Мама, донька, бандюган

Частина 1. Мама: самотність і чекання (грудень)

Усе колись трапляється вперше. Істина банальна, але таки істина. Як це у Висоцького? Я женщин не бил до семнадцати лет. Олег протримався майже вдвічі довше. Не так давно йому виповнилося тридцять три, і півгодини тому він уперше в житті вдарив жінку.

Це було по-справжньому. Легенькі ляпаси і запотиличники повіям - то одне. Він ударив кулаком, зацідив у вилицю, як у вуличному махалові, одного разу було досить, синець на добру згадку залишиться здоровий та красивий. Совість його не мучила, просто щось неприємне ворушилося всередині. Баба все ж таки, а він писок попсував. Тепер доведеться їй на зайві дурні питання відповідати... А нічого, хай! Вдома відсидиться, не проблема. Тепер зима, в темних окулярах не надто походиш, хіба кремами замаже, пудрою притрусить, та й то - повністю не замаскує, подивиться в дзеркало і згадає про свою поведінку.

У внутрішній кишені пальта Олег тримав пласку фляжку, туди як раз двісті грамів уміщалося. За кермом намагався не пити, особливо останній рік, коли почалися серйозні проблеми з ментами, - колишніми колегами, суч-чарами бацильними! - та хіба ковточок для заспокоєння нервів означає "пити"? Тим більше друга ночі, мороз, порожній проспект, швидкість нормальна. Це він одразу газонув, коли вибіг з під`їзду, ще правиця не розтиснулася, нігті впивалися в долоні, кулак свербів, і Олег ворушив зігнутими пальцями. Тепер трохи стишив швидкість, лівою рукою видобув заповітну фляжечку - виручалочку, не відриваючи очей від дороги навпомацки, двома пальцями, великим та вказівним, скрутив кришечку, підніс флягу до вуст і зробив невеличкий ковток. Коньяк - дорогий, "Генессі", справжній, тридцять баксів пляшка, - легко пішов стравоходом, приємним теплом зігріваючи всередині. Настрій поліпшився, хоча все це чисто психологічно. Алкоголь не ліки, просто так народ уже налаштований: випий, відразу легше стане. Коли Олег ще був капітаном міліції, давно, в іншому житті, йому розповів знайомий слідчий, як у Лукьянівській в`язниці лікар вилікував комерційного директора малого підприємства, справою якого слідчий займався. Сорокарічний дядько, особа явно підставна, за ґратами опинився вперше, причому був єдиний, кого реально можна було закрити після розвалу фірми. Від нервового потрясіння в нього відкрилася виразка, адвокат кволо вимагав звільнити бідолаху на підписку, а підслідний страждав у задушній камері. Спочатку сусідів це дратувало, йому навіть легенько дали по печінці, аби заглох і перестав скиглити та стогнати, потім бувалі рецидивісти второпали - мужикові таки справді болить, підняли хай, вимагаючи лепилу. Лікар прийшов, уважно оглянув хворого, серйозно сказав: "У мене тут таких ліків нема. Доведеться спеціально для тебе, морда бандитська, купляти на волі." І таки приніс на наступний день якісь кольорові пігулки, дав хворому проковтнути відразу три, а ще дві - по обіді. Надвечір біль як рукою зняло! Хоча лікар дав йому звичайнісінькі вітаміни. Головне - аби в їхню цілющу здатність повірив сам хворий. Так само з коньяком і взагалі алкоголем.

Пальцями навпомацки закрутивши флягу, Олег запхав її не до внутрішньої кишені, а до лівої бокової, аби недалеко шукати. Бо точно ще захочеться ковтнути, з Оболоні до Харківського не близький світ їхати. Зробив голосніше музику.

А бел-лый лебедь на пруду

Качает па-авшую звезду...

Нічого. Алці наука буде. Її, певне, таки не бив ніхто ніколи. Бабам це шкодить, розслабляються і зовсім страх втрачають. Аби знали, що за гниле слово можуть отримати в писок, фільтрували б свій бабський базар. Якщо він, Олег Рибалка, начальник охорони базару "Універсум", одного з найбільших у Києві, спить з такою собі Аллою Різник, нехай вона там сто двадцять разів оглядач модного журналу, і витрачає на неї гроші, це ще не означає, що їй дозволено називати його Карасем. У всякому разі, просто так, у вічі. Заочно - нехай собі, кликуха прилипла давно, з цим нічого не поробиш. Він так звертатися до себе взагалі тепер мало кому дозволяє. І аж ніяк не слабким на передок бабиськам, яким цікаво крутитися в товаристві бандита, мати статус його коханки і вголос цим пишатися.

Бандит.

Бандюга.

Бандюган.

Олег Рибалка не вважав себе кримінальним елементом. Так можна записати в бандитські лави будь-якого сищика, що працює і спілкується безпосередньо і переважно з кримінальним середовищем. Сім років тому він сам чесно трудився в карному розшуку одного з райвідділів, вважався непоганим опером, навіть, як то кажуть, горів на роботі... А потім щось перегоріло, особливо коли почали через одного випускати серйозних бандюків та депутатських чи банкірських синків-донечок, що залітали переважно за наркоту чи злісне хуліганство із завданням тілесних пошкоджень різної тяжкості, ну і звичайно ж за зґвалтування. Останнє, ясна річ, стосувалася пай- хлопчиків, хоча був у практиці Сані Шовка, Олегового друга, випадок: донька директора престижної гімназії і її подруга та однокласниця, племінниця банкіра, зґвалтували сина прибиральниці, молодшого за них, сімнадцятирічних кобил, три роки. Просто так, з цікавості. Проводили практичні заняття зі статевого виховання. Заяву забрали не батьки, ображені в кращих почуттях. До кабінету, в якому тулилися четверо оперів, а п`ятий, новачок, мав можливість працювати за столом, коли хтось з них був на виїзді, зайшов начальник відділу і запросто попросив - не наказав! - віддати йому триклятий аркуш, на підставі якого можна завести кримінальну справу. Більше заяви і потерпілих ніхто у відділі не бачив.

З органів Олег пішов без скандалу, без хряпання дверима. Спокійно написав рапорт одного весняного дня і здав "корочку" разом з табельною зброєю, підписав усі можливі обходняки, випив з колегами - тоскна була відвальна, мужики казали, хто прямо, хто натяком, що прекрасно його розуміють, навіть поважають, що нормальні професіонали косяками з ментовки валять, але ж не всі такі вільні в своїх вчинках, родина-дитина-хата і все таке...

Колишній капітан міліції Олег Рибалка розлучився з дружиною через те, що в народі ненависть до працівників МВС з кожним роком набувала яскраво вираженого характеру. Кілька разів він просто не був у змозі виконати прохання жінчиних знайомих і витягти їх з криміналу. Коли дружина розчарувалася в його обмежених можливостях, без оголошення війни перебралася спочатку в ліжко, а потім, забравши речі, на квартиру до перспективного адвоката. Новий обранець швидко, без проблем і абсолютно безкоштовно допоміг оформити офіційний розрив шлюбу. Дітей подружжя завести не встигло. Слуги закону розпили на Олеговій кухні пляшку коньяку, принесену адвокатом, домовились приятелювати і час від часу зустрічатися за чаркою, але, як водиться, після того за одним столом більше не збиралися. Від колишньої тещі Рибалка дізнався, що колишня дружина народила хлопчика і надзвичайно щаслива в ролі люблячої дружини, матері та домогосподарки. Олег попросив передати їй найкращі вітання та побажання, і остаточно відчув себе вільною людиною. Настільки вільною, що дозволяв колегам іноді використовувати його холостяцьку квартиру для оперативних зустрічей з сексотами. Після кожної такої зустрічі мужики лишали щедрому господареві пляшку горілки, у холодильнику постійно знаходилося ще недопите вино, недоїдені цукерки, надламані шоколадки, а в смітнику - використані презервативи: унітаз засмічувати господар забороняв. Ефективніше відділ працювати не став, процент нерозкритих справ не зменшився, зате настрій у мужиків значно поліпшився, вони відчули себе більш впевнено, перестали нервувати і навіть не придумували засідок, термінових виїздів на затримання, нічних допитів та інших оперативних заходів, аби затриматися чи взагалі не ночувати вдома. Звичайно, квартирою капітана Рибалки користувалися лише ті, кого він сам вважав достойними людьми і справжніми товаришами. Саме вони пили з ним відвальну і саме вони найбільш переймалися втратою, хоча й розуміли - капітан таки правильно робить.

Довго без роботи Олег Рибалка не сидів. Він вибрав золоту середину між карним розшуком і відвертим криміналом - пристав до гурту колишніх ментів, по оперативним розробкам подібні групи проходили як "цвітні бригади". Знаючи міліцейські порядки так само, як закони і понятія злочинного світу, "цвітні" займалися тим, що "ставили крышу", або крышевали різні комерційні структури. Це був напівкримінальний бізнес, але тим зручний, що охоронні "контори" були офіційно дозволені, а колишні менти, яких ненавиділа міліція і через можливість більш-менш вільно діяти побоювалися бандити, прекрасно вміли тримати на безпечній дистанції як тих, так і інших. І самі трималися на безпечній відстані - не поспішали давати інформацію колишнім колегам і не залазили глибоко у відвертий кримінал.

Гуртом "цвітні" довго не протрималися, кожен потроху знаходив себе, хтось таки підписувався на серйозний незаконний бізнес, хтось починав працювати на солідні банки та концерни. Рибалка прибрав до рук ринок "Універсум". Якщо визначити більш точно: в один прекрасний день прийшов до директора, якого знав ще по роботі в розшуку, навіть колись намагався розкрутити по серйозній статті, але не вдалося через доведену - ясна річ! - відсутність у його діях складу злочину, і сказав: "З вашого базару треба викинути чорних!" Абхазці насіли на "Універсум" круто, директор останній рік навіть не відчував себе на ринку господарем, чорні виганяли з території народ, перекупали торгові точки, зброя та наркотики почали з`являтися вже напівлегально, ще трохи - і директор може реально сісти, тепер склад злочину точно знайдуть, адже як не крути - він, керівник, допустив все це неподобство. Звичайно, краще мати власний "дах", аніж лежати під чорножопими. Як все відбувалося - окрема історія. Рибалка сам розробив операцію, люди в нього вже були, мало не в кожного зона за спиною, але відсиділи хлопці швидше через власну дурість та недосвідченість, просто в кожного була в житті ситуація, яку не змогли вчасно прорахувати. До речі, саме вони охрестили свого шефа Карасем. Аналогія проста: Рибалка - риба - карась. Хоча й досить дивна - чому коли риба, то відразу карась? Швидше за все, карасів той, хто придумав погоняло, ловив найчастіше... Тоді трошки постріляли, когось довелося злити ментам, звичайно ж - добрим знайомим, нехай їхню ефективну та професіональну роботу помітить дурне начальство, не зашкодить. Кінець кінцем після переговорів абхазці забралися з "Універсуму", керуючись принципом фельдмаршала Кутузова: краще відступити, аби зберегти армію. Правда, Кутузов, як говорить історія, перейшов у контрнаступ і копняками погнав французів, а від горян чорножопих Рибалка таких нелогічних дій не чекав. Київ великий, місце собі вони завжди знайдуть.

Було це три роки тому. І навіть оприлюднення подробиць не змінить громадську думку про соціальний статус Олега Рибалки, начальника служби охорони ринку "Універсум", і йому подібних. Все одно бандит, бандюга, бандюган. Та Олег і не заперечував особливо. Професія популярна в народі, поважають і бояться, а ментів просто бояться, без натяку на повагу, часом панічно, тваринно. Знову ж таки, з жінками проблем немає... Не було...

Городской шалман, жизнь пропащая.

Не ругайся, мама, я гулящая...

Дурна пісенька, але цілком відповідає теперішньому настрою Олега Рибалки на прізвисько Карась. Він знову сьорбнув с фляги. Повії набридли, навіть ті, що коштують дорого, а йому дістаються безкоштовно. Дівчатка, котрі пропонують себе просто так, в надії сховатися за мужньою спиною такого собі опришка, теж дістали. Йому тридцять п`ять, в нього є робота, доволі безпечна як на банального бандюгана, є гроші, квартира-фортеця - такий гонорар заплатив йому вдячний директор за вирішення "абхазької проблеми", Карась не надто опирався. Тим самим директор дав зрозуміти: він розрахувався, і тепер начальник охорони зберігає статус найманої робочої сили, не вимагає до себе особливого ставлення і виконує розпорядження керівництва. Правда, директор таки розумів, чого вартий колишній сищик, особливо ним не керував, просто в охорони своя ділянка роботи, за яку начальник відповідає цілковито, а в інших - своя, і ніхто ні до кого не лізе з дурними порадами та недоречними вказівками. Поки що працювали на взаємній довірі. Та й досвіду для того, аби дурно ризикувати не совати голову в якесь пекло чи ризикувати задницею заради слизьких, сумнівного ґатунку справ, у Олега достатньо. Тепер йому потрібна сім`я. Родина. Алла здавалася йому іншою, не схожою на тих баб жінкою. Він мало знав світ, в якому вона оберталася. Але і в ньому він, Олег Рибалка, виявився для Алли Різник усього - на всього Карасем. Вона ставилася до нього, як до Карася. Вперше він відчув себе не сильним розважливим мужиком, а екзотичною звіринкою. Пандою, коалою чи довбаним тритоном.

Як тут обійдешся без ковтка "Генессі"!

Олег приклав флягу до вуст, на кермі лежала тепер одна рука, на мить він відволікся від шосе, аби ковтнути. І саме в цей момент з тротуару під світло фар просто під колеса його машини - "опель-омега", зеленого кольору, державний номерний знак КИС 1245 Д - кинулася людська постать.

Нога вдавила педаль гальма в підлогу, фляга випала під ноги, руки вивернули кермо ліворуч, машина ковзнула, її розвернуло боком на слизькій дорозі. Людина стрибала просто під машину, неслася, нагнувши голову, аби напевне, та маневр не вдався. Самогубець лише буцнув капот, і, такі зіштовхнувшись з правим боком "опеля", гепнувся просто під колеса, розвернувшись від удару, на спину та дриґнувши ногами. Без сумніву, головою об асфальт.

Кілька секунд, що дійсно - таки не брешуть гадські книжки! - видалися кількома годинами Рибалка вийшов з машини, обійшов її спереду і схилився, роздивляючись потерпілого. Туди ж твою в Бога маму! Це була жінка, коли бути точним - дівчина, навіть не так: дівчисько, зовсім молода сцикуха, років шістнадцяти, у стандартній дублянці та пухнастому береті, який міцно тримався на голові і, будемо сподіватися, пом`якшив удар. Вона лежала, розкинувши руки та ноги, очі заплющені. Присівши, Олег торкнувся її обличчя, посунувши руку трохи нижче, помацав шию, відчув під пальцями тремтіння і полегшено зітхнув. Жива, хоча, ясно, непритомна. Відчувши знайомий, але в даному випадку досить сторонній запах, нахилився зовсім близько, глибоко вдихнув носом. Зовсім добре. Від потерпілої війнуло зовсім не підлітковим перегаром, причому досвідчений дорослий чоловік безпомильно визначив - горілчаним, не чистим, та горілка все перебиває, ймовірно мішала її з вином чи шампанським, хоча по обличчю, навіть якщо його не можна толком роздивитися при досить умовному освітленні, не скажеш, що бухає дівчисько постійно та професійно. Знову ж таки, одягнута зі стандартною пристойністю. На повію однозначно не схожа, та й район не той, де вони отак серед ночі вештаються проспектом.

Так.

Олег випростався, автоматично помацав кишеню в пошуках рятівної фляги і знову вилаявся, відсмикнувши, немов обпікшись, руку. Досить і того, що він уже випив. Для тих, хто ще не зовсім зрозумів ситуацію, Рибалка готовий був пояснити її популярно, на пальцях. Отже, дівку нюхатимуть в останню чергу. Для працівників ДАІ він - крутий, який п`яним сів за кермо, і кількість випитого нікого не цікавить, запах є навіть від маленького ковтка. Наявність алкоголю в крові доведе будь-яка медична експертиза. Гнав машину, ігноруючи правила дорожнього руху, бо для них, крутих власників іномарок, вони не писані. Звичайно ж, збив дівчинку, причому - навмисне, тут сумнівів нема і бути не повинно. Більше того, коли з`ясують його особу, менти за такий подарунок даїшникам поляну накриють. Останніх півроку колишні колеги, з рідного ж Харківського відділу, тільки й шукають нагоди, аби в легальний та законний спосіб притиснути "зсученого" до нігтя. Механізм Рибалка знав досконало, сам колись непогано практикував. Головне - зачепити потрібну тобі особу, будь за що, за найдрібніший передбачений карним кодексом гріх. Далі можна розкручувати, потроху, поступово, не кваплячись, повільно та впевнено. Потрапивши у звичайнісінький "мавпівник", при наявності великого ментовського бажання можна не вийти з-за ґрат як мінімум місяць, перекочувавши в КПЗ, а далі - в СІЗО. Навіть вправний адвокат, з якими, коли твоя воля, можна не надто рахуватися, всі вони гади продажні, готові за бабки першого-ліпшого чікатилу на волю видряпати, в таких випадках здатен розгубитися. Професійна майстерність розіб`ється об ментовську впертість, нахабство і принципову тупість. Як би не бився Рибалка карасем на розпеченій сковорідці, не довести йому, що дівиця сама кинулася під колеса. Та й вона, коли оклигає, навряд чи в змозі буде щось пригадати толком. Напилася, от і перемкнуло.

Олег закурив. Вирішувати щось треба, причому негайно. Лишати тут і отак утекти? Цей варіант колишній сищик відкинув відразу. Далі - викликати "швидку" по мобільному, дочекатися, поки вона замаячить, і таки вшитися? Варіант. Рука вже тягнула в кишені новомодну, зовсім маленьку, трубку, а з вуст черговий раз сипонули матюки. Ще на щось сподіваючись, Олег таки почав тиснути на кнопки, але все марно - телефон розрядився ще вранці, зарядити не було коли протягом дня, а потім не до того стало, Алка зовсім мізки закомпостувала. Це доля. Він мало не пожбурив трубку в сніг, вчасно схаменувся, стримав емоції, сховав мобілу назад. Які ще варіанти? Везти самому до найближчої лікарні, і, як у кіно про Будулая, покласти перед входом? Або привести до тями, надавати по жопі, насмикати за вуха, розпитати, де живе, доставити під двері і дати пару баксів на лікаря? Взагалі - то годиться... Знову присівши біля непритомної навчіпочки, Рибалка почав обережно бити її по щоках. Потім у голові стрельнуло - треба перенести її в салон, там тепліше, чого вона справді лежить на холодному асфальті. Він узяв дівчину на руки, підвівся...

Таки сьогодні не його день! Ударив одну жінку, за півгодини збив машиною іншу, і тепер попереду замайоріли фари, вони швидко наближалися, комусь саме о такій порі треба проїхати повз нього, та ще й зупинитися, адже цікаво - "опель" поперек дороги, мужик когось тримає на руках, голова та ноги мертво звішуються до землі, що ж тут таке, ін-тер-ресно! І дівчисько не кинеш тепер. І ще радіо дурне зовсім не в тему горлає...

Помнишь, девочка, гуляли мы в саду?

Я бессовестно нарвал букет из ро-оз.

Сріблястий "вольво-кенгуру" зупинився, навіть вирулив на зустрічну смугу. Водій квапливо виліз назовні і, ковзаючи, підбіг до місця пригоди.

- Що тут у вас?

-Нічого, всі свої.

- Не грузи мене, браток? Аварія? Вона того, все, гайки?

- Зараз тобі будуть гайки! - ідея прийшла блискавично. - Давай, підключайся. Вона буха, сама під колеса стрибнула. Жива, не бійся. Потримай, у мене там, у машині, є дещо... Ліки...

Водій, дядько середніх років у добротному шкіряному пальті з оптового базару і лисячій шапці, прийняв ношу. Розстебнувши пальто, і далі - піджак, Олег спокійно витяг з наплічної кобури пістолет і наставив його на не в міру цікавого незнайомця.

-Тримай, тримай. Не смикайся.

-Ага, ага... Не треба... Не стріляй... Я піду... поїду... З рештою, яка мені різниця... Тобто... яке до всього цього мені діло... Правда?

- Хоч це ти просік, - навряд чи дядько знається на зброї, тим більше вночі газовий пістолет від справжнього ствола не відрізниш, а справжній, на носіння та зберігання якого, як і на цей самий газовий, у Рибалки був офіційний дозвіл, він намагався без особливої потреби не тримати при собі. - Тепер слухай мене: завезеш її до найближчої лікарні. Не дай Боже тобі її кинути. Вранці обдзвоню всі, вирахую, що тут є поряд, а твій номер я вже завчив. Знайду, коли дівчини не буде в палаті.

Дядько закивав, позадкував до свого "вольво", послизнувся, втратив рівновагу і впав, не випускаючи при цьому ноші з рук. Дівчина опинилася на ньому зверху, та головою знову стукнулася об асфальт.

-Підйом! Вставай, мудило! - зброя вороже смикнулася у правиці Рибалки.

Дядько завовтузився.

Таки сьогодні не твій день, Олежко.. Вірніше, ніч... Не твоя...

Знову блимнули в темряві фари, а над фарами - ще один вогник, червоно-біло-синій, наші менти оздобили свої машини на манер кіношних копів. Чому вони намалювалися саме тут, на проспекті, і саме в цей час? Їм мало дороги чи робити нема чого? Рибалка приречено заховав зброю назад, хоча не сумнівався - обшукають і знайдуть. Буде що згадати хлопцям.

Тікати від них, влаштувати перегони нічним грудневим Києвом для повноти картини? Дівчисько вони не кинуть, а його хай ще зловлять... Краще насолоджуватися таким адреналіном, аніж виділяти його в брудній камері, пояснюючи, що ти не верблюд. Та не солідно це все, не поважно, не царська справа - гасати навипередки з патрульними машинами, і доведеться прийняти нав`язаний вищими силами сценарій нинішньої ночі.

Поки міліцейська машина наспіла, дядько встиг вибратися з-під непритомної дівчини і стояв рачки, спритно звестися на рівні ноги заважала важка куртка. Олег стояв спокійно, тримаючи руки в кишенях пальта.

-Ану, руки на машину! А ти - підйом! Бігом, бігом!

Рибак виконав наказ, і кремезний сержант вправно обшукав його, переможно витягнув пістолет, помахав ним. Інший слуга закону допоміг дядькові підвестися, теж звелів обпертися об капот, та обшук нічого незаконного не виявив. Потерпілою вони зацікавилися в останню чергу.

-Це він, він збив! - водій "вольво" мстив Олегові за свій недавній переляк.

-Він правду каже? - сержант шарпнув Рибалку за лікоть.

-Ні. Вона сама кинулася під машину. Командире, їй у лікарню треба, і перевір - вона п`яна.

-Без соплєй слизько! Від вас, - сержант підкреслив ввічливе звертання, - теж спиртним чути. На експертизу поїдемо?

-Можемо поїхати, навіть мусимо. У машині фляжка лежить, ковтнув, день закінчився важко.

-Він ще для тебе не закінчився. Довгим буде, без початку й кінця. Заллють баньки, потім людей збивають. А може... ви знайомі?

-Слухай, командире, давай розбиратися, але не тут. Вези, куди треба, тільки наперед дівку в лікарню доставте. Між іншим, на цей газовий пістолет у мене є дозвіл. У машині барсетка, там усі потрібні документи.

-Адвокатові подзвонити не хочеш?

-Поки що він мені не потрібен. Усе до ранку стане на свої місця.

-А як же! Сідай поряд, я твою тачку поведу...

-Свідка теж забрати треба.

-Без тебе розберуться. Допоможи краще, покладемо її до тебе на заднє сидіння. Хоч жива?

-Доречне запитання. Головне, сержанте, вчасно поставлене...

Вона звикла до пізніх Оксанчиних повернень. Між мамою і донькою давно встановилися стосунки, в основі яких лежала взаємна довіра. Поки що донька не давала серйозного приводу для хвилювань, тому, відчувши, що засинає перед телевізором, Людмила вимкнула його і вклалася спати на початку дванадцятої, впевнена, що на ранок традиційно почне здирати з доньки ковдру. Понеділок, робочий тиждень починається. Навіть для тих, хто загуляв з подругами в нічному клубі. Тим більше, що донька подзвонила о пів на дев`яту і попередила, що трошки загуляє. Врешті решт, шістнадцять років, самий цимусний вік для гульок.

Серед ночі Людмила несподівано навіть для себе прокинулася від якогось поштовху. Неначе хтось невидимий трусонув за плече. Вона сіла на ліжку, освоїлася в темряві, простягнула руку до будильника. Початок третьої. Охоплена незрозуміло поганими передчуттями, мама підхопилася і не шукаючи халату й капців, у нічній сорочці та босоніж пройшла до великої кімнати, де на канапі зазвичай спала донька. Ніч видалася доволі світлою, і не треба було вмикати світло, аби переконатися - Оксани на місці не було.

Людмила невідомо для чого помацала поверхню канапи, голосно гукнула доньку, глянула на кухні, невідомо для чого перевірила ванну, зазирнула до туалету. О такій порі ночі донька могла не ночувати вдома лише влітку, коли з компаніями виїздить до когось на дачу. І мама повинна знати, чия то дача і чи є там телефон. Це теж між ними було обумовлено, коли Оксані стукнуло п`ятнадцять. Минулого року.

Отже, доньки немає вдома. Людмила повернулася в спальню, взула капці, одягнула халат, пройшла в кімнату, увімкнула торшер, сіла на краєчок крісла, взяла трубку радіотелефону. Так. І куди зібралася дзвонити? Куди дзвонять в таких випадках і що кажуть? Моя донька, Оксана Сошенко, шістнадцяти років, пішла в неділю на вечірку в нічний клуб і її досі немає вдома, чого за нею ніколи не водилося.

Який клуб? Нічний... не знаю... їх багато тепер... З ким пішла? З подругою... а може, з другом... вік такий, що можуть вже бути друзі та серйозні секрети від матері. Раз так, чого хвилюватися? Повернеться, як нагуляється. Не тримати є сучасних підлітків на ланцюгу. Але ж завтра в школу... Невже школа нині хвилює підлітків шкільного віку більше за Інтернет та нічні клуби? Не морочте голову, жінко.

Подруги. Міліція. Лікарні. Морги. Звичайно дзвонять у такій послідовності. І не серед глупої ночі.

Людмила Сошенко, жінка тридцяти трьох років, мама шістнадцятилітньої Оксани, розгублено дивилася на чорну телефонну трубку.

У машині сержант закурив, струшуючи попіл з смердючої "примини" просто під ноги. Рибалка вирішив змовчати, попереду справді вимальовувалися більш серйозні проблеми, ніж власна обпаскуджена тачка, та від сержантового ока не приховався незадоволений вираз обличчя затриманого. Смітити не припинив, навпаки - змістив руку з цигаркою, попіл впав на ліве Олегове коліно.

-Слухай, ти не надто багато на себе береш?

-Напиваються, мордовороти, дітей на вулицях збивають, зброю носять у своїх барсетках, - це слово явно викликало в сержанта якісь особливі негативні асоціації, - а за штани переживають. Нові купиш. Або видадуть, казенні. Ти ж сядеш у мене по-любому.

-Сяду я, по-перше, не в тебе. По-друге, не сяду взагалі...

-А ти мені поговори, і точно сядеш за напад на працівника міліції під час виконання службових обов`язків, - він люто сплюнув коричневу слину. - У мене донька росте, по вулицях через вас не пройти.

Олег озирнувся на дівчину, що нерухомо лежала на задньому сидінні. З розбитого лоба ще цебеніла кров. Поглянув через вікно: патрульна машина і дядько на "вольво" виглядали як почесний нічний кортеж. Цей свідок однозначно налаштувався робити горе.

Заспана чергова медсестра не здивувалася, побігла по лікаря, навколо непритомної заметушилися. Тільки-но вона перейшла під опіку людей у білих халатах, сержант пристебнув Рибалку до себе наручником і подивився на всіх переможно. Спілкуватися з ним затриманому набридло.

-Як оформлювати будемо? Документи при ній є?

-Не було... наче...

-Товаришу сержанту видніше, - скривив Олег кутик рота.

-Бог з нею, якось оформляйте, нам ніколи, - сержант смикнув затриманого за прикуту руку. - З вами зв`яжуться. Зазначте - сержант міліції Григорян доставив.

-Слухай, а чому ти Григорян? - Рибалка запитав з чистою цікавістю, бо пика в його конвоїра була типово слов`янська.

-Не ваше собаче діло, пане затриманий!

Олег, прикутий до лівої кисті геройського сержанта Григоряна, раптово відчув, як вперше за останні години до нього повертається гарний настрій.

