Маленькі чоловіки

V. Форми для пиріжків

– Що трапилося, Дейзі?

– Хлопчики не хочуть, щоб я гралася з ними.

– Чому ж?

– Вони кажуть, що дівчатка не грають у футбол.

– Ні, вони грають, бо я теж грала, – й пані Баер засміялася, згадавши свої дитячі витівки.

– І я знаю, що можу грати. Ми з Демі часто грали в футбол, і нам було дуже весело. А тепер він не хоче, бо товариші сміються над ним.

– А знаєш, адже він, мабуть, має рацію, моя люба. Удвох вам було добре грати, але футбол занадто галаслива гра, якщо в ній беруть участь дванадцять хлопчиків. Я на твоєму місці придумала б для себе якусь іншу хорошу гру.

– Мені набридло гратися на самоті, – похмуро заперечила Дейзі.

– Я скоро прийду й пограюся з тобою. А зараз мені потрібно приготуватися для поїздки в місто. Ти теж поїдеш зі мною, побачишся з мамою, а, якщо захочеш, то залишишся вдома.

– Я дуже хочу побачитися з мамою й Джозі, але краще повернуся. Без мене Демі нудьгуватиме, та я й сама більше люблю жити тут, тітонько.

– Ти не можеш обійтися без свого Демі, так? – запитала Джо, мабуть, цілком розуміючи її любов до єдиного брата.

– Звичайно, не можу. Ми близнюки, тому любимо одне одного більше, ніж інші брати й сестри, – відповіла Дейзі, й обличчя її прояснилося: вона вважала, що бути близнюками – найбільше щастя, яке тільки можна собі уявити.

– То чим же ти вирішила займатися, поки я збиратимуся? – запитала пані Баер, водночас швидко розкладаючи на полицях білизну.

– Не знаю, – відповіла Дейзі, схопившись за двері й ліниво гойдаючись на них. – Ляльки та іграшки мені набридли. Як було б добре, якби ти, тітонько Джо, придумала якусь нову гру для мене.

– Добре, я постараюся придумати, але на це потрібен час, моя люба. А поки чи не хочеш зійти вниз і подивитися, що готує Ейзі на сніданок?

– Хочу, якщо тільки вона не сердита.

І Дейзі вирушила на кухню, де повновладно панувала негритянка Ейзі.

Через п’ять хвилин дівчинка повернулася веселою, зі шматочком тіста в руці й борошном на кінчику носа.

– Можна мені покуховарити з Ейзі, тітонько? Ми робитимемо пиріжки. Вона сьогодні добра й дозволила мені допомагати їй. А це так весело! – одним духом випалила Дейзі.

– От і добре! – сказала пані Баер, дуже задоволена, що Дейзі знайшла собі розвагу: адже іноді зайняти одну дівчинку важче, ніж дюжину хлопчиків. – Іди куховарити й залишайся на кухні, скільки хочеш.

Дейзі чкурнула вниз, а тітка Джо сушила собі голову, придумуючи для неї нову гру. Нарешті якась, мабуть, щаслива думка прийшла їй у голову, бо вона усміхнулася й, зачинивши шафу, прошепотіла:

– Я постараюся зробити це!

Ніхто в той день так і не дізнався, що придумала тітка Джо.

Вона тільки сказала Дейзі, що купить їй сьогодні нову гру. Дівчинка так розхвилювалася, що по дорозі в місто тільки те й робила, що ставила запитання, не чекаючи на них відповідей.

Тітка Джо залишила її в матері, щоб вона погралася з маленькою сестричкою Джозі, а сама рушила за покупками. А коли повернулася з різними пакунками й пакетами, Дейзі вже так замучила невідомість, що вона запропонувала негайно їхати назад, у Пламфілд.

Але тітка Джо хотіла поспілкуватися з сестрою, тож Дейзі мимоволі була залучена до розмови. Вона сиділа на килимі й смішила пані Брук, розповідаючи їй про пустотливі витівки хлопчиків.

Дейзі ніяк не могла зрозуміти, коли тітка Джо встигла відкрити свій секрет пані Брук, але незабаром стало очевидно, що її мама все знає.

Одягаючи на Дейзі капелюшок і цілуючи її рожеве личко, вона сказала:

– Будь хорошою дівчинкою, Дейзі, й навчися цікавій та корисній грі, яку тітка купила для тебе. З її боку дуже мило, що вона хоче гратися з тобою, бо сама вона не особливо любить цю гру.

Пані Брук і тітка Джо весело розсміялися, змусивши Дейзі пройнятися ще більшим здивуванням.

По дорозі в екіпажі щось задзвеніло.

– Що це дзвенить? – запитала Дейзі, настороживши вушка.

– Нова гра, – відповіла тітка Джо.

– З чого ж вона зроблена?

