Місто Тисячі Дверей

Розділ перший, у якому Фімка Бусел ховається за гаражами і знаходить Двері

...Узагалі-то, ховатися можна було тільки на території школи — такі правила. Та саме тому їх і порушували. Вважалося найбільшим шиком утекти буквально з-під носа від того, хто водив, причаїтися десь біля паркана, а потім пролізти крізь діру на вулицю — але так, щоб почули! щоб почали шукати!! щоб погналися!!! — і потім сховатися десь на тому боці. З вулиці до самого шкільного паркану підходили гаражі, й саме у їхньому лабіринті ховався утікач. Той, хто водив, мав два варіанти: або гукнути «це не за правилами», або продовжити погоню. Перший варіант ніхто ніколи не використовував.

Фімка Бусел, від учора — вже не якийсь там малюк-чотирикласник, а учень майбутнього 5-Б! — завмер біля заповітної дірки в паркані. Треба було наважуватися.

Фімці ще жодного разу не вдалося сховатися так, щоб його не знайшли. Той випадок, коли водив короткозорий Вітько на прізвисько Акваланг, — не береться до уваги. Вітько тоді взагалі нікого не знайшов.

— Тра-та-та за Емку! — заволав хтось на спортмайданчику, зовсім поруч.

«Отакої, навіть Солдатова знайшли! — Бусел тужливо подивився на безхмарне травневе небо. — Перший день канікул. Ну, давай, товстуне! Зроби їх!»

Він щосили наступив на гілку, аби та хруснула як слід, а потім стрибнув у діру. Вірніше, пропхався крізь неї. Фімка з дитинства був дуже тлустим хлопчиком, і це створювало масу незручностей, що її можна порівняти хіба з вагою самого Фімки.

Позаду радісно тупотів Васько Аверинцев. Цей свого не пропустить!

Давай, товстуне!

Цю місцинку Фіма підшукав заздалегідь. Тут прохід між гаражами вигинався хвацьким ієрогліфом, у якому навіть давньогрецький людинобик Мінотавр заблукав би. Мінотавра вони проходили на позакласному читанні, і зараз, продираючись між гарячими від сонця металевими боками гаражів, Фімка уявляв себе водночас цим чудовиськом і його переможцем. Два в одному, сюрприз для зануди Аверинцева.

Той, до речі, не відставав, чутно було, як він теж гасає десь між гаражів.

«От гад! — з досадою подумав Фімка. — Адже вирахує, точно вирахує».

Бігти далі сил не залишалося, хлопчик зупинився, щоб відсапатися. Тупотіння наближалося.

Тільки тепер Фімка побачив, що опинився в глухому куті. Щоправда, ліворуч між гаражем і шкільним парканом чорнів невеличкий прохід — але в тім-то й річ, що невеличкий!

Проте день сьогодні був незвичайний, і Фімка не збирався так просто здаватися. З сумом згадуючи мультик про Вінні-Пуха, він буквально продерся між гаражем і парканом.

І, звичайно, застряг.

Він повернув голову, щоб подивитися і чи далеко ще до кутка — там щілина була більшою, можна було обійти Аверинцева за гаражем і втекти від нього. Так от: Фімка повернув голову і побачив двері.

Ті, що снилися йому цілий тиждень поспіль!

Невисокі, точно на Фімчин зріст, двері вперше завітали до його снів однієї дощової ночі. Тоді ще градом позбивало на подвір’ї гілки з дерев, і вранці вся вулиця була вкрита зірваним листям. Та хоча тієї ночі гриміло сильно, Фімка жодного разу не прокинувся. Йому снилися двері. Точніше — Двері.

Він давно вже мріяв про те, що колись їх знайде. А знайшовши — потрапить до іншого світу, де не треба робити уроки і рано прокидатися до школи. Не те щоб Фімка так люто ненавидів знання — ні, він ненавидів лише те, яким чином ці знання потрапляли до його голови. От якби ж так: проковтнув спеціальну пігулку — і ти вже спец із фізики. Хоча, звичайно, краще з інгліша, з іноземною у Фімки не дуже.

От після таких мрій він заснув — і побачив уві сні двері. Спершу Фімка навіть трохи розчарувався: ну що це таке?! Двері якісь наснилися! Напевно, все тому, що сьогодні на уроці складали речення про будинок і слова вчили відповідні. І про оці от двері теж — «дур», які насправді вимовляються як «до-о». Просто дур-до-ом! Замучили! Уві сні дістали! І тут уже не сховаєшся!

Розгніваний Фімка штовхнув уві сні двері — і тільки коли вони відчинилися, він змикитив, що ці «до-о» були намальовані на стінці.

Дивуватися? Не дочекаєтесь! Сон усе-таки, тут що завгодно може трапитися.

До того ж виявилося, що за дверима знаходиться дуже симпатична, невеличка і затишна кав’ярня. Щоправда, там було порожньо, зате за шинквасом привітно посміхався Фімці сам господар. І навіть помахав рукою, запрошуючи, мовляв, заходь, гостем будеш.

А чого ж — Фімка увійшов. І лише тоді зрозумів, на кого так схожий господар кав’ярні! Звичайно, на вчителя англійської — і вуса ті ж, і риси обличчя!

— Очі б мої тебе не бачили! — пробурмотів хлопчик стиха.

На його подив, господар не лише почув, але й захоплено відгукнувся на це «вітання» — картинно прикрив очі долонею і вигукнув;

— Очі б мої тебе не бачили!

Тут уже Фімка й зовсім сторопів.

— Ви чого дражнитеся?

— Я не дражнюся, — образився господар. — Просто у нас, у місті Охи, так вітаються одне з одним. Це означає — «мені настільки приємно вас бачити, що, боюся, очі не витримають». Або щось схоже, я не великий фахівець з давніх традицій. Давай-но я краще пригощу тебе мраккою.

«Звучить не вельми смачно», — подумав Фімка, але вирішив не відмовлятися.

І не помилився! Можливо, назва напою була не такою вже привабливою, зате смак — саме те, що треба! Здавалося, соки всіх фруктів на світі перемішалися у ньому — і при цьому кожен зберіг власне «звучання».

— Сподобалося? — посміхнувся господар кав’ярні.

— Супер! А ще можна?

— Звичайно. Пий, скільки хочеш. Я зараз принесу.

Останню фразу господар вимовив надто квапливо — і те, з якою швидкістю він сховався у підсобному приміщенні, більше нагадало Фімці втечу.

— Ще один турист, — тяжко зітхнули у нього за плечем. — Що ти тут забув, хлопче?

Перед Фімкою стояв худющий дядько в одязі, пошитому, здавалося, з різних клаптиків. Причому всі клаптики були однакового сірого кольору.

— Ви хто? — запитав Фімка, сподіваючись, що його голос не надто тремтить. Навіть уві сні — у своєму власному сні! — сміливістю він не відзначався.

— Я той, хто оберігає порядок у цьому місті. А ти і схожі на тебе цей порядок порушують. Тому краще б тобі, хлопче, прокинутися і більше ніколи не пхатися в чужі двері. Затямив?

Проте Фімка його майже не слухав. Він дивився у вікно кав’ярні на місто.

Ось де Фімка хотів би жити, ось звідки він погодився б навіть на канікули не їхати, й взагалі ніколи не залишав би Охи. Бо такої різноманітності, такої чарівності, які сповнювали кожну цеглинку, Фімка ще ніде і ніколи не зустрічав.

Кав’ярня розташувалася на вершині одного з пагорбів — і тому хлопчик міг бачити відразу все місто. Будинки найрізноманітніших конструкцій, від сяючих на сонці хмарочосів до старовинних замків, мирно уживалися поруч. Узорчастими вулицями з різнокольоровою бруківкою гуляли не лише люди, а й інші істоти: деякі трохи схожі на інопланетян, деякі — на казкових звірів, які встали на задні лапи, деякі — взагалі були ні на що не схожі. Ось промчала карета, запряжена четвіркою сліпучо білих коней, а он там, над вежами, повільно пливе повітряна куля...

