Місто заклиначів дощу

1

Берлін, три місяці по тому

Коли Оскар уперше побачив цього чоловіка, то відразу запідозрив: щось тут не так. Надто вже він упадав у вічі. На зріст під метр дев’яносто, широкий у плечах і грудях, як шафа, а на голові красується високий шовковий циліндр. Одягнений він був у чорне, як смола, шкіряне пальто, на ногах — підбиті сталевими підківками чоботи. Та навіть коли на все це не зважати, погляд насамперед притягував його розкішний ціпок. Він, як і все інше в зовнішності чоловіка, був того насиченого чорного кольору, який цілком поглинає світло. І лише набалдашник у формі лев’ячої голови виблискував позолотою.

Чоловікове обличчя лишалося в тіні, але Оскар зумів розгледіти далеко випнутий ніс, схожий на яструбиний дзьоб, окуляри в тонкій оправі, а також до синього виголені щоки. Волосся на скронях злегка сріблилося сивиною, а на потилиці було заплетене в косичку. Очі його не відривались від вітрини крамниці, що торгувала шпагами, шаблями та рапірами.

Якась прихована загроза йшла від цієї людини. За інших обставин Оскар постарався б триматися подалі від такого суб’єкта, але зараз його охопила жагуча цікавість. Що могла робити така заможна людина в цьому глухому кварталі? Чим вона займається і — це найважливіше! — що цінного вона може мати при собі? З іншого боку, цей чоловік вочевидь був не з тих, хто дозволить себе легко обікрасти. З такими треба бути насторожі.

Оскар уже вирішив був зайнятися пошуками іншої, більш підходящої жертви, як раптом його погляд зафіксував важливу деталь. Із кишені пальта незнайомця стирчав ріжок світло-брунатного шкіряного футляра. Та це ж так зване портмоне, їх зовсім недавно стали привозити з Парижа, і в них зазвичай зберігають гроші!

Спокуса була завелика.

Оскар сховався в підворітті, дістав із кишені флакончик одеколону і сприснув себе, щоб перебити неприємний нетряний запах. Він проробив це автоматично. Запорука злодійського успіху полягає в тому, щоб у жодному разі не виглядати, як убогий волоцюга, і не пахнути, як волоцюга. Ніщо не відштовхує благородних панів дужче, ніж запах бруду й убогості.

Хто хоче досягти успіху в своїй справі, мусить потурбуватися про відповідний образ. Незважаючи на те, що йому не виповнилося й п’ятнадцяти, на ньому штани й куртка з англійського твіду, черевики з добротної телячої шкіри, на голові майже новий фетровий капелюх — з отих, що носять студенти й підмайстри. На перший погляд Оскара неможливо відрізнити від дрібного конторського службовця. Одягнений так само, з течкою для паперів під пахвою, що ніби вказує на посаду посильного чи кур’єра, Оскар міг підійти до своїх «клієнтів», не викликаючи у них підозри і не змушуючи морщитися та переходити на інший бік вулиці.

Він квапливо перетнув вулицю прямо під носом швидкої двокінної запряжки і попростував до чоловіка. Трохи зсунувши капелюха назад, він прибрав вигляду зіваки, що витріщається на вітрини, а опинившись поруч із чоловіком, зупинився, присвиснув і з виглядом знавця промовив:

— Оце, скажу я вам, і називається справжніми клинками, еге ж? Вони такі відполіровані, що на них можна милуватися власним віддзеркаленням!

Незнайомець трохи повернув голову і немов прицілився в Оскара своїм яструбиним дзьобом.

— Щоразу, як проходжу тут, милуюся ними, — правив хлопець далі. — Колись-таки наскладаю грошенят і куплю один із них. Ота он рапіра мені найбільше до душі. Ота он, у кутку, бачите? — 3 цими словами він тицьнув пальцем у рапіру з гравіюванням на гарді[1]. — Не зброя, а мрія. Певен, із нею ніякий супротивник не…

— Тобі нема чого робити? — невдоволено буркнув чоловік, міцно стискаючи набалдашник свого ціпка.

— У мене, знаєте, якраз обідня перерва, — усміхнувся Оскар. — Мені б тільки швиденько доставити оцю теку в канцелярію міністерства, і тоді я зможу передихнути й проковтнути парочку бутербродів.

При цьому він легенько пристукнув долонею по теці, і тієї ж миті непомітно натиснув указівним пальцем на застібку-секрет. Зараз же купа документів так і випорснула на тротуар.

— О, прокляття!

Оскар нахилився і похапцем заходився збирати папери, які, як на гріх, розсипалися біля самісіньких ніг незнайомця.

— Можна б і акуратніше! — Чоловік зібрався був одступити вбік, але цей хлопчисько притримав його за полу.

— Ні-ні, будь ласка, Бога ради, ви можете наступити на них!

Він накарачки повзав навколо чоловікових чобіт.

— Ви не могли б оце трохи потримати? — нарешті звернувся він до незнайомця, простягаючи йому пачку паперів. — Даруйте мою невправність, я вже майже впорався…

Чоловік, дещо ошелешений, схопив пачку й одразу ж почав її переглядати. Оскар тільки цього й чекав. Мало хто може перебороти спокусу бодай одним оком заглянути до чужих документів, а надто коли на них стоїть гриф «Таємно». Тієї ж миті Оскарові пальці опинилися в кишені пальта незнайомця, а вже наступної миті його портмоне зникло в теці для паперів.

Він притьмом озирнувся — чи не помітив хто його маніпуляцій, і випростався.

— Слава Богу! — вигукнув він. — Усі до одного тут, і жоден не забруднився. Боюся навіть уявити, що б зі мною було, коли б я доставив їх панові раднику у брудних плямах!

— Здається, це дуже важливі документи, — сказав чоловік, простягаючи Оскару пачку паперів, які все ще тримав у руках. — Тобі слід поквапитися, доки ти не вскочив ще в якусь халепу.

— Еге ж, ваша правда, добродію, — відповів Оскар, уклонившись. — Красненько вам дякую!

Одійшовши на кілька кроків назад і все ще кланяючись, він додав:

— І вибачте, будь ласка, мою невправність!

Із цими словами він розвернувся й попрямував убік Оранієнбурґерштрассе.

Пройшовши сотню кроків, він не стримався від спокуси і оглянувся, щоб упевнитись, що його дії лишилися непоміченими. Та незнайомця вже не було біля вітрини з клинками — він ішов слідом за ним. Не біг, не кричав, не розмахував ціпком — лише розмірено крокував приблизно в тому ж темпі, що й сам Оскар. Через підбиті залізом каблуки його кроки гучно відлунювали у вузькому провулку, а поли чорного шкіряного пальта метлялись і скидалися при цьому на воронячі крила.

Жах охопив Оскара. Невже незнайомець виявив пропажу? Але якщо це так, чому він не кличе поліцію? Його поведінка була вкрай дивною. Спокійно, тільки спокійно, — умовляв себе Оскар. Можливо, їхні маршрути збіглися зовсім випадково. Але обережність ніколи не буде зайвою.

Він прошмигнув за ріг і майже бігцем подався по Оранієнбурґерштрассе. Вулиця була запруджена перехожими, екіпажами, поштовими каретами, селянськими фургонами і вагонами конки, що цілком типово для берлінського вівторка. Гамір тут стояв несусвітний. Відрізок шляху між лікарнею Шаріте й біржею мав славу найжвавішої місцини в Берліні. Кращого місця, аби втекти від переслідувача, годі й шукати.

Лавіруючи між пішоходами й фургонами, Оскар перетнув проїжджу частину, пробіг майже сто метрів і повернув ліворуч — на вулицю Артилерієнштрассе. Тут було трохи тихіше. На розі він зупинився і аж тепер зважився поглянути назад. Жоден переслідувач не зміг би угнатися за ним у цій тисняві, але слід було в цьому переконатись. Він став навшпиньки й почав удивлятися крізь метушливий натовп.

Знадобилося зовсім мало часу, щоб помітити чорний циліндр, що плив над головами, як труба океанського пароплава. Уп’явши погляд прямісінько в хлопця, незнайомець і далі йшов із тією самою швидкістю, що й раніше. Ані швидше, ані повільніше. Спокійно, енергійно і невідворотно, як сама доля.

І тут Оскару стало ясно, що ні про які збіги не може бути й мови. Не варто було дурити себе: його переслідували. Невиразна тривога миттю перетворилася на справжню паніку. Затиснувши теку під пахвою, він поспішив далі, гарячково міркуючи на ходу, що ж йому робити тепер. Незнайомець небезпечний, у цьому немає жодних сумнівів. Але виграє в цьому змаганні той, хто виявиться хитрішим. Оскар знав усі завулки, ходи й прохідні двори в цій частині міста, як свої п’ять пальців, і для того, щоб прийняти рішення, йому знадобилася частка секунди.

На наступному перехресті він знову завернув ліворуч. Вулиця Цигельштрассе не мала виходу, а будинок, що перегороджував її, прилягав до парку палацу Монбіжу. Власне, це була пастка, якщо не знати, де розташовано вхід у підвал, який ніколи не замикається. Цей підвал сполучений з підвалами інших будинків у цьому кварталі, і звідти можна пробратися до північної частини міста. Оскар не раз послуговувався цим шляхом, коли треба було швидко й безслідно зникнути. Так би мовити, здиміти.

Він кинувся чимдуж у кінець вулиці, і коли дістався сходів, що вели у підвал, піт котився з нього як той горох. Спустившись на кілька сходинок, він обернувся й кинув через плече швидкий погляд назад.

Таємничого незнайомця не було видно. Оскар із силою штовхнув двері й пірнув у морок.

Якусь мить довелося звикати до темряви. Підвалом уже кілька років ніхто не користувався, він слугував тільки як запасний вихід у тих випадках, коли головний під’їзд з якихось причин виявлявся замкнутим. Окрім якихось укритих пилом полиць, де стояли порожні пляшки, тут не було нічого вартого уваги. Через вузьке віконце, напівзасипане землею, ледве пробивалося денне світло, але його було цілком досить, щоб зорієнтуватись. Оскар квапливо перетнув приміщення, штовхнув ще одні двері й побіг уздовж тунелю, від якого відгалужувалися ходи, що вели до інших підвалів.

Нарешті він зупинився перед масивними дубовими дверима, які виходили на сходову клітку, і прислухався. Начебто все спокійно. Єдине, що зараз доносилося до його слуху, були звуки скрипки, на якій цигикав бідний музикант, котрий винаймав комірчину в цьому будинку.

Тепер можна без остраху вийти на майданчик у під’їзді. Проте знадобилися неабиякі зусилля, щоб хоч трохи прочинити дубові двері. При цьому пролунав огидний скрип. Оскар миттю прослизнув у щілину, що утворилась, і кинувся нагору сходами, але ненадовго затримався біля віконця із свинцевою хрестовиною, щоб кинути погляд на Цигельштрассе.

Кілька пішоходів маячіли на тротуарі, але серед них не було чоловіка в чорному. Може, йому вдалося-таки втекти. Але Оскар не хотів ризикувати, тому й не спустився до парадних дверей, що виходили на вулицю, а тихо покрався вгору по дерев’яних сходах.

Старі сходинки скрипіли на кожнім кроці. Ця частина шляху була найризикованішою. Будь-якої хвилини хтось із мешканців чи прислуги міг вийти й побачити тут незнайомого підлітка. Та поки все йшло гладко.

Нарешті він минув двері скрипалевого помешкання. Скрипка за ними скиглила тужливо і невтішно — музикант без кінця бився над одним і тим самим пасажем. Оскар піднявся на п’ятий поверх, де був вихід на горище, відчинив двері, пофарбовані білою фарбою, а потім обережно причинив їх за собою. Ще кілька кроків — і він на горищі, де можна трохи відсапнути.

Влаштувавшись біля слухового вікна, він розгорнув свою теку й дістав звідти світло-брунатне шкіряне портмоне. Вочевидь недешеве і майже новеньке. Його вага свідчила, що, крім папірців, усередині було чимало дзвінких монет. Вологими від поту, трохи тремтячими пальцями Оскар відкрив гаманець, заглянув усередину і від подиву аж присвиснув. Жменя золотих монет по десять марок пестила око сонячним блиском, а до того ж усередині була ще й купа срібла.

Він висипав усе на долоню і спробував прикинути загальну суму. Сто п’ятдесят марок золотом і сорок п’ять сріблом. Оскар ще раз свиснув крізь зуби. Такої купи грошей йому взагалі ніколи не доводилося тримати в руках. Незнайомець таки виявився багачем, нюх не підвів його.

Питання тільки в тому, як цей денді опинився на вулиці Крауснікштрассе? Тут щось не в’язалося. Правда, тепер це не має значення. Нічого морочити собі голову такими дрібницями. Гроші тепер належать йому, Оскару, і це головне.

Хлопець уже хотів був покласти монети назад у гаманець, але раптом помітив між ними якесь сірувате мерехтіння. Шматочок металу, на вигляд, як ледь потьмяніле залізо, трохи стертий по краях. Він обдивився його з усіх боків. На перший погляд — ніякої цінності. Але чому тоді він лежить у портмоне разом із золотом і сріблом? Пояснення цьому Оскар гак і не зміг придумати, отож узяв думку зайнятися незрозумілою залізячкою пізніше.

Він поклав гроші у портмоне, застебнув його і засунув якнайглибше у внутрішню кишеню піджака. Потім підвівся. Частину цих грошей йому доведеться віддати лихвареві Берінґеру, та зате він раз і назавжди виплатить борги. З таким уловом можна півроку жити безклопітно. Може, вдасться винайняти маленьку квартирку. Справжню квартирку, а не паршиву нору, в якій йому доводиться тулитися зараз.

Розчинивши слухове вікно, Оскар вибрався на дах. Небо над Берліном устигло затягнутися хмарами. Кілька симпатичних кучерявих хмаринок перетворилося на свинцево-сизу стіну, що поволі насувалася із заходу. Свіжий вітер пахнув дощем. Оскар прикинув: десь за годину поллє як із ринви. Час вертатися додому.

Дорогу до свого житла Оскар відшукав би і з зав’язаними очима. Він легко перестрибував із даху на дах через просвіти між будинками, пробирався між риштаками й димарями, балансував, немов сажотрус, на критих черепицею гребенях. Йому подобалося вгорі. На землі залишалися бруд, метушня і вуличний гармидер, а звідси він міг без перешкод спостерігати, як унизу сновигають люди, маленькі, немов мурахи. Він любив цю неосяжну панораму дахів і далекий дзвін, що линув із дзвіниць церков, зграї голубів, які кружляли й перекидалися над містом. А іноді йому хотілося стати одним із них.

За кілька хвилин він дістався кінця своєї мандрівки: брудного будинку на вулиці Оранієнбурґерштрассе, розташованого навскоси від старої синагоги. Його фасад прикрашали маленькі балкончики з кованими ґратами, які сполучалися між собою пожежною драбиною. По них можна було легко спуститися вниз. Тільки між другим поверхом і тротуаром драбини не було, тож доводилося останні три метри долати по водостічній трубі.

Спритно, як мавпа, він спустився по драбині, перебрався на трубу і за мить уже стояв на тротуарі. Не звертаючи уваги на підозрілі погляди пішоходів, Оскар задрав носа й подався прямо до своєї конури.

Але не встиг він пройти й десяток метрів, як рука в чорній рукавичці схопила його за комір і затягла до найближчого підворіття.

— Нарешті-таки я тебе спіймав! — глузливо промовив глибокий і низький голос.

Аж тепер Оскар наважився звести очі. Над ним нависав незнайомець у циліндрі. Його лице залишалося в тіні, лише очі за скельцями окулярів мерехтіли, немов два водянисті кристали. Хлопець рвонувся, але рука в рукавичці тримала його міцніше, ніж слюсарні лещата.

— Не квапся, — зупинив його голос. — Ти кудись поспішаєш?

Чоловік підніс до його обличчя другу руку, стиснуту в кулак. Оскар спробував замружитись, сподіваючись удару, та раптом помітив, що долоня розтуляється. На чорній шкірі рукавички біліла гірка якогось тонкого порошку. Перш ніж він устиг щось збагнути чи подумати, незнайомець підняв долоню, дмухнув, і порошок хмаркою огорнув обличчя злодюжки.

Оскар відчув жахливе печіння в роті, очах і носі. Він почав задихатися й кашляти. Сльози навернулися на очі. Пальці його дряпали горло, а сам він судорожно хапав ротом повітря, немов риба, викинута на берег. Він одчайдушно спробував ще раз, востаннє, вирватися, безладно розмахуючи руками, як потопаючий, але нічого з цього не вийшло.

Тим часом чоловік у чорному з посмішкою на обличчі спостерігав за його муками. Потім він загадково сказав:

— Бажаю тобі приємних сновидінь, мій хлопчику!