-Це колись повинно було статися. Догрався ти, колега.

-Ти теж, я бачу, догрався. До майора.

Чергового офіцера Олег Рибалка пам`ятав молоденьким рожевощоким старлеєм. Природна рожевість щік постійно бентежила офіцера міліції, потенційну загрозу злочинного світу. Про нього Олег не міг пригадати нічого поганого, так само я і чогось путнього.

Його співбесідник завжди лишався ніяким.

-Між іншим, мені потрібен адвокат. Я маю право розбудити його серед ночі і запросити сюди на розмову.

-Ти грамотний. Сам скільки разів не давав затриманому скористатися його правом? Так що нехай твій захисник поспить спокійно, йому ще спілкуватися з родичами потерпілої... А може, загиблої.

-Сплюнь.

-Це тобі, Рибалко, спльовувати треба. Якщо наша дівчинка помре, тебе закриють надовго, а по тобі зона плаче давненько. І от коли ти в нас сядеш, от тоді за всі твої інші фокуси розкрутять.

-Ромчик, я втомився, у мене голова болить. Дівча кинулося під машини саме, ваші архаровці не дуже квапилися надавати їй допомогу, бо їх зацікавила моя особа. Я вийду звідси, а за те, що керував машину у нетверезому стані, заплачу банального штрафу. Вона прийде до тями і все розкаже.

-Знаєш, як буде? - майор змовницькі нахилився до Олега через стіл. - Хто б її родичі не були, ситуацію на раз прорахують. Дитя травмоване, збиває її вночі на дорозі п`яний бандюга. Вона скаже все, як навчать, і на тебе заведуть справу. Тепер - цей придурок, на якого ти з пістолетом кинувся, теж мовчати не буде і скаже все, як бачив. Ще й почне доводити, як ти хотів утекти з місця пригоди і лишити дівчину безпорадною мерзнути на вулиці. Ми тебе теж не випустимо, відкупитися теж не вийде, бо заяву свою, власноруч написану, їм назад ніхто не віддасть.

-А тобі яка з цього користь?

-Придумається якась там, не переживай. Таких, як ти... А, - майор махнув рукою. - Сам же все розумієш, навіть краще за нас усіх. Все, паняй у камеру, сам спати хотів. Покисни до ранку.

У камені стояла липка задуха, до якої додавалися перегарні вихлопи трьох хануриків, специфічні запахи, що постійно оточують кавказців, і ще тхнуло чимось кислим. Походження запаху Рибалка визначити не міг. Кавказці сиділи під стінкою, кинули поглядом на новоприбулого і знову повернулися до свого тихого перешіптування. Алкаші мирно хропли, зайнявши своїми тілами більшу частину простору, придатного для лежання. Олег присів на дощатий помост - нари, сперся боком на стінку і спробував закуняти.

Нічого не виходило. Поки що події розвиваються так, як він передбачав, і радості з своїх прогнозів щодо роботи рідної міліції Рибалка не отримував. Навіть згадка про сержанта Григоряна вже не так тішила. Чомусь пригадався вираз

обличчя непритомної дівчини, справді розгублений, немов вона усвідомила лише в останню мить, що збирається робити, та не змогла зупинитися. І зовсім недоречна до обставин музика. Дотепер Олег ніколи не замислювався про доречність чи недоречність музики в подібних випадках та в різних ситуаціях. Він звик постійно чути її, різну, на території базару, а правильніше - над територією.

Цікаво, під яку б музику хотіла померти ти?

Хто ж тебе образив, дурненька?

Цієї ночі не спала ще одна жінка.

Алла Різник плакала, прикладала холод до синця, знову плакала, коли дивилася на себе у дзеркало. Обличчя... ну, скажемо так, не спотворене, але приємного все одно мало. Звичайно, це не бритвою чи ножем різонути з люті. До такого висновку вона прийшла, знайшовши у барі недопитий коньяк. Нехай, нехай Карась його приніс, нічого це не означає, не вдавиться. Випивши третю чарочку, вона перестала плакати і подивилася на все, що трапилось, більш філософські та розважливо.

Міг би різонути з люті. Хто завгодно, тільки не Олег Рибалка. Цікаво, кому від цього прочухана більше додалося люті? Він пару стравив, поїхав і за годину прийде до тями. Вони, мужики, такі. Вони погано знають жінок. Особливо таких, як Алла Різник.

Чому раптом таких? Вона одна-єдина, вона неповторна у своїй люті. Коханець довів, що сильний, вона це й без того знала, слабкодухих мужиків не підпускала до себе за кілометр. Лиш їй самій додав він люті, тож нехай не сходить цей синець як може довго. Вона буде щодня дивитися і живитися його енергією. А нічого сказано: енергія синця. Треба ще випити, алкоголь заспокоює.

Навряд чи Олег Рибалка буде проситися назад, приїде з мільйоном пурпурових троянд і впаде в ноги. З інакшим чоловіком, до речі, вона б і не зустрічалася. Та й сама не побіжить. Ти можеш топтати мене ногами, заплювати мені очі, ґвалтувати, кинувши поперек ліжка просто в чоботях. Але ти не можеш просто так ударити мене в обличчя і залишити на ньому такий жахливий синець. Вона нагадає кривдникові про себе, і не ударом по пискові, для жінки це надто примітивно, а в інший спосіб. Вигадувати його не треба, сам придумається.

Думка про витончену помсту висушила Аллині сльози. Вона навіть відчула, що може тепер спокійно заснути.

На ранок Рибалку випустили, повернули речі. Майор був менш балакучий, уникав прямого погляду. Але якісь пояснення він дати мусів, тому кинув коротко:

-Потерпіла прийшла до тями і сказала, що кинулася під вашу машину сама. Пояснила це тим, що вагітна четвертий тиждень. Струс мозку, одне ребро зламане. Про вагітність не бреше... Гуляй поки...

Стільки новин за якусь годину. Людмила не могла визначитися, приємні вони для неї чи ні. Спочатку - дзвінок о шостій ранку, коли вона мало не кидалася на стіни від безвиході. Донька жива, вона в лікарні із струсом мозку, прийшла до тями і перші слова: "Подзвоніть мамі". Потім, коли вона, розхристана, але попри все спокійна, в кабінеті чергового лікаря відсторонила його руку з валер’янкою, його обережне: "Ви знали?" Не сказати, що звістка про чотиритижневу вагітність дівчини, якій кілька місяців тому виповнилося шістнадцять, приголомшила чи шокувала матір. Донька жива, і радість та втіха від цього факту якось пом`якшили удар. Хоча - чому удар? Донька вагітна, буде дитина, невже це аж таке горе для неї як для матері і майбутньої бабусі? Правильно, у тридцять три роки вона буде повноцінною бабусею. Деякі в такому віці ще не народжували взагалі...

Але через цю дитину вона хотіла накласти на себе руки.

Через дитину чи через батька цієї дитини? Їхні стосунки з донькою мало були схожі на стосунки батьків та дітей у традиційному розумінні, тому навряд чи Оксана могла перелякатися її негативної материнської реакції і кинутися під колеса першої - ліпшої машини. Людмила відчула, як різко заболіло у скронях, стисла їх пальцями, помасувала, попросила в симпатичного лікаря замість валер’янки чогось від голови, бажано сильніше за звичайний аспірин чи спазмальгін. Лікар видобув із загашника якусь таблетку, довго пояснював принцип дії: слід прийняти і полежати хоча б півгодини, бо якщо ковтнути, запити і відразу почати рухатися, голова запаморочиться. Людмила слухняно прийняла таблетку і лягла тут же, в кабінеті, на вузькій медичній кушетці. Лікар завбачливо закрив її ширмою і вийшов, замкнувши за собою двері. Людмила Сошенко склепила повіки...

...Аби розплющити очі і з подивом зазначити, що поспала повноцінних півтори години, за вікном уже розвиднювалося, початок дев`ятої ранку. Вона рвучко сіла, у голові зашуміло, та шум майже відразу зник. У кабінеті далі нікого не було, тож Людмила швидко привела себе в порядок, більш-менш пристойно зачесалася, підмалювала губи. От аби ще її випустили звідси... Торкнулася дверей - не зачинені.

Лікаря вона застала тут же, в коридорі. Він курив біля просиненого вікна і посміхнувся їй.

-Все гаразд? Я просив, аби вас не турбували, народ у нас до таких речей підходить із розумінням.

-Можна мені цигарку?

-Якщо ви курите "Голуаз".

-Зараз я, здається, і "Приму" куритиму, - вона стисла краєчок цигарки губами, надто квапливо затягнулася, подивилася на лікаря винувато: - Взагалі я не захоплююся цим, так, коли нерви...

-Якщо все списувати на нерви, курці повинні курити навіть уві сні.

-Мабуть, - Людмила затягнулася. - Як Оксана?

-Зараз вона спить. Могло бути гірше, чесно вам скажу. Водій вчасно схаменувся, реакція не підвела. Струс не тяжкий, ребро зростеться, - він замовк, багатозначно подивився на жінку, і вона правильно зрозуміла цю паузу.

-З дитиною... ви розумієте, про що я... теж все гаразд?

-Чотири тижні - не надто великий термін. Вона молода, здорова, я не гінеколог, та навряд чи з плодом щось сталося. У війну вагітні санітарки під кулями лазили.

-Правильно, а потім діти народжувалися з психічними чи нервовими патологіями, - Людмила збила попіл у завбачливо підставлену лікарем бляшанку з-під кави.

-Думаю, все буде гаразд. Пробачте... ви знали?

-Ні, - просто відповіла Людмила. - Тільки давайте обійдемося зараз без розмов про сучасних дітей і все таке інше.

-Запросто. Я не на багато старший за вас, у мене в самого донька. Правда, їй лише шість...

-Давайте взагалі це не обговорювати, - жінка зітхнула. - Навряд чи тут комусь можна припнути язика. Мабуть, пікантну новину тут обговорюють з ранку.

Лікар відмовчався, лише непевно знизав плечима. Людмила кинула бичок на дно бляшанки, зітхнула.

-Коли можна забрати її додому?

-Я б не надто квапився. Нехай полежить хоча б тиждень. Звичайно, у дитячому відділенні. За нею буде наглядати інший лікар, та я простежу, по можливості, звичайно, аби язики були, як ви кажете, на припоні.

-Сьогодні вона буде ще тут?

-Так, але моє чергування закінчується. Можу підвезти, куди треба, я на машині.

-Не турбуйтесь, я дам собі раду... Аби від вас на роботу передзвонити, відпрошуся на сьогодні. Все одно ніч була без сну, з мене працівник, як з каструлі сито.

Лікар широким жестом показав на свій кабінет, Людмила передзвонила шефові, у двох словах пояснила ситуацію і поклала трубку. На неї знову накотила втома, треба поїхати додому і поспати ще годинки зо дві-три. Тільки потім повернеться здатність мислити. Між іншим, слід подумати про те, як віддячити чоловікові, котрий привіз доньку в лікарню. Казали, якісь міліцейський сержант з дивним прізвищем. Ніби просте, але чомусь не лишилося в пам`яті, хоча дотепер Людмила не помічала за собою здатності погано запам`ятовувати імена та прізвища людей. З рештою, тримати в голові десятки імен та телефонів належить до її професійних обов`язків.

У двері постукали. Це стало для Людмили несподіванкою - вона сама у чужому кабінеті, та й господар десь поруч, чому стукають. Автоматично сказала: "Зайдіть!" і побачила незнайомця у костюмі та при краватці. Так само автоматом відзначила: хоча до костюмів та краваток чоловік звик, смаку в одязі йому зовсім бракує. Ну не вміє він добирати краватку до сорочки, сорочку - до костюма, та й сам костюм... як би сказати... аж надто модний. Її донька подібний одяг визначає простим словом "кічуха". Так одягаються відносно молоді чиновники, заступники мерів провінційних міст.

Або відносно молоді голови сільських рад.

Або відставники.

Або працівники міліції. Менти.

-Добрий ранок, - чоловік підійшов до неї, простягнув руку, вона механічно тицьнула йому свою правицю, незнайомець ледь труснув її і розчепив пальці. - Вибачте, я не знаю, як вас звати та по-батькові, лікар, як не дивно, теж.

Дійсно. Людмила раптом пригадала, що не назвала лікареві імені, більше того - не спитала, як звуть лікаря. Дивного немає нічого.

-Людмила Петрівна... Мабуть, просто Людмила.

-Бойчук. Роман, - він витягнув з кишені посвідчення. - Майор міліції. Карний розшук, заступник начальника.

-Навіть наше рідне районне управління, - Людмила повернула Бойчукові документ. - Щось трапилося?

-Знаєте, я не хотів викликати вас до себе в кабінет. Казенна обстановка, до того ж ви не скоїли жодного злочину, навіть не причетні ні до чого кримінального, - після невеличкої паузи виправився: - В усякому разі, я сподіваюся на це.

-Пробачте, як розшифрувати ваше оце "сподіваюся"?

-Кожна людина в наш непростий час, Людмило Петрівно, рано чи пізно порушує закон. Одні знають це і коять свідомі злочини. Інші просто не можуть інакше вирішити свої виробничі проблеми, адже закони не досконалі, це вам каже їх слуга, цілий майор, - він посміхнувся. - Ви ж знаєте цю серію анекдотів про майора? Нещасні ми люди, чомусь найбільш популярне серед народних мудреців звання. В армії ще прапорщики та єфрейтори страждають...

-Вибачте, Романе... не знаю як...

-Нічого, ви просто Людмила, я просто Роман.

-Гаразд. Вибачте, я страшенно втомилася і хочу додому. Щось трапилося крім вашого відкриття, що я - потенційний злочинець?

-Дещо сталося. Тут теж не зручно говорити, може, спустимося в кафе? Тут є одне поруч, вип`ємо кави і поговоримо. Я ж кажу - розмова наша неофіційна і знайомство після неї може дуже просто припинитися. У мене є деяка інформація для вас, - знову коротка пауза. - Це стосується нічної пригоди з вашою донькою.

Кави мабуть таки справді треба випити. Оксана все одно спить, до неї Людмила поїде хіба вдень.

Кафе виявилося стандартним закладом із стандартним євроремонтом і не менш стандартним асортиментом. Крім кави майор Бойчук замовив їй тістечко "дубочок", Людмила відмовлялася, та офіцер міліції наполіг. Кава виявилася несмачною, з пересмажених зернят, а тістечко - несвіжим.

-Я мусив з вами зустрітися, аби попередити про одну досить важливу річ, - Бойчук сьорбнув кави, додав ще цукру, і говорив далі, старанно розмішуючи ложечкою напій: - Справа в тому, що збив вашу доньку не звичайний собі нічний водій.

-Невже народний артист чи депутат парламенту?

-Аби ж так. Олег Рибалка, ви його навряд чи знаєте.

-Справді, ім`я мені ні про що не говорить. До речі, ви в курсі, що моя донька сама кинулася під машину?

-Звичайно. Ми навіть випустили пана Рибалку, хоча по факту злочину могли завести кримінальну справу.

-Злочину? - ні, цю каву пити просто неможливо, у них на роботі автомат кращу варить. Людмила відсунула чашку. - Якого злочину?

-Аби було встановлено, що Олег Рибалка збив вашу доньку навмисне, були б усі підстави порушити кримінальну справу. Навіть більше скажу, - Бойчук знову сьорбнув зі своєї чашки, вдоволено кивнув сам до себе, зробив ще один ковток. - Якби ваша донька потрапила під його колеса ненавмисне, ми б все одно порушили кримінальну справу. Він вів машину у нетверезому стані. Випив за кермом, розумієте?

-Скільки ж він узяв на груди?

-Не має значення. Знаєте, як кажуть на Кавказі? Не так важливо, згриз ти зубочок часнику чи цілу головку - тхне однаково. За кермом пити взагалі не можна, і будь-яка експертиза довела б наявність алкоголю в крові пана Рибалки. Тобто, ми могли його посадити. Якби ваша донька не прийшла до тями і не заявила, що кинулася під машину сама... Були на то, скажемо так, свої причини.

-Давайте скажемо так, - погодилася Людмила. - Давайте.

-Отже, типовий нещасний випадок. Боже збав, вашу доньку, Оксану, здається, ніхто ні в чому не звинувачує. Вона доросла дівчинка, свої родинні проблеми ви вирішите самі... Чоловік у вас є?

-Це має значення для нашої розмови?

-Зовсім ні, - Бойчук одним ковтком допив рештки своєї кави. - Може, ще?

Дев`ята ранку. Дзенькнув дзвіночок, до зали квапливо зайшли двоє чоловіків, з вигляду - службовці середньої руки, коротко про щось перемовилися і голосно замовили в барі два по сто та склянку лимонаду. Махом випивши горілку, по-братньому поділилися соком і так само квапливо пішли. Людмила давно вже не бачила таких сцен. Її колишній чоловік останній рік їхнього спільного життя майже кожен ранок починав з подібного "лікування", хіба горілку тримав спочатку в холодильнику, а коли Людмила почала боротися з ним і виливати алкоголь у раковину, ничкував десь по квартирі. Вона не бачила, як чоловік це робив і вирішила, що вишукувати по кутках пляшки нижче її гідності. Вона просто знала, коли він виходив на кухню "підлікованим". Він був старшим на шість років, на той час йому стукнув тридцятник, він поміняв власну трикімнатну, в якій вони жили, на двокімнатну, різницю вклав у власний бізнес, яким просто марив, а коли цей бізнес накрився після загальної фінансової кризи і чоловік насилу знайшов роботу, де платили значно менше, аніж на тій, яку він залишив, зупинити алкогольне падіння ставало з кожним днем усе важче. Спочатку Людмила ставилася з розумінням, потім почала класти до себе в ліжко малу тоді Оксану, а чоловікові стелити на дивані.

Вона народила в сімнадцять, відразу після школи. Батько її дитини тоді саме відгуляв армію, прийшов увесь із себе козирний десантник, і вона завагітніла саме другого серпня, просто у Гідропарку, на день повітрянодесантних військ. Тоді вона кохала, їй не здавалося - таке було справді. Коханий не відмовився від дитини, бучного весілля не було з різних причин, просто посиділи з батьками, кількома подругами та друзями. Від бабусі він успадкував квартиру в центрі, просто на Тарасівській, у своїх батьків був єдиною дитиною. Чого ще бажати вчорашній школярці? Спочатку жилося весело, дитина та родинні обов’язки не заважали вчитися, освіта давалася на диво легко, економіка для неї ніколи не була складною наукою. Людмила звикла святкувати день десантника, їй навіть подобався сильний красивий чоловік у тільнику на голе тіло та береті, хвацько збитому набакир. Вона не вгледіла моменту, коли все перегоріло, коли почала жити під одним дахом та спати в одному ліжку з чоловіком швидше за звичкою, аніж зберігаючи колишні почуття. Коли він запив остаточно й безповоротно, вони розійшлися. Тихо, мирно, наче так і повинно бути... Хто знає, може й повинно... Квартиру розміняли, і якійсь час вона з донькою тіснилася в однокімнатній. Підвернулася робота, тепер кімнат дві. Колишній чоловік, за відомостями від його батьків, мотнув кудись у Португалію, уже третій у заробітчанах. "Ти повинна була його підтримати". Свекруха й досі бурчить. Гаразд, але ж хтось мусив підтримати і її. Це чомусь мало кого обходило...

-Ви щось згадали?

-Ой, вибачте... Ні, дякую, кави більше не хочу. Так, думаю над вашими словами. Про злочин.

Майор Бойчук вдоволено посміхнувся.

-Отже, мати-одиначка. Розумію, всякі родинні проблеми неповних сімей, важкий вік, усе таке інше... Не хочу приховувати, ми дуже зацікавлені в тому, аби отримати привід для порушення проти цього Рибалки кримінальної справи, - він нахилився ближче до неї через столик. - Його треба посадити, розумієте? Він бандит, самий натуральний бандюган.

-По-перше, - обережно промовила Людмила, яку насторожило блищання ментовських очей, - я зовсім нічого не знаю про людину, яку ви називаєте бандитом. По-друге, до чого тут я і моя донька? Для чого ви мені все це розповідаєте?

-Завжди можна написати заяву. Я ж кажу - ваша донька пережила певний стрес, та ще й проблеми всередині родини, ми щойно на них натякнули... Виправдання буде стовідсотковим, і сьогодні заяву написати ще не пізно. Особливо якщо зробити це негайно. Оксана не хотіла нікого підводити, ясно, комплекс вини - адже вона таки вагітна, не знає, як виправдатися перед мамою, як вона це сприйме, а тут іще треба писати різні заяви. Ну його, того дядька п’яного, хай живе. Логічно?

-Не зовсім...

-Слухайте далі. Ви можете цією заявою його притиснути. Адже він почне у вас її викупати, за гроші, адвокати - а вони в нього є! - на млинець розкатаються, аби клієнта, харю кримінальну, витягнути. Як бачимо, вигода в кращому разі подвійна - допоможете органам притягнути до відповідальності злочинця, який до того ж збив машиною вашу вагітну доньку, сидячі за кермом п’яним в дупель. Це ж моральне задоволення і вам, і нам. Або - пряма вигода для вас, можна скачати з пана Рибалки солідну суму на компенсацію.

Людмила не могла пояснити, чому раптом їй стало незатишно поряд з офіцером карного розшуку, який виконує свій прямий обов`язок і ловить бандитів.

-Ви штовхаєте мене на злочин? Адже це шантаж, пряма фальсифікація фактів. Оксана кинулася під машину сама.

-Це вона каже тепер. Її стан вам пояснив я, мої припущення може підтвердити будь-якій лікар-психіатр навіть з середньою кваліфікацією, ну а світило взагалі напише наукову роботу.

-Навряд чи моя донька погодиться брехати.

-Ніхто й не підбиває її на брехню. Це ж гріх, - у його вустах слово "гріх" прозвучало надто буденно, немов традиційне чоловіче "блякання", - Вона просто помиляється. Не усвідомлює поки що ані себе, ані того, що з нею реально трапилося. Послухайте, - дихання Бойка стало частим, - ми шукаємо приводу, аби взяти Карася за зябра, вже більше року.

-Кого?

-Дражнять його так, Рибалку нашого. Кличка Карась, розумієте? Він постійно викручується, і з вашою допомогою ми можемо захарлати його із зовсім несподіваного боку. Є такий класичний приклад: гангстера Аль Капоне посадили не за всі його криваві злочини, а лише за несплату податків. Одного бандита нам якось вдалося накрити за перевищення швидкості, всього - на всього. Знаєте, який клубок вдалося розмотати? Газети писали, не хрін собачий... Ой, вибачаюсь...

-Нічого страшного. Що ж такого зробив цей ваш Карась? Наче мирна риба...

-Наче... Він колись працював у карному розшуку, так, нічого особливого, звичайний собі опер. Потім набридло йому закон захищати, подався до бандитів. Знаєте, з тих, що банки охороняють тепер.

-Наш банк бандити не охороняють.

-Отак! - Бойчук стрепенувся. - Ви працюєте в банку?

-Есперт - консультант банку "Столичний".

-А-а, дійсно, фірма солідна... І що ви там робите?

-Я ж назвала свою посаду...

Тепер майор дивився на Людмилу дещо розгублено.

-Знаєте, я на свій сором, мабуть, погано розуміюся на подібних речах...

-Гаразд, якщо вам цікаво і якщо це допоможе у подальшій роботі, - Людмила посміхнулася кутиком губів, відчувши себе сильнішою за працівника карного розшуку, що сидить навпроти. - До кожного банку щодня звертаються з різними пропозиціями про співпрацю. Група експертів розглядає кожну і вирішує, буде банк мати справу з даним партнером чи ні. В основному, самі розумієте, просять грошей. Якщо говорити простіше, виявляємо, наскільки потенційний партнер професійний або чесний. Наші з вами роботи чимось трохи навіть схожі. Виявляємо шахраїв.

-Бачите, як ми з вами порозумілися.

-Що ви маєте на увазі? - насторожилася Людмила.

-Олег Рибалка на прізвисько Карась - потенційний злочинець, якого слід ізолювати від суспільства. Ви також не хочете проблем для банку, правда? Ну, а ми працюємо трошки глобальніше, якщо можна так сказати. Не хочемо проблем для суспільства.

-Господи, та чим же так не догодив вам особисто цей Карась?

-Я скажу. Тільки формулювання "мені особисто" не зовсім вірне, Людмило, - та по очах жінка прочитала, що влучила точно в ціль. - Якби ви, припустімо, видали певні секрети вашого банку комусь іншому чи просто пішли працювати на конкурента, до вас би нормально ставилися?

-Знаєте, я не припускаю подібної думки... Але навряд чи в такій ситуації до мене б ставилися добре.

-Я вже казав - Рибалка працював опером, а потім подався до бандитів. Можливо, ваш банк і не потребує бандитського даху. Те, що наші, та де там наші - по всій державі великі та малі базари тримають бандити, думаю, сумнівів не викликає. Тепер це робиться більш-менш цивілізовано, бо нарешті території поділені. Ще років чотири тому на базарах регулярно стріляли, і ви це знаєте, не в космосі живете, - Бойчук говорив зараз, наче рубав дрова. - Колишній опер добре влаштувався. Він начальник охорони ринку "Універсум".

-Нічого собі! - вирвалося в Людмили мимоволі. Вона чудово знала один з найбільших речових базарів Києва, вони з донькою регулярно підновлюють там свої гардероби, саме на "Універсумі" вона купувала меблі зі складу для нової квартири. Охороняти таку територію...

-Знаєте, скільки на тому базарі крутиться криміналу? Це казан, де вариться купа різної швалі. І все це - під охороною колишнього мента. Якщо його притиснути, можна виконати план по розкриттю злочинів на рік вперед, позакривати половину глухих справ, особливо по крадіжках, що висять на нашому управлінні, і взагалі - профілактику злочинності ще ніхто не відміняв. Бачите, під чиї колеса потрапила ваша донька.

Людмилі дуже кортіло закурити, але щось утримувало від того, аби стрельнути в цього майора цигарку, більше того - вона взагалі не хотіла курити в його присутності. Пояснити ці відчуття вона не могла ніяк, просто працювала інтуїція, та сама, яка ставала в пригоді багато разів під час вивчення пропозиції чергового відвідувача. І від підтримання будь-яких стосунків з Романом Бойчуком хвалена інтуїція її зараз теж попереджала.

-Конкретно - чого ви хочете?

-Напишіть заяву, хай ваша донька підпише її. Карась не викрутиться, не випливе, хе-хе. Нам аби зачепити цю рибку на гачок, далі сама піде.

-Чіпляйте, - Людмила підвелася, прочитавши в очах майора міліції неприхований подив. - Я подумаю, але брехати не буду - мені це все не зовсім подобається. Знаєте, не тому, що я симпатизую бандитам. Просто в мене інші проблеми. Донька і все таке інше... З нею в її стані буде, відчуваю, багато мороки. І писати заяву для того, аби потім вимагати гроші за те, аби ми її забрали... Я чомусь вірю, що Оксана кинулася під машину сама. А самогубці відповідають перед Богом, та аж ніяк не перед міліцією. Дякую за каву. Приємно було познайомитися.

Вона махнула рукою, прощаючись, і швидко вийшла на свіже повітря, голосно цокаючи підборами по плитам, якими було викладено підлогу. Чобітки вона не так давно купила на "Універсумі".

Над головою - погано побілена стеля. А голова болить. Оксана ніколи не могла подумати, що біль в середині черепної коробки можуть викликати звичайні думки. Думати не хотілося. Взагалі - не хотілося нічого. Усвідомивши себе живою, вона не зраділа, бо особливого бажання жити після того, як її врятували від ганебної та дурної смерті, теж не було. Та, прийнявши факт порятунку, вона змирилася з ним. Жива людина не вміє не думати, а подумати Ксюсі Сошенко було про що.

Наприклад, про дивні стосунки з мамою. Вона не могла пригадати, коли це сталося. Швидше за все після того, як від них пішов тато. Так, саме тоді, з того часу вона перестала сприймати маму як матір, а та, в свою чергу, все рідше бачила в ній дитину, доньку. Вони поводилися в побуті швидше як дві подруги, або - дві сестрички, старша і молодша. Бувало, вечорами вони залазили на канапу, накривали ноги клітчатим пледом і пили чай, а потім полюбили сіру ковдру з дивним карпатським візерунком з не менш дивною та незвичною для Ксені назвою - ліжник. Його привіз мамин приятель з Прикарпаття, був там у відрядженні, з`явився з червоним вином та цим ліжником під пахвою, вино було дуже добре, може, так здалося через те, що того вечора Оксані дали його спробувати вперше, їй на той час уже виповнилося дванадцять. Приятель лишився ночувати в маминій кімнаті, а наступного дня вони всі ходили в зоопарк, була спека, Оксана постійно випрошувала в дяді то холодної фанти, то морозива, і тягнула дорослих до мавп. З рештою її пустили саму, самі присіли неподалік у кафе. Ввечері гість поїхав, відтоді Оксана бачила його на маминих днях народження. Потім дядя якось зник з їхнього життя, лишився лише присмак солодкого червоного вина і ліжник, яким мама з донькою накривали ноги, коли пили на канапі чай з цукерками чи шоколадним печивом, дивилися телевізор чи просто плескали язиками.

