Маленькі дикуни

І. Новий дім

Яну виповнилось чотирнадцять років. Довготелесий і худющий, він неймовірно швидко тягнувся вгору. Під час огляду лікар порадив відправити хлопця на рік у село.

Батьки влаштували Яна працювати на фермі у Вільяма Рафтена в Сенгері.

Сенгер був новим поселенням. Він межував із непролазними хащами пралісу, де водилося безліч оленів. До лісу підступали вузькі просіки та вирубки. Далі йшло саме поселення, в якому ліс і вирубки займали приблизно однакову площу. А за ним починалася орна земля, на якій де-не-де ще були клаптики лісу.

Тридцять років тому в Сенгері оселилися вихідці з Ірландії, здебільшого із заможних селян. Разом з ними переїхала і стара ворожда, яка тривалий час розділяла Ірландію на два табори: католиків, або «доганів» (ніхто й пояснити не міг, звідки така назва), і протестантів, або «пратисонів». Кольорами католиків були зелений і білий, а протестантів — оранжевий з блакитним, їх називали ще «оранжменами».

Ці два ворожих табори розкололи сенгерське суспільство на дві частини по вертикалі. Ще існувало кілька горизонтальних пластів, які, подібно до геологічних, проходили через обидва повздовжні відрізки.

Тоді, на початку дев’ятнадцятого століття, британський уряд охоче надавав допомогу людям, які бажали переселитися з Ірландії в Канаду. Допомога ця зводилась до того, що їх безплатно перевозили через океан.

Але більшість сімей, які не зуміли добитися ласки уряду, проте мали якісь гроші, їхали разом з ними, заплативши за проїзд п’ятнадцять доларів. Здавалося б, яка між ними різниця, однак переселенці так не вважали. Ті, що заплатили за дорогу, були «пасажирами». Вони вважали себе незрівнянно вищими за тих, хто їхав за кошт уряду, і прозвали їх «емігрантами». Серед жителів Сенгера ця різниця ніколи не забувалась.

Проте існувало ще два поділи. Кожен дорослий чоловік і навіть кожен підліток у Сенгері майстерно володів сокирою. Ходячий вислів «це достойний чоловік» тут мав подвійний зміст. Стосовно до поселенця, який брав участь у щосуботніх змаганнях ірландців у сусідньому містечку, він означав, що той досить вправний у кулаках. Та коли йшлося про роботу на фермі, цей самий вислів означав, що поселенець вправний тесля. Того, хто не відповідав цій вимозі, за чоловіка не вважали.

Поселенці ставили собі рублені хати. Через те у великій пошані в них були професійні теслі. В цій місцевості були відомі два різновиди будинків: «свинюшники» — коли по всіх кутах виступали покладені навхрест колоди і «в’язані» будинки, або «ластівчин хвіст», — коли ці виступи були акуратно стесані. У Сенгері вважалося принизливим жити в хаті з виступами по кутах. Для тих, хто міг збудувати собі більш довершені житла, такі господарі були «нікчемами», «покидьками».

Пізніше з власників «в’язаних» будинків виділилась ще одна група, коли було відкрито цегляний завод, і заможні поселенці поставили собі чепурні цегляні будиночки.

На загальний подив дехто Філ О’Лірі, бідний, але плідний «доган», із поганенького дерев’яного «свинюшника» одразу ж несподівано переїхав до розкішного цегляного будинку, що не на жарт сполошило увесь вищий місцевий світ. Бачите, тепер дев’ять крижастих дочок Філа О’Лірі претендували на суспільне визнання. Та переважна більшість поселенців оголосили О’Лірі вискочкою і тривалий час не мали з ним ніяких справ, хоча самі обзавелися цегляними будинками років через п’ять.

Вільям Рафтен — найзаможніший господар у громаді — перший звів будинок із червоної цегли. Його непримиренний ворог, Чарльз Бойль, якого таки догризла дружина, і собі став зводити стіни цегляної хати. Бойль, щоправда, обійшовся без мулярів і клав цеглу сам із своїми сімнадцятьма синами. Рафтен і Бойль, хоч обидва й «оранжмени», були непримиренними ворогами, а їхні дружини зі шкіри пнулися за першість у громаді. Рафтен був впливовішим і багатшим. Зате Бойль, чий батько при переїзді сам заплатив за четвертий клас, знав про батьків Рафтена всі таємниці і щоразу йому шипів на вухо:

— Що з тобою розмовляти, вискочко! Всі знають, що ти емігрант!

Для Рафтена це було як ложка дьогтю в бочці меду. Але від правди не втечеш — його батько таки скористався безплатним проїздом. І хоч Бойлю дали тут дармову ділянку землі, це не мало ніякого значення. Старий Бойль був і залишиться назавжди «пасажиром», а старий Рафтен — «емігрантом».

Ось до такої громади потрапив Ян. Тут слова «доган» і «пратисон», «зелений» і «оранжмен» символізували запеклу ворожнечу.

Розмовляли у Сенгері мішаною мовою. Старе покоління вихідців з Ірландії говорило з акцентом, вплітаючи у свою мову велику кількість ірландських слів. Такі люди як Рафтен говорили вже рівніше, ну, хіба що могли вставляти ірландські слова у запалі. Молоде покоління вже говорило без акценту, та всі як один стали гаркавити в ніс, подібно до канадців із глушини.

Містер і місіс Рафтен зустріли Яна на станції. Вони всі разом повечеряли в таверні, а тоді поїхали додому. На фермі Яна привели до просторої їдальні, яка водночас слугувала за вітальню і кухню. За грубкою сидів високий, незграбний хлопчина з рудим волоссям і темними розкосими очицями.

Місіс Рафтен сказала:

— Семе, йди привітайся з Яном. — Сем боязко виступив уперед, мляво потиснув Яну руку й протягнув:

— При-и-ивіт!

Потім знову сховався за грубку і нишком почав стежити за Яном. Містер та місіс Рафтен пішли поратись по господарству, і Ян відчув себе самотнім та нещасним.

Хлопцеві довелося скоритися волі батька і поміняти улюблену школу на життя в селі. Трохи посумувавши, він навіть з радістю поїхав з Бокнертона в село. Як багато нового він побачить за рік! І не буде недільної школи. Можна забути про відвідування церкви! Натомість настане привільне життя на лоні природи, серед полів та лісів — це ж справжнє щастя! Та ось прибувши на місце, Ян раптом відчув гнітючу самотність, і перший вечір був для нього геть сумним. Йому не було на що скаржитись, але темна хмара розпачу миттю затулила йому світ. Губи його тремтіли, й він весь час кліпав очима, щоб стримати сльози, які самі підступно навертались. В цей час у кімнату повернулась місіс Рафтен. Вона одразу зрозуміла, в чім річ.

— Він тужить за домівкою, — сказала вона чоловікові. — Та це скоро мине.

І вона відвела Яна за руку нагору до спальні.

Через двадцять хвилин місіс Рафтен прийшла подивитись, чи добре Ян влаштувався. Вона підіткнула круг нього ковдру і, перед тим як залишити хлопця, нахилилась його поцілувати. У Яна все обличчя було мокре від сліз. Місіс Рафтен обняла його, приголубила й ніжно сказала:

— Нічого, любий. Завтра все буде гаразд. — і пішла, залишивши хлопця самого.

Звідки взялися тоді розпач і жах? І куди вони зникли вже наступного дня? Ян так і не дізнався про це. Зранку хлопчик вже з цікавістю вивчав своє нове оточення.

Вільям Рафтен мав кілька добротних ферм, вільних од застав. І його майно зростало з кожним роком. Рафтен був чоловіком розсудливим, здібним, хитруватим, за що його не дуже любили сусіди. Та, здавалось, Рафтену було байдуже до їхньої нелюбові, адже з часом він лише багатів. Він суворо ставився до всіх навколо, але був чуйним і лагідним зі своєю сім’єю. Хоча і м’якосердим його не назвеш. Рафтен з нуля нажив своїх статків без сторонньої допомоги. Здавалося, за життя він зазнав стільки горя, що його серце скам’яніло, та його рідні знали, що в грудях у нього б’ється добре серце. Часом Рафтен і з домашніми поводився різко і владно: його не можна було ослухатись, він не повторював двічі своїх наказів. Тільки з малечею та дружиною він завжди був лагідний. Щойно на хлібному ринку він був холодним і корисливим, здатним обійти навіть шулерів, а за годину вдома він уже ніжний, люблячий батько, підкидує на коліні свою маленьку донечку і незграбно жартує з веселою дружиною.

Рафтен не отримав належної освіти й навіть погано читав, а тому дуже поважав «книжних людей». Він вирішив дати дітям «усе те, що в цьому напрямку можна придбати за гроші»; імовірно, це означало «навчитися швидко читати». Сам він читав лише недільними ранками, ледь розбираючи по складах головні рубрики щотижневої газети. А «важливими» для нього були рубрики: «Хлібна біржа» та «Новини з рингу». Сам Рафтен був непоганим боксером, тож любив читати докладні звіти про останні боксерські змагання. Щоб догодити дружині, він раз на місяць ходив з нею до церкви і вважав несправедливістю те, що її зовсім не цікавить його улюблений вид спорту.

Хоча з людьми Рафтен поводився різко і часом навіть брутально, він терпіти не міг поганого ставлення до тварин.

— Люди кричать, коли їх б’ють, а бідолашна худобина не може постояти за себе.

Рафтен єдиний з усіх навколишніх фермерів не продавав і не віддавав на забій постарілих коней.

— Сердешна скотина все життя працювала й заслужила, щоб її годували до скону.

Дункан, Джеррі й інші конячки подовгу жили в нього на утриманні, одна навіть більше десяти років.

Багатьом сусідам перепало на горіхи від Рафтена за жорстоке поводження з кіньми, але якось він наскочив на справжнього геркулеса, який добряче нам’яв йому боки. Та цей урок Рафтен не засвоїв і, як і раніше, кулаками боронив «бідолашну скотинку».

Усі сусідські хлопчаки мали прибутки від продажу телячих шкур. На молоко був попит, а телята цінились дуже дешево, і тому їх забивали ще молочними. До того ж робили це самі хлопчаки, адже мали за це шкури. За кожну сиру шкуру на шкіряному заводі вони отримували п’ятдесят центів, а за висушену — двадцять п’ять. І тільки Рафтен забороняв своєму синові забивати телят.

— Це безневинна істота, і я не дозволю, аби мій син позбавляв її життя.

Сем за це мовчки дувся на батька, адже в нього через це не було своїх грошей.

Місіс Рафтен була чудовою жінкою, гарною господинею і дуже любила свій дім. Одне лише її завжди бентежило: Вільям часом був надміру суворий до дітей. У Рафтенів колись була велика сім’я, але залишились тільки п’ятнадцятирічний Сем та трирічна Мінні — інші діти померли.

Обов’язки Яна були одразу чітко визначені. Під його опікою мали бути птахи, свині й корови. А ще він мусив допомагати Сему.

Роботи було багато. Рафтен вимагав виконувати її швидко і сумлінно. Та після цього хлопці були вільні. Рафтен суворо контролював їх лише під час роботи, зате своїм вільним час вони могли скористатися як заманеться.

Ян побоювався грубого Рафтена. Цей чоловік зазвичай мовчав, доки не складав остаточної думки про щось чи когось. Зате тоді відверто говорив усе, що думав. Ян і досі не знав, чи задоволений господар його роботою, тому був стриманим із ним.

II. Сем

Сем Рафтен говорив дуже повільно, розтягуючи слова, а тому й складалося хибне враження щодо його розумових здібностей. Після того як містер Рафтен нашвидку показав Яну свій будинок, Сем розпочав більш докладну екскурсію.

— Оце-е-е віта-а-а-льня, — сказав він, зайшовши у якусь кімнату й навпомацки розшукуючи наглухо зачинене віконницями вікно.

Вітальня в Сенгері — приміщення особливого призначення. Її відчиняють лише тоді, коли в гості завітає приходський священик. Так само було й у Рафтенів.

У вітальні стояли такі меблі: шість фарбованих стільців (по п’ятдесят центів за штуку), два крісла-гойдалки (один долар сорок дев’ять центів), мелодіон[3] (тридцять два бушелі пшениці — спочатку комісійники запросили сорок), шафа з ящика до мелодіона, один благенький домотканий килим та круглий лакований (!) стіл (дев’ять доларів готівкою, за каталогом — одинадцять доларів). На круглому столі лежав альбом з пейзажами, Біблія та ще кілька товстезних книжок для гостей. Щотижня з них змітали пилюку, але ніколи не рушали їх з місця, і через кілька років виявилось, що вони намертво приклеїлись до лакованого столу. На одній стіні в саморобних рамочках висіли дощечки з іменами померлих членів родини — традиція вшанування покійників у Сенгері. Після поховання в рамку вставляли чорну іменну дощечку. На ній писався вислів із Біблії, підхожий, на думку родичів, померлому.

В кімнаті пахло, як у монастирі, адже вона ніколи не провітрювалася, за винятком недільних днів та під час відвідин священика. Обидва віконця завжди були наглухо зачинені зеленими віконницями й запнуті ситцевими фіранками. Це було щось зовсім відокремлене від решти будинку — ніби кімната з привидами, яку мусиш відвідувати раз на тиждень.

Та в цій кімнаті знайшлась одна цікава річ, яка миттю зблизила хлопчиків, — колекція пташиних яєчок. Яєчка були складені під скло у стару коробку до краваток. Вони були без бирок і навіть не вичищені як слід — колекціонер на них і не поглянув би. Але в даному випадку вони зробили чудо, ніби два ньюйорківці, перевдягнені один китайцем, а другий негром, випадково зустрілися в Гренландії, й раптом один подав іншому знак таємного братства, до якого обидва належали.

— Тобі це подобається? — спитав Ян з гарячою цікавістю, що зненацька прокинулась в ньому в цій досить непривітній «вітальні».

— Ще б пак, — відповів Сем. — У мене б їх було ще більше, але тато говорить, що цього не слід робити, бо птахи корисні для ферми.

— А ти знаєш, кому вони належать?

— Аякже! Я знаю всіх птахів у нашому лісі! — відповів Сем.

— І я хотів би знати. А можна буде тут дістати яєць, щоб повезти додому?

— Ні. Тато сказав, що коли я більше не грабуватиму гнізд, він позичить мені свою індіанську рушницю, щоб постріляти кроликів.

— Овва! У вас водяться кролики?

— Купа! Минулої зими я підстрелив трьох.

— Взи-и-и-мку, — розчаровано протягнув Ян, — я думав зараз.

— Ну, і зараз можна спробувати, але шансів менше. От виберемо день, упораємося з роботою, і я вимолю в тата рушницю.

«Упораємося з роботою» — це був улюблений вислів Рафтенів, коли вони хотіли відтягнути якийсь план на невизначений термін.

Сем відчинив нижні дверцята шафи й витяг звідти кілька кремінних наконечників, старий бобровий зуб і погано набите чучело сови. Ян аж затремтів, побачивши такі багатства.

— Оце так! — захоплено вигукнув Ян. Сем був дуже задоволений, що ці скарби справили на Яна таке враження.

— Цю сову тато поцілив на стодолі,[4] а наймит набив чучело.

Хлопчики швидко заприятелювали і весь день під час роботи вони ділились своїми потаємними думками. А після вечері Сем сказав:

— Хочеш, я тобі щось покажу? Тільки про це нікому анічичирк, — заприсягнись!

Ян, звісно, пообіцяв мовчати.

— Ходімо до стодоли, — запропонував Сем.

На півдороги він додав:

— Я удам, ніби повертаюсь назад, а ти обійди кругом, і ми зустрінемось під яблунею.

Коли вони зустрілись в саду, Сем примружив одне око й по-змовницькому прошепотів:

— За мною.

Він привів Яна у другий кінець саду до старої хати, в якій жили Рафтени, поки не справили цегляний будинок. Тепер вона слугувала за сарай. Сем приставив драбину до горища, а на горищі, в дальньому кутку під маленьким каламутним віконцем, він ще раз нагадав, що треба зберігати таємницю. Ян ще раз дав обіцянку, і незабаром Сем витяг із старого ящика лук, кілька стріл, іржавий дротяний капкан, старий кухонний ніж, рибальські гачки, кресало та кремінь, коробок сірників і брудні, жирні шматки чогось, що він назвав сушеним м’ясом.