— Агов, хлопче! Ти мене слухаєш?

— Ні, — чесно зізнався Фімка.

— Ну дивись, — прошипів худючий. — Я тебе попередив. А тепер давай, ушивайся звідси! — і він дав дуже болючого щигля по Фімковому носі.

Від цього хлопчик негайно прокинувся — у себе вдома, звичайно ж.

Потом двері снилися йому ще разів п’ять чи шість, але він не наважувався відчинити їх, і доки нерішуче тупцював, двері зникали, а сам Фімка прокидався.

Тепер він бачив їх насправді. І відступати не було куди, бо він застряг між гаражем і парканом, а позаду наздоганяв Аверинцев.

З останніх сил Фімка рвонув уперед і — дістався таки Дверей. На секунду йому уявилося, що вони — всього лише намальовані на паркані, просто хтось нудьгував, от і намалював...

Потім хлопчик штовхнув їх, вони відчинилися — і Фімка увійшов до вже знайомої кав’ярні. Двері за його спиною грюкнули; останнє, що долинуло звідтіля, був здивований зойк Аверинцева.

Розділ другий, у якому Порядник Міста Тисячі Дверей летить на роботу і пригощається мраккою

Будинок Охорони Порядку тепер було видно здалеку. Сигізмунд Брехло, Головний Порядник міста Охи, задоволено посміхнувся: маляри попрацювали на славу. Розпочали з даху, а незабаром, мабуть, візьмуться за фундамент. Зняли стару черепицю, пофарбовану всіма кольорами веселки, і настелили нову. Скоро, зовсім скоро Будинок Порядників виглядатиме так, як йому і належить виглядати: суворо і серйозно!

Сигізмунд стояв на оглядовому майданчику блакитної Вежі, милуючись видом чорної черепиці й сірих стін. Навколо Будинку Охорони Порядку височіли різнокольорові будівлі. На їхніх дахах мерехтіли картини, одна краща за іншу: тропічні ліси, морське дно, схід сонця в горах... Стіни будинків теж були пофарбовані в найрізноманітніші відтінки.

Так повелося здавна, ще з часів заснування міста Охи Королем-Малярем. Саме він своїм чарівним Пензлем намалював такі різнобарвні будинки.

— Як несерйозно! — пробурмотів Головний Порядник.

Розштовхуючи натовп, що зібрався повитріщатися на хмари і дахи, Сигізмунд Брехло підійшов до повітряної кулі й заліз у корзину. Легкий вітерець підхопив кулю і поніс над будинками. І всі, хто підводив голову, бачили схожу на стиральну гумку сіру пляму, яка повзла небом.

А ранок уже вступав у свої права, Охи потроху прокидалися, вулиці міста сповнювалися мешканцями-оховцями.

Куля швидко долинула до Будинку Порядників. Сигізмунд за допомогою важелів керування спустив корзину на чорний дах, заякорив і виліз.

На третьому, найвищому поверсі Будинку, знаходилися кабінети Порадників, у тому числі і кабінет Сигізмунда Брехла.

Він відчинив двері й з маху врізався у холодильник.

— А ти звідки тут узявся?! Очі б мої тебе не бачили!

— Він нудьгує, — озвався з дальнього кутка кімнати маленький миршавий чоловічок, схожий на французького актора Луї де Фюнеса. Чоловічок цей був Найпоряднішим Порадником, себто начальником усіх Порадників, навіть Головного. Звали його Бульчин Жуск.

І, до речі, це був не його кабінет!

— Нудьгує, — повторив Бульчин Жуск. — Ось, зайшов до тебе. Очі б мої тебе не бачили!

Дверцята холодильника відчинилися, звідти визирнула гостродзьоба голівка пінгвіна. Птах струснув жовтим чубком, зітхнув і підтвердив:

— Нудьгу-ую...

Узагалі-то, таких птахів тут, в Охах, називають гвінпінами. Живуть вони тільки в холоді, а позаяк в Охах надто тепло, спеціально для гвінпінів вигадали будиночки-холодильники. На відміну від пінгвінів, гвінпіни вміють розмовляти. Ще вони, коли треба, здатні створювати об’ємну картинку всього, що будь-коли бачили. А оскільки живуть вони дуже довго, їх тримають у Будинку Порядників — хтозна, які відомості з часом можуть знадобитися охоронцям порядку...

— Хочу в «Чапаева»! — жалісно мовив гвінпін.

Сигізмунд зітхнув: сам винен. Коли він потрапив сюди, в місто Охи, і коли його взяли на роботу Порядником, Брехло навчив своїх колег грі у шашки, в «Чапаева».

І хоча Порадники не були від неї у захваті, гвінпіни від «Чапаева» буквально шаленіли. Відтоді співробітники Будинку ходили тут остерігаючись, бо у будь-який момент з відчинених дверей могла вилетіти випадкова шашка і влучити у голову чи в плече. Деякі навіть почали носити каски — про всяк випадок.

— Хочу в «Чапаева»! повторив гвінпін.

— Гаразд, буде тобі «Чапаев». Але згодом, — Сигізмунд відштовхнув холодильник і підійшов до свого робочого стола. — Жуску, є виклики?

— Ні-і, — ліниво відповів Найпорядніший. — Ти ж знаєш, їх майже ніколи не буває. Міг би вже звикнути, адже незабаром рік, як ти у нас працюєш.

А варто зазначити, що Сигізмунд Брехло потрапив в Охи з іншого світу — звідти, де живеш ти, наш читачу, і де жив, поки не розшукав свої Двері, Фімка. Сигізмунд колись теж знайшов свої Двері — і крізь них випав в Охи.

І як ти, мабуть, помітив, Охи трохи відрізняються від таких міст, як Київ чи Москва. Сигізмунда це добряче збивало з пантелику. Ну скажіть, хіба може бути, щоб у місті майже ніколи не траплялося нічого поганого! Одного будинку Охорони Порядку вистачає, щоб виловлювати всіх злочинців: від дрібних хуліганів до запеклих чарівників-рецидивістів!

Сигізмунд Брехло сприймав цей факт як особисту образу. Він вважав: те, що Порадники знаходять так мало злочинців, зовсім не означає, що злочинців мало. Просто Порадники погано шукають; А коли ж їм шукати, якщо від рання до смеркання колеги Сигізмунда просиджують штани в Будинку та хлебчуть мракку в неймовірних кількостях.

Ось і зараз перед Бульчином Жуском стояла величезна каструля з мраккою. І коли Брехло увійшов, його начальник саме наповнював свій кухоль, відкручуючи краник на боці каструлі.

Сигізмунду не залишалося вибору — довелося узяти з полиці чистий кухоль і приєднатися до Найпоряднішого.

І тут двері кабінету буквально зірвало з петель, і у дверях... ні, спершу Брехло вирішив, що там нікого немає. Бо за звичкою він дивився вгору, а слід було опустити погляд до підлоги.

— Привіт, — пропищав тонесенький голосок. — Очі б мої тебе не бачили! До речі, вони і не бачать. Хтось приберіть звідсіля холодильник!

Холодильник ображено підвівся — на кожному з його кутів з’явилася лапа, схожа на крокодилячу, — і відсунувся вбік.

Тепер перед Сигізмундом і Жуском постав відвідувач — низенький, не вищий за Сигізмундове коліно чоловічок з величезними кулаками.

— Очі б мої тебе не бачили, Шварцику! — зітхнув Брехло. — Двері нащо було вибивати?

— Звичка, — знизав плечами чоловічок.

— Горе мені з вами, з дрібними хуліганами, — озвався Бульчин Жуск. — Сам від Горшечка два вершечка, а сили як у слона.