– Із заліза, жерсті, дерева, міді, цукру, солі, вугілля й безлічі інших речей.

– Як дивно! А якого вона кольору?

– Всіляких кольорів.

– А вона велика?

– Трохи велика, але місцями не дуже.

– Я коли-небудь її бачила?

– Часто, але не таку чудову, як ця.

– Що ж це може бути? – гадала Дейзі, підстрибуючи від нетерпіння. – Я не можу чекати. Коли ж я її побачу?

– Завтра вранці після уроків.

– Вона й для хлопчиків?

– Ні, тільки для тебе й Джозі. Хлопцям буде, звичайно, цікаво поглянути на неї, – їм особливо сподобається одна її частина, але вони зможуть долучитися до гри тільки тоді, якщо ти їм дозволиш.

– Демі я дозволю, якщо він захоче.

– Не турбуйся, всі захочуть, а найбільше – Надутий Качан.

Очі пані Баер заблищали, й вона поплескала по згортку, який лежав у неї на колінах.

– Дай мені помацати його хоч разок, тітонько! – попросила Дейзі.

– Ні, ні, й ще раз ні. Ти відразу здогадаєшся, а тоді мій сюрприз пропаде.

Дейзі надулася, але одразу засміялася, побачивши крізь маленьку дірочку в папері щось блискуче.

– Як довго чекати! А чи не можна мені поглянути сьогодні?

– Ні, ні, моя люба. Потрібно ще все налаштувати й розставити по місцях. Я обіцяла дядькові Тедді не показувати тобі нову гру доти, поки все не буде готове.

– Якщо дядько знає про цю гру, значить, вона незвичайна! – плескаючи в долоні, вигукнула Дейзі.

Її милий і до того ж багатий дядько Тедді Лоуренс був для дітей якимось добрим чарівником: він завжди придумував для них всілякі сюрпризи, чудові подарунки й кумедні розваги.

– Так, Тедді ходив зі мною, й ми разом її купили. Так весело було підбирати для неї різні штучки! Йому хотілося, щоб все було найбільше й найкрасивіше, тож простенька гра, яку я придумала, завдяки йому перетворилася на чудову. Ти повинна міцніше поцілувати твого доброго дядька, коли побачиш його. Він сам вибрав цю чарівну маленьку ку… Господи, я мало не сказала тобі, що це таке! – вигукнула пані Баер і, мабуть, побоюючись знову проговоритися, почала переглядати свої рахунки.

А Дейзі з покірним виглядом склала ручки на колінах і стала думати, яка ж гра починається на «ку».

Приїхавши додому, вона уважно розглядала всі пакунки, які виймали з екіпажу. Особливо її зацікавив один дуже великий і, мабуть, важкий, який Франц відніс у дитячу.

У цей день нагорі відбувалося щось таємниче.

Франц стукав молотком, Ейзі ходила то вгору, то вниз сходами, тітка Джо бігала тим самим маршрутом, ховаючи щось під фартухом. З дітей нагору не пускали нікого, крім Тедді, який ще дуже погано говорив і не міг видати секрет. Про побачене він розповідав щось незрозуміле й весь час сміявся.

Все це так розхвилювало Дейзі, що її збудження передалося хлопчикам. Вони навперебій стали пропонувати тітці Джо свою допомогу. Але вона відмовилася від неї, повторивши їхні ж слова, сказані Дейзі:

– Дівчата не можуть гратися з хлопчиками. Ця гра для Дейзі, для Джозі, й для мене. Ви нам не потрібні.

Після цих слів юні джентльмени скромно пішли, а потім стали так люб’язно й гаряче просити Дейзі пограти з ними в кульки, в конячки, у футбол чи в будь-яку гру на її бажання, що наївна дівчинка була надзвичайно здивована.

Завдяки люб’язності хлопчиків день пройшов непомітно. Дейзі лягла спати рано, а вранці так активно займалася й працювала, що дядько Фриц подумав: «Як було б добре купувати їй нову гру щодня!».

Хвилювання охопило весь клас, коли об одинадцятій годині пан Баер відпустив Дейзі: всі знали, що зараз вона нарешті побачить таємничу нову іграшку.

Хлопчики провели її очима, коли вона вибігла з класу, а Демі став таким неуважним, що, коли Франц запитав його, де знаходиться Сахара, він задумливо відповів: «У дитячій», – чим розсмішив весь клас.

– Тітка Джо, – вигукнула Дейзі, влітаючи до неї в кімнату, – я закінчила уроки й більше вже не можу чекати ані хвилини!

– Ходімо, все готово, – відповіла тітка Джо й, посадивши на ліву руку Тедді, а правою взявши робочий кошик, швидко пішла нагору.

– Ну, й що ж – я нічого не бачу! – сказала Дейзі, увійшовши в дитячу й роззираючись довкруж.