Іскри розсипалися перед очима злодюжки, і він провалився в темряву.

2

Оскар прийшов до тями із страшним головним болем і відчуттям, що замість мізків череп заповнено холодною гарбузовою кашею. Світло болісно різало очі й, здавалося, проникало в найвіддаленіші закомірки свідомості. Довелося знову склепити повіки. Щось подібне з ним трапилося тільки одного разу, коли він випив забагато пива, але зараз він почувався набагато гірше.

Він знову спробував розплющити очі. Цього разу біль був не такий сильний, і він вирішив, що зможе його витерпіти.

Виявляється, він сидів у кріслі з різьбленими бильцями і дуже високою спинкою. Крім крісла, у кімнаті стояли ліжко, стіл і багато полиць, напханих книжками. Важкі штори на вікнах були запнуті, на підлозі лежав дорогий килим. Оскар спробував був підвестися, але враз переконався, що не може поворухнути ні рукою, ні ногою. Тільки оглянувши себе, він зрозумів, що міцно прив’язаний до крісла. Широкі шкіряні ремені туго тримали його зап’ястя і не лишали найменшої надії на звільнення.

В одну мить він пригадав усе. Крадіжку портмоне, намагання втекти, полон… і незнайомця в чорному. Ці водянисті очі, яструбиний дзьоб і тонкі, скривлені посмішкою, уста…

Від цього Оскару стало ще гірше. Він зв’язаний і замкнутий у чужому будинку. І тут не треба мати буйної фантазії, аби збагнути, що він у руках злочинця чи маніяка. Якогось убивці, що вижив із розуму.

Паніка охопила підлітка. Треба вибратися звідси за будь-яку ціну. Він спробував ослабити свої пута, але вони не піддавалися. Шия, руки, ноги — усе прив’язане, а крісло надто масивне, щоб пересуватися разом із ним.

Несподівано почулися кроки. Вони наближалися до дверей. Оскар зараз же припинив спроби звільнитись і вдав, ніби спить. Проте, прикривши вії, він залишив малесеньку щілинку, крізь яку міг розгледіти, як двері до кімнати відчинились, і хтось увійшов. Це була людина невеликого зросту, яка несла перед собою щось схоже на тарілку чи тацю. Поставивши свою ношу на стіл, вона підступила до вікна й одним рухом розсунула штори.

Тільки-но кімнату залило яскраве денне світло, Оскар переконався, що перед ним зовсім не його викрадач. У кімнаті була жінка в довгій строкатій сорочці й такій самій спідниці. На ногах у неї були сандалі, а зап’ястя прикрашали, побрязкуючи, браслети і ланцюжки. Шкіра жінки була кольору кави, а темне волосся вона зав’язала хусткою. Оскар ніколи ще не бачив ані таких жінок, ані таких убрань.

Незнайомка вернулася до таці, щось налила з чайника в чашку й підійшла до нього. Оскар усе ще удавав із себе сплячого, але жінка відразу розгадала його хитрощі.

— Привіт, малий! — промовила вона м’яким грудним голосом. — Я принесла тобі дещо. Це відживить тебе.

Вона розкотисто вимовляла звук «р», і в неї був дуже незвичайний акцент. Зараз жінка стояла так близько від нього, що він відчував запах її екзотичних парфумів. Ніякого сенсу придурюватися більше не було, і Оскар розплющив очі.

Лице, обернене до нього, здалося Оскару прекрасним, і все-таки в ньому було щось дивне. На вигляд жінці було близько тридцяти, точніше йому було важко визначити. У неї були великі оксамитові темні очі і ледь припухлі губи. Мочки вух прикрашали золоті сережки у вигляді кілець. Як видно з усього, ця жінка не збиралася заподіяти йому нічого лихого.

— Скуштуй! — запропонувала вона. — Це дуже смачно і допоможе від головного болю.

Вона зробила над чашкою кілька рухів долонею, немов чаклувала, і Оскар чомусь вирішив довіритися їй. Паніки мов не було. Він кивнув і дозволив жінці напоїти себе незнайомим напоєм. Той виявився міцним, гіркуватим і водночас солодким, і зовсім іншим на смак, ніж чай або какао, яким його частувала Ханна, симпатична кухарка з ресторану «Стара митниця». Це питво справді відживляло, і головний біль незабаром минув сам собою.

Він спрагло осушив чашку.

— Молодець! — похвалила його жінка. — Тобі ж уже краще, правда?

Він кивнув.

— Мене звуть Еліза, — назвалася жінка. — Можна я тобі допоможу?

При цьому вона кивнула на ремені, що стягували Оскара. І перш ніж він устиг відповісти, звільнила його руки, потім шию і ноги. Причому зробила це так швидко і спритно, що Оскар ледве встиг збагнути, що вільний. Він відчув, як приливає кров до кінцівок — немов тисячі голок устромлюються в м’язи. Довелося якийсь час масажувати їх і розминати.

— Як твоє ім’я?

Оскар мовчав, а очі його нишпорили по кімнаті в пошуках якоїсь лазівки, якою можна було б скористатися для втечі.

— Я розумію, про що ти думаєш, — жінка знов показала на ремені й посміхнулася. — Мені доведеться вибачитися за такі жорстокі заходи, але в мене є виправдання. Це було необхідно для твоєї ж безпеки. Мій пан, як і будь-яка інша людина, іноді помиляється. Я повідомила йому, якою має бути нешкідлива доза порошку, та він усе переплутав і використав удвічі більше. Але тепер уже все позаду.

— Де я? — Оскар спробував підвестися з крісла. М’язи ще тремтіли від напруги, але він уже цілком міг триматися на ногах.

— У будинку мого пана, — почулася відповідь. — Хочеш із ним побачитися?

— Із ким?

— Із господарем цього будинку.

Оскар зробив кілька невпевнених кроків.

— Н-навіть… н-не знаю… — із сумнівом сказав він.

— Він буде радий тобі. — Жінка кинула на підлітка підбадьорливий погляд. — Я розумію, що все тут дуже незвично, але тобі нема чого боятися. Просто йди за мною.

Будинок здався Оскару просто величезним. Навіть їдальня викликала повагу і розмірами була схожа на бальну залу. На стелі висіла кришталева люстра, і денне світло, проникаюче через вікна, відбивалося в її гранях тисячами іскор. Посередині стояв стіл, оточений зручними м’якими стільцями, за яким легко могли розміститися зо три десятки людей. Різьблені гірки для фарфору та срібла і сервувальні столики свідчили про вишуканий смак їхнього господаря.

Еліза йшла досить швидко, і Оскар ледве встигав роздивлятися на всі боки та дивуватися з пишності обстановки. І ось вони вже в наступній кімнаті — це, мабуть, бібліотека. Уздовж стін від підлоги до стелі тут тягнуться полиці, заставлені фоліантами в чудових шкіряних оправах, — швидше за все, енциклопедіями і словниками. А ось інші книги — з тих, у яких змальовують усілякі мандрівки, а також атласи й збірники морських навігаційних карт. На їхніх спинках блищать золотом рози вітрів, невідомі герби і контури континентів. Карти більшого розміру — географічні, геологічні, ще якісь, — були згорнуті в рулони і стояли в спеціальних підставках.

Оскар уже почав схилятися до думки, що незнайомець, який припровадив його сюди, можливо, і не божевільний. Це вочевидь людина освічена, яка володіє чималим статком. Такої кількості книг, як тут, Оскару не доводилося бачити навіть у публічній бібліотеці.

Оскар мав слабість до книжок. Йому подобалися лицарські романи, історії про піратів і пригоди в далеких країнах. Разом із героями Карла Мая він мандрував диким Курдистаном і поринав із капітаном Немо та професором Аронаксом у невідомі глибини океану. Книги дозволяли йому бодай ненадовго забувати про метушню та бруд берлінських вулиць, жорстокість міського дна і злиденне існування дрібного кишенькового злодюжки. Деякі пригодницькі романи друкувалися з номера в номер у «Берлінській ілюстрованій газеті», і Оскар міг читати їх у «Старій митниці», навідуючи Ханну.

У його власній конурі теж були книги — іноді він купував їх, коли промисел виявлявся успішним. Дві-три він, звичайно, стягнув, але більшість придбав чесно. Книги викликали у нього повагу — адже в будь-якій з них відбувалося стільки подій, у порівнянні з якими його власне життя здавалося сірим і нудним. Це стосувалося і тих книжок, у яких він нічого не тямив, але за незрозумілими словами й формулами в них таїлося щось дуже важливе і значуще.

То хто ж вона, людина, у якої стільки книжок, і якій раптом знадобилося викрасти вуличного підлітка — кишенькового злодія?

У центрі бібліотеки стояв величезний глобус на дерев’яній підставці — такий величезний, що Оскар навіть не ризикнув прикинути, скільки може важити таке доробало. Він із превеликим задоволенням зупинився б і спробував покрутити глобус навколо його осі, але Еліза вже чекала на нього біля дверей, що вели до наступної кімнати.

Це приміщення справило на нього найсильніше враження. Оскар остаточно переконався, що перебуває в помешканні якоїсь славнозвісної особи. Стіни тут були обшиті панелями з мореного дуба, до яких на рівній відстані один від одного були прикріплені бронзові канделябри. Дві масивні різьблені колони з того таки дерева підпирали стельове склепіння на висоті аж ніяк не менше п’яти метрів. Склепіння було розписане дивовижними пейзажами: засніжені гори, водоспади, непрохідні джунглі, безкрайні кам’янисті пустелі. Чарівні картини, яких йому не доводилося бачити навіть уві сні! На стінах висіли мисливські трофеї з усіх кінців світу: слонячі бивні, голови носорогів і тигрів, антилоп, леопардів, ведмедів і рисей. Деяких із цих тварин Оскар бачив у зоопарку, але більшість були йому абсолютно не відомі.

Роззявивши рота, він витріщався на всі ці дивовижі. Господар будинку, мабуть, об’їздив цілий світ! Подумки Оскар уявив особу, що скидалася на Аллана Квотермейна, підкорювача Африки, героя романів Райдера Хаґґарда. Може, і йому, простому хлопчині з нетрів, доля обіцяє незвичайні пригоди?

Він ледве одірвався від споглядання цієї кімнати. Зараз треба бути гранично обережним і уважним. Він що, забув, як його одурманили, викрали і зв’язали? І ще невідомо, чим усе це кінчиться. Поки він не отримає хоч якихось пояснень тому, що трапилося, мета у нього одна — втеча з першою ж нагодою.

Нагору вели широкі дубові сходи. Еліза махнула йому рукою:

— Поквапся, мій хлопчику. Наш господар не любить довго чекати.

Узявши його за руку, жінка повела Оскара на другий поверх. У кінці довгого коридора вони зупинилися, жінка постукала в двері й одразу ж увійшла.

Ця кімната виявилася великою і дуже теплою. У палаючому каміні потріскували дрова. З вікна відкривався краєвид на парк. Вечоріло, за деревами сідало пурпурове сонце. За масивним письмовим столом червоного дерева сидів чоловік. Він здавався цілком заглибленим у читання товстої книги в шкіряній оправі.

У Оскара перехопило подих. Дуже світлі очі, кущисті брови й окуляри безперечно належали його викрадачеві. Але зараз незнайомець справляв геть інше враження. Якщо при першій зустрічі він був схожий на ворона, то зараз на ньому був просторий домашній сюртук із червоного оксамиту, гаптований золотом, зручні широкі штани і світло-брунатні замшеві туфлі. Волосся, заплетене в косичку, спадало на ліве плече, надаючи чоловікові схожості з китайцем.

Щойно вони увійшли, незнайомець відірвався від читання, шумно закрив книгу й відклав її набік.

— Заходь, — сказав він. Цього разу голос його звучав набагато доброзичливіше, ніж при першій їхній зустрічі біля вітрини збройової крамниці. — Я бачу, з тобою все гаразд. Це добре.

Він прочистив горло і пройшов до шафи, в якій у кілька рядів стояли пляшки всіх кольорів веселки.

— Хочеш чогось? Води? Чаю? Може, коньяк? — Він швидко поглянув на Елізу. Та рішуче похитала головою і сказала:

— Ні-ні, тільки не коньяк. Молоко набагато краще. Вип’єш склянку молока?

Оскар стояв із тим виразом обличчя, яке нерідко можна бачити у гравців у покер. Ситуація була надзвичайно дивною. Його охопило дивовижне відчуття — якась суміш страху й захоплення. Звичайно він міркував миттєво, але зараз йому лише на превелику силу вдавалося зібратися з думками.

— Отже, нічого не хочеш? Тоді, коли ти не проти, я сам перехилю келишок.

Чоловік узяв великий келих, хлюпнув на денце грохи брунатної рідини, схоже, досить міцної, і зробив малесенький ковток.

— Сідай, — запропонував він, показавши на зручну канапу навпроти письмового столу. Оскар запитливо поглянув на Елізу. І лише після того як вона знаком дала йому зрозуміти, що все гаразд, опустився на м’які шкіряні подушки.

— Так воно краще, — зауважив чоловік. — Тебе, мабуть, цікавить, де ти і чого я від тебе хочу, правильно? На все свій час. А поки дозволь мені відрекомендуватися. Мене звуть Карл фон Гумбольдт. А тебе?

— Оскар Веґенер, — промимрив хлопець.

Господар будинку схвально кивнув.

— Радий познайомитися з тобою, мій хлопчику. Мені дуже приємно бачити тебе в своєму домі.

Оскар відповів скептичним поглядом. Із чого б така привітність?

— Вас насправді звуть Гумбольдт? Так само, як знаменитого мандрівника-першовідкривача?

— Ти говориш про мого батька, Александра фон Гумбольдта. — Господар будинку кинув короткий погляд на Оскара поверх окулярів. — Як і мій батько, я цікавлюся природою і можу без зайвої скромності назвати себе натуралістом. Ти розумієш, що це означає?

Випнувши нижню щелепу, Оскар заявив:

— Аякже! Це ті, хто проштрикують метеликів шпильками, а потім виставляють їх перед людські очі.

Пан Гумбольдт на мить зніяковів, та все-таки провадив далі:

— Так, і метеликів також — якщо того вимагає наука. Але в моїй діяльності це річ другорядна. Я радше мандрівник і дослідник. Відвідую раніше не досліджені області, описую та картографую їх, збираю і спостерігаю флору й фауну, а потім доводжу все це до відома колег і всіх, кому це цікаво.

Він показав на товсту книгу в шкіряній оправі, яка все ще лежала на столі.

— Перед тобою перший том енциклопедії, над якою я зараз працюю. Рукопис, який я з часом збираюся опублікувати. Це буде фундаментальна, глибока праця, зрозуміла не тільки фахівцям, а й усім людям, що вміють читати. Щедрий хліб для допитливої душі.

Він одним ковтком допив келих і стукнув, відставивши його.

— Але перш ніж я опублікую цю книгу, минуть роки. Світ поки що до цього не готовий. До того ж є чимало впливових осіб, які охоче заборонили б її друкувати, а може, й знищили б. Жалюгідні тупаки, котрі не хочуть зробити бодай крок за поріг власного будинку чи заглянути за огорожу свого саду. І вони нам розповідають, як влаштовано наш світ! Я маю намір остаточно обеззброїти їх і позбавити будь-якого впливу.

— Але що ж вам потрібно від мене? — набравшись духу, запитав Оскар.

Пан Гумбольдт здивовано підкинув угору брови.

— Ти ж мене обікрав! Чи ти вже все забув?

Ага, ось він і дістався до найнеприємнішого. Оскар ковтнув слину.

— Тепер зрозуміло. Ви хочете здати мене поліції?

— Ні.

— Ні?

Оскар був спантеличений. Минуло чимало часу, перш ніж він зважився знову запитати:

— А що ж тоді?

Вчений усміхнувся.

— А чи не хочеш ти хоч трохи розповісти про себе? Звідки ти родом, хто твої батьки і чим ти взагалі займаєшся?

— Чим я займаюся, ви вже знаєте, — заперечив Оскар. — Звичайний хлопчик на побігеньках. Ганяю туди-сюди містом із різними дорученнями. Не найспокійніша робота, але жити можна.

— Еге ж, — кивнув Гумбольдт. — Аж ось тобі спало на думку поцупити мого гаманця.

«Схоже, час утікати звідси», — промайнуло в голові в Оскара.

— Ваш гаманець нахабно стирчав із кишені пальта. Вас і без мене неодмінно обікрали б, годиною раніше чи годиною пізніше, — сказав Оскар і додав: — Це ви в усьому винні! Ви самі штовхнули мене на злочин. Не можна так спокушати людину, тим паче бідну.

Вчений засміявся.

— Виходить, це ти маєш заявити на мене до поліції? Цікаво, кому в суді повірили б більше — тобі чи мені?.. Ну, а зараз поговорімо серйозно. Хто твої батьки? Чим вони займаються і де живуть?

