її серце, як вона цілувала йому шию. Пізніше вона на деякий час зникала. Аж потім настала ніч, коли вона не вернулася. Знайшли її біля 98 сходинок. Вовчика туди привели манівцівські жінки, й він ні сльозинки не зронив, просто полежав кілька хвилин біля неї там, де її забили. Холод із сирої землі вже просякав її тіло. Тоді його відтягли, а Кенді закопали.

Він винив північняків. Допив стаут, замовив іще. Від випивки він ставав похмурий, пійло навіювало недобрі думки.

Ще один старий зайшов із завулка, похухав на долоні, протиснувся попри Вовчика — а мав би обережніше — і сів за шинквас. Замовив гарячий «Джеймсон». Із міцними кістками старий, ще й голос, як в актора, йому б на сцені виступати, — а ще Вовчик звернув увагу на руки: кремезні, пошрамовані, покручені.

Вовчик не спускав зі старого ока у дзеркалі над баром.

Судячи з усього, той несповна розуму. Щось собі белькоче. Підборіддя квадратне, красунчик, як давні актори, але здурів. А потім старий обернувся на своєму високому стільці.

— Що, Вовчик-хлопчик щось задумав? — прошепотів він.

І шепіт акторський — стишений, але лункий. Вовчик навіть поглядом йому не зволив віддячити. Треба тримати лице.

— Це ж шанс для молокососів? — спитав старий.

Вовчик скосив на нього око й вишкірився. Старий тільки посміхнувся й кивнув.

— Тобі палець у рота не клади, нє?

Отоді Вовчику мурашки побігли шкірою.

— Мадам, налийте цьому юнакові ще стауту. А то щось він бліденький.

Дивлячись просто перед собою, Вовчик мацнув чотиридюймовий кинджал при поясі — того не було.

— Блідий, просто як його хазяїн, — вів далі Ґант, а тоді вийняв кинджал із внутрішньої кишені й підштовхнув по шинквасу до його власника.

— Ти б із цим обережніше, — сказав він.

Нечасто Вовчикові Станнерсу пересихало в горлі, а зараз таки пересохло.

— Отримав повідомлення, Вовче?

Інші відвідувачі повставали і жвавенько так повислизали надвір, як привиди, а древня барменша вмостилася настільки від них далеко, наскільки дозволяв шинквас.

Вовчик не відповів Ґантові Бродріку, просто на нього витріщився.

— Ну ж бо, під мостом, Вовчику. — Ґант сумовито похитав головою. — Най зласкавляться над душею того бідолахи. Такий несподіваний кінець.

Вовчик нюхом чув, що треба ушиватися, але Ґантів темний погляд гіпнотизував.

— У тебе план є, Вовчику?

Вовчик відвернувся, втупився прямо перед собою.

— А треба б уже на цьому етапі, дитино. Ну, як ти розколеш Стиляг?

Вовчик не відповів.

— Ходи-но зі мною, — сказав Ґант. — Може, поговоримо.

Ґант відійшов за низенький столик у темному дальньому кінці наливайки. Вовчик піймав себе на тому, що зіслизає з високого табурета і тихо йде за ним.

Найкоротший день

Настав світанок сонцестояння, сипнув блідим світлом на болота Великої Пустки. Сонний горностай налякано визирнув зі своєї нори у мурі, худа стара олениха завмерла, чуйна і насторожена, на вапняковому виступі. Кисле світло затопило нещадний зимовий день, вгорі кружляло, видивляючись падло, вороння, далеке сонце перетворило сніг на схилі на брудну кашу, а дика коза понуро щось гризла на високому пагорбі. Річка Боуган бігла і, як завжди, пила підталу болотяну кригу, а сонце найкоротшого дня року здіймалося все вище. Коли Старигань Менніон встав із першими променями поворотного дня, вийшов на крутий берег і задумливо помочився в річку, чути було тільки дзюрчання води.

Він закінчив, застібнув штани і затримався послухати ще.

Серед химородних Стариганевих міркувань було й таке, що болотяна рівнина з плином років стала якась… хистка. Місто Боуган живилося переважно торфом, тож болото кромсали і різали зусібіч. Горішній рівень уже зняли майже повністю, і хтозна, які підземелля потурбували. Духовну природу болота порушили, його тіло пошрамували і зранили. Можливо, звідти й походить боуганське прокляття? Це б аніскілечки не здивувало Стариганя Менніона.

Він зав’язав шворок на штанах, і дозволив вітровієві лизнути свій зад, і скерував свої черевики до Восьмимильного мосту.

Цього ранку Стариганя охопили радісні передчуття — він знав, що це через перспективу кровопролиття, і йому було за це соромно.

О, прокляття Боугана темною тінню лягло на всіх і вся, навіть на такого заслуженого ветерана, як Старигань.

Він звечора послав до міста юного гінця, щоб той стежив за розвитком подій. Кровна помста — це як жарина в соломі: ніколи не знати, коли розгориться багаття, але що розгориться — це точно, у цьому Старигань певен, як у тому, що Тятко Сус сплив кров’ю на хресті, чи в тому, що він сам у той момент не збирається потикатися в місто. Старигань давно вже собі постановив, що свою шкуру треба берегти. Коли ветеран вимітався з західного півострова, це було завжди зумисне, ніколи не випадково. Прожити довге життя — це свідоме рішення.

Малий саме мусив вернутися до шинку на Восьмій милі, от Старигань і рушив туди, за кутом сонця визначаючи час.

На Стариганеві було:

Високі чоботи з дорогими золотими заклепками, вицвілі бриджі мальвового кольору строго по стегнах, певна кількість золотих ланцюгів, важка норкова шуба, щоб захиститися навіть від найлютіших атак вітровію, і лижна шапочка з козиної шкури, прилаштована по-пайківськи на тім’ячку.

Правду кажу, такого стильного старого ви на цілім боуганськім білім світі не знайдете.

Він рушив на Восьму милю через горби. Така в нього тактика: завжди обирай вищий шлях. Прослизай, як привид, — інакше на Пустці не виживеш. Коли він дерся на горби, його тінь довгою голкою колола біле зимове сонце. Він не опирався темній магії, крізь яку ішов.

Барви Пустки на дні грудня:

М’яке золото всохлих очеретів, бліде, як стара обручка.

Проблиски блакитної слюди на кам’яних горбиках, точнісінько такого ж відтінку, як око мартина.

Вишуканий пурпур поснулого дроку.

Старигань брів собі, а скупе зимове світло косо сіялося Великою Пусткою — болотяна рівнина до холери далеко від сонця і пахне цією відстанню. Так кисло пахне могила.

Менніон ішов і жував свої думки. Він сподівався, що помста розгориться швидко й перегорить так само скоро, оновивши місто, як пожежа на полі дроку. Тоді можна буде вертатися, пройтися центром. Подивитися, як усе влагоджується.

Він ішов по хребті, оминаючи пайківську резу, і розмірковував, які ж то повідомлення цей тверезий люд останнім часом вичитав у хмарах і в розсипі зір.

От хто-хто, а пайкі точно знали, що гряде несупокій.

Він почав спускатися до Восьмої милі і якийсь час простував високим берегом річки, заворожений її нещадністю. Нарешті дійшов до Восьмимильного мосту й перетнув його, а Боуган поревів далі, до міста. Помахав зграйці пиворізів унизу: червоноокі завсідники, що цмулили терпке, теж були Стариганеві друзяки, бо хто ж йому не друзяка?

Він спустився до шинку трьома кам’яними сходинками та штовхнув двері.

Торф’яний дим, потайні ніші, випари елю.

Він підійшов до шинквасу й кивнув шинкарці. Крутобедра вдовиця нікому спуску не давала і, як він і очікував, йому теж підморгнула.

Старигань вдав, наче піймав повітряний поцілунок, якого вона не посилала, ніжно втер щоку й підморгнув.

— А налий-но мені хмільного, солодушко, — сказав він, — і повільненько наливай, щоб я на тебе як слід надивився.

Вона хрипко розсміялася.

— Молодість вернулася, Юначе Менніоне?

Старигань Менніон гордо крокував крізь життя, ніколи свідомо не пропускаючи нагоди позалицятися до жіноцтва по корчмах і шинках. Навіть якщо ті були ні риба ні м’ясо, він вважав загравання необхідною люб’язністю. Якщо в тебе манер нема, то, вважай, у тебе нема нічого. Він підхопив кухля, щойно шинкарка його подала, і з розмахом поклав на шинквас шилінг. Вона потягнулася до копійки — а в старенькій іще жевріє хіть, хоча їй уже, мабуть, під сорок, — але він в останню мить накрив копійку долонею, і її рука впала на його. Він, Старигань, секунду сидів непорушно, а тоді знову їй підморгнув.

