Місто Боуган

Частина 4. У ніч Серпневого ярмарку

Ми перейшли зелені яри червня і повільний хтивий липень, а тоді спустилася серпнева імла: у місті під кінець літа світ довкола нас згущувався й ускладнювався.

Імла — це густий туман із моря, який щороку затягує світ білий і намагається нас задушити. Як не дивно, це феномен місцевий — із цілого західного узбережжя він докучає тільки нашому півострову. Метеорологи довго собі голови сушили, а потім назвали його «Боуганською імлою» — та й по всьому. Імла сходить сіруватим непроникним туманом і накриває місто вогкою болотяною спекою.

Така ось стоїть погода під час Серпневого ярмарку.

За традицією, саме тоді в Боугані відбуваються заручини, тож цілий тиждень перед ярмарком всі юні хвойди походжають в імлі у всіх своїх цяцьках-пецьках.

О, хвойди в Боугані красуються, як вміють тільки у нас — свіжо підфарбоване волосся ананаситься в сіточках, бойову фарбу наквецяно лопатами, у пупках виблискують лихою радістю копійчані камінці, прямо як їхні очі. Їм на п’яти наступають юні покидьки, виваливши язики від хіті, — такий він, нещадний лик підліткових бажань. Із нагоди свята покидьки волочилися містом із голими грудьми, у солом’яних брилях, обгорілі на сонці, з ластовинням на носах і щелепах. У кохання вони провалювалися, як у безодню.

Підготовка до ярмарку пожвавлювалася, радіо «Вільний Боуган» вело трансляцію з оселедцеловецького човна, переможно гриміла самба на набережній, а молодь витанцьовувала на бруківці в затятому забутті: і грайнд[24] танцювали, і допільський шафл[25], і БПБ («боуганська попка-бомба»).

Матері й батьки нервувалися по панельках і заламували руки — також, за традицією, на цей період у Боугані припадали масові запліднення.

Помічали, скільки серед нас іменинників середини травня, плодів пробіжки до якогось манівцівського завулка у Ярмарковий день? Скільки з нас уперше присмокталися до життя під знаком Тільця?

І то правда, багатенько-таки з нас.

Велика Пустка тижнями готувалася, щоб виплюснутися у ярмарок.

Сезонні озерця на пагорбах наповнювалися опадами від імли, й молодь лежала над цими дірами для плавання, і котилася в обійми одне до одного, й перешіптувалася про прийдешній Ярмарковий день.

Звичайно, не одна широкобедра донька чи товстозадий син простолюду втратить голову на ярмарку. Нікого не дивувало, коли дитина з Пустки виходила Високим Плаєм на ярмарок, невинна, як триноге ягня, а знаходили її аж за багато тижнів — виснажену, задурманену, у закутку занюханого димопільського салону, і то знаходили буквально за мить до того, як її списали б на ранчо до поні чи потягли б у клітку для хортиць.

Але якби не було небезпеки, то й перчинки не було б.

Радісні передчуття огортали дрібні ферми поміж горбів, котилися маковими полями, що пролягали на схід від Десятисвіту, — погляньте, як дурман-поля коливаються у тропічній серпневій спеці, — і спускалися на резу пайкі, аж ось день і настав, і кожен кам’янистий акр рівнини виплюнув скількись-там трудяг, і їхні легіони у вдосвітньому тумані вранці 13 серпня потяглися за своєю худібкою по Високому Плаї. Телята на забій, коні на продаж.

— А скажи-но мені ціну за того он паломіно, малий!

У 54-му Ярмарковий день привітав нарід сірим зловісним небом: звичайне таке Імлонебо.

Люто плювався дощ.

Кпив недобрий вітер.

А місто Боуган відкрилося всім прибульцям.

Димопіль готувався до найщедрішого на клопоти дня у календарі. Половина світу білого перейде міст, щоб поцмулити дурман-люльку, полоскотати помідори і з’їсти локшини.

Хвойди робили епіляцію.

Макогони вправно перетирали дурман-пасту.

Кухарі кришили перці чилі і прямо з насінням кидали у величезні супниці зі скумбрієвою юшкою, які тягали цілим Дополем і тим забезпечували поживну їжу перед тяжкими трудами.

Нервові хвойди пливли вулицями під шелест нейлону, поправляли пояси для панчіх, поринали в туманні долини власного дешевого запаху.

О, як там самотньо.

Такий у місті був звичай — тяжко пити тиждень перед Серпневим ярмарком, і вранці 13-го вулиця де Валери виглядала так, ніби там відбулися бунти.

Порожні міхи вина завалювали всі канави, а при узбіччі діамантами виблискували биті пляшки — боуганські коштовності. У місті чи й лишилася хоч пара очей, що не звисала б на нервах. Ярмарковий день — час нестримних веселощів і сентиментальної музики, корисний клапан, що дозволяв спустити напругу, адже в нашім непростім місті над морем настали непрості часи.

Уздовж берега зводили Забави: випробовували каруселі з підвішеними відерцями, обносили мішками сіна ринги для собачих боїв, витягали на платформу пристрій, що дозволяв виміряти свою силу. Для боїв голіруч готували імпровізовані сцени з барилець елю, корабельних тросів і штахетин. Навколо рингу для родео готували сидіння анфіладою, ринг щедро посипали тирсою. Забави в Боуган з року в рік привозили ті самі клани, що спеціалізувалися на мандрівних карнавалах. Курили вони, як паротяги, ці карнавальники. І, звичайно, чимало карнавальників таки з півострова й походило. Ми-бо з тієї породи, що готові втекти за Забавою світ за очі.

Кін-полісія була повсюди. Уже на світанку вони перегороджували всі виходи з Манівців на доки. Братія з Бригади швидкої допомоги ім. св. Іоанна — аж ось і добрі хлопці! У жилеточках своїх! — готувалася тягати поранених до медтентів. По Манівцях бабуськи відкривали віконниці й вивалювали з горішніх вікон цицьки, згадуючи свої Ярмаркові дні.

Ми в Боугані здавна так кажемо: Ярмарковий день — це день молоді.

Це молодь припадає до нього, як погани.

Серпневий ярмарок…

13-те серпня…

Ми шепочемо цю дату багато місяців, а потім стільки ж оговтуємося після.

Логан Гартнетт переступав через коматозні тіла на боуганській набережній. Він чув гамір аукціонів при самому березі: всі давні погрози і кпини продавців коней, що й далі лишалися головним товаром на Ярмарковий день. Він озирнувся на вулицю де Валери — у цю погоду погляд в Альбіноса був різкий і ясний, він оцінював кількість полісії. Він ішов до Манівців. Груди в нього були голі. На ньому були чорні штани до середини литки, строго по нозі, над гівнодавами, які в іспанському Гарлемі носять. На грудях у нього перепліталися бліді шрами, як зморшки на курячій шкірі, — нагадування про замахи, у яких він свого часу зацілів. На поясі в нього звисав церемоніальний кинджал із руків’ям зі слонової кістки.

