Мама, донька, бандюган

Частина 3. Бандюган: жіночі експерименти (лютий)

За тиждень, що минув після стрілянини на його території, Жигун мало про що дізнався. А коли бути відвертим - практично нічого. І, що особливо прикро, справи довелося призупинити. Звичайно, гарно виглядатиме потерпілий, коли не рве на собі волосся, підраховуючи збитки, замість цього зайнятий різними не вельми зрозумілими з огляду на критичну ситуацію оборудками.

Уникнути прямих контактів з міліцією не вдалося, хоча Жигун значився лише як один з власників "Затишку". Інші двоє перебували за межою досяжності, у тривалому закордонному відрядженні, як раз туристичний сезон, "Затишок" теж заявлений як база відпочинку, нехай невеличка, приватна, зате беззаперечно оздоровча. Партнери обмінюються досвідом, навіть більше його набувають. Насправді ж партнерів, директорів фірм, на які були оформлені всі документи по "Затишку", Жигун в очі не бачив, фірми зареєстровані на приватних квартирах, де на телефоні дзвінки відповідають дівчатка-попугайчики, а переважно - автовідповідачі їхніми голосами. Жигуна напрягала необхідність придумувати різні версії, хто і чому міг отак зухвало напасти на тихий респектабельний "Затишок". Сергій Сергійович навіть відчував - менти потай радіють, адже цей особняк давненько муляв їм очі своєю демонстративною закритістю і пристойністю. За весь час його існування в радіусі кількох кілометрів не виникало жодних кримінальних ситуацій, Жигун особисто стежив за цим. Йому насилу вдалося не допустити міліцію в лабораторію Водолаза та до бомбосховища. Версія, що напасники хотіли нашкодити не власне "Затишкові", а комусь з тих, хто в той час там перебував