— Не згадуй Горшечок намарне! — відрізав Шварцик. — І взагалі, я ж виправляюся. Ось, прийшов як людь до людей, щоб повідомити... а ви!..

— А давай у «Чапаева», — встряв у розмову нудьгуючий гвінпін. — Давай, га?..

— Зачекай. То що ти хотів повідомити? — Сигізмунд насторожено відсунув кухоль.

Дрібний хуліган злодійкувато озирнувся, підморгнув і взявся за вибиті двері. Обережно приставивши їх до дверного отвору (мабуть, щоб ніхто не підслухав), зробив кілька кроків до столу.

— Ходять чутки, — писнув він, — Пензель знайшовся.

Бульчин Жуск ледь не вдавився мраккою:

— Жартуєш? Самого Короля-Маляра Пензель?!

— Угу. Кажуть, Дверей стає дедалі менше, тому незабаром...

Він не договорив — недбало приставлені двері, оглушливо грюкнувши, впали.

Розділ третій, у якому Фімка довідується про те, як з’явилося Місто, і ще про дещо, дуже і дуже неприємне!

У кав’ярні пахло мраккою і фарбою. Кремезний маляр у засмальцьованому фартусі, дуже схожому на звичайний, земний, завзято розмахував пензлем.

— Не заважай, — сумно сказав Фімці господар кав’ярні, схожий на вчителя іноземної мови. — У нас тут нова мода пішла, Двері фарбувати.

— Навіщо?

— А-а... — відмахнувся господар. — Краще пригощайся мраккою. Мабуть, ти вдруге у Місті? І далі цих стін не був?

— Звідки ви знаєте? — здивувався Фімка.

— Дуже просто — наші Охи недарма називаються Містом Тисячі Дверей. Багато хто потрапляє сюди саме крізь Двері, і до мене теж.

Він обвів рукою приміщення. За столиками, як і в Фімчиному сні, нікого не було. Зате на стінах висіли різні прикольні штучки, які зазвичай чепляють у таких закладах — всілякі шаблі, опудала риб, потріскані антикварні тарілки і багато чого іншого.

— Бачиш, — сказав господар, — кожен гість мені приносить якийсь сувенір. Але не всі залишаються. Багато хто повертається назад, у свій світ, а дехто воліє вирушити у подорож чужими світами, як наш Король-Маляр.

— Що? — здивувався Фімка. — Це ваш король має таке ім’я — Мольяр? Як у француза одного — тільки того, здається, Мольєром звали.

— Та ні, — засміявся господар. — Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу — фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан — і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.

А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. «Намалюй мені щось», — попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і — теж закохалася в нього.

Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті — король і королева, тож відшукали б їх скрізь.

Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними — місто. Наші Охи.

Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині — перші — Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем — адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи — розмальовуючи — його.

— А де він тепер? — зачудовано прошепотів Фімка. — 3 ним можна зустрітися?

— На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.

— І їх кинули до буцегарні?

— Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.

— А як же місто?

— Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.

— А де можна дізнатися про ці звичаї? — затурбувався Фімка. — Що, вони такі жах... незвичайні?

— Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти — турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?

— Поки турист, — обережно сказав Фімка. — А там подивимося.

Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.

— То коли потребуватимеш — звертайся із запитаннями, — великодушно запропонував господар кав’ярні. — До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.

— Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?

— Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, — кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди — і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.

Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.

— Знаєте, — сказав він з тремтінням у голосі, — я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!

Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!

По той бік виднілося місто — з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто — а не гараж, як повинно було бути.

Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.

Розділ четвертий, у якому Головний Порядник прогулюється до Горщика

Коли двері знову звалилися, усі в кабінеті побачили на порозі довготелесого дядька в дивних окулярах. Звали дядька Лонгій-Л’Оккі, і був він могутнім чарівником і відомим філософом. Окуляри Лонгій-Л’Оккі носив завжди, вони були його невід’ємною частиною. Зрозуміло, це були чарівні окуляри — порожні усередині, вони заповнювалися водою з Озера Кольорової Музики. Той, хто носив їх, водночас чув музику і бачив кольорові картинки. Ще на оправі окулярів були якісь важелі й кнопки, але про їхнє призначення знав, напевно, тільки сам чарівник.

— О, — сказав Лонгій-Л’Оккі, кліпаючи своїми магічними очима з вертикальними зіницями. — А чого це у вас двері на підлозі валяються? Очі б мої вас не бачили!

Ніхто не наважився пояснити чарівникові, що двері він же і штовхнув на підлогу. Лонгій-Л’Оккі відзначався неуважністю і вразливим характером. Тому Порадники без зайвих слів посадили мага за стіл і налили йому мракки. А потім попросили полагодити двері. Лонгій байдуже ковтнув з кухля Бульчина Жуска і кивнув, погоджуючись. Двері, які саме збирався підняти Шварцик, відростили собі чорногузові крила, злетіли до стелі і закружляли там, курликаючи. Була осінь, і дверям дуже хотілося полетіти на південь. Потім вони все-таки знизилися — і наглухо вкарбувалися у дверний отвір, за яким саме у цю мить з’явився наступний відвідувач.

— Здається, це був Айо, — зауважив Лонгій.

— Агов! — постукали з того боку. — Відчиніть!

Двері схвильовано захлопали крильми, але відкриватися не побажали.

— А що сталося? — запитав Бульчин Жуск в Айо — місцевого гвінпінознавця.

— Надійшло повідомлення від моїх вихованців! Ходять чутки, що хтось збирається поцупити Горщик!

— Дурниці! — відмахнувся Найпорядніший Порядник. — Горщик поцупити неможливо.

Сигізмунд Брехло замислився: а чи дійсно неможливо? А раптом?!. Оце була б катастрофа!

Річ у тім, що в місті Охи ніхто ніколи не готував собі їжу. Коли Король-Маляр намалював Охи і звідусюди почали прибувати різні істоти, Король зрозумів, що усіх нагодувати він не в змозі. Тому придумав і намалював чарівний Горщик, який варив їжу, щодня різну, але таку, яка б усіх влаштовувала. Варив Горщичок безперестанку, а цілий взвод Горщикової обслуги розвозив їжу по місцевих кав’ярнях і ресторанах. Горщичок набув слави головної пам’ятки Охів, усі мешканці вважали його священним, і навряд чи в когось могло виникнути бажання якимсь чином зашкодити Горщичку. Але то — місцеві. А як щодо тих, хто потрапив сюди недавно? Щодо «улюблених» Сигізмундом туристів?!

— А от і не дурниця! — закричав Головний Порадник. — Нумо, Лонгію, будь ласка, зроби нам ще одні двері!

Чарівник тицьнув вказівним пальцем у стіну — там виник прямокутник, який за мить перетворився на двері.

Сигізмунд помчав на дах до повітряної кулі. Він заліз у корзину і навіть підняв якір, коли помітив, що поруч з ним уже сидить Шварцик, а мотузяною драбиною видирається холодильник на крокодилячих ніжках.

— Очі б мої вас не бачили! — спересердя прогарчав Сигізмунд.

— Взаємно! — хором гримнули дрібний хуліган і гвінпін.

— Що ви тут робите?!

— Ти обіцяв у «Чапаева»! — зітхнув птах.

— Та я ж тобі не дорозповідав! — додав Шварцик.

Брехло зі стогоном всівся на дно корзини.

— Тільки цього мені не вистачало! Ну який «Чапаев», ти ж бачиш, я при виконанні службового обов’язку!

Але не викидати ж гвінпіна з холодильником (повітряна куля вже лине високо над вулицями) ще приб’єш когось ненароком.

— Гаразд, розповідай, Шварцику, що там трапилося? — намагаючись виглядати спокійним, запитав Сигізмунд.