Коли він звернув на Манівці, повітря, як завжди, змінилося, і він спитав себе, скільки разів у житті пірнав у ці вогкі вузькі завулки, щоб щось із кимось перетерти.

Повітря пахло зіллям, блювотинням і терпким вином.

Кожне перехрестя на Манівцях несло спогади — тут він перепихнувся з хвойдою, тут пустив кров ворогу. За одним поворотом бите скло на землі надало його крокам нуарового звучання. З глибини завулка линуло жовте світло каварні, що відкривалася рано.

У каварні вже зібралося чималенько люду: юнаки, які допізна загуляли з пляшкою, тепер понуро горбилися над акційним сніданком і намагалися допетрати, за скільки можна буде зважитися розкурити першу цигарку дня.

За заднім столиком Дженні Цзинь смоктала сигару над маленькою чорною кавунею.

Логан сів навпроти.

— Що, навіть смажені не наважишся скуштувати, Дженні?

Дівчина опустила долоню на ребра.

— Моє тіло — це, бля, храм сраний.

— І якщо сам за собою не доглянеш…

— …то ніхто інший тим паче не догляне, містере Гартнетте.

Коли підійшла офіціантка, Логан замовив тільки каву й підморгнув Дженні, яка серйозно кивнула, ніби кращого рішення й бути не могло. Хай там як, а сліпучий жовток у яєшні на тарілках з акційним сніданком аж ніяк не заохочував до обжерливості.

— Полісію купила, — сказала Дженні.

— А ціна?

— Здирницька, бля.

— Можу собі уявити.

— Зате вони хоча б відженуть піщаних пайкі.

— Значить, нам цього робити не доведеться, Дженні-любко.

— Принцу Г., звичайно, палець у рот не клади. Цей триматиметься в тилу, коли накотяться уйобки з полісії.

— Таке право лідера, — сказав Логан.

— Як скажеш, Г.

— Може, й тобі час такого повчитися?

Дженні вишкірилася.

— Розклади такі: Ед Леніган каже, що ми або цієї ночі розчистим Вовчикові шлях до Далекозора, або ніколи.

— Прекрасно.

Вони пили кавуню, курили тют. Один до одного вони ставилися насторожено, але приязно. Він знав, що вона звідусюди чекає удару, — доки виростеш у Дополі, навчишся роззиратися навсібіч, — але Стиляг вона не зрадила: Ґантові нікого не виказала.

— Щось тебе у «Го Пі» останнім часом не видко, — сказала вона.

— Тримаю рильце чистим, Дженні. Треба, щоб усе було під контролем.

— Ага, тут не знаєш, за що й хапатися, Г.

— Раз ми вже про це, Дженні… кажуть, дівчата з Манівців зараз їдять у тебе з руки?

— Так кажуть. — Вона невинно видихнула кільце диму.

— А Ґант тебе повсюди прославляє як прийдешнє.

— Якщо Старигань пустився берега й несе маячню, коли зазирає у пляшку, то не моя робота його спиняти.

— Та й моя люба матінка туди само, так же, Джен?

— Ми з Манюнею друзі.

— І не тільки, думаю я. Ніхто ціпочки Джен і пальцем не може торкнутися, так? Мені так сказано.

— А ти хотів спробувати, Альбіносе?

Він посміхнувся.

— Складно тебе не любити, Дженні.

Вона обпекла його своїм найхолоднішим поглядом, а тоді перевела очі на ранкову вулицю за вікном.

— У хлопців зі Стиляг проти тебе немає шансів, так же, Дженні?

Логан підніс кавуню до вуст і потішився гірким смаком. На фотографіях на стінах кафе виднілися боуганські обличчя — суворі погляди на суворих фізіономіях, — і якусь мить він їх порозглядав.

— Бачиш оце от кодло? — спитав він.

Дженні обвела обличчя очима.

— Помічаєш певний типаж? Носи позадирали, бачиш? Зверхні такі, навіть якщо штани драні. Ми, нарід цього міста, — зверхня порода. Ми віримо, що все йде за нашим планом.

Він розповідав їй: всі ці старі обличчя були свого часу легендами на Манівцях. Він розповідав їй: Манівці — це світ у світі, і кожна з цих мертвих душ була колись владна над світом, славилася спритом зі шкелпом, чи хистом до хвойд, чи вправністю верхівця. А тепер, розповідав він, усі вони на могильнику. Логан Гартнетт — великий учитель реальності.

— Ти не забувай, Дженні: ми хочемо тільки втримати в цьому сраному місті хоч якусь подобу порядку.

— Розумію, Г.

— Хай Затишшя трохи протримається, хай допільська торгівля налагодиться, а тоді й вирішимо, що далі, так?

— Слухаю.

— Це я знаю, Дженні. Це я знаю аж надто добре.

Сучка-німчурка Ангеліна бігла Великою Пусткою, припадаючи до землі. Вона прямувала до річки Боуган, що котилася крізь серпневу імлу. Рододендронові хащі уздовж берегів мерехтіли й пінилися на вітровії, мідно-червоні стебла трави коливалися уздовж лихої річки. Ангеліна стрепенулася до кісток, струснула комашву, що невситно живилася її кров’ю, і застогнала: блиснули гострі жовті ікла.

Вона рушила вгору за течією.

На шляху вона проминула німого хлопця, що прямував до міста, підганяючи акацієвою різочкою дику гірську козу.

Холодні сірі очі дикої кози розтинали імлу.

Ангеліна кинула на цю парочку голодний погляд, але попрямувала далі, припадаючи до землі, обшукуючи рівнину носом і важким поглядом.

Німака і дика коза прямували геть, на захід: вони йшли за течією річки.

Із часом крізь імлу проступили шпилі високих круч.

Річка плинула крізь непевні загумінки міста.

Німака задер носа, вдихнув солоний запах:

Хвилі повітря з-над океану несли вранці 13 серпня всі барви північноатлантичних течій.

Боуган лежав зелений, сірий, бурий:

Зелений, як водорості й мохи.

Сірий, як прибережна галька.

Бурий і вогкий, як пальмарія і пісок між припливами.

Пізнього ранку старожитці збиралися у барі «Козеріг» на боуганській набережній, щоб поснідати пивцем. Над баром, за дзеркалом і жерстяними кухлями, були прибиті вибілені погодою черепи кіз із Великої Пустки. За брудними вікнами Серпневий ярмарок вищав, вихилявся, приходив до нестримного життя, жвавішала торгівля кіньми, блимали Забави, а старожитці журливо спостерігали, зустрічаючи день стаутом «Расслер», бутербродами з сосисками і журливими спогадами.

Був серед них і Ґант — він блукав деінде так довго, що й сам став реліктом утраченого часу, й вони заохочували його, і він піддавався.

— А пам’ятаєш, Ґ.?

