Мама, донька, бандюган

Частина 2. Донька: з тигрячих пазурів (січень)

Усе йшло дуже добре. Алла Різник, гола і надзвичайно задоволена собою,

сиділа в спальні перед великим, у людський зріст, дзеркалом і ліниво чесала волосся масажним гребнем з дерев`яними зубчиками. Крім дзеркала, здоровенного ліжка, музичного центра в кутку та журнального столика у стилі ампір, заставленого рештками вчорашньої різдвяної вечері, в спальні не було. Поруч - вхід до ванної, де у здоровенному джакузі ніжився зранку Денис. Тут вони зустріли Різдво. Савицький замовив для святої вечері, як належить, дванадцять пісних страв: ікру червону, ікру чорну, кальмарів, мідій, устриць, лобстерів, креветок, білих грибів, ананас, лимон, грейпфрут і упаковку несмачних тепличних полуниць.

Апартаменти коштували скажених грошей. Їй не назвали суму. Так і сказали - скажених. Бо той, хто за них платить названу суму, не торгуючись, скажений або божевільний. Алла навіть боялася говорити це коханцеві. Доїти, тим більше - розорювати директора ринку "Універсум", який ще досі лишався для неї Дені, в плани не входило. Савицький сам поліз у зашморг: "Я з тобою скажений, божевільний, навіть шалений!".

То була свята правда. Аллі вдалося закохати його в себе остаточно, безповоротно, а головне - обережно. Довго довелося пояснювати - родину та роботу заради неї кидати не варто. Втіхи, які практикувалися в китайському салончику, вони й без того будуть продовжувати всякі такі розваги. Слава Богу, нарешті розтопився льодяник! Нарешті пробудилася Денисова підсвідомість і всі потаємні бажання повилазили назовні. Тепер завдання чемної на розпусної коханки - підкидати дровець у цей зажеврілий вогник. Правда, жоден з її попередніх коханців таких вивертів та фантазій не прагнув. Коли відверто, Алла й сама не дуже оце все розуміла. Її збуджували просто сильні мужчини, в них навіть мусить бути прихованим щось тваринне. Звичайно, тваринність ця не повинна проявлятися через мордобій. Свої стосунки з Савицьким Алла сприймала в першу чергу як гру. Ну і, ясна справа, про існування Олега Рибалки забувати не слід.

Він точно її пам`ятає. Після двох відвідин китайського оздоровчого салончику, ще перед Новим роком, Денис Савицький бажав бачити коханку біля себе постійно. Вона натякнула - ну не на роботі ж! Він погодився, і Алла з жалем констатувала - салони салонами, та робота лишається для Савицького на першому місці. Він і далі не вимикав мобільного телефона під час любощів, але був готовий у будь-яку хвилину зірватися для залагодження термінових справ, проведення переговорів, зустрічей, укладання різних угод. Тримати під контролем відразу два ринки і вести розмови про відкриття третього - це вам не жарти, не китайські мазі в пеніс втирати... хоча й ця процедура для жартів не робиться... Зате коханка, сама того не бажаючи, опинилася в курсі всіх справ свого Дені. При нагоді й натякнула: мовляв, є начальник охорони, симпатичний мужик, здається, діловий, чому її Дені нема на кого покластися... Савицький почав терпляче пояснювати, що входить у функції начальника охорони, тим більше - на кожному базарі інший, але Рибалкою він задоволений, цей справді координує загальні охоронні дії, хоча основна його парафія - "Універсум".

Ясно. Поки що нацькувати з так званих своїх на Карася не виходить. Та Алла чомусь вірила, що обрала вірну тактику. З іншого боку до Рибалки не підкотитися. Та й для роботи коханця використовувала по повній програмі: виявляється, Денис Вікторович Савицький - досить відома серед бізнесових кіл людина, незалежно від ступеню легальності бізнесу. Її власне керівництво лишалося задоволене: коли про мужика-профі кажуть: "Професію не проп`єш!", про себе Алла сміливо і впевнено могла сказати: "Професію не протрахаєш!" Нічого, воно не шкодить, коли впливові кияни і деякі гості міста знають, що коханка у Савицького - відома в своїх колах журналістка. Заступників уже легіони.

Може, хтось десь якось допоможе притиснути Рибалці його погане жало.

Мугикаючи щось під носа, з ванної вийшов Савицький, так само голий. Не припиняючи мугикання, підійшов до столика, хлюпнув шампанського, спрагло вижлуктив, скривився, знайшов під ліжком свого мобільника, набрав потрібний номер, звелів принести холодного шампанського. Гроші, викладені ним за добу в цих апартаментах, давали право наказувати.

-Будемо вставати?

-Лікар, здається, прописав мені постільний режим.

-Вам, хворий, пора б уже ставати на ноги, бо розучитеся ходити. Диви, як гарно за вікном. Справжнє Різдво.

Підхопивши халат, Людмила Сошенко встала з ліжка, лишивши Олега Рибалку самого, підійшла до вікна.

Дача належала знайомому Рибалки, бізнесменові середньої руки. Як правило на Різдво він з черговою фотомоделькою другої ланки, учасницею конкурсу краси, котра вийшла у фінал, але через інтриги журі здобула за балами сьоме місце, або юною симпатичною співачкою, котра зможе перемогти на конкурсі молодих виконавців тільки знайшовши бабки на кліп, відлітав за кордон. Куди грошей вистачало. Дружина сиділа у польському філіалі його "купи-продай" фірми, відповідала на телефонні дзвінки, життям була цілком задоволена. Тому, вирушаючи обкатувати черговий середньостатистичний молодий талант, бізнесмен середньої руки запросто віддавав ключі від дачі знайомим. Від бажаючих відбою не було, та Рибалка домовився першим. Бізнесмен поважав Карася, причому фраза: "Карась, я ж тя уважаю, бля" була найбільш поширеною та ходовою при їхньому спілкуванні. Таким чином Різдво Олег Рибалка та родина Сошенків зустрічала за Києвом, на території, що знаходилася під доброю охороною, в тиші засніженого соснового лісу.

Те, що дорослі чоловік та жінка, котрі симпатизують одне одному, рано чи пізно опиняться в одному ліжку, відповідало усім законам логіки. Майже відразу після новорічного бою годинника Оксана, підкреслено чемно вибачившись, пішла до спальні й зачинилася там. Людмила з Олегом пробалакали до ранку, мова ставала більш розкутішою, теми для розмови - більш інтимними. З рештою, зберігаючи пристойність, Рибалка запросив Людмилу кататися новорічним Києвом. Мама зазирнула в спальню, маючи намір запросити доньку, та потай сподіваючись, що вона спить. Так і було: Оксана не придурювалася, справді сопла носом, залізши під ковдру у незмінному спортивному костюмі.

Каталися вони не довго, з півгодинки, потім Олег привіз Людилу до себе додому, мовчки завів до кімнати, і тут вони майже в унісон прошепотіли одне одному напівголосно: "Не треба нічого казати!" Зі сторони це виглядало дуже смішно, вони зареготали, так, регочучи, завалилися на ліжко, а потім... допомагаючи одне одному, наслідуючи типові подібні сцени в кіно, роздягнулися, Людмила заплуталася в панчохах, Олегові не піддалася шкарпетка на лівій нозі, рухався він ще не надто зграбно - рана була досить свіжою, та Людмила навіть охоплена пристрастю пам`ятала це, не дозволила собі зголодніло, спрагло накинутися на чоловіка, була покірною, боячись надто різким рухом зробити йому боляче, а вже потім, коли все скінчилося, засвітила світло і, зовсім не відчуваючи ані страху, ані огиди легенько торкалася губами потворного шраму зі слідами зеленки, лікар звелів мазати, так краще гоїться. Можливо, саме незручності, що їх завдавала рана, Олег теж стримувався. Останні роки в нього нікого, окрім повій, явних та прихованих, не було, тому й поводився відповідно. Тепер він боявся відштовхнути, перелякати першу за весь цей час нормальну жінку, хоча й не вважав професійних проституток ненормальними. Різниця між ним в головному. Всілякі лагідні слова повія промовляє скоромовкою, немов записаний на магнітофон голос, котрий оголошує зупинки в метро, промовляє для всіх, незалежно від віку та соціального статусу, навіть за більші гроші видасть стандартний набір фраз та вправ, лиш видавати його буде довше. Нормальна жінка сторонній людині не шепотітиме на вухо лагідні непристойності та повторювати брутально-пестливі фрази, навіть цілі звороти, не гладитиме так ніжно, віддано, довго, щиро...

Додому до Сошенків вони повернулися пізнім ранком. Оксана зустріла їх поглядом з-під лоба. Те, що діти ревнують батьків до їхніх коханих, теж нормально, теж має багато пояснень за всіма законами логіки. Людмила та Олег у перший день нового року якось мало звертали увагу на дівчинку, лише демонстрували дорослу ввічливість - надто були захоплені собою, своїми новими почуттями. Потім Рибалка поїхав, лишатися не наважився, Людмила, пересиливши себе, не наполягала. Коли зачинилися двері, чекала на розмову з донькою. Не сталося нічого. Оксана старанно допомогла прибрати зі столу, поводилася підкреслено чемно, коли навели порядок - знову крісло й телевізор. Людмила надто втомилася аби аналізувати ситуацію, робити висновки, вживати заходів. Вона просто лягла спати.

А потім настало Різдво, виник симпатичний цегляний будиночок в сосновому лісі, природа подарувала сухий сніг та легкий морозець.

-Знаєш, мені здається, Оксана мене ненавидить.

-Мене так само. Після всього, ну, розумієш, вона взагалі дуже змінилася. Мало кого любить, хоч мені, як матері, прикро і боляче це визнавати.

Дівчина блукала крізь сосон. Олег і Людмила тупцяли на подвір`ї, намагаючись розпалити мангал. Пісних страв поїли, тож можна повертатися до м`яса. Хоча обидва й не дотримувалися класичних православних традицій, пісні страви на святий вечір належали до категорії "так треба". Зустріти морозяний день біля вогнища, тримаючи в руці шампур із запашним шашликом - що може бути краще!

-Може, ну його? Там камін є, не попаде, - Людмила починала мерзнути.

-Ні, справа принципу.

-Дурні твої принципи!

-Чоловічі мої принципи!

-Тому й дурні. Холод-дно!

-А ти грійся! Оп-па! - облишивши мангал, Рибалка, мов хлопчисько, побіг у бік лісу, підстрибуючи та вигукуючи щось нечленороздільне на ходу. Нахилившись, загріб голою рукою снігу, зліпив міцний сніжок, пожбурив у Людмилу, та з криком нагнулася - снігове ядро летіло досить влучно, пройшло майже поряд. Коли Рибалка метнув у неї другого, а потім - третього сніжка, жінка запалилася, теж почала ліпити сніжки, щоправда, не наважуючись знімати рукавичок. Кидки її не були такими влучними, та гра вже захопила з головою. Пригинаючись, рухаючись якось боком, Людмила наближалася до Олега, просто кидаючи снігові грудочки в його бік. Оксана вийшла просто на них, коли гра в сніжки не на жарт розійшлася, байдуже посунула повз божевільних дорослих у бік будинку.

-Ксюхо, давай з нами! - чергова зліплена Рибалкою біла тверденька кулька полетіла в дівчину, влучила в плече, не сильно, Людмила голосно зареготала, заохочуючи доньку криками: "Давай, давай!" Оксана зупинилася, уважно подивилася на Рибалку. Другий сніжок, кинутий не сильно, швидше за інерцією, влучив їй у груди. Спокійно роззирнувшись, дівчина нахилилася, витягла з-під доволі витоптаного снігу невеличку, але замашну палицю, і несподівано, з місця, немов кобра в атаку, кинулася на Олега, замахнувшись своєю зброєю.

Рибалка такого не чекав, тому ухилився механічно, палиця цілила в око. Наблизившись майже впритул, Оксана лупонула Рибалку палицею по плечах, по голові, збиваючи плетену шапочку, знову по плечах, у небезпечній близькості від рани. Людмила, відразу просікши, що жарти скінчилися, втрутилася, перехопила доньчину руку з палицею, висмикнула "зброю", не вагаючись, ляснула Оксану по щоці. Тепер вже на допомогу прийшов Олег, згріб Людмилу в оберемок. Та не пручалася, просто дивилася на доньку сповненим люті, котра зовсім не личить матерям, поглядом.

-Дрянь, дрянь! - вигукувала жінка, та Оксана ніяк не зреагувала. Просто повернулася і за кілька хвилин зникла за дверима будинку. Аж тоді Олег відпустив Людмилу.

-Все, заспокойся... Тихо, тихо, все...

-Нічого собі - "заспокойся"! Що вона, дрянь така, собі дозволяє?

-Нормально, - Рибалка повернув Людмилу до себе обличчям, повторив: - Нормально. Якщо в нас серйозно, то десь до такого я й готував себе.

-Тобто - "якщо серйозно"? Ти що маєш на увазі?

-Не з`ясоване твоє ставлення до мене, твої подальші плани, наміри, взагалі...

-Значить, твої плани та наміри отак, з доброго дива, серйозні?

-Чого це "з доброго дива"? Я дорослий серйозний хлопчик.

-Ти дорослий серйозний бандит.

-О, нате вам! Усього - навсього охороняю великий базар...

-А я працюю в банку. Олег, я теж хочу серйозних стосунків...

-Просто тут, на снігу та морозі?

-Не смійся. У тебе надто небезпечна робота. Коли забув, згадай, чому в ліжку обережно повертаєшся.

-Людо, це все пішло з минулим роком. Неприємності з Оксаною, мої проблеми. Ти пропонуєш мені повертатися в міліцію або стояти при вході у ваш банк?

Людмила не знала, що на це відповісти, тому просто знизала плечима.

-Справді, думати треба багато. Поки що я кохаю бандита, - вона легко поцілувала Олега в губи. - І в доньки, мабуть, скоро минеться. Я спробую пояснити їй коли не все, то хоча б дещо.

-Не треба...

-Тебе забули запитати... Слухай, ходімо всередину. Ну їх, ті шашлики. На сковорідці посмажимо.

Оксана, у теплому светрі до колін, згорнулася калачиком на дивані і традиційно клацала кнопками на дистанційному пульті, перемикаючи телевізійні канали. В бізнесмена їх було аж п`ятдесят два.

-Ти виглядаєш, як цілком та повністю сексуально вдовольнена людина.

-Так і є, - Савицький обмежився цією удавано скромною відповіддю, та не стримався, уточнив: - Невже так видно?

-За кілометр. Наче пожежу на нафтоперегонному заводі. Така гарна лялька?

-Не те слово.

-Може, продаси чи поміняємося? - Сергій Сергійович хитро примружився.

Погляд Даниса Савицького відразу став важким. Відклавши ножа та виделку, він випростав спину, розпрямив плечі, м`язи напружилися. У вуличних бійках директор "Універсуму" не бував десь чверть століття, та на брак фізичної сили не скаржився. Раз два рази на тиждень ось уже три роки з рекомендації Рибалки та під його постійним ненав`язливим контролем ходив у спортзал до персонального тренера, протеже того ж таки Карася, і по півтори, а коли й дві години підтримував спортивну форму. До загального комплексу вправ входили ази самооборони, кілька простеньких прийомів самбо, нічого особливого. Навіть попри відсутність режиму дня як такого Савицький відчував себе здатним добряче зацідити в пику кожному, хто образить його чи не так подивиться. Хоча в принципі людиною був урівноваженою. З Сергієм Жигуном вони були практично однолітками, сам Жигун виглядав не далеко слабким мужиком, мірятися силами у їхньому віці - занадто, але в морду він точно заслужив. Подібні настрої стосовно ділового партнера, з яким ще робити та робити справи, Савицькому не подобалися. Так само як з кожним разом усе менше й менше подобався сам партнер. Часи мінялися, бандитських замашок слід потроху позбавлятися.

Власне, задля цього Жигун і запропонував Савицькому взаємовигідну оборудку. Існує певна територія, право на її відкуп уже давно готові. Денисові Віктровичу коштувало чималих зусиль, аби домогтися рівного права власності з Сергієм Сергійовичем. Територія по документах поділена рівно навпіл. Якщо один з партнерів захоче від партнерства відмовитися, мусить платити іншому половину суми, в яку оцінений майдан, у повному обсязі. Плюс відсоток, обумовлений так само на папері. Є там різні благенькі забудови, вони зносяться. Починається будівництво величезного критого базару, по документах - торгового центру, з підземним паркінгом. Ясно, очолить його болванчик, керований Савицьким. У Жигуна та інших колишніх бандитів там свої інтереси - чудова можливість регулярно легалізовувати капітали. Все готово, лишилося заплатити гроші. Отут виникла головна проблема для обох партнерів: згідно тим-таки документам, вони беруть позику в банку. Від банку мусить надаватися гарантійний лист, котрий цю позику засвідчить та підтвердить. Бо інакше виникне цілком логічне питання - звідки у Савицького та Жигуна, нехай вони навіть юридичні особи, такі капітали. Світитися, звісно, не хочеться. Тим більше фірма у Жигуна нині надто сумнівна. І партнерам лишилося знайти банк, котрий погодиться пропустити через свої рахунки напівлегальні, а то й відверто нелегальні гроші, видавши їх на паперах за позику. Жигун знайшов цей варіант першим.

-Чого ти так дивишся, дядьку? Образився? - Сергій Сергійович відрізав ножиком шматочок м`яса, ніби нічого не сталося, стягнув його зубами з виделки, почав жувати.

-Цю тему я закриваю, - Савицький швидко перебрав у голові варіанти відповіді і зупинився на цьому, найбільш нейтральному.

-А чому? Акула пера не продається чи стала твоїм власним біографом? - Жигун говорив, жуючи.

-Закрили тему, я сказав.

-Закрили то закрили, - партнер втілював саме миролюбство. - Просто не йди в рабство до баби, що б вона тобі в ліжку не робила. І не наближуй далі власного ліжка. Бо сяде не лише на члена, а й на голову.

-Закрили, - втретє повторив Савицький, гнів минув, він знову взявся за виделку. - Розберуся сам. Краще скажи, коли починаємо.

-Хрін розбере страну радную, - Жигун налив ще по чарці. - Гуляє держава півсічня. От звикаєш до цього, звикаєш - не можеш ніяк! Наче працює все, люди десь на роботах, а куди не подзвониш - спочатку після тринадцятого, потім - після дев`ятнадцятого, а то й взагалі з початком лютого. Знаєш, що найгірше? Потрапити в ментовку на Різдво! Не вийдеш мінімум до старого Нового року, просто нема кому буде тобою займатися. Забудуть елементарно, це я тобі кажу.

-Знаю, колись до ОВІРу нашого ходив закордонний паспорт обмінювати, - підтримав Савицький світську бесіду. - Сказали прийти тринадцятого, як раз на Василя святого. Теоретично - робочий день, практично - від капітана таким перегаром! Причому не вчорашнім, свіжесеньким, вранішнім. Я його знати не знаю, коли вийшов, на двері глянув - Рождєствєнскій Василь Васильович! Навмисне не придумаєш. Давай. З Василем, до речі!

Вони цокнулися, свою чарку Савицький випив одним махом, а Жигун несподівано похлинувся, закашлявся, швиденько запив водою.

-Ти чого? - Денис Вікторович дивився на нього здивовано.

-Чого... чого... Кхи... О-ох! - Сергій Сергійович витер тильним боком долоні губи. - Кажеш, Василя сьогодні?

-Ну...

-Тобто, тринадцяте число! І ми тринадцятого, блін, зійшлися про справу цілого життя перетирати!

-Тю! Я думав, серйозне щось...

-Дуже серйозне! - Жигун націлив на Савицького вказівний палець. - Перед початком таких справ треба все виважити, навіть дні підгадати, числа, не знав хіба, темнота ти некультурна? Тепер обов`язково щось наперекосяк вийде, ось побачиш.

-І що за чорноротий такий? Хай Бог милує, ось не думав...

-А ти подумай! Все, давай і цю тему закриємо на сьогодні, хоча все одно... Почали в такий день, тепер думай, як карта ляже...

-Не бери в голову. Розливай краще, бо руку міняти не можна, теж така прикмета є, раз на те пішло. Що може трапитися? Крім заморочки з банком усе на мазі. Банк, ти кажеш, майже в кишені. Все погане вже або трапилося, або перекупилося. Давай, за успіх справи. Назло всяким тринадцятим числам.

Випивши і закусивши, Савицький раптом згадав: йому розповідали колись про Жигуна, що перед тим, як віддати наказ вбити дружину конкурента, Сергій Сергійович години три провів у церкві, просячи Господа послати йому вдачу, а коли все відбулося і конкурент, зламавшись, підписав потрібні документи, забрав дітей та зник з Києва, Жигун пожертвував на реставрацію храму двісті доларів. Можливо, був певний прихований зміст у його забобонах.

Потримати Оксану вдома ще з тиждень було зовсім не складно, вчителі не заперечували, з боку лікарів теж не бачилося перешкод, та Людмила таки вирішила нарешті випроводити доньку з дому. Досить, насиділася. Ребро зрослося, ну, не походить на фізкультуру пару місяців, на гульки бігати точно не захоче. Очікувався активний спротив з доньчиного боку, та Оксана сприйняла звістку про те, що піде в школу, на диво спокійно. Людмилі здавалося, донька оголосила їй бойкот. Добре хоч не голодовку.

Рибалка навідувався не щодня, але телефоном озивався регулярно. За тиждень після спільно проведеного скандального Різдва Людмила зробила

важливий та рішучий як для себе крок: одного разу, коли Олег завітав увечері в гості, запропонувала йому лишитися. Пропозиція була зроблена на кухні. Оксана за набутою звичкою гіпнотизувала в кімнаті телевізор. Олег несміливо кивнув у бік кімнати, натякаючи на присутність дівчини, на що Людмила махнула рукою. Жест красномовно означав: "Хто тут старший?" Єдина незручність у всьому цьому - Людмила стримувала в ліжку крик, котрий так і рвався назовні. Коханці зачинилися в спальні, дружно побажавши Оксані доброї ночі. За півгодини донька зробила голосніше звук телевізора. Почекавши кілька хвилин і скреготнувши зубами, Людмила, не забувши накинути халат, пройшла до кімнати, стала на порозі. Оксана подивилася на маму сомнамбулічним поглядом.

-Зроби тихіше... Будь ласка, - як могла стримано промовила Людмила. - Ти заважаєш нам спати.

-Ви хіба спите? - по ляльковому кліпнула очима донька, але звук стишила максимально.

На ранок, коли Олег пив на кухні чай, Людмила вирішила - серйозної розмови з донькою нарешті не минути. Того ж вечора вона забрала в Оксани пульт, вимкнула телевізор, умостилася навпроти дівчини на стільці.

-Ну? Що сталося, Ксеню?

-А що сталося, мамо?

-Я тебе не впізнаю.

-Я сама себе не впізнаю. Хіба не ясно - зі мною вже місяць усе не так. Ти прекрасно знаєш причини. Тепер бачиш наслідки. Увімкни телевізор, передача цікава.

-У нас тут з тобою ще цікавіші передачі. Ти ненавидиш Олега..., - Людмила раптом затнулася, пригадавши, що не знає по-батькові свого друга, - Гм, Олега... Одним словом, що він тобі поганого зробив і чому ти не можеш знайти з ним спільну мову?

-Ма, ну хіба він приходить сюди для того, аби шукати зі мною спільну мову? Він подобається тобі, до чого тут я взагалі?

-З тобою неможливо розмовляти! Ти взагалі стала неможливою. Хіба не помітно, хіба тобі самій отак подобається?

-А якби подати на нього до суду?

-Для чого? - не зрозуміла Людмила.

-Коли я лежала в лікарні, а він заносив різні апельсини, всі казали - він не хоче до суду йти і платити за лікування.

-За чиє?

-За моє. Він же збив мене машиною.

-Ксеню... Ти ж сама...

-Хто доведе? - побачивши вкрай розгублене мамине обличчя, донька переможно заявила: - Тому й ходить до тебе! Не ходить - бігає!

-Ти..., - Людмила відчула брак повітря. - Ти... серйозно?

-А то! Чого б тоді такий крутий дядечко вчащав сюди, до самотніх мами з доцею? Пожала мишка кицьку?

Не маючи змоги далі стримуватися, Людмила схопилася. Нависла над донькою, замахнулася для ляпаса.

-Ага, давай! Тобі останнім часом це в кайф! - заохотила Оксана, з готовністю підставляючи щоку під материнську розчеплену долоню.

Бити перехотілося. Людмила втомлено опустила руку, знову сіла на стілець. Дивитися на доньку також не було бажання. Тому говорила кудись у бік вимкненого телевізора:

-Мені останнім часом, Ксеню, дуже подобається одна людина. Ти знаєш, про кого я кажу. Не знаю, наскільки це все серйозно. Але відчуваю - надовго. Я жінка, і я відчуваю.

-Я теж жінка, коли ти не забула.

-Не забула. Ти народиш дитину, нам доведеться змінити ритм та спосіб життя. А тут приходить чоловік, від якого можна сподіватися допомоги. Він не пропонує її, не нав`язує себе. Просто приходить, розумієш. Йому теж потрібна людина, про яку він зможе піклуватися. Не знаю, чи будемо ми разом, багато різних суперечностей... Не пояснити отак відразу... Просто подружіться. Або принаймні не дивися на нього вовченям. Ти теж будеш матір`ю - одиначкою, почнеш плакати ночами, шукати місяця, аби повити на нього від самотності. Всі нормальні жінки так переживають, повір мені. Ксеню, до подібних розмов я вкрай тяжко ставлюся. Тому не мучай мене, не змушуй повторювати двічі, тричі... Не знаю... Вперше в житті не знаю, як і про що розмовляти з власною донькою. Тримай!

Простягнувши Оксані пульт, Людмила пішла в спальню. Коли вона виходила з кімнати, за спиною увімкнувся телевізор.

Зі школи додому - три автобусних зупинки. Та Оксана воліла пройтися пішечком, і не завжди через свою надто велику любов до піших прогулянок. Під настрій вона здатна була пройти пів-Києва на своїх двох, а іноді не хотілося теліпатися навіть кількасот метрів, уперто чекала транспорту. З маршрутом "дім-школа" і назад усе дуже просто: зупинка біля їхнього будинку не була кінцевою, автобуси постійно підходили переповнені. Залізати в задушний натовп, товктися в ньому три зупинки під верещання кондукторів, котрі попри зпресованість люду вперто проштовхувалися із закликами оплачувати проїзд, та ще й під акомпанемент постійних сварок та перманентних лайок, що спалахували між притиснутими один до одного пасажирами, Оксані зовсім не хотілося. А маршрутки на їхній зупинці так само рідко спинялися, а коли ставали - теж забиті по саме нема куди, доводилося стояти три зупинки літерою "зю", ще й платити за подібне задоволення. Ні, ходити пішки в цьому випадку більш практично. Економія не стільки грошей, стільки нервів. Останнє для Оксани Сошенко вже більше місяця як було актуальне. Принаймні, простуючи в середньому темпі, можна ні на що не відволікатися і думати.

Ось і цього вівторка вона, повертаючись із занять з сумкою через плече, думала. Власне, шукала пояснення своїй поведінці, і не могла знайти. Оксана сама не розуміла, яка муха її вкусила і що з нею твориться. Причина не у вагітності, котру за кілька місяців уже не приховаєш. Ні, з цим усе в порядку, дівчина навіть почала іншими очима дивитися на своїх шкільних подруг, що перетворилися несподівано з ровесниць, котрі мають багато спільних з нею інтересів та захоплень, на дурненьких наївних маленьких дівчаток, нічого не розуміючих в цьому житті. Оксана уявила зграйку однокласниць довкола себе, коли вони дізнаються про новий статус подруги. А у вчителів буде істерика, особливо - з хімічкою. Та двадцять років постійно вела групу подовженого дня, інших кандидатур на той час просто не знайшлося. Свої обов`язки виконувала чесно, а коли виникла нарешті нагальна потреба безпосередньо в учителі хімії, виявилося - навички роботи з наймолодшими школярами в`їлися навіки. Про таблицю Мєндєлєєва вона розповідала старшокласникам у тій самій манері, що віршик про котика - першокласникам. Акселератів, які курили за школою, матюкалися на шкільних дискотеках, здобували перший сексуальний досвід, укладаючи однокласниць на ліжка власних або їхніх батьків, потроху бавилися хто спиртним, а хто й "травкою", аби потім поділитися один з одним враженнями та порівняти, вчителька називала діточками, малятами, козенятами, хлопчиками й дівчатками. І за останні вісім років, коли вона полишила групу продовженого дня задля роботи за прямою спеціальністю, ставлення до старших, як до наймолодших, не змінилося абсолютно. Її щиро обурювали короткі спіднички та нафарбовані губи дівчат, тютюновий штин від хлопців, але насварити вона могла зазвичай лише помахуванням пальцем і зауваженнями на зразок "ай-ай-ай". А ще вона любила виступати на різних зборах і, так само сюсюкаючи, говорити на теми моралі. От з`явиться привід для розмов! Уявляючи собі фізіономію хімічки, Оксана не стримала посмішки. Найприкріше - козиря в педагогів не буде на руках, мама все знає, нічого вдіяти не може, силою робити аборт жоден закон не дозволяє.