— А гінця мого малого ще не було, паняночко?

Шинкарка налякано скривилася, схрестила руки на бюсті, однією долонею стисла собі горло — так півострівні жінки казали, що часи настали непевні.

— Не може ж такого бути, що ми всі чекаємо на одного й того ж юнака, містере Менніоне?

Старигань схопив свій кухоль, знову підморгнув і обійшов шинок. Прокуреними закутками нипали звичні пустківські гульвіси. Як на ранню пору, натовп зібрався чималенький — усі знали, що ось-ось надійде звістка з Боугана. Старигань сів у ніші біля каміна, зробив ковток гіркого елю «Фенікс» і став чекати.

Зробив ковток.

І чекав.

Наслухáв.

Зробив ковток.

Просто перед полуднем двері розчахнулися, вітровій ввірвався в кімнату і підняв дим від багаття. Коли двері закрили ногою й дим знову влігся, всі обернулися до малого гінця й побачили, що це насправді ніякий не він, а Здоровань Дом Ґлісон.

Огрядний новинар завмер посеред кімнати у смарагдовому сурдуті й чоботях по коліно, заплющив очі, нервово сіпнув щелепою і застогнав, як слон.

— О! — кричав він.

Побрів, зашпортуючись — зашпортуючись! — до Стариганя й повалився — повалився! — у крісло біля нього, торкнувся ніжними пухкими пальчиками Стариганевої руки, затрепетав.

— О… — проказав Здоровань Дом.

— Знаю, Доме, — сказав Старигань, — ангіна в тебе.

Шинкарка принесла Домові чашку бренді, й він заридав — заридав! — від вдячності, схопив її за руку, притиснув собі до лоба.

— Знаю я, містере Ґлісоне, знаю, — сказала вона.

Коли вона пішла, звівши очі до болотяних небес, Старигань зміряв Здорованя Д. проникливим поглядом і посміхнувся:

— То ти, значить, зблизька дивився на їхню заворушку.

— Та де там, — озвався Здоровань Дом. — У тім страшнім-престрашнім місті мій зад тільки й бачили!

— То, значить, вибрався без проблем?

— Вибрався, містере Менніоне, — сказав він і, підморгнувши, поплескав себе по дебелих ногах. — Ще вчора зранечку почеберяв своїми ходулями. Красно дякую, що послали слівце, пане.

Старигань зробив ковток.

— А раз ти не зблизька дивився на помсту, то як пояснити твій переляк? Тіки не кажи мені, Доме, що ничкувався у якімсь лупанарії у Десятисвіті?

Десятисвіт — це сільце на пустківських горбах, що славилося хвойдарнями.

Дом присоромлено заплющив очі й похмуро кивнув.

— Дай-но вгадаю, Доме… дурман-люльку він смокче… французьке бренді цмулить… та ще й по саме ім’я творця ввігнався у якусь цицькату малолітку?

— Та слабкий я, слабкий чоловік! — застогнав Здоровань Дом.

Двері знову розчахнулися, вітровій знову шарпнув димом торф’яних багать, але коли двері копнули і дим осів, то цього разу на порозі стояв таки хирлявий малий, гонець їхній.

Малий так і повалився, як стояв, навзнак посеред кам’яної долівки.

Малий сліпо втупився, несвідомий оточення, у стелю, і жах був у нього в очах.

Малий забився у судомах.

Старигань підійшов до нього, опустився на коліна, підклав малому долоні під голову й гукнув шинкарку.

— Ану неси-но сюди звірозілля, панночко, і то бігом!

Вона витягнула з-під шинквасу пляшку незаконного зеленого варива — звірозілля, — яке бодяжили високо на масиві над Пусткою розумово відсталі брати з хистом до таких штук. Усі в шинку з’юрмилися над малим. Шинкарка передала Стариганю пляшку, він відкрив її, хлюпнув у кришечку смердючого варива й підніс до тремтячих вуст малого. Обережно їх побризкав. Малий втягнув повітря, сплюнув, зригнув, тоді зробив маленький ковточок і трошки пожвавішав. Розтулив рота, ликнув іще кілька крапель. Старигань дозволив. Одразу було ясно, що малий гонець став свідком Темних Подій.

Здоровань Дом професійно — тут не посперечаєшся — витягнув з внутрішньої кишені сюртука записник на спіралі й облизав кінчик олівця.

— Видихай, — сказав Старигань. — А тепер спробуй усе нам розповісти, гаразд?

Звірозілля почало діяти, повертаючи малому рум’янець і сили. Він спробував щось витиснути з себе, всі схилилися ближче.

— Бо… — прохрипів він.

У кімнаті запала смертна тиша, а малий все боровся зі словом. Йому хлюпнули ще звірозілля. Від жару варива зайнялося слово.

— Бо… — сказав він, — …уган!

— Дуже добре, — сухо відказав Старигань. — І що ж Боуган, дитино?

— А Боуган, — сказав малий, — пішов… до… до… до Тятка Суса!

Старигань узяв дитину за руку й ніжно її погладив.

— Розкажи все, що можеш, синку.

Дитина швидко збиралася на силі. Його підживлювали й ковтки звірозілля, й увага також.

— Полісія перекриває дороги на виїзді, — сказав він.

Крізь торф’яний дим шинком линули низькі посвисти.

— І Високий Плай? — підштовхнув його Старигань.

— І Плай перегородили, пане, — пояснила дитина.

— А ти ж як вибрався, синку?

— Через болота.

Всі в кімнаті стрепенулися, уявивши, як малий гонець пробирається болотами глухої зими. Тут навіть сильний дорослий чоловік не знати як повівся б. Диво, що болотяна діра не пожерла це гороб’яточко. Здоровань Дом почервонів від щастя, роблячи нотатки для особистого нарису в «Месник».

141

МІСТО БОУГАН

— І куди віє вітер, дитино моя? — прошепотів газетяр.

Гонець заплющив очі й повільно повів оповідь далі.

— Від заходу до світання смолоскипи ллються з Висоток, як пси, що рвуться лизнути кістку, пане.

— Ну, це ми знаємо, — сказав Старигань. — Смолоскипи аж з дороги на плантацію видно.

— За першим же сигналом, — вела дитина, — виступили північняцькі свистуни, потім п’ять барабанів…

— Отакої. — Здоровань Д. натішитися не міг.

— А тоді спустилися північняцькі крикуни, пане. Я стільки ніколи й не чув!

— Давай-но. Іще.

— А далі що я бачу? І це власними, тіпа, баньками? А бачу я… я… я…

— Та кажи ж бо, дитино!

— Я бачу… наїзд з восьми кланів, пане.

Шинок охопило сум’яття, зойки, сльози. Пиворізи з Великої Пустки, як завжди у часи Несупокою, одразу вдарилися в релігію:

— Ой, матінко Тятка Суса!

— Ой, Тятку Сусику, спустися, захисти нас!

— ТС, зласкався!

— ТС, змилуйся!

— Ой, Тятку, не полишай нас, не полишай нас зараз!

— Тятку-любку, пребудь із нами!

— Тятку-любку, пребудь із нами навіки!

— Та заткніться-бо, розпащекувалися! — гарикнув Старигань. — Квилите мені тут, як ягнята срані!

Він нахилився просто до малого гінця.

— Прошу, синку, не змовкай. Значить, банда з восьми кланів. Ти певен? Ти, тіпа, сам до восьми дорахував?

— Вилупок К’юзак, сер… він завербував Макґроарті, Ленанів, Діллонів…

— Це не новина. Ці мудачки здавна в нього в кишені.

— Але він ще й Галпінів завербував, пане, він Фіцгенрі завербував, і Леніганів теж…

— Тятку Сусику, не полишай нас зараз!

— Тятку, спустися до нас! Тятку, кажу, спустися!

— Я вас прошу! — заволав Старигань. — Годі вже про Тятко занюхане! Тятко вам зараз не поможе!

Малий гонець зустрівся з ним поглядом і не відвернувся, і тоді Старигань зрозумів, що дитина каже правду.

— А ще, пане… Він Макґратів завербував, отак-о, січете?

— Ось і вісім. — Здоровань Дом тихо присвиснув, написав — вісім (8) — і поставив галочку.