Оскар неохоче відповів:

— Мої батьки померли. Матері не стало, коли я був ще зовсім маленький, а свого батька я ніколи не знав. Мабуть, він був якимось волоцюгою. Може, моряком чи кимось таким ще…

— Це дуже сумно, — з глибокою серйозністю промовив учений. — Отже, тобі дуже рано довелося познайомитися з усіма знегодами життя й покладатися тільки на самого себе.

Оскар кивнув:

— Я досить довго прожив у сирітському притулку. Але там було так гидко, що я втік звідти і став намагатися видряпатися самотужки. Я був підмітальником вулиць, посильним, підмайстром. Брався до будь-якої роботи, аби тільки не думати про те, як роздобути їжі на завтра. Але вам, я думаю, не надто добре відомо, що таке не мати і крихти в роті три дні поспіль.

— Помиляєшся, — коротко заперечив учений, але більше на цю тему не став розводитися. Він знову взяв у руки келих і заходився крутити його в руках.

Оскар спостерігав за паном Гумбольдтом із-під напівопущених вій. Зрештою йому набридла тривала пауза.

— Послухайте, уся ця балаканина ні до чого, — заявив він. — Здайте-но мене владі й забудьте про все, що трапилося. Я дістану те, на що заслуговую.

А про себе додав: «І заразом вирвуся з лап цього божевільного вченого». До поліції він потрапляв уже не вперше, тут у нього був чималий досвід.

На губах пана Гумбольдта з’явилася посмішка.

— Запроторити тебе за ґрати було б занадто просто. Та й нечесно — адже ти з блиском обкрутив своє дільце. Більшість нинішніх шахраїв — цілковиті профани. За версту видно, що вони щось замишляють. Твій номер із текою був просто неповторний.

Оскар хотів запротестувати, але Гумбольдт скинув угору руки.

— Так-так, звичайно, ти скромний і працелюбний посильний. Але поки давай припустімо, що ти таким не є. Припустімо, що ти звичайнісінький кишеньковий злодій, яких у Берліні хоч греблю гати…

Боже праведний, та що ж цій людині потрібно від нього? Чому вона не тягне його до поліції?

— Перевдягання, документи в саморозкривній теці, заздалегідь підготовлений відступ дахами — просто чудово!

У голосі вченого звучала неприхована похвала.

— Мабуть, не досить чудово, — буркнув Оскар собі під ніс.

Очі пана Гумбольдта загадково блиснули.

— Ну, що стосується втечі, то тут у тебе просто не було жодного шансу.

— Що ви хочете сказати?

Питання лишилося без відповіді. Учений висунув шухляду письмового столу і вийняв звідти портмоне — те саме, що його вкрав Оскар.

— Пам’ятаєш цю річ?

— Ще б пак!

Гумбольдт покрутив гаманець, роздивляючись його, немов бачив уперше.

— А ти не ставив собі питання, як я тебе знайшов?

— Звичайно, я думав про це. Адже я встиг сховатися в підвалі, потім піднявся на дах, і ви не могли за мною піти. Вас там просто не було. Як же ви дізналися, в якому напрямі я врізав поли?

— Дивись!

Гумбольдт відкрив портмоне й витягнув із нього металеву пластинку, яку Оскар завважив ще на горищі. Він кинув її на стіл і щиглем відправив до хлопця.

— Візьми оце.

— Що?

— Візьми пластинку в руку і встань.

Оскар кілька секунд роздумував, чи варто підкоритися. Все-таки його тримали в цьому будинку силою, про це не слід було забувати. З другого боку, його розбирала цікавість.

Але він зробив те, про що просив Гумбольдт: узяв пластинку й підвівся з канапи. Одночасно вчений вийняв із кишені штанів дивний предмет. Невеликий металевий футляр, у якому була закріплена мініатюрна копія земної кулі. Куля була поміщена в подобу двох малесеньких обручів і вільно оберталася в будь-якому напрямі. На виступаючому її боці було нанесено безліч позначок. Одна з них зараз світилася червоним і ніби вказувала на Оскара.

— А зараз пройдися.

Оскар ступив трохи вбік. Червона мітка обернулася за ним. Вона вказувала на нього й тоді, коли він оббіг навколо столу і знову повернувся до канапи. Навіть коли заліз на стілець, стрибнув і сів навпочіпки позаду столу, червона мітка йшла за ним, угадуючи наперед будь-який його рух. Немов пильне чуже око.

— Чаклунство, — пробурмотів Оскар, недовірливо зиркаючи на прилад.

— Нічого подібного! — відповів Гумбольдт, задоволено усміхаючись. — Секрет у магнетизмі. І там, і тут є особливі магніти. Коли бути зовсім точним, то зроблені вони з метеоритного заліза.

— Тобто, це ніби як компас?

— Саме так, мій юний друже. Але тільки Північний магнітний полюс розташовується не в Арктиці, а в твоїй руці. Хоч куди б ти йшов і хоч як би далеко був, прилад завжди вкаже мені потрібний напрям.

— Навіть крізь будинки?

— Хоч крізь гірський хребет. Хочеш потримати? Оскар кивнув і взяв із Гумбольдтових рук дивний коробочок. Він виявився важчим, ніж здавалося на вигляд. Маленька куля вп’ялася прямо в нього, нагадуючи очі дерев’яних маріонеток, яких він бачив на ярмаркових виставах. Оскар терпіти не міг маріонеток.

Від металевого коробочка йшло ледве помітне гудіння, яке лоскотало йому долоню. Коли Оскар захотів одірвати руку від таємничого приладу, то відчув, що вона немов прилипла до металу. Він з огидою повернув штучку на стіл і поклав поряд із нею металеву пластинку. І та миттєво злетіла в повітря й повисла над коробочком.

— Чаклунство, — ще раз буркнув Оскар і глянув на Гумбольдта. — Гаразд, але якщо ви не збираєтеся кинути мене за ґрати, що тоді? Ви, як я розумію, не маєте наміру мене відпустити просто так?

Гумбольдт нахилив голову.

— Ні. Принаймні, не зараз. Мені б хотілося, щоб ти спочатку вислухав мою пропозицію.

— Пропозицію? — Оскар глузливо трохи підняв брову. — Що може така людина, як ви, запропонувати такому голодранцю, як я?

— Я б хотів, щоб ти супроводжував мене в моїй наступній мандрівці.

— Як ви сказали?

— Карою за твій вчинок стане праця, — вів далі вчений. — Прати, прибирати, чистити зброю, купувати необхідне. Мені потрібний слуга, який піде за мною всюди, щоб виконувати мої доручення день у день. Хлопець твердої вдачі, який звик до самостійності й не боїться труднощів. Моя остання експедиція, на жаль, пройшла під знаком численних невдач. — Учений перезирнувся з Елізою, яка все так само мовчки стояла біля входу до кабінету. — Мене пограбували, а слуги кинули мене напризволяще. Кожен із них мав чудові рекомендації, але всі як один мене розчарували. Коли вони зрозуміли, що в мене більше немає ні шеляга, вони втекли, як щури з корабля, який дістав пробоїну. І ми відразу виявилися безпорадними. Ні слуг, ні провідників, ні носіїв, ні погоничів. Нам довелося повернутися, спіймавши облизня, якщо можна так висловитися. І тоді я дав собі слово, що відтепер замість великих і багатолюдних експедицій споряджатиму невеликі й мобільні групи з людей, які здатні зорієнтуватися в будь-якій ситуації і виконати все, що від них вимагається. Я міг би ще довго розповідати тобі про всякі експедиції та наводити різні докази на користь такої ідеї. Але я вчиню інакше: просто зроблю тобі пропозицію.

Він запитливо поглянув на Оскара.

— Я хочу показати тобі свою лабораторію, щоб ти зрозумів, про що йдеться. Ти переночуєш тут, а вранці повідомиш своє рішення. Захочеш піти — я не стоятиму тобі на заваді. Будеш знову вільний. Згоден?

В Оскаровому погляді був помітний сумнів.

— Це якийсь трюк, еге?

— Нічого подібного. Цілком щира і чесна пропозиція.

«Щира і чесна!» — посміхнувся про себе Оскар. Мабуть, така ж, як трюк із чаклунським компасом. Але з другого боку: а що коли все це правда? Тут купа переваг і плюсів.

Він знову недовірливо покосився на вченого, але тому що особливого вибору в нього не було, кивнув. Зрештою, коли що не так — завтра вранці можна забратися звідси геть.

— Згоден, — нарешті сказав він.

— Чудово, — Гумбольдт потер руки й підвівся. — Тоді ходи за мною. Певен, тобі багато що сподобається. Ох, хай йому трясця, я забув запитати, може, ти голодний? Еліза миттю приготує що-небудь перекусити, і ти зможеш підкріпитися прямо під час нашої екскурсії по лабораторії.

3

Сходи, що вели в підвал, здавалися неймовірно старими й пахли затхлістю. Сходинки були слизькими від вогкості, а на стінах проступали плями цвілі. Від гасової лампи в Гумбольдтовій руці було зовсім мало світла. На грубому муруванні стін стрибали дивні зламані тіні. Приблизно так Оскар уявляв собі середньовічну катівню. Сподіваючись почути щось жахливе — скажімо, брязкання кайданів чи глухий стогін в’язнів, — він уп’явся зубами в бутерброд, який приготувала Еліза. Всередині виявилася гостра салямі з якимись незнайомими овочами й екзотичними приправами. Запах приправ і свіжої зелені перебив тяжкий дух підземелля.

— У вас незвичайна служниця, — зауважив Оскар. — Із вигляду трохи дивна, але готує дуже смачно. Звідки вона?

Гумбольдт зупинився й повернувся до підлітка.

— Еліза — більше ніж служниця, — сказав він. — У своїй країні вона вважалася могутньою чаклункою. Вона має здібності, про які ти й гадки не маєш. Наприклад, вона телепат. Тобі доводилося коли-небудь чути про такі речі?

Оскар заперечливо похитав головою.

— Це особливий дар, який дозволяє спілкуватися з людьми, що перебувають на великій відстані, за допомогою уявної сили. — Знизавши плечима, учений вів далі: — Я, мушу визнати, і сам не розумію, як це їй вдається, але те, що вона має телепатичні здібності, безперечний факт. Справжня магія, коли хочеш. Елізина батьківщина — Гаїті, це західна частина острова Еспаньйола, розташованого в Карибському морі. Дика й предковічна земля. Її мешканці чудово знаються на магії, одні — на білій, інші — на чорній. Пам’ятаєш порошок, яким я тебе приспав? Еліза привезла його зі своєї батьківщини. Цю субстанцію виготовлено з півсотні різних трав і мінералів. Вона відіграє важливу роль у ритуалах культу Вуду. Мистецтво гаїтянських чаклунів здатне позбавити людину волі, перетворити її на порожню оболонку без душі, яка здатна виконувати лише накази самого чаклуна. Коли-небудь Еліза розповість тобі про це докладніше.

Замість відповіді Оскар нишком усміхнувся. Коли-небудь? Невже цей схиблений з розуму натураліст справді думає, що він захоче залишитися? Чому він такий упевнений у цьому? Що тут такого принадного, у цьому запліснявілому підземеллі?

Отак подумавши, він знову взявся до бутерброда.

Незабаром Гумбольдт зупинився перед масивними дубовими дверима. Зі споду своєї кишені він дістав величезну низку ключів, вибрав один і одімкнув замок. Незмащені завіси заскреготіли, коли він відчиняв двері, і цей скрегіт був схожий на болісний стогін.

Ізсередини пробився відблиск червонуватого світла. Гумбольдт погасив лампу і гукнув до Оскара:

— Заходь, друже мій, не бійся!

Одначе, ледь переступивши поріг, Оскар зупинився як укопаний.

Найперше, його вразили розміри приміщення, в якому він опинився. Перед ним простягалася зала квадратної форми метрів двадцять завдовжки, освітлена безліччю гасових ламп. Усюди виднілися столи і стелажі, на яких були дивовижні прилади й механізми. Тут було так тепло, як ніколи не буває в підземеллях і підвалах. Склепінчаста стеля спиралася на кам’яні колони, що ділили залу на рівні частини. Напівкруглі ніші в стінах тільки посилювали схожість цієї зали із храмом.

Оскар запитливо поглянув на господаря будинку.

— Ти маєш рацію, — сказав Гумбольдт, немов читаючи його думки. — Це колишня крипта[2]. У таких підземних каплицях, що містилися під вівтарем, у минулому ховали єпископів і королів. Але самої церкви більше не існує. Вона була зруйнована ще в сімнадцятому сторіччі, в епоху Тридцятилітньої війни. На її місці звели житловий будинок, із власником якого я підтримував дружні стосунки, і незадовго до своєї смерті він продав мені його за помірну ціну. Те, що ти бачиш тут, — це дослідницька лабораторія, якої не знайти ані в Берліні, ані в решті всієї Європи.

Лише тепер Оскар зосередився на приладах, що заповнювали все вільне місце в цій незвичайній лабораторії. Всюди щось булькало і клекотіло. Звідкись летіли іскри і клубочилися кольорові дими. На деяких столах височіли скляні колби з людський зріст, заповнені зеленуватою рідиною, з якої виділялися маленькі бульбашки. На інших були встановлені металеві колеса, що оберталися, як здавалося, самі собою, без жодної дії ззовні. Між виблискуючими металевими кулями час від часу з тріском і гуркотом проскакували голубуваті блискавки. Здавалося, він потрапив у майстерню прадавніх богів або могутніх чарівників.

— Усе, що ти бачиш тут, — промовив Гумбольдт, обводячи широким жестом свою лабораторію, — результати багатолітніх досліджень і копіткої праці. Тепло, світло, електрична енергія — те, що вивчає сучасна наука. Нічого спільного з магією, тут усе має своє пояснення з погляду відомих нам законів природи. Зрозуміло, за умови, що ти досить глибоко їх розумієш і вмієш користуватися. Тут немає місця ні для шарлатанів, ні для неуків. Серед моїх інтересів головне місце посідають чотири стихії: вогонь, земля, вода і повітря. Але я не забуваю і про астрономію, науку про зірки. При нагоді я покажу тобі мою обсерваторію на горішньому поверсі — якщо, звичайно, тобі це цікаво. Але зараз я хотів би розповісти тобі, куди вирушить наша експедиція, і яких результатів я від неї сподіваюся.

Прямуючи до широкого столу у віддаленій частині крипти, вони минули скляну вітрину, скільки мога заповнену всілякою зброєю: пістолями, ножами, кинджалами, арбалетами. Але дивна річ — уся ця зброя мала трохи не такий вигляд, як та, яку доводилось бачити Оскару. Вона вочевидь була вдосконалена й виглядала страхітливо.

— Навіщо вам стільки зброї? — запитав він. — Ви збираєтеся воювати?

Гумбольдт поглянув йому прямо в очі.

— Знання далеко не завжди дається легко, — відповів він. — Навколо нас ще чимало людей, чиї голови забиті марновірствами, а самі вони вважають сучасну науку чортівнею. Крім того, у мене є заздрісники й конкуренти, і більшість із них не гребують злочинними методами. Життя такого дослідника, як я, повне небезпек, і доводиться завжди бути готовим постояти за себе.

З цими словами Гумбольдт зняв із вітрини арбалет.

— Узяти хоча б оцю штуковину. У неї є барабан, у який одночасно заряджається два десятки стріл. Стріляє вона за допомогою стиснутого газу, а рани, яких завдає така стріла, смертельні у ста випадках зі ста.

Звичними рухами він перевірив, чи вільно рухається механізм арбалета, заглянув у приціл і поставив його на місце.

— Я ніколи не застосовую зброю перший, — провадив учений далі, — але іноді без цього неможливо обійтися.

— А що тут? — Оскар показав на сіру скриньку, у верхній частині якої виднівся розтруб, як у грамофона.

— О, це один із моїх останніх винаходів, — із гордістю відгукнувся Гумбольдт. — Я назвав його лінгафоном. Цей прилад допоможе вирішити проблеми з мовою, що постійно виникають у віддалених куточках Землі. Він ще не доведений до цілковитої досконалості, але я маю намір його як слід випробувати перед початком нашої експедиції. А тепер іди за мною.

Гумбольдт провів підлітка у дальній куток і торкнувся якоїсь кнопки. Спалахнула лампа, осяявши величезний стіл білим холодним світлом. Потім він підсунув Оскарові стільця і сам усівся поруч.

— Для початку я хочу познайомити тебе з нашим маршрутом.

Учений висунув шухляду столу, вийняв звідти карту і розгорнув її.

— Ця експедиція буде довгою і нелегкою, — він провів пальцем на карті довгу ламану лінію. — Ми перетнемо Атлантику й попрямуємо до Вогняної Землі. Доводилося тобі чути цю назву?