Тепер, ставши більш дорослою, Оксана зрозуміла: мама була і лишається дотепер дуже самотньою. І, без зайвих напучувань та обмежень пускаючи доньку в різні компанії та на всякі гулянки, вона намагається забезпечити дитину особистим життям, чого не могла дозволити собі.

Я тобі довіряю.

Це не пуста фраза. Між мамою та донькою встановився той ступінь довіри, коли люди на підсвідомому рівні бояться підвести одне одного, зробити щось таке, що не сподобалося б іншому, причому - і це важливіше! - не конче треба постійно бути на очах одне в одного. Кидаючись вночі під колеса машини, Оксана керувалася саме такими міркуваннями. Вона не змогла б пережити заподіяного мамі болю.

Мама народила, будучи старшою за неї теперішню всього на рік. Звичайно, не уникнути розмов про необхідність закінчити школу та всяку іншу мутотень, Ксеня розуміла це й без материнських порад. І школу б закінчила, до випускних іспитів лишається шість місяців, дитину народжують, наскільки відомо, через дев`ять. Оксана була надто дорослою і досить незалежною, аби не звертати увагу на явно зацікавлені погляди оточуючих. Яке їм діло? Нехай заздрять! Просто вона зрозуміла, що завагітніла не від того, від кого хотіла. Перед мамою їй стало соромно саме за особу, як пишуть у підручниках, біологічного батька.

Не сказати, що це сталося випадково. Та й Ігор був не першим у неї, хоча таким самим невправним і квапливим. Такими були всі її ровесники, більш дорослих чоловіків Оксана чомусь побоювалася. Хоча тепер, напевне, змінить своє ставлення. Досить з неї дурнуватих однокласників. Ігор, правда, вчився у паралельному, познайомилися в клубі на якомусь концерті, вона вже й не пригадає зараз, хто саме привабив компанію. Вони просто тусувалися, так і зустрілися. Через пару тижнів він роздобув ключі від квартири свого старшого брата, яку той знімав з молодою дружиною, і там все відбулося. Отака проста love storі, нічого особливого, без витребеньок, мільйону троянд, білих костюмів та лімузинів, поцілунків при повному світі місяця. Банальні лизькання у під`їздах і любов на чужому ліжку в чужій квартирі. Оксана здогадувалася, що це не на довго. Спочатку Ігор видавався їй цікавим, потім вона сама почала вишукувати - а що ж такого цікавого в цьому спортсменові? Ігор займався штангою і захоплено розповідав, скільки він уже тисне лежачі. Після того, як він одного разу ляпнув: "Важкоатлетам потрібний секс, натуральний обмін речовин стимулює", Оксана зрозуміла - цікавого там нічого нема, принаймні для неї і на цьому етапі. Тому припинила обмінюватися з ним "речовинами", та було надто пізно.

Вона просто загралася в хованки по чужих квартирах і зовсім не брала до уваги наслідки.

Ксюха чекала будь-якої реакції. Важкоатлет, надія школи міг банально заявити: "Це не я!". Міг перелякатися і просити не розказувати мамі. Міг гордо пообіцяти одружитися після того, як здобуте всі медалі на загальноміській спартакіаді. Міг метушитися і шукати гроші на аборт. Можливо, Оксана б навіть на нього погодилася, хоча перспектива мати власну дитину і виховувати її так само, як мама возилася з нею, виростити собі подружку, яку сама захоче... Ігор повівся нестандартно, принаймні в її розумінні: знизав плечима і спитав, кліпаючи справді красивими круглими очима: "Як це воно?", а потім - байдуже: "Ну то й що? Мабуть, буває...". Влаштовувати публічні скандали Оксана не була привчена. Вона відійшла від Ігоря, позадкувала, мов від прокаженого, уявила собі, що доведеться-таки показувати його мамі, довго пояснювати, чому саме цей, а не, скажімо, Костик із сусіднього під`їзду чи Марат, син маминої колеги по роботі, очкастий скрипаль, лауреат міжнародного конкурсу і здобувач персонального гранту від австрійського благодійного фонду.

Вона не хотіла так поводитися з мамою. Вона вперше в житті напилася, вперше пила горілку, вперше - просто з горла біля чоловічого туалету в компанії невідомо кого, ця компанія якимось макаром пронесла горілку крізь охорону, певно, їх тут знали і не особливо шмонали сумки, на останні отримані від мами кишенькові гроші спіймала біля клубу машину, куди її завезли - сама не знала, хоча якусь адресу говорила. Постоявши на краю тротуару, прийняла єдине правильне для себе рішення...

Тепер болить голова, болить усе тіло, сльози течуть по щоках двома струмочками. Оксана застогнала, поворушилася на ліжку, намагаючись повернутися на бік, відчувши раптом нудоту. Перед очима забігали різнокольорові цяточки, дівчина застогнала голосніше, відразу з пелени, якою заслало очі, вибігли люди в білому, заметушилися навколо неї, почали голосно говорити, від цього біль зробився ще гострішим, руки торкнулося щось гостре, потім голка зайшла під шкіру, Оксана зойкнула, та вже знала - за кілька хвилин стане легше, вона засне, і разом зі сном прийде такий потрібний їй тепер спокій.

РИНОК "УНІВЕРСУМ"

ЗАВІТАЙТЕ ДО НАС!

ТУТ ВИ ЗНАЙДЕТЕ ВСЕ. Чого не знайдете - дзвоніть: 534-17-86

Людмилі важко було зрозуміти, якій інтерес у людей тинятися базаром просто так. Потенційних покупців чи просто тих, хто прийшов з певною метою, вона зустрічала дуже мало. В основному тут вешталися любителі, за виразом Оксани, торгувати таблом. Змерзлі продавці грілися гарячим чаєм чи кавою, яку розносили численні жіночки у старанно випраних білих фартухах. Своїми криками: "Гарячий чай, кава, капучіно, картопля смажена, гот-доґи!" вони дратували Людмилу так само, як у літню спеку - вигуки таких самих жіночок: "Пиріжки, біля-аші гарячі!". Продавці, звичайно, визначали бажаючих справді зробити покупку, та старанно відповідали всім, що скільки коштує, навіть починали говорити завчений текст, нахвалюючи товар і його порівняно невисоку ціну - ну справді на всьому базарі дешевше нема! Вони покладалися на щасливий випадок: раптом дядько у потертому на ліктях пальті витягне з кишені пачку грошей, які він старанно збирав кілька місяців, аби витратити їх тут, на базарі.

-Передноворічний розпродаж зимових кросівок спільного українсько-німецького виробництва буде тривати до кінця тижня! До уваги покупців: передноворічний розпродаж якісних зимових кросівок спільного українсько-польського виробництва продовжено до кінця тижня!

Колись у дитинстві вони з дівчатами любили мало не щодня після уроків заходити до галантереї і просто роздивлятися виструнчені на окремій полиці флакони та коробочки з дорогими парфумами. Вони уявляли, як все це пахне, а коли не знаходили якоїсь коробочки на своєму звичному місці - відразу починалися історії про те, хто і для кого ці парфуми купив. Зазвичай в уяві виникали красуні з іноземних модних журналів та каталогів, які всякими правдами і неправдами перетинали кордони СРСР. В основному ці яскраві журнальчики осідали в родинах столичних модниць і не були чимось аж таким дефіцитним. Дівчата приносили їх у школу і гуртом роздивлялися на перервах чи потай гортали на уроках. Якось Люда з батьками поїхала до родичів у містечко Липова Долина, і на три дні вона, власниця старенького потріпаного іноземного журнальчику, стала неформальним лідером серед місцевих ровесниць. Звичайно, вона подарувала троюрідній сестрі цей журнал, після чого дівчата позичали його одна одній і ледь не билися. Потім почалася боротьба з алкоголем та виноградниками, всі парфуми, не лише чоловічі одеколони на зразок "Тройного" або "Саші", почали користуватися підвищеним попитом, і по мікрорайону певний час ходила легенда про трьох місцевих п`яниць, які, десь роздобувши гроші, купили флакон дорогих французьких парфумів і благополучно, навіть з певним естетичним задоволенням, розпили його.

-Петя в синій шапочці, Петя в синій шапочці, бабуся чекає на тебе біля третього виходу!

Може бути, більшість торговців таблом просто ходять, прицінюються та придивляються з бажання знати, скільки коштує сусідова дублянка чи костюм колеги по роботі, аби потім визначати суму їхнього заробітку, вибрати момент і плюнути крутелику в чай, запалити його броньовані двері, проколоти цвяхом колеса машини, подряпати тим самим цвяхом її капот або просто, зустрівшись у найближчій наливайці, знайти спільну тему для розмови - жлоби вони всі, он у них скільки, а тут на сотку насилу нашкрібаєш, хай їх вдавить отим поганим салямі...

-Продавець з торгової точки номер сто шість! Підійдіть в дирекцію ринку! Продавець з торгової точки сто шість, негайно підійдіть в приміщення дирекції!

Людмила поки не могла пояснити собі, для чого прийшла на "Універсум". Оксані знову стало погано, її знову укололи і тепер вона спить, тож відвідини доньки доведеться відкладати на завтра. Швидше за все, до цього візиту спонукало патологічне бажання майора міліції Бойчука посадити начальника служби охорони ринку, свого колишнього колегу. З рештою, незнайомий Людмилі Олег Рибалка таки врятував її доньку, яким би бандитом не був і в якому б стані не керував машиною. Лікар пояснив: якби водій вчасно не вивернув кермо, донька б напевне досягла своєї мети.

Так, вона справді захотіла просто подивитися на Олега Рибалку.

Поблукавши хвилин двадцять між джинсами, дублянками, телевізорами, білизною, каструлями, сковорідками, килимами, чобітьми, черевиками, дитячими іграшками - Покемонами і Телепузиками, светрами, унітазами, шпалерами, готовими дверима, гіпсовими статуетками "під античність", настінними годинниками, рукавичками, новомодними швабрами, панчохами, картузами, кранами-змішувачами, пральним порошком та іншими потрібними кожній людині речами Людмила зрозуміла, що не знає, де шукати Олега Рибалку. Не підеш же в бюро оголошень і не попросиш оголосити, перекрикуючи музику, що начальника охорони розшукує така собі жінка на прізвище Сошенко!

Яка, до речі, сьогодні явно загальмована. Бо просте рішення чомусь прийшло не відразу, а тільки після того. Як у натовпі Людмила побачила чоловіка у форменому вбранні з нашивкою "Служба охорони" на рукаві. Проштовхавшись вперед, Людмила легенько смикнула охоронця за рукав.

Він виявився зовсім молодим хлопцем. На підборідді були помітні свіжі сліди порізів, наслідків невдалого гоління.

-Проблеми? - у голосі відчувалася байдужість, хлопець ледь загикувався.

-Я... мені потрібен ваш начальник... ну, охорони..., - від його погляду Людмилі стало ніяково.

-Для чого?

-Особиста справа, - поступово до жінки поверталася впевненість. - Моя і його, - додала для чогось.

Охоронець, подумавши якусь хвилинку, ще раз зміряв її поглядом з голови до ніг, відчепив від пояса рацію, сповнений почуттям власної гідності підніс її до вуха.

-Це пост номер вісім. Тут шефом цікавляться... Не знаю... Жінка, каже - особиста справа... Ясно... Хер його..., - знову погляд, тепер уже явно оцінюючий. - Ясно. Ясно. Все, відбій, - він вимкнув рацію. - Знаєте, куди йти?

-Аби знала - не питалася б.

-Ага... Значить, так, - він витягнув руку з рацією вперед. - Отам бачите павільйон з червоним дахом, де кахлями торгують? За ним буде такий будиночок одноповерховий. На дверях написано "Адміністрація". Там спитаєте, - і зовсім несподівано втратив до Людмили всякий інтерес, повернувся і поважно, перевальцем, перевальцем пішов далі виконувати свої службові обов`язки.

Людмила Сошенко поправила на плечі шлейку сумочки, щільніше запахнула комір - мороз кусався, і рушила за вказаним напрямом. Обігнувши невеличкий павільйон, вона справді побачила нещодавно, судячи з усього, капітально відремонтовану одноповерхову споруду, повернула дверну ручку, потягнула на себе двері і зайшла в середину.

Понеділок на багатьох київських базарах зазвичай вважався вихідним днем, улітку так працював і "Універсум", та перед Новим роком ринок працював щоденно. Правда, в понеділок продавців і покупців було майже в половину менше і шеф не приїздив на роботу. Олег теж не мусив конче стовбичити цілоденно на робочому місці і плювати в стелю. Якщо на ввіреній йому території утримувався звичний порядок, Рибалка дотримувався доволі вільного графіку. Трубку постійно тримав увімкненою, тож в будь-який момент його могли викликати в разі виникнення якоїсь справді критичної ситуації. Але саме сьогодні було бажання тупо сидіти вдома. Хотілося діяти, не важливо, як і для чого. Просто діяти.

Вдома він зняв із себе весь одяг, в якому сидів у камері, навіть труси, і запхав у пральну машину. Хатня робітниця, жінка років сорока восьми, отримує десять баксів за прихід і молиться на них, як на ікону: зять покинув доньку з дитиною і розчинився, за її висловом, у біосфері, чоловік періодично запивав, їй самій платили, як вона казала, через раз, донька не працювала взагалі, сиділа з дитиною і отримувала матдопомогу - таку називають "порцією горобця", тому зелений папірець був доречним завжди. Жінка працювала старанно, вона прийде завтра вдень, усе випере і почистить пальто. Олег хвилин сорок кивнув у гарячий ванні, потім поспав годинки зо дві, а коли прокинувся, відчув дивну легкість. Вчорашню нічну пригоду, відпочивши, міг сприймати навіть з певною дещицею гумору, особливо спробу Ромчика Бойчука закрити його серйозна й надовго.

І, звичайно ж, сержант Григорян. Чудова натура для художника-реаліста. Який шукає типажі для написання картин з життя українського колгоспу. Треба буде потішити мужиків, на фоні сержанта Григоряна герой анекдотів сержант Петренко явно відпочиває.

Коли йому повідомило, що проривається якась невідома жінка, про можливість появи на обрії Алки згадав, коли вже дав дозвіл пропустити незнайомку до себе. Для охоронців Алка теж була "якоюсь бабою", а приймати її тут і відбивати істеричні атаки йому не хотілося. Особливо - сьогодні. Але в двері маленької кімнатки, яку пишно іменували кабінетом або офісом зайшла зовсім незнайома йому жінка.

-Заходьте. Слухаю вас.

Він підвівся: шатен, коротка стрижка. Джинси. Сірий светр під горло, кавового кольору піджак, погляд міліцейський - ким би він тепер не був, хоч естрадним співаком, ментовський погляд назавжди став його особливою прикметою, як, скажімо, родимка на сідниці чи протез замість вказівного пальця. Людмила після вранішньої розмови готова була побачити горилоподібного бугая з поголеною,, у хвилястих складках потилицею, з ротом, повним фікс. Правда, печатка на середньому пальця правиці таки блиснула, але на цьому все, жодних інших цацок, навіть золотого ланцюга на шиї не видно. Хоча вони тепер не в моді, а потім - "нашийник" цілком міг бути під светром. Так нічого, доволі приємна зовнішність. Дивно, але саме невідповідність Рибалки її уяві вибила жінку з колії, вона вже готова була вибачитись і гідно піти геть, натомість - відступати нема куди, позаду Москва! - випалила:

-Я мама Оксани, - чомусь додала: - Сошенко Оксани. От...

-Прекрасно. Я її знаю?

-Вчора вночі... На дорозі...

-Так, - Олег знову сів, сперся ліктями на стіл. - Присядьте. Вас звуть...

-Людмила.

-А... ?

-Просто Людмила, - до неї знову, вкотре за сьогоднішній день, повернулася впевненість, вона сіла стілець із зручною спинкою. - Вас, я знаю, звуть Олегом. Прізвище знаю, навіть, - пауза, - прізвисько. По-батькові, на жаль...

-Не обов`язково. Ви збирали про мене інформацію навмисне?

-Я взагалі не думала, що прийду сюди. І саме сьогодні, і взагалі... Мені про вас вранці розповів такий Бойчук. Майор міліції.

-Ага. Ясно. Навряд чи він нахвалював мене.

-Правда. Портрет виявився настільки мало симпатичним, що я вирішила переконатися в цьому особисто.

-Ви завжди так робите?

-Майже.

Вони посміхнулися майже одночасно.

-І якої ви тепер про мене думки?

-Поки що не знаю. Але наша міліція завжди щось перебільшує.

-Гаразд. Чим можу допомогти? Вона дійсно кинулася під мою машину, і я...

-Не треба, - Людмила застережливо підняла руку. - Подробиць я ще не знаю, Оксані поки погано і спілкуватися з нею неможливо. Головне вона встигла сказати: винна в усьому сама. Я..., - знову пауза, - я прийшла, мабуть, подякувати вам. Фактично ви мою доньку врятували.

-Пусте.

-Не зовсім. Через неї... її дурість у вас неприємності... Майор переконував мене написати заяву...

-А, - Олег махнув рукою. - Неприємності такого роду в мене досить давно і зовсім не через вашу доньку. Дякую, до речі, за попередження, буду ще обережнішим. Обережності, як я встиг переконатися, не існує меж.

Несподівано Людмила зрозуміла: тема вичерпана, говорити їм немає більше про що. Та новий знайомий явно чогось чекав, і просто так зірватися й піти не хотілося. Пауза затягувалася.

-Нічого тут у вас, - Людмила гойднула головою, роздивляючись маленьку кімнатку, обладнану під офіс. - Виходить, тут ви працюєте...

-Тут, - Олег кивнув на підтвердження своїх слів. - Схоже на бандитське кубло?

-Для повноти картини не вистачає Веселого Роджера. Це такий піратський прапор...

-Знаю. Я колись читав старого Стівенсона. Інформації про моє минуле та зокрема про літературні смаки Рома Бойчук вам, я думаю, не дав. Він, між нами кажучи, сам її не знає. А я на юридичному вчився.

-З дипломом - в опери?

-Чому б ні? Ви думаєте, з дипломами треба бігти в адвокати чи прокуратуру? Ви знайдіть мені, особливо зараз, опера з вищою освітою. При бажанні можна, звичайно, якщо побитися об заклад. На гроші.

-Граєте в азартні ігри?

-Мені чомусь щастить. Зате, згідно законам, не щастить у коханні.

Розмова почала набувати якогось слизького відтінку. Людмила глянула на годинник.

-Ну, мені пора. Ще раз дякую. Сподіваюся, у коханні вам таки пощастить.

-Ага, якщо Рома Бойчук дуже полюбить.

-По-моєму, дужче вже нема куди.

Вони підвелися одночасно, Рибалка провів гостю до дверей, витяг з бокової кишені піджака візитку.

-Про всяк випадок. Тут телефони: службовий та мобільний. Домашнього не вказую, трубка завжди в робочому стані.

-Я не захопила своєї візитки з собою. Подумала - навряд чи... Вибачте...

-Нічого. Все ви правильно подумали, Людмило. Передайте вітання доньці, хай одужує. Не знаю ще, хто кого виручив. Якби вона вчасно не очухалася - сидів би я досі в "мавпівнику", ще більше б просмердівся. Та ви не соромтеся: проблеми - дзвоніть, спробуємо вирішити.

-Дякую ще раз. Спочатку спробую сама.

Людмила зробила рукою прощальний жест, двері за нею зачинилися.

Як і передбачалося, під вечір синець набув фантасмагоричної гамми кольорів: фіолетово-синьо-чорно-червона суміш крім естетичного створювала ще й фізичний дискомфорт, бо дуже боліла. Алла, вкотре роздивляючись себе у дзеркало, думала, чи придумали в світі такі пудри та креми, щоб повністю замазати цей витвір кулака чоловічого. Гаразд, нехай у Франції чи там Швейцарії за поставлений під жіночим оком фінгал можна загриміти до суду, не кажучи про Америку. Це до того, що там жінок, які звикли користуватися косметикою, не ризикують товкти по писках і їм не треба замазувати синці. Але ж і вітчизняний виробник почав потроху робити косметику, не вся вона, між іншим, аж така погана. То чому б не розробити тональний крем з урахуванням факту лупцювання злими чоловіками багатостраждальних жінок... Адже треба нашим бабам, нехай побитим, виходити на люди і не викликати при цьому нездорового інтересу. До речі, тема для статті.

З роботою Алла Різник легко усе залагодила. Власне, вона, як більшість колег, дотримувалася вільного графіку. Просто поставила до відома, кого слід, і цілий день прикладала до синця холодні компреси, дивилася дурнуваті серіали, чого ніколи не могла собі дозволити, бо моталася щоденно з кінця в кінець міста, а вечорами тусувалася по клубах та вечірках. Наковтавшись серіалів, Алла раптом дійшла несподіваного висновку: вони містять багато рецептів помсти. Навіть не усвідомлюючи того, вона кожний капосний план, без плекання якого не обходиться ані мелодрама, ані детектив, - та навіть дурня про космічних монстрів побудована на постійній підготовці всяких пасток, - Алла все перекидала на свою ситуацію і зрозуміла: ще трохи, і вона знатиме, яку ціну заплатить Карась за різнобарвний синець на її вилиці.

Написати заяву в ментовку? Можна, але для чого? З однаковим результатом можна примудритися вилити на кривдника відро помиїв чи нечистот. Приємного мало, звичайно, та надто вже по-дитячому. Як з рогатки в жопу пульнути. Самій за себе буде соромно, та ще менти реготатимуть: мало цих баб дрючать, сама ж нарвалася, потім бігає - посадіть падлюку... Давай, ще про зґвалтування напиши, тоді вже точно посадиш мужика! Ні, за таку помсту поважати не будуть в першу чергу тебе.

Закохати в себе якогось ділового і поскаржитися на Рибалку? Теж не варіант, хоча нерви це Олежикові попсує, нема проблем. Почнеться тиха війна... знов-таки за бабу; прийде час, мужики поміряються силами і сядуть за стіл переговорів. Стане ясно: почало все одне цицькате стерво, то хіба не западло чубитися за тьолку, яких у нас, крутих пацанів, може бути вагон і маленький возик? Може так статися, кавалер, обраний на роль зброї помсти, прийде і зі свого боку ще додасть, мужики - вони такі. Не люблять, коли їх жінка сварить для своїх потреб.

Гаразд, а що тоді робити? При тому, що варіантів може виникнути безліч.

Алла підморгнула своєму відображенню. Нічого не вийде, якщо вона не буде хоча б приблизно уявляти собі, де Рибалка і чим займається. Тоді стане ясний напрямок, та сама стежка, на який слід вирити вовчу яму. Або просто чекати, коли він сам себе почне заганяти в пастку. Це як партія в шахи, вона мусить бачити фігури супротивника.

Тільки тут краще, ніж на шаховій дошці. Алла Різник знову підморгнула сама собі. Звичайно, тут краще. Бо Олег Рибалка на прізвисько Карась навіть не здогадується, що з ним почали грати в шахи. Нехай він гратиме білими. Нехай навіть почав. Її палець торкнувся болючого місця на обличчі, ледь надавив. Біль дав про себе знати, Алла вдоволено посміхнулася.

Він грає білими, сам того не знаючи. Вона переставляє чорні фігури і робить це свідомо.

-Для чого ти це зробила?

-Що саме?

Говорити з Оксаною дозволили на третій день. Лікарі дивувалися - надзвичайно, тьху-тьху, здоровий молодий організм. Вичухувалася вона швидше, ніж звичайно буває в подібних випадках. Хоча навряд чи були десь такі випадки: вагітна суїцидна школярка зі струсом мозку і зламаним ребром.

Її поклали на прохання Людмили в палаті на три особи, вона могла б особливо не просити, завідуючий дитячою травматологією чудово розумів ситуацію. Сваритися з люблячими батьками за таких обставин не хотілося, вони з матір`ю зрозуміли одне одного. Завідувач навіть завчасно та ненав`язливо відкликав з палати двох інших дівчаток: дванадцятирічну Валю з переломом руки, впала зі сходів у школі, більш ймовірно - штовхнули в спину, школа звичайнісінька, а на конкурс бального танцю до Відня відібрали саме її, несправедливо; та восьмирічну Сашу, підвернулася нога просто на вулиці, кісточка не витримала, дівчинка з великим задоволенням стрибала на милицях, на ліжку її просто не втримати. Тож мама з донькою лишилися наодинці.

-Я не про дитину, коли тебе аж так цікавить. До речі, що ти вирішила?

-З приводу?

-Ну, школу треба закінчити. І потім, у дитини ж є чиєсь авторство...

-З автором я розберуся, - Оксана говорила повільно, але була цілком при своєму розумі, трохи, правда, паморочилася голова, та це не заважало їй обмірковувати кожну фразу.

-Добре, а з дитиною?

-Ма, в мене ще погано ворочаються мізки. Ти маєш на увазі аборт?

-Я маю на увазі аборт.

-Тобі б самій хотілося, аби дитини не було?

-Не знаю, - Людмила відповіла абсолютно серйозно.

-Тоді я теж подумаю. В будь-якому разі такій, яка я тепер, аборт не робитимуть.

-Подумай, подумай. В усякому разі я більше не зможу тобі довіряти.

-Ти про дитину?

-Ні. Я про інший твій вчинок, ще більш..., - Людмила розігналася сказати "дурний", та вчасно пригальмувала, - ще більш необдуманий. Отже, ти мені аж на стільки не довіряєш, що замість прийти й порадитись кинулася сторч головою під машину. Чому не під паровоз?

-Колії поряд не було. А так би за рецептом Анни Кареніної... Принаймні поїзд хоч не зійшов би з рейок.

-Ксеню, не дратуй мене. Ти в стані зараз пояснити, чому така думка стукнула тобі в голову?

-Саме тепер - ні... Мамо, вибач, у мене буде час про все подумати.

-Хто хоч..., як і назвати... Нехай таки батько... Я знаю його?

-Не думаю. Ми знайомі не так давно, в нас він ще не встиг побувати. Ма, ти не думай, він мене ніяк не образив... Ну, не почав кричати: "Це від сусіда!" і всяке таке.

Людмила поклала свою руку на доньчину, простягнуту вздовж тіла.

-Розумію, ми ще поговоримо не раз і не два. Просто скажи: ти хочеш, аби все було як раніше...

-Однаково не буде так, ма, і ти це чудово розумієш.

-Буде. Я вже якось постараюся. Отже, ти не проти, аби я таки довіряла тобі хоч трохи?

-Не проти, - Оксана зітхнула.

-Просто назви мені його прізвище.

-Що ти думаєш робити?

-Не хвилюйся. Викликати наряд спецназу і під конвоєм вести його до загсу не входить у мої найближчі плани. Просто скажи, хто він, і тему закрито.

Оксана заплющила очі.

-Ігор Шумейко. З паралельного класу. Тільки прошу тебе - не треба скандалів.

-Оксано, - тепер настала черга Людмили зітхати. - Не смійся, але ми з тобою знайомі шістнадцять років. Ти колись бачила, як я влаштовую скандали? Тепер так: він, Ігор цей самий, для тебе випадкова людина? Не так - тоді був випадковим?

Донька кволо стенула плечима.

-Тоді, мабуть, не був. Але ж півгодини - не все життя. Коли ми почнемо говорити про якісь подальші життєві перспективи, то в моєму особистому житті той, хто зробив мені дитину, лишиться випадковим. Не кожен, саме Шумейко. Думаю, в мене ще колись будуть діти.

-Що значить - колись будуть?

-Ну, якщо зустріну мужика, від якого захочу дитину по-справжньому.

Людмила уважно подивилася на Оксану. Вона не могла збагнути, стала її донька дорослою так раптово, чи це невідома їй форма вияву справжньої безпорадної дитинності. Мати відчула, що не хоче, аби донька ставала справді дорослою отак відразу.

-Скажи чесно - ти хотіла дитину чи це вийшло несвідомо?

-Мабуть, таки хотіла. Але не від такого, як Шумейко. У мене ще є час подумати про... про аборт?

-В такому стані тобі його ніхто робити не буде. Взагалі-то часу поки вистачає. Тільки коли вже вирішила, то затягувати не слід. Ти ж почала говорити про іншу дитину, а ще й однієї не народила, - Людмила посміхнулася.

