Маленькі чоловіки

II. Хлопчики

Поки Нет спокійно спить, я розповім вам, мої маленькі читачі, дещо про хлопчиків, з якими він познайомиться вранці.

Почнемо з уже знайомих нам. Шістнадцятирічний Франц – справжній німець – високий, білявий, педантичний. Має неабиякий музичний талант, наполегливий у навчанні, зачитується книжками. Дядько Фриц готує його до коледжу, а тітка Джо – непомітно, але цілеспрямовано – до майбутнього подружнього життя: виховує повагу до жінок і любов до дітей, залучає до господарських справ. Власне, працьовитий, добрий і терплячий Франц уже став її правою рукою. До того ж він обожнював свою веселу тітку як матір, бо вона й намагалася бути для нього нею.

Його брат Еміль зовсім інший за характером. Гарячий, нетерплячий і заповзятливий, він пристрасно любив море. Дядько обіцяв відпустити його в плавання після шістнадцяти років, а нині спонукав до вивчення всього, що пов’язано з мореплавством, постачав книжки про знаменитих адміралів та їхні діяння й дозволяв проводити дозвілля на річці, біля ставка або струмка.

Кімната Еміля нагадувала каюту військового корабля. Власне, всі його речі мали відношення до війни й до моря. Капітан Кідд[1] був його ідеалом, а улюбленим заняттям – вбиратися піратом і виспівувати на всю горлянку войовничі моряцькі пісні. Ходив він перевальцем, в розмові сипав морськими термінами й жодний танок не мав для нього значення, окрім матроського.

Хлопчики прозвали його «Командор» і дуже пишалися його флотом, що якорився у ставку. З ним, щоправда, раз у раз траплялися всілякі неприємності, які змусили б подати у відставку будь-якого іншого капітана, але тільки не Еміля – пристрасного любителя моря.

Демі належав до тих дітей, у яких розум і тіло розвиваються одночасно. Мати намагалася виховувати його доброю, люблячою дитиною, батько дбав про фізичну досконалість, а дідусь Марч, своєю чергою, піклувався про розум. Сучасний Піфагор[2] не утруднював онука довгими уроками й, борони Боже, не вимагав зазубрювання – тільки допомагав розкриватися здібностям так само природно, як під впливом сонця й роси розкриваються квіти.

Хоч ідеальної дитини вони й не виплекали, але його провини завжди можна було пробачити з легким серцем. Словом, це був милий хлопчик, серйозний і водночас веселий, що не хизувався власною привабливістю та розумовим розвитком, зате дуже цінував обдарованість в інших дітях. Він дуже любив книжки, які підживлювали його жваву уяву й робили мрійником.

Щоб не зробити його одним із тих ранніх у розвитку дітей, які вражають та радують дорослих короткий час, а потім одразу пасують перед реальним світом, рідні вирішили квітку-Демі пересадити в Пламфілд. Він тут так швидко прижився, що мама Мег, батько Джон та дідусь Марч визнали, що вчинили правильно. Перебування в хлоп’ячому колективі додало йому практичності в діях, розбудило дух і здуло ту ніжну павутину, яку він так любив снувати у своєму маленькому мозку.

Щоправда, він дещо шокував матір, коли, приїхавши на вікенд, уже з порога голосно гаркнув: «Хай йому грець», бо не притримав вхідні двері, які щосили грюкнули, а потім одразу зажадав високих чобіт з товстими підборами, «щоб ходити, як тато». Але Джон тільки посміявся з його вибухових зауважень, і врешті дістав чоботи, задоволено сказавши:

– З ним усе добре, тож хай забавляється. Я хочу, щоб мій син був мужнім хлопчиком, і ця тимчасова шорсткість не зашкодить йому. Ми потихеньку шліфуватимемо його поведінку, а він підбиратиме наше виховання, як голуби підбирають горох. Тож не заважайте йому й не підганяйте.

Сестра-близнючка Демі – чарівна Дейзі росла веселою чуйною дівчинкою. Як і мати, любила займатися домашніми справами, а ще прекрасно виховувала своїх численних ляльок. Вона не розлучалася зі своїм робочим кошиком і шила так добре, що Демі частенько показував новим знайомим свій носовичок, щоб похвалитися її роботою. Дівчинка не обділяла увагою і маленьку сестричку Джозі, якій пошила фланелеву спідничку.