— Так, я прочитав чимало історій про пригоди мореплавців минулого. Це, здається, на крайньому півдні Південної Америки?

— Я бачу, ти розумієшся на географії. Іспанці називають її «Терра дель Фуеґо». Дика і майже не досліджена область.

— А звідки почнеться наша мандрівка?

— Звідси, — сказав учений і постукав пальцем по кружку, поруч з яким було написано «Берлін». — Наш корабель називається «Сахара», він належить пароплавній компанії «Космос» і стоїть у гавані Гамбурга. Вийшовши звідти, ми попрямуємо до французького Гавра, потім до Монтевідео й Буенос-Айреса — і далі уздовж узбережжя континенту до Вогняної Землі. Після цього ми пройдемо Маґеллановою протокою й піднімемося на північ до тієї широти, по якій проходить межа між Чилі й Перу. У дорозі до перуанського порту Кальяо ми зійдемо на берег у містечку Камана, розташованому в департаменті Арекіпа. Там ми наймемо мулів та рушимо суходолом ось до цієї точки…

Палець ученого застиг на карті біля позначки, поруч з якою було написано кілька слів і довге число.

— Каньйон Колка, — прочитав Оскар. — Три тисячі метрів.

— Правильно! Це найглибша ущелина на нашій планеті, — підтвердив Гумбольдт. — Якщо, звичайно, вірити колишнім вимірюванням. Каньйон Колка — це і є мета нашої експедиції.

— Перу… — повторив Оскар. — І що ви розраховуєте там знайти?

— Існує давня легенда, пов’язана з цим місцем, — сказав Гумбольдт, знову засовуючи руку в одну із шухляд свого столу. — Є й письмові джерела, в яких мовиться про так званих «заклиначів дощу». Нібито ці могутні чарівники зуміли подолати силу земного тяжіння й відчувають себе в небі, як птахи.

— Ви хочете сказати, що вони вміють літати? Але ж це якісь байки, правда?

— Легенда говорить, що, крім того, вони вміють закликати дощові хмари й отак рятують весь цей край від тривалих посух. «Заклиначів дощу» важко відшукати, бо звичайно вони живуть над хмарами. І лише посвячені можуть знайти шлях до їхнього міста, яке охороняють люті вартові. Ну, і як тобі така пригода?

— І ви в усе це вірите?

Гумбольдт відповів широкою посмішкою.

— Ти скептик, і мені це подобається. Ти з тих, хто не приймає все за чисту монету, а хоче скласти власну думку. Це чудово! Тепер про «заклиначів дощу». Хай буде тобі відомо, що багато легенд, коли не більшість із них, мають у собі раціональне зерно. І ми не можемо переконатися в їхній правдивості чи неправдивості, поки не побачимо все на власні очі.

Оскара ці аргументи аж ніяк не переконали.

— Це всього лише казка, яких сила силенна. Що ж тепер, перевіряти кожну нісенітницю, яка колись зайшла комусь до голови?

— Звичайно, ні. — На Гумбольдтовому обличчі з’явився лукавий вираз. — Але існує одна річ, на яку ти неодмінно мусиш поглянути. Зараз я тобі її покажу…

Він висунув одну з потайних шухлядок, але не встиг нічого звідти дістати, бо Оскар шпарко підхопився із стільця, помітивши рух біля стіни в дальній частині лабораторії. Там промайнула якась тінь, завбільшки як собака, але він міг би заприсягтися, що ця істота пересувається на двох ногах.

— Що то… он там?

Він напружено вдивлявся, але більше нічого не міг розгледіти. Зрештою Оскар став думати, що йому привиділось, та несподівано знову угледів ледве помітний рух — цього разу ліворуч. Потім почувся звук: неголосне цокання кігтів по кам’яних плитах підлоги. Дивна істота трималася в тіні лабораторних стелажів, щоб підібратися ближче. Безперечно, то був не собака. Але й не кіт і не щур. Щось абсолютно інше.

— Не лякайся, — заспокоїв його Гумбольдт. — Це Вілма. Вона прийшла нас навідати.

Істота була вже зовсім близько, і нарешті опинилася там, куди падало холодне світло лампи. Довгий дзьоб, жваві розумні очі, маленьке тіло й великі міцні лапи. Оскар так витріщався на неї, що в нього мало очі не вискочили з орбіт.

Тварина покрутила головою, підійшла, оглянула його і запитливо пискнула.

Гумбольдт узяв із полиці невеликий слоїк, відкрив його і щось кинув істоті у дзьоб. Потім сів перед нею навпочіпки і погладив по голові.

Тільки тоді Оскар зумів закрити роззявлений від подиву рот.

— Це ж ківі! — сказав він, усе ще затинаючись.

Учений здивовано поглянув на нього.

— Цілком правильно. Карликовий страус родом із Нової Зеландії. А ти, виявляється, дещо знаєш. Молодець!

— Це все «Життя тварин» Альфреда Брема, — пояснив Оскар. — Я прочитав уривки з цієї книги, які публікував один журнал. Я увити навіть не міг, що такий птах існує насправді!

— Як бачиш, — сказав Гумбольдт, і знову кинув птахові у довгий дзьоб якесь частування. У слоїку копошилися комахи — жуки чи щось подібне до того. — Це найменший нелітаючий птах на Землі. Самка, прекрасний екземпляр. Звуть її Вілма. Взагалі-то вона живе в саду, але коли помічає, що я внизу, завжди приходить мене навідати. Довелося зробити для неї окремий вхід. Вона надзвичайно розумна. Хочеш погладити?

Оскар кивнув і потягнувся до птаха. Вілма легенько дзьобнула його в руку, але він її не відсмикнув, і тоді вона дозволила погладити себе й більше не пручалася.

— Ти їй сподобався, а це не так-то просто, — сказав Гумбольдт, підштовхуючи птаха до виходу. — Досить, Вілмо, тепер іди до саду! Швидше, швидше!

Птах видав рохкаючий звук і потрюхикав до неосвітленої частини лабораторії — туди, звідки і з’явився.

— Вона страшенно симпатична!

Цей будинок був повний сюрпризів, і Оскар уже почав забувати про свої страхи й побоювання.

— Ківі — гарний сторож, — зауважив Гумбольдт. — Кращий за будь-якого собаку. І хоч зір у нього не дуже гострий, зате слух і нюх — просто чудові. У природі цей птах веде нічний спосіб життя, і якщо в темряві хтось спробує залізти до садиби, зчинить страшенний галас… Але ми відхилилися. Адже я збирався тобі дещо показати.

Учений дістав із шухляди столу предмет, загорнути у кілька шарів тканини. Розгорнувши тканину, він підняв його й показав Оскару. Нічого особливого: пласка, трохи поблискуюча мідна пластина п’ятнадцяти сантиметрів завдовжки і близько двадцяти завширшки. Шматок металу, до того ж пошкоджений, — верхнього ріжка пластини не було, а її поверхня була вкрита подряпинами і вм’ятинами. З одного боку вона здавалася темнішою, немов була покрита нерівним шаром напівстертого лаку.

— І це все?

Оскар був розчарований. Після всього почутого, він сподівався побачити щось неймовірне. З того, що він побачив у підвалі-лабораторії, ця пластина здавалася найменш примітною.

— Це, мій юний друже, цілий набір загадок. — Гумбольдтові очі блищали від хвилювання. — Мій найбільший скарб, який я бережу, як зіницю ока.

— Ви називаєте скарбом якийсь шматок міді?

— Це не шматок міді, а фотографічна пластина, — заперечив учений. — Не знаю, чи доводилося тобі бачити щось подібне, але ще кілька десятиліть тому такий спосіб тривалого зберігання зображень на металевому листі був найпоширенішим. Він дозволяв зафіксувати все необхідне з найбільшою точністю, тому ніякий обман тут неможливий. Проте фотоапарати, в яких використовувалися подібні пластини, були дуже важкими і неоковирними, тож віднедавна фотографи почали використовувати целулоїдну плівку зі світлочутливим шаром.

— Зображення? Але я нічого тут не бачу!

— Її потрібно повернути під певним кутом до світла. Ось так, спробуй-но сам. Але будь обережний — сама по собі вона коштує в сотні разів дорожче за такий самий шматок золота. — Гумбольдт простягнув пластину підліткові й додав: — Той, хто зумів зробити цей знімок, був фахівцем своєї справи і, схоже, користувався більш портативною моделлю фотоапарата, ніж тодішні незграбні скриньки на триногах.

Тримаючи обома руками металеву пластину, Оскар легенько обертав її, змінюючи кут падіння світлових променів. Раптом він почав щось розрізняти — немов із темної глибини поволі спливало поки що неясне зображення. Воно було чорно-білим, але мало глибину й передавало найдрібніші деталі. Нарешті картинка стала такою чіткою, що можна було розрізнити кожен камінь, кожну травинку.

На передньому плані розташовувалась гілка рослини з віялоподібним листям. За нею Оскар розгледів будинки. Дивні споруди, схожі на осині гнізда, тулилися до прямовисної скелі на великій висоті. Між собою ці житла сполучалися сплетеними з ліан драбинами, а через прірву, що видніла правіше, були перекинуті легкі висячі мости.

Але найдивовижнішими виявилися темні цяточки на тлі неба. Те, що Оскар спочатку прийняв за хмари, коли уважніше глянув, виявилося літальними апаратами, схожими на кораблі, човни та аеростати, великі і трохи менші. Їх було стільки, що йому аж очі розбігалися! Деякі мали далеку схожість із бабками, інші скидалися на велетенські сніжинки, а деякі були абсолютно неймовірної форми. В усіх на борту були екіпажі, і вся ця армада ширяла в повітрі, немов насіння кульбаби.

У Оскара побігли мурашки по спині. Він заледве змусив себе одірвати погляд від чарівного зображення.

— Чарівливе видовище, правда? — Вчений узяв з його рук пластину, загорнув її в тканину і заховав назад у шухляду, не забувши ретельно її замкнути.

— Звідки це у вас? — запитав Оскар.

Гумбольдт показав на річку, що зміїлася по карті серед долин і плоскогір’їв Перуанських Анд.

— Місцеві індіанці знайшли її в шкіряній сумці, яку виловили з річки Камана. У сумці було ще багато пластин, але інші були продані колекціонерові, чийого імені я не знаю. Мені просто неймовірно пощастило, що вдалося дістати бодай одну. Річка ця бере початок у високогірних льодовиках і перетинає ущелину Колка. Отже, знімок був зроблений десь отут. — Коротким рухом він обвів на карті область завбільшки з ніготь. — Саме звідси я маю намір почати пошуки і дуже сподіваюся, що ти не відмовишся мене супроводжувати. Можеш вважати цю експедицію як таке собі випробування. Якщо ти виправдаєш мої сподівання, то станеш моїм постійним помічником. А як ні… ну що ж, тоді наші шляхи розійдуться. Отже, що ти думаєш про мою пропозицію?

Оскар слухав краєм вуха. Він усе ще був під враженням, яке справила на нього пластина, що її він оце щойно тримав у руках. Зображення намертво запало йому в тяму, немов клеймо, випалене пастухом на спині корови. Тепер він уже не міг позбавитися його.

— Коли ми вирушаємо? — пробурмотів він, заглиблений у свої думки.

— Наш корабель відпливає за десять днів, — сказав Гумбольдт.

4

Нью-Йорк, у цей самий час

Кеб мчався із шаленою швидкістю Манхеттеном уздовж П’ятої авеню в напрямку до Центрального парку. Коні вибивалися з сили, їхні крижі лисніли від поту, морди були вкриті піною. Чоловік, що сидів на передку, не звертав найменшої уваги на обурені вигуки пішоходів і прокльони інших візників, яким лише з неймовірними зусиллями вдавалося уникнути зіткнення. Він і далі періщив нещасних тварин, змушуючи їх бігти ще швидше.

Нарешті на перехресті з 58-ю вулицею вигулькнув будинок «Ґлобал Експлорер». Логотип видавництва у вигляді гігантської літери «X», що височіла над дахами навколишніх будівель, виблискував у променях сонця. Десять прапорів із зображенням земної кулі, облямованої написом «Відкрий для себе світ за один день!», маяли на свіжому вітрі, що повівав iз Гудзона.

Макс Пеппер запізнювався. Його бос, засновник компанії, газетний магнат Альфонс Т. Вандербілт, не міг терпіти запізнень. За п’ять хвилин до початку екстреного засідання редакції, призначеного рівно на сімнадцяту годину, він розпорядився припинити доступ до зали. Отже, найближчі п’ять хвилин двері, що ведуть до зали засідань, зачиняться, і тоді вже нічого не змінити, — відчиняться вони лише тоді, коли на це буде дозвіл боса. Співробітники, що не з’явилися вчасно, можуть нарікати на себе.

Максові довелося бути свідком того, як Вандербілт звільняв людей, котрі запізнилися лише на три хвилини, — і через вельми поважні причини. А в Пеппера не було інших виправдань, крім того, що його дружина злягла з грипом і йому довелося відвозити дочку на урок музики. Звісно, можна було б вигадати щось переконливіше, але в боса фантастичний нюх на всяку брехню. Тож у Макса залишався єдиний вихід — потрапити до зали, перш ніж двері зачиняться.

Як божевільний він влетів на стоянку перед будинком видавництва, осадив змилених коней, сунув під пахву теку, шпурнув повіддя сторожеві й помчав нагору сходами. Тим часом пролунав перший удар дзвону на дзвіниці, розташованої неподалік церкви Святого Хоми. Немов на ковзанах, Макс проїхав по мармуровій підлозі холу й кулею вилетів на другий поверх. Уже в галереї, що вела до західного крила, він із жахом почув кроки Вінкельмана, котрий прямував зачиняти двері.

Алоїзій Вінкельман був камердинером містера Вандербілта й пережитком сивої давнини. Він мав такий вигляд, немов провів усе життя в запорошених архівах і безлюдних коридорах. Сірий і зморщений, найбільше він схожий був на законсервований у формаліні труп.

— Зачекайте! Хвилинку! — задихаючись, вигукнув Макс, але слуга незворушно й далі робив своє діло. Лункою галереєю прокотився гуркіт — це зачинилася перша стулка високих і масивних двостулкових дверей зали. Прокляття, цей Вінкельман або глухий як пень, або мстить йому за щось. А швидше за все, і те, й інше. Так і є — повернувши голову до Макса, який біг щодуху, старий шкарбун уїдливо посміхнувся і взявся за другу стулку.

Останньої миті Максові вдалося протиснутись у вузьку щілину. І ледве він упхався до зали, двері позаду зачинились, і загримів засув.

Макс намагався загальмувати, але, ковзаючи й далі мармуровими плитами, врізався в стійки з картами. Деякі з них, згорнуті в тугі рулони, попадали й розкотилися долі. Макс почав хапливо збирати їх та розсовувати по місцях, але, вражений мертвою тишею, що запала в залі, оглянувся. Глибоке осудливе мовчання.

Погляди всіх були спрямовані на нього. Шістнадцять редакторів, більшість з яких займали провідні посади в «Ґлобал Експлорер», роздивлялися його крізь свої окуляри в нікельованих оправах, наче огидну комаху. Майже всі вони були значно старші за Макса і з гідністю носили розпізнавчі знаки свого становища — темні костюми, підкручені вуса й волосся із сивиною. На тлі стін, обшитих панелями вишневого дерева, і мармурових бюстів ці пани, здавалося, позували для картини.

З церковної дзвіниці злетів останній удар.

Альфонс Т. Вандербілт, який сидів у центрі столу, підняв молоток і тричі ударив по каучуковій підставці. Макс поспішив сісти на своє місце. Тільки тепер він відчув, як нелегко далася йому ця гонитва. Ноги були ватними, дихання зі свистом виривалося з грудей. Хапливими рухами він опорядив волосся й перевірив, чи на місці вузол краватки.

— Вельмишановні члени правління і панове керівники відділів! — Голос містера Вандербілта був глибокий і приємний. — Я радий вітати вас на першому цьогоріч екстреному засіданні. — Він кинув на кожного з присутніх короткий, але пильний погляд. — Прошу занести до протоколу сьогоднішню дату — 18 квітня 1883 року, і зафіксувати присутність повного складу запрошених. Усі присутні мають право голосу.

Всі зосереджено слухали боса, аж чутно було, як скрипіло перо секретаря зборів. І поки Макс гадав, чому буде присвячено голосування, Альфонс Т. Вандербілт важко підвівся з глибин свого крісла й попрямував до карт.

Щоразу, коли Максові доводилося бачити цього власника газетно-журнальної імперії і свого безпосереднього начальника, йому здавалося, що той набрав ще кілька кілограмів. Тіло містера Вандербілта було схоже на туго набиту пухову подушку, увінчану маленьким гарбузиком. Крізь сиве, коротко підстрижене волосся рожевіла шкіра голови. Ззаду керівник компанії схожий був на величезного малюка, котрого навіщось запхнули в діловий костюм.