— Я завжди мріяв стати мисливцем, а тато хоче зробити з мене зубного лікаря. Тато каже, що на мисливстві грошей не заробиш. А йому лише раз довелось побувати в зубного лікаря, і він заплатив чотири долари, хоч той працював усього пару годин. От він і вирішив, щоб я також був зубним лікарем, а я мрію бути мисливцем. Якось тато відлупцював мене й Буда. Буд — це мій брат, він помер у минулому році. Якщо послухати маму, то він був просто ангелом, але я завжди вважав його негідником, а ще він був найгіршим учнем у школі. Так от, тато добряче всипав нам за те, що ми не нагодували свиней. Тоді Буд вирішив утекти. Спочатку і я хотів тікати з ним до індіанців. Власне, я думав тікати, коли батько здумає ще раз мене побити, та вирішив приєднатись до брата. Буд замислив прихопити із собою татову рушницю, та я протестував. Я скоро охолонув із утечею і почав його умовляти. «Знаєш, Буде, — сказав я, — на захід доведеться плентатись щонайменше місяць. А уяви, що нас не приймуть індіанці і… скальпують? Кепсько буде. Та й тато, погодься, за діло нам всипав. Ми справді морили свиней голодом, так що одна навіть здохла». Коротше, мені дуже хотілось стати мисливцем, але тікати з дому назовсім — цілковита дурниця. А минулої зими Буд помер. Бачив у нас на стіні надгробну дощечку? То спомин про нього. Мама гляне на неї і плаче. Тато обіцяє послати мене в коледж, щоб я вивчився на зубного лікаря або на адвоката. Адвокати також гроші гребуть лопатою — тато це напевне знає, бо судився.

Ян теж вилив Сему душу. Він розповів йому про свою лісову хижу, про те, як будував її, як проводив у ній найщасливіші миті свого життя. І зараз він ще з більшим завзяттям збудував би нову. Ян розумів, що Сем майстерно володіє інструментами й тверезо мислить. Пригадуючи радісні дні у долині, Ян запропонував:

— А давай зведемо хатину в лісі біля струмка? Твій тато не розсердиться?

— Ні, не розсердиться, якщо це не заважатиме нашій роботі.

III. Вігвам

І вже наступного дня хлопці вирішили взятися за справу. Після роботи вони подалися в ліс на пошуки місця для майбутнього табору.

Неподалік ферми луг перерізав потічок, який із дзюркотом зникав у лісі. Береги, вкриті буйною травою, ховалися в густих кедрових заростях, де струмок поглинало болото. Тут важко було проходити, але Сем запевнив, що за кедровим гаєм є чудовий горбок. І справді, за сто ярдів підвищення ніби наскрізь проходило через ліс і вклинювалось у болото. Чудове місце для біваку[5] — високе, сухе, захищене пралісом.

Ян був у захваті, і цей захват передався Семові — він вже було поривався будувати, та Ян сказав:

— Семе, ми будемо індіанцями, а не білими мисливцями. Індіанці значно спритніші.

— Дурниці, — відповів Сем. — Тато казав, що білий вправніший за індіанця.

— Дурниці! — спалахнув Ян. — Білому мисливцю годі шукати слід ноги в мокасині на гранітній скелі. Білий мисливець не виживе у лісі, маючи лише ніж. Білий мисливець не вміє стріляти з лука і ловити звірів саморобним сільцем! Йому не під силу зладнати човника з березової кори.

Трохи випустивши пару, Ян повів далі:

— Семе, ми ж хочемо стати найкращими мисливцями? Тоді давай жити, як справжні індіанці, й робити все, як вони.

Сем погодився «спробувати» — пропозиція була вельми заманливою.

Тоді Ян нагадав:

— Індіанці живуть у тіпі. Тож і нам слід поставити тіпі!

— О, це було б чудово, — сказав Сем, який бачив на картинках житла індіанців. — А з чого ми його зробимо?

— От слухай, — відповів Ян. — Індіанці з долин роблять тіпі зі шкур, а індіанці, що живуть у лісах, будують житла з березової кори — повчав Ян, задоволений тим, що настала його черга керувати.

— Але ж тут не знайдеш ні шкур, ні березової кори навіть на тіпі для бурундука, щоб той гриз у ньому горішки.

— А ми візьмемо кору в’яза.

— Тоді інша справа. — відповів Сем. — Узимку ми зрубали багато в’язів, і тепер легко можна зняти з них кору. Але спершу розробімо план.

Янові така пропозиція здалась дуже слушною — сам би він до цього не додумався, Сема ж було привчено працювати обдумано.

Ян накреслив на гладенькому стовбурі контур індіанського тіпі, як він його пам’ятав.

— Ось таке воно за формою. Жердини трохи висунуті, тут отвір для диму, внизу — двері…

— Схоже на те, що ти його ніколи не бачив, — одразу в лоб видав Сем. — А втім, спробуємо. А який розмір?

Вирішили, що цілком вистачить будівлі восьми футів заввишки і завширшки. За декілька хвилин Сем зрубав чотири десятифутові жердини, обтесав їх, а Ян переніс на галявину біля струмка.

— А чим їх зв’язувати? — запитав Ян.

— Мотузком, чим же ще!

— Ні, мотузок не годиться, ми все маємо брати з лісу.

— Придумав! — вигукнув Сем. — Коли тато городив тин навколо саду, то зв’язував кожну пару кілків угорі вербовою лозиною.

— Як я міг забути! Точно! — зрадів Ян.

І хлопці миттю взялись до роботи. Вони силкувались зв’язати докупи верхні кінці жердин гнучкими вербовими лозинами, та в них нічого не виходило — лозини розповзались, щойно їх відпускали. Слизькі прутики раз у раз зісковзували й падали на землю. Хлопці вже було зовсім втратили надію і думали поскріплювати бруси трав’яними джгутами, як раптом почули в себе за спинами чиєсь невдоволене фиркання. Вони обернулись і побачили Вільяма Рафтена, який стояв, заклавши руки за спину — в такій позі, ніби стежив за ними не одну годину. Хлопці сторопіли. Рафтен мав звичку з’являтись там, де щось затівалось і ця справа йому не подобалась, і ніщо не зупиняло його висловити своє невдоволення. От і зараз хлопці завмерли, затамувавши подих в очікуванні реакції Вільяма Рафтена. Звісно, коли б вони гаяли отак робочий час, він розгнівався б і відіслав їх додому, але ці години були відведені їм на розваги. Тому Рафтен лиш запитливо подивився на них і протяжно гукнув:

— Агов, хлопці! (У Сема відлягло від серця: батько сказав би «харцизяки», якби сердився.) — Навіщо марнуєте час? (У Яна похололо в грудях.) Для чого робите дурну роботу, зв’язуючи лозою оцю штуковину? Все одно лоза не триматиме. Краще наробіть перевесел або візьміть уже мотузку в сараї.

Хлопці зітхнули з полегшенням, але навіть дружнє звернення Рафтена могло обернутися добрячим прочуханом, тому Сем прикусив губу в очікуванні. Та Ян пояснив:

— Правила забороняють користуватися тим, чого не мають індіанці або чого не можна знайти в лісі.

— То он воно що! — сказав Вільям, ніби це його дуже здивувало. — Зрозуміло! Ходіть за мною!

Він заглибився в ліс, щось розшукуючи, і нарешті зупинився перед низькорослим чагарником.

— Що це, Яне?

— Не знаю, сер.

— Нумо, подивимось, чи стане тобі сил — зламай гілочку.

Ян спробував. Серцевина ламалась без зусиль, зате кора здавалась міцнішою за шкіру, і в хлопця забракло сили, щоб відірвати навіть вузеньку смужку.

— Це шкіряне дерево, — пояснив Рафтен. — Індіанці завжди ним користуються, і ми ним користувались, як оселилися тут.

Оце так допомога замість прочухана! Все пояснювалось тим, що це був «час для забав». Рафтен пішов, але на прощання нагадав:

— Через півтори години треба годувати свиней.

— От бачиш, — сказав Сем, задоволено усміхаючись, коли Рафтен пішов, — батько зовсім не злий, коли зроблена робота. І як я сам не дотумкав про це дерево! Мені ж не раз розповідали, що коли не було мотузок, використовували це дерево. А індіанці зв’язували лозинами бранцям руки.

Хлопці поздирали кілька смужок лика зі шкіряного дерева і міцно зв’язали вгорі чотири жердини. Потім поставили їх вертикально і розсунули внизу так, що вийшов каркас тіпі або, правильніше, вігвама, бо житло планувалося покрити корою.

Потім вони вирізали з верби довгу гнучку лозину завтовшки в дюйм і, зігнувши її в обруч, прив’язали лозинами шкіряного дерева до кожної жердини на висоті чотирьох футів од землі. Вирубали ще чотири коротших жердини, вбили їх у землю, а верхні кінці прикріпили до вербового обруча. Каркас був готовий, залишалось тільки обкласти його корою.

Хлопчики пішли туди, де лежали зрубані в’язи, і Сем знову показав, як вправно він володіє сокирою. Він прорубав кору одного із стовбурів поздовж, за допомогою кількох дерев’яних клинів краєчком сокири відділив усю кору, — сувій вісім футів завдовжки й фута чотири впоперек. Із трьох стовбурів вони здерли три чудових сувої кори, а з інших — по кілька шматків різного розміру. Великими смугами хлопчики покрили каркас тіпі. Щоправда, ці смуги були надто широкими для верхівки і в той же час не сходилися внизу. Дірки можна було б залатати меншими шматками, аби вдалося їх якось пришити.

Сем запропонував просто прибити їх до жердин і не мучитись, та лише згадування про цвяхи викликало в Яна жах.

— Які цвяхи в індіанців?!

— То чим же вони користуються? — запитав Сем.

— Ремінням і… дерев’яними коликами.

— Але ж у нас жердини з твердого дерева, — заперечив практичний Сем. — Можна забити дубові кілочки в сосну, але в твердому дереві спершу треба просвердлити дірочки. Принести буравчик?

— То ти б ще майстра привів! Це ж зовсім не по-індіанському. Давай гратися за правилами. Ми щось придумаємо. А давай прив’яжемо кору шкіряним деревом!

Сем витесав гострий дубовий кілок, а Ян поробив ним дірочки в кожному шматку кори. Потім він позшивав шматки докупи і вирішив, що споруда чудово накрита. Та коли вони ввійшли досередини, то із сумом виявили безліч наскрізних щілин. Хлопці ніяк не могли позатикувати всі дірки, і тому нашвидку позатикали тільки найбільші з них. На наших «індіанців» чекала священна церемонія розпалення вогню у новому житлі.

Вони назбирали купу сушняку, Ян приготував сірники.

— Та ти що! — критично зауважив Сем. — Хіба це по-індіанському — розпалювати вогнище сірниками?

— І правда, — зніяковів Ян. — Але в мене немає ні кременю, ні кресала, і я не знаю іншого способу добування вогню. Тому якщо ми хочемо мати вогонь, то мусимо запалити сірник.

— А це вже ні! В нас буде вогонь! — упевнено сказав Сем. — Виймай свої сірники. Вігвам без вогнища — все одно що пташка без гнізда!

Ян чиркнув сірником, але сірник погас. Тоді він чиркнув другим, третім… Сем зауважив:

— Щось ти не дуже вправно розпалюєш багаття. Дай-но покажу. Зараз білий мисливець повчатиме індіанця, — додав він уїдливо.

Сем наколов сокирою паличок із сухого соснового коріння, ножем настругав жменю стружок.

— Точно! Я бачив на малюнку процес виготовлення цих паличок. Їх називають «молитовними», — сказав Ян.

— Еге ж, ці молитовні палички добре спалахують, — відповів Сем.

Він запалив сірника, й за мить посеред вігвама палахкотів яскравий вогонь.

— Стара бабуся Невіль все знає про ліс, вона навчила мене цьому.

— А хто ця бабуся Невіль?

— Стара знахарка. Вона живе за вигином ріки.

— А чи немає в неї, часом онуки Бідді? — запитав Ян, раптом пригадавши, що в них у домі була служниця родом із Сенгера.

— Є! Звісно, є! Бідді п’є, мов риба, і весь час згадує, як жила в Боннертоні. З кожною поштою вона одержує листи, в яких її благають повернутися назад.

— Як хороше! — сказав Ян, умощуючись на купі ялинового гілля у вігвамі.

— І справді чудово, — відповів Сем, що сидів з протилежного боку. — Тільки чуєш, Яне, не підкладай більше хмизу. Тут дуже жарко, і, здається, щось не лади в нас із тягою. Може, забилась?

Вогонь палахкотів, а у вігвамі диму більшало. Він пробивався крізь щілини в корі, густими клубами валив у двері й за кілька хвилин викурив із тіпі обох хлопчаків. Очі в них сльозилися, і вони похнюпили голови.

— Може, — припустив Сем, — ми переплутали отвори? — Зробили б двері вгорі — дим тільки через них виходить.

— В індіанців тяга добра, — заперечив Ян, — тож білий мисливець повинен знати, як це робиться.

— А індіанець тим паче, — ущипнув його Сем. — Може, зачинити двері, й тоді дим підніметься вгору?

Так і вчинили. Спершу дим і справді вийшов, та потім знову став збиватися внизу.

— Наче виповзає крізь щілини і труба його назад всмоктує! — розсердився Сем.

Невдача дуже засмутила хлопців. Вони так мріяли посидіти біля вогню у власному тіпі! Та їм на заваді став дим.

— Чи не краще звести хижу? — запропонував Сем.

— Нізащо, — вперся Ян. — Ми обов’язково виправимо цей недолік — в індіанських вігвамах не курно. І ми доможемося свого!

Та всі намагання розпалити вогонь у тіпі виявились марними. А ще воно було дуже тісне. Та й вітер задував крізь щілини, яких додавалось на очах, бо кора в’яза висихала й тріскалась.

Одного разу їх заскочила у лісі злива. Хлопці сховалися були у своєму недоладному помешканні, та дощ лив потоками крізь димовий отвір та діряві стіни — що у вігвамі, що надворі!

А ввечері знялася страшна буря. Наступного дня хлопчики знайшли на місці свого невдалого тіпі лише руїни.

Через кілька днів Рафтен, сидячи по обіді за столом, дуже серйозно спитав:

— То як там ваш вігвам?

— Розвалився дощенту під час бурі, — понуро відповів Сем.

— Чому?

— Хтозна. А як він димів! І секунди в ньому не всидиш.

— Бо не так зробили, — сказав Рафтен і раптом відчув щиру цікавість до витівки хлопчаків. Він і сам охоче приєднався б до них, аби міг скинути років сорок. Рафтен запитав:

— А чом би вам не зробити не вігвам, а справжній тіпі?

— Ми не знаємо як… та й матеріалу нема.

— Що ж, досі ви старанно працювали, не били байдиків, не ухилялись од роботи — за це дарую старий верх од фургона. Якби тут був мій двоюрідний брат Берт, він би вам показав, як зробити тіпі. Калеб Кларк теж міг би навчити, — додав Рафтен, багатозначно підморгуючи оком. — Спитайте в нього. — Він одвернувся й почав давати вказівки наймитам, що, як завжди, обідали за одним столом із хазяями.

— А що, тату, можна піти до Калеба?

— Ідіть, як хочете, — відповів Рафтен. Сем знав, що батько не кидає слів на вітер, тому хлопці негайно витягли старий верх од фургона. Розгорнувши його, вони виявили, що це величезний брезент. Хлопці перенесли свій подарунок у сарайчик, що дали їм на вжиток, і тоді Сем сказав:

— Пропоную негайно йти до Калеба. Краще за нього ніхто не знає, як робляться тіпі.

— Хто цей Калеб?

— Та це старий Козел Біллі, котрий стріляв у тата, коли той обдурив його на кінському ярмарку. Вони посварилися. А потім тато за безцінь купив якісь його старі заставні й примусив заплатити по них. З того часу йому вже не щастило.

Цей Калеб дуже дивний! Та він довго був мисливцем і як ніхто знає ліс. Ну і перепаде ж мені, коли він дізнається, чий я син! Що ж, спробуємо його перехитрити!

IV. Сенгерська знахарка

Друзі подались до Калеба. Вони йшли у протилежний бік від їхнього табору. Біля повороту хлопчики побачили маленьку рублену хатку, під дверима якої ліниво греблися кури та важно походжала свиня.

— Тут живе знахарка, — сказав Сем.

— Бабуся Невіль?

— Еге. А як вона мене любить! Як стара курка коршака. Очей, мабуть, вночі не стулить — все думає про мене.

— А за що?

— Гадаю, все почалося із свиней. Ні, з дерев — тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Її страшенно дратує, коли вирубують дерева, наче всі дерева належать їй.