-Бачиш, от тобі й відповідь. Мені вирішувати, правда?

-Правда. Силою шкребти тебе ніхто не буде. Я можу щось порадити, якщо ти цього потребуєш. Подумай, подумай.

Оксана теж усміхнулася, та посмішка вийшла якась хвороблива.

-Що надумаю - сама ще не знаю. Але попри все далі буду перебирати мужиками. Не хочу, аби тобі було соромно за того, з ким спатиме твоя донька.

Тут Оксана ніби прочитала її думки. Як би там не вийшло, що б не говорили про шалене кохання і неприпустимість ставати на шляху в закоханих усім, особливо - батькам, для Людмили Сошенко особистість чоловіка, який лягатиме в ліжко -адже за великим рахунком матері ревниво ставляться саме до цього явища, а не спільних походів у кіно чи навіть поцілунків у під`їздах, - з її донечкою відігравала велику роль. Людмила не припускала, що почне думати про це так скоро. І навіть уявити не могла, яке серйозно сприйме це її донька. Вважаючи себе в багатьох питаннях жінкою прогресивних поглядів, вона визнавала і подумки, і в бесідах з приятельками - якщо той, хто буде жити з її донькою, не залежно від того, одружиться він під марш Мендельсона чи перебуватиме в модному нині цивільному шлюбі, не припаде їй до серця, вона стане типовою тещею з анекдотів.

Вона вважає, що має право радити доньці, з ким лягати в ліжко. Бо не балачки про щасливі сім`ї турбують мам усього світу, а перш за все хто і що виробляє в ліжку з їхньою кровиночкою і чи має він на це моральне право. Матерям усього світу сниться один і той самий сон: як їхніх донечок домагаються з метою зґвалтувати сонмища брутальних хамуватих сексуально стурбованих мужиків.

Людмила, звичайно, ніколи не вела з Оксаною розмов на подібні теми, та сподівалася - донька її прекрасно розуміє. Вона хотіла ще щось сказати, але за спиною рипнули двері, вона озирнулася - кого це чорти принесли? - і все повилітало з голови. В дверях палати стояв, накинувши на плечі білий халат, Олег Рибалка.

-Добрий вечір.

-Добрий.

Менше всього Людмила сподівалася зустрітися в лікарні з начальником служби охорони ринку "Універсум". На якого міліція намагалася її нацькувати. Під машину якого кинулася сторчголов її донька.

-Ось прийшов. Провідати, - Рибалка розвів руками. В правій тримав пакет, судячи з усього - пристойно натоптаний. - Я так розумію, це Оксана.

-Оксана, - Людмила не знала, як треба себе поводити в даній ситуації. Коли вона розшукувала його сама, то приблизно уявляла мету. Тепер Олег приїхав сам. Для чого - вона поняття не мала. Без певної мети... Доволі сумнівно, враховуючи дамоклів меч, занесений над ним, у тому числі - в зв`язку з цією пригодою.

-Розумію, не чекали. Сам від себе не чекав, - Рибалка говорив, ніби виправдовувався за розбите футбольним м`ячем скло в сусідки з першого поверху. - Не знаю, які гостинці привозять таким хворим. Може, ліки спеціальні чи конкретні вітаміни, кажіть, тут нема чого соромитися. А це так, традиційні соки-фрукти. Корисно всім, навіть сифілітикам.

Олег відразу зрозумів, наскільки невдалим вийшов жарт. Людмила спалахнула, вже хотіла відповісти щось різке, навіть випхати наглуватого хама геть з дитячої палати, але Оксана несподівано для всіх зареготала. Не так, як хворі - щиро і дзвінко, розрядивши атмосферу.

-Я тут ляпнув...

-Нічого, буває. Давайте ваші соки-фрукти, - змилостивилася Людмила, поклала пакет на тумбочку біля ліжка.

Оксана перестала сміятися, зацікавлено подивилася на незнайомця.

-Це - Олег... Пробачте, не знаю, як по-батькові...

-Просто Олег. Ні в якому разі не "дядя".

-Мій знайомий, - Людмила обмежилася таким поясненням, чомусь не хотілося розповідати доньці історію їхнього знайомства.

-Мама сказала, ти в лікарні. Вирішив зайти. Просто так, запитати про здоров`я.

-Дякую, - тепер Оксана була підкреслено ввічливою. - Ма, всі твої знайомі будуть навідувати хвору дитину? Було б здорово, тут дівчаткам нещасним фруктів та соків ніхто не приносить. А здоров`я моє, дядя Олег, поки що не дуже добре. Лікарі, правда, кажуть - житиму довго.

-От і здорово. Гаразд, не хочу заважати. Людмило, я на машині, можу закинути вас додому. Чи ви ще побудете?

-Чудова ідея, - Людмила справді втомилася, перспектива штовхатися в маршрутках не приваблювала, мороз на вулиці під вечір ще підсилився, і взагалі - машиною, додому, дуже зручно. Навіть якщо вона й не збиралася йти просто тепер, перспектива дістатися додому з комфортом привабить кожного. - Вас таки сьогодні Бог послав, Олег. Все, доця, давай цьом, не скучай.

Вона чмокнула доньку в щоку. Повз її увагу не пройшло, що Оксана зацікавилася дещо загадковою персоною незнайомого відвідувача.

-Видужуй, Оксано, - Рибалка помахав їй рукою.

Вони заговорили, коли машина рушила.

-Мені не треба було приходити?

-Не знаю, - Людмила знизала плечима. - У вас курять в салоні?

-Запросто, - Олег витяг з бардачка запальничку, рука намацала флягу. - Навіть п`ють. Можу запропонувати коньяку. Хороший.

-Дякую, щось не тягне. Мені правда цікаво, чому ви вирішили провідати Оксану. Вона в мене така дівчинка, проста. Візьме й запитає: "Хто цей твій знайомий, мамо? Де він узявся, з якого берегу приплив?"

-Прямо так і запитає?

-А чого ж... Має право. Незнайомий Дід Мороз носить подарунки. Вас би теж це все зацікавило.

-Само собою.

-Ага, і що я мушу їй сказати? Це той самий дядя, якого ти своєю дурістю мало не підвела під монастир?

-Хоча б і так, - Олег теж закурив. - Признайтеся чесно: думали - злякався, наклав повні штани, вирішив підстрахуватися. А раптом ви правда передумаєте і побіжите заяву писати? От і дружуся з вашою родиною. Ну, кажіть, так?

-Відчувається міліцейська закалка. Ви рано пішли з органів, скажу я вам.

-Отже, таки дійсно вгадав?

-Це має якесь значення? Добре, саме так я і подумала.

-А я от сам не знаю, для чого приїхав. Взагалі, дивно все це починається: ніхто нічого толком не знає. Донька кидається під машину, нікого не

звинувачуючи. Мама розшукує того, хто її збив, теж не для того, аби виявити якісь претензії. Просто раптом захотілося провідати Оксану, подивитися на неї, познайомитися. Бачите, вчинки кожного з нас важко піддаються та пояснюються законам логіки.

-Може, так і мусить бути, - Людмила дивилася перед собою на дорогу, і говорила, здавалося, сама до себе. - Тепер не час для вияву емоцій. Шукати в кожному своєму кроці логіку набридає, хочеться чогось... не знаю... звичайного... Напитися, наприклад. Без причини. Не придумувати сумний чи веселий привід, а просто вжлуктитися і гуляти вулицями, голосно співати...

-Ну-у-у, зовсім не жіночі бажання!

-А можна і не впиватися, - Людмила ніби не слухала його. - Йти, наприклад, по Хрещатику підстрибом, наспівувати собі. Отак. Захотілося - і всіх я мала на увазі!

-В міліцію не заберуть, хоча мужика б забрали або як мінімум зупинили. А от "швидку" можуть нацькувати. Знаєте, є така лікарня біля Кирилівської церкви?

-Знаю, - жінка різко змінила тон. - Знаю, навіть дуже добре. В мене там лежав двоюрідний брат... Помер два роки тому. Ніхто з рідні до нього не ходив, одна я. Він тихий був, дружину у власному під`їзді зґвалтували і вбили, вірніше - перестаралися, сильно придушили за горло... У сміттєпровід примудрилися запхати, вона така худенька була, та ще літо, вдягнута легко... Міліція три дні шукала, аж поки сміттярі не приїхали вивозити. Щурі обличчя погризли... Він, коли в морзі впізнавав, зомлів, а до тями привели - готовий пацієнт для Павловки.

-Вибачте, - історія не вразила Рибалку, він і не таке бачив, може десятки ще страшніших випадків - епізодів, якщо вже говорити казенною юридичною мовою, - згадати, він відчув, що вдруге за вечір ляпає дурниці, це вже йому не подобалося.

-Нічого, ви ж не хотіли нікого образити, - вона опустила скло, пульнула бичок за вікно, знову підняла. - Та й я даремно згадала все, і зовсім не те хотіла сказати. З медичним діагнозом "ідіот" жити набагато легше. Вони радіють пахощам квітів, теплому сонечку, сміються, коли хочеться, і плачуть, коли щось порушує їхню гармонію. Може, не треба так казати, але вони щасливіші за нас. Ми боїмося помилитися, зробити чи, Боже збав, сказати щось не те, не тому і не так. І найстрашніше - ми ніколи не зможемо жити інакше, поки немає клінічного діагнозу. До речі, про діагноз: куди ви мене везете?

-Нічого собі! - справді, Рибалка просто їхав вечірнім Києвом, без певної мети, не маючи конкретної адреси. - А ви не сказали!

-Правильно, а ви не спитали. Просто запустили мотор - і все, вперед, на міни! - Людмилі сподобалося це маленьке непорозуміння, але вона докладала максимуму зусиль, аби Олег не помітив зміни її настрою. - Поки рухаємося правильно, тільки кілька хвилин тому збочили ліворуч, а треба на наступному повороті. А так нічого.

-Ситуація під контролем. Куди вам усе ж таки треба? Ще подумаєте, завезе кудись підозрілий типчик.

-Саме так і подумаю! - вона назвала адресу, попросила увімкнути радіо, тільки не дуже голосно, і решту дороги мовчки слухала музику.

Коли вони нарешті приїхали, Людмила сама собі здивувалася. Точно, наче ілюстрація до продовження основної теми їхньої розмови про нелогічні вчинки. Вона спочатку, зовсім не думаючи, автоматично промовила:

-Дякую, що підвезли. Мабуть, я винна вам за турботи чашечку кави, - і вже потім усвідомила: вона щойно запросила в гості ледь знайомого мужчину, грати назад пізно і якось... ну, не солідно, не гарно просто так відшивати, спочатку без причини запросила, тепер у пожежному порядку шукати причину, аби відмовити...

-Якщо можна - чаю. З лимоном. Міцного такого, - Рибалка, демонструючи, яким повинен бути чай, стиснув для наочності пальці на руці і труснув кулаком. - У-ух!

-Можна і чаю...

-Запросто. Коли? Де?

-Чого вже довго чекати, - Людмила зітхнула: правда, чого тепер вже чекати, сама ляпнула, дурило, сама і розхлебтуй свої кави з чаями. - Заходьте до мене, в мене як раз є "ліптон", не пакетиковий, справжній. Шеф з Лондону сувенір привіз. Ще зелений є...

-З Пекіну? - блазнювато поцікавився Рибалка.

-Думаю, з якоїсь китайської провінції, - можна і подуркувати.

-Ми говоримо в машині на морозі про гарячий чай вже десять хвилин.

-Справді. Гайда, - Людмила квапливо вийшла з машини першою, аби не дати слабину зовсім і не дозволити колишньому менту погратися в галантного кавалера і допомогти їй вибратися з машини.

Вона знала напевне - їй буде приємно.

Вона боялася, що їй буде приємно.

-Ви тут не сумуйте, й піду чай поставлю, - світським тоном сказала господиня і зникла на кухні.

Їй треба було хоч кілька хвилин побути сам на сам із собою і спробувати розв`язати несподівану для неї проблему. Вперше за багато років вона, Людмила Сошенко, запросила в гості мужчину з явно сумнівною репутацією. Вона не боялася якимось чином впасти в чиїхось очах. Дідок-консьєрж провів їх байдужим поглядом, от бабця, що працює з ним по черзі, точно б зацікавилася, кого це повела солідна дама - саме таку репутацію вона мала серед місцевих бабць. До їхніх версій та висновків Людмила як раз ставилася надзвичайно спокійно. Вона дивувалася сама собі: який бісик змусив її пустити не в життя, але принаймні в квартиру чоловіка? Можливо, для інших це нічого не означає. Ну, запросила, ну, попили чайку, ну, піде собі...

А раптом не піде? Стоп, не так: піде, але захоче повернутися. Ще раз не так: вона сама захоче, аби він повернувся. Не саме він, конкретний Олег Рибалка, а мужчина взагалі. Людмила знала наперед: вона, нормальна здорова жінка, за визначенням деяких - соковита баба, може не втриматися і підкоритися чоловічий силі, не йдеться тут про кохання, мура це все, романтика для підсаджених на серіали домогосподарок. Їй набридло бути в свої тридцять три сильною діловою незалежною жінкою. Тим більше - донька, як стало ясно, не дитина. Думай вже про себе, постійно знайдеться приятелька, яка час від часу каже подібне. Можливо... Можливо, коли Оксані було років шість-сім, - вік, коли з дівчатками та хлопчиками люблять дружитися мамині знайомі дяді, - в Людмили був реальний шанс.

Саме тому, що донька стала віднедавна надто дорослою, Людмила намагалася обмежити свої контакти з чоловіками суто діловими стосунками. Ну, хіба десь службове відрядження... І то, дуже обережно, наперед обумовивши тривалість стосунків... якщо чотири повних години за кілька діб можна взагалі назвати стосунками... А нова посада зовсім унеможливила навіть такі випадки, чому одна половина Людмили, раціональна та розважлива, навіть раділа, зате друга брала верх вдома, у ванній перед дзеркалом та на широкому новомодному подвійному ліжку. І тоді приходив смуток, переростав у тихий відчай, а бувало зовсім накочувалося, накривало, подушка мокріла від поту та сліз. Їй тридцять три, вона, чорт забирай, ще молода, соковита, приваблива, так ну її в біса, незалежність, хай там кричать та пишуть товсті прищаві бабиська та таранько подібні пискляві фрігидні зануди... Донька доросла, вона все бачить і розуміє. Не може мама на її очах вибирати з десятка чоловіків Того Самого. Ясно, ідеального Його не буває, зате повно близьких до ідеалу, ось тільки на око його не визначиш.

Донька не має права бачити мамину безпорадність.

Між іншим, саме так Оксана і вихована. Ну і лежить тепер у лікарні.

Мешканці квартири не виявилися для колишнього опера надто загадковими. Мінімум меблів, так тепер практикується в будинках з квартирами поліпшеного планування. Зате всі вони - стильні, цілком можливо, навіть куплені в одному з меблевих салонів "Універсуму". Приміщення під склад немає, тому виставлено кілька зразків, решта замовляється по каталогу. Доставка протягом десяти днів. Олег не втримався і зазирнув до меншої кімнати. Ага, спальня господині, а донька тут, у залі на дивані. Чоловічим духом тут ніколи не пахло. Значить, мама має можливість заробляти. І хатка, між іншим, не з дешевих, четвертий поверх - взагалі прекрасно. Ні, нічия вона не утриманка, просто мужчини тут не ходять, дуже поширене в часи жіночих журналів та партій явище. Легкий жіночий розгардіяш... Ну, зрозуміло... Так, картини на стінах... Не репродукції різних там "Ведмедиків у сосновому лісі" чи "Купання червоного коня", схоже, оригінальні роботи. Ясно, по виставках та салонах ходимо, пані Людо. Або дарують, що менш реально. Пані Люда дорогих подарунків точно не приймає. Хіба обумовлених наперед. Що далі у нас? Ага, книжки...

-Чай готовий.

Чашки та заварник Людмила внесла на таці, поставила на скляний журнальний столик, підсунула його ближче до дивана.

- Може, перекусите? Я знаю... нічого такого, пара бутербродів...

-Не їм бутербродів. Я не типовий самотній мужчина. Свою норму по хлібу з ковбасою, салом та плавленими сирками перевиконав ще на ментівських харчах.

-А що ще запропонувати?

-Лимон.

-Ой! - Людмила надто швидко підхопилася, мало не заваливши столика, збігала на кухню, подумки лаючи себе останніми словами, - ну чого ти оце так розбігалася, дура, мать твою перемать! - принесла початий лимон, забула ножика, хотіла бігти знову, та Рибалка жестом зупинив її, витягнув з кишені піджака складний ножик на кнопці, клац - вискочило довге гостре лезо.

-Зараз ми його - чик-чик, - Рибалка відчикрижив дольку, кинув на дно своєї чашки, те ж саме проробив з чашкою Людмили. Вона з світським виразом обличчя розлила свіже заварений чай, з жахом відчуваючи, що їй приємно робити для мужчини нехай таку дрібницю.

-Ви без цукру?

-Залежить від настрою. Зараз не хочу, - Рибалка сьорбнув чаю, тримаючи ножа лезом догори, натиснув на кнопку - воно зникло, знову натиснув - гостре жало вирвалося на волю.

-Симпатична іграшка, - Людмилі здалося, що вона якось повинна оцінити ножика.

-Ага, - лезо знову сховалося. - Вєщдок. Правда, не знадобився. Цією іграшкою, - лезо вискочило, - двох порізали. Одного - на смерть. Лезо зайшло по самі помідори, - ніготь великого пальця показав ті самі "помідори", на рівні руків`я, лезо знову сховалося, ніж перекочував на місце, в кишеню.

Людмилу пересмикнуло. Щойно цим самим ножем гість різав лимон...

-Вам неприємно? Вибачте, сьогодні мене щось несе на дурні жарти. Ми з вами розповідаємо одне одному різні страшилки. Хоча ножем справді...

-Досить про це, - вона говорила спокійно, але твердо. - Для чого мені все це знати?

-Для підтримки розмови. Як той анекдот про поручика, знаєте?

-Ви хочете здаватися брутальнішим, ніж є?

-Ніким я не хочу здаватися.

-А я знаю! - раптом її осяяло, дратівливість кудись щезла. - В машині я вела надто вже розумні розмови. І тепер уявила себе з боку... Така собі класна дама... Все знає про життя і говорить по-писаному.

-Ви навряд чи класна дама, - Олег ледь не захлинувся чаєм, зрозумівши двозначність фрази, а Людмила реготнула - теж побачила підводне каміння. - В смислі, жінка ви класна, прийміть комплімент від офіцера, нехай колишнього. Просто до педагогіки не маєте відношення.

-Я працюю в банку, - просто відповіла Людмила. - Ваш колега, знову ж таки колишній, майор міліції Бойчук теж цікавився моїм місцем роботи.

-Я не цікавлюся. Подробицями, в усякому разі. Навряд чи ви директор або касир. Можна ще чаю?

-Запросто! - здається, вони потроху почали знаходити спільну мову. Принаймні, зрозуміли, на яких нотах їм простіше спілкуватися.

-Так, значить, і живете. Удвох з донькою?

-Удвох, - слід і далі уникати двозначностей. - Я розлучена, досить давно.

-Не знаю, пощастило мені чи якійсь жінці, але я ніколи не був у законному шлюбі, - у не надто глибоких чашках чай швидко холонув, Олег ковтком спорожнив півчашки. - І моє лігво має практично нежилий вигляд. Я там лише ночую. Кулінар з мене теж ніякий, та й ліньки гріти навіть напівфабрикати. Типова худоба чоловічої статі.

-Всім би головам цієї худоби стільки самокритики. Чи ви кокетуєте, набиваєтесь на жалість?

-Від побутових лінощів не відрікаюся, а от звички жалітися чи просити пощади мені не приписуйте. Вам не важко? Бачте, діти ростуть...

-На те й батьки. Їм ніколи не буває легко, хоч своїх згадайте... Знову ми чіпаємо надто розумні теми.

-Не треба, - Олег допив чай. - Не думайте, що почну тицяти вам гроші чи нав`язувати інші послуги або своє товариство. Попили чаю - і то добре. Можна час від часу дзвонити вам? Мені цікаво, як там Оксана, правда. Або навідувати її?

-Ви розумієте ситуацію, гм, - Людмила старалася говорити обережно. - Не переконана, що Оксана захоче саме тапер бачити незнайомого чоловіка, тим більше - рано чи пізно доведеться пояснити... Але дзвонити можете, будь ласка! - ця фраза пурхнула з вуст метеликом. - Ви, я так думаю, маєте право бути в курсі наших справ... Принаймні, саме цих...

Обидва зрозуміли, що пора прощатися. У передпокої Людмила простягнула Рибалці візитку, зазначила, що тут хатнього нема, лише робочий і мобільний, а коли за гостем зачинилися двері, притулилася до них спиною.

Щойно вона дозволила мужчині з ножем-викидухою, яким зарізали двох людей, у кишені дзвонити їй. По службовому і навіть мобільному телефонам. Невже її справи настільки погані?

Рибалка не часто користувався чужою машиною. Сьогодні це було доречно і виправдано. Мишко Лисий - не погоняло, а прізвище, він давно з цим змирився, навіть регулярно голив голову, аби відповідати, як сам казав, паспортним даним, - нічому не здивувався і ні про що не спитав, шеф кілька разів брав його ключі, а довіреностей заготував і на цю "тойоту", і ще на пару тачок своїх бійців, так що можна спокійно їздити по особистих справах і не світитися на власній машині, з деяких пір її номер знали менти, навіть даїшники, коли їздив по своєму району, гальмували з принципу. Олег не сперечався - безглуздо, навіть якщо нічого не порушувати, просто стояти на платній стоянці, вони підійдуть, козирнуть: "Сержант Петренко. Машина подібної марки та подібного кольору по орієнтировкі знаходиться в угоні. Ваші документи, водітєль". Смикали, аби не розслаблявся.

Брюнет у витертій від часу замшевій куртці та шапці - "підорці", насунутій мало не на оці, підсів до нього в районі центрального автовокзалу, і вони поїхали кататися. З колишнім колегою по райвідділу, опером Вітькою Малим - теж прізвище, Вітька наполегливо вимагав, аби його вимовляли з наголосом на перший склад, раз уже так вийшло, - Карась переважно зустрічався саме так, десь виходити і сідати - світитися, і не дай Бог, на "рідній землі". Бензину Рибалці не шкода, пробок теж не боявся, поспішати ніколи. Тим більше, подзвонив Вітька на трубку, значить, дійсно важлива справа. Принаймні, для нього.

Малого за очі охрестили "вічним капітаном". Керівництво його не любило, але саме на таких стоїчних фанатиках, як Вітька, тримався райвідділ. "Нікогда ти нє будєшь майором!", - любив цитувати йому фразу з Висоцького начальник, та попри все опера постійно кидали на самі глухі справи. Хватка в Малого була бульдожою, і навіть те, що його "клієнти", навіть розколоті, частенько виходили під ручку з адвокатом, пишучі заяви на загальну тему: "Обмовив себе під тиском працівників міліції. До мене було застосовано незаконні методи дізнання", не розчаровувало Вітьку в ментовській роботі. До періодичних службових розслідувань він звик, а відділ "зачистки" звик приймати заяви від "потерпілих" пачками, тому кожен залишався при своєму, Малого тільки риторично і втомлено запитували: "Ну якого хера, Вітьок, ти постійно лізеш? Надо воно тобі? Колись дограєшся...". До речі, про "дограєшся" чув він і від бандитів, грабіжників, злодіїв, убивць, торговців наркотиками та ґвалтівників, незалежно від того, вдавалося їх закрити чи вони виходили на підписку. Малому подобався сам процес, коли вдавалося вирахувати і таки притиснути за яйця чергового злочинця, і навіть колоти не завжди обов`язково: якщо вже Вітька когось пов`язав, помилка виключалася. Швидше за все, він народився опером. Найцікавіше - йому пощастило з дружиною. Вона мужньо жила в "готельці" і обожнювала капітана, якому ніколи не бути майором, саме за таку життєву позицію, терпіла його часті відлучки, ніколи не скаржилася, і вдома Малому таки дійсно було комфортно. Не кожному чесному менту так щастить в особистому житті, це визнавали навіть його вороги.

Рибалку Малий називав емігрантом. Олег вважав Вітьку своїм агентом у ворожому тилу. Попри те, що взаємну симпатію в часи, коли тягти доводилося один "хомут", опера не приховували, тепер свої приватні зустрічі старанно конспірували.

-Як там Бойчук? Настрій бойовий?

-Гризе кобуру від злості. Він тебе колись посадить, Рибалка, я тобі зуб даю.

-Тебе ж не посадив. А кожну скаргу якого-небудь громадянина Пупкіна чи Залупкіна можна так розкрутити, що будеш ти найбільш нечистоплотним працівником української міліції за всю її славну історію.

-А йому і не треба мене саджати. Моя величність без того проблемами забезпечена. Пупкіна зловив - Залупкіна випустили, тільки прищемив Залупкіна - вже строчить скаргу Пупкінський адвокат, мовляв, я доларів зелених хочу за те, аби його клієнта, чесного до прозорості Пупкіна, не звинуватили в усякому брудному криміналі. Слухай, ну їх на хер, Рому, Пупкіна та заодно Залупкіна. Тут серйозніші справи.

Машина зупинилася на світлофорі.

-Ти не мовчи, я слухаю.

-Просто не знаю, з чого почати, аби не товкти довго... Коротше, два дні тому виставили хату такого собі Влада Новикова, ти його не знаєш. Я, між іншим, теж. Справа не моя, Саня Булах займається. Зайшли по-наглому, видно, випасали господаря довго, бо знали, коли з роботи прийде. Будинок без охорони, хата однокімнатна, живе сам, двадцять вісім років. Чекали, поки Новиков прийде додому, просто на лавці біля під`їзду. Затиснули з двох боків, ножа під ребра - не рипайся, запрошуй у гості. Винесли все...

-Навіть меблі? - загорілося зелене, Рибалка повів машину далі.

-Комп’ютер, телевізор, музичний центр, відуху, касети для чогось забрали. Потрощили посуд у шафі, розгатили телефонний апарат, мобілку жбурнули з балкона, розпороли диван, самого терпилу відгасили ногами, вибили два передніх зуби, по макітрі добряче грохнули. Побили лампочки. І все це, Олежко, за якихось двадцять хвилин. Їх було четверо.

-Бєспрєдєл. Тебе щось дивує в цьому?

-В принципі ні...

-Бачиш, а мене дивує. Не хотіли вони у замках колупатися, гаразд. До речі, двері які?

-Броньовані, подвійні. Але замки, коли чесно, звичайнісіньке гавно. Стандартні вони на всіх цих дверях, бо і двері стандартні. Одне що броньовані, якось воно народ заспокоює.

-Значить, просто облом було колупатися в замках, геморою надто багато. І винесли теж стандартний набір, нічого спеціального і надто дорогого. Комп’ютер новий? - Олег знову пригальмував на червоне світло.

-Бе - у. Взяв за триста баксів, але стверджує - в хорошому стані, свіженький, двохтисячного року народження.

-Комп’ютером, телевізором та відиком нікого не здивуєш і особливо на цьому всьому не наживешся. Хай скинуть вони все це барахло сотень за шість гринів, - загорілося зелене і Олег рушив далі, прямуючи в бік Окружної дороги. - Але ж вони пасли його, нагидили в хаті, самого скалічили... Посуд для чого бити, думали над цим?

-Кажу ж тобі - хай би в Булаха голова боліла. Правильно, щось тут не те, коли вже терпилу спецом випасали заради нещасного беушного барахла. Справа в іншому - я батька його знаю, Івана Петровича Новикова. Довга історія, він з моїм старим, поки той не помер, не одну пляшку випили, не одного сома зловили, не одну дівку по молодості трахнули. Ну Бог його знає, чому я з Владом цим нещасним не був знайомий! Петрович мені сам подзвонив, плакав у трубку, прикинь? Слізно просив: "Допоможи, Вітюшо, Владику моєму зовсім погано, не знаю, в кого раніше дах поїде, в мене чи в нього". Хлопець правда на млинець розбивався, хату сам купив, сам обставив. У пресі він працює чи на телебаченні десь, точно не знаю.

-Ах, отака хрінотень! Бач, усе начебто лягає: відома, певне, персона, думали поживитися, всі ж вважають, що журналюги бабло лопатами гребуть. Додуматися легко...

-Ти почекай, ще не все. У мене підозра є одна. Справу цю від самого початку хочуть спустити на гальмах. Булах у нас мужик простий, та навіть йому дивно - за справу Новикова його ніхто не дере, не жене в шию, хоча наш міністр спеціальний наказ написав - всі злочини проти журналістів на особливий контроль. Знаєш, як це буває?