Це Стариганеві Менніону геть не подобалося. Навколо нього у шинку вирувала недовіра, острах, жах. Три копійки ставлю: багато жовтих місяців зійшло над цим хріном кнурячим, Боуганським півостровом нашим, відколи ми востаннє бачили, як із Північних Висоток спускалася банда на вісім кланів.

— Вісім родів… — узявся підраховувати Старигань. — Це ж десь до… хтозна… це скільки, Доме? Щось до ста п’ятдесяти довбнів?

— Та легко, — підтвердив Здоровань Д.

— Щонайменше, пане, — сказав малий гонець, — судячи з того, шо там виділи.

— Цього з запасом вистачить, щоб захопити Манівці, — докинула шинкарка.

— Мені прям хочеться накатати спецвипуск на 32 сторінки, — зітхнув Здоровань Дом.

— Цить-бо, — гарикнув Старигань. — Хай малий розказує.

— Та вони вже захопили Манівці, пане.

У шинку знову здійнялося сум’яття і плачі, але Старигань рішуче підніс руку і всіх заткнув.

— Шо кажеш, синку?

— Гартнетт кинув Манівці, пане… лишив їм на поталу!

Шок і розлючене сичання, тільки Старигань посміхався.

— А Стиляги де?

— Сам я не бачив, пане. Але подейкують, що Стиляги групуються і готуються по той бік Допільського мосту.

— І входи на Манівці всі перекриті, правильно?

— Всі до одної халупи на Манівцях позакривані й позамикані ще з ночі, щоб північняки не пробралися. А Стиляги ні душі грішної не послали їм назустріч.

— Ага, — сказав Старигань. — Схоже, Цибатий хоче, щоб північняки вимоталися.

— У корінь зритé, містере Менніоне, — сказав Здоровань Д. — Він їх присипляє!

— Будемо на це сподіватися, Доме. А ти бачив клани зблизька, дитино? Виглядає на те, що банди взялися до діла серйозно?

— У них і дубці з цвяхами, і мачете, й молотки, — пояснив малий. — Кинджали лищать, цеглою кидаються. Налітають на все, що ворушиться по той бік, де Манівці, тільки нічого там особливо не ворушиться, пане. Крім кількох псів і п’яниць. Ото й усе.

— У голові не вкладається, — сказала шинкарка, — що в Боугані такий кавардак, а до дня народження Тятка Суса три дні тільки. Що ж то з нами всіма не так?

— А те, мадамо, що з річки віє… — протягнув Здоровань Дом.

— Заткніться! — гарикнув Старигань. — Давай, дитино.

— К’юзакова банда плюндрує Манівці, пане. Все до ноги трощить. Палить площі.

— Очі вже, либонь, позаливали?

— Авжеж, пане. І мускат із міхів цмулять, і дурман-люльки трамбують, аж гай гуде. Ще й курвів своїх уже поприводили і просто на вулицях що тільки не виробляють.

— Нема в них стилю! — вигукнув Дом Ґлісон.

— Стиль їм навіть під заставу не дадуть, — погодився Старигань.

— Боуган навпіл перетяли, — зітхнула корчмарка, яка теж насолоджувалася розповіддю.

— А Гартнетт, думаєш, готовий?

Малий спинився, щоб сьорбнути звірозілля. Засранець малий тільки й хотів нализатися, кажу як є.

— Кажуть, що це молокосос Станнерс закликає Стиляг до порядку.

— О, — сказав Старигань.

— Сам Цибатий поки що нікуди не потикався. Кажуть, у рудого лави Стиляг налічують до вісімдесяти лобів, і всі під стягами. Тільки й чекають на свисток.

— Під стягами, кажеш?

— Багряним і чорним, пане.

— Он воно що, — сказав Старигань, свідомий і всього жаху цього дня, і гордий зі звитяги.

— А полісія що? — уточнив Здоровань Дом.

— Все поперегороджувала, пане. По бік Манівців від вулиці Дев і миша не прослизне.

— Стримувати вирішили, — сказав Здоровань Дом. — Ну, нехай щастить.

— А на Пустку це не перекинеться? — нарешті злякалася шинкарка.

Старигань замислився.

— Складне питання, мадамо. Ми всі знаємо, що таке Велика Пустка. Тут симпатії міняються за вітровієм. У багатьох із нас є кревні на Манівцях, але в багатьох і на Висотках. Що мені серце підказує? На болота це не перекинеться, доки одна з банд не заплатить, і то заплатить страшну ціну.

Малий гонець тим часом цілком оговтався. Його посадили на табуретку при багатті й укутали, налили гарячого молока і ще звірозілля. Прихилившись до малого, Здоровань Дом вивідував у дитини додаткові деталі. У малому розгоралася гордість: ще б пак, початок боуганської кровної помсти побачив. І шинок зимового дня раптом оповила святкова атмосфера радісного передчуття.

Старигань полишив натовп пліткувати й язиками плескати, а сам вмостився на високому табуреті у тихій ніші. Чи розумно вчинив Цибатий, дозволивши малому Станнерсові зіграти таку помітну роль і зібрати лави Стиляг?

Перечитавши свої записки, Здоровань Дом приєднався до нього.

— Мудро ти день вибрав, щоб навідати своє пустківське бюро, Д.

— Спасибі ще раз за наводку, містере Менніоне.

Так вони й сиділи посеред іскор і торф’яного диму, розмірковуючи над становищем і мовчки все обмізковуючи. А тоді:

— І що думаєш про тактику Гартнетта, Доме?

Повіки у товстого газетяра затрепетали у п’янкому захопленні.

— Те, що він дозволив Вовчику-хлопчику вийти наперед? Здається мені, він натякає, що готовий все покинути, містере Менніоне.

— Кому натякає?

— Своїй пані-дружині?

— Може, ти і правий, Доме.

— Може, їй забаглося, щоб він побільше часу проводив на припоні, січете? У трояндовому саду щоб помагав.

— Чи взявся до більш шанованих справ. Звичайно, складно і родинне життя вести, і Стилягами верховодити. Йому не позаздриш.

— На домашньому фронті теж не можна лишати пробоїн…

— І то правда. Але ж дивно, нє? Ґант вернувся — і це може на краще вийти Вовчику-хлопчику.

— Це може звістувати зміни у Стилягах.

— І в місті заодно.

Вони, парочка ця, поринули у задуму — про тихі, але рішучі маневри кохання, про те, як вони можуть змінити ціле місто, ціле царство, цілий світ. Старигань замовив ще одне хмільне, Дом — французького бренді.

То, значить, наперед вирветься Вовчик-хлопчик?

Врешті, саме під час кровної помсти у Боугані здобувають славу.

Незгасне світло

Гля сюди:

Ґант Бродрік, який останні тижні зо три не склепив повік, у найпаршивішу грудневу погоду привидом прослизнув спорожнілими вулицями Нового міста і з надією скерував ступні до круч Бовісти.

Він піднімався нагору, а вслід йому з Манівців линули крики та кпини північняцьких покидьків.

А Стиляги тим часом тримали позиції у Дополі, чекаючи на слушний мо і наказ Альбіно.

Хто-хто, а Ґант пробоїну побачив.

Його взяла в облогу зимова туга. На розкладачці у фургоні кожна безсонна ніч тягнулася, як вічність. Щоранку почувався так, ніби сточив війну. У нього фургон уже в печінках сидить. Стільки років блукав, а його досі вабить боуганська погань. У круглій, як полядвиця, голові здіймаються криваві думки. Минулої ночі він ледве стримався, щоб не придушити малого рудого паршивця на місці — й тим порятувати від очікування страшної долі, що напевно йому рокована. Але в нього, Ґанта, є робота. Він погодився на цю роботу: за повернення треба платити.

Йому не сиділося на місці. Він пускав слину від жаги, яку годі описати словами. Ностальгія така, що й не сказати. Його тупі думки розбігалися на всі чотири сторони. Хай би під яким кутом стояли стрілки годинника, він не виринав із запеклої дискусії між різними версіями себе. Гази пускає, під очима мішки, аж захрип від емоцій — аж ось усе одно, попри все, преться віддатися на ласку коханню.

Просто супер.

Урешті-решт він видерся на бовістинську кручу й увійшов у парадніший Боуган — уздовж ошатних терас суворо й замріяно височіли у мряці дерева, переплітаючись голими на зиму руками, краса невимовна, Ґантовою щокою тихо скотилася сльоза. Всі вежі та димарі стриміли у брудне зимове небо, а він знав, куди йти, точно знав, бо це не вперше за цей сезон він видерся на кручі.

Він стежив за її тінню, силуетом, усю зиму стежив, просто здалека.