А потім трапилась халепа зі свинями. Якоїсь зими їй прийшлося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Вона сама їх оцінила по п’ять доларів кожну — їй краще знати, — бо ж ці свині жили в хаті! Вона прийшла до нас, і тато збив ціну за обох свиней до семи доларів — таку вже має вдачу.

Потім він прийшов додому і сказав мамі: «Кепсько зараз старій. У суботу передай їй два мішки борошна, свинини, картоплі». Тато завжди так робить добро — потихеньку. Так от, мама привезла старій усього добра — не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка спершу почекала, поки все занесуть до неї в комору, а тоді як почне ганити: «Геть звідси, така-сяка! Не треба мені твоїх подачок! Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!» Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще дужче образилась, коли отримала наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі.

— І не соромно їй, старій відьмі? — обурився Ян.

— А це вже ти даремно сказав, — заперечив Сем, — вона дивачка, але сенгерці її поважають.

Бабця Невіль дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, щойно повитикуються перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: «Мої манюні-гарнюні!» І пташок вона дуже любить. Взимку сама ледь не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок, а мені здається, вона вміє їх приголубити. Стоїть на морозі й кличе: «Мої манюні-гарнюні!»… Бачиш вгорі віконце? — вів далі Сем, коли вони наблизились до хатини знахарки. — То горище, і воно вщерть забите травами та різним корінням.

— Для чого?

— Лікує ними.

— Бідді й справді розповідала, що її бабуся лікує травами.

— Ой, лікар з неї геть нікудишній, зате бабця Невіль знає кожну рослину в лісі. Трави знаходяться на горищі цілий рік, на них лежить кішка — от від цього, мабуть, вони й набирають своєї цілющої сили.

— Хотілося б мені побачити цю бабусю.

— Легко, — відповів Сем.

— Та вона ж тебе терпіти не може!

— Воно то так, але я її піддурю, — пояснив Сем. — Понад усе на світі вона любить хворих. Сам зараз у цьому переконаєшся.

Сем закасав рукави й ретельно оглянув свої руки — не знайшов. Тоді він скинув підтяжки, опустив штанці й почав вивчати ноги. У хлопчаків завжди знайдуться садна і синці. Сему сподобалась подряпина під коліном від цвяха. Він вже було забув про цю подряпину, але тепер вирішив «використати її для справи». Свинцевим олівцем Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй відразливого жовто-коричневого відтінку. На нозі в нього з’явилась подоба жахливої рани. Сем пожував якоїсь трави, зробив жовто-зелену кашку і намастив її на хустку, якою туго перев’язав «рану». Потім він узяв патерицю і зі скривленим обличчям пошкутильгав до знахарки.

Коли друзі підійшли зовсім близько, прочинені двері раптом рвучко зачинилися. Сем не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленького собачки. Сем постукав ще раз. В хаті хтось ходив, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув:

— Забирайтеся! Геть від мого порога, нечестивцю!

Сем усміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заскиглив:

— Ой я нещасний! Пожалійте мене, бабусю! Лікарі безсилі у моєму випадку! — що, зрештою, було чистісінькою правдою.

Але за дверима знову мовчок. Тоді Сем зважився прочинити двері. В хаті біля вогню сиділа стара з люлькою в зубах і сердито зиркала червоними очима на непроханих гостей. На колінах у неї куняв кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя і гарчало на незнайомців.

— Сем Рафтен? — розгнівано запитала стара.

— Так, бабусенько. Я, на свою біду, наштрикнувся на цвях у паркані, а ви ж бо знаєте, що від цього можна отримати зараження крові, — бурмотів «хворий». Сем вплітав у своє бурмотіння стогони, зойки і кумедно морщився наче од болю, намагаючись викликати співчуття.

Слова «геть звідси» знахарка вже забула — вона одразу відчула жаль до страждальця. А ще їй було приємно бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. Стара буркнула:

— Показуй.

Сем зі стогонами почав було розв’язувати страшне шмаття, яким обліпив коліно, як раптом до кімнати увійшла Бідді.

Вона і Ян одразу впізнали одне одного попри те, що з часу їхньої зустрічі хлопець виріс у довжину, а Бідді — у ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.

— Як поживають твої тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пам’ятаєш, як ми готували бальзам для легенів? Ми тоді були такими зеленими! Пам’ятаєш, я розповідала тобі про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це — Ян.

Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Яне? А бабуся моя може повідати тобі все про трави.

Сем нагадав про себе страждальницьким стогоном і всі обернулись до «хворого».

— А, це нібито Сем Рафтен? — холодно промовила Бідді.

— Так, серденько, тільки з хлопчиком скоїлося щось жахливе, — відказала бабуся. — Лікарі відмовились лікувати, от він і прийшов до мене.

Сем жалібно застогнав на підтвердження її слів.

— Бідді, подай ножиці — розріжемо штанину і подивимось рану, — звеліла стара.

— Ні, ні! — зарепетував раптом Сем, при самій думці, як йому перепаде вдома за подерті штани. — Я можу її закасати.

— То закасуй, — погодилась знахарка. — Господи, Боже! Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, — сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він сидів уже напоготові, аби чкурнути у двері), — але це штучки недоумкуватих лікарів. Мені вони не потрібні.

— Та навіщо вони вам! — палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. — Різати — то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.

— Аякже, дам.

І хлопці з полегкістю зітхнули.

— Ось тобі, пий!

Стара подала «хворому» кухоль води із сухим товченим листям. Сем випив.

— А ці гілочки візьми із собою. Настоюй на двох галонах води і пий по склянці через кожну годину. Потім прикладай двічі на день до рани розрубане курча — дике м’ясо і зійде. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь — курча має бути щоразу свіже — двічі на день!

— Може… краще… індича? — простогнав Сем. — Мама для мене не пошкодує грошей.

— Краще стули пельку і не згадуй при мені батьків! Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.

— Що це за рослина, бабусю? — запитав Ян, уникаючи погляду Сема.

— Лісова рослина.

— Я знаю, але як вона зветься? На що схожа?

— Як це «на що схожа»? Сама на себе схожа — ліщина то.

— Як буде нагода, я вам покажу ліщину, — сказала Бідді.

— А з неї можна робити бальзам для легенів? — лукаво кинув дівчині Ян.

— Мені полегшало — час додому, — тихо вставив Сем. — Де моя палиця? Ти, Яне, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.

Ян взяв у руки гіллячки ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.

— Заждіть-но! — кинула їм бабуся. Вона відгорнула простирадла на ліжку — під ними лежали червоні яблука. Вона вибрала два найкращих і простягла хлопцям.

— Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.

— Звісно, не було! — прошепотів Сем, коли вона відійшла. — Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.

— До побачення! Дякуємо вам! — сказав Ян.

— Мені вже кра-а-аще, — промовив Сем, розтягуючи слова. — Хвороби як і не бувало. — Й одразу додав пошепки, так щоб стара не почула: — Скоріше б викинути цю бридоту, поки копита не відкинув.

А Сем припустив, який би вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу, та Ян ледве умовив друга хоч трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей. Покращення було таким явним, що добра стара знахарка голосно покликала Бідді, аби та на власні очі переконалась, як швидко подіяли на молодого Рафтена її ліки. А всі ж лікарі «махнули на нього рукою».

— А тепер хутчіш до Калеба Кларка, — сказав Сем.

— Щось ти занадто прудкий, як для каліки, що на нього всі лікарі махнули рукою, — зауважив Ян.

— Та це мене дике м’ясо на правій нозі підганяє, аж ліва відстає!

— Спершу давай сховаємо ліки, — Ян підняв у руці гілочку ліщини.

— Давай сховаємо, — сказав Сем і жбурнув свої ліки в струмок.

— Семе, що ти накоїв? Треба було просто повернути, а раптом бабусі Невіль дуже потрібна ліщина!

— З мене вистане і тих помиїв, що я випив у хаті. Смерділи кішкою — фе! — скривився Сем.

— І що ж ти їй скажеш при зустрічі?

— Скажу, що її лікувальні травки принесли неабияку користь. Я розмочив їх у воді, як вона казала, і пив аж прицмокував.

Ян змовчав, але йому не сподобалась поведінка Сема. А ще він був переконаний, що ліщину нечемно викидати та ще й неподалік бабусиної хати. Та ще дужче хлопцеві кортіло на власні очі побачити дію ліків.

V. Калеб

Хатина Калеба Кларка стояла за милю далі по потічку. Він орендував тут ферму, що колись була його власністю.

Біля хатини хлопці побачили високого сутулого чоловіка з довгою сивою бородою, котрий із оберемком дров зайшов досередини.

— А он і наш Козел! — мовив Сем.

Ян пирснув, коли второпав, за що саме старому дали таке прізвисько.

— Розмовлятимеш з ним ти. Калеб не стане з нами панькатися, як знахарка. Та й з татом він побив горшки.

Ян обережно постукав у відчинені двері хатини. Спершу голосно задзяволив собака, а потім на порозі з’явився сивобородий хазяїн:

— Чого тобі?

— Перепрошую, ви містер Кларк?

— Так, — і, повернувшись до чорно-бурого собаки, грізно гукнув: — Ану цить, Турку!

— Я прийшов… я… Ми хочемо дещо у вас спитати, якщо зволите…

— Як тебе звати?

— Ян.

— А то хто?

— Мій товариш Сем.

— Сем Хорн, — додав Сем і не збрехав. Його повне ім’я було Семюель Хорн Рафтен, та ця майже невинна хитрість дуже засмутила чесного Яна.

— Звідки ти?

— З Боннертона, — відповів Ян.

— Сьогодні? — із сумнівом у голосі запитав Калеб.

— Ні, не сьогодні, — став пояснювати Ян. Але Сем злякався, що його наївний товариш викладе всю правду-матку, і притьмом додав:

— Бачите, містере Кларк, ми розбили табір у лісі й хочемо поставити собі тіпі. Матеріал у нас є, а як робити його ми не знаємо. Нам сказали, що ви можете розповісти, як його робити.

— Хто сказав?

— Стара знахарка, що живе на березі річки.

— А де ви зараз живете?

— Ну! — Сем знову випередив Яна з відповіддю. — Правду кажучи, ми побудували у лісі вігвам з кори, але зовсім невдало.

— На чиїх землях?

— За милю звідси, біля річки.

— Гм! Це ліс або Рафтена, або Бернса.

— Здається, — відповів Сем.

— А ти викапаний Сем Рафтен! — раптом вигукнув Калеб. — Ах ти мала паскудо — вирішив ошукати мене? Геть звідси!

Ян почервонів як рак і відступив назад, Сем закусив губу і зробив те ж саме, та він був сином свого батька. Він обернувся і гукнув:

— Послухайте мене лишень, містере Кларк. Ми прийшли сюди, щоб ви розповіли нам про лісове життя. Ви єдиний у Сенгері, хто може нам допомогти, інакше ми б не турбували вас. Я вирішив приховати своє ім’я тільки тому, що знаю про вашу сварку з татом. Ось тому я не прийшов до вас і не сказав відверто: «Доброго здоров’ячка, містере Кларк, я Сем Рафтен, прийшов до вас по допомогу». Я навіть подумати не міг, що ви так розсердитесь на мене і мого друга.

— Ти теж Рафтен? — звернувся Калеб до Яна.

— Ні, сер.

— Ти їм родич?

— Ні.

— З Рафтенами я не водитимусь. Про що хотів спитати?

— Ми побудували вігвам із кори, але він розвалився. Нам подарували великий брезент, і ми прийшли спитати, як із нього зробити тіпі.

— Тіпі? Гм! — замислився старий.

— Кажуть, ви самі жили в тіпі, — наважився додати Ян.

— Гм! Років сорок тому, та носити одяг і шити його — це зовсім різні речі. Здається, він мав приблизно такий вигляд… — Калеб став креслити вуглиною на клаптику обгорткового паперу: — Так-так… дай згадаю. Ага! Я бачив раз, як індіанські жінки робили тіпі. Спершу вони позшивали шкури… Ні, спершу вони справляли довгий обряд — ви обійдетеся і без нього. Зшиті шкури вони розстелили на лузі. (мал. 1 на с. 74) Посередині верхнього краю вбили кілок. Потім прив’язали до нього мотузку з обвугленою паличкою на кінці, й намалювали півкола. Після цього обрізали шкури по лінії, а з клаптів, що залишились, викроїли два димових клапани для тяги. На клапанах, у куточках, є кишеньки для двох довгих жердин, а вздовж усього розкрою з обох боків робляться отвори (мал. 2), щоб сколювати краї покрівлі дерев’яними шпильками. До самої верхівки прив’язується короткий ремінець. Бачиш як?

Для десятифутового тіпі вистане десять жердин та ще дві — для димових клапанів. Спершу зв’яжи на одному кінці три жердини докупи і, розсунувши їх, встроми в землю.

Потім постав ще шість. Кожну слід обмотати по кілька разів мотузкою. До останньої, десятої, ременем прив’яжи верхівку накриття, постав жердину на місце, обведи накриття кругом разом із димовими жердинами, зчепи обидва краї дерев’яними кілочками. Дві довгі жердини встав у димові клапани. Ними можна припасовувати віддушину до напряму вітру.

Увесь цей час Калеб звертався до Яна, ніби Сема тут і не було, але той, як гідний син свого батька, не вельми тим переймався. Він знав, що попереду будуть практичні труднощі, тому не вагався поставити ряд запитань.

— Як закріпити тіпі, щоб вітер його не зірвав?

— Зробиш так, — відповів Калеб, звертаючись лише до Яна. — Довгу мотузку, якою зв’язані всі жердини, пропускають униз і гарненько обкручують навколо кілка, вритого в землю — він наче виконує функцію якоря. Ще низ покрівлі прибивають кілочками до землі.

— А як влаштувати димову тягу? знову запитав Сем.

— Розхитуєш жердинами клапани, поки вони не пристосуються до вітру — тоді тяга добра.

— А як зачиняються двері?

— Деякі просто загортають один край шкури на інший, але в пристойних тіпі робляться двері з того матеріалу, що й покрівля. Їх туго напинають на раму з молодих деревець і пришпилюють дерев’яними кілочками.

Здавалося, Калеб виклав усе, що знав. Дбайливо згорнувши брудний папір з планом, Ян засунув його до кишені подякував попрощався і зібрався йти.

Калеб мовчав, а коли друзі відійшли на кілька кроків, гукнув услід:

— То ви розбили табір?

— На горбку біля річки, на болоті Рафтена.

— Може, я якось заскочу до вас.

— Приходьте! — вигукнув Сем. — Ідіть по міченій стежці від живоплоту.

— Яка ще мічена стежка, Семе? — запитав Ян, коли вони відійшли. — Для чого ти це бовкнув? Нема ж ніякої міченої стежки.

— Як на мене, чудово звучить, — спокійно відповів Сем. — До того ж варто лишень захотіти — і мітки там з’являться.

VI. Спорудження тіпі

Рафтен аж гикнув од здивування, коли дізнався, що хлопці побували в Калеба й таки домоглися свого. Його дуже втішала хитрість і кмітливість сина.

— Здається мені, старий Калеб не такий вже й дока у зведенні тіпі, — підсумував Сем.

— Але того, що він сказав, нам досить, аби розпочати роботу, — зауважив Ян.

Хлопчики розіслали покриття від фургона на підлозі в коморі, прибили його в кількох місцях цвяшками, а по краях поклали камені, щоб не совалось.

І тут вони з прикрістю виявили, що брезент страшенно твердий і геть увесь у дірках.

— Тепер зрозуміло, чому тато віддав його нам, — промовив Сем. — Доведеться спершу його залатати, а потім кроїти тіпі.

— Ні, — відповів Ян власним тоном, яким завжди говорив, коли мова йшла про лісове життя. — Спочатку розмітимо все по плану, щоб не робити зайвих латок.

— Ти голова! Боюсь тільки, що латки не вельми прикрашатимуть нашу оселю.

— Це нічого, — відповів Ян. — Індіанці часто латають свої тіпі після куль і стріл.

— Я щасливий, що не сидів у цьому тіпі, коли точилися бої, — мовив Сем, тицяючи пальцем у великі дірки.

— Краще відійди і подай мені мотузку.

— Ша-ша! — вигукнув Сем, — в мене хворе коліно.

Ян не звертав на нього уваги.

— Давай прикинемо: якщо обрізати все оце лахміття, то й тоді вийде дванадцятифутовий тіпі. Дванадцять футів висотою — двадцять чотири фути по всій ширині. Чудово! Ну, я розмічаю.

— Зажди, що ти робиш?! — запротестував Сем. — Не можна крейдою! Калеб говорив, що індіанці малюють обвугленою паличкою. Крейда тут зовсім не годиться — тоді вже теслю наймай! — ущипнув Сем.