Так, справа не в дитині, навіть не в її біологічному батькові, навіть не в спробі кинутися під машину. За цей вчинок Оксані, до речі, таки соромно. Дівчина не могла пояснити свого ставлення до водія тої машини, який так несподівано увійшов у їхнє з мамою суто жіноче життя, порушив усі усталені звички та звичаї, а мамі це з незрозумілих причин подобається. Правильніше так: причини зрозумілі. Тепер, коли Оксана сама збиралася стати матір`ю і вважала себе на всі сто дорослою, рівною своїй мамі жінкою, вона могла пояснити бажання Людмили спати з чоловіком. Хто знає, може, коли в неї самої виросте дитина, Оксана теж захоче чогось подібного. Поки ж мужики її зовсім не приваблюють... А коли вона, вже народивши, зустріне не Ігорка - чемпіона, а справді когось більш вартісного? І може мама теж нарешті зустріла...

Ні!

Тільки не цей бандит чи хто він там. Оксана не могла пояснити собі своєї ненависті, так, ненависті до Олега. Нічого поганого він їй не зробив... ще... Хай лиш спробує, знайдеться, кому заступитися! Але... Чому він повинен робити щось погане їм з мамою? Оксані зараз здалося - вона навмисне хоче знайти в маминому другові - коханцеві! - якомога більше всяких бридких вад. Навіть зовнішніх, хоча ніде правди діти, Рибалка таки красивий мужчина. Не солодкий красунчик на кшталт різних Тарзанів та El Кравчуків, або числених худосочних ма-альчі-ішек із зовнішністю пасивних педерастів, що грають і жіночих кліпах романтичного героя їхніх пісень, романів та еротичних снів. Краса Олега Рибалки - краса просоленого моряка, обвітреного рибака, грубуватого лісоруба, втомленого та запиленого вояка після тривалого важкого бою, ковбоя з техаського ранчо. Рибаків, моряків, лісорубів, вояків та ковбоїв живцем Оксана Сошенко в очі не бачила, не випадало такої нагоди. Зате багато читала про таких персонажів, дивилися фільми, уявляла мужніх чоловіків саме такими. Може, через це він і сподобався мамі?

А чи не ревнуєш ти, подружко?

Труснувши головою, Оксана відігнала від себе подібні думки. До кого ревнувати? До власної мами? І кого? Колишнього мента? Ще один Ігорко - важкоатлет, хіба розумніший на кілька порядків, бо дорослий. З рештою, шукаючи причини неприязні до маминого друга, можна далеко зайти. От не подобається він їй, ну не подобається - і край! Народить вона, а там побачимо, з ким мама залишиться. Поки що в них залишаться напружені стосунки... або мамі набридне бандюган і вона прожене його від себе. Від них. Отак.

Занурена з головою у власні думки, заклопотана вирішенням відразу кількох важливих для себе питань, Оксана не звернула увагу на непримітний синій старенький "пежо", що сунув за нею, та простоволосого хлопця в лижній куртці, котрий рухався метрах в десяти позаду. Здригнулася вона від надто голосного пищання, так зазвичай дають про себе знати мобільники. Озирнувшись, вона побачила, як хлопець у червоно-синій куртці та чорних штанях, заправлених у високі армійські черевики, підносить до вуха трубку. Нічого особливого, подібне бачиш тепер мало не на кожному кроці, в метро, маршрутках, нічних клубах, кінотеатрах, куда Оксана почала вчащати останнім часом. До речі, треба вибратися на "Володаря кілець"... Вона рушила далі, та раптом почула ззаду своє ім`я. Знову озирнулася. Хлопець з телефоном поспішав до неї, несучи трубку у простягнутій руці.

-Це ви мені?

-Вас до телефону. Ви ж Оксана?

-Ну... Я не одна Оксана...

Хлопець уже підійшов упритул. Дівчина машинально взяла мобілу, запитально глянула на нього.

-Оксана Сошенко? Значить, вас до телефону.

Чудасія якась. Притуливши трубку до вуха і промовивши: "Так", здивувалася ще більше, почувши мамин голос.

-Вибачте, Сергій...

-Сергійович, - нагадав відвідувач, для чогось озирнувся на щільно причинені двері Людмилиного робочого кабінету. Обідня перерва вже закінчилася, а по вівторках вона розглядала пропозиції після другої години. Годинник показував другу нуль три. Відвідувач з колючими очима подзвонив ще вчора зранку, дуже просився, аби його прийняли сьогодні першим, бо справа важлива і одночасно непроста. Ранком з кур`єрською повтою принесли звичайний поштовий конверт з візиткою наполегливого прохача, та по-батькові на ній не значилося. Взагалі дивна візитка: "Сергій Жигун, консультатнт". Золоте тиснення, номер мобільного телефона, більше нічого. Ані назви фірми, ані логотипу, ані пояснень, чого саме консультант цей наполегливий Сергій Жигун.

-Слухаю вас, - Людмила зробила стандартну американську посмішку.

-Довго затримувати не буду, та справа надзвичайно важлива і, можна сказати, невідкладна, - з плаского кейса Сергій Сергійович витяг течку, простягнув Людмилі. - Ваш банк мені рекомендували як надійного партнера, а вас, Людмило Петрівно, як кращого експерта.

-Мені зрозумілі ваші лестощі, - Людмила, не вчитуючись у суть, професійним оком по-діагоналі проглянула папери. - Від тих, хто прийшов просити позику, я вислуховую ще й не такі компліменти. Залишайте, документи розглянуть протягом трьох...

-Ви, певне, не зрозуміли, - м`яко перебив її Жигун, проколюючи поглядом, наче метелика - шпилькою. - Саме тому я так напрошувався на окрему розмову, що не можу чекати від вас відповіді загальним порядком. В такому випадку папери прислали б вам окремо, а про результат довідалися б телефоном. У разі відмови документи з аргументацією на стандартному бланку передали б так само назад, у разі позитивного рішення ви б запросили для розмови представника фірми чи організації. Правильно?

-Ви чудово ознайомлені з нашою системою роботи, - Людмила не забирала американської посмішки. - До речі, яку фірму чи організацію ви представляєте?

-У нашому випадку це не так важливо. Важливіше, аби ви просто зараз більш докладно вивчили документи. Бо все інше я скажу вам на словах.

Людмила стерла з обличчя посмішку. Відвідувач починав їй категорично не подобатися. Швидше за все, через манеру поведінки, якої вона від незнайомих людей терпіти не могла. Тим не менше вона зосередилася і заглибилася в папери. Коли до неї дійшов їхній зміст, вона не повірила своїм очам і перечитала ще раз, потім акуратно склала їх у теку, піднесла очі на Жигуна.

-Ви просите у нашого банку позику під стандартний процент на суму, яку ми дуже рідко надаємо навіть давнім партнерам. А вас я бачу вперше, та й вихідні дані зазначеної тут фірми викликають у мене особисто сумнів. Президент цього просто не підпише.

-А гарантійний лист?

-А якщо я перевірю, хто і коли вам його підписав? І на що саме писався лист? Сергію Сергійовичу, або ваші співробітники дуже недбало готували ці документи, або ви не володієте реальною ситуацією на...

-Я володію реальною ситуацією, - якщо Жигун і мав на меті заспокоїти Людмилу, фраза прозвучала наче прихована погроза. - Ви - визнаний експерт. З вашою думкою рахується президент банку, бо інакше ви б не займали цю посаду. Керівництво вам довіряє, тому підписує всі принесені вами документи. Не вчитуючись особливо в глибинний зміст, бо інакше для чого тримати вас у цьому кабінеті на цій посаді? Повірте, ви й тепер нічим не ризикуєте. Сума, зазначена в цих паперах, надійде на вказаний вами рахунок цього банку, а ви, Людмило Петрівно, лише проконтролюєте, аби за пару годин сума пішла на цей, - чоловік торкнувся вказівним пальцем теки, - рахунок. Все. Ваш банк не постраждає. Тільки-но операція успішно пройде, ми з вами забудемо про наші маленькі пустощі. До речі, они передбачають винагороду.

-Ага. Ще - статтю кримінального кодексу, - Людмила покрутила теку в руках. - Сергію Сергійовичу, кілька разів на рік кожен пристойний банк отримує подібні пропозиції. Новий рік почався, тому - з почином. Відмовою починати рік недобре. Ви заберете папери і підете самі чи мені звернутися в службу безпеки? А може, мені заховати теку в ящик стола для святого спокою?

-Для чого? Людмило Петрівно, мені справді рекомендували вас як мудру жінку. Фірма, зазначена тут, з`явиться відразу після підписання документів президентом банку, і зникне, тільки-но на її рахунок прийдуть через ваш банк гроші. Фірма, з рахунку якої сума прийде у ваш банк, зникне негайно після досить простої фінансової операції. Бачите, я відвертий з вами. Тому, що без належних підписів оці папери цінності зовсім не мають, так само не можуть виступати як доказ незаконної оборудки. Хоча, за всіма поняттями, незаконного нічого не станеться.

-Пошукайте інший банк. У нас це не пройде. До побачення.

-Для чого інший? - Жигун не поспішав йти, і Людмила вже серйозно почала думати, чи не покликати охорону. - Сошенко Оксана, шістнадцять років, школа номер сто сорок два з поглибленим вивченням англійської мови. Недавно була в лікарні, потрапила в дорожню пригоду. Сказати, коли вона повертається додому після поглибленого вивчення англійської мови?

Всередині Людмила відчула порожнечу.

-Ви... хто ви?

-Візитку ви отримали, Людмило Петрівно. Там написано - консультант. От я вас і консультую, безкоштовно, до речі. Розумієте, - страшний відвідувач подався трохи вперед, - часу в нас обмаль, легалізовані гроші необхідні для роботи вже зараз, бо чекати чогось, поки державний бардак не змінив наші плани, я особисто не хочу. Тому говорю отак, у лоба, відверто. Ви мусите знати, на що йдете, і так само бути в курсі, на що можемо піти ми, - Людмила дивилася розгублено, Жигун вдоволено кивнув, повів далі: - Карти я всі розкрив, тому якщо ви думаєте дочекатися, поки я піду, і бігти по допомогу, справа марна. Хочете поговорити з донькою? - не питаючи дозволу, відвідувач зняв телефонну трубку, швидко набрав номер, підніс пальця догори, закликаючи Людмилу слухати. - Ало, це я. Гукни мені дівчинку. Гукни, гукни, давай. Ось, поговоріть, - Жигун простягнув трубку ошелешеній жінці. Почувши Оксанин голос, Людмила вигукнула перше, що прийшло в голову:

-Ксеню, все гаразд?

-Мамо, що тут робиться? - голос Оксани звучав трошки глухувато.

-Ти там сама? Йди додому, чуєш! - Людмила тут же усвідомила, яку дурницю щойно ляпнула.

Жигун легко взяв у неї трубку:

-Оксано, передайте телефон молодому чоловікові... Ало, слухай, давай робити, як надумали. Так простіше. Все, відбій, - поклавши слухавку на важіль, Сергій Сергійович промовив зовсім іншим, мало не похоронним тоном: - На мої пропозиції, Людмило Петрівно, слід приставати відразу, тільки-но їх зроблено. Не дивіться так на мене, не треба, не фашист я і не садист. Запропонували хабаря - беріть, і по всьому. А так доведеться потримати в нас у гостях вашу милу доньку. За один день, за завтра, скажімо, ви можете вирішити тепер уже нашу спільну проблему?

Все відбулося настільки стрімко, що Людмила не встигла зрозуміти суті подій. Коли раптом до неї дійшло, обличчя враз набуло кольору крейди, потім позеленіло, нарешті почервоніло. Забракло повітря, слова застрягли в горлі.

-Ну, який ставимо діагноз? Дня вистачить?

Людмила замотала головою, нарешті отримала змогу видихнути, у голові почався легенький подзвін.

-Ви мене чуєте? - Жигун зараз був утіленням вселенської турботи.

-Чую, - нарешті Людмила змогла говорити. - Що ви зробили з Оксаною?

-Ще нічого не встигли. Вона поживе в нас стільки, скільки часу займе вирішення мого простенького питання. Вона зможе дзвонити. Поки ми працюємо разом, ставлення до дівчинки буде на відповідному рівні. Отже, дня вистачить?

Вихор думок уже носився в Людмилиній голові.

-Нереально.

-Ну, Людмило Петрівно, ви ж про доньку подумайте...

-Я про неї думаю. Не про вас, - Людмила поступово почала адекватно оцінювати ситуацію. - Пообіцяю за день, а не зможу. Будете думати, я волинку тягну. Це позначиться на ставленні до Оксани.

-Абсолютно точно! - Жигун чомусь навіть зрадів.

-Максимум три дні. Мені треба написати резюме, піднести президентові не окремо, а разом з іншими подібними теками, коротше, бюрократії до біса. Максимум три дні. Тим більше, в другій половині дня у вівторок нічого не вирішиться. Ви не можете відпустити Оксану? Ви ж все одно стежите за нами, нікуди вона не дінеться. Поки після лікарні я ще в змозі відпросити її в школі, підозр не виникне...

-От і здорово. Зміна обстановки дівчині не зашкодить. Ми повернемо вам її у п`ятницю, правильно дні пораховані?

-Чому...

-Тому, - тепер Жигун перервав Людмилу жорстко. - Наступного разу зрозумієте, з ким маєте справу, і не почнете крутити носом. Батьків теж треба виховувати. Про дітей думати слід завжди, Людмило Петрівно, в першу чергу. Оксана ваша побуде в нас, ви вирішіть наші проблеми. Вибачте, премії не обіцяю. Отакі сьогодні методи, - сказавши це, немов вибачившись, Жигун підвівся. - Дякую. Ввечері чекайте на дзвінок. Щасливо. Будьте розумницею, обійдемося без міліції. Тим більше вона в нас не надто поворотка в подібних ситуаціях.

Двері за ним зачинилися. Людмила лишилася сама, міцно заплющила очі, розплющила, потай сподіваючись - вона спала на робочому місці і бачила сон. Нічого подібного. Ось злощасна тека, ось візитка Сергія Жигуна, консультанта. Ось годинник, на ньому - чотирнадцята тридцять. Отже, щойно, менше ніж за півгодини, в неї, якщо вірити страшному відвідувачу, викрали доньку.

І ніхто цього не помітив. Світ лишився таким, яким був, і нічого в ньому не зміниться. Спокійно.

Зриватися і бігти до президента, піднімати на вуха керівництво, дзвонити "нуль два"? А чи буде від цього користь? Папери нічого не дадуть, Жигун усе розрахував. Перевірити і засвідчити легальність фірм мусить вона, Людмила Сошенко, але ж жодної не існує до президентського підпису. Жінкою вона була розумною, отже, знала: в цьому випадку задіють підставних осіб, у яких, навіть коли вирахувати і схопити на гарячому, інформації не буде жодної. Натомість викрадачі миттю дізнаються про її контрдії, отже, життя Оксани опиниться під більш реальною загрозою. Гаразд, що робити? Підставлятися під завідомий відмив грошей, потім пояснювати, чому вона пішла на грубі порушення, ніхто ж не повірить. Людмила пригадала кілька подібних випадків: злочинці страхувалися, відкриваючи без відома жертв персональні рахунки на імена жертв, кладучи туди невеликі суми. Відіприся тоді, доведи, що не брав гонорару. Швидше за все, так вчинять і з нею. Чорт, порадитися навіть нема з ким...

А чому нема?

Людмила простягнула руку до свого телефону, вчасно зупинилася. Не хотілося вірити, що Жигун енд компані зайшли настільки далеко, що здатні прослуховувати службовий та домашній телефони, а раптом... Вона вийшла з кабінету і з приймальної президента набрала номер мобільного телефона Рибалки. Довкола була купа зайвих вух, тож надала голосу більше безпечності.

-Доброго дня, Сошенко вас турбує. Хочу проконсультуватися з вами, але не по телефону. Можете заїхати? Так, чимшвидше, бо справа не терпить. Тільки на вході мене не запитуйте, скажіть - у приймальну, - секретарка здивовано піднесла брову, Людмила жестом "все нормально" заспокоїла її. - Вам покажуть, куди йти, а я вас тут почекаю. Все.

Вона поклала трубку, перевела подих.

-Конспіруєшся? - секретарка була заінтригована.

-Просто там ще один зануда мусить прийти. Для нього мене немає. Коли почує, що людина йде до Сошенко - почне надзвонювати. Знаєш, як воно дістає?

Секретарка з розумінням закивала. Безглузді телефонні дзвінки теж заважали їй зосередитися.

-Зайде чоловік - направ до мене... Або... Я тут посиджу, о`кей?

-Сиди. Можу чаєм пригостити.

Краще коньяком, крутилося на язиці в Людмили. Або валідолом. Або взагалі отрутою. Та хай вже буде чай.

Рибалка здивовано дивився на телефонну трубку. Про будь-яку конспірацію в них з Людмилою не було жодної домовленості. А тут - голос тремтить, фраза, схожа на класичний пароль з шпигунських фільмів - у вас продайотся славянскій шкаф? - та ще запрошення приїхати до банку. За негласною угодою начальник охорони міг не доповідати директорові базару, куди та в яких справах він збирається. На території порядок, коли що - йому свиснуть. Взагалі, останнім часом Савицький дивний, наче три копійки однією монетою. І Рибалка відчував - справа тут не лише в Алці, яка міцно тримає Дениса Вікторовича своїми кігтиками. Хоча Карась дуже добре знав можливості колишньої коханки, лиш не міг вирахувати, для чого їй раптом знадобився директор "Універсуму". При зустрічах, котрі ставали дедалі частішими, вони з Аллою мовчки та стримано кивали одне одному, наче випадкові знайомі, цим їхнє спілкування обмежувалося. Ні, в Савицького виникла нова, більш серйозна проблема. Вже кілька разів до офісу заходили юристи, причому, Рибалка точно знав - не з дешевих, хлопці солідні. З початком цього року шеф частіше просив сісти за кермо своєї машини одного з охоронців, Вовку Макєєва на прізвисько Кеша. Це означало - Савицький збирався випивати, і, як обмовився Кеша на досить безневинне запитання Карася, їздив не на банкети. Ділові зустрічі в окремих кабінетах маленьких ресторанчиків, співрозмовники явно вели переговори. А враховуючи частоту подібних зустрічей - тема обговорювалася досить серйозна. В кожному разі Савицькому було тепер не до особистих проблем начальника охорони. Олег міг повністю розпоряджатися своїм часом.

Розуміючи, що виклик Людмили терміновий, він таки вирішив заїхати додому. Гратися в Штірліца й Кет, то гратися до кінця. Вдома скинув джинси, светра, черевики, швидко одягнув сорочку, костюм, начепив на шию краватку - в`язати вузли так і не навчився, тому краватки висіли вже зав`язаними, готовими, так би мовити, до вжитку. Взувши чорні туфлі з квадратними носами, відступив крок назад, оглянув себе в дзеркало. Йєс! Бізнесменчик середньої руки, вдягнутий традиційно та безбарвно. Так він зайде до приміщення банку одним з багатьох відвідувачів. Джинси, він був певен, привернуть увагу. Певні інтонації голосу Людмили чомусь дали йому підстави запідозрити - за банком можуть стежити. Навіть не так - можуть пасти кожного, хто прийде особисто до пані Сошенко.

Охоронець при вході кивнув, очевидно, був попереджений. Приймальню Олег знайшов досить швидко. Людмила, побачивши його, мало не підскочила назустріч, та стрималася, сухо привіталася, запропонувала пройти до себе в кабінет, за щось подякувала секретарці, але тільки-но за ними причинилися двері, жінка кинулася Рибалці в обійми, притиснулася міцно, так ніби прагнула увійти в його тіло, наче привиди в фільмах - страшилках. Вона трусилася від беззвучного плачу, аби подивитися в її обличчя, Олег мусив відхиляти руками голову Людмили від своїх грудей силоміць. Обличчя жінки було перекошене від страху, змішаного з болем.

-Ксеня...

-Так я й подумав, - у голові Олега таки справді майнуло - в Оксани знов неприємності.

-Нічого ти не думав... Її вкрали...

-Стоп, стоп! Хто вкрав, куди вкрав, чому вкрав? Ти можеш нормально говорити?

-Ні... Доньку мою вкрали... А ти про нормальні розмови...

Рибалка, зітхнувши, легенько ляснув жінку по щоці. Раз, другий, третій, вчетверте вдарив сильніше, Людмила зойкнула, але, здається, оговталася.

-Отак. Тепер сядь сюди, - Олег кивнув на стілець, жінка слухняно всілася. - А я присяду поряд. Я взагалі поряд, заспокойся. І по порядку. Оксана жива?

Запитання в лоба трохи збентежило Людмилу.

-Чому ти... Жива... Я думаю... Звичайно, вона жива!

-Бачиш, яка ти впевнена. Жива - вже добре. Вже менше проблем, уже, вважай, на одну третину ми їх перемогли.

-Кого - "їх"?

-Це вже інше питання. Хто її вкрав?

-Оцей, - Людмила простягнула Олегові візитку Жигуна Сергія, консультанта. - Він не сам викрадав, наказ віддав.

-Я його не знаю. Хто такий?

-Сто років би мені самій його не знати! Півтори години тому вперше побачила.

-Чого він хоче? Дівчаток-підлітків просто так у мам не крадуть.

-Не знаю, як пояснити у двох словах, - Людмила зосередилася, конспективно передала Рибалці зміст пропозиції Жигуна і наслідки, спричинені її відхиленням. Олег потер підборіддя.

-Отже, "чорні" бабки людям треба перетворити на "білі"?

-Прийом дійсно старий. Не виникне питання, звідки в них такі гроші. На одних документах позику оформляємо, на інших через певний термін оформляємо повернення з відсотками. На словах Жигун такого не казав, це видно з принесених ним паперів. Коли ти на подібних речах знаєшся, можу показати.

-Не тепер. Ваш банк нічого не втрачає?

-Окрім репутації. Як правило, подібні речі рано чи пізно проявляються. Крайньою, звичайно, лишуся я. Можна зробити фінт вухами: за пару місяців звільнитися. Бо на поверхню афере вилізе, коли почнеться велика піврічна перевірка різними комісіями. Такого добра, як перевіряльники, вистачає аж бігом.

-Ясно. Твоїм Жигуну і компанії точно скіпідаром жопи намащено, раз вони не витрачали час на тривалі переговори та вмовляння, а відразу взялися за Оксану. Отже, Людо, тебе вираховували і прораховували, - Олег знову пошкрябав неголене зранку підборіддя. - Тепер добре подумай, я тебе запитаю про одну досить дивну річ. І постарайся не бити мене по морді з ходу, наперед прикинь, наскільки таке можливо. Якщо навіть на піввідсотка - почнемо мусолити тему далі, - колишній опер подивився жінці просто в очі: - Чи не могла Оксана в світлі останніх подій якимось чином брати участь у організації власного викрадення? Не поспішай, сиди спокійно! Дівчині раптом стали потрібні гроші. Мама майже живе з коханцем, хто знає - раптом він взагалі переїде до неї. А донька твоя до того ж не так давно пережила шок, хто знає, наскільки вона тепер передбачувана. До того ж вагітна...

-Ти мелеш дурниці, - Людмила, попри його побоювання, істерики не влаштувала, сприйняла версію цілком нормально, Рибалці на мить здалося - жінка сама її десь у глибині душі проробляла. - Що до мене прийшли не випадково, вірю. Саме тому така конспірація. Боюся навіть по телефону говорити. А якби відразу після того, як цей консультант Жигун пішов, я вискочила і погнала шукати тебе, відсутність нагляду за мною не гарантується. Але Оксана тут ні до чого. Навряд чи вони знають навіть про її вагітність.

-Ми з тобою знаємо, а це - головне. Повернемося туди, звідки почали: банк у принципі не постраждає, згоріти можеш лише ти, правильно?

-Можу, - кивнула Людмила. - І згорю. Досить, скажи, ти все зрозумів?

-Все.

-Ось тепер порадь, як діяти далі. Міліція мене захистить?

-Ти сама в це не віриш.

-Не вірю. Піти до керівництва і все розповісти - теж не вихід, так?

-Не вихід, - щиро погодився Рибалка. - Твою таємницю просто знатиме більше народу, і тут уже сто відсотків виникне міліція. А вона, ми вже домовилися, не захистить. Не знаю, хто стоїть за Жигуном, ніколи з ним не стикався, мабуть, парафія не моя. Але раз так просто, без артпідготовки, захопили дівчинку, аби примусити матусю швидше думати - народ серйозний, без гальмів. Я до того, що при першому ж втручанні наших доблесних органів викрадачам це стане відомо. Погроз більше не почуєш, вони просто приріжуть Оксану, обставлять її смерть публічно, а для афери знайдуть інший банк та іншу людину. На руках у них козирний туз: приклад з Оксаною, бачте, мовляв, як воно буває, коли спільна мова не знаходиться... Тобі легше від цього? Варто в такий спосіб рятувати банк і себе заодно?

-Ти... Ти серйозно? - в Людмили раптово ніби зник голос.

-Подібних випадків - вагон з маленьким возиком. Іншим разом пару прикладів наведу, тепер вони зайві. Виходить, у нас максимум три дні, аби все залагодити.

-Залагодити?

-Іншого виходу, ніж спробувати знайти Оксану і витягти її з халепи, я просто не бачу, - розвів руками Рибалка. - Розголос не потрібен нікому. Тому тобі доведеться довіритися мені.

-Олежко... Оце ось "спробувати"... Воно означає, що ти... що тобі... що в тебе може нічого не вийти? Спроба... може стати невдалою?

-Поки це нічого не означає, - жорстко відповів Рибалка.

-А якщо... ну... нічого не вийде?

Олег подумав так відразу, щойно взявся розшукати викрадачів та виторгувати або визволити від них доньку коханої жінки. Хай краще відповіді на такі питання не буде. Ще ліпше - нехай вони не виникають. Принаймні в нього самого.

-Без цих крайнощів таки не обійшлося? Так прикрутило тебе в сраці?

-Не скигли, - Жигун скривився. Його попереджали, що Савицький, хоч далеко не чистоплюй, встановив для себе певні табу, порушувати які не наважувався. Саме через ці обмеження Жигун недолюблював так званих подібних ділків, котрі, на перших порах не гребуючи нічим і воліючі заплющити очі, навіть взагалі не знати про різні "потрібні" смерті, тепер воліють переплатити, аби не лізти знову у відвертий кримінал, що виявлялося на практиці дешевшим, але менш безпечним способом досягати поставленої мети. Участь Савицького в даному проекті була вкрай необхідною хоча б через напівлегальний статус Жигуна. Принаймні жоден пристойний документ втрачав, так би мовити, "пристойність", коли на ньому з`являвся автограф Сергія Сергійовича.

-А як вона звякне ментам?

-Ти бздиш ментів? І давно?

-Відколи на свою дурну голову зв`язався з тобою!

-Про дурну голову - це ти добре сказав. Головне - правильно, самокритично, - Жигун для чогось озирнувся на зачинені двері, хоча й без того знав - у офісі Савицького сторонніх вух не буде, тут партнерові він довіряв, не дарма безпекою професіонали займаються, мент колишній, цей шантрапи не понабирає. - Твоя дурна голова ніде не фігурує. Ти навіть не знаєш, де я дівчинку триматиму. А матуся нікуди не дзенькне, спи спокійно. Мої пацани її пасуть про всяк випадок, навіть робочий та домашній телефони на контролі.

-Мобільний ще є...