– А чуєш що-небудь? – змовницьким тоном запитала тітка Джо, утримуючи Тедді, який намагався підбігти до вікна.

Дейзі чула якийсь тріск і булькання, ніби десь кипіла вода. Ці звуки долинали з-за фіранки, натягнутої перед вікном. Вона відвела фіранку, скрикнула: «Ох!» і зупинилася як укопана, із захопленням дивлячись на – як ви думаєте, на що?

Біля широкого підвіконня була влаштована полиця. З одного боку на ній стояли всякі кухонні приладдя – горщики, пательні, казанки, каструлі, з другого – маленькі обідній й чайний сервізи, а перед вікном – плита. Не бляшана, іграшкова, а справжня, залізна, цілком придатна для того, щоб приготувати обід для цілої родини ляльок. Але найкраще було те, що плита топилася, в ній горів справжній вогонь, з носика чайника, який стояв на ній, виривалася справжня пара, а кришка пританцьовувала – налита в нього вода закипіла.

Одна шибка була вийнята з вікна, а замість неї вставлено металевий лист з отвором для труби – справжній дим вилітав з неї й кружляв у повітрі. Дерев’яний ящик з дровами й відерце з вугіллям поставили біля плити, а над ними висіли волоть і щітка. Маленький кошик для провізії стояв на низенькому столику, за яким зазвичай гралася Дейзі, а на спинці її стільчика висів білий фартушок з нагрудником і кумедний мініатюрний чепчик.

Сонце зазирало у вікно, наче милуючись цією картиною, дрова весело потріскували, нове кухонне приладдя сяяло, а обідній і чайний посуд стояв стрункими рядами. Це була найчудовіша, найчарівніша кухня, яку тільки могла собі уявити дівчинка.

Ще раз скрикнувши: «Ох!», Дейзі деякий час стояла мовчки, тільки очі її швидко перебігали з однієї чудової штучки на іншу й блищали дедалі яскравіше. Нарешті вона глянула на веселе обличчя тітки Джо й, обійнявши її, вигукнула:

– Яка ж це чудова іграшка, тітонько Джо! І що, мені справді можна буде по-справжньому топити цю маленьку плиту, готувати що-небудь смачненьке й запрошувати гостей? Ох, як вона мені подобається! Як ти це все придумала?

– Я побачила, з яким задоволенням ти побігла куховарити з Ейзі, – відповіла тітка Джо, притримуючи Дейзі, яка підстрибувала, ніби збираючись полетіти. – Адже вона не дозволила б тобі часто готувати на її кухні, бо там небезпечно: вогонь дуже великий. От мені й спало на думку купити тобі окрему плиту й навчити тебе готувати. Це буде весело, й корисно. Я зайшла в кілька іграшкових магазинів. Виявилося, хороші, великі плити коштують так дорого, що я вже подумувала відмовитися від свого задуму. Але тут я зустрілася з дядьком Тедді, й він, дізнавшись, навіщо я прийшла, оголосив, що хоче допомогти мені, й наполіг, щоб я купила найбільшу й найгарнішу плиту. Я спочатку відмовлялася, а він тільки сміявся й дражнився, згадуючи, як я готувала в дитинстві. Потім сказав, що я повинна навчити готувати тебе й Джозі, та накупив всіляких речей для мого, як він висловився, «кулінарного класу».

– Як добре, що ти зустріла його, тітонько! – раділа Дейзі.

– Тільки тобі доведеться старанно працювати, – сказала тітка Джо, – щоб навчитися куховарити. Дядько сказав, що часто приїжджатиме до чаю, й сподівається, що його пригощатимуть чимось смачненьким.

– Це наймиліша, найчудовіша кухня на світі! – вигукнула Дейзі, пританцьовуючи по кімнаті з новим соусником в одній руці та маленькою кочергою в другій. – Я готувати на ній з таким задоволенням! Ти навчиш мене пекти пиріжки й печиво?

– На все свій час, моя дівчинко, – відповіла тітка Джо. – Ця іграшка повинна принести тобі користь. Будеш моєю куховаркою, я замовлятиму тобі різні страви й показувати, як їх готувати. Так ти потроху й навчишся готувати. Скажу всім, що ти нова служниця й кликатиму тебе Саллі, – додала вона й одразу взялася за роботу. А Тедді сів на підлогу й, засунувши в рот палець, взявся з цікавістю роздивлятися плиту.

– Ох, яке ж усе красиве! З чого ж мені почати? – запитала Дейзі, вона ж Саллі, з таким осяяним обличчям і такою готовністю швидше розпочати цю науку, що тітка Джо подумала: «Добре, якби всі кухарки були такими ж милими, старанними й веселими».

– Перш за все, одягни ось цей чистий фартушок і чепчик, – сказала вона. – Я хочу, щоб моя кухарка була охайною.

Саллі заховала своє кучеряве волосся під чепчик і без заперечень вдягла фартух.