— Гаразд, збігай за обвугленою паличкою, а не знайдеш, то мерщій неси хоча б ножиці.

Щохвилини звіряючись із планом Калеба, вони нарешті викроїли тіпі — це виявилось не такою вже й складною справою. Тепер справа дійшла до латання дірок. Вони шили шпагатом, засиленим у циганські голки, й робили довгі стібки, але робота просувалась повільно. На це пішов увесь вільний час одного дня. Сем сипав дотепами на адресу кожного клаптика, що йому доводилось зшивати. Ян шив зосереджено і мовчки. Спочатку в Сема латки виходили кращими, але скоро Ян теж набив руку й почав шити не гірше за свого товариша.

Того ж вечора хлопці показали свою роботу Сі Лі. Він вже другий рік працював на Рафтена. Літній чоловік поглянув на роботу з добродушною зневагою і сказав:

— А чому не попришивали латок із середини?

— Не допетрали, — відповів Ян.

— Ну ми ж усередині житимемо — хай там і буде красиво, — викрутився Сем.

— А для чого навколо оцієї дірки ви зробили аж десять стібків? Вистачило б і чотирьох, — і Сі Лі голосно розреготався, тицьнувши пальцем на величезні грубі стібки. — Тільки час змарнували.

— Як тобі не до смаку наша робота, — випалив Сем, — то зроби краще. Тут ще шити й шити.

— Де?

— А спитай он Яна — він тут за головного. Старий Калеб мене навіть не підпустив до себе — ледь серце не розірвалось од розпуки. Всю дорогу додому я ревів як білуга. Еге ж, Яне?

— Треба пришити й підрубити димові клапани, поробити кишеньки у верхньому куточку кожного клапана, і… і… — боязко додав Ян, — краще було б… підрубити кругом.

— Ну от що, хлопці, збігайте увечері до шевця, заберіть у нього мої чоботи, а я пришию вам клапани.

— Згоден, — одказав Ян. — І знаєш, Сі, це нічого, що ми накладали латки зверху. Брезент можна перевернути, і вони будуть всередині.

Хлопці взяли гроші, щоб забрати полагоджені чоботи, й після вечері подались до шевця, який жив за дві милі.

— Цей Сі Лі якийсь дивакуватий. Та й ім’я в нього, як у китайської пралі. Здається, тільки пралею він і не був. А так уміє робити все на світі, хоча все однаково погано. Він служив у солдатах, був підрядчиком, коком, грає на саморобній скрипці. Ще набиває чучела птахів, наша сова — його рук справа. Він править бритви, лікує коней, лагодить годинники — і все це робить з однаковим успіхом. Коняці він пускає кров, не спитавши, на що вона хвора, а коли береться почистити годинник, то не одмінно забуде поставити на місце якесь коліщатко. Якось він узявся почистити для Ларрі Невіль його старий годинник, а коли знову зібрав його докупи, то виявилось, що в нього залишилось зайвих коліщат майже ще на один годинник. Він може зробити все на світі як-небудь і нічого не може зробити як слід.

Але у зшиванні брезентів він майстер, бо три роки служив матросом — ні на якій роботі так довго не уживався. Та воно й не дивно, бо то було китобійне судно з трирічним плаванням.

VII. Тихий вечір

Був тихий червневий вечір. Сила-силенна пташок ось уже вдруге за день влаштували чудовий концерт. На кожній гілочці сиділа яка-небудь пташинка і розповідала всім довкола про своє неймовірне щастя.

Хлопчики вийшли із саду на дорогу і побачили в небі яструба. Вмить урвався пташиний концерт. Усі пташки поховались, тільки польовий жайворонок, який щойно висвистував на купині посеред широкого лугу, марно шукав собі прихистку. Яструб прискорив політ — жайворонок метнувся убік, напружуючи всі сили, щоб швидше дістатись до саду. Та хижак наздоганяв його… Ось він у нього над головою, ось… Ще мить, і він би схопив наляканого до смерті співця, та раптом з-за яблунь випурхнула невеличка чорна з білим пташка — мухоловка. З голосним пронизливим криком, з настовбурченим сірим пір’ячком на голові, під яким, мов бойове знамено, вибивалось яскраво-червоне, мухоловка блискавкою кинулася на хижака.

— Клік-клік-клік — видала вона бойовий клич і помчала назустріч удесятеро більшому яструбу. Чорно-білою стрілою пташка уп’ялась яструбу поміж крил саме в ту мить, коли жайворонок у розпачі припав до землі й сховав голову в очікуванні смертельного удару. Од несподіваного удару яструб із жахом відскочив. Раптом, наче дикий кінь, він скинув нападника і зник у лісових хащах, а мухоловка завернула додому.

— Оце молодець! — промовив Сем із щирим захопленням.

Його голос ніби розбудив Яна од сну, в якому той бачив битву маленької безстрашної мухоловки.

Попереду дорогою стрибав горобчик. Коли Ян і Сем його наганяли, він злітав, тріпочучи білими крильцями на хвості, і знов сідав попереду хлопців.

— Диви, плиска, — кинув Сем.

— Та ти що! Де ти бачиш плиску? Це ж горобець! — впевнено вигукнув Ян.

— Ну, можливо, не знаю, — погодився Сем.

— А ти ж казав, що знаєш усіх птахів, — згадав Ян їхню першу розмову.

Сем пирхнув:

— Ну трохи похвастав, з ким не буває?..

Червоноголовий дятел з лимонницею в дзьобі пролетів до живоплоту й сів на гілку, скоса позираючи на хлопців. Призахідне сонце осявало його яскраве пір’я, китицю бузку, жовтого метелика — і це чудове поєднання фарб зачарувало Яна. На іншій гілочці — луговий жайворонок; трохи далі від нього — плиска; внизу, на камінчику — вечірня ластівка. І всі вони тішили зір та слух.

— Яка краса! — вигукнув Сем, а Ян онімів од щастя й не міг вимовити і слова.

Пташки не терплять вітру, і то був їхній день — довкола панувала мертва тиша.

Хлопці пройшли повз стодолу, біля якої з щебетом кружляли з пару сотень шпарких ластівок. По узбіччях насипної дороги кублилися тисячі серпокрильців; біля струмка звили собі гнізда балакучі рибалочки, а на болоті пурхали зграйки чорних дроздів.

Спостерігаючи таку велику кількість прекрасних живих істот, Ян не міг стримати своєї радості, радості дослідника природи. Сем також відчував щось подібне й примовк, а останні півмилі друзі пройшли, не промовивши жодного слова.

Чоботи були готові. Сем перекинув їх через шию, і хлопчики пішли додому. Сонце вже зайшло, але пташки не поховались. Вони сиділи, зачаровані теплим тихим вечором.

Співочий горобець біля струмка та берестянка на високому в’язі все ще сипали дзвінкими трелями в густі вечірні сутінки.

— Я хотів би лишитися тут назавжди, — сказав Ян і трохи зніяковів, пригадавши, як не хотілось їхати в Сенгер.

Вони мовчки й повільним кроком вийшли на потемнілу дорогу. Кожен думав про своє.

Раптом у них над головою з дерева почулося гучне й лунке, але водночас ніжне «гу-ху-ху-у-у», наче десь угорі туркотів дикий голуб. Вони зупинились, і Сем прошепотів:

— Сова! Велика сова-реготуха!

У Яна стріпнулось од радості серце. Він багато читав про сов, навіть бачив їх живими в клітках, але йому вперше доводилося чути крик справжньої дикої сови.

Вже зовсім посутеніло, та звідусіль доносились звуки: в лісі жалібно волала дрімлюга, скрипіли й кумкали сотні ропух та жаб, з мулкого озерця долинав якийсь дивний крик, що звучав наче моторошний сміх. Раптом із густого чагарнику пролунало високе, але неголосне «уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа!»

— Що це? — вигукнув Ян.

Тремтливий пронизливий крик, не схожий на пташиний, прокотився вже ближче. Він здавався надто різким для птаха, і Сем прошепотів:

— Єнот. Це крик єнота. От зберуть хліб, і ми прийдемо сюди на полювання.

— Це буде чудово! — захоплено вигукнув Ян — Шкода, що не можна полювати зараз. Я ніколи не полював на єнота і взагалі не полював. А для чого чекати осені?

— Бо восени єнота легше знайти. Тільки скажи: «Сьогодні вночі я буду зі своїми собаками на покосі», і єноти обов’язково там будуть — їх тут і зараз багато. Щойно ми чули одного, а ось і другий.

У деревах пролунав довгий, протяжний крик.

— Ти помиляєшся, — сказав Сем. — Навіть мисливці плутають. Це кричить сова-сипуха. Голос у неї ніжніший за єнотів і свистячий.

Ніжний звук пролунав ще кілька разів, і лише тоді Ян збагнув, що єнот кричить пронизливіше, різкіше.

Коли друзі наблизились до дерева, з якого кричала сова, чиясь велика сіра тінь безшумно промайнула над їхніми головами, закривши на мить яскраві зорі.

— Бачив, бачив? — прошепотів Сем. — Ото й була сова-сипуха. І зовсім вона не сипить.

— Як же хочеться пополювати на єнотів! — знову завів своєї Ян.

— Що ж, давай спробуємо, — відповів Сем. — Якщо дуже хочеш, підемо. Зрештою, можна й зараз.

— Про тварин я знаю більше, ніж про птахів. Може, зубний лікар — чудова професія, але я мрію побути хоч трохи мисливцем. Тато обіцяв якось походити зі мною в лісі. А уявляєш, як буде класно, коли ми натрапимо на оленів у Довгому болоті, що за десять миль звідси! Шкода тільки, що тато посварився з Калебом. Калеб чудово знає ліс, а його старий Турок вислідив стільки єнотів, що ти й не порахуєш.

— Якщо ця собака єдина у Сенгері може вистежити єнота, я обов’язково його добуду. От побачиш! — палко вигукнув Ян.

— Вірю! — відповів Сем, і в його голосі прозвучало змішане почуття щирого захоплення й подиву.

О десятій годині друзі повернулись додому. Всі вже спали, крім містера Рафтена. Хлопчики теж одразу полягали, а на ранок, зайшовши в комору, вони побачили, що Сі Лі не тільки пришив та підрубив димові клапани, але й заново поперешивав усі латки та підрубив знизу покришку тіпі, вклавши в рубець тонку мотузку. Тепер усе було готове. Хлопці одразу перенесли покришку на місце майбутнього табору. Ян прихопив із собою сокиру. Коли вони проходили повз живопліт біля струмка, де починалось болото, Ян сказав:

— Семе, а давай зробимо мітки для Калеба. Що для цього потрібно?

— Через кожних п’ять-шість кроків роблять зарубки на деревах.

— Так? — Ян рубонув дерево в трьох місцях, і на ньому з’явилося три білих плями.

— Ні, це «мітка мисливця» для пасток. А «мітка шляху» ставиться з обох боків дерева, — отак — тоді її видно, куди б ти не йшов. А якщо цією стежкою йдуть уночі, то зарубки слід зробити глибшими.

VIII. Священний вогонь

— Десять товстих жердин… Дві довших, тонких, — читав Ян уголос свої нотатки.

Жердини одразу ж були зрубані й перенесені на місце табору.

— …Зв’язати їх докупи на одній висоті з покриттям тіпі… Зв’язати? А чим? Він сказав — сиром’ятним ременем, але він також говорив, що покриття треба робити зі шкур. Доведеться взяти звичайнісіньку мотузку, — і Янові стало якось ніяково від своєї ж пропозиції.

— Я так і знав, — промовив Сем, — і вдома поклав довжелезну мотузку в брезент, тільки промовчав.

Хлопці міцно зв’язали мотузкою триніжок і вбили його в землю. Дев’ять жердин стояли з рівними проміжками по правильному колу. Всі жердини добре укріпили мотузками, а десяту, останню, з покриттям, прив’язаним до неї за виступ між клапанами, поставили навпроти майбутніх дверей. Потім за допомогою двох довгих «димових жердин» обвели покриття навколо каркаса. Тепер потрібні були з’єднувальні шпильки. Ян спробував наробити їх із пагонів горішини, але товста, м’яка серцевина кришилась і кожного разу ламалась. Побачивши це, Сем сказав:

— Для дерев’яних шпильок незамінний білий дуб, — і миттю вирубав цурку з білого дуба, розколов її навпіл, потім кожну половину розколов знову, і так аж поки вийшли зовсім тоненькі кілочки, які він загострив і обтесав ножем. Ян також узяв сокиру.

— Не так, — пояснив Сем. — Завжди треба половинити, інакше, крім трісок, нічого не буде. От порозколюй протягом зими колоди, тоді й навчишся це робити.

Хлопці зробили з десяток кілочків і повтикали їх у заготовлені дірки. Вийшло дуже гарно, адже всі кілочки були однакової форми. Нарешті покриття було напнуте. Залишалось тільки закріпити тіпі внизу.

— Приготуй десять дубових кілків, з фут завдовжки і з дюйм завтовшки. Я знаю, як її укріпити, — сказав Ян. А сам відрізав десять шматків мотузки по два фути й поробив дірочки приблизно через кожні три фути вздовж усього нижнього краю покриття і трохи вище довгої мотузки, протягнутої у зовнішній шов. У кожну дірочку він протягав двофутовий відрізок мотузки і зашморгував його тугим вузлом. Вийшло десять петель, які він накинув на вбиті в землю кілки. Намет був чудово укріплений.

Наближався час найважливішої церемонії — розпалення першого вогню. Друзі відчували себе справжніми індіанцями, адже розведення першого вогню в новому тіпі криє в собі таємничість і є запорукою майбутнього щастя.

— Краще не поспішати, — сказав Сем. — Треба, щоб вогонь запалахкотів з першого разу.

— Еге ж, — відповів Ян, відчуваючи той самий забобонний страх. — Та в ідеалі вогонь слід добути тертям!

— Агов, хлопці! — почувся голос за спиною. Друзі обернулись. Перед ними стояв Калеб. Він наблизився до них і кивнув головою.

— Бачу, поставили-таки тіпі. Непогано! Але для чого ви повернули його на захід?

— Виходом до річки, — пояснив Сем.

— Я забув вам сказати, — вів далі Калеб, — що в індіанців тіпі завжди стоять виходом до сходу. Так вранішнє сонце освітлює середину, вітер дме переважно з заходу і, нарешті, так краще витягується дим.

— А коли вітер східний, наприклад, під час дощів? — запитав Сем.

— Якщо вітер східний, — пояснив Калеб, ні до кого окремо не звертаючись, ніби це й не була відповідь на поставлене запитання, — тоді клапани відтягують і щільно накладають один на один, ось так. — І він схрестив на грудях руки. — Східний бік захищений, тож дощ не заливає багаття. В тиху погоду можна підкотити покриття під дверима, щоб трохи продувало вітерцем. І ще важливо: як здумаєте перемінити місце — не ставте тіпі під деревом. Дерева небезпечні. В грозу вони притягують блискавку, в бурю сиплять обламаним гіллям, а після дощу з них капотить годинами, і ніяке сонце не висушить під ними ваш тіпі.

— Містере Кларк, а як індіанці добувають вогонь тертям?

— Нині більшість індіанців користується сірниками, але раніше я часто зустрічав запалювальні палички.

— А важко це зробити? Довго треба терти?

— Якщо вмієш, не довго й не дуже важко.

— Як би я хотів навчитись добувати вогонь за допомогою паличок! — вигукнув Ян. Може, спробуймо розпалити вогнище у такий спосіб?

— Можна, та не кожне дерево годиться для цього — треба брати лише певну породу. Степовим індіанцям служить для цього коріння сухоцвіту, гірським — коріння чагарникової шавлії. Я бачив, як канадські індіанці з успіхом користувалися липою, кедром і висушеною білою сосною, та найкращий матеріал дає канадська смерека. Тут у нагоді стане лук-дриль. Маєте клаптик оленячої шкури?

— Ні.

— А м’який ремінець?

— У мене шкіряні шнурки в черевиках, — сказав Ян.

— Шнурок не годиться — він тонкий, хоча можемо скласти його вдвоє. Підійшов би і мотузок, тільки він швидко перетреться.

Калеб взяв сокиру й сказав:

— Знайдіть круглий камінець з невеличкою ямкою посередині.

Хлопці подались до струмка шукати камінь, а Калеб заглибився в ліс.

Він повернувся з плоским шматком та п’ятнадцяти-дюймовим кілком пересохлої канадської смереки, трифутовою паличкою, злегка вигнутою, мов для лука, сухим сосновим трутом і сухою кедровою тріскою.