Дейзі дуже любила поратися в буфеті й розставляти столові прибори. Щоранку вона вирушала зі щіткою до вітальні, чистила крісла й повсюди витирала пил. Демі жартував щодо цього та водночас був дуже задоволений, що сестричка і його речі тримає в порядку, а також допомагає йому з уроками: в навчанні вони йшли рівно, і навіть не думали про суперництво.

Любов між ними була такою глибокою й щирою, що ніхто з хлопців не наважувався кепкувати з Демі. А якщо раптом такий сміливець знаходився, то Демі викликав його на бій і зазвичай успішно розправлявся з кривдником. Він справді не розумів, чому хлопчики соромляться говорити прямо, що люблять своїх сестер.

Дейзі так само захоплювалася братом, вважала його найкращим у світі. Її ранок починався з того, що вона підходила до його дверей і говорила ласкаво, як мама: «Прокидайся, мій милий, скоро вже задзвонять до сніданку. Ось тобі чистий комірець».

Роба переповнювала енергія. Хтось навіть висловив здогадку, що він, мабуть, знає таємницю вічного руху, бо й хвилини не може всидіти спокійно. На щастя, хлопчик не вирізнявся особливою сміливістю та й неслухом не був, тому рідко потрапляв у біду. Натомість, як маятник, гойдався між татом і мамою, постійно «цокаючи»: Роб був жахливим базікою.

Його брат Тедді мав занадто малий вік, щоб грати помітну роль у справах Пламфілда, але власною нішею не був обділений. Час від часу в усіх виникало бажання погратися з маленькою дитиною, приголубити її. Тоді на сцену виступав Тедді, який дуже любив, щоб його пестили.

Малюк не відходив від пані Джо і пхав свого носа в усі її справи, а також страви: хлопчики звикли до того, що на випічці залишаються його пальчики, але від цього вона смакувала їм ще більше. Малеча в Пламфілді мала великі привілеї.

Діку Брауну й Адольфу, або Доллі, Петінджилу виповнилося по вісім років.

Доллі страшенно заїкався, коли прибув до школи. Але оскільки нікому не дозволялося над ним насміхатися, а пан Баер займався його лікуванням, навчаючи говорити якомога повільніше, з часом цей дефект став майже непомітним. Загалом це був славний, але звичайний хлопчик, без особливих талантів. Життя в Пламфілді було йому до вподоби: Доллі з однаковим завзяттям опановував предмети й брав участь у всіх іграх.

Попри свою суттєву фізичну ваду, горбань Дік Браун так весело ніс тягар долі, що Демі якось запитав у нього:

– Невже люди від горбів робляться веселішими? В такому разі я б теж не відмовився мати горб.

Завжди жвавий і усміхнений, Дік докладав неабияких зусиль, аби не відставати від інших хлопчиків – у його слабкому тілі билося хоробре серце. Вступивши до школи, він спочатку дуже соромився свого недоліку, але скоро й думати про нього забув. Ніхто не наважувався сміятися над ним після того, як пан Баер покарав хлопчика, що здумав потішатися над каліцтвом Діка.

– Для Бога це не має значення, – ридаючи, сказав кривднику Дік. – Хоч на спині в мене й горб, зате душа – пряма!

Подружжя Баерів всіляко підтримували в ньому цю думку й нарешті переконали, що для людей найголовніше – його душа, а на тіло вони не звертають уваги, хіба що коли хочуть поспівчувати.

Якось хлопчики гралися у звіринець, і хтось запитав:

– А яким звіром будеш ти, Діку?

– Звичайно, верблюдом! – зі сміхом відповів той. – Адже в мене горб на спині!

– Так, ти мій улюблений верблюд, – сказав Демі, який і організував цей звіринець. – Тому не носитимеш важкі речі, а твоє місце – одразу за слоном.

– Сподіваюся, й інші ставитимуться так само добре до цього бідолахи, як наші хлопчики, – прошепотіла пані Джо чоловікові, коли Дік з осяяним від щастя обличчям, пройшов повз неї. Він здавався дуже маленьким і слабким верблюдом поруч з високим, товстим Надутим Качаном, котрий цілком підходив на роль слона.