Він швидко облизав великий палець із табакерку завширшки і пригладив чуба, який вічно спадав на лоба, а тоді подумав, що, може, той пришпорить її спогади — може, хай собі висить непригладжений, по-юнацьки. А тоді пирхнув. Ледь не захлинувся нещадною комедією підліткових вивертів мозку: знову почувався геть юним. Ґант — півстоліття завдовжки, а все туди ж — нюні від кохання розпустив.

Зимовими ночами він готував перші слова, які їй скаже. Викладав їх перед собою, зважував. Промовляв їх місяцю над Великою Пусткою й диким козам. Пробував передбачити, як вона прийме його слова, — пробував уявити, як вони увійдуть. Ночами несходимими намагався зрозуміти сенс її мовчанки, її відмови відповісти на листа. Напевно, вона боїться, звісно, боїться, що він повернеться, і Ґантові цей страх дарував надію. Довге кохання ходить звивистими стежками, як спіралі дощової краплі на шибі.

Він сягнув їхньої тераси. Його живіт напнувся від страху, йому було млосно від нервів — ось тут усе і скінчиться, тут і зараз, — проте кохання, як і смерть, змушує відвертатися від наближення темряви, а він уже був під їхніми дверима, і він постукав, і ту ж мить всі заготовані слова розвіялися, забулися, розгубилися, і йому лишилося одним-однісіньке слово — вона відкрила майже одразу, — і він сказав це слово:

— Маку.

Логан і Мудак зустрічаються з піщаними пайкі

Найкоротший день паскуднішав із кожною секундою й під загрозою вечора став такий паскудний, що гіршого білий світ і не бачив. У чорній ямі грудня дощ бив навскіс, шмагав холодним батогом. Вітровій роздавав усім вказівки, войовничий, як підтоптана мати курви. З-над океану привидом наповзав крижаний туман, від якого язик замерзав у пельці. Логан Гартнетт і Мудак Берк простували вперед, попри вітер і зливу, майже несвідомі погоди — уроджені боуганці.

Вони вийшли з Димополя, з тилу, до рейок, що вели в дюни. Колії були прадавні. У сиву давнину — не сьогодні це було і не вчора — молодь спускалася коліями, аби подихати морським повітрям, позапускати зміїв і потуркотати зі своїми любками й любчиками. Але дні повітряних зміїв у Боугані давно минули, й Мудак повернувся до Логана і сказав:

— І схєра це ми заявимося до сраних піщаних пайкі, Г.?

— А з того хєра, Мудаче, — сказав Логан, — що ми імпровізуєм, січеш?

— Але серйозно, містере Г., до пайкі піщаних? Ви по чесноку? Є дно, а є, тіпа, дніще.

Логан понуро знизав плечима. Прогадавши отак із днем, він був геть не в гуморі дебатувати з недорікуватим Берком про моральну неславу піщаних пайкі.

— Я знаю, що в тебе, Мудаче, високі стандарти, — сказав він, — тож поясню тобі тактику ще раз. Ми ось із чим зіткнулися: з Північних Висоток зійшло вісім кланів. Вісім, кажу тобі! Востаннє стільки довбнів сходило з 98 сходинок ще за втраченого часу. Та хай би скільки їх було, всі до одного з давньою цвіллю. Ти тільки послухай…

Він сіпнув великим пальцем через плече: крики північняцьких заводіяк, навіть попри завивання вітру, долинали аж на Задні Манівці.

— Ці юні джентльмени, вони ж геть не знають… стриму, Мудаче. Вони думають, що ми повтікали й лишили все їм. Вони грають своїх дівок просто на вулицях. Налягли на випивку й зілля, наче випивку й зілля щойно винайшли. Зачекай ще годинку-дві — й вони налижуться. Якщо наберемо стільки ж людей, як у них, то ми просто приберемо вулиці — та й усе.

— Та все ж, Г… Хіба це пайкі піщані нас підтримають? Піщані пайкі — й Манівецькі Стиляги?

Тут Логан і завмер, як ішов; Мудак помітив це не одразу.

На високій дюні над ними у похмурому присмерку безгучно виросла лава піщаних пайкі.

Січете?

Піщані пайкі, тихі-претихі у дедалі густішій пітьмі.

Ну, знаєте, є на Боуганському півострові такі, що кажуть: нема чорта більш гожого над піщаного пайкі. Кажуть іще, що піщані пайкі виростають із дюн, вдалині від людей. Піщані пайкі — це те саме, що ірландські, тільки вони обжилися на кінчику півострова, на тонесенькому лезі землі за Димополем, де трава-амофіла сплітає докупи вервечку дюн. Товсті канати амофіли міцні, як корабельні, і, за легендою, було в дюнах щось недобре, хоча поширювали цю легенду самі ж піщані пайкі. Може, вони просто не хотіли, щоб інші до них лізли.

Вони стояли загоном на високій дюні, їх було тузин, всі розцяцьковані косичками, перами і знаками — дивні птиці, що не кажи.

— Говоритиму я, Мудаче, — сказав Логан.

Так і вийшло, що в сутінках найкоротшого дня Логан Гартнетт і Мудак Берк підіймалися на дюну, лава пайкі стояла й мовчки спостерігала за їхнім наближенням, а сиротливі сосни на хребтах дюн виспівували в темному присмерку під поривами вітровію.

Піщані пайкі ходили в жилетках, незалежно від сезону, волосся заплітали у товсті коси й оздоблювали сорочим пір’ям, а на груди попелом наносили знаки, невчитні ні для кого, крім їхньої породи. Мученики солодкого зілля, вони були тихі й обережні, як піщані зайці — їхні сусіди й інколи, у чорні часи, їхній харч.

— І як поживаємо? — радісно вигукнув Логан Гартнетт.

Наші брати, піщані пайкі, осіли на дюнах ще з діда-прадіда. У них там і кузня є, де вони кують зброю для самозахисту й на обмін. Також вони виготовляли ворота на шість дощок, які збували фермерській братії — фармойрам із Великої Пустки. Пили вони бузиновий джин, одружувалися в чотирнадцять і полюбляли журливий писк скрипки. У кровну помсту лізли нечасто, та й хіба вони коли-небудь взагалі втручалися?

Подейкували, що нема на півострові видовиська, жаскішого за піщаного пайкі, що закачав рукави до бою.

Коли Логан і Мудак підійшли ближче, стало видно обличчя пайкі. Зазвичай обличчя в них поорані зморшками, бо вони багато поколінь вдивлялися у піщані обшири дюн. Їх десятиліттями лупив дрібний пісок, надаючи шкірі дивного сріблястого відтінку, ніби пайкі наші народилися на якійсь далекій планеті, з іншими газами й мінералами.

На Логанове вітання ніхто не відповів, але він побачив, що пайкі тримаються доволі-таки безжурно.

Відомо, що вечорами піщані пайкі уважно слухають наспіви вітру й вичитують із них звісточки з Великої Пустки. Якщо є у вас хоч крапля пайківської крові, то Велика Пустка — дім душі вашої, болото-материзна, тямите? А ще піщані пайкі читають послання нічного неба, і Слово сходить на них із руху зірок. Логан знав, що зараз, коли він хоче заручитися їхньою допомогою, багато залежить від того, що вони почують у вітрі і прочитають на небі. Так уже повелося, коли маєш діло з піщаними пайкі.

Логан і Мудак спинилися за кілька метрів від лави пайкі.

— Усміхнися, Мудаче!

Мудак, як умів, вигнув пельку в якійсь подобі посмішки, вітровій притих, і на мить запанувала тиша. Верхівкою дюни пройшов сірий заєць, підвівся на задні лапи і завмер, спостерігаючи за чоловіками, — здавалося, таїна дюн криється у тій непорушній жилавій фігурці.

Так повелося, що піщані пайкі наші забобонно приписують сірим зайцям великі знання — ось тільки цю бубликів в’язочку ми прибережемо на якийсь інший, простіший день.

— Геть незлий вечір! — гукнув Логан Гартнетт.

Чи був у піщаних пайкі лідер? Був — пухкенький хлопчина, який прозвав себе Принцом Гладуном.

От він зараз і виступив наперед лави — показна постать, хоча геть юний, тут не посперечаєшся. У плечах він був завширшки, як кінь-возовик. Подейкували, що в нього вісім дружин, віком від чотирнадцяти до сорока шести, і всі як на підбір, чорноокі й тонкокості, та ще й три з них сестри, і наплодили вони двадцять двох малюків. Принц Гладун мовби збирався помахом власного члена збільшити населення пайкі.

Він зміряв очима Логана й Мудака.