Тим часом Вандербілт схопив указку з бамбука, підійшов до детальної карти Південної Америки й постукав кінчиком указки в околицях Анд. Усі шістнадцять редакторів, із Максом включно, здригнулися.

— Перу, — сказав містер Вандербілт, спрямувавши холодний погляд прямо на Макса. — Це ваша сфера відповідальності.

Макс миттю відчув недобре. Навіть у залі начебто стало жарко.

Щоб зібратися з думками, він втупився очима в карту. Вся частина Американського континенту, що лежала на південь від екватора, належала до його обов’язків. «Ґлобал Експлорер» був щотижневим журналом, присвяченим різним галузям природничих наук. У ньому друкувалися статті про експедиції до віддалених куточків Землі, про останні досягнення медицини й технічного прогресу, про відкриття в галузі зоології та ботаніки. Не існувало тем, які не висвітлював би журнал, що прагнув робити це цікаво і водночас науково достовірно. Правда, іноді траплялися в ньому статейки, які трохи згодом виявлялися чистої води міфами, але читачі просто обожнювали історії про невідомих морських чудовиськ, динозаврів, що зуміли дожити до наших днів, і таємничих снігових людей з гімалайських вершин. Усій цій нісенітниці «Експлорер» незмінно приділяв увагу, але разом із тим тут друкувалися серйозні доповіді про результати дослідження залишків стародавніх високорозвинених культур і загадкових імперій далекого минулого.

Проте останнім часом у видавничому світі з’явилися нові віяння. У Вашингтоні було засновано нове географічне товариство, яке хвастовито іменувало себе найбільшим у світі, а його щомісячний журнал «Нешнл Джіоґрефік» стрімко набирав популярність і претендував на те, щоб відібрати читачів у «Ґлобал Експлорер».

У Макса пересохло в горлі. Він ковтнув слину, а потім обережно поцікавився:

— А що, власне, з Перу?

— Коли ви востаннє чули про Босуелла?

Макс здивувався. Гаррі Босуелл був фотографом, який за дорученням «Ґлобал Експлорер» обстежував Андський регіон. Його експедиція тривала вже більше року. Через певні проміжки часу він складав звіти про свою мандрівку й надсилав їх разом із фотографіями до Нью-Йорка. Досі всі його звіти приходили із завидною регулярністю, але ось уже три місяці від нього не було звісток. Ані листів, ані посилок із негативами, ані телеграм.

Аж тепер Макс запідозрив, про що, власне, піде мова на сьогоднішній нараді, і спробував відновити в пам’яті дату надходження останнього Босуеллового звіту.

— У грудні минулого року, — нарешті сказав Макс, і його голос затремтів. — Він надіслав кілька знімків високогірних плато й ущелин неподалік чилійського кордону. Справді, сенсаційний матеріал. У лютому ми опублікували статтю на його основі.

— А з того часу?

— Цілковита мовчанка, — довелося визнати Максові. — Я кілька разів намагався зв’язатися з ним телеграфом через своїх представників у Лімі, але безрезультатно. Складається враження, що Босуелл безслідно зник. Я хотів почекати ще хоча б місяць, і лише після цього подати офіційну заяву владі. — Він поморщився. — Може, ви, сер, маєте якісь новини?

Не завдавши собі клопоту відповісти йому, Вандербілт вернувся на місце, дістав звідкись шкіряну сумку й недбало кинув її на стіл. Сумка була потерта, уся в плямах, і мала такий вигляд, ніби останні півроку пролежала на дні Гудзону.

Макс перестав дихати. Поза всяким сумнівом, це була Босуеллова сумка-кофр, виготовлена на замовлення в Нью-Йорку в майстернях однієї дуже відомої фірми. Він пам’ятав, з якою гордістю фотограф показував йому своє придбання напередодні відплиття на південь Америки. Грязь, засохлий мул, якісь рослинні волокна посипалися на стіл. Газетний магнат дістав носову хусточку, ретельно витер пальці і лише після цього розщібнув замки.

— Три дні тому мені прислали це з Ліми, — пояснив він, гидливо торкаючись до задубілої від вогкості шкіри. — Якийсь час сумка фігурувала на тамтешньому чорному ринку, поки пильний посередник не помітив на цій речі наш фірмовий знак. — Він повчально постукав пухким пальцем по літері «X» і напису навколо неї. — Він зв’язався з нашим агентом, і той повів від мого імені перемовини про ціну. Сума, яку за неї заправили, виявилася астрономічною. Ви навіть уявити собі не можете, скільки нам довелося за неї викласти.

— А Босуелл?

— Жодних слідів. Відомо лише те, що він зупинявся в ущелині Колка. Я маю намір найближчим часом відрядити туди групу тямущих людей, яка й займеться пошуками.

Здивовано підвівши брову, Макс запитав:

— Що ж такого особливого в цій сумці, якщо ви відвалили за неї цілу купу грошей? На мій погляд — непотрібний шматок старої шкіри. Щось подібне я купив би тільки для того, щоб до смерті налякати дружину.

Жарт не викликав ніякої реакції. У залі як і раніше стояла тиша, яку переривало лише стримане покашлювання.

— Річ у тім, що ви втратили нюх, — уїдливо сказав Вандербілт. — Мене цікавила не оболонка, а вміст. Вам хіба не цікаво дізнатися, чим займався Босуелл напередодні свого зникнення?

Бос нагородив Макса Пеппера двозначною посмішечкою, в якій одночасно проступали перевага й осуд.

— Так, але…

Вандербілт запустив лапу у внутрішнє відділення сумки й витяг звідти чотири помітно пошкоджені мідні пластини. Фотографічні пластини із зображеннями!

Макс подався вперед, але зі свого місця не зумів нічого розгледіти. Тоді бос, зберігаючи непроникний вираз на обличчі, передав дві пластини тим із співробітників, які сиділи ліворуч від проходу, і ще дві — тим, що сиділи праворуч. Після чого почав стежити за їхньою реакцією.

І вона не змусила на себе чекати.

У залі почулися здивовані вигуки, важке сопіння, скрипіння шкіряних сидінь і стукіт відсовуваних стільців. Жоден із присутніх не залишився на місці, включаючи й Макса Пеппера. Ці солідні люди в темно-синіх костюмах, накрохмалених сорочках із запонками на манжетах, у виблискуючих окулярах і з акуратно підстриженими бородами товпилися, немов школярі, відштовхуючи один одного, щоб устигнути першими поглянути на те, що потрапило в об’єктив Босуеллового апарата. Макс і собі спробував прорватися в перші ряди, але змушений був відступити.

Та зрештою йому вдалося заволодіти однією з пластин. Він підніс її до очей, повернув під потрібним кутом до світла, і одразу перед ним проступило виразне зображення.

Вдивившись у нього, Макс опустився на перший-ліпший стілець і чимало часу просидів мовчки, уставившись очима прямо перед собою.

5

Із заціпеніння його вивів голос містера Вандербілта:

— Приголомшливо, Максе, чи не так?

Максів розум судорожно намагався знайти хоч якесь пояснення побаченому, але безрезультатно.

— Ви певні, що це не підробка? — хрипко видавив він. — Може, якийсь оптичний трюк, щоб поводити нас за носа?

Вандербілт знизав плечима.

— Якщо це так, то ми маємо справу з дуже гарною підробкою, — відповів він. — У будь-якому разі, це чудовий матеріал для журналу. Але ще важливіше — знайти Босуелла. Тільки він зможе пояснити, що зображено на фотопластинах. І я хочу, щоб ви, Максе, зайнялися цим особисто.

Макс підвів голову. Ось воно що!

— Я… мені доведеться вирушити до Південної Америки?

— Саме так. І що швидше, то краще. Даю вам двадцять чотири години на підготовку і збори. Квиток на ваше ім’я вже замовлено. З Нью-Йорка до Сан-Франциско — потягом, далі пасажирським судном до Ліми. Сподіваюся, що ви не залишите нас без регулярних звітів.

— Але ж це неможливо! — запротестував Макс. — Я видавничий редактор, а не якийсь там авантюрист. Я не маю ані найменшого уявлення про те, як організувати подібну справу, не знаю мови, побуту і звичаїв індіанських племен, що населяють високогір’я Перу. І навіщо цей поспіх? Гадаю, ми повинні ще раз усе спокійно обговорити, а вже потім…

У міру того, як він наближався до кінця цієї тиради, у його голосі лишалося все менше впевненості. Тим часом гамір у залі вщух, і погляди присутніх звернулися до нього.

— Причина поспіху, мій дорогий Пеппере, полягає ось у чому, — Бос набундючився, зробившись схожим на розсердженого індика. — У мене є підстави припускати, що в цій справі ми зіткнемося з найзлішим із наших ворогів.

— Ви маєте на увазі «Нешнл Джіоґрефік»?

Вандербілт заперечливо похитав головою.

— Гірше. Нам вдалося з’ясувати, що всього фотографічних пластин було п’ять. Через прикрий випадок одна з них вислизнула з наших рук. Її було продано якійсь особі, яка всім вам добре відома тим, що постійно завдає нам різних неприємностей. Цю людину звуть… — він зробив багатозначну паузу, — Карл Фрідріх фон Гумбольдт!

Почулися вигуки здивування, супроводжувані лайкою і прокльонами. Кожен тут добре знав людину, яка, з чуток, була незаконнонародженим нащадком великого Александра фон Гумбольдта і в той же час неймовірно успішним мандрівником та дослідником. Останніми роками він показав себе стійким і досвідченим супротивником тих, хто працював на «Ґлобал Експлорер». Якщо десь відкривали новий клаптик землі, знаходили невідоме плем’я чи сліди зниклої цивілізації — Гумбольдт опинявся там набагато раніше за всіх інших, було то на Мадагаскарі, на Тасманії чи на острові Пасхи. Він об’їздив і пішки обійшов Гренландію, Індію, Афганістан і гори Гіндукушу. Ця людина мала несхибне чуття і невситиму жадобу до пригод.

У цьому, звичайно, не було б нічого поганого, коли б він обмежувався тільки дослідницькою діяльністю. Але Гумбольдт, крім усього іншого, широко публікував огляди, статті, звіти і свої подорожні нотатки, і «Нешнл Джіоґрефік» виявляв жваву цікавість до цих публікацій.

— Тепер ви розумієте, мій дорогий Пеппере, що чинник часу в цьому випадку відіграє виняткову роль. Якщо Гумбольдт уже пронюхав про цю справу, то не можна гаяти жодної години.

— Коли він справді знає про це, то причин посилати в цю труднющу експедицію таку людину, як я, ще менше. Гумбольдт — справжній дослідник, наполегливий, цілеспрямований і абсолютно непередбачуваний. У змаганні з таким супротивником у мене просто не залишиться шансів на успіх.

— Я й не говорив, що ви вирушаєте самі, — заперечив Вандербілт. При цьому на його лисніючому обличчі промайнула посмішка. — Вас опікуватиме людина, здатна в усьому протистояти Гумбольдтові. Вона чудово орієнтується в будь-якій місцевості і розуміється на засобах оборони й нападу. Я звертаюся до неї, коли йдеться про особливо делікатні речі, позаяк ця персона воліє працювати таємно. Її ім’я — міс Волкріс Стоун.

— Жінка? — Макс вирішив, що він недочув.

— Цілком правильно, — Вандербілт зчепив руки за спиною і став вдивлятися у вікно, за яким розстилалася панорама Центрального парку. — Міс Стоун уже багато років підтримує зі мною ділові стосунки. І якщо вам досі не доводилося чути про неї, то з однієї простої причини: у цьому не було потреби. Але можете повірити мені на слово: у своїй справі вона — краща з кращих.

Макс мовчав, не знаходячи слів. Незважаючи на те що йому доводилося вдавати, ніби босова пропозиція йому цікава, глибоко в душі він гарячково шукав хоч якоїсь зачіпки, яка дозволила б йому виплутатися з цієї ідіотської ситуації, не скомпрометувавши себе. Він був міською людиною, домувальником. Йому подобалося писати й розмірковувати про далекі країни, але поїхати туди самому — це просто не вкладається в голові. Змалечку він ненавидів усякі переїзди та зміни місць. І зараз він сушив голову над тим, яку причину відмови бос міг би визнати за переконливу.

Проте хвилини спливали, а на думку йому нічого не наверталося. Врешті-решт, Макс не витримав і розгублено промимрив: «Ну, якщо ви вважаєте, що це конче треба…»

Газетний магнат засміявся і важко ляснув його між лопаток:

— Нічого іншого я й не чекав від вас, Пеппере! Бажаю успіху! Після вашого щасливого повернення ми обговоримо питання про істотне підвищення вашої платні.

6

Перуанські Анди, кілька днів по тому

Гаррі Босуелл прокинувся від важкого сну, повного тривожних сновидінь.

Йому знадобився якийсь час, аби зібратися з думками й переконатися, що він усе ще у в’язниці. Він лежав на підлозі — певно тому, що уві сні знову впав з ліжка. Нічого дивного: з часу свого викрадення він не міг заснути спокійно. Його мучили жахіття, особливо в ранкові години, і лише на світанку йому вдавалося ненадовго забутися.

Ліжко! Гучно сказано. Його ложе було вузькими дощатими нарами, застеленими циновкою. Тонке укривало не захищало від вогкого холоду, що виповзав ночами з ущелини. І підстилка, і укривало були виготовлені з грубих і міцних волокон якоїсь рослини, але абсолютно не зігрівали.

Він насилу звівся на ноги. На тілі вже майже не лишилося слідів. Рани на спині та плечах швидко загоювались. З отрутою його організм також щасливо справився. Найгірше було усвідомлення того, що він у неволі. Босуелл був у схожій на кокон хижці площею близько чотирьох квадратних метрів. Склепінчаста стеля, увігнута, немов балія, — у цілому його камера нагадувала кокон гігантської комахи. Вікон у ній не було, а двері були постійно замкнуті.

Скільки тижнів минуло відтоді, як він пробрався до таємничої високогірної імперії і зробив свої фотознімки? Три чи чотири? Він не знав. Після втечі він абсолютно втратив відчуття часу. Можливо, у цьому відіграла свою роль і дія отрути. Але що далі?

Так — його врятували, вилікували і дали змогу відживити сили. Але для чого? Відколи його полонили, він не мав можливості ні з ким поговорити. Їжу й питво приносили, коли він спав. Нужду він справляв через отвір у підлозі, під якою була скельна стіна, що зникала в туманній безодні. Він був занадто малий, аби спробувати через нього втекти, а проте давав йому одну безперечну перевагу: Босуелл міг дещо дізнатися про світ, у якому опинився.

Крізь отвір можна було побачити, що його камера, подібно до чашечки осиного гнізда, ліпиться до прямовисної стіни. Навколо висіло безліч таких самих «коконів» — і зовсім маленьких, і досить великих. Усі вони сполучалися між собою драбинами, підйомними і висячими мостами, якими час від часу переміщалися якісь постаті. Але вони були так далеко, що він не міг роздивитися як слід. Коли-не-коли під його ногами пропливав один із цих дивовижних повітряних кораблів. Серед них були витончені і стрункі, немов океанські яхти, але деякі здавалися важкими й незграбними, як шхуни-вугільники біля берегів Англії.

У такі миті він затаював подих. Справжнє чудо: цей дивовижний народ переміщався в повітряному просторі так само легко, як заможні ньюйоркці на своїх вітрильниках крають щонеділі води Гудзона.

Але найбільше гнітило Босуелла не ув’язнення, а те, що за весь цей час йому жодного разу не вдалося поглянути на обличчя своїх «господарів». Він не знав, які вони з себе, у що вдягаються, які прикраси носять. Він не раз намагався влучити мить, коли йому приносили їжу, але з цього нічого не виходило. Немов його тюремники достеменно знали, коли він спить, а коли не спить.

Отож, єдине, що йому залишалося — вид через отвір у підлозі «кокона».

Зненацька Гаррі помітив, що його окуляри кудись запропастились. Він пошукав їх під нарами, але там їх не було. Примружившись, він короткозоро оглядівся. Через щілини плетеної з очеретяних стебел покрівлі в хижку просочувалися сонячні промені, розсіюючи сутінь. Раптом у дальньому кутку щось блиснуло — промінь упав на метал оправи. Він уже зібрався піти туди, як раптом відчув незвичайний запах.

Дим! Його було стільки, немов десь поблизу розпалили багаття.