– Тепер приведи все в порядок, – наказала тітка Джо. – Вимий новий посуд, а заодно й старий сервіз, бо колишня кухарка залишила його брудним після гостей.

Тітка Джо говорила серйозно, але Саллі розсміялася: вона знала, хто була ця «неохайна кухарка», яка не вимила посуд.

І ось, засукавши рукава, вона із задоволенням почала метушитися на кухні, час від часу захоплено вигукуючи: «Ох, яка чудова шпигувальна голка!», «Яка гарненька мисочка!», «Яка чарівна перечниця!».

– Тепер, Саллі, – сказала пані Джо, коли дівчинка перемила весь посуд, – іди на базар. Я тут записала все, що потрібно купити.

І вона подала їй листок паперу й кошик.

– А де в нас буде базар? – запитала Саллі, для якої нова гра з кожною хвилиною ставала дедалі цікавішою.

– В Ейзі.

Саллі вирушила за покупками й знову розбурхала весь клас, з’явившись перед однокласниками в новому вбранні.

– Це чудова гра! – з осяяним обличчям шепнула вона Демі.

Стару Ейзі ця гра цікавила нітрохи не менше, ніж Дейзі. Вона весело засміялася, коли до неї на кухню влетіла маленька кухарочка Саллі в чепчику, що збився набік.

– Ось список провізії для тітоньки Джо. Мені все це потрібно якнайшвидше, – повагом промовила Дейзі.

– Подивимося, що тут таке, моє серденько. Ага! Два фунти м’яса, картопля, гарбуз, яблуко, хліб і масло. М’яса ще немає, я пришлю його нагору, тільки-но принесуть. А все інше – будь ласка.

І Ейзі поклала в кошик одну картоплину, яблуко, шматочок гарбуза, трохи масла й хлібець, а наостанок сказала Саллі, щоб вона остерігалася хлопчика, підручного м’ясника, бо він – великий пустун.

– Хто ж це? – запитала Саллі, сподіваючись, що цим хлопчиком виявиться Демі.

– А ось побачиш, – сказала Ася.

Саллі схопила кошик і, весело наспівуючи, побігла нагору.

– Сховай все, крім яблука, в шафу для провізії, – сказала пані Джо, коли юна куховарка повернулася з базару.

Під полицею були влаштовані дві шафи, й Саллі знову охопила радість, коли вона відчинила їх. Одна слугувала підвалом – там лежали дрова й вугілля. В другій зберігалося борошно, цукор, сіль, м’ясо та інша провізія. Зокрема, стояла баночка з варенням, бляшанка з імбирними пряниками й крихітна чайниця з чаєм. Найбільше дівчинці сподобалися два маленьких горщики з молоком, на якому вже почали збиратися вершки, і ложечка, щоб знімати їх.

Побачивши все це багатство, Дейзі заплескала в долоні й хотіла негайно зняти вершки. Але тітка Джо зупинила її.

– Стривай-но, – сказала вона. – Вершки знадобляться тобі для яблучного пирога, який готуватиметься пізніше. Дай їм гарненько настоятися, а доти не чіпай.

– Хіба я пектиму пиріг? – вигукнула Дейзі, не вірячи, що її чекає таке щастя.

– Так, і якщо твоя плита пече добре, то в нас буде навіть два пироги: один з яблуками, а другий – з варенням, – відповіла тітка Джо, яка теж захопилася цією грою.

– Що ж мені тепер робити? – запитала Дейзі, згораючи від нетерпіння якнайшвидше почати куховарство.

– Закрий нижню в’юшку біля плити, щоб все тепло пішло в духовку. Відтак вимий руки, дістань борошно, цукор, сіль, масло й корицю. Подивися, чи чиста дошка для тіста, й почисть яблуко.

Дейзі виконала все це так вправно й обережно, як це взагалі можливо для такої молодюсінької й недосвідченої кухарки.

– Я, щиро кажучи, точно не знаю, як визначити пропорції масла й борошна для таких маленьких пиріжків, – серйозно сказала тітка Джо, з усмішкою поглядаючи на розкладені на столі припаси. – Нічого не вдієш, доведеться пекти навмання. Якщо в перший раз не вийде, постараємося, щоб вдалося наступного. Насип повний кухлик борошна, додай щіпку солі й трохи масла. Пам’ятай, що спочатку потрібно класти все сухе, а потім вже додавати рідину, так краще розмішується.

– Так, я знаю. Я бачила, як Ейзі робить тісто. А чи потрібно помазати маслом пательні? Вона завжди з цього починає.

– Намаж, – схвально сказала тітка Джо. – Гадаю, з тебе вийде чудова куховарка – так спритно ти все робиш. Тепер додай холодної води, тільки щоб змочити борошно. Посип борошна на дошку, поклади на неї тісто, гарненько поміси й розкачай. Ось так. Тепер поклади на нього кілька шматочків масла, загорни й знову розкачай. Не потрібно робити тісто занадто жирним, а то у твоїх ляльок засмутиться шлунок.