-Ще раз тобі кажу - не сци в компот, усі системи, як кажуть космонавти, працюють нормально. Що вона скаже? Доньку викрали? Вона не дурна, прекрасно знає про мобільність та оперативність вітчизняної міліції. Лише на узгодження всіх дій у органів піде доба, і це при тому, що лягаві не мають жодних зачіпок, будуть товктися на одному місці, доведеться ставити до відома керівництво банку, кількість тих, хто опиниться в курсі справи, розростеться до ненормального, і невже ти думаєш, що при такому розкладі я не буду знати про дії ментів одним з перших? Я не вбиваю дітей, тим більше - дівчаток, що б ти про мене не думав. Тільки-но мама Люда звернеться до міліції, вона втратить для нас із тобою всякій інтерес.

-Справа накриється.

-Ти хоч сам у це віриш? На паперах, які я віддав, лише номери рахунків фірм-метеликів. Більше нічого, жодного кінчика, який би виявився необірваним.

-Твоя візитка.

-У мене підтверджене алібі. Це, наголошую, на випадок, коли мама Люда виявиться дурнішою, ніж я думав, і таки побіжить по допомогу до дяді-міліціонера. А візиток кожен, в кого є трошечки грошей, наклепати собі може будь-яких. Написати прізвище, яке в голову стукне. Ні, це теж не зачіпка. Перечекаю в такому випадку три обіцяних дні та й поверну доньку матері. Навіть трахати її своїм орлам забороню. Це простіше робиться: за три дні вони посадять старшокласницю на голку.

Савицькому раптово охопила тиха паніка. Зовні це ніяк не проявлялося, Жигун усе прочитав по очах ділового партнера.

-Для..., - директор "Універсуму" ковтнув слину, - для чого це тобі?

-Стратегія. Мама зрозуміє свою помилку, такого не приховаєш, чутки обов`язково підуть колами по воді, наступний кандидат, будь певен, не почне комизитись. До речі, я вже після першої хвилини розмови допер - Людмила Петрівна Сошенко саме з тих, хто комизиться принципово, тут умовляння і гроші навряд чи подіють. В таких випадках треба або пообіцяти вилікувати безнадійно хворого родича, дідуся, наприклад чи молодшу сестру, ну, варіантів до біса, або тримати заручницею єдину та улюблену доньку, інакше розмови не вийде, а нам з тобою хочеться, аби питання вирішилося якнайшвидше. Але вона, зуб даю, начальству не поскаржиться і ментам не подзвонить. Отут мама Люда в нас! - Жигун стиснув кулак, продемонстрував його компаньйонові, - Навіть у разі, коли вона виявиться більш розважливою мадамою, донька її все одно сяде на голку. Слухняні банківські працівники нам знадобляться не раз і не два. Або їй знадобляться гроші на швидке та анонімне лікування, новачка після трьох днів на голці витягти не складно, або дівчинці сподобається чи вона побоїться розказувати мамі, тоді гроші потрібні будуть вже дитині. Отак, Денисе, на рівному місці я знаходжу потрібних людей. Або роблю їх такими.

-З головою в тебе все нормально?

-Вгадай з третього разу, - Жигун посміхнувся кутиком рта, вийшла гримаса.

-Ти задля якого хріна мені все це зараз розповів?

-Ми партнери, хіба не так? Секретів бути не повинно, - Жигут, крекчучи, підвівся. - Так, поїхав я. Не все тобі, напарнику, розуміти треба. Але знати все ти мусиш.

Звичайно, а як же... Одних за його наказом на голку саджають, інших він сам, тільки на іншу "голку". Слідів від уколів не лишається, та й відчуття інші. Важко пояснити відчуття того, хто несподівано для себе, особливо того не бажаючи, став власником чужої брудної таємниці. Не так давно Денису Савицькому розповіли історію про вбивцю з Борисполя. Самотній алкоголік задушив десятирічну дівчинку-волоцюжку, яка час від часу підночовувала в доброго й нібито незлостивого дядечка. Ні, жодного сексу чи гвалту, на таке алкоголік давно вже здатен не був. Просто щось перемкнуло - і здоровенні руки зімкнулися на дитячій шиї. Потім він, за "модою" останніх років, порубав невеличке худеньке тільце сокирою, склав у сумку, виніс усе це на балкон. Та це був лише початок. Протягом місяця цією ж сокирою він зарубав ще трьох, двох собі подібних п`яничок і одну кандидатку в співмешканки, разом збирали порожні пляшки та картонні коробки на базарі. Сценарій один і той самий: у певний момент, коли кількість випитого дозволяла, гостинний господар казав: "Хочеш, секрет покажу?" А коли гість, зрозумівши, що саме складено в сумці на балконі, господар печально констатував незаперечний факт: "Тепер ти знаєш. І що з тобою робити?" Далі, не важко здогадатися, удар сокирою. Зарубавши жінку, він не став витягати її серед ночі на смітник, як мужиків. Зробивши свою справу, допив рештки і просто так, з сокирою, заявився в міліцію. Черговому, у якого волосся стало дибки, видав стандартну фразу: "Хочеш, секрет покажу?" Кажуть, вбивцю визнали психічно здоровим.

Згадалося недаремно. Себе Денис Савицький після розмови з Жигуном відчув на місці того, кому показують страшний секрет і попереджають: "Тепер ти знаєш".

Відчуття були їй знайомі. Так буває, коли виринаєш після стрибка у воду з триметрової вишки. Товща води повільно, лякаюче повільно розходиться над головою, хоча й розумієш - насправді піднімаєшся на поверхню швидко, вода сама виштовхує з себе чужорідне тіло, дихати боїшся, аби не пустити воду в легені, страх потонути супроводжує постійно, але ось голова проштовхує водяну перепону, нарешті вона над водою, дихати стає легше. Такі ж самі відчуття пірнальниці були зовсім недавно, коли вона приходила до тями в лікарні. Все, можна сміливо розліплювати очі.

Просто в обличчя вдарило яскраве світло, тому перед собою Оксана побачила спочатку суцільну білу пляму. Повіки негайно склепилися, дівчина перевернулася на живіт, закрила очі долонею, тепер вирішила розтуляти їх повільно, краще дивитися вниз на підлогу. О, уже легше. Очі призвичаїлися до світла. Тепер можна сісти і роздивитися заодно, на чому ж вона, власне, лежить і куди її привезли.

Невеличка кімната, освітлена лише однією лампочкою, що звисала на дроті під стелею, нагадувала швидше якесь сховище. Голі бетонні стіни, підлога, так само бетонована, не покрита ані килимом, ані циновкою, навіть шмати не валялося біля її ліжка. Гм, ліжко... Сильно сказано. Швидше це ложе: звичайнісінька медична кушетка, добре хоч не надто вузька, на ній можна навіть соватися. Лежала Оксана на грубій сірій солдатській ковдрі, більше нічого на кушетці не було, відтепер це на деякий час буде її постіль. Її не роздягнули, навіть куртку не зняли, чобітки теж лишилися на ногах. Дівчина рвучко підвелася і сіла. В протилежному кутку притулився старенький столик, схожий на столи з шкільної їдальні. На ньому Оксана побачила свій рюкзачок, стала на ноги - бетонний склеп гойднуло, перед очима забігали веселкові цяточки. Вона знову опустилася на топчан, труснула головою. Потім, згадавши щось, задерла рукав правиці. Так і є - годинника її викрадачі зняли.

Коли її почали несподівано запихати в нутрощі машини, Оксана після короткої невдалої спроби випручатися припинила опір. Все одно вони - мужчини, їх більше, вони сильніші, зроблять те, що хочуть, а хочуть вони для чогось забрати її з собою. Навіть мама причетна до раптового викрадення якимось боком, інакше задля якого хріна незнайомець покликав простягнув трубку, з якої почувся материн голос. Аби вона почала кусатися, дряпатися і кричати, гукати на допомогу, чоловіки просто зробили б їй боляче. А так штрикнули голкою крізь куртку, спритно і швидко, після - невагомість і темрява, пробудження в цьому склепі, де час, здається, зупинився. Оксана вирішила не сушити голову, хто і для чого її сюди завіз і де вона взагалі. Вона бачила в кіно - рано чи пізно прийде такий собі дядечко або товста тітонька, на пальцях розкажуть, що до чого, а зараз немає смислу гаратати у важки, оббиті іржавим залізом двері і репетувати. Не для того її сюди везли, аби просто так зачинити і забути. До речі, ані вмивальника, ані туалету немає, навіть примітивного відра ніхто не додумався поставити. Або так задумано, або її тут довго не протримають, або кудись будуть виводити.

Мимоволі Оксана торкнулося рукою живота, і аж тепер їй стало по-справжньому страшно. Невідомо, для чого її сюди привезли і як довго триматимуть. Але моторошні безнадійні стіни веселих думок не навіювали, цікавих перспектив не малювали, а через вісім місяців вона повинна народити. Відчувши чи не вперше за своє життя відповідальність за те малесеньке та зовсім неуявне створіння, яке вже скрутилося десь там у неї всередині і має, певне, саме такий вигляд, як на картинках у енциклопедії майбутніх мам де намальовано ембріон від місяця до дев`яти, дівчина тихо зойкнула. Вона могла б ще дозволити робити різні неподобства з власним тілом, бо опір в цій бетонній тюрмі справді нічого не дасть, а дівчинкою Оксана була надто дорослою, аби усвідомити, випробування якого характеру на неї тут чекають. Та тепер вона не сама, і найголовніше - визначитися тепер, приховувати від мучителів свою вагітність, аби не давати їм зайвих козирів, чи навпаки - сказати, заплакати, їхні серця можуть раптово здригнутися, це вже зовсім нелюди знущаються над вагітними. А Оксана тішила себе думкою, що потрапила таки до нехай не зовсім добрих у традиційному розумінні, але - людей.

Чим більше вона обдумувала своє теперішнє становище, тим більше жінка в ній починала перемагати полонянку. Склеп уже не гойдався, поміж підручниками в рюкзачкові Оксана знайшла косметичку, - старшокласницям віднедавна дозволили носити простеньке жіноче причандалля до школи, - гарного дерев`яного гребня і заходилася давати собі ладу. Пройшлася подушечкою з пудрою по обличчю, підмалювала губи, не надто густо, стало кількох штришків, пучками пальців пригладила брови, провела гребінцем по волоссю. Саме в цей момент у дверях повернувся ключ.

Оксана не встигла заховати косметичку та гребінь - чомусь не хотілося, аби тюремники застали її за наведенням марафету. Двері прочинилися, навіть не рипнувши при цьому, замість горбатого волохатого монстра з гнилими зубами, яким, за уявою дівчини, мусив постати перед нею лиходій, до приміщення зайшов голомозий очкарик на вигляд двадцяти трьох років, та Оксана могла помилятися - вона завжди помилялася, коли визначала вік людини. Олегові Рибалці, коханцеві її матері, вона давала всі сорок. На тюремникові були чорні джинси, такого самого кольору сорочка навипуск. Отже, зайшов він не з вулиці.

-Освоюєшся? Давай, не соромся, - він причинив за собою двері, сперся на них спиною. - Здоров. Мене тут називають Водолазом.

-А діти будуть Водолазовичі? - Оксана хотіла запитати щось інше, але саме ця фраза випередила всі інші, більш логічні в її ситуації.

-Ні, діти, якщо вони будуть, будуть Сергійовичі, - Водолаз поправив окуляри. - Водолаз - погоняло таке, бо той схожий на водолаза, в кого очей четверо відразу. Чула таку приказку?

-Де я, скільки часу тут сиджу, коли мене випустять, хто ви такі, де туалет? - тепер бранка видала справжню кулеметну чергу із питань.

-Туалет - у кінці коридору. Коридор за дверима. Будуть виводити кілька разів на день, чітко по годинах, тому тренуй організм, - говорив тюремник цілком серйозно. - Скільки ти вже тут - хіба важливо? День, ніч, дощ, сонце, гм, да... Умовні поняття все. Знаєш, чому? - Водолаз сповз по дверях вниз, присів навчіпочки, примостив перед собою на худих гострих джинсових колінах джинсові руки. - Поки ти жива, найближчим часом з тобою нічого не станеться. А коли вбивати почнуть, то невже так важливо, яка година, який день і яка погода на дворі? Отак...

-Мене вбиватимуть? - голос Оксани зрадницькі здригнувся, рука механічно далі водила гребнем по волоссю.

-Не мені вирішувати. Поки жива - сиди й мовчи. Захочу я тобі сказати, яке тепер число, де і в кого саме ти саме гостюєш, невже це щось змінить? - тюремник підвівся так само неквапно, як присів, його оці крізь скельця окулярів дивилися на полонянку без жодного зацікавлення. - Все за тебе вирішать, без твоєї участі. Скажуть назад до мами відвезти - нема проблем, голову відчикати - теж легко. Не лякаю я тебе, не бійся, зрозумій правильно. Мені тут так само накази віддають. Їсти хочеш?

-Перед смертю? - дівчина дедалі важче тримала себе в руках, розревітися та забитися в істериці перед цим типом не дуже хотілося.

-Просто. Перед сном, якщо спати хочеш.

-Тоскно тут. Хоч телевізор би чорно-білий або магнітофон, музику...

-Тут і розеток нема, приміщення це зовсім не для телепоказів, - Оксана навіть не здогадувалася, що її поведінка подобалася Водолазові. Він чекав на істеричний вереск, навіть думав - кинеться полонянка з кулаками, а тут на диво спокійне дівчисько. В бункері він таких бранців ще не бачив. Та й сама вона зовні нічого, аж шкода наказ шефа виконувати... - Ну, перегризеш чогось?

-А що в меню?

-Гм... Лобстери, устриці, смажені кальмари, мариновані мідії.

-Мені не можна. Від морепродуктів, узагалі від різної риби в мене алергія та розлад шлунку, - розуміючи, що Сергій-Водолаз лише гарикається, Оксана тим не менше говорила цілком серйозно. - Задовбаєтеся на горщик водити.

-Ти справді доброї про нас усіх тут думки, - голомозий тюремник знову поправив окуляри на переніссі. - Обсерешся - так і сидітимеш тут, мити й чистити за тобою ніхто не наймався. Так їстимеш чи ні?

Полонянка кивнула, бо, судячи з усього, спілкуватися з неї довго Водолаз не збирається. У нього певне коло обов`язків, йому треба їх виконати. Кивнувши, тюремник вийшов, залишивши двері прочиненими. Тільки тепер дівчина звернула увагу ще на одну особливість своєї незатишної тюрми: тут не передбачено жодної розетки, навіть вимикач, швидше за все, притулили ззовні, але задушно в приміщенні теж не було. Отже, десь таки працювала вентиляція. Може, тут справді час від часу тримають людей? Чому "може"? Напевне тримають... Спокусу визирнути з склепу Оксана подолала, заховала косметичку та гребінця назад у рюкзак, кинула його на підлогу біля кушетки примостилася на краєчок, подумала - і підтягнула до нього стола.

Повернувся Водолаз скоро і не сам. Лише глянувши на чоловіка, якого очкарик пропустив поперед себе, дівчина відчула всередині порожнечу, бо просто до неї, тримаючи в руках пластмасову тацю, сунув справжній монстр. Саме такого вона чекала тут побачити, але навіть подумати не могла, що її власні моторошні фантазії так скоро відобразяться в реальному житті.

-Це наш, гм, да... добрий Вовчик, - прокоментував Водолаз, причиняючи двері і відверто насолоджуючись ефектом.

Вік "доброго Вовчика" не зміг би визначити навіть більш досвідчений у подібних справах спеціаліст. Коли природа знущається над людиною, вона позбавляє її чітких вікових ознак. Адже ніхто ніколи не замислюється, скільки років кульгавому та горбатому. Ліва нога Вовчика була сантиметрів п`ять коротша за праву, голова сиділа, здавалося нижче плечей. На яйцеподібний череп, вкритому ріденьким рудим волоссям, виділявся низький покатний лоб, який робив його схожим на орангутанга. Брови або зголені, або, швидше за все, випали, обличчя вкрите крупним ластовинням, підборіддя неохайно заросло щетиною. Порожні холодні очі дивилися просто перед собою, нічого не відбиваючи. На короткому тулубі - довгі та сильні руки, сталеві біцепси бугрилися з-під брудної спецовки, хватку "добрий Вовчик" напевне мав так само сталеву, обценькову.

-Ви будете друзями, - підбадьорив Водолаз. - Вигулювати тебе буде саме він, думаю, всякі дурні думки та запитання відразу вилетять з голови. Вовчику, постав усе на стіл, за півгодини забереш.

Страхолюд виконав наказ і перевальцем вийшов з бункера. Оксана навіть не глянула, чим її тут збираються годувати. Та дівчина встигла помітити інше: холодна порожнеча в очах Вовчика змінилась ворожими жовтими вогниками. Нарешті їй зробилося зовсім лячно.

-Він... хто він?

-Сторож, - знизав плечима Водолаз. - Знаєш, скільки йому стукнуло? Двадцять вісім, а як зберігся! Чує все прекрасно, лиш не балакає. Або не хоче, або не може, я від нього жодного слова не чув. Лікарям на моїй пам`яті це одоробло теж не показували. Хазяйський улюбленець, він його тут тримає, бо батьки з ним намучилися, як він ще вийшов такий - хер його розбере. Або алкоголіки його робили, або, швидше за все, наркомани. Тоді не те що зараз, торчки постійно шифрувалися, не так уже багато їх було. А може від синяка справді воно народилося... Якось хазяїн розповідав - усі патології вроджені, окрім ноги, в нашого доброго Вовчика почали проявлятися чітко десь років у чотирнадцять, до лікаря його вчасно не зводили. Я так думаю, були б нормальні батьки... Гм... Да! Коротше, хто його в спецшколу дурдомного типу першим віддав, невідомо. Його хазяїн давненько підібрав, раз чи два на рік погуляти по околицях випускає. Вовчик у нас молоденьких дівчат ненавидить. Чула, час від часу вони зникають? Вовчикова робота, можеш не сумніватися. Ти їж, їж, захолоне.

Дивно, але Оксана, немов сомнамбула, потягнулася до ложки, не дивлячись, зачерпнула з алюмінієвої тарілки якесь варево, відправила до рота. Виявилося, гречана каша з м`ясом. Апетит не з`явився, історія Вовчика її зовсім не надихала, та Оксана взялася до їжі активніше, усвідомивши зненацька, що тепер як ніколи їй знадобляться сили.

-Нічого собі рубаєш, молодець, - Водолаз зрозумів несподіваний спалах апетиту по-своєму: добрий Вовчик теж її не особливо налякав, а коли налякав, то вона не подає виду. Чесне слово, йому починала подобатися ця малолітка.

-Крупа недоварена, недосолена, м`ясо зрізане із здохлого кота, - інстинктивно відчувши, що поводиться саме так, як треба, Оксана спорожнила тарілку, швидко схрумала один за одним три солоних огірки, відсьорбнула с кухлика ще тепле пійло, що мало запах розчинної кави: - А це злито з непомитих чашок. Отак і передай вашому хазяїну. Я побачу його?

-Навряд. Вовчик сам тут куховарить.

Оксана ледь не захлинулася, врятувало її те, що швидко набрала повні груди повітря, видихнула, задерикувато глянула на Водолаза.

-Він у вас штатний кухар чи старається виключно для жіночої статі?

-Коли він охороняє жінку, можна навіть не зачиняти двері. Все одно не випустить, оце дивиться на тебе і злість накопичує. Чекає команди. Молоді вродливі або просто молоді телички від Вовчика не втечуть. Не дивись, що кульгає - швидше за тебе бігає по будь-якій місцевості. Від нього взагалі не сховаєшся... Наглядач такий , як треба, - Водолаз присів поряд з Оксаною на кушетку, несподівано стишив голос. - Страшно?

-Ти навмисне мене лякав, а насправді добрий Вовчик мухи не зачепить і дійсно найдобріше та найтихіше в світі створіння, а хтось із моїх знайомих вирішив отак мене розіграти, комусь гроші заплатив і взагалі - тут кіно знімають, щось на зразок "Нічних історій", по ящику бачила різні страшилки після опівночі... Правда?

-Ні. Усе йде за планом. За планом. Поїла, попила? Сортир не потрібен? - не дочекавшись відповіді, Сергій-Водолаз голосно гукнув: - Вовчику! Вова, твою мать!

"Добрий" монстроподібний страж мовчки зайшов до склепу, підкульгав до столика, недобро зиркнувши на Оксану, прибрав зі столу тацю. Водолаз зупинив його, притримавши за плече.

-Проведи даму до параші. Не хвилюйся, він у нас вихований, не підглядатиме.

Вовчик зробив своєю неоковирною головою жест, що означав "гайда", полонянка слухняно підвелася і вийшла з своєю тюрми. Нічого особливого, звичайний коридор, прямо видно прочинені двері і шматочок сходів, ліворуч - маленький апендикс, котрий закінчувався зачиненими дверима. Зрозумівши, куди саме їй треба, Оксана ступила праворуч. Санвузол виявився доволі пристойним, тут же - простенька потріскана раковина, з крана капала вода, дно раковини було вкрито від цього жовтавим вапном. Спроба закрутити ні до чого не призвела, та дівчина вперто не відступалася - терпіти не могла несправних кранів. Ребристе кружальце, начеплене на кран, ходило під рукою і несподівано Оксана відчула, що воно піддіється. Сама не зрозуміла, як металевий краник піддався і опинився в її руці. Коли просунути в дірочки пальці, вийде досить небезпечна зброя. Хлопці у школі та мікрорайоні ходили з такими для самозахисту. Зваживши залізячку на долоні, Оксана рішуче почепила її на місце. Вона не була певна, чи зможе користуватися нею так само вправно та хвацько, але сам факт, що можна хоч якось озброїтися і зустріти ворога принаймні одним единим ударом, заспокоїв дівчину. От чи вистачить в неї пороху взагалі замахнутися на людину, навіть на такого монстра "доброго" Вовчика... Оксана дотепер не могла сказати сама собі, на які саме героїчні вчинки вона здатна.

А тим часом Сергій на прізвисько Водолаз теж вибудовував план своїх подальших дій. Полонянка йому подобалася. Власне, до жінок цей спортивної статури хлопець, якому насправді нещодавно виповнилося аж двадцять п`ять, особливої уваги ніколи не звертав. Звиклий за кілька років напівлегального життя до послуг повій, він вирішив для себе поки що цим досвідом і обмежитися. В нього була справа, за яку хазяїн цінував його, не дав пропасти після інституту з нікому не потрібним дипломом хіміка, і аби ж то в самому дипломі справа була... Наркоту вони з трьома друзями виробляли в кустарних умовах общаги, зате собівартість її виявилася дешевшою, а сам Водолаз взагалі вважав себе ідейним борцем за витіснення з студмістечкового драг-ринку негритосів та азіатів. Ті виявилися спритніші - банально здали молодих та ранніх через стукача ментам, і якби хазяїн не втрутився, хто знає, чи отримав би Серьога взагалі свій диплом. Невідомо як несподіваний благодійник крутнувся, але провину ідейного натхненника приятелі взяли на себе, Водолаза не протримали й трьох діб, потім була розмова з майбутнім хазяїном, і ось Водолаз переїхав сюди. До міста виходив не часто, згаданих уже дівок привозили сюди пачками мало не щотижня, та й не знав Сергій, яким дідьком займатиметься в місті. Тут теж спочатку роботою не завалювали, лише останніх півтора року хазяїнові заманулося пустити дурь у більш широкий роздріб, ніж мав до того. Власне, банальну ширку Водолаз донедавна не робив, хазяїн потребував різних специфічних пігулок, з допомогою яких людина, скажімо, втрачає на деякий час пам`ять, контроль над собою, просто починає верзти казна що. Через цю невеличку кімнату багато народу проходило, катівні тут ніколи не було, коли й стояв синець в когось під оком, так це раніше заробив, у процесі. Розмовляли тут з бранцями за допомогою простих на перший погляд укольчиків. Одні розв`язували язика, інші виключали пам`ять. Скажімо, сиділа людина в десь у кафе, підсіла до неї інша, знайома чи ні - не має особливого значення. Потім раптово - клац, вимкнено. Оклигує людина у підворітні неподалік від того таки чи просто десь поруч на лавочці, на землі, навіть у метро чи тролейбусі. Один раз було: посадили бідолаху в таксі, біля самого дому той до тями прийшов, потрусив головою, розплатився, подзвонив у двері - а там крики, зойки, міліція: четвертий день шукають, уже фото збиралися розклеїти "Допоможіть знайти людину". Головне - нічого ніхто не пригадує, де був, що бачив, з ким і на які теми говорив. Отакі забавки хазяїн надто полюбляв, на них Водолаз спеціалізувався.

Нічого. Він вигадає і собі одну дуже милу забавку. Насправді з добрим та хорошим фіналом, "пацієнти" полюблять очкастого дивака, бо все добро на світі роблять непоказні диваки. Саме тому очкастому Сергієві раптом розхотілося бачити тут, у цій камері - інакше не назвеш! - оце зовсім ще дівчисько, молодесеньку полонянку в корчах та з перекривленим від болю обличчям. Так виглядають "пацієнти" вже після третього уколу. Хазяїн наказав наштрикнути дівча на голку, причому так, аби лікуватися потім було дуже важко. І Водолаз мимоволі почав лякати її, перевіряючи реакцію, хоча мав на неї, хай простить його хазяїн, свої особисті види. Ніде правди діти, трималася вона навіть краще а деяких здорових мужиків. Підходящий матеріал, не надто зіпсована, може взагалі цнотлива, це було б ідеально...

Якби Сергій на прізвисько Водолаз знав людську породу краще, поведінка бранки стала б для нього зрозумілою: дівчина настільки боялася, що покорилася долі, а раз так, то і вела себе відповідно, як людина, котрій нема чого вже боятися - усі страхи матеріалізувалися, моторошних таємниць не лишилося.

Коли Оксана повернулася, Водолаз підвівся, прикрив щільніше двері, присів навчіпочки біля дівчини, що знову примостилася на кушетці. Очі через скельця окулярів дивилися на неї знизу вгору.

-Тепер слухай останню страшилку. Крім триразового харчування жрачкою, приготованою нашим добрим Вовчиком, тобі ще прописані деякі медичні процедури. Уколів боїшся?

-Уколів? А що за...

-Тихо сиди. Якщо не я їх робитиму, колотиме Вовчик. Тобі стане так добре, що без цього кайфового настрою ти десь за добу вже не зможеш жити. Вбити тебе наказу немає.

Дитина торчків. Вовчик - дитина торчків. Оксана разом уявила, що народить отакого вовчика, фантазія запрацювала далі - аборт, наркоманам не можна мати дітей, навантаження на серце, вірогідне безпліддя... Тепер їй стало справді страшно, добрий Вовчик і оці сірі холодні стіни стали нараз добрими, милими, навіть десь рідними.

-Не треба, - кричати не було сил, стримувати сльози - так само. - Мамочка... Що я вам... тобі... Ну що я кому зробила лихого? Ти ж не знаєш мене зовсім... Сергійку... Не можна...

-Без тебе знаю, - він підвівся. - Відпочить трохи, я скоро повернуся. Поплач, все одно робити нема чого.

-Сергійку...

-Цить! - гримнув Водолаз. - Розумієш, що колоти таки, гм, доведеться? Вовчик як в обіймах затисне - не ворухнешся. З кожним укольчиком усе меньше вириватися будеш, кажу тобі авторитетно і компетентно.

Сказати про дитину тепер?

-Не треба... не хочу...

-Вовчику скажеш, - невблаганно талдичив очкарик, знову присів біля неї, торкнувся колін. - Хазяїн мені довіряє, але раптом захоче подивитися на тебе... Вовчик худобина, та далеко не дебіл, метикований, хитрющий, обдурити його теж не думай.

-А... можна...

-Тихо сиди, - Водолаз нервово озирнувся. - Поки що я нічого не вирішив. Не знаю, чому я з тобою говорю тепер про це, міг би взагалі промовчати. Грати доведеться, статуетку Оскара заробляти за кращу жіночу роль у фільмі "На голці - 2". Колоти тобі можна як варіант снодійне, поки віритимуть твоїм симптомчикам, мене не перевірятимуть. Снодійне в таких дозах теж ні до чого доброго не призведе, загальмуєшся надовго, зате навряд чи до звикання ти тут доживеш. Чула ж: до мами тебе рано чи пізно відішлють назад, стовідсотковою наркоманкою.