Джека Форда віддали в Пламфілд, бо ця школа була недорогою. Він був дуже жвавий і дотепний, але хитрун. Пану Баеру не подобалися його недитяча різкість і любов до грошей.

Нед Баркер нічим не вирізнявся серед тисяч інших цибатих і незграбних чотирнадцятирічних хлопчиків. Він постійно натикався на стільці, стукався об столи, завалював на своєму шляху дрібні речі, тож прізвисько «Ведмедик» причепилося до нього намертво. Був одночасно боязким і хвалькуватим, а також часто вдавався до брехні. Мав схильність ображати менших і лестити більшим. І хоч загалом такі недоліки не вважаються непоправними, за певних обставин вони могли б збити його на манівці.

Джорджа Коула зіпсувала мати. Вона загодовувала його ласощами – аж поки його не обсіли хвороби, а відтак вирішила, що про навчання не може бути й мови через слабке здоров’я. Тож у дванадцять років це був блідий, одутлий хлопчик, а ще дратівливий, тупий і ледачий.

Віддати його в Пламфілд матері Джорджа порадив знайомий. І зміни на краще не забарилися. Солодощі тут давали рідко, натомість фізичних вправ було надміру, а навчальний процес таким приємним, що Надутий Качан став із задоволенням займатися науками. Такі разючі зміни в зовнішності й поведінці Джорджа змусили матір повірити, що в пламфілдському повітрі справді було щось особливе, як переконував її син.

Таких як Біллі Варду шотландці називають «невинними». У свої тринадцять років він мав розвиток шестирічної дитини, й провина за це повністю лежала на його батькові. Амбітний чолов’яга вирішив самотужки зробити з малолітнього сина-розумника щось видатне. Він завантажував його дедалі складнішими завданнями, тримаючи за книжками по шість годин на день. Очевидно, розраховував на те, що хлопчик поглине всю їхню премудрість, як страсбурзький гусак їжу, яку йому заштовхують у горло.

Батько гадав, що виконує свій обов’язок, натомість ледве не вбив сина: від перевтоми в того почалася гарячка, яка подарувала бідній дитині сумні канікули: після одужання його мозок став схожим на дошку, якою пройшлася губка.

Це був страшний удар для родини: ніхто не міг дивитися на колись чудового, талановитого хлопчика, який перетворився мало не на жалюгідного ідіота. Пан Вард віддав його в Пламфілд, ледь сподіваючись, що дитині взагалі можна ще допомогти, проте був впевнений, що там принаймні до нього ставитимуться приязно.

Біллі був таким лагідним і слухняним хлопчиком, що несила було дивитися на його зусилля навпомацки пробратися до втрачених знань. День за днем він сидів за абеткою, гордо показував А і Б, але наступного дня забував їх і починав все з початку.

Пан Баер виказував неймовірне терпіння, день у день даючи Біллі уроки, попри їх позірну марність. Він намагався обережно розвіяти туман, що огорнув його мозок, аби він не залишався важким тягарем для рідних.

Водночас пані Баер всіляко намагалася зміцнити здоров’я Біллі, а хлопчики жаліли його й поводилися з ним по-доброму. Він не любив активних ігор, тож або сидів цілими годинами, дивлячись на голубів, то рив ямки для Тедді в такій кількості, що навіть цей пристрасний землекоп висловлював здивування. Інколи Біллі невідступно ходив за шкільним робітником Сайлесом, спостерігаючи за тим, як той працює. Сай був дуже добрий до нього, а Біллі хоч і забув абетку, але дружні обличчя пам’ятав добре.

Томмі Бенг вважався ще тим шибеником, але водночас таким доброзичливим, що йому мимоволі прощали всі його витівки. Через неуважність він все пропускав повз вуха й водночас так щиро каявся в скоєному, що неможливо було зберегти серйозність, коли хлопчик урочисто обіцяв виправитися й пропонував різні варіанти покарати себе.

Очікування якоїсь біди від Томмі стало звичним для пана й пані Баерів, вони не виключали, що той може зламати собі шию або, роздобувши пороху, ненавмисне підірве будинок.

