Місто заклиначів дощу

13

Сан-Франциско, три тижні по тому

Із Макса Пеппера було досить.

Спочатку нескінченна поїздка через усю країну трансконтинентальною залізницею, страшенно незручні спальні місця пульманівських вагонів, ночівлі в якійсь дрімучій глушині, запізнення потяга, пересадки й метушня з багажем. А тепер ще й це! Поштове судно, яке має доправити його із Сан-Франциско до Кальяо менше ніж за тиждень, замість того, щоб давним-давно розтинати хвилі, все ще стирчало в порту.

Під час останнього плавання в корпусі цієї самої «Вранішньої зорі» відкрилася теча, і тепер вона потребувала поставлення в сухий док і ремонту обшивки. Інших суден, що прямували до Перу, не було і сліду.

Кліпер «Вранішньої зорі» був реліктом епохи вітрильного флоту, що відходила. Побудований практично повністю з дерева, вузький, із стрімкими обводами корпусу й потужним вітрильним озброєнням, він уже відслужив своє, і насправді місце його було в музеї, а не на океанських маршрутах.

Але доля вочевидь вирішила і тут пожартувати з Макса Пеппера, не давши йому ніякої альтернативи. І в цієї глузливої долі було цілком конкретне ім’я — Альфонс Т. Вандербілт, його бос, чиї жадібність і гонитва за успіхом змусили Макса вирушити на край світу на старезній посудині.

Містер Вандербілт напевно посміювався, уявляючи свого редактора, домувальника і сибарита, як той пливе на південь у компанії мішків із поштою і кліток із курми. Ну що ж, лишається сподіватися, що телеграма, відправлена вранці, в якій Макс повідомляв про непередбачену затримку, добряче зіпсує босові настрій.

Ще одна обставина виводила редактора з себе — Волкріс Стоун. Ця таємнича особа вже давним-давно мала б зв’язатися з ним. Згідно з попередньою домовленістю, їхня зустріч намічалася в Сан-Франциско, але загадкова міс Стоун не подавала ознак життя. Макс Пеппер щодня питав у портьє в своєму готелі, чи не було повідомлень для нього, але щоразу отримував негативну відповідь. Часом він навіть починав сумніватися, чи існує взагалі ця дама.

Допивши свою каву, Макс згорнув «Сан-Франциско Кронікл» і кинув газету на столик, поклавши поруч із нею кілька дрібних монет. Потім він підвівся й повільною ходою покинув маленьку портову кав’ярню. Під несамовиті крики чайок читати було майже неможливо.

Район верфі «Фішерманн» був просто жахливим місцем. Брудним, багатолюдним і галасливим. Уздовж пірса тягнувся ряд клубів, у яких танцювали напіводягнені дівчата під звуки розбитого піаніно. Маленькі брудні ресторанчики, в яких подавали біфштекси, видихали жирний сморід, у пивницях, щоб дістатися до стійки, треба було чалапати через пивні калюжі. Між закладами вешталися мандрівні фокусники, волоцюги, п’янчужки, каліки, що випрошували чверть долара на випивку. Публіка в закладах складалася в основному з моряків, які проциндрювали свою платню, і туристів, які забрели сюди в пошуках гострих відчуттів.

Як його самого сюди занесло, для Макса залишалося загадкою. Врешті-решт, аби хоч чимось зайнятися, він вирішив пройтися до доків, розшукати біля пірса стареньку «Вранішню зорю» й поглянути, як іде навантаження. Кліпер уже вийшов із ремонту і завантажувався. Відплиття було призначено на третю годину пополудні, отже, до нього залишалося ще цілих дві години.

Тинятися без діла, чекаючи, що нарешті з’явиться міфічна міс Стоун, не мало сенсу. Вже краще піднятися на борт і сісти де-небудь на палубі, задерши ноги якомога вище.

Незабаром район верфі залишився позаду. Макс плентався уздовж якихось складів і пакгаузів, простуючи до пірса номер тринадцять. Тут було тихо. Так тихо, що аж не вірилося, що за двісті метрів звідси клекоче нетверезими веселощами квартал розваг. Назустріч йому трапилися лише кілька портових робітників та з десяток китайців із місцевого Чайна-тауна. Дивно — навіть пронизливі крики чайок сприймалися зовсім інакше!

Він зупинився, глибоко вдихнув солоне повітря, що пропахло водоростями, і замилувався панорамою, що відкрилася перед ним. Туман розвіявся, і вода мінилася тисячами відтінків блакиті й зелені. Вся акваторія затоки Сан-Франциско була запруджена рибальськими і спортивними човнами, баржами, невеликими пасажирськими суднами і китайськими джонками. Їхні вітрила біліли над водою, немов косі крила невідомих птахів. Чудовий краєвид, коли не звертати уваги на сумний острів-в’язницю Алькатрас, який своєю похмурою зовнішністю дещо псував ідилію.

Макс уже готовий був попростувати далі, як раптом до нього долинув хрипкий сміх. Сміялися кілька чоловіків — десь зовсім поруч, за рогом найближчого складу.

— Ей, лялечко! — долетіло до нього. — Негоже гобі гуляти самій у такому місці!

Інший голос підхопив:

— А що ж це тут робить така красуня?

— Джо, хіба не ясно? Шукає пригожого супутника!

— А ми ось вони, тут як тут!

Знову вибухнув регіт.

Макс прискорив крок і встиг саме вчасно, щоб зрозуміти причину веселощів. Жінка ускочила в халепу. Шестеро докерів доволі звірячого вигляду обступили її півколом і тіснили до стіни складу. Зовні жінці можна було дати років тридцять-тридцять п’ять. На ній були чорні чобітки, довга червона спідниця і того ж кольору жакет і рукавички. Копиця її волосся кольору червоного дерева була зачесана назад, його вінчав маленький капелюшок кольору індиго, облямований хутром. У руці в жінки було віяло, яким вона, немов захищаючись, прикривала обличчя. Видно було тільки її очі, але навіть на такій відстані Макс помітив, що вони були яскраво-зеленими.

Кільце навколо жінки стискалося. Позаду неї височів величезний дерев’яний контейнер, який заважав їй кинутися навтіки.

— Ей, ви, там! — гаркнув Макс. — Дайте леді спокій!

Чоловіки, мов за командою, обернулися. Але побачивши Макса, знову зареготали.

— А хто це у нас тут такий хоробрий? — вигукнув один із докерів, вихоплюючи ножа. — Справжній кавалер?

— Приходить на нашу територію і не має з собою нічого страшнішого за зубочистку!

Наступної миті у всіх шістьох у руках заблищали клинки.

На жаль, вони мали рацію. Крім ціпка, при ньому не було нічого такого, що можна було б використати як зброю.

Макс оглянувся. Навколо ні живої душі.

Він судорожно обмірковував, як учинити. Кинутися шукати підмогу? Але тоді доведеться залишити жінку наодинці з харцизяками. Хай йому біс, ну й ситуація!

У результаті він зробив те, що здалося йому єдино правильним у таких обставинах. Піднявши ціпок, він пішов прямо до чоловіків.

— Припиніть ці жарти! — гукнув він, підійшовши, але зберігаючи безпечну дистанцію. — Розумні люди завжди можуть домовитися. Полізете в бійку — я втечу й повернуся з поліцією. Бігаю я швидко, а портова дільниця — за півмилі звідси. Залагодимо цю справу інакше. — Він дістав гаманець і повертів його над головою. — У мене є гроші. Тут досить, аби кожен із вас міг провести приємний вечір у колі друзів. Але за це ви відпустите леді.

Докери вочевидь завагалися. Макс вирішив не пропускати момент і витягнув кілька купюр із гаманця.

— У мене тут шість новеньких доларових папірців. Кожному по одному. Я покладу їх на землю відразу, як ви відпустите цю леді.

Макс викликав замішання в їхніх лавах. Напасники почали жваво обговорювати його пропозицію і на якийсь час забули про жінку. Саме на це й розраховував Макс.

— Ну гаразд, спритнику, — нарешті сказав один із чоловіків, певно ватажок, — забирай свою дівку. Але не здумайся з нами жартувати!

Схопивши жінку за плечі, він грубо штовхнув її до Макса. Той кивнув, поклав у пил шість доларів, а щоб їх не віднесло вітром, придавив каменем.

Жінка зробила кілька швидких кроків, потім зупинилася й обернулася до докерів. Якийсь час вона просто стояла, дивлячись в очі кривдникам. Макс уже почав хвилюватися, коли незнайомка раптом зняла капелюшок, потім розв’язала пояс своєї довгої спідниці, яка виявилася просто червоним полотнищем, обгорнутим навколо її тонкої талії, і, струснувши волоссям, кинула його разом із капелюшком на землю.

Макс здивувався, побачивши, що під спідницею на жінці були надіті шкіряні бриджі для верхової їзди. У харцизяк трохи очі не вискочили з орбіт — вони витріщилися на цю дивакувату даму, немов на привида.

Та це був тільки початок. Наступної миті вона здійняла руку — і її віяло злетіло в повітря, описало плавне коло над головами докерів і повернулося до господині, як бумеранг. Жінка повторила той самий фокус, і поки всі очі були спрямовані на дивне віяло, що пурхало й оберталося, з її лівого рукава зі свистом вилетіло тонке чорне ласо. Петля блискавично обвила шию одного з чоловіків, що стояв осторонь від основної групи. Жінка різко рвонула ласо, туго затягнувши петлю, і чоловік упав на землю, задихаючись і хриплячи.

Вона звільнила зап’ястя від ласо, перехопила цією ж рукою віяло, що повернулось до неї, і відправила його назад. Але цього разу весь його зовнішній край уже виблискував тонкими гострими лезами. Один із харцизяк не встиг ухилитися, і зброя чиркнула по його вилиці. Вискнувши, чоловік затулив руками обличчя, і між його пальців побігли цівки крові.

Тієї ж миті віяло знову повернулося до жінки. Вона з дзвінким клацанням закрила його й кинулася до розгублених кривдників. Тепер у її рухах більше не було нічого жіночного — тільки незвичайна сила й енергія. Макс широко розплющив очі, коли вона відштовхнулася від землі, зробила неймовірний стрибок і в польоті завдала подвійного удару одночасно по двох щелепах. Пролунав хрускіт подібний до того, коли ламають сухий хмиз. Обидва докери захиталися, позадкували до краю пірса й попадали у воду. А жінка легко, немов пір’їнка, приземлилась на ноги.

Решті двом знадобився час, аби впоратися зі страхом. Нарешті, переглянувшись, вони одночасно кинулися на елегантного і грізного ангела-месника. Жінка незворушно очікувала їх, знову обмахуючись віялом, а коли напасники опинилися на відстані близько трьох метрів, злетіла в повітря, і каблуки її чобітків скосили обох, як гостра коса росяну траву.

Перекинувшись через голову, жінка зробила сальто і, перш ніж її супротивники встигли прийти до тями, вже була поряд із ними. Одного з них вона придавила коліном до землі, а біля горла другого здригалися леза бойового віяла. Тепер про результат поєдинку не лишалося сумнівів.

Ніколи ще Максові не доводилося бачити, щоб людська істота переміщалася з такою фантастичною швидкістю.

— Чекайте! — задихаючись, промовив він, не впізнаючи власного голосу. — Адже ви вже здолали їх. Хай забираються геть!

— Ви вважаєте, що я повинна дозволити їм піти? — як розлючена кішка прошипіла жінка, виблискуючи зеленими очима. Макс не знайшов, що відповісти, і промовчав.

Мить поміркувавши, жінка кивнула.

— Мабуть, ваша правда. Не варто бруднити руки об цю погань.

Найперше вона відібрала у харцизяк ножі й закинула далеко в затоку. Коли ж їхній ватажок спробував підвестися, вона з несподіваною силою вдарила його по потилиці складеним віялом, супроводжуючи удар словами: «Це тобі за дівку!»

Тим часом решта поспішали забратися подалі від цієї божевільної.

Жінка вправно закутала стегна спідницею, підняла із землі капелюшок і обтрусила його від пилу. Потім ступила до своєї першої жертви і звільнила горло нещасного від зашморгу. Все ще хапаючи роззявленим ротом повітря, докер миттю зник за рогом складу.

Макс спостерігав і далі за незвичайною дамою. Тільки зараз він зміг як слід розгледіти її обличчя. Тонкий ніс, високі вилиці, мигдалеподібний розріз очей — як у мешканок Південно-Східної Азії. Надзвичайно приваблива особа, але тонкий шрам, що проліг від правої скроні до куточка рота, надавав зайвої жорсткості її рисам.

Коли їхні погляди зустрілися, на яскравих устах жінки промайнула посмішка, в якій була чимала частка іронії.

— Ну що, містере рятівник? Мабуть, ви чекаєте від мене слів подяки? Будь ласка: дякую вам, ви зробили мужній вчинок. Дурний, але мужній.

— Так чи інакше, а вони вже були майже готові поступитися, — сказав Макс.

— Ваша правда. Швидше за все, так і сталося б.

— Тоді чому ви на них напали?

— По-перше, тому, що я в змозі постояти за себе, — відповіла жінка. — А по-друге, тому що вони цього заслужили. Вшістьох на беззахисну жінку — це просто межа ницості.

— На беззахисну? — Макс уже так оговтався від потрясіння, щоб жартувати. Трохи повагавшись, він простягнув незнайомці руку і промовив: — Мене звуть Макс Пеппер, я співробітник журналу «Ґлобал Експлорер» і зараз прямую на посудину, яка гучно називається «Вранішня зоря». Ви дозволите вас трохи провести?

Жінка відразу взяла його під руку.

— З радістю, — відповіла вона. — Бо так уже судилося, щоб наші шляхи перетнулися саме тут. Мене звуть міс Волкріс Стоун.

14

Невеликий паровий баркас підстрибував на хвилях, мов корок.

За спиною в його пасажирів залишився пароплав «Сахара», а баркас, незважаючи на брижі, поволі наближався до перуанського берега. Двоє людей команди, чотири пасажири та їхній чималий багаж — це було забагато для такого суденця, і воно пихкало, як перевантажений локомотив на підйомі.

Позаду залишилися не тільки пароплав «Сахара», а й тритижневе океанське плавання, погана їжа, тіснота кают і виснажлива хитавиця. Оскар не міг дочекатися хвилини, коли він, нарешті, знову ступить на тверду землю.

— Ти тільки поглянь, — сказала Шарлотта, дивлячись на берег і прикриваючи очі долонею від сонячних відблисків, що танцювали на хвилях. — Ніколи б не подумала, що ця країна така зелена. Не рахуючи вузької смужки берега, тут усе зелене — і пагорби, і долини, навіть будинки тут фарбують зеленою фарбою.

— А гори? — заперечив Оскар, показуючи на величні пасма Анд, що здіймалися аж до неба. — Якщо придивитися, можна побачити навіть смугу пустелі, що лежить між горами та узбережжям. Бачиш?

Вона кивнула.

— А повітря! Воно вологе, як у лазні, і буквально огортає тебе.

— Залишилося недовго, — втрутився в їхню розмову Гумбольдт, розстібаючи комір своєї сорочки. — Там, попереду, вже видніються портові споруди.

Тканина сорочки прилипла до його шкіри, а на лобі виступили крапельки поту. Тільки Еліза, здавалося, не помічає жари. Вона мала незворушний і надзвичайно задоволений вигляд. Мабуть, тому, що тутешній клімат нагадував її далеку карибську батьківщину.

За чверть години човен причалив у рибальському порту Камани. Оскар першим зістрибнув на берег і прийняв швартови. Чудове відчуття — знову стояти на твердій землі. Ніякої тобі хитавиці, та й обрій весь час на місці. Мабуть, глибоко в душі він справжнісінький сухопутний щур.

Вілма, схоже, думала так само. Як тільки її випустили на причал, вона зараз же почала ходити, вишукуючи між каменів риб’ячі рештки. Шарлотта, Еліза і Гумбольдт, не встигнувши розглядітися, взялися розвантажувати багаж.

Через кілька хвилин на пірсі стояли чотири великі ящики, безліч сумок і мішків та п’ять чи шість пакунків. Гумбольдт сунув у руку штурманові кілька купюр, після чого суденце знялося з якоря й лягло на зворотний курс до «Сахари».

Оскар, дивлячись, як зникають у морській далині обриси корабля, що доправив їх сюди, трохи засумував. Якою б утомливою не була мандрівка, «Сахара» була останньою ниточкою, що зв’язувала їх з Європою, а тепер і вона обірвалася.

Тим часом на набережну сходилися місцеві жителі. Схоже, добра половина міста прийшла сюди, щоб подивитися на прибульців. Навколо крутилися заповзятливі власники повозів, обіцяючи миттю доправити приїжджих до розташованого неподалік готелю.

Оскар із цікавістю роздивлявся. Кольори і звуки, запахи рослин і йодисте дихання моря, незвичного вигляду і дивно вбрані люди, навіть їхня манера говорити між собою, — все здавалося незвичайним і чужим. Читаючи книги про пригоди, він якось не звертав уваги на такі речі. В індіанських жінок із-під фетрових капелюхів із пласкими крисами звисали довгі, туго заплетені коси, а на спині вони носили маленьких дітей. Деякі з городян, одягнені багатше, виглядали звичніше — очевидно, це були нащадки європейців — іспанців або португальців. Проте з широкими вилицями обличчя більшості місцевих жителів вилискували міддю. Їхні темні очі здавалися сумними і непроникними, а проте в них можна було прочитати стриману цікавість. Багато хто з цих людей мали виснажений вигляд. І ще дещо впало Оскарові в очі — ніхто з них не сміявся. Навіть діти зосереджено, без натяку на посмішку, спостерігали за Вілмою, що метушилася на причалі.

Візник уже практично впорався з багажем, коли під’їхала легка двомісна коляска. Правив нею, сидячи на передку, солідного вигляду добродій з довгими бакенбардами. Зупинивши коней, він перемовився кількома словами з візником і підійшов до мандрівників.

— Сеньйори і сеньйорити, ласкаво просимо до квітучої Камани! — промовив він англійською з сильним іспанським акцентом, потім заклав ліву руку за спину і низько вклонився. — Моє ім’я — Альфонсо. Його превосходительство сеньйор Альварес, губернатор провінції Арекипа, якому стало відомо про ваше прибуття, просив мене передати вам запрошення відвідати його в губернаторській резиденції!

— Швидко ж тут поширюються новини, — пробурмотів Гумбольдт.

— Для нашого міста велика честь — приймати у себе такого відомого вченого, — провадив далі Альфонсо з посмішкою. — Запрошення стосується і всіх ваших супутників.

Гумбольдт насупився.

— Ви наполягаєте, щоб ми поїхали просто зараз? Але це неможливо. Ми, перш за все, повинні опорядитися після далекої дороги і хоч би трохи перепочити!

— Якщо це не викликає у вас заперечень, я вже віддав наказ доправити ваш багаж у готель. Візит до губернатора забере зовсім небагато часу!

Із тією ж вимушеною посмішкою посильний з бакенбардами широко розкрив дверцята коляски, в якій прибув, і відкинув підніжку.

— Пане Гумбольдт, — звернувся Оскар до вченого, — буде краще, якщо я залишуся і простежу за вантаженням і доставкою нашого майна.

— Чудова ідея, мій хлопчику, — кивнув Гумбольдт. — І приділи особливу увагу великому ящику з навісними замками. У ньому найцінніші для нас прилади, які можна легко розбити.

Посильний, зобразивши на обличчі скорботу, заперечливо похитав головою.

— Боюся, що це неможливо. Вашому юному супутнику також доведеться поїхати з нами. Сеньйор губернатор особливо підкреслив, що чекає всіх, хто висадився сьогодні на берег у нашому порту.

— Схоже, вибору у нас немає, — похмуро сказав Гумбольдт німецькою. — Очевидно, усе це затіяно, щоб під виглядом митного збору або ще чогось, здерти з нас якомога більшу суму. Думаю, справа саме в цьому.

Дочекавшись, поки всі сядуть у коляску, добродій з бакенбардами піднявся на передок і вйокнув на коней. Ті рвонули з місця, і незабаром коляска, супроводжувана здивованими поглядами натовпу на причалі, вже мчалася головною вулицею до пагорба, який підносився над містом.

— Сподіваюся, що з моїми інструментами й приладами нічого не трапиться, — промовив Гумбольдт. — Мене дуже турбує те, що вони залишилися без нагляду.

— О, вам абсолютно нема про що турбуватися, — кинув їхній супровідник через плече. — Ніхто не зважиться завдати вам шкоди. Його превосходительство представляє на всій цій території не тільки виконавчу, а й судову владу, і дуже суворий, надто коли йдеться про крадіжку. Ви гості мого сеньйора і можете цілком покластися на його захист. Бачите білий будинок на шпилі пагорба? Це асьєнда[3] його превосходительства.

Оскар підвівся, щоб поглянути. На пагорбі здіймався цілий палац в іспанському колоніальному стилі — з аркадами, вежками, банями й химерними балкончиками. Резиденція була разючим контрастом убогим індіанським халупам і хижкам рибалок в районі порту. У цьому був якийсь гордовитий виклик.

— Це просто обурливо! — шепнула Шарлотта.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти тільки поглянь на це: країна животіє у злиднях, а тут такий палац! Це просто знущання!

Оскар примружився.

— Ти думаєш, у нас інакше? Я добре знаю життя в Берліні, і будь певна, там анітрохи не краще. Бідним скрізь живеться погано, незалежно від того, в якій частині світу вони народилися. Тому доводиться час від часу дещо відбирати у панів. Так би мовити, відщипувати крихти від багатств. Розумієш, про що я кажу?

Шарлотта немов не чула. Її сердитий погляд ковзав по вежах і мереживному різьбленні стін палацу.

— Хотілося б знати, що за чоловік цей губернатор, — задумливо промовила Еліза, — і навіщо ми йому знадобилися?

— Скоро дізнаємося, — відгукнувся Гумбольдт. — Ми вже майже на місці.

І справді — маєток вже можна було розглянути в усіх деталях. Губернаторська резиденція містилася в центрі великого парку, алеї та квітники якого були обсаджені пальмами. Палац і парк оточувала чотириметрова стіна, складена з каменю, а єдиним входом до асьєнди сеньйора Альвареса були ковані ворота з візерунчастими ґратами.

Коли коляска наблизилася до воріт, з дерев’яної будки вийшов вартовий і, пильно глянувши на гостей, розчинив стулки воріт. При цьому він перемовився кількома словами з їхнім супровідником у бакенбардах.

Той прицмокнув і взявся за віжки. Коляска знову рушила й покотила по хрусткій білій жорстві головної алеї.

15

Альфонсо, чия роль і посада як і раніше залишалися неясними, направляв коней до парадного під’їзду. Оскар спантеличено розглядався на всі боки.

У парку було повно всіляких екзотичних тварин. Тут і там розгулювали павичі, антилопи і водяні олені мирно паслися на лужках, у кронах пальм хрипко кричали папуги. Коли б не могутні гірські хребти на обрії, можна було подумати, що ти в Берлінському зоопарку.

Альфонсо зістрибнув із передка, відкинув підніжку коляски, і члени експедиції вервечкою попрямували до сходів із напівкруглими сходинками, що вели до палацу.

— Мабуть, краще залишити Вілму в саду, — вирішив Гумбольдт. — Для дипломатичних прийомів вона вочевидь не годиться. Може статися неприємність, коли їй здумається справити природну нужду в палаці. Думаю, нудьгувати тут їй не доведеться.

Він опустив ківі на землю і злегка підштовхнув, додавши.

— Біжи, погуляй! Ми скоро повернемося.

Вілма по черзі поглянула на кожного з них, розчаровано дзьобнула щось на землі і гордовито пішла просто до павичів.

— Схоже, вона хотіла ув’язатися за нами, — зауважив Оскар. — Будемо сподіватися, що вона не буде занадто сердитися.

— Вона не злопам’ятна, — сказав Гумбольдт. — Якщо й злиться, то зовсім недовго.

— Прошу вас, пані й панове! — проворкував Альфонсо, який випередив їх і тепер очікував біля широких двостулкових дверей. — Його превосходительство чекає на вас із нетерпінням.

Пан Гумбольдт першим переступив поріг прекрасного палацу. Еліза пішла за ним, Шарлотта і Оскар трохи відстали.

Піднімаючись широкими сходами й відчуваючи, як ноги потопають у ворсі коштовних килимів, Оскар не переставав дивуватися. Досі мірилом достатку й багатства для нього був Гумбольдтів будинок, але змагатися з тутешньою розкішшю він, звичайно ж, не міг. Вази з напівкоштовних каменів, величезні дзеркала, кришталеві люстри, начищена бронза і червоне дерево — все сяяло й переливалося, як у печері Аладіна. Але замість того, щоб милуватися цією пишнотою, Оскар почував до неї дивну неприязнь.

— Ти мала рацію, — стиха промовив він, звертаючись до Шарлотти. — Це занадто.

— Нарешті ти збагнув, що я мала на увазі! — щоки дівчини палали від гніву, а очі блищали. Оскару ще не доводилося бачити її такою розлюченою. — Ким же треба бути, щоб жити серед усього цього, коли біля підніжжя цього пагорба натовпами блукають напівголодні і вбогі городяни! Хотілося б мені висловити цьому вельможі все, що я про нього думаю!

— Не здумай! — прошепотів Гумбольдт, який чув їхню розмову. — Тримайте себе в руках і припиніть базікання, ви просто не уявляєте, з ким маєте справу!

Альфонсо, який квапливо йшов на кілька метрів попереду, зупинився, урочисто відчинив двері, що вели до кабінету губернатора, і зробив запрошувальний жест:

— Вас чекають, панове!

Кабінет являв собою залу таких розмірів, що в ній цілком можна було б влаштовувати бали. Біля вікна в дальньому кінці кабінету спиною до них стояв приземкуватий огрядний чоловік, споглядаючи сад.

— Ваше превосходительство, наші гості прибули! — вигукнув Альфонсо. — Пані й панове, сеньйор Альварес!

Губернатор обернувся й обвів гостей швидким і гострим поглядом. Потім знаком дав Альфонсо зрозуміти, що більше не потребує його послуг, і розміреним кроком рушив назустріч гостям. Слуга вклонився і покинув кабінет, зачинивши за собою двері.

— Прошу вас, проходьте ближче!

Оскар помітив, що під пахвою у губернатора затиснутий короткий хлист.

— Велика честь для мене — приймати в цій скромній оселі нащадка великого Александра фон Гумбольдта! — вигукнув сеньйор Альварес.

— Не менша честь і для мене — користуватися вашою гостинністю, сеньйоре Альваресе, — дипломатично відповів учений.

— Чи приємною була ваша мандрівка? О, ви неодмінно маєте розповісти мені про Берлін! — коротким рухом губернатор відкинув із лоба пасмо волосся. — Кілька років тому я мав щастя побувати в цьому прекрасному місті. Воно справило на мене незабутнє враження! Але спершу я просив би вас представити мені ваш почет, сеньйоре Гумбольдте!

Голос цієї людини дзижчав, як муха, що потрапила в блюдце з медом. Розсипаючись у компліментах, він укрив руки дам поцілунками, і цей цілком звичайний ритуал виглядав у його виконанні мало не гротескно.

Тим часом Оскар пильно придивлявся до того, хто втілював вищу владу держави в місті Камана і всій великій провінції.

На зріст сеньйор Альварес був трохи вищий за півтора метра і при цьому вражаюче товстий. Його огрядність підкреслював дуже вузький чорний костюм, у який губернаторові невідомо як вдалося влізти. Зусилля для цього, мабуть, знадобилися чималі: вище коміра на його шиї горбилися могутні жирові складки, а ґудзики жилета загрожували будь-якої миті з тріском відскочити. Волосся цього пана було просякнуте потом і ароматичною олією, ще й завите. Що ж до обличчя, то, коли б не чорна широка борода, сеньйора Альвареса можна було б визнати за дуже зачереватілого брата-близнюка імператора Наполеона Бонапарта.

Захекавшись, Альварес нарешті покінчив із вітаннями і плеснув у долоні. Миттєво, немов із повітря, виник слуга — людина невизначеного віку з типовими рисами індіанця і малесенькими очима, що горіли з-під низько опущених брів, немов жарини.

— Можу я запропонувати вам чогось прохолодного? — звернувся губернатор до гостей. — Джерельна вода, фруктовий сік, охолоджене вино? Хочу відзначити, що вино у мене надзвичайно вишукане, а мої виноградники славляться на всю країну.

Гумбольдт і Еліза вирішили скуштувати вина, а Оскар і Шарлотта обмежилися соком. Слуга, уклонившись, зник так само миттєво, як і з’явився.

— Ваш слуга розуміє по-німецьки? — здивувався Оскар.

— Лише кілька слів, — відповів сеньйор Альварес. — Із часів експедиції Александра фон Гумбольдта Перу підтримує найдружніші відносини з вашою країною. Володіти німецькою в нашому вищому світі вважається гарним тоном, і слуги мимоволі дещо запам’ятовують. Але ви й уявити не можете, яка пекельна праця — видресирувати цих індіанських негідників і прищепити їм гарні манери! Досить лише відвернутися на хвильку, і вони відразу все забувають! Це схоже на боротьбу з вітряками.

— Сервантес, — пробурмотів Оскар.

Сеньйор Альварес щиро здивувався.

— Ти читав «Дон Кіхота Ламанчського»?

— Це одна з моїх улюблених книг, — відповів Оскар, нітрохи не покрививши душею. Йому подобалася ця історія про божевільного ідальго, останнього лицаря, що мандрував Іспанією і готовий був кинутися назустріч будь-якій небезпеці, хай вона навіть уявна.

— Я вражений, сеньйоре Гумбольдте, начитаністю вашого слуги, — вигукнув губернатор. — Мушу признатися, я навіть трохи заздрю вам. Чи не хочете ви його продати?

— О, ні, — розсміявся вчений. — У його послугах я сам постійно маю потребу.

— Дуже, дуже шкода.

Знову виник індіанець — цього разу з тацею. Поставивши її на стіл, він почав наповнювати келихи, кидаючи при цьому дивні погляди на гостей свого пана. Коли настала черга Гумбольдтовому келиху, слуга загаявся і пролив кілька крапель густого червоного вина, негайно діставши за свою необачність удар хлистом.

— Нерозторопний бовдур! — проричав сеньйор Альварес по-німецьки, а потім продовжив, уже іспанською: — Ти не здатний навіть на таку дрібницю, як налити вина гостям! Зараз же прибери на столі і забирайся геть!

— Слухаюся.

Знову просвистів хлист.

— Як я велів тобі називати мене?

— Сеньйор.

— Запам’ятай це, і спробуй бодай ще раз помилитися!

— Виконаю, сеньйоре.

Оскар напружився і так міцно стиснув кулаки під столом, що нігті уп’ялися в долоні. Він ненавидів, коли сильні знущалися із слабких, тим паче, що йому самому не раз довелося відчути це на собі. І хоча Альварес фізично напевно поступався індіанцеві, він мав владу і користувався нею цілковито.

Раптом він відчув долоню Гумбольдта на своєму плечі.

Вчений виразно поглянув на нього, а вже наступної миті повернувся до Альвареса.

— Годі вам, пане губернаторе, — сказав він. — Зрештою, нічого страшного не сталося. Він усього лише відвернувся, роздивляючись нас. Адже не щодня вашу резиденцію відвідують гості з Європи!

Альварес пихкав і метав громи і блискавки. Потім почав скаржитися:

— Ви просто уявлення не маєте, сеньйоре Гумбольдте, що мені доводиться терпіти! У нашій країні вдень із вогнем не знайти тямущої і чесної прислуги. Ці індіанці — у них у крові підступність і зрада, буквально ні на кого неможливо покластися, і я… — він несподівано урвав фразу.

Індіанець уклонився, відступив назад і завмер, чекаючи наказів пана. Чи був він вдячний Гумбольдту за те, що він за нього заступився? Невідомо. По його очах нічого неможливо було прочитати.

Альварес підняв келих.

— За успіх ваших починань, сеньйоре Гумбольдте! — виголосив він. — Хай ваша мандрівка пройде під щасливою зіркою!

Оскар підніс келих до губ і вдав, що п’є, але не зробив ні ковтка. Усе, що виходило від цієї людини, було йому огидне.

Після обміну компліментами і тосту на честь Александра фон Гумбольдта, який дав своє ім’я холодній морській течії, що омивала тутешні береги, сеньйор Альварес відставив свій келих і попрямував до письмового столу.

— А тепер, — почав він, — чи можу я поцікавитися, що саме привело вас до нашої країни?

«Ага, — посміхнувся про себе Оскар, — пан губернатор переходить до справи. Урочисту частину прийому закінчено».

— Я здійснюю мандрівку на згадку про свого батька, — не змигнувши оком, заявив Гумбольдт. — Мене вже багато років не покидає думка написати про нього книгу. Крім того, я хотів глибше дослідити цей регіон континенту.

— Відтоді як ваш батько побував у Лімі, минуло дев’яносто років, — зауважив губернатор. — У цей період наші краї відвідувало чимало експедицій, зокрема з Європи. Боюся, ви не знайдете тут нічого нового і вартого уваги.

Гумбольдт кивнув.

— Ваша правда, ваше превосходительство. Але це стосується тільки узбережжя Перу. Більша частина андських плоскогір’їв залишається недослідженою. Моє завдання полягає в тому, щоб піднятися вгору за течією річки Камана до ущелини Колка. За моїми відомостями, це найглибша ущелина на Землі, і я сподіваюся отримати там сенсаційні дані про геологічну історію нашої планети в третинному періоді.

Губернатор стояв нерухомо, спершись обома руками об кришку столу і так пильно роздивляючись її, немов це була рідкісна картина.

— Отже, Колка? — нарешті мовив він. — Це дика місцевість, повна небезпек. Ви впевнені, що готові піддати ваших дам такому ризику?

— Дами звикли до небезпек. Вони мої постійні супутниці.

В очах губернатора спалахнув недовірливий вогник. Потім він похитав головою.

— Звідси до входу в ущелину сто сорок кілометрів. Навіть якщо ви робитимете по тридцять кілометрів щодня, майже тиждень піде на дорогу. Навряд чи я зможу надати охорону, яка забезпечуватиме вашу безпеку, на такий тривалий час.

— У цьому немає жодної потреби, — заперечив Гумбольдт. — Усе, що нам потрібне, — кілька мулів і запас харчів.

— Ви не потребуєте провідника?

Гумбольдт заперечливо похитав головою.

— Ви відважна людина, сеньйоре Гумбольдте, — заявив губернатор. — Відважна, але й, даруйте, легковажна. Що ж, коли ви наполягаєте на своєму рішенні, я розпоряджуся, щоб усе було підготовлено відповідно до ваших побажань. Коли ви маєте намір вирушати?

— Завтра рано-вранці, з вашого дозволу.

— Вранці… — Губернатор поманив до себе індіанця. — Ти чув, чого потребують панове?

— Так, сеньйоре.

— Йди і приготуй усе необхідне. Та ворушися!

Сеньйор Альварес помахав пухкою рукою, немов відганяючи настирливу муху. Потім відкрив шухляду письмового столу і дістав звідти якісь папери.

— Щоб ніхто не робив вам перешкод, знадобляться документи, що засвідчують вашу особу, і пропуск на чотирьох у район ущелини. Не виключено, що ви зустрінетеся з прикордонними патрулями, і без відповідних паперів у вас виникнуть серйозні труднощі. За останні роки в тих краях зникло чимало людей. Крім того, є підозра, що племена, які мешкають на плоскогір’ях, готують антиурядові виступи.

Губернатор посміхнувся, блиснувши золотою коронкою в роті.

— Ласкаво прошу вручити мені ваші паспорти. На їхній підставі я оформлю для вас пропуск і дозвіл.

Гумбольдт простягнув йому їхні документи, видані в Німеччині, і Альварес заходився власноручно переносити відомості з них на жовтуваті аркуші гербового паперу, потім промокнув ще не просохле чорнило і скріпив усе великою гербовою губернаторською печаткою. Згорнувши аркуші трубкою, він уклав їх у циліндровий шкіряний футляр і щільно закрив його кришкою. Після чого німецькі паспорти повернулися до вченого.

— Готово! — сказав губернатор. — Ці папери дозволять вам безперешкодно пересуватися в межах підпорядкованої мені провінції. Кожен, хто ознайомиться з ними, зрозуміє, що ви перебуваєте під моїм персональним заступництвом. — Він недбало кинув шкіряний футляр на стіл, але перш ніж учений простягнув до нього руку, додав: — Це обійдеться вам у двадцять тисяч песо.

Рука Гумбольдта повисла в повітрі.

— Скільки, ви кажете?

— Двадцять тисяч. По п’ять за кожного члена вашої експедиції.

Золота коронка знову зблиснула. Гумбольдт заклав обидві руки за спину.

— Але я не маю такої суми, ваше превосходительство!

Губернаторові брови злетіли вгору.

— Я здивований, сеньйоре Гумбольдте. Що може означати така сміховинна сума в порівнянні з тим статком, який залишив вам ваш батько?

— Я мав на увазі, що в мене немає при собі таких грошей, — заперечив учений. — Те, що призначається на експедиційні витрати, надійно заховане в нашому багажі. І нам знадобиться якийсь час, для того, щоб дістати гроші звідти. Я доставлю їх вам сьогодні ж увечері.

Альварес розплився в посмішці.

— Мені дуже шкода. Сьогодні увечері у мене прийом — прибудуть важливі гості із столиці. Вони проведуть тут і весь завтрашній день, і я буду такий зайнятий, що не зможу приділити вам ані хвилини. Чекаю на вас післязавтра, і тоді ми за лічені хвилини все владнаємо. Якщо ж ви, поміркувавши, відмовитеся від ваших намірів, я розраховую продовжити переговори про продаж вашого слуги.

Кажучи це, він метнув швидкий погляд на Оскара.

— Ні-ні, — енергійно заперечив Гумбольдт. — Про це не може бути й мови, сеньйоре губернаторе.

Альварес знизав плечима і злегка розвів руки, ніби підкреслюючи цим жестом, що він лише виконує свій обов’язок.

— Ви повинні зглянутися на моє становище, сеньйоре. Правління такою великою провінцією вимагає значних коштів. А платню службовцям мені доводиться платити з власної кишені… — Узявши шкіряний футляр зі столу, він поклав його в шухляду і знову сперся об стіл. — Тепер я змушений попрощатися з вами, хоч як би мені приємно було розмовляти з таким видатним ученим. Справи! Отже, я чекаю на вас післязавтра в першій половині дня. Папери будуть видані вам негайно. Раджу вам витратити завтрашній день на знайомство з нашим чудовим містом.

На цьому він знову приклався до рук дам, труснув руку Гумбольдта і фамільярно поплескав по спині Оскара.

— Прощавайте, друзі мої! Капаче, проведи гостей і не смій ніде затримуватись!

Слуга-індіанець покірно кивнув, пропустив гостей уперед і зачинив за ними двері кабінету губернатора.

— Тільки цього нам бракувало! — розсерджено говорив учений, поки вони йшли до парадного під’їзду, де на них чекала коляска. — Мерзенний вимагач! Де я роздобуду таку купу грошей за якихось два дні? Тут немає відділень жодного європейського банку, а вся наша готівка призначалася для купівлі мулів і продовольства.

Оскар помітив, як Еліза, узявши вченого за руку, шепнула:

— Не треба впадати у відчай! Я впевнена — усе буде добре.