-Не треба... не треба...

-Я зараз піду. Скоро повернуся, пора на укольчики. До того часу хочу почути, згодна ти грати спектакль чи доведеться таки штрикати в тебе справжню дурь. Чого дивишся?

-Не вірю... Ти ж скажеш, що снодійне, а сам колотимеш...

-Для чого мені аж так викручуватися? Дурбецало ти мале. Чому пожалів тебе - сам не знаю. І жаліти перестану, зуб даю - перестану, коли потрібного спектакля ми з тобою не зіграємо. Натуральності не помічу - відразу пару кубиків вкочу, заб`ю на власну совість отакенний болт! - він зігнув у лікті правицю, хотів ще щось сказати, натомість рвучко підвівся і залишив полонянку саму, причинивши двері.

Водолаз міг узагалі не зачиняти їх. У туалеті Оксана не помітила жодного віконця, попереду, там, де сходи, чатує "добрий" Вовчик, вона уявила себе в його здоровенних вузлуватих ручиськах, вся пересмикнулася, та навіть якби наважилася

на відчайдушну спробу втечі - не змогла б тепер зробити навіть кроку. Страх приморозив дівчину до медичної кушетки, поглинув повністю, не відпускав. Працював лише мозок, і то в одному напрямку - вона не хоче стати наркоманкою,

вона хоче народити нормальну здорову дитину, навіть конячі дози снодійного вплинуть на плід, про це вона теж встигла прочитати в енциклопедії. Ще трохи, і вона дійшла до несподіваного висновку: її обіцяють відпустити, та для чого тоді їй життя, коли на волю вийде інвалідом, чи не краще забути про все, махнути напролом, хоча б разок притопити Серьожу-Водолаза по окулярах, а "доброго" Вовчика - по потворній пиці. Балакати не годен, то закричить - це точно. І хай потім роблять з нею, що хочуть, придурки табірні. Заодно матусенька поплаче: бач, скучила без мужика, забула про дитину зовсім, в сама ж без восьми місяців як бабуся, ото хай і живе із своїм бандитом... Може, когось закохати в себе і не захотіти піти звідси? Залишитися тут, приборкати "доброго" Вовчика, подружитися з очкариком і його загадковим хазяїном, а мамі листа написати. Не подзвонити - саме написати: "Добраніч, мамочко й дядечко Олежко. Приємних снів."

Відчувши себе від таких думок зовсім малесенькою, нещасною, беззахисною та нікому, крім садиста Вовчика, не потрібною, Оксана завалилася на бік, сльози тоненькими струмочками побігли з очей. Вона навіть не відреагувала на повернення Водолаза з невеличким шкіряним несесером у руці. Розгорнувши його на столі, він приготував шприца, почав дзенькотіти якимись скляночками. Водолаз нічого не питав, Оксана теж мовчала і дозволила зробити собі укол.

За півгодини все довкола неї поглинув густий морок.

Замість голови в гостя був здоровенний букет свіжісіньких червоних троянд. Дівчина, яка відчинила двері, насилу стримала сміх. Не чекаючи дозволу зайти, гість ступив через поріг, за ним посунув ще один чоловік. Його чорнява коротко стрижена худенька дівчина не знала, а хто ховався за букетом, могла здогадатися.

-Роза Борисівна вдома? - почулося з-за троянд.

-Ви ж знаєте, куди вона піде.

-Масаж, солярій, тренажерний зал, - гість відсторонив букет від обличчя, підморгнув дівчинці. - Здрастуйте, Раєчко, з усіма вас минулими святами, краще запізно, аніж ніколи. Вибачте, ми тут з другом і без попередження.

-Знімайте взуття. Бо квартиру я щойно пропилесосила, - попередила Рая і зачинила за гостями двері. Спочатку - на верхній замок, потім - на нижній, нарешті взяла двері на ланцюжок, пояснила приятелеві гостя. - Наша міліція нас не береже.

-Це хто там прийшов, Раєчко, дитинко? - почувся з кімнати сильний голос, мало схожий на жіночий.

-До вас, тьоть Розо, молоді люди!

-І що це таке, я вас усіх питаюся? В домі живе молода незаміжня дівчина з двома вищими освітами, яка англійську мову та ідиш знає краще за прийняту державну, а молоді люди ходять до старого інваліда! - гласили з кімнати, поки гості дисципліновано знімали взуття. - Раєчко, ти на мене не ображайся, щоб ти мені була здорова, хай і ти у свої шістдесят сім так само хвилювала і збуджувала чоловіків, як твоя стара хвора товста тітка!

Короткий монолог господиня промовила з швидкість професійного радійного ді-джея, і поки вона не закінчила, гість і його друг не насмілювалися проходити до зали. Коли вона нарешті завершила промову, чоловіки, ступаючи по витертим, колись дуже дорогим і чистеньким килимам, пішли на голос. Меблі тут теж були не новими, але прибулі відзначили: нехай канапу, стільці, шафу та тумбочку купували приблизно чверть століття тому, все це були дуже якісні меблі, з натурального дерева і на вигляд дуже важкі. Господиня сиділа з плетивом біля вікна у інвалідному візку, закутана у старенький, але теж у свій час шалено дорогий махровий домашній халат. Вона дійсно виявилася досить грубою дамою, але дещо надмірна повнота лише додавала ретро-жінці неповторного шарму, який просто не піддавався словесному описові.

-О, до мене прийшов офіцер міліції на прізвище Малий, привів свого друга і приніс мені троянди. Дорогий букет, такий, як я люблю, - нахиливши голову, тьотя Роза подивилася на гостей поверх окулярів. - Де ти знайшов чайні троянди? Ти береш ними хабарі, а квіткарі дають і думають - аби був здоровий цей молодий чоловік, якщо йому потрібні квіти, а не гроші, за які він купить кілька пляшок горілки собі, колготки дружині і брутальне кошеня дитині, аби зробити їй приємне і вона не питала, чому мама з татом так часто сваряться ночами і що означає обурена мамина фраза: "Зате в тебе є пістолет".

Замість відповіді Вітька Малий став перед буркотливою басистою господинею на одне коліно, простягнув їй букет і з усією елегантністю, на яку був здатен, поцілував на диво пещену, без жодних слідів зморшок, руку.

-Ти правильно лічив? - тьотя Роза підозріливо подивилася на квіти. - Тут непарна кількість? Чи ти думав, що знайдеш у цій кімнаті мою могилу?

-Ви переживете нас усіх, тьоть Розо.

-Не кривляйся і не будь тут лисицею, бо я не ворона і шматочка сиру Бог мені вже давно не посилає. Його приносить з магазину моя Раєчка. За це я вив`яжу їй пуловер. Такого вона не купить на жодному з ваших базарів. Ти молода людина, Малий, дружина в тебе також не мого віку. Скажи мені таке: чому отам, - вона тицьнула спицею у бік телевізора, єдиного сучасного предмету серед усього ретро, - рекламують прокладки з крильцями, шампуні від лупи та чай, і ніде не кричать: купуйте наші штани, купуйте сорочки, купуйте кінець кінцем пуловери! Ти мені зараз заперечиш - бо люди знають, що треба носити штани та спідниці. Добре, знають, а хіба вони не знають, що треба пити чай, не кажучи вже про жінок, які без телевізора чудово знають про власну гігієну. Тих, хто не знає, телевізор не просвітить. Отак, тому я одягну Раєчку у фірмовий пуловер без всякої телереклами. А переживу я вас усіх тільки в тому разі, якщо ти, - тепер спицю націлили в груди Малого, - лишишся таким самим дурнем і далі будеш пхатися, куди не слід. Для чого ти запитав, чи я вдома? Ти думаєш, мені потрібна твоя ввічливість? Думаєш, я на оцій калясці поїхала в Житомир до дяді Яші? Зайшов ти не по дорозі в баню, невинних очиць терпіти не можу ще з тих часів, коли мій покійний чоловік повертався додому під ранок, від нього смерділо дорогими парфумами і він доводив - затримався на виробничий нараді. Раїсо!

Дівчина зайшла до кімнати з вазою в руці.

-Ні, візьми іншу, ця схожа на великий нічний горщик. Це Рая, донька моєї племінниці з Житомира. Вона працює тут у центрі перекладів, у Житомирі за знання мов менше платять. Живе у мене, я сиджу отут і плету пуловер.

-Ми ж знайомі.

-Не з тобою, дурнику, я її знайомлю, а з твоїм другом. Він з вигляду справляє враження серйозного та надійного мужчини, і навряд чи одружений. Серйозних та надійних жінки тепер не надто цінують. Раєчко, ми будемо пити чай. Хоча, знаючи міліцейську безцеремонність, ви могли б припхатися просто на сніданок. Я б нагодувала вас рисовою кашею з відварною курятиною. Не стійте, молоді люди. Вікторе, як називати твого друга?

-Олег, - коротко назвався Рибалка, підсунув стілець ближче до балакучої господині. Від її басистих тирад починала боліти голова, вислуховувати їх Карась тепер був зовсім не налаштований, але Малий переконав його: оцей персонаж у візку - поки що єдина можливість дістати потрібну інформацію і при цьому не засвітитися ніде.

-Як ваше здоров`я? - Вітька надалі тримався підкреслено ввічливо.

-Чи ти мені тут лікар, аби питати про здоров`я? Сам ось ляпнув - вас переживу! Дєточка. Мені троянди за просто так не приносив навіть покійний чоловік. Каблучки з діамантами мене не збуджували, він, хитрун, це швидко розгадав, зате букетами спокушував постійно. Коли заходив до спальні і кидав троянди на ліжко, міг робити зі мною все, що хотів. Здоров`я в мене, Вікторе Малий, погане. Кілька останніх місяців погано сплю, дуже переживаю через це, бо Раєчці теж треба висипатися, через мене в неї постійно темно під очима, тому немає кавалерів. Ти знав про це, і все одно приніс старій жінці квіти. Отже, справа дуже важлива, - тьотя Роза відклала плетиво на підвіконня. - Я готова тебе слухати.

-Власне, проблема у Олега.

-Навряд чи йому тепер потрібна жінка, тим більше - моя Раєчка. А шкода, шкода. Придивіться, молодий чоловіче, так заварювати чай і пилососити підлогу не вміє ніхто в Києві, цьому вчать лише у старих традиційних житомирських родинах, не зіпсованих рекламою бульйонних кубиків. Чисте золото, у-м-м-ма-а! - тьотя Роза причмокнула.

Коли Рибалка сам гриз оперівський хліб, надзвичайно мучився, коли доводилося спілкуватися з ось такими людськими експонатами. Він розумів у глибині душі цих безмежно самотніх людей, котрим не так часто випадає нагода розширити коло спілкування. Та вдіяти з власною натурою нічого не міг: триндіти цей народ міг годинами, більше того - люди, що їх опитували як свідків і яким залишали номер контактного телефону на випадок чого, порядок такий, надзвонювали регулярно, цікавилися, чи зловили злочинця, а далі загадковими голосами казали щось на зразок: "Ви знаєте, пригадалася одна цікава деталь, вам буде корисно", цим заманювали сищиків до своїх квартир, поїли чаєм, показували сімейні альбоми, і як правило подібні зустрічі не додавали нічого корисного, лише крали в оперів час. Одного разу Рибалка, тоді ще старший лейтенант, не витримав і досить грубо перервав сорокахвилинну пустопорожню, але натхненну розповідь ветерана соціалістичної праці про онуків, які приходять щосуботи, але чомусь саме тієї, коли п`яний сусіда знизу зарубав сокирою такого самого синього товариша з сусіднього будинку, чомусь не прийшли, оминули дідуся увагою. Пенсіонер образився на брутальну поведінку працівника карного розшуку, начепив усі відзнаки і посунув не до районної, а відразу до Генеральної прокуратури зі скаргою в кишені. Виходило, що старший лейтенант Рибалка замість злочинців ловити ходить по квартирах і, користуючись службовим становищем, безкарно ображає заслужених людей, отже, в міліції таким не місце. Тепер, спостерігаючи за майже сімейними стосунками тьоті Рози з Вітькою Малим, Карась уявляв, як у цей самий час десь кличе на допомогу вагітна донька коханої жінки. І відчував - терпець його дуже скоро урветься.

Олег уже не працював у розшуку більше року, коли вбили Давида Райського, чоловіка оцієї тьоті Рози, відомого спекулянта на антикварному ринку. Райський сидів двічі, після кожного виходу швидко відновлював колишні зв`язки, робота знову починала кипіти. Більше того, оборудки здійснювалися навіть тоді, коли Додик чесно клеїв на зоні картонні коробки. Останній акорд під завісу Райський зіграв блискуче: коли після проголошення незалежності виїзд на постійне місце проживання на історичну батьківщину для з`єднання з родичами, а в подальшому для переїзду за океан емігранти сипонули масово і усім потрібні були гроші, Райський за більш ніж пристойні комісійні перетворював антикварні цінності та коштовності знайомих, знайомих знайомих і знайомих знайомих знайомих на долари, просто виступаючи посередником між тими, хто волів продати, і потенційними покупцями. Коли за кілька років усі, хто хотів, зробили ручкою остогидлій батьківщині, Давид Натанович цілком природно вирішив вийти на пенсію, дожити решту років, не обмежуючись умовною пенсією, що її платили йому та дружині як науковим працівникам одного з київських музеїв. Хоча періодично надавав різні не безкоштовні консультації різним ділкам, переважно від кримінального світу. Хоча буквально за останній рік старим знавцем антикварного ринку почали цікавитися державні мужі різного гатунку. Вбили Райського жорстоко - увірвалися в квартиру, катували, вимагаючи грошей, дружина теж не уникнула тортур, та виявилася більш міцного здоров`я, добити її не спромоглися, лише пошкодили хребет. Можливо, Райський і віддав би нападникам заховані гроші та коштовності. Не судилося - вже коли їх затримали, двадцятирічні гопники призналися: не встиг старий нічого сказати, перестаралися, раптом почав хапати повітря ротом, наче риба на березі річки, зойкнув і, цитата буквальна, коні двинув. А Роза зомліла, теж не ворушилася, її прийняли також за мертву, від безсилої люті потрощили усе квартирі, помочилися на тіла старих, прихопили різний дріб`язок, у тому числі - двадцять доларів, знайдених у шкатулці з слонової кістки. Вітька Малий працював по цій справі, відпрацьовували широке коло знайомих загиблого, а вбивць знайшли випадково, через три місяці, взяли за такий самий розбій, а один з ним, поки ще обдовбаний був, почав хвалитися їхнім послужним списком. Ось, мовляв, крутеликі ми, аж ховайся. Виявилося, зафіксували вони охайного старого, коли той долари у обміннику міняв, зметикували - не просто так, пропасли багатого дідуся. Довго не готувалися, через чотири дні, коли в них на очах той самий дідок-жидок ще двічі до валютика підходив, вирішили - певне, має капіталець. Капіталець таки був, бо добрі приятелі Райського, діючи за довіреністю, написаною вдовою при здоровому глузді та при повній свідомості, продали злощасну квартиру разом із спаскудженими меблями досить швидко, бо "місце злочину" дорого не коштувало, і купили з доплатою оцю пристойну двокімнатну, теж разом із старими добротними меблями, які лише перетягнули.

Та поки трійця отак випадково не залетіла, коло контактів Райського за останні роки переворошили старанно й грунтовно, з Главку довбали, Дода Райського старі сищики пам`ятали дуже добре, чомусь подумалося - не просто так цього мастодонта грохнули. Виявилося - саме просто так, з доброго дива, від нічого робити. Серед знайомих Райського фігурував Сергій Сергійович Жигун. Коли вчора Рибалка пояснив на пальцях ситуацію Малому і запитав, чи знає той бодай щось про Жигуна, прізвище відразу випливло в професійній Вітьчиній пам`яті. Щоправда, допитати особисто Жигуна Малому тоді не вдалося, його не було в Києві і, за чутками, взагалі в Україні. Тепер настав час згадати про нього. Оскільки Вітька Малий особисто надів на розбійників наручники, і взагалі активно накладав кістьми у пошуках убивць, що змушувало частенько спілкуватися з вдовою загиблого, то цілком зрозуміло користувався довірою тьоті Рози. А оскільки вона завжди була в курсі чоловікових справ і знала про кримінальний світ столиці, ба навіть усієї України подробиці, яких не знайдеш у жодному міліцейському архіві чи компьютері, за офіційно не затвердженою згодою Вітька час від часу консультувався з тьотею Розою. Тепер їх цікавив Сергій Жигун.

-Нас цікавить такий собі Жигун Сергій Сергійович, - вирішив направити розмову в потрібне русло Карась. - Єдині відомості про нього - консультант, - передбачаючи, що вдова Райського почне у своїй звичній манері гарикатися з ним, він вирішив відразу застерегтися від пустих балачок: - За його наказом викрали людину. Молоду жінку... Власне, дівчину.

-Боже мій, Раю, ти чуєш? У місті завівся викрадач молоденьких дівчат! Тепер ти будеш приходити додому о шостій вечора! За неї хочуть викуп, як по телевізору?

-Це не по телевізору, тому за нес з вами ще ніхто не придумав, як її врятувати.

Рая тихенько зайшла, спритно підсунула ближе журнальний столик, накрила його простенькою скатеркою, так само вправно виставила на ньому все необхідне для чаювання: заварник, цукерницю, вазочку з печивом, із сусідньої кімнати винесла три чашки, нарешті наспів щойно закипілий електрочайник. Посміхнувшись Олегові, вона знову вийшла.

-Хіба Рая чаю не питиме?

-Розмова не для неї, Вітю. Потурбуйся про мене, будь ласка. Цукру дві ложки, пам`ятаєш?

-Три.

-Правильно, - тьотю Розу відповідь явно потішила. - Ще раз перевірю твою пам`ять... Цигарки при собі?

Малий слухняно витягнув почату пачку "мальборо лайт". Простягати курево господині не поспішав.

-Теж вірно. Ніколи не курила наш тютюн, а це ж роблять за ліцензією, я в газеті читала. А, нема чого перебирати, правда? Дай цигарку і вогню, - прикуривши і зробивши справжню чоловічу затяжку, тьотя Роза зітхнула: - Рая не дозволяє мені курити, і я з нею цілком солідарна. У квартирі я теж забороняю диміти. Викинь оце, взагалі забери цю гидоту, крапля нікотину вбиває коняку, - її пальці гидливо простягнули Малому бичка, Вітька спокійно взяв його, підвівся, прочинив кватирку, пульнув його за вікно, запитально глянув на господиню.

-Лиши, хай трохи протягне. Тут часом дурієш без свіжого повітря, Рая дбає про моє здоров`я, тому від осені до весни постійно тримає віка та квартирки зачиненими, аби мене не протягнуло. Таке постійно трапляється і я лежу застужена, рая поїть мене різними ліками та настойками, щоб вона мені була здорова. Пийте чай. Це фірмове печиво, мій покійний чоловік дуже любив його, заїдав їм коньяк, - Олег відчув, ще трохи - і він зіпсує все, посварить Малого з цією занудною тітонькою, до манер якої ніколи не звикне. Вітька зовсім не дивувався, взяв чашку, почав сьорбати чай маленькими ковтками. А тьотя Роза перейшла до теми розмови несподівано, без жодного переходу: - Ваш Жигун погана людина. Тому я багато про нього знаю: Давид ніколи не розводився докладно про своїх постійних ділових партнерів, а про різних шлемазлів говорив довго, докладно, ніби пояснював. Чому саме ця людина не гідна його уваги, - свою чашку вона поставила на підвіконня, зняла окуляри, поклала їх туди ж, втрапивши правою дужкою в чашку. - Давид обмежився тим, що допоміг купити будинок на чиєсь ім`я. Серце мені підказує - підставне, на себе покупку Жигун з різних причин оформити не міг. Дод навів довідки про цього, як ви його тут назвали, консультанта. І вирішив не пускати його до себе близько, хоча пан консультант після оборудки кілька разів намагався продовжити партнерство.

-Його щось налякало?

-Давид ніколи не соромився боятися. Боягузом не був, аби ви знали, просто боявся пошитися в дурні через те, що з дурнями повівся. Ви прийшли до мене говорити про страхи мого покійного чоловіка? - гості вирішили за краще промовчати, тож тьотя Роза повела далі: - Пряму причетність цього вашого Жигуна до кількох серйозних вбивств може довести хіба міліція, та вона цього не захоче, бо від важливих справ відволікає різна шантрапа, котра грабує квартири самотніх пенсіонерів. Хіба не так, Вікторе?

-Так точно, тьот Розо.

-Отже, з мого покійного Давида досить було чуток про безчинства, до яких доклав руку пан Жигун. Сам завжди лишається в тіні, у нього немає навіть київської прописки. Займався він так само чимось на зразок викрадень, тому в мене є всі підстави вважати його бандюгою вищої проби, нехай він не виходить з кистенем на велику дорогу, а влаштовує в такий спосіб власні бізнесові справи. Давид якось обмовився, що цей Жигун великий спеціаліст з легалізації власного і чужого чорного капіталу. Ми говоримо про ту саму людину, молоді люди?

-Думаю, так, - погодився Карась. Його дивувало, що він сам вперше чує це прізвище, хоча не дивно: Карась за великим рахунком - риба районного, базарного масштабу, вже давно не цікавиться глобальним криміналом, тим більше всією гидотою, котра відбувається за межами підпорядкованої йому території. Треба буде потім навести більш детальні довідки...

-Тоді слухайте сюди. Гарний знайомий покійного Давида і так само мій добрий знайомий років шість або сім тому отримав великий головний біль. Його єдиного сина засадили до Лукьянівської тюрми, звинувачення було цілком справедливе, хлопчик просто зв`язався не з тими людьми, та хоч не маленький і знав, на що йшов, все одно дитина єдина і улюблена. Справу можна було залагодити. Складений нещасним батьком кошторис робив поважного чоловіка банкротом, зате платника запевнили: в разі якщо його освоїти, дати всім, кому треба і не боятися переплатити, синок вийде на підписку, потім і це залагодиться, тоді його терміново треба буде відсилати подалі з міста, нехай там продовжує навчання, для чого теж потрібна певна сума. Отже, він вирішив продати свій будинок у Пущі-Водиці.

-Той самий, на який знайшовся покупець - Жигун?

-Ти чому перебиваєш мене, Вітю? Коли ти все знаєш, для чого я тут напружуюся й розпинаюся перед вами, а не плету Раї пуловер? - не бурчати тьотя Роза, очевидно, просто не могла. - Правда, той самий будинок. Двоповерховий красень, збудований через рік після того, як грохнув Чорнобиль. З Київської області виїздили масово, тоді не так торгували землею, як тепер, але наш приятель спромігся смачно прокрутитися і отримав місце під забудову у мальовничому місці. Що там тепер, я не знаю. Зате у цього будинку є особлива прикмета. Я не даремно згадала тут Чорнобиль, молоді люди. Наш приятель збудував там собі бомбосховище. Справжнє, не випадок повторного вибуху, просто екологічних негараздів, не виключав і ядерної війни.

-Ви серйозно?

-Вітю, стара Роза завжди говорить серйозно, в неї нема почуття гумору, вона не сміється навіть з єврейських анекдотів, бо для чого сміятися, коли там багато правди, і ця правда мене коли не ображає, то принаймні зачіпає. Будинок, самі розумієте, тягнув на більш солідну суму, аніж двадцять вісім тисяч доларів.

-Два поверхи в Пущі з бомбосховищем? - Олегові слабо в таке вірилося.

-Не забувайте, продавець опинився у дуже скрутній задниці. Можливо, він правив більшу суму. Про подробиці торгів не розводився, навіть тепер розумію, - жінка клацнула пальцями. - О, розумію! Свідомо уникав! Бо торгувався з ним безпосередньо Жигун, покійний чоловік лише звів їх. Виходів на людей, які швидко здатні заплатити живі гроші, наш приятель не мав, тому вудочку закинув Давид, Жигун озвався сам, на зустріч вони поїхали разом, цей Жигун ще стелився перед Додом, натякав, як багато чув про його славне минуле. Гм, гм, гм...Ось, власне, все, - господиня театрально розвела руками.

Карась подякував, відставив чашку, підвівся. Дивлячись на нього, підвівся і Вітька Малий.

-Раю, Раю, подивись на цих двох невихованих молодих людей! - Олегові здалося, можливості в гучності голосу тьоті Рози ще не всі вичерпані.

Рай зазирнула до кімнати, запитально подивилася на тітку, раптом повела носом, насупилася.

-Для чого ви давали їй цигарки? - звинувачення стосувалося друга родини.

-Він не давав, Раю, почав курити сам, та я заборонила! - поспішно втрутилася тьотя Роза. - Він взагалі паршивець, як усі чоловіки усіх часів і народів. Вони обидва, уявляєш, обидва отримали своє і тепер хочуть йти геть?

-Можна поцілувати вас на прощання, тьоть Розо? - Малий спробував урятувати становище, хоча гнів господині був швидше показним, вона в такий спосіб розважалася і рятувалася від нудьги, на яку приречені самотні старі інваліди.

-Ми дозволимо йому це зробити, Раю? Щоб ти в мене була здорова, дивись: просять дозволу не в тебе, а в мене. Тебе або не цілують, або не питають твоєї згоди. Тільки в щоку, Вікторе, в щоку.

Капітан міліції Віктор Малий підійшов до господині, нахилився і під Раїні оплески голосно чмокнув її у зморшкувату щоку. Тьотя Роза накрила поціловане місце долонею.

-Я допомогла вам? Зробила щось приємне і корисне?

-Само собою, - кинув Вітька.

-Твій друг Олег дивиться на мене вороже. Стара жінка замучила вас?

-Мені важливіше врятувати іншу людину. Пробачте мій егоїзм, можливо я чимось образив...

-Це святий егоїзм. Раю, не дай Боже тобі вскочити десь у халепу, але якщо вже вскочиш, то нехай тебе виручає ось такий мужчина.

Ранок середи почався для Савицького пізно, з жахливого похмілля. Він навіть не годен був ворочати язиком, тому знайшов у барі почату пляшку чогось спиртного, зробив вагомий ковток, присів на край ліжка і заплющив очі. Допомогло: незабаром здатність говорити до нього повернулася, спромігся нарешті подзвонити в офіс і сказати, що захворів. Він, з рештою, не мусив доповідати підлеглим, як усякий начальник, та краще зробити все самому, аніж почнуть видзвонювати. На сьогодні призначено кілька важливих зустрічей, до п`ятниці все одно голова буде забита іншими думками, а важливі справи в цій державі в більшості випадків завжди можна перенести на завтра, на післязавтра, на наступний тиждень. Тому з почуттям виконаного обов`язку Денис Савицький вимкнув телефон, знову ковтнув з пляшки, озирнувся на Аллу.

Коханка спала або вдавала, що спить. Утім, яка йому різниця. Сьогодні вдень йому потрібна поруч близька людина, яка його розуміє. Дружина - пішла вона на хрін, з нею Савицький давно не рахувався, її думка взагалі майже ніколи його не цікавила. Алла знає, тільки Алла, як треба втішати чоловіків... До біса чоловіків - вона мусить втішати його.

Вчора після розмови з Жигуном директор ринку "Універсум" видзвонив коханку і в наказовому порядку, чого раніше ніколи собі не дозволяв у розмові з нею, звелів кидати всі справи і їхати на квартиру, де вони регулярно зустрічалися. Про цю квартиру, до речі, дружина знала, правда, точної адреси Савицький їй не називав. Її існування пояснювалося цілком легально: виявляється, в Японії існує традиція, коли японський чоловік, котрий багато трудиться, має право зняти стрес, напитися, і йому ніхто не скаже жодного слова. Для цього існують цілі заклади із спеціальними кімнатами, куди завжди може зайти перевтомлений японець, зачинитися зсередини, примоститися на циновках і квасити, скільки заманеться. З умовою - як зніме стрес і проспиться, мусить повернутися до роботи і працювати так само на совість, з повною віддачею, інакше буде пити щодня, безробітним це дозволяється. Знімаючи окрему квартиру, Савицький мотивував цей крок саме необхідністю періодичного усамітнення, коли всі дістануть до печінок. Дружина лише знизала плечима. Їй не хотілося навіть думати про те, чим, окрім хлебтання горілки, займається у "релакс-гаусі" Денис, вона взагалі відбула з ним серйозну розмову лише один раз. Подружжя погодило сімейні стосунки: вдома Савицький не дозволяє собі нажиратися до втрати свідомості, про різні його походеньки дружина не повинна знати від сторонніх, щойно він перестає дбати про родину і перестане її утримувати і залишатися респектабельним головою сімейства, вони мирно, без скандалу, розлучаються, аби кожен жив, як заманеться, не озираючись на іншого. Поки що угоди Савицький дотримувався.