-Ага, - Олег повернув на Окружну. - Вставляють з особливим садизмом і на особливу глибину.

-Так Булах ніякого особливого контролю не відчуває. Йому що, йому добре, і без того роботи навалом. Чує моя печінка - не знайдуть розбійників.

-Я, скажімо, теж так думаю. Для чого ти все це доповів? Я нашу систему дурну без тебе знаю.

-Рибалко, треба їх вирахувати. На твоїй території краденим торгують, аж гай шумить. Я ж знаю - принесе хтось телек, наприклад. Йому відразу сотню чи півтори тицьнуть, а потім документи підшаманять, трошки кінескоп протруть, корпус відмарафетять - нате вам новенький апарат.

Це було правдою. Карась не втручався в подібний базарний бізнес, це навіть не входило в його обов`язки. Порядок і своєчасна оплата оренди, стороннього криміналу не допускати, всіх своїх тримати під загальним контролем. Олег прекрасно знав, хто приторговує травкою, хто - більш сильними наркотиками, де можна домовитися про купівлю пістолета, автомата, звичайно ж, у повному боєкомплекті, навіть бойових гранат. За це дирекція отримувала свій процент, ринок непогано жив, а якщо хтось забував про обережність чи просто нахабнів, підключалася служба охорони. Кривавих розборок і вбивства Карась принципово не допускав. Час від часу, з огляду, звичайно, на ситуацію Рибалка підкидав колегам різну потрібну інформацію. Не всім, звичайно, а кого поважав особисто. Міг, наприклад, підказати, звідки прийшла невелика партія героїну чи хто з умільців склепав той чи інший фальшивий документ. Робиться все це нелегально, попався - адміністрація базару за тебе не відповідає. Мав своє місце, торгував, платив регулярно, порядку не порушував, більше нічого дирекцію "Універсуму" не цікавить.

-Чому ти думаєш, що вони могли скинути барахло на моїй території?

-Бо вони не обмежилися звичайним пограбуванням, скільки раз про це казати. Мордобій, вибиті зуби, розтрощена квартира - навряд чи власна ініціатива. Тут гроші - не головне, тому вони запросто могли продати все твоїм баригам. Це швидко і легко. Раз-два, живі гроші на руках. Вони цілком можуть пустити все в голку, Влад зауважив, що поводили всі четверо себе якось надто агресивно та нервово. Але ж подробиць сам не знаю, кажу ж - не я веду...

Логіка в цьому була. Начальство дуже любило вішати на Малого безперспективні "глухарі", а Малий, в свою чергу, чіплявся за справи, як реп`ях до собачого хвоста. Він уже приблизно уявляє, де і кого шукати. Для справи, приреченої на свідоме завалення, кандидатура Вітька зовсім не годилася.

-Ти пропонуєш мені пошукати кінці?

-Я прошу тебе, Рибалко. Особисто прошу.

-Не певен, що вони знайдуться в мене на базарі, ох не певен. І речі без особливих прикмет... Телевізор... Який так, до речі?

-"Соні", позаминулого року випуску. Відик теж "Соні", не плейєр, саме магнітофон, купив чотири місяці тому. Музичний центр з системою "караокє", виграв якісь там конкурс на кращій журналістський матеріал. От про комп’ютер нічого не знаю, можу розпитати.

-Розпитай і ввечері звякни мені на трубку. Знаєш, скільки такого добра проходить через базар за день?

-Здогадуюсь. Але ж Петрович плаче у трубку.

-Сентиментальним ти став, Вітька.

-Я таким і був.

-Скажи тепер таке: ну, знайдуться кінці, далі що? Справа не твоя, з якого це дива ти підвищуєш показники Булахові? І раз все так не просто, раз її хочуть завалити, ти ж підставишся. Думав про це?

-Думав. Давай спочатку буде результат, а потім все інше тобі скажу.

-О`кей, - Рибалка повернув назад до міста. - Ти мені теж одну інформашку перевір... Служить десь у нас в районі такий собі сержант міліції Григорян. Можеш вирахувати і дізнатися, що за тип?

-Як два пальця! Тим більше, з таким прізвищем...

-Во-во, у нього пика хохляча, зовсім на григорянів не схожий.

-Що тобі до нього?

-Так, просто... Цікаво, чому він Григорян, з такою мордою.

-Ясно. Тобі, я так розумію, морда його не сподобалася...

Якби жінка, що вмостилася у широкому кріслі навпроти Людмили, не докладала максимуму зусиль для того, аби виглядати дамою, її з чистою совістю називали б тіткою. Швидше за все, матуся Ігоря Шумейка була не набагато старшою за маму Оксани Сошенко. Людмила прикинула - років на чотири, не більше. Навряд чи ця благопристойна дама стала народжувати у сімнадцять. Огрядна, пишна домогосподарка у розкішному, але брутальному квітчастому шовковому кімоно, з старанно доглянутою і любовно пещеною шкірою, з перстеником на середньому, подібному на свіжу молочну сосиску, пальці правої руки Тамара Григорівна - чого там, які наші роки, просто Тамара і Люда, нормально? - лишалася жінкою-загадкою. Тобто, свій вік точно знала вона сама, іншим, хто хотів, звичайно, доводилося б гадати.

Людмила дізналася їхній телефон в школі. Директорка вже знала про Оксану, навіть натякнула - мовляв, ходять чутки, ай-ай-ай, бідні батьки, як вона могла... Щоправда, не зовсім ясно, чого саме стосувалося директорське "ай-ай-ай": спроби самогубства чи вагітності школярки-старшокласниці. Ну, останнє в разі чого не довго буде в секреті. Принаймні, пояснити, для чого їй телефон родини Шумейко, вдалося просто: кажуть, Оксана з Ігорем дружили, тепер це називається "зустрічалися", ну, хочеться просто поговорити з хлопцем, ви ж розумієте... Директорка з серйозним розуміючим виглядом закивала головою, і вже наступного вечора жінки зустрілися в Шумейків удома.

-Ігорьок у спортзалі. Знаєте, в нас пристойна сім`я, здоровий спосіб життя, це нормально. Я така рада, що немає цих наркотиків, цієї горілки поганої, - Тамара скривилася. - Чоловік так рано не приходить, він у нас трудоголік, - вона обвела руками кімнату, немов демонструючи: весь достаток тільки завдяки працьовитості та здоровому способу життя. - Я сьогодні саме очищаю організм. Не пробували?

-Читала. Кажуть, не всім корисно.

-Ой, не слухайте! Корисно всім, знаєте, скільки у нас зайвих калорій та шлаків? Раз на тиждень я навіть промиваюся. Клізмою.

Людмила насилу стримала смішок, з боку здалося, що обличчя скривилося чи від болю, чи від огиди.

-Чого ви? Це нормально, ми з двома приятельками так робимо. Щосуботи, є приватний спеціаліст. На дому, фахово. Процедура не дуже приємна, але не складна. Просто асоціюється з чимось непристойним. Подруга радить урінотерапію. Це сечу пити.

-Знаю, - тепер Людмила відверто скривилася.

-Вона ще не пробувала поки. Її не просто так, помочився і випив. Очищати треба, дистилювати, ціла наука. Зате результат, кажуть, надзвичайний. Шлаків, калорій, іншої гидоти - як не було. Ой, пробачте, зовсім вас заморочила.

-Нічого, мені навіть цікаво.

-Правда? - очі господині блиснули. - Я вам ще багато всякого розповім. Як жінка жінці, нормально? У нас з чоловіком проблеми виникали, ті самі, розумієте? В інтимному плані... Коли почала всю цю терапію, він почав знову звертати на мене увагу, як чоловік, розумієте? Це все від того, що шлаки та іншу гидоту з організму треба виводити регулярно, вони створюють неприємний ефект. Чоловіки починають гидувати у плані фізіології. Не вірите? Ви ж сама живете, наскільки я знаю? Без мужчини? Раз така вже відвертість у нас пішла...

Дурнувата міщанка кудись зникла. Тепер з Людмилою розмовляла розумна і впевнена в собі дама.

-Ми ж не зустрічалися з вами раніше.

-Я здогадуюся, для чого ви прийшли. Ігор все мені розповів, у нашій сім`ї так прийнято: проблеми вирішувати разом і не ховатися від них. Тому ми одна сім`я. Звичайно, я навела деякі довідки. Вас це шокує чи ображає?

-Поки не знаю.

-Це нормально, - Тамара махнула рукою, зручніше вмощуючись у кріслі. - Вас не цікавить, з ким проводить вільний час ваша донька, а мені компанія мого сина не до одного місця.

-Ви маєте щось проти моєї Оксани?

Дама в кімоно відкинула голову, машинально поправила халат на грудях - при пишному складі тіла бюст десь третього розміру, машинально визначила Людмила, - і склала руки на грудях.

-Сказати вам, раз ми вже при цій темі? Ні-чо-го. Ви пристойно заробляєте, дівчинка нормально вихована, не з тих, знаєте, які чіпляють у пупа або ніздрю кульчика, фарбують половину голови в чорний колір, половину - в зелений, матюкаються на вулицях і міняються, як це тепер називається, партнерами.

-Ви багато бачили таких? Постійно зустрічаєте?

-Саме тому, що син нормально вихований, таких, Богу дякувати, - Тамара для чогось перехрестилася, - немає серед його друзів. Я не була і не буду проти стосунків вашої доньки і мого сина. Але ж я, - палець-сосиска ткнувся між грудей у шовк кімоно, - не владна вирішувати за нього, з ким йому жити. Ненормально, коли синок залежить від материнських забаганок, він мусить вирости мужчиною, мужиком. Можу показати вам його дитячі фото...

Вона таки справді почала висуватися з крісла, тож Людмила поспішила зупинити її.

-Ні-ні, не турбуйтеся, я вірю - Ігор гарний хлопчик.

-А чого це ви з такою іронією?

-Де ви почули іронію? Я ж не фотографії дивитися прийшла?

-Ні? А для чого тоді?

Знову Людмила відчула себе загнаною в глухий кут. Тамара Шумейко, без всяких сумнівів, завжди виторговувала на базарі зайвих двадцять, тридцять, а то й п`ятдесят копійок. Подивиться отак на того, хто торгує, і без слів ясно: що ти мені, дурню, оце втираєш, я ж наскрізь бач і тебе, і реальну ціну твоїй цибулі, ну не вийде, от не вийде мене нажухати, ще хто кого, гляди-гляди мені, нормально все...

-Поговорити. Мені цікаво, які ваші подальші плани.

-Стосовно чого? Діти загралися. Таке трапляється. Хто винен, тепер не розбереш. Ви хочете, аби все було пристойно? Ми поговоримо з Ігорем, він, думаю, погодиться оформити стосунки. Він не відрікається від дитини, він у мене порядний хлопчик...

-Ніхто й не каже, що він відрікається, - Людмила з розпачем відчула. Що мусить захищатися, поборниця очищення організму вправно фехтувала своєю шпагою.

-Тоді давайте домовимося нормально. Ви в претензії? Ігорьок штовхав Оксанку під машину?

Людмила вирішила - краще мовчати. Лише похитала головою.

-О! - Тамара піднесла пальця-сосиску догори. - У нас тут така розмова жіноча пішла, так без образ?

-Звичайно, які вже тепер образи...

-У нас у сім`ї все гаразд. Гармонія сімейна. Ви відчуваєте це, відчуваєте ауру? Я не вірила в таке, але не так давно погодилася посв`ятити квартиру. Все змінилося, вірите? Стіни, в яких живеш, треба так само очищати від скверни, це теж організм. А у вас - навряд, тільки не треба ображатися, злитися і все таке інше...

-Не думаю, що в нас аж так...

-Людо, ви живете без чоловіка. Навіть не без постійного, у вас взагалі нікого нема, ну, хіба не так?

Людмила зітхнула. Мабуть, таки доведеться це вислуховувати.

-Нехай так.

-І невідомо, Людо, що гірше: аби ви, вибачте на слові, ми тут дві жінки, сторонніх нема, водили чи ходили самі, а від доньки цього не сховаєш, чи жити отак, монахінею, і давати доньці привід думати, що чоловік, будь-який, перший-ліпший самець з кабакою, знову вибачте на слові, щось надто постидне, хоча й головне. Те, без чого не обійтися і треба швидше схопити його, будь-якого, триматися за нього і терпіти. Нас, жінок, так виховують: повинен бути Постійний Чоловік.

-Хіба не правильно?

-Абсолютно правильно. Абсолютно нормально. Тільки тут є ньюансик, отакий, - Тамара виставила вперед вказівний і великий пальці-сосиски, наблизила їх один до одного так, аби залишилася малесенька відстань. - Отакий ньюансик є. Постійний Чоловік не повинен бути соломинкою, за яку тримаються, бо так заведено - чоловік, подружжя, діти, дім, родина. З чоловіком треба хотіти жить разом, яким би він не був. Чи таким, як мій Микола, чи подібним до Вовки - слюсаря, під нами живе. П`яний кожен день, жінку лупцює через день, а вона молиться на нього - мій ти хороший, мій ти маленький. Мазохізм? Нормально, значить, саме з таким Вовокою конкретна жінка хоче жити. Постійний чоловік, Людо, - не постійний партнер, хоча не без цього. Ви відаєте себе роботі та доньці, вона це бачить. Ви, пробачте на слові, не гуляєте на всі боки, коли свербить... знаєте, де. Чого ви? Ми жінки, розмова відверта, не так?

-Так, - Людмила приречено кивнула.

-А донька, дивлячись на вас, тримає себе пристойно. Тобто, природа, молодість, гормони - нормально, але ж не з ким попало.

-І то слава Богу.

-Згодна, - господиня дому, мати зразкового сімейства, виглядала задоволеною з себе. - Але ж вона бачить, як ви мучаєтеся. Самотність, нервозність, втома. Жінка ви молода. Ну і, само собою, Оксана ваша мислить традиційно і просто: вона так жити не хоче, їй потрібен чоловік, тим більше - дитина, не годиться в шістнадцять років, невизначені стосунки. Я читала, підлітки болісно переживають отакі моменти.

-До чого ви ведете? - Людмилу почала досить конкретно втомлювати Тамара Григорівна Шумейко.

-Сказати? Оксані навряд чи потрібен Ігор як той, з ким вона буде жити довго і щасливо. Хоча, - знову палець-сосиска націлився в стелю, - я зовсім не проти такої пари. Ви розумна жінка, ну а проблеми - в кого нема? Ви ж тепер знаєте корінь, так би мовити, зла. Напевне, Людо, з вами не так часто говорять відверто, вірно? І доньці, а особливо - вам наш син необхідний як батько дитини. Скільки там у Оксани? Наче зовсім трошки? То може будемо дорослими і вживемо заходів? Розумієте, про що я? Чоловік - юрист, прекрасні знайомства, лікарі, все за наш рахунок... А? Це, звичайно, якщо діти справді не хочуть бути разом. З Ігорьочком ми ще разок поговоримо, серйозно, як із дорослим. В такому разі - дай Боже молодим щастя-здоров`я, многая і благая, в нас є друг - директор плавучого ресторану...

-Не треба, - Людмила перервала словесний потік.

-Чого не треба?

-Плавучого ресторану. Зима в цьому році серйозна, Дніпро замерзло, холодно на воді. Для чого плавучий ресторан, коли він не плаває?

Господиня схилила голову на бік, зацікавлено і одночасно нерозуміюче дивлячись на гостю.

-Нічого взагалі не треба, - Людмила підвелася. - Хіба з сином поговоріть, нормально, по-дорослому.

Більше жінки не сказали одна одній жодного слова. Людмила одягнулася, взулася, відчуваючи на собі погляд Тамари. А Тамара, випустивши дивну гостю і зачинивши двері на два замки, покрутила пальцем біля скроні. Їй не зовсім було ясно, чого приперлася ця баба, і ще більше цікавило, як вона у свої тридцять три - вона, наводячи довідки, дізналася навіть точний вік, маленьке місто Київ, дарма що мільйони живуть, а село селом, такі знайомства перетинаються - здуріти можна! - зберігає таку фігуру, тримає себе нічогенько, а живе сама, без мужика. Вона ж все знає, читала: секс впливає на фігуру, поліпшує психічну рівновагу, позитивно впливає на нервову систему. Спочатку чоловік опирався її несподіваному натиску, потім змирився, так і треба, даремно в розумних книжках писати не будуть... Нещасна баба ця Людка. Дурна і нещасна. От прийшла - не знає, чого хоче. Тю.

Тамара критично погладила себе по боках. Нервова система - чудово, з психікою теж все тьфу-тьфу-тьфу, а от живої ваги чомусь не меншає. Може, треба очищати організм частіше і чоловіка раніше в ліжко заганяти... Старається, бідолаха, знає - для організму корисно. До речі, про організм: чоловічий підгодовується м`ясом, від нього стає сильнішим. Ось в чому біда: Микола їсть недостатньо м`ясного. У холодильнику своєї долі чекав свіжий свинячий биточок, чоловік прийде скоро, Тамара посунула на кухню. Інші проблеми відійшли на задній план, голова її тепер забита оздоровленням чоловічих організмів.

Склади розмістилися на самому дальньому краю базару. Не так давно під них пристосовувалися різнокаліберні халабудки, перероблені з старих кіосків, списаних контейнерів, дехто навіть примудрився мостити тут залізничні вагончики чи кузови від автофургонів, що вже відслужили своє. Таким мотлохом приторговували на різних звалищах, у відстойниках та тупиках. Торгівцям дрібним оптом цього цілком вистачало, але неохайний "шанхай" - журналісти колись писали про "Універсум" багато, коли ще порядку тут не навели, і фотограф увіковічив старі склади, підписавши знимку "український шанхай" - не так давно знесли. До речі, теж не обійшлося без уваги всюдисущої преси. Вже більше року тут стояли стандартні та зовні охайні компактні пронумеровані павільйони, оренда для постійних торгівців коштувала відносно дешево, бо вони охоронялися разом з територією ринку, начальник охорони навіть встановив тут спеціальний пост.

Смикнувши за ручку залізні двері з написом "ВЕКТОР. Ваша апаратура з наших складів. Ціни оптові", Карась переконався, що вони зачинені з середини, і грюкнув кулаком по залізу. Почулося шарудіння, клацнув замок і з напівпрочинених дверей висунулася голова.

-Кому тут... О, какіє люді в Галівудє!

-Від кого ховаєшся, Самба? Від мене? Дай зайду, базар є.

Рибалка потягнув на себе двері і зайшов до невеличкого приміщення, заставленого коробками по самісіньку стелю. Тут існувала якась своя система, вникати в неї Олегові не хотілося й не було потреби. До Юрчика Бразова, котрий відгукався на прізвисько Самба - погоняло прилипло на одній пьянці, Бразов у кабаку кидав гроші музикантам і вимагав заграти для нього самбу, кричав - це такий танок бразильський, хочу танцювати і все, йому заграли ламбаду, він дригнув кілька разів ногами і впав, забив потилицю, гуля потім тиждень боліла, - Карась прийшов не для ревізії. Освітлювала склад самотня лампочка на дроті, обігрівачі підтримували кімнатну температуру. Двоє робітників саме завзято переставляли частину коробок під стіну, побачивши начальника охорони, припинили роботу.

-Хай твої орли погуляють, - Олег спокійно вмостився розгойданий стіл, на якому стояли телефонний апарат і калькулятор, лежали якісь папери та бланки накладних, списані та чисті. Самба кивнув своїм людям головою, вони слухняно вийшли на мороз, зіткнувшись у дверях з двома Олеговими бійцями. Вони закрили двері ззовні, лишивши босса і Самбу сам на сам.

-Присядь, - Олег кивнув Самбі на клишоногий ослінчик.

-Щось не так? - Юрчик не чекав від пізнього візиту Карася нічого для себе втішного.

-Значить, я тебе запитаю, а ти відповіси. Аби діалог наш не затягнувся і вийшов максимально предметним, скажу ось що: інформація, по яку я до тебе прийшов, мною вже перевірена, тому відповіді типу "не я", "не був", "не знаю" або "я тоді срати вибігав, котлетою травонувся" не проканають.

-А що таке?

-Ні, Самбочко, мені цікаво знати, чи ти мене зрозумів. Бо потім всякі непонятки виникнуть, для чого? Зрозумів?

-Ну... типу того.

-Ти зі мною, Самбочко, не грайся в піонера-героя на допиті в гестапо, бо я тобі гестапо можу прямо тут влаштувати, разом з концтабором і крематорієм. Ти все зрозумів?

-А що... Все, все, все! - Юрчик інтенсивно закивав головою.

-Гут, як кажуть офіцери гестапо. Позавчора тобі підігнали телевізор "Соньку", відуху тієї ж фірми-виробника і компьютер, майже нульовий. Системний блок, монітор і клавіатура з мишкою. Компьютер ти не взяв, бо ти ними не торгуєш. От аби ти його взяв, Самба, ми б з тобою не говорили на цю тему. В усякому разі - сьогодні і зараз, - Олег хотів додати, що не певен, вдалося б йому взагалі вирахувати потрібного баригу так точно і швидко, аби Юрчик торгував компьютерами і не відмовив би продавцям, але вирішив - для Самби це абсолютно зайва інформація. - Все інше брав. Правильно?

Самба закліпав очима і завозив задницею по ослону. До розмови з самим Карасем він готовий не був, навіть уявити собі не міг, що вона колись відбудеться і що начальник охорони величезного базару зацікавиться нещасними телеками-відиками. Колишній мент, від цвітних нормальним бізнесменам ще більші неприємності.

-Було?

-Е-е-е...

-Ми ж домовлялися не бекати, Самба. Було чи ні?

-Було, було, - видихнув барига.

-Бач, бач, як здорово і приємно, коли говориш правду. Тепер скажи таке: я тебе чіпав хоча б раз і брав колись за сраку тільки через те, що час від часу ти оформляєш на своєму "Векторі" крадену апаратуру?

-Ну... Пару разів...

-То було за діло, і ти, падлюка, тоді з цим погодився.

-А, ну раз так, то ні, не чіплявся.

-Молодець, чесний. А тепер будь чесним до кінця і скажи мені те, чого я не знаю. Хто тобі приніс обидвох "соньок"? Це постійні клієнти, випадкові? Ну, не зовсім випадкові, ясне діло, будь-хто не принесе тобі поцуплене, тільки з рекомендацією. Якщо знайомі - відколи ти їх знаєш і чи знаю їх я. Все, що мені треба від тебе. Бачиш, дуже просто.

Дивно, але відвертого переляку в очах Самби Рибалка не прочитав. Він вагався, нервував, та аж ніяк не боявся Карася. Олег розумів, у чому справа, постійно стикався з таким ставленням: ті, хто мав справу з відвертим криміналом, часто не вважали за потрібне давати цвітному ментярі серйозну інформацію без зайвої потреби та вигоди для себе. В даному випадку розпускати язика не входило до особистих інтересів Самби.

-Я не хочу образити тебе, але одне запитання можна?

-Вважай, що я образився. Раз ти про це попереджаєш.

-Нехай так. Мені цікаво: чи можу я не відповідати і чим такий розклад може мені загрожувати.

-Дуже просто. Вилетиш звідси, моєї влади для цього цілком досить.

-Западло, але нехай так буде. Знайду інше місце. Чи ти зараз скажеш, що почнеш капати на мене ментам? Тут тобі не вигідно, а за межами твоєї території взагалі обломаєшся.

-Ага, - Рибалка зробив півкроку вперед і тепер навис над сидячим співбесідником. - У теорії все правильно звучить. Тільки відколи ти, Самбочко, бикувати тут почав? Ясно, не збираюся я на тебе ментам стукати. Я тебе сам стукну, віриш чи ні? Може, потім за таке чмо, як ти, хтось з серйозних людей підпишеться. А зараз я тобі щось зламаю. Руку, наприклад. Чи ногу. Чи просто яйця відкручу.

Говорив він спокійно, монотонно, не робив різких рухів, але насувався на сидячого впевнено та повільно, Самба завовтузився на ослоні, відхиляючись, нарешті втратив рівновагу і завалився разом з хисткою табуреткою на брудну бетонну підлогу. Скориставшись моментом, Олег спритно наступив правою ногою на ліву руку упертого співрозмовника, надавив.

-Чого ти, чого ти! - Самба засмикав рукою, намагаючись вивільнитися.

-Нічого. Який же це страшний бабай притяг тобі нещасний беушний телек, що ти його так боїшся, аж рук, ніг та яєць не шкода... Прикидаю собі...

-Від Дизеля пацани приходили! - здався Самба. - Відчепися тепер! Ти ж знаєш, кого він тримає біля себе. Відморозки кончені, бєспрєдельщики довбані! Ясно тепер?

-Тю-у-у, - блазнювато-глузливо протягнув Рибалка, зсовуючи підошву свого черевика з руки так, аби навмисне хоч трохи подерти шкіру, поки що Самба мусить відчувати бодай легенький біль. - Знайшов кого боятися. Хіба новий закон є - Дизеля боятися?

-Кажу ж тобі - в сраці я мав того Дизеля! Але ж він придурками командує...

-Не він один командує придурками на цьому світі. Товар вже скинув?

-Відик у той же день пішов, а ящик - оно, - Самба кивнув у бік заставленого фірмовими коробками кута. - Відуху забрали так, студенти якісь забрели, молодята, їм один хер - бе-у, шме-у, аби фуричив. А телек по фірмі оформимо, буде він у нас на бумажках нульовим, бомжі осьо притягнули пенопласту та клейонки, біля смітників фірмових салонів пасуться. Запаяємо, запакуємо, знаєш, ляля вийде, - нового нічого Самба не казав, молов язиком, аби заспокоїтися.

-Добре, ляля... Хочеш сам лялею лишитися, аби тебе в целофан не запакували - про нашу ділову зустріч ти... що зробиш?

-Мовчу, начальнику, - вишкірився Самба. - Ти ж в курсі, що охороняти мене повинен? Гроші ж заплачено.

-Тоді живи на своєму складі. Спи на коробках, можеш баб сюди водити. За територією ринку я тебе, Самбочко, охороняти не наймався.

Крутнувшись на підборі, Рибалка штовхнув ногою двері і вийшов, залишивши власника складу з думками про те, чи належним чином він себе повів під час несподіваного і малоприємного візиту Карася. Самому Олегові, між іншим, теж додалося інформації для роздумів.

Чому раптом саме Вовка Дизель причетний до цієї справи? З одного боку, дещо стає на свої місця, принаймні можна зрозуміти причину погрому в квартирі. Та завжди є й інший бік. Дизеля Олег Рибалка знав особисто не один рік. Його репутація в кримінальному світі насторожувала колишнього опера саме в зв`язку з справою, якою він мимоволі займався.

Краще так: у яку несподівано виявився втягнутим.

Голова ще паморочилася, та Оксана таки вирішила встати. Без потреби лікар заборонив їй ходити, ще не час, хоча вже скоро навіть почне примушувати до прогулянок. Але розмовляти з Ігорем в палаті не хотілося. Вони вийшли на сходовий майданчик, йти довелося через весь коридор, і лише на півдорозі Ігор схаменувся - вийшло дуже добре, картинно і демонстративно, вочевидь зразковий учень відвідував не лише спортзал, а шкільний драмгурток, не тепер, давно, класі в шостому, коли Оксана ще не знала його, - підхопив дівчину під руку, підтримуючи, аби не впала. Повз них пройшла медсестра, трохи старша за маму, в її очах Оксана вловила схвальну реакцію на таку увагу з боку юного мужчини, адже не дочекаєшся тепер від них: місця в метро не дадуть, від маршрутки відштовхнуть, у тролейбусі обматюкають, а самі по під`їздах курять всяку гидоту, потім возися з ними... А тут бач - за руку хвору подругу тримає, от гарний синочок, радість батькам, дай Бог йому жінку хорошу...

Причинивши за собою засклені двері, - на склі параболою вигиналася геометрично бездоганна тріщина, - Оксана сперлася на стінку. Ігор став навпроти, але тримав припустиму дистанцію. Дівчині здалося - він боїться наблизитися до неї на відстань простягнутої руки.

-Ти тут як?

-Аж бачиш - курорт. Нічого, дякую, лікують.

-Новий рік де зустрічаєш?

-Чесно? - Оксана скривила кутики губ у посмішці. - Поки не придумала. Або в "Голлівуді", або в "Барикаді", або навіть в "Бінго".

-Ти це серйозно?

-А ти серйозно питаєш? Хіба не ясно, де я в своєму стані здатна зустрічати рік дві тисячі другий? - вона не стрималася, викрикнула, відразу нагадав про себе тупий головний біль, Оксана торкнулася скроні, примружила очі. Але загальний стан її був порівняно кращим, біль раптово прийшов і швидко відпустив.

-Ну... тобі теє, нізя хвилюватися... Бач, як воно... І взагалі, ти ж сама винна.