— Еге ж, просто чудово! — не вгамовувався Гумбольдт. — На що я не розраховував, то це на подібний грабіж. Цей Альварес — справжнісінький кровопивець!

Не припиняючи гніватись, учений збіг сходами вниз, Оскар уже був готовий збігти за ним, як раптом біля самого його вуха чийсь голос стиха промовив:

— Труднощі con el dinero?

Оскар спантеличено обернувся: позаду стояв Капак, губернаторів слуга.

— Перепрошую, — сказав він, — я не розумію по-іспанськи.

— У вас проблеми з грошима?

Оскар ствердно кивнув.

— Схоже на те.

Індіанець пильно подивився на нього.

— Я можу допомогти.

Оскар насупився.

— Допомогти? З якої це речі?

Індіанець не став довго пояснювати. Він показав на сонце і зробив жест, немов укладається спати.

— Puesta del sol, — сказав він.

— Puesta… що?

— Захід. Коли сонце зайти — ти приходити. Краще сам. Тут!

Він показав пальцем на огорожу саду резиденції. Стіна, що оперізувала всю територію, на цій ділянці виступала метрів на тридцять уперед. До неї була приставлена драбина, яку, мабуть, використовували для роботи в саду. Потім Капак дав Оскарові зрозуміти, що той має залізти по дереву, що росло по той бік стіни, проповзти кілька метрів по її гребеню, після чого спуститися в сад по драбині.

Оскар не розумів.

— Навіщо це все?

— Мій господар робити сьогодні увечері… звана вечеря. Ти приходити, але дуже cuidado.

— Що означає — «cuidado»?

Капак насилу підбирав слова.

— Обережно. Скрізь охорона.

Він обернувся і вказав на стіну дальнього крила резиденції, густо обплетену виноградною лозою. Під її пагонами ховався маленький напівкруглий балкончик.

— Я чекати тут, — сказав він. — Давати тобі dinero.

— Але чому?

Індіанець приклав палець до губ.

— Маю допомагати. Йди, твої друзі чекають.

Збігаючи сходами, Оскар намагався приховати збентеження, яке напевно було написано на його обличчі. Якщо він правильно зрозумів індіанця, той має намір дати йому грошей? Ніяких пояснень цьому не було. Капак ненавидів свого господаря, це було очевидно, але причому тут гроші, і звідки вони в нього? А проте, Оскар готовий був ризикнути. Що, власне, він утрачає?

Гумбольдт уже покликав Вілму, взяв її на руки і збирався сісти в коляску.

— Про що ви розмовляли? — поцікавився він. — Збоку це виглядало досить таємничо. Сподіваюся, мова йшла не про мету нашої поїздки?

— Звичайно, ні, — запевнив Оскар. — Капак усього лише побажав нам удачі та порадив бути дуже обережними.

— Он, значить, як?

Учений окинув Оскара іронічним поглядом із голови до ніг, але розпитувати далі не став.

Ледве коляска рушила, Оскар відчув докори сумління. Не варто було йому обманювати пана Гумбольдта, але надто вже незвичайною була ситуація.

16

Cонце ледь устигло сховатися в океані, а Оскар уже затаївся в заростях неподалік від огорожі резиденції. У небі загорялися перші зірки. З губернаторського палацу линула музика, що зливалася зі скрекотанням цвіркунів і цикад. Весь перший поверх був осяяний вогнями. Крім музики, до його вух долітали вибухи сміху і дзвін посуду. У повітрі линули апетитні пахощі пряних страв.

Про свої наміри він не обмовився ні словом. Під приводом, що йому треба як слід виспатися, Оскар покинув друзів, що зібралися в холі готелю, непомітно вислизнув на вулицю й подався на протилежний кінець міста, до пагорба, на якому здіймався губернаторів палац. Якщо йому посміхнеться удача, він зуміє довести, що його не дарма взяли в експедицію. Якщо ж ні… Ну, що ж, тоді залишається тільки молитися, щоб ця вилазка не виявилася найбільшою дурницею в його житті.

Притаївшись за кущем, він пильно спостерігав за головними воротами. Ось у затемненій сторожці спалахнув сірник — вартовий розкурює сигару. Схоже, він там непогано влаштувався і не надто пильнує. Чудово!

Оскар почекав, аби ще трохи стемніло, вибрався зі своєї схованки, стрімко перетнув відкриту місцину і, опинившись у тіні огорожі, кинувся бігти на північ. Тим часом над горами зійшов місяць, і його темно-червоний диск із кожною хвилиною ставав усе яскравішим.

Метрів за триста стіна повертала на північний схід. Оскар виглянув із-за рогу, переконався, що там безлюдно, і помчав далі. Нарешті попереду замаячів темний стовбур дерева, що росло метрів за три від огорожі. Мабуть, того самого, про яке говорив Капак.

Не роздумуючи, він вправно подерся по шорсткому стовбуру. Піднявшись метрів на чотири, Оскар перебрався на товстий сук, що стирчав у бік стіни маєтку, і поповз по ньому.

Незабаром він уже міг розгледіти, що діється в саду. Доріжкою, що ніби оперізувала резиденцію, прогулювався ще один вартовий з рушницею через плече. Оскар дочекався, поки той зникне за рогом, і повис прямо над гребенем стіни, обхопивши сук обома руками.

Драбина стояла на колишньому місці — він це ясно бачив. Ще мить — і Оскар розтиснув руки і стрибнув на стіну. Почекав трохи, оглядаючи околиці, проповз кілька метрів по гребеню і спустився по драбині в сад.

Дерева в парку відкидали густі тіні, але поспішати все одно не варто було. Повільно і дуже обережно, короткими перебіжками від куща до куща і від пальми до пальми, він пробирався ближче до 6удинку. Нарешті йому вдалося помітити той самий балкончик, на якому мав чекати індіанець, але якраз у цю мить на доріжці знову з’явився охоронець.

Оскар упірнув у кущі і затаївся. Охоронець, насвистуючи, пройшов повз нього. Йому було не до того, щоб роздивлятися всякі там кущі — уся його увага була прикута до яскраво освітлених вікон палацу, за якими линули тіні танцюючих пар.

Коли він знову зник з очей, Оскар, намагаючись ступати так, щоб жорства не хруснула під ногою, вийшов на доріжку. Сховавшись у тіні виноградної лози, він задер голову і тихенько погукав:

— Капаче!

На балконі ворухнулася тінь. Індіанець перегнувся через поруччя і промовив лише одне слово: «Venir!»

І без перекладу було зрозуміло, що воно означає. Оскар ухопився за лозу потовще, вперся ногами в стіну й почав підійматися, наробивши чимало шуму. На щастя, виноградна лозина витримала його вагу, і незабаром він уже зміг ухопитися за ковані ґрати огорожі балкона. Капак простягнув йому руку, допоміг перелізти через неї, і ось уже Оскар опинився у відносній безпеці.

У цю мить унизу пролунав різкий окрик:

— Хто там?

Вартовий! Він усе-таки почув його вовтузню. Приклавши палець до губ, індіанець ступив до поручнів і помахав охоронцеві:

— Доброї ночі, Мануелю! Що це ти ходиш так пізно?

— Капак?

Вартовий виступив із тіні на світло, тепер у його голосі звучала полегкість.

— Я вже подумав був, що сюди забралися злодії!

Потім вони перемовилися ще кількома словами, і охоронець пішов. Оскар зітхнув полегшено.

— Хутчій, — стиха промовив індіанець, сунувши Оскарові в руку гаманець, туго набитий монетами. — Eso es todo, це все — тобі.

Оскар розкрив гаманець, блиснуло срібло.

— І ось це не забудь… — Капак простягнув йому шкіряний футляр, який Оскар упізнав одразу. Офіційні папери за підписом губернатора!

У нього не було слів. Єдине, що він міг — вдячно і розгублено посміхатися.

— Дякую, друже, — нарешті сказав він. — Але поясни, навіщо ти це робиш?

— Не зараз. Це… це велика честь для мене. Колись ти все зрозумієш.

У цих словах ховалася якась таємниця, але, так чи інакше, зараз вони були врятовані.

— Не знаю, що б ми робили без тебе… — пробелькотів Оскар.

У півтемряві зблиснули сліпучо білі зуби індіанця. Він сказав:

— Колка — peligrosos viajes… небезпечна мандрівка.

— Ти знаєш цю ущелину?

Капак на мить завагався.

— Так. Каньйон Колка — прокляте місце. Не можна ходити. Там починається країна заклиначів дощу.

Оскар насторожено втупився очима в нього.

— Ти чув про них? — запитав Капак.

Оскар кивнув.

— Чув. Але як і раніше можу тільки здогадуватися, хто вони такі.

Він простягнув руку індіанцеві.

— Мені пора. Інакше хто-небудь помітить мою відсутність. Коли б ти знав, який я вдячний тобі за допомогу! Я завжди пам’ятатиму про це.

— Adiós, mi amigo! — неголосно промовив індіанець. — Прощавай, друже!

17

Два дні по тому

Губернатор Ернесто Альварес був у нестямі. Зник не тільки футляр із документами експедиції Гумбольдта, а й гаманець із грошима, отриманими раніше як хабар. Сума не така вже й велика, але коли чутка про цей прикрий випадок вийде за межі резиденції, у місті почнуть базікати про те, що обікрасти першу особу в провінції — легше легшого.

Ходячи по кабінету, його превосходительство раз у раз цвьохкав у повітрі хлистом. Хай тільки попадеться йому той, хто хоч би посередньо причетний до цієї справи! Мерзотник буде повішений униз головою на найвищій вежі палацу…

Дзвін у міському соборі пробив одинадцяту, і його протяжний звук досяг вершини пагорба. Куди, в біса, запропастився цей божевільний учений? Просто нахабство — примушувати себе стільки чекати!

— Капаче!

Індіанець, низько кланяючись, постав у дверях.

— Сеньйоре?

Альварес завдав короткого жорстокого удару хлистом по обличчю індіанця. Схопившись за розсічену щоку, Капак упав на підлогу, скорчившись від болю.

— Я певен, тобі відоме ім’я грабіжника! Я хочу його почути!

— Ні, сеньйоре, ні, я нічого не знаю!

— Може, це твоя робота?

— Ні, присягаюся, я до цього не причетний!

— Мануель каже, що вночі бачив тебе на балконі. Що ти там робив?

— Я почув шум, — насилу вимовив Капак. — Мавпи забралися на виноградну лозу. Я прогнав їх.

— Я накажу обшукати твою кімнату, брехлива тварюко. І горе тобі, коли там знайдеться бодай найменший доказ того, що ти пов’язаний із злодіями! Вмирати тобі доведеться дуже, дуже довго.

— Будь ласка, сеньйоре…

Альварес задихався, обличчя його налилося темною кров’ю.

— Хто ще міг проникнути до мого кабінету?

— Крім вас, сеньйоре?

— Певна річ, бовдуре.

— Але ж кімнати в усьому домі ніколи не зачиняються, — сказав індіанець. — І на майно вашої милості ніхто не зважився б зазіхнути!

Альварес нетерпляче хрокнув. Це йому й так відомо. Більшість приміщень у резиденції взагалі не мали замків, бо губернаторові не подобалося тягати з собою здоровенну в’язку ключів. І всі навколо знали, що станеться з тим, хто зважиться навіть на дрібну крадіжку. Ризикувати життям через якусь дрібничку ніхто не хотів. Тож губернатор не допускав, що викрадачем міг бути хтось із прислуги чи робітників.

У той же час його думки знову і знову поверталися до божевільного вченого та його почту. Уже в перші хвилини знайомства він засумнівався, що перед ним справжній нащадок Александра Гумбольдта. Ця людина була підозріло молода, щоб виявитися його сином. Прикинувши, Альварес дійшов висновку, що великому досліднику природи мало бути б десь років сімдесят, коли він зачав цю дитину, а це навряд чи можливо. З другого боку, йому наплювати, кревняки вони чи ні, аби означену суму було вчасно сплачено.

— Забирайся геть, — велів губернатор індіанцеві. — Зараз ти мені не потрібний. Але будь поблизу на випадок, якщо знадобишся.

— Слухаюся, сеньйоре.

Капак, що вже оговтався, низенько вклонився і тихо вийшов.

Біля парадного під’їзду почулися удари копит і хрускіт жорстви, а через відчинене вікно кабінету почулося пирхання коней. Коляска, послана по Гумбольдта, повернулася. Нарешті! Альварес погладив бороду, взяв перо й поклав перед собою чистий аркуш паперу, вдаючи, що заклопотаний важливими державними справами.

У двері постукали.

— Увійдіть! — відгукнувся губернатор.

Замість ученого до кабінету упхався спітнілий і захеканий слуга, посланий до готелю. Пристукнувши підборами, він вигукнув:

— Ваше превосходительство!..

— Доповідай, Альфонсо, — перебив Альварес. — Ти привіз його?

— На жаль, ні, ваше превосходительство. Учений і всі супроводжуючі його особи покинули місто ще вчора вранці!

— Як? — Альварес підскочив, не тямлячи себе з люті. — Ти хочеш сказати, що їм продали мулів і харчі без мого дозволу?

— Ніяк ні, ваше превосходительство. Вони пред’явили всі необхідні папери, у тому числі й дозвіл на купівлю спорядження. Всі документи підписані особисто вами.

— Але це, це ж… — розлючений Альварес на деякий час позбувся мови. Гумбольдтові дії прямо вказували на його причетність до злочину.

— Злодії! — нарешті прохрипів він. — Хитрі, підступні злодії-грінго[4]! Вони, мабуть, пробралися сюди ввечері, під час прийому… Ну, ні, це їм так не минеться!

Він змахнув хлистом і з такою силою опустив його на поліровану поверхню свого столу, що Альфонсо мимоволі присів.

— Йди і розберися, як таке могло трапитись. Але спочатку… — його очі сталі схожі на дві вузькі щілинки, — спочатку я хочу мати в руках цього Гумбольдта.

— Але, ваше превосходительство…

— Якщо ти ще раз скажеш «але», я запхну його назад у твою погану пельку! Я хочу, щоб ти зібрав усіх вільних чоловіків у місті, посадив на коней і доставив до мене цих грінго разом із моїми грошима. Ясно тобі? Ніхто не сміє грабувати мене безкарно!

— Слухаюся, ваше превосходительство. Але я ось що хотів сказати… — він затнувся, згадавши, що вживати «але» йому заборонено, і в цю мить стулка дверей кабінету з силою відчинилася, луснувши Альфонсо по спині. Від удару капелюх злетів з його голови і впав до ніг губернатора.

Слузі ледве вдалося встояти на ногах. Тим часом до кабінету стрімко увійшли двоє — високий молодий хлопець у котелку, твідовому костюмі і з пухлою гекою під пахвою, а з ним — дама. На дамі був довгий червоний плащ, червоні бриджі для верхової їзди і чорні лакові чоботи із срібними шпорами. Її волосся переливалося всіма відтінками полум’я і червоного вина, а на спині в перев’язі висів незвичайний меч у чорних піхвах.

Це була найнезвичайніша дама, яку тільки доводилося коли-небудь бачити його превосходительству.

На мить губернатор розгубився, але зараз же взяв себе в руки і загрозливо поцікавився:

— Хто дозволив вам уриватися сюди без попере дження? Ви, власне, хто такі?

Жінка обернулася, схопила слугу за комір і, промовивши гарною іспанською: «Ти чекатимеш за дверима», енергійним стусаном відправила його до коридора.

Потім вона зачинила двері, а молодий хлопець зняв капелюха і коротко вклонився. Він трохи нервував — здавалося, його шокує екстравагантна поведінка супутниці.

— Прийміть наші вибачення за таке несподіване вторгнення, ваше превосходительство! — почав він. — Дозвольте мені відрекомендуватися: мене звуть Макс Пеппер, я співробітник журналу «Ґлобал Експлорер». А це міс Волкріс Стоун. Ми щойно прибули із Сан-Франциско. Наш корабель пришвартувався в порту десь годину тому, і ми…

— Де він? — уривчасто перебила його жінка. — Де Гумбольдт?

Сеньйор Альварес відскочив назад — ця дама раптом нагадала йому величезну руду кішку, яка в дитинстві роздряпала йому обличчя. Губернатор хотів був щось відповісти, але слова застрягли йому в горлі, і він зумів лише хрипко видавити: «Від’їхав!»

Жінка підступила до нього.

— Що значить «від’їхав»? Коли, і, найголовніше, — куди?

Альварес спробував заспокоїтися, хоча його не покидало сильне бажання негайно втекти і більше ніколи не зустрічатися з цією жінкою. Та все ж господарем у резиденції був він. Тому він прочистив горло і перейшов у наступ.

— Звідки вам відомо про сеньйора Гумбольдта?

— Теж мені, велика таємниця природи! Півміста тільки й пащекує про це. Отож, де він?

Альварес покосився у вікно. У дворі чулися крики: мабуть, Альфонсо зібрав охоронців, і тепер вони прямують сюди.

— Він поїхав, як я вам уже сказав, — відповів Альварес, знову напускаючи на себе поважність, належну його санові. Думка про те, що зараз сюди приспіє підкріплення, повернула йому певність у собі. — Цей чоловік пограбував мене й обманом привласнив документи, що дозволяють йому безперешкодно переміщатися по всій провінції. І покарання неминуче спостигне його. Всього кілька хвилин тому я віддав розпорядження відправити у погоню за ним загін озброєних вершників.

— Вам доведеться скасувати це розпорядження, сеньйоре, — промовила жінка з посмішкою, від якої по спині в губернатора поповзли мурашки. — А Гумбольдтом займуся я.

Вона виглянула у вікно. Загін варти вже наближався до палацу.

Альварес посміхнувся. Можна бути певним, що тепер ця особа усвідомила, в якому становищі опинилася. Проте дама в червоному, незважаючи ні на що, зберігала цілковитий спокій.

— Дозвольте поцікавитись, — сказала вона, — яку суму ви заправили із сеньйора Гумбольдта за оформлення документів?

— Двадцять тисяч песо, — відповів губернатор. — Звичайний тариф плюс митні витрати.

Міс Стоун розсміялася.

— Двадцять тисяч? А чому не двадцять мільйонів? Гумбольдт мав цілковиту рацію, коли взяв документи і забрався звідси. — В її зелених очах з’явився небезпечний блиск. — Що ж, із цим, начебто, все ясно. А зараз ти, маленьке пузате опудало, підготуєш ці документи для мене і мого партнера, не отримавши за це жодного вошивого песо. І що швидше ти це зробиш, то щасливіше для тебе закінчиться наша зустріч.

Миттєвим рухом вихопивши меч із піхов, вона приставила виблискуючий клинок до жирних складок на шиї сеньйора Альвареса.

Раптом розчахнулися двері, і до кабінету ввалилися вісім дужих охоронців у формі національної гвардії, тримаючи зброю напоготів.

— Узяти їх! — заверещав губернатор, кидаючись до письмового столу, щоб сховатися за ним. — Заарештуйте цю банду головорізів, надіньте на них кайдани!

Макс Пеппер ледве встиг відступити і втиснутися в якусь нішу, як навколо нього розверзлося справжнє пекло.

Над його головою, дзижчачи, пролетів сюрікен[5] і глибоко вп’явся в стіну. Він чув, як розтинає повітря аркан Волкріс, потім хтось важко осів на підлогу. Один із гвардійців урізався в книжкову полицю, і нона завалилася. Затріщало зламане дерево. Томи зведення законів республіки Перу посипалися на підлогу, де їх заходились топтати вартові. Навколо чувся брязкіт шабель, гриміли чоботи і доносилися вигуки сеньйора Альвареса, який закликав своїх людей хапати бандитів.

Утім, його слова не подіяли. Вартові збилися в купу, заважаючи один одному, а між ними, немов у войовничому танці, пурхала міс Стоун, і кожен її рух і кожен удар досягали мети. Вона здавалася ляльководом, який смикає солдатів-маріонеток за невидимі нитки.

Сутичка закінчилася так само швидко, як і почалася. Ще не осів порох із порозкиданих книжок, а восьмеро охоронців уже лежали долі. Дама-войовниця в червоному скрутила їх власними ременями і прикувала до підлоги за допомогою коротких дротиків.

Макс зважився висунутися з ніші, щоб кинути погляд на великий підлоговий годинник. Волкріс знадобилося на все трохи менше як дві хвилини. Навіть для неї час був рекордним.

Правитель провінції, блідий, як збиране молоко, стояв на тому самому місці, куди ретирувався перед початком бійки, прикриваючись кошиком для паперів.

— Не вбивайте мене, сеньйоро! — зривистим голосом заблагав він. — Ви матимете все, що забажаєте…

— Я цілком ясно сказала, чого хочу, — відрізала жінка, засовуючи меч у піхви. — Документи, пару коней і харчів на два тижні. Зараз же! За коней і провіант буде заплачено — ми ж не якісь грабіжники!

Тремтячими руками сеньйор Альварес підписав усі папери, потім викликав Капака й наказав йому осідлати пару витривалих коней та нав’ючити їх пакунками з провізією. Після чого Волкріс глузливо сказала:

— Бачите — це ж зовсім просто і не потребує ніяких зусиль. А оскільки з цим покінчено, залишилося тільки одне: я хочу знати, куди саме подався сеньйор Гумбольдт!

18

Долина Камани постала перед мандрівниками в усій своїй суворій красі. Четверо подорожніх на мулах здавалися мурашками на тлі надхмарних вершин, що обступали їх з усіх боків. Усюди здіймалися скелі найхимерніших форм; здавалося, що їх розкидала рука гіганта, що колись бавився тут грою в кеглі. Проте поверхня долини залишалася відносно рівною, і в’ючні тварини легко могли пересуватися по ній. Стежка, усіяна дрібним щебенем, кривуляла серед заростей кактусів і чагарника.

Коли позаду залишилися останні індіанські селища, що складалися з трьох-чотирьох хатин, часто давно покинутих, а стежка пішла в гору, мандрівники наткнулися на прикордонний патруль. Проте папери, підписані губернатором провінції, зробили свою справу, і експедиції було дозволено безперешкодно продовжити шлях. Верхня частина долини, яку вони зараз перетинали, виявилася абсолютно безлюдною і пустельною.

Гумбольдт, який весь час випереджав супутників, досліджував місцевість. Він безупинно щось записував до подорожнього блокнота, збирав зразки рослинності для гербарію, визначав висоту над рівнем моря, вологість повітря і швидкість вітру. Він був такий заглиблений у свою роботу, що з нього неможливо було добути й слова.

Зосередженість ученого можна було зрозуміти, але Оскарові здавалося, що Гумбольдт свідомо його уникає. І почалося це з того моменту, коли йому вдалося обкрутити неймовірну операцію з губернаторськими документами і грошима. Зрозуміло, він здогадувався, що вчений не схвалить його свавілля, але глибоко в душі розраховував бодай на стриману похвалу. Адже тільки завдяки цьому й могла початися експедиція! І хіба його взяли на службу не для того, щоб «обкручувати дільця», як висловився сам учений?

Ні, напевно в усьому цьому можна заплутатись. Він не розумів поведінки свого «господаря» і що більше сушив голову над цим, то дужче підозрював, що йому не кажуть усієї правди про справжню мету їхньої мандрівки. Від нього щось утаюють, і це «щось» — дуже, дуже важливе.

Оскар оглянувся. Оглушлива тиша, що панувала в долині, і тутешнє сухе повітря, бідне на кисень, діяли на нього гнітюче. Він постійно відчував глухе роздратування, до якого домішувалося відчуття, що за ними весь час спостерігають чиїсь чужі очі. Шарлотта й Еліза їхали метрів за двадцять позаду нього, і обидві, судячи з усього, перебували в чудовому настрої.

Оскар притримав свого мула й почекав, поки жінки порівняються з ним.

— Привіт, — усміхнулася йому Еліза. — Чи не хочеш пристати до нашої компанії?

— Залюбки, — відповів Оскар. — А то тут якось моторошнувато.

— Чому? — запитала Шарлотта. — Адже навколо спокійно. Ми просуваємося успішно, запасів досить, а наші мули відчувають себе чудово.

— Річ у тиші, — спробував пояснити Оскар. — Від неї можна просто збожеволіти. У Берліні завжди гамірно, всюди снують рознощики, городяни й приїжджі, штовханина, сміх, сварки. Там ти ніколи не відчуваєш себе наодинці. Навіть уночі місто наповнене звуками. А тут тільки й чутно, як вітер шарудить піском.

— Ти і тут не один, — зауважила Шарлотта. — А ця тиша мені навіть подобається. Коли так тихо, виникає відчуття, що може статися все, що завгодно.

— Все, що завгодно… — пробурчав Оскар. — А й справді. А хтось уже думав про те, як ми будемо вибиратися звідси? Навряд чи нам удасться сісти на корабель у порту Камане — адже перші, кого ми там побачимо, напевно будуть сеньйор Альварес та його головорізи з рушницями напереваги!

— Не треба про це турбуватися, — сказала Еліза. — Я певна, що існує шлях, який веде через гори прямо до Ліми. Ти розумний хлопець, Оскаре, і я рада, що ти зараз із нами.

— Ти серйозно?

Вона ствердно кивнула.

— Я тільки-но говорила Шарлотті, що нам треба гордитися тобою. Ти блискуче провів ту нічну операцію.

— Пан Гумбольдт, здається, дотримується іншої думки, — заперечив Оскар. — Із того часу як ми покинули Каману, він не сказав мені навіть двох слів.

— Ти не правий. Просто він занурений у свої спостереження і нотатки. Насправді він ставиться до цього так само, як і ми з Шарлоттою.

— Не надто віриться, — посміхнувся Оскар. — А взагалі мені просто пощастило. Без Капака нічого б не вийшло. Я б нізащо не зважився сунутися до цього його чортового палацу.

— Сподіваюся, сеньйор Альварес не пронюхає, яку роль у всьому цьому відіграв Капак, інакше він здере з нього шкуру, — зауважила Шарлотта.

Якийсь час вони їхали мовчки, поринувши у власні думки. Першим порушив мовчанку Оскар.

— Ти не могла б трохи розповісти про себе? — звернувся він до Елізи. — Як тобі вдалося познайомитися з Гумбольдтом?

— Це було років сім тому, — охоче відповіла Еліза. — Гумбольдт мандрував по Гаїті, моїй батьківщині. У той час він був дуже захоплений релігією вуду й магічними практиками. Ти чув коли-небудь про вуду?

— Здається, пан Гумбольдт щось таке згадував.

— Це не тільки релігія, а й мистецтво чаклунства, яке мені довелось усмоктати буквально з материним молоком, — пояснила Еліза. — Я — так звана мамбо, тобто жриця вуду і біла чаклунка. На відміну від бокорів — чорних чаклунів — я використовую свої здібності тільки для того, щоб творити добро. Гумбольдт гостював у нашому селищі і взяв участь у ритуалі на честь богині змій Дамбалли. Під час цієї церемонії я впала в транс, і мені було дано пізнати власне майбутнє. Я побачила, що мій життєвий шлях і шлях цього білого чоловіка на якийсь час зливаються, і зрозуміла, що мені доведеться покинути батьківщину. Тому й вирушила разом із ним до Німеччини.

— Усе так просто?

— Так. — Еліза знизала плечима. — Деякі речі ти просто знаєш і все. Одного разу, коли моя місія завершиться, я знову повернуся до свого народу.

— Про яку місію ти говориш? — запитала Шарлотта.

Еліза загадково посміхнулася.

— І я, і ти дізнаємося про це тільки коли все вже буде позаду.

Вона хотіла щось додати, але раптом замовкла і завмерла. Елізині очі зупинились, а губи залишилися напіввідкритими. Оскар натягнув поводи й зупинив її мула. Цей вираз обличчя жінки був йому вже знайомий.

— Пане Гумбольдт! — гукнув він.

Учений, що їхав за півсотні метрів від них, розвернув мула і риссю попрямував до них.

— Схоже, у Елізи знову видіння. І почалося воно зовсім несподівано, без будь-якої причини.

— Так зазвичай і відбувається, — кивнув Гумбольдт.

Спішившись, він узяв Елізу за руку.

— Що ти бачила? Знову Босуелл?

Погляд темношкірої жінки став сумним.

— Ні, це не він.

— Що тоді?

— Двоє вершників. Вони нас переслідують.

— Прикордонний патруль?

— Щось зовсім інше.

— Друзі чи вороги?

— Дуже важко сказати. Їхні обличчя приховувала темрява. Один із цих вершників — жінка. У неї іржаво-червоне волосся, а на плечах — червоний плащ.

19

Волкріс Стоун мчала, як відьма на мітлі, а її плащ розвівався на вітрі, немов полум’я лісової пожежі. Покинувши Каману, вона дала остроги коневі й погнала його галопом кам’янистою дорогою, що вела в передгір’я Анд. Боки її коня блищали від поту, а морда була вкрита клаптями піни. А Волкріс нещадно й далі хльоскала бідолашну тварину хлистом, незважаючи на те, що нерівності дороги не дозволяли коню скакати швидше.

Максові Пепперу на превелику силу вдавалося не відставати від своєї войовничої супутниці. Проте й надалі зберігати такий темп було понад його сили. Учепившись у повід, він шалено приострожив свого коня, обігнав міс Стоун і зупинився прямо перед нею.

— Стривайте! — задихаючись, вигукнув він, натягуючи поводи. Змучений кінь замотав головою і став дибки. Макс, дарма що був непоганим наїзником, ледве зумів утриматися в сідлі.

Дорога тут була дуже вузькою, і Волкріс мимохіть довелося осадити свого сірого скакуна, дивом уникнувши зіткнення з Максовим конем. Знадобився якийсь час, щоб заспокоїти змучених і переляканих тварин.

— Ви при своїм розумі, Пеппере? — люто кинула Волкріс. — Хочете, щоб ми обидва скрутили собі в’язи?

— Саме це питання я і хотів поставити вам, — огризнувся Макс. — Навіщо ця божевільна скачка? Що зміниться, коли ми їхатимемо трохи повільніше й обережніше?

— Ви хотіли поставити питання? — очі жінки загрозливо звузилися. — Звідколи ви тут ставите питання?

— Врешті-решт, адже саме мені доручено виконати завдання, поставлене босом, — Пеппер із гідністю скинув голову. — А вас найняли для того, щоб ви надавали мені всебічну допомогу. Хіба містер Вандербілт не повідомив вам про це?

— Мабуть, він забув це зробити, — зневажливо посміхнулася Волкріс. — Мене найняли, щоб забезпечити успіх справи, і я це зроблю. Але своїми методами.

Те, що Макс прочитав у її зелених очах, трохи налякало його. Там палала неприхована ненависть, але це почуття не мало стосунку до нього. Дивно — бос ні словом не обмовився про те, що міс Стоун і пан Гумбольдт були знайомі, більше того — якимось чином зв’язані.

— Боюся, ви, Волкріс, не зовсім точно зрозуміли своє завдання, — заперечив він. — Перечитайте ще раз договір. Доти, поки ситуація не стає загрозливою, ви зобов’язані дотримувати моїх вказівок. — Він демонстративно оглянувся. — А тут я щось не бачу ніякої небезпеки. Сподіваюся, надалі ви дещо обмежите свою ініціативу.

Міс Стоун стиснула губи.

— Ви, Пеппере, — просто жалюгідний книгогриз, і те, що ви зараз кажете — порожні теревені. Ви що, справді збираєтеся вказувати, як мені діяти? Це просто сміховинно!

Підібравши поводи, вона об’їхала Макса і знову рушила вперед по дорозі. Але Пеппер не здавався. Розвернувши коня, він промовив через плече:

— Ну що ж, тоді я повертаюся. «Вранішня зоря» простоїть у порту до ранку, і сподіваюся, я ще встигну піднятися на борт. За тиждень я буду в Сан-Франциско, а вам ще довго доведеться відновлювати свою репутацію і добре ім’я.

Жінка уїдливо розсміялася, але в її очах вже не було колишньої сталевої твердості. Невже його слова попали у саму ціль?

— Непогано, Пеппере! — сказала вона. — Виявляється, ви не в тім’я битий. — Вона мить поміркувала і вела далі: — Ну, що ж, хай буде по-вашому. І що нам тепер слід зробити?

— Для початку — взяти розумний темп. — Макс тицьнув пальцем у дорогу. — Немає найменшого сенсу заганяти коней. Якщо ми втратимо хоч би одного, всі наші зусилля підуть на вітер, і нам доведеться пішки чвалати до міста.

— У Гумбольдта і його команди два дні переваги, — заперечила Волкріс. — Ви хочете, аби вони вкрали найбільше відкриття прямо у нас із-під носа?

— Звичайно, ні. Але Альварес стверджує, що вони їдуть на мулах, а швидкість цих тварин істотно нижча. До ущелини Колка звідси — п’ять днів дороги. Навіть звичайною риссю ми напевно наздоженемо їх на підступах до цього каньйону.

— А потім?

Макс провів долонею по вусах.

— Гумбольдт зовсім не дурний. Він двічі подумає, перш ніж уплутатися у війну з нами. Якщо все піде добре, ми цілком зможемо об’єднати зусилля. Хтозна, може, така мирна співпраця виявиться корисною.

— Мирна? — міс Стоун презирливо фиркнула. — Тільки цього ще бракувало! Але хай поки буде по-вашому. А як щось піде не так, ми завжди зможемо змінити тактику і перейти до плану «Б».

Жінка дала остроги коневі і рушила вперед — цього разу в набагато повільнішому темпі.

Макс Пеппер зітхнув. Поки що поле бою залишилося за ним. Тепер би ще зрозуміти, що являє собою цей самий план «Б»…

20

Пізно увечері Оскар, Шарлотта, Еліза і Гумбольдт сиділи навколо багаття. Долину поволі заповнювала густа темрява. На небі, затягнутому хмарами, не було ні зірок, ані місяця. У пустельних околицях стоянки експедиції не було навіть дерев — тільки колючі дрібнолисті кущі, що притискалися до землі. Густий туман, що сповзав із гірських схилів, немов вата, огортав увесь цей сумний ландшафт і поглинав будь-які звуки.

Нарешті останні відблиски заходу померкли, і єдиним джерелом світла залишилося полум’я багаття. Вогонь, потріскуючи, пожирав сухі кактусові стебла і хмиз, язики полум’я то злітали увись, то притискалися до землі.

Сидячи в своєму ящику-клітці, призначеному для транспортування, Вілма час від часу видавала невдоволені звуки. Мабуть, ця місцевість здавалася їй не надто мальовничою і гостинною, і Оскар цілком її в цьому підтримував. Йому теж не подобалась ця долина.

Ніч дихала пронизливим холодом вічних снігів, і мандрівники тулилися ближче до вогнища, намагаючись якнайкраще зігрітися. Біля багаття панувала мовчанка — кожен був заглиблений у власні думки, а ще давалася взнаки втома після денного переходу.

— На ній справді був червоний плащ? — несподівано запитав Гумбольдт, чиє обличчя у відблисках полум’я здавалося вирізьбленим із каменя.

— Не червоний, — відгукнулась Еліза. — Радше, кольору червоного вина. І такого ж самого відтінку було її волосся.

— Гм, — учений задумливо поворушив жарини, покриті сизуватим попелом.

— Хто вони, ці вершники, яких побачила Еліза? — запитав Оскар. — Мені здалося, що ви знаєте цю жінку в червоному.

— Ще б не знати! — відповів Гумбольдт. — Якщо Еліза була точна в описі свого видіння, на нас чекають серйозні неприємності.

Оскар із сумнівом поглянув на вченого.

— Що ж такого особливого в цій дамі?

Гумбольдт пильно дивився в жар вогнища.

— Якось раз мені довелося бути свідком, як протягом кількох хвилин вона поклала десятьох озброєних і добре навчених воїнів. Ця особа досконало володіє японськими і китайськими бойовими мистецтвами, що мають тисячолітню традицію.

— Ти, дядьку, кажеш про мистецтво китайських ченців із монастиря Шаолінь? — здивувалася Шарлотта. — Здається, його називають кунг-фу.

Гумбольдт кивнув.

— Це щось більше, ніж мистецтво битися із зброєю і без неї. Кунг-фу — особлива філософія, мета якої — прагнення до самовдосконалення. Вона охоплює всі сторони життя, зокрема мистецтво медитації, лікування і, звичайно, бойове мистецтво.

Він обвів поглядом сидячих біля багаття супутників і знову втупився очима у вогонь.

— Ім’я цієї дами — Волкріс Стоун, вона єдина особа жіночої статі, якій було дозволено увійти до монастиря на священній горі Суншань.

— А чому саме для неї був зроблений виняток? — поцікавилася Шарлотта.

— Слава про її майстерність відкрила перед нею ворота Шаоліня, — відповів Гумбольдт. — Ніхто не міг зрівнятися з нею в швидкості і спритності, і для міс Стоун був зроблений виняток, але за умови, що вона прибере чоловічої зовнішності, їй довелося поголити голову, вищипати брови та вії і перебратися в одяг буддійського ченця. Учитель попередив її: цілком можливо, що вона вибрала помилковий шлях, але вона не послухала цього застереження. Кілька років міс Стоун провела в монастирі, освоюючи медитацію і бойове мистецтво, а заразом працюючи разом з іншими ченцями до знемоги. Вона глибоко вивчила буддійську медицину й уміння занурювати свої тіло й мозок у стан цілковитого спокою, оволоділа п’ятьма видами бою і такими видами зброї, як палиця, меч, сюрікени, спис, алебарда, дротики, голки. У всіх цих видах вона досягла високої досконалості, але, оскільки міс Стоун була жінкою, їй не було дозволено складати іспит на право називатися майстром бойових мистецтв. Вона залишилася звичайним ченцем — великим майстром в одежі учня. У результаті з часом її глибока повага перед кунг-фу і вчителями Шаоліня переросла в розчарування, а потім у гнів і цілковите заперечення буддійської доктрини. Коли вона покидала монастир, її буквально пожирала ненависть до тих, хто залучив її до високого і стародавнього мистецтва. Покинувши Китай, Волкріс перебралася до Сполучених Штатів і стала найманим воїном і охоронцем, працюючи на тих, хто має в своєму розпорядженні великі кошти. Мені доводилося чути, що нині в цій справі вона вважається кращою з кращих.

— Звідки ти стільки знаєш про цю жінку? — в Елізиних очах світилася гостра цікавість.

— Колись я провів деякий час у тому ж монастирі, — посміхнувся Гумбольдт, посмикавши свою косичку. — Я вивчав техніку ушу. Волкріс Стоун було дев’ятнадцять років, коли я туди потрапив, але на той час вона була там уже більше трьох років. Як європеєць, я єдиний міг зрозуміти всю тяжкість її становища і глибоко їй співчував. Ми відчували взаємну симпатію, але були зобов’язані її ретельно приховувати. Коли я покидав монастир, вона також вирішила піти. Ми вийшли з воріт Шаоліня одного й того ж дня, але вирушили в дорогу різними шляхами, домовившись про зустріч у певний день і годину в якійсь чайній у місті Шеньяне.

— І що сталося потім? — Оскар буквально пожирав Гумбольдта очима.

— Я не зміг прибути туди вчасно. Дещо сталося. У Шеньян я потрапив лише за кілька тижнів, і з’ясував, що Волкріс уже покинула Китай. Більше ми з нею ніколи не зустрічалися.

Еліза з глибокою серйозністю поглянула на вченого.

— Я бачила її обличчя. Воно палало гнівом. Їй відомо, що ми тут, і вона зробить усе, щоб нас наздогнати.