Він тихо хихотнув.

Його обличчя скам’яніло — загадкове, невчитне.

— Я і я Далекозір, — сказав він.

Косички, товсті, як канати з піщаної трави, сягали Принцові Гладунові до пояса, брудні червоні вельветові штани сиділи низько й були заправлені у шкіряні чоботи, а жилетку він розстібнув, щоб усі бачили широкі голі груди, на яких чорнилом був витатуюваний оберіг.

— Шо за фігню він несе, Г.? — спитав Мудак.

— Це в них такий титул давній, — сказав Логан. — Цить, дитино.

Принц Гладун спустився до Логана й Мудака схилом дюни, як заведено у піщаних пайкі. Зблизька він виглядав ще гірше, ніж здалека.

— Це з Альбіносом я говорю, еге?

— Я Логан Гартнетт, Принце. А це — хлопчина мій, Мудак Берк.

Піщаний пайкі повільно провів рукою по своїх кісках, стиснув кулак і сардонічно торкнувся кулака Логана.

— Все норм? — уточнив Мудак.

Принц незлостиво йому посміхнувся, й Мудак опустив очі. Цікаво, а пайкі з першого погляду бачать, у кому, тіпа, є пайківська кров? Принц дав своїй обшарпаній команді знак, що можна розслабитися, ґречно оглянув Логана й підвів брови в люб’язному запитанні.

— Чи можна перекинутися тихим словом? — спитав Логан.

— То зайве, Альбіносе.

— Як так?

— Я і я Далекозір.

— Ти це вже казав.

— Я і я баче боуганський заміс.

— І що на це скажеш, Принце?

Принц Гладун сумовито похитав головою.

— Я і я носом чує, що поскубуть Альбіноса заводіяки з півночі.

— Правду кажеш, Принце.

— Я і я й так знаю, що кажу правду, — м’яко виправив його Гладун. — Бо Я і я правду відає, Тятком послану. Я і я Далекозір.

Логан примирливо спитав:

— То мій візит не став для вас несподіванкою?

— Шо нє, то нє, Альбіносе. Я й ціну назвать можу, тямиш?

Вони спустилися до пайківського табору. З темряви вигулькували жінки й діти, дивилися широкими очима: ще б пак, чужинці в дюнах. Діти піщані, звичайно, дивна порода — років до семи не ходять, а на чотирьох повзають, як ящірки, от вони з сичанням і сповзлися до Стиляг. Мудакові, правду кажучи, мурашки шкірою пішли, надто як почув дивне сопіння-стугоніння десь неподалік.

— Це що, Г.?

— Клітки з хортúцями.

— А вони правда…

— Заткнися, Мудаче!

Вони підійшли до центрального багаття табору, що палало в ямі, оточеній нагостреними палями десь от скіко заввишки, може метри зо три. Палі були розставлені так, як велить звичай, і зверху на кожній прибитий скальп.

Старі пайкі сиділи навпочіпки круг вогню, передавали пляшечки звірозілля, тут пахнуло травою, якась стара ревіла баладу про пайківський втрачений час, а неподалік пульсувала кузня.

Логан тримався, як умів; Мудак не піднімав очей.

— То, кажеш, ціну можеш назвати, Принце Г.?

Усе чоловіцтво піщаних пайкі поприсідало навколо багаття навпочіпки, і Логан із Мудаком приєдналися до них, а Принц Гладун якийсь час щось шепотів.

Піщані пайкі нечасто полишають табір. Ненадовго вийти можуть, коня добути чи перетерти справи з вусатим продавцем дизелю у Клер чи Ґелвеї, але потім знову повертаються в дюни — з новими шрамами й новими похмурими розповідями. А найчастіше і з новими скальпами на палі. Не варто намагатися їх піддурити, і Цибатий це знав, коли кивнув, почувши ціну Принца Гладуна.

Вони поплювали на долоні й потиснули один одному руки.

Так і вийшло, що не минуло й півгодини, як боуганські вулиці стали свідками нового, геть дивного повороту долі. Пайкі погодилися очистити Манівці від північняцьких заводіяк, а Логан в обмін пообіцяв їм третину прибутків від димопільської торгівлі й участь в управлінні на щодень.

Мудак Берк не міг щелепи з землі підняти.

— Це ж пайкі, Г.! А ти їм — третину димопільського бізнесу?

— Заткни свою хавку срану, Мудаче, я ті прошу!

А як стемніло, почалася чортівня. З вершини піщаних дюн під проводом Принца Гладуна спустилися піщані пайкі — цілих чотири тузини, озброєні для кровної помсти.

Вони несли і ножі, і залізні ломики, і прути зі старих решіток, і дубці з цвяхами, морені в морській воді, і цеглу, і шкелпи, і каміння, і молотки, і викрутки, і несли вони ці предмети з милою оку безжурністю.

Мудак Берк і Логан Гартнетт трималися позаду шеренги.

Мудак ішов пригнічений і спантеличений.

Логан ніс мотузку.

Інтер'єри Бовісти

Зі старого маєтку вигребли всю начинку, утворивши широку сувору залу. Від мощеної вапняком підлоги до чорних склепінь довелося б дертися різьбленими стінами метрів, може, зо десять. Вікна з маленькими шибами у свинцевій оправі були тонкі й загострені, суворі, як у церкві, з темним, напівпрозорим склом. На висоті десь дві третини від долівки вздовж стін кімнати тягнулася платформа-мезонін, до якої можна було піднятися гвинтовими сходами з різних боків. По всій платформі рядком висіли вішаки — сотні й сотні, його і її, завішані всіма кольорами, на один сезон — яскраві, на другий — приглушені, здатні задовольнити всі примхи моди. На стягах, прив’язаних до дубових балок під стелею, виднілися символи півострова. Від центрального каміна до високих склепінь здіймався довжелезний димар. У каміні горів торф із Пустки, й відблиски вогню витанцьовували на Маку, що сиділа при нім на низькій кушетці, схрестивши ноги: струнка, як раніше, але вік уже видно.

На Маку було:

Замшеві штани-капрі, їхній колір нагадував приглушене сяйво куркуми. Струнку фігурку підкреслював чорний верх із прозорого шовку, накидка з золотистого хутра іберійської рисі. В очах — хитрі веселощі, а вуста складені в невчитну гримасу.

Освітлювали кімнату свічки в кованих залізних підставках, закріплені на стінах з готичними інтервалами.

Ґантів хворобливо зацікавлений погляд притягувало ліжко. Воно ховалося в ніші в кінці кімнати, завалене шкурами й ковдрами; спинка була виточена з мореного дерева.

До горла Ґантові підступала нудота.

На стіні висіла одним-одна велетенська фотографія у рамці, така ж надміру велика, як і зображений на ній величезний ірландський вовкодав скорботного образу.

Ґант сказав:

— А що за пес?

Маку зміряла його спокійним поглядом.

— Чого вернувся, Ґ.?

Він сів на кушетку біля багаття навпроти неї — власне, бухнувся, бо ноги підкосилися. Він не витримував її погляду довше секунди. Кожен жест, кожен вираз її мінливого, як погода, обличчя завдавав йому болю. Тепер він аж надто чітко бачив, як позначився на ній вік. Бачив зморшки та припухлості, що поглибляться і всохнуть із плином поганих років.

— У мене немає відповіді, — сказав він.

Його поява на порозі мовби й не порушила її рівноваги. Вона відчинила двері, ніби на нього чекала. Відступила вбік, пропускаючи його у величезну печеру кімнати. Він був свідомий кожного свого руху. Почувався так, ніби йому знову дев’ятнадцять, і намагався поводитися, не як вайло з Великої Пустки.

— А пес — це Альфі, — пояснила вона. — Покійний. Його потяг збив.

— Логанів пес?

— Наш.

— Гарний.

— І тупий.

— А так часто буває, що тупість і краса ходять у парі, Маку.

Він бачив: проблиск гумору її підбадьорив. Обережно, Ґанте, сказав він собі, не пащекуй: тобі не треба її вражати.

— Ти тільки на себе поглянь, — сказала вона.

— Знаю, — сказав він.

— Де тебе носило, Ґанте?

Легкої відповіді на це не було. Хіба сказати, що він був у найтемніших печерах, де криються чудовиська.

— Де тільки не носило.

— Це я знаю, — сказала вона. — Ми…

Королівське «ми».

— …інколи дещо чули.

Він потер руки, щоб вони не затремтіли. Кожне слово, що зривалося з її вуст, повертало його у втрачений час. Краще на неї не дивитися, хай краще мрії тривають.