— Та пам’ятаю, ясно, шо пам’ятаю.

— Ти б звідти вийшов з однією рукою довшою за другу.

— Були ж часи, як є, були. Це по четвергах таке було?

— По вівторках і четвергах, але вівторки були тихі. Вівторки — це хіба для тих, кому геть не терпиться.

— Ага, другий день тижня для товару другого класу…

Сміх.

— І, звичайно, там у стаут доводилося мішати чорну смородину, тільки б смак забити.

— Наливали казна-що. Хоча, звісно, не до порівняння з тим, що подавали у «Брудній сардельці».

— Хвате!

— А пам’ятаєш, Ґанте, коли всі кобилки шикувалися перед «Сарделькою»?

— Ага, в неділю. Вся місцева потолоч збрідалася.

— Якщо ти вертався звідти домів, не втративши ока, то думав: о, перемога.

— А це не у власника «Сардельки» донька вийшла заміж за гаврика з Делейсі?

— Точно. Піднялася у світі. Делейсі — вони пекарі.

— І де ж вони були, Ґанте? Десь нагорі Дев?

— Ага, навпроти вулиці Імона Кента, по бік Нового міста.

— Ага… точно… вхід був збоку?

— Звичайно. Коли хотілося яблучного пирога, то треба було до них стукати. Передавали пиріг через віконце.

— Ой Тятку Сусе, ну в них були й пироги!

— Гаси світло. Таких добрих яблучних пирогів у цьому місті більше ніхто не пік.

Яблука замочували зранечку у десятигалонному глеку. Їх весь час помішував дебелий, спітнілий, на вигляд тупуватий Делейсі-старший. Тісто робили на найкращому маслі з Великої Пустки й запікали, доки не зазолотиться, а кислувата нотка печених яблук висіла в повітрі квартали на два навколо.

— Делейсі, так… це їхня пекарня біля… Ало Фіннерті, ювеліра?

— Ага, Ало, шахрая такого.

— Так казали. А далі хто, Ґанте?

— Джеррі Кицєк, слізливий м’ясник-поляк.

— Точно! Бідаха Джеррі.

— Яка біда його тільки не спіткала.

— Ще б пак, із такою дружиною. А славився він кров’янкою.

— Точно. Він замотував її в сторінки «Месника», і кров прямо скрапувала.

— Еге ж, скрапувала!

Так склалося, що не всі наші боуганські перепихон-салони стоять по допільський бік мосту. Наприклад, скандально відомий заклад Сліпої Нори заманював клієнтів у малопомітний завулочок Манівців, і, коли Ярмарковий день наблизився до полуденного розгулу, Старигань Менніон скерував лаковані черевики саме туди.

Опівдні Манівці огорнула атмосфера щасливого шаленства. Завулками ледве можна було пройти, стільки обшарпаних гуляк кружляло між будинками. Там і дебелі рагулі з горбів, і задурманені пайкі, що вирвалися з рези, й сифілітичні виродки з мріями про втрачений час, і прив’ялі хвойди-перестарки, й одноногі коники-бурконики (хлопцям у цьому ремеслі часто загрожувала подагра), і шпиги піщаних пайкі, що блукали містом і розносили дивний безіменний страх, і Стиляги, що прогулювалися безжурно, і полісейські агенти, і північняцькі жебраки з пошрамованими обличчями й дерев’яними мисочками для пожертв, і некеровані банди здичавілих неповнолітніх хвойд, і проповідники-мученики, що з дахів волали про гріх, і кожен у цьому натовпі міг увігнати шкелп тобі в легеню, навіть бровою не повівши, але Старигань Менніон, що плив крізь натовп, високо задерши носа й іронічно випроставши плечі, був мовби невразливий на це безумство і страху не відчував.

На Старигані:

Костюм-трійка класичного зеленого відтінку точно по скелету, пофарбовані у срібний ботфорти (із квадратними носаками) на танцюнах, сірий, як голубка, циліндр на голові хилився на захід, а на нього пов’язаний багряний шарф.

Модняга, ні?

Він, Старигань, час від часу сьорбав звірозілля з фляги при стегні й затягувався з дурман-люльки.

Він не те, щоб накурився, але певний рівень підтримував.

Під ногами на Манівцях була грязюка, гівно і блювота, тож ступав він обережно, дивився під ноги, ці черевики йому не за красне слівце дали, о ні, пане.

Він звернув у бічний завулок, потім в інший, тоді ще раз крутнув убік, і що глибше заходив у Манівці, то тихіші ставали вулички, аж нарешті він дійшов до Сліпої Нори.

Заклад був паскудненький. Приходили сюди тільки ті, кому більше йти нікуди. Навіть якщо тебе вигнали копняками з усіх інших закладів міста, то в Нори все одно приймуть. Туди навіть гаїтян пускали. І гостей з Тіпперарі. Старигань проминув викидайла — дебелого, як горила, дебіла, що гриз хвостик сигари, — «Як життя, Дімітрій?» — і мимоволі скривився від смороду.

На низьких диванчиках витягнулися панянки з проблемами, у трагічних костюмах сіточкою. Стискали люльки, напої, медальки із ТС. П’яна мулатка поставила стару семидюймову платівку у патефон і непевно витанцьовувала під зернисту мелодію.

Спіткнулася об Стариганя.

— Обережно, мала, — ґречно сказав Старигань.

Бідолашна хвойда розсміялася, продемонструвавши беззубу пащу. От вам і небезпечні печери. Від імлистого світла денного лупанарій відгородився завісами, кімнату освітлювали настільні лампи на перевернутих ящиках, завішані розмальованими шовками — для атмосфери, щоб ви розуміли, — і шовки підгорали від жару ламп, і штин горілого змішувався зі штином люльок, звірозілля, тюту, сімені.

Старигань посміхнувся по черзі всім панянкам, ось тільки він сюди прийшов не задовольняти свої потреби. Для цього він подався б не до Нори. Старигань прийшов із нею поговорити.

— Це ти? — спитала вона.

— Ти ж знаєш, що я.

Нора — грандіозна стара пані, сліпа, зі шкірою кольору сиру й ляльковими чорними кучериками. Вона розляглася на дивані в глибині кімнати й делікатно пила психоактивний грибний чайок із надщербленого чайничка. Вона була запаморочливо товста. Нора широко посміхнулася Стариганеві й посунулася на дивані складка за складкою, так що він примостився біля неї, схрестивши ноги, й поклав руку їй на коліно.

— Що, заходим на ще одне коло, Норо?

— Як швидко прийшов Ярмарковий день, містере Менніоне.

Вони посміхнулися й спокійно трохи помовчали, насолоджуючись цим днем і часом разом. А тоді Старигань сказав:

— Ну як, надійно переховала для мене ту жінку?

— Так, пане.

— То й сьогодні її надійно переховай, Норо, якщо можеш.

— А що?

— Погані в мене передчуття…

— Вона надійно схована, пане.