-Без тебе знаю, - огризнулася Оксана. - Ще один тут прийшов соромити. Батюшку ще приведіть. Хай проповідь про гріхи прочитає.

-Чийого батюшку?

-Твойого! - передражнила дівчина. - Батюшку, священника.

-Ага..., - Ігор переварив сказане. - Я взагалі так, провідати. І взагалі... Наче ж не чужі...

-Тобі хто сказав, що не чужі?

-А хіба...

-Хіба, хіба... Краще про себе розкажи, бо мої успіхи видно. Як там рекорди? Всі вже побив?

-Змагання після нового року, - Ігор заговорив охоче, пожвавився. - Після канікул буде зимовий кубок міста з важкої атлетики серед юнаків. Коли пощастить - піду на кубок Київської області. Мені сказали так, - він чомусь стишив голос, - Коли завоюю кубок області, почнуть готувати на кубок України. Серед юнаків, звичайно. І раз так, то спеціальне отношеніє напишуть, аби випускні іспити приймати по полегшеній та скороченій програмі. Коли ця муля пройшла, наші всі почали очко рвати. Така лафа, ти що!

-Ні, я нічого. Бач, тобі точно не до мене. А в нас же дитина, ти таку мулю продупляв?

-Ага..., - Ігор затнувся, сховав очі. - Я ж і через це теж прийшов. Поговорити, коротше.

Оксана дивилася зараз не себе з боку зовсім іншими очима і дивувалася сама на себе. Треба було кинутися під машину, торохнутися головою і зламати заодно ребра, аби до неї дійшло, з ким вона зв`язалася і кого сприйняла настільки серйозно, що не вжила жодних заходів стосовно безпечного сексу і завагітніла. Свідомо, між іншим. Або сліпа, або дурна.

Швидше за все, одне і друге.

-Кажи, кажи. Слухаю тебе.

-Я запитував... Не так: говорив з мамою... Нє, мама зі мною... Блін, була з мамою розмова... бесіда... Я не розбираюся на всіх таких ділах бабських... жіночих... Чорт! Штангу легше піднімати, аніж про всяке таке говорити!

-Нічого страшного. До чого ви домовилися на великий сімейній нараді?

-Ти не смійся, Ксюхо, не смійся. Не бачу нічого аж такого веселого. Делікатна ситуація, зовсім не комедійна.

-Ти про яку ситуацію, Ігорьок?

-Про нашу з тобою, - він зітхнув. - Одним словом, мама знає лікаря. Дуже хорошого спеціаліста, батькові він зобов`язаний, тому все робитиме сам, у будь-який зручний для нас час і за мізерну як для такого фахівця платню. Отак.

-Робитиме - що?

-Аборт. Мама казала - зовсім не пізно, термін маленький. Тобі нічого не станеться. Все одно, ніби чиряк виріжуть чи там бородавку.

-Отак навіть? - здавалося, нічого більш огидного за своє коротке життя Оксана Сошенко не чула і не почує. - Твоя дитина - чиряк чи там бородавка?

-Скажімо, ніякої дитини поки нема. Я у довіднику читав, там зараз таке...

-А не пішов би ти, - у Оксани не вистачало поки що сил послати його голосно і далеко. - Іди, готуйся до спартакіади, завойовуй кубки. Не заважатиму я тобі, а про дитину ніколи не почуєш і не побачиш її ніколи, обіцяю тобі, можу кровью розписку написати.

-Ти чого?

-Нічого! Не треба ніяких спеціалістів з їхніми абортами в зручний для мене час. Я хочу дитини, і я забуду, від кого вона. Такий варіант влаштовує?

-Не знаю, - Ігор пошкріб шию.

-От і давай, вали, порадься з мамою. Тільки не приходь до мене більше, в тебе і без того час розписаний. Добро?

Несподівано навіть для себе вона чмокнула його, отетерілого від подібного жесту, в щоку і почовгала назад у палату.

Вночі Оксана обережно помацала живіт. Цікаво, що там зараз відбувається і коли діти починають реально давати про себе знати? Її ж мусить нудити, чого ще жодних симптомів? Всіх вагітних жінок мучає токсикоз... Чи не всіх? Рука обережно погладила живіт під футболкою. Хто там у неї, пацан чи дівчинка? Вона традиційно, по-жіночому, хоче дівчинку. Назве її Олею чи Настею. А по-батькові як? Ой, аби лиш того геморою... Знайдеться нормальне по-батькові, нема чого перейматися. Звичайно, може вийти хлопчик. Теж нічого. Буде Максимко або Павлик.

Оксана не могла пояснити своїх відчуттів інакше, як закладеним саме в її природу бажання якнайшвидше мати власну дитину.

Перед стрілкою з Вовою Дизелем Алки Різник Олегові тільки не вистачало!

Він, коли чесно, не думав так скоро її побачити. Навіть більше того - сподівався не перетинатися з цією сучкою взагалі. Вона не влаштувала звичних розборок наступного дня, і, маючи певну уяву про її зміючу натуру, Рибалка міг би запідозрити недобре. Алла Миколаївна не з тих, хто швидко заспокоюється і приймає ситуацію, що склалася, за належне. Та в нього самого вистачало проблем і наступного дня після сварки з мордобоєм, і потім, він навіть подумки тішився: ще з її боку клопоту бракувало, хоч спокійно, мабуть, все зрозуміла і не рипається. І нате вам, здрасьтє!

-О, а ось як раз начальник служби безпеки мій... тобто, наш. Заходь, Павловичу, знайомся.

Рибалка відразу забув, по якій саме справі зайшов до директорського офісу. Перше, на що мимоволі звернув увагу - синців на її обличчі не було. Або зійшли, або густо замазані. За тиждень в принципі могли і зійти, та косметики вона таки витратила трохи більше, ніж звичайно, тут уже Олег знав звички своєї колишньої коханки. Дублянка недбало кинута на диван, сама гостя розташувалася навпроти господаря кабінету на доволі зручному стільці, Рибалка сам любив сидіти на ньому під час різних виробничих нарад і просто коли вони час від часу киряли з шефом тут, у офісі. Для ділового, - інакше Олег поки що не уявляв собі, - візиту Алка постаралася. Незважаючи на мороз, доволі відкрита блузка, спідниця з краями ледь вище пухких колін, та досвідченому чоловікові і цього досить, особливо коли одна нога закинута за іншу і край спідниці нехай ще трохи, але піднімається. Жакет з "Шаленої моди", між іншим, випросила в Олега в якості подарунка чомусь на Покрову, йому не було шкода, просто не любив, коли баба канючить: "А-а я-а о-оце-е хо-очу-у!" і в такому ж дусі. Виглядала свіжо і, чорт забирай, таки звабливо. Точно - не дівчисько, яке тицяє всім під носа колінки й цицьки, усім своїм виглядом даючи зрозуміти "бігом-бігом-бігом, я вже доросла дівчинка", а справжня зріла та досвідчена левиця, в міру цинічна, мужики саме на таких і ведуться. Можна не добирати виразів і відразу з`ясувати, що, де, коли і як між ними відбудеться і чим усе мусить скінчитися.

Ось тільки чого вона приперлася сюди?

-А ми трохи знайомі. Олег... Петрович, здається? - посмішка аж надто щира, але очі теж сміялися, правда, глузливо.

-Павлович, - виправив Рибалка.

-Коли це ви встигли? - шеф глипнув на підлеглого зацікавлено.

-Світ такий тісний, Денисе Вікторовичу, - Алла картинно закотила очі. - Може, якось і розповім, досить цікаве було знайомство.

-Преса до нас, - шеф кивнув на гостю. - Готується велика стаття про ринки як пострадянський економічний феномен. Ось, вводжу в курс.

-Ви тільки про "Універсум" пишете? - Олег не посміхався.

-Чому? Це буде порівняльний аналіз.

-І куди це піде?

-"Бізнес", "Український комерсант", "Ринковий вісник", "Ваш партнер". Куди раніше візьмуть, замовлення є, я ж просто так не витрачала б часу.

-Ясне діло. Значить, ви зайняті? - питання стосувалося шефа.

-Щось серйозне?

-Коли рівняти з увагою преси - не дуже. Мабуть, таки не дуже, не проблемне - з голови вилетіло, - Олег легенько стукнув пучками пальців себе по скроні.

-Ясно, перед гарною жінкою про всі проблеми забуваєш, на всі проблеми забиваєш, вибачте, Аллочко, за каламбур.

-Та ну, хто ж на поручика Ржевського ображається! - мило хіхікнула жінка.

-Зайду пізніше.

За дверима Рибалка стиснув правицю в кулак і стукнув нею по розчепленій лівій долоні. Трошки знайомі.. Цікаво тобі було, курвего... Звичайно, просто так, для чергової газетної статті, вона б сюди не прийшла і не розігрувала б тут перед ним телятко. Розуміючи, що готовий робити дурниці, саме на це Алка своїм візитом його і провокує, Олег усе ж таки запланував собі найближчим часом перетнутися з нею і з`ясувати, якого хріна їй тут треба.

-Яка честь. Сам Карась мене шукає. Коли дізнався - всі справи похерив.

Вовка Дизель прийшов на стрілку із запізненням на п`ять хвилин. Зустрічалися вони в тихому кафе "У Графа", де майже ніколи не бувало багато народу і призначалося воно саме для подібних зустрічей. Тримав його колишній бандит на прізвисько Граф, ціни тут стояли такі, що звичайний перехожий, проходячи повз стильну вивіску, не заверне випити кави. А коли й заверне, по пошукає більш дешевої. Граф, відбувши дві ходки, відійшов від справ і братва підтримала його ініціативу фінансово, нейтральне місце для перетирання різних тем потрібне було багатьом. Кафешка цілком відповідала своїм грошово - відмивочним функціям, і, крім усього, жодні із стрілок не обумовлювалася наперед з Графом, для вирішення більш глобальних проблем знаходилися інші, менш примітні та відомі місця. Домовитися тут про зустріч між собою міг бідь-хто, будь-коли, і можна бути впевненим - місце непомітно для сторонніх охороняється і в разі незапланованої появи небажаних відвідувачів на кшталт настирливих і надто розумних ментів буде негайно попереджено.

Рибалка пив каву, Карась швиденько замовив собі пиво, роззирнувся довкола. В дальньому кутку про щось тихо розмовляли троє солідно вдягнених молодиків, біля стійки цмулив пиво і дивився кліпи по телевізору, підвішеному під стелею, молоденький пацан у розхристаній шкірянці.

-Твої тут ніде не крутяться? - Дизель зробив великий ковток пива, взяв жменьку горішків з тарілочки і сипонув їх до рота.

-Чого це тебе так цікавить? Не довіряєш?

-Ну, ні з того ні з сього Карась забиває стрілку.

-Що ж тут такого?

Вовка Дизель у свої сорок два так і залишився Вовкою Дизелем, не залежно від кількості ходок і виставлених ним хат. Квартирний злодій, отримав перший строк у двадцять шість, а потім ще припаяли за спробу втечі, абсолютно дурну, погано підготовану, Дизель буквально поліз по нахалці, за що, крім додаткового строку, дістав по нирках від завзятих охоронців. Вовка Дизель не стільки рвався на волю, скільки прагнув у такий спосіб підняти власний авторитет. Не вийшло, він аж ніяк не тягнув на серйозного лідера, навіть по справі проходив як співучасник, один з чотирьох. Дизель не народився бути першим і поводив себе, як коротун, якому дуже хочеться вирости і для цього, прив`язавши до ніг гантелі, він висить на турніку або носить взуття на грубій підошві. Дизель готовий був на будь-яку підлість та дурість, аби його визнали крутішим за яйця.

Це була дуже небезпечна риса. Вона з часом розвинула в Дизелі декларативну безпринципність. Рибалка часто стикався з такими людьми, саме вони виявлялися на ділі найбільш підступними та жорстокими злочинцями. Варто було лиш натякнути Вовці Дизелю на його значимість в цьому світі, на тупаків та дебілів, які не бачать в ньому потенційного лідера, його можна підписувати на будь-яку справу. Крім мокрої, звичайно, Дизель поки що намагався дотримуватися дещо призабутого кодексу злодія і демонстративно уникати мокрухи. Хоча Рибалка начуваний про кілька випадків, коли Дизелю вдалося спровокувати криваві драми. Цим Вовка теж, до речі, пишався, але потай, хіба перед своїми відморозками.

-Будемо про справи базарити?

-У нас, здається, справ нема, - Дизель знову ковтнув пива.

-Це тобі поки що так здається. До мене дійшло, що твої козли образили хорошу людину.

-Хто такий? - "козлів" Дизель пропустив повз вуха, про ієрархічний статус, суспільну значимість та розумові здібності своїх теперішніх підопічних він сам був не надто високої думки. Інакші йому просто не були потрібні. Інакшими він не зміг би керувати.

-Хату Влада Новикова виставили. Не треба було цього робити.

-Ти ж грамотна людина, Карась. Ну не гребуть мене паспортні дані тих, кого я виставляю.

-Однокімнатна на Харківській. Господаря покалічили, в хаті хіба у сортирі нічого не потрощили. Не вмикай дурня, Дизелю, все ти прекрасно вдупляєш.

Вираз обличчя Вовки Дизеля Олегові не сподобався. Нічого особливого, просто з лиця зникла напруга. Почувши, що саме цікавить Карася, Вовка помітно заспокоївся.

-Яким ти тут боком?

-Де "тут"?

-Коли хочеш, ми такі справді можемо поговорити про хату на Харківській. За однієї умови, - Дизель націлив на Олега вказівного пальця, мов дуло пістолета. - Як давно і чому тебе цікавить саме це лайно, а не щось інше.

-Тебе, брателло, хвилювати подібні дрібниці не повинні. Часу мало, а я так розумію, ми починаємо казку про білого бичка. Знаєш таку?

-До чого тут бички?

-Бички - не ті, про кого ти подумав. Не двоногі дебіли з кастетами в кишенях. Звичайна собі дрібна рогата худоба. Яловичина. Таке собі телятко дурне, біле. З чорними плямами по боках.

Дизель надто впевнений у собі. Олегові підозри підтверджувалися: настільки все нечисто і непросто, що Вовка вважає за потрібне поводитися нахабно. Скажемо так - не зовсім відповідно до власного статусу.

-Ну і при чому яловичина?

-Не знаєш казки про білого бичка?

-Не знаю, - відповідь прозвучала чесно.

-Бач, ти не знаєш - і я не знаю. Знаєш казку про білого бичка? Не знаєш? Ти не знаєш, і я не знаю, а знаєш казку про білого бичка?

-Херня якась...

-Бач, дійшло. Так і ми з тобою будемо. Твої люди хату ставили? Яку хату? На Харківській! А-а, на Харківській..., - ймовірний діалог Рибалка зображував у ролях, старався з усієї сили. - Так твої пацани хату ставили? Яку, кажеш, хату? На Харківській...

-Ну, хоре вже кривлятися. Наче солідні люди...

-Так от, щоб не кривлятися і не починати казочок на зразок тієї, про яку я нагадав, давай тепер усі моменти з`ясуємо. Людину ви образили, порядну і потрібну. Збитки покривати доведеться.

-Кому повертати збитки? Тобі?

-Терпилі, Дизелю, терпилі. Повертаєш штуку - і жодних до тебе претензій. Вибач, речі йому не потрібні. Та й сума смішна... Я собі думаю, не надто сильно ти піднявся. Телевізор за сто вісімдесят скинули, відак за півтори сотні. Скільки вторгували за компьютер, не знаю, та навряд чи більш як триста п`ятдесят. І так, різні дрібнички. Це я закруглив, бо ще моральна шкода вимальовується. Чого витріщився? Власне, заради моральної шкоди ми з тобою тут і базари тремо.

Дизель відсунув кухоль з пивом мало не на край столу, присунувся до Рибалки.

-Ти точно не при ділах, Карасику. Навіть коли товаришем капітаном був, справи подібні не для твого розуму робилися. Дивися, аби самому собі фізичної шкоди не нажити.

Ще трохи - і розвалиться, до самої задниці. Почне хвалитися, наводити факти своєї значимості та важливості. Олег у думках привітав себе за вірно обрану тактику розмови.

-Невже так страшно?

-Я тебе поважаю, хоч ти мент колишній. Не кожен, хто з ментовки йде, нормальним мужиком лишається. Тебе я завжди людиною вважав. І скажу, коли хочеш: не лізь, тримайся подалі, здоровішим будеш. Думаєш, заради смердючих семи сотень ми на це підписалися?

-Твої орли і за меншу суму працюватимуть, аби з бабки на руки швидше отримати.

-Не про них зараз йдеться, дурило картонне. Отам, - Дизель підняв вказівного пальця догори, - потрібно було, аби чувака твого виставили по повній програмі. Язикатий дуже і грамотний. Лізе не в свої справи, ось йому і дали просратися, хто він у цьому світі і скільки коштує.

-Іншими словами, тебе навели на квартиру Новикова люди, котрі спати спокійно не зможуть, поки Влад спокійно спить?

-Щось у такому дусі. Сказали, зовсім чувак нюх і страх загубив. Ось мої пацанчики і допомогли йому, нагадали, що спокійно спати може тільки той, хто добре поводиться. Чим він завинив, перед ким - мене, сам розумієш, гребло дуже мало. Солідні люди до мене звернулися, і з тобою я про такі речі триндю, аби сам не наривався. Так що фінансові претензії не до мене.

На денці Олегової чашки лишилася сама кавова гуща. Рибалка взяв її за вушко, окрутив у руці, поставив на стіл, кілька разів прокрутив її пальцями проти годинникової стрілки.

-Справді солідні люди?

-А то!

-Тоді не бійся і скажи, хто. Раз вони такі круті, що в якості помсти легко замовляють нагле пограбування квартири кривдника, їм точно нема чого боятися. І не поменшає, якщо про них буде знати такий собі колишній мент. Та й тобі заодно нема чого тремтіти, он який дах солідний. Почали вже відверто - то шпар до кінця.

-Ти з них хочеш бабки збити? Тебе цей терпило очкастий найняв?

Тепер Олег нахилився через стіл, їхні обличчя опинилися майже впритул.

-Мені платять зарплату. Найматися, тим більше - на ліві халтурки, звички не маю. І якщо ти підкажеш, де твоїх крутих знайомих шукати, відчеплюся.

-А що, можливий якійсь інакший варіант?

-На раз. Думаю, швидше за все так і вийде у нас із тобою. Просто зараз ми вивеземо тебе з міста.

-І багато вас?

Він не помітив умовного сигналу, поданого Рибалкою. Один з трійці за кутнім столиком уже підходив до них, крутячи між пальцями сигарету.

-Прикурити буде? - і, не чекаючи, поки піднесуть вогню, нахилився до Дизеля. Мить - і тупорилий пістолет ткнувся йому в бік.

-Закрий рота і дай людині прикурити. Не тішся, Гошик у нас лівак, правою нормально хіба цигарку тримає, або при потребі в морду лупить.

Вовка Дизель клацнув запальничкою, Гошик прикурив, затягнувся, але йти на своє місце не поспішай.

-Кажу ж - часу зовсім немає. Ми виведемо тебе звідси, ти підеш, нікуди не дінешся, вихід і вулицю контролюють мої люди. Влаштуєш заваруху, прострелимо ногу просто тут, все одно поїдеш з нами, тільки калікою незалежно від результатів наших переговорів лишишся.

-Суко, ми ж домовлялися - стрєлу б`ємо без охорони.

-Не сучся, дослухай. Коли твої відморозки без гепання людини чимосьпо кумполу зовсім не можуть, чому я з такими падлюками, як ти, мушу про щось домовлятися і слово тримати? Хочеш на розборку викликати? Давай, я подивлюся, хто тебе послухає і хто візьметься такі справи залагоджувати. Ще одна неприємна новина для тебе: як до розборок дійде, братва таки визнає мою правоту. Хоча б через те, що ти, Дизель, чмом живеш і чмом помреш. А я, нехай мент колишній, закони ваші краще за тебе знаю. І вже коли розборок таки не уникнути, я до них підготуюся. Точно буду знати, хто ж це тебе так круто підписав на реальний блудняк і на кого ти сучиш, як... Чорт, навіть слів для порівняння не знаходжу.

Знов непомітний для стороннього ока сигнал - і мовчазний хлопець з пістолетом неквапом повернуся до гурту за свій столик, голосно подякувавши.

-А на закінчення нашої дружньої бесіди скажу так. Я вмію шукати, можеш вірити на слово. Вирахую, перед ким ти хвостом махаєш аж так, що законів не боїшся. Інформації в мене досить, це так здається, що ворогів у Влада Новикова багато. Не з сусідами посварився і не від коханки пішов, тут чимось серйозним смердить. Піде в мене на встановлення потрібних осіб два дні, - Рибалка оказав Дизелю два розчеплених пальці. - Не буде не цей час штуки, вважай, хана тобі. Я вже знаю, куди і кому інформацію злити, аби тебе ще до Нового року в змерзлу землю закопали. А то - поїхали з нами, чи двох днів вистачить? Подумати хочеш? До речі, вирішуєш питання компенсації - ми з тобою стрілок не забивали і жодних спільних тем не перетирали, бо у нас з тобою, Дизель, спільних тем бути не може. Хоч з цим ти згоден?

Рибалка боявся недооцінити Вовку Дизеля, але в одному був упевнений на всі сто: сам себе Дизель не переоцінює і цілком свідомий, що легіону заступників йому не зібрати. Оточив себе наркошами-бєспрєдєльщиками, від них один гармидер, тепер курс інший у братви, тихо та спокійно себе поводити треба, вибрики відморозків, яких Дизель гордо іменував своєю конторою, давненько дратували серйозних людей. Навіть ті, на чиє покровительство він так розраховує і кого він, Олег Рибалка, кров з носа встановить, бо мусить, самому цікаво, навряд чи звернулися за подібною послугою до когось іншого. Це вже говорить про певні володіння кримінальною ситуацією як в районі, так і в цілому Києві за великим рахунком.

Справді, справа гнила, мало кого з серйозних бандитів вдалося б використати практично в темну, завіграшки втравити в завідомий блудняк. Попав ти, Вовка Дизель, ох попав...

-Може, ще пива хочеш? Чи поїдемо на машинці кататися?

Олег Рибалка не любив таких, як Дизель. Вовка це знав, тож не мав сумнівів - кожну свою погрозу Карась виконає. Просто з почуття особистої неприязні. Було над чим поламати голову.

-Давай по пиву. Можна ж домовитися, чого ти відразу в бутилку лізеш...

Вовка мусив таки визнати - грамотно розколов його ментяра поганий. Не просто розколов - фактично завербував. Дотиснути трохи за інших обставин, і став би Вовка Дизель позаштатним таємним співробітником міліції. Ходила за Рибалкою-Карасем слава справного вербувальника в часи його роботи в розшуку.

Хоча новий знайомий, безпосередній начальник Рибалки, директор страшно сказати - самого "Універсуму", якого Алла вирішила після першої спільно проведеної ночі обізвати Дені, чи навіть Деніком, і запросив її до ресторану, жіночий досвід підказував - вона тут зайва. Елегантний брюнет, котрий уже чекав за столиком у затишному куточку малої зали "Кавказького смаку", спочатку ковзнув по ній здивованим, потім - незадоволеним, і аж тоді - оцінюючим, звичним для неї липкуватим чоловічим поглядом. Вбралася вона без зайвого шику, бо "Кавказький смак" теж не елітний заклад, звичайнісінька тиха харчевня, куди приходять, аби сховатися подалі від людського ока і водночас не шукати спокою та затишку в гадюшнику середнього штибу на зразок "Континенту", де в дверях стоїть негр у лівреї, а залом сновигають театрально вбрані мулати-офіціанти, і де ознакою смаку вважається, коли замовляєш чорнопикому борщ з пампушками, вареники м`ясом, засмажені підчеревиною, "Українську з перцем" й узвар, а мулат усе це приносить на розцяцькованій таці, потім старанно бажає каліченою українською: "Смачнога!" Правда, краще пригоститися шашличком, долма, справжнім сиром сулугуні, лавашем, фірмовим гостреньким кавказьким салатиком у спокійній обстановці кавказької харчевні, де ніхто на тебе не дивиться, не горлає дурна музика, головне - не зустрінеш знайомих, для яких швендяти по різним понтовитим "континентам" за щастя. Один час Аллочка працювала ресторанним критиком, тож знала не просто усі основні ресторації столиці, а й постійну клієнтуру. Поки що рано виходити в люди з директором базару "Універсум".

А їй таки вдалося подолати його бастіони. Поки що вони на "ви", але культпохід до харчевні - традиційний крок для продовження знайомства, який передбачає перехід на брудершафт, бородаті анекдоти, компліменти, проводи до додому, заразом - артпідготовку щодо можливості продовжити розмову в більш інтимній домашній атмосфері за чашечкою кави з краплею коньячку. Алла вирішила не морочити Дені - про себе вона вже так його звала, - надто довго, але й не дозволити через три години після брудершафту лізти собі в труси. Це станеться, десь за другим разом. Поки - напівдорослий поцілунок, дитинне "добраніч". Стане коханкою Дениса Савицького. Знатиме заодно про все, чим живе та займається його загадковий начальник охорони, такий собі серйозний бука... Нехай Карась спробує позбутися її товариства тепер, тим піднести не подругу шефа руку. А вона вже знайде спосіб підловити його на чомусь. Хоча б так: вивести Рибалку з себе, нехай у присутності начальства на неї визвіриться, раз, другий, далі Савицький почне дивитися на Олежку вороже, їй лишиться підкидати дровенят у вогонь недовіри.

Спробує посварити його з начальством. Не вийде - все одно Карась постійно бачитиме її, смерть свою, перед очима. Там щось придумається.

-Знайомтеся, молодьож, - Савицький потиснув брюнетові руку. - Це - Алла, наша українська преса. Бач, ростемо у власних очах. Це - Сергій Сергійович, мій діловий партнер.

Брюнет чемно торкнувся вустами простягнутої руки, відсунув стілець.

-Прошу.

-Ой, вибачте! - Алла, випереджаючи події, картинно закотила очі. - У вас тут чоловіча розмова. Гріх вам, Денисе Вікторовичу, гріх. Тут же два прибори...

Справді, столика замовлено та сервировано на дві персони.

-По-перше, - зовсім не знітився Савицький, - замовити ще один прибор не проблема взагалі. По-друге, я не винен, що запросив нині на вечерю свого приятеля і свою нову чарівну приятельку. Не бачу нічого поганого. Мені просто захотілося. Аби ви познайомилися і час провели разом.

-Як на директора базару ви надто ексцентричний.

-Мій кум тримає авторинок у Рівному. Аби не вчащала податкова, він тримає у офісі живого удава. Люблю тварин, каже. Секретарка спочатку мліла, потім нічо, звикла. За додаткову сотню баксів до платні можна і до крокодила звикнути, - усе це Савицький переповів скоромовкою, дивлячись Аллі просто у вічі. - Оце, розумієте, ексцентрика.

-Податкова ходить? - делікатно поцікавилася жінка.

-Мусить, робота така. Але швидко йде, жодних претензій.

-Гм..., - Алла знітилася, але мусила хоч якось себе повести, тому підвелася. - Думаю, чоловіки пробачать, якщо я піду попудрити носика.

Приятелі синхронно кивнули, вона повернулася і поквапилася в бік туалету, розминувшись по дорозі з офіціантом у національному кавказькому вбранні, який ніс третій прибор.

Усамітнившись, Алла примостилася на стульчаку, видобула з сумочки сигаретну пачку, набиту стандартними "п`ятками". Невідомо чому, але майбутній коханець, а особливо - його діловий партнер з пронизливим поглядом налякали її. Саме від нього йшла основна небезпека. Сергій Сергійович просто випромінював її. Треба заспокоїтися, викурити косячок, прийти до тями, розслабитись. Останнім часом легкі наркотики їй подобалися більше, ніж стан алкогольного сп`яніння, після якого на ранок відчуваєш себе немов побитою кулачиськом Олега Рибалки. Згадка про нього повернула їй впевненість. Гаразд, нехай брюнет небезпечний. Майбутній Денік теж не такий простий. А хіба вона сама не небезпечна? Ха, не бачили вони анжелік у гніві!

Після третьої затяжки вона вирішила: Дениса Савицького вона зробить Деніком просто сьогодні, чого там тягнути. Почне традиційно, з орального сексу. Алла Різник не зустрічала ще жодного мужика, котрий не млів би від мінету. Тут треба показати себе. Травка посприяє гарному настрою. Якщо йому запропонувати, для більшої гостроти відчуттів? Такі дядки готові відверто розпусних жінок згребти в обійми, аби стрибнути з ними через океан.

-Ми так хіба домовлялися? Для чого ти бабу сюди припер?