— Багато де встиг пожити, — сказав він.

— Не сидиться цим кісткам. — Тут вона хитрувала. — Недарма в резі народився.

І він хитрував у відповідь.

— Тут багато в кого кров пахне димом із похідних багать, Маку.

Блідий юнак Логан став до лав Стиляг недавно. Він був високий, він був худий, він був стильний. Лютий, як ласиця, і такий же милий на фізію. А що у Стилягах робили з тими, кого боялися? Їх тримали поближче до себе: так Логан і став лейтенантом у Бродріківських Стилягах. Ґант йому не довіряв і відправляв на найскладніші завдання. Може, сподівався, що той не повернеться — може, так і було задумано… Ти тільки з нею говори, Ґанте, не показуй, що мандруєш назад у часі. Не дай їй побачити своєї слабкості.

— У вас, бачу, на Манівцях страшки розгулялися?

— Покидьки північні.

Помста в Боугані сягає далеко в минуле, — думав Ґант, сидячи на кушетці й обсихаючи в теплі. Не місто, а дитсадок.

Якось, пригадав, північняки облили хлопця смолою й виваляли в пір’ї коло корабельні — це Ґант його знайшов у калюжі чорного багна, як птаха з нічних жахіть. Хлопець був Ґантів, треба було мстити. Він послав молокососа Логана. А коли той помстився, то навіть серед Стиляг були такі, що боялися дивитися йому в очі.

— Ти знаєш, я тобі писав.

— Ти знаєш, що я отримала листа.

— І не тільки того листа, Маку. Я сотні листів написав. Десятиліттями писав. Тільки не відправляв.

У Логана був тихий голос.

У Логана не було мачо-понтів Стиляг.

Логан — той був… крутіший.

— Я його в місті бачив, — сказав він їй.

— Я так і думала, що ти нипаєш серед тіней, Ґ. Ти завжди вмів ховатися… доки не клюне щось велике.

— Це талант, — сказав він. — А він щось не дуже щасливий.

— А хто тут щасливий, у Боугані сраному? Що, думаєш, я щаслива?

Смаглява дівчина, яку він знав, прозирнула на мить у її погляді, але тепер він із мігреневою ясністю розумів, що їхній час минув.

Логан вдягався трохи не так, як інші. То нашийну хустку начепить, то черевики трошки іншої форми. Коли у всіх квадратні носаки, Логан Гартнетт не заспокоїться, доки не заявиться в «Альядосі» із гострими — і з хитрющою міною. Стиляги придивлялися до нього, аби зрозуміти, що буде далі. У Ґанта, звісно, були найдорожчі костюми, але він не міг позбутися відчуття, що навіть у них виглядає, як трудяга з торф’яників.

— Вибач, що не відписала, — сказала вона, — тільки що я могла сказати?

Він не забув, як вона запала на Логана. Все відбулося в нього на очах, просто в кафе «Альядос». Логан ошивався перед баром, виманював із музичного автомата мєдляк каліпсо. Постукував гострими носаками по кутиках автомата, вправно брязкав закаблуками, ніби віднімав життя у черва. А щойно всі перевзулися у гострі носаки, Логан Гартнетт струснув пил із черевиків із квадратними.

Ночами Ґант говорив із Маку про Логана. Відчував, що від його слів у неї змішані почуття. Ґант і сам не вмів нічого приховувати. Він знав, що Логан не буде з нею такий ласкавий.

— Маку, мені не треба…

Не знайшов слів. У дивній похмурій кімнаті Ґант почувався не в своїй тарілці. Маку поглянула на нього, піймала його погляд, посміхнулася. Вона була прегарна, але сорокатрилітня.

— То, значить, шляху назад нема? — спитав він.

Він стільки років блукав, а їхні розмови пам’ятав дослівно:

— У цьому місці тобі відміряно от скілечко, не більше. Може, час і нам вийти на Високий Плай, дівчинко?

Якби він лишився в місті, боуганська погань його доконала б.

От Логан — той нікуди не піде, та й у Маку Боуган у крові та кістках. Маку з тих, хто залишається.

— Я ж тебе просив, пам’ятаєш? — Він повернувся до бовістинського багаття. — Я просив тебе йти зі мною.

— Ой, Ґанте, перестань…

— Я знав, що ти не підеш.

Вона підсунулася до краєчка кушетки, і стиснула долоні, й на мить піднесла до вуст. Тепер вона говорила з ним дуже ніжно.

— Ґанте, — сказала вона, — ми три тижні погуляли.

Знову нудота в горлі.

— Знаю, — сказав він. — Я знаю, що нічого за тим не було.

— І чого ж ти тоді тут, Ґ.?

Реальність при світлі багаття прокреслювала зморшки на її постарілій шкірі. Вона — вже не та, кого він потребує чи хоче. Реальність заразила його своєю гіркотою, своєю правдою. Перед ним раптом з’явився новий шлях; була в ньому своя солодка мстива логіка.

— А я тобі скажу, чого я тут, — сказав він.

Кровна помста

Гартнеттові Стиляги збиралися під стягами на тому краю Димополя, що ближче до дюн. Настала перша пітьма найдовшої ночі. Нерви у Стиляг були ні к чорту. Бушував і пік адреналін, згиналися пальці, потріскували суглоби, стискалися щелепи, стяги під поривами вітру зловісно шелестіли. Від багряних і чорних стягів відгонило чимось церковним, неороманським. На них наквецяли символи й гасло манівцівських Стиляг:

Допіль завмер у радісному передчутті, а хвойди, вибалушивши очі і сп’янівши від соку помсти, з високих вікон співали оди з рейтингом XXX хлопцям-Стилягам.

Хлопці-Стиляги махали хвойдам у відповідь і бодай намагалися прикидатися безжурними.

Завсідники допільських наливайок і дурман-салонів з пошаною й острахом відзначали, що серед Стиляг затесалися піщані пайкі, які вселяли трепет у серця містян.

Піщані пайкі трималися спокійно-преспокійно. Вони розминали руки-ноги, гімнастично потягувалися, картинно підкидали ножі у повітря й ловили їх за спиною, раз у раз підкладали в люльки горошинки найчорнішого гашишу і глибоко затягувалися — такі вони були, Вбивці з Дредами з лабіринту дюн.

Стиляг і легіонерів-піщаних пайкі разом ледве-ледве набралося стільки, щоб зрівняти сили з вісьмома кланами північняцьких заводіяк, які бушували по той бік річки, у боуганських Манівцях.

Логан Гартнетт походжав красуючись між лав: кого посмішкою підбадьорить, кого шепотом. Його вуста хитро стискалися у самовпевненій посмішці. Найелегантнішого крою італійський костюм він церемонно доповнив капелюхом-циліндром.

А тим часом матері, сестри й коханки Стиляг ходили юрмою, сиплючи слізьми й медальйончиками-оберегами з портретом Тятка Суса.

Мудак Берк підскакував, як на пружинці, і сичав Стилягам щось підбадьорливе. Свою німчурку-любку Ангеліну тримав на видовжуваному бойовому повідку, й вона витанцьовувала, пускала слину й відображала сяйво грудневого місяця блискучими очима. З Мудакової джинсової жилетки стирчали голі руки, а на ногах у нього були гівнодави з мідними носаками; в жилах вирували гордість, збудження, страх. Ангеліна не мала й ріски в роті вже три дні.

Дженні Цзинь гасала юрмою і кричала шалені прокляття китайською. Вона розмахувала над головою шипастою кулею на ланцюгу. На ній був чорний нейлоновий комбінезон, такий тугий, ніби його нанесли на тіло, як фарбу, а курила чорну сигару в тон. Багряна губна помада виглядала, як рана.

Усі погодилися, що найкраще вбрався Вовчик Станнерс. Причепурився, наче востаннє: ска-костюм кольору електрик, білі вінілові черевики на платформі зі сталевими носаками. На спеціально пошитій перев’язі — чотири шкелпи напоготові. Він мовби витанцьовував, міряв Стиляг поглядом і показував на Манівці, де заводіяки-північняки сипали прокльонами та кпинами.

— Шо, так і будем підмахувать? — сичав Вовчик. — Я кому кажу, так і будем, тіпа, підмахувать?

У ту мить Логан підійшов до хлопця, і обійняв, і щось прошепотав; Вовчик покивав.

Так, і це Вовчик висвистав три короткі ноти, і Стиляг оповила велика тиша.