— Але навіщо їй нас переслідувати? — запитала Шарлотта.

Гумбольдт знизав плечима.

— Я не виключаю, що вона тут із тієї ж причини, що й ми. Не забувайте: фотографічних пластин було кілька. Ходили чутки, що Волкріс працює на Альфонса Т. Вандербілта, газетного магната з Нью-Йорка. Працедавця Гаррі Босуелла звуть так само. Тому цілком можливо, що Вандербілт доручив їй розшукати Босуелла або його сліди.

Скоса поглянувши на дядька, Шарлотта запитала:

— А може, вона прагне помститися тобі за те, що ти з нею так повівся? Може, вона досі переконана, що ти її зрадив?

— Можливо. Тоді ми справді в небезпеці. Уже в ті часи в ній відчувалася одержимість. І монастир Волкріс покинула за моїм наполяганням, інакше б вона там загинула.

— А тепер вона женеться за нами, — похмуро промовив Оскар. — А немає способу уникнути зустрічі з цією грізною дамою?

Гумбольдт, трохи помовчавши, кивнув.

— Ми просто зобов’язані спробувати. Але навряд чи це виявиться легкою справою.

— Що, коли сховатися в скелях і почекати якийсь час? — запропонувала Шарлотта.

— Волкріс навіть на голому камені читає сліди, як розгорнуту книгу, — посміхнувся Гумбольдт. — Будь-яка зламана травинка, будь-який камінчик, зрушений зі свого місця, підкажуть їй, де нас шукати. Тому наш єдиний шанс — опинитися швидше за неї. Ми повинні першими відшукати таємну стежку, сховану від людських очей. Тільки тоді ми будемо в безпеці.

Він підвівся, розпрямляючи широкі плечі.

— Раджу всім відпочити — ми виступаємо ще до сходу сонця.

— Не подобається мені ця місцина, — несподівано сказав Оскар. — Щось тут не так. Навколо немає ні птахів, ні комах, ні гризунів. Просто моторошно стає.

— Вілма теж поводиться незвично, — підхопила Шарлотта. — Замість того щоб, як завжди, блукати в околицях, вона й не думає вилізати зі свого ящика.

— Може, нам якось укріпити табір? — запропонував Оскар. — Наріжемо колючого гілля чагарника і спорудимо щось подібне до оборонного валу. Я читав, що так іноді робили індіанці, щоб захиститися під ворогів. Якщо вночі на них нападали, вони просто підпалювали чагарник, і колючий вал миттю перетворювався на вогняний.

Гумбольдт розсміявся.

— Мій хлопчику, романи Фенімора Купера тут ні до чого. Навколо на багато кілометрів немає ні людей, ні великих хижаків. Але щоб ти почувався спокійніше, сьогодні вночі ми з тобою по черзі чергуватимемо — кожному дістануться дві зміни по дві години. Тобі заступати першим! — Він підморгнув хлопцю й простягся на попоні, укрившись строкатим пончо. — А тепер — спати. Я втомився як собака…

21

На початку третьої Оскар почув дивний звук — наче хтось обережно працював напилком по дереву. Цей глухий, часом вискливий скрип спочатку доносився здалека, але поступово став наближатися. Вілма, що досі спокійно дрімала на колінах у Оскара, підвела голову, повела дзьобом у бік, звідки долинав шум, і видала запитливе «е-ек?»

Він вслухався й далі. Звуки виходили з різних місць — вони немов кружляли навколо табору експедиції, переміщалися ліворуч, праворуч, а потім знову поверталися на колишнє місце.

— Даю голову на відруб, — пробурмотів Оскар, — якась тварюка стежить за нами й підбирається все ближче. Ну що ж, я навіть радий, бо від цієї глухої тиші можна просто здуріти!

Власний голос додав йому певності, а звуки в темряві раптом стихли, немовби невідома істота затаїлася.

Оскар вихопив із догораючого вогнища головешку й підняв її якнайвище. Подув вітру роздмухав полум’я, і він ступив крок, другий, а потім обережно обійшов намет.

Стрибаюче світло імпровізованого смолоскипа вихоплювало з темряви колючі зарості, химерні тіні зміїлися серед каменів. Оскарове серце билося так, що його удари громом віддавалися у вухах. Знадобилося величезне зусилля, щоб підійти до кущів.

Що могло бути джерелом цих звуків? Він ніколи не чув нічого подібного. І не дивно — він виріс у Берліні, і звідки йому було знати, які із звуків південноамериканської ночі таять у собі загрозу, а які — ні. Може, це всього лише який-небудь смирний гризун, заклопотаний своїми, нічними справами? Проте інстинкт підказував йому, що все набагато серйозніше.

Ступивши ще трохи, підліток зупинився. Тут поверхня ґрунту була вкрита доволі товстим шаром пилу, і на ньому виразно видніли якісь сліди.

Оскар сів, щоб роздивитися їх ближче. Сліди були завбільшки з долоню дорослого чоловіка і групувалися незвичайно: два паралельні рядки пазуристих дванадцятипалих відбитків, а між ними безперервна смуга, немов тут протягли важку колоду чи інший важкий предмет.

На що це схоже? Або дві досить сильні, але не дуже великі тварини тягнули тут під покривом ночі свою здобич, або це була велика тварина, що пересувалася на широко розставлених лапах, волочучи між ними власне черево або хвіст.

Він ще роздумував, чи варто будити Гумбольдта, коли в ніс йому вдарив незвичний запах: сморід прілого часнику.

Краєм ока він помітив, як стрепенулася Вілма. Ківі підстрибнула на місці, перелякано пискнула і чимдуж побігла в темряву. Оскар умить випростався й підняв якнайвище догораючий смолоскип, і раптом йому здалося, що в гущавині темних заростей мерехтять криваво-червоні вогні.

Ноги миттю стали ватними, і рештки мужності кудись поділись. Але він опанував себе і не піддався паніці. Повільно й обережно Оскар пішов до тих вогнів, але вже за кілька кроків зрозумів, що це ніякі не вогні, а цілі сузір’я чиїхось очей, що мерехтіли відбитим світлом його смолоскипа.

Із нестямним криком він відскочив назад, упустивши головешку, яка миттю згасла. Темрява обступила його з усіх боків. Оскар розвернувся і стрімголов кинувся до табору, кричачи на ходу:

— Вставайте! Швидше! Нас атакують!..

Уже наступної миті Гумбольдт відкинув запону намету і вибрався назовні, стискаючи в руках зведений арбалет.

— Що таке, Оскаре?

— Там… у кущах! Очі…

Пролунало гучне клацання — вчений зняв зброю із запобіжника. Проте в порівнянні з тим, що привиділося підлітку в мороці заростей, арбалет, що здавався в лабораторії могутнім і смертельним, виглядав непотрібною іграшкою.

Гумбольдт не встиг підняти його, як пролунав легкий дзизкотливий звук. Щось просвистіло зовсім поруч і, цмокнувши, встромилося в шкіру сідла, що лежало біля намету. Тепер прокинулися й жінки.

— Що відбувається? — схвильовано запитала Шарлотта, виглядаючи з намету, але часу на відповідь у Оскара не залишилося: знову пролунало знайоме дзижчання, і ще один метальний снаряд розітнув повітря за півметра від Гумбольдтового обличчя.

Схоже, що стрілець, хай би хто він був, не відзначався особливою влучністю.

Але це вже не мало значення, бо наступної миті в коло, освітлене вогнем багаття, із пронизливим свистом вповзла істота з тих, які приходять лише в найжахливіших снах.

Шарлотта скрикнула, а Еліза здавлено застогнала.

Це, безперечно, була комаха. Але комаха, якої напевно ніхто ніколи не бачив. Вона досягала двох метрів завдовжки, а її довгасте тіло було напівпрозорим, і Оскар міг розгледіти внутрішні органи — серце, легені, кишечник та інше. Шість довгих ніг зчленовувалися шипуватими суглобами, а кінчалися вони гострими й гачкуватими ніби пальцями. Рухаючись, істота видавала той самий скреготливий звук, який привернув увагу підлітка.

Але найстрашнішою була голова: сузір’я незліченних фасеточних очей немов нависали над пащею, з якої стирчали гострі, як ножі, тригранні зуби. Спинний щиток був укритий цілим лісом колючок, що знай ворушилися, — саме ці хітинові стріли мчали в їхній бік із темряви перед появою страшної тварюки. Щелепи комахи оточували незліченні шипи й вусики, які енергійно сіпалися і звивалися, немов чуючи здобич.

Жах паралізував Оскара і позбавив його здатності міркувати й діяти.

— Вниз! — заревів Гумбольдт. — Усім лягти і не рухатись. Притисніться до землі якомога дужче!

Він натиснув спуск, і важка арбалетна стріла-болт, ударившись об хітиновий панцир тварюки, зрикошетила і з виском понеслася в темряву. Барабан арбалета з клацанням прокрутився, і нова стріла миттю опинилася в стволі.

Гумбольдт готувався до наступного пострілу, але комаха була вже зовсім поруч. Проте він, замість того, щоб відступити, кинувся вперед, а опинившись майже біля передніх лап чудовиська, різко пригнувся — тієї ж миті страшна бестія вивергнула цілий фонтан колючок, які тільки дивом не зачепили вченого.

Чудовисько підвелося на задні кінцівки, щоб схопити Гумбольдта, але нова стріла попала точно в незахищену частину його напівпрозорого черева. Із жахливим свистом, від якого холоне серце, і шипінням комаха відскочила, але знову кинулася вперед, і її передні лапи всіма кігтями вчепилися в руки вченого, вириваючи з них арбалет.

Гумбольдт виявився практично обеззброєним, а зубаста паща вже нависала прямо над ним.

Оскар на мить заплющив очі, — і відразу ж пролунав звук розбиваного скла, увись зметнувся цілий сніп іскор. Полум’я охопило лівий бік комахи. Пронизливо вищачи і свистячи, вона відскочила від Гумбольдта. Підліток із подивом побачив, що Шарлотта утримує чудовисько на відстані, відганяючи його за допомогою палаючої сухої гілки, а Еліза закидає його якимись пляшечками зі своєї похідної аптечки, які, розбиваючись, спалахують сліпучим полум’ям. Ще мить — і потвору повністю охопило полум’я. Зі скреготом і зойками істота-примара покотилася по землі, а потім затихла. Навколо поширився нестерпний сморід, і Оскару довелося затулити обличчя і ніс рукавом.

Через кілька хвилин четверо шукачів пригод стояли над останками монстра, з огидою роздивляючись обвуглені хітинові пластини.

— Скажіть, дядьку, ради всього святого, що це таке? — нарешті промовила Шарлотта, притискаючи до носа хусточку, просочену пахучою настоянкою з Елізиних запасів.

— На вигляд — представник ряду примарових, яких інакше називають паличниками, — здивовано похитуючи головою, відповів Гумбольдт. — Більшість із них мешкають на острові Нова Гвінея. Проте я не тільки не чув, а й уявити навіть не міг, що ці істоти можуть досягати таких розмірів!

— Які ж вони зазвичай? — запитав Оскар, який терпіти не міг навіть тарганів і стоногів, з якими йому доводилося стикатися в нетрях Берліна.

— Від двадцяти до тридцяти сантиметрів. Але цей місцевий вид… — учений розгублено почухав потилицю під косичкою. — Це щось! Мені терміново потрібний бодай один кіготь цієї істоти для моєї колекції. Ні, ви тільки погляньте на ці кінцівки! Вони немов спеціально створені для того, щоб комаха могла безперешкодно підійматися найстрімкішими скелями!

Гумбольдт обійшов навколо трупа чудовиська, нахилився і з хрускотом відламав одну з його лап. При цьому Оскарові стало так погано, що його ледь не знудило.

— Може, нам пощастить зловити живцем хоч би один екземпляр, — сказав учений, ховаючи свою здобич до сумки. — Ото була б сенсація! Будь-який ентомолог за один тільки цей зразок віддав би весь свій статок і безсмертну душу на додачу!

— Ти вважаєш, що тут є ще такі істоти? — запитала Шарлотта, бліднучи.

— Ну це ж само собою зрозуміло! — Гумбольдт був у своїй стихії, і те, що лише кілька хвилин тому він був на волосок від загибелі, його абсолютно не цікавило. — Де одна, там і решта… Повертайтеся краще до намету, а я побуду до ранку тут. Постежу за околицями і спробую зрозуміти, чи не можна зберегти ще хоч щось від цієї прекрасної тварини. Який жаль, що від неї залишилося зовсім небагато! Невже вам конче треба було спалити її ущент?

— Між іншим, ми врятували тобі життя, — зауважила Еліза, труснувши головою. — Я кажу це на той випадок, якщо ти сам нічого не помітив.

Та Гумбольдт уже не чув її. Він кружляв навколо трупа андського «примарового» з блокнотом у руці, накидаючи в мерехтливому світлі вогнища ескізи загальної зовнішності комахи.

— Ну що ж, спробуємо все-таки трохи поспати, — зітхнула Еліза. — Навіть якщо Карл проґавить ще якогось монстра, можна покластися на Вілму. Хто-хто, а вона обов’язково попередить нас про наближення сторонніх. Еге ж, крихітко?

Відповіддю на ці слова стало задоволене хрокання ківі.

22

Три дні по тому

На п’ятий день із початку експедиції навколишні вершини здіймалися вже на чотири тисячі метрів, а то й більше.

Голі шпилі загрозливо стриміли в небо, над головами мандрівців кружляли грифи. Дорога перейшла у таку вузьку стежку, що по ній міг пересуватися тільки один мул. Оточена густими заростями, стежка звивалася між скелями, все крутіше забираючи вгору.

Ще на світанку експедиція почала віддалятися від русла річки Камана і близько дев’ятої години ранку вступила в ущелину Колка, що простягалася між двома гірськими пасмами на десятки кілометрів. Стіни ущелини були такі високі, а сама вона така вузька, що часом не було видно неба. Перестук копит мулів і човгання кроків підхоплювала луна, багато разів відбиваючи і спотворюючи звуки до невпізнання.

З кожним поворотом маршруту ландшафт змінювався. На стежці стали траплятися велетенські кам’яні брили, що неабияк утруднювали просування вперед. Покручені дерева, що росли з розколин скель, іноді утворювали справжні тунелі, куди майже не просочувалося світло. Повітря було прохолодним і насиченим вологою.

Оскар відчув, що починає мерзнути. Давалася взнаки величезна фізична напруга останніх днів. Мязи, скуті втомою, болісно нили, сили вистачало тільки на те, щоб триматися в сідлі. А до того ж весь час бракувало повітря. Що вище вони піднімалися, то менше кисню в ньому було, а це могло призвести до виникнення гірської хвороби, добре відомої всім альпіністам.

Але Гумбольдт був невблаганний: він скоротив час на ночівлі до мінімуму і, прагнучи уникнути зустрічі з Волкріс Стоун, наполегливо вів свою маленьку експедицію вперед. «Жвавіше, ворушіться! — раз у раз чулося звідти, де їхав учений. — Не відставати! Оскаре, що ти плентаєшся, як сонна муха?»

«Справжнісінькі тортури!» — пробурмотів Оскар, обводячи свого мула над краєм обриву навколо величезного валуна, що перегороджував стежку. Тварина впиралася і кожні сто метрів зупинялася й тяглася до чахлої трави. Від того, що треба було постійно тягнути мула за повід німіли руки, а ноги гуділи від напруги. Невже Гумбольдт не відчуває втоми? І скільки ще може тривати цей нескінченний перехід?

Він запитав про це Шарлотту, і дівчина відповіла:

— Аж поки ми надибаємо ту саму таємну стежку.

Шарлотта відчувала себе такою ж змученою, як і Оскар, але трималася по-молодецьки. Це було дивно — адже коли його, кишенькового злодюжку, що називається, «годували ноги», дівчина ні в чому йому не поступалася, хоча в швейцарському пансіоні їй навряд чи доводилося стрибати через огорожі й тікати від переслідувачів по дахах. В ущелині вона змінила легкий одяг на грубу вовняну куртку, полотняні штани і шкіряні черевики з рубчастими підошвами, які не ковзали на мокрих каменях. І як же вона зараз відрізнялася від тієї Шарлотти, яку він уперше побачив у Берліні! Правду кажучи, такою вона подобалась йому значно більше.

— Не думаю, що та дама все ще женеться за нами, — сказав він. — Та й звідки їй знати, що ми звернули саме в цю ущелину? Побоювання твого дядька здаються мені трохи перебільшеними.

— Не беруся гадати, — знизала плечима Шарлотта. — Наскільки я його знаю, він ніколи не піддається паніці. Отже, все дуже серйозно. Таким, як останні три дні, я його ще не бачила. Він весь час видирається на скелі й валуни і вдивляється в стежку позаду нас. Мабуть, Волкріс Стоун набагато небезпечніша, ніж ми з тобою гадаємо.

Оскар гмикнув:

— Мене більше хвилює ця жахлива комаха. Звідки вона з’явилася? Де живе? І найголовніше питання: скільки їх тут? Адже коли б я заснув тієї ночі, всі ми були б давним-давно мертві. А в заростях уздовж стін ущелини вони можуть ховатися всюди, і помітити їх можна тільки тоді, коли здибаєшся з ними мало не ніс у ніс. Не хотів би я попасти на зуб такої тварюки!

— Неймовірно цікавий вид, а, можливо, і зовсім новий рід комах, — відгукнулася Шарлотта. — Він ніде не описаний, і ми виявилися першими, хто його відкрив. Тому маємо цілковите право дати йому наукову назву. Наприклад, «діаферодес Оскарі». Як тобі це подобається? Вона засміялася.

— Красненько дякую! — Оскар боязко оглянувся: зарості тут підступали майже до самісінької стежки. — Я, мабуть, відмовлюся від такої честі.

— У твоїх жилах ні краплі крові справжнього дослідника! Коли б ти був нащадком справжнього Гумбольдта, для тебе не було б більшої радості, ніж побачити своє ім’я увічненим на сторінках якої-небудь енциклопедії.

— Який сенс у відкритті, про яке навіть нікому розповісти? Що ж до мене, то я вважаю за краще просто лишитися живим. Тепер уся надія на Вілму, — Оскар простежив поглядом за ківі, що безтурботно шастала в чагарнику осторонь стежки. — Ось хто неодмінно попередить нас, якщо ця мерзенна тварюка влаштує на нас засідку!

Близько десятої ранку подорожні зупинилися на перший привал. На землі були розстелені повстяні попони, і Ельза за лічені хвилини приготувала нехитрий сніданок.

Оскар занепокоєно зауважив, що запасів у черезсідельних мішках стає дедалі менше, а поповнити їх нізвідки. В ущелині не було навіть натяку на людське житло, а в заростях не попадалося ні плодів, ні їстівної бульби. Зате води було предосить. Єдина рослина з вигляду була їстівною — великі пістряві боби в довгих стручках, але перевірити на собі їхні властивості ні в кого не виникло особливого бажання.

— Скільки можна дертися вгору та вгору? — бурчав Оскар, намагаючись відкремсати ножем шматок зачерствілої, як камінь, хлібини.

— Саме стільки, скільки знадобиться, щоб знайти Небесну стежку, — сердито кинув Гумбольдт. — Чи в тебе вже пропало бажання мандрувати?

— Ні, але річ у тім…

Учений, не слухаючи його, прихопив кусень хліба і шматок овечого сиру й попрямував на найближче узвишшя. Там він сів і став удивлятися в тіснину, що залишилася позаду ущелини. Вілма зразу пішла за господарем.

— Не звертай уваги, — шепнула Еліза. — Відтоді як з’ясувалося, що слідом за нами йде Волкріс Стоун, Карл Фрідріх сам не свій. Насправді він дуже скритний і стриманий, до того ж абсолютно не вміє говорити про свої почуття.

— А який чоловік уміє про це говорити? — засміялася Шарлотта, кинувши на Оскара такий погляд, від якого він страшенно зніяковів і врізав ножем палець. Ранка виявилася неглибокою, але дуже кровоточила.

— Чорт! — пробурмотів він, намагаючись зупинити кров.

— Почекай, я зараз допоможу тобі.

Шарлотта дістала хусточку, обмотала нею рану й зав’язала на вузол.

— Ось і готово, — сказала вона. — У тебе справжній талант накликати на себе неприємності. Дай сюди ножа, я впораюся сама.

Віднявши у нього черству хлібину, вона заходилася вправно нарізувати її товстими скибами. І раптом запитала:

— У тебе є улюблена книжка?

— Улюблена книжка? — збентежився Оскар. Тут, в ущелині, серед скель і чагарників, таке питання звучало щонайменше дивно. — Н-не знаю.

— Ну, має ж бути в людини хоч якась улюблена книжка? Я думаю, тобі повинен подобатися «Олівер Твіст». У цьому романі головний герой — хлопець, який виріс у притулку.

— Так, Діккенс, загалом, непоганий письменник, — промовив Оскар, усе ще дивуючись. Виявляється, Шарлотта читала не тільки нудні томи з незрозумілими назвами. — Але мені більше до душі пригодницькі романи. Ти чула коли-небудь про Генрі Райдера Хаггарда?

Шарлотта заперечливо похитала головою.

— Це англійський письменник, чиє дитинство минуло в Південній Америці. Його роман «Копальні царя Соломона» неймовірно захопливий. Обов’язково дам тобі почитати, коли знову опинимося вдома.

— Не відмовлюсь. А зараз поглянь, що я прихопила з собою. — Відчинивши сідельну сумку, Шарлотта вийняла з неї пошарпаний том, на оправі якого золотими літерами була відтиснена назва «Карл Бедекер. Південна Америка».

Оскар поглянув на книгу із сумнівом:

— Ну й що? Звичайний путівник.

— Путівник? — докірливо вигукнула дівчина. — Нічого кращого про цей континент я не зустрічала. Прочитай дванадцятий розділ, у якому мова йде про імперію інків, могутню цивілізацію, що існувала в цих краях кілька століть тому!

Оскар без особливого натхнення узяв книгу, погортав і розчаровано зауважив:

— Якась нісенітниця. Тут немає навіть путніх малюнків!

— Ні, — наполягала й далі Шарлотта, — прошу тебе, відкрий сторінку двісті дванадцяту. Там мовиться про конкістадорів Франсіско Пісарро і падіння інкської держави.

Оскар зітхнув. Добре, коли в цьому «бедекері» не просто перелічуються сухі факти. Значно більше його цікавили описи кривавих битв і гонитви за скарбами.

Він уже зібрався взятися до читання, коли його погляд упав на Елізу, яка за весь цей час не промовила ні слова.

— Елізо! — гукнув він.

Відповіді не було.

Темношкіра жінка сиділа на камені трохи віддалік, міцно примружившись і стискаючи в руці якийсь предмет, що відливав металевим блиском.

Оскар придивився: у руці в Елізи була фотографічна пластина!

23

Гаррі Босуелл неспокійно кидався уві сні.

Щойно йому снився дім — його власний невеликий котедж із маленьким садочком у Нью-Джерсі. Симпатична сусідка весело помахала йому рукою з-за огорожі. Раптом фарби зблякли, контури розпливлися, і перед ним постала геть інша картина.

Він знову був в ущелині Колка, на самому початку свого шляху — ще до того, як йому вдалося наткнутися на Небесну стежку. Місцевість навколо нагадувала поруйноване кладовище, а розколені кам’яні брили гігантського осипу були схожі на могильні плити.

Цей пейзаж навіював підсвідомий жах. Ще зовсім недавно він пробирався через густий гірський ліс, але раптом уся рослинність зникла. Перед ним розстилалася зовсім гола гірська улоговина. І щойно він зібрався пройти трохи вперед, щоб розвідати шлях, як позаду пролунало тужливе іржання, в якому чулася мука.

Його мул!

Звичайний мул, нав’ючений запасами й фотографічним устаткуванням, плентався за Босуеллом, іноді відстаючи, коли йому траплявся п’ятачок грунту, вкритий травою. Але зараз, судячи з іржання, сталося щось серйозне. Можливо, тварина поранилась або вивихнула суглоб.

Мулові крики не стихали, і коли Гаррі нарешті його відшукав, підтвердилися його найгірші побоювання. Тварина оступилася, а її задня нога потрапила в розколину скелі. Морда мула була вкрита піною, несамовиті очі оберталися, немов він благав господаря не кидати його в біді.

— Оце так! — вигукнув Босуелл. — Що це ти тут затіяв, хлопче? Ну-ну, не панікуй, наберися терпцю, зараз я тебе витягну.

Одначе, це виявилося не так просто, як на перший погляд. Нога мула міцно засіла в розколині аж до стегна, а її переляканий на смерть власник так панікував, що фотографові знай доводилося ухилятися від безладних ударів передніх копит. Лише з третьої спроби йому вдалося звільнити тварину з кам’яної пастки. Обстеживши копито й кісточку мула, Гаррі виявив кілька значних саден, але всі кістки були цілі.

Змучений, спітнілий, він опустився на землю, вийняв із сідельної сумки флягу і трохи надпив. Він уже загвинчував кришку фляги, коли йому на око потрапив камінь, що стирчав поряд із розколиною. На ньому були нашкрябані дивні знаки.

Та чи знаки це? Він підвівся, ступив кілька кроків до каменя і взявся очищати його від плям лишайника й пилу. Тепер остаточно стало ясно, що перед ним — не випадкові подряпини, що виникли під час чергового каменепаду.

Гаррі вийняв записник і почав змальовувати символ за символом. А коли закінчив, щось глибоко всередині підказало йому, що він стоїть на порозі відкриття.

Якого? Поки він не знав. Але символи на камені вже починали говорити.

Босуелл досить довго прожив у Перу, щоб вивчити кечуа — мову, якою володіли майже всі перуанські індіанці. Це був свого роду «міжплемінний» засіб спілкування. Але кечуа була розмовною мовою, писемності на ній не існувало, якщо не вважати письмом кіпу — особливу форму збереження важливих відомостей за допомогою комбінацій вузликів і петель на нитках, що звисають із спеціально для цього призначеного намиста.

Символи, які він змалював до свого блокнота, як дві краплі води були схожі на кіпу, тільки викарбувані на камені. Гаррі не був фахівцем із вузликового письма, але й він зумів зрозуміти — йдеться тут про стежку, що веде в небеса.

У цьому щось було. Небеса небесами, але, можливо, знаки вказують шлях до нікому не відомої фортеці інків, схованої в тутешніх горах? Із другого боку, він був готовий піти куди завгодно, тільки б швидше забратися з цієї мертвої долини.

Він знову придивився: знаки утворювали якусь систему, деякі з них указували на орієнтири — скелі певної форми, і визначали послідовність, у якій належало пересуватися від орієнтира до орієнтира.

Пам’ятаючи про нещасний випадок із мулом, він з величезною обережністю рушив у напрямі, який вказував перший символ. Крок за кроком, глибоко зосереджений, щоб не зробити ані найменшої помилки.

Так минула година, і стежка, і завалена уламками улоговина лишилися далеко позаду. Тепер він підіймався пологим схилом гори — назустріч невідомому.

Гаррі Босуелл розплющив очі. Його дихання було уривчастим, серце билося вдвічі частіше ніж зазвичай, шкіру вкривав липкий піт. Під собою він відчував тверді дошки спального настилу, пітьма вгорі ховала стелю його в’язниці. При цьому він почувався так, ніби хтось чужий побував у нього в голові і копирсався в його найпотаємніших думках.

…Темношкіра жінка прокинулася, немов випірнувши на поверхню з глибокого чорторию.

І перше, що вона побачила, були обличчя Оскара і Шарлотти. Хлопець прикладав хусточку, змочену крижаною водою до її чола, а дівчина тримала її за руку в своїх і ніжно погладжувала.

— Вхід… — знесилено прошепотіла Еліза. — Тепер я знаю, де розташований вхід.

— Про що ти кажеш, Елізо? — здивовано дивився на неї Оскар.

Жінка промовила, ледь задихаючись: «Босуелл живий. Він… — проте закінчити фразу їй не вдалося: її перервав різкий крик Гумбольдта.

Всі разом повернули обличчя до узвишшя, яке вчений вибрав за спостережний пункт. Карл Фрідріх Гумбольдт, який на повний зріст стояв на пласкій вершині, махав рукою, одночасно кричачи:

— Вони вже поруч!.. Швидше! Збирайте манатки, ми повинні негайно забратися звідси!..

24

Волкріс Стоун ніяк не могла дати раду своєму хвилюванню.

Піднісши потужний бінокль до очей, вона дивилася на схід. Це він, Карл Фрідріх! Його високу, все ще міцну постать і незвичайної форми ніс неможливо з кимось сплутати. Не так уже він змінився за минулі роки. Хіба що волосся поріділо та на скронях з’явилася сивина, але це тільки надає йому імпозантності.

Чим він зайнятий? У руках у нього такий самий бінокль, його об’єктиви націлені просто туди, де зараз вона, і, певна річ, він її впізнав. Не так це вже й важко — попри те, що минуло аж двадцять років, вона у чудовій формі.

Що вона прочитає в його очах, коли він опустить бінокль? Страх, усвідомлення провини чи, може, радість?

Здавалося, минула вічність, перш ніж він відірвав бінокль від очей, і вона змогла поглянути на його обличчя — сухе, тверде, немов вирізьблене з граніту. Різкі складки навколо рота й очі, в яких світиться непохитна воля. Ані усмішки, ані вітання. Ні, ця людина не проситиме в неї вибачення. Навіть коли знає, що зробила помилку. Мабуть, він навіть не здогадується, скільки горя він завдав їй тоді, в Китаї!

Гумбольдт повільно відвернувся, змахнув рукою, щось гукнув і почав квапливо спускатися зі свого спостережного майданчика.

Волкріс відчула, як у грудях у неї закипає гнів.

Добре, нехай. Скоро ми покінчимо з його зарозумілістю і гординею. Вона має намір здолати його, і не деінде, а на його власній території. Ніщо не може уразити вченого болючіше, ніж інтелектуальний програш суперникові в науці. Саме це вона і зробить: украде велике відкриття прямо у нього з-під носа. І йому доведеться відступити з порожніми руками — невдахою, з якого потішатимуться колеги.

Вона сунула бінокль у сідельну сумку, розвернула коня й поскакала до Пеппера.

Цей боягузливий тип чекав на неї внизу, не випускаючи з рук рушниці. З тієї хвилини, як вони виявили сліди ночівлі Гумбольдта і його людей, а поряд останки жахливої тварюки, він чіплявся за неї, як потопаючий за соломинку, і весь час тремтів від страху. Не кажучи про те, що тепер йому всюди ввижалися монстри, він не міг змусити себе проїхати на коні крутим схилом і взагалі став для неї тягарем. Без Пеппера вона вже давним-давно наздогнала б Гумбольдта.

— Ворушіться, Пеппере. Гумбольдт за дві милі попереду нас. Я його бачила. Якщо ми поквапимось, то ще до настання ночі наздоженемо їх.

— Стривайте, стривайте! — Редактор аж підскочив у сідлі. — То він вас бачив?

— Гадаю, що так.

— Тоді ми в жодному разі не повинні діяти необдумано. Разом із Гумбольдтом їх четверо. Скажіть, Волкріс, чого ви добиваєтесь? Хочете наздогнати їх і зчепитися з ними?

— Це станеться так чи так. Ми не зможемо обігнати їх непоміченими, тим паче в ущелині, де двом мулам годі роз’їхатись!

— Їй-богу, не знаю… — Пеппер нерішуче поглянув на неї. — Все це здається мені дуже ризикованим. Якщо вірити чуткам, Гумбольдт не з тих, хто дозволяє обійти себе на прямій. Усі вони озброєні. А що, як зав’яжеться бій?

Волкріс недбало поплескала по сумці, в якій лежала її зброя.

— Щодо цього не турбуйтеся. Він не зважиться, хоча б тому, що добре знає мене. У нього просто немає жодних шансів.

— Усе це дуже, дуже нелегко…

— Пеппере, ви фантастичний боягуз. Через вас ми втратимо все на світі. Якщо ми розраховуємо добитися успіху, нам так чи інакше доведеться розпочати боротьбу з Гумбольдтом та його людьми. Отже, вирішуйте!

Вона відчувала, що починає втрачати контроль над собою.

— У вас завжди в голові лише крайнощі, Волкріс, — сумно повів мову Пеппер. — Чорне — біле, добро — зло. А чи не спробувати вам навчитися знаходити якусь середину? Куди розумніше було б об’єднати наші зусилля, уклавши союз із Гумбольдтом та його людьми. У будь-якому разі шанси на успіх тільки зростуть, хіба ні?

— Ніяких компромісів із Гумбольдтом бути не може, — люто прошипіла Волкріс. — Йому не можна довіряти. Я знаю його і суджу з власного гіркого досвіду!

— Авжеж, звичайно. Ви розповідали. Але скільки років минуло відтоді? П’ятнадцять? Двадцять? За такий час будь-яка людина може змінитися.

— Він не з тих, хто змінюється.

— Звідки вам знати?

— Знаю, і баста!

— А проте, ми будемо дотримуватися колишньої тактики. — Пеппер трохи підвищив голос. — Поки що я керую цією експедицією і приймаю рішення. Ми будемо абсолютно пасивні, не робитимемо ніяких демонстративних кроків. Гумбольдт знає, що ми його переслідуємо. Якщо він залишиться на місці й дочекається нас — добре. Якщо спробує втекти — ми йтимемо за ним доти, поки він переконається в тому, що йому не залишається нічого іншого, як об’єднатися з нами. Я цілком ясно висловлююся?

Він запитливо поглянув на жінку.

Волкріс прикусила губу. Зараз вона проклинала себе за те, що проговорилася про своє знайомство з Гумбольдом та їхні стосунки.

Але тепер пізно шкодувати про це. Доводиться визнати, що їй не вдалося переконати Пеппера. Що ж, вона досить довго дозволяла йому помітати собою, а зараз цьому приходить край. Час брати ситуацію в свої руки.

— Ви бос, — з очевидним небажанням сказала вона. — Хай буде по-вашому, хоча я діяла б зовсім інакше… Ох, диявол!.. — її права ступня раптом вислизнула із стремена. — Здається, щось із пряжкою… Їдьте поки вперед, а я за мить вас наздожену.

Волкріс спішилась і почала морочитися із стременом.

Макс кивнув і повільно поїхав угору по стежці. Вона почекала, поки редактор сховається за найближчими деревами, і за лічені секунди затягнула стремено.

Все це дозволило Волкріс хоч би на короткий час залишитися наодинці з собою і внутрішньо зібратися. Гумбольдт бачив її, а цю людину не можна недооцінювати. З усіх чоловіків, яких їй доводилося зустрічати, тільки він здавався цій жінці рівним їй. Уже в монастирі його майстерність воїна справляла сильне враження, і слід було виходити з того, що за минулі роки він його не тільки не втратив, а й удосконалив.

Поміркувавши, вона зупинилася на комбінації із сюрікенів, дротиків та ласо. Плюс кольт сорок четвертого калібру. Взагалі-то, до вогнепальної зброї Волкріс ставилася зневажливо, але тут випадок особливий, і без нього не обійтися. Прикріпивши спорядження до сідла так, щоб у будь-яку мить можна було ним скористатися, вона прикрила свій арсенал ласо, легко злетіла в сідло і галопом помчала услід за Пеппером.

Наздогнавши редактора, жінка насамперед узялася за ласо. Кілька свистячих обертів у повітрі над головою, точний кидок — і петля намертво захлеснулася навколо Максового корпуса. Відтак — короткий ривок.

Здивовано скрикнувши, Пеппер вилетів із сідла, а його рушниця з брязкотом покотилася по камінню. Волкріс скочила на землю й кількома точними рухами зв’язала свого «боса».

— Невеличкі зміни в штатному розкладі, — сказала вона у відповідь на його приголомшений погляд. — Я не можу допустити, щоб ви й надалі нас втримували. Вандербілт найняв мене не для того, аби я сиділа склавши руки. З цієї хвилини операцією керую я, а отже, дію так, як визнаю за потрібне.

Без найменшого зусилля Волкріс звалила тіло свого супутника поперек сідла, прив’язала його ласо й заткнула рота нещасного редактора кляпом, потурбувавшись лише про те, щоб він не сповз додолу і не виплюнув кляп у найбільш непідходящий момент. І хоч як звивався Макс, намагаючись виборсатися, все було дарма.

Наостанок Волкріс підібрала з землі його рушницю і приторочила її до сідла свого коня зі словами:

— Вам, Пеппере, вона більше не знадобиться!

Відтак вона скочила в сідло, спіймала поводи Максового коня й пустила обох скакунів чвалом.

25

— Ми повинні негайно покинути це місце. У вас усе готово? Швидше, швидше, друзі!

Гумбольдт похапцем розсовував по сумках і пакунках усе, що траплялося під руку. Фотографічну пластину він запхнув до внутрішньої кишені свого похідного сюртука, а потім із клацанням розкрив свій саквояж зі зброєю. Перед Оскаром постав цілий арсенал знарядь убивства. Вийнявши свій випробуваний багатозарядний арбалет, учений перевірив, чи є стріли в барабані автоматичного заряджання.

— Що ти там угледів? — У голосі Шарлотти чувся неприхований переляк.

— Це Волкріс, — відповів Гумбольдт. — Вона менш ніж за дві милі звідси і теж помітила нас. Вона знає, що тут, у цій ущелині, ми як миші в мишоловці. Тікати нам нікуди, лишається одне — захищатися…

— Еліза знає, де починається таємна стежка, — випалив Оскар. — У неї тільки що знову було видіння!

Гумбольдтова рука завмерла в повітрі.

— Ти серйозно?

— Це десь зовсім поруч.

— Де саме?

— Я дізнаюся, як тільки ми опинимося поблизу, — промовила Еліза. — Я мала контакт із Босуеллом і зрозуміла, в чому тут річ.

Гумбольдт якусь мить вагався, вирішуючи, потім коротко кинув:

— Добре. Принаймні, варто спробувати. Вперед!

Еліза скакала на чолі кавалькади — тільки вона могла розпізнати приховані знаки, за якими можна знайти вхід на стежку. Шарлотта й Оскар їхали за нею, а Гумбольдт прикривав супутників іззаду.

Дорога як і раніше йшла вгору, а місцевість навколо ставала все більш дикою і непрохідною. Власне, і дорогою це вже не можна було назвати. Всюди громадилися тріщинуваті брили гірської породи, які доводилося об’їжджати, щоб мули не поранились.

Вони не проїхали й кілометра, як шлях їм перепинила величезна скеля — немов добра половина сусідньої гори впала прямо в ущелину. Під’їхавши, втікачі побачили біля підніжжя скелі вузьку розколину, з якої витікала стрімка Колка. Зліва від потоку виднілася якась подоба карнизу, і всім довелося спішитися, щоб провести мулів через небезпечну ділянку.

Розколина виявилася глибокою печерою. Тут стояв сильний шум — води річки з гуркотом тягнули в руслі безліч дрібного каміння. Із склепіння звисали кошлаті пасма вологолюбного моху, а повітря було насичене найдрібнішими краплями води, від яких карниз, по якому рухалися подорожні, ставав неймовірно слизьким.

На щастя, за півсотні метрів показався вихід. Розколина залишилася позаду, і перед ними відкрилася широка улоговина з півкілометра в діаметрі. Річка перетинала її посередині, а решту всього простору вкривало нагромадження великих і малих кам’яних брил. Дивно, але багато з них мали правильну форму і здавалися створеними рукою людини.