— Де ти її тримаєш, Норо?

— Я цього й вам не скажу, містере Менніоне.

— Але на Манівцях же?

— Вона схована надійно, пане.

Посиділи ще трохи. А тоді він знову повернувся до неї, стиснув їй руку і попросив:

— А заспіваєш мені, Норо?

Нещадний сміх струснув її тілисті плечі. Вона сьорбнула звірозілля з фляшки, яку він їй запропонував, а тоді відхилилася назад (на обличчі запанував милий і ласкавий вираз) і заспівала від глибини душі:

— Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві, Коли вечора присмерк вкриває вже-е все…

Дженні зв’язала полісії руки юдиними монетами, так що ці виблядки-полісейські мають бути готові брикнути піщаних пайкі, січете?

Дженні Цзинь так накрутила свого безнадійно закоханого любчика, Вовчика-хлопчика Станнерса, що він був цілком готовий штрикнути ножем того маньяка-Далекозора, Принца Гладуна, ясно вам?

У Дженні Цзинь на Манівцях — ціла зграя здичавілих неповнолітніх хвойд, які ловлять кожне її слово, тямите?

Щоразу, як Логан заплющував очі, він знову бачив Мудака. Він бачив, як лице хлопця сіпнулося від болю, коли він повів шкелпом туди-сюди, а тоді його риси швидко змертвіли. Він знову і знову проживав ту мить, коли мертвий хлопець сумовито похилився вперед і припав чолом до його лоба.

Це вперше вбивство не давало йому спокою. Тепер він розумів, що це була помилка. Він тільки хотів помститися, забувши про гру на перспективу. Він не подумав, що почуття провини може тільки зміцнити відданість Стилягам. Правий був Ґант — треба було просто відправити йолопа за Високий Плай.

Логан Гартнетт був найтверезішим чоловіком на цілу вулицю де Валери. Він ішов стезею пам’яті та гризоти. Вулиця кипіла, билася, пінилась у пообідній спеці; Серпневий ярмарок нещадно вступав у свої права.

А Сліпа Нора співала далі зі свого дивана у жалібному борделі:

— Стануть зо-орі моїми і в дня ясноті-і, Коли слава Його — що морське хвилюва-ання…

Натовпи юрмилися на боуганській набережній, шуміли Забави, у барі «Козеріг» старожителі підживлювали свої спогади віскі, і Ґант був їхнім провідником:

— Звичайно, тоді й редакція «Месника» стояла на вулиці де Валери?

— Стояла, стояла. Це ще до Здорованя Дома Ґлісона було. До того, як заявився Дом зі своїми ідейками про Нове місто.

— Ну, ідейки в Боугані — не новина.

— Що ні, то ні, Ґанте.

— Як же називався той бар, де пили хлопаки з «Месника»? Ну, друкарі їхні?

— Ота от точка…

— Ну, нижче…

— Збоку…

— Вулиця Півмісяця?

— Точно. Ти ж про «Ламу», так?

— Та ні ж бо, «Ламу» я пам’ятаю, занюхана така наливайка.

— Занюхана. Брудна, хоч свиней розводь.

— Ну, ці свині кому хоч показали б. Але друкарі засідали не там. Не у «Корбетті» ж?

— Нє, «Корбетт» — це зроду-віку для полісії. Полісейські шавки там здавна п’ють, із сивої давнини…

Так. Тьмяно освітлений салун із портретами давніх сержантів на стінах. Обмовники вибиралися звідти глупої ночі — зиркали наліво, зиркали направо, поводили юдиними очицями. Музичний автомат напакували сентиментальними ірландськими баладами («Матінка Маккрі», «Чотири зелені поля», «Кізонька втекла»), а в коктейль-барі кілька ліцензованих хвойд продавали, крім своїх послуг, зілля і дурман.

— Точно, твоя правда, «Корбетт» був для полісії.

— Тоді й полісія була не та.

— Еге ж. І гнила під покладеним на неї тягарем.

— Гнила… а пам’ятаєш справу Дурника Герберта?

— А, бідний Дурник! Пам’ятаю.

Ґант ледь не плакав.

— Дрочило нещасний!

— Хіба ж можна забути, як він вивалив своє добро посеред 98 сходинок?

— На Різдво?

Отже, Різдво, бідолашний Дурник, місцевий божевільний, напився хересу, подарованого місцевою Проповідницькою Бригадою, і так і поліг, як стояв, посеред площі зі своїм жаскувато довгим членом у руках і спущеними до кісточок штанами, і старі манівцівські баби з обскубаними курми й пакетами брюссельської капусти під пахвами хрестилися, його проминаючи, і намагалися не сміятися, тільки не дуже їм це вдавалося.

— Дурник погано скінчив, хоча чого ще було чекати?

— А ще Солодушка! Солодушку пам’ятаєте?

— Солодушка Станнерс!

— Кращої злодійки на Дев не було.

— Ага, всім пізнішим до неї — як куцому до зайця.

— Вона, звичайно, теж погано скінчила.

— Чого ж іще чекати на Манівцях.

— Так, це ж Манівці.

А Вовчик, щоб хоч хвилину побути у спокої, пересувався манівцівськими дахами. Піднявся він туди хисткими зигзагами іржавих пожежних драбин. Він звертав після кожного прольоту сходів і дерся далі, тупцяючи міцними черевиками по червоних, як бича кров, сходинках, міцно тримаючись за поручні, а сіроголосий шепіт напхом напханих завулків стихав унизу.

Панельки стояли так тісно, що Манівці можна було перейти навскіс, не ступаючи на землю. Подекуди доводилося стрибати через зелені провалля завулків, та й усе.

Вовчик вдивлявся в імлу і згадував Солодушку, її м’які доторки. У кістки просочувався страх — при ньому вже не було його йолопа.

Вовчик розкатав губу і збирався вбити двох зайців:

Спочатку він заб’є Далекозора — той зганьбив його тьолку, Дженні, — це пріоритет. А потім помститься Альбіносу за Мудака.

Вовчик намацав свій шкелп, підняв, зважуючи на долоні й шукаючи точку рівноваги, покрутив, підкинув, піймав.

Ніч настане швидко.

А Сліпа Нора у борделі співала:

— Там, де зорі, немов самоцвіти в вінцеві, Коли вечора присмерк вкриває вже-е все…

Старигань Менніон полишив Сліпу Нору, пройшов завулками, подивився, як вечір старішає, а веселощі на Манівцях стають гарячковіші, і купив собі фалафель із візочка на 98-й площі.

Перший же кусень виплюнув, пожбурив просмажену кашку назад одноногому продавцю:

— Я б таке навіть кішці не дав.

Вийшов на набережну, і було йому чомусь тяжко. Дивне відчуття. Назвімо це страхом. Поглянувши на годинник, він рушив до загорож зі скотиною, де від вечірнього аукціону Ярмаркового дня долинав гримучий ритмічний шум. Це там, поза загорожами, Старигань зустрівся з німим малим.