Саме для Томмі няня відвела в комоді окремий ящик, в якому зберігалися пластирі, бинти та мазі: з ним постійно траплялися жахливі речі, включно зі втратою свідомості. Неймовірно, але на ньому так само все швидко загоювалося. Інколи навіть здавалося, що після кожної нової травми його сили подвоюються.

У день свого вступу до школи Томмі мало не відрізав пальця, засунувши його в косарку. Та й упродовж всього першого тижня вів лік нещастям, які наче сипалися на нього: спочатку впав з даху сараю, потім пішов ловити курчат, і розлючена квочка мало не виклювала йому око, нарешті, ледь не втратив вухо, яке йому скрутила не менш розлючена кухарка Ейзі, заставши за поїданням вершків і пирога, поцуплених на кухні.

Проте всі ці невдачі зовсім не розхолоджували безстрашного хлопчика, й він не втомлювався вчиняти чергову витівку, учасниками якої могли стати всі без винятку пламфілдські мешканці.

Якщо Томмі не знав уроку, в нього завжди знаходилося яке-небудь веселе виправдання. Проте здібностей йому не бракувало, й він міг сформулювати відповідь, навіть нічого не вивчивши. Загалом з навчанням у нього проблем не було, зате поза класом – о-о-о, як же пустував Томмі після уроків!

Він прикрутив товсту Ейзі до стовпа мотузкою для білизни, і їй довелося простояти так майже пів години, та ще в понеділковий ранок, коли справ найбільше. Потримавши над свічкою цент, опустив його за комір гарненькій Мері-Енн, коли та прислуговувала гостям школи. Бідна дівчина зойкнула з переляку, перекинула миску з супом і прожогом вискочила з кімнати, а люди, що сиділи за столом, подумали, що вона збожеволіла.

Він поставив на дерево відро з водою, прив’язавши до ручки яскраву стрічку, а коли Дейзі, побачивши її, потягнула до себе, щоб роздивитися, то отримала на свою голову ніагарський водоспад. Мокра сукня висохла швидко, а от образа залишалася в глибині душі ще довго.

Не уникнула жартів онука й бабуся, що прийшла перевідати його. Їй він підсипав у цукорницю жменю гладких білих камінчиків, тож підсліпувата старенька ніяк не могла зрозуміти, чому цукор не розчиняється в окропі, але з делікатності нічого не сказала, випивши непідсолоджений чай.

Під час церковної служби Томмі передав хлопчикам нюхальний тютюн і вони почали так сильно чхати, що повибігали надвір. А якось узимку розчистив доріжки в снігу й полив їх водою, а потім сміявся, коли хтось падав. Мало не звів з розуму бідного Сайлеса, розвішуючи його чоботи в найвидніших місцях, бо знав, що чоловік дуже соромився своїх величезних ніг.

Умовив довірливого Доллі прив’язати нитку до гнилого зуба й випустити кінчик з рота, пообіцявши, що висмикне його вночі безболісно, коли той спатиме. Натомість тільки завдав йому неймовірного болю, бо зуб не піддався.

Останнє, до чого він додумався, – нагодував курей розмоченим у ромі хлібом. Вони сп’яніли й розбурхали весь пташиний двір: старі, поважні кури ходили, хитаючись з боку в бік, клювали землю й безперервно кудахкали. Вся школа, дивлячись на них, реготала до нестями, поки Дейзі не зачинила їх у курнику, щоб вони там проспалися.

Ось такі учні разом жили в Пламфілді. Вони вчилися, гралися, працювали, сварилися й водночас намагалися позбавлятися від своїх недоліків, тож поступово ставали дедалі кращими. Хлопчики в інших школах здобували, може, більше знань з книжок, зате менше тієї високої мудрості, яка робить людей порядними й гідними.

Поза сумнівом, корисно знати латину та грецьку мову, розбиратися в математиці, але, на думку професора Баера, твердість, самовладання й звичка покладатися на свої сили важливіші риси. Саме ці якості він намагався розвивати в дітях. Люди, які не згодні з такими поглядами, нерідко із сумнівом похитували головами, навіть коли бачили явні успіхи у вихованні хлопчиків. Але ж це була «дивна школа», як сказала Нету пані Баер…