Усі четверо сіли в сідла і продовжували шлях, але як тільки вони опинилися в центрі улоговини, Еліза зупинила мула і скинула руку вгору.

— Тут, — сказала вона. — Це місце я бачила в Босуеллових думках.

— Отже, звідси починається стежка, що веде до верхнього краю ущелини? — із сумнівом запитав Гумбольдт, оглядаючи околиці.

З усіх боків улоговина була оточена прямовис ними скелями, що здіймалися в надхмарну височінь. Ніде поблизу не було видно ні уступів, ні сходинок, ні вирубаних у камені жолобів. Нічого такого, що могло б допомогти піднятися. А дертися по вертикальних стінах було рівнозначно самогубству.

— Сюди, — сказала Еліза, показуючи ліворуч. — Ідіть за мною!

Вона спішилася, зійшла зі стежки і квапливо попростувала між кам’яними нагромадженнями. Незабаром Еліза зникла з очей, і решті нічого не лишалося, як піти за нею.

Пройшовши з півсотні метрів, подорожні зупинилися перед вузькою розколиною, скраю якої височів валун, помережаний дивними значками.

— Пізнаєте? — схвильовано вигукнула Шарлотта. — Це ж ті самі знаки, які Босуелл накреслив на зворотному боці фотопластини. Тут є символи, пов’язані зі словами «стежка» і «дощ» мовою кечуа. Отже, Небесна стежка має починатися десь тут.

— Так, але де саме? — Гумбольдт задумливо розглянувся. — Я не бачу тут нічого схожого.

Еліза приклала долоню до чола і поринула в себе. Минув деякий час, і вона розчаровано похитала головою.

— Я, звичайно, винна, — з гіркотою сказала вона. — Але образи змінювалися дуже швидко, і я не все зуміла запам’ятати точно. Босуелл рухався, орієнтуючись за каменями певної форми, причому важливий був порядок, у якому він ішов від орієнтира до орієнтира. Але яким саме був цей порядок, я не знаю.

— Може, нам удасться це з’ясувати за допомогою інших знаків? — сказала Шарлотта. — Дивіться, на цих каменях теж є написи. І тут, і ось іще…

— По-моєму, — зауважив Оскар, — тут на кожному булижнику повно всякої писанини. Як, ради всього святого, ми знайдемо правильний шлях?

— Спробуй пригадати, — звернувся вчений до Елізи, — в якому напрямі просувався Босуелл?

— Не можу, — відповіла жінка. — Для цього мені потрібно знову запитати пластину, але на це у нас просто немає часу.

Гумбольдт спохмурнів, обличчя його стало ще жорсткішим.

— Спробуймо міркувати логічно, — втрутилася Шарлотта. — Існує шлях, який можна знайти за якимись орієнтирами. Босуеллу це вдалося. Можливо, нам допоможе ось що: існує тільки один камінь, на який нанесено безліч знаків. Зате на інших їх усього один чи кілька. Тут, наприклад, — вона показала на крихітний малюнок біля самої основи одного з валунів, — символ, що означає «три». Причому використовується такий знак не для лічби, а тільки для вимірювання довжини.

— Три… — буркнув Гумбольдт. — Це може бути все, що завгодно: три кроки, три лікті, три метри, три милі. А час, одначе, йде. Все це просто безглуздо…

Він зняв арбалет із плеча і ще раз оглянув зброю.

— Я думаю, пора готуватися до бою. Буде краще, коли ви всі сховаєтеся де-небудь подалі звідси. Я візьму на приціл вихід із печери — кращого місця, щоб зустріти супротивника, не знайти. А ти, Елізо, разом із Шарлоттою й Оскаром рушайте до тих валунів, що праворуч від нас. Скелі вас захистять. І не баріться — лік іде на хвилини!

Оскар, який досі байдуже стояв оддалік, підійшов до каменя і провів кінчиком пальця по вирізьблених знаках, повторюючи їхні контури. Його завжди привертали загадки, а тут перед ним виявилася така, з якою ніхто ніколи ще не стикався. Раптом у нього виникла неясна думка. А що, коли ці знаки не такі складні, як здаються? Можливо, розгадка перед очима у всіх?

Він пройшов близько п’яти метрів від каменя з численними знаками, зупинився і запитав у Шарлотта:

— Ти не знаєш, що означають дві прямі лінії з трьома вузликами посередині?

Дівчина на якусь мить задумалася, потім відповіла:

— Куля. Чи просто — круглий.

Круглий? Оскар оглянувся навколо. Трохи подалі розташовувалася брила з очевидною округлою маківкою, схожою на лисину. Він підійшов до неї впритул і почав вивчати. Під ногами у нього крутилася Вілма, запитливо попискуючи.

Округлий камінь був помітно менший за решту, і йому швидко вдалося відшукати на ньому знак, хоч той і розташовувався майже біля землі. Оскар сів, уважно роздивився його і гукнув:

— Дві лінії, одна коротка, друга довга. На обох по п’ять вузликів у верхній частині.

Шарлотта підбігла до нього.

— Скажи, що ти придумав? — запитала вона. — У тебе є якась ідея?

— Ще не знаю. Всього лише припущення. Швидше кажи, що це означає?

Шарлотта втупилася очима в малюнок.

— Точно не можу сказати. Віддалено схоже на символ ножа, але я не певна.

— Ніж, — пробурмотів Оскар, гарячково роззираючись, — ніж…

— Або меч. Можливо, також клинок.

— А може це позначати вістря?

— Напевно. А що ти маєш на думці?

— Йди за мною, — сказав він і кинувся праворуч — туди, де поряд із вертикально здійнятою скелею височів загострений камінь заввишки кілька метрів, схожий на обеліск або гостро заструганий олівець.

Відшукати наступний знак виявилося важче. Він був на задньому боці обеліска під шаром моху. Оскар дістав свого старого складаного ножика і почав обережно зрізати зелений покрив.

— Ну ж бо, що тут у нас?

Шарлотта нахилилася до нього, і посмішка осяяла її обличчя.

— Це зовсім просто, — вигукнула вона. — Вода! Раптом поряд із ними виникли Еліза і Гумбольдт.

Учений вочевидь нервував.

— Чим ви тут займаєтеся, друзі мої? — схвильовано промовив він. — Я ж наказав вам рушати з Елізою до укриття!

— Тс-с-с! — Оскар приклав палець до губ. — Чуєте?

Шарлотта прислухалася й кивнула.

— Вода, — сказала вона. — Все правильно!

26

Оскар пробіг із півсотні метрів уздовж підніжжя прямовисної скелі і зупинився. Плюскіт води лунав зовсім поруч, і незабаром він побачив маленький струмочок, який витікав, як здавалося на перший погляд, прямо з тріщини в камені. Але, підійшовши ближче, він побачив, що струмок не витікає зі скелі, а тече, огинаючи її. Величезну кам’яну брилу під кутом приблизно 45 градусів розтинала широка тріщина, при цьому вся її нижня частина була зміщена десь на метр уперед. У цій виступаючій частині виднілося півтораметрове заглиблення, свого роду жолоб, спрямований угору, у дні якого були вирубані сходи. Сходи!

Оскар затамував подих. Праворуч від жолоба тягнувся кам’яний бар’єр, який можна було використати як поручень. І струмочок, на який Оскар наткнувся біля підніжжя, жваво збігав по цих сходинках звідкись зверху — звідти, куди вели ці висічені невідомо ким і невідомо коли сходи. На висоті близько двадцяти метрів жолоб круто повертав і зникав за виступом скелі, немов запрошуючи поглянути — що там, за поворотом.

Як вони раніше не помітили цих кам’яних сходів?

Він ступив кілька кроків убік — і жолоб разом із сходинками зник. Повернувся — він знову був тут. За найменшої зміни точки зору картина так мінялася, що скеля здавалася суцільним монолітом, прямовисною і неприступною твердинею. Приголомшлива ілюзія!

Він набрав якнайбільше повітрю і закричав: «Вона тут! Ідіть сюди! Я знайшов Небесну стежку!»

У цю хвилину він забув про все — нарешті йому вдалося зробити щось незвичайне. Проте поки члени маленької експедиції, що скупчилися біля скелі, вихваляли Оскарову кмітливість і милувалися сходинками, висіченими в твердому базальті, їхню увагу привернув незвичний шум. Він лунав з отвору розколини, через який вони проникли в улоговину, і, підхоплений луною, далеко розкочувався серед нагромаджень скель. Не впізнати його було неможливо — то був цокіт підков!

— Вони вже поряд! — вигукнув Гумбольдт. — Швидше до мулів! Хапайте мішки з харчами, сумки — все, що зможете понести в руках, і миттю повертайтеся до Небесної стежки!

— Що ти задумав? — спантеличено запитала Еліза. — Ти хочеш кинути мулів?

— Можливо, нам усе-таки вдасться обдурити переслідувачів… — відповів учений, уже біжучи. — І хоч би як там було, стежка все одно не призначена для руху з в’ючними тваринами.

Буквально за лічені секунди найнеобхідніший вантаж був розподілений між супутниками. Кожен узяв саме стільки, скільки міг понести, і знадобилося ще кілька хвилин, щоб повернутися до підніжжя скелі, біля якої починалася Небесна стежка. Гумбольдт, який завдав на плечі собі всю зброю та більшу частину наукових інструментів, наприкінці цвьохнув кожного з мулів батогом, і тварини, не звиклі до такого обходження, з переляканим іржанням поскакали вглиб улоговини, де котила свої води річка.

Діставшись до початку таємної стежки, четвірка поспішно піднялися вгору сходами на два десятки метрів — до того місця, де жолоб, у якому зникала стежка, повертав. Сховавшись за виступом скелі, вони затаїлися і стали прислухатися.

Віддалене цокання копит, яке досі лунало над улоговиною цілком виразно, раптом замовкло.

В ущелині запала напружена тиша.

Волкріс Стоун зупинила коня, спішилася і вийняла з кобури кольт.

Попереду стежка упірнала в розколину скелі, що перегородила в цьому місці ущелину. Річка проклала собі шлях крізь основу скельного масиву, і, судячи з усього, тим-таки шляхом належало скористатися і їй.

Кращого місця для засідки не знайти; тому зараз потрібна гранична обережність і зібраність. На місці Гумбольдта вона б зустріла переслідувачів саме тут. Напевно зараз він лежить за каменями по той бік розколини, очікуючи, поки вона опиниться біля виходу з неї. Але цієї приємності вона йому не зробить.

Прив’язавши обох коней до сухого дерева, Волкріс почала видиратися вгору по скелі. Позаду неї Макс раптом завовтузився на спині коня, видаючи здавлені звуки. Вона зупинилася, кинула на нього швидкий погляд і подерлася далі. Про Пеппера можна не турбуватися — він упакований надійно, як подарунок до Різдва.

Підіймаючись по кам’янистому осипу, вона роздумувала про те, як він поведеться, коли його звільнити, — а зробити це рано чи пізно доведеться. Змириться зі своїм становищем чи знову почне протестувати? Принаймні, це питання залишиться відкритим до того часу, поки вона не покінчить із Гумбольдтом.

Діставшись до відносно пласкої вершини скелі, Волкріс розпласталася на каменях і, з кольтом напоготів, поповзла вперед і незабаром досягла місця, звідки чудово проглядалась улоговина, розташована по той бік.

Це була дивна, абсолютно позбавлена життя місцевість. З убогого ґрунту, подекуди порослого висохлими злаками, у величезній кількості стирчали скельні уламки всіляких форм і розмірів, немов розколені надмогильні плити. Посеред улоговини звивалася Колка, яка утворювала тут кілька невеликих порогів. Проте ніяких слідів Гумбольдта і його почту не було видно.

Вона завмерла і кілька хвилин пильно спостерігала за улоговиною, намагаючись помітити хоч який-небудь рух. Марно — навіть мулів не було видно. Але при цьому вона могла б присягнутися, що ще зовсім недавно крізь шум річки чула дзвінкий цокіт їхніх копит і перелякане іржання.

Ясно тільки одне — у безпосередній близькості до виходу з розколини, через яку їй належало пробратися, засідки немає. Почекавши ще трохи, Волкріс стрімко зісковзнула по схилу, відв’язала коней і повела їх до проходу в скелі. За два кроки від неї пінилася й вирувала річка. Останні метри вона подолала з крайньою обережністю — на її місці так учинив би будь-який професіонал.

Біля виходу з розколини вона зупинилася. Роззирнулася, підкинула револьвер, звела курок і повела стволом з одного боку в інший. Потім пролунав постріл, який луна перетворила на пекельний гуркіт.

Волкріс вистрелила ще раз, потім ще, і стала чекати, поки стихне гуркіт відлуння. Нічого. Ніяких ознак супротивника. Волкріс сіла, вдивляючись у сліди в куряві. Ось вони — відбитки копит мулів!

Пружинистим стрибком вона знову злетіла в сідло. Який жаль! Вона так сподівалася, що Гумбольдт усе-таки стане з нею до відкритого бою. Той, яким він був раніше, зробив би саме так. Але, схоже, вона його переоцінила.

Давши остроги коневі, Волкріс почала спускатися в улоговину.

27

Постріли давно відгриміли, але Оскар тільки зараз зважився виглянути з укриття. Серце шалено калатало. Затамувавши віддих, він обережно висунувся з-за виступу й окинув поглядом улоговину. Стежкою, яка привела їх сюди, їхала жінка на сірому в яблуках коні. Її вогняно-червоний плащ і таке саме яскраве довге волосся розвівалися на ходу. На жінці були бриджі для верхової їзди і виблискуючі чорні шкіряні чоботи зі срібними шпорами. У кобурі на стегнах виднілася рукоять нікельованого револьвера. На спині в перев’язі висів меч у піхвах.

За жінкою їхав верхи чоловік. Хоча сказати «верхи» було б великим перебільшенням. Він був перекинутий лицем униз через сідло і міцно зв’язаний, немов баран, якого везуть на забій. Жінка раз у раз обнишпорювала очима долину, і від її погляду нічого не могло сховатися. Нарешті вона повернула голову, і погляд її спрямувався ледь не прямо на Оскара.

Він відчув, як чиясь рука схопила його за комір і рвонула назад.

— Негайно в укриття!

Гумбольдт виглядав украй схвильованим. Шарлотта тримала Вілму на руках, затискуючи їй рукою дзьоба. Трохи почекавши, учений знову визирнув. Уважно оглянувши в бінокль улоговину, він стиха промовив:

— Здається, пронесло. Вона не помітила нас, а сліди мулів збили її з пантелику!

Оскар знову висунувся з-за виступу. Дивна кавалькада була вже біля дальнього краю улоговини. Коли коні й вершники остаточно зникли за скелями, Гумбольдт сказав:

— Спрацювало! Тепер іншої дороги у нас немає — тільки вгору.

— А як же з мулами? — запитала Шарлотта.

— Волкріс побачить їх дуже скоро. І якщо зрозуміє, в чому річ, то відразу повернеться. До цього часу нам треба забратися звідси, і якнайдалі. Отже, вперед і вгору!

Оскар сунув Вілму до свого рюкзака — так, що з нього виглядали тільки голова ківі та довгий дзьоб. Птах крутив головою, а його живі очі, повні цікавості, обстежували околиці.

— А якщо вона наткнеться на таємну стежку?

Гумбольдт промовчав. Питання не вимагало відповіді, тому що відповідь була в ньому самому…

Волкріс натягнула поводи. Її кінь труснув гривою і зупинився.

Жінка спішилася й неквапливо пішла туди, де паслися мули. Тварини зібралися разом на краю улоговини, за два кроки від маленького гайка, і поскубували жорстку траву.

Оголивши меча, Волкріс зупинилась і якнайуважніше оглянула місцевість. Вона зовсім не підходила для засідки, але обставини змушували жінку дотримувати всіх застережних заходів.

Підійшовши впритул до тварин, вона поплескала одного з мулів по крутому боку.

— Спокійно, спокійно! — неголосно сказала вона. — Куди ж запропастилися ваші господарі, га? Невже ви тут самі-самісінькі, і ніхто вас не пильнує?

На звук її слів мули з цікавістю підвели голови. Вона піднесла руку до ніздрів одного з них, і той не виявив ані найменшого хвилювання. Вірна ознака, що поруч немає засідки. Інакше мули б інстинктивно прищулювали вуха.

Обстеживши гайок, Волкріс засунула меч у піхви. Гумбольдт зник, немов розчинився в повітрі. Прокляття! Якимсь чином йому вдалося обкрутити її круг пальця.

Намагаючись зрозуміти, що сталося, вона почала обшукувати черезсідельні сумки. Там виявилося багато одягу, до сідел були приторочені намети й циновки для сну, але не знайшлося ні крихти їстівного. Також не було Гумбольдтових приладів та його зброї. Крім того, знайшлося кілька гаків, якими користуються для сходження на скелі, дві гасові лампи і моток міцної мотузки. Складалося враження, що Гумбольдт і його супутники поспіхом зібрали найнеобхідніше, відпустили мулів, а самі десь притаїлися.

Питання лише в тому, де саме.

На землі залишилися відбитки підків, але людських слідів серед них не було. Жодного.

Вилаявшись крізь зуби, вона взялася до діла.

За лічені хвилини зв’язала мулів між собою і прикріпила поводи першого з них до луки сідла Пепперового коня. Поки вона це робила, редактор кидав на неї люті погляди і, трохи поміркувавши, Волкріс вирішила вийняти кляп у нього з рота.

Ковтнувши повітря, Макс заревів:

— Ви хитра, підступна тварюка, яка…

— Це була всього лише проба, — незворушно сказала жінка. — Якщо ви кричатимете і ускладнюватимете мені життя, я поверну кляп на місце.

Пеппер замовк, задихнувшись від люті.

Підхопивши поводи, Волкріс повела караван із двох коней і четвірки мулів назад в улоговину. Через кожні кілька кроків вона зупинялася, щоб уважніше вивчити сліди. Досягнувши центральної частий улоговини, вона знову зупинилася — але ця зупинка була куди тривалішою.

Тут з’явилися сліди взуття — кілька великих і кілька помітно меншого розміру. Між ними попадалися відбитки-хрестики, схожі на пташині.

Жінка закусила губу. Чому вона раніше їх не помітила? Який промах!

— Тут вони спішилися, причому дуже поспішали, — промовила вона вголос. — Але куди міг податися Гумбольдт? Не водою ж їх змило, справді?

В улоговині стояла глибока тиша. Можна було навіть розчути, як високо вгорі, на краю ущелини, гуде вітер. Вона ще раз уважно обстежила все навколо і, нарешті, сказала:

— Не гаймо часу. Спробуймо покластися тільки на власне вміння читати сліди.

У цьому мистецтві з нею могли б позмагатися небагато людей.

Іронічно помахавши Пепперу, Волкріс рушила по спіралі навколо того місця, де вперше виявила сліди взуття, поступово розширюючи кола і захоплюючи все більшу ділянку місцевості. Під ногами було суцільне каміння, на якому не залишається слідів. І лише опинившись на досить значній відстані від коней, вона помітила серед щебеня маленьку білясту плямочку, що поблискувала вологою.

Опустившись навколішки, вона поторкала плямочку кінчиком пальця, а потім понюхала її.

— Пташиний послід, — сказала вона собі. — І зовсім свіжий!

Волкріс підвела голову: прямо перед нею лежав валун, на шорсткому боці якого виділялися дивні темні плями. Вона перебігла до нього — і зразу переконалася, що зовсім недавно тут за допомогою чогось гострого з поверхні каменя здерли мох. На розчищених ділянках проступали якісь значки, які можна було прийняти за випадкові подряпини, але внутрішній голос підказував їй, що тут щось не так.

Вона придивилася: безперечно, то були письмена.

Волкріс квапливо оглянула брили, розташовані по сусідству, і вже не здивувалася, виявивши на них подібні символи. Дивна місцина!

Сухі пасма трави біля брили, на якій знаків виявилося найбільше, були помітно прим’яті. Вона уявила, як Гумбольдт і його супутники стовпилися навколо знахідки. Що б не означали письмена на інших каменях, цей становив для них особливий інтерес.

Прийнявши рішення, вона попрямувала туди, де залишила коней, і насамперед спустила Макса з сідла на землю та звільнила його від пут.

— Тепер, Пеппере, — сказала вона, — настав час відпрацьовувати те, за що вам платить Вандербілт.

Макс лежав нерухомо, з ненавистю дивлячись на жінку. Нарешті він сказав:

— Не дочекаєтесь! З мене досить. Ви, підла й брехлива особа, яку…

Клацання зведеного курка змусило його прикусити язика.

— Ви певні, Пеппере, що хочете закінчити ваше висловлення? — поцікавилася Волкріс.

Макс зміряв її поглядом і понурив голову.

— Так воно краще.

— Що вам, власне, від мене треба? — запитав він, масажуючи затерплі зап’ястя й кісточки і постогнуючи від болю.

— Ви, як мені відомо, знайомі з мовами андських індіанців і стародавньою символікою. Якщо допоможете мені впоратися з однією задачкою, матимете другий шанс.

— А якщо ні?

Замість відповіді вона просто повела вбік стволом кольта.

Вибору не було.

— Можна мені бодай ковток води? — здаючись, промовив редактор.

Волкріс кинула йому бурдюк із водою.

Він пив жадібно, захлинаючись і проливаючи цілющу вологу собі на груди, а коли вгамував спрагу, повернув бурдюк жінці й поцікавився:

— То що ви від мене хочете?

28

Стежка і справді спрямовувалася просто в небо.

Четвірка подорожніх крок за кроком підіймалися стертими сходинками і вищербленими плитами все вище й вище. Угорі, над їхніми головами стежка губилася в тумані. Де-не-де вона була засипана уламками — слідами давніх каменепадів; тут доводилося рухатися дуже обережно, камені «дихали» під ногами, і будь-який необережний рух міг обернутися падінням униз.

Ще більших зусиль вимагало подолання ділянок, що встигли зарости низькорослим, але неймовірно колючим чагарником, гілляччя якого неможливо було віддерти від штанів і чобіт.

Подекуди з розколин стирчали вузлуваті кореневища, за які можна було вхопитися, та й кам’яний виступ, що весь час тягнувся праворуч, теж був дуже до речі. На щастя, поверхня скелі під ногами була шорстка, з багатьма нерівностями, завдяки чому підошви не надто ковзали.

Хоч у цьому їм пощастило, бо оступитися тут означало тільки одне — неминучу смерть.

Через кілька сотень кроків стежка звернула геть від улоговини, яка тепер видніла далеко внизу, завела подорожніх в тісну ущелину, схили якої були вкриті квітучими кактусами, дивними рослинами з великими квітками і плодами завбільшки з тенісний м’яч. Подекуди траплялися дерева з вузлуватими стовбурами, з яких звисали сиві бороди лишайників.

Вони підіймалися ще півгодини, і лише після цього зважилися зробити короткий привал. Напруга далася взнаки — Гумбольдт і його супутники задихалися, їхні обличчя лисніли від поту, а руки й ноги були до крові роздерті колючками. Важко дихаючи, вони попадали на невеликий скельний майданчик, і вчений пустив по колу свою флягу.

— Ну що, Шарлотто, — трохи віддихавшись, запитав Гумбольдт, — ти ще не шкодуєш, що зв’язалася зі своїм дядечком?

Дівчина силувано посміхнулася.

— Нізащо в світі я б не відмовилася від такої мандрівки. У жодній школі я б не дізналася стільки, скільки за ці дні!

— Питання лише в тому, чи зумієш ти довезти ці знання назад додому, — сказав ущипливо Оскар.

— Боягузик, — глузливо відгукнулася Шарлотта.

— Але, між іншим, він має слушність, — підтримав підлітка Гумбольдт. — Потрібна якнайбільша обережність. І не забувайте про долю Босуелла — адже він у полоні. Треба гадати, жителі плоскогір’я не дуже охочі пускати в свої краї чужаків.

Шарлотта насупилась.

— І що, по-твоєму, ми повинні робити, щоб нас не спіткала така сама доля?

— Спробуємо розпочати перемовини, — відповів учений. — За двадцять років контактів з іншими культурами я набув у цьому деякого досвіду. Можливо, нам удасться переконати їх, що наші наміри безкорисливі. Подарунки теж іноді мають неабияке значення. Трохи цукру, мішечок какао і навіть які-небудь барвисті намиста часом роблять дива. — Він підбадьорливо посміхнувся племінниці. — Але для початку непогано б відшукати тих, із ким можна розпочати перемовини, а разом із тим слід молитися, щоб наші переслідувачі не знайшли вхід на Небесну стежку. Я певен, що Волкріс просто так не відмовиться від своїх намірів.

Він нахилився, щоб розправитися з лозиною якоїсь неймовірно чіпкої рослини, що обвилася навколо халяви його чобота, але колючки надто глибоко застрягли в запорошену шкіру. Після кількох безуспішних спроб, Гумбольдт звернувся до Оскара:

— Здається, я бачив у тебе складаний ножик. Чи не позичиш його на хвильку?

— Авжеж, — підліток сунув руку в кишеню штанів, але нічого там не знайшов. В інших кишенях теж було порожньо.

— Чорт, — засмучено сказав Оскар. — Схоже, я десь його загубив!..

Удача!

Волкріс Стоун нахилилася і швидким рухом підняла із землі невеликий предмет — складаний ніж, старенький, він добряче послужив на своєму віку, але був цілком ще придатний. Вона відкрила його і провела великим пальцем по лезу.

— Ідіть швидше сюди, — гукнула вона Пепперу, який з гидливою міною обстежував ґрунт за десять метрів від неї. — Я дещо знайшла.

Підійшовши, Макс похмуро втупився очима в неї. Жінка обдарувала його скупою усмішкою.

— Не дивіться на мене так, містере Пеппер. І не треба все брати так близько до серця. На вашому місці я б тільки раділа, отримавши додатковий шанс. Як по-вашому, що може означати оцей символ на камені?

Макс задумався.

— Хвиля… — буркнув він. — Або дієслово «текти». У будь-якому разі це якось пов’язано з водною стихією.

— Цікаво!

— На кожному камені в цій проклятій улоговині всілякі письмена і символи. Що тут цікавого?

Вона вийняла складаний ніж і показала своєму супутнику:

— Ось це!

Вона випросталася і раптом почала прислухатися.

— Здається, ви тут щойно говорили про воду?

Пеппер кивнув.

Волкріс глибоко вдихнула, і в цьому зітханні чулося виразне полегшення.

— Ну що ж, ходімо, подивимося, звідки тут узявся цей звук.

Не минуло й двох хвилин, як вони надибали джерело. Немов із нізвідки виник жолоб-розколина, а в ньому — сходинки, вирубані в скелі. Стерті за багато століть, вони линули увись і зникали в хмарах. А на найнижчому майданчику було повнісінько зовсім свіжих слідів.

— Ось ти куди зник, друже, — пробурмотіла вона. — І, мабуть, досі гадаєш, що пошив мене в дурні.

Волкріс фиркнула, як розсерджена кішка, і обернулася до свого супутника.

— Вертаймося до коней! Візьмемо з собою саме стільки, щоб можна було безперешкодно рухатися пішки, решту кинемо тут.

— Ви все ще маєте намір ганятися за Гумбольдтом цими страхітливими урвищами?

— Звичайно. Ви що, вважаєте, що я збираюся сидіти в цій дірі склавши руки, тоді як він вільно розгулюватиме плоскогір’ями?

— А що буде з кіньми?

— Не ваш клопіт. Просто відпустимо їх на волю. Улоговина закрита з усіх боків, і подітися їм нікуди. Води й трави, щоб не сконати з голоду, їм вистачить. На відміну від нас — нам-бо доведеться тягнути харчі на собі.

Вона з клацанням закрила лезо складаного ножа. Навіть цей невинний інструмент у руках Волкріс виглядав зброєю.

— Беріть вашого рюкзака, Пеппере, — і вперед. Дорога кожна хвилина.

29

Видимість упала до нуля. Крижаний туман осідав найдрібнішими краплями на шкірі, одежі, взутті, поступово просочуючи їх вогкістю.

Шарлотта підняла комір куртки. Вона просувалася повільно, дивлячись прямо собі під ноги, бо могла бачити лише маленьку ділянку шляху. Кам’яні сходинки давним-давно зникли, змінившись вузькою стежкою, що поступово повертала на захід. Вілма вибралася з Оскарового рюкзака і тепер шастала в навколишніх заростях, то з’являючись, то знову зникаючи в хащі.

Пообіч стежки тут росли незнайомі розлогі дерева, згори донизу вкриті лишайниками. Їх вузлуваті покручені гілки тягнулися до подорожніх, немов лапи гірських тролів. І хоча йти стежкою було набагато легше, ніж сходами, де не було двох однакових за висотою сходинок, Шарлотта відчувала, що її сили от-от вичерпаються. Ноги здавалися чужими й неймовірно важкими, кожен крок давався з великими зусиллями.

Найгірше було те, що вони як і раніше просувалися в суцільному шарі хмарності, а наступний привал — тільки після того, як вони виберуться з хмар. Так вирішив Гумбольд, і, знаючи свого дядечка, вона могла бути впевнена, що він швидше візьме її на плече й понесе сам, аніж змінить своє рішення. І причина всіх цих мук — Волкріс Стоун.

Шарлотта не раз починала гадати, що могло статися між цими двома. Залишити друга чи подругу в халепі — це зовсім не схоже на її дядечка. Навпаки: він радше пожертвує собою, ніж наразить на небезпеку тих, хто з ним зв’язаний. Чому ж він вирішив розлучитися з Волкріс, нічого їй не пояснивши? Що могло стати причиною?

Занурена в свої думки, вона помітила ці дві величезні постаті, що тінями проступили крізь вогку імлу, аж тоді, як до них лишалося два десятки метрів. Шарлотта різко зупинилася, немов наштовхнувшись на перешкоду.

— Дядьку! — стиха погукала вона.

— Я бачу, — не обертаючись, щоб не втратити небезпеку з очей, пошепки відгукнувся Гумбольдт.

У тумані непорушно височіли дві невідомі істоти велетенського зросту в бойовому спорядженні.

— Не рухайтеся! — кинув учений своїм супутникам, повільно та обережно наближаючись до велетнів.

Шарлотту пройняв жах. Рогаті чотириметрові фігури із затиснутими в руках списами завтовшки як середня колода, як і раніше не ворушились, але в них відчувалася така сила, що, здавалося, їм вистачить одного руху, щоб розчавити Гумбольдта. А він уже стояв прямо перед ними.

Якийсь час учений вдивлявся у велетнів, потім обернувся і махнув рукою.

— Ідіть сюди, — гукнув він. — Ніякої небезпеки немає!

Шарлотта перезирнулася з Оскаром та Елізою, набралася духу і зробила перший невпевнений крок. І що ближче вона підходила до загадкових істот, то ясніше ставало, що перед ними — не що інше, як могутні тотемні статуї, чиє єдине призначення — вселяти жах у чужаків.

Очі статуй, спрямовані вдалину, були виготовлені з відшліфованої бірюзи. Тіла складалися із стовбурів сухих дерев, суччя та очерету, майстерно задрапірованих шкурами тварин. Довгоносі обличчя, викарбувані в камені, чимось нагадували небачених птахів.

— У мене немає сумнівів, — сказав Гумбольдт, жестом прокреслюючи невидиму лінію впоперек стежки. — Тут — межа. Ми вступаємо у володіння заклиначів дощу. Думаю, у нас ще є можливість повернути назад. Можливо, остання. Хтось хоче залишитися?

Відповіді не було.

Тієї ж миті зарості навколо стежки заворушились, і весь навколишній ліс почав рухатись. Шарлотта почула схвильоване попискування Вілми, яке нараз урвалося, і раптом побачила їх.

Примарні істоти зростом із восьмилітню дитину, але з широкими плечима й непомірно великими головами стрімко виникали з туману з усіх боків. Їх ставало все більше. Що це — їй ввижається, чи на головах у них і справді роги, а обличчя так само схожі на пташині, як і обличчя статуй-охоронців?

Не в змозі більше стримуватися, Шарлотта закричала.

Волкріс Стоун зупинилася, напружено вслухаючись.

— Ви чули це, Пеппере?

Макс ствердно кивнув.

— Лунало так, ніби когось до смерті налякали.

— І дуже близько, — сказала жінка. — Неймовірно близько. Ширше крок — зараз ми їх наздоженемо!

Гнучким рухом вона витягла меч із піхов. Це був японський дайто — найкраща холодна зброя в світі. Нагартований і вигострений клинок видав майже кришталевий дзвін — здавалося, при першому ж зіткненні з іншою зброєю він розлетиться вщент. Але це було далеко не так — міцність цієї сталі не знала собі рівних.

За такої видимості неможливо покладатися на вогнепальну зброю, і револьвер тут мало чим зарадить. Зате меч не підведе в будь-яких умовах.

Розгонисто крокуючи, Волкріс трохи не летіла вгору по стежці. Пеппер ледве встигав за нею, все більше відстаючи, поки туман остаточно не поглинув його постать. Але жінку це не збентежило — у майбутній битві редактор тільки плутався б у неї під ногами.

Опинившись на лісистій вершині гори, вона зупинилася як укопана. Дві жахливі істоти перепинили їй шлях. Велетенського зросту, широкоплечі й могутні, вони мали непохитний і цілком спокійний вигляд.

Волкріс вагалася лише мить. Вихопивши один із сюрікенів із наплічної кобури, вона невловимим рухом метнула його у ворогів. Пролунало дзижчання, за ним — приглушений удар. Звук був порожнім, немов зброя встромилася в щось неживе, а страховиська не відступили ні на крок.

Тоді, обхопивши руків’я меча обома руками, вона стала в бойову стійку і рушила назустріч велетням, їй вистачило двох-трьох кроків, щоб зрозуміти, що перед нею — муляж, призначений для залякування непроханих гостей.

Підійшовши впритул, вона висмикнула сюрікен, що глибоко встромився в роз’їдену вологою і комахами деревину. Ґрунт навколо був укритий безліччю слідів, а в одному місці виднілися темні плями. Вона нахилилася і пропустила вологий пісок між пальцями, на яких залишилися сліди крові.

Віддалік у траві виявилося щось, що здалося їй невиразно знайомим. Ціпок, завдовжки близько метра з ебенового дерева, увінчаний золотою рукояттю у вигляді левової голови. Вона потягнула за неї — і на світло з’явилася схована в ціпкові тонка і гостра, як бритва, рапіра.

Тепер сумнівів не лишалося: перед нею Гумбольдтовий ціпок, виготовлений багато років тому берлінським зброярем на спеціальне замовлення. Вона була його постійною супутницею вже за часів його навчання в монастирі, і вчений нізащо не розлучився б із нею доброхіть.

Характер слідів також не залишав сумнівів — Гумбольдта і його людей заскочили зненацька і захопили в полон. Волкріс прийшла надто пізно. Знову вона запізнилася!

Нарешті наспів захеканий Пеппер. Він важко дихав, по його обличчю струмками лився піт.

— Слава богу, — прохрипів він, ледве зводячи дух. — Що це за диявольське місце? Що за боввани? — Тільки тепер він помітив тотемні статуї і з жахом вирячився на них. — Куди подівся Гумбольдт?

Жінка не завдала собі клопоту йому відповісти — вона не збиралася марнувати час на пояснення. Гонитву ще не завершено.

Проте за півгодини вона була змушена зупинитися і визнати, що програє змагання. Гумбольдта і тих, хто, очевидячки, його захопив, їм уже не наздогнати.

Пеппер мав такий вигляд, ніби ось-ось помре від виснаження. Упавши на траву, він жадібно припав до фляги, але не встиг зробити й кількох ковтків, як Волкріс відібрала у нього флягу.

— Зараз же припиніть! — зажадала вона. — Ми повинні заощаджувати воду. Хто знає, чи є тут, нагорі, джерела, придатні для пиття!

— Може, і ваша правда… — все ще важко дихаючи, промовив редактор. — Але скажіть мені, Волкріс, що, власне, ви хочете зробити, коли наздоженете Гумбольдта? Ви ж не збираєтеся його вбити?

— Я не варвар, — сухо відповіла жінка. — Зрозуміло, про вбивство не може бути й мови. Я всього лише хочу переконати цю людину, що їй немає ніякого сенсу продовжувати експедицію. Тим паче що без зброї і запасу харчів це удвічі важче.

— Отже, ви хочете позбавити його всього цього? Тобто пограбувати?

— Називайте це як завгодно, — посміхнулася Волкріс. — Я віддаю перевагу іншому терміну: «необхідні заходи». Ми вже дуже близько підійшли до відкриття, і не в моїх правилах ділитися славою з якимсь Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом, самозванцем і сумнівним ученим!

Зробивши короткий ковток, вона загвинтила флягу й поклала її до свого рюкзака.

— Не можу зрозуміти єдиного: як їм вдається пересуватися так стрімко. За моїми розрахунками, ми давно мали б нагнати Гумбольдта чи тих, хто його захопив. Просто якась загадка!

Якийсь час Волкріс вдивлялася в туман, немов намагалася пронизати його поглядом, а потім перевела погляд на Пеппера. Інакше як жалюгідним становище редактора навряд чи можна було назвати.

— У мене є пропозиція, — нарешті сказала вона. — Ми продовжуватимемо погоню ще протягом півгодини. І якщо нічого не вийде, почнемо шукати місце для стоянки. Сьогодні ми все одно більше нічого не зуміємо зробити. Зараз четверта, скоро почне сутеніти, і нам потрібно влаштуватися на нічліг.

— Приймається, — сказав редактор, примушуючи себе підвестися. — Схопимо їх усіх — і квит!

Жінка посміхнулася. Хоча Пеппер і був слабаком, але в почутті гумору йому не відмовиш. Риса вдачі, яка ніколи не виявляється зайвою. Крім того, він був зовсім не дурний. Знання індіанської культури та мови могло дати їм чималу користь. Хто знає, що чекає на них попереду?

— Непогано сказано! Вперед!..

Але півгодини не знадобилося, щоб усе закінчилося якнайнесподіваніше. Стежка обірвалася, і під їхніми ногами розверзлася жахлива прірва, затягнута пеленою хмар.

Стоячи на її краю, ні Волкріс, ні Макс не могли оцінити, яка вона широка і глибока. Край могутнього виступу скелі, на якому вони опинилися, здіймалися дві кам’яні тримальні опори, до яких кріпилися сплетені з рослинних волокон троси підвісного моста, від самого вигляду якого у Пеппера похололо в грудях. Міст тягнувся прямо через прірву, а його протилежний кінець зникав у тумані.

Куди він веде, і що може їх чекати на іншому краю прірви?

Волкріс сіла і приклала долоню до дерев’яного настилу моста.

— Вони пройшли тут зовсім недавно, — сказала вона. — Міст ще погойдується.

— Що тепер нам робити? — запитав Макс. — Підемо за ними?

— Ні. — Вона знову схилила голову, прислухаючись. — Чуєте: шум і ніби приглушені голоси? Це на тому боці.

— Гумбольдт?

Волкріс похитала головою.

— Навряд чи. Швидше, індіанці. Вартові, що охороняють міст.

— І що ж тепер нам робити?

Жінка напружено вслухувалася й далі в звуки, що доносилися з туману.

Раптом почулися квапливі кроки. Вони наближалися, і міст знову почав розгойдуватися. Волкріс стрімко оглянулася: зовсім поруч із мостом ледве помітна стежка звивалася уздовж краю прірви, поступово йдучи вниз.

— Швидше, — сказала вона. — Треба негайно забиратися звідси.