До вчорашнього вечора. Він цілком був свідомий того, що лише один невдалий крок з боку цього придурка Жигуна, і спаляться вони разом. Причому, по всьому виходило, хитрий Сергій Сергійович знову відійде в тінь, перевівши стрілки на компаньйона. Справді, Жигун лише генерував ідеї та рухав різні механізми, аби вони втілювалися в життя. Савицький, котрий до кінця не вірив, що новоспечений партнер почне діяти за власним планом, причому - дуже швидко і жорстко, аж тепер пригадав - жодний документ, який на цей час довелося укладати та підписувати, не скріплений автографом Жигуна С.С. В основному факсиміле залишали різні безбарвні людці нібито від його імені, а Савицький чомусь не замислювався, чому він підмахує папірці сам. Ясно, чому, відповідь на поверхні: коли плануєш провернути напівлегальну, в принципі умовно закону справу, ніколи не замислюєшся, чому довкола стільки конспірації, конспірації і ще раз конспірації. І вчора ввечері директор ринку "Універсум" чітко уявив себе якщо не за ґратами, то принаймні на глибокий мілині. Звідси - депресія, небезпека втрати контролю над собою, тому потреба в співбесідникові, жінці і алкоголі стала нагальною.

Коханка влаштувала йому скандал вже на порозі. Їй цілком природно не сподобався тон, яким з нею розмовляли. Але коли Савицький старанно, на всі замки, зачинив зсередини важкі подвійні двері, а потім, не кажучи ні слова, заштовхнув Аллу до спальні і почав стягувати з неї одяг, жінка помітно розгубилася, тому не особливо пручалася, чим скористався мужчина, а коли вона зрозуміла - зараз він її банально зґвалтує, здивувалася ще більше. Для чого, коли домогтися свого Дені міг не застосовуючи грубої чоловічої сили. Тому, коли Савицький скотився з неї, Алла ще якийсь час лежала, вивчаючи білу стелю, потім повернулася на живіт і, не дивлячись на коханця, запитала: "Що сталося?"

Далі понеслося. За годину Савицький ужлуктився до свинського стану, почав скаржитися на життя, слово за слово - і розповів Аллі про сьогоднішні події. У нього стало п`яного розуму не вдаватися в подробиці їхньої з Жигуном оборудки, зациклився лише на викраденні дівчинки, тицяв коханці фотокартки мами та доньки, їх робили за наказом Жигуна, коли випасали обох, і Сергій Сергійович невідомо для чого залишив партнерові комплект: ось мама заходить до банку, ось виходить з свого будинку, ось просто йде, крупним планом, тепер на вулицях багато фотографують, люди звикли і не звертають уваги. Тепер - донька, Оксанка, йде вулицею, їсть морозиво, теж виходить з під`їзду, знову йде, вираз обличчя замислений, тоді як мама - аж надто щаслива. Здається, рештками свідомості Савицький ще сприймав невеличку Аллину лекцію про жінок взагалі і чому вона переконана, що оця ось дама на фотці щаслива в особистому, коли більш конкретніше - інтимному житті. Поради подруги його не цікавили, не задля цього він її викликав, наче швидку медичну допомогу. Потім слюняво цілував, просив, аби не йшла нікуди від нього, спробував знову зайнятися сексом і обганьбився, що дало привід для нових нарікань на власну нещасливу планету і вихилити чергову порцію алкоголю, після цього вирубався остаточно. Серед ночі прокидався, стягував рештки одягу, дзенькотів на кухні посудом, шукаючи холодної води, потім знову випив, тепер уже на самоті, повернувся до ліжка і знову заснув.

Алла заворушилася, повернулася на бік. Знову затуманений Савицький не замислювався особливо, була її посмішка щирою чи вона лише гралася у якусь свою незрозумілу гру.

-Доброго ранку.

-Хто тобі сказав?

-Про що?

-Про добрий ранок... Наче з китового черева вибрався, мать його туди нехай... бл-л-лін, о-ох! - наявність живого глядача і слухача спонукала до голосних стогонів.

-Допив усе?

-Тобі теж недобре?

-Дені, мені від учора недобре. Невже ти думаєш, приємно дивитися на тебе такого, ще так недавно сильного, а нині - розбитого, мов фарфоровий унітаз? - порівняння, швидше за все, прийшло їй у голову випадково, було її авторським, Савицький навіть посміхнувся.

-Про унітаз це добре. Спускають у мої нутрощі всяке гамно, - Савицький подивився на рештки горілки в пляшці, трошки подумав, допив одним ковтком. - Отак.

-Може, на цьому зупинимося? Я буду з тобою цілий день, померти не дам, ти ж сильніший за різних там Жигунів. Жиган-лимон, мальчишка симпатичный, знаєш пісню? - вона навіть трошки наспівала блатний мотивчик.

-Знаю, знаю, бл-лін як башка розколюється, - обхопивши голову руками, Савицький почав хитатися, сидячи на ліжку, зліва направо. - О-ой, йой-йой-йой!

-Нічого, полікуємо. Душ, контрастний, потім масаж, я вийду в аптеку, куплю травички різної-всякої, чайку тобі заварю, поспиш. Як ти на масаж дивишся?

-Китайський?

-Китайський. Особливий, витверезюючий, тонізуючий. Піднімає загальний життєвий тонус.

-І все?

-Може, ще дещо підніме. Не загальне, більш конкретне. Гайда, гайда в ванну!

Фотографії матері і доньки, через яких усе почалося, валялися на підлозі

біля ліжка с боку Алли. Прокинувшись одночасно з коханцем, вона не поспішала

давати йому про це знати, лежала і роздивлялася жіноче та дівоче обличчя.

-Це все, що вдалося?

-Поки що все. Пуща-Водиця підпорядкована області, навести довідки не

складно, але й не надто просто, Малий не Господь, а звичайнісінький опер, навіть не з Главку, інших підключати ризиковано, і так уже двоє сторонніх в курсі подій.

-Двоє?

-Ну, Вітька і тітонька ця занудна, антикварова вдовиця. Навряд чи від неї кудись щось піде та все ж таки зайві вуха, чорт... Коротше, Малий обіцяв до завтра кров з носу дізнатися, що ж то за будиночок у Пущі і чи можна якось вийти напряму на пана консультанта, мать його...

Цілий день Людмила Сошенко ходила, мов та казкова Русалонька, наче по розпеченому вугіллю. Рибалка порадив хоча б для маскування починати якісь відповідні дії, аби виконати вимоги Жигуна - він далі підозрював, що кожен крок Людмили контролюється. Тому до неї додому приїздили окремо, переговорювалися лише по мобільним, навряд чи викрадачі мають аж таку широкі можливості. Аби прослуховувати розмови по стільниковому зв`язку. Квартиру Людмили перевірив на наявність "жучків" особисто, переконався - у телефоні є невеличкий пристрій, більше ніде, короткуваті руки в Жигуна і компанії, не застромили відповідної апаратури по всій квартирі. Отже, зайвого по телефону краще не говорити, та це завжди ясно, навіть без "жучків". Не телефонна розмова - ось наша улюблена фраза. Трошки подумавши, Олег вирішив таки сказати про це Людмилі, реакцію передбачив - будь-хто злякається, коли виявить, що до особистого житла, того самого дому, який мусить вважатися фортецею, залазили чужі люди і лишили непошкодженими замки, котрі дотепер вважалися міцними та надійними. Взявши справу під особистий контроль, Рибалка швидко організував майстра, замки оперативно поміняли. Перед вікнами Карась також старався не миготіти, бо хтось ззовні точно стежить за вікнами квартири.

Під кінець дня в Людмили також були новини. Озвався Жигун власною персоною, поцікавився, як просуваються справи, чи не потрібна допомога. З Оксаною поговорити не дозволив, бо дівчина спить, краще не будити її. На новому місці освоїлася, поводяться з нею нормально, не голодує. Висловивши побажання, аби справу вдалося таки залагодити навіть раніше, ніж у п`ятницю, Сергій Сергійович поклав трубку.

-Олежко, ми зможемо хоча б щось зробити? - це питання Рибалці остогидло, та він, розуміючи стан Людмили, не виказував свого роздратування.

-На крайняк доведеться робити так, як вони скажуть. Хоча не думаю, не дійде до цього. Оксану знайдемо, знайдемо, не переживай, - він погладив жінку по голові, наче маленьку дитинку.

-Не можна, Олежко, я ж нікому нічого не доведу, нічого...

-Кажу тобі - істериками тут не допоможеш. Не треба істерик, чула? В разі чого, якщо інакшого способу врятувати Ксеню просто не лишиться, у нас буде до понеділка два дні. Коли все може відкритися?

-Швидко. Думаю, менш ніж за тиждень, саме почнеться традиційна звітна перевірка за місяць по кожному відділу, кредитування йде в числі перших, пояснень не уникнути.

-Чудово, значить, кілька робочих днів навіть у запасі є. Я зможу вивезти вас обох з міста, заховаю, коли будете в безпеці, щось протанцюється, придумається. Але, ще раз тобі кажу, навряд чи до такого я допущу.

Більше ні про що з Людмилою говорити було неможливо, тому Рибалка організував для неї коньяку, снодійні та антидепресанти тут не годилися, вони гальмують, а найближчі дні жінці потрібна ясна голова. Сам постелив їй, приготував солодкого чаю з лимоном, накрив ковдрою, порадив заснути. Хоча по собі знав - це важно, майже неможливо. Тому сидів допізна, так само цмулячи коньяк і абсолютно не сприймаючи пострілів, що чулися з увімкненого телевізора. Добре хоч шефа не було сьогодні, наче завтра так само не вийде, кажуть, прихворів. Отже, можна почувати себе більш-менш вільно.

Малий озвався у четвер близько дванадцятої дня. До того часу видзвонити Вітьку виявилося неможливим, і Олег облишив цю невдячну справу, тинявся по території базару, звичний навколишній мурашник його завжди заспокоював. За цим зайняттям його й застав дзвінок мобільного в кишені.

-Ти де зник?

-Які проблеми, казав же - сам подзвоню. Можеш перейти на нормальний телефон?

-Для чого? Говори так: є хоч щось?

-Правда, для чого... Зустрітися б,все одно по телефону про все не поговориш. Але я можу лише за дві години. Сам розумієш, я істота підневільна, на пригоду виїжджаю за пару хвилин. Запарка, як завжди. Ти пішов, людей не вистачає, працювати нема кому...

-Розумію я все, Малий, дуже добре розумію, та часу в нас немає...

-Хто за мене на пригоду виїде? Папугу у іноземного гостя вбили. Вогнепальне. Постріл у голову.

-Він сюди з папугою приїхав? З Африки?

-Не знаю. Гукають мене, Олеже, за дві години сам тебе наберу.

Насправді застрелений папуга іноземного громадянина Карася зовсім не цікавив. Дві наступних години тягнулися повільно, пішла вже третя, Олег насилу витримував марне чекання. Нарешті Вітька знову озвався.

-Ти коли обіцяв?

-Слухай, давай без бе, робота в мене. Рули до виходу з "Харківської", підбереш мене там за двадцять хвилин. Все, вперед.

Біля виходу з метро Малого довелося чекати півгодини, але той нарешті виринув з-під землі, швидко сів у машину, махнув рукою вперед, Рибалка рушив у напрямку Борисполя.

-Працює тут англієць за контрактом, фірма якась спільна чи благодійний фонд, хер їх розбере, - відразу почав обурюватися Вітька. - Купив він тут у бариг попку-дурника, жако, чубатого такого, знаєш? В нього вдома такий самий, хотів, мудак, домашньої атмосфери. Пташок розкричався, дуже комусь заважав, його й грохнули. Через вікно, прикинь собі? З мисливської рушниці! Гість нашої держави на другому поверсі жив, хатка - люкс, фірма йому арендує. Під вікнами, у дворі - дерева. Липи чи ще щось, не розібрав. Стрілець заліз на дерево, листя немає ж, видно як на долоні. Клітка біля вікна стояла. Прицілився - і дуплетом, відморозок хрінів.

-Зловили?

-Зловимо. Давай тепер до наших справ.

-Моїх.

-Нехай твоїх, - легко погодився Малий. - З тебе десять баксів, свої вчора міняв.

-Державна таємниця так дешево нині затягує чи в тебе барабан серед колег на зарплаті?

-Не таємниця, не барабан, просто довелося вчора поляну мужикам знайомим з обласної управу викотити, сказав - потрібна неофіційна довідка, поки що розробка ведеться по-партизанському, як і все у нас тепер. Бандитизм же розгулявся, мать його!

Рибалка, тримаючи кермо лівою рукою, правою витягнув з бардачка барссетку, кинув приятелеві на коліна.

-Сам знайди, там червінчик зелений мусить бути.

-Зручно вам, Карасям, постійно зелені червінчики при собі.

-Хто тебе тримає в поганій ментурі? Тільки свисни, нормальні працівники з твоєю кваліфікацію кругом потрібні. Навіть з хатою допоможуть, про дітей подумати пора, не заводити ж їх у "готельці"...

-Не переживай за це, у нас у родині культ чоловіка, а раз так - то й батька. Де захочемо, там дитину й заведемо, ти про себе краще дбай, теж не особливо розможуєшся. Взагалі, не в той степ ми зайшли. Кінчай мене, до речі, вербувати, не вперше. Ти ж знаєш мої дурнуваті принципи.

-Не можу я цілком на своїх бійців покластися, пацани нормальні, досвіду не вистачає. А з тобою вдвох... Так, - Рибалка відігнав непотрібні думки. - Ми справді не туди зайшли.

-Значить, справді є такий собі будиночок двоповерховий. Про бомбосховище ніхто нічого не чув, може там воно і є. Власником офіційно значиться Ярмоленко Максим Юрійович, приватний підприємець. Знаходиться в ньому приватний готель-пансіонат "Затишок", пан Ярмоленко записаний генеральним директором. Там чотири або шість кімнат, сауна, басейн, масажний салон, стоянка для машин, домашня кухня, все чікі-пікі. Вивіска гарна, світиться вночі вогниками. Але! - Малий підніс пальця догори. - Отут починається "але". Жодної реклами, окрім вивіски. Кімнати в цьому "Затишку" замовляються за два тижні, а то й за місяць наперед. Спереду - висока, метрів зо два, гратчаста огорожа, прути гострючи вгорі, справжнісінькі списи або пики, як у кіно про лицарів.

-Ядом кураре не вимащені?

-Не здивуюся. Ззаду - така саме здоровенна бетонна огорожа. Варта, само собою, кажуть, злі собаки. Їх там штук чотири. Зовні - звичайна приватна власність, ну, мало зараз елітних місць для відпочинку. Місце там гарне, ліс, сосни, затишок є затишок. Але, коли вірити моїм знайомим операм, там типовий бордель, і це - як мінімум. Є достовірні відомості: там не лише відпочивають з дівками голими в сауні, а кому дуже кортить, то й хлопчика привезуть, у "Затишку" регулярно зустрічаються колишні бандити всіх мастей, ведуться ділові переговори, в результаті яких черговий кримінальній капітал легалізовується... Фантазувати можна довго, і мені виглядає - жодне з припущень не буде помилковим. Гадюшник ще той, не просто публічний дім під Києвом, таких маса і не кожен ще так охороняється. Приводів потрусити "Затишок" поки не було, більше скажу - мужики вчора після того, як третя пляшка пішла, почали грузити, ніби існує якась ніким не підписана, через те найбільш дієва заборона без спеціального дозволу порушувати спокій "Затишку". Опікуються ним, мабуть, аж звідти, - палець знову піднявся догори. - Не здивуюся, коли якесь наше доблесне міліцейське начальство оздоровлювалося в знаменитій тамтешній сауні, а дівчисько цицькасте робило йому масаж... простати, бляха...

-Чого злишся? Теж хочеш?

-Всі хочуть. Тільки навіть ти з своїми зеленими червінцями туди навряд чи втрапиш. Бо по суті хто такий Карась? Начальник охорони ринку "Універсум"? Ото ще цаца! З тебе зиску не буде, ще сауну для тебе спеціально замовляй і дівчисько таке, знаєш, найбільш безсоромне. Дружини наші, Олежко, могли б такими самими безсоромними бути, аби рідний чоловік був клієнтом, від якого заробіток залежить, чи просто давав гроші, що в принципі одне й те саме...

-Тихо, тихо, Вітьок, ти чого розійшовся? - розвернувшись на клумбі біля під`їзду до прямого відрізку траси до аеропорту, Рибалка розвернувся і спрямував машину назад на Київ. - Усе в тебе ще буде, не психуй ти так. Скажи краще, до чого тут предмет нашого інтересу, Жигун.

-Твого інтересу.

-Нехай мого, - легко погодився Олег. - Ярмоленко - це той самий, кому Жигун допомагав придбати будинок?

-Цієї всієї ланки я не простежив, але Жигун - постать доволі відома. За оперативною інформацією, заправляє в "Затишку" саме він. Принаймні, дуже часто там буває і всі перед ним "струнко" і з ним вась-вась. Чим він заправляє, чим взагалі займається, напоєні мною вчора опера не відають. Здається мені, коли зробити офіційний запит, щось та отримаємо. Але робити цього не можна...

-Не можна. Підозрілий двоповерховий будинок, у якому запроектовано бомбосховище. Домашня кухня... Вони там картоплю зберігають?

-Сказано ж тобі - відомостей про звичаї "Затишку" нуль цілих, нуль десятих. Про домашню кухню взагалі хтось з чиїхось слів почув, ніхто звідти ані котлетки не покуштував. Ще одна є, гм, невеличка зачіпка. У них там бізнесмен один зник минулої осені. Часто взагалі народ зникає, рідні хіпіж зчиняють, менти на вухах, а зниклий раз - тут як тут, обриганий весь чи в губній помаді. Отже, зник один підприємець. Дві доби ні слуху, ні духу. Коли знайшовся, машину попутну на трасі зупиняв. Ну, підібрали, доставили додому, бухий, все як треба, коли повністю до тями прийшов, покаявся - весь бізнес у карти програв, усе попідписував, тепер все не його, бог честі і таке інше. А в нього на руках виявили свіжі сліди від уколів. І вийшов він з лісу неподалік від "Затишку". Зрозуміло, ніхто нічого не знає, довідки там наводили лише для порядку. Гультіпака, виявляється, взагалі вдома сказав, що по справах до Фастова їде, чи філіал відкривати чи ще якусь лабуду. Той божиться - не при пам`яті був, лихий поплутав, туди-сюди, баранячі яйця... На сліди уколів жодної реакції, навіть обстежень медичних. Через півроку, вигнавши дружину з донькою, він повісився. Розтину теж не робили, хоча дружина твердила: після тієї дурної пригоди з ним щось коїтися почало. З головою, власне. Переконливо?

Рибалка мовчки дивився перед собою на слизьку після чергової відлиги дорогу.

-Це одна така історійка, де "Затишок" хоч якимось боком фігурує. Думаю, покопатися, аби дали, і таке розкопати можна, що мама дорогая!

-Принаймні іншого місця, де можна вичепити Жигуна, поки ніхто не називав, - підбив підсумок Рибалка.

-Далі як?

-Ніяк. Дякую, старенький, ти зробив усе, що міг, тепер висновки буду робити сам. Тобі лізти в це все я просто не раджу. З багатьох міркувань

-Наприклад.

-Обійдемося без прикладів. Ми ж домовилися: це лише моя справа. Біля метро вийдеш чи кудись підвезти спеціально?

Малий промовчав, відвернувся і демонстративно ображався до самого входу в підземку.

Плину часу не відчувалося, довкола стояв суцільний туман. Періодично сіра пелена трохи розходилася, з нього виникали обличчя, чулися голоси, що зливалися в один суцільний звук. Знайомі круглі окуляри на прямому носі... Мавпоподібний вишкірений писок... Ще одне лице, зовсім незнайоме, на якому вирізнялися тонкі губи, вони ворушилися, промовляючи слова, що чулися ніби крізь вату та не затримувалися в пам`яті... Зовсім вже дивний глюк: поділене на дві половинки обличчя, жіноча та чоловіча, інь та янь, одне подібне до мами, друге своїми рисами нагадує Олега... Виринали видіння в довільній послідовності, так само зникали, затягувалися мороком, натомість тіло знову втрачало вагомість і Оксана падала, падала, падала...

Прокидатися було важко, боліла голова, та Водолаз попереджав про побічну дію, на дозу снодійного він не скупився. Як і було домовлено, після першого уколу дівчина кричала, лаялася, намагалася прогнати від себе людину з шприцем, та коли заходив добрий Вовчик, здавалася на милість переможця і знову засинала. Виринала зі сну зовсім розбита, з пересохлим горлом, язик у роті важко ворочався, нормально могла говорити лише спорожнивши зо два кухлі води. На воді не економили, зате годували паршиво, недосоленою чи перевареною картоплею, ріденьким кубиковим бульйоном із жменькою рису, єдина відрада - тричі на день по арі бананів. Оксана ніколи їх особливо не любила, та на фоні рисового відвару, присмаченого "Галліною бланкою" вини виглядали справжнісінькими делікатесами. Чому її годують саме так і чи є в подібному меню прихований зміст, дівчина запитувала у своїх сторожів кілька разів. Страхолюд Вовчик традиційно відмовчався, Серьога-Водолаз пожартував, на його погляд, вдало: "Бо поїдати тебе ніхто не збирається, тому й не відгодовують. Чого зириш? На убій не годують, ге-ге-ге! А тут людей час від часу смажать, делікатесик". Оксана назвала його тоді придурком, хоча й розуміла: за те, що він тепер фактично рятує їй життя, вона мусить йому за великим рахунком руки цілувати.

Кілька разів, під час невеличкої перерв між уколами, коли її випускали до туалету, Оксана ловила себе на думці, що не вірить Водолазові. Цей спец по наркотиках міг легко ошукати нещасну дівчинку, досвід спілкування з наркотою обмежувався однією скуреною на трьох цигаркою в туалеті нічного клубу "Тронікан" під час якогось рейв-паті, після чого Оксана вирішила віддавати перевагу традиційному для слов`ян засобу релаксації - алкоголю, та ще легкому петтінгу, бо в ті часи вони з подругами практикували саме його, безпсередньо про секс тоді ще навіть мови не було, хоча до того йшло, спонукала атмосфера. І, роблячи уколи, Водолаз може переконувати дівчину, що то лише снодійне, насправді ж присадить її на хитру хімію, з якої важко зіскочити. Для чого - теж невідомо. А тримають її тут задля чого? Викуп за мами збивати? Недоумки, мусили ж перевірити, грошей в них не так багато... Е-е, матуся працює в банку, ось де песик, швидше за все, порився... Та вибору в Оксани не було, хіба кричати, дряпатися, копати Водолаза носаками, наперед знаючи, що нічого доброго з цього не буде, саме лиш горе, робитимуть боляче, виставить себе перед ними негідно. Отже, триматися треба, грати за правилами. Бажання затопити комусь у писок металевим краником уже не виникало з тих самих причин: нічого це не дасть, їй шістнадцять років, вона вагітна, вона боїться втратити дитину, і хто знає, може на місячний плід впливають навіть дози снодійного...

Оксаною володів страх. Саме він змушував її існувати в похмурому підвалі під диктовку дивного хлопця на прізвисько Водолаз, виконувати його вказівки, і в часи, коли не лежиш у сірому важкому тумані, поводити себе так, як наркомани-новачки. Ось лише виринати з туману чимдалі важче.

-Торба, торба, що в тобі є, - коротун акуратно постелив багажник брезентом і почав розкладати на цьому імпровізованому прилавку вміст невеличкого сховку.

Коли в мужчини зріст метр шістдесят два навіть у черевиках на високому каблуку і коли людина з такою непоказною статурою напряму причетна до світу криміналу, нічого дивного, що чоловіка охрестять Гуллівером. Відгукувався він і на Гулю, і Рибалка, збираючись до нього, признався сам собі - він забув паспорті дані цього торгівця зброєю.

Власне, Гуля особисто не торгував, він лише знав, де що і за яку ціну можна швидко роздобути, у себе вдома нічого не тримав, та в гаражі зберігав невеличкий арсенальчик з нереалізованої продукції. Не рідко траплялося, замовника вбивали раніше, ніж він озброювався, саджали на невизначений термін або просто відпадала потреба. Ходовий товар Гуля викупав сам і притримував для особливих випадків, продавав перевіреним людям. Карась був саме з таких. Колись ще топчучи землю опером він не міг прищучити Гуллівера, хоча стукачки підтверджували - таки підторговує пукавками, паршивець. Потім, коли статус Рибалки помінявся, виникла необхідність озброїти новоспечену команду, отут уже без послуг Гулі не обійшлося. Тоді він ще зустрів Олега фразою: "Бач, начальнику, базар у нас знову без протоколу, зате більш предметний, скажи?"

Коли вірити паперам, оформленим за всіма юридичними правилами, гараж, в якому вони зачинилися, Гуллівер винаймав. Насправді людини, котра була записана його реальним власником, не бачив на очі, мабуть, навіть той злодій, котрий колись дуже давно разом з грішми прихопив з чергової обнесеної квартири паспорт, а потім недорого скинув цей документ. Орендував гараж Гуля по суті сам у себе, але враховуючи, що він там окрім машини тримав, краще підшарудіти та придумати собі липового власника. В разі чого звідки винаймач знає, що де в цьому гаражі заховано. Відбитків пальців на зброї Гуллівер завбачливо не залишав.

Рибалка нервував. За всіма нервовими чеканнями та зустрічами невпинно збігав світовий день, у січні сутеніє вже з початком п`ятої вечора, проводити розвідку на місцевості не виходило, потикатися в "Затишок" без хоча б поверхового вивчення обьєкту було занадто ризиковано та авантюрно. Правда, ще більш самовпевненою виглядала його задумка тимчасово залізти в шкуру ковбоя, нінзя, командос чи якогось іншого нащадка казкових лицарів і спробувати взяти з першого наскоку замок дракона, котрий тримає в мурованій башті прекрасну принцесу. Та на цю годину іншого виходу Рибалка просто не бачив. Він навіть не міг собі дозволити навести шороху по старих інформаційних каналах і хоча б з`ясувати, де в місті можна знайти такого собі Жигуна Сергія. Одне необережне слово - і він спалиться сам, заодно підпише смертний вирок Оксані з Людмилою. Тож доводилося рухатися буквально навпомацки.

Три "калаші" були старанно змащені і виглядали наче "з нуля". Рибалка признався собі - останній раз з автомата стріляв у армії, але там само пам`ятав, що у взводі вважався одним з кращих стрільців, про нього навіть писав місцевий бойовий листок, а фотопортрет відмінника бойової і, що характерно, політичної підготовки друкувала якось навіть "Красная звезда". Однокласниця, яка плакала на проводах і отримувала типові армійські листи, навіть певний час пишалася своїм "парнєм в арміі". Олег не думав, що навички колишнього прикордонника зовсім призабулися.

-Ніштяк машинки, скажи? Одна до одної, для себе тримаю.

-Тобі для чого?

-Ну, начальнику, - Карася Гуля за старою звичкою називав саме так, - життя тепер таке. До кожного в комплект по три рожки, один з трасерами, для понту. Ціна однакова, будеш брати три - скидку дам. Ти ж клієнт типу постійний. О-о, диви, яка річ! - поряд з автоматами він виклав "кольт" тридцять восьмого калібру.

-Звідки таке добро?

-Не знаю, чи правда, хочеш - перевір, коли цікаво. Але до наших ментів недавно американські копи приїздили. Ну браталися після спільних забавок у тирі, зброєю мінялися. Знаю, не можна, але думаю - не одна батл юкрейн водка пішла під це діло. А потім наш мент американського пістоля посіяв, по легенді - чергову зірочку замивав. Чи загубив, чи допомогли, точно тобі вже не скажу. Знаю лише, пацани говорили: тому, хто поверне, нічого не буде, більше того, сто баксів та проблем із законом не виникатиме. Хріна, ствола вже скинули мені задешево. Я дав півтори сотки, пацанчик радий був, наче слон. В ринок поки що цей дефіцит не пускаю, швидка засвітка гарантована, нехай ще десь рік полежить у мене. Не продається, просто нахваляюся. Коли не секрет, кого воювати зібрався?