Він знову примружився, вдивляючись у куток. Із-під лінзи окулярів тонкою цівкою піднімався синій димок. Гаррі став накарачки й підповз ближче, намагаючись збагнути, що відбувається. Ну звичайно ж: одне зі скелець, на яке впав сонячний промінь, зібрало його в точку й підпалило очерет. Наступної миті здійнявся крихітний язичок полум’я. Він уже готовий був погасити його, хлюпнувши водою з глиняного ковша, але раптом йому зайшла в голову одна думка.

Обережно піднявши окуляри, він почав повільно переміщатися по хижці, спрямовуючи сонячні промені через скельця на переплетення сухих стебел. Зрештою йому вдалося викликати в кількох місцях маленькі пожежі. На щастя, очерет займався неохоче, зате добре тлів, даючи при цьому зовсім небагато диму, який напевно виказав би його. У результаті, витративши цілу годину, йому вдалося перетворити частину підлоги «кокона» на вугілля і попіл.

Мокрий від поту, але задоволений собою, Гаррі відкинувся назад. На підлозі перед ним чорніло коло діаметром близько вісімдесяти сантиметрів. Він начепив окуляри і спробував ногою ослаблену вогнем ділянку підлоги. Пролунав негучний хрускіт.

У ньому спалахнула надія.

Він натиснув ще раз, уже сміливіше. Хрускіт почувся гучніше, «кокон» затремтів. Залишалося лише молитися, щоб його спробу втечі ніхто не помітив. О, якби йому вдалося сильніше натиснути на цю ділянку підлоги!

Він опустився на праве коліно, перенісши на нього всі вісімдесят три кілограми своєї ваги, і злегка підстрибнув. Підлога затріщала, волокна, з яких її було сплетено, луснули в багатьох місцях, проте все ще опиралися його зусиллям. Наступного разу має обов’язково вийти!

Відчуваючи, як долоні спітніли від хвилювання, він повторив ту саму операцію — і його нога провалилася у проламаний отвір, а сам він мало не шугнув за нею, але зумів утриматися.

Гаррі обережно витягнув ногу й відповз убік. Серце шалено калатало. Перед ним зяяв широкий отвір у підлозі.

Він ледве зумів стримати крик радості. Тільки б ніхто не наскочив сюди!

Він прислухався. Навколо все було спокійно — ні криків тюремників, ані метушні. Проте він усе-таки почекав кілька хвилин, щоб остаточно переконатися в цьому.

А потім нахилився вперед і просунув голову в отвір у підлозі.

7

— Ні!

Елізине обличчя було вкрите дрібними крапельками поту. Її руки, що вчепилися в мідну пластину, тримали її так міцно, що кісточки пальців побіліли від напруги.

Оскар, який зручно влаштувався в глибокому кріслі з підголівником і цілком заглибився у «Життя тварин», перелякано одірвався від книги.

— Ні!!!

Гумбольдт підвівся зі свого стільця і занепокоєно поспішив до Елізи. Стіл, який йому довелося обійти, був завалений картами й документами, необхідними в дорозі. Йшли останні приготування до майбутньої експедиції.

Минулі дні були особливо напруженими. Оскару доводилося виконувати купу доручень ученого і супроводжувати його під час поїздок за спеціальним спорядженням та устаткуванням. За цей час він устиг забути, ким він був раніше і звідки він родом.

Але тепер збори закінчувались. Незабаром вони вирушать у дорогу, а Оскар все ще не прийняв остаточного рішення.

Гумбольдт гладив Елізу по руці, намагаючись її заспокоїти. Він хотів узяти пластину з її рук, але вона так учепилася в неї, що гострий край металу врізався в шкіру, виступили краплі крові. Оскар поспішно відклав книгу й кинувся до них.

— Прошу тебе, відпусти! — Гумбольдтів голос звучав м’яко, але наполегливо. — Поверни її, будь ласка, на місце.

Проте його слова не подіяли. Жінка тремтіла всім тілом.

— Елізо! — промовив учений майже суворо. — Негайно віддай її мені!

Нарешті вона почула. Еліза підвела голову; невидющий погляд жінки був спрямований удалину.

— Що з тобою? Тобі було видіння? Вона ледве помітно кивнула у відповідь.

— Пластина?

Ще один кивок. Тим часом на столі вже утворилася маленька калюжка крові.

— Ти повинна відпустити пластину! Перерви контакт, я наказую тобі!

Поволі, немов для цього потрібні були всі її сили, Еліза розтискала пальці. Фотографічна пластина зі стуком упала на стіл.

— Оскаре, хустинку, швидше!

Оскар метнувся до сусідньої кімнати й повернувся із серветкою з обіднього столу.

— Що ти бачила? — Гумбольдт швидкими рухами туго сповив поранену руку жінки. — Це пов’язано з пластиною?

Еліза заперечливо похитала головою. Вона все ще виглядала абсолютно далекою від світу: очі широко розплющені, м’язи напружені, вціліла рука дрібно тремтіла.

— Схоже, вона хоче щось написати, — сказав Оскар. — Може, вона просить олівець і папір?

— Можливо, твоя правда. У спостережливості тобі не відмовиш. — Гумбольдт підійшов до письмового столу, дістав олівець і папір і поклав перед Елізою.

Рука жінки відразу схопила олівець і стала заповнювати аркуш якимись знаками. На папері спочатку з’явилися незрозумілі символи: карлючки, гачки, хвилясті лінії. Але поступово з цього хаосу почали проступати літери — «Б», потім «О» і «С».

Оскар здивовано поглянув на Гумбольдта, але той лише розвів руками. На лобі в нього з’явилася жорстка складка: він напружено міркував, не зводячи очей з паперу, по якому немов повзли зграї мурашок.

Нарешті Еліза завмерла. Її рука повисла, а в очах знову з’явився осмислений вираз.

Оскар тим часом намагався розібрати те, що було написано на аркуші. Серед багатьох беззмістовних знаків чітко виділялося слово. Він вимовив його вголос: «Босуелл».

— Гаррі Босуелл? — видихнув учений.

— Хто це?! — Оскар здивовано втупився очима її нього. — Ви його знаєте?

Гумбольдт задумливо кивнув.

— Якщо йдеться справді про нього. Він фотограф, репортер нью-йоркського журналу «Ґлобал Експлорер». Доволі нахабний тип, але в мужності йому не відмовиш. Я зустрічався з ним кілька років тому. Він цілком міг брати участь в експедиції до Анд, це якраз у його дусі. Ти його бачила?

Еліза все ще була під враженням від свого видіння. Її очі гарячково блищали.

— Гаррі Босуелл. Це ім’я мені назвали духи. — Голос жінки звучав стомлено. — Він ускочив у велику біду.

— Розкажи нам про це.

— Його тримають десь у полоні. Він… він намагався звільнитися. Йому вдалося зробити отвір у підлозі, і він зміг вибратися звідти… Боги, яка безодня! Глибше, ніж усе, що я коли-небудь бачила!.. — Еліза раптом судорожно схопила руку Гумбольдта. — Він видирався по нижній частині якоїсь дерев’яної конструкції, потім зумів дістатися до моста… І тут його помітили. Так-так, вони знову його зловили… потворні обличчя, як у птахів. Сутулі, приземкуваті, більше схожі на тварин, ніж на людей…

Її очі розширилися, немов від спогаду про пережитий жах.

— А потім? — наполягав Гумбольдт. — Що трапилося потім?

Еліза труснула головою.

— Контакт урвався. Я його втратила. Мені дуже шкода…

Вчений обережно погладив її по волоссю.

— Усе добре, Елізо. Нема про що тут жаліти, — промовив він м’яко. — Досить і того, що ти здатна встаовлювати контакт. Це навіть більше, ніж можна було чекати.

Оскар просто вмирав із цікавості і збудження.

— Контакт? Що це означає? Що трапилося з Елізою, і хто він такий, цей Босуелл?

— Не варто так турбуватися, — сказав Гумбольдт. — Те, що ти бачив — усього лише вияв особливих Елізиних здібностей, про які я тобі говорив.

— Та сама телепатія?

— Так.

Учений підійшов до книжкової полиці й вийняв товсту книгу в шкіряній оправі. Якийсь час він переготав сторінки, потім поклав розгорнутий фоліант перед Оскаром і показав на заголовок: «Полтергейст, кульові блискавки і телепатія — знайомство зі світом неймовірного».

Телепатію звичайно вважають або казками, або підступами потойбічних сил, — пояснив він. — Але під час своїх експедицій я зустрічав чимало людей, наділених унікальними здібностями. Еліза — одна з них, можливо, найобдарованіша. Вона володіє даром контактувати з іншими людьми, навіть коли вони на іншому кінці світу.

— Це означає, що вона і цей Босуелл зустрілися в думках?

Така зустріч мала бути б забавною, хоча по Елізі цього не скажеш. Оскар миттю уявив, як воно — прогулятися серед думок іншої людини. А скільки можливостей відкриває такий дар!

— Десь так. Точніше я поки не зможу пояснити, бо тут усе ще дуже багато неясного й невивченого, — відповів учений.

— Виходить, Босуелл — це та людина, яка зробила знімок на пластині?

Гумбольдт кивнув.

— Я думаю, пластина — ключ до всього. Недаремно Еліза, ледве доторкнувшись до неї сьогодні, відразу ж установила зв’язок із Босуеллом.

— А чому ви раніше не намагалися це зробити? Адже пластина у вас досить давно?

— Ми намагалися, — відповіла Еліза, випередивши Гумбольдта. Її голос усе ще звучав надтріснуто. — Але для деяких контактів потрібно чимало часу. Іноді це вдається тільки в певні дні чи години. — Втомлена посмішка з’явилася на її обличчі. — Боюся, що все це дуже далеко від точних наук.

— Ні, моя люба, — Гумбольдт усміхнувся жінці. — Ніяка це не наука, а звичайнісінька магія.

— А де зараз Босуелл? — запитав Оскар.

— Точно сказати важко, — відповіла Еліза. — Десь у Перу. Контакт був нетривалим, а видіння — дуже нечітким. Я бачила лише гори й бездонну ущелину. Але я певна, що як тільки ми будемо ближче до нього, то я зумію дізнатися значно більше.

Гумбольдт поставив книгу на полицю й повернувся до співрозмовників.

— У всякому разі — це вже прогрес. Адже ми виходимо з того, що частина пластин потрапила до інших рук, і напевно знайдуться заповзятливі люди, які негайно вирушать до Перу на пошуки чудес, зафіксованих Босуеллом. Але те, що Еліза зможе встановити контакт з цією людиною, дає нам істотну перевагу.

— Що ви хочете цим сказати?

— У ході контактів ми зуміємо визначити, де саме він перебуває і що з ним відбувається. Можливо, за вимогою тієї самої телепатії ми навіть зуміємо послати йому звісточку.

— Тільки за умови, що він залишиться живим. — Вона стурбовано насупилась. — Те, що я бачила, виглядає не дуже підбадьорливо.

— Це ще одна причина поквапитися, — мовив Гумбольдт. — Для успіху нашої експедиції така людина, як Босуелл, — безцінна знахідка. Уявляєте, що йому довелося побачити!

Настрій ученого змінився — тепер він весь сяяв, передчуваючи майбутній успіх. Зрештою Гумбольдт підійшов до скляної вітрини й відкоркував пляшку вина.

— Хочу підняти келих за успішний початок нашої експедиції, — проголосив він, але не встиг навіть умочити губи, як перед парадним входом загриміли бруківкою кінські копита. Гумбольдт скинув кущистими бровами й поглянув поверх окулярів у вікно.

До будинку підкотив старомодний екіпаж. Кучер, зіскочивши з передка, почав знімати із зап’яток багаж, а за склом екіпажа промайнув жіночий силует.

У цю мить Гумбольдт вигукнув:

— Ну, нарешті! Довго ж вона добиралася!

8

Голова молодої дівчини була пов’язана світлою дорожньою косинкою, з-під якої вибивалися біляві пасма. У неї було довгасте обличчя з високими вилицями і напрочуд біла шкіра. І на вигляд вона була така, ніби рідко виходила на свіже повітря. Витончений вигин брів і твердо окреслена лінія губ свідчили про шляхетне походження юної пані.

Не мій типаж, посміхнувся Оскар, але обличчя досить цікаве, щоб привертати погляди чоловіків. На дівчині були ясно-блакитне плаття й білі прюнелеві черевички, що ніби підкреслювали її неприступний вигляд. Вона з тих берлінських штучок, на яких Оскар іноді задивлявся на вулицях, завжди отримуючи у відповідь зневажливі погляди.

Супроводжуючи пана Гумбольдта, він вийшов на ґанок і поспішив до молодої особи. Оскар хотів був привітатися, але тут їхні погляди зустрілись. Очі в дівчини були такими ж світлими і твердими, як у Гумбольдта, а дивилась вона ніби крізь нього.

Оскар проковтнув язика.

— Добридень, дядечку, — привітала вона Гумбольдта, не звертаючи ніякої уваги на Оскара. — Сподіваюся, що не надто затрималась. На жаль, у мене не було часу, щоб відправити телеграму.

— Ми з нетерпінням чекали на тебе, Шарлотто, — відповів Гумбольдт. — Як пройшла поїздка?

— Як завжди, — відповіла дівчина. — Мені її цього разу здалося, що кучер зумисне прокатав мене по всіх ямах і вибоїнах, які тільки знайшлися між Хейліґендаммом і Берліном. Чекаю не дочекаюся, коли можна буде перевдягтися. — Вона знову ковзнула поглядом по нерухомій постаті Оскара і все-таки запитала: — А це, власне, хто?

— Мій гість. Дуже обдарований молодий хлопець, котрого я подумую взяти до себе в помічники. Я сподіваюся, він виявиться не зайвим у нашій маленькій експедиції. Оскаре, знайомся, — це моя племінниця Шарлотта!

— Дуже приємно!

Прагнучи блиснути манерами (адже їй зовсім не обов’язково знати, що він виріс на вулиці), Оскар ступив крок уперед і з глибоко серйозним виглядом простягнув дівчині руку. Але юна особа проігнорувала його жест.

— Отже, це твій новий слуга? Де ти його відкопав? У нього надійні рекомендації?

Злива запитань змусила Гумбольдта усміхнутися.

— Можливо, його рекомендації не з найблискучіших, але я майже впевнений, що він той, хто нам справді потрібний. До того ж, в експедиції не обійтися без ще одного чоловіка… Послухай, чом би нам не зайти і не продовжити розмову у вітальні?

— Із радістю, дядечку! — промовила дівчина і, вже піднімаючись сходами, холодно кинула Оскарові: — Мої валізи — до мансарди, це нагору сходами і праворуч. І акуратніше, вони хоч і старі з вигляду, але дуже дорогі. Не хотілося б, аби на них з’явилися подряпини!

Оскар лишився на місці, як громом приголомшений. Яка надута принда! Гумбольдт нічого не розповідав про племінницю, і ні словом не згадав про те, що вона теж візьме участь в експедиції. Та за кого вона себе має, ця розчепурена панночка? Поводиться як повноправна господиня в будинку. Він готовий отримувати розпорядження від Гумбольдта, але від цього дівчиська?! Нізащо!

Якийсь час він сердито длубав бруківку носком черевика, поки не помітив, що кучер і конюх перемигуються. Нарешті конюх, червонощокий, жвавий і симпатичний хлопець, глузливо поцікавився: «Що, здається, проблеми з панночкою Шарлоттою?» — і розплився в широкій посмішці.

Оскар пустив шпильку повз вуха, взявся за одну з трьох валіз і потягнув її в дім. Йому кортіло дізнатися, про що піде розмова далі.

— Я шкодую, що не змогла повідомити про свій приїзд заздалегідь, — долинув до нього голос дівчини з їдальні. — Але я хотіла повернутися якнайшвидше. Цей курорт кого завгодно зведе з розуму. Ти не уявляєш, які дурниці там обговорюють цілісінький день. І до того ж цей ідіотський етикет. Терпіти не можу носити біле й безперервно присідати в кніксенах.

Оскар підкрався ближче до дверей, аби краще чути.

— Як здоров’я моєї сестри? — поцікавився Гумбольдт. — Їй краще?

— Матінка справді поздоровшала, — жваво відгукнулася Шарлотта. — В усякому разі настільки, щоб командувати всіма, хто нагодиться під руку, включаючи й мене. Попри це, їй конче треба продовжувати лікування ще протягом як мінімум півроку. З її здоров’ям не все ще гаразд.

— Прокляття всіх жінок у моєму роду, — промовив Гумбольдт. — За винятком тебе, звичайно. Природа наділила тебе міцним здоров’ям. Сподіваюся, ти нічого не говорила матері про експедицію?

— Ні слівця, — запевнила Шарлотта. — Інакше з нею трапилася б істерика. Ти ж знаєш, вона не виносить, коли я живу у тебе. Дамі не личить займатися наукою. Коли б вона пронюхала, що я збираюся з тобою в експедицію, знялася б справжня буря. Я сказала, що ми їдемо до Відня, і протягом деякого часу з нами буде важко зв’язатися.