Кілок був заструганий на обох кінцях і мав восьмигранну форму.

— Щоб тримався ремінець, — пояснив Калеб.

Калеб прив’язав шнурок до зігнутої палички, як тятиву до лука, але вільно, щоб можна було обкрутити ним ще кілочок і таким чином туго натягти. Плоский шматок смереки він обтесав, зробив на краєчку зарубку і вирізав кінчиком ножа невеличку ямку. Зі шматка сухого кедру старий мисливець настругав і дрібно накришив стружки. Він видовбав у землі ямку завглибшки півдюйма і поклав туди плоский шматок трухлої сосни, зверху прикрив запалювальною дощечкою. Кінець дриля він вставив у ямку біля зарубки на дощечці, а саму дощечку притиснув до землі ногою, кілок обкрутив шнурочком, а на верхнє вістря насадив камінь, принесений хлопцями. На цей камінь Калеб міцно натиснув лівою рукою.

Тримаючи лук у правій руці, Калеб почав смикати його сильними енергійними рухами; від цього кілок завертівся у своїй ямці. За кілька секунд через зарубку посипався коричневий порошок. Цей порошок дедалі темнішав, ямка глибшала, з неї раптом маленькими кільцями здійнявся димок. Калеб міцніше притиснув ліву руку і швидше почав «пиляти» правою. Диму побільшало, чорний порошок заповнював зарубку на дощечці. Дим, здавалося, вже здіймався над порошком. Тільки-що Калеб це помітив, він облишив свій лук і обережно почав розгрібати купку курного порошку. Він одсунув дощечку й показав хлопцям жарину, яка там тліла. Калеб обережно подув — кедрова тріска задиміла і раптом яскраво спалахнула. За кілька хвилин посеред нового тіпі палахкотів огонь.

Обличчя старого мисливця аж світилося від задоволення. Ян і Сем почувались щасливими.

IX. Луки та стріли

— Твоя зброя нікуди не годиться, — сказав Ян, коли вони одного разу стріляли в саду з лука. — Вона схожа на мій перший лук, який я змайстрував у дитинстві.

— Що ж, дідусю, давайте подивимось, який лук ви змайструєте зараз.

— Він має бути принаймні в п’ять разів тугішим.

— Але ж його тоді не натягнеш!

— Еге ж, коли так тримати стрілу. Взимку я читав книжку про стрільбу з лука. Ти затискаєш стрілу і через те можеш розтягнути лук всього на шість-вісім футів. Та коли просунути пальці під тятиву, його можна розтягнути в п’ять разів дужче — так і треба стріляти з лука.

— Зате не дуже зручно, — сказав Сем, пустивши стрілу новим способом.

— Це тільки спочатку незручно, до того ж виріз на стрілі має бути глибший.

— Ну що ж, роби, коли вмієш. А що сказано в твоїй книжці про те, яке дерево для цього потрібне?

— Найкраще використовувати іспанський тис.

— Уперше чую.

— Можна також з орегонського тису.

— Ніколи не чув.

— Можна взяти апельсинове дерево.

— Щось чудне.

— Тоді червоний кедр, горішник чи в’яз.

— Червоного кедра не зустрічав, зате інших — скільки завгодно.

— Але дерево повинно бути зрубане взимку, добре висушене й без жодного сучка.

— Таке підійде? — спитав Сем, показуючи на цілу в’язку ліщинових палиць, що лежали на долівці в сараї. — Їх зрубали два роки тому.

Друзі вибрали палицю завдовжки п’ять футів. Сем розколов її поздовж та вміло обтесав сокирою. Тепер вони мали дві добрі основи для луків по п’ять з половиною футів завдовжки й по два дюйми завтовшки.

Ян пригадував по пам’яті вказівки з книжки та форму довгих англійських луків, що він їх бачив колись у вітрині однієї з крамниць. Сем чудово управлявся з інструментами, і скоро у хлопців були два добрих луки. Чимало клопоту завдала їм тятива. Жодна мотузка, яку вони могли знайти вдома, не витримувала більше двох-трьох пострілів і лопалась. Помітивши їхні труднощі, Сі Лі послав друзів до чоботаря по дратву й віск. Він розрізав дратву на декілька шматків, навощив її і сплів мотузок.

— Така петля не скоро розірветься! — сказав Сі Лі, коли луки були готові.

Друзі покрили свої луки тонким шаром лаку, який знайшли серед фарб у сараї.

— На мій старий лук і дивитись не хочеться! — признався Сем, порівнюючи новий лук зі своїм старим, зробленим колись із поламаного обруча. — А що вам відомо про стріли? — додав він, приміряючи стару стрілу до нового лука.

— Я тільки знаю, що в тебе погана стріла, — відповів Сі Лі. — Повір мені: гарну стрілу зробити набагато важче, ніж лук. Кожен з вас має виготовити по дванадцять стріл.

— А як їх роблять індіанці?

— Найчастіше вони використовують гордовину. Та тут її годі знайти. До того ж вона не дуже пряма, а стріли повинні бути прямими, інакше вони летітимуть криво. Недарма ж кажуть: прямий, мов стріла. Можна зробити кращі стріли, ніж індіанські, бо ми використовуватимемо найкращу деревину й оброблятимемо її сучасними інструментами.

— Ну-ну, зараз назвеш рослину невідомої породи, якої біла людина в очі не бачила і про яку навіть не чула?

— А от і ні! Для стрільби по мішені найкращі стріли — з білої сосни, а мисливські — з ясена або горіха. Які ми зробимо?

— Я мисливець! Мені потрібні мисливські стріли. Що для них треба?

— Більше двадцятип’ятидюймових паличок в три восьмих дюйма завтовшки, наколених з добре вилежаного ясеня, а ще гарячого клею та індичих пер.

— Ось пера, — Сем витягнув пучечок індичого пір’я, заготованого для чищення печі. — А я наколю паличок.

Ян взяв одну з них і почав стругати складаним ножем, щоб надати їй потрібної форми та розміру.

— Це можна зробити краще, — зауважив Сем і переніс усі палички на верстат, де взявся обробляти їх рубанком.

Яну це не сподобалось:

— Але ж індіанці не користуються рубанками!

— І складаними ножами також, — відрубав Сем і це була правда. Та все ж Ян мріяв виготовити стріли, як їх робили колись індіанці, що ніколи не користувалися знаряддям білої людини.

— Мені здається, що більш по-індіанському буде робити все з допомогою того, що можна знайти у лісі. Індіанці не мали складаних ножів, проте колись вони користувалися гострими уламками кременю.

— То бери й стругай гострою каменюкою. Цього добра ти знайдеш скільки завгодно на дорозі, тільки зніми свої черевички та прогуляйся босоніж. А я обійдуся рубанком. Побачимо, чиє буде зверху.

Ян все ще вовтузився з першою стрілою, коли Сем вистругав рубанком аж шість штук і набагато кращих.

— Які ставитимемо наконечники? — запитав Сем.

— Саме над цим я зараз думаю, — відповів Ян. — Колись індіанці робили кремінні наконечники і прив’язували їх сухожиллями, але в нас немає підходящого матеріалу. Кращими вважаються залізні наконечники з обідком, щоб насаджувати на стрілу, але їх нам теж не дістати, бо треба купувати. Доведеться зупинитись на кістяних та рогових. Я вже випилював наконечники з кістки, та вони швидко ламались. А ще я брав великі цвяхи з обламаними головками і прикручував їх тонким дротом, щоб дерево не розщеплювалось. Є ще індіанські стріли без наконечників — їх обпалюють, а потім загострюють.

— Давай змайструємо і таких по кілька штук, — запропонував Сем.

Хлопчики зробили на кожного по шість стріл з наконечниками із відточених цвяхів, прикручених тонким дротом — це були «бойові» стріли. А також по шість «мисливських» — без наконечників, з обпаленими на вогні кінцями.

— Тепер давай пера!

Ян показав Сему, як треба розчіплювати стрижень та відділяти борідку індичого пера.

— Стривай, тобі треба двічі по двадцять чотири, тобто сорок вісім пер?

— Ні, по дві смужки на стрілу замало, — відповів Ян. — Треба щонайменше по три, отже, сімдесят дві смужки. Для кожної стріли беруться пера з одного крила.

— Знаю. З різних крил не можна, бо стріли кидатимуться в різні боки.

В цей час до них підійшов Сі Лі.

— Що тут у вас із луками?

— Готуємо стріли.

— А як прикріплюєте пера?

— Білі приклеюють їх, а індіанці прив’язують, — відповів Ян, цитуючи по пам’яті з «тієї книжки».

— А як краще?

— Приклеєні краще летять, прив’язані краще переносять негоду.

— То робіть такі й такі.

— Немає сухожиль.

— Показую одну штуку. Давайте клей і дратву. А ще мені здається, що пера ставляться під кінець. Краще спочатку поробити виїмки.

— Точно! А ми забули…

— Це ти трохи не забув, нема чого на мене бочку котити! — гордовито вигукнув Сем.

У кожній стрілі він уже встиг пропиляти, розширити й зачистити по маленькій виїмці в чверть дюйма завглибшки. За кілька секунд такі самі надрізи було пороблено в решті стріл, і тоді Сі Лі заходився одразу клеїти і прив’язувати пір’їни провощеною дратвою.

Ян позначив місце для кожного пера так, щоб жодне з них під час пуску стріли не чіплялось за лук. Він спершу приклеював їх, потім обмотував кінці стрижня, що виступали на півдюйма спереду, а ззаду доводив нитку до виїмки, аби дерево не розщепилося. Він акуратно підрізав кінчики ниток, прокачав на верстаті паличкою обмотані місця, і тоді окремі нитки ніби злились докупи і утворили гладеньке кільце.

Стріли були готові. А щоб їх розрізнити, наступного дня Ян пофарбував стріли Сема в червоне з синіми смужками, а свої — в червоне з білими смужками. Залишалось поробити для стріл сагайдаки.

— А хіба в індіанців бувають сагайдаки? — запитав Сем, сподіваючись ухилитись од обтяжливої роботи.

— Аякже! Без них ніяк!

— А з чого вони робляться?

— Та з чого завгодно.

— А точніше?

— Одні роблять сагайдаки з березової кори, інші — зі шкури якого-небудь звіра, а в кого немає іншого матеріалу — обходяться брезентом.

— Отакої! То можна використати обрізки, що залишилися від тіпі!

— Точно… та давай спершу пошукаємо щось краще.

Кожен пошив собі брезентову торбинку, трохи коротшу за стріли, а Ян розмалював обидві торбинки справжнім індіанським орнаментом.

— Тягни сюди зброю, — сказав Сем, і задоволені хлоп ці вискочили надвір. — Подивимось, хто влучить в оте дерево.

Хлопці дуже здивувались, коли побачили, що наче однакові стріли літали по-різному. У Сема, наприклад, була така стріла, яка в польоті описувала зиґзаґи. Вони нарекли її «Бумерангом». Друга, з куценьким пір’ячком, отримала назву «Дальнобійна», бо летіла найдалі. Найкращу стрілу з легким наконечником та індичим пером Сем охрестив «Вірною смертю». Була ще одна стріла з маленьким пером, яка не боялась вітру. Вона отримала ім’я «Легковій».

Стріла, яку вистругав Ян складаним ножем, називалася «Різаною» або «Веселухою». Вона постійно виробляла в повітрі несподівані викрутаси, і пускаючи її, ніколи не можна було передбачити, куди вона полетить. Ян мав свою улюблену стрілу, з жолобком біля наконечника, яка в польоті тонко свистіла. Її так і називали «Сюрчком» або «Торохтійкою».

X. Гребля

Якось на початку липня, коли була неймовірна спека, хлопчики з насолодою хлюпались в обмілілому потічку. Сем сказав:

— Тут дуже мілко. Ще трохи і потічок, як завжди, пересохне.

Перспектива була не з приємних, тож Ян за пропонував:

— А давай побудуємо греблю!

— Забагато клопоту.

— Зате ж весело, та й плаватимемо ціле літо! Починаймо негайно.

— А хіба індіанці зводять греблі?

— Як ні, то поки будуємо греблю, давай гратися в бобрів. Глянь, це для початку, — і Ян скотив великий камінь у найвужче місце струмка. Він так завзято схопився за роботу, що скоро поперек потічка вивищувалась кам’яна стіна.

Тим часом Сем сидів на березі, опершись підборіддям на коліна й обхопивши ноги руками. Бойове розфарбування у вигляді голубих і червоних смуг патьоками розтікалась по його грудях.

— Годі вже байдикувати, глянь, аж тату плавиться на сонці — невже тобі не хочеться скупатися? — гукнув Ян і на підкріплення свого запрошення пожбурив у Сема жменю піску.

— Ти що, забув про моє хворе коліно? — мляво запитав той.

— Я не робитиму все сам, — надувся Ян.

— Слухай, — осяяло Сема. — Тут напувають худобу. Влітку річка пересихає, і тоді худоба змушена повертатися до хліву й пити з корита, а воду для цього треба качати. Потім вона годинами тиняється по дворі і не хоче йти знову на пашу в ліс. Я так собі думаю: якщо там перекинути дві великих колоди — більше половини роботи буде зроблено. Попросимо тата, щоб прислав нам коловорот. Ми перекинемо колоди, зробимо загату, й худобі буде куди ходити на водопій. Знаєш, як мені шкода бідолашну худібку? Очей ночами не змикаю, все про неї думаю. Аж плакати хочеться, коли вона в страшенну спеку плентається додому, щоб ковтнути водички.

І Сем чекав слушної нагоди, щоб «натякнути» батькові про свої плани.

Наступного ранку за сніданком Рафтен глянув через стіл на Яна і, раптом запитав:

— Яне, якщо кімната має двадцять на п’ятнадцять футів, скільки треба клейонки, щоб оббити підлогу? Ширина клейонки — три фути.

— Тридцять три з третиною ярда, — миттю випалив Ян.

Рафтен аж гикнув од подиву. Ян дав чітку впевнену відповідь, але старий Вільям не міг зрозуміти, як це хлопчина обчислив таке в голові?

Обличчя фермера вперше просяяло від захоплення.

— І коли ти навчишся так обчислювати? — звернувся він до Сема.

— Ніколи, — відповів батькові син із властивою для нього дотепністю. — Дантистові не треба сушити голову над клейонкою. — Послухай, Яне, — прошепотів Сем, — а давай ти поговориш з татом про греблю. Він такий пришиблений твоєю вченістю, що до обіду до тями приходитиме. Коваль клепле, поки тепле.

І після сніданку Ян зважився:

— Містере Рафтен, — сказав він, — річка наша зовсім пересихає. Ми хотіли б загатити її, щоб можна було напувати худобу, а для цього треба перекинути через неї дві великі колоди. Чи зможете ви дати нам коловорот на кілька хвилин?

— А мені здається, що ви задумали зладнати загату для купання! — добродушно мовив Рафтен.

— Та й поплавати там можна буде, — порум’янів Ян.

— Щось мені здається, ніби ти промовляєш Семовими словами, — ущипнув Рафтен, здогадавшись, як було насправді, — Що ж, ідімо, я подивлюсь.

— То де ви зібрались гатити? — запитав Рафтен, коли прийшов із хлопцями до потічку — Тут? Ні, не годиться. Місце вузьке, але греблю прорве з обох боків раніше, ніж прибуде вода. Отут краще місце. Правда, воно трохи ширше, зате тут вийде непогана загата. Де ваші колоди? Оце? Та ви що! Мій сухий ліс? Нізащо не дозволю. Ліс я заготував для нової комори, отого теж не чіпайте, то для воріт. Можете взяти дві колоди іншого сорту. Я пришлю коловорот, та якщо побачу, що ви поцупили хоч одну колоду звідси — начувайтеся! Буде вам і гребля, і тіпі!

Рафтен не забарився з коловоротом. За вказівкою Яна дві великих колоди були перетягнуті й покладені упоперек струмка на відстані чотирьох футів одна від одної. Друзі вбили по суцільному ряду кілків із внутрішнього боку кожної колоди. Тепер проміжок між двома «парканчиками» треба було заповнювати камінням та глиною. Вони планували зробити греблю вище рівня води. Глину було важко копати, й робота просувалась повільно. До того ж вода піднялась дуже високо. Та хлопці гарували, як справжні бобри й нарешті закінчили роботу.

Тієї ж ночі пройшла велика злива. Наступного ранку, подавшись у ліс, друзі ще здалеку почули якийсь приглушений шум. Вони зупинились і здивовано прислухались. Раптом Ян радісно закричав:

— Гребля! Семе, це вода пішла через греблю!