-Хіба погана тьотя? - примирливо запитав Савицький.

-Не про те я. Бог з ним, була б типова профура. Що це за контакти з пресою? Здурів чи сперма з вух капає?

Чоловіки знали один одного не так давно, тому Сергій Боровий ще не знав, наскільки вільно може поводитися у розмові з діловим партнером. Та поява зовсім не бажаної тепер дотичної до газетярів людини, тим більше - баби з такими блудливими очима, насторожила його. Дотепер Боровий вважав - із Савицьким реально робити серйозні справи. Так, з рештою, його рекомендували.

-Не бійся. Ніхто не підставляє її, коли ти про це. Навів довідки, перш ніж за цицьку хапатися. Правда, пише в бізнесову пресу. До речі, нам це може придатися.

-Отак і поговорили про справи.

-А чого особливо триндіти? Поки все гаразд, лишилося знайти банк і людину в ньому.

-Власне, про це я хотів поговорити. А твоя оці прес-вумен, виявляється, може бути в курсах. Ну от для чого ти її притягнув сюди саме тепер?

-Знаєш про те залізо, яке кують, поки гаряче? Коли баби сідали мені на шию?

-Денисе, ми знайомі лише два місяці. Може, колись і сідали.

-Осьо! - директор ринку "Універсум" зігнув у лікті правицю. - Кажу тобі: в світлі останніх подій газетні чи журнальні публікації нас прикриють. І не будуть коштувати нічого. Отже, про банк.

-Тут до нового року хрін залишився, у всіх звітність, нашими, та й взагалі подібними проблемами ніхто займатися не захоче. Після новорічних та різдвяних свят почнемо. Мої пацанчики носами землю рили, та вирахували варіант абсолютно певняковський. Саме те, що лікар прописав.

Тепер Савицький поглянув на партнера з недовірою. Ціну набиває, сучий син. Бо, згідно домовленості, той, хто знайде банк, через рахунки якого вдасться провести власні "брудні" гроші, оформивши їх, як легальну банківську позику, вкладає в справу тридцять п`ять відсотків потрібної суми, партнер перекриває решту шістдесят п`ять. Не можна сказати, що Савицький сам не шукав варіантів. Він просто не був переконаний на всі сто, що знайдений партнером варіант спрацює, не зірветься, а на пропозицію доведеться приставати тепер. У випадку облому доведеться шукати нових виходів, це - трата часу.

-А коли конкретніше?

-Банк "Столичний". Потрібна нам жінка живе сама з дитиною. Дівчинка-юнка. Не так давно в неї почалися проблеми, подробиць не знаю, та й не дуже цікавлюся. Головне - мами таких люблять-голублять. Гроші можуть на цю тьотю піти або мінімальні, або не витрачатися зовсім. Мінімальні - невеличка премія, на панчохи, помадки, прокладки. Економити таким чином: у випадку, як тьотя закомизиться, нагадаємо, що в неї донечка є. Думаєш, до ментів побіжить? Не встигне.

Боровий замовк, бо підійшов офіціант, несучи салат з свіжих, дарма що тепличних овочів, і замовлений шашлик.

-Якого біса твоя мадам у сортирі так довго робить? Алладін уже встиг м`ясо посмажити...

-Ну, мадами взагалі там довгенько сидять. А шашлик почав смажитися, коли я з дороги передзвонив і поквапив.

Савицького як раз таки справді дещо тривала відсутність Аллочки менше тепер хвилювала. Він не помилився: його несподіваний партнер виявився жорстким налітником, справжнім грабіжником. З відвертим криміналом директор "Універсуму" намагався справи не мати, саме через це його дуже влаштувала запропонований свого часу "дах", поставлений колишнім ментом. На дрібниці він заплющував очі, але тут ситуація могла надто загостритися.

-У більш цивілізований спосіб, аніж залякування нещасної жінки, справи залагодити не вийде?

-Вийде, - легко погодився співбесідник. - Сам так хочу. Нехай лиш тьотя зрозуміє це, прийме невеличкий презент і назавжди забуде про наш візит?

-Чому раптом "наш"?

-Добре, мій. Балакати з нею буду я. Не годишся ти для подібних ролей, Денисе Вікторовичу. О, диви, твоя королева пливе по зелених хвилях. Бач, устигли всі теми перетерти. Пора по коньячку.

Не знати для чого Савицький зиркнув на годинник. Алли не було двадцять хвилин. Примостившись за столом, вона голосно вибачилася за те, що змусила чоловіків чекати. Вже після другої випитої чарки пестила Савицького під столом ніжкою. Життя налагоджувалося. Принаймні, мало для нього нині свої приємні сторінки.

Поглядів таких Вовка Дизель не любив. Хоча б через те, що часто відчував їх на собі: недовіра, змішана з напівприхованим презирством. Свого відвертого ставлення до вчинку шефа його команда не висловлювала явно, бо поки Дизель формально вважався старшим товаришем, ватажком цього кодла відморозків, він годився у батьки навіть найстаршому з них. Інші з Дизелем просто не працювали б: старшому, Колі Мачусі, місяць тому виповнилося двадцять п`ять. На глибоке переконання Дизеля, до тридцяти йому не дотягти. Системний наркоман з семирічним стажем, Мачуха або загнеться на зоні, куди обов`язково потрапить, або склеїть ласти десь на брудному матраці. Серед усіх Мачуха був єдиний киянин, жив у квартирі, відписаній люблячою бабусею улюбленому онучкові. Батьки давно поставили на синові хрест, навіть втішилися. Коли хлопчина перебрався жити окремо на Південну Борщагівку. З дому Микола потроху виносив більш-менш цінні речі, тож батьки зітхнули вільно, спекавшися синочка. Правда, старша донька, дипломований юрист, швидко змикитила, що до чого, розважливо прокачала ситуацію і, заплативши братові енну суму доларів, швиденько переоформила документи. Тепер після смерті Миколи Мачухи, яку навіть рідні бачили не за горами, помешкання відходило у власність старшої сестри. Жити вона там не збиралася, вигідно одружилася, мешкала в чоловіка, а нерухомість, залишену в спадок, надзвичайно просто продати, прикупивши собі згодом більш просторе житло. Ні, старша сестра Миколи вміла вигідно вкладати гроші. Навіть не тішила себе ілюзіями, що рідний брат пустить "гонорар" на якусь іншу потребу, окрім ширки. До речі, на наркоту витрачалася вся його частка від кожної крадіжки. Заради цього працювали ще двоє з команди - Мордвин і Татарин. Це прізвиська, обидва були яскраво вираженими слов`янськими типажами, Мордвин навіть носив козацькі вуса. Імен їхніх Дизель не знав, та й не особливо прагнув дізнатися. Залетіли вони до столиці, коли вірити, з Одещини, жили разом з Мачухою, власне, Коля й познайомив приятелів з старшим товаришем. Четвертий, Стьопа Буркотун, зовсім пацан років вісімнадцяти, наркотиків не вживав, крутився там же, на Борщагівському базарі, старшим куди пошлють, жив з підсліпуватою тіткою і пристав до гурту, аби не цупити її мізерної інвалідської пенсії. Своїх подільників Стьопа відверто побоювався, а от авторитет ватажка викликав у хлопчиська певний сумнів. Дизель помічав це, тож Буркотуна наркоманська команда час від часу відверто "строїла". Отримував він найменше, тож поки мовчав. До сьогоднішньої розмови. В очах кожного з четвірки Вовка Дизель угадував відверте бажання порвати його на шматки.

Загалом він десь поділяв думку хлопців.

Після розмови з Карасем прийшло розуміння: нікому іншому, крім Дизеля, таку брудну справу не могли доручити в принципі. А тоді Вовка пишався, коли в кабаку до нього підійшли люди поважного місцевого авторитета, який давно змінив свій бандитський статус на більш респектабельний, мав власний офіс і аж чотири секретарки. Звичайно, до самого Дизеля не допустили, просто передали персональне прохання: є персональне замовлення, борзіє тут один придурок, забагато балакати почав, виставте для початку його хату. Що знайдете - ваше. Аби хлопці твої, Дизельку, краще старалися, тобі осьо на, штуку зелених заслали, ти вже віддай їм увесь навар, подаруй пацанам пару днів щастя. Не зрозуміє клієнт тонкого натяку, в інший спосіб з ним поговорять. Дизель з надією подивися тоді на співрозмовника, сподіваючись на продовження співпраці та більш високий гонорар, вже рота відкрив, аби свої подальші послуги запропонувати, та його враз осадили: "Не твій клопіт, ти свою справу зроби". Нема питань...

Особливого навару не виявили, стандартний набір типової хати. Хто ж знав, як воно далі повернеться. Заступнички знайшлися, а з колишнім ментом краще не жартувати. Дизель вірив: розпечену сковороду Карась йому влаштує.

-Чому ми повинні повертати бабки? - Мачуха говорив за всіх, інші оточили ватажка суворим півколом і багатозначно мовчали. Розмова відбувалася на пустирищі, біля будівельних котлованів. Розуміючи, що троє затятих наркоманів забудуть про існування будь-яких гальм і легко закопають свого старшого товариша просто тут, у надрах котловану, Дизель таки зібрав команду саме у цьому місці. Логіка прочитувалася: ось я перед вами, пацани, відкритий, ні в чому не винний. Давайте думати разом, бачите - не боюся зіткнутися з непорозуміннями.

-Наїхали на нас дуже серйозні люди. Не дістати ніяк, краще поки що відкупитися, - Вовка намагався говорити спокійно. - Засвітилися на "Універсумі", знайшли де барахло скидати.

-Завжди там скидали. Самба нас знає, платить справно.

-Цього разу не треба було там.

-Хто попереджав? Не годиться такий розклад, дядя Вова.

"Дядьою Вовою" хлопці почали називати Дизеля з подачі саме Буркотуна. Ватажок не заперечував, навіть пишався статусом такого собі "дяді".

-Давайте без "бе", пацани. Сьогодні справи пройшли нормально? - його команда о дванадцятій дня вже встигла бомбонути в районі автовокзалу, а о першій вже скинули більшу частину викраденого. Прошлися добре, тут Дизель постарався надибати справді серйозний варіант. Самої лише готівки взяли на вісімсот зелених, а ще традиційні телевізор, музичний центр, відео. Ясно, трійці наркошів грошей шкода, та за традицією вони здавали їх ватажкові, а він вже урочисто розподіляв улов. Сьогодні ж дядя Вова просто відрахував тисячу, заховав у кишеню штанів, а ті кілька папірців, що лишилися, тицьнув Мачусі, тут же пояснивши - їхня команда декому попала. Справді, не повертати ж гроші з власної кишені...

-Нормально, - погодився Коля Мачуха.

-Отак. Влетіли ми на дві тисячі доларів США. Як старший, штуку беру на себе. Ви спалилися на речах, то, по чесному, другу половину суми покриваєте з власних кишень.

-Ні хріна собі! - нервово смикнувся Татарин. - Барахла там хіба було на стільки? Взагалі не дуже багата як на сьогодні хавірка! Куди там дві штуки!

-З тебе, сопля, хтось дві вимагає? Ми одна команда, залетіли всі разом, разом і викручуємося, - випереджаючи подальші дебати, що ставали дедалі для нього небезпечнішими, Дизель підніс руку: - Тему закрито, зате є інша тема. Як вам можливість покарати того, хто на нас так наїхав? Що?

Запала мовчанка. Хлопці любили почухати кулаки, і дядя Вова знав їхні нахили. Особливо старалися Мордвин з Татарином. Невідомо, чи є в них на рахунку вбиті, але скалічених після зустрічі з "солодкою парочкою" завозили до реанімації. Своїми подвигами хлопці навіть не хвалилися - просто переповідали їх, як належне, без особливих прикрас. Ну хіба скільки в кого крові звідки пішло, або від чийого вереску їхні вуха більше закладало, або скільки часу опиралася в під`їзді чергова лялька. Перебуваючи під кайфом, двоє здорових відморозків частенько вирушали на пошуки пригод. Могли грабувати випадкових перехожих, не особливо сподіваючись знайти аж надто значну суму грошей - просто тягнуло на подвиги. Це при тому, що під час основної, так би мовити, роботи Дизель не рекомендував нікому залишати після себе людські жертви. Коли починався процес випасання чергової квартири, він вимагав чіткого звіту. Плануючи чергову крадіжку, Дизелю доповідали, коли саме в квартирі нікого не повинно бути. Саме цей час визначався ватажком найбільш придатним для роботи. Але хлопці аж рвалися до бою, особливо після сьогоднішніх неприємних новин.

-В смислі - покарати? - уточнив нарешті Мачуха.

-За такі справи взагалі голови відкручувати треба, хіба не так, пацани? Чому на нас наїхали, саме на нас, як ви думаєте? - де дочекавшись відповіді, Дизель швидко повів далі: - Бо ми ніколи не показували зубів. Просто не було потреби. Ми нікого не чіпаємо, нас так само ніхто чіпати не повинен. У кожного окремий малесенький бізнес. Отепер нас боляче вкусили, і хіба вкусити у відповідь не наше найближче завдання?

Ставало холодніше. Мороз кілька останніх днів не особливо давав про себе знати, один-два градуси, та по радіо передали - холодний вітер насувається з півночі. Мабуть, насунувся уже. Бажання швидше забігти кудись у тепло додавало Дизелю красномовства.

-Як моя ідея? Справедливо?

-А відомо, хто це? - діловито поцікавився Мордвин.

-Аби невідомо, я б теми не піднімав, - навряд чи хтось з хлопців знав начальника охорони "Універсуму", та наркомани за дозу готові на Президента йти з іржавим ножем, тут сумнівів у Дизеля не було. Але краще нацькувати їх на темну конячку. - Погоняло Карась. Живе у крутому будинку, там його краще не пасти. Я йому бабки сьогодні мушу повернути, подивитесь, портретик змалюєте. План у мене є, аби ви погодилися. Карась цей - мужик ніби в авторитеті, я чутку пущу: не по понятіям повелася рибка, от і обламали роги. Навіть натякну, хто. Поважати нас почнуть, - він хотів додати "ще більше", та стримався - переборчик.

-Про що базар, дядя Вова, - Мачуха відповів за всіх. - Попишемо-поріжемо гада, наче Бог черепаху. Скажи, де і як, решта наші проблеми. Так, пацани?

Мордвин і Татарин активно закивали, Буркотун, дивлячись на них, кивав так само, але менш упевнено.

Свою відморожену команду Вова Дизель устиг вивчити надто добре. Від дурнуватого хлопчиська Стьопи користі нуль, зате троє злобних наркоманів, котрих позбавляють законної дози - те що треба, аби підсмажити на сковороді самого Карася. Ні, собою Вова Дизель поки лишався задоволений. Він теж має право на отримання компенсації моральних збитків. До речі, не гріх спробувати вийти на поважного замовника і натякнути: є, мовляв, такий колишній співробітник міліції, забагато собі, гм, дозволяє... Це на випадок, якщо його хлопчики Карася до кінця не досмажать.

Тримаючи кермо однією рукою, Рибалка покрутив у другій пляшку "Тиси", схожу на протитанкову гранату часів останньої війни, хіба трохи грубшу, підкинув її на долоні.

-Конче треба взяти?

-Влад від щирого серця. Він нормальний мужик. Ти б бачив, як його вчора ввечері, коли заяву прийшов забирати, особисто начальник горілкою поїв, а Рома Бойчук особисто за нею бігав. Така радість стала: терпило, відомий журналіст, сам особисто заяву забрав. З якого дива - нікого, сам розумієш, не гребло. Мені Новиков так само викотив, і думаєш не взяв? - хитро зіщулився Витька Малий.

-Думаю, ти собі не можеш цього не дозволити. То забирай і цю, комусь на могорич згодиться. Ти ж знаєш, я в змозі собі купити.

-Тут, як кажуть, просили батько й мати. Владові ще цікаво, хто замовив його...

-Тут, як кажуть, просили батько й мати. Владові ще цікаво, хто замовив його...

-А отут дуля з маком, - рішуче заявив Олег. - Краще я візьму оцю конину, і нехай більше до мене з подібними проханнями ніхто не звертається, - він поклав пляшку коло себе між сидіннями.

-Усе так серйозно?

-Настільки, що я не поліз далі. Той, кому заважає Новиков, найняв Вовку Дизеля, але між нами це помре.

Малий присвиснув. Від коментарів утримався, та все стало зрозумілим без слів: коли до серйозної справи залучають наволоч на кшталт Дизеля, людині, на яку точиться зуб, таки загрожує серйозна небезпека. В принципі Дизель та йому подібні - звичайні гарматні ядра, що тупо руйнують все на своєму шляху, аби лиш спрямувати жерло гармати в потрібний бік. Аби Новикову хотіли зробити звичайне попередження, вдавалися б до інших, більш елегантних кроків. І так само Вова Дизель - типове гарматне м`ясо. Заради безпечного, але кардинального вирішення проблем на зразом існування в цьому світі Влада Новикова Дизеля, найбільш незначущу фігуру в районному злочинному світі, легко пустять під прес, списавши на нього заодно ще кілька злочинів. І головне - розбиратися особливо не будуть. Адже репутація у Вовки Дизеля стійка: жодна серйозна людина з ним не захоче мати справу. Спишуть на звичайний банальний злочин. Сьогодні - Новиков, завтра - Сидоренко, післязавтра - Міхельсон. Для кожного знайдеться свій нікчемний, але небезпечний саме через усвідомлення власної нікчемності та бажання подолати її Вовка Дизель.

-Може, слід попередити?

-Допоможе?

-Навряд, - криво посміхнувся Малий. - Знаю я таких камікадзе.

-Бач, а охороняти його я не наймався. Тому давай якось роздушимо цей флакончик, але не тепер, ще справи.

-Хай так, - погодився Вітька. - Ага, слухай, я ж тобі про сержанта Григоряна довідки навів. Ще цікавить?

-Ану-ну...

-Значить, прізвище - трагедія всього життя. Розумієш, взагалі він - Остапенко. З Остапенком мати розлучилася, коли йому було чотири роки. Потім він став Клаптенком, а коли матуся і з цим не прижилася - переписали як Григоряна. Хлопцеві вісім років було, хто таку дєтку коли питає? Так Григоряном і лишився.

-Здорово! Значить, з Григоряном мама довго жила?

-Кажуть, досі живе.

-Звідки такі докладні відомості?

-Абіжаєшь, началник! Байку цю сержант Григорян усім давно розповів. І не набридає ж.

-Зате є чим пишатися. Добро, Вітьок, погнав я. До метро довезти?

-Як завжди.

-Що тобі зробив цей Григорян, коли не державна таємниця?

-Нічого особливого. Хотів запитати, чи можна через його григорянів справжній вірменський коньяк діставати. Тепер бачу - він не по цих справах. Цікаво, з кавказцями він у яких стосунках? Вони його земляком визнають?

-Дурню, де там земляком! Атец прафесар в інстітут, панимаеш, е? Не знаю, чи пишається професор Григорян пасинком, але наш Григорян постійно нагадує народу про вищу освіту його вітчима.

Пляшку коньяку Олег Рибалка заховав у бардачок. У флязі напій закінчився. Треба буде вдома перелити.

Того вечора Людмила сиділа вдома і дивилася серіал. Назву не пригадувала, з чого все почалося - не знала, чим усе закінчиться - здогадувалася. Коли почався серіальний бум, в неї ще не було окремого кабінету, тож жінки на роботі теревенили лише про долі членів власної сім`ї по той бік екрану. Людмила, аби не з`їхати з глузду остаточно, придумала для себе персональну гру: прогнозувала подумки розвиток подій, хто з ким розлучиться, хто до кого залізе в ліжко, хто кого застане з коханцем, хто стане багатим, хто розориться, хто від кого завагітніє, хто кого запроторить до в`язниці. Навіть взяла за практику записувати все на окремому папірчику. Потім, наступного дня, коли обговорення вигаданого життя стихійно тривало, вона звірялася з власними прогнозами. Іноді вгадувала, іноді - ні. Тепер ці ігри лишилися в минулому, бо починався власний серіал. Людмила дивилася на екран і не бачила його.

Коли вірити лікарям, Оксана швидко йде на поправку і Новий рік точно зустрічатиме вдома. Десять днів лишилося. Людмила ще не знала, зіпсувала їм обом донька свято чи навпаки - перспектива стати бабусею у тридцять три роки її повинна надзвичайно втішити. Вона не уявляла собі цілоденного спілкування з донькою Навідувати в лікарні звикла, тепер матері вистачало такого ось дозованого спілкування. Кудись іти в гості, розвіюватись? Не варіант. Запросити когось? Теж відпадає, напруженість стосунків буде відчуватися, про причини перебування Оксани в лікарні родичі та знайомі мали досить приблизне уявлення. Машина збила. Все.

Телефонний дзвінок примусив здригнутися. Пищав чомусь мобільний. Візитку з номером "трубки" вона давала лише діловим знайомим, там же зазначено робочий телефон. Кому це припекло о, скільки там, пів на десяту вечора? Писк не припинявся. Людмила підвелася, пройшла через кімнату, взяла зі столу сумочку, витягла мобільний, здивувавшись сама собі: звичайно, повернувшись додому, вона вимикала "трубку". Висвічував зовсім незнайомий номер. Аби вона знала, хто це, ще могла б прикинути, відповідати чи послати подалі, вимкнувши телефон. Але писк не вгавав, тому вона рішуче натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха.

-Слухаю.

За хвилину вираз її обличчя різко змінився. Воно сполотніло. На ньому проступив переляк.

Знайомий "опель" справді стояв неподалік від під`їзду. Передні дверцята з боку пасажира розчахнулися, Людмила зазирнула в салон і нічого страшного на перший погляд не побачила. Рибалка напівлежав у кріслі на місці водія, але ані помираючу жертву, ані героя, котрий, лишившись без обох ніг, продовжує стримувати могутній наступ супротивника, він не вдавав. Людмила попри всю несподіваність і драматизм ситуації десь у підсвідомості відзначила - їй це подобається. Ще в салоні чимось тхнуло, змішання різних запахів, з яких таки вирізнявся алкоголь. Неначе хто розхлюпав міцний напій на шматок розпеченої шкіри. Ніколи не нюхавши розпеченої шкіри, Людмила чомусь дала запахові, котрий ударив у ніс, саме таке визначення.

-Бачте, все нормально, - Олег говорив рівним голосом, без жодної спроби заспокоїти, просто констатував очевидний факт. - Зараз я вийду, закрию машину, обіпруся на вас і ми зайдемо в будинок, - пауза. - Там у вас така пильна тітонька при вході, їй не варто бачити, як ви затягуєте до себе напівзігнутого чоловіка.

-Сьогодні не тітонька. Відставний полковник.

-Тим більше. Поводьтеся, ніби нічого не трапилося. Гайда.

Обережно, аж надто обережно Рибалка ступив лівою ногою на мокрий сніг, напружившись, вистромив з машини голову й тулуб, перенісши вагу тіла на ліву ногу, одним плавним рухом виліз з машини. Людмила, вибігаючи, накинула дублянку просто на домашній халатик, о ось капці не перевзула, ноги промокли відразу, щойно вона вибігла на тротуар, та вона відчула вологу п`ятами лише тепер. Рибалка далі рухався неквапом, зачинив машину, писк підтвердив увімкнення сигналізації. Сховавши ключи до кишені куртки, Олег запахнув поли. Людмила вже підбігла до нього - гори вони, ті капці!, - взяла під руку. Зовні парочка виглядала досить пристойною. Подумаєш, чекала жінка свого милого, аж вискочила на вулицю боса. Повз відставника-консьєржа прошли спокійно, в ліфті несподіваний гість притулився спиною до стіни, заплющив очі, але щойно вони зайшли до квартири і Людмила зачинила двері зсередини, Рибалка поточився, схопився рукою за стіну, мало не впав, обережно присів на маленький пуфик у передпокої. Тепер, при кращому освітленні, господиня побачила - Олегове обличчя блищало від крапельок поту.

-Не треба так дивитися. Іншого виходу не бачив, - Рибалка випростався, переставши стримувати біль і скрививши обличчя, почав скидати куртку. Людмила заходилася допомагати, і аж тепер побачила проштрикнуту чимось гострим дірку ззаду ліворуч, трошки нижче лівої лопатки. Коли Олег нахилився, аби висунути по черзі руки з рукавів, жінка зойкнула: кров ще не встигла запектися, тому потилиця виглядала суцільною свіжою раною. Куртка впала на підлогу, піджак теж був проштрикнутий у тому самому місці, але навколо місця удару буріла нерівного кольору пляма. Незнайомий запах став більш різким.

-Що це? Чим? - вона голосно зашморгала носом.

-Нічого страшного. Коньяк "Тиса". Закарпатський. Спирту під рукою не було, бинтів та йоду теж, - Рибалка тяжко дихав. - Невідомо, яку залізяку вони в мене встромили. Ще стовбняк підхоплю... або ще яку інфекцію... Жирно їм... Довелося з метою дезінфекції поливати рану коньяком.

Тирада, вочевидь, забрала в нього надто багато як для пораненого сил. Піджак Людмилі довелося скидати з нього самій. Роблячи це, вона намагалася не дивитися на кров. За все життя вона бачила різані рани лише в кіно, а кров - лише з порізаного пальця та на розбитих колінках дітей, тож не знала, чи готова вона реагувати адекватно на вигляд справжньої крові.

Швидше за все, ні.

-Де це... Хто вас так...

-Потім розповім. Усе потім...

Олег Рибалка, колишній сищик, тепер - напівбандит на прізвисько Карась, брехав. Він уже знав: ніколи не розкаже цій в принципі випадковій в його житті жінки, - не так важливо, що він до неї відчуває, - про власну помилку. Швидше, не признається у власній дурості.

...Вовка Дизель подзвонив рано. Вчора, коли передавав гроші, нічого не казав, а тут раптом озивається на мобільний. Рибалка сам залишив йому номер, не вистачало, аби ще він шукав цього придурка, коли гроші назбирає - хай дається знати. Звісно, вимагати від Дизеля, аби той забув номер, чи змінювати його лише через те, що даєш його кому попало, не годиться. Олег був переконаний - Дизель дасть йому спокій, навіть не згадає про нього - і нате вам, доброго ранку! Довго не патякав, сказав - справа вкрай важлива, зустрітися треба, забив стрілку на восьму в "Мумії". Це таке невеличке кафе, просто в глибині одного старого дворика, переобладнане з бомбосховища, тому й назва, по лиш одним власникам зрозумілій аналогії з гробницями фараона. "Мумія" не мала яскравої вивіски, назва скромно значилася на дверях, кафе не було розраховане на випадкового перехожого. Чому саме там, Олегові думати особливо не хотілося. Воно й краще: сам він не завсідник "Мумії", Дизель, треба думати, теж. Аж тепер дійшло: не послав Дизеля відразу, купився лише з однієї причини. Самовпевнено подумав - перелякався Вовка, вирішив Карасеві за якусь невеличку мзду замовників здати, дурний-дурний, а хитрий... Кажучи Малому про справи, Рибалка мав на увазі також стрілку з Дизелем. Але того в призначений час у "Мумії" не виявилося. Правда, подзвонив, коли Олег, чекаючи академічні п`ятнадцять хвилин, сьорбав каву. Затинався, посилався на дикий цейтнот, переніс зустріч на непевний час. Нагадав - важливо, божився подзвонити. Знизавши плечима, Олег вийшов під мокрий сніг. Машина не завелася. Місце глухе, та навіть з двору він виїхати не міг. Зробивши кілька спроб запустити мотор, Рибалка матюкнувся і, захопивши ліхтарика, вийшов з машини. Відчинив капот. Нахилився, присвічуючи ліхтариком і по можливості закриваючи нутрощі капота від попадання дощу. Швидше відчув, аніж почув рух за спиною. А потім - сильний удар ззаду по потилиці...

-Лікаря вам...

-Стоп! Жодних лікарів! Самі впораємося! Тільки не бійтеся, то не рана така, просто кров змиємо... До ванни...

...Рибалка за жодних обставин не скаже цій жінці, що відчув, коли оклигав на землі в брудній сніговій каші біля колес власного "опеля". Поки що боліла лише потилиця, також відчувався дискомфорт у боці. Згодом до нього дійшло: вже непритомного його вдарили чимось гострим, мабуть таки ножем, і на цьому залишили. Правда, коли б це сталося не взимку, коли б на ньому не було грубої дорогої шкірянки та піджака, удар виявився більш дошкульним, били влучно, з метою вбити. Одяг, в основному - куртка свою захисну функцію виконали. Мацаючи у машині рану, Рибалка переконався - серйозно, але не надто, терпимо. Переживемо. От чого він справді нікому. Навіть собі, ніколи не зможе пояснити - де взялися сили, яким макаром він примудрився знову заглянути у капот, знайти пошкодження, незначне, зовсім дитяче, дротик від`єднали, на більше розуму не стало, та його, коли чесно, на більше й не потрібно. Нема кого картати: тертий ніби калач заїхав у темне подвір`я на зустріч з людиною, з якою на одному полі посрати не присів би, виперся з машини, підставив спину. Хоча реально міг лишитися в салоні і, мов останній боягуз, викликати хлопців. Мужики, машина не заводиться!От як ви все це собі уявляєте? Припнувши дротика на місце, сів за кермо... А оце всім буде розповідати, безвідносно від ситуації, наче анекдот: як навпомацки промивав рану на спині на побиту потилицю закарпатським коньяком... От як їхав - не відтворить. Провали в пам`яті...