— Коли-небудь вона все одно дізнається, — заперечив Гумбольдт. — І тоді не минути скандалу.

— Не обов’язково, якщо підійти до питання розумно, — глузливо сказала Шарлотта. — Але поки що рано морочити собі голову над цим. Спершу я хотіла б переодягнутися. Як ти вважаєш, твій новий слуга вже впорався з валізами? Не схоже, щоб він вирізнявся особливою старанністю.

Оскар відскочив від дверей і кинувся за другою валізою. Коли він знову увійшов до холу, Гумбольдтова племінниця чекала на нього в дверях.

— Я думала, мій багаж уже давним-давно на місці, — заявила вона, осудливо дивлячись на нього. — Що ти робив увесь цей час?

— Мені довелося допомогти конюхові в стайні, — викрутився Оскар, прямуючи до сходів.

— Так я тобі й повірила! — уїдливо прошипіла вона, хапаючись за третю валізу. — Давай-но жвавіше! Я скучила за своєю кімнатою і хочу прийняти ванну.

У цю мить із кухні з’явилась Еліза.

— Шарлотто! — радісно вигукнула вона, обіймаючи юну панночку. — Дісталася без пригод? Ти, мабуть, умираєш від спраги! Що ти хочеш: чаю, какао, води з льодом і лимоном?

Залишивши обох жінок унизу біля сходів, Оскар потягнув валізу нагору східцями, але вже на півдорозі відчув, що весь спітнів від зусиль. Та що ж у неї там таке, у цій клятій валізі? Цегла, чи що?

Віддимаючись і пихкаючи, він нарешті дістався до верхнього майданчика. Завернув праворуч, штовхнув ногою двері до мансарди й переступив поріг.

Приміщення виявилося просторим і світлим. Через відкриті вікна до кімнати проникало сонячне світло, доносилося щебетання пташок із саду. Оскар поставив валізу й роздивився. З меблів тут були ліжко, стіл і затишна канапа з низьким столиком для журналів. Головне місце займали книжкові полиці, що тяглися уздовж бічних стін і були напхані книгами в найрізноманітніших оправах.

Оскар не зміг стримати цікавості — книги мали над ним магічну владу. Він підійшов до полиць, перебіг очима по корінцях і відчув розчарування. «Великий атлас зоряного неба», «Теорія еволюції», «Від найпростіших — до китів», «Становлення словникового складу іспанської мови», «Генеалогічно-етимологічний словник у семи томах» та щось таке інше. Ні пригод, ані історій про експедиції до далеких країн, нічого такого, чим можна було б розважитись. Якась університетська бібліотека.

— Ну, і як тобі мої книги?

Оскар здригнувся й одвів погляд від полиць. ІІІарлотта з’явилася зовсім тихо. У чому річ, чому він у її присутності починає поводитися так, ніби він і справді слуга?

— У тебе смак точнісінько, як і в твого дядечка, — сказав Оскар. — А крім цієї нудоти тут немає нічого веселішого?

— А навіщо? — заперечила вона. — У мене немає зайвого часу на низькопробне читво. І до речі, я б попросила звертатися до мене не на «ти», а на «ви»!

— Як ваша ласка.

У нього пересохло в горлі. Низькопробне читво? Кого вона має на увазі? Жуля Верна, Едгара По, Карла Мая чи, може, Артура Конана Дойля?

Шарлотта пильно поглянула на нього.

— А ти взагалі-то вмієш читати?

Він обурено почервонів.

— Звісно, я…

— Чудово. І що ж ти читаєш? Дешеві журнальчики чи, можливо, любовні книжечки?

Вона знову кинула на нього погляд, повний іронії.

— В основному, історії про далекі країни, — промимрив Оскар. — Пригодницькі романи.

— Авжеж. — Вона кивнула. — Я, власне, так і думала. У цьому, звичайно, немає нічого поганого, але я вважаю, що читання насамперед призначене для самоосвіти.

Шарлотта заходилася розпаковувати валізи, і Оскар побачив, як звідти одна за одною з’являлися все нові книги: «Основи хімії», «Рослинний світ Південної Америки», «Тлумачний словник англійської мови». Тепер питання про те, чому валіза виявилася такою важкою, відпало саме собою.

— Звичайно, більшість чоловіків гадають, що жінкам освіта ні до чого, — сказала нарешті Шарлотта. — Але в цьому будинку все по-іншому. Мій дядько підтримує мене, і я дуже вдячна йому за це. А ти як вважаєш: чи варто жінці вчитися в університеті?

— Чесно кажучи, ніколи над цим не замислювався, — відповів він, геть спантеличений.

— Ось бачиш? Це цілком типово, — посміхнулася Шарлотта. — Традиційний розподіл ролей. Жінці — кухня, церква, діти. При цьому серед них є такі, які заткнуть за пояс будь-якого чоловіка, дайте їм лише шанс. Але це, найчастіше, нікого не цікавить. Оскар, згнітивши серце, почав:

— Якщо мені буде дозволено сказати…

— Почекай!

Вона напружено дивилася на нього своїми світло-сірими, майже прозорими очима. Потім риси її розгладилися.

— Наше знайомство почалося зовсім неправильно, — діловито заявила вона. — Гадаю, нам треба спробувати ще раз. Давай відрекомендуємося один одному. Як тебе звуть?

— Оскар.

— Просто Оскар?

— Оскар Веґенер.

— Уже краще. — Вона кивнула і простягнула йому руку. — Мене звуть Шарлотта Рітмюллер.

Оскар вагався. Може, вона чекає, що він поцілує їй руку, як за старих часів було заведено між панами і прислугою? Вже краще тоді вистрибнути у вікно. Він болісно роздумував, як правильно вчинити, потім усе-таки зважився, взяв її простягнуту руку, потиснув і злегка вклонився.

Шарлотта відповіла усмішкою. Очевидно, таке вітання їй сподобалося.

— Я маю прізвище свого батька, Фердинанда Рітмюллера. На жаль, він помер три роки тому. Моя мати вроджена Донхаузер — точнісінько, як і мій дядечко.

Оскар здивувався.

— Я думав, його звуть Гумбольдт!

— Помиляєшся.

Вона дістала з валізи останню книжку, закрила її й засунула під ліжко.

— Мій дядько стверджує, що він незаконнонароджений син Александра фон Гумбольдта, хоча цьому немає ніяких доказів. Я думаю, він і сам у це не надто вірить. Це, радше, як псевдонім у письменника чи художника. Але незважаючи ні на що, він справді видатний учений. В експедиції, яка передбачається у нас, я буду його асистентом, і це велика честь. — На цьому слові вона напустила на себе ще більшу поважність. — А оскільки ти теж їдеш із нами, я сподіваюся, що ми з тобою порозуміємось. Украй важливо, щоб ця поїздка увінчалася успіхом. Я хочу, щоб і ти вніс свою частку в цей успіх.

— Я постараюся, — буркнув Оскар.

Ця зарозуміла манера, яку йому заледве вдається витерплювати! Ще трохи, і він просто вибухне.

— Я можу ще щось зробити для вас? — видавив він через силу.

— Ні, не зараз. Я хочу у ванну, а потім трохи почитати. І скажи, щоб мене не турбували.

Оскар кивнув і попростував до дверей. Спускаючись сходами, він ледве стримував себе, аби щось тут-таки не розбити чи не зламати.

Настрій у нього був гірше не можна.

9

Три дні по тому

Настав вечір напередодні від’їзду.

Еліза перевершила саму себе, приготувавши справді королівську вечерю. В’ялена індичатина, запечена свинина з гострим соусом і бананами, рис із китайськими чорними грибами, рис із горошком та багато що інше. Вона називала кожну страву креольським діалектом, і ці назви звучали, як чаклунські заклинання. Прянощі й трави, що були на столі, гострі, терпкі і свіжі на смак, мали особливу дію: вони бадьорили й додавали сили.

Після вечері всі перебралися до кабінету професора з келихами пуншу, а Оскар прибрав зі столу, навів лад у кухні й долучився до решти.

— Сідай, мій хлопчику! — запросив Гумбольдт, показуючи на місце поруч себе. Учений сидів у кріслі, попахкуючи сигарою. — Нам треба трохи поговорити, перш ніж лягати в ліжко. Завтра у нас у всіх напружений день, тож потрібно як слід відпочити.

— Чесно кажучи, я б ліг прямо зараз, — понуро сказав Оскар.

— Що таке? Ти погано себе почуваєш?

— Нічого особливого… просто я трохи втомився.

Гумбольдт пильно подивився на нього поверх окулярів.

— Отже, ти не хочеш посидіти з нами і випити ковток пуншу?

Оскар скоса поглянув на Шарлотту.

— Цілком певний. Красно дякую.

— Тоді не буду тебе затримувати, — сказав Гумбольдт. — Побачимося завтра о сьомій ранку. Добраніч!

Оскар відповів коротким кивком і пішов. Піднявшись сходами, він увійшов до своєї кімнати й замкнув за собою двері. Звичайно ж, утома тут ні до чого. Йому треба було залишитися наодинці з собою, щоб дещо вирішити.

Ступивши до вікна, він розчинив обидві половинки. Вечірній вітерець увірвався до кімнати. На обрії видніла темно-червона смужка надвечір’я, вище клубочилися важкі хмари, поступово затягуючи небокрай на заході.

Оскар провів неуважним поглядом зграю птахів, що пролітали над будинком. У той же час розум його зважував усі «за» і «проти». Ще вчора він майже був готовий податися куди завгодно, але приїзд Шарлотти остудив його запал. Тільки завдяки їй він зрозумів, у що його намагаються вплутати. Уся ця романтика — чистісінька ілюзія. У мріях він уявляв собі, як вони разом із Гумбольдтом їдуть на слонах через джунглі Західної Індії, бачив себе в самому серці Чорної Африки, переслідуваним ворожим плем’ям пігмеїв. Він був би зовсім не проти перетнути в сідлі пустелі Центральної Азії, пережити неймовірні пригоди й повернутися до Берліна в ореолі слави, оточеним натовпом захоплених прихильниць і репортерів. Боже мій, до чого ж наївним він був! Тільки сьогоднішній вечір показав, яку роль відведено йому насправді.

Він сів на ліжко, стежачи й далі за тим, як хмари, немов ворожа армія, захоплюють небеса. Тепер йому ясно — у всьому винна Шарлотта. Весь вечір вона поводилася з ним як графиня з кріпосним селянином. «Оскаре, принеси те, подай це. Прибери мою тарілку, принеси чисту, налий мені чогось попити, займися, нарешті, чим-небудь корисним на кухні»! Ні, дякую, він ситий по горло цією зарозумілою панночкою. З другого боку, він повинен бути їй вдячний за те, що вона відкрила йому очі. Тепер йому достеменно відомо, які обов’язки доведеться виконувати в експедиції. Тягати багаж, чистити картоплю, стежити за чистотою Гумбольдтових чобіт, бігати по крамницях і знову корчити з себе хлопчика-лакея на побігеньках. Які там битви із «заклиначами дощу» в піднебесному місті над зяючими прірвами!

Оскар схопився і заходив по кімнаті. Хіба він схожий на божевільного? Тут, у Берліні, у нього є все необхідне. Житло, хай і злиденне, улюблені книги, друзі-приятелі. Він не такий уже поганий кишеньковий злодій, на життя вистачає. І, крім того, у нього є дещо таке, чого йому не можуть дати ні пан Гумбольдт, ані Шарлотта Рітмюллер, — воля. Він може робити що завгодно і коли завгодно, тут він сам собі господар. Тільки тепер він по-справжньому оцінив цей безцінний дар, який ледве на обміняв на порожню ілюзію.

Питається: чому Гумбольдт вибрав саме його, а не когось іншого? Напевно в нього знайдуться досвідченіші помічники, а про слуг і говорити не доводиться. Що він взагалі тут робить?

Оскар закляк на місці.

Все, жереб кинуто. Він нікуди не їде.

Через густу пелену хмар сутінки майже миттєво перейшли в ніч. Оскара охопила туга. Що зараз поробляють його товариші? Чи згадують його? Сьогодні п’ятниця — день, коли вони влаштовували так звані «клубні зустрічі». У нього не було часу навіть попрощатися з друзями, і вони напевно досі впевнені, що з ним трапилося якесь лихо. Його, мабуть, намагалися розшукати, але це, звичайно ж, ні до чого не привело.

Він поглянув на стінний годинник — за п’ять хвилин восьма. А що, коли ненадовго відлучитися і збігати в центр? Повідомити друзів про те, що живий-здоровий, перехилити пару кухлів пива, заглянути до своєї старої нори? Як він знудьгувався за своїми книжками! Смішно звичайно, але їхні герої ніколи не відчували сумнівів. Для них усе було ясно і зрозуміло. Вони рухалися до своєї мети, як сталева куля котиться похилою площиною, долаючи будь-які нерівності й перешкоди. Авжеж, він-бо не герой, а лише неосвічений вуличний підліток, що потайки мріє стати героєм…

Щоб ніхто не помітив його відсутності, він сунув під ковдру кілька подушок — так, що з боку це виглядало так, ніби він спить, укрившись із головою. Потім він погасив світло і виліз у вікно.

Тихо, як кіт, він спустився вниз по водостічній грубі. У вітальні ще горіло світло. Оскар побачив Гумбольдта, який, сидячи за столом, настроював примхливий лінгафон. Еліза й Шарлотта сиділи поряд, жваво розмовляючи.

Він щасливо приземлився на грядку з тюльпанами, обтрусив землю зі штанів і, пригнувшись, перебіг до тієї частини огорожі, яка виходила на вулицю. Світло з вітальні довгою смугою лежало на газоні. Тепер можна не хвилюватися — його відсутності ніхто не помітить.

Раптом він відчув якийсь рух у густій траві, зовсім поруч. Вілма! Цей дивовижний птах, укритий замість пір я чимось схожим на вовну, біг урівні з ним, схиливши довгодзьобу голову набік і немов цікавлячись — що він зробить наступної хвилини. Нарешті він видав допитливий звук: щось подібне до «Е-ек?»

— Тихше, ти! — Оскар мимоволі зупинився і присів навпочіпки перед ківі. — Не видавай мене, будь ласка!

Але птах і далі верещав і тупотів по землі сильними пазуристими лапами.

— Ти питаєш, що я тут роблю? — промовив Оскар. — Я тікаю, та й годі!

Він простягнув руку й обережно погладив птаха по голові. Сердитий писк відразу змінився утробним воркотанням.

— Навіть не вмовляй, — сказав Оскар. — Я вже вирішив, і все одно не передумаю. Це не мій світ, розумієш? Я тут як п’яте колесо до воза. І для всіх буде краще, коли я просто зникну.

Вілма пискнула, неначе зрозуміла кожне слово.

Оскар усміхнувся. За ці дні він устиг звикнути до птаха, немов знайшов у ньому рідну душу. По суті, він теж був тут чужий, гостем з іншого світу.

— Прощавай, подружко, — сказав він і погладив її востаннє. — Гарненько наглядай за всіма і не проґав злодія. Гаразд?

Вілма непорушно дивилася на нього круглим темним оком.

Він випростався, вхопився за нижній сук молодого дуба й підтягнувся. Потім перебрався на наступну гілку й поповз по стовбуру вгору.

Опинившись урівні з гребенем кам’яної стіни, Оскар перебрався на неї. Кинув останній погляд на будинок, на маленьку ківі в траві біля огорожі і зістрибнув у темряву по той бік.

10

Гаррі Босуеллу знадобилося чимало часу, аби зрозуміти, де він опинився.

Поступово очі звикли до темряви. Слабкі полиски світла відбивалися від вологих кам’яних стін. Якась печера або грот. Звуки від падіння крапель відбивалися гучною багатократною луною. Час від часу з глибини печери налітав холодний протяг, приносячи з собою запах диму чи горілого.

Оглядівшись, він зрозумів, що світло падає згори, цідячись через отвір у скелі. Блідий промінь вихоплював із сутіні якусь подобу вівтаря, оточеного безліччю загострених сталагмітів. На вівтарі диміло кілька курильниць. Пориви протягу підхоплювали білястий дим, звивали його в джгути, які утворювали химерні узори й фігури.

— Еге-ге-гей!

Його голос лунко прокотився печерою і затих удалині.

— Є тут хто-небудь?

— …Небудь… небудь… небудь, — підхопила луна.

Він спробував поворухнутися, але з цього нічого не вийшло. Він стояв абсолютно прямо, спиною до стовпа, що якимсь чином був умурований у кам’яну підлогу печери. Його руки і ноги стягували тонкі й неймовірно міцні сиром’ятні ремінці, що врізалися в шкіру зап’ясть і кісточок. Про те, щоб звільнитися, не могло бути й мови. Протягом останніх днів він не раз запитував себе: чому за спробу втечі його не покарано? Його спіймали, знову замкнули до хижки і навіть порції їжі залишилися тими самими.