-Секрет, секрет. Навіть наша з тобою сьогоднішня зустріч - секрет. Державна таємниця.

-Ага. Тоді є звичайні "макарови", два штука, один гарячий, знай. Десь в когось з нього минулої весни стріляли і влучили.

-Мені чисті не потрібні. Постріляю і викину, давай.

-Гранат парочку не бажаєте? - Гуля виклав чотири кругленьких металевих зелених яєчка, поруч поклав запали. Карась непевно стенув плечима.

-Хрін його... Парочку візьму.

-Точно на війну зібрався. Слухай, є балончик "Черемухи", свіженький. Спочатку газова атака, потім закидаєш фашистів гранатами, далі добивай піхоту з "калаша".

-До речі, бронетранспортера надувного немає в тебе?

Гуля цілком серйозно відійшов у куток, повернувся з новеньким бронежилетом, критично оглянув його, поклав зверху на зброю.

-Броня крєпка і танки наші бистрі. Усе, що можу запропонувати. Замовлення на бетеери, вертольоти та підводні човни виконуються гарантовано лише мінімум за півроку. Не жартую, серйозно кажу.

-Навіть про підводний човен?

-Ну, стосовно цього не знаю, грунт не зондував, але броневика цілком реально прикупити, навіть не завжди старенького. У Мукачеві випадок був: після вбивства одного місцевого крутелика в гаражі бетеера знайшли, у кабінеті, - Гуля багатозначно підніс пальця, наголошуючи на цьому слові, навіть повторив його: - Ка-бі-не-ті, пойняв? Автомати там на стінці висіли, наче рушниці мисливські, на спеціальних гачках. У дворі замість собаки злого крокодил на ланцюгу. Приятелі казали: "А чого, веселий чоловік був, зовсім і не бандит, а на броні ми всі на полювання їздили, з автоматами". Все то, сам розумієш, конфіскували, навіть крокодила. Між іншим, про рептилію в жлдному з протоколів н значиться. Наче тварюка наснилася усім, включно зі вдовою. Гадом буду, коли якесь тамтешнє ментовське начальство не вишиває тепер у чоботях з крокодилячої шкіри. Або, варіант, хабарі складує у гаманець з крокодила. Це о того, що при бажанні клієнта і його купівельній спроможності доставимо навіть крейсера "Аврору", не те що крокодилів з бронемашинами. Так що замовляйте, освоїмо.

-Ні, обійдуся без броника. Ось бінокля немає в тебе часом?

-З нього хіба стріляють?

-Ні, це я за бабами підглядати.

-Ти знаєш, є. Не смійся. Серйозно. Я тобі в навантаження дам, безкоштовно. Сувенір, приз для оптового покупця. Не тут, вдома, на зворотньому боці віддам, коли почекаєш.

-Гроші також по дорозі назад?

Рибалка витягнув з внутрішньої кишені скручені у тугенький качанчик та перетягнуті гумкою долари, простягнув Гуліверові.

-Наскільки я знаю, ціни в тебе не міняються, а клієнтам типу мене ти робиш знижки, відсотків десять? Чи правила помінялися?

-Що з вами робити...

-Звичайно, коли засвічені "волини" можна скинути без особливого ризику. Значить, тут за автомат, пістолет і дві гранати. Як ти любиш, дрібними купюрами. Плюс чотири сотні зверху. Мені потрібна тачка на прокат. Рівно за добу, можеш час засікти, я тобі повертаю, - випереджаючи можливі запитання та неодмінні гариканяя, Карась підніс руку догори. - Так або ні, інакше чотири сотні заробить за одну добу хтось інший.

Навіть якщо Гуля і хотів заперечити, єство не обдуриш: рука вже відчула гроші на дотик, із привабливим пухкеньким свіженьким качанчиком розставатися не хотілося, тож він лише запитав для порядку:

-Ти ж її не поб`єш?

-Ремонт в разі чого за мій рахунок. Або компенсую, куплю тобі таку саму беушну "беемвуху", не буду ж я стару на нову спеціально для тебе в разі чого міняти. Чи шкода тачки?

-Раз питаєш, значить таки збираєшся її ухайдокати. Давай вже відразу бери в мене зброю разом з машиною, відкрию кредит, бінокль так само задарма віддам, презент фірми оптовому покупцеві.

-А якщо я машину неушкодженою поверну? Я ж тебе знаю, Гуля, ти лиш живі гроші побачиш - усе на продаж виставляєш.

-Закони бізнесу. Є нагода - продавай, є можливість - купляй. Тільки так, інакше гаплик усьому.

-Ні, братан, тачку ти або даєш мені напрокат, або не даєш зовсім, - його власну машину в разі чого засвітити не складно, традиційно брати колеса в когось з пацанів у ситуації, що склалася, теж чималий ризик. Гуллівер був справжньою людиною бізнесу, постачав зброю будь кому, аби лиш платили. Де, коли і в кого ця зброя стрельне, його абсолютно не обходило. Так само ніколи не складав списку, хто, коли і в якій кількості купив у нього знаряддя для вбивства. У стосунках з кримінальним світом дотримувався нейтралітету, постійно наголошуючи свій життєвий принцип: "Я лише комерсант". Щоправда, стороння людина могла звернутися до нього лише за іменною рекомендацією. Отже, людиною Гуля був абсолютно нейтральною, а раз так - то і старенький "БМВ", на якому він, до речі, офіційно їздив за довіреністю, складеній за таким самим принципом, як папери про аренду гаража, був безпечним для Олега транспортним засобом.

Звичайно, Рибалка отримав бінокля і ключі від машини. На зустріч із Гулею він приїхав на таксі, свій "опель" після зустрічі з Малим поставив на платну стоянку біля "Універсуму". Грошей з Карася, ясна річ, ніхто не брав. Так само нікого не цікавило, чому це начальник охорони вирішив відпочити без керма. За всіма цими клопотами короткий січневий день скінчився. Катаючись містом у позиченій машині, де заду на підлозі, накритий шматою, лежав автомат Калашникова, у бардачку - пістолет Макарова і дві гранати РГД-5, а поряд на сидінні польовий бінокль, Олег Рибалка і далі не мав чіткого плану дій.

Озвався телефон у кишені. Дзвонила Людмила, так само з "трубки".

-Ти як там?

-Нормально. Що в тебе?

-Попередили: завтра до обіду я мушу все вирішити. Після другої у п`ятницю банківську операцію провести, сам знаєш, не просто. У нас менше доби лишилося, Олежко...

-Це в них часу немає, у нас його ого-го!

-Ти... ти щось знаєш уже про Оксану?

-Жива та здорова. Це напевне, інакше б розмови зовсім інакше велися. Калічити заручницю на даному етапі переговорів невигідно нікому, вбивати - тим паче. Людо, у нас вагон часу. Без возика маленького, правда, але нічого. Прорвемося.

-Ти мене заспокоюєш...

-Якщо ти почнеш тепер непокоїтися, нікому від цього краще не стане. Мабуть, мене не буде сьогодні. Давай тепер я дзвонитиму, на мобільний. Ти зараз де?

-Поки що в банку... З кабінки жіночого туалету говорю.

-Молодець, хвалю за конспірацію. Все, Людо, чекай мене з перемогою.

Подумавши, Рибалка взагалі вимкнув телефон. Кохана жінка чекала від нього рішучих дій. Він їх сам від себе чекав. Значить, відповідь на задачку мусить з`явитися у процесі її розв`язання.

"Затишок" виявився не в самій Пущі-Водиці. Треба проїхати її по трасі, а далі завернути праворуч, далі їхати лісом. Жодного вказівника Рибалка не знайшов, та йому охоче пояснили дорогу. Асфальту тут не помічено, але грунт був дуже добре накатаний, машина йшла легко навіть не дивлячись на розмиті відлигою шляхи. Нарешті попереду засяяли скромним світлом сім літер, що складали назву закладу. Просто висвітлена назва, без зайвих рекламно-закличних наворотів. В`їзд на територію справді охороняли двоє вартових перед ворітьми, освітленими з двох боків прожекторами. Зброї в охоронців Олег не побачив, та вона напевне захована в невеличкій вахтерській будочці десь під столом. Коли "БМВ" загальмувало біля воріт, один з вартових неквапом наблизився до прибулого.

-Добрий вечір. Слухаю вас.

-У мене на сьогодні призначена тут зустріч.

-Де "тут" і хто ви, - приватний готель охороняли не зелені хлопчики, ввічливому охоронцеві було десь під тридцять, серйозний підхід до питань безпеки.

-Жигун Сергій Сергійович у зоні недосяжності, коли вірити телефонам. Просив мене чекати його тут, на території..., - розуміючи, що несе дурниці, тим не менше Карась триндів навмання, просто так, промацуючи грунт. Завжди можна закосити під дурня, а коли робити це не надто наполегливо, то швидше в дурня повірять.

-У нас місця замовляються наперед. Або про приїзд гостей повідомляють. Прізвище ваше?

-Григоренко, - Олег ляпнув перше, що стукнуло в голову. Вартовий пройшов

через хвіртку у свою будку, незабаром повернувся.

-Немає таких. З ким ви домовлялися?

-Кажу ж - із Сергієм Сергійовичем. Жигун прізвище.

-Тут нема таких. Вам точну адресу сказали?

-Гм... Мабуть, тут не те щось... Гм... Я спробую зараз видзвонити людину... Ну, того, хто зустріч призначав. Тут же все зривається, от непруха, ну... Може, правда якась помилка, - тараторячи так, Олег витягнув мобільник з кишені. Охоронець стежив за його бідканнями байдуже, з виразом нудьги на обличчі. - Може, таки стрілку не там забили, козли сохаті... блін... Браток, я тут нікому не

заважаю?

-Тільки не стійте тут довго, з`їдьте трохи праворуч. Рух будете гальмувати, - візитер не проривався за ворота, не доводив своє право на існування, взагалі поводив себе подібно звичайнісінькому козлові, котрий сам не знає, чого хоче і кого шукає, тому охоронець, втративши до нього інтерес, повернувся на пост.

Рибалка розумів - до ранку тут він стовбичити не буде, в нього є максимум півгодини, аби вдавати ідіота, котрий щось переплутав і не може ні до кого додзвонитися. І коли протягом цього часу не пощастить, доведеться придумувати на ходу щось новеньке, на крайняк штурмувати, наче взвод морської піхоти, ці ворота разом з будкою.

Йому пощастило. Ворота роз`їхалися, з середини вирулив зелений "джип", водій щось крикнув охороні і машина рушила прямо. Дочекавшись, поки вона зникне серед дерев, Рибалка теж завів мотор, розвернувся і поїхав геть від негостинного "Затишку". Щойно його машину прикрили від очей вартових дерева, нога сильніше натиснула на газ. Олегові вдалося наздогнати "джип" вже біля самого виїзду на трасу. Пристроївшись ззаду так, аби відстань не викликала підозри, він вирівняв своє авто. Навряд чи водій "джипу" міг припустити за собою стеження. Себе Рибалка не видавав, "джип" особливо нікуди не квапився, так вони заїхали в місто, спокійно перетнули вечірній Київ і нарешті зупинилися біля однієї з новобудов на Оболоні. Тут водій вистрибнув з машини, хряснув дверцятами, пискнув сигналізацією і зник у найближчому під`їзді. На годиннику - десять по восьмій.

Хвилин двадцять Рибалка курив у машині і слухав музику. Жиган-лимон, мальчишка симпатичный. Жиган-лимон, с тобой хочу гулять... Викуривши так три сигарети, він взяв бінокль, покрутив його в руці:

-Отак. Дармовщина ніколи не на користь. Не знадобився ти мені, друг армійський.

Відігнавши своє авто трохи далі та припаркувавши навпроти трансформаторної буди, Карась підхопив автомат, розсовав по кишенях гранати, пістолет запхав ззаду за пасок. Тепер нарешті в нього вималювався чіткий план. Закривши машину, він наблизився до "джипа", не залишаючи собі часу для пустих роздумів, коротко замахнувся автоматом, приклад розгатив ліве бокове скло. Сирена завищала, здається, на весь Київ. Принаймні, встановлюючи дійсно потужну сигналізацію, хазяїн "джипа" точно сподівався почути автозлодіїв у радіусі десятків кілометрів від улюбленої машини. Тікати Олег не поспішав. Навпаки, не зважаючи на сирену, спокійно збив рештки скла, просунувши руку всередину, розблокував дверцята, розчахнув їх, поклав на сидіння автомат, сам став трохи збоку, чекаючи, поки власник "джипа" почує знайомі звуки і вибіжить. Напевне вікна квартири виходять надвір, інакше машину він поставив би в іншому місці. І живе він не тут, бо не шукав стоянки.

Той, на кого чекали, на забарився. З дверей під`зду він вискочив прожогом, кількома стрибками дістався до свого авта. Олег навіть у напівтемряві встиг роздивитися його і обрати подальшу тактику поведінки. Хлопчина років двадцяти трьох, гора м`язів, поголена голова, нічого більше. Фізична сила тут присутня, навіть явно виражена, штанги та гирі тягає справно. Можливо, кулаком цвяха й загатить. А розплющити голову зазіхальників на особисте майно на колесах взагалі як два пальця. Потрощене скло і спокійна чоловіча постать біля машини швидко склалися в його уяві у єдине ціле.

-Що тут було? Ти бачив? Кого бачив?

-Вимкни це, - Олег кивнув у бік "джипу". У руці хазяїна вже брязнули ключи, сирена писнула востаннє і замовкла, знову настала тиша.

-Ну?

-Чого ти?

-Хто тут був? Де ці, бля, мудаки?

-Ми їх швидко зловимо, я бачив усе, бачив, - примовляючи так, Рибалка сунув на амбала, наблизився впритул, пістолета тягнув з-за паска на ходу, дуло втопилося в живіт, голосу Олег не підносив, говорив на одній тональності: - Тихо будь, не рипайся. Отак. Молодець. Звуть як?

-Е, ти чого, мужик, ти...

Поява озброєного чоловіка, котрий з доброго дива погрожує стволом, здивувала власника "джипа", та аж ніяк не перелякала. Його тулуб раптом повернувся праворуч, виходячи з-під ствола, рука летіла згори донизу, б`ючи озброєну правицю напасника і намагаючись вибити пістолет, та Рибалка чекав опору. Можливо, у змаганнях з армрестлінгу він би програв своєму молодшому суперникові, але рухався колишній опер спритніше. Права рука амбала не зустріла перешкоди, з свистом розсікла порожнечу, а Карась уже стояв збоку, бив навідліг руків`ям "макарова" в місце між шиєю та ключицею, без наміру вирубати - просто демонструючи свою силу. Супротивник зойкнув, а Олег тут же затопив йому коліном у пах, а коли він зігнувся - ступив крок назад, тепер бив правицею із затиснутим в ній пістолетом знизу в писок, маючи намір роз`юшити його і домагаючись свого. Та впорати амбала виявилося не так просто. Він поточився, але падати не поспішав, перейшов у контратаку, Олег ледь вийшов з-під удару. Напасник, не зустрівшись кулаками з жертвою, за інерцією проскочив трохи вперед, і тепер спина супротивника на якусь мить опинилася перед його очима. Скористався цим, знову вдарив руків`ям, відразу штовхнув амбала грудьми на могутній передок "джипа", ствол вдавався в потилицю з такою силою, ніби збирався продовбати в ній дірку.

-Тихо, синку, тихо! Мізки вишибу, сука! Стояти!

-Чого треба? Ти хто?

-Не твоє собаче діло! Звати як! Раз-два-три, звати як, ну? - тепер дуло давило на зовсім не по сезону поголений череп.

-Патик! Юра Патик! Знаєш, під ким ходжу?

-Ще одне криве слово - ходитимеш під себе, гандон, до кінця життя! Одна радість, суко, для тебе - коротким воно буде, життя твоє довбане! У машину, бігом!

-Чого?

-За кермо сядь, підор гнійний! Рипнешся - дірок в тобі нароблю! Бігом, бігом!

Вони обійшли джип з лівого боку. Юра Патик виконав наказ, сівши на місце водія. Рибалка, далі тримаючи його на стволі, переклав зброю з правої руки в ліву, ступив крок назад, прочинив задні дверцята. Патик показав себе доволі спритним супротивником, тепер як раз був небезпечний момент, коли він може спробувати поновити свої домінуючи позиції. Руків`я пістолета знову стиснула права долоня, Олег, взявшись за дверцята, швидко засунув правицю всередину в черево "джипа", наставляючи її на один рівень з головою водія, плавним і вправним рухом занурився в салон сам, примостився на задньому сидінні, амбал не встиг навіть оговтатися. Дуло "макарова" повернулося на соє місце, до потилиці Патика.

-Там біля тебя цацка лежить. Будь другом, дай мені її сюди! Правою рукою і дуже обережно, а то стрельну, мізки в стелю. Ну!

Патик нарешті зрозумів - наказ небезпечного незнайомця краще виконувати. Автомат він передав назад, навіть не намагаючись робити різких рухів.

-Молоток, - Олег примостив "калаша" біля себе. - Тепер гоу, туди, звідки приїхали.

-Куди це?

Замість відповіді Рибалка садонув полоненого по маківці, навмисне роздираючи шкіру на голові дулом пістолета. Зацебеніла кров.

-Повторити чи ясно все?

-Ясно.

"Джип" розвернувся і рушив з місця. На коротку вечірню пригоду, як водиться, уваги ніхто не звернув. Коли під вікнами кричать, народ нині воліє вікна закрити.

-Чого тобі треба? - вкотре запитав Патик, коли вони вивернули на Оболонський проспект.

-Тебе знають у "Затишку"?

-Працюю там.

-Тепер куди виїздив?

-До баби.

-Вибач, старий, поламав тобі кайф. Нічого, будеш розумним - не одну ще рибоньку вжариш. Чи в тебе одна-єдина? Ти останній романтик, нє?

-Твоє яке...

-От бач, уже поводиш себе нерозумно. Ким же ти там? Мабуть, охорона? Точно, секьюріті, не поставлять же тебе служником на кухню чи покоївкою. Зміна скінчилася?

-Знаєш ти багато.

-У мене, синку, така робота. А в тебе тепер робота - завезти мене всередину, бо хоч одне гниле слово охороні біля воріт, і в тебе стрельну першого, ти ближче сидиш. Повертатися мусив на ніч?

-Завтра.

-Нічого. Придумай сам, чому повернувся назад сьогодні. Жигуна знаєш?

-Хазяїн.

-Чому охоронці дурня включають, коли їх про хазяїна запитують? Може, на них теж треба ствола наставити? Мовчиш? У хазяїна ваше прізвище справжнє чи його більше на погоняло називають? Ось ти, наприклад, як до нього звертаєшся. Коли просиш підвищити тобі платню?

-Сергій Сергійович.

-А Патик - хвамілія чи клікуха? На могилі в тебе що напишуть: Юра Патик, трагічно загинув?

Наступної миті Олег зрозумів, що через своє патякання втратив пильність: Патик різко крутонув "бублика", кидаючи машину праворуч, ближче до бровки тротуара, пасажир на задньому сидінні гойднувся, завалився на бік, а водій знову кинув машину, тепер - ліворуч, порушуючи правила дорожнього руху - на дії автохулігана негайно відреагували гудками авта, що їхали поруч. Олега кинуло в протилежний бік, він навіть дригнув ногою, скидаючи на підлогу автомат. "Джип" тим часом гайнув у якийсь провулок, уникаючи небажаних для обох зустрічей з ДАЇ, ліва рука Патика стискала кермо, права вже тяглася кудись у праву сторону, швидше за все, до зброї. Втримавшись під час чергового водійського фінту, Рибалка, котрий попри все стискав "макаров" у руці, наплював на обережність, наставив ствола на Патика, опустив його на потрібний рівень, двічі натиснув на спуск. Здалося, в салоні рвонула бомба, у обох заклало вуха, Патик, пустивши кермо, схопився за праве плече, Карась гаркнув: "Пильнуй!", водійські навички переважили, неушкоджена лівиця знову стисла "бублика", вирівнюючи машину. У салоні запахло порохом. Рибалка випростався. Розлючено довбанув Юрка по свіжезабитому місці на маківці, не стримавшись, штовхнув дулом у поранене плече. Патик зойкнув, та керма цього разу не випустив.

-Що задумав, сучар-ра, - Олег тяжко дихав. - Дивись перед собою, аби від даїшників тікати не довелося.

-Хто їх більше боїться - ти чи я?

-Почуємо їхні ва-ау - ва-ау - ва-ау, - Карась фальшиво зобразив звук міліцейської сирени, - ось тоді й побачимо. Поки що вези, куди віз.

-Перев`язати треба... Перша допомога...

-Сам винен. Там не стільки тієї рани, скільки криків та писків. Утримаєш машину?

-Не знаю... Падло...

-А ти заради кого у ковбоїв тут граєшся мені? Думаєш, Сергій Сергійович таки правда платню підніме баксів на десять, аби ти міг свої трипери лікувати? Для таких, як ти, трипер - як для вояка медаль "За відвагу". Чи для снайпера - зарубка на прикладі гвинтаря... Років тобі скільки?

-З мене кров витікає, мать твою!

-Вся не витече. Сам винен, казав же, дурню, аби не рипався. Років, питаю, скільки? Чи забув?

-Двадцять два.

-Дівчинці, яку в підвалі тримаєте, знаєш, скільки?

-Яку дівчинку і в якому..., - Патик не договорив. З усього видно, аж такого повороту теми він у жодному разі не очікував. Тому заперечував швидше за звичкою. Це його затинання остаточно переконало Рибалку в правильному напрямку своїх дій.

-Що там у тебе? Ти ж мене чимось налякати хотів? Пукавка, пугач? Мовчиш? Дівчину чим лякаєте? Собою? Не сказав би я, що такими, як ти, здоровими, сильними та симпотними, можна когось лякати. А ви ж ходите, такі здорові, сильні та симпотні, мать вашу, і не знає ніхто, що ось вона, скотина безрога, їде собі на "джипі" і дівчаток молоденьких викрадає, а потім трахає! Ґвалтує їх потім! - Олег знову замахнувся, Патик автоматично смикнув головою, та бити передумав, опустив руку. - Ви там постійно дівчаток у підвалі ґвалтуєте?

-Не чіпає її ніхто поки! - зірвався на крик Патик. - Я її в очі не бачив! Це через неї, значить, бл-лін!

-В очі не бачив? - Олег знову поворухнув озброєною рукою. - Дивися за дорогою, бо точно нічого не побачиш! Значить, ти зовсім її не бачив, тварюко?

-Ну, разок чи два...

-Що разок чи два?

-Бачив! Не я її привозив. Ми там взагалі не при ділах. Водолаз казав, її там за хазяїновим наказом на голку наштрикують!

Рибалка відчув раптом, як пополотнів. Кров відійшла від лиця, це помітив навіть у півтемряві салону Патик, котрий стежив за небезпечним пасажиром у дзеркальце. І злякався - вираз обличчя незнайомця відтепер нікому нічого доброго не обіцяв, особливо йому, Патикові, котрий сидить у небезпечній близькості від цього божевільного. Тому замовк і зосередився на керуванні машиною, їхати ж доводилося вже не з такою швидкістю, кермо крутити однією рукою.

Олег узяв себе в руки. Дві доби вагітну шістнадцятирічну дівчинку фарширують наркотиками за наказом Жигуна. Карась ніколи не уявляв себе в ролі бравого командос, такого собі "морського котика", але тепер він відчув у собі жагуче бажання нафарширувати усіх мешканців борделю "Затишок" свинцем.

-Жигун тепер там?

-Він був рано, по обіді поїхав кудись. Взагалі на ніч майже ніколи не залишається, у нього десь квартира в місті чи будинок за містом. Мало хто знає. Нам взагалі не положено...

-А знати про те, що дівчину саджають на голку, вам, підорам гнійним, положено? Сучара, от же ж сучара... Слухай сюди вухом, Патик, уважно тільки, старайся нічого не пропустити. Водолаз - це хто?

-Улюбленець хазяйський.

-Жигун гомик?

-Не в тому смислі... Рука болить...

-Хоре скиглити, бо зараз знову боляче зроблю!

-Водолаз, кликуха така. Бо в окулярах, чотириокий... Він хімік, робить для хазяїна різні препарати, ну, наркоту, звичайно. Ми там самі не ширяємося, так, іноді травку покурюємо, обслузі наркота взагалі заборонена. Хазяїн каже - дуріють від неї, на говно перетворюються, а йому, значить, говно не потрібне, це всі довкола нехай говном стають, коли так хочуть. Бо сутність у більшості людей така... Гидоту різну на всякому народці випробовують. Підвал для цього, власне, служить.

-Був там?

-Я хіба дурний? Там нерви міцніші треба. Людей, правда, звідти вивозили багато разів. Дійсно то вже не люди.

-Заїдемо на територію, підвезеш туди, де вхід у підвал. Спробуєш, мудило, ще хоч одного фортеля відколоти - застрелю, гадом буду. Тепер замовкни.

-Рука болить. Уже голова гуляє, цяточки стрибають...

-Нічого в тебе не стрибає, голова без того давно погулює, так що давай, крути. За моїми підрахунками, пройшло навиліт, крізь м`якоть. Без вийо, не так воно вже й болить. Дівчині, яка зараз сидить у підвалі, болить ще сильніше. І зрозумій, Юрко Патик, одну просту річ: після всього, що я тепер почув, шансів залишитися живим і не потрапити під гарячу руку в тебе нема. Окрім одного: провезти мене на територію "Затишку".

Патик вірив йому. Поворушив правою рукою - таки дійсно кістку не заділо, куля пройшла навкісно та наскрізь, біль був наче від глибокої ножової подряпини, не більше, і можна навіть допомагати лівій руці втримувати кермо. Дивно, але на його їзду досі ніхто не звернув уваги. Можливо, о на початку дев`ятої вечора патрулям не до "джипів", які рухаються дорогою обережно, утримуючись на належній швидкості. За цим допитом на ходу вони знову перетнули Київ наскрізь, виїхали за місто, а коли завернули в бік "Затишку", Патик поїхав дуже обережно. Коли машина подолала останній поворот і виїхала на фінішну пряму, просто перед брамою, що відділяла світ від моторошного "Затишку", Рибалка зсунувся донизу, примостився боком долі, автомат муляв йому під плече, заважав кругляш гранати в кишені джинсів. Нічого, вже не довго лишилося.

-Поперджаю, суко: в тебе я завжди вцілю. Без дурного ковбойства.

Юрко Патик нічого не відповів. Заїхавши під перехресні промені прожекторів, натягнув посмішку і махнув рукою охоронцям.

-Здоров! Ваш Карлсон повернувся!

-Чого це ти?

-Прикинь, в Ляльки, проститутки, критичні дні по рекламному, місячні по науці, облом по пацанячому! Так що я додому, мужики! Не хочеться містом крутитися, пригод на очко шукати! У нас же тут тихо сьогодні, відісплюся. Додому ж не можна, на підписці, стара казала - менти вже три рази приходили.

-Тобі б, Патик, менше треба в генделиках замість грошей ствола показувати!

-Ми з Вухом забили, що мені так наллють, забув хіба? Хто ж винен, що в залі пьяні менти зустрінуться, геройство показувати почнуть! Немає ж на дверях гадючників попереджень: у нас сьогодні менти гуляють. Таблички "Не палити" і "Приносити та розпивати заборонено" бачив. Мені знаєш яку історію один крутий дядя в камері розповів?

Граната муляла все дужче, Рибалка відчував - ще трохи, і він змушений буде поворухнутися, поміняти позу, а раз так - дати Патикові додатковий шанс.

-Ну?

-У одному відділенні міліцейському на Дарниці лягаві страховочний варіант собі придумали: нажеруться після роботи, а потім ідуть бандитів ловити. Налетять на першого-ліпшого перехожого, конфіскований ствол йому в кишеню, і раз - затримали озброєного злочинця. Їм пиятики відразу прощаються. Бо робота ефективна. Потім ствол знову конфіскують і так - по колу.

-Анекдот чи правда?

-Ніби правда. Бо вони потім ще далі пішли. Затримали дядька і записали в протоколі: "Цілився в кіоскера бойовим патроном від пістолета-кулемета Стєчкіна, видаючи його за пістолет-кулемен Стєчкіна і вимагаючи від кіоскера пляшку горілки та один блок цигарок "Парламент".