— Та кажу ж, — запищав дрібний хуліган. — День у день Дверей меншає і меншає. Кажуть, малярі їх перефарбовують, і тому Двері перестають бути чарівними. Ну от. А коли так, невдовзі повинен з’явитися Пензель.

— Чому це повинен?! — заволав Брехло. — І нічого не повинен!

Але ж він знав!

— Ет! Я з тобою, як людь із людиною, а ти... — зітхнув Шварцик. — Не ображайся, Сйгі, але ти в нас недавно, багатьох тутешніх легенд не знаєш...

Сигізмунд ненавидів, коли його так називали, але цього разу пропустив це повз вуха:

— І що там ваші легенди?

— А в них йдеться, що коли стане зовсім зле, обов’язково з’явиться Пензель. Це спочатку. А потім знайдеться хтось гідний, і тоді все владнається.

— Нісенітниці! — промимрив Сигізмунд.

— Гей! — втрутився гвінпін. — Прилетіли. Спускайся.

Брехло поглянув униз, щоб переконатися, чи насправді вони там, де слід, — і раптом побачив того самого хлопчиська! Ну, того, якому він, Брехло, спеціально снився!

За рік життя в Охах Сигізмунд нехай і не вивчив усіх легенд, але дечому все-таки навчився. Наприклад, він міг «вичислити» тих, хто прагнув потрапити в Місто Тисячі Дверей, — і наснитися їм. А уві сні «переконати» туристів не проходити крізь Двері в Охи. Щоправда, з Фімкою Сигізмунду не пощастило — той виявився надто наполегливим. І от тепер!..

— Негайно знижуємося! — гаркнув Брехло.

Куля нервово здригнулася і майже звалилася вниз, сполохавши перехожих. Тільки в останню мить Головний Порядник отямився, опанував собою і керуванням повітряною кулею. Тому корзина опустилася не на вулицю, а все-таки на посадковий майданчик.

— У погоню! — закричав Сигізмунд.

Але куди бігти? Фімка, який навіть не підозрював, що його помітили, вже зник у невідомому напрямку.

— Ура! — надривався тим часом гвінпін, висунувшись зі свого холодильника. — Оточуй! Не дамо ворогові втекти!

Навколо кулі поступово збирався натовп.

— Розходьтеся! — намагався вгамувати цікавих Брехло. — Громадяни, зберігайте спокій і порядок!

Городяни сміялися і показували на них пальцями, щупальцями і псевдоніжками.

Махнувши рукою на неслухняну юрбу, Головний Порядник виліз із кошика і покрокував до входу на Кухню. За ним квапливо дріботіли Шварцик і гвінпінівський холодильник.

Проминувши величезну арку, біля якої завмерли двоє вартових з ложками завбільшки з людину, компанія опинилася на Оховій Кухні.

Це була єдина Кухня на все місто. Тут не тримали ані плит, ані пічок — нічого такого, на чому готують їжу. Лише у центрі величезного залу стояв чарівний Горщик. До Горщика вели численні драбини і драбинки, лебідки з кошиками та інші прилади. На східцях і в кошиках сиділа Горщикова обслуга. Такими ж величезними, як у вартових, ложками, а також черпачками і навіть діжечками вони розвантажували Горщичок. Зачерпували кашу і передавали вниз.

У залі стояв потужний гамір, чому Сигізмунд порадів — за загальним галасом вигуків гвінпіна ніхто не чув.

Подивившись на Горщик, Брехло переконався, що поцупити цей предмет неможливо. Хіба що поламати...

Але якщо його підозри правильні, небезпеки слід чекати лише від туристів. Адже жоден з місцевих не наважиться на таке блюзнірство!

Отже, необхідно їх усіх переловити, цих «туристів». І ще — зачинити якнайшвидше решту Дверей!

— Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останні дні! — командним тоном повідомив Сигізмунд.

Гвінпін зрозумів, що жарти закінчилися.

— Треба летіти до Будинку, — сказав він. — Там зберемося всіма холодильниками — і зробимо.

Але коли Сигізмунд зі своїми супутниками примчав на посадковний майданчик, повітряної кулі там не було.

Розділ п’ятий, у якому Фімка допомагає качати права і шукає безпритульний будинок

Біг Фімка недовго. Нарешті він засапався і зупинився. Тут йому спало на думку, що за сьогоднішній день, навіть усього лише за якусь нещасливу годину, він встиг накоїти купу дурниць. І краще б йому прийти до тями, якщо він не хоче залишитися тут назавжди.

Залишатися тут назавжди Фімка не хотів!

«Гаразд, подумаєш, дурниці! — сказав він сам собі. — Ну ломану вся в Двері! А хто б не ломану вся? Ну втік з кав’ярні! А хто б не втік?! І взагалі, пошукаю я все-таки шлях назад. Як там його звали, того господаря кав’ярні? Димон? Усе-таки єдина знайома душа в Місті. Може, підкаже, як мені назад повернутися».

Він навіть згоден був на те, щоб Аверинцев знайшов його за гаражем, спітнілого і нещасного. Вже краще так, аніж провести все життя без батьків і друзів.

Не встиг Фімка про це подумати, як на нього з усього маху хтось налетів.

— ОЙ!!! — заголосили вони разом:

— Ти чого? — заволав Фімка. — Чого б’єшся?!

— Я нічого! — войовничо відповіло дівчисько приблизно Фімчиного віку. Саме вона на нього наткнулася. — А ти чого посеред дороги стовбичиш, товстуне?

— Захотів і стовбичу! Буду ще у тебе запитувати, де мені стовбичити! — Фімка відверто грубіянив, але не стільки зі злості, скільки з переляку. — Ти хто така?

— Я? Я?! Я, між іншим, Меліса Оховська.

Фімка не витримав і розреготався.

— Чого іржеш, гладкий? — обурено запитало дівчисько, стріпуючи своїми рудими кісками.

— Ти що, принцеса, щоб так називатися?

— Ну й темнота-а, — розтягуючи слова, промовила Меліса. — Звідки ж узятися принцесі, поки немає Короля? У нас є тільки заступники — і Короля, і Королеви, і принцеси, між іншим.

— Ти, виходить, заступниця.

— Ну, — потупила очі дівчинка, — загалом, я одна з двох заступниць. Ми чергуємося. З Розаліндою, моєю сестрою, — сьогодні вона виконує обов’язки принцеси.

— А ти?

— А я сьогодні — качаю права! — гордо повідомила Меліса Оховська.

— Знущаєшся? — запідозрив Фімка.

— Та ну тебе, дурня! Витрачаю тут на тебе час, а мені ще права качати. Ось, бачиш? — вона показала хлопчику дивну штукенцію, щось середнє між насосом і кондитерським шприцом, з якого зазвичай всілякі смачні креми на торт видавлюють. У цій справі, відверто сказати, Фімка знав смак.

— А це що за фінтифлюжина? — зневажливо поцікавився він.

— Це те, чим качають права, правокачалка. Допоможеш мені з ними впоратися? Удвох швидше буде і веселіше.

«Вона ж майже принцеса, — подумав Фімка. — Може, порадить, як повернутися додому».

І ще... надто вже нагадувала йому правокачалка кондитерський кремовий шприц! Фімка відчув бурчання у глибині свого черева — таке собі передгрозове погуркування, поки ще тихе, але якщо розгуляється... Відчув і вирішив, що допоможе дівчинці.

— Тоді побігли! — гукнула вона. — А то спізнимося!

«Ну і днинка! — міркував Фімка, намагаючись не відставати від Меліси. — Суцільні тобі забіги з перешкодами».

Він не знав, що лише завдяки їй уник зустрічі з Головним Порядником — той саме помітив його з повітряної кулі, але поки приземлився, було запізно — за Фімкою і слід прохолов.

Тим часом діти опинилися поряд з вежею, що височіла над містом. Тут, як пояснила Фімці Меліса, їм треба піднятися на ліфтовій хмарі нагору, де й качають права. Вірніше, накачують, тобто помпують.