Свист складався у простеньку мелодію, що здіймалася, а потім знову опадала, — меланхолійну, викопану з утраченого боуганського часу. Була в ній особлива сила, яку я навіть не намагатимуся пояснити тим із вас, хто не мав щастя народитися в цьому місті, й після мовчанки, що протривала мить, Стиляги відповіли на неї плинним сумовитим наспівом, і цією нехитрою музикою присягнули на вірність Манівцям, і всі як один виступили їх відвойовувати.

Не повірите, навіть пайкі піщані вкурили момент.

І коли банда рушила допільськими вулицями, всі до одного підхопили мелодію, й та полинула через міст, а коли сягнула вулиць і завулків на Манівцях, заводіяки з півночі зрозуміли, що їхній наступ не лишиться без відповіді.

Тут паршивцям душа пішла у п’яти, щоб ви й не сумнівалися.

Родини з Манівців, що позабарикадовувалися у своїх панельках на час нападу, теж почули посвист Стиляг, і ринулися на дахи, і їм дух перехопило від гордості, коли вони побачили, як по той бік річки Боуган наближаються горді стяги. Нічні хмари, як за наказом, розвіялися, і заясніли холодні зорі нещадного неба.

Логан Гартнетт, король беззаконних, зайняв місце у хвості Стиляг на марші: італійський костюм щойно з-під голочки, аж очі вбирає, а циліндр хвацько зсунув набакир. Зброєю він себе не обтяжував, як не брати до уваги тієї ж мотузки, яку вільно намотав на плече. У кого б то щелепа не відвисла від спокійної елегантності цього худого старого пса?

Стиляги перетнули міст і ступили на боуганську набережну, й кордон кінної полісії уздовж доків ненав’язливо повернувся до них спиною. В інший бік вона дивилася, полісія наша. Ніби кровна помста мала розігратися на ошатних вулицях Нового міста.

Мудак, Дженні й Вовчик металися поміж рядів Стиляг на марші, мотивуючи бійців. Вовчик підморгнув Дженні й послав їй повітряний поцілунок, а тоді долонею ляснув Мудака по піднесеній вгору руці.

Це Вовчик стояв на чолі Стиляг, коли ті простували бруківкою корабелень до Манівців, адже він, цей малий, був плоть і кров Манівців, і завулки Манівців правили йому за вени.

І це Вовчик заволав манівцівське бойове гасло, що відгукнулося в душах тих, хто ішов за ним, і вони звеселилися.

Повиймали шкелпери з піхов, порозмотували ланцюги, позаносили дубці.

Саме небо ось-ось розверзнеться від покликів Стиляг.

Вовчик крутнувся на закаблуках і почимчикував назад, аби, дивлячись на лави на марші, станцювати жвавий ска-танок — коронний рух Гартнеттових Стиляг, — і в тих радісних покликах, що здійнялися від натовпу, було щось дике і страшне, щось рване, спрага якась, спрага крові, січете?

Вовчик обернувся знову й увійшов у Манівці.

Блакитна, як спалах, блискавка розірвала небо й освітила його бойовий поклик.

Записка, яку Маку залишила Логанові

Ось і кінець, Логане. Ти просто хворий. Ревнощі — отрута у твоїх жилах. Як ти міг так учинити з бідахою? Він сьогодні приходив, і якби ти тільки його побачив, навіть твоє сране протруєне серце розбилося б. Я не можу лишатися з тобою. Я чути твого голосу не можу. Я не знаю, куди я йду, але йду точно, і я сказала б, щоб ти мене не шукав, але я знаю, що шукатимеш. Ти пошлеш своїх хлопчаків мене шукати, як послав минулого разу, як посилаєш завжди. Але це кінець, Логане. Не смій мене шукати. Ти мене більше не переконаєш. Дай мені спокій, Логане. Благаю, Логане, просто лиши мене.

Темна кімната

Кипіла найдовша ніч, яріла кровна помста, а горбань Ґраймз метався завулками Манівців, зігнувшись під тягарем допотопної лейки[18].

Горбань Бальтазар Ґраймз спостерігав, як потік Стиляг врізається у завмерлі в очікуванні лави заводіяк з півночі, й безстрашно знімав.

Горбань Бальтазар Мері Ґраймз, верховний об’єктивник «Боуганського месника», на своєму віку не на одній кровній помсті попрацював, ось тільки більшість не дотягувала до цієї.

Коли все, вважай, скінчилося, він рушив геть із Манівців на своїх коротких, прудких, покручених ніжках і прослизнув крізь полісейський кордон на вулицю де Валери.

Піймав посмішечку товстого полісмена.

— Ласий кусник, Бальте?

Він, горбань, сумовито похитав головою, не сповільнюючись, — їм світить спецвипуск на 32 сторінки, це точно, і чимось його треба заповнити.

Редакція «Месника» розташувалася в Новому місті, у приземкуватому й солідному кварталі з сірою кам’яною едвардіанською забудовою. Бальт Ґраймз спустився в підвал іржавими сходами.

Зачинив за собою двері темної кімнати, прихилився до них, відчув п’янку полегшу й гордість за виконане завдання.

Почав розгортати й замочувати плівки.

У ванночці із проявником — найчастіше його привозили лісабонським маршрутом — крізь блакитну рідину почали проступати вервечки образів. Картинку треба було вийняти з ванночки й підвісити на шнурку. Горбань Ґраймз задумливо походжав уздовж шнурка й, доки світлини сохли, робив нотатки на підписи.

Він бачив:

— Банда Стиляг, зімкнувши ряди, входить на Манівці… люто роззявивши пащі, як юне вороння, що чекає на поживу, вигукує (за звичаєм) імена манівцівських загиблих… цікаво.

— Вовчик-хлопчик Станнерс веде зграйку посіпак на 98-му площу, наїжачившись, як скажений пес.

— Ряд північняків з голими грудьми сичить і крячить… о, вдала деталь: щоб видати отакий звук, треба затиснути кінчик язика між зубів… на кволих грудях невміло витатуювані попелом шпаки, символ їхній.

— Великим планом: класичний такий північняцький чорношкірий — чи не покруч К’юзаків і Макґроарті (тут горбань Ґраймз примружився) — задирається до Станнерса малого, а в самого очі протухлі від трави, і весь м’ятий такий.

— Великим планом: той же хлопець уже за мить на колінах, помах ланцюга розкроїв йому лице, а Вовчик щось йому шепоче, занісши ятаган, щоб перерізати горло. (Просто хлопчисько, років шістнадцять йому).

— Купка бухущих Макґроарті у напівтемному завулку, якісь не дуже певні.

— Вовчик мовби завис у брудному повітрі — прекрасний кадр, хоч зараз на передовицю, — кидаючись до Макґроарті. Як у нього легені витримують?

— Розбите лице.

— Худющий північняк із вивихнутим плечем: здорово, обличчя від болю перетворюється на звірину морду.

— Кадр здалека — жінки та діти з Манівців ревуть щось підбадьорливе з даху, а кадр псу під хвіст, надто розмитий.

— Комусь видушують око.

— Когось б’ють.

— Когось шкелпом підрізали… це вже занадто… видно випущені кишки… на смітник.

— Знову Вовчик, блоха мала, по горло у північняцькій крові.

— Майорять дреди: піщаний пайкі зчепився у двобої з братухою з Ленанів — результат відомий заздалегідь.

— Малий Берк, відомий як Мудак, із німецькою вівчаркою на бойовому повідку носаками відбиває напад двох північняків на 98-й площі, а Ангеліна підлизує пролиту кров.

— Дівчина Цзинь у польоті — прекрасний кадр, хоч зараз на передовицю, — розбиває фізію самому Вилупку К’юзаку гівнодавом зі сталевою чашечкою в носаку.

— Великим планом: хоч зараз на передовицю — Вилупок К’юзак заюшився кров’ю й нарешті розуміє, що влип.

— Великим планом: Логан Гартнетт… Цибатий… Альбінос… хоч зараз на передовицю — прихилився до якоїсь стіни і склав руки на грудях, на плече в очікуванні намотав мотузку. Жодної волосиночки не вибилося із зачіски. Курить.

— Загальним планом: піщані пайкі з реготом заганяють банду північняків, що намагається накивати п’ятами.

— Великим планом: Мудак запускає клешню у вовну майже… сексуально. На смітник.

— Великим планом: Ангеліна пускає слину.

— Дівчина Цзинь — прекрасний кадр — затисла рукою голову Вилупка К’юзака.

— Вовчик лупить цеглиною по довбешці боягуза-північняка, що намагається втекти, — комічна деталь, сторінка… 6?