Розсміявшись, Дейзі додала масла й почала розрівнювати тісто своєю маленькою качалкою. Потім відрізала від нього два шматки, розкачала їх так, що вийшли два коржики, поклала на один з них нарізане скибочками яблуко, не економлячи, посипала цукром і корицею та обережно накрила іншим коржиком.

– Мені завжди хотілося надрізати пиріжки по колу, – сказала вона, – але Ейзі ніколи мені не дозволяла. Як добре куховарити так, як хочеться самій!

І, схопивши ножик, почала надрізати пиріжок, який лежав на пательні, яку вона тримала на долоні.

У будь-якої, навіть найкращої куховарки може трапитися біда. Не уникла цього й Саллі. Ножик рухався так швидко, що пательня вислизнула в неї з рук, перекинулася й пиріжок гепнувся на підлогу. Саллі скрикнула, пані Джо засміялася, а Тедді поповз до пиріжка. На хвилину в маленькій кухні запанував гармидер.

– З ним нічого не сталося! – вигукнула Дейзі, піднявши свій скарб, що мало не загинув, і знову укладаючи його на пательню, не звертаючи, як і всі діти, жодної уваги на бруд, який прилип до тіста. – Він не розвалився, й начинка не випала, бо я дуже добре защепила краї. Тепер потрібно тільки проколоти його в кількох місцях – і все готово.

– У моєї нової куховарки, бачу, хороший характер, – сказала пані Джо. – Це дуже приємно. Ну, а тепер візьми банку з полуничним варенням, поклади його на нижній коржик іншого пиріжка, загни краї догори й накрий варення смужками з тіста, як робить Ейзі. Пропоную викласти посередині букву «Д», а навколо зигзаги, так буде цікавіше.

Саллі накрутила зверху такі прикраси, що справжня куховарка жахнулася б.

– Ну ось, готово! – сказала вона, обережно поклавши останню грудку тіста. – Тепер можна пекти! – і вона гордо поставила обидва пиріжки в духовку.

– Вимий посуд, – сказала тітка Джо. – Хороша куховарка завжди миє посуд відразу. А потім почисти гарбуз і картоплю.

– Так у мене всього лиш одна картоплина, – сміючись, сказала Дейзі.

– Розріж її на чотири частини й поклади поки що в холодну воду.

– А гарбуз теж покласти у воду?

– Ні. Вичисти, розріж гарбузину й поклади ось сюди, щоб вона варилася на пару. Так гарбуз встигає довше, зате смакує краще.

Почулося дряпання у двері. Дейзі відчинила їх, і в кімнату увійшла собака з кошиком у зубах.

– Це ж Кіт! Так ось хто в нас хлопчик м’ясника! – зі сміхом вигукнула Дейзі, взявши до рук кошик.

Пес облизався й розчулено подивився на неї, вважаючи, мабуть, що приніс свій власний обід, як це не раз бувало. Коли ж Коту роз’яснили помилку, він образився й, спускаючись сходами, весь час гавкав, висловлюючи свої ображені почуття.

У кошику були дві скибочки м’яса для лялькового біфштекса, варена груша, пиріжок і записочка, яку надряпала Ейзі:

– Мені від неї нічого не потрібно! – з обуренням вигукнула Дейзі. – Моє куховарство буде прекрасним, у мене буде чудовий обід, ось побачите!

– Ніколи не заважає мати що-небудь про запас, на випадок, якщо, наприклад, прийдуть гості, – сказала тітка Джо, яка знала це з досвіду.

– Мені – їсти, – оголосив Тедді, який, дивлячись на все це куховарство, дійшов висновку, що не завадило б підкріпитися.

Пані Джо дала йому свій робочий кошик, щоб, порпаючись у ньому, він забув про їжу, бо обідати було ще рано.

– Тепер накривай стіл, Саллі, – порадила вона господарочці, – а також приготуй гарячого вугілля для біфштекса.

У Саллі було повно справ. Потрібно було стежити за картоплею в казанку й гарбузом на пару, щохвилини відчиняти духовку й дивитися, чи добре печуться пиріжки, і, нарешті, коли вугілля розгорілося, покласти на крихітні гратки два справжніх біфштекси й перевертати їх виделкою.

Картопля швидше за все вже була готова, та й не дивно, бо казанок весь час аж підстрибував. Саллі розім’яла її маленьким товкачем, додала багато масла, але забула посолити. Виклала пюре гіркою на червону тарілочку й розгладила зверху ножем, змоченим у молоці. Залишилося поставити страву в духовку, щоб підрум’янити.