Меліса дістала з кишені свищик і дмухула в нього — вмить до них спустилася м’яка, пухнаста хмаринка з двома сидіннями в центрі.

— А вона витримає нас обох? — засумнівався Фімка. — Взагалі-то нас у школі вчили, що хмари складаються з крапельок води...

— От іще, дурниці, — розсердилася Меліса. — Звичайні хмари, може, і складаються, а наші — ні. Наші хмари, щоб ти знав, це частки наших мріяній... мріювань... мрій... Коротше кажучи, ми мріємо, а вони — те, що від цього залишається. Ну, як вихлопна кіптява — тільки чистіше, краще і корисніше. Поїхали?

Вони влаштувалися на сидіннях, і хмаринка підняла їх на вершечок вежі. А там спустилася на майданчик (який видався Фімці дуже маленьким і ненадійним; «Навернутися звідси, — подумав він, — як від Вітька Акваланга сховатися...»). І там, на майданчику, вони почали качати права.

Для цього на вежі був спеціальний отвір, у який Меліса встановила правокачалку. За сигналом дівчинки хмари (особливі, з великою синьою літерою «П» на боці) підпливали до правокачалки і зціджували в неї рідину, яка сяяла всіма барвами веселки. А діти за допомогою спеціального клапана перекачували її потім у вежу.

— Так здавна заведено, — пояснювала Фімці Меліса. — Адже до нашого міста потрапляють найрізноманітніші істоти. Всі вони звикли жити в різних умовах. По-перше, у кожного свої смаки: одні люблять шоколадні огірки, інші харчуються винятково піснями космічних брабуниць. Ну, з цим наш Король-Маляр розібрався відразу: намалював Горщичок, який готує їжу на всі Охи. Причому кожен, коли частується, відчуває смак тієї їжі, яка йому найбільше довподоби.

— Здорово!

— Але це ще не все! — заклопотано продовжувала Меліса, на мигах наказуючи підплисти наступній хмарі. — А де жити охівцям?

— У вас же багато різних будинків!

— А вода в будинку має бути? А опалення? А якщо навпаки — хтось спеку не переносить? Декому замість води ртуть подавай, іншим... От хоча б летяги — тільки у вакуумі живуть, шерстикрилі!

Господарський підхід дівчинки справив належне враження на Фімку.

— Здуріти! І як воно цим летягам?..

— Ну, я ж розказую. Усім не догодиш, скільки не намагайся, скільки різних будинків не малюй. Але ж право жити затишно і комфортно повинен мати кожний, згоден?

— Ще б пак! — озвався Фімка, з сумом згадуючи свій рідний будинок, і свою кімнату, і рибок акваріумних, яких він вкотре забув погодувати...

— І от, щоб усім жилося так, як вони самі того хочуть, Король-Маляр вигадав правові хмари. Варто лише комусь увійти до будинку, повернути вимикач і уявити собі ті умови, які йому найбільше підходять... І — будь ласка! Хочуть летяги вакуум — отримують свій вакуум, мріє жмим трасіанський про філіжанку розпеченої лави, щоб викупатися, — нема проблем! А залишки тих бажань знову збираються в правові хмари і літають, над Містом, поки не надійде черга цю хмару доїти. Ми перекачуємо з них право до вежі, а звідси воно розподіляється по будинках. Здорово?

— А то! Слухай, я ось що хотів запитати... Ну... От Двері. Крізь них сюди потрапляють мешканці і туристи. А як назад повернутися?

— То ти турист! — здогадалася Меліса. — Чого ж раніше не сказав? Повертаються так само, як і приходять, — крізь Двері.

— А можна якось по-іншому? — обережно запитав Фімка. — Якщо немає Дверей, якщо вони перетворилися на звичайні двері?

— Так не буває, — відмахнулася дівчинка. — Слухай, час закінчувати — бачиш, віконце на підлозі посвітлішало. Це значить, вежа наповнилася по вінця, досить.

— І куди ти тепер?

Меліса зітхнула:

— До палацу. Я б запросила тебе із собою, але не можна, у нас порядки суворі, а я сьогодні всього лише качаю права. От завтра... Слухай, приходь завтра до нас у гості, га?

— Прийду, — похмуро пообіцяв Фімка. — Але взагалі-то я хотів додому повернутися, а Двері, вони зникли, вірніше, їх зафарбували...

— Пошукай інші, — порадила дівчинка. — Але краще спочатку знайди собі будинок. Вибери з безпритульних.

— А як дізнатися, що вони безпритульні, ці будинки?

— Вони самі тебе знайдуть, — захихотіла Меліса. — Слухай, мені справді час, а то бабця сваритиметься. Словом, шукай будинок, облаштовуйся, а завтра приходь до палацу. Я завтра вже буду виконуючою обов’язки і зможу тобі допомогти. Зажадаю від Порядників, щоб підібрали тобі відповідні Двері. Домовилися?

Від цих слів Фімка спохмурнів. Пригадався йому злий худий чоловік зі сну. Здається, він казав, що «стежить за порядком у місті». І попереджав, щоб Фімка сюди не ліз. Ну, з цим вже нічого не вдієш, тільки б на очі йому не потрапити!

На землю діти спускалися мовчки. Меліса думала про щось своє, а Фімка міркував, як би зробити так, щоб не зустрітися з Порядниками. Він не вигадав нічого кращого, ніж провести Мелісу до палацу, мовляв, щоб знати, куди завтра йти.

— Добре, — погодилася вона, — але тільки до воріт, а то в мене бабця знаєш яка сувора! Ліпше тобі і не знати!

Бабця справді була страшенно сувора. На щастя, Фімку вона не помітила, натомість хлопчик добре чув і бачив, як вона, висунувшись з вікна, сварила Мелісу, що та «так довго барилася!»

Він почекав у кущах, поки Меліса зайшла до палацу, а потім вирушив на пошуки безпритульного будинку. Як пояснила дівчинка, будинки в Охах теж особливі. Фімка сприйняв цю новину мужньо — він зрозумів, що тут все незвичайне. І будинки теж? Гаразд, нехай будуть і будинки.

Він навіть не розсміявся, коли Меліса сказала, що ці будинки розмножуються брунькуванням, наче якісь амеби? Будинок росте, а потім — бац! — і від нього відокремлюється маленька веранда чи балкон або лоджія. І потім те, що відокремилося, виростає до розмірів дорослого (тобто великого, звичайного) будинку.

А безпритульні будинки — ну, вони теж зустрічаються. Якщо їхні мешканці поїхали кудись або вирішили переселитися до іншого будиночка. Це нормально, на те воно і Місто, щоб кожен шукав місце собі до смаку. У тому числі і будинок. Вони, коли безпритульні, самі підшукують собі пожильців.

«От всиновить мене якась хатинка... — сумно думав Фімка. — І решту днів я проведу в ній і вже ніколи не повернуся додому, бо Двері мої зафарбували, а звернутися до Порядників я не можу через того дядька...»

Раптом він «того дядька» побачив — у компанії з якимось карликом, зростом по коліно, зате з величезними кулаками. Той цілеспрямовано крокував в тільки йому відомому напрямку.

Фімка заціпенів: тільки не вистачало ще потрапити на очі цим двом! Тихенько, намагаючись не привертати до себе уваги, він позадкув у вузький провулок і вперся спиною в двері.

Раптом двері з мелодійним дзвоном прочинилися, ніби запрошуючи його увійти. Позаяк Порядник із карликом простували сусідньою вулицею й ось-ось повинні були опинитися поряд із провулком, де заховався Фімка, він не вигадав нічого ліпшого, ніж зникнути в будинку.

Двері — з таким самим мелодійним дзвоном — за ним зачинилися.