Обидва з виском помчали до потічка. Там, де було кам’янисте дно, виблискувало дзеркало стоячої води, а через низьке місце посередині греблі проривався могутній потік.

Хлопчачі серця сповнились невимовною радістю — це результат їхньої напруженої праці! Ян із Семом роздяглися на ходу і разом шубовснули у воду.

Глибина загати подекуди сягала п’яти футів, а вся вона простягалась не менше як на сотню ярдів!

— Ну що, хіба не варто було напружитися? — радісно запитав Ян.

Ян був непоганим плавцем, і коли друзі хлюпались та борюкались, Сем раптом заявив:

— Тепер я знаю, хто ти. Більше від мене цього не приховаєш! Я здогадувався про дещо, коли ти тільки взявся за греблю. Ти — той червоношкірий, якого звуть Маленьким Бобром.

— А я оце дивлюсь на тебе, — відповів йому зі сміхом товариш, — і мені здається, що ти і є той червоношкірий на ім’я Юнак-що-сахається-лопати.

— Брехня, — заперечив Сем. — Хоч я також і не Зухвалий-Орел-що-звісив-з-кичери-свій-хвіст-у-прірву. Тобто, ще рано гадати, хто я…

— Нещодавно я чув, як Сі Лі назвав тебе Дятлом, — сказав Ян.

— Так мене в школі прозвали. Коли я був малим, мама часто казала, що в мене чудове золоте волосся. І тільки в школі я дізнався, що воно руде, і хлопці прозвали мене Червоноголовим Дятлом. Спершу я поривався у бійки, та зрештою мені добряче перепадало. Тоді я махнув рукою, а пізніше навіть звик. Тільки частіше мене називають просто Дятлом — так коротше. І знаєш, це мене аж ніскілечки не турбує.

Коли друзі повсідались біля вогнища, розпаленого з допомогою тертя, Ян сказав:

— Послухай, Дятле, я розкажу тобі цікаву історію.

Сем скривився й настовбурчив руками вуха, ніби справді урочисто приготувався слухати.

— Колись, — почав розповідь Ян, — одна індіанська скво[6] потрапила в полон до ворожого північного племені. Якось темної ночі їй вдалося втекти. І побігла скво не прямо додому, бо знала, що на цій дорозі її наздоженуть і вб’ють, а в протилежний бік.

Скоро жінка заблукала на чужині. Єдиною зброєю скво був ніж, а єдиною стравою — ягоди. Наближалася зима, скво до морозів не могла дістатися додому. І вона вирішила перезимувати в лісі: поставила вігвам з березової кори, добула вогонь тертям, зробила сільця на кроликів із лозової кори, ялинового коріння та сушняку. Спершу вона голодувала, їла березові бруньки та внутрішній шар кори, а потім натрапила на місце, де водилося багато кроликів. Коли їй пощастило спіймати кількох звіряток, вона використала все аж до останньої шерстинки. Вона сплела рибальську волосінь із жил, наробила гачків з кісток та зубів і з’єднала все це у вудку з допомогою жил та соснової живиці. Вона зробила собі одяг з кролячих шкурок. А ще наробила посуду з березової кори. Перезимувала вона сама-самісінька. Навесні її випадково знайшов відомий мандрівник Семюель Хірн. Її чудесний ніж майже зовсім стерся, але вона була сита, здорова й готова була вирушити до своїх.

— Це так цікаво! — вигукнув Сем, уважно вислухавши розповідь Яна. — О, як би мені хотілося так пожити в лісі! Тільки з рушницею…

— Ще б пак! Хто ж не хоче?

— Еге ж… та не кожен зміг би так жити. А я зміг би!

— Як? Обходитися тільки ножем? Хотів би я бачити, як би ти зробив тіпі! — розсміявся Ян, а потім додав серйозно: — Семе, досі ми тільки балувалися в індіанців, а тепер давай гратися по-справжньому. Будемо робити все тільки з того, що знайдемо в лісі. Ми будемо сенгерськими індіанцями, й обидва будемо Вождями. Я — Маленький Бобер. А ти хто?

— Кривава Грозова Хмара.

— Ні, це не годиться. Треба коротше і щоб можна було зробити твій тотем.

— Який тут найхитріший звір?

— Здається… росомаха.

— Та ні! Хіба вона хитріша за лисицю?

— В книгах сказано, що хитріша.

— Їй під силу здолати бобра?

— Гадаю, що так.

— Значить, я Росомаха!

— Протестую! Не хочу дружити з тим, хто збирається мене побити. Та й жодне ім’я не пасує тобі краще, ніж Дятел. Дятел вмить хороше дерево зіпсує чи кору подірявить.

— А все ж краще, ніж бобрувати, — відповів Сем.

Слово «бобрувати» мало в Сенгері свою історію. Сокира та ліс посідали в житті сенгерців перше місце. Вміння володіти сокирою цінувалось, як особливе мистецтво. Перші поселенці робили все домашнє начиння з дерева, і єдиним інструментом у них була сокира. Говорили навіть, що вони «трохи підгострюють сокиру й голяться нею в неділю».

Коли син починав самостійне життя, то батько дарував йому добру сокиру. Всі майстерно володіли сокирою. Існували непорушні правила, як треба рубати дерево і як його валити в потрібному напрямку, докладаючи при цьому якомога менше фізичної сили. І жителі Сенгера знали ці правила мало не з пелюшок. Кажуть, що бобер навмання підточує дерево з усіх боків, поки воно впаде. В Сенгері, якщо лісоруб хоч трохи відхилиться від правил, його працю називають «бобруванням». І тоді як вислів «працювати, мов бобер», означав найбільшу похвалу, «бобрування» дерева вважалося останньою ганьбою.

Семову насмішку по-справжньому міг оцінити лише житель Сенгера.

XI. Ян і знахарка

Щойно випала слушна нагода, Ян зібрався йти до бабусі Невіль.

— А це вже без мене, — запротестував Сем, коли дізнався про його намір. — Вона на тебе й не подивиться, якщо з тобою буду я. Адже ти виглядаєш цілковито здоровим!

І на своє превелике задоволення Ян пішов сам. Хай як він любив Сема, але той часто-густо діставав його своєю балакучістю. А ще гіршим було те, що Сем завжди перебивав розмову в найцікавішому місці.

Ян прихопив із собою записничка та олівці. По дорозі хлопчик нарвав оберемок різних квітів і трав. Цього разу бабуся зустріла Яна зовсім інакше.

— Заходь, заходь, любий! Як здоров’ячко? Як там тато й мама? Сідай, сідай. Як поживає харцизяка Сем Рафтен?

— Сем уже здоровий, — відповів Ян і вкрився густою фарбою сорому.

— Та куди він дінеться! Я знала, що поставлю його на ноги, і він це знав, і мати його теж знала, коли посилала до мене. Вона щось переказувала?

— Ні, бабусю, не переказувала.

— Невдячна! Я врятувала їм хлопця, а вона хоча б дякую сказала, паскуда! Що це в тебе, квіти? Люди дерева винищують, а квіточки щовесни розпускаються. Мої манюні-гарнюні!

Ян розклав перед нею букет. Бабуся вибрала кліщинець, або арум, і стала розповідати:

— Оце арізема, або індіанська ріпа. Діти її називають коричневим драконом. Не здумай спробувати її на смак — язика обпечеш! Індіанці виварюють з неї отруту, а тоді їдять. Звісно, це краще, ніж помирати з голоду.

Потім вона розповіла про жовтокорінь канадський, який в народі ще називають золотою печаткою. Саме цією травичкою бабуся Невіль минулого разу лікувала коліно Сема.

— У цьому році дуже запізнився адамів корінь! Його називають ще майським яблуком, або царським коренем. Індіанці їдять його від шлунку, а я сама не раз бачила, як він виліковував коней від болячок за вухами… А ось синій когош — я називаю його спазмовим коренем. П’єш його замість чаю — і спазм як рукою знімає. Бачиш, як листочки скорчились? Так людину мучить при спазмах. До всього треба лише придивлятися — на цій землі є відповіді на всі питання… А глянь на оцю рослинку, — це венерин черевичок. Для індіанців вона — всього лиш мокасинова рослина, але вони геть не тямлять у травах… Цей корінь — істеричний — чудове заспокійливе. Придивись до нього пильніше: ось обличчя жінки в істериці з розпатланим волоссям і відвислою щелепою! Пригадую, як дочка Ларрі, коли ще була малою, не хотіла працювати і впала в істерику, дурепа. Вони покликали мене, а я принесла істеричний корінь. Я дала їй гарячого відвару і, хай мені язик відсохне, як брешу, — істерика вщухла від першої ложки… Та не можна корінь викопати, коли заманеться. Треба копати до цвітіння, бо сила не може бути одразу в двох місцях. Вона або у квітці, або в корені. Якщо вже з’явилась квітка, то корінь — вже зотліла солома. А це що? Еге — тхоряча капуста. Значить, ти йшов берегом — тільки там вона й росте.

— Точно! — зчудувавсь Ян. — Тільки зачекайте хвильку, я намалюю всі ці рослини й запишу їх назви та все, що ви про них розказуєте.

— Якби я розповіла все, що знаю, то в тебе вийшла б товстенна книга, — з гордістю відповіла старенька й запалила люльку.

— А це — індіанський тютюн. Ти, мабуть, зірвав його біля річки. Щось завчасно він з’явився. Як вип’єш його — блюватимеш. Глянь, глянь, як він скарлючився! Зверни увагу на пропасний кущ. Його пагони дають чудову настоянку від пропасниці, і взагалі коли людину лихоманить. Ти не помічав, як цей кущик труситься від найлегшого вітерцю?..

— Оце липка трава, — вела далі знахарка, показуючи Яну стебельце підмаренника. — Як ти вважаєш, від чого він допомагає?

— Не знаю. А від чого?

— А ти пильніше придивись. Тут навіть ясніше написано, ніж у книзі, бо тут я все можу прочитати, а в книзі не розберу і слова. То на що це схоже? — перепитала вона, простягаючи Яну дволопатеву насіннєву коробочку.

— Ніби на мозок і спинний хребет.

— Е, мій любий, я маю гостріший зір. Бачиш дві бруньки, схожі на нирки? Ось їх і виліковує липка трава. Я скажу тобі, як саме: її треба настояти на холодній воді, а от гаряча нашкодить, як найстрашніша отрута…

…А це сідач, конопельник, або костоправ. Від нього піт градом ллється. Раз я вилікувала ним чоловіка, якого слабість, мов тріску, висушила. Хоч як морочилися з ним лікарі, а зарадити нічим не могли. Тоді я дала його матері пучечок листя цього самого конопельника, вона заварила чай, і з хворого полився піт. Звісно, лікарі подумали, що це їхніх рук справа.

— А це золототисячник — од виразок у роті… Зимолюбка зонтична помагає від пропасниці та ревматизму. Поглянь, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… А м’ята рятує від отруєння спазмовим коренем — вони й ростуть завжди поруч.

…Глянь-но, це червиве насіння від глистюків — навіть на листі видно черв’ячків… А це плевритовий корінь… А ось подивись сюди!.. Це дуже цілюща травичка, — вона лікує від усього. Якщо не знаєш, чим лікувати, бери цю траву — ніколи не помилишся. Її показав мені один індіанець… Він таки трохи тямив у травах…

Ян наспіх занотовував назви рослин, але геть не встигав робити малюнки.

— А ти, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх — так робив доктор Кармартін, коли навчався в мене. Ось так, — похвалила вона, коли Ян почав прикріплювати до кожного стебла ярличок з назвою рослини.

— Ото віник! — здивувався Ян, побачивши в кутку символ порядку й чистоти.

— Еге. Буковий. Це Ларрі зробив.

— А хто такий Ларрі?

— Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Ларрі робить віники з синього бука.

— Як? — запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його.

— Ножем. Ларрі дуже любить гемблювати,[7] тож бере оцупки синього бука, стругає їх поздовж, але стружок до кінця не знімає, і вони закручуються собі.

— Як на молитовних паличках, якими розпалюють багаття?

— Еге, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли оцупок стане тоненьким, він вивертає стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою. Коли вона висохне, готовий найкращий віник. Ларрі робив такі віники, поки не вліз у шлюб із паскудою Кітті Коннар. Я сама була не своя, коли він її обрав! Знає тільки покупний крам — більш нічого! Та в її бік жоден парубок не дивився, поки вона не запала на мого Ларрі. Щиро кажу, — нахабно на нього запала! — вже верещала стара. Видно було, що ця історія й досі не давала їй спокою.

В цю хвилину прочинилися двері й зайшла Бідді. Вона була дочкою тієї самої «паскуди» Кітті, тож стара урвала розмову.

— Яне, я така рада тебе бачити! — привітала дівчина Яна.

Бабуся Невіль тимчасом хильнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скидалась на той самий бальзам для легенів.

— Щось ти раненько сьогодні, Бідді, — зауважила бабуся.

— Я йшла коротшим шляхом.

— Слухай, онучко, а давай Яна пригостимо обідом. Щоправда, ми не запекли качки, та голодним його не залишимо. Щодня Бідді готує мені обід, та інколи я й сама собі зварю якоїсь юшки. Поки Бідді накриє на стіл, я тебе чимсь пригощу. І вона відгорнула заяложені простирадла, під якими лежали останніх п’ять червонобоких яблук.

— А вам не страшно спати самій, бабусю?

— А кого я тут маю боятись? Раз до мене влізли злодії, та й у тих скоро зникло бажання сюди ходити. Якось вночі лізуть, а я й питаю: «Що тут забули?» — «Гроші давай», — відповідають вони. Бачиш, почули вони від когось, що я збула корову за двадцять п’ять доларів. «Заждіть, встану, допоможу вам, — сказала я, — бо відколи зібрала яблука, то не бачила жодного цента». «Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси — кінець тобі». — «Що ж, до смерті я вже давно готова, а з грошей не маю вам дати і двадцяти п’яти центів», — відповіла я. Тоді один злодій — коротун, а широченний, ледь у дверях поміщається, — питає: «Хіба ти не продала корову?» — «Он стоїть у хліві, — відповіла я. — Тільки не перелякай диви, бо пропаде молоко — що мені з нею робити тоді?». І тут вони нарешті допетрали, що пошилися в дурні, аж розреготались. А той коротун сказав: «Що ж, стара, живи, тільки про нас нічичирк». Другий злодій похмуро мовчав. «Німа, як риба, — заприсягнулась я, — друзі навіки». Вони в двері, а я їм гукаю: «Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, я накину спідницю». Встала, одяглася й кажу: «Дам вам скуштувати найкращий бальзам для легенів». Коротун так закашлявся, наче в нього коклюш. А другий знущався з нього. Я помітила, що той шульга або ж прикидається, та до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, — я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: «Це все, що маємо». — «Спасибі, люди добрі, — відповіла я. — Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене».

— Бабусю, а якими фарбами користуються індіанці? — запитав Ян, повертаючись до найцікавішої для нього теми.

— Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми.

— А раніше з яких лісових рослин вони добували фарби? Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб.

— Є одна жовта квіточка, що росте в полі й попід парканами — золотий дощик. Індіанці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом.

— А червоний? — запитав Ян, ледь встигаючи записувати.

— Червоний в них був поганенький. Його вони добували з ягідного соку. Та якось мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі й утворився вельми приємний колір.

— Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір?

— Найкращими вважаються «ягоди скво».

— Які вони?

— Ходімо, покажу тобі листочки, — вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного. — Ще дуже рано, — сказала бабуся. — Зате в серпні цих ягід не вибереш. Лаконос іще не зацвів. На ньому ростуть темно-червоні, аж наче чорні ягоди.

— А з чого роблять блакитну фарбу?

— В індіанців я такої не стрічала. Блакитної фарби я сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, — і вона показала на стрічку в косах Бідді. — В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне — кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжеве — спідні шари березової кори; у жовте — коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне — корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Синю фарбу дає індиго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт). Та раз природа такого кольору не дала, то нічого нам його вигадувати…

XII. Обід у знахарки

Бідді тим часом накривала на стіл, гупаючи по дерев’яній підлозі босими п’ятами.

— А де ваша скатерка, бабуню?

— Ви тільки гляньте на неї! Яка скатерка, онучко? Та в нас її зроду не було. Добре, коли на стіл є що поставити, а їй, бач, скатерті подавай! — відповіла бабуся.

— Тобі чаю чи кави, Яне? — запитала Бідді.

— Чаю, — стиха промовив Ян.