Але тепер дещо почало вияснятися. У них були особливі плани щодо нього.

У диму курильниць Босуеллу вдалося розрізнити нечіткі контури самотньої фігури. Вона поволі розгойдувалася, немов у трансі, і видавала низькі, гугітливі й переливчасті звуки. Ця істота співала.

Гаррі примружився, щоб краще бачити. Вона була на голову нижча, ніж він сам, і мала надзвичайно довгі кінцівки. На широких плечах сиділа велика голова з довгим дзьобом. Не носом, а саме дзьобом. Ритмічні рухи фігури трохи розвіяли завісу диму, після чого істота зробила кілька танцюючих рухів і підійшла ближче.

Тепер Босуелл зміг переконатися, що тіло цього неймовірного створіння повністю вкрите синяво-чорним пір’ям. Воно було схоже на гігантського ворона, з тією різницею, що очі в нього були не воронячі, а круглі й янтарні, як у сови. У жовтогарячій, завбільшки з блюдце, райдужній оболонці відбивалася печера з усім, що в ній було.

Від вигляду цих очей у Гаррі Босуелла мимоволі вихопився вигук жаху. Істота різко повернула дзьобасту голову до нього. Заклякла на мить, потім розпрямила широкі крила і, рухаючись короткими стрибками по спіралі, почала наближатися.

— Ні, ні, — тільки і зміг пробелькотіти Босуелл. — Йди геть, згинь, не чіпай мене!

Істота кілька разів пролетіла зовсім близько, видаючи хрипкі каркаючі звуки, і нарешті зупинилася. Оперення її, просякле димом, злегка куріло, немов нона прибула прямісінько з пекла.

— Що тобі треба від мене? — запитав Босуелл, з усієї сили намагаючись не піддатися паніці. — У мене нічого немає, мені нічого тобі дати, ви все у мене відібрали.

Жахливий птах виразно нахилив голову.

— Наві.

Звучало, як клекотання стерв’ятника, але це, поза всяким сумнівом, було слово.

— Що?

— Наві.

Голос у істоти був старечий, надтріснутий.

— Ти… ти вмієш говорити?

Істота показала кінцем крила спочатку на Гаррі, а потім на його ліве око.

— Наві хава.

— Око?

Босуелл заціпенів. Неймовірно, але він зрозумів те, що говорила істота. Це була кечуа, стародавня мова імперії інків, яка в Андах править за щось подібне до англійської у європейців.

— Канкуна наві хава!

— Око в небі? Що ти хочеш цим сказати? Істота потягнулася до свого стегна, а потім скинула вгору руку, в якій раптом виявився кинджал.

— Що? Почекай!.. Що ти хочеш зробити?!

Він рвонувся, намагаючись розірвати пута. Але тонкі ремінці глибоко врізалися в тіло, не поступаючись ні на міліметр.

— Послухай, адже я не зробив тобі нічого поганого. Будь ласка, збережи мені життя, а я обіцяю тобі…

Кинджал блиснув, і Босуелл відчув короткий різкий біль. Він поглянув униз — і побачив, що вістря розітнуло подушечку його пальця. З ранки виступила крапля крові, ковзнула по пальцю, за нею друга, третя. Істота підставила під його руку глиняну посудину, щось подібне до блюдця, і стала збирати кров у неї. Потім посудина змінилася іншою, але тривало це недовго — саме стільки, скільки потрібно, щоб дно блюдець покрилося тонким шаром червоної рідини.

Коли кров зупинилася сама по собі, істота виявила задоволення. Вона підійшла до Гаррі на відстань простертої руки, при цьому її дзьоб майже торкнувся кінчика носа фотографа. Палаючі янтарні очі проникли прямо в Босуеллів мозок.

— Канкуна наві хава, — долинули до нього знайомі слова.

11

Шарлотта прокинулася миттєво, ледве до неї донісся незвичний звук. Джерело звуку було в саду, і найбільше схоже було на глухий стогін.

Вона підхопилася, пробігла до вікна й відчинила його. Дорогою вона кинула швидкий погляд на годинник і помітила, що час перевалив далеко за північ. Дощ недавно закінчився, і крізь просвіти в рваних хмарах пробивалося сріблясте місячне світло.

У цю мить хтось чхнув. Прямо під її вікном.

Перехилившись через підвіконня, Шарлотта помітила в кущах скоцюрблену фігуру в твідовій куртці й капелюсі.

Оскар!

Вона насупилась. Що цей хлопець робить уночі в саду?

Шарлотта запалила гасову лампу, встромила ноги в хатні туфлі й вийшла з кімнати. Намагаючись ступати якомога тихіше, вона попрямувала до сходів. На стінах, як збожеволілі привиди, стрибали тіні від лампи.

Вона дісталася до кухні, відшукала в потайній шухляді ключа і спустилася до підвалу-лабораторії, яку знала, як свої п’ять пальців. Їй доводилося бувати тут ще зовсім маленькою дівчинкою. І щоразу, як вона бачила дивовижні прилади, її охоплювало благоговіння.

Але не сьогодні.

Вона повернула ключ у замку і штовхнула непіддатливі двері. По той бік дверей її вже чекала Вілма. Дуже збуджена, ківі бігала по лабораторії і засмучено квоктала.

— Ну що, моя хороша? — прошепотіла Шарлотта. — Що тебе так засмутило? Ти теж помітила цього нічного приблуду?

Ківі коротко пискнула, потім помчала вперед, стукаючи кігтями по кам’яних плитах, і сховалася в темряві. Шарлотта підняла лампу, освітлюючи шлях у дальню частину приміщення. І абсолютно не злякалася, коли в стіні відкрився лаз, зроблений її дядечком для Вілми, і через нього, крекчучи й постогнуючи, протиснулася забрьохана й брудна з голови до ніг фігура.

Оскарів вигляд, прямо скажемо, змушував бажати кращого. Промоклий наскрізь і стукаючи зубами від нестерпного холоду, він трохи проповз на животі і, підвівшись на превелику силу, прихилився до стіни. Обличчя його вкривали численні садна і синці, нижня губа тріснула, напухла і кровоточила, а одежу й розмокле взуття можна було хіба що викинути.

Нарешті він підвів голову, і їхні очі зустрілися. Те, що Шарлотта побачила в його погляді, могло розчулити серце кому завгодно. Це відчувала навіть Вілма, що метушилася навколо хлопця і намагалася втішити його воркітливими звуками.

Набравшись духу, Шарлотта запитала:

— У тебе вистачить сил устати?

Оскар ледве помітно кивнув і спробував звестися на ноги. Шарлотті довелося простягнути йому руку, щоб він міг спертися на неї. Знадобилося чимало сил, аби провести його через лабораторію і потім нагору сходами. Зараз метою Шарлотти була кухня. Там Оскар міг хоч трохи зігрітися, поки вона приготує йому гаряче питво.

Там вона посадила його на стілець і розпалила вогонь у плиті. Потім знову звернулася до Оскара:

— Ти весь промок. У коморі має бути дещо сухе. Не рухайся, я зараз повернуся.

Обнишпоривши полиці комори, вона знайшла те, що шукала. Штани для роботи в саду, светр, рукавички і чиїсь чоботи. Звичайно, всі речі будуть завеликі, але це нічого. Повернувшись, вона заходилася роздягати хлопця, чиє тіло було вкрите суцільними синцями. Він не опирався, хоча кожен рух завдавав йому нестерпного болю. І лише коли дійшло до нижньої білизни, він спробував зупинити її.

— Ну гаразд, — сказала Шарлотта. — Я думаю, і так зійде.

Вона натягла на нього все, що знайшла в коморі, включаючи й страшного вигляду шапку-вушанку. Байдуже як це виглядає, зараз головне — будь-яким способом зігріти його. А поки закипав чайник, Шарлотта міркувала, чи не могла її поведінка нинішнього вечора мати стосунок до того, що трапилося з Оскаром. Якщо бути чесною, сьогодні вона повелася з ним далеко не люб’язно.

Коли чайник закипів, вона зняла його з плити і заварила чай із шипшиною, додала туди дві повні ложки цукру і простягнула кухоль Оскарові. Він обхопив його тремтячими руками, зігріваючи долоні. Шарлотта принесла стілець, усілася навпроти і стала чекати. Одначе минуло кілька хвилин, перш ніж він зміг поворушити губами.

— Спасибі! — сказав хлопець.

— Хочеш іще?

Він кивнув. Вона знову наповнила кухоль. Оскарове обличчя поступово рожевіло.

— Що з тобою трапилося? Що ти робив у саду? Ти хотів утекти?

Він знизав плечима.

— Ти не хочеш говорити?

Він заперечливо похитав головою. Ясно — він швидше провалиться під землю, ніж розповість, де його так жорстоко побили і за що.

Вона кивнула.

— Це через мене, еге ж? Сьогодні ввечері я поводилася жахливо. Ти маєш пробачити мені, тому що… Ах, я й сама не знаю, у чому тут річ…

Оскар зробив ще ковток-другий і, нарешті, заговорив:

— Я — зайвий тут. Я нікому не потрібний. І ось, я запитав себе, що, власне, я тут роблю? І вирішив ушитися. Прямо скажемо, це була не найкраща ідея. — Він пересмикнув плечима. — Ви, мабуть, вважаєте все це смішним.

— Зовсім ні. І я вважаю, що ти глибоко помиляєшся. Мій дядько дуже високої думки про тебе.

— Справді?

— Авжеж. Він і взнаки не подає, але кому й знати, якщо не мені. Я думаю, йому дуже до душі, що в домі з’явився ще один чоловік. І, прошу тебе, припини називати мене на «ви». Я просто Шарлотта. — Вона простягнула йому руку. — Домовилися?

Оскар посміхнувся, кивнув і простягнув руку. Його пальці були шорсткими на дотик і все одно холодними, як жаб’яча лапа.

— Як твоя губа?

Розсічена нижня губа хлопця і справді була схожа на стиглу сливу. Він обережно поторкав її і одразу ж відсмикнув руку.

— Стерпно. Гадаю, найкраще дати їй спокій. Виглядає, мабуть, жахливо?

— Не надто. Найкраще прикласти щось холодне, метал або скло. Стривай… — Вона простягнула руку і подала йому скляний слоїк із консервованим гарбузом. — Ось, спробуй оцим.

— Не знаю, що я завтра скажу панові Гумбольдту, — пробурмотів Оскар, притискуючи слоїк до обличчя. — Якщо він дізнається про мої пригоди, він просто потурить мене геть, це вже напевно.

— Тут ти можеш покластися на мене, — сказала Шарлотта. — Я щось придумаю. У мене це непогано виходить.

Оскар уважно подивився на неї.

— Дякую, — нечітко пробурмотів він. — Дякую, що ти так турбуєшся про мене.

«Ще б пак! — подумала Шарлотта й відчула, що червоніє. — Я ж повинна все виправити!»

Вона й справді поводилася огидно. Насамперед тому, що вперше в житті пережила цілком незнайоме їй почуття. І лише тепер зрозуміла, що це таке. Ревнощі. Вона ревнувала дядька, якого обожнювала, до цього хлопця, що невідь-звідки з’явився в їхньому будинку.

Помовчавши трохи, вона сказала:

— Добре. Тепер, коли ми все з’ясували, ми можемо знову повернутися до експедиції. Ти ж не передумаєш, правда?

Оскарове обличчя раптом розпливлося в посмішці.

— Ні, не передумаю. Я їду з вами. Точно.

— Оце вже краще. Але ж ти ще не знаєш найостаннішу новину!

На цім слові Шарлотта таємниче усміхнулася.

12

— Я кажу про фотографічну пластину. Мені вдалося дещо виявити на ній.

— Розповідай!

Оскар почувався набагато краще. По-перше, чай, а по-друге, він, сам не знаючи чому, відчував величезну полегкість. Розмова з Шарлоттою немов позбавила його від будь-яких сумнівів.

— Дядько показав мені її. Це просто фантастика!.. — вона підвелася, принесла олівець і папір і знову сіла поруч. — Коли я побачила місто й повітряні кораблі, я відразу зрозуміла, що ми стоїмо на порозі історичного відкриття. Поки ми обговорювали деталі, я випадково поглянула на зворотний бік пластини. І дещо виявила. Ти не помітив там дрібнесеньких значків?

Оскар заперечливо похитав головою.

— Спочатку я теж нічого не розгледіла. Вони такі маленькі, що їх легко прийняти за подряпини. Але це не подряпини, дивися… — Шарлотта швидко накидала на папері кілька крапок і рисок. Оскар подався вперед, щоб роздивитися їх, але все одно не зумів прочитати написане.

— Що це таке? — запитав він. — Я б не сказав, що це схоже на літери.

— Я запитала дядька, що він про це думає. Але він теж не знав. Тоді я попросила у нього сильну лупу і роздивилася знаки при великому збільшенні. І знаєш що? Здається, мені вдалося дещо зрозуміти.

— І якою мовою, по-твоєму, це написано? Шарлотта відкинула з лоба пасмо волосся.

— Ти, мабуть, чув, що останні два роки я провела в закритій школі-інтернаті в Швейцарії.

— Звичайно.

— Ця школа — виховний заклад для дівчат із заможних родин, яких готують заміж. Коли не брати до уваги деяких предметів, таких, як мови, географія та біологія, головний наголос там робиться на домоведенні, кулінарії, шитті, в’язанні гачком. А заразом на світському етикеті. Дуже нудна нісенітниця. І молоді дівчата, що навчаються там, такі ж нудні й зарозумілі гуски, з якими просто ні про що поговорити. Чесно кажучи, я щаслива, що зараз тут, а не там. — Вона завзято посміхнулась. — Але одна дівчина виявилася дуже славною. Її звали Сільвія Амарон. Ми разом відвідували додаткові заняття з іспанської і французької. Її батько — перуанський посол у Швейцарії. Вона багато розповідала про свою країну. Особливо мені подобалися історії про стародавніх мешканців Південної Америки — індіанців. Більшість із них, хоч і належать до різних племен, говорять мовою кечуа, якою колись користувалася цивілізація інків. Слово «Перу» цією мовою означає «вода». Моя товаришка добре знала кечуа й навчила мене деяких слів. Ми навіть писали одна одній записки цією мовою, яких не міг прочитати ніхто із сторонніх!

Шарлоттині очі блищали, вона захопилася, і на її обличчі з’явився абсолютно новий вираз. Оскар упіймав себе на тому, що вона починає йому подобатись.

— Виходить, ці знаки на пластині — мовою кечуа?

Вона кивнула, але додала:

— Все трохи складніше. Це послання мовою кечуа, але записане за допомогою вузликового письма — кіпу.

— І що ж воно означає? Шарлотта на мить задумалася.

— Усе в цілому зрозуміти дуже складно. Я зуміла розібрати лише окремі слова. Головне, про що там йдеться — якась «небесна стежка». Мається на увазі таємний шлях, що веде в надхмарну височінь. Потім іде не дуже зрозуміле застереження, пов’язане із «заклиначами дощу».

— «Заклиначі дощу»? Але ж саме про них згадував твій дядько!

— В усякому разі, коли я промовила слова «небесна стежка», він став сам не свій. Дістав звідкись розшарпаний зошит подорожніх нотаток і почав у ньому ритися. Так чи інакше, але минуло добрих півгодини, поки він знову заговорив.

Шарлотта раптом знову посміхнулася.

— Сподіваюся, мені вдалося натрапити на щось справді важливе. Досі мені доводилося тільки читати про людей, які щось відкрили або винайшли. І ніколи не думала, що мені самій пощастить щось відкрити.

Оскар скоса поглянув на неї.

— Але хіба ти не говорила, що ти асистент свого дядька? Я думав, ти вже встигла побувати з ним у різних екзотичних місцях.

Дівчина закашлялася. Рум’янець залив її щоки.

— Взагалі-то, ні. Це було, як би сказати, невеличке перебільшення. Крім Швейцарії, я ще ніде не бувала. Але це поправно. Експедиція до Перу — моє перше справжнє випробування, і я б не хотіла осоромитись.

— Он, значить, як? — посміхнувся Оскар.

— Не треба сміятися, — сказала вона, знову починаючи сердитись. — Я хочу побувати в Перу і самій пережити всі труднощі, про які стільки читала. З книжковою теорією покінчено. Я хочу будь-що знайти це загадкове місто і на власні очі побачити літаючі кораблі. Адже ти теж не проти, я думаю?

— Аякже! — пробурмотів Оскар, дивуючись сам собі.

— Тоді нам треба миттю йти спати. Потяг до Гамбурга вирушає дуже рано, і завтрашній день буде дуже довгим. А наша мандрівка виявиться ще довшою, — багатозначно додала Шарлотта…