І коли Сигізмунд і Шварцик пройшли повз цей провулок, Фімку вони, звичайно, не запримітили. Та й будинок, у якому він сховався, — теж.

Бо ніякого будинку там не було — тільки глухий кут, що закінчувався високим кам’яним парканом...

Розділ шостий, у якому Сигізмунд вирішує, що йому час вирушати на Цвинтар

— А кулі ж нема, — глибокодумно зауважив Шварцик.

— Полетіла, — здогадався гвінпін. — Напевно, свіжим повітрям подихати.

Сигізмунд лише зітхнув.

Охівські повітряні кулі, як і звичайні, земні, літають, керуючись законами фізики і правилами небесного руху. Згідно з цими законами тепле повітря легше за холодне і тому завжди піднімається вгору. Тому в корзині є спеціальний підігрівальний пристрій, який «присмажує» повітря в кулі, і тоді повітря підіймає кулю до небес.

На превеликий Сигізмундів жаль, в охівських повітряних куль були ще й свої правила. Наприклад, вони вважали, що необхідно час від часу змінювати старе прогріте повітря на нове. І для цього кулі будь-якої миті могли полетіти до Воздухоспаду Найсвіжішого Повітря, щоб, так би мовити, заправитися.

Головний Порядник знав: надихавшись, куля повернеться до нього. Але доти — нема іншої ради — пересуватися доведеться на власних.

А йти було далеченько!

— Ти куди? — запитав гвінпін за кілька хвилин.

Він разом зі Шварциком поспішив за Сигізмундом і думав, що Головний Порядник іде до Будинку. А той щойно повернув на зовсім іншу вулицю!

— На Цвинтар, — відрубав Сигізмунд.

— Ой!!! — хором зойкнули гвінпін і Шварцик.

— А може, не варто? — обережно запропонував дрібний хуліган. — Ну чого ти засмучуюєшся, Сигі, справді? Ну, куля полетіла. Ну і що з того? Ну, хочеш, я тобі поверну твою улюблену ложку з подвійним дном?..

Сигізмунд загрозливо повернувся до Шварцика. Вітер, який з’явився з якогось далекого завулка (чи не з Каньйону Заблудлого Місяця?), розвіяв поли вбрання Головного Порядника. Зараз Сигізмунд справді виглядав загрозливо, і ніхто, навіть легковажний гвінпін, не ризикнув би назвати його просто Сигі.

— То це ти?! — загорлав Головний Порядник. — Ти ж казав, що виправляєшся! А сам ложки в чесних людей цупиш! Та ще — з подвійним дном! А я думав, куди вона поділася! Негайно поверни!

— Поверну, — зніяковіло пообіцяв Шварцик. — Я ж і справді виправляюся. Тільки вона теє... вона у мене... вона в мене не з собою. Можна, я за нею збігаю?

Але Сигізмунд не даремно був Головним Порадником. Він зрозумів, що Шварцик зізнався навмисно, щоб мати привід не ходити на Цвинтар Невиконаних Обіцянок.

— Точно немає? Нічого, — суворо сказав Сигізмунд, — потім повернені. А зараз ходімо з нами.

— З ким це — «з нами»? — здивувався Шварцик.

Поки вони сперечалися, гвінпін заліз до холодильника й утік. Лише виведений інеєм напис танув на асфальті: «Пішов до Будинку за портретами «туристів». Не чекайте, не повернуся».

— Я наздожену...

— Не треба! — наказав Сигізмунд. — Ходімо вдвох.

І поки вони прямують Містом Тисячі Дверей до своєї мети (а йти їм ще далеченько), ми розповімо тобі, читачу, про Цвинтар Невиконаних Обіцянок. Бо ти, напевно, дивуєшся, чому це вдень троє... скажімо так, більш-менш дорослих створінь бояться туди йти.

Хто з нас виконував у житті усе-усе, що обіцяв? Адже трапляється по-різному: пообіцяв ти, наприклад, друзям, що вийдеш увечері поганяти у футбол, а мамі з татом — що саме тоді виконаєш домашнє завдання. Як тут вчинити? Доводиться вибирати — спосіб утекти надвір, звичайно!

В Охах такого б не трапилося, тут живе народ обачний! Мешканці намагалися б і домашнє завдання виконати, і у футбол поганяти. Або не давали б таких суперечливих обіцянок. Знають: інакше одного разу вночі можна прокинутися від стукоту у вікно. І в тому вікні, ймовірніше за все, махатиме сторінками зубастий зошит. Або літатиме футбольний м’яч із сумними-пресумними очима. У кого що.

Ну, а ті обіцянки, які все ж залишалися невиконаними, вирушали просто на Цвинтар. Де й блукали вдень і вночі, лякаючи одне одного і випадкових перехожих (спеціально, як ви здогадуєтеся, ніхто туди не приходив).

Але дехто все-таки жив на самій околиці Цвинтаря. Цей дехто зовсім не боявся Невиконаних Обіцянок — навпаки, Обіцянки боялися його. Боялися і поважали. Бо іноді він їх виконував — просто так, з доброго дива.

Та, взагалі-то, була в цього безстрашного мешканця Охи і робота. Він працював детективом. І був Колреш Ямс (саме так його звали) найкращим детективом-нишпоркою в Охах. Оскільки — єдиним.

Хтось недосвідчений може здивуватися: навіщо місту потрібні і детектив, і Порядники. Але Порядники стежили за порядком, а нишпорка міг відшукати зниклі речі або розплутати особливо карколомну загадку. І Порядники частенько зверталися до нього по допомогу.

От наприклад, як сьогодні Сигізмунд.

Разом зі Шварциком він наблизився до хатинки Колреша Ямса й обережно постукав у двері. А не дочекавшись відповіді, постукав ще раз.

І ще.

І ще...

— Може, він нас не чує?! — прокричав у Сигізмундове коліно низькорослий Шварцик. — Га?!

— Може, і не чує, — погодилось коліно. — Цілком може бути. Я і тебе, чесно кажучи, погано чую.

— Що?!

— Я кажу...

Сигізмунд і Шварцик стояли на порозі хатинки детектива і вирішували, чи ввійти без запрошення, чи все-таки спробувати вкотре постукати, а Колреш Ямс у цей час натхненно награвав Другу симфонію «заморив» для барабана без слухачів. Річ у тім, що детектив дуже любив музику. І коли траплялася особливо карколомна справа, над якою треба було як слід помізкувати, Колреш Ямс починав награвати щось отаке на своєму улюбленому барабані, виготовленому великим майстром Зариваллі. Музикування допомагало — хоча б тому, що заглушало стогони і бурмотіння Невиконаних Обіцянок, які мешкали неподалік.

Раптом барабанний стукіт припинився і з-за дверей почулося:

— Заходьте, друзі! Очі б мої вас не бачили!

— Як ти здогадався, що ми прийшли, Ямсе?! — здивовано запитав Сигізмунд, коли гості зручно вмостилися перед каміном, потягуючи з кухликів мракку.

— Це елементарно, Сигізмунде, — скромно посміхнувся детектив. — Вас було видно з вікна.

Він хлюпнув у камін вогненної води, дочекався, поки полум’я освітить комнатку, і повернувся до гостей.

— До речі, ви вже знаєте, що Горщичок зник?

Розділ сьомий, у якому Фімка досліджує чужі нутрощі й вислуховує рипучу балаканину, а наприкінці з’являються «вони»

У будинку, що дав Фімкові прихисток, було тихо і темно. На думку хлопця, аж надто тихо і темно.

«Як у старій запилюженій шафі», — подумав Фімка.

Він роззирнувся, помітив вікно і підійшов, щоб розсунути важкі щільні завіси, які його закривали. Світло полилося в кімнату, висвітлюючи великий передпокій, який більше скидався на середніх розмірів футбольне поле. Щодо меблів, стін і ліпних фігурок на стелі (чи то крилаті крокодильчики, чи кремезні черв’яки — звідси не розгледіти) — все це нагадувало Фімці музей. Причому музей старий і занедбаний.