Причинивши двері ванної кімнати, Людмила пустила гарячу воду.

-Роздягайтеся!

-Просто так?

-Не меліть дурниць! Спочатку ввалюється серед ночі до незнайомої жінки весь у крові, потім соромиться штани скидати. Бігом!

Гаряча вода у ванні парувала, кахляні стіни попливли в Олега перед очима. Скинувши з себе рештки одягу, лишившись у самих трусах, начальник охорони базару "Універсум" примостився у ванну. Людмила ніколи не надавала серйозної медичної допомоги, та вже освоїлася, вигляд крові вже не викликав огиди. Замислившись на мить, вона рішуче взяла м`якеньку поролонову мочалку, намочила її, обережно промокнула потилицю. Коли криваві згустки змилися, жінка справді переконалася - ніякої серйозної страшної рани, просто вдарили чимось, до крові розсікши шкіру. До речі, могли й шию зламати.

-Ви не мовчить.

-А ви не балакайте, - відмахнулася від Рибалки Людмила. - І так досвіду нема, ви ще тут під руку... Чим це вас, цікаво?

-Хряцнути живе створіння ззаду по потилиці можна чим завгодно. Мені, повірте, без різниці. Говоріть, говоріть зі мною, бо точно тут зомлію.

-Тільки спробуйте! Візьму та викличу "швидку"! Що у нас тут?

Рана на спині теж виглядала не дуже серйозною. Били не точно зліва, цілячись, вочевидь, у серце. Не розрахували, ударили трошки збоку, під кутом. Одяг стримав лезо, воно таки зайшло між ребрами, але не надто глибоко. З таким же успіхом Рибалка міг наштрикнутися на цвях. Кров цебеніла по лівому боці, фарбуючи воду у світло-червоний колір.

-Я не знаю, що вам і сказати...

-Коли нападають ззаду і встромляють у спину ножа, приємного мало, - свій та її голоси Рибалка чув ніби скрізь туман. - Але ж не вбили... Або ніж не такий, або руки не з того місця ростуть, або темно, або квапилися, або мене Бог боронить...

-Думаю, останнє, - Людмила ще раз обережно провела по рані мочалкою. - Тут лікаря треба, однозначно.

-Про подібні випадки люди в білих халатах змушені доповідати в міліцію. Ви ж знаєте, як мене люблять колишні колеги.

-Ну, просто припекти йодом тут не вистачить.

-Само собою...

-Послухайте, якого біса ви приперлися саме до мене? Ви ж така важлива персона, ваші бійці примчать, тільки свисни. Не так?

-Не так... Людо, правда, поясню пізніше...

Чи зрозуміє вона, що в його ситуації не можна потикатися додому, бо можуть чекати там? А коли викликати своїх, доведеться пояснювати, хто підняв на Карася руку... Рибалка, допомігши Вітьці Малому, встряв, відверто кажучи. У чужі розборки, чого робити категорично не мав права. Ні, інших ворогів, окрім Вовки Дизеля, в нього поки нема. Глобальні є, але глобальні стосунки не вирішуються дилетантським ударом ножа в спину. Хоча... Могли ж його замовити колишні свої, той самий Рома Бойчук... Видати за жертву вуличної злочинності... Ні. Абсолютно ні. Вовку Дизеля для цієї мети не додумався б використати ніхто. Тут ініціатива проглядається особиста, персональна. До речі, карна...

...У машині Олег Рибалка згадав - є лише одна стороння, не причетна до жодних його справ та контактів людина, в якої можна спробувати на кілька днів заховатися. При собі в нього була її візитка, на ній - номер мобілки. Навіть не припускаючи, що мама врятованої ним дівчини відмовить йому самому в допомозі, Олег витяг з портмоне візитку і набрав потрібний номер. Коли почув її голос, це дивним чином додало сили.

Цікаво, чому він досі тримається? Давно пора зомліти... Ні, Карасю, тримайся. Ще рано. Ти напружив собою цю жінку, ти мусиш підказати їй, як з тобою таким краще поводитися.

-Я промила рану, їй-Богу не знаю, що робити тепер, - хоча й крізь шар вати, та голос Людмили ще до свідомості Олега доходив.

-Бинт є вдома?

-Здається, десь валявся.

-Перекис водню?

-За це не впевнена... От дурна, тут же аптека цілодобова за рогом! Збігати купити - десять хвилин роботи!

-Людо, - Рибалка напружився, збираючи рештки сил, не даючи їм покинути його передчасно. - Дуже прошу вас - жодних сторонніх, жодних лікарів та "швидких", жодної міліції. Аптека - дуже добре, все одно знадобляться антибіотики. Зараз я вилізу, ви мене покладете десь на канапу, передзвоните одній людині, телефон я продиктую. За турботи я віддячу...

-Зараз буде ще одне рана чи гуля! - Людмила розлютилася не на жарт. - Ще одне слово на подібну тему - і я складаю з себе всі повноваження. З рештою, на вас вчинено напад і мій обов`язок покликати міліцію та лікарів! Якщо ще раз...

-Мовчу, - Рибалка спробував вилізти, зашпортався, знову незграбно сів на дно ванни. Людмила допомогла йому вибратися, накинула на його плечі свій пухнастий блакитний банний халат, подарунок подруги, сувенір з Таїланду, повела пораненого, згинаючись під його вагою, до канапи, поклала, підмостила під голову подушку. Олег дивився на неї вже геть затуманеними очима, але перед тим, як нарешті втратити свідомість, таки відтворив своїй рятівниці телефон Вітьки Малого.

Оригінальність Дениса Савицького з погляду Алли полягала в тому, що директор "Універсуму" і начальник Олега Рибалки не сопів під час любощів. Він взагалі не видавав жодних звуків. Інші чоловіки хрипіли, стогнали, говорили, кричали, коментували їхні сексуальні дії, просто матюкалися, один навіть співав тоненьким голоском, хоча по життю мав грубий керівний бас. Її новий обранець Дені брав її мовчки, до справи підходив по-селянськи старанно, без особливих фантазій, більше того - не надто заохочував жіночі фантазії та витребеньки Алли. Звичайно, оральний секс, з якого, за її планом, почалися їхні інтимні стосунки, не викликав спротиву, але і в захваті коханець не був.

За своє життя Алла вже зустрічала таких чоловіків. Віддаючися роботі з головою, з дружиною в ліжку виконували чисто механічні рухи, так звані подружні обов`язки. Вони вважали - справа в дружинах, котрі недостатньо стараються, кидалися на пошуки заміни, докладали до цього максимум зусиль, підходили, мов до своєї роботи, а коли доходило до діла - все повторювалося спочатку. Виснажені процесом спокушування, навіть коли подібні дії заохочуються з протилежного боку, в ліжку вони отримували з рештою те саме, що й від дружини. Розчарування. Як наслідок - пошуки нових "дружинозамінників".

Аллу Різник подібний розклад не влаштовував. Розрив стосунків з Дені не входив до її найближчих перспективних планів. Доведеться піднімати всі свої зв`язки. Колись писала вона замовну статтю про тайську медицину, так там такі оригінальні масажні салончики є... Алла тоді пошкодувала, що вона не чоловік. Нічого, нічого, від насолоди мужиків залежить реалізація жіночих планів.

Дорого ти мені обходишся, Карась смажений!

-Він звелів не викликати лікаря.

Вітька Малий зачепився за слово "звелів", схвально кивнув.

-І не треба.

-Ну не можна ж отак його залишати?

-Не можна, - погодився Малий, а потім, глянувши Людмилі просто в обличчя, видав фразу, почуту десь у американському поліцейському серіалі. - Усе о`кей, леді. Я поліцейський.

Насправді далеко не все виглядало о`кей. Поки викликаний Людмилою опер приїхав, вона встигла збігати до аптеки і повернутися з купою ліків. Переконавши чергового провізора, що її чоловік глибоко напоровся на цвяха, а лікарів панічно, до психозу та нервового зриву, боїться з дитинства, вона придбала все за порадою чемної жіночки в білому халаті та круглих окулярах, і вже вдома як могла обережно обробира рану, перев`язала, пригадуючи ще студентські заняття з санмедпідготовки, зробила кілька щеплень. Час летів непомітно. Коли у двері подзвонили, годинник показував першу годину ночі. Дивно, що цей безликий приятель Рибалки з посвідченням капітана міліції зовсім не здивувався нічному дзвінку незнайомки. Та навіть його поява не змінила ситуацію на краще.

-Він не помер? - обережно запитала Людмила.

-Ще чого. Вичухається. Я його знаю, - Малий присів на стілець, - Ви теж присядьте, розмова до вас серйозна.

Людмила хотіла закинути цьому неотесаному ментові стосовно того, хто кого в цій хаті мусить запрошувати сідати, та утрималася, слухняно підсунула крісло до Вітька.

-Значить, так, - Малий глипнув у бік канапи. - Хочете ви того, чи ні, а доведеться мені тут у вас переночувати. Хоч на підлозі, хоч отут, у цьому кріслі. Не бійтеся, з вами особисто поганого нічого не станеться. Просто ви можете собі йти спати, відпочивати, набиратися сил. З роботою проблеми?

-Що ви маєте на увазі?

-Відпроситися хоча б на завтра зможете?

Людмила зітхнула, але тут нічого не поробиш. Можна послатися на проблеми з дочкою в лікарні, нехай Бог простить.

-Коли треба - спробую.

-Тепер: я не знаю, хто ви йому, не відаю про ваші стосунки. Цієї ночі я чергуватиму біля нього...

-Слухайте, може правда лікаря! А раптом зараження крові! Горить весь!

-Дурне зараження! Не станеться з ним нічого, я вам кажу, - для певності малий тицьнув себе пальцем у груди. - Мені конче необхідно з ним переговорити. Тоді я знатиму розклади і скажу, чи можна перевезти його звідси. Власне, протягом наступного дня я планую зайнятися вирішенням цієї проблеми. Тоді можна скликати хоч консиліум лікарів. Про його знайомство з вами не мусять знати ані його друзі, ані тим більше вороги.

-Ну ви ж йому друг наче...

-Я поліцейський, леді, - проголосив Вітька замість відповіді. - Не хвилюйтеся, колись я медбратом підробляв, померти не дам.

Пригадавши розмову з майором Бойчуком, Людмила вирішила - краще довіритися цьому безбарвному капітанові. Аби не розмова з Бойчуком, жінка не знала, чи дозволила б вона поводитися так двом ментам, колишньому і теперішньому, у своїй маленькій квартирі-фортеці. Від Романа Бойчука відгонило небезпекою, тому, само собою, хотілося прийняти бік того, кому небезпека загрожує. Тобто, захищати Олега Рибалку, раз уже випала така нагода.

-Нехай так. Але чергуємо біля хворого по черзі.

-Ще чого. Лягайте спати... Людмила, здається?

-Здається, - чомусь подібне запитання жінку не образило. Справді, нема різниці, як звати господиню. Сказано дуже щиро. На щирість ображатися - себе не поважати. - Гаразд, містере поліцейський, спробую заснути. Та коли що - не соромтеся, гукайте. Вмикайте свою сирену.

-Яку сирену... А-а-а! - посмішка в цього безликого капітана міліції виявилася напрочуд симпатичною. Може, саме посмішки йому й бракує.

Людмила вляглася під ковдру просто в халаті. Вона думала - довго не зможе заснути, все ж таки вечір видався напруженим, як, до речі, взагалі майже весь грудень, одна пригода з Оксаною чого вартувала... Та сон проковтнув її, лиш голова торкнулася подушки. Їй снилося щось абстрактне у багряних та червоних кольорах.

Коли вона ранком розплющила очі, як заведено, о сьомій, з кімнати чулися стишені голоси. Жінка не змогла лежати довго, підхопилася, щільно зачахнула халат і вийшла до чоловіків. Рибалка напівлежав на канапі, капітан, повернувшись на кроки, подарував господині свою фірмову посмішку.

-Доброго ранку. Як наш хворий?

-Хворіє, - Олег підніс у вітані руку. - Я, мабуть, таки марив, раз цей мент поганий приперся сюди.

-Ви дуже доречно марили, - Людмила поправила розкуйовджене волосся. - То як ви себе почуваєте?

-Дякую. Не скажу, що краще, та принаймні спокійніше. Спокій, сон та курячий бульйон - головні ліки від будь-якої хвороби, крім венеричної... Пробачте...

-Нічого. Колись в цій кімнаті ви вже намагалися невдало пожартувати, - перехопивши дещо здивований погляд Малого, Людмила діловито змінила тему: - Отже, не знаю нічого про харчування для підрізаних, а вам, шановна нічна сестро, можу запропонувати каву з чим-небудь. Яєшня, сосиски, магазинні котлети...

-Хіба кави. То ви лишаєтесь з хворим?

-Я ж обіцяла, - в Людмили зовсім вилетіло з голови, що шефа або його секретарку поки що можна застати вдома, бо дзвонити на роботу і відпрошуватися, особливо перед новим роком, навіть враховуючи її крайні сімейні обставини, дещо нахабно.

-Чудово. Швидше за все, його перевезуть від вас ще вдень. Так що другу половину вициганеного відгулу зможете спокійно від нас відпочити. Правильно?

Олег замислено кивнув. Думки його в цей момент літали зовсім в інших царинах.

Хоча Південна Борщаговка - зовсім інший район, Вітька Малий, виявивши несподіваний для фонтан красномовства, переконав своє начальство в доцільності масштабної та результативної операції, начальники райвідділів зв`язалися, переговорили, причому головним аргументом у розмові виступила обіцянка капітана Малого одним махом розкрити більше десятка "глухарів", причому - в обох дружніх РУВС. Таким чином, усе вирішилося ще до десятої ранку.

Бійці з групи захвату навіть зраділи, коли Мордвин з Татарином спробували, як напишуть потім у протоколі, чинити опір. Насправді обдовбаний Коля Мачуха взагалі не реагував на те, що відбувалося довкола, Мордвин відчинив двері, навіть не питаючи, хто, а коли побачив дільничного у формі, а за ним - міцних "беркутівців" у бронежилетах, мляво замахнувся рукою. Цього виявилося досить, аби бійці загону "Беркут" випробували на ньому свою професійну майстерність. Татарин взагалі повівся неадекватно - вискочив з кухонним ножем, а раз так - чинив збройний опір. У сумці Мачухи знайшли стилет з лезом середньої довжини, правда, витертий, але Вітька Малий вірив, що сучасні технології творять дива. Аби брали трійцю наркоманів за напад на Рибалку, в квартирі знайшовся б ножик зі слідами крові Олега. Та в даному випадку про колишнього сищика взагалі не згадувалося, за цією трійцею при бажанні можна потягнути здоровенний шлейф аналогічних злочинів, і головне - помилки особливої не буде. Стилет просто занесений до протокола як холодна зброя. Малий лиш подумав: "От ідіоти! Не могли довшого леза знайти, кілери хрінові". Одночасно зловили Стьопу Буркотуна. Цей спокійно дозволив закувати себе в наручники, навіть заявив тим, хто його вів: "Все, хоч відпочину, так усе дістало - край!"

Дизеля взяли ще простіше. Його не шукали особливо, заїхали на базар, де він сиджував у місцевій забігайлівці, та привселюдно поклали мордою в багнюку. Він репетував на весь базар, комусь чимось погрожував, та Малий, присівши, пообіцяв йому не просто опір при затриманні, а збройний опір і свідків, які підтвердять в разі чого, куди він викинув ніж та пістолет. На руків`ях ножа і пістолета знайдуть його, Дизеля, відбитки пальців. Знаючи можливості українських правоохоронних органів, Вовка Дизель замовк, покірно сів у машину.

Протягом наступних кількох годин капітан Малий командував парадом. Виховно-просвітительську роботу він провів з усіма по черзі. Почав з ватажка, говорив не довго, просто видавав інформацію для роздумів:

-Якщо ти, суко смердюча, не візьмеш на себе всі квартирні крадіжки, які тобі скажуть, тобі жвиндець повний. Я не помилюся, коли скажу - більша половина з них точно ваших рук справа. Сам розумієш, речі потерпілим ніколи не повертаються, зате моральне задоволення від ефективної роботи міліції дуже велике. Підеш у відказ - переживу, наркоманів твоїх все одно мені в актив запишуть. Але я шепну, кому треба, хто вчора ввечері Карася підрізав. Ти ж знаєш, нехай Карась і мент колишній, є люди, котрі його поважають. Хоча б бійці з "Універсума". Коли тебе, старого підора, за кілька ходок на зоні реальним підором не зробили, обіцяю - опустять, прізвища не спитають. Це - як мінімум. Береш на себе по повній програмі - ніхто нічого не дізнається. Питання з Карасем я сам залагоджу. Ось тільки не кажи зараз, що я нічого не доведу. Сам розумієш, коли справа стосується таких придурків, як Вовка Дизель, доводити особливо нічого не треба. Віслюк без того знає, хто він. І всі інші знають - оце осел, додаткових доказів не треба шукати. Сиди, думай.

Подібна розмова відбулася за кілька хвилин з Мачухою. Тут опер діяв простіше: пообіцяв закрити його, а заодно Мордвина з Татарином, надовго в одну секретну камеру, є такі про кожній ментовці. Про них ніхто не згадає, особливо коли ломка почнеться. Так що, пацанчики, краще послухатися дядю міліціонера. Після визнання провини є можливість помістити їх у спецзаклад, де підлікують до суду, аби сиділося легше. Ну, хіба на зоні хтось не розкумарить... У партизанів хлопці гралися не довго, лиш Татарин для порядку бурчав щось про "ментів сучар", та Малий зовсім на це не реагував. Хай собі, аби для користі. Останній подільник, Стьопа Буркотун, гордо погодився грати в усі міліцейські ігрища, аби швидше піти на зону. На волі - остогидлий борщагівський базар та хвора тітка. Отже, здоровий глузд переміг навіть у відморозків, не кажучи вже про досвідченого в подібних

справах Вовку Дизеля. Обіцянкам "вічного капітана" він повірив цілковито, враховуючи його репутацію.

Таким чином, уже після обіду Вітька Малий святкував перемогу. Тепер пора зайнятися здоров`ям приятеля. Для цього - вивезти від Людмили, у власній квартирі Рибалці вже нічого не загрожує. Далі по ситуації. Швидше за все, буде так: Олег подзвонить своєму шефові, скаже - напали, невідомо хто й за що, навіть пустить своїх орлів по якомусь там малоперспективному сліду. Головне - тепер вже можна сміливо викликати лікарів, директор "Універсуму" залагодить справу так, аби обійшлося без міліції. І ніхто ні про що не дізнається. Справді, невже мало ворогів у Карася?

Оксана повернулася додому, як і було заплановано, двадцять шостого грудня. Глянувши на доньку, Людмила не стримала сумної посмішки. Кілька днів тому поранений Олег, тепер ось - донька після травми. Не квартира, а чистий тобі приватний лазарет. На жаль, довелося визнати - найгірші прогнози виправдалися. Зовні лишаючись колишньою веселою, хоча й трохи дивакуватою дівчиною, донька відгороджувалася не лише від матері. А й від зовнішнього світу невидимою стіною. Теревенити разом, наче дві подружки, мама й донька вже не могли. Людмила поняття не мала, чи повернеться колись втрачене, чи будуть їхні стосунки так само дружніми, без того дурнувато-книжного "батьки та діти". Жінка тішила себе думкою, що раз Оксана вирішила зберегти дитину, то народить і знову стане такою, як раніше. Поки що дівчина більше лежала у кімнаті, дивилася телевізор, у розмови встрявала неохоче.

Про пригоду з Олегом Людмила вирішила доньці не розповідати. Невідома її реакція на подібні речі. Може, дівчина взагалі залізе ще далі під панцир, дізнавшись, що зовні респектабельна матуся, типовий представник "середнього класу", з доброго дива пустила по першому дзвонику яскраво вираженого кримінального елемента, підставляючи під удар в першу чергу себе, не кажучи вже про доньку. До спогадів про божевільні вісімнадцять годин, проведені нею в товаристві пораненого чоловіка, долучався присмак легкого роздратування. От же ж гад! Пролежав майже весь час у напівнепритомному стані, весь палав червоним вогнем, хоча й давав їй рукою маяки, мовляв, усе гаразд. Згідно з інструкціями. Отриманими від провізора, Людмила колола Рибалці антибіотики, збиваючи таким чином температуру, але боялася, що зробила щось не так і почнеться зараження. Потім припхався його дружок з міліції, Олег абияк одягнувся, подякував, вони вийшли з квартири - і на тому кінець, більше про Рибалку Людмила нічого не чула, сам він навіть не озвався.

Женучи від себе ці думки, Людина таки мимоволі визнавала: доглядати за чоловіком, піклуватися про нього, особливо коли при всьому цьому виділяється адреналін від постійного відчуття небезпечних таємниць дотепер невідомого чоловічого світу, їй було приємно. З рештою, Олег Рибалка, судячи з їхнього, нехай нетривалого, знайомства - не найгірший варіант мужчини. Навіть можна сказати, відчувається в ньому певна надійність. І сила. Безперечно сила.

Та Бог з ним. Зник - то й зник. Їй не Рибалку шукати треба, а власну сім`ю рятувати.

Передноворічні турботи не приносили родині Сошенків звичного задоволення. В їхньому житті випадали часи, що їх Людмила вважала найгіршими, бо не знала, як виглядають вони, ті самі найгірші часи, починала розуміти це аж тепер. Але навіть у такі часи Новий рік вважався улюбленим святом, свого роду табу на різні там розмови про проблеми та неприємності. Незалежно, йшли вони в гості чи приймали народ у себе, провожали й зустрічали Новий рік мама та донька завжди з надією на краще. Цього разу, змирившись з думкою, що вони нікуди не підуть, так само не запросять жодних гостей, Людмила купувала ялинку швидше за звичкою, аніж за бажанням. Так само машинально обходила магазини, придивлялася до різної смакоти, заповнювала сумки продуктами, Оксана без жодного ентузіазму допомагала матері на кухні, причому розмова зовсім не клеїлася, тому обидві, не змовляючись, вирішили без крайньої потреби одна до одної не звертатися. Потім прикрасили ялинку. Час тягнувся надзвичайно довго. Хтось дзвонив, вітав з наступаючим, Людмила так само подзвонила батькам, шефові на мобільний, кільком колегам та подругам. Оксана знайомим не дзвонила зовсім. Зазвичай, зустрівши Новий рік в компанії з мамою, дівчина два останніх роки вже вибігала з дому. Далеко не гуляла, всі подруги мешкали у їхньому районі, компактно. Та навіть за дві години до відкривання шампанського дівчата смикали одна одну по телефону, вирішуючи надзвичайно важливі питання. Наприклад, у кого можна взяти диск Рікі Мартіна чи Земфіри. Коротше, в подібному дусі, Людмила особливо не дослухалася. Нині донька навіть не перевдягалася до святкового столу. Як була, у спортивному костюмі, вмостилася з ногами в крісло, втупилася у телевізор, знайшла музичний канал, та музику, здавалося, не слухала.

А ну її до дідька, потвору малу!

Людмила не промовила так, лише подумала, все одно ляснула себе долонею по губах. Усе ж таки доньку рідну посилає, не зовсім ще дужу, між іншим. Але нехай це не заважає матері вдягти святкове плаття. Чи, може, брючний костюм? Два місяці тому купила на виставці, дорогувато, але їй так пасувало, що відразу засновигало поряд кільканадцять метких хлопців з фотоапаратами, Людмила змилостивилася, попозувала перед об`єктивами, вирішила - нехай, не зашкодить, навіть приємно. Адміністратор магазину зробив широкий жест - скидку на десять відсотків, сума доволі смішна, зате ж марка фірми: ось як пасує жінкам одяг з нашого магазину, для кожної - ексклюзивне вбрання... Людмила одягала його лише двічі, заманулося вбрати й тепер. Назло усім, хоча вона слабо уявляла, хто вони такі - оті "всі".

-Ну, як?

Коли мама вийшла до доньки, Оксана байдуже ковзнула по Людмилі поглядом, мовчки показала великого пальця. Грати так грати, нехай гарний настрій буде штучним, але ж нехай він буде, такий сьогодні наш девіз, пані Сошенко! Зафіксувавши на годиннику десять хвилин на дванадцяту, Людмила поправила тарілку на столі, помилувалася сервуванням - попри несвяткову обстановку все стояло на місцях, - гукнула Оксану.

-Гайда за стіл, старий рік проведемо! В Москві вже десять хвилин як зустріли.

-Ми з нами чи з москвичами? - дочка не поспішала вставати з крісла.

-Ми самі з собою. Гайда, Ксеню, гайда, ми ж для нас старалися.

Вона передчувала, що її доведеться затягувати за стіл силоміць, підготувалася до цього кроку морально, коли у двері подзвонили. Спочатку раз, коротко, потім знову, цього разу пальця на кнопці тримали довго. Мама з донькою перезирнулися. Байдужість ніби раптово злетіла з Оксаниного обличчя.

-Ти когось чекаєш?

-А ти?

Дзвінок повторився втретє. Людмила вагалася лише мить. Кінець кінцем, хай навіть сам Сатана проситься до них на вогник, у Новорічну ніч навіть він не насмілиться нічого зробити. В нього просто совісті не стане, бо і в Сатани вона мусить бути, хоча б десь у зародку. Людмила швидко пройшла до передпокою, обережно глянула у "вічко". Тоді рішуче клацнула замком, впускаючи нежданого й непрошеного гостя.

Олег Рибалка ступив через поріг діловито, та далі проходити не поспішав.

-Вибачте, без попередження. Може, я не вчасно, у вас родинне свято, ви чекаєте когось... Просто так вирішив заїхати. Коли я зайвий, то поїду далі.

-Куди "далі"? Вас хтось чекає сьогодні, ви заїхали просто привітати нас із наступаючим?

-Коли бути відвертим, мене не чекає ніхто. Компанію знайти не складно, але бажання великого немає. Та як уже проганяєте...

-Дурниці, ми з Оксаною вдвох. Проходьте, гостем будете.

-Аби знав - прихопив би костюм Діда Мороза.

-Вам би дуже личило. Роздягайтеся. О, куртка, бачу, незмінна?

-Ну, будемо вважати її щасливою. Для чого міняти щастя. Коли легко заліпити дірку. Візьміть, тут шампанське, ще якісь наїдки. Більше ні до чого не додумався, звідки я знаю, яких саме дарунків ваша родина чекає від Діда Мороза?

З важеньким пакетом у руках Людмила стояла і спостерігала, як Олег вішає куртку на гачок, знімає черевики, поправляє краватку, обсмикує борти піджака, розчісується.

-Можна проходити?

-Бачу, рана вас вже не дуже турбує.

-На мені, наче на псові. Навіть швидше, коли кров змиває щаслива рука.

-Вважаєте мою руку щасливою?

-І легкою. Насправді трошки ниє, дискомфорт є, наклали кілька швів, після нового року знімуть. Лікар Айболить приїжджав, живився, головою кивав. Пощастило мені, мовляв, страшенно. Саме під таким кутом нанесена рана особливої шкоди не завдає. Заживе швидко. Правда, нині ще діє постільний режим.

-Ви його завжди так злісно порушуєте?

-Дивлячись, хто його прописує, - Рибалка ступив до Людмили ближче. - Як Оксана?

-Спитаєте в неї самі, вона не відлипає від телевізора.

Олег легко взяв Людмилу за лікоть, ледь стиснув.

-Чого ми наче піонери? Ви мене в цій квартирі майже голим бачили, шприцем у задницю штрикали. Не чужі, виходить, люди. Може, на хрін "викання", на "ти" перейдемо?

Людмила нічого не відповіла. Вона, коли чесно, не надала особливого значення Олеговим словам. Тримаючи в руках пакета з продуктами, жінка подумки картала себе за те, що не вдягнула сукні, що не підказала їй цього рішення хвалена інтуїція, і, найприкріше, що зараз уже незручно бігти перевдягатися.

-Оце гості! З наступаючим, Олег не дядя!

У дверях кімнати стояла Оксана. У спортивному костюмі.