30

Оскар розплющив очі.

Пітьма!

Де він? Що з ними трапилося?

Він підвів голову і спробував зорієнтуватись.

Але чому він нічого не бачить? Він що, осліп? Начебто, ні, — просто його обличчя закрите цупкою тканиною. Здається, йому накинули на голову мішок…

Він спробував позбавитися від мішка, але нічого не вийшло. Руки і ноги щось утримувало. Сонячні промені ледве просочувалися через тканину, повітря всередині мішка було затхлим, дихалося через силу. Він відчував, як теплий вітер обвіває його тіло, але ніяк не міг визначити його положення в просторі. Солоні струмки поту стікали по його обличчю.

Повільно, як тече пісок у пісковому годиннику, поверталася пам’ять. На них напали… Почалася бійка… Він дістав удар по голові, а потім… порожнеча.

Він спробував заговорити, покликати на допомогу, але чиїсь руки миттєво засунули йому в рота кляп. Плечові й колінні суглоби були весь час напружені, він відчував, як погойдується з одного боку в інший, немов маятник.

Раптом Оскар здогадався, що з ним відбувається: він висів горілиць на довгій жердині, немов убита мисливцями косуля, і його несли, причому досить швидко.

А де решта? Їх теж захопили в полон?

Він спробував поворушити руками, але грубі мотузки з рослинних волокон боляче впилися в зап’ястя. Кінчики пальців затерпнули, він їх давно вже не відчував.

Звуки, що долітали до його вух, були незнайомими і збивали з пантелику. Він чув кроки босих ніг, що шльопали по пружних дошках. Поскрипувала жердина, натягалися і слабшали мотузки, а його викрадачі рухалися нерівним кроком, наче весь час перебігали по якихось настилах чи балках. Він навіть уявив собі місто, де самі лише підвісні мости і драбини, — і в пам’яті відразу спливла Босуеллова фотографічна пластина й зафіксовані на ній запаморочливі прірви та прямовисні скелі.

Викрадачі більшу частину шляху мовчали, лише зрідка видаючи два-три слова. Їхні голоси звучали дивно: немов пориви вітру, що ворушать сухий бур’ян. Нічого знайомого, але звучання їхньої мови нагадало йому, як Шарлотта вимовляла слова на кечуа, мовою імперії інків.

Серед інших звуків був один зовсім непояснимий: він віддалено нагадував лопотіння крил птаха, проте, судячи із сили цього звуку, птах мав би бути якихось неймовірних розмірів. Потім у височині щось продзижчало, і незабаром дзижчання розчинилось і затихло десь високо вгорі. Оскара обдав тугий потік повітря, немов над ним проплив повітряний корабель.

Оскар пам’ятав про літальні апарати на фотопластині, про всі ці незліченні крила, штурвали й роздуті вітром вітрила у вишині. Невже все це існує насправді, і Небесна стежка привела їх до міста за хмарами?

У міру того, як тривав їхній шлях, звуковий фон змінювався. Приємне дзижчання наповнило повітря, нагадавши про бджолиний вулик. Спочатку воно було ледве чутним, але поступово стало наростати, і раптом Оскар зрозумів, що це голоси, безліч різних голосів: високих і низьких, глухих і дзвінких, сильних і слабкіших. Від ударів металу об метал здригався ґрунт, повітря наповнював приглушений гул якихось могутніх машин.

Потім у ніс йому вдарив запах горілого дерева, прянощів, трав, смаженого на вогні м’яса. Дзижчання голосів ставало все голоснішим. І хоча підліток нічого не бачив навколо, він легко уявив, як жителі надхмарного міста товпляться навколо, витріщаючись на полоненого, як вони розступаються, пропускаючи носіїв і утворюючи прохід перед ними. До його вух доносилося стримане бурмотіння, а іноді навіть мелодійний сміх. Він майже розумів, про що говорять ці люди. Напевно, про дивних прибульців, про те, для чого вони з’явилися сюди, і як наважилися вторгнутися в їхні володіння.

Раптом голоси почали наростати, стали помітно гучнішими, в них почулася злість, і так тривало доти, поки один із тих, хто супроводжував носіїв, подав коротку команду, після чого все стихло.

Чи були ці істоти насправді людьми? Постаті, що виникли перед ними в тумані на вершині, мали незвичний вигляд — низькорослі, схожі на дітей, силою вони цілком могли зрівнятися з дорослою людиною. Зрозуміло, не з Гумбольдтом, — той був на диво міцний і міг чинити найжорсткіший опір. Проте, швидше за все, до справжньої сутички справа тоді так і не дійшла. Тільки дурень став би вплутуватися в кровопролитну битву на самому початку знайомства з невідомим народом. Адже їхня мета — вивчити його, а не підкорити, і для цього є тільки один шлях — завоювати довіру. Принаймні, так стверджував Гумбольдт.

Тим часом гомін голосів поступово затих, зникли звуки роботи майстерень. Мабуть, центр міста залишився позаду, а отже, саме місто було не таке вже й велике. Судити важко, тим паче, що Оскар під час руху «всліпу» абсолютно втратив відчуття часу. Єдине, чого він зараз хотів, — щоб муки скоріше закінчились, і він зміг би нарешті хоч трохи поспати. Дуже багато чого трапилося останнім часом, а багатоденний перехід у горах, повний труднощів, забрав у нього останні сили.

Немов почувши його думки, носії зупинилися.

Оскар відчув, що його звільняють від пут, потім хтось підхопив його на руки. Скрипнули, відчиняючись, невидимі двері, його підтягли до них і штовхнули вперед. Спіткнувшись, він плюхнувся лицем униз на пружинисту підлогу. Двері зачинилися, зовні загримів засув…

Насамперед Оскар спробував позбавитися від мішка на голові. Він ослабив зав’язки на потилиці, відтак стягнув із себе мішок і відкинув подалі. Прохолодне повітря охолодило розпашіле обличчя, але найголовніше — тепер він міг вільно дихати і бачити навколишній світ.

Він був у кулястому приміщенні діаметром близько трьох метрів. Стіни його були сплетені з пружних стебел якоїсь рослини, за каркас правили товсті жердини, зігнуті дугою, і в цілому все виглядало так, як коли б він опинився всередині велетенського гарбуза. Підлога, трохи увігнута, була виготовлена з того самого матеріалу. Ніяких вікон — тільки замкнуті двері, через які його заштовхнули сюди, і невелика дірка в підлозі, якою, очевидно, користувалися як нужником. Збита з тонких дощечок вузька кушетка, покрита тканиною з грубої вовни, завершувала бідну обстановку. У кутку в напівтемряві виднілися глиняний глечик із водою і тарілка з коржиками.

Нарешті він зможе хоч трохи попоїсти!

Як зголодніла тварина Оскар накинувся на черстві коржики, запиваючи їх водою, і враз доїв геть усі. Ніколи раніше йому не доводилося пробувати нічого смачнішого.

Потім він доповз до кушетки, натягнув на себе покривало і, зітхнувши, склепив повіки.

За мить він уже спав глибоким сном.

31

На світанку другого дня Макс Пеппер прокинувся від того, що в нього затерпла шия. Вночі було нестерпно холодно, а кам’янистий ґрунт не сприяв гарному сну. У нього тріщала голова, йому довелося спати без подушки. Він сумував за своїм ліжком, своїм будинком, своїм садом, за дружиною і дочкою. Інакше кажучи — за всім, що не було пов’язано з цією поїздкою.

— Міс Стоун! — гукнув він.

Відповіді не було.

— Волкріс!

Він підвівся і побачив, що її ковдра зім’ята й відкинута набік, а одяг і взуття жінки зникли. Отже, вона подалася на розвідку.

Макс важко зітхнув. Що за нестримний характер! Рано чи пізно вона, звичайно, повернеться. Але краще б це сталося якомога швидше.

Він підвівся, дістав із рюкзака окраєць хліба, відрізав скибку шинки, відгвинтив кришку фляги з водою і почав снідати.

Як він міг погодитися поїхати сюди? Ніякі гроші на світі не повернуть йому сили і здоров’я, витрачені в цьому поході. І можна бути певним, що Вандербілт виявиться, своїм звичаєм, не надто щедрий. Хоча про це рано говорити — спершу треба все-таки повернутися додому, а коли це станеться, тільки Богу відомо.

Покінчивши зі сніданком, він притулився до скелі й почав масажувати шию. М’язи потилиці зовсім задерев’яніли, і кожен рух завдавав гострого болю. Опустивши голову, він перейшов до легких колових рухів біля основи черепа, як раптом погляд його впив на протилежний бік ущелини.

Туман із настанням ранку розвіявся, гірський масив, що був позаду Макса, відкидав довгу тінь на скелі по той бік прірви. І те, що він там побачив, змусило редактора забути про болі в потилиці, про тугу за батьківщиною і стрімко схопитися на ноги.

Перед його очима відкрилася чарівна панорама міста в хмарах. Такого дивовижного і прекрасного, немов воно зійшло зі сторінок «Тисячі й однієї ночі». М’яке вранішнє світло ковзало по будинках, банях і вежках, забарвлюючи їх у кольори рожевих пелюсток, осявало площі, мости і храми, повислі в повітрі вулиці і платформи. Біло-рожеві площини стін чергувалися з голубуватими тінями, створюючи справжню феєрію кольорів. На мить блиснули позолочені дахи і шпилі, — і ось уже знову все затягло пеленою хмар.

Макс дихав, немов після забігу на довгу дистанцію. Він справді бачив усе це, чи в нього почалися галюцинації? Існує це місто насправді чи йому було дано краєм ока заглянути в рай?

Він до болю в очах вдивлявся в білясті клубки випаровувань, але видіння не поверталося.

За кілька хвилин почувся шурхіт у заростях. Гілки розсунулися, і з кущів з’явилася Волкріс.

— Доброго ранку, — сказав Макс. — Як вам спалося?

— Я відлучилася, щоб постежити за мостом.

— І який результат?

— Подолати його практично неможливо. Четверо чи п’ятеро охоронців, а може, й більше. У будь-якому разі їх досить, аби створити серйозні утруднення.

— Ну, п’ятеро для вас, міс Стоун, — так, дрібниця. З вашою кваліфікацією…

— Киньте ваші жартики, Пеппере. Тут потрібно діяти дуже акуратно. Якщо хоч одному з них удасться втекти, на підмогу миттю з’явиться ціла орава. Наша перевага полягає тільки в раптовості.

— Хіба нам конче треба перебиратися на той бік? — запитав він. — Спостерігати за тим, що відбувається, ми можемо і звідси. Тільки що хмари розійшлися й відкрилося місто на тому боці. Це справді вражаюче видовище!..

— Мені потрібний Гумбольдт — у полоні він чи на волі! — відрізала Волкріс таким тоном, що стало остаточно ясно — будь-які дискусії закінчено.

Сівши поруч, вона відламала шматок хліба й почала неквапливо жувати. У Макса вистачило розуму не продовжувати суперечку — він усе ще добре пам’ятав, як його супутниця вміє поводитися з ласо.

— Мені дуже шкода, — раптом сказала вона, немов їхні думки текли паралельно. — Я маю на увазі те, що відбулося між нами в долині. Але я не могла ризикувати і дозволити Гумбольдтові утекти. Я поводилася… не цілком чесно.

— Не цілком чесно… — посміхнувся Макс. — Ви обійшлися зі мною як із військовополоненим. І поїздку впоперек сідла я забуду ще не скоро. Я вже був подумав, що прийшла моя остання година.

— Я й не чекаю, що ви зрозумієте причину, через яку я так учинила. Я жінка, змушена відстоювати своє місце в світі, яким правлять чоловіки. І мені не раз доводилося протистояти важким ударам долі. Але на кожен я знаходила свою відповідь. Так і з Гумбольдтом. Колись він погордував мною, але цього разу йому мимоволі доведеться приділити мені увагу.

Після досить тривалої мовчанки Макс несподівано запропонував:

— У нас із собою два пристойних біноклі. Найрозумніше в нашому становищі — залягти в укритті неподалік і пильно поспостерігати за мостом протягом дня. Так би мовити, зібрати інформацію. Це напевно краще, ніж із розгону стромляти голову в пащу левові.

Але Волкріс була непохитна. Розправляючись із хлібом і шинкою, вона коротко й твердо промовила:

— Гумбольдт на тому боці, отже, і ми підемо туди. Можливо, міст нам не здолати, але існує ще один шлях, яким можна пробратися до міста.

— Звідки ви це знаєте?

— А ви не ставили собі питання, яким чином Гаррі Босуеллу вдалося туди проникнути?

Макс здивовано втупився очима в жінку.

— Я знаю, як він це зробив. За двісті метрів звідси я дещо надибала, і, боюся, вам це не дуже сподобається. Збирайте рюкзак і йдіть за мною.

За чверть години обоє стояли неподалік від краю обриву, і Пеппер аж рота роззявив, побачивши дивні речі, заховані в чагарнику: три дерев’яні розсувні ніжки з гвинтами для фіксації і з гумовими наконечниками в нижній частині.

Редактор тільки розвів руками від подиву — перед ним був розібраний на частини штатив від фотоапарата, який міг належати тільки Гаррі Босуеллу!

Він нахилився вперед і побачив, що поряд зі штативом лежить і сам фотоапарат. Дерев’яний корпус був у цілком задовільному стані, за винятком кількох подряпин і плям, об’єктив також не постраждав. Судячи з того, як лежали всі предмети, Босуелл ховав їх поспіхом, очевидно, рятуючись втечею. Штатив разом із фотоапаратом важили близько десяти кілограмів, і тягти їх на собі крутими схилами було просто неможливо.

Потім Макс оглянув ґрунт поблизу заростей. Тут знайшлося вугілля від багаття, яке також поспішно погасили, розкидавши жар на всі боки ногами, кілька клаптиків паперу, рештки обгорілої газети й порожня консервна бляшанка з-під свинини з бобами американського виробництва.

Сумнівів не лишалося — фотограф побував тут. Але коли? І що змусило його кинути дорогу фотокамеру і поспішно покинути стоянку? Проте у будь-якому разі, до Нью-Йорка вони повернуться не з порожніми руками…

— Де ви застрягли? — донісся до нього вимогливий оклик із-за виступу скелі. Волкріс уже встигла зникнути з поля зору Пеппера і квапила його.

— А як же камера? — гукнув він услід їй. — Не кидати ж її тут!

— Пізніше, — прозвучала коротка відповідь. — Зараз є речі важливіші.

— Але я думав, що Босуеллова камера…

— Зараз же облиште цю ідіотську камеру і йдіть за мною!

«Ця бісова баба, — промайнуло в голові у Макса, — зажене-таки мене в могилу». Вона весь час тримає його в неймовірній напрузі і змушує вплутуватися в авантюри, на які сам він нізащо не зважився б. У всякому разі (і ця думка чомусь здалася Пепперові втішливою) — він потроху починає звикати до такого життя. Більше того — воно навіть дає йому втіху.

Волкріс чекала його за поворотом стежки, стоячи на краю уступу, який так круто обривався вниз, що мимоволі виникало враження, ніби саме тут має бути кінець світу. Стежка робила плавний поворот, а далі починала круто спускатися уздовж стіни скель.

Макс повільно підійшов до краю обриву і заглянув униз. Боже мій, що за безодня! Від самого погляду в прірву в животі утворилася холодна порожнеча, коліна ослабіли. Нижню і верхню частину неймовірної скельної стіни приховували хмари, і на мить йому здалося, що виступ, на якому вони обоє стояли, ось-ось відколеться від гірського масиву і полетить у долину. Про те, що таке цілком можливо, свідчили величезні брили гірської породи, які він бачив біля підніжжя цього схилу. Зліва від нього починався кам’яний карниз завширшки не більш як півметра — він і був продовженням стежки, якою вони обоє сюди спустилися.

Макс набрав побільше повітря, щоб його серце, що шалено калатало, трохи вгомонилося. Ніколи раніше йому не доводилося бувати в таких місцях, хоча він списав сотні сторінок описами неймовірно красивих ландшафтів — від Ґранд-Каньйона до заповідних Скелястих гір. Але панорама, що зараз відкривалася перед ним, набагато перевершувала всі ці чудеса природи.

— Кінцева зупинка, — стиха пробурмотів він. — Доведеться повертатися…

— Помиляєтеся, містере Пеппер, — різко заперечила Волкріс, і в її очах спалахнули небезпечні вогники. — Невже ви готові здатися? Тепер, коли починається найцікавіше?

Редактор поглянув на карниз, потім боязко покосився на прірву. Шлунок здавила крижана рука.

— Але ж ви це не серйозно, міс Стоун?

— Хіба я схожа на жартунку?

Макс ковтнув слину й подумав: «Кепська справа. А мені ж тільки-тільки почали подобатися пригоди!»

32

Рано-вранці Оскара безцеремонно розбудили. У напівмороці своєї в’язниці він розрізнив п’ять, чи шість постатей навколо себе. Сильні руки схопили підлітка, підняли з тапчана, натягнули йому на голову мішок і зв’язали зап’ястя.

— Відпустіть мене, я ж нічого вам не зробив!.. — закричав він, намагаючись вирватися.

Марно — його знову схопили і витягли назовні з плетеної комірки. Потім повалили на землю, зв’язали додатковими ременями руки і ноги і знову підвісили до жердини. І ось він знову теліпається, як дохлий кролик.

Але що це? Праворуч і ліворуч чуються знайомі голоси: це його друзі!

— Шарлотто! Елізо! Пане Гумбольдт! Ви тут? — загукав Оскар.

— Еге-гей! Я тут!.. — донеслася відповідь, супроводжувана стогонами і лайкою. — Чорт би вас узяв, хіба так поводяться з гостями? Адже ми прийшли до вас із миром!

У Оскара трохи відлягло від серця. Принаймні, тепер він не сам.

Пролунав різкий горловий вигук, і вся процесія почала рухатись. Їх знову поспішно несли через усе місто, але цього разу шлях виявився коротший. Не минуло й п’яти хвилин, як носії зупинилися.

Навколо зашепотіли голоси, почулося скрипіння дверних завіс, і Оскар із невиразною тривогою зрозумів, що їх занесли до приміщення. У повітрі запахло димом спалюваних ароматичних смол. Запах був такий густий, шо підліток закашлявся, і лише через деякий час його легені трохи звикли до задушливої атмосфери. Їх опустили додолу, звільнили руки і ноги й ослабили зашморги мішків на головах. Потім кроки віддалилися.

Оскар почекав хвилину-другу, а потім скинув із голови мішок і роззирнувся.

— Ми самі, — прошепотів він, звертаючись до друзів. — Можна зняти мішки!

Він допоміг їм звільнитися від «головних уборів». На лобі Гумбольдта красувалася чимала ґуля, яку він дістав у сутичці, але жінки виявилися цілі і непошкоджені. Проте все їхнє майно пропало — залишився тільки той одяг, що був на них. Вілми також не було, і лишалося сподіватися, що їхня маленька подружка вціліла і никає десь у навколишніх горах.

Зал, у якому вони були, здавався величезним. Світло смолоскипів відкидало на стіни химерні тіні. Через отвори в даху до приміщення проникали стовпи сонячних променів, у них синіми пасмами клубочився дим курильниць. Висоту банеподібного склепіння, що спиралося на безліч різьблених колон, визначити було неможливо. Підлога складалася зі складного переплетення стебел бамбука, забарвлених у різні кольори, її вкривали строкаті килими, виткані з вовни лами або альпаки.

У центрі залу було чимале підвищення у вигляді ступінчастої піраміди. На її вершині розташовувалися два невеликі, але дуже давні з вигляду обеліски, покриті вяззю таємничих символів. Між ними стояв величезний різьблений трон, на якому, — тут у Оскарж перехопило дух — виднілася чиясь постать.

То була людина-птах, неймовірно схожа на охоронні статуї на межі володінь заклиначів дощу, але значно меншого зросту! Над гачкуватим носом дзьобом світилися два холодні жовті ока. Істота нахилилася вперед, спираючись на дуже гарну, прикрашену золотом і коштовними каменями патерицю. Праворуч від неї стояла невелика клітка, яка здалася Оскарові знайомою. Звідти несподівано донісся неголосний писк.

— Дивіться, — прошепотів він, показуючи на клітку, — там Вілма!

— Тихше, — так само пошепки відгукнувся Гумбольдт. — Зараз не час турбуватися про Вілму!

Вчений підняв угору руки у вітальному жесті і ступив до трону. Ту ж мить приміщення, що здавалося безлюдним, наповнилося рухом. Із потайних ніш і затемнених кутків з’явилися постаті охоронців, їхні списи й алебарди, потрапляючи в сонячні промені, похмуро поблискували. Почувся звук натягуваних тятив могутніх луків.

Щира усмішка застигла на Гумбольдтовому обличчі.

— Добре, добре, умовили, — пробурмотів він, відступаючи назад. — Але спробувати все-таки треба було…

«Ось воно, — уїдливо подумав Оскар, — багатолітня практика встановлення контактів із незнайомими племенами в дії. Що ж тепер буде?» — запитав він себе.

Людина-птах піднялася і, у свою чергу, широко простягла руки.

— Сінчик мунаскайкуна! Вамра ньїст’акуналлай! — промовив він.

Його дзвінкий голос відбився від стін і заповнив усю залу. Позаду полонених почувся шепіт, і охоронці відступили в тінь. Жрець-птах опустив руки і рушив уперед. Довгий шлейф із пір’я тягнувся за ним, коли він сходив униз сходинками підвищення.

Тільки зараз Оскар зрозумів, до чого продумано влаштовано освітлення в цьому приміщенні. Отвори в склепінні розташовувалися так, що жрець весь час був «під прицілом» сонячних променів. Від цього виникало враження, що його постать мерехтить і ніби розчиняється в потоках світла. У той самий час весь інший простір залу потопав у мороці. Кожен, хто вперше потрапив сюди, неминуче мав побачити в істоті, що сиділа на троні, посланця небес, ангела чи щось подібне. Завдяки такому освітленню жрець здавався набагато вищим, ніж був насправді. І лише коли він опинився за кілька кроків від них, Оскар переконався, що людина-птах ледве дістає маківкою йому до підборіддя.

Жрець вимовляв кожне слово співучо, немов читав псалом.

Співаючи і стрясаючи повітря заклинаннями, він почав обходити навколо тісної групки полонених, але, опинившись позаду Шарлотти, раптом зупинився. З-під щільного одіяння, зшитого з пір’я, показалися дві смугляві зморщені руки. Вони потягнулися до волосся дівчини й почали розпрямляти його, укладаючи в якусь подобу віяла. Шишкуваті пальці ніжно погладжували волосся, що вилискувало в світлі смолоскипів щирим золотом.

— Імарайку кунан тута, — шепотів жрець. — Муспайнійпі янанхані лакі футіллататакмі…

Шарлотта стояла не рухаючись. Але на останньому слові жерця дівчина ледве помітно повернула голову і сказала:

— Місквінійпірі рікуні.

Людина-птах видала уривистий горловий крик. Швидкими кроками вона обійшла навколо полонених, як і раніше не зводячи очей із Шарлотти. Коли вона зупинилася перед нею, її дзьоб майже торкнувся обличчя дівчини.

— Інті, майллік Тайтанчикта?

Дівчина кивнула:

— Йана к’ушиньїнпі пакаската.

Жрець відсахнувся. Останні слова Шарлотти подіяли вражаюче. Спочатку він завмер, немов соляний стовп, а потім укляк перед нею.

33

Перший крок — завжди найважчий.

Цією життєвою мудрістю батько напучував семилітнього Макса Пеппера, вперше виряджаючи його до школи. Бог знає, чому він згадав про це саме зараз.

Макс із величезним зусиллям підняв ногу й поставив її на вузький карниз. При цьому жменя щебеню й пилу посипалася вниз. Він прослідкував поглядом за польотом камінців, аж поки вони зникли в тумані прірви, і його занудило.

— А тепер просто зробіть це, — почув він позаду себе Волкріс. — У нас не так багато часу. І що довше ми простовбичимо тут, то вища ймовірність, що нас побачать. Наберіться духу і вперед!

Немов для того, щоб підкріпити свої слова дією, міс Стоун злегка потягнула кінець мотузки, яка, немов пуповина, з’єднувала її і редактора.

— Не квапте мене, — огризнувся Макс. — Для початку мені потрібно трохи звикнути до висоти. Зрештою, не щодня співробітникам «Ґлобал Експлорер» доводиться дертися по скелях на висоті трьох кілометрів!

— Не треба дивитися вниз. Краще уважніше дивіться собі під ноги, — пролунало ззаду. — Цього буде цілком досить. Ну ж бо, вперед!

Макс набрався духу і зосередився на кам’яному карнизі. На вигляд він був досить надійним, якщо не брати до уваги кількох тріщин, через які легко можна було просто переступити. Граніт — міцна порода і витримує значну вагу. Півметрової ширини уступу цілком досить, щоб зберігати рівновагу.

У дитинстві він легко балансував на колоді, чому допомагало розвинене відчуття рівноваги. Перешкоди, перед якими його друзі пасували, здавалися йому нікчемними. Правда, тоді до землі було зовсім близько, хоча в уяві вони з товаришами долали запаморочливі прірви й бурхливі водоспади. Той, хто зривався, вважався загиблим і вибував із гри.

Макс зітхнув. Хто б міг подумати, що ця дитяча забава одного разу обернеться для нього реальністю.

На додачу до всіх інших лих, здійнявся вітер. Він надимав його куртку, кидав пилом в очі, куйовдив волосся. Ні про що не думати, переконував себе Макс, зосередитися на ділянці карниза зо два метри попереду — і все. Це єдине, що цієї хвилини має тебе хвилювати. Перший крок, як відомо, найважчий…

Ці слова він невпинно повторював у думці, а сам, притиснувшись спиною до кам’яної стіни і чіпляючись за найменші виступи, повільно просувався вузьким виступом. Приблизно так, боком, рухаються по піску після відпливу краби. Головним недоліком такого способу була потреба весь час дивитися ліворуч. Від цього терпла шия і крутило між лопатками.

Зрештою він оглянувся і з подивом побачив, що подолав уже більш як п’ятдесят метрів.

— У вас чудово виходить, — підбадьорила його Волкріс, яка легко йшла по карнизу за два кроки позаду. — Бачите он той кущик? Це наша мета.

Цієї миті високо вгорі пролунав пронизливий крик.

Подібного звуку Максу ніколи не доводилося чути. Високий, пронизливий, повний сатанинської злості. Від нього буквально волосся ставало диба.

Крик пролунав ще двічі, і його відлуння зникло в прірві. Здавалося, навіть вітер затаїв дух. Макс повів очима навколо.

— Боже, що то було? — з жахом запитав він.

— Хто завгодно, тільки не людина, — відповіла Волкріс. — Тварина, але така, про яку я уявлення не маю. А я багато що побачила, повірте на слово.

— Мені здалося, що ця тварюка незадоволена нашим вторгненням на її територію.

— Боюся, все якраз навпаки. — Волкріс невідривно стежила за стіною обриву над їхніми головами. — Якщо я не помиляюся, ми з вами зараз посідаємо перший рядок у її сьогоднішньому меню.

Дуже повільно, щоб не втратити рівновагу, жінка витягла з кобури на стегні кольт.

— Уперед, — скомандувала вона. — Хутко забираймося звідси!

Макс тим часом намагався не дати паніці взяти над собою гору. Тільки не втратити концентрацію, умовляв він себе. Один неправильний крок, один необережний рух — і довгий політ униз. Жахливе становище. Бездонна прірва внизу і невідомий ворог угорі — гірше не придумаєш.

Але коли скреготливий виск пролунав уже ближче в супроводі іншого, скрипучого і ритмічно повторюваного звуку, йому довелося змінити свою думку.

Неприємний запах ударив у ніздрі Максові. Чи це обман відчуттів, чи тут справді пахне часником? Здасться, йому вже доводилося чути цей запах, коли він нахилився над останками величезної мертвої комахи на покинутій стоянці Гумбольдтової експедиції.

Макс Пеппер знову обернувся до супутниці — і його очі розширилися від жаху. У променях східного сонця ззаду до них наближалася страхітлива шестинога істота…

…Людина-птах поволі підвелася з колін і випросталася. Вона знову розкинула руки й опустила голову, немов у глибокій задумливості.

— Що ти йому сказала? — самими губами шепнув Оскар.

— Сама точно не знаю, — відповіла Шарлотта. — Він почав цитувати одну дуже стародавню поему. Сільвія Амарон переказувала мені всю цю історію ще в інтернаті. Правду кажучи, я зрозуміла тільки наполовину. Йдеться в ній про боротьбу сил сонця і вітру. Про сонячну королеву, яка мандрує морями, поволі розтрачуючи свої життєві сили. І лише з останніх двох рядків я зрозуміла, звідки цей текст, і подумала, що, можливо, не станеться нічого поганого, коли я теж прочитаю кілька рядків.

Вона збентежено усміхнулася, немов вибачаючись.

— Схоже, ти попала в десятку, — посміхнувся Оскар.

— Поживемо — побачимо, — відповіла Шарлотта.

Жрець розв’язав торочки на підборідді і зняв свою маску. Під нею виявилося обличчя дуже літньої і навченої життям людини з кирпатим, трохи плескатим носом і жвавими темно-карими очима. Широкий рот із тонкими губами склався в легку усмішку. Це обличчя було цілковитою протилежністю масці, що вселяла жах.

— Інті к’анчай, — сказав жрець, показуючи на волосся дівчини. — Інті к’анчай…

Гумбольдт здивовано поглянув на Шарлотту.

— Що це означає?

— Я думаю, він має на увазі колір мого волосся, — пояснила вона. — Ці слова можна перекласти як «сонячне світло».

— Ти певна?

— Далеко не на всі сто, — Шарлотта завагалася. — Зі мною завжди так. Коли мені доводиться вивчати якусь мову, я запам’ятовую зовсім не те, що вимагають мої вчителі.

— В усякому разі, початок багатообіцяючий, — учений рішуче випнув підборіддя. — Але ми зобов’язані добитися більшого. Зараз саме час використати лінгафон. Скажи-но, племіннице, а твого мовного хисту вистачить на те, щоб попросити повернути нам наші сумки і рюкзаки?

— Я спробую, але нічого не обіцятиму.

— Що ви збираєтеся зробити? — запитав Оскар.

Гумбольдт підморгнув підліткові і стиха сказав:

— Здається, зараз саме час трохи почаклувати!

34

Балансуючи на карнизі, Макс Пеппер хрипко вигукнув:

— Обережно, ззаду!

Величезна комаха з неймовірною спритністю наближалася прямо до Волкріс. Її кінцівки видавали шкряботливий звук. Вона була вже так близько, що Макс міг бачити жахливий вищир, вузлуваті суглоби і численні кігті, що намертво впивалися в нерівності граніту. З пащі чудовиська доносилося шипіння, від нього виходила хвиля запаху — суміш протухлого часнику і трояндової олії, така густа, що дихати стало нічим.

На якусь мить Максові здалося, що він ось-ось знепритомніє, але страшним зусиллям йому вдалося опанувати себе.

Істота була точнісінько така сама, як і та, яку порішив Гумбольдт і його супутники в долині. Різниця полягала лише в тому, що цей екземпляр був набагато більший. Його кінцівки мали блідо-жовтий відтінок, а головогруди й панцир покривали темно-брунатні смуги. Напівпрозорий мішок черева виставляв перед очі внутрішні органи тварюки.

Але найогиднішою була голова. Багато темно-синіх, із перламутровим полиском очей розташовувалися прямо над пащею, облямованою безліччю дотикових більших і менших вусиків. Дві могутні хапальні кінцівки-клішні і ліс гострих голок у верхній частині головогрудей довершували образ втіленого жахіття.

Волкріс відреагувала вмить. Лівою рукою вона підтягла до себе мотузку, що з’єднувала її з Максом, і уривчасто наказала:

— Відстебніть карабін від пояса, Пеппере! — Макс слухняно зробив це. — А тепер — уперед. І покваптеся, але будьте обачні — попереду можуть ховатися інші подібні тварюки!

Вона вже тримала комаху на мушці.

Ні на секунду не забуваючи про безодню під ногами, щільно притискаючись спиною до вогкої гранітної стіни, Макс почав наскільки міг швидко просуватися уздовж карниза. Принаймні, шлях перед ним залишався вільним і ніяких ознак родичів чудовиська не спостерігалося.

Тим часом відстань між страхітливою тварюкою і Волкріс скоротилася до двадцяти метрів. Тут уже не промахнешся. Вона натиснула спусковий гачок, кольт бабахнув, але куля зрикошетила об товстий хітиновий панцир і з дзижчанням полетіла в туман.

Волкріс вилаялася і вистрелила двічі поспіль, цілячись у ділянку шиї та черева тварини. Результат був той самий. Роззлючена тварюка відгукнулася пронизливим свистом і вигнула спину.

— Нечувано! — донеслося до Макса. — Ця сволота має панцир не гірший за гарматну башту якого-небудь лінкора! Ось чому я терпіти не можу вогнепальної зброї.

Жінка одним порухом сунула револьвер у кобуру і вихопила меча. Тим часом голки і шипи на спині чудовиська загрозливо піднялися.

— Спускайтеся нижче і постарайтеся знайти укриття! — гукнула Волкріс.

Пролунав глухий удар — немов лопнув надутий паперовий пакет. Одна з голок відокремилася від панцира чудовиська і понеслася до жінки. Макс увібрав голову в плечі.

Блискавичним рухом клинка Волкріс на льоту розітнула голку навпіл. Одна з її частин, схожа на уламок китайської палички для їди, приземлилася біля ніг Макса. З її кінчика витікала жовтувата прозора рідина.

Він здригнувся від огиди і продовжив спуск. Волкріс ішла за ним, не опускаючи свого дайто, і схожа була на танцівницю на канаті, що виконує головоломний трюк. Її погляд фіксував кожен рух комахи. Якщо вона мала намір атакувати згори, клинок злітав угору, якщо вона трохи відступала, жінка завмирала, вичікуючи.

Тварюка вочевидь не чекала такого впертого опору і виглядала розлюченою. Вона випустила ще два-три залпи голок, але щоразу неймовірна швидкість реакції Волкріс рятувала її і Макса від отруйних уколів.

Переконавшись у марності своїх зусиль, істота оскаженіла. Її рухи стали енергійнішими, але втратили цілеспрямованість. Нарешті їй вдалося підлетіти майже впритул до Волкріс, але та зробила стрімкий випад і одним ударом меча відітнула одну з ніг комахи вище другого суглоба. Повискуючи від болю, тварюка відповзла на кілька метрів, щоб наступної миті з подвоєною люттю кинутися в атаку.

— Ви заберетеся, нарешті, звідси? — кинула жінка через плече своєму супутнику. Піт струмками стікав по її скронях. — Сховайтеся де-небудь, ви мені заважаєте. Зараз тут буде удвічі гарячіше!

— Що ви збираєтеся зробити?

Волкріс не відповіла, бо їй довелося відбивати атаку комахи. Сліпо кинувшись уперед, вона уп’ялася однією зі своїх хапальних кінцівок у її гомілку; Макс устиг помітити, як гострі, немов бритва, хітинові захопи, схожі на криві ножиці, розпороли шкіру штанів і встромилися в ногу Волкріс. Зацебеніла кров.

Незважаючи на рану, рудоволоса войовниця не відступила ні на крок. Вона немов чекала, що тварюка діятиме саме так, і тепер, опинившись над нею, дістала перевагу. З пристрою, схованого в рукаві її куртки, зі свистом вилетів триметровий сталевий тросик, обважнений на кінцях металевими кульками, і миттєво обплутав передні ноги гігантської комахи.

Тепер у розпорядженні тварюки залишалися всього три лапи. Рухи її стали переривчастими й нерівними. Каміння і щебінь зривалися з карниза, триматися на якому комасі ставало все важче.

Усвідомивши свою помилку, чудовисько відскочило. Кульгаючи і шиплячи, воно відкотилося на кілька метрів і, опинившись за межами досяжності смертоносного меча, завмерло, немов обдумуючи нову стратегію, за допомогою якої можна було б остаточно покінчити з небезпечним супротивником.

Волкріс використала цей короткий перепочинок, щоб зв’язати на вільному кінці мотузки, закріпленої на її поясі, ковзну петлю. Потім вона накинула її на гранітний виступ і затягнула.

— Що ви робите? — гукнув Макс. — Це ж божевілля! Ви позбавляєте себе змоги втекти. До кінця карниза якихось півсотні метрів. Ідіть сюди, і ми обоє врятуємося!

Але міс Стоун навіть не глянула в його бік — вона чекала нової атаки чудовиська. І довго чекати їй не довелося. З холодним оскаженінням у численних очах і широко розкритою зубастою пащею тварина знову рушила в її бік. Тепер вона не полювала, не здобувала їжу — її єдиною метою було побачити супротивника мертвим.

П’ятнадцять метрів… десять… п’ять. Волкріс підпустила монстра на відстань витягнутої руки, відштовхнулася від скелі і кинулася прямо в запаморочливу безодню.

Макс застиг, паралізований жахом. Його супутниця вибрала неминучу загибель. Але тієї ж миті мотузка, вміло розкладена петлями на карнизі, натяглася, зашморгуючи вцілілі кінцівки комахи, і потягла її за собою. Трьох лап не вистачило, щоб утримати рівновагу, — і Макс почув пронизливий виск, а потім чудовисько зірвалося з кам’яної брівки і полетіло в ущелину.

Його кігті просвистіли за кілька сантиметрів від обличчя Волкріс, яка висіла під карнизом, не завдавши їй шкоди. Жінка простежила поглядом, як туша комахи, нестямно звиваючись, стрімко зменшується розмірами і, нарешті, зникає в тумані, що клубочиться внизу.

Макс опам’ятався на диво швидко. Не звертаючи ні на що уваги, він кинувся до виступу, за який була закріплена мотузка, і почав тягнути її з усієї сили. Не зупиняючись, сантиметр за сантиметром. Нарешті Волкріс змогла вхопитися за край карниза, підтяглася й перевалилася на нього. Вона все ще важко дихала, напівоглушена ударом об скелю після стрибка, але першими її словами було:

— Ви бачили, Пеппере? Я все-таки здолала її!..

— Ви зробили це! — захоплено вигукнув Макс, віддихуючись. — І як зробили! Такої неймовірної битви я в житті не бачив.

На устах Волкріс промайнула усмішка.

— Виявляється, ваше життя не таке вже багате на враження!

— Можливо, — відповів він. — Але мені вистачає. Давайте все-таки вибиратися звідси. Не знаю, як почуваєтеся ви, але особисто я ситий по горло цією клятою скелею!

35

Лінгафон був схожий на невелику сіру скриньку. На його передній панелі розташовувалося багато важелів і кнопок, а також зеленувата скляна півсфера, яку Гумбольдт охрестив «магічним оком». Раз у раз спалахували й підморгували маленькі лампочки, лунало розмірене гудіння. Під круглим заглибленням у центрі «магічного ока» виднівся напис: «Гучномовець».

Жрець та його оточення обступили мандрівців, уважно спостерігаючи за кожним рухом Гумбольдта, який настроював прилад.

— Зараз буде цікавіше, — сказав учений.

Він відчинив щиток на бічній поверхні лінгафона і витяг звідти два тонкі шланги з прозорими потовщеннями на кінцях.

— Це що таке? — запитав Оскар.

— Тихше, тихше! — зашипів на нього Гумбольдт. — Із цієї хвилини — ні слова більше, інакше мовний накопичувач зіпсується.