Спершу він хотів ввічливо погукати: «Чи є тут хто?», але побачив, що кожен його крок залишає на запилюженій підлозі сліди, і зрозумів: у будинку нікого немає. В усякому разі, останніх років десять — точно.

«Здається, це найбезпритульніший з усіх безпритульних будинків, які тільки є на світі», — вирішив Фімка.

Він поблукав передпокоєм, розглядаючи музейні крісла і столи, недбало розставлені по-під стінами. Якби не пил, він би із задоволенням посидів на деяких з них (так, і на столах теж!), але через бруд не наважився.

Натомість з азартом справжнього натураліста заходився порпатися в шухлядах. Тут улов був пристойнішим. Щоправда, більшу частину предметів, знайдених у шухлядах, Фімка бачив уперше і навіть не здатен був уявити, кому і для чого вони могли б знадобитися. Ну, наприклад, коробка з-під цукерок, заповнена малесенькими медальками. Чи фрагменти лазерних дисків — не уламки, а саме фрагменти, бо вони виглядали так, ніби їх виготовляли окремими шматками.

Усі ці речі не належали світові дорослих. Але не були вони й іграшками, зробленими дорослими для дітей.

Фімка замислився, намагаючись підібрати потрібне слово. Так, швидше за все, ці речі існували на межі між світом дорослих і світом дітей, кожна з них була таємницею. А таємниці, як відомо, збуджують уяву і дітей, і дорослих.

Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.

А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...

— Ну знаєте, — ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, — ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.

— А в чужих нутрощах копирсатися чесно? — тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця — крила чаплі.

— Ти б ще мені на голову всівся, — почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. — Ох уже ця молодь!

— Хто тут?! — закричав Фімка. — І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..

Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от — і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.

— Це хто ховається? — образився голос з-під крісла. — Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!

— Шухляди позасувай, — пробасив голос із глибин стола. — Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.

— То це ви розмовляєте? — здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.

— Та начебто я, — розреготався бас. — Ну і воно теж.

— А чого ж ви раніше мовчали?

— А ми тут останнім часом...

— Якщо точніше — останнє десятиліття, — втрутилося Крісло.

— Не перебивай мене! — гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. — Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.

— І це ще слабо сказано!

— Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?

— Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!

— Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!

— Піду пошукаю ліжко, — позіхнув Фімка. — Я стомився. Привіт!

— Зачекай, а як же ми? — схлипнуло Крісло. — Ми, може, і зануди...

— Ти за всіх не розписуйся! — ображено пробасив Стіл.

— ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?

— До того ж не забувай про... — Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.

— Не ходив би ти туди, — підсумувало Крісло. — А хочеш спати — сідай на мене.

— Та незручно якось... — промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.

— Нічого-нічого, — Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. — Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?

— Ні-і.

— У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.

— Хто — «ці»?! — не витримав Фімка. — Признавайтеся, а то...

Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.

— Ось, — злякано рипнув Стіл. — Вони. Прийшли! Тепер...

Він не доказав.

Фімка вже і сам бачив, хто — вони.

«Краще б, — подумав він, — я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався...»

Розділ восьмий, у якому відкривається ляда льоху, а також — мимохідь — деякі таємниці про Будинок, Якого Немає

Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.

— Та пожартував я, пожартував, — примирливо виставив руку Колреш Ямс. — Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?

Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.

Сигізмунд хотів був відповісти детективові суворо і вагомо, але потім подумав, що сваритися з Колрешем не варто. Він же прийшов до Ямса по допомогу, тож — терпи, Брехло, терпи!

— Послухай, — сказав він детективові, — я прийшов до тебе...

— Ні, не розповідай! — замахав руками Колреш Ямс. — Невже гадаєш, я не в змозі вгадати, навіщо ти прийшов?! Це навіть, знаєш, якось образливо для мене, великого детектива.

— Ну то навіщо?

— Що — «навіщо»?

— Навіщо я прийшов? — потроху дратуючись, прошипів Сигізмунд.

— Звичайно, щоб попросити мене про допомогу, — знизав плечима детектив. — Це ж елемен...

— Стукають, — зауважив дрібний хуліган. — Здається, у льохову ляду.

— То зійди з неї, — відмахнувся Колреш Ямс. — Хоча краще б...

Він не встиг договорити, бо Шварцик уже виконав його пораду, ляда піднялася, і з льоха дихнуло холодом. Морозяна хмарина запливла до кімнати і, загустівши, перетворилося на фігуру солідного джентльмена, у смокінгу і з молоточком у правій руці, дуже схожим на лікарський, котрим зазвичай стукають дітлахів по колінках.

— Вже північ незабаром, — театральним тоном проголосив джентльмен. — Чи не час нам випити чаю, Колреше?

— Знайомтеся, — сказав той. — Це Невиконана Обіцянка.

— Здається, ти раніше не пускав їх до свого будинку.

— Це моя Невиконана Обіцянка, — трохи зніяковіло пояснив Ямс. — Виконати не встигаю, а ховати на Цвинтарі — якось незручно. Все-таки звик. Так і живемо... То що ти, Сигізмунде, казав про туристів?

— Нічого, — чесно зізнався Сигізмунд.

— Але збирався. Вірніше, ти хотів сказати про особливого туриста, так? Того, що обвів тебе... Ну, словом, про особливого туриста, — завершив детектив, помітивши небезпечні вогники в очах Брехла. — І ти хочеш, щоб я його знайшов.

— Точно!

— Будь ласка! У даний момент суб’єкт, якого ти шукаєш, перебуває... — у хвилини прозріння Колреш завжди говорив трохи незрозуміло і пишномово. І неодмінно робив паузу, щоб дати можливість слухачам самим закінчити фразу. А потім, звичайно, вимовляв її до кінця — і виявлялося, що ніхто не вгадав! — ...перебуває в Будинку.

— У якому з?.. — уїдливо поцікавився Брехло.

— У Будинку, Якого Немає.

— Знущаєшся?!

— Послухай, Сигі, нічого він не знущається, — замахав кулаками Шварцик. — Просто ти ще не знаєш усіх наших легенд, хоч і Порядник. Розумієш, в Охах є безпритульні будинки...

— Я давно казав, що з цим треба якось боротися! — пожвавішав Брехло. — От хоча б усиновити їх... тобто, удомити. Ну, у якийсь окремий квартал зібрати, підремонтувати чи краще перебудувати, зробити з них готелі, кав’ярні, лікарні...

— Скажи-но, Сигізмунде, а тобі б сподобалося, якби тобі пришили кілька зайвих щупальців і вкоротили вуха? — незворушно поцікавився Колреш Ямс. — От бачиш. Будинки теж мають характер. Тому вони і підбирають собі мешканців на власний смак. А коли їхні колишні господарі йдуть, будинки стають безпритульними, аж поки не знаходять нових господарів.

— Тільки не Будинок, Якого Немає, — втрутився Шварцик. — Він, знаєш, Сигі, уже багато років з’являється і зникає то там, то тут. Але ніхто в ньому не живе, він нікого не пускає до себе.

— Але щойно містер Ямс сказав...

— Правильно, Сигізмунде. Просто Шварцик невірно висловився. Будинок нікого не пускав до себе. До сьогоднішнього дня. А сьогодні він визнав за господаря того хлопчика, за яким... якого ти шукаєш.

— Добре. Якщо ти знаєш це, виходить, тобі відомо, де знаходиться цей будинок.

— Звичайно, знаю. У нас це називається «по той бік стінки». Мається на увазі стінка, на якій Король-Маляр колись намалював Охи. Ти б сказав інакше: «в другому вимірі». Та слова словами, а означає це, що Будинок там, де тобі його не знайти.