Вона була так зайнята всім цим, що забула про пиріжки. А коли відчинила дверцята духовки, щоб поставити туди картоплю, то з подивом побачила, що вони так підгоріли, що аж почорніли!

– Ох, мої пиріжки! Мої чудові пиріжки! Вони зовсім зіпсувалися! – вигукнула Саллі, заламуючи брудні ручки.

Особливо жахливо виглядав солодкий пиріг. Всі прикраси на ньому піднялися дибки й стирчали в різні боки над почорнілим варенням, наче стіни й димарі згорілого будинку.

– Господи, я забула нагадати тобі, щоб ти їх вийняла, – з каяттям сказала тітка Джо. – Не плач, моя мила, це я винна, ми знову спробуємо покуховарити після обіду, – додала вона, побачивши, як дві великі сльози викотилися з очей Саллі й зашипіли, впавши на гарячі руїни пиріжків. Напевно, за ними покотилися б інші, але в цю хвилину затріщав біфштекс. Саллі кинулася до нього й незабаром забула про втрати.

– Постав підігріти страву й тарілки, – сказала пані Джо, від душі бажаючи, щоб більше не було ніяких невдач. – Поклади в гарбуз масла й солі, змішай і посип зверху перцем.

Трохи заспокоївшись, Саллі цілком успішно приготувала гарбуз. Потім страви були розставлені на столі, й шість ляльок розсаджені по три з кожного боку. На одному кінці столу сіла Саллі, навпроти неї – Тедді.

Загалом гості мали дещо дивний вигляд: одна лялька – в бальній сукні, інша – в нічній сорочці, хлопчик Джеррі – в зимовому костюмі, а улюблениця Дейзі – Анабелла – зовсім без одягу, вона сиділа голяка. Тедді, як глава сім’ї, поводився цілком пристойно. Він з усмішкою їв усе, що бачив на тарілці, й кожна нова страва йому чудово смакувала. Дейзі сяяла, дивлячись на своїх гостей, як втомлена від клопотів, але гостинна й привітна господиня.

Біфштекс був такий твердий, що маленький ножик ніяк не міг його розрізати, картоплі всім не вистачило, а гарбуз трохи взявся грудками. Але гості досить делікатно вдавали, ніби не помічають цих недоліків, а господар і господиня будинку їли з таким апетитом, що їм можна було тільки позаздрити.

Задоволення знімати вершки згладило горе від загиблих пирогів, а пиріжок Ейзі, який спочатку викликав обурення, дуже вдало доповнив десерт.

– Ніколи ще в мене не було такого дивовижного сніданку! – вигукнула Дейзі, під’їдаючи все що залишилося на тарілках. – Можна мені готувати сніданок щодня?

– Ти можеш готувати коли завгодно після уроків, – сказала тітонька Джо, яка з великим задоволенням спостерігала за ланчем, хоч ніхто так і не запросив її взяти в ньому участь. – Тільки я попрошу тебе їсти вчасно. Оскільки сьогодні ти куховарила вперше, я не хотіла псувати тобі задоволення, але їсти, як трапиться, не можна. Ось до чаю можеш приготувати що-небудь, якщо захочеш.

– Дозволь мені спекти пампушки для Демі! Він їх дуже любить, особливо обсипані цукром! – вигукнула Дейзі, ніжно витираючи жовту плямочку з носика Анабелли. Ця особа відмовилася їсти гарбуз, хоч її вмовляли й пояснювали, що гарбуз дуже корисний від «лематизму». Бідна Белла постійно страждала від цієї хвороби, та й не дивно, бо вона ходила гола й постійно застуджувалася.

– Але ж якщо ти пригощатимеш такими смачними речами Демі, то всі інші хлопчики захочуть того самого. Тоді ти клопоту не оберешся.

– А чи не можна влаштувати тільки сьогодні, тільки один раз, щоб Демі прийшов до мене пити чай один? А потім я пригощатиму інших хлопчиків, якщо вони добре поводитимуться, – запропонувала Дейзі.

– Чудова думка! – погодилася тітка Джо. – Пригощатимеш своїми смаколиками тих хлопчиків, які мають зразкову поведінку – це буде їм за нагороду. Якщо маленькі чоловіки схожі на дорослих, а вони всі великі ласуни, то твої пампушки, напевно, пом’якшать їхні серця, – додала тітка Джо, кивнувши погляд на дядька Баера, який підійшов до дверей і з усмішкою дивився на дружину.

– Це камінчик у мій город, – розсміявшись, сказав він. – Ну, що ж, ти маєш рацію. Тільки якби я одружився з тобою, розраховуючи на хороше куховарство, моя дорога, то мені довелося б жорстоко розчаруватися.

З цими словами пан Баер став підкидати Тедді, а той зовсім вибився з сил, намагаючись описати розкішний бенкет, в якому він брав участь.