Малий був миршавий здихляк із дальнього краю Пустки, конику по коліна, але з такою зухвалою мармизою і дивним невчитним виразом, який буває в неотесаних болотяних немов.

У Пустці, звичайно, здавна було багато німих. Там часто траплялися безмовні діти — блукали рівниною, складали вуста в абстрактні форми, сумовито квилили на вітровії.

Тепер німий зухвало зміряв Менніона поглядом.

— А ти в нас міцний горішок? — порхнув Старигань. — А худоба де?

Німий малий махнув рукою, скеровуючи Стариганя у темний кут за складами. Там і була припнута велична дика коза.

— І як життя? — спитав Старигань.

Коза показала, що зауважила його присутність, коротко опустивши погляд. Коза на Серпневому ярмарку мусить виглядати старою, побитою життям. Має в ній бути немита велич Великої Пустки.

— Гарну вибрав, малий, — сказав Старигань.

Німий завищав, у глибині Манівців забрехали пси.

Старигань сягнув у внутрішню кишеню піджака, вийняв брикет пресованого зілля й передав малому. Німий жадібно принюхався і знову завищав.

— Та замовкни ж ти, — гарикнув Старигань.

Німий хлопчик посміхнувся. Старигань заніс руку, ніби хотів його вдарити, але німий навіть не стрепенувся, тільки сплюнув собі під ноги. Тоді став навколішки біля кози, притиснув безмовні вуста їй до вуха й тихо застогнав, дивний такий звук, майже квиління, а коза повела очима у відповідь і нахилила голову до Стариганя з майже осмисленою зневагою.

— Чхати мені на старі пустківські забобони, — бурмотнув Старигань, але на нерви це таки діяло.

Німий підвівся і з усією зверхністю пустківського люду пройшов дворами й на легких ногах переплигнув сталеві ворота. Інколи німаки трималися так, ніби інші й нігтя їхнього не варті. Старигань взяв козу за повідок, і тварина напружилася.

— Ходім, — сказав Старигань.

Він поволік козу через склади й дійшов до набережної, де ділові оборудки крок за кроком поступалися веселощам.

Гриміла самба, кружляли Забави.

Козу ввечері витягнуть на високу платформу і пронесуть містом. Коза — символ і дух місця, і боуганці за традицією вітають її, розмахуючи вільшаними гілочками, щоб лунала шелестлива, тривожна мелодія.

Сперечатися не буду: у нас тут, у Боугані, шар цивілізації украй тонкий.

Ярмарок перевалив на вечірній пруг, але навіть ошалілий натовп розступався перед Логаном. Підпухлі пики пияків на мить тверезіли, коли вони зауважували поруч бліду високу постать:

Цибатий вийшов на проходку.

Альбінос вийшов на проходку.

Гартнетт… січете?

Глибоку манівцівську ніч розтинали крики й наспіви. Злягання вивалювалося з тіней, наволоч і хвойди обжималися у кожному закутку завулків. Вони насухо терлися одне об одного під повільний ритм троянських дабок, що гриміли зі звукових систем на дахах. Боуганська імла закривала переходи й виходи, ніби хмара непоясненно спустилася на землю, а строкаті міські юрми снували туди-сюди; на вулицях панував великий нездоланний рух, билися пляшки, лунали кпини, бородаті торговці закликали покупців до своїх дурман-наметів у тріскучі гучномовці, істерично релігійні північняки волали слово ТС, чорнявки з Десятисвіту виробляли БПБ на скакалці, дикі дівчата люто цілувалися одна з одною, на нас усіх спадала безкрая, буйна ніч 13-го.

По цілому місту били барабани — тимпани й том-томи, малі й тенорові, боурани та кришки від смітників.

Логан Гартнетт звернув на вулицю де Валери. На ходу посміхався, як хитрий старий єпископ, що вдає, наче побачене його обурило. Але він був не з тих, хто дозволяє карнавальному духу взяти над собою гору, — надто для того аскетичний і вишуканий.

Але ярмаркові ночі все одно сповнювали його меланхолією, бо чи ж він доживе до наступної?

А в барі «Козеріг»:

— А були ще ті дюни, куди можна було піти гарного вечора. Ну, влітку.

— Ну, коли була дівка під руку, змія там позапускати.

— Отак поваляєшся у дюнах — і наче на душі легше.

— Пам’ятаєш, Ґанте?

— Ну…

— У ті часи там навіть пайкі не було.

— А зараз там пайкі аж кишить.

— У ті дні пайкі знали своє місце. Кілки тесали у резервації. Ростили свій десяток дітей. На скрипочці грали, по весіллях заробляли. А зараз он Дополем вештаються.

— А пам’ятаєте Атту «Турка» Фолі, який тримав більярдну перед самими дюнами?

— Турка… Турка пам’ятаю.

— А молодняку скільки!

— І дівчат, і хлопців. Літніми вечорами завіси зсували, щоб сонце не сліпило. А пам’ятаєте, як Димополем марширували святенники? Всі ті бабуськи з висолопленими від любові до Тятка язиками?

— І молитви виспівували…

Білолиці проповідники в сутанах по кісточки розмахували кадилом над бруківкою набережної. Жінки бризкали святою водою із пластикових пляшок у формі Суса, а вітровій намагався зірвати з них хустки, ніби сам диявол приходив із Пустки.

— А мені згадується, — завів Ґант, — як у ніч Серпневого ярмарку ми палили гілля акації уздовж Висоток…

— …ми на ті багаття цілий місяць збирали хмиз і гроші.

— Банди молоді крали хмиз один в одного. Так і до кровопролиття доходило, пам’ятаєте?

— Аякже.

— Такі бої бували на 98 сходинках.

— Чудові часи, Ґанте.

— А хто тоді у полісії верховодив? Сержант Таафе?

— Чи не найбільша гнида, яка будь-коли заповзала в це місто з Великої Пустки. Звідки ці Таафе взагалі сюди понаповзали, Ґ.?

— Таафе? З ближнього передгір’я Пустка-Гори. Жили з того, що кіз лупили.

— Тоді за козину шкуру добре платили.

— А незле. Зараз такого вже нема.

— Вже нема.

— Багато чого вже нема.

— Багато чого.

— Ех, постаріли ми.

— Постаріли, так.

— Ех, постаріли.

— Постаріли!

— Ех.

Ґант зіслизнув зі свого табурета в барі «Козеріг», поплентався в куток і виблював.

Поворот, випад убік, фінт, ще випад і поворот наліво, одні завулки переходять в інші, і глибоко в серці боуганських Манівців, у їхньому тихому центрі вдалині від розгулу Ярмарку, прочинилися двері високої панельки — важкі дерев’яні двері у різьблених зображеннях зайців, духів і граків, — і звідти вийшла Маку.