Він клацнув тумблером на правому боці панелі. Пролунав пронизливий свист. Індіанці перелякано відскочили, проте Гумбольдт знаками дав їм зрозуміти, що все гаразд. Потім він таким самим способом погукав жерця і запропонував йому надіти на шию шкіряний ремінь, на якому був закріплений прилад.

Спочатку жрець повівся недовірливо, але зрештою набрався духу, зняв накидку з пишного пір’я і надів замість неї лінгафон. Тепер прилад висів у нього на грудях, а заглиблення «магічного ока» розташовувалося приблизно на рівні його губ.

Охоронці і прибічники не зводили очей з безлічі мерехтливих вогників на панелі приладу. Один із них хотів був торкнутися однієї з кнопок, але Гумбольд квапливими жестами і суворим поглядом дав зрозуміти, що цього в жодному разі не можна робити. Потім він узяв обидва шланги і вставив їх кінці у вушні раковини жерця. Бідоласі було дуже моторошно, але він мужньо переніс усі ці таємничі маніпуляції.

— Готово, — стиха сказав Гумбольдт. — А тепер, Шарлотто, час прочитати вітальну мову, яку я тобі вручив.

Дівчина кивнула, дістала аркуш із рукописними рядками й піднесла його ближче до світла. Ясно і виразно промовляючи кожне слово, вона почала читати:

— Рімайкуллайкі…

— Рімайкуллайкі? — Жрець здивовано заморгав.

— Імайналлан кашанкі… — провадила далі Шарлотта.

— Аллілланмі! Куантрі? — Тепер жрець виглядав остаточно збитим із пантелику.

Оскар теж нічого не розумів у тому, що відбувалося. У той час, коли старий говорив, Гумбольдт невпинно крутив якісь верньєри на панелі приладу. «Магічне око» таємничо світилося в напівтемряві.

— Далі, — прошепотів Гумбольдт. — Далі, Шарлотто, ти все робиш чудово.

— Іман сутьйїкі?

— Юпан-н сут’ї, — відповів жрець. Проте Оскарові здалося, що крізь його слова ніби пробивається інший голос — механічний, але цілком зрозумілий.

— …не звуть Юпан, — долинуло з гучномовця.

— Далі, дівчинко, — зажадав Гумбольдт, — як я і сподівався, прилад працює!

— Шарлоттта-н сут’ї, — промовила дівчина, показуючи на себе, і раптом перейшла на німецьку, по черзі показуючи на своїх супутників: — Це мій дядько Карл Фрідріх фон Гумбольдт, знаменитий учений. Це Еліза Моліна і Оскар Веґенер, мої друзі. Ми всі безмежно раді знайомству з вами…

Раптом жрець усе зрозумів. Його очі спалахнули з радощів.

— Анчатан кусікуні ріксіспайкі! — поспішно промовив він, і відразу голос із гучномовця переклав: «Матиму за щастя бути знайомим із вами».

— Працює, чорт мене бери, працює! Розмовляй далі з ним, Шарлотто.

Усі присутні в залі тубільці стежили за дивним ритуалом, затамувавши подих. І справді — те, що відбувалося, повинно було здаватися їм чаклунством. І Оскар чудово їх розумів — йому самому ледве вірилося, що такий пристрій може існувати.

Жрець, поглядаючи на світляну скриньку, відповідав на всі питання, які йому ставила Шарлотта. І що довше тривала їхня розмова, то його мова ставала все виразнішою і зв’язанішою. «Я знаю — ви прибули з далекої країни… країни за морями, — линуло з гучномовця. — Вітаю вас на нашій землі!»

— Не вкладається в голові! — вихопилося в Оскара. — Що за дивовижна машинка! Вона вміє перекладати тільки з кечуа чи з інших мов теж?

— За ідеєю — з будь-якої мови, якою говорять жителі Землі, — відповів Гумбольдт, витираючи хусточкою спітнілого лоба. — Головна проблема полягає в настроюванні. Щоб прилад сяк-так запрацював, перед ним доводиться якийсь час говорити тією мовою, з якої потрібно перекладати.

Оскар посміхнувся.

— Чудова штука. І ніякого зубріння, ніякого заучування тисяч незнайомих слів! Просто настроюєш лінгафон — і можеш запросто спілкуватися з ким завгодно — хоч із зулусом, хоч із тунгусом.

— Ніякий лінгафон не замінить гарної освіти, — заперечив Гумбольдт. — Але нам він, безперечно, стане у пригоді. І не тільки нам, а й будь-якій експедиції. Проте з однією умовою: якщо мені вдасться вилікувати його від дитячих хвороб.

— Дитячих хвороб?

— Ну, по-перше, він погано сприймає різні діалекти однієї і тієї самої мови, по-друге, його збивають із пантелику лайка і жаргонні слівця. А по-третє, він поки що споживає дуже багато енергії. — Учений показав на маленькі акумуляторні батареї, які стирчали в кишеньці його сумки, як патрони в патронташі. — Їх, зрозуміло, можна заряджати знову і знову, але для цього потрібне джерело електрики. Без нього мій апарат мертвий. Залишається сподіватися, що цей народ знайомий з електрикою, інакше взаєморозумінню між нами дуже скоро настане край.

Тонкощі Оскара зараз не цікавили. Перед ним раптом відкрилася вражаюча фінансова перспектива, яку обіцяв лінгафон для людини практичної та ініціативної. Якщо налагодити його виробництво, він міг би за одну ніч перетворити винахідника на мультимільйонера. Тільки продаж ліцензій до інших країн обіцяв нечувані прибутки. Цікаво, чи замислювався про це пан Гумбольдт?

Судячи з усього — ні. А зараз учений, бурмочучи під ніс лайливі слова, знову маніпулював кнопками і верньєрами, настроюючи своє дітище. Минуло чимало часу, перш ніж він, нарешті, залишився задоволений роботою приладу.

— Працює, — сказав Гумбольдт. — А тепер продовжимо нашу розмову.

Він злегка уклонився жерцеві і почав поволі, ретельно добираючи слова, розповідати про мету їхньої експедиції, про старовинні рукописи, в яких згадувалися «заклиначі дощу», про знахідку фотографічної пластини, про плавання через океан і труднощі з губернатором прибережної провінції. Закінчивши, він, без будь-якої іронії, ще раз висловив подяку за теплий прийом і можливість вести розмову з такою поважною духовною особою.

«Ох, ця вже мені політика!» — глузливо подумав Оскар, пригадавши про те, як ще зовсім недавно теліпався під жердиною з мішком на голові.

Тепер настала черга жерця.

— Ви сказали: «заклиначі дощу»?» — В очах старого читалося щире здивування. — Що це за народ?

— Цим ім’ям називає вас стародавня легенда племен з узбережжя, — відповів Гумбольдт. — Даруйте, якщо в ньому є щось образливе для вашого народу.

— Образливе? Ні… — Маленький жрець задумливо усміхнувся. — Чужакові і справді може здатися, що ми вміємо викликати дощ… Хоча заклинання тут ні до чого. Це дуже просто, і коли прийде час, я все вам поясню.

Оскар із захопленням вслухався й далі в слова, що линули з лінгафона. Так, вони звучали механічно, і наголоси не завжди стояли на місцях, але зрозуміти їх було не важко. Іноді здавалося, що прилад не може підібрати точне слово, і тоді вогники на передній панелі починали безладно мерехтіти. Але решту часу він працював бездоганно.

— Я вже говорив, — вів далі жрець, — що моє ім’я — Юпан, я належу до народу ханак пача, що вашою мовою означає «люди верхнього світу». Але головне в іншому. Ваше прибуття сюди було провіщено багато-багато років тому — ось чому я вважаю за високу честь першим вітати вас у своєму храмі.

— Провіщено? — Гумбольдт зібрав лоб у складки. — Що ви маєте на увазі?

— Давнє пророцтво, — відповів жрець. — Воно змусило кілька поколінь наших предків сушити голови над цією загадкою. У ньому з вражаючою точністю описано ваше прибуття… — Помітивши здивовані погляди гостей, він похопився: — Я не хотів би зараз обтяжувати вас такими серйозними і складними речами. Тому прошу прийняти мої вибачення за дещо грубе поводження з боку нашої… прикордонної охорони. Ці люди не були поінформовані про те, хто ви і які ваші наміри. Але як тільки мені стало відомо, що четверо полонених, серед яких дві жінки і двоє чоловіків, перебувають в ув’язненні, я негайно наказав повернути вам волю, попередньо доправивши вас сюди… Ми, ханак пача, з давніх часів живемо дуже замкнуто. Кордони наших володінь невидимі, але вони існують, і ніхто не має права переступити їх без нашої на те волі. Ви перші чужоземці, що опинилися в місті за останні сто років. Якщо, звичайно, не рахувати чоловіка, який уперто намагався порушити наші закони і був спійманий у сіті. У той час він був між життям і смертю, бо в його крові кипіла отрута.

— Босуелл! — вигукнула Еліза. — Я думаю, саме про нього говорить жрець.

— Ви знаєте цю людину? — з невідомої причини обличчя Юпана проясніло.

— Ну звичайно ж! — гаряче підтвердила жінка. — Наяву я ніколи з ним не зустрічалася, але він був у моїх видіннях.

— Тоді все сходиться, — кивнув Юпан. — Він — Око. Його клич долетів до вас.

Оскар примружився. Око? Що це означає? В усякому разі, звучить дуже таємничо. У нього на язиці вже крутилося питання, але він не зважився втрутитися в розмову.

— Ваша правда, — підтвердив Гумбольдт. — Це Гаррі Босуелл указав нам шлях. Сподіваюся, з ним усе гаразд?

— Як же інакше? — Юпан звичним жестом здійняв руки, немов збираючись сотворити молитву. — Він із честю витримав ритуал, що передував вашому прибуттю, і з того часу залишається нашим… е-е… гостем. Коли бажаєте, я накажу його привести.

— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, — з уклоном сказав Гумбольдт.

Жрець двічі плеснув у долоні. З мороку з’явився слуга, вислухав розпорядження свого пана і пішов.

— Запитайте про Вілму, — шепнув Оскар ученому, але Юпан якимсь чином теж зрозумів зміст питання.

— Ця маленька пташка? Вона дивовижно нагадує нанду, які живуть на рівнині на схід від наших гір. Але серед них немає таких, як вона…

Він піднявся до клітки, що стояла на підвищенні біля трону, і відчинив дверцята. Звідти спочатку з’явився дзьоб, потім випірнула невелика довгодзьоба голівка. Очі-намистинки недовірливо вивчали обстановку — і тут Вілма помітила тих, кого вважала своєю родиною. Кулею вилетівши з клітки, вона кинулася до них і почала присідати у вітанні і кланятися, а потім підставила Оскарові спину, щоб той її погладив.

Жрець із цікавістю спостерігав за цією сценою.

— Це особлива честь, — заслужити довіру птаха, — нарешті сказав він. — Для нас ці істоти священні, незалежно від того, ширяють у небесах чи розгулюють по землі. Доглядайте її як слід, і вона принесе вам щастя.

У цю мить у дальньому кінці залу прочинилися двері. До приміщення увійшли двоє воїнів, між якими йшов високий чоловік. Волосся його відросло і звисало патлами до плечей, у бороді блищала сивина, а лице було втомленим і байдужим. Одягнений він був у потерту вельветову куртку, сині штани з грубої бавовняної тканини і стоптані важкі черевики. Як тільки він помітив у напівтемряві обличчя чотирьох європейців, його очі розширилися від подиву.

Жрець-птах подав непомітний знак, і воїни тієї ж хвилини звільнили чоловіка від тонких ланцюгів, що сковували його руки і ноги. Потім йому дозволили підійти.

— Ти — Гаррі Босуелл! — низький голос Гумбольдта прокотився луною під склепінням храму.

Чоловік кинув похмурий погляд на охорону, зробив крок уперед і підвів голову.

— Я вас знаю? — запитав він.

Гумбольдт добродушно посміхнувся.

— Подивися на мене трохи краще, Гаррі. Часу, справді, минуло чимало. Дев’ять років тому в Катманду. Пам’ятаєш ту експедицію?

Босуелл провів долонею по обличчю, пригадуючи. Його губи заворушилися, і раптом немов струм пронизав усе його тіло.

— Гумбольдте! — вигукнув він. — Що ти тут робиш? Як ви всі сюди потрапили? Я не розумію…

Гумбольдт ступив до Босуелла і опустив обидві руки на плечі чоловікові. Потім він витягнув із внутрішньої кишені фотографічну пластину. Її поверхня заблищала в світлі смолоскипів, як щире золото.

— Ми тут для того, щоб забрати тебе, Гаррі. Ти вільний!

Фотограф повільно простягнув руку, взяв із рук ученого пластину й повернув під потрібним кутом до світла. Пальці його затремтіли. А коли він знову обернувся до них, Оскар помітив, що на очах його блищали сльози.

36

Знадобилося чимало часу, щоб розповісти в’язневі про їхню мандрівку, повну пригод, поштовхом до якої стала знята Босуеллом, а потім загублена ним пластина.

Фотограф із подивом почув про надприродні здібності Елізи, завдяки яким було знайдено вхід на Небесну стежку, а також реготав до сліз, дізнавшись про те, як їм вдалося обвести круг пальця жадібного сеньйора Альвареса. У Босуелла з цим чиновником були свої порахунки — його превосходительство пограбував фотографа у такий самий спосіб.

Гумбольдт уже готувався розповісти Гаррі про сутичку з велетенською комахою, коли в храмі почулися схвильовані голоси. Багато воїнів узялися відчиняти величезні, окуті міддю стулки парадного входу до храму. Потім до них підійшов жрець-птах, уклонився і мовив кілька слів. «Нам час, — долинуло з лінгафона, — всі жителі міста зібралися, щоб вітати вас. Чи не бажаєте піти за мною?»

— Чи не бажаємо ми? — трохи не підстрибнув Гумбольдт. — Ще й як бажаємо! Нізащо в світі я не погоджуся пропустити таке видовище. Ходімо ж, друзі мої! Для розповідей у нас ще знайдеться час.

Парадна брама храму почала рухатися. Знадобилося не менше трьох воїнів на кожну стулку, щоб упоратися з такою вагою. Нарешті брама відчинилась, і денне світло увірвалося до зали й осяяло обличчя мандрівців.

Гумбольдт кинув погляд на своїх супутників.

Еліза, вірна помічниця, що супроводжувала його всюди. Шарлотта, в чиїх жилах тече така сама схильна до авантюр кров, як і в його власних. Оскар, хлопчина, який дуже схожий на нього самого в ранній юності, хоча й не підозрює про це. Тільки завдяки їхній підтримці та мужності експедиція досягла мети. І якщо лише кілька хвилин тому Гумбольдт добродушно підсміювався над сльозами Босуелла, зараз його переповнювали найглибші почуття.

Жрець — птах Юпан виступив наперед, велично розкинув руки і проголосив:

— Жадані гості, ласкаво просимо до Ксі’мал!

Гумбольдт підбадьорливо кивнув друзям і попростував за жерцем туди, звідки вже доносився суцільний гомін голосів.

Перед його поглядом відкрилася простора площа, вся запруджена людьми. Тисячі очей були спрямовані на нього, на старих і молодих обличчях відбилися мудрість і краса високорозвиненої стародавньої цивілізації. Більшість із тих, хто зібрався на площі, по-святковому розмалювали свої обличчя, а їхнє вбрання було традиційним для індіанців Південної Америки. Просторий одяг із льону й бавовни, майстерно витканий і розшитий. На головах багатьох городян красувалося пташине пір’я, а в деяких були прикріплені до лопаток цілі крила. Безперечно, образ птаха був центральним символом цієї невідомої культури, що зовсім не дивно для народу, який побудував своє місто, подібно до гнізда кондора, на неприступній скелі.

Гумбольдт ковзав поглядом по натовпу. Мабуть, звістка про чужоземців поширилася із швидкістю степової пожежі, і на площу прибували й прибувати жінки, чоловіки, діти та підлітки, пишно виряджена знать і ремісники, селяни, наймити, воїни… Неозоре скупчення людей, зріст яких ледве перевищував зріст дванадцятилітнього хлопчика!

З появою жерця, натовп розступився, утворивши прохід. Учений нарешті зміг поглянути на панораму, що відкривалася із сходинок храму, і в нього захопило дух. Тепер він остаточно переконався, наскільки вдалою була назва «Місто в хмарах».

Над площею немов линули десятки платформ, що спиралися на могутні опори, вбудовані в прямовисну стіну ущелини. Незліченні розпірки, дерев’яні ферми і товсті троси з рослинних волокон надійно утримували ці конструкції від падіння в прірву. Храм був ніби в центрі хитромудрої павутини будинків, площ, храмів і садів, сполучених між собою складною системою повітряних шляхів сполучення. Тут були вузькі висячі стежки, що пролягали через розколини, широкі прекрасні вулиці-мости, сходи і пандуси. Між ними виблискували золотом бані і шпилі вежок, нагадуючи контурами кеглі, голубіли покриті кахельною черепицею схили дахів.

Прямо в скельному масиві було висічено кілька ступінчастих пірамід, які не поступалися досконалістю форми Піраміді Сонця поблизу Мехіко або Піраміді Кетцалькоатля в околицях Чолули. Величні сходинки здіймалися високо вгору, завершуючись майданчиками, на яких розташовувалися вівтарі.

У рівнинній частині високогірне плато було розбите на тераси. Тут, в умовах відносно високої температури, цей народ вирощував рис, маніок, цукрову тростину та навіть каву. Між плантаціями рядами тягнулися посадки бананів, апельсинових і лимонних дерев. Усю цю пишноту забезпечувала вологою складна зрошувальна система.

Але найчарівнішими були літальні апарати. Десятки великих і малих повітряних кораблів заполонили небо. Жоден не був подібний до іншого. Були тут судна, що формою нагадували насіння кульбаби, схожі на бабок, метеликів і птахів, кулі з пузатими кабінами, літаючі сигари з гвинтами в хвостовій частині. Але більшість цих конструкцій ні з чим було навіть порівняти — вони являли собою вільний політ людської фантазії.

Нічого прекраснішого Карлові Фрідріхові фон Гумбольдту не доводилося бачити в жодній з його незліченних мандрівок. «Ксі’мал, — беззвучно прошепотів він. — Загублене місто інків. Так я і знав!..»

Він ступив до краю майданчика, що оперізував храм. Звідси відкривався ще фантастичніший краєвид. Здавалося, досить розкинути руки — і злетиш над синіючою безоднею і горами.

— Ви знали про це?

Оскарів голос донісся до вченого немов здалеку.

— Що ти сказав, мій юний друже?

— Ви сказали, що знали про це. Що ви мали на увазі?

Очі підлітка сяяли, волосся було скуйовджене.

— Я пригадав історію цієї країни, — сказав Гумбольдт. — Після завоювання імперії інків 1533 року іспанськими конкістадорами, ватажком яких був Франсіско Пісарро, маленька група воїнів сховалася в гірській фортеці Вількабамба, щоб вести й далі боротьбу проти завойовників. Минуло майже тридцять років, перш ніж іспанцям вдалося захопити фортецю. Але до цього часу більшість інків уже покинули її. Серед тих, хто врятувався з фортеці, були інкські вельможі, астрологи, математики, жерці — словом, еліта імперії. Лише правитель країни — гордий Тупак Амару та кілька його соратників залишилися, але незабаром були вбиті.

— А решта?

— Їхні сліди загубилися. Деякі дослідники вважають, що вони перебралися на схід і збудували нове місто, яке вони назвали Пайтіті. Інші схильні думати, що інки попрямували до Колумбії і заснували там країну, відому в іспанських джерелах як Ельдорадо.

— А ви як гадаєте, пане Гумбольдт?

Учений глибоко вдихнув.

— Я дотримувався тієї думки, що інки попрямували на захід, до таємничої столиці, про яку немає документальних свідчень, окрім легенд. За моїми обчисленнями, вона мала б розташовуватися десь у районі ущелини Колка. І коли я побачив знімок, зроблений Гаррі, я зрозумів, що він відшукав-таки це місто!

Босуелл був вочевидь задоволений словами Гумбольдта.

— Відкриття, за яке мені трохи не довелося заплатити життям, — усміхнувся фотограф. — На протилежному боці ущелини є одне затишненьке місце, з якого я зробив свої знімки. Сподіваюся, моя стара камера все ще лежить десь там.

Гумбольдт здивовано підкинув угору брови.

— Але що ж усе-таки з тобою трапилося?

— Я й сам досі напевно не знаю, — відповів Босуелл, знизуючи плечима. — Мене помітив один з їхніх патрульних кораблів — мабуть, увагу тих, хто був на борту, привернув сонячний відблиск на лінзі об’єктива. В усякому разі, мені довелося чимшвидше заховати фотоапарат і зникнути звідти. Я діяв швидко, і мені спочатку справді вдалося втекти від погоні. Але коли я рушив назад, мене вистежили і схопили. Більше нічого не пам’ятаю — якийсь провал у пам’яті. Прокинувся я вже в одній з цих плетених халуп над прірвою, де й провів усі останні тижні.

— З вами погано поводилися? — запитав Оскар.

— І так, і ні, — відповів Босуелл. — Мені не завдавали шкоди, не були зі мною надто жорстокі. Але коли я одного разу зважився на втечу, з цього нічого не вийшло.

— Ми знаємо про це, — зауважив Гумбольдт.

— Як? Звідки?

Учений показав на Елізу.

Раптом Босуеллове обличчя проясніло.

— То це вона! О, тепер я розумію… Отже, ви, добродійко, — медіум, так?

— Я — мамбо, а не медіум. — Еліза усміхнулася.

— Гаїтянська чаклунка?

Босуелл мав спантеличений і здивований вигляд.

— Ви знаєте наші звичаї?

— Аякже, — сказав фотограф. — В одній з експедицій мені довелося побувати на Гаїті, щоб отримати документальні свідчення про чаклунів-бокорів, що там практикують. Мушу зізнатися, що був вельми радий забратися звідти, поки цілий і здоровий.

— Охоче вірю. Бокори — найгірші з чорних чаклунів. Їхня магія спрямована на те, щоб забрати владу над жертвами. Ми, мамбо, у порівнянні з ними, цілком сумирні. Проте і ми вміємо проникати в сни інших людей.

— Я це відчув, — миттю відгукнувся Босуелл. — Останнім часом мене переслідувало відчуття, що хтось прогулюється у мене в голові і ворушить мої думки. Цікаве переживання, хоча далеко не завжди приємне.

— Мені дуже шкода, — сказала Еліза, — але інакше ми не могли зробити. Ми надто поспішали. Ви повинні мені пробачити.

Босуелл відмахнувся.

— Дрібниці. Не картайте себе — адже завдяки вам я тепер на волі. — Він кинув на Елізу багатозначний погляд, який змусив її зашарітися. — Але, незважаючи на це, найбільше мені бракує моєї знаменитої шкіряної сумки з фотоприладдям. Мабуть, вона потрапила до рук заклиначів дощу.

— Помиляєшся, Гаррі, — заперечив Гумбольдт. — Вона потрапила в річку Колка, а звідти течія винесла її в Каману. Там її і вивудив рибалка-індіанець. Потому був цілий ланцюжок неймовірних випадковостей, у результаті яких одна із знятих тобою пластин опинилася в мене.

— Рідкісна удача, а може, і сама доля, — неголосно сказав Босуелл. — Правду кажучи, я зовсім уже втратив надію. Мені здавалося, що я більше ніколи не побачу неба над головою.

Він перегнувся через парапет, насолоджуючись вітром, що куйовдив його волосся і надимав куртку.

— А що трапилося з вами, коли верталися назад? — запитав Оскар. — На вас хтось напав?

— Думаю, то був уку пача. В околицях міста вони живуть всюди, використовуючи як притулки розколини та печери. Пекельні істоти, справжнє лихо для місцевих жителів. Найчастіше вони з’являються під покривом ночі. Я бачив їх і раніше, і навіть сидячи у в’язниці пережив нічний напад такої мерзенної тварюки. Бр-р-р, страшно й згадувати!..

— Які вони з себе, ці істоти? — запитав Гумбольдт.

— Вони здоровенні, метрів два з половиною завдовжки, іноді навіть більше. Забарвлені так, що коли дивитися згори, їх не відрізниш від каменів і піску. Зуби, як у тигрової акули, а кігті, як у мурахоїда, тільки їх значно більше. Велике черево і довгі суглобисті кінцівки. Спинний панцир усіяний отруйними стрілами-колючками, які тварина пускає в хід при кожній слушній нагоді.

Гумбольдт швидко поглянув на своїх супутників — усі вони добре знали, про кого йде мова, але не встиг сказати ні слова.

Порив вітру приніс із протилежного боку ущелини розкотистий звук пострілу. За ним — ще два. Звук багато разів відбився від скелі, але попри це можна було приблизно визначити напрям, звідки він лунав.

Стріляли десь там, де Гаррі Босуелл зробив свої перші знімки.

37

Сутичка з чудовиськом не минулася безслідно. У верхній частині гомілки Волкріс тяглася глибока кривава рана, яку слід було негайно обробити і перев’язати. Ударившись об скелю, вона, судячи з усього, вивихнула плече, і тепер кожен різкий рух завдавав жінці гострого болю.

Максові залишалося тільки сподіватися, що обидва ці ушкодження не такі серйозні, як здаються, бо без Волкріс йому не прожити і двох днів серед цієї ворожої природи.

Лише одну обставину можна було б назвати позитивною: з того часу, як він витягнув свою супутницю з прірви, вона почала ставитися до нього набагато доброзичливіше. Ні, це не було дружньою сердечністю, але, принаймні, вона припинила поштурхувати його.

— Можливо, я можу хоч чимось допомогти? — запитав він, дивлячись, як важко дається їй кожен крок. — Я міг би нести ваш рюкзак і сумку.

Вона обернулася, коротко поглянула на нього своїми смарагдовими очима і ствердно кивнула. Проте не стрималася, щоб не сказати ущипливо:

— Ви перетворюєтеся на справжнього кавалера, Пеппере.

Скинувши рюкзак із плеча, здоровою рукою вона перекинула його Максові.

— Це мало б прийти вам до голови ще в Сан-Франциско, — відрізав він. — Коли я один проти шістьох кинувся рятувати вашу особу.

Ледве помітна усмішка з’явилася на її обличчі.

— Але ж ви тоді ще нічого про мене не знали, — зауважила вона.

— Тим паче, — посміхнувся Макс.

У цю мить із протилежного боку ущелини пролунав тривожний звук сигнального ріжка. Він ставав усе голоснішим, а луна підхоплювала і посилювала ці гугняві рулади.

Макс скинув угору бінокль і направив його в той бік, звідки доносився сигнал, а за кілька секунд вигукнув:

— Вони наближаються!

Власне, бінокль був уже ні до чого — крізь серпанок легкої хмарності виразно виднілися різноколірні вітрила двох повітряних суден, що мчали з великою швидкістю.

— Там почули постріли. Що робитимемо?

— Ховатимемось, — відповіла Волкріс, — що нам ще лишається? Униз і в зарості. Хутчій!

Укриття знайшлося під кроною приземкуватої, але густої акації, перед якою був голий скельний виступ. Звідси можна було, залишаючись непоміченими, спостерігати за маневрами повітряних суден.

Насамперед вони попрямували туди, де Волкріс билася з велетенською комахою. Потім віддалилися від скельної стіни метрів на двісті, після чого одне судно полетіло на схід, а друге — прямо туди, де ховалися втікачі.

У міру того, як цей фантастичний літальний апарат наближався до них, Макс зміг розгледіти, що він являв собою щось подібне до легкої яхти з витонченими обводами корпусу і далеко виступаючими з бортів балансирами, на яких були закріплені напівпрозорі лопаті горизонтального стерна. Позаду вітрила виднілася складна система тросів і розтяжок, усередині якої розташовувався сигароподібний балон. Напевно, в ньому й містився невідомий газ, що створював піднімальну силу. У хвостовій частині судна розташовувалися два повітряні гвинти, що рухали його.

— Погляньте — на борту лише одна людина! — прошепотіла Волкріс. — Мабуть, спостерігач. Але судно виглядає досить містким і потужним, щоб прийняти на борт набагато численніший екіпаж.

Макс витріщив очі.

— Ви збожеволіли! Що ви задумали?

— У нас просто немає вибору, — сказала жінка. — Я не знаю, скільки зможу протриматися з цією раною. Рано чи пізно почнеться запалення. Ми уявлення не маємо, куди веде ця дорога, крім того, нам потрібні вода і їжа. На цій штуковині ми цілком могли б злітати в долину й поповнити свої запаси. Хоч би з того, що залишилося в черезсідельних сумках Гумбольдтових мулів і наших коней.

— Як ви сподіваєтеся захопити судно?

— Нам потрібно заманити його сюди. Спробуємо привернути увагу пілота. Покажіться на відкритій місцині на короткий час і зразу біжіть геть, ніби в паніці. Причалити до скелі він зможе тільки тут, інакше йому до вас не добратися. Як тільки він ступить на землю й піде за вами, я займуся ним сама.

Тим часом повітроплавець зменшив швидкість свого літального апарата — немов інтуїція підказувала йому, що втікачі ховаються саме тут. Тепер його корабель повільно рухався уздовж краю скелі. Крізь гілки акації Макс побачив пілота. Чорне як смола волосся, гостро окреслений ніс і широкий рот із плескатими сухими губами. Індіанець, хоча його одяг не схожий на звичайне індіанське вбрання.

— Зараз, — сказала Волкріс, показуючи ліворуч. — Біжіть понад чагарником і постарайтеся наробити побільше галасу. Але не ризикуйте занадто.

Макс підтягнув лямки рюкзаків, зірвався на ноги і кинувся геть.

Волкріс наостанок перевірила, чи на місці звична зброя, і стала стежити за кораблем. Зліва доносився такий шум, немов через зарості напролом сунуло стадо буйволів. Пеппер чудово справлявся зі своїм завданням.

Пілот помітив його майже відразу і миттю зреагував. Додавши у швидкості, він скинув висоту, і тепер корпус його судна плив за кілька метрів від краю скельного виступу. Очевидно, він сподівався відрізати втікачеві шлях до відступу.

Саме на це й розраховувала Волкріс.

Тільки-но повітряний корабель зник за деревами, вона вискочила зі свого укриття і щодуху помчала услід. Нога відразу ж відгукнулася таким болем, що з очей жінки бризнули сльози. Рана горіла вогнем, і їй довелося зціпити зуби, щоб не закричати. Вочевидь, кігті клятого чудовиська також були отруйними. Та ногою вона займеться пізніше. Головне зараз — за будь-яку ціну запопасти корабель.

Тільки завдяки багатолітньому тренуванню їй вдалося взяти себе в руки, справитися з болем і, скрадаючись тихо, як тінь, пройти за повітряним судном. Пілот уже підлетів до скелі так близько, що відстань між кораблем і скелею становила близько двох метрів, а сам він був поглинений спостереженням за втікачем у чагарнику. У вільній руці він тримав невеликого лука, на тятиві якого вже лежала стріла з пістрявим оперенням. Не лишалося сумнівів, що він ось-ось скористається своєю зброєю.

Волкріс поглянула на кормову частину повітряного корабля, прикидаючи, чи є там виступи, за які можна зачепитися стрибнувши, а наступним поглядом відзначила, що Пеппер наближається до ділянки пласкої вершини скелі, на якій немає ніякої рослинності. Якщо вона спробує попередити його про небезпеку, то видасть себе. Залишається сподіватися, що Макс сам здогадається про небезпеку, яка загрожує йому, і зверне вбік.

Ось воно: з правого борту, за півтора метра від дзизкотливого повітряного гвинта звисає солідної товщини вузлувата мотузка — очевидно, причальний кінець. Зараз Волкріс у «мертвій зоні», пілот не може бачити її, але для того, щоб ухопитися за мотузку, потрібно зробити стрибок завдовжки близько трьох метрів. У звичайних умовах — так, дрібниця, але якщо пілот хоч трохи змінить курс, за цим буде довгий політ у безодню.

Дистанція до борту корабля скоротилася до десяти метрів.

Краєм ока вона помітила, що Пеппер уже майже дістався до лисини на маківці скелі. Шість метрів…

Не знижуючи темпу і навіть не озираючись, Макс вискочив на відкритий простір. Чотири метри…

Попри розмірений гул повітряного гвинта, Волкріс розчула скрип натягуваного лука. Два метри…

Жінка присіла, спритно ухилилася від широкої лопаті горизонтального стерна, зібрала останні сили й відштовхнулася.

Вона встигла відчути дихання безодні і на мить засумніватися в тому, чи правильно оцінила відстань, коли пальці торкнулися мотузки, а коліна намертво стисли її. Від ваги Волкріс корабель нахилився, і тієї ж миті вона почула, як бринькнула тятива…

Пролунав короткий посвист, і щось устромилося її кам’янистий ґрунт за півметра від Максової ноги. Він зупинився як укопаний. Трохи правіше його черевика стриміла стріла з яскравим оперенням, її стрижень ще злегенька тремтів.

Пеппер оглянувся: повітряний корабель був на відстані якихось п’ятдесяти метрів від нього. Він підібрався майже безшумно, і обличчя пілота, який стояв у носовій частині, можна було бачити цілком виразно. У руці індіанець стискав лук, але нібито не збирався повторювати постріл. Замість цього він заглядав через борт, немов щось упустив на землю і не може там відшукати.

Максової супутниці ніде не було видно. Залишалося сподіватися, що з нею нічого не трапилося.

Раптом повітряне судно здригнулося, немов від удару. Пілот похитнувся, шукаючи навколо себе опертя, але встояв на ногах. Тієї ж миті в кормовій частині корабля, немов язик полум’я, промайнув яскраво-червоний плащ.

Волкріс! Ця фурія, якій усе байдуже, вже була на палубі.

Корабель страшенно розгойдувався і поривався з одного боку в інший, а тим часом супротивники зійшлися рукопаш. Макс ухопив бінокль, але не зміг нічого розібрати. Вітер відносив некероване повітряне судно до середини прірви. Воно ставало все меншим і меншим, поки перетворилося на цятку, а потім зненацька розвернулося і стало наближатися.

Макс прикинув, чи варто пошукати кращого укриття, ніж ця гола вершина, проте вирішив залишитися на місці. Шансів усе одно немає — корабель рухається набагато швидше, ніж він.

Нарешті судно наблизилося і зависло метрів за десять над його головою. Зверху впала мотузяна драбина, а над поручнями з’явилася знайома шевелюра кольору червоного дерева.

— Лізьте сюди, хутчій! — скомандувала Волкріс. — Нам треба встигнути вшитися звідси, поки не повернувся другий корабель.

Макс як білка злетів угору. І перше, що йому впало в очі на борту повітряного судна, — постать пілота, надійно притороченого мотузками до причального пристрою. Очі повітроплавця горіли ненавистю, але кляп у роті заважав йому висловити свої почуття повною мірою.

Волкріс мала блідий і страшенно стомлений вигляд. Ледве Макс зійшов на корабель, як вона важко опустилася на палубу і прихилилася до поручнів.

— Гарні новини, Пеппере, — сказала жінка, — у нас є їжа. Трюм повний усякої всячини. Провізії має вистачити на кілька днів.

Макс пустив ці слова повз вуха, бо не зводив очей з крапель крові, що розмірено падали на палубу. Під час ризикованої операції із захоплення корабля рана Волкріс відкрилася і знову сильно кровоточила.

— Мені дуже шкода, — неохоче промовила вона, — але я змушена просити вас допомогти мені обробити рану. Доводилося коли-небудь цим займатися?

— Ні, — відповів Макс, опускаючи обидва рюкзаки на палубу.

— Кваліфікація тут не має особливого значення, — посміхнулася Волкріс, витягуючи зі свого рюкзака згорток у непромокальному чохлі. Розщібнувши застібку, вона розгорнула його. Від вигляду хірургічних ножів, пінцетів, голок, тампонів і марлевих серветок Максу відразу стало зле.

— Я сама зроблю все, що треба, — заспокоїла його жінка. — Ви тільки асистуватимете.

— А що буде з цим хлопцем? — Макс кивнув на індіанця.

Волкріс задумалася.

— Найрозумніше, — сказала вона, — спуститися нижче хмар. Тоді згори нас неможливо буде помітити, а за одним разом ми зможемо поповнити запас води. При першій же нагоді ми його висадимо. Думаю, йому знадобиться кілька днів, щоб дістатися до своїх і розповісти про те, що з ним сталося.

— За умови, що він зуміє знайти шлях назад.

— Якраз у цьому я не сумніваюся. Ну що, Пеппере, ви готові?

— Коли ви, міс Стоун, готові, то і я готовий.

На її обличчі з’явилася бліда тінь усмішки.

— До біса цю «міс». Можете називати мене просто Вол.

38

Оскарові довелося ненадовго зупинитися, щоб перевести дух.

Верховний жрець Юпан уже дістався до останніх щаблів сходів — останніх із нескінченної вервечки тих, що лишилися позаду, і махав їм звідти рукою. Ще кілька метрів — і вершина. Так, якщо твій будинок розташований у вертикальній площині, мусиш підтримувати гарну фізичну форму.

Сонце сходило, але на скелі, що відкрилася перед ними, все ще лежали сині тіні.

На верхньому майданчику сходів у гранітній стіні чорнів отвір. По обидва боки від нього розташовувалися масивні пілони, і в такому облямуванні отвір був схожий на чийсь рот, застиглий у беззвучному крикові.

— Що це за місцина? — запитав Оскар, намагаючись відновити дихання. Його ніколи не привертали всякі там печери і гроти.

— Це Печера знань, — відповів жрець. — Місце, де ми зберігаємо історію нашого народу. Нічого не бійтеся — просто йдіть за мною.

Злегка схиливши голову, Юпан увійшов першим. Пір’я його головного убору майже торкалося стелі, і мандрівцям теж доводилося втягувати голови в плечі, щоб не набити ґуль об кам’яне склепіння.

Але за кілька десятків кроків стеля тунелю піднялася вище, а гнітюче відчуття, що величезна маса гори тисне прямо на маківку, відступило. Прохід у товщі скель був освітлений олійними лампами в нішах, і коли вони проходили повз, полум’я світильників починало коливатися, а тіні на стінах химерно танцювати.

— Ти не чула, що то були за постріли? — пошепки запитав Оскар у Шарлотти. — Можливо, Юпан згадував про це?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Я думаю, було відправлено кілька кораблів на розвідку. Але вони поки що не повернулися. Тому я знаю саме стільки, скільки і ти.

— У мене дивне відчуття, — сказав Оскар. — Мені здається, що ця Волкріс Стоун усе ще нас переслідує.

— І мені, — прошепотіла Шарлотта. — Дядько, схоже, не перебільшував, коли говорив про залізну завзятість цієї жінки. Принаймні, тут ми в безпеці… Дивись-но, там, попереду, якісь двері!

Жрець, який простував попереду, зупинився, а потім потягнув за якийсь важіль, що виступав зі стіни. Масивні двері зі скреготом відчинилися, здійнявши цілу хмару сухого пилу. Оскар ледве стримався, щоб не чхнути. Потім усі вервечкою потягнулися до приміщення, розташованого за дверима.