Дейзі з гордістю показала дядькові Фрицу свою кухню й дещо необачно обіцяла напекти йому стільки пиріжків з яблуками, скільки він буде в змозі з’їсти. Потім вона почала було розповідати йому, що її куховарство служитиме нагородою для хлопчиків, як раптом всі вони під проводом Демі влетіли в кімнату. Уроки закінчилися, до обіду ще залишався час, і спокусливий запах біфштекса Дейзі привів їх сюди.

Хто не бачив, тому важко уявити собі з якою гордістю Дейзі-Саллі показувала хлопцям свої скарби й розповідала про нагороду, яка чекає їх, якщо вони добре поводитимуться. Деякі почали сміятися над нею, запевняючи, що приготовані нею страви не можна буде їсти, але серце Надутого Качана було переможене відразу, Нет і Демі твердо вірили в мистецтво Дейзі, а решта хлопчиків оголосили, що почекають і подивляться, як у неї піде справа.

Кухнею, проте, всі дружно захоплювалися. З особливим інтересом хлопчики розглядали плиту. Демі висловив бажання негайно купити в Дейзі казанок для води, запевняючи, що він якраз підійде для парової машини, яку він задумав спорудити, а Нед оголосив, що найбільший соусник став би в пригоді йому, щоб розмішувати свинець, з якого він відливав кулі й рибальські грузила.

Ці слова так схвилювали Дейзі, що пані Джо поспішила втрутитися. Вона оголосила, що з нинішнього дня вводить новий закон, згідно з яким жоден хлопчик не має права не тільки чіпати плиту або кухонне приладдя, але навіть близько підходити до них без дозволу власниці. Це значно підвищило цінність кухні в очах юних джентльменів, особливо коли вони дізналися, що порушення цього закону буде каратися позбавленням права ласувати різними смачними речами – нагородою, обіцяної гідним.

Зателенькав дзвоник, і всі рушили обідати. За столом хлопчики жваво обговорювали список ласощів, яким Дейзі мала частувати їх, якщо вони того заслужать.

Дейзі безмежно вірила у свою плиту, обіцяла все що завгодно, якщо тільки тітка навчить її куховарити як слід. Слова Дейзі стривожили пані Джо, бо деякі з включених у список страв вона зовсім не вміла готувати, наприклад, весільний пиріг, якийсь особливий льодяник, а також суп з оселедцем і вишнями. Цей суп, виявляється, дуже любив пан Баер, який і запропонував внести його до списку – до розпачу своєї дружини, що поняття не мала про німецьку кухню.

Дейзі хотіла взятися за куховарство негайно після обіду, але їй дозволили тільки налити в казанок води для чаю й випрати свій фартух, який так забруднився, ніби вона готувала великий різдвяний обід. А потім її послали гратися в інші ігри до п’ятої години: дядько Фриц сказав, що багато вчитися, навіть куховарству, не дуже добре для дітей, а тітка Джо знала, як швидко набридають нові іграшки, якщо ними гратися занадто часто.

Усі в цей день були надзвичайно уважними до Дейзі. Томмі обіцяв нарвати для неї бобів зі своєю грядки, тільки-но вони визріють (хоча поки на грядці росла одна тільки лобода). Нет запропонував приносити дрова, Надутий Качан дивився на куховарочку з мовчазною побожністю, як на якесь божество, Нед почав влаштовувати маленький холодильник для нової кухні, а Демі з пунктуальністю, вельми похвальною в такому юному віці, пішов за сестрою в дитячу, щойно пробило п’ять годин.

Було ще рано пити чай, але Демі так просив, щоб Дейзі дозволила йому увійти й допомогти їй, що відмовити йому було неможливо. Він затопив плиту, бігав туди-сюди, виконуючи різні доручення, і з великим інтересом стежив за приготуванням своєї вечері. Пані Джо керувала куховарством, але не могла весь час перебувати в дитячій, бо була дуже зайнята – їй потрібно було вішати чисті фіранки на вікна.

– Попроси в Ейзі чашку сметани, – перш за все розпорядилася вона, – тоді, щоб тісто було легким, не доведеться додавати багато соди – я її не люблю.

Демі кинувся вниз і повернувся зі сметаною й забрудненим ротом. Він спробував сметану, вирішив, що вона дуже кисла й пиріжки вийдуть неїстівними.

Пані Джо скористалася нагодою і, стоячи на складній драбині біля вікна, на яке вішала фіранку, прочитала коротеньку лекцію про хімічні властивості соди. Дейзі пропустила її слова повз вуха, а Демі слухав уважно й усе зрозумів, що й довів короткою, але діловою заввагою:

– Розумію. Сода знищує кислоту, від шипіння тісто стає легким.

– Насип майже повну чашку борошна, Саллі, – вела далі зі своєї драбини пані Джо, – і додай в неї трохи солі.