— Як добре, що ти вибрав чай, — сплеснула в долоні бабуся, — бо в нас кавою не пахло від Різдва, а трави для чаю я збираю в лісі. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі, — стара пошкутильгала до полиці. Звідти вона зняла пошарпану коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, здобрених позаторішнім пилом, віддерла шість грудочок сірого од пилу цукру.

— Ось, я притримувала його для якогось гарного гостя. Пий на здоров’ячко! — і вона кинула три грудочки Яну в чай. — Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?

Вона присунула до Яна замусолену чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.

— Бідді, дай Яну хліба! — Бідді розрізала буханець і поклала кілька скибочок на тарілку Яна.

— Здається, масло трохи згіркло, — заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере.

— Почекай! — вона знову потупцяла до полиці і зняла скляного слоїка з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:

— Ой, лишенько! — вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши: — А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину.

— Тепер їж, Янику, доїдай усе на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, — сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси.

Бідолашний Ян розгубився. Він розумів, що добра бабуся в пориві гостинності віддавала йому свою тижневу пайку, але він також відчував, що може образити бабусю, коли відмовиться від її частування.

З поданого на стіл, їстівним виявився тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хлопчик відкусив трохи, але хліб виявився також непридатним до вживання.

— А скуштуй-но ще цього, — припрошувала бабуся і наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, Ян бачив, як стара несла цю картоплю в пелені заяложеного фартуха, і йому навіть дивитись не хотілось на свою тарілку.

Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.

— Може, з’їси яєчко? — запропонувала Бідді.

— О, залюбки — вигукнув Ян, щиро зрадівши нагоді щось свіже кинути до рота.

Бідді повернулася з трьома яйцями.

— Варене чи смажене?

— Варене, — відказав Ян, розсудивши, що так буде надійніше.

Бідді очима пошукала якоїсь посудини.

— А ось кипить, — показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.

Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє — ось і все, що він скуштував.

Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому.

— До побачення, любий! Приходь іще, та принось рослинки — розповім про кожну з них! — гукнула навздогін бабуся.

Ян повернувся до Рафтенів. На столі для нього дбайливо залишили обід.

— Сідай поїж, — ласкаво припросила місіс Рафтен з материнською турботою. — Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин буде готове.

— Дякую, та я вже обідав з бабусею Невіль.

— Мабуть, вона одним пальцем колотила тобі чай, а другим намащувала варення на хліб? — грубо запитав Рафтен.

Ян почервонів. Очевидно, всі мали уяву про гостинність старої знахарки, та він із запалом заперечив:

— Вона була до мене дуже щедрою, пригощала, чим Бог послав!

— А все ж таки ти б краще поїв, — сполошилась місіс Рафтен.

Як спокусливо пахнув кусень підсмаженого соковитого м’яса! Як же Янові хотілось його скуштувати! Але з поваги до старої бабусі Ян уперше в житті сказав неправду:

— Ні, дякую, але я не голодний. Бабуся Невіль чудово мене нагодувала.

І з голосним бурчанням в животі він узявся до вечірньої роботи.

XIII. Шпигун

— Цікаво, де Калеб знайшов березову кору? — спитав Ян. — Ми могли б зробити з неї посуд.

— Скоріше за все, у лісі Бернса, бо в нашому лісі берези немає. Доведеться і нам туди йти.

— Ти попросиш кори у Бернса?

— Та кому потрібна стара береза? Підемо й надеремо, коли його не буде поблизу! — Ян вагався. Сем взявся за сокиру.

— Здійснимо воєнну вилазку у ворожий табір. Бернс належить до татових ворогів.

Ян погодився, хоча дуже сумнівався щодо чесності їхнього вчинку.

У Бернсовому лісі вони досить швидко натрапили на велику березову колоду. Хлопці одразу ж взялися здирати з неї кору, як раптом побачили високого чоловіка з хлопчиком. Вони, напевне, прийшли на стук сокири.

Сем ледве чутно прошепотів:

— Це старий Бернс — ушиваймось!

Хлопці схопили сокиру і давай тікати! Вони вдало перескочили через огорожу, а Бернс у спину їм посилав лайки та погрози. Йому не шкода було деревини, бо ліс тут не надто цінувався, та Рафтен побив горшки з багатьма сусідами, а в Бернса з’явилась нагода роздути з мухи слона.

Його синок, з виду трохи молодший за Яна та Сема, вискочив на огорожу й почав образливо вигукувати:

— Агов ти, іржавий! Начувайся, рудий злодюго — тато тебе спіймає й навішає тобі стусанів!..

— Воїни відступили і зберегли свої скальпи, — підсумував Сем результат походу і поклав сокиру на місце.

— Тільки честь зганьбили, — додав Ян. — А хто цей пацан?

— Гай Бернс. Підлий малий. Та ще й брехун страшенний. Якось йому вручили приз — щітку — та звання головного нехлюя у школі. Причому за нього проголосували всі одностайно.

Наступного дня друзі вчинили новий наскок на березову колоду. Та не встигли вони розпочати свою справу, як раптом почули десь поблизу страшенну лайку. Дитина намагалась імітувати голос дорослого чоловіка:

— Ану забирайтеся звідсіль геть, окаянні!..

— Може, візьмемо в полон цього поганця? — запропонував Сем.

— І підсмажимо на повільному вогні після страшних тортур, — відповів Ян.

Вони пішли на голос, але поява Бернса змусила хлопців знову тікати.

Ото ганьба!

Хлопці ще не раз намагались прокрастися в ліс Бернса, та як на біду Бернс весь час працював поблизу, і Гай як тут уродився. Спершу малий шибеник тримався на відстані, але скоро дав зрозуміти, що знає все про тіпі — мабуть, встиг побувати на бівуаку. Друзі не раз помічали, як Гай з цікавістю спостерігав за їх тренуваннями у стрільбі з лука. Та щойно вони його викривали, Гай відбігав на безпечну відстань і звідти вже сипав градом кепкувань.

Якось друзі прийшли на бівуак раніше звичайного. І раптом у кущах біля тіпі Ян помітив голу п’ятку.

— А це що таке? — він нагнувся й намацав ногу, власником якої виявився Гай Бернс.

Гай підскочив і з вереском чкурнув щодуху, рятуючи життя, бо індіанці гналися за ним, погрожуючи кривавою розплатою. Ян чудово бігав, тож без проблем нагнав коротуна Гая. Хлопчика зловили і потягли назад на бівуак, а він пручався і верещав, мов різаний:

— Пусти мене, Семе Рафтен, пусти!

— Перш за все треба зв’язати полоненого, — мовив Сем і витяг мотузку.

— Ця не годиться! — сказав Ян. — Принеси шкіряного дерева.

Смужки міцної кори не довелося довго шукати. Не звертаючи уваги на лемент бранця, індіанці холоднокровно прив’язали Гая до молодого зеленого стовбура, який, за словами Яна, довше горить.

Після цього воїни посідали перед вогнищем, підібгавши по-індіанському ноги. Старший запалив люльку миру, й обидва почали вирішувати долю нещасного полоненого.

— Брате! — сказав Ян, зробивши рукою величний жест. — Як приємно чути скиглення цього нікчемного блідолицього! (Насправді скиглення робилося дедалі нестерпнішим.)

— О, так! — відповів Дятел, скорчивши гримасу блаженства.

— Відпустіть мене! Мій тато з вас три шкури здере за це! — верещав полонений.

— Спершу ми його скальпуємо, а потім спалимо! — заявив Маленький Бобер і на мигах показав, що вони робитимуть із бранцем. Він плюнув на камінь і заходився гострити свій складаний ніж. Лезо скреготіло: «дзи-дзи-дзи», і від цього неприємного різкого звуку в Гая пробігали мурашки по спині.

— Брате Дятле! Дух нашого племені жадає крові цієї жертви!

— Ти хочеш сказати «Великий Вождь Дятел», — тихо виправив його Сем. — Якщо ти не називатимеш мене вождем, я теж тебе не буду так називати.

Великий Дятел і Маленький Бобер зайшли в тіпі, наново розмалювали один одному обличчя, поправили головні убори й повернулися назад, аби розпочати страту.

Дятел знову заходився гострити ніж, чому не було ніякої потреби, але йому подобався звук «дзи-дзи-дзи».

Маленький Бобер приніс оберемок сухого гілляччя і поклав його перед полоненим, але Гаю не зв’язали ноги, і він одним ударом все розкидав. Вожді відскочили.

— То ось ти як! — вигукнув розлючений Дятел. — Зв’яжи йому ноги, о Брате Великий Вождь Маленький Бобер!

Кілька нових смужок шкіряного дерева, і ноги жертви були міцно прив’язані до стовбура.

Тоді Вождь Дятел виступив з ножем наперед і сказав:

— Великий Брате-Вождь-Червоноголовий-Дятел-що-си-дить-на-пні-й-вимахує-хвостом. Не скальпуй його! Здери шкіру з його тупої головешки, і ми розділимо її навпіл!

— Правильно! — погодився Сем. — Ти чудово придумав, Брате-Старий-Індіанський-Вождь-Великий-Малень-кий-Бобер-що-підточує-дерева!

Дятел витяг з попелу вуглинку і з похмурим виглядом провів на лляному волоссі полоненого «лінію справедливого поділу». Маленький Бобер заявив, що він має право на одне вухо та половину маківки — головної частини скальпа. Тоді Дятел тицьнув пальцем у чубчик на тімені бранця і сказав, що це друга маківка і молодшому Вождеві теж пощастило. Індіанці досить довго обговорювали, як розділити трофей, і нарешті дійшли обопільної згоди. Досі бранець тримався доволі хоробро. Він не переставав погрожувати, що розповість таткові, вчителю, усьому світові і, нарешті, самому містеру Рафтену. Останнє магічним чином подіяло на Дятла, і той трохи занепокоєно звернувся до Маленького Бобра:

— Брате Вождь! Ти розумієш натяки буйного блідолицього? Про що він каже?

— Мабуть, він співає передсмертну пісню мовою свого племені, — була відповідь.

Гай був не з полохливих і мужньо тримався, поки був певен, що все гра. Та коли він відчув, що страшна лінія, проведена вуглинкою, остаточно поділила його череп між двома дикими розмальованими істотами, і коли після тривалого «дзи-дзи-дзи» ножем по каменю Дятел наблизився та схопив його за чуприну, в Гая тенькнуло серце і він зарепетував:

— Ой, не чіпайте мене! Ой, татуню! Ой, мамуню! Відпустіть, будь ласочка, я більше не буду! — ворог капітулював.

— Почекай, Великий Брате Вождь! — сказав Маленький Бобер. — В індіанців є звичай, за яким звільняють і навіть приймають до свого племені сильних духом полонених.

— Якщо вимірювати його силу духу за силою вересків, то її вистачило б на шістьох.

— То давай звільнимо його, нехай біжить до своїх.

— Краще лишити його тут на ніч, аби до ранку він сам зміг утекти, — сказав старший Вождь.

Бранець помітив, що його ситуація виправляється, тож одразу пообіцяв принести Вождям скільки завгодно березової кори, а також зробити все, що вони накажуть, — тільки б його відпустили. Гай навіть обіцяв, якщо його залишать в живих, украсти для своїх мучителів найкращі яблука з батьківського саду.

Маленький Бобер став перерізати пута.

Дятел взяв свій лук та стріли й вигукнув:

— Я б залюбки підстрелив би його на бігу!..

А коли впала остання смужка шкіряного дерева, Гай мовчки чкурнув до своєї межі. Опинившись по той бік огорожі, він вибухнув цілою зливою погроз та лайки, про які соромно навіть згадувати.

Після таких переживань інший хлопчина і носа не по-тикнув би до ворожого табору, та Гай добре знав Сема, тож незабаром зметикував, що даремно тоді перелякався. Хлопчача цікавість взяла верх, і Гай частенько підкрадався до тіпі.

І от, нарешті, одного дня підійшовши до бівуаку, індіанські Вожді застукали там Гая. Вони спіймали його і притягли назад. Гай був похмурий, але вже не репетував, як уперше. Вожді вирішували, спалити його на вогні, піддати страшним тортурам чи просто втопити, — проте з його вуст не злетів жоден звук. Тоді вони вчинили допит полоненому. Той мовчав. Що він робив у таборі? Для чого прийшов? Гай тільки зиркав на них з-під лоба.

— Зав’яжімо йому очі й пустимо по спині гаяскутус, — запропонував Ян замогильним голосом.

— Ловко придумав! — зрадів Сем, хоч не більше за полоненого знав, що таке «гаяскутус».

Потім додав:

— Це дуже милосердно. Принаймні, наш бранець не страждатиме…

Невідоме завжди лякає. У Гая серце впало в п’яти, куточки губ затремтіли, і він уже приготувавсь був розплакатись, коли Ян раптом запитав:

— Чому ж ти не хочеш сказати, що ти тут робив?

І тут бранець зайшовся плачем:

— Я теж хочу гратися в індіанців!

Хлопці ледь стрималися, щоб не пирснути зо сміху.

Маленький Бобер звівся на ноги й вигукнув:

— Великі Вожді сенгерського народу! Коли ми катували цього полоненого й збиралися спалити його живцем на вогні, він справив на нас неабияке враження, бо досі жоден з наших полонених не виявляв такого доблесного геройства. Пропоную прийняти його в наше плем’я!

Тоді підвівся Дятел і сказав:

— О другий за мудрістю Вождь нашого племені! Слова твої справедливі, але ж ти знаєш, що жоден воїн не може приєднатися до нас, якщо він не поборе якого-небудь воїна з нашого племені. Бранцю! Чи можеш ти це зробити?

— Ні…

— А чи можеш випередити когось із нас або влучніше стрельнути, або… або… зробити нам подарунок? Ну що ти взагалі вмієш робити?

— Я вмію красти кавуни… Я бачу краще за всіх у школі… Я можу тихенько підкрадатись. Я безліч разів підглядав за вами з кущів. Бачив, як ви будували греблю і плавав у вашому потічку раніше за вас самих. Я курив люльку у вашому тіпі, коли вас там не було. Я чув, коли ви домовлялись, щоб красти у нас березову кору…

— Не бачу в цьому геройства і сили духу. Може, ти маєш подарунки для Старшого Вождя племені?

— Я роздобуду вам скільки завгодно березової кори. Тієї, що ви зрізали, уже немає — ми з татом спалили її, але я принесу вам ще більше і… може, вкраду для вас курча…

— Бачу, в нього чесні наміри. Приймаємо його! — оголосив Ян.

— Згоден! — відповів Вождь Дятел. — Хай увійде в нашу сім’ю. Тільки я не відмовляюсь од свого права на ліву половину скальпа аж до вуха.

Гаю хотілось думати, що це жарт, але в Сема був такий серйозний вигляд обличчя, він із такою жадобою в очах уп’явся в «ліву половину скальпу», що в бідолахи знову серце в п’яти упало.

— О Великий Маленький Бобре! Тобі, звичайно, відомо, через що новенький має пройти, аби вступити до індіанського племені?

— У кожного племені свої вимоги. Але й донині в пошані Сонячний танець і Випробування вогнем.

— А яке випробування пройшов ти? — поцікавився Великий Дятел.

— Обидва, — відповів Ян і посміхнувся, пригадуючи свої обпечені на сонці руки та плечі.

— Невже? — засумнівався Великий Дятел.

— Я мужньо витримав ці випробування, тож усі одноголосно визнали мене найкращим у племені. — Маленький Бобер промовчав, що він був єдиним представником того племені. — Мені одностайно присвоїли ім’я Вогненний Схід Сонця.

— Я теж хочу бути Вогненним Сходом, — пропищав Гай.

— Ти? Ще треба подивитись, на що ти здатний, Жовтий Оселедець! Яке випробування ти обираєш?

Гай побажав Сонячний танок, себто засмагнути по пояс. Він і так мав непогану засмагу, тому, хоч він і витанцьовував навколо тіпі в самому лише спідньому, шкіра його не потемнішала.

Надвечір Вожді зібрались на Раду. Старший Вождь оглянув молодого воїна, скрушно похитав головою і промовив:

— Надто зелений, щоб засмагнути. Назвімо його Молодою Гілкою.

Марно Гай протестував. Він мусив залишатися Гілкою, аж поки не заслужить більш почесного імені. Хлопчаки посідали колом, викурили люльку миру, й після цього Гілку було урочисто проголошено Третім Воєнним Вождем сенгерського племені.