-Брешеш ти все. Це перебор уже.

-Ага, так і оцінили дії працівників міліції. Просто ствол-вєщдок, котрий у них був паличкою-виручалочкою, вони десь посіяли під цим сами ділом, тому знахабніли і вирішили по бєспрєдєлу з патроном погратися. Звичайно, так просто не минулося. Одного в дільничні списали, іншого перевели в патруль. Хто знає, може передовий досвід по всьому Києву передається і ми з Вухом налетіли на ментівську засідку.

-Давай, заїжджай, засідка... Любиш ти потриндіти, аби так від лягавих відмазувався, як оце тут язиком плещеш.

Повернення Патика, з усього видно, не викликало в охорони жодних підозр. "Джип" неквапом рушив уперед, тепер Олег зміг нарешті поворушитися, випростався, знову сів на сидіння.

-Ти чого правда з ними розпатякався?

-Баки забивав, аби не почали докладніше допитуватися. У мене правда умовний термін, замінили нари на підписку, а я звалив. Бач, проїхали.

-Де вхід у підвал?

-За будинком.

-Заїдеш туди. Вийдемо. Поведеш. З чимось не згоден?

Патик промовчав. Через вікно Олег побачив освітлені вікна красивого модерного двоповерхового особнячка, перед головним входом до якого вишикувалися машини в кілька рядів. Детальніше роздивлятися розважальний комплекс "Затишок" Рибалці було ніколи, та й не ставив він це собі на меті. Його більше цікавило бомбосховище. Він не хотів запізнитися.

На вулиці зовсім не було людей, необхідна варта стерегла входи та виходи ззовні, отже, безпеку зсередини фірма гарантувала. Оминувши особняк з лівого боку, Патик зупинився на самому краєчку затишної алеї, обсадженої з двох боків молодими ялинками.

-Далі їхати не можна. Йти треба до кінця алеї, там видно буде. Такий вхід наче під арку, сходи вниз. Яка там глибина, поняття не маю. Кажу ж, бувати не доводилося. А людей звідти ост по цій алейці серед ночі виводять, в машину і вперед. Де були, що бачили - повні провали в пам`яті. Це ж краще, аніж гасити їх...

-Диви, гуманіст... Сиди так, спочатку я вилізу. Ти - за мною поведеш. Спробуй тільки...

-Та дістав уже, лякає і лякає! Все одно тобі звідси не вибратися. Хоч буду я кричати. Хоч ні. Ти ще не зрозумів цього, придурку табірний?

Справді, як вибратися з цієї фортеці, Рибалка навіть не думав. Коли дізнався, що тут роблять з людьми взагалі і з Оксаною - зокрема, ці проблеми якось само собою відступили на задній план. Нічого. Карась був переконаний - вихід знайдеться так само, як вхід

-Розберемося. Ключі від машини сюди, раз-два-три!

Патик передав йому ключі, вони зникли в кишені джинсів, брязнувши об корпус гранати. Рибалка вкотре переклав "макарова" у ліву руку, правою підхопив автомат. Вилізли вони з машини так само, як сідали, тільки Патик, відчувши себе цілковито на своїй території, демонстративно не опирався, будучі переконаним - рятівник маленьких дівчаток справді сам себе загнав у пастку, у клітку з голодним тигром, та ще й дверцята за собою особисто зачинив, ключ заховав до кишені лиш з однією надією: тигр, коли почне жерти, тим ключем сам подавиться. Це такий спосіб полювання на тигрів. Окрилений новою несподіваною думкою, Юрко Патик навіть посміхнувся в темряві. Його посмішки Олег Рибалка на прізвисько Карась не бачив. Знову засунувши пістолет за пасок, він узяв "калаша" напереваги і штовхнув задля певності Патика дулом між лопатками.

Від машини до входу в бомбосховище їх відділяло не більш як десять метрів.

Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш його полюбити. Ти сама цього захочеш, моя маленька.

Спочатку Оксані здалося, що ці слова прийшли до неї в одному з її важких сіро-ватяних снів. Тепер, коли Водолаз повторив їх, вона була при тверезій пам`яті... Ну, наскільки її можна вважати тверезою та здоровою після Серьогиних укольчиків. Драний експериментатор...

Напав він несподівано. Вірніше, несподівано розкрився, без підготовки, без попереджень, вступів та прелюдій. Ще з самого ранку дивися на полонянку дивним поглядом крізь свої круглі окуляри, навіть трохи налякав її: зайшов з традиційним причандаллям для уколів, зупинився в дверях, обперся спиною об одвірок, схрестив руки на грудях і почав свердлити незрозумілим поглядом, роздивлявся так, наче вперше бачив, хоча за цю всі одну велику довгу, як здавалося Оксані, годину її перебування у склепі коли в притомному, а більше - у відключеному стані мав таку нагоду неодноразово. Міг хоч поставити тут крісло, вмоститися в нього і вивчати піддослідного кролика, скільки душа забажає. Раптом зрозумівши, що, можливо, так воно й відбувалося насправді щоразу, поки вона занурювалася у м`яку бездонну порожнечу. Збираються чоловіки, стають довкола кружком і дивляться на неї, обговорюють фігуру, оцінюють розмір грудей, сперечаються про стрункість ніг, може навіть мацають груди, сідниці, водять руками між її ніг. Навіть "добрий " Вовчик торкається її, причому особливо ласо, просто на неї з його рота капає бридка жовтувата слина... Збоченці погані, фу! Більше нічого з відключеною дівчиною не роблять, вона б це відразу відчула, та коли в уяві постала бридка картина чоловічого роздивляння, Оксану гидливо пересмикнуло. Запитати Водолаза вона не наважувалася, тому поспішила переконати себе - неправда, ніхто на неї не дивиться, але ж відразу пригадувалися видіння з туману, шерехи, шуми та незрозумілі звуки, котрі фіксували рештки свідомості. Її гидливість не пройшла повз увагу Водолаза, він чомусь насупив брови, підійшов до неї, поклав руку на голову, подивився згори донизу, потім присів.

-Бачила поганий сон?

-Мені здається, я досі бачу один великий поганий кошмар. Коли мене випустять звідси?

-Ти повинна вітати мене радісними криками, хіба забула? Ми ж домовлялися: після п`ятого уколу ти перестаєш комизитися і зустрічаєш мене радісними вигуками.

-Справді, - Оксана згадала про необхідність розігрувати невеличку виставу про долю наркомана-початківця, слухняно дала дозволила себе уколоти, а коли раптом зайшов страхолюд Вовчик з традиційним підносом, Водолаз несподівано запитав:

-Тобі він подобається?

-В якому розумінні?

-Як людина. Як чоловік. Він насправді добрий та хороший, теж спить і бачить люблячих його людей.

-Він сам людство дуже сильно полюбив?

-Винен не він, винне людство. Скажи, Вовчику? Бач, він ніколи нічого не скаже. Хоче поговорити, поділитися сокровенним. Є в тебе сокровенне, Вовчику? От, а людство не готове вислухати його, бо не хоче. Не досконале воно.

-Ти хочеш, аби я отут, у підвалі, почала вдосконалюватися?

-Мене турбує насправді інше: чому ти досі не хочеш, - Водолаз піднявся, поправив окуляри на переніссі. - Гм, десь я помилився... Вовчику, лиши їй це, хай поїсть, гм, да...

Оксана спробувала навчитися визначати час по тому, як вона відключається і переходить інші виміри, аби хоч у такий спосіб дізнатися, скільки вона вже тут. Але облишила цю затію, взагалі облишила будь-які спроби ідентифікувати себе та свою тюрму в звичних для неї реаліях. Немає за цими дверима життя, вціліли лише вони троє, разом з Водолазом і потворним садистом Вовчиком. Черговий раз вийшовши з небуття, Оксана не здивувалася, побачивши його в дверях. Оскал на його обличчі, за всіма поняттями, мусив означати посмішку. Вона полонянці не сподобалася.

Потім вона ущипнула себе за руку, бо вирішила, що й далі спить і видіння зникнуть, коли розплющити очі. Та нічого не зникало: Вовчик, шкутильгаючи, повільно насувався на неї. Голова його або трусилася при ході, або він нею кивав, у такт якимось своїм думкам. Її голова вже звично боліла після чергового пробудження, отже, вона не спить і добрий Вовчик вже має по відношенню до неї якісь свої збочені наміри. Оксана скочила з кушетки, поточилася, знову сіла і посунулася до билець. Подих перехопило, але, як не дивно, крик таки вирвався назовні, піхов по бетонному склепу луною і доброго Вовчика зовсім не налякав. Зате дівчина налякалася остаточно, закричала на всю силу легенів, двері прочинилися і всередину зайшов Водолаз. Дивно, та Вовчик, озирнувшись, посунув на неї далі, вже його сильні руки тягнулися до неї, Оксана з криком замахала перед собою своїми, луплячи страхолюда по плечах та голові, а він усе одно незграбно обійняв її, обдавши при цьому обличчя несвіжим диханням, почав притискати до кушетки, вже - о, Господи! - мацав, не зважаючи на опір, груди...

-Сергі-і-і-і-і-ій!

-Вовчику, досить, нема смислу!

Вигук Водолаза дивним чином зупинив доброго Вовчика. Він пустив полонянку, відсторонився, в очицях дівчина знову прочитала ті сами жовтуваті вогники ненависті, тільки тепер вони пашіли як ніколи яскраво і могли вбити одним блиском. Водолаз кількома кроками перетнув бункер, став над переляканою Оксаною, кинув на столик несесер.

-В чому справа? Ти маєш щось проти Вовчика? Ти йому подобаєшся. Зла він тобі зовсім не хоче. Вірніше, ступінь його зла буде залежати від того, наскільки люди цього самого зла йому бажають і сили спрямованого на нього заряду ненависті. Коли когось ненавидиш, активно працює біополе.

-Слухай, до чого все це? Усі лекції...

-Розумієш, сонечко, - так Водолаз звертався до полонянки вперше, - ти вже мусиш полюбити Вовчика, заодно - мене. Хазяїну я нічого не казав, це експеримент такий. Ти виявилася підходящим матеріалом, ти і далі ним залишаєшся, гм...

Маячня якась! Щось зсередини підказало Оксані: вона з цієї хвилини опинилася у ще більшій небезпеці, ніж була дотепер, хоча таке важко собі уявити.

-Яким ще матеріалом? Ти...

-Я, я, замовкни, без тебе тоскно, блін! Десь помилився. Або дози не ті, або компоненти, або інгредієнти, або пропорції, - він зняв окуляри, що так само зробив у її присутності вперше, покрутив їх у руці, хукнув на скельця, і поки вони не відтанули, мовчав, потім знову начепив їх на носа, ляснув себе по стегнах: - Бачиш, у чому проблема, Оксанко. Ну, ти ж сама бачиш...

-Нічого я не бачу!

-Само собою. Вовчик тобі нічого поганого не встиг зробити. Може, правда, але ж не робить. Бо про Красуню і Чудовисько лише в казках пишуть. У казках вони кохають одне одного казковим по своїй силі коханням, - у голосі Водолаза звучали теж доволі дивні інтонації, відповідь народилася несподівано і видалася Оксані єдиною вірною: цей очкарик має прямий доступ до наркотиків, не може такого бути, аби сам їх не вживав, тут щойно про дози всякі згадував, може, він правді прийняв надлишок чогось там, всякої дурі. - Це так у мультику про Шрека? Бачила мультик про Шрека? Така потвора жила собі на болоті, страшна мордою, добра всередині. Визволила красуню принцесу. І аби кохання їхнє відбулося. Автори мультика перетворили в фіналі не потвору на красеня принца, а красуню на потвору. Не можна так, гм, да... Хоча правда життя: потвор не любить ніхто. Я тут придумав дещо, один препаратик, він світ порятує. Тобі першій мусило пощастити, ти ж у нас гарненька. Мордочка симпатична і взагалі...

-Оригінальні компліменти, - Оксана відчула потребу підтримати розмову.

-Фігня це все, компліменти-шменти! Коротше, я тобі разом із снодійним свою штукенцію вколював. Чого витріщилася? Зовсім безпечно для організму, хімія - велика наука, основа. Навпаки, уявляєш: розплющуєш ти одного для очі, прокидаєшся, а довкола - жодної мармизи, жодного потворного обличчя, кудись зникли неприємні тобі люди! Хазяїн не знає, який я йому подарунок готую, він теж у нас надто нервовий та злий останнім часом... Доброта світ врятує, а ми не вміємо, не можемо, не навчені... Не з першого разу, звичайно, але десь тепер ти повинна була полюбити Вовчика, потім - мене... Любов лікує, лікує, скільки ненависті довкола, одна суцільна ненависть...

Оксані не здалося - Водолаз таки заговорюється, дивиться крізь неї, точно щось собі вколов, або нюхнув. Бо ж просто так, при здоровому розумі та з неушкодженою психікою до такого не додумаєшся. Хімічний геній, мать його...

-Що ти мені колов? Придурок, яким лайном ти мене тут шпигував?

-Не гарчи! - Водолаз знову ляснув себе по стегнах, озирнувся на Вовчика,

що весь час стояв у дверях. - Не вистачає нам ліків для любові. Такий я оце лох, просто зараз здам тобі формулу, ага! Це я, мабуть, не з дозою проклацав, тут інше. Снодійне слід взагалі виключити. Думав, воно краще подіє на людську підкорку, коли людина, ти в нашому випадку, повністю розслаблена. Бач, херня виходить, малята. Значить, доведеться чистий препарат вводити.

-А-а-а-а-а! - закричала Оксана на всю силу своїх легенів. - Іди-и-и-и-и! А-а-а-а-а! Ма-а-а-ма-а-а!

-Тихо, - Водолаз скривився. - Чому люди так не хочуть любити? Не когось конкретно, маму там чи Родіну-мать, а взагалі, всі всіх, кожен кожного... Ось аби нашого доброго Вовчика від народження любили, він би тепер таким квазімодою не став, жінки б його не боялися, та й люди взагалі не відштовхували. Знаєш, дурепо, скільки таких вовчиків? - очкарик нахилився до переляканої дівчини ближче: - Я дуже хочу, аби сиворотка любові, так я її охрестив, викликала в людини залежність. Найкраща залежність у світі, уявляєш? Не можу жити, нікого не люблячі? Опиратися не будеш чи Вовчика попросимо тебе потримати?

-Мама... Ма-а-а-а...

-До чого тут мама? Ще трошки - і ти полюбиш не тільки її. Ти полюбиш нашого доброго Вовчика, Оксанко. Ти просто мусиш полюбити його, маленька. Ти сама дуже скоро захочеш цього. Давай спробуємо, тобі сподобається.

Оксана мотала головою, сльози лилися по щоках, Водолаз не реагував на це, спостерігав за піддослідною з виразом глибокого жалю.

-Дарма, дарма. Ти швидко полюбиш нас. Мене, доброго Вовчика. Не в тому розумінні, ніхто не просить тебе отут просто так розсувати ноги. Знаєш що? Аби я захотів саме такої любові, ти б не зчулася, як після кількох укольчиків сама благала не лише мене, а й Вовчика застромити тобі хоч щось між ніг. Не конче чоловічий дрючок. Гумовий кийок, дерев`яний кілок, просто щось округле, міцне та тверде. Або просто так, без нічого, порпалася б у себе всередині руками. Страшно? Я бачив отут, на цій кушетці, таких дурненьких. Старших за тебе дорослих жінок, вони вважали, що знають собі ціну та здатні її скласти. Профури! Пара укольчиків, два, - для підтвердження своїх слів Водолаз розчепірив перед Оксаниним обличчям два пальці, - і вони показали отут свою справжню сутність. Усім ставало бридко, навіть хазяїнові, укольчики робили людей справжніми, тобто - бридкими. І паскудних бабів віддавали Вовчикові, він дуже любить їх перевиховувати. Ну, в часи, коли тут немає пацієнтів чи його не випускають за територію.

-Псих ненормальний! Псих! Псих мудацький!

-Ти диви, ще ж нічого не кололи, гм, да... Знаєш, а тебе таки треба навчити любові, нехай поки що чудодійним укольчиком... Он Вовчик, ми ж з ним дуже великі друзі. Він спробував кілька разів, ну, уколов я його. Тепер він за мене горло перегризе і кожне бажання виконає.

-Скотино, він же в тебе на голці! - на Оксану зійшло чергове осяяння.

-Він мій друг. Ми дружимо, просто так. Укольчик лише закріпив наші стосунки, принаймні не дає зрадити. Просто так не зрадиш друга, ясно тобі? Тепер нам потрібна сиворотка любові. І поспішаю я, бо тебе тут довго тримати не збиралися, а час іде, гм, да, - Водолаз знову поправив окуляри, дівчина зрозуміла - це в нього нервове. - Бачиш, десь помилився, десь помилився. Не бійся. Тобі після чистого лікарства йти звідси нікуди не захочеться, ти почнеш любити всіх. Далі тут будуть ще люди, свій винахід я запатентую, люди почнуть вводити сироватку любові у кров, народжуватися з новим геном - геном любові. Хіба не здорово?

-Чекай, чекай, - полонянка говорила, схлипуючи. - А як ти знову помилився? Я ж не знаю, чим ти мене тепер хочеш наколоти. Мені страшно, я не хочу...

-Помилився, то врахую помилку в наступному експерименті. Тут я господар, хазяїну мої досліди не заважають... Ну, гм, да, я так думаю... Не змушуй мені прищеплювати тобі любов силою, не змушуй. Будь слухняною дівчинкою.

-Не треба! НЕ ТРЕБА! Я НЕ ХОЧУ! В МЕНЕ БУДЕ ДИТИНА! Я БОЮСЯ!

Викрикнувши це, Оксана відчула всередині порожнечу. Здавалося. Далі лякатися нема чого, але виявляється, нема межі і для жахань: хімік-аматор на прізвисько Водолаз змінився на обличчі, ніби під впливом власного хімічного експерименту. І змінили все очі: вони ніби збільшилися і випромінювали дійсно надприродню ненависть та огиду.

-Так ти вже... Тебе вже... А я думаю, - очкарик повернувся до Вовчика. - Бач, Вовчику, а їй лише шістнадцять. Може ти мені брешеш?

-Ні... Не треба, я все зроблю, все, тільки не треба більше уколів... Я кого завгодно полюблю, поцілую, я люблю всіх людей, увесь світ, хочу народити нормально, сам же казав - випустять мене скоро! - Оксана сповзла з кушетки, стала коліньми на бетон підлоги, поповзла до Водолаза, відчуваючи, як труться штани на колінах і з`являються садна. Очкарик гидливо штовхнув її ногою.

-Навряд чи ти брешеш, свинюко. Так і знав, чисте почуття, таке як любов, може збудитися лише в незайманих. Для таких, як ти, треба більш сильний препарат. Підсилити його, ясно? Дати більшу концентрацію. Я думаю - і чого ж воно не діє, воно ж на гормональному рівні, гм... Вовчику, - рішуче розпорядився Водолаз. - Тримай її. Почнемо з тобою помилки виправляти.

Оксана як людина на деякий час перестала для нього існувати. Вовчик знову вишкірився, зробив крок від дверей, і дівчина зрозуміла: вона приречена. Їх двоє. Вони сильніші. Від сліз та гукань мами користі жодної, зате раптово з`явився один позитивний момент, дуже важливий для її безнадійного становища.

Перестала боліти голова і з тіла поступово вийшла слабкість, характерна після тривалого прийняття організмом сильних доз снодійного. Очевидно, зіграв свою добру роль стрес. Тіло почало її слухатися, Оксана відчула себе коли не фізично сильною, то принаймні відчайдушною.

-Чекай, - вона підвелася з колін, тепер дивилася на Водолаза сміливо, навіть розтерла правицею сльози по щоках. - Тобі це справді важливо? Дитині моїй не зашкодить?

-Ти хіба здатна зрозуміти щось у наукових відкриттях, курво малолітня?

Свідома, з конкретним бажанням дошкулити образа відскочила від Оксани, наче гумовий м`ячик від стіни.

-А може, у тебе сьогодні щасливий день? Я тут раптом подумала: уяви. Як дитина народиться з отим твоїм геном любові? Є унікальний шанс випробувати. Тільки я хочу гарантій, мене ніхто не повинен скривдити, а ваш невидимий хазяїн не для твоїх же експериментів звелів притягти мене сюди? Що скажеш на таке? -заскочений несподіваною податливістю полонянки, Водолаз навіть не знайшов відразу відповіді, тож далі користуючись ситуацією, Оксана швидко продовжила свою гру. - Ти міг би наперед усе пояснити. Так, я мала і дурна, але хіба важко на пальцях розказати та показати усе? Отепер самій цікаво. Знаєш, я психувала тут, ти вибач... Приперло отут, - вона поклала руку трохи нижче живота. - І вмитися треба, ти своїм новинами по мені пройшовся, наче трактором. Пусти, до сортиру треба, ну?

Водолаз машинально кивнув, "добрий" Вовчик прочинив двері, відступився від них, вийшов першим, хоча Оксана і так не збиралася тепер тікати туди, де звабливо бачився поворот. Дівчина пройшла до туалету, зачинилася зсередини, пустила воду, хлюпнула кілька разів на лице, зітхнула, рішуче закрутила кран, зняла ребристу насадку, приміряла собі на руку. Хоч якась, а все ж зброя. З сильними чоловіками їй не впоратися, але можна спробувати вивести з ладу хоча б одного. Не Вовчика, цю горилу хіба срібна куля візьме. Почекавши трохи та спустивши воду в бачку, Оксана заховала імпровізовану зброю в кишеню штанів, вийшла з туалету пройшла до кімнати. Водолаз уже розкладав свої причандалля на столику, попри сподівання не посміхнувся добровільниці, був дуже зосередженим.

Вовчик так і лишився біля дверей. Оксана наблизилася до кушетки, на ходу закочуючи рукав.

-Сподіваюсь, сюди, як завжди? А може, спробувати в інше місце? - не даючи очкастому отямитися, дівчина почала розстібати гудзики на штанях. Перший, другий... Оторопілий Водолаз стежив за рухами дівчини, немов загіпнотизований. Навіть не звернув уваги, що розстібає штани лише одна рука, друга тим часом ковзнула в кишеню і вже висовувалася з неї...

Та раптом щось сталося. Щось явно незаплановане. З-за дверей почувся грюкіт, наче били чимось важким у щось так само важке. Так гатять ногами по дверях, коли хочуть відчинити їх з усього маху. Вовчик смикнувся, рвонув на себе двері, вибіг з бункеру. Водолаз теж відволікся. Хто б там не грюкав, що б там не трапилося, все повернулося тільки на користь полонянці.

Замахнувшись, розуміючи, що можливий лише один удар, тому зібравши для нього усі сили, які були в шістнадцятирічної дівчини, Оксана Сошенко зацідила ребристим руків`ям, знятим з водопроводного крану, просто в пику експериментального хіміка-аматора на прізвисько Водолаз, цілячись в скельця окулярів, розбиваючи їх і відразу відскакуючи в бік - удару хлопець не уникнув, закричав від болю, схопившись однією рукою за закривавлене обличчя, але друга таки хапнула повітря, намагаючись спіймати бунтівну напасницю. Біль попри все взяв своє, він осів на підлогу, крізь пальці закапала кров. Не думаючи, що її чекає попереду, натхненна першою перемогою Оксана кинулася до дверей, вибігла в коридор. Її зупинив глухий різкий звук - ту-ду-ду-дум!, він відразу повторився - ту-ду-ду-дум! тудум! Дівчина чула постріли лише по телевізору, але зрозуміла - десь там попереду таки стріляють. Вона вклякла на місці, та крик: "Су-у-ука-а-а!" за спиною підстьобнув її, ніби удар батога. Стріляють принаймні не в неї. Коли б хотіли вбити її, дверей би не ламали.

Не встигла Оксана зробити й кількох кроків, як назустріч з-за повороту просто на неї ступила чоловіча постать з автоматом у руках. Дуже знайома постать.

Перетнувши алею, Патик та Рибалка наблизилися до кутньої стіни особняка, просто біля сходів, що вели вниз.

-Ходи! - Карась підштовхнув свого поводиря.

-Ага, дурного знайшов! Тепер сам ходи! Я на своїй території вже, так що все. Думаєш, не заволаю зараз? - Патик вперто не рухався з місця.

-Хотів би - давно заволав.

-А я дивися, наскільки в тебе дурі вистачить.

-Ще не до кінця додивився. Пішов, я сказав! - Рибалка штовхнув його в спину дулом автомата досить сильно, ноги Патика мимоволі застрибали вниз по сходах, бо в інакшому випадку здоровань міг запросто загриміти головою донизу. Олег поквапився за ним. Сходи спускалися досить глибоко, метрів на два, і видавалося, що це не кінець. Закінчувалися вони перед міцними броньованими дверима.

-Як далі, американський нінзя? Люблю я вас, суперменів прибацаних!

Удар прикладом по спині впечатав поводиря у двері.

-Приб`ю, коли ще хоч одне криве слово почую!

-Чого досі не прибив?

-Жалів. Відчиняй?

-Придурок ти, кажу ж тобі. Вони зачинені.

-Смикни ручку, мудак! На себе і акуратно!

Повівши плечима, Юрко Патик натиснув на ручку, вона пішла легко, двері на його подив подалися, запах бомбосховища, який війнув зсередини, ніколи ні з чим іншим не сплутаєш.

-Ну, хто з нас придурок? Давай, топай далі! - вкотре підштовхнув поводиря Рибалка. Вони пройшли ще далі по сходах, Олег причинив за собою двері. Середині приміщення нормально освітлювалося, їм довелося спускатися ще на двадцять сходинок углибину, далі спуск повертав праворуч. І сталося те, що повинно було статися.

Рибалка після вибриків Патика по дорозі сюди тримав вуха нашорошеними, тим більше поранена рука могла позбавити полоненого зграбності і можливостей для повноцінного опору. Та все ж він прогавив, Патик навіть пораненим виявився на диво спритним, швидше за все сміливості йому додавав страх перед хазяїном. Ступивши на невеличку площадку між сходами, поводир щось викрикнув, штовхнувся ногами і стрибнув донизу, зникнувши за рогом. Рибалка матюкнувся і кинувся за ним. Вниз вело ще сходинок з двадцять, Патика несло ними, він тримався стіни, скрикував від болю, навіть на якомусь кроці втратив рівновагу, перечепився ногою об сходинку и навалився на двері, котрі були внизу. Рибалка пересмикнув затвор, поспішив за Патиком, той уже гаратав у двері кулаком, ногами, навалився на них здоровим плечем, і напевне хтось почув його зсередини: двері прочинилися, амбал просто ввалився у пройму, коли від Олега його відділяло лише три сходинки. Одним рухом перестрибнувши їх, Рибалка так само скочив у новий коридор, мало не наступивши на ногу Патика, котрий, не зважаючи навіть на прострелене праве плече, рачкував від свого переслідувача. А просто перед Рибалкою постало чудернацьке створіння, схоже швидше на істоту з острова доктора Моро. Можливо, при більш пильному роздивлянні Рибалка змінив би свою думку, адже фантастичний острів лише вигадка письменника Уелса, та істота вже кинулася на нього, загрозливо виставивши вперед руки, і Олег від пояса майже впритул дав по напасникові чергу, потім, для певності - ще одну, зіштовхнув з дороги падаючу постать, переступив через неї, дістав короткою чергою обридлого Патика, теж майже впритул, пройшов до кінця не надто довгого коридора.

І вийшов просто на Оксану.

Чоловік та дівчина дивилися один на одного якусь мить, потім вона обережно ступила крок до рятівника, вочевидь бурхливі прояви радості стримувала стійка неприязнь до материного коханця, та умовності дали пробоїну, емоції хлюпнули назовні, Оксана двома стрибками опинилася поряд з Рибалкою. Олег опустив автомат, дівчина обхопила його руками, правиця ще стискала імпровізовану зброю. Карась легенько попестив волосся на дівочій голові, раптом згадавши щось, рвучко відсторонив Оксану.

-Що з тобою тут робили? - він боявся почути відповідь, дівчина не знала цього, просто відчула неприкритий страх у його голосі.

-Зі мною нормально.

-Кололи?

-Кололи. Не тім, чим ви... Ви дуже вчасно, коротше. Який сьогодні день?