Це виявилася кругла печера з банеподібною стелею. Так само, як і тунель, її освітлювали олійні лампи, але, незважаючи на це, Оскару знадобився якийсь час, щоб розгледіти, що кожен квадратний сантиметр стін приміщення покритий малюнками і рельєфами. Складні зображення розташовувалися, в кілька рядів, переплітаючись і подекуди зливаючись між собою.

— Ласкаво просимо до Печери знань, — поважно промовив Юпан, користуючись лінгафоном. — Для нашого народу це одне з найсвященніших місць. Лише небагато хто з посвячених можуть дістати сюди доступ.

— Але ж ми не пройшли ніякого посвячення! — здивувався Гумбольдт. Скельця його окулярів блиснули, відбивши полум’я світильників.

— Воно вам і не потрібне, — відповів Юпан, немов ішлося про речі само собою зрозумілі. — Адже ви — обрані, і всю цю підземну залу зведено на вашу честь.

Оскар не надто добре зрозумів, про що говорить жрець, проте виразно відчув, що почесті, якими їх тут оточили, пов’язані з якимись цілком певними зобов’язаннями. Рано чи пізно їм доведеться відіграти якусь роль, про яку вони зараз і гадки не мають.

Оповідання про історію свого народу Юпан почав із сивої і темної давнини і довів її до сьогоднішнього дня. Розповідь була довгою, а лінгафон раз у раз вагався з точним перекладом багатьох понять. Але того, що Оскар почув, було досить, аби змусити його перейнятися глибокою повагою.

Ксі’мал, за словами жерця, був останнім оплотом зниклої цивілізації, яка виникла одночасно з Давнім Єгиптом, а, може, й раніше. І тому, що хоч би її невелика частинка вціліла до наших днів, вона була зобов’язана винятковому вмінню цього народу зберігати таємниці і ховатися від очей чужаків.

— Дивіться, — вигукнула Шарлотта, проходячи уздовж стіни, — яке цікаве зображення! Пане Юпан, ви не могли б пояснити, що воно означає?

— Тут зображене те, через що люди з долин прозвали нас «заклиначами дощу», — пояснив верховний жрець. — На малюнку — наші повітроплавці, зайняті ловитвою хмар, тобто, водяної пари. Для нас вона є свого роду джерелом життя. З її допомогою ми навчилися підніматися в повітря і літати на великих висотах.

На Оскаровому обличчі з’явився здивований вираз.

— Хмари і пара як джерело життя?

— Ви, очевидно, у такий спосіб добуваєте якийсь газ? — висловив здогад Гумбольт.

— Ви маєте рацію. — Очі жерця жваво блиснули. — Ми називаємо його «дихання вітру».

— Прекрасно! — захопився Гумбольдт. — Як я відразу не здогадався? Справді геніально!

— Що ж тут геніального? — запитав Оскар, відчуваючи себе повним неуком.

— Водень, — сказав Гумбольдт. — Вони навчилися отримувати водень. Ось навіщо їм знадобилися сонячні колектори, резервуари для зберігання газів під тиском, усі ці шланги і редуктори. Найлегший з газів, що має найвищу піднімальну силу!

— Водень? — у голосі Шарлотти прозвучав сумнів. — Я, звичайно, не фахівець, але на уроках хімії нам говорили, що це складний і трудомісткий процес.

— Складний і, до того ж, небезпечний, — Гумбольдт кивнув. — І незважаючи ні на що, їм це вдалося. Дивіться сюди. — Він указав на наступне зображення. — Водень легший за повітря. Він забезпечує їхні судна необхідною піднімальною силою, а за допомогою спеціальних паливних елементів хімічна енергія газу перетворюється на електричну енергію, яка починає рухати двигуни повітряних суден. У Європі цей принцип розробив ще 1838 року німецький хімік Крістіан Шенбейн, але насправді його було відкрито набагато раніше — і ми це бачимо на власні очі. Всі успіхи «заклиначів дощу» засновані на використанні водню і кисню — двох елементів, з яких складається звичайнісінька вода.

— Їхні кораблі регулярно добувають водяну пару з хмар, щоб отримувати з неї паливо, — припустила Шарлотта, — можливо, цим і пояснюються постійні посухи, від яких потерпають західні схили Анд. Просто в хмарах залишається недостатньо вологи, щоб пішов справжній дощ!

— Можливо, цілком можливо… — Гумбольдт був у своїй стихії. — Але тут усе — мотори, насоси зрошувальних систем, двигуни кораблів — пускаються в рух за допомогою водню. Він безбарвний, не має запаху і не отруйний, а як продукт згорання після нього залишається тільки те, що потрібно для життя: вода і лише вода. На цьому коло замикається. Але в мене залишилося ще одне нез’ясоване питання…

— Яке саме? — Жрець запитливо схилив голову до плеча, знов зробившись схожим на птаха.

— Як народилася ця ідея? Що підштовхнуло ваш народ до думки взятися будувати літальні апарати? Адже всі ці технології не могли виникнути вмить, для цього потрібні були цілі десятиліття, якщо не століття. Я дивлюся на ці зображення і бачу, що ханак пача протягом століть не мали ніякого уявлення про польоти. І раптом — немов відбулося якесь осяяння — вам відомий не тільки принцип, а й усе, що потрібно для будівництва літаючих суден.

Сказавши це, учений показав на таємничий розрив між стародавніми і свіжішими зображеннями на камені.

Юпан широко усміхнувся.

— Вам, пане Гумбольдте, не відмовиш у спостережливості, — сказав він. — Справді, знання про те, як піднятися в повітря, ми отримали від чужоземця. Це сталося тоді ж, коли імперія інків упала під ударами конкістадорів Пісарро. У почті завойовника був подібний до вас шановний і вчений чоловік, який не зміг змиритися з жорстокістю іспанців і безцільними вбивствами. Він покохав індіанську дівчину і пішов слідом за вцілілими інками спочатку до фортеці Вількабамба, а потім сюди, у Ксі’мал. Його поклажа складалася з великої кількості дивних креслень і рукописів. Там були проекти механізмів, ідея яких належала родичеві цього шановного чоловіка, і під його керівництвом вони були перенесені на ці стіни. Ось вони, погляньте!

Наблизившись, мандрівники спробували розібрати малесенькі літери, схожі на латинські, нашкрябані на стіні поряд із детальним кресленням одного з механізмів. Гумбольдтові довелося дістати лупу, але, щойно поглянувши в неї, він відсахнувся і ледве чутно прошепотів:

— Боже мій! Це просто неймовірно!

— Що там написано? — поцікавився Оскар, заглядаючи через плече вченого.

— «Ці креслення належать Франческо да Вінчі».

— Хто ця людина? — запитала Шарлотта. — Я знаю Леонардо да Вінчі, живописця, але про Франческо да Вінчі ніколи не чула.

— Це далекий родич великого Леонардо, — пояснив Гумбольдт. — Він народився на півстоліття пізніше, але застав останні роки геніального живописця і вченого й устиг побувати у нього в учнях. Існують історичні свідчення про те, що да Вінчі-молодший вирушив до країни інків з експедицією Пісарро, і відтоді вважався безвісно зниклим. Тепер ми знаємо, що з ним сталося насправді. Дивіться — його підпис видряпано навпаки — «дзеркальним письмом». Саме так підписувався і його уславлений предок.

— Чи не бажаєте ознайомитися з пророцтвом, яке має прямий стосунок до вас? Судно «Хуракан» готове до польоту і швидко доставить нас до місця призначення.

Гумбольдт здивовано скинув бровами.

— До місця призначення? Що ви хочете цим сказати?

Юпан, здавалося, був трохи здивований.

— Але хіба ви не хочете дізнатися, чому я вам, чужоземцям, виявляю таке довір’я? Будьте ж готові зробити крок назустріч своїй долі!

«Ну, ось, — подумав Оскар. — Саме це я і передчував…»

— І де ж це місце? — запитав Гумбольдт.

— Це досить далеко звідси, у пустелі, — відповів жрець. — Приблизно півдня шляху. Там колись спустилися на землю боги, і з того часу ця місцевість стала для нас священною. Ми називаємо її Наска…

39

Сонце вже стояло в зеніті, коли запрацювали мотори «Хуракана». Повільно, немов знехочу, почали обертатися повітряні гвинти. Почувся звук відкриваних і закриваних кранів, поскрипування валів, скрегіт шестерень. Балон аеростата над їхніми головами став роздуватися, наповнюючись газом. Стропи та інший такелаж натяглися, корпус корабля ожив, немов стародавнє чудовисько прокинулося від довгого сну. Легка вібрація пробігла від носа до корми. З кожною секундою все гостріше відчувалося, як дерев’яний корпус із носом, увінчаним фігурою бога вітрів, що дав ім’я могутньому кораблю, буквально рветься увись.

«Хуракан» був прекрасним судном, найбільшим з тих, які доводилося бачити Оскарові. Від форштевня до корми в ньому було понад двадцять метрів. Мотори, що давали йому рух, були закріплені на винесених за межі корпусу балках, до них по тонких шлангах подавалися водень і кисень, де обидва гази якимсь чином перетворювалися в електричну енергію. Але одна річ слухати Гумбольдтові пояснення, і зовсім інше — бачити все це у дії.

Найбільше Оскара цікавила система керування кораблем. Команда «Хуракана» складалася з восьми людей. Капітан розташовувався на трохи піднятій кормі, що дозволяло йому мати гарний огляд. Угорі линув гігантський балон із газом у формі сигари, виготовленої з цупкої тканини з рослинних волокон. Уся його зовнішня оболонка була розписана різними знаками, серед яких виділялося зображення синього кита.

Оскар і Шарлотта стояли на півбаку, спостерігаючи, як екіпаж змотує швартовний кінець, готуючись до польоту. Легкий дерев’яний трап, який усе ще зв’язував їх із землею, було прибрано, і ті, хто прийшли провести їх у дорогу, відступили на безпечну відстань.

Нарешті двигуни, вільно закріплені на консолях, повернулися вгору, вентилі подачі палива були повністю відкриті, і повітряні гвинти, що досі ліниво оберталися, перетворилися на суцільні виблискуючі диски. Густий потік повітря ударив в обличчя. А потім «Хуракан» повільно і велично відірвався від землі й піднявся в повітря. Його тінь, немов грозова хмара, впала на місто, що лежало внизу.

Як тільки було набрано необхідну висоту, мотори повернулися в колишню позицію, і судно полетіло вперед. Оскар бачив, як майданчик, з якого вони стартували, стає все меншим, а люди немов скулюються, перетворюючись на якихось мурашок. Тепер він міг одним поглядом охопити все місто — храми, мости, підвісні платформи площ, сади і поля, а заразом і прекрасний водоспад, у піні якого стояла яскрава веселка.

Шарлотта, глибоко схвильована, спробувала взяти його за руку, але він перехопив її долоньку, міцно стиснув і не випустив навіть тоді, коли Ксі’мал давним-давно зник за обрієм…

Був ранній вечір, коли «Хуракан» почав плавно знижуватися. Пробивши шар хмар, він випірнув із них над просторою пустинною рівниною.

З цієї хвилини будь-який спостерігач на поверхні землі міг їх помітити, але, судячи з характеру місцевості, побоюватися цього було не варто: ніяких ознак поселень унизу не було й сліду. Від обрію до обрію розстилалася нескінченна червонувато-жовта пустеля, яку подекуди перетинали звивисті русла давним-давно висохлих річок і річечок.

Головний убір верховного жерця тріпотів на вітрі, коли він наближався до борту, щоб поглянути на стародавню пустелю. На руках Юпан тримав Вілму, якій припало до душі дивитися на світ із висоти.

Оскар поглянув на обох — старого жерця і ківі — і задумливо усміхнувся. Хтозна, може, в голові безкрилого птаха зараз ворушаться невиразні спогади про ті часи, коли її предки вміли літати?

Принаймні, Вілма не відчувала страху висоти, а з Юпаном із певного часу її пов’язувала тісна дружба. Здавалося, птах відчуває глибоку любов жерця до всіх істот, що мають дзьоб і крила, нехай навіть вони не такі вже великі і літати — не їхній звичай.

Тим часом Гумбольдт і Шарлотта були заклопотані важливою справою: вони заряджали батареї лінгафона. Незабаром після старту учений знайшов спосіб підключитися до електричних кіл «Хуракана», і тепер залишалося тільки перевірити, як добре йде зарядка.

Нарешті, Гумбольдт випростався, кивнув племінниці і сказав:

— Думаю, можна відключати і це, і решту. Вони заряджені під зав’язку.

— Чудово, — відгукнулася Шарлотта. — А то останні кілька годин твій прилад почав заїкатися і гугнявити!

— Нічого не вдієш, — зауважив учений. — З часом доведеться дещо змінити в системі енергоживлення. Не варто сподіватися, що в наші дні всі віддалені племена такі технічно підковані, як «заклиначі дощу».

— А може, вам слід піти тим самим шляхом, що й ханак пача?

— Що ти маєш на увазі?

— Я кажу про їхні сонячні колектори. Чом би не отримувати енергію прямо з сонячного світла, без усієї цієї вовтузні з воднем і киснем?

— Забавна думка, — з усмішкою пробурмотів учений. — Я бачу, Оскаре, в тобі починає прокидатися справжній дослідник. Чи не відмовишся після нашого повернення додому стати моїм асистентом у здійсненні цього проекту?

Оскар не встиг заховати вдоволеної посмішки, як пролунав вигук спостерігача. Жрець перемовився кількома словами з індіанцем, котрий сидів на спостережному посту, і попростував до мандрівців, жестами пропонуючи їм перейти до лівого борту.

Сонце так сліпило, що довелося прикласти долоню дашком до лоба, аби хоч щось розгледіти. Спочатку внизу нічого не було видно, крім трьох невеликих літальних апаратів, що стрімко летіли на малій висоті над пустелею. Кожним керувала лише одна людина.

— Хто це? — запитав Оскар. — Вони нас супроводжують?

Жрець заперечливо похитав головою, після чого повісив на шию лінгафон.

— Це ті, хто пройшов ініціацію.

— Іні… як ви сказали?

— У нашого народу є звичай: кожен молодий чоловік має пройти певні випробування, перш ніж його визнають за дорослого, — пояснив Юпан. — Хіба у вас інакше?

— Не в такій строгій формі, — відповів замість Оскара Гумбольдт. — У нас кожен доводить свою чоловічу спроможність на свій лад.

— А в чому, власне, полягає ваш ритуал? — Оскар із здриганням пригадав малюнки, які йому довелося бачити в одному з томів у Гумбольдтовій бібліотеці. На них молодим африканським чоловікам протикали дерев’яними кілочками складки шкіри на животі і робили насічки на грудях за допомогою кривих ножів. — Сподіваюся, він не надто кровопролитний?

— Щодо цього можеш не турбуватися. — Юпан усміхнувся. — Чоловіки нашого народу насамперед повинні навчитися линути на крилах вітру. А для цього потрібно побудувати власне судно і пройти шлях до центральних областей пустелі Наска. Там їхні душі возз’єднуються з богами. Відтак вони можуть повернутися до свого народу і стати повноправними членами громади.

Возз’єднуються з богами? Що б це означало?

Оскар не встиг з’ясувати подробиці, як на палубі раптом пролунав вигук:

— Боже праведний, ви тільки погляньте! — перегнувшись через поручні, Гаррі Босуелл показував кудись униз.

Що там побачив фотограф?

Оскар примружився: поверхня пустелі виглядала як скоринка засохлого хліба — біляста, груба, розтріскана. Вдалині здіймалися голі пагорби, на вивітрені схили яких із давніх-давен не впало ані краплини дощу. Важко уявити більш безрадісну місцевість. Та все ж там було щось таке, що абсолютно не відповідало навколишньому пейзажу. Таке чужорідне, що легше було повірити, що ти не на Землі, а на далекій чужій планеті.

Хіба Юпан не згадав богів?

Тільки зараз, дивлячись із висоти, Оскар починав розуміти, про що говорив старий жрець.

40

Зображення, що проступали крізь поверхню пустелі, були неймовірної величини. Їхні дійсні розміри можна було оцінити, поглянувши на повітряні судна, що пролітали над ними, — ті здавалися просто дрібними комашками.

Те, що побачила Шарлотта, змусило її задихнутися від подиву. Внизу простяглося бозна-скільки зображень. Люди, мавпи, кити, рослини і птахи — безліч птахів. Серед них були колібрі, папуги, тукани, кондори, і кожен екземпляр мав розмах крил кілька сотень метрів. У зображення живих істот впліталися геометричні мотиви — спіралі, трикутники й бездоганно прямі лінії, що тягнулися на кілометри вдалину. Весь цей сухий, як стародавній прах, ландшафт був усипаний таємничими малюнками і виглядав (ця думка сяйнула дівчині, як блискавка) майже так само, як малюнки на стінах Печери знань. З єдиною відмінністю — фігури в пустелі були тисячократно більші.

— Ласкаво просимо до Наска — краю, що зберігає заповіти наших предків!

У голосі Юпана звучала глибока шанобливість.

Три малі повітряні кораблі тим часом приземлилися, а їхні пілоти висадилися на землю.

— Що вони збираються там робити? — зацікавилася Шарлотта.

— Молоді люди потурбуються про те, щоб малюнки, зроблені богами, збереглися для нащадків. Їм доведеться усунути пошкодження, заподіяні вітрами, відновити контури й наповнити символи новою енергією. Церемонія триває п’ять днів, після чого вони можуть повернутися додому і створити власну родину.

— П’ять днів у розжареній пустелі? Без води? — Вона ледве могла повірити в це.

Юпан кивнув.

— Так, це нелегке випробування. Трапляється, що молоді люди навіть гинуть під час ритуалу. Але ті, що повертаються, набувають особливого досвіду і знаходять глибоке розуміння світу.

— А як ці зображення з’явилися? — запитала Шарлотта, приставивши до очей бінокль свого дядька. — Вони ж не завжди тут були, правда?

— Це можуть бути геогліфи, — відповів Гумбольдт. — Неглибокі канавки, прокладені людьми по контуру зображення в ґрунті і заповнені матеріалом іншого кольору. Їх можна нанести за допомогою плуга чи навіть мотики. Але дивлячись на ці велетенські картини, важко уявити, яку страшенну роботу зробили для їх створення.

— Люди? — Юпан щиро здивувався. — Цього просто не може бути. Бачите он ту гору на півночі? Решта всіх пагорбів у пустелі має закруглені вершини. Ця ж абсолютно інша. Її вершина пласка, як стіл, а на ній зображення, яким понад дві тисячі років, як вважають наші учені. Але те, що гора має таку форму, не пов’язано з природними явищами. Її вершину просто знесли, і сталося це так давно, що важко уявити.

— Знесли? — посміхнувся Гумбольдт. — Але ж це неможливо! За найгрубішими підрахунками, для цього потрібно було б перемістити понад мільярд кубічних метрів гірської породи…

— А проте, це правда, — заперечив Юпан, — і зараз ви самі в цьому переконаєтеся.

«Хуракан» змінив курс і попрямував до плато, що виднілося ген-ген. У міру наближення до нього, воно здавалося все дивнішим. Вершина чималої гори мала такий вигляд, немов хтось зрізав гарячим ножем верхівку бруска вершкового масла, внаслідок чого утворилася ідеально гладка і пласка поверхня.

— Чорт би мене забрав, — пробурмотів Гумбольдт. — Я починаю розуміти, про що ви кажете, Юпане. Навіть коли б це зробила ціла армія землекопів, усе одно маса вибраної гірської породи мала бути б десь поблизу. А її і сліду нема!

Нарешті корабель підлетів до гори і став підніматися паралельно її схилу. Але аж коли він повис над плато, п’ятеро шукачів пригод змогли поглянути на те, що там було.

Сонце, що хилилося на захід, освітлювало рівнину так, що кожна деталь зображень виступала особливо рельєфно. Вони здавалися живими, і якоїсь миті Шарлотті здалося, що гігантські істоти внизу справді рухаються.

Вона побачила велетенських комах — уже знайомих їй потворних сатанинських виплодків, але у цих кожна кінцівка була завбільшки з портовий кран. Їх були десятки, але одна здавалася просто грандіозною — велетнем серед велетнів. Утроба цього гіганта була така роздута, що, здавалося, ось-ось лусне.

— Це королева «підземних», — сказав жрець з повагою, змішаною з гидливістю. — Вона мешкає в найглибших надрах землі і приводить на світ одне за одним покоління чудовиськ. Більш як сотня наших людей щороку стають жертвами «підземних». Вони немов чума, і поки існує бодай одна з цих тварюк, у нашому краю не буде ні миру, ні спокою.

Шарлотта хотіла відвести погляд від чудовиська, але цікавість узяла гору. Те, що вона побачила наступної миті, змусило її скрикнути.

— Швидше, подивіться он туди! — Вона показала на групу людських фігур недалеко від скупчення гігантських тварюк. — Це просто якийсь сон. Адже ви теж їх бачите?

Ледве поглянувши, п’ятеро мандрівників буквально заціпеніли, здивовані.

Жрець-птах задоволено закивав головою.

— Оце і є те, ради чого я привіз вас сюди. Ми називаємо ці фігури Охоронець, Злодій, Відьма і Королева. Бачите сонячні промені, якими оточено чоло Королеви? — Він ласкаво усміхнувся дівчині. — Вони точнісінько такі, як ваше волосся.

Шарлотта розгублено намотала на палець пасмо, що спало їй на чоло.

— Але який… який стосунок це зображення може мати до мене? Я нічого не розумію…

Очі Юпана спалахнули.

— Хіба це не очевидно? Адже ви — Королева.

— Я? — Шарлотта залилася рум’янцем. — Але ж це…

— Ви прибули з-за моря, щоб звільнити нас від влади «підземних». Ви і ваші супутники. Ви опинилися тут тільки тому, що це було напророчено за багато сторіч до вашого народження…

Шарлотта скоса поглянула на поверхню пустелі. Ще один малюнок! Він зображував битву тих самих чотирьох персонажів із хижими комахами. Це була страшна сцена, від якої кров холола в жилах.

— А як же я? — голос Гаррі Босуелла пролунав розчаровано. — Хіба пророцтво мене не згадує?

— Нічого подібного! — відповів Юпан. Узявши фотографа за руку, він змусив його підійти до протилежного борту і показав униз. — Бачите на схилі Око? Це ви — той, хто вказав шлях Королеві.

Шарлотта підвелася навшпиньки, щоб розгледіти зображення: дві повіки — нижня і верхня, між ними райдужна оболонка з широко розплющеною зіницею, і все це поміщено в прямокутник.

— Оце так! — пробурмотів Босуелл. — Маючи мінімальну уяву, цей символ цілком можна витлумачити як позначення фотоапарата. Причому фотоапарата двотисячолітньої давності…

Він труснув головою, немов відганяючи ману.

— Ви всі разом і кожен із вас окремо — частина стародавньої легенди, — пояснив Юпан. — Поема… Ви пам’ятаєте поему, складену нашим народом? — Він рвучко обернувся до Шарлотти. — Ви єдина, хто знав нашу мову і священну поему!

— Так, але це лише тому, що я випадково завчила кілька рядків, почувши їх від шкільної подруги, уродженки Перу…

— Повірте мені, — перебив жрець. — У цьому не було нічого випадкового. Все давним-давно визначено наперед і передбачено.

Запала гнітюча тиша. Шарлотта чула, як вітер посвистує в пристроях «Хуракана». Вона не знала, що відповісти жерцеві, не знала, чи треба взагалі щось говорити.

Першим порушив тишу Гумбольдт.

— Дорогою сюди нам зустрівся індіанець на ім’я Капак, — сказав він. — Він безкорисливо допоміг нам, коли ми зіткнулися з великими труднощами. Але ми досі не знаємо, чому він так учинив.

Юпан серйозно поглянув на вченого

— Можливо, він належав до нашого народу. Багато хто з нас живе у світі долин, але й на чужині не забуває переказів свого народу. Можливо, побачивши вас, ця людина відразу ж зрозуміла, що ви саме ті, про кого сказано в пророцтві. Вам потрібні інші докази?

Гумбольдт знизав плечима.

Юпан плеснув у долоні. Один з його слуг пішов і незабаром повернувся з Гумбольдтовим рюкзаком. Жрець відкрив його і дістав звідти кіготь, який учений відрізав у мертвої комахи. Піднявши цей трофей угору, щоб його могли бачити всі на палубі, він урочисто проголосив:

— Усе збіглося! Ви прибули з-за моря, щоб підтримати мій народ у боротьбі проти «підземних». Сонячна Королева виступить проти Королеви підземного світу і здолає її в поєдинку. Так записано і так має статися!

Шарлотта поглянула на дядька, немов благаючи про допомогу. Проте замість звичної залізної рішучості на обличчі Гумбольдта зараз читалася глибока розгубленість. Мабуть, у цю хвилину він розмірковував про те саме, що й вона. Як виплутатися з цієї халепи і переконати жерця в тому, що це тільки стародавня казка? Звичайно, збіги були разючими, але при цьому залишалися всього лише збігами. Якою буде реакція Юпана, якщо вони заявлять, що не мають наміру починати бойові дії проти величезних і страшенно небезпечних комах?

— Яке ж завдання стоїть зараз переді мною? — обережно запитала вона.

Жрець таємничо усміхнувся і потім низенько уклонився.

— Ваша величність, — сказав він. — Ви повинні скоритися своїй долі і готуватися до останнього бою.

41

Минуло вісім годин із тієї хвилини, коли «Хуракан» повис над пласкою вершиною гори в пустелі Наска. Повітряний корабель повертався назад у місто за хмарами. Ніч доходила вже до світанку, небо було чисте, серп місяця заливав палубу сріблястим світлом. Повітря було тепле і сухе, з корми доносився монотонний шум гвинтів.

П’ятеро мандрівців зібралися на носі корабля, щоб порадитися. Юпан був у своїй каюті, і вони могли обговорити становище, не остерігаючись чужих вух. Летіти до Ксі’мала залишалося близько години.

— Ситуацію, в якій ми опинилися, сприятливою не назвеш, — стримано сказав Гумбольдт у цілковитій тиші. Він сперся руками на поручні, оглядаючи панораму гір у місячному сяйві. — Це пророцтво поставило нас у вкрай трудний стан.

— Хто знає, що могло б трапитися, якби пророцтва не було зовсім, — зауважив Босуелл. — Можливо, що всі ми були б давно мертві.

— І то правда, — пробурмотів учений, обертаючись до друзів. — Я весь час запитую себе: як поведеться Юпан, дізнавшись, що ми не будемо боротися з клятими тварюками?

Оскар, украй збуджений подіями цього дня, і не подумував про сон. Він сидів на палубі з Вілмою на руках, час від часу погладжуючи птаха і не пропускаючи нагоди вкинути й своє слово.

— Якщо нам удасться переконати жерця, що ми зовсім не ті, за кого він нас має, то він просто накаже скинути нас в ущелину. Або відразу ж згодує нас цим… «підземним».

Гумбольдт потер підборіддя.

— Юпан нізащо не зробить цього, — втрутилася Еліза. — Це добра, недурна і чуйна людина. Він відпустить нас, я в цьому абсолютно впевнена.

— Твої б слова та Богові у вуха! — глузливо заперечив учений. — Переконати його буде не так легко. Бачили ви, як він надихнувся, дивлячись на Шарлотту? Юпаном рухає віра в те, у що вірили багато поколінь його предків. І в цьому полягає головна проблема. Які аргументи ми можемо навести, щоб спростувати пророцтво?

Шарлотта, яка все ще була в задумі після відвідин плоскогір’я Наска, неголосно сказала:

— Може, варто просто спокійно поговорити з ним? Юпан розумний, і я думаю, ми зуміємо пояснити йому, що прибули сюди з одною-єдиною метою — з’ясувати, що трапилося з Гаррі. Ми присягнемося берегти таємницю його народу, і він нас напевно відпустить.

— Сумніваюся, — сказав Гумбольдт. — Одна з головних істин, яку я засвоїв під час своїх експедицій: будь-які факти безсилі проти релігійних переконань. Цьому пророцтву більш як тисяча років, і ось приходимо ми і заявляємо: хлопці, нам, звичайно, дуже прикро, але десять століть поспіль ви вірили в якусь дурницю. Нічого не вийде. Ніхто навіть не засумнівається.

— А якщо спробувати втекти? — запропонував Босуелл.

— Як? — учений скептично втупився очима в нього. — Не мине й десяти хвилин, як нас знову зловлять. Змагатися з їхніми патрульними кораблями — цілковите безглуздя.

Оскар почухав потилицю.

— А що, як ми захопимо судно?

Гумбольдт кивнув.

— Я вже думав про це. Проте воно має бути досить швидкохідним і здатним підняти нас усіх.

— А хто ним керуватиме? — запитливо звела брови Еліза. — Хтось із вас має уявлення про те, як такий апарат пускають у рух?

— Ми можемо захопити судно разом із капітаном і змусити його доправити нас у таке місце, де ми будемо просто недосяжні.

— Чом би не «Хуракан»? — стиха запитав Босуелл. — Ми в повітрі. У нас є реальна можливість змусити їх змінити курс.

— Ради всього святого, тихіше! — шикнула на нього Еліза й кивнула на кормову надбудову, де нічну вахту ніс капітан судна. — Нас можуть почути.

Гумбольдт кинув швидкий погляд у бік корми «Хуракана».

— Але ж він не розуміє ані слова з того, що ми говоримо.

— Ти в цьому впевнений?

Силует капітана, що стояв за штурвалом, залишався нерухомим, як темна статуя. Здавалося, він повністю зосереджений на керуванні кораблем. Але Оскар, ще вдень спостерігаючи за екіпажем «Хуракана», переконався, що ані капітан, ані його вимуштрувана команда ні на мить не спускають з очей чужоземців. Їхні пильні і недовірливі погляди він відчував усією шкірою.

— Твоя правда, — сказав Гумбольдт, киваючи головою. — Нам слід поводитися обережніше. До того ж, усі вони непогано озброєні.

— А що, як ми й справді візьмемося до виконання цього завдання? — несподівано пролунав голос Шарлотти.

Усі здивовано обернулися до дівчини.

— Що, як у цьому є якийсь сенс? Раптом ми справді і є ті самі обрані? Вам це не спадало на думку?

— Тобі сподобалася роль королеви? — похмуро поцікавився Гумбольдт. — Ти брала участь у сутичці з одною-єдиною комахою, до того ж далеко не найбільшою. Пам’ятаєш, чого коштувала нам перемога? Адже, за словами Юпана, у тих місцях, де гніздяться ці тварюки, їх цілі зграї! І я вже не кажу про їхню королеву-матку. Ні, це, звичайно ж, абсолютно неможливо. І прошу тебе, не забувай, що ми маємо діло всього лише з легендою!

— У багатьох легендах є зерно істини, — заперечила Шарлотта.

— А коли б у мене були крила, то я літав би не гірше за «Хуракана», — Гумбольдт зневажливо змахнув рукою. — А зараз поговорімо серйозно про наші справи.

Шарлотта прикусила губу. Її обличчя в світлі місяця здалося Оскару примарно блідим. Підвівшись зі свого місця, вона зробила кілька кроків і сіла на бухту каната віддалік від решти.

— Це нікуди не годиться! — накинулася Еліза на вченого. — Не варто було ради красного слівця кривдити дівчинку, Карле! І не забувай — згідно з пророцтвом, саме їй доведеться прийняти на себе весь тягар битви з чудовиськами!..

Гумбольдт зневажливо випнув губу, але промовчав.

Оскар підвівся й підійшов до дівчини. Шарлотта сиділа, обхопивши долонями коліна і злегка розгойдуючись. Він усівся поруч і встромив очі в ніч.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — нарешті промовив Оскар.

— Ти тут ні до чого, — сердито відказала Шарлотта, але в голосі її бриніли сльози. — Мій дядечко… Попри всі свої достоїнства він іноді буває цілковитим віслюком.

— Не засмучуйся, — Оскар торкнувся плеча дівчини. — Він просто розгублений і нервує через те, що не може взяти ситуацію під контроль.

— Я не розумію його, — квапливо промовила Шарлотта. — Іноді він сама люб’язність і дружелюбність, а іноді — просто якийсь айсберг. Сам чорт не розбере, що у нього в голові…

— Зі мною те ж саме. — Оскар силувано посміхнувся. — Я, наприклад, дотепер не розумію, навіщо він взагалі взяв мене із собою в експедицію. Ти сама хіба віриш у цю байку, що йому нібито потрібен слуга?

Шарлотта на мить задумалася, потім заперечливо похитала головою.

— Не дуже.

— Ось бачиш! Те ж саме і тут. Я певен, що це пророцтво просто розриває його навпіл. Одна частина готова повірити, але боїться, друга запекло опирається. Те, що не вкладається в рамки його світогляду, відразу відмітається. Цього немає, тому що з точки зору науки воно не існує.

Шарлотта покосилася на нього.

— Для людини, яка не здобула освіти, ти занадто розумний. Ти це знаєш?

— Причому тут освіта? Звичайний здоровий глузд. — Він затнувся і повів далі: — Я тільки одного не розумію. Чому ти береш це пророцтво так близько до серця? Якась стара історія…

— Стара, але з поганим кінцем.

— Що ти маєш на увазі?

— Я кажу про поему мовою кечуа.

— Про що там ідеться?

Шарлотта підвела голову. У її очах блищали сльози.

— В останній строфі Сонячна Королева загине…

42

За годину з туману випірнули вежі й мости Ксі’мала. «Хуракан» описав широку дугу, плавно знизився й опустився на дерев’яну посадочну платформу.

За хребтами Анд сходило сонце, забарвлюючи небо і хмари в рожеві тони, але долина ще була занурена в глибоку тінь. Тут і там над будинками і хатинами здіймалися димки, у повітрі пахло свіжоспеченим хлібом.

Стомлений, з тисячами думок, що роїлися в голові, Оскар покинув корабель останнім. Волочучи ноги, він спускався трапом позаду всіх, а внизу на платформі їх уже очікував Юпан, оточений численним почтом.

Оскар був пригнічений не тільки тим, що почув від Шарлотти. Незважаючи на довге нічне обговорення, мандрівники так і не дійшли спільної думки, а плану дій не було взагалі. Ясно було тільки одне — у цієї проблеми немає простого рішення, і тільки Богу відомо, як вибратися цілими і неушкодженими з історії з пророцтвом.

Крім того, було б зовсім непогано поспати по-людськи, нехай навіть і на ложі з трави й очерету. Усе тіло вимагало відпочинку і спокою, і йому раз у раз доводилося стримувати позіхання.

Позаду раптом пролунав звук сигнального ріжка. Йому відгукнувся другий — цього разу з другого боку, потім ще один — уже здалеку. Нарешті загугнявив четвертий — десь нижче по схилу ущелини. Тепер сигнали доносилися звідусіль, і місто заворушилося, немов розтривожений мурашник.

Всюди грюкали вікна і двері, гриміли засуви, долинали вигуки здивування і жаху. Оскар чув плач дітей і крики переляканих матерів. Мости і площі враз запрудили люди — вони розгублено оглядалися, кидалися на всі боки у тривозі.

Оскар не розумів, що могло викликати таку метушню. Спочатку він вирішив, що це якось пов’язано з їхнім прибуттям, але незабаром зрозумів, що причина в іншому. На платформі, де стояв «Хуракан», також почалася біганина. Екіпаж поспішно замінював спорожнілі резервуари із стислим газом на повні, на борту встановлювали якісь бойові механізми, що одночасно нагадували і гармати, і катапульти. На інших платформах, де стояли повітряні судна, також кипіла робота.

— Що відбувається? — Гумбольдтові ледве вдалося прокласти шлях у натовпі й дістатися до жерця. Оскар проштовхувався за ним.

— Уку пача — «підземні»!» — відповів той. — Цього разу вони, схоже, наступають одночасно з усіх боків. Боюся, нам доведеться відступити під захист храму.

Позаду пролунав низький гул — «Хуракан» стрімко злетів увись.

— Швидше! — гукнув Юпан. — Не можна гаяти ні хвилини!

Віддавши кілька розпоряджень слугам, він заспішив до довгого моста, який вів до храму.

Оскар намагався триматися разом з усіма і не відставати, але раз у раз обертався, щоб поглянути, як величезний повітряний корабель маневрує над містом, розвертається і, нарешті, бере курс на південний схід. Услід за флагманом піднялися в небо й інші літальні апарати, повітря наповнилося суцільним дзижчанням гвинтів.

Зненацька до його вух донісся здалека ще один звук — немов хтось із силою провів нігтем по грифельній дошці. Він відбився від стін ущелини і полинув у хмарну глибину, але помилитися було важко — Оскар точно знав, кому належить цей огидний виск.

Він почав обнишпорювати поглядом навколишні скелі, і раптом завмер.

Праворуч, приблизно за кілометр від моста, до якого вони зараз прямували, на схилі, під яким виднілося ціле скупчення очеретяних споруд-вуликів, виникло якесь невиразне ворушіння. Здавалося, рухається сам схил.

Оскар напружив зір і, вражений, прошепотів: «Боже мій!»

Десятки чудовиськ, забарвлених у кольори каменя й піску, виповзали з розколини в скелі і ринули до міста.

— Оскаре! — вигук Шарлотти вивів його із заціпеніння. — Де ти застряг? Юпан каже, що треба поспішати!

— Стривай, — сказав він. — Ти бачиш?

Шарлотта відмахнулася:

— Ніколи. Всі вже біля храму.

— Тільки хвилину!

Видовище було просто гіпнотичне. Воно так зачаровувало, що неможливо було відвести погляд.

Шарлотта обернулася — і, застигнувши від жаху, затулила обличчя долонями.

— Їх там сотні! — через силу промовила вона. — І які величезні!

— Схоже на вторгнення, — пробурмотів Оскар. — І вони неймовірно швидко наближаються.

Повітряні судна вже підлітали до отвору в скелі, з якого хмарою сунули все нові «підземні». У чудовиськ полетіли снаряди і запальні бомби — град вогняних куль, що завдавав ворогам серйозної шкоди. Було видно, як тут і там тіла кровожерних тварюк, що диміли й корчилися, зриваються з обриву в прірву, інші, палаючи, немов смолоскипи, несамовито металися, ранячи і калічачи родичів.

Боротьбу почали вже більшість повітряних суден, але були й такі, які не брали участі в сутичці. Вони попрямували до околиць і стали планомірно підпалювати легкі очеретяні споруди, створюючи свого роду вогняне кільце навколо центральної частини міста. Дим застелив небо, полум’я здіймалося на величезну висоту.

Скоро стало ясно, що такі дії — не жест відчаю, а заздалегідь розроблений план, покликаний, хай і дорогою ціною, зупинити атаку комах. Незабаром цілі райони міста були охоплені пожежами. Залишалося сподіватися, що їхні жителі вчасно зуміли сховатися в безпечних місцях.

Оскар в якомусь заціпенінні стежив за тим, як розгортається битва на прямовисній скелі, а тим часом платформа під його ногами здригнулася. Йому довелося зробити зусилля, щоб зберегти рівновагу, а Шарлотта не втрималася на ногах. Звідусіль почулися злякані крики, почалася паніка. Перелякані і розгублені люди заметушилися, шукаючи укриття, але повторний поштовх мало не зруйнував надійну дерев’яну конструкцію.

Оскар поспішно простягнув руку Шарлотті, допомагаючи звестися на ноги.

— Що це було? — вигукнула вона. — Де Гумбольдт?

— Уявлення не маю. Через цю паніку годі щось розібрати.

Підступи до моста були загачені натовпом, що прямував до храму.