– Здається, скрізь потрібно сипати цю сіль! – вигукнула Саллі, якій набридло відкривати коробочку з-під пігулок, наповнену сіллю.

– Сіль, як і веселий настрій, скрашує все, – завважив дядько Фриц. Він увійшов у дитячу з молотком і вбив кілька цвяхів, щоб Дейзі могла розвісити на них пательні.

– Я не запрошувала тебе до чаю, дядько Фрице, але пригощу пампушками й постараюся бути в доброму гуморі, – сказала Дейзі, підіймаючи своє забруднене в борошні личко, щоб поцілувати дядька.

– Фриц, ти не повинен заважати нашим кулінарним заняттям, – сказала пані Джо, – а то я прийду й почну давати вказівки під час твоїх уроків латині. Як тобі це сподобається? – й вона накинула йому на голову довгу ситцеву фіранку.

– Чому ж не сподобається? Приходь і спробуй, – сказав пан Баер і пішов, наспівуючи й постукуючи молотком то тут, то там, як величезний дятел.

– Насип все-таки трохи соди в сметану, Саллі, – сказала тітка Джо, – а коли вона зашипить, вилий її в борошно та збий якомога сильніше. Приготуй заздалегідь пательню, налий більше олії й печи пампушки доти, поки я не повернуся.

З цими словами тітка Джо зникла.

О, як стукала й дзвеніла маленька ложечка, який галас здійнявся, коли Дейзі почала збивати тісто! Чесне слово, воно мало не перетворилося на піну. А коли кухарка налила тісто на пательню, воно піднялося так високо, що в Демі потекли слинки. Зрозуміло, що перша пампушка пристала до пательні й підгоріла, бо Саллі забула покласти масло, але потім справа пішла на лад, і шість чудових пампушок прикрасили собою блюдо.

– Гадаю, смачніше їсти їх із патокою, ніж із цукром, – сказав Демі, що сидів у кріслі за столом, який накрив на власний манер.

– То піди до Ейзі й попроси в неї патоки, – сказала Дейзі й пішла у ванну кімнату мити руки.

Поки в дитячій нікого не було, трапилася страшна біда. Кіт весь день почувався ображеним, та й не дивно: він приніс м’ясо, не чіпаючи його, а за це не отримав винагороди. Це був хороший собака, але й в нього були маленькі недоліки, як, втім, є в кожного з нас. Зокрема, він не завжди міг втриматися від спокуси. Тож випадково нагодившись у дитячу, він відчув запах пампушок і, побачивши, що вони лежать на низенькому столику, а в кімнаті немає ні душі, проковтнув усі. Щоправда, слід додати, що пампушки були дуже гарячими, і він так обпікся, що голосно зойкнув.

Дейзі почула цей звук, але було пізно: залетівши на свою кухню, вона побачила тільки порожнє блюдо й кінчик жовтого хвоста, що стирчав з-під ліжка. Не промовивши й слова, кухарка схопила злодія за хвіст, витягла на світ божий й так почала трясти, що в бідолахи заплескали вуха. Потім вона вигнала його з будинку, й бідний Кіт провів весь вечір в сараї на ящику з вугіллям – у повній самоті.

Дещо заспокоєна співчуттям Демі, Дейзі замісила нове тісто й спекла вдвічі більше пампушок, які вийшли ще кращими. Дві з них вона відправила дядькові Фрицу, який передав їй, що ніколи в житті не їв таких смачних пампушок. І всі хлопчики, що сиділи за столом, позаздрили Демі, якого пригощала Дейзі.

У близнят вийшла справді чудова вечеря. Кришка з чайника впала на підлогу всього тричі, глечик з молоком перекинувся тільки один раз, а скибочки хліба з маслом чудово пахли біфштексом, бо смажилися на тій самій пательні. Демі забув про свою філософію й наминав пампушки, як голодний жебрак, Дейзі мріяла про нові розкішні бенкети, а ляльки дивилися на них в усі очі й люб’язно усміхалися.

– Ну що ж, мої милі, весело вам було? – запитала тітка Джо, входячи в кімнату з Тедді на руках.

– Дуже весело. Я скоро прийду знову, – виразно повідомив Демі.

– А чи не занадто багато ти з’їв, мій хлопчику?

– Ні, тільки з десяток пампушок, і всі дуже маленькі, – заперечив Демі.

– Йому не зашкодить – адже вони були такі смачні! – сказала Дейзі з такою кумедною сумішшю материнської ніжності й гордості господарочки, що тітка Джо з усмішкою завважила:

– Ну, як я бачу, нова гра має успіх.

– Мені вона дуже подобається, – сказав Демі, ніби вся справа була в його схваленні.

– Це найкраща гра у світі! – вигукнула Дейзі. – Мені хотілося б, щоб у всіх були такі чудові кухні, як моя, – додала вона, ніжно дивлячись на плиту.