Олег відчув таке полегшення, що тіло на мить охопила слабість, він поточився до стіни, мусив обпертися об неї рукою. Тепер нарешті звернув увагу на крики з-за прочинених дверей, які вели до помешкання полонянки.

-Там що?

-Той, хто колоти збирався.

Рибалка рушив до дверей, став на порозі, окинув оком похмурий сірий бетонний бункер, кушетко, столик, нарешті хлопця, що качався по закривавленій підлозі, стогнучи, вигукуючи щось незрозуміле і тримаючись за обличчя. Олег, лишивши Оксану, підійшов до пораненого, присів, поклав автомат на підлогу, взяв його за руки.

-Так, ану покажемо свою вавку. Ну, ну... Ух ти!

-А-а-а, пусти, падло, а-а-ай!

Водолаз вирвався. Та Рибалка побачив достатньо: удар прийняла права сторона, праве скельце окулярів розбилося, одна, найбільша, скалка гострим кінцем штрикнула просто в око, заплющити очі очкарик, вочевидь, не встиг, окуляри злетіли, а краєчок скельця далі стирчав просто поруч з очним яблуком, витягти скалку пораненому не приходило в голову, і зрозуміло, чому - навіть легенький дотик до неї завдавав жахливого болю. Око заливала кров, друге не ушкоджене, але намертво заплющене, з-під повік текла волога, та ще Водолаз закривав обидва ока руками. Власне, він уже навіть не кричав - скавчав та підвивав, ніби поранений цуцик. Швидко оцінивши ситуацію, Олег вправно повернув хіміка на спину, одну руку швидко притиснув до підлоги коліном, іншу стиснув своєю, і, не даючи собі часу на роздуми, гаркнув: "Не крутися, приб`ю!", примірився, підчепив пальцями скельце, легенько висмикнув його, відкинув набік, не будучи певним, що якісь дрібненькі друзки не лишилися, відпустив пораненого, покрутив головою, шукаючи, чим би заткнути рану. У несесері щось біліло, там справді виявився жмутик вати і невеличкий клаптик марлі. Більш ефективної першої допомоги надати Олег не міг, підвівся, повернувся до Оксани, яка нетерпляче тупцяла на місці.

-Ти його так приголубила?

-Мало йому, козлові! Чого стоїмо тут, гайда звідси скоріш, не можу вже! Постріли почують, прибіжать...

-Ніхто тут нічого не почує, інакше б у цьому сховку людей не тримали. Бомбосховище це, ясно? Ну, не тільки, взагалі - хованка. А з ним що пропонуєш?

-Сука він! Так скільки я вже тут?

-Серйозно не знаєш?

-Ні, блін, я граюся!

-З вівторка. Тепер четвер.

-День чи ніч?

-Десять по дев`ятій, вечора, - Рибалка підхопив автомат. - Правда, давай линяти звідси, все надто затягується.

-Не залишайте тут, суки, а-аа-а-аай! - виявляється, не дивлячись на пекельний біль Серього-Водолаз чув їхню розмову. Оксані несподівано захотілося перевірити одне своє припущення, вона смикнула Олега за рукав.

-Давайте глянемо на його руки. Думаю, він колеться, давно і серйозно.

-Це має тепер якесь значення?

-Він же сам не вибереться звідси скоро. У них же ломка колись починається.

-Випробувано на собі?

-Читала, чула, - Оксана знизала плечима, подумавши ще трохи, махнула рукою: - Правда, чого це я його жалію...

-Я ж тебе, тварюко малолітня, пожа-а-а-ай... пожалів! - знову озвався Водолаз.

-Ага, не одною, так іншою гидотою шпигував. Ні, він не такий дурний, щоб отак банально колотися. Я так зрозуміла, тут буває на кому власні винаходи перевіряти. Нюхає, ковтає, може іноді і уколеться... Та не на системі...

-Дитино, - Рибалка взяв дівчину за підборіддя. - Ти точно ніколи нічого... Забагато знаєш професійних термінів як для школярки.

-От саме у школах усе це вивчати й починають. Вірніше, за школами. Можу вам лекцію прочитати, - Оксана, видно, зовсім оговталася, поруч з Рибалкою відчула себе впевненіше, до неї поверталася звична для їхнього спілкування ядучисть. - Хай так лежить, псих ненормальний. Його самого треба в поліклініку здати, для дослідів.

-Ти диви, ти ще наші мультики знаєш. Про це поговоримо, коли виберемося звідси. Зайти сюди - півсправи. Гайда, обережніше тільки.

Оксана змусила себе не озиратися на стогони недавнього тюремника, хряснула за собою дверима, здригнулася, не сподіваючись почути сильне клацання, смикнула за ручку, поторсала її, зиркнула на Карася розгублено.

-Замкнулося... Воно... Я не думала, вони ніколи не хряпали так дверима... Тю... В когось ключ...

-Нічого, його знайдуть, не смертельно. Прудкіше рухайся.

Обережно переступивши спочатку через труп Патика, потім ледь не ставши ногою на мертвого "доброго" Вовчика, Оксана нарешті стала на нижню сходинку, що вела нагору до омріяного в уяві бранки виходу на волю. Ноги помимо волі почали пересуватися хутчіше, Олег швидко наздогнав дівчину, притримав за плече, сам пішов уперед. Одні двері, ще підйом, нарешті вони дісталися догори, тут Карась жестом звелів зупинитися. Трошки подумавши, повісив автомат на плеча, витяг "макарова", зняв із запобіжника, простягнув Оксані.

-Для чого? Я не вмію...

-Про наркоту все знаєш, треба трошки і про зброю. Ця штука повільно, як наркотик, не вбиває, тут убивча сила бувай здоров. Ніхто не змушує цілити та стріляти в людину. Пальнеш кудись у разі чого, відлякнеш.

Дівчина зважила пістолет у руці.

-Важкий. Як це робиться?

-У кіно не бачила? Пальцем на оцей гачок, дави до кінця. Можеш другою рукою собі допомагати. Кажу ж тобі, не старайся попадати, не бійся, коли руку рвоне. Взагалі не бійся зброї. Так, - ремінь автомана ковзнув з плеча, вільною рукою рибалка намацав у кишені ключі від "джипа". - Була на дворі?

Оксана мовчки похитала головою.

-Просто перед нами - алея. В кінці її машина. Біжимо туди, вона не зачинена, відразу лізеш назад, лягаєш на підлогу, під сидіння. Лежиш, що б не сталося. Ясно?

Знову кивок.

-Тоді - погнали наші городських! - Олег Рибалка навіть пацаном зеленим із чистої цікавості не заходив до церкви, ніколи йому було думати про Бога і за всіма своїми роботами, але зараз він вперше в житті абсолютно свідомо перехрестився раз, ще раз, ще, подумки промовивши: "Господи, пронеси!"

Алею вони перетнули пліч-о-пліч. Через ялини машину видно не було, та ще з цього боку "Затишку" було слабке освітлення, та коли вони нарешті вийшли просто до "джипу", Рибалка відразу побачив біля машини двох хлопців, котрі сто відсотків зацікавилися порожнім авто і вирішили дочекатися повернення водія просто з цікавості. Оксана сповільнила кроки, Олег тихо промовив: "Спокуха", і вже голосно, до хлопців:

-Що за діла, пацани?

-Наче Патикова тачка... А сам де?

-Прийде зараз, ззаду повзе, - Олег говорив безпечним тоном. Втікачі були вже поряд з "джипом", Оксана, виконуючи наказ, ковзнула рукою по задніх дверцятах, шукаючи ручку, як на зло вона, клята, десь поділася, так завжди буває в такі моменти. Тепер бійці стояли зовсім близько від них, майже впритул, навіть уночі при поганому освітленні дівчина впізнала в тому, що стояв трошки далі від неї, того самого, навіть у тій самій незмінній лижній куртці, хто безпосередньо брав участь у її викраданні. Власне, забрав з руки мобільний телефон, по якому дівчина зовсім несподівано поспілкувалася з мамою, і підштовхнув до "пежо", звідки вийшло ще двоє, спереду і ззаду. Їхніх облич не роздивилася, цього "лижника" закарбувала назавжди. Мить, поки вони роздивлялися одне одного, тяглася цілу вічність, рука тим часом намацала нарешті ручку, але ж друга стискала руків`я "макарова", від напруги палець сильніше, ніж треба, натиснув на курок, гримнуло просто в землю, Оксана здригнулася, впустила пістолет у багнюку.

Руки бійців синхронно майнули вперед. Відштовхнувши Оксану плечем, навіть загородивши її, Рибалка садонув по ним з автомата, наставивши дуло просто пеерд собою. Одночасно з їхніх рук вирвалися снопики полум`я, одна куля черкнула просто над головою, друга обдала гарячим щоку. Ані в них, ані в Карася не було можливості прицілитися. Та вони й не особливо потребували цього, цілком справедливо враховуючи невелику відстань. І все ж таки дивом - видно допомогла щира молитва, не інакше! - Олег опинився між двома лініями вогню, тоді як кулі з автомата пішли горизонтально віялом, зачепивши того, хто стояв ближче. "Лижника" прикрив капот, він відскочив, знову стрельнув, так само навмання. Зробивши великий крок, Рибалка скоротив відстань між ними, автомат знову плюнув вогнем, боєць повалився за сосну, та йому знову пощастило. Олег не бачив, куда саме його зачепило, але хлопець виявився живим, вужем поповз в глибину алеї, подалі, зливаючись з темрявою. Оксана вклякла біля розчахнутої дверцяти.

-Бігом на місце! - гаркнув Олег, дівчина слухняно юзнула у машину, сповзла, як було наказано, на підлогу, переживаючи втрату пістолета і картаючи себе відразу за всі гріхи. Особливо - що це її зараз впізнали і через неї тепер у них виникли ще більші проблеми. Тим часом Рибалка вже осідлав "джипа", запустив мотор, рвонув з місця. Вже не криючись. Поруч брязнуло розбите скло - "лижник" таки палив по ним з темряви.

Спокій "Затишку" було порушено за одну мить. Карась відразу розігнав машину і бачив, як з центрального входу, навіть з вікон вибігали та вистрибували люди, тиха раптово наповнилося какафонією пістолетних пострілів, до неї тут же підключився дует автоматів, охорона біля воріт вже мчала навперейми. У дзеркальце він бачив, як одна з машин на стоянці почала розвертатися, стиснув зуби, крутонув руля ліворуч, ніби передумавши перти на ворота. Гранату витягнув на ходу, вона погано виходила з кишені. Довелося трохи привстати, втратити на якусь мить контроль над кермом, "джип" занесло, він збавив ходу, давши супротивникам фори: з двох боків, - ззаду та зліва - ворожі кулі перетворили скло на друзки, а ліві дверцята - на решето. Відчайдушно, нікого не соромлячись репетувала Оксана. Щастя хоч бензобак не там, подумалось Олегові, а то катапульти в машині нема, не літак-винищувач. Нарешті овальна "ергедешка" вивільнилася, опинилася в кулаці. Поки що Рибалка їздив по неправильному колу, у небезпечній близькості від автостоянки, з якої почала виїжджати ще одна машина. Про цю процедуру Карась читав у книжках та бачив її у фільмах про війну. Один "вусик" проколов губу, другий відігнувся, шкрябнувши по зубу. Стріляли звідусіль, безладно, швидше просто з бажання стріляти, а у ситуації можна розібратися трохи згодом. Навперейми вже мчало авто, і Олег, упоравшись з кермом однією рукою, влупив машину в передок збоку, не давши їй розвернутися остаточно. "Джип" виявися однозначно сильнішим, супротивник заглох, Рибалка різко дав задній хід, висмикнув зубами кільце і жбурнув гранату з вікна, намагаючись закинути якомога далі, цілячись у авто і несподівано досягнувши своєї мети: "бомба" рвонула, вразивши бензобак, машина вибухнула, від детонації підскочила та, що стояла неподалік, на стоянці сьогодні їх зкучилося до біса багато. Вочевидь ніхто не чекав, що несподіваний нахабний напасник покаже аж такі зуби, стрілянина ніби по команді припинилася. Зате рвонуло ще одне авто, тепер невеличкий доглянутий майдан біля "Затишку" освітився язиками полум`я. Розвернувшись на місці, Рибалка знову помчав на ворота. Стріляти почали знову, тепер цілили по колесах і могли влучити. Вартові біля воріт не розбігалися, навпаки - спрямували на шалений "джип" дула автоматів. Сильніше витиснувши педаль газу, Рибалка пригнувся, посунувшись назад, до спинки, щільніше втискаючись в неї, але таки якомога нижче кланявся кулям. Свинець прошив навскоси лобове скло, машина не припиняла стрімкого руху, стрільці порснули від неї врізнобіч, могутній "джипів" передок протаранив ворота, стрімко вилетів за ворожу територію.

Почувши удар, Олег підняв голову, зиркнув назад. У блисках вогню серед розбитих воріт метушилися люди, стріляючи навздогін втікачам. Раптом вони розступилися, у пройму вилетіла погоня: одна машина, друга, трохи далі - третя. Довго кучеряво виматюкавшись, Рибалка цілковито переключився на дорожні петлі. Тут запросто було поцілувати в темряві на ненормальній швидкості стовбур. Правим боком таки черкнуло по дереву. Гонитва не відставала, та у втікачів був зовсім невеликий, але ж виграш у часі. На рівну трасу "джип" вилетів трохи швидше, машини переслідування тільки долали останній поворот. Різко гальмонувши, Карась вистрибнув з-за керма на асфальт, мить - і назустріч першому авто вже летіла друга граната, вона розірвалася в метрі від машини, та вивернула набік, а задня вдарила її в бампер з усього маху. Третя так само "поцілувала" другу, дорога серед лісу була для трьох не надто широкою. Не чекаючи, поки піхота масово полізе назовні, Рибалка миттю загнав новий магазин, поливаючи переслідувачів трассерами. Одна з червоних куль заділа, як того й домагався Олег, бензобак передньої тачки, вибух, зсередини вистрибнули живі моторні факели. Випустивши всю обойму, Карась знову скочив за кермо, рвонув з місця, помчав прямо, в напрямку міста.

Погоні вже не помічалося, але заїжджати в такому вигляд в межу столиці не рекомендується, тому Рибалка при першій можливості, тільки-но побачив перед собою щось схоже на міст, з`їхав з траси, загнав "джип" - рятівник подалі від людських очей, придушив ногою гальмівну педаль, головно та полегшено зітхнув, не повертаючись, гукнув:

-Оксано, ти жива там?

У відповідь - тиха. Перелякавшись не на жарт, Олег перехилився назад. Дівчина лежала під сидінням, обсипана зверху скляними крихтами, і не рухалася. Та що ж це таке за напасть, Господи ти Боже мій! Господа Бога душу мать! Вистрибнувши з машини, Олег відчинив задні дверцята, підхопив Оксану під руки, виволік назовні, ніби мішок з картоплею, перевернув на спину, потермосив за плечі, поляскав по щоках, потім, згадавши, задер на ній одяг, приклав вухо до серця. Завмер. Серце билося.

Дівчина просто зомліла. Нема в цьому нічого дивного. Але й нічого доброго: звідси треба якомога швидше вибиратися. "Затишок" "Затишком", стрілянина там нє по мєлочі, замовчати факт навряд чи вийде, та й міліція не знатиме, що із підвалу викрадено заручницю. Буде заява - напали, обстріляли, шукайте, на те ви й закон. Шукайте, шукайте, шукайте... Олег облишив дівчину, зазирнув у салон, обережно, аби не засадити скляну скабку, провів рукою по задньому сидінню, під ним, потім обмацав Оксану, далі непритомну. Н-да, "макаров" десь там лишився, на місці. Погано...

Автомат - нехай, новенький та чистий. Про пістолет Гуллівер попереджав - гарячий. Знайдуть коли не менти, то самі господарі, і негайно ментам передадуть. Главно чи негласно, хрін один: зброю відстріляють, рано чи пізно випливе, в кого з неї не так давно смалили, а там дивись - на постачальника вийдуть. Опинився ж якось засвічений ствол у того, хто насмілився Жигунові гру поламати...

Нічого, заспокоїв себе Олег. Це від збудження, насправді не так усе просто. Поморочаться з цим стволом, поморочаться. І Гуллівера не треба попереджати. Запанікує, почне тікати з міста, відразу тим, кому треба, зробиться ясно: смалене почув, щось знає. Тут нагальніша проблема.

Олег поплескав непритомну дівчину по щоках. Спочатку легенько, потім - сильніше. Нарешті вона поворушилася, застогнала, у темряві блиснули білки очей, Оксана підвелася, спираючись на лікті.

-Ми де?

-Краще нам тут не бути.

-Уже все?

-Ще ні. Нормально все?

-Страшно. Ви врятували мене з пащі дракона. Ви - сильний благородний лицар. Ланселот.

-Нічого собі. Це точно класичний переляк. Йти можеш?

-Мабуть. Допоможіть піднятися...

-Давно казав - говори мені "ти". Воно простіше, особливо після сьогоднішньої близькості.

Оксана міцно вчепилася в його простягнуту руку, незграбно підвелася, обдивилася себе з усіх боків, обсмикнула одяг.

-Значить, будеш "ти". Олег. Ти врятував мене.

-Знаю. Щось тебе на умняк, подруго, починає пробивати. Голову не пошкодила? А то мамі краще не показуватися.

-Ми зараз додому?

Додому. Поки вони тут сидять і на "ти" переходять, Жигуну вже про все доповіли, і тепер його люди стежать за будинком Людмили особливо старанно. Може навіть погрожують їй по телефону, обіцяють прибити разом з донькою у найближчі сорок вісім годин. А то й ламаються в двері... Хоча навряд, там пенсіонери при вході заважатимуть, не тюкати ж відставників по маківці, наживати собі зайвих проблем. Людмила доросла розумна жінка, цілком здатна визвати міліцію. Зрозуміє - з Оксаною несподівано стало все гаразд, раз вороги заметушилися. Та додому таки ранувато.

-До мене додому.

-Хто там ще крім тебе?

-Іноді заходять таргани. Ми попередимо маму, неодмінно попередимо.

-А з нею... ну, все добре буде?

-Раз ти на волі, її ніхто не зачепить, - Олегові самому хотілося в це вірити.

-Ми далеко? Взагалі, в якому ми місті чи місці? Ой! О-ой! - несподівано навіть для себе Оксана раптом схопилася за живіт, спромоглася лише відвернутися від Рибалки. Її скорчило і знудило просто під ноги. Запоздала реакція на шок від крові та смертей. А може... Чорт! Цілком може початися токсикоз... Справді, лиш цього не вистачало для повного щастя. Взагалі вищий пілотаж, аби вона просто тут, зараз, почала народжувати, а він, колишній мент Олег Рибалка, безстрашний рятівник молоденьких дівчаток, мужньо приймає роди. Народжується хлопчик, або ні - взагалі двійня, різностатева, їхній радісний життєствердний крик просто під фінальні титри. Тьфу, маразм та маячня! Аби хоч якось вплинути на ситуацію, Рибалка поплескав зігнути дівчину долонею по спині.

-Ну все, все, заспокойся. Ми вибралися, нормально.

Спазми далі мучили Оксанин шлунок, та весь його вміст уже вивергнувся їй під ноги, дівчина почала глибоко дихати, випросталася. У темряві Олег не міг роздивитися виразу її обличчя, голос був слабеньким та жалісним.

-Вибач... Щось таке... не знаю сама... Як ми... куди...

Ідея народилася в голові Карася блискавично. Витягнув телефон, увімкнув його, переконався, що тут зв`язок працює справно, набрав знайомий номер. Відгукнулися після шостого сигналу.

-Совість є?

-Не страшно. Лише без чогось там одинадцята.

-Я тебе добиваюся вже з сьомої. Тут, Олеже, новина для тебе - закачаєшся.

-Вітьок, не по телефону. Можеш приїхати просто зараз забрати нас?

-Вас скільки? - підозріло, але таки діловито поцікавився Вітька Малий. - І хто ви такі?

-Ми гостювали в "Затишку", нас двійко. Пояснювати далі треба?

-Ясно. Тільки на чому я за вами приїду, на кабаці верхи?

-Хоч би й так. Краще верхи на чомусь, аніж на нашому транспорті до першого патруля. Кому це треба?

-Ой, заженеш ти мене в могилу. Кажи, де ви там є.

-Чекай, сам визначуся з координатами.

Розтлумачивши Малому, де їх шукати, Рибалка взяв Оксану за лікоть, підвів до машини, посадив на переднє сидіння, сам примостився на місці водія, проїхав ще трохи далі, вимкнув фари. Так вони сиділи в темряві мовчки. Власне, Олегові кортіло розпитати дівчину про різні цікаві для нього речі, та відчував - говорити їм поки що особливо нема про що, попри все контакт не встановлено. Може, незабаром все зміниться, просто тепер у дівчини самої немає бажання підтримувати розмову з материним коханцем, за великим рахунком ненависною людиною. Він просто розслабився, за весь час, поки чекали, стрепенувся лише раз - коли десь поруч проревли міліцейські сирени. Оксана не реагувала на зовнішні звуки. Нахилившись до неї ближче, Олег побачив - дівчина спить, звісивши голову на груди.

Минула добра година, аж поки Малий посигналив, я було домовлено. Олег поштовхом розбудив Оксану, вона квапливо і так само мовчки вилізла з машини, покірно прослідувала за дорослими чоловіками.

-Ага, значить усе гаразд?

-Не знаю. З дівчиною, думаю, так. Ух, який мустанг! - комплімент стосувався старенької непрезентабельної "копійки". - Де взяв?

-Украв! - огризнувся Малий. - Від тебе, ментяра, подяки точно ніколи не дочекаєшся.

-А сам хто?

-Хрін у пальто! Сусідова, з третього поверху. Теж його розбудив, так що з тебе пляшка.

-Тицьнеш йому копійку за прокат і турботи, не буркотітиме.

-Придурку, краще пару пузирів, ну звідки в такого мента, як оце я, зайві бабки, та ще й за прокат машини?

-Оперативні розходи. А, роби як знаєш, рахунок виставиш мені. До речі, заїдемо в одне місце, там ще один драндулет забрати треба, - Рибалка озирнувся на Оксану, що скрутилася калачиком на задньому сидінні. - Вітько, останнє прохання: поїхали разом до мене. Посидимо, потриндимо, по соточці кинемо. Привід, слава Богу, є...

-Поговорити справді треба, - Малий вирівняв авто, "жигуль" плавно і впевнено, не приваблюючи нічиєї уваги навіть удень, не те, що о пізній порі, йшов по шосе. - Новини для тебе, Карасику. Тримайся, бо випадеш. Абсолютно випадково дізнався, спеціально не цікавився, інформація взагалі паралельно випливла. Я про Жигуна Сергія Сергійовича.

-Ну? Вітько, не до спецефектів мені тепер, чесне слово. В нього виявилися хвіст і копита?

-Майже. Діловий партнер. Знаєш, хто? Шеф твій, Савицький. Про суть їхніх справ не знаю, просто віднедавна ці два прізвища почали згадуватися поруч.

Отак. Здорово.

Чудово.

Просто прекрасно, мать його!

Олег Рибалка, по всьому виходило, втрутився у сферу особистих інтересів директора базару "Універсум". Більше того - ударив по ним. Розстріляв трасуючими кулями з автомата.

На лобовому склі з`явилися колі тоненькі мокрі смужечки. На ніч почався дощ з мокрим снігом, Малий увімкнув двірники.

-Ти ще пошкодуєш! Ти зарано радієш, блядюго!

Для Людмили, яка не знаходила собі цілий вечір місця і тинялася квартирою, мало не виючи вовком на лампочку через відсутність будь-яких, нехай самих невтішних новин, від Олега, безіменна погроза відразу після опівночі надзвичайно порадувала. Вона таки впізнала голос Жигуна, хоча говорив він дотепер з нею зовсім інакше, а тут - спотворений люттю викрик. Отже, Олегові щось вдалося, раз ворог розізлився. Чому він не дзвонить?

За годину озвався і сам Рибалка. Дзвонив на мобільний, як домовлялися, і, здається, був не зовсім тверезим. Усе гаразд, Оксана в нього, навіть не приймала ванну, завалилася на ліжко і спить. Подробиці пізніше, нехай дівчина поки побуде в нього на квартирі. А самій щасливій матері краще не витикати носа за двері до завтра. Все, добраніч.

Слава Богу! Людмила кілька разів перехрестилася, хоча ікон в квартирі не тримала, зате спиртне лишилося і в неї, тепер, коли Олег бував регулярно, алкоголь не переводився. Майже щовечора, коли Рибалка повертався з "Універсуму", випивав чарку коньяку, як виходив з ванної. Подробиці - тьфу, головне - Оксані вже нічого не загрожує, який же Олежка молодець, як же вона в нього вірить... Як же вона його кохає! За це слід і собі випити.

Коли алкоголь приємним теплом розтікся всередині і Людмила розслаблено бухнулася в крісло, думки запрацювали зовсім у іншому напрямку. Хто сказав, що Оксана і вона сама в безпеці навіть після того, як дівчина врятувалася? Адже цілком ймовірно Жигун захоче помститися, принаймні відігратися. Не зараз, не завтра, коли все вщухне. Сама Людмила однозначно не збиралася доповідати всі цю історію керівництву, тим більше - спілкуватися з міліцією. Але ж проблему Жигун не вирішив, вона всього не знає, навіть так - знає надзвичайно мало, лише Сергія Сергійовича, котрого невідомо як знайти і який намагався відмити через рахунки їхнього банку значну суму грошей. І, головне, цей страшний чоловік не знає намірів Людмили Петрівни Сошенко тримати все в глибокій таємниці. Отже, слід чекати продовження. Господи, Боже ти мій, невже відтепер їм не буде спокою? Олег, Олег повинен щось придумати, неодмінно повинен.

Чому саме Олег? Бо тепер у неї є чоловік. Мужчина. Мужик. Сильний, розумний та надійний. Донедавна Людмила не могла пояснити собі стану, в якому перебувала з тієї новорічної ночі. Нарешті відповідь знайшлася: втома. Вона раптом відчула, як же втомилася за всі ці роки, будучі одночасно жінкою та чоловіком, приймаючи рішення, які традиційно - так уже склалося! - мусять приймати мужчини, обмежувати себе у всіх можливих, закладених природою жіночих радощах та почуттях. Вона ніби скинула з себе тягар, принаймні відчула - вагому його частину можна, навіть треба перекладати на чоловічі плечі. Та ще й незабаром стане бабусею, маєш... Кожна мати мріє про це і дитина - в жодному разі не тягар, але ж без чоловічої допомоги тепер їй точно не впоратися.

Між іншим, жінко... До теми про новорічну та інші ночі, а іноді ранки та дні, коли бували вихідні і можна повалятися в ліжку довше.

Людмила зосередилася, наморщила чоло. За всіма проблемами, що раптово, ніби лавина, навалилися з вівторка, вона зовсім випустила з уваги одну деталь, про яку жодна жінка, якщо вона доросла, при здоровому розумі та відповідає за свої дії та вчинки, в жодному разі не повинна забувати. Коли будеш повністю дурбецалом і забудеш, популяризовані та розрекламовані критичні дні самі нагадають про себе самі, без рекламних роликів-епопей про прокладки й тампони. Отже, останній раз місячні в неї були перед самим Новим роком, десь... Ну правильно, десь так у двадцятих числах! Людмила прекрасно знала свій цикл, хоча, як кожна жінка, не могла похвалитися тим, що завжди морально готова пережити цей обов`язковий, передбачений природою дискомфорт. І попри все налаштовувала себе від неділі, а тут оці всі жахіття, дні й без того критичні, не вистачало ще й місячних.

А таки не вистачало, подруго!

Людмила підвелася, стала перед дзеркалом, уважно подивилася на себе. Затримка може бути, цикли ж не повторюються день в день, але ж все мусило початися в понеділок, нехай у вівторок, а тепер - четвер, коли бути точним - почалася п`ятниця. Затримка, мадам, підозріла затримка, надто підозріла. Нічого собі, ну ти й даєш дрозда, подружко днів суворих...

Звичайно, вона піде до лікаря, її дивиться персональний гінеколог. Але після першої бурхливої ночі тоді ще сексу, а вже потім, у наступні рази - кохання спливло більше як три тижні, класичний термін. Навіть без результатів тесту Людмила Сошенко була більш ніж переконана: вона завагітніла. Вдруге за свої тридцять три.