Гілка був найбільш сумирним членом індіанського племені, але йому страшенно подобалось вдавати кровожерного дикуна. Він дуже любив тату і за допомогою фарб перетворював свою круглу усміхнену пичку на обличчя розлюченого дикуна. Очі в Гілки були не зловісні та чорні, як у «кровожерних червоношкірих», а ясно-блакитні. Він міг прикрити і пасмами кінського волосся свою скуйовджену чуприну, міг зафарбувати всіяну ластовинням шкіру, але не існувало ніяких засобів, щоб замінити білі вії та світлі банькуваті оченята. Проте Гілка ні з ким не ділився своїм горем, бо знав, що коли інші хоч запідозрять про це його почуття, то одразу ж назвуть його «Пупсом» або «Пташам», або дадуть якесь інше, ще ганебніше і зовсім неіндіанське, ім’я.

XIV. Сварка

— А я сьогодні вранці бачив тут вільшанку.

— Це щось нове, — недовірливо промовив Ян.

— Вона в нас найкрасивіша пташка!

— А колібрі?

— Теж мені сказонув! Колібрі просто маленька і аж ніяк не красива.

— Тепер зрозуміло, як ти тямиш у пташках, — сказав Ян, — бо ці крилаті перлини є одночасно найменшими і найкрасивішими представниками з-поміж усіх пернатих! — цю фразу Ян десь вичитав і дослівно запам’ятав.

— Ну! — вигукнув Сем. — Говориш, наче книжку читаєш! Кажу тобі, що бачив сотні колібрі в нашому саду, але жодна з них не зрівняється з тією пташкою. Червона, мов кров, сяє, наче вогонь, а крильця у неї чорні. Бабуся Невіль розповідала, що індіанці називають її «птахом війни», бо де вона пролетить, там буде війна.

— А, то це ж кардинал! — перебив Ян. — Де ти його бачив?

— Він перелітав з гілки на гілку, а потім сів на наш тіпі.

— Сподіваюсь, ми не воюватимемо. Ото б упіймати кардинала на чучело!

— Я вистрілив із лука, та ні стріли, ні пташки більше не бачив. А то ж була моя найкраща стріла. Вірна смерть.

— Віддаси мені стрілу, якщо я знайду її? — раптом поцікавився Гай.

— З якого дива? І що мені з того?

— А подаруєш смолу для жування?

— Ні.

— То хоч позичиш?

— Гаразд.

— Тримай свою стрілу, — сказав Гай, витягаючи її з розщілини в дереві. — Я бачив, як вона там застрягла.

Ще на зорю не займалося, індіанці в бойовому розфарбуванні вирушили на розвідку. Вони озброїлись луками і стрілами і обережно просувалися вперед, уважно вивчаючи на землі кожен слід та прислухаючись, чи не причаївся десь поблизу ворог.

Воїни безшумно пересувались у мокасинах. Їхні засмаглі тіла мелькали між величезними стовбурами столітніх дерев, а гострі очі впивались у кожен листочок. Принаймні так Ян записав у своєму нотатнику.

І хоч воїни ступали майже нечутно, проте все ж таки сполохали молодого яструба, що спурхнув з верхівки смереки.

Три стріли негайно полетіли в птаха, та марно.

Ян кинув погляд на дерево, з якого злетіла пташка, і вигукнув:

— А я гадаю, то просто відьмина мітла, — сказав Гай.

— Що ти! — заперечив Ян. — Хіба не звідти вилетів яструб?

Ян найкраще з-поміж усіх трьох лазив по деревах. Він скинув головний убір, куртку та штани, поклав на землю зброю і подерся на смереку, не звертаючи уваги на живицю, що виступала прозорими краплями зі щілин кори.

Не встиг Ян зникнути серед нижніх гілок, як Гай запропонував пожартувати над Маленьким Бобром.

Сем погодився. Вони набили травою Янову куртку й штани, натягли головний убір Вождя на чучело, стрілою пришпилили його до землі, а самі дали драла.

Тим часом Ян досяг верхівки дерева й переконався, що то й справді було не гніздо, а звичайнісінький наріст, відомий під назвою «відьмина мітла». Він гукнув своїх товаришів, але не дочекався відповіді і спустився вниз. Спершу незграбне опудало навіть потішило Яна, та раптом він побачив, що куртка його порвана, а стріла поламана. Він знов і знов кликав хлопців, та ті як у воду канули. Ян повернувся до тіпі — хлопців і тут не було. Ян посидів трохи біля вогню, потім попрямував до греблі. Хлопчик не помітив, як до тіпі прокрались Гай і Сем. Сем перегортав його записну книжку, а потім почав голосно читати:

— Мухоловка безстрашна. Ти…

В ту ж мить Ян вихопив у нього книжечку з рук.

— Б’юсь об заклад, там рима: безстрашна — пташка, — сказав Сем.

Обличчя Яна спалахнуло від гніву та сорому. Йому подобалось складати вірші, але він приховував свій талант. Бій мухоловки з яструбом під час їхньої довгої вечірньої прогулянки справив на Яна глибоке враження. Хлопчикові не раз доводилось спостерігати за наскоками цієї безстрашної маленької пташки на яструбів та круків, тож він вирішив оспівати її героїзм у віршах. Гай підспівував Сему. Він хихикнув кілька разів, а потім промовив байдужим голосом, неначе повідомляв зовсім дріб’язкову новину:

— Кажуть, сьогодні в лісі убили безстрашного чубатого індіанця.

Яну було не до жартів. Він здогадався, що всю сьогоднішню катавасію затіяв Гай. Обернувшись до нього, Ян сердито крикнув:

— Замовкни, гаденя!

— Я з тобою не розмовляю, — хихикнув Гай і пішов за Семом у тіпі. Звідти долинав їхній голосний регіт. Ян підійшов до греблі й почав замащувати глеєм тріщини та дірочки. В тіпі знов пролунав регіт. Незабаром звідти вийшов Гай, став у театральну позу й почав декламувати, звертаючись до дерева над головою Яна:

— Мухоловка тиранна — безстрашна і смілива маленька пташка.

Грудка рідкої грязюки полетіла у Гая, забризкавши хлопця з голови до ніг. Гай з поросячим виском сховався у тіпі.

— Тебе зустрічають квітами! — почувся голос Сема. — Вийди з уклоном. Ти їх чесно заслужив. Коли викликатимуть автора, подай сигнал.

І хлопці в тіпі зареготали ще голосніше.

Ян втратив над собою контроль. Він схопив палицю і кинувся в тіпі, але Сем підняв покриття з протилежного боку і вислизнув надвір. Гай спробував зробити те саме, проте Яну вдалося схопити його.

— Я ж нічого не зробив! — пручаючись, запищав Гай.

У відповідь посипались гучні удари палицею.

— Пусти мене, дурню! Я ж нічого тобі не зробив! Відпусти мене! Семе! Се-е-ме! Се-е-е-еме! — верещав Гай, а палиця тим часом ходила по його спині.

— Не заважай мені! — відповів Сем знадвору. — Я пишу вірші. Це дуже серйозна робота. А Ян добрий, він тільки трохи тебе провчить.

Гай верещав, обливаючись сльозами.

— Замовкни, а то всиплю ще більше, — сказав Ян і вискочив до Сема, який знову заволодів його записником і тепер щось дряпав у ньому.

Побачивши Яна, Сем звівся на ноги, відкашлявся й почав:

— Мухоловка тиранна…

Ян налетів на Сема і давай його гамселити! Гай підскочив на допомогу Сему і пару разів штурхонув його в бік. Ян був худий, але дуже вправний, до того ж він добре зміцнів за час перебування в Сенгері. Ще в школі він навчився перекидати супротивника через спину. Злість надала сил, то ж Сем лише блиснув п’ятами в повітрі й бухнув у пилюку.

— Дивись, як би тебе не потурили звідси! — відпльовуючись, закричав розлютований Сем. — Я скажу татові, що ти заважаєш мені працювати!

Ніхто з хлопців не звернув уваги, що за двадцять кроків від них стояв Вільям Рафтен. Обличчя фермера відбивало не гнів, а глибокий сум та розчарування. Його син, старший і сильніший за своїх товаришів, був переможений у відкритій боротьбі кволим суперником!

Рафтен мовчки повернувся і пішов геть, а про те, що бачив, не згадував ніколи.

XV. Мир

Того вечора хлопці уникали один одного. Ян майже нічого не їв. Стурбованій місіс Рафтен він сказав, що трохи нездужає. Після вечері всі ще сиділи за столом у якомусь дрімотному стані. Ян переживав ранкові події і був певен, що Сем усе розповість батькові, а Гай підтвердить його слова.

«Кінець веселим дням у Сенгері!» — думав Ян і почувався злочинцем, що чекав на виконання вироку.

З усіх присутніх тільки трирічна Мінні веселилась і голосно торохтіла. Як і всі діти, Мінні дуже любила говорити щось «по-секрету». Мінні гралась на колінах у братика. Сем пригорнув маленьку до щоки, і вони почали про щось перешіптуватись. Потім Мінні сповзла додолу й потупцяла до Яна. Ян поцілував її з особливою ніжністю, бо йому здавалося, що тепер тільки вона його любить. Мінні нагнула Янову голову, обняла рученятами за шию і прошепотіла:

— Не говори нікому! Це секрет.

Після цього вона пошкандибала від нього, таємниче тримаючи пальчик біля рота.

Що це значило? Послав її Сем до нього чи вона просто гралась, як завжди? Хай там як, а Ян відчував, що Мінні внесла струмінь теплого почуття в його ображене серце. Він покликав дівчинку і так само таємниче прошепотів:

— Ні, Мінні, я нікому не скажу.

Яну раптом стало соромно за свою поведінку. Він вважав Сема хорошим товаришем, він любив його і радий уже був помиритись. Та ні! Адже Сем погрожував прогнати його! Після цього він не проситиме пробачення.

За вечір Ян кілька разів стикався з містером Рафтеном, але той нічого йому не сказав. Вночі хлопець майже не спав і підхопився вдосвіта: йому хотілося віч-на-віч поговорити з хазяїном, щоб покінчити з усім одним махом. Та розмова не відбулась. За сніданком Сем поводився невимушено, як завжди, і навіть до Яна не виказував будь-якої ворожості. Губа в нього розпухла, і він пояснював це тим, що «трохи показився з хлопцями».

Після сніданку Рафтен сказав:

— Яне, поїдеш зі мною до школи. «Кінець!» — майнуло в голові хлопця, бо школа була по дорозі на станцію. Та чому Рафтен не сказав прямо: «На станцію»? Зазвичай він чітко висловлюється. І про речі теж не згадав… та в легкому візочку для них не знайшлося б і місця.

Рафтен мовчки правив, а потім спитав:

— Яне, на кого тебе хоче вивчити батько?

— На художника, — відповів Ян, дивуючись, який це має стосунок до його від’їзду.

— А хіба художнику потрібна освіта?

— Що грамотніший, то краще.

— Ну звісно, звісно. Я завжди про це товчу Сему. А багато художники заробляють?

— Деякі багато. Знаменитості іноді наживають мільйони.

— Мільйони? Ти диви! Невже правда?

— Так. Тернер став мільйонером, Тиціан жив у палаці, і Рафаель.

— Гм! Я їх не знаю, але, може, це й правда, може, воно й так. Грамота, вона чудеса творить. Я завжди кажу Сему.

Вони підкотили до школи. Попри те, що були канікули, біля відчинених дверей школи на східцях стояли два сивих бородані, які вклонились Рафтену. То були шкільні опікуни: Старий Мур — останній бідняк, але доброї душі людина — та Чарльз Бойль. Найбільшою пошаною користувався Бойль, але Рафтена завжди обирали в опікуни, бо знали, що він дбатиме про гроші, школу й самих учнів.

Цього дня опікуни зібрались на особливу нараду — поговорити про нове приміщення школи. Рафтен витяг цілу купу паперів, серед яких були й листи з департаменту освіти. Місцева шкільна округа мала зібрати половину суми для будівництва. Решту давав департамент на певних умовах. Однією з основних умов було те, щоб у шкільному приміщенні на кожного учня припадала встановлена кількість кубічних футів повітря. Це було дуже важливо, але як неосвічені опікуни могли додержати цієї норми? Запросити департамент — незручно, а вчитель саме поїхав у відпустку. Рафтен блискуче розв’язав це важке математичне завдання, розшукавши доброго помічника в особі худорлявого хлопчика з блискучими очима.

— Яне, — сказав Рафтен, передаючи хлопцеві двофутову лінійку, — ти можеш визначити, скільки футів повітря припадає в цій кімнаті на кожного учня, коли всі місця зайняті?

— Кубічних футів?

— Зачекай.

І Рафтен з Муром стали розбирати замацані документи.

— Саме так, кубічних футів.

Ян швидко виміряв довжину, ширину та висоту кімнати. Дорослі чоловіки шанобливо і з щирим захватом спостерігали, як впевнено він це робив. Ян полічив усі місця, а потім спитав:

— Вчителя брати до уваги?

Троє старих людей порадились поміж собою і вирішили:

— Авжеж! Він забирає вдвічі більше повітря, ніж будь-який з учнів. Ха-ха-ха!

Ян прикинув на папері, підрахував і повідомив:

— Близько двадцяти футів.

— Бачите! — урочисто промовив Рафтен. — Вийшло те ж саме, що і в інспектора. Казав я вам, що він упорається! Тепер поглянемо на план нової школи.

Вони знов почали обмацувати та гортати папери.

— Яне, а що вийде, коли учнів удвоє більше, один вчитель і розміри кімнати такі? — тицьнув Рафтен пальцем у план.

Ян замислився на хвилину й відповів:

— Двадцять п’ять футів на кожного.

— Ну що, тепер бачите? — проревів Рафтен. — Не казав я вам, що цей архітектор крутій? Та нас не проведеш! Цей план нікуди не годиться! Ви тільки погляньте на нього! Всі вони шахраї!

Ян зазирнув у план, яким Рафтен розмахував у повітрі.

— Дозвольте, — сказав він з авторитетом, якого раніше ніхто не дозволяв собі по відношенню до Рафтена. — Треба ще відкинути прихожу та роздягальню.

Ян обчислив об’єм цих кімнат і переконався, що креслення правильні — кількість повітря збігалась з урядовою нормою.

Тепер в очах Бойля спалахнули іскорки злобливого торжества. Рафтен, здавалося, був розчарований, що йому не вдалося викрити ніякого шахрайства.

— Все одно всі вони крутії, і з них ока не можна спускати, — пробурмотів він, аби хоч якось виправдатись.

— Тепер скажи-но, Яне. Минулого року оціночний грошовий збір становив у нас двісті шістдесят п’ять тисяч доларів і ми додали до нього шкільний податок — двісті шістдесят п’ять доларів, по одній тисячній на кожен долар. У цьому році новий оціночний грошовий збір — двісті дев’яносто одна тисяча чотириста доларів. Яка сума нам лишиться від шкільного податку, якщо норми його стягнення залишаться ті самі?

— Двісті дев’яносто один долар і сорок центів, — відповів без заминки Ян, і троє опікунів відкинулись на стільцях, пороззявлявши від подиву роти.

Це була остаточна перемога. Навіть старий Бойль сяяв од задоволення, а Рафтен розчервонівся, наче в цьому була і його заслуга.

Рафтен якось особливо, майже улесливо посміхнувся до нього. Ян лише один раз бачив у Рафтена такий вираз обличчя, коли фермер потискував руку відомому боксерові, що завоював приз на великих змаганнях.

Дорогою додому Рафтен говорив з ним, як з дорослим, про майбутнє Сема. Він порушив свою улюблену тему — про «грамоту».

Отже, з Рафтеном, на думку Яна, було все гаразд, але як помиритися з Семом? Яну хотілось покінчити з цим, та він не знав, як це зробити. Сем також перестав дутись і тільки чекав зручного моменту для примирення.

…Нагодувавши свиней, Сем тільки встиг поставити на землю порожні відра, як раптом до нього причимчикувала Мінні з проханням її покатати. Для цього треба було зробити з Яном «стільчик», сплівши руки. Сем і Ян покірливо сплели руки. Дівчинка обхопила рученятами їхні шиї і зблизила голови хлопчиків майже впритул. Ситуація стала явно безглуздою, тож Сем раптом розсміявся і сказав:

— Яне, а давай помиримось!

— Я давно хотів, — запинаючись промовив Ян, ледве стримуючи непрошені сльози. — Я не хотів, щоб усе так сталось. Вибач.

— Пусте, — сказав Сем, — то Гай у всьому винен. Ну, та годі про це. Хто старе пом’яне, того лихо не мине. Цікаво тільки, як ти зміг мене перекинути? Адже я старший і сильніший за тебе, я можу більше підняти й довше працювати, а ти пожбурив мене, мов мішок із стружками. Як ти це зробив?