— Ну ж бо, ходімо! — він потягнув дівчину за собою. — Треба будь-що вибратися звідси.

Раптом обоє відчули рух під платформою. Там неквапливо повзло щось таке величезне, що балки і дошки настилу ворушилися, як живі. Нестерпний сморід гнилого часнику і трояндової олії ударив Оскарові в ніс. У щілину між брусами просунулося тонке, тілесного кольору, щупальце і занишпорило навколо, обстежуючи територію. За цим почулися тріск і гуркіт — велетенський кіготь почав пробивати настил, розчищаючи шлях виплодкам підземель. Бруси й балки тріщали, як сухі тріски.

Оскару вдалося виштовхнути Шарлотту з небезпечної зони, але сам він при цьому оступився і впав долічерева. У цю мить частина настилу луснула, немов під нею стався вибух, і в отворі з’явилися передні кінцівки небаченого величезного монстра, що зі свистом розтинали повітря. Чудовисько вперлося шипастими лапами в залишки настилу і стало протискувати своє тіло крізь отвір, що утворився в ньому.

Проте це вдалося йому не цілком — заважали рвані краї отвору і брак опертя. Над настилом показалися тільки гігантські головогруди. Вищачи і шиплячи, монстр заходився звиватися і сіпатися на всі боки.

Оскар був буквально паралізований. У порівнянні з екземпляром, з яким вони зіткнулися в долині, ця комаха була чи не вчетверо більша й поводилася набагато агресивніше. Паща її була така велика, що, здавалося, чудовисько може одним рухом щелеп перекусити людину. Десятки очей скажено виблискували, і всі вони були спрямовані на підлітка. Одна з кінцівок уже підбиралася до нього.

Зібравшись на силі, Оскар ривком відкотився убік — і вчасно: настил у тому місці, де він тільки що лежав, затріщав і обвалився. Проте пекельна бестія вже готувалася до наступної атаки.

«Тікай! — блискавкою промайнуло у нього в голові. — Рятуйся!»

Та нічого не вийшло. Тіло не слухалося, голова гуділа, а серце було готове от-от розірватися від страху.

Але в ту мить, коли клешнеподібні передні кінцівки чудовиська вже тягнулися до нього, повернувся Юпан із цілим натовпом охоронців, озброєних списами і сокирами. Оточивши комаху, вони почали завдавати їй удару за ударом у незахищену панциром ділянку між головогрудями і тулубом. Тварюка, бризкаючи слиною та отрутою, кричала, силкуючись залізти під настил, але в результаті тільки остаточно застрягла в дірці.

Воїни стовпилися, кожен намагався завдати ненависному ворогові останнього удару, коли над їхніми головами прогримів владний голос Карла Фрідріха фон Гумбольдта:

— Зупиніться!

Воїни відступили, здивовано озираючись.

— Що ви збираєтеся зробити? — Юпан, важко дихаючи, сперся на свою патерицю. — Цей мешканець нижнього світу не заслуговує ні на що, крім смерті!

Гумбольдт похитав головою.

— Прошу вас — збережіть йому життя. Хай принесуть міцні мотузки і зв’яжуть комасі кінцівки. — Він простягнув руку, допомагаючи Оскару підвестися. — У мене є зовсім непогана ідея.

43

Над ущелиною повисла густа пелена диму. Повітря було просочене смородом обвуглених тіл «підземних».

Битва закінчилася.

Вороги були відкинуті на всіх напрямах. Одне за одним поверталися повітряні судна. І хоча місто місцями серйозно постраждало від пожеж, у ході битви загинули всього кілька людей. Жоден із кораблів не дістав пошкоджень.

І поки верховний жрець вислуховував доповіді командирів суден, його почт оточив полонене чудовисько. П’ятеро мандрівців, включаючи й Вілму, яка перелякано принишкла на руках у Оскара, спостерігали за монстром. Його кінцівки були зв’язані, а голова за допомогою тонких ласо відтягнута назад. Очі чудовиська, палаючі злістю, були спрямовані на людей, воно невпинно шипіло.

— Що ж тепер? — повернувся Оскар до Гумбольдта. — Не можуть же воїни вічно його стерегти!

Учений погукав до себе Елізу і щось шепнув їй на вухо. Та розв’язала один зі своїх шкіряних мішечків і витягла звідти дрібку білого порошку.

— Більше, — зажадав він. — Цього навряд чи вистачить.

Жінка висипала все, що було в мішечку, на долоню, і Гумбольдт задоволено кивнув.

— Дай мені половину! — Він дочекався, поки Еліза розділить порошок, а потім додав: — А тепер іди за мною.

Оскар напружено стежив за їхніми діями. До того ж порошок видався йому знайомим.

Гумбольдт підвів Елізу до передньої частини головогрудей чудовиська і показав на ряд розташованих із боків щілин, які відкривалися і закривалися щоразу, як комаха зітхала.

— Трахеї розташовані тут, — сказав він. — Стій на місці, а я зайду з протилежного боку.

Бестія, немов здогадавшись, що її чекає, раптом рвонулася і стала диба. Ласо натягнулися так, що, здавалося, ось-ось тріснуть, і воїнам довелося докласти чималих зусиль, щоб утихомирити чудовисько.

Гумбольдт кивнув Елізі, і вони одночасно здули з долонь хмарки порошку прямо в широко відкриті дихальні шляхи комахи. Вона знову засіпалася, задихаючись і хриплячи, але з кожною секундою її рухи ставали все млявішими і повільнішими. Незабаром істота остаточно затихла.

Гумбольдт знаком велів охоронцям відпустити ласо. Ті спочатку відмовилися, але коли він підійшов упритул до розкритої пащі чудовиська й почав обстежувати її, ослабили пута. Верховний жрець, який стежив за всім цим, з огидою копнув ногою могутній хітиновий щиток, що прикривав потворну голову монстра.

— Тепер він мертвий? — запитав Юпан.

Гумбольдт поглянув із подивом.

— Мертвий? Ні. Він усього лише глибоко спить. Прокинеться і знову очуняє десь за годину. Відтак досить довго відчуватиме страшенний головний біль.

— Тоді я не розумію…

— Я все поясню, але пізніше. Зараз у нас обмаль часу — діяти треба швидко. Мені потрібне просторе приміщення, з якого тварина не могла б вирватися в разі невдачі. Який-небудь павільйон або зала з міцними дверима, що замикаються зовні. І бажано неподалік, бо нам доведеться перемістити її туди.

Коротко обдумавши сказане, жрець промовив:

— Найнадійніша споруда в місті — Кам’яна фортеця. У ній є простора печера, вирубана прямо в скелі. Вхід до неї перегороджують залізні ворота, і ще одні ворота, міцніші, ведуть у саму фортецю. Навіть уку пача не зуміє ні увійти, ні вийти.

— Чудово, — захопився Гумбольдт. — А далеко вона звідси?

— Чотириста тупу.

— Отже, близько кілометра, — миттєво перерахував учений. — Але як нам доправити туди тварину?

— Повітрям. Я накажу капітанові «Хуракана» негайно попрямувати сюди. Вантажопідйомності корабля вистачить, щоб перенести повітрям цілий будинок.

— Чудова ідея. Тоді нам залишається одне: звільнити комаху з дірки в платформі. Непогано б залучити до цього кількох умілих теслярів, щоб вони обрубали й підпиляли уламки балок та брусів, що стирчать там. Але уку пача в жодному разі не повинен постраждати.

Жрець плеснув у долоні, і слуги зразу кинулися виконувати доручення.

За кілька хвилин з’явилися ремісники з теслярськими інструментами і відразу взялися звільняти жахливе тіло з пастки.

За чверть години, коли нерухому тушу комахи було майже визволено, прибув «Хуракан» і завис над головами людей, що зібралися на зруйнованій платформі. З борту судна спустили кілька тросів, обв’язали ними величезне тіло і закріпили надійними вузлами.

— А зараз — покваптеся! — сказав Гумбольдт. — Невідомо, скільки триватиме дія наркотичного засобу, оскільки його ніколи не випробовували на комахах. У будь-якому разі, цей мешканець підземного світу має опинитися у фортеці, більш того, у печері і під надійним замком, ще до пробудження.

Юпан кивнув і звернувся до капітана судна. Повітря враз наповнилося гулом, схожим на дзижчання потривоженого гнізда шершнів. На платформу сильно подув вітер від гвинтів, змітаючи на своєму шляху всі дрібні предмети. Оскару та його друзям довелося міцно вхопитися за огорожу платформи.

Мотузки заскрипіли, приймаючи вагу чудовиська — і лише в повітрі стало видно, яким величезним і могутнім воно було насправді.

«Хуракан» піднявся на висоту півсотні метрів і попрямував до Кам’яної фортеці.

Гумбольдт, пильно стежачи за ходом польоту, сказав:

— Сподіваюся, вони встигнуть добратися туди, перш ніж комаха прокинеться. Інакше на них чекають серйозні неприємності.

— Покладемося на волю богів, — пробурмотів жрець і, підвищивши голос, запитав: — Ну, а зараз ви, сподіваюся, поясните мені, що у вас на думці?

— Мені потрібно порадитися з хіміком, — зосереджено промовив Гумбольдт, пустивши Юпанове запитання повз вуха.

— З хіміком? — здивувався жрець.

— З людиною, яка керує тими, хто зайнятий добуванням «дихання вітру».

— Цим завідує наш головний алхімік.

— Можу я з ним поговорити?

— Прошу вас іти за мною!..

Підйомник виявився найбільшою спорудою, яку Оскар коли-небудь бачив. Величезна конструкція з дерев’яних ферм заввишки кілька сотень метрів, сполучала між собою всі уступи, на яких розташовувалося місто. У «колисці», сплетеній з товстих тросів, містилася гондола, до якої легко могли сісти двадцять осіб. Для того щоб гондола рухалася без особливих зусиль, на протилежному кінці троса була противага, що врівноважувала всю конструкцію.

Юпан запросив мандрівників до гондоли, потім щось сказав машиністові — вгодованому, сповненому власної гідності індіанцеві, і механізм зі скрипом зрушив із місця. Гондола, що спочатку рухалася повільно, швидко набрала запаморочливу швидкість. Повз них проносилися скелясті уступи, а люди й будівлі внизу ставали все меншими.

З висоти було добре видно, яких жорстоких втрат зазнало місто в недавній битві. Деякі квартали були повністю зруйновані, над ними стелився їдкий дим і стирчали остови будинків, схожі на обвуглені скелети. Минуть місяці, а може, й роки, поки колишню розкіш буде відновлено.

— Яка удача, що вогонь вдалося зупинити! — зауважив Оскар. — Тільки подумати — тоді й підйомник був би знищений, а нам довелося б пройти весь цей шлях пішки і витратити на це цілий день!

— Якби пожежа дісталася сюди, нікого з нас не було б зараз серед живих, — сухо зауважив Юпан, показуючи туди, де на прямовисній скелі виднілася група витончених споруд, що здалека нагадували ластів’ячі гнізда. У вишині виднілися великі поверхні, покриті голубуватим склом; десятки трубопроводів і невеликих сріблястих резервуарів надавали цим спорудам вигляду сучасного промислового підприємства.

— Тут ми добуваємо «дихання вітру», — пояснив жрець, — і досить однієї іскри, щоб усе місто злетіло в повітря, як вогняна куля.

Оскар видивлявся на будинки, намагаючись уявити грандіозну силу, здатну стерти з лиця землі ціле місто. Досі він був певен, що водень — усього лише безбарвний газ, який можна підпалити, і він миттєво згорить із негучним ударом. Нічого особливого, і турбуватися ні про що. Але Гумбольдт, на його подив, виглядав стривоженим.

— Це все одно, що розпалити вогнище на пороховій бочці, — бурмотів під ніс учений. — Ні, так далі не можна. Ми негайно повинні знайти якесь рішення…

— Я досі не розумію, навіщо потрібно було спалювати цілі міські райони, — сказав Оскар. — Хіба не існує якогось іншого способу зупинити уку пача?

Жрець заперечливо похитав головою.

— Ні. А надто тоді, коли вони з’являються в такій кількості. Десяток чи навіть сотня будівель — не така вже велика плата за те, щоб тривало існування нашого народу. Так повелося з дуже давніх часів. Біда в іншому — за наших днів чисельність «підземних» стрімко зростає, а проміжки між їхніми нашестями стають усе коротшими. Сьогоднішній бій виявився вдалим, тому що було сухо. А коли ллє дощ і полум’я ледве знаходить собі поживу, нам доводиться сутужно. Воїни змушені відбиватися від чудовиськ тільки мечами та списами. Ви билися з одним із них, і знаєте, з якою люттю і завзятістю вони нападають на людей. Рік тому уку пача обрушилися на нас у сезон дощів. Того дня кожен третій з наших кращих воїнів пішов до Віракоче — творця всього і повелителя смерті. Похоронні багаття горіли три дні поспіль…

Юпан із гіркотою замовк.

— Давайте дочекаємося результатів моїх досліджень, — сказав Гумбольдт. — Можливо, існує засіб, який допоможе вам позбавитися від «підземних» раз і назавжди.

44

Гондола зупинилася. Машиніст відчинив дверці і дозволив їм вийти.

Перед мандрівцями тягнулася галерея, що вела до будинків у формі довгастих циліндрів, поставлених на торець. Оскар, своїм звичаєм, плентався у хвості, час від часу кидаючи погляди через гранітний парапет.

Панорама ущелини, що відкривалася перед ним, захоплювала дух. Виявляється, вони дісталися до найвищої точки міста. Сади, поля і плантації виглядали звідси малесенькими клітинками на шахівниці, а мости, площі і храми здавалися дитячими іграшками. Навколо не було ні душі — мабуть, тут була заборонена для городян зона, куди мали доступ лише небагато хто.

— Що це за пластини? — запитала Шарлотта, закидаючи голову. Прямо над їхніми головами тягнувся кам’яний дашок, що був природним захистом від каменепадів і одночасно правив за опертя для прозорих голубуватих поверхонь.

— Сонячні колектори, — відповів Гумбольдт. — Пластини, виготовлені, швидше за все, з чистого кремнію, за допомогою яких можна перетворювати сонячне світло на електрику. Такі самі, як на «Хуракані», тільки в тисячу разів більші.

Підійшовши до першого будинку, Юпан потягнув за шнур, що звисав біля входу. Пролунав мелодійний дзвін дзвоника. Оскар прислухався. До дверей наближалися швидкі кроки — і ось вони відчинилися.

В отворі з’явився невисокий чоловік у дивному головному уборі, замшевому жилеті й таких самих туфлях і зміряв чужаків, що прибули разом із верховним жерцем, недовірливим поглядом. Із глибини будинку тягнуло якимись реактивами, чулися шипіння і клекотання, немов там працювала потужна парова машина, вибивалися клуби бурого диму.

Втім, тому, хто їм відчинив, це, як здавалося, нітрохи не заважало — він просто не звертав уваги на такі дрібниці. Побачивши жерця, він стримано уклонився і склав руки у вітальному жесті. Потім обидва перекинулися кількома словами, і Юпан обернувся до гостей:

— Перед вами Хуаскар, наш головний алхімік, людина вчена й поважна. Я запитав його, чи буде вам дозволено увійти до його лабораторії, але він згоден впустити туди тільки одного з вас. І то лише за умови, що той у всьому дотримуватиме його вказівок.

— Тільки одного? — із жалем запитав Оскар. — Але чому?

— З міркувань безпеки. Будь-яка необережність у цьому будинку може обернутися непоправним лихом для всього Ксі’мала.

— Я готовий. — Гумбольдт уклонився алхімікові. — Скажіть йому, що він може цілком покластися на мене.

Юпан переклав.

Чоловік у дивному головному уборі кивнув і квапливо сказав:

— Аллічу ама пітайчу!

— Що він сказав? — запитала Еліза.

— Він каже, що тут категорично заборонено користуватися вогнем. Крім того, необхідно надіти спеціальний одяг. Тут усюди небезпечні речовини. Вам доведеться перевдягнутися.

— Не заперечую, — відгукнувся Гумбольдт. — Але треба поквапитися — ми не повинні гаяти ні хвилини!

З цими словами він, випередивши жерця і алхіміка, переступив поріг і зник у надрах лабораторії.

— А що ж нам тепер робити? — запитав Оскар.

— Залишається тільки чекати, — відповіла Шарлотта. — По той бік цього будинку я бачила кам’яні сходинки, там можна присісти. Невеликий перепочинок нам зовсім не зашкодить.

— Не найкращий час для сонячних ванн, — пробурчав Оскар. — Я страшенно зголоднів. З учорашнього вечора у мене в роті не було й крихти. Непогано б десь роздобути перекусити.

— Чудова ідея, — підтримав його Босуелл. — Та тільки як нам порозумітися з індіанцями?

— Я спробую, — сказала Шарлотта, кинувши погляд на охоронців, що супроводжували їх. — Я, звичайно, не лінгафон, але щоб попросити поїсти, моїх знань кечуа цілком вистачить.

— Коли вже ти берешся за це, — сказала Еліза, — попроси заразом чогось попити. Я просто вмираю від спраги.

Шарлотта зразу ж попрямувала до одного з воїнів — міцного молодого індіанця із смаглявим обличчям, чорною, як смола, косою і жвавими очима. Через силу підшукуючи слова, дівчина запитала:

— Канчу імаллапас мікчунапак?

Обличчя воїна, спочатку недовірливе, проясніло.

— Арі, — відповів він.

Шарлотта промовила з усмішкою:

— Аллічу к’уньї унута мунані.

— Арі, арі! — воїн коротко вклонився і помчав назад до підйомника.

— Здається, у тебе вийшло, — зауважив Оскар.

— Без будь-яких «здається». Так і є.

— Дивно, — сказав Босуелл. — Коли ти встигла опанувати їхню мову?

— Одна шкільна подруга навчила мене. Це було в Швейцарії.

— У тебе справжній талант до мов. Така людина могла б стати мені в пригоді в одній з наступних експедицій. — Він жартівливо підморгнув дівчині. — Що ти у них попросила?

Шарлотта знизала плечима.

— Уявлення не маю. Просто чого-небудь попоїсти. Може, те, що вони принесуть, виявиться неїстівним, а може, навпаки. Щось подібне до сюрпризу.

Хвилин за десять з’явився слуга з дерев’яним коромислом на плечах. До коромисла були підвішені місткі кошики, закриті тканиною. Розстеливши на широких сходах тканину, він почав виймати з кошиків глиняні судки й посудини і розставляти їх на низьких дерев’яних лавках, які приніс услід один із воїнів.

Коли мандрівники одну за одною підняли покришки судків, звідти повалила ароматна пара. В одному виявилися тонкі кукурудзяні коржики, у другому — густий м’ясний соус із морквою і перцем чилі. Були там також смажені солодкі перці і андська картопля.

— На вигляд симпатичне! — Оскар миттю начерпав густого супу в миску. — Як це називається?

— Імаюкмі чайї мікчуна? — запитала Шарлотта у слуги.

— Хака часкі, — відповів той. — Сумак мікчуна.

— Він каже, що це їхня традиційна їжа. Вона не надто гостра, тож можна їсти без побоювання.

Оскар роззирнувся, шукаючи ложки або виделки, а не знайшовши, вирішив не утруднювати собі життя і просто вмочив коржик у соус. Слуга схвально усміхнувся йому, і Оскар вирішив, що все робить правильно.

— М-м, смачно! — промимрив він із набитим ротом. — Нагадує кролика.

— Це куві, морська свинка, — переклала Шарлотта.

— Не думав, що їх їдять, — зауважив Оскар, відправляючи за щоку наступний шматок коржика із соусом. — І зовсім не схоже на свинину — просто тане в роті!

Вони вже збиралися взятися до добавки, як раптом відчинилися двері лабораторії. В отворі з’явилася висока постать, із голови до ніг закутана у брунатний шкіряний балахон, у якому залишався тільки вузький проріз для очей. На поверхні шкіри виднілися жовті плями — напевно, сліди їдких реактивів.

Людина в балахоні ступила кілька нетвердих кроків і зупинилася. Тільки тоді Оскар упізнав у ній Гумбольдта. Він хотів був кинутися на допомогу, але вчений застережливо підніс угору руку.

— Не підходьте до мене, — глухо сказав він. — Залишайтеся на місці.

У руці в Гумбольдта була невелика скляна посудина, з-під пробки якої просотувався зеленуватий дим, а навколо поступово поширювався огидний запах.

У Оскара защипало в носі, а про те, щоб продовжити трапезу, не могло бути й мови. Навіть воїни, в чиїй безстрашності він переконався на власні очі, відсахнулися.

Слідом за вченим із лабораторії з’явилися Юпан і Хуаскар. На їхній одежі виднілися такі самі жовті плями, а обличчя здавалися зляканими і водночас урочистими.

— Тепер, — пророкотав Гумбольдт, — якнайшвидше доправте мене у фортецю, де спійманий уку пача!

45

Кам’яна фортеця розташовувалася на виступі скелі осторонь від центру міста.

З погляду європейця, ця споруда не була фортецею в повному розумінні слова. Назва стосувалася скелі, в якій інки ще в Середні віки вирубали печеру і перетворили її на неприступну цитадель. На півдорозі до вершини був обнесений оборонною стіною з бійницями виступ, за яким виднілися масивні залізні ворота, укриті іржею. Вони й вели до штучної печери.

Судячи з усього, ханак пача давним-давно не користувалися цим укріпленням. Міст, що піднімався уздовж розітнутої тріщинами прямовисної стіни вгору, постарів, і в такому ж стані була платформа для причалювання повітряних суден нагорі. «Хуракан» нерухомо завис над виступом, чекаючи подальших наказів.

Гумбольдт, який уже перебрався у звичний одяг, ішов попереду з посудиною, що поширювала сморід, — результатом свого експерименту. За ним простували верховний жрець і алхімік. Нагорі на них чекали кілька воїнів — храмова варта. Уперше Оскар побачив цю «гвардію» поблизу. Все їхнє бойове спорядження було виготовлене з хітинових пластин. Нагрудники, шоломи, поножі, щити являли собою оброблені і розфарбовані частини панцирів убитих комах, а самі воїни, прикрашені пишними султанами з пташиного пір’я, мали страхітливий вигляд.

Назустріч Юпану вийшов їхній начальник і коротко доповів обстановку. Потім жрець обернувся до мандрівників.

— Командир варти каже, що «підземний» очуняв кілька хвилин тому, — переклав він. — Тварина виглядає дуже агресивною, і нам не радять входити у фортецю.

— Але без цього неможливо обійтися, — заперечив Гумбольдт. — Мені потрібне підтвердження моєї теорії, інакше всі наші зусилля не мають сенсу. Скажіть начальнику варти, що мені не потрібна допомога. Я піду туди сам.

— Ні! — швидко втрутився Оскар. — З вами піду я.

Гумбольдт здивовано втупився очима в підлітка.

— Послухай, але ця прогулянка може виявитися смертельно небезпечною!

— Хіба ви найняли мене не в ролі слуги й асистента? До того ж, я думаю, зайва пара рук і очей виявиться там не зайвою.

По Гумбольдтовому обличчю промайнула ледве помітна усмішка.

— Ну що ж — значить, ми підемо удвох…

Юпан подав знак. Командир варти дістав ключа і жестом показав чужоземцям: ідіть за мною.

— Тільки будьте обережні, прошу вас! — Шарлотта здавалася стурбованою і стривоженою. — І не забувайте, що ви обидва потрібні вашій королеві.

— Ми дивитимемося на обидва, — сказав Оскар, намагаючись прибрати найвідчайдушнішого вигляду, хоча насправді його серце починало калатати від самої лише думки про те, що чекає на них у печері.

Капітан устромив ключа в замок маленьких дверець, що були в одній з іржавих стулок воріт, і повернув його. Потім штовхнув дверці від себе і відступив на крок убік. Усередині панувала непроглядна темрява.

Гумбольдт завагався на мить, проте наступної секунди переступив поріг. Оскар, зібравши всю свою мужність, пішов за ним. Крок за кроком вони прокладали шлях крізь морок.

У рукотворній печері пахло затхлістю і пліснявою. Через бійниці, розташовані високо вгорі, всередину цідилося денне світло. Його було саме стільки, щоб приблизно оцінити розміри печери, але абсолютно недостатньо, щоб бачити деталі.

Дверці позаду гучно зачинились, і луна підхопила цей звук, що немов одрізав обох від світу. Судячи з його гуркоту, приміщення було величезне, як… «Як велетенська могила», — промайнуло в голові в Оскара. Десь тут таїлося чудовисько, яке, на відміну від них, бачило в темряві не гірше, ніж удень. І цією своєю перевагою воно неодмінно скористається.

Тепер навколо стояла напружена тиша, яку порушували тільки обережні звуки їхніх кроків, та неголосне булькання рідини в посудині, яку ніс Гумбольдт. Оскар раз у раз оглядався на всі боки, по спині у нього марширували цілі колони крижаних мурашок. Найбільше на світі йому зараз хотілося обернутися й кинутися назад до входу в печеру. Проте сильніше, ніж страх, було небажання здатися боягузом в очах ученого.

Поступово очі стали звикати до темряви, а незабаром Оскар розрізнив добре знайомий скреготливий звук. В інших обставинах він подумав би, що десь вовтузиться щур, та тільки не зараз.

— Зупиніться! — прошепотів він, смикнувши Гумбольдта за рукав куртки і напружено вдивляючись у морок. У найтемнішому місці печери, куди не досягало навіть розсіяне світло з бійниць, мерехтіли кілька крихітних цяток. Ці цятки утворювали щось схоже на сузір’я, контури якого Оскар запам’ятав назавжди, бо вперше зіткнувся з «підземним» пізно вночі на табірній стоянці в ущелині.

Очі уку пача!

— Там, — шепнув він. — Ви бачите?

— Бачу, — глухо відказав Гумбольдт. — І, думаю, воно нас теж бачить. Обережно! Тримайся позаду мене. Я не певен, чи зможу зробити достатньо далекий кидок.

— Дозвольте мені, — прошепотів Оскар. — Мені завжди говорили, що в метанні каменів я номер перший.

Гумбольдт на мить задумався. Потім зняв рукавичку з правої руки і простягнув Оскарові.

— Надягни. І не здумай торкатися до цієї штуки голими руками. Заразом і ніс тримай від неї подалі.

— Порядок! — Оскар натягнув рукавичку, узяв пляшечку і прикинув її вагу. Товста шкіряна рукавичка трохи заважала.

— Поквапся! — прошепотів Гумбольдт. — Здається, тварюка починає ворушитися.

— Куди цілитися?

— Найкраще прямо в пащу. А потім — відразу до виходу!

Оскар зробив коловий рух рукою, відвів лікоть подалі і щосили метнув посудину в той бік, де мерехтіли очі «підземного».

Почувся легкий дзвін розбитого скла, за ним — шипіння. З усієї сили напружуючи зір, Оскар ледве зумів розрізнити зеленувату хмарку пари, яка утворилася приблизно там, де була його ціль…

Секундою пізніше Шарлотта почула крик. То був пекельний звук, що вселяв жах — аж серце холоне. Нічого подібного їй не доводилося чути жодного разу в житті. Він тривав і тривав, і, здавалося, це волає сама скеля.

Услід за криком із надр рукотворної печери долинув страшенний гуркіт, немов гігантська брила кидалася всередині, раз по раз врізаючись у кам’яні стіни. Земля ще кілька разів здригнулася під ногами дівчини, і раптом усе стихло. Зеленуватий димок повився з однієї бійниці, їдкий сморід почав розповзатися по околицях.

— Боже! — закричала Шарлотта. — Елізо, зроби хоч що-небудь! Ти можеш установити контакт із Гумбольдтом?

Темношкіра чаклунка заплющила очі і зосередилась, але за кілька секунд заперечливо похитала головою.

— Ні, — сказала вона. — Не виходить. Навколо дуже багато інших людей.

— Тоді ми самі повинні увійти й поглянути. Юпане, накажіть відімкнути двері!

Жрець кивнув і подав сигнал начальникові воїнів. Його підлеглі вишикувалися навпроти воріт зі списами напереваги, і двері відчинилися. Воїни на чолі з начальником пішли всередину, за ними слідом Еліза, Шарлотта і Гаррі Босуелл.

Насамперед довелося прикрити роти і носи хусточками. Сморід стояв нестерпний, і хоч більша частина газу вже випарувалась, у повітрі залишилася якась речовина, що дуже подразнювала дихальні шляхи.

Воїни запалили кілька смолоскипів, і тіні, немов привиди, затанцювали на стінах. Шарлотта притискала до грудей Вілму. Навколо було тихо, як у склепі, і надія на те, що Оскар та її дядько зуміли вціліти, то спалахувала в її душі, то згасала.

Вони пройшли вже близько п’ятдесяти метрів, коли Шарлотта приглушено скрикнула:

— Там, там, біля стіни! Ви бачите?..

У сутінку праворуч від них громадилася безформна темна маса. Полум’я смолоскипів, відбиваючись від її поверхні, давало відблиски, і хоча начальник воїнів спробував перепинити їй шлях, дівчина попрямувала прямо туди. Вона зобов’язана була знати, що трапилося з обома чоловіками.

Підійшовши ближче, вона переконалася, що перед нею — жахлива комаха. Вона була мертва. Під хітиновою оболонкою не лишалося ніяких слідів життя. Ця тварюка ніколи більше не заподіє нікому шкоди.

Раптом із дальньої частини печери почулися непевні кроки. Шарлотта стрімко обернулася: це були ті, кого вона вже вважала загиблими: Карл Фрідріх фон Гумбольдт і Оскар Веґенер. Її серце підстрибнуло і забилося в скаженому темпі. Кашляючи, накульгуючи і задихаючись, обидва йшли прямо до неї.

Воїни кинулися до них, намагаючись підтримати.

— Все не так уже й погано, — нарешті прохрипів Гумбольдт. — Тільки дуже хочеться пити. Особисто я просто вмираю від спраги.

За знаком Юпана один із воїнів умить кинувся геть із печери і незабаром повернувся з глиняною посудиною.

Коли обидва напилися і трохи віддихалися, Шарлотта, мимоволі торкнувшись малесенького золотого хрестика, який постійно носила на шиї, запитала:

— Із вами все гаразд? Усе обійшлося?

— Більш-менш, — відповів Оскар, прочищаючи горло. — Але нізащо в світі я б не став ще раз дихати цією гидотою. Горло просто вогнем горить…

— Нічого дивного, — зауважив учений, роблячи ще ковток води.

— Що ж це за речовина, дядьку? — запитала Шарлотта, зморщивши носа.

— Газоподібний хлор, — відповів Гумбольдт. — Ми з Хуаскаром отримали його з піролюзиту з використанням соляної кислоти і постійного струму. Їй-богу, я й не сподівався натрапити тут на таку чудово обладнану лабораторію. Цьому алхімікові ціни немає, я б охоче відвіз такого фахівця з собою до Берліна.

Перервавши себе на півслові, він попрямував до скорченого тіла комахи і почав його уважно оглядати, бурмочучи собі під носа: «Непогано, дуже непогано!»

Нарешті вчений випростався і заявив:

— Схоже, ми свого домоглися. Бачите судорожно розширені трахеї? Хлор для цих істот — майже миттєва смерть. А коли використовувати його в тісному замкнутому просторі, наприклад, у штольні або підземній галереї, дія його у багато разів посилиться. Я вважаю, що тепер нам удасться раз і назавжди покінчити з цими тварюками — правда, за умови, що до завтрашнього ранку у нас у розпорядженні буде достатній запас хлору.

— До завтрашнього ранку? — Шарлотта раптом відчула, як невиразне передчуття крижаною рукою стискає її серце. — Навіщо такий поспіх? Хіба не можна зробити це трохи пізніше?

Гумбольдт похитав головою.

— Зволікати не можна. Сьогоднішня атака «підземних» показала, які небезпечні і непередбачувані ці істоти. А в місті повно ємностей з воднем, і досить іскри, щоб воно все провалилося в пекло. Ми повинні завдати превентивного удару, не давши їм зібрати сили! — На обличчі вченого відбилася сувора рішучість. — Я зараз же йду до лабораторії, щоб зайнятися справою…

— А ми? — запитав Оскар. — Що нам робити весь цей час?

— Ви всі втомилися. І краще, що ви сьогодні можете зробити, — набратися сил і одіспатися. Завтра нас чекає нелегкий день. Ходімо, Юпане, — звернувся він до жерця. — Хай «Хуракан» знову доправить нас до лабораторії Хуаскара, де ми візьмемося за підготовку належного прийому для Королеви Нижнього світу.

46

На величезній висоті над містом, немов кондор, що видивляється здобич, ширяло одне-єдине повітряне судно — легкий сторожовий корабель.

Волкріс Стоун стояла на містку біля поручнів, стурбовано вдивляючись в обрій. Із-за гір виповзали похмурі хмари, на тлі яких час від часу спалахували зірниці. Грозовий фронт наближався стрімко, захоплюючи все небо.

Ніч буде незатишна, це цілком ясно. Їм із Максом треба терміново знайти якесь затишненьке місце, де можна було б пришвартувати корабель і перечекати грозу. Найкращим виходом було б спуститися вниз, у долину. Головний удар негоди припаде на верхню і середню частину ущелини.

— Як ваша нога, Вол?

Підборіддя і щоки колись лощеного співробітника «Ґлобал Експлорер» укривала колюча триденна щетина. Його сорочка і штани були брудні, а черевики обідрані і пошкрябані. Попри це, виглядав він цілком задоволеним життям. Ніякого порівняння з тим Максом Пеппером, якого вона вперше побачила в Сан-Франциско! Можна тільки уявити, що сказала б його дружина, побачивши свого благовірного в цю хвилину!..

— Нога? — відгукнулася Волкріс. — Не варто навіть згадувати про цю подряпину. Думаю, отрута цієї тварюки завадила розвинутися серйозному запаленню. Було страшенно боляче, але краще так, ніж повторно розрізати і чистити рану.

Макс прикусив губу.

— Не переживайте, Пеппере, — жінка коротко поглянула на нього. — Ви чудово впоралися. Ще два місяці такого життя, і з вас вийшов би чудовий напарник.

— Як ви гадаєте, довго нам ще тут гойдатися? — запитав він. — Нас можуть помітити інші кораблі. Це всього лише питання часу.

— У місті не до нас, — заперечила Волкріс. — Більшість повітряних суден задіяні на відновленні зруйнованих споруд. Вторгнення тварюк не минулося для тубільців марно, і ще довго у них буде сила-силенна справ.

— Іноді у мене виникає сумнів — а чи живі взагалі Гумбольдт і його супутники, — зауважив редактор. — Інакше ми б їх давним-давно знайшли. Місто не таке вже й велике.

— Почасти ви маєте рацію, — погодилася Волкріс. — Шанси знайти їх тануть із кожним днем. — Вона відкинула назад своє прекрасне руде волосся і закрутила його вузлом на потилиці. — Навіть я починаю сумніватися. Єдина надія — що їх тримають в ув’язненні. Але з’ясувати, чи це так, і де міститься в’язниця, дуже важко.

— І що ж далі? Проникнути до міста — надто вже ризиковано.

Прихопивши бінокль, Волкріс стала поряд із Максом.

— Поки продовжимо вахту, описуючи кола навколо міста. Якщо протягом найближчих днів нічого не виявимо, подумаємо, як бути далі. Згодні?

— Згоден, — відповів Пеппер із широкою усмішкою.

Волкріс помітила особливий блиск у його очах. Це їй було добре знайомо. Подібний блиск з’являвся в очах багатьох чоловіків, з якими їй доводилося мати справу, і вона чудово знала, що він означає.

За півгодини впали перші краплі зливи. З півночі виразно доносилися глухий гуркіт грому. Час було спускатися углиб долини, щоб там у безпеці перечекати негоду.

Макс почав зниження по широкій дузі, тим часом Волкріс, сидячи на палубі, давала лад своїй зброї, що надійно служила їй уже досить давно.

Очікування завжди було для неї найважчим випробуванням. Незважаючи на те що вона була досвідченим професіоналом, Волкріс терпіти не могла, коли їй доручали стежити за кимось. Багатогодинна нерухомість і бездіяльність виводили її з себе.

Вона вже почала загортати у промащену тканину дротики й сюрікени, коли позаду пролунав Максів голос:

— Ідіть сюди, Вол, ви повинні на це поглянути! Вона обернулася: редактор, стоячи біля штурвала, спостерігав у бінокль за схилом ущелини.

— Що там таке?

— Та йдіть-но швидше! Мені здається, я дещо знайшов.

Голос його дзвенів, і вона відчула, що це справді важливо. За лічені секунди її спорядження було упаковане, і жінка схопилася на ноги.

— Дивіться: там, унизу, на невеликій посадочній платформі. Поряд із будинком із золотою банею. Бачите?

Вона взяла бінокль, оглянула причальну зону і нарешті знайшла місце, про яке говорив Макс. Через дощ видимість була поганенька. На платформі стояло вантажне судно середньої величини з хвилеподібним малюнком на зовнішній обшивці. Таких тут траплялося чимало. Носії квапливо заносили на борт солідних розмірів ящики.

— Правіше від будинку, — підказав Макс.

У полі зору бінокля опинився дощатий навіс, під яким кілька людей ховалися від дощу. Висока широкоплеча постать одного з них, прихована плащ-накидкою з чорної шкіри, була їй добре знайома.

— У вас рисячі очі, — похвалила вона Макса. — Це Гумбольдт, він живий і здоровий. Але, стривайте, а це ще хто? — Вона поправила різкість. — Дівчинка-блондинка і хлопець. Обоє не старші п’ятнадцяти-шістнадцяти років… Подумати тільки — він тягає за собою цілий дитячий садок!.. А ще темношкіра жінка і чоловік-європеєць…

— Чоловік? Дайте-но поглянути. — Макс припав до бінокля, а за хвилину захоплено закричав: — Чорт би мене забрав, та це ж Гаррі Босуелл власною персоною!

— Виходить, ми знайшли нашого хлопця?

Макс розсміявся.

— Живучий, як бур’ян. От так Гаррі!

— Вони поводяться зовсім не так, як належить бранцям, — зауважила Волкріс. — Мабуть, ми помилилися. Подивіться-но на невисокого індіанця поруч із Гумбольдтом. Як ви гадаєте, яке становище він посідає?

Макс знову припав до окуляра.

— Судячи з прикрас і величного зверхнього вигляду, це птах високого льоту. Вождь або жрець, або щось подібне. Навколо багато охоронців і слуг.

— І при цьому Гумбольдт поводиться з ним, як із нерозлучним другом… Нічого не розумію. У вас є припущення щодо того, чим вони всі там зайняті?

— Схоже, готуються до польоту, — сказав Макс. — Причому, судячи з погоди, навряд чи їм удасться відчалити сьогодні.

Волкріс швидко поглянула на небо. Гроза була вже зовсім близько. Дощ із кожною хвилиною ставав усе сильнішим, перетворюючись на зливу. Блискавки раз у раз краяли небосхил на всіх напрямках.

— Ви маєте рацію, — жінка змахнула дощові краплі з обличчя. — Треба гадати, старт планується на завтрашній ранок. Забираймося звідси — за півгодини тут буде справжнє пекло. Перечекаємо грозу й одразу ж повернемося. Тепер, коли ми знаємо, де вони, ми їх більше не проморгаємо…

На мить обличчя Волкріс прибрало холодного і презирливого виразу, і вона додала стиха:

— Чуєш, Карле Фрідріху? Тепер тобі від мене не втекти.