— Юнаки зі Стиляг тріумфально танцюють ска[19] на 98-й площі — мило, розворот на дві сторінки.

— Великим планом: у Мудака на лобі синці і кров від того, що довго товк когось головою.

— Великим планом: кам’яне лице Цибатого під циліндром.

— Дженні Цзинь прибуває на 98-му площу — прекрасний кадр, — штовхаючи перед собою Вилупка К’юзака: до горла йому притиснула ніж, руки скрутила за спиною.

— Просто персик: високий вигин Димопільського мосту витавруваний у нічній темряві; Мудак і Дженні тягнуть Вилупка К’юзака до поручнів, Логан зав’язує вузол, Вовчик чекає.

— Персик: Вовчик ніжно вдягає на нього зашморг, цікавий кадр, вираз у нього майже… як у святого — це точно для портфоліо, бо й Вилупок теж тримається гідно. Цього не заперечиш.

— Загальним планом: кін-полісія вишикувалася вздовж набережної і стежить, щоб коні їхні туди не дивилися. Мило.

Горбань Бальт Ґраймз дійшов до кінця плівки й хитро посміхнувся. Виявляється, північняки тільки й уміють, що пускати дим в очі, а ось стиль Манівців — вічний.

На першу сторінку: Вилупка К’юзака повісили на Димопільському мосту.

22 грудня, 12:01 ранку, Боуганський муніципалітет

У всіх сполотнілі обличчя, в усіх червоні очі, в усіх руки тремтять: всі дванадцять членів Боуганського муніципалітету смокчуть міцні смолисті цигарки, п’ють кавову щербичку із картонних чашечок. Доки вони підбивали підсумки кровної помсти, над переговорним столом ширяли істеричні чутки.

— То що, хлопці?

— Десь із тузин загиблих.

— І вдвічі більше поранених, осліплених і просто покалічених.

— Сльози Тятка Суса! У нас же й так репутація підмочена!

— Ото покидьки з Дальшого Народу сьогодні насміються!

— Хана трамваю на Бовісту!

— Думаєте, це нас раніше Дальший Народ до дійки не підпускав? Ну то тепер взагалі кінець усім сподіванням!

— А містера Менніона ніде не видко?

— Ну, знову за рибу гроші! Одна половина Боугана поривається зжерти другу!

Муніципальники — зневірені душі, що жили на свою невеличку зарплату так мирно, як могли по скромних вуличках, що здіймалися до Бовісти, але її не сягали. Вони завжди трималися обіч Нового міста від вулиці де Валери. У місті нелюдів ці люди нервово намагалися робити своє. «Своє» полягало в тому, щоб підтримувати хоч якусь подобу порядку. Їм не позаздриш.

— А шо ми знаєм про малого Станнерса?

— Виріс у злиднях. Рано осиротів. Тусується з малим Берком.

— Знаним як Мудак. Дикун дикуном.

— Зате без мізків, просто лютий. А ось Вовчик, молокосос, кажуть, не лише лютий, а й хитрий.

— Ми знаємо, що він упадає за малою Цзинь.

— Тятко Сус, спустися й обережи нас!

У Боугані і в найкращі дні вистачало клопотів. Треба було стежити, щоб потяг ходив, ліхтарі щоночі запалювали хоч на кілька годин (на скільки вистачить грошей), а з канав бодай зрідка, ну хоч інколи вимітали псячі туші, шприци й упаковки від презервативів. Муніципальники докладали всіх зусиль, щоб колись величне й відкрите до світу місто Боуган зберегло хоч якусь подобу своєї давньої респектабельності.

— Хай полісія не спускає ока з північняцьких кланів. Нам ще тільки не вистачало, щоб якийсь малий недоумок спустився 98 сходинками і став мучнем за Вилупка К’юзака.

— Згода.

— Містер Менніон потягом їде?

— Так кажуть — він із Пустки повертається.

Муніципальники хотіли, щоб корабельні працювали. Щоб варили пиво, щоб виготовляли сосиски. Щоб стосунки між різними угрупуваннями не доходили до вбивства. Щоб панство з Ділового бульвару проводило оборудки. Щоб спогади про втрачений боуганський час з роками ставали менш болючі.

— А милосердя як справляється?

— Ми скликали всіх лікарів. Милосердя і не з таким справлялося.

— Манюня дала добро на пайкі?

— Аякже! Логан же її пестунчик. Без її згоди він би пайкі не кликав.

Двері конференц-зали прочинилися, й туди увійшов стильний Старигань Менніон. Муніципальники підвелися як один і юрмою кинулися до нього.

— Ану цитьте мені! — гукнув Старигань. — Галасуєте тут, як ті півні в курнику.

Він їх заспокоїв, і то швидко, бо в цьому мистецтві був вправний, і незабаром всі посідали знову за довгий стіл і знову закурили. Старигань став на чолі столу й підніс долоні, аби всі змовкли.

— Давайте не будемо перебільшувати, хлопці, — сказав він. — На Манівцях відбулися дрібні сутички серед молодняку. З цим ми дамо собі раду. Тіла перевеземо до річкової коптилки, коли спаде темрява. Попалимо трупи до світанку. Що в нас із дизелем?

Його запевнили, що для цього добудуть достатньо дизелю.

— Оті добре. Тепер хай Вилупок ще з годинку потанцює в повітрі. Стиляги хочуть надивитися, то й нехай. Не треба зариватися, коли хлопцям хочеться святкувати. Хай витягають свої платівки з музикою в стилі каліпсо, хай розкурюють зілля в люльках. Завтра хай «Месник» надрукує спецвипуск, бо в місті на таке голодні, тільки я скажу Домінікові, щоб кількість жертв не називав. Хай надрукують кілька гарних кривавих картинок, най Боуган потішиться — ви ж знаєте, панство, як це робиться. Звичайно, під час гулянь полісія мусить особливо пильно наглядати за 98 сходинками. Треба вивести всі загони — кінну, псячу, загальну паскуднячу.

Муніципальники заквохтали на знак згоди.

— Ми знаємо, — не вгавав Старигань, — як від звіриної жорстокості постраждала приватна власність на Манівцях?

Йому сповістили про відомі збитки.

— Ну хоч шатра на базарі цілі. Це вже щось. Коли бабуся може вранці вийти на базар і купити собі ярини, то в світі все гаразд. Далі — Манюня.

Люди за столом стрепенулися, Старигань сумовито примружився.

— Нема ради, треба послати до старої делегацію. Треба їй втовкмачити, що якщо пайківський елемент тепер бере участь у димопільській торгівлі, то його слід тримати в рамках. Ми не дозволимо, щоб місто пішло псу під хвіст. Ми, звичайно, можемо припустити, що Стиляги брехали крізь зуби і спробують піддурити пайкі, спихнувши їм кілька хвойдарень і талонів на знижку в педикюрні…

Сяйнуло кілька блідих посмішок — уперше за вечір. Старигань говорив мудро і впевнено, і це всіх заспокоювало.

— Ось тільки Гартнетти ведуть небезпечну гру. Ті з нас, хто бачили світу, знають: немає видовиська страшнішого, ніж піщаний пайкі, який думає, що його піддурили. Я, звісно, не хочу зводити наклеп на людей їхнього етнічного походження…

Він підвів брову.

— …але ми ж не хочемо, щоб ця погань безголова тут закріпилася? У Боугана й так репутація ні к чорту. І я не кажу, що незаслужено. Зухвале в нас місто.

Муніципальники сумовито знизали плечима на знак згоди.

— Я просто кажу, — вів далі Старигань, — що нам тільки й не вистачало, що уславитися як Пайківський централ. У нас і так справи гайки, хлопці. Нам треба, щоб Манюня була на нашому боці проти пайківської навали. Далі. Що стосується Ґанта Бродріка…

Муніципальники завмерли на краєчках своїх сидінь.

— …то я з ним говорив не раз, але, мушу визнати, його мотиви лишаються для мене загадкою. Я не певен, чому він повернувся. Знаю тільки, що один блідий чолов’яга через нього ночі недосипає. І я от шо собі думаю…

Старигань хитро посміхнувся.

— Отже, є в нас Ґант, Цибатий і красунечка Маку. Тож ви собі подумайте, любі мої. Стара-добра любовна драма поможе нам трохи задурити боуганський нарід, коли вітер не так подме. Так йому стара-добра кровна помста легше забудеться…

Незабаром муніципальники закивали, зрозумівши його задум.

— Послухайте, — гукнув Старигань, — не треба зводити історію міста Боуган до мафіозних розборок. Ми їм і старий-добрий любовний трикутник згодувать можем, січете?