— Послухай, невже я схожий на дурня? — підвівся Сигізмунд і відразу повернувся до Шварцика, який вже зібрався щось ляпнути: — Це питання риторичне, тобто, воно не потребує відповіді. Я маю на увазі,, що Будинок якось же підібрав хлопчика, розумієте?

— Просто він часом навідується до Охів. А іноді буває в інших місцях, — пояснив великий детектив.

— Гаразд. Гаразд, Колреше, просто скажи мені, де знайти хлопчика. Та тільки насправді знайти. Не варто говорити про «за стінкою» і все таке, домовилися?

— Домовилися, — кивнув Ямс. — Коли це буде можливо, я повідомлю тобі. А тепер, друзі, якщо всі справи вирішено, чи не випити нам чаю? А я із задоволенням зіграю для вас на своєму барабані. Просто зараз і почну.

— Треба було відмовитися, — зітхнув Шварцик.

— ЩО?! — прокричав крізь гуркіт Сигізмунд.

Після безладдя він найбільше в житті не любив барабанну музику у виконанні великого детектива.

Розділ дев’ятий, у якому ще раз буде доведено, що тарганам на кухні робити нема чого

Спершу Фімка побачив вуса — величезні, довжелезні вуса, які виникли просто з повітря. Потім між ними завилася морда таргана, а тоді — й усі інші частини тарганячого тіла: тулуб, лапки і крила.

Крила були знатні: мутно-червоні, із золотавими прожилками. Такі ростуть на спині не лише для краси, ними точно користуються.

— Вони — це Ми, — сказав тарган. — А Ми — це я. Чеширський тарган.

— А чого «Ми»?

— Та манія в нього, — зареготав стіл. — Манія величі.

— Імператорської величі! — із гідністю зазначив тарган.

— А звуть тебе як? — дружньо запитав Фімка, придушуючи свої негідні тваринні інстинкти. Інстинкти волали про те, що варто негайно зняти кросівку і жбурнути у комаху.

— Мось.

— Як-як?!

— Мосем Нас звуть, — повторив чеширський тарган. — Це якщо коротенько. А повністю — Мось, Наша величність імператор усієї підплінтусної імперії разом з окраїнами та околицями.

— А «окраїни» і «околиці» — це хіба не одне і те ж?

— Саме тому — просто Мось, — відрубав тарган. — До з’ясування.

— Тим більше, що імперії-то у вас поки немає, — уїдливо зауважило Крісло. — Імператор є, а імперія — тю-тю. І піддані теж.

— А нема чого Двері малювати де попало! — верескливо заперечив Мось. — Теж Нам, Великим Капцем вас прибий, художники знайшлися! Ми ж думали — от вони, околиці, знайшлися нарешті, ріднесенькі. Ну і вирушили у розвідку, як годиться: імператор першим і в бій, і тікати. А Двері узяли й зачинилися. І що тепер, га?

— Що-що... — буркотливо гмикнув Стіл. — Бігаєш тут, лоскочешся, підлий. Ліжко позавчора до істерики довів, залоскотав, аж тут чутно було!

Чеширський тарган відвів очі, навіть вуса його опали:

— Це Ми від нудьги бігати починаємо.

— То ти теж біженець! — зметикував Фімка. — Слухай, а ти назад повернутися намагався?

— Він ще питає! Можна сказати, тільки тим і займаємося!

— Ну і?..

— Повернешся тут, аякже! Усі Двері зафарбовують, куди не тицьнись — назад в Охи потрапляєш. Короля треба шукати, от що! Він єдиний допоможе.

— А де шукати?

— За особливими Дверима, де ж іще. Тільки Двері спершу знайти треба і відчинити, а для цього потрібен ключ.

— Вірніше, Пензель! — подало голос Ліжко за стінкою. Виявляється, воно все прекрасно чуло, просто не хотіло втручатися.

— А Пензель де лежить? — запитав Фімка, спалахнувши надією.

— Якби Ми знали... — мовив чеширський тарган. — Якщо хтось і може підказати, де шукати Пензель, то це принцеси, а до палацу Нас не пускають.

— Ну чого ж ти мовчиш?! — обурився хлопчик. — Завтра сходимо до Меліси і запитаємо. ...Слухайте, а є у вас тут кухня? А то їсти страшенно хочеться... — додав він зніяковіло.

Виявилося, кухні тут не було, а була замість неї кімнатка, куди маленьким правогоном надходила порція права. Як пояснив Мось, кожен будинок в Охи, навіть безпритульний, забезпечувався такою порцією. Бо «безпритульний» зовсім не значить «незаселений». Та у цьому Фімка вже і сам переконався: хоча будинки часом залишалися без господарів, у них жили численні створіння, так чи інакше пов’язані з житлом. І їсти, і пити вони теж хотіли, а мракка, хоч і була смачною (і для кожного — смачною по-своєму), але іноді охівцям набридала, і їм хотілося чогось особливого. Наприклад, вакуумні летяги божеволіли, якщо кілька днів не отримували метеоритних уламків. А в місті найменше мріяли про те, щоб мати справу з божевільними вакуумними летягами!

Словом, мракка була основним, але не єдиним продуктом в Охах. І в безпритульному будинку, що дав прихисток Фімці, саме мракки і не виявилося, а з правогону вона виходила так собі, якась прісна.

— Ех, — зітхав Мось, — це ерзац, замінник, от що це! А справжня мракка — у неї і смак інший, такий, знаєш, букет запашний, неповторний — як у старого сиру, газет столітньої давності і... м-м-м... засохлого клею, — чеширський тарган аж вусиками по-особливому ворухнув від задоволення.

Фімка нагадав собі, що мракку кожен відчуває по-своєму, але це його заспокоїло мало. Тому хлопчик попросив Мося не готувати йому вечерю, а просто показати, як це робиться. Фімка був, звичайно, голодний, але не настільки, щоб погодитися на смажені на клеї газети або ще якусь вишукану тарганську страву.

Виявилося, усе дуже просто: потрібно зосередитися, подумки уявити собі те, що хочеш отримати, і відкрутити краник правогону. Й омріяна страва негайно стане реальністю.

Тут Фімка мимохіть згадав стару легенду про віслюка, який не міг обрати один з двох однакових оберемків сіна. Справді, що йому замовити, якщо можна отримати все? Ящик морозива? Чи, може, смажену курку? Або — торт, великий торт, з горіхами, з бананами, з родзинками і... ну, взагалі ТОРТ!

Ви здогадалися, чи не так? Фімка зупинив свій вибір саме на торті — він примружив очі і навіщось міцніше стиснув лівий кулак, уявив у всій красі і з подробицями цей тріумф кулінарної думки і відкрутив краник.

Зовні правогін нагадував звичайний кран, з яких на наших кухнях ллється вода, та замість раковини під ним стояла велика таця. З крана на тацю полилася уже знайома Фімці різнобарвна рідина, яка відразу ж перетворювалася на торт.

Ледве дочекавшись заповітного моменту, хлопчик тицьнув у цю смачну вежу ложкою і повільно, смакуючи кожен шматочок, узявся за ласощі.

Щоб негайно їх виплюнути!

— Ти чого? — здивувався Мось.

— Він же!., він же весь тхне сиром! — закричав Фімка. — Старим запліснявілим сиром.

— Ну вибач, — зітхнув чеширський тарган. — Просто Ми хотіли зробити тобі сюрприз і додумали до твоєї уяви дещо від себе.

Зрештою Фімка змушений був задовільнитися звичайними бутербродами — з ними Мось нічого б не створив, навіть якби захотів. Потім хлопчик вирушив спати, і уві сні бачив маму з татом, тому коли прокинувся, йому ще більше захотілося знайти Двері назад, на Землю.

Нашвидку перекусивши, він посадив Мося в кишеню і, сповнений рішучості, подався до палацу..