На Маку:

Приталена сукня по коліно зі шкури рисі, боа з лисячого хутра, ритуальний розпис навколо очей, мовби з кутиків вириваються багряні язики полум’я, і пурпурна помада, як удар ножем.

Маку рушила.

Поворот, випад, фінт. Поворот, випад убік, стежки її думок такі ж заплутані, як шляхи Манівців, і такі ж невизначені. Він чекатиме її опівночі в кафе «Альядос». Вона досі не знає, чи прийде.

Боуганські достойники зібралися на площі перед Жовтим домом. Надходила коронація кози — головний момент боуганського року, тож зібралися всі знайомі й очікувані обличчя: галантерейник де Бромід, костоправ Фіцсіммонс, протестант Олдертон. Всі вони постаріли й пострашнішали разом. Тоді — рух від набережної, всі голови повертаються, здіймаються радісні вигуки: це Старигань Менніон веде гордовиту козу до площі, і горбань Бальтазар Мері Ґраймз ловить момент для «Месника» під писк блакитного спалаху.

Верещали мартини — мммваааорк! — а з-над серпневого моря наносило теплий дощ, і огрядний купець, стоячи на ящику, нудів ритуальні формули цієї ночі.

— Цієї щасливої миті ми згадуємо своїх полеглих і своїх загиблих — ми, благословенні й наділені любов’ю Тятка, які й цього року ссуть повітря в місті Боуган. Чи ж такі, як ми, не…

Коза цікавила присутніх більше. Навколо Стариганя зібралася юрма, козу вправно оглянули, розсипаючись у компліментах.

— …за звичаєм Серпневого ярмарку, цього величного звіра перед нами притягнув із дикої Великої Пустки, порослої дроком, член клану Менніонів, і тепер, у преславній імлі — нашому проклятті та благословенні — зауважмо, що…

Четверо дебелих синів міста, що працювали на бійні, вийшли наперед і прив’язали козу до платформи на високих палях. Худобу повільно піднесли у нічне небо, загриміли оплески, юрма закричала, заверещала, завищала, і процесія у своїй середньовічній величі рушила до зміїного вигину вулиці де Валери.

Коза і бровою не повела.

Вовчик Станнерс вийшов у допільську ніч і зустрівся з Хапком Леніганом, який і повів його заплутаним лабіринтом повз пайківські патрулі на краю дюн.

Вони, парочка ця, скрадалися крізь ніч, як привиди, й лишилися непоміченими.

Нарешті дійшли до певного завулка, й Хапко обережно поклав хлопця у тіні.

— Чекай тут, Вовче. Він сюди виходить подихати з он того стрип-бару, січеш?

— Ти певен?

— Певен.

Вовчик лишився сам і став чекати, підставивши голі груди спекотній імлі, що накочувалася з дивним зеленкуватим дощем.

Намацав кістяне руків’я шкелпу, його вагу.

Цибатий роззирнувся по набережній. Вібрація переносних генераторів витягнула з пам’яті спогад з юності. Дизельний присмак — різкий спогад про втрачений час. Боуганська молодь жила від Забави до Забави. Всі шаленіли, і тільки Логан гордовито ніс себе через розваги.

Він усміхався давно знайомим обличчям. Посмішки, які отримував у відповідь, були, як завжди, сповнені страху і пошани, але не тільки. Вони мовби казали…

Ми вижили, Альбіносе. Ми дотягнули до чергового Серпневого ярмарку.

Ще як малим був, Логан Гартнетт не пропустив жодного атракціону в ніч ярмарку. Краєвиди не змінювалися:

Спітнілі рагулі-трудяги з Пустки по черзі гатили молотом по пристрою, що вимірював силу удару.

Старожителі-китайози жбурлялися пятифунтовими купюрами один в одного біля рингу для собачих боїв.

Між нетерплячими суперниками за увагу певної хвойди спалахували сутички, лунали виклики й погрози, старі, як сам боуганський час:

— Кажу ж, пензлюй!

— Твій пензель, ти й пензлюй!

— Кажу, пензлюй!

— Злюй!

Йодлери стояли на ящиках від танжерських помаранчів і пронизливими голосами волали балади про смерть. Групки шанувальників ТС із північняцьких Висоток падали на бруківці на коліна, бралися за руки, молилися проти гріховних боуганських розваг, але були такою ж частиною свята, як і будь-хто інший. Вогні Забав весело жаріли в темряві й освітлювали боуганську набережну. Каруселі крутили юних закоханих у повітрі, дівчачий вереск звивався спіралями і крутився в небі.

Духовий оркестр ходив містом і грав вальси втраченого часу.

Із пайківської рези притягнули звукову систему, примостили на запряженого кіньми воза, врубили рок-платівки.

Транссекс-діва вила міланські арії, стоячи на стовпчику.

На родео восьмирічне дитя з Пустки витримало випробування й загнало на смерть епілептичного коннемарського поні, залунали схвальні крики — перед малим велике майбутнє.

А дівочий вереск крутився й обертався у повітрі.

Вигукували ставки, рахували купюри, плювали в долоні. Були там і пожирачі вогню з Фаро, і пожирачі шпаг із Самоа, і жонглери з Ґелвея. Пайківські бабуськи читали майбутнє з долонь, зір і пісні вітру.

Сумнозвісні брати-дегенерати з пустківського масиву наливали звірозілля за помірну ціну, а полісія дивилася на це крізь пальці, бо кілька ящиків уже відвантажила собі.

Когось підрізали, когось зґвалтували, когось затоптали.

Місто Боуган здіймалося по спіралі дівочих криків, які оберталися в повітрі.

Отоді Логан і натрапив на малого Кантіллона. Він сам-самотою сидів на стіні затоки — рибників сирота з гландами, набряклими від тихої люті. Його освітлювали сліпучі вогні свята, й він дивився на Логана так, ніби звідкись його знав, ось тільки не міг згадати, звідки ж саме.

Посмішка в хлопця була бліда і вбивча.

Логан підвів брову в тихому запитанні, але відповіді не дістав. Він підійшов, але хлопець зістрибнув зі стіни й вирвався трохи вперед у натовпі, крокуючи у тому ж темпі, що й Логан, і так само склавши руки за спиною — зумисне насміхався.

Він, малий Кантіллон, один раз озирнувся й підморгнув, а потім розчинився у юрмі.

— Кажу ж, пензлюй!

— От ти свій пензель і пензлюй!

— Кажу, пензлюй!

А Сліпа Нора знову завела своєї давньої пісні:

— Місто злотне бла-аженним хай втіху несе, / Там, де зо-орі немов самоцвіти в вінце-еві…

Від ходи нудота в Ґанта розвіялася, а гіркота — ні. Він, патрулюючи, ритуально обходив Манівці та вулицю де Валери та все виглядав її. У його очах вона прослизала на обличчя кожної юної хвойдочки, яку він проминав, і барабани міста Боуган несли і ритм, і послання.

Може, він ніколи не здобуде свободи від… Маку… Маку… Іммакулати.

З нагоди свого дев’яностого Ярмарку Манюня Гартнетт стояла перед дзеркалом на повний зріст у своєму номері в «Боуганському гербовому» готелі. На ній були панчішки, пояс для панчішок, корсаж і багряна помада. На ногах її тримав мільйон загадкових уколів від балакучої костоправки-китайози. Вона опустила слабку долоню на живіт і спробувала його втягнути. Обвела себе тверезим поглядом. Вона чесно і відверто оцінила ситуацію:

А вона, курча, ще в геть непоганій формі.

Зазвучав домовлений стук у двері. Вона щось гукнула у відповідь. Зайшла Дженні Цзинь. На ній був білий шкіряний комбінезон на все тіло і сріблясті гівнодави. Манюня уважно придивилася до наряду.

— Моднява, — сказала вона.

Дженні підняла пляшку мускату, виявила, що та порожня, тож натомість плюснула собі «Джона Джеймсона» з пляшки на тумбочці коло ліжка.

Випила залпом, підкурила сигару.

— Хто скаже йому новини? — спитала Дженні.

— Ти за це не хвилюйся, дитино. Ходи, наряди мене.

Дженні відсунула вбік дзеркальні двері гардеробу, почала перебирати навалені там сукні — якісь збереглися ще із втраченого часу.

— Щось вибрала, Манюню?

Манюня зітхнула.

— З тим, як карти лягли, я думаю, чи не вдягти бальну сукню до підлоги? Може, горностаєм підбиту? Таку, тіпа… як у Лани Тьорнер?

Дженні принесла сукню і розстібнула. Подаючи її, тихо спитала у своєї наставниці:

— А далі мені що робити, Манюню?

— Тобі треба просто показатися там.

Манюня взяла стару сукню й понюхала. Віддала її назад. Підняла слабкі руки над головою.

— Давай, застібни, — сказала вона, — і сповісти владі.

Бруківкою до Допільського мосту прямувала ціла шеренга кін-полісії.

З того боку річки долинали кпини піщаних пайкі.

Логан спостерігав і слухав з боку доків, від Забав. На якийсь час затримався перед собачими боями. Підморгнув старому букмекерові — афганцю з Висоток.

Пара бультер’єрів зійшлася у двобої, могутні мускулясті шиї напружилися, шерсть на загривку стояла дибки, пащі зчепилися, юшила кров.

— На когось ставите, містере Г.?

Логан уважно придивився до псів, важко опустивши підборіддя на долоню.

— Все одно два пенси на себе, — сказав він.

Димопільський завулок, вихід у дюни:

Підбиті залізом підбори на гладкій бруківці.

Двоє юнаків поволі обходять один одного.

Кожен тримає шкелп і просувається повільно, обережно.

Клац-клац, тупцяють підбори… клац… клац… клац… але повільно.

Їх просякає жовч і трутизна.

Жовч ревнощів.

Трутизна страху.

Вони обходять один одного.

А тоді випад…

Фінт…

Спотикається…

Відновлює рівновагу.

Вони кружляють.

Випад.

Фінт.

Леза шкелпів лищать у місячному сяйві й розтинають імлу.

Вони кружляють.

Вовчик-хлопчик і Далекозор.

Вони кружляють.

Ані кпинів, ані лайки, ані проклять.

Просто випад.

Фінт.

Спіткнувся.

Випростався.

Вони кружляють.

Вони кидаються.

Клинки тнуть повітря.

Кожного Серпневого ярмарку наставала серед ночі така мить, коли погань брала гору.

Годинник перед Жовтим домом пробив дев’ять разів, потім десять, потім одинадцять, і повітря прошило зло — різке, недобре, як убивчий крик мартинів.

Надмір мускату скисав у тельбухах.

Дим від зілля потемнів.

Дурман-люльки тільки накручували, а не помагали розслабитися.

Малолітня наволоч стискала кулаки в тугі вузли, а хвойди їх під’юджували.

— І ти, тіпа, тіки підмахуватимеш?

…по всіх завулках, і на березі, і вздовж зміїного вигину вулиці де Валери, й по обидва боки мосту спалахували сутички.

Порядні й боягузливі втікали — вулиці Нового міста давали шлях до відступу.

А решта кидалася в бій, як дикуни.

І цього року погань, за задумом, мусила запанувати за певною схемою — допільські бунти були старанно зрежисовані.

Швидко загоралися.

Здоровань Дом Ґлісон і Старигань Менніон спостерігали за бунтом із вдалої спостережної точки — гарячої ванни на даху закладу Еда «Хапка» Ленігана.

Під рукою в них було і звірозілля, і дурман-люльки, та ще й належна кількість хвойд напоготові.

Коли бійки швидко переросли в загальне побоїще, двоє чоловіків зітхнуло від розпачу та щастя.

На головній вулиці лава піщаних пайкі протистояла масовому наступу кін-полісії.

Кін-полісія пробивалася до того краю Дополя, що примикав до дюн, аби обшукати там усі заклади, ось тільки пайкі тримали кордон.

Димопільські гуляки переметнулися з розваг на насильство, і до протистояння між полісією і пайкі стали долучатися випадкові учасники. Там око виб’ють, тут вухо відкусять, тут пащу порвуть.

— І когось іще дивує, — спитав Старигань, — що в цього місця така погана слава?

Так, і вітровій знову заговорив у серпневу ніч, і свіжі орди піщаних пайкі сипонули з дюн і стали до лав своїх побратимів, вбрані у заячі шкурки, тавровані розпеченим залізом просто з горнила — абстрактні символи пайківського культу викарбувані на грудях, — і змахнули кинджалами, і занесли ланцюги, а тоді Димопільський міст перейшла полісейська підмога, і всі зауважили, що ті цмулять віскі і мускат із міхів, і звірозілля сьорбають, і завивають ритуальні співи полісейських братств, і стають лицем у лице з піщаними пайкі, рівними їм за числом, а за шалом і поготів.

— Я тобі от шо скажу, — озвався Старигань, — цей дощ надовго.

Здоровань Дом тим часом примостив собі на коліна хвойду і ніжно-ніжно розчісував їй волосся гребінцем із перловою інкрустацією на ручці, і її очі затягла пелена навіяної дурманом романтики.

— Обидві сторони добряче постраждають, містере Менніоне.

— Так, — сказав Старигань, — так Гартнетт і замислив.

Ґант побачив, як вона переходить 98-му площу.

Він рушив за нею.

Вона звернула спершу в один завулок, потім в інший, і озирнулась, і побачила його, але не спинилася.

— Маку!

Він провів її поглядом. Він дав їй зникнути в пітьмі за різким поворотом. Пробурмотів собі під ніс:

— Тільки не повертайся до нього.

— Місто злотне бла-аженним хай втіху несе, / Там, де зо-орі немов самоцвіти в вінце-еві…

Мандрівка Принца Гладуна Далекозора у смерть видалася прегарна. Він плив над хмарами і над дюнами, а під ним востаннє розігрувалася велична картина.

Ось місто дощу і вітру, де люто періщать зорі, а кут світла постійно змінюється і перетворюється, а ось безкрая рівнина боліт, і вогні міста Боуган теж, і вони горіли вночі Серпневого ярмарку.

Вовчик Станнерс сидів на кам’яних сходах, витесаних у березі річки, й обома руками затискав рану в животі, й заплющив очі, й піт виступив у нього на чолі, й бушував у Дополі неподалік бунт.

Він слухав недобрий чорний голос боуганських хвиль, що його кликали.

Здоровань Дом відкрив нову пляшку звірозілля й підпалив товсту самокрутку першокласної пустківської трави, добутої з самої рези пайкі.

Він примружився, щоб сфокусуватися на переміщенні бунтів:

Наступ пайкі спіткнувся об дзьоб закону, а лють пайкі підмочила рішучість полісії.

І, варто сказати, життя згасали, але життєві показники, щойно впавши, знову приходили в норму, тільки під нескінченною рівниною Пустки, під сирою землею, серед коренів і ходів підземного боуганського світу, де шелестять дивні мохи і бродять чорні пси.

Бо так є.

Тим часом:

Старигань Менніон кивнув у напрямку Димопільського мосту:

— Бачиш?

Здоровань Дом бачив.

— Дівчинка-вбивця, — сказав він.

Дженні Цзинь безжурно спостерігала за бунтом з високої арки мосту й випускала кільця диму випнутими губками.

Логан знав, що хлопець намотує навколо нього кола.

На корабельні він відчув за спиною рух.

Він терпляче зітхнув.

Він звернув за склади і слизнув у тінь, щоб зачекати.

З’явився малий Кантіллон.

Логан безгучно вийшов із тіні, прудкий, як горностай, затиснув горло хлопчака передпліччям, вихопив у нього з-за пояса шкелп, увігнав у серце, прошепотів йому слова, яких не можна повторювати, і став слухати, як юне життя полишає тіло.

Відчув, як це життя перевалюється в пітьму, але задоволення від цього не дістав.

Відпустив тіло, дав йому впасти просто серед брудних складів, і на мить зачудувався, які ж безмежно тупі завмерлі риси малого.

Цибатий не став би ганьбити свій ритуальний кинджал такою негідною кров’ю.

Він рушив далі. У Логані наростала втома. Він знав, що і його шлях теж добігає кінця, а з ним — і слава. Доки він блукав у квітневому дурмані, питання спадкоємності вирішили без нього. Лишається йому тільки втіха доторку Маку, та й то не напевно.

Він скерував носаки до кафе «Альядос».

— Як ви думаєте, як це все закінчиться, містере Менніоне?

— Паршиво закінчиться, Доме.

У дешевому борделі Сліпої Нори Ґант поставив стару семидюймову платівку на патефон, і мелодія, щойно залунавши, відгукнулася в його підошвах, і він пустився сам танцювати ска, а беззубі хвойди на обшарпаних старих диванах посміхалися і хрипко підспівували, Нора відбивала ритм, а Ґант танцював повільно, тримався тихо, і гордо, і цілком тверезо.

У кафе «Альядос» було порожньо, як не рахувати дівчини за баром, і Логан вмостився чекати на високому табуреті.

Пив він «Джона Джеймсона».

На порозі півночі зіслизнув з табурета, підійшов до музичного автомата, вибрав повільну стару мелодію каліпсо з утраченого часу.

Цю вона знає.

Він знову сів коло бару, і, коли заграла стара музика, спробував непевною рукою пригладити волосся.

І рівно опівночі в ніч Серпневого ярмарку зрізані жовті квіти у вазі на шинквасі в «Альядосі» затремтіли, коли бічні двері прочинилися, і знову завмерли, коли ті зачинилися, і він тихо крутнувся на табуреті.

— Ну, — сказала вона.

У різких лініях її обличчя викарбувалося дев’яносто боуганських ярмарків, і він уже змирився зі своєю долею.

— Манюню, — привітався він.

Ніч старіла, і місто стихало уздовж неї, і поклик крові вабив молодь до річки. У її водах виблискував голий півмісяць, і ми трепетали в такт серпневого пульсу Боугана.

На кам’яних сходах уздовж берега молодь ніжилася парочками і стискала одне одного в обіймах. Їхні вуста промовляли слова — обіцянки та клятви, — і річкове повітря підхоплювало їх і змішувало зі словами буркотливих мертвих. Вони спліталися у єдиний голос, і цей голос якимсь дивом мав прикмети тиші, адже заглушав усе інше й заворожував.

Погань здіймалася від води, як солодкий-пресолодкий туман.

Зелена ящірка вислизнула з тріщини у сходах, перелізла гору плоті й поживилася кров’ю, що вже засихала на рані у животі мертвого хлопчика з очима, як у дрозда.

Здійнявся вітровій, посунув фронт хмар, з імли проступили дахи — місто знов утверджувало свою присутність, — і тепер міські вогні пливли водою. Вода перегукувалась із зеленими водоростями й кам’яними берегами річки. Ми слухали — заворожені, — як вона плине крізь місто Боуган, як тече до незримого моря, як море тягне її до себе.

Засяг літа скорочувався; ми ось-ось побачимо, що принесе осінь, а там і зима. Але місто дозволило часу сповільнитися, бодай на одну ніч, і послало молодь до річки.

Перші потуги світла заливають інавгурацію:

Дженні Цзинь без сідла їде верхи на паломіно[26] з Великої Пустки уздовж річки Боуган.

По обидва боки її коня, що його ребра повільно здіймаються у вохристій світанковій імлі, несе почесну варту з півдесятка диких дівчат із перев’язями для кинджалів, чоботами із залізними носаками, білими вініловими куртками на блискавці й чорними сатиновими шортиками — а над річкою раннього ранку, як завжди, бушують місцеві мартини.

Птаха з шаленими очима й чорною спиною шугнула до дівчинки-вбивці Цзинь, але та тільки підвела погляд і так люто поглянула на неї, що мартин сахнувся, відвернувся й помчав униз за течією.

Дженні знущально закричала йому вслід:

— Ммваааоорк!

І всі дівчата розсміялися.

Процесія просувалася, і пси, припнуті в купецьких дворах уздовж річки, відступали в холодні ранкові тіні і трепетали від жаху.

У повітрі, де шал змішувався з жалібним скімленням псів і благанням, Дженні вперше відчула смак нового життя

рівним кроком їдучи до свого злету — і поштовх страху відчула також, січете

вишукуючи в очах свого почту знайоме жовте сяйво, ясний проблиск амбіції

і в небі, що з кожною миттю яснішало, вона побачила, як повільно гасне мерехтіння втраченого часу.

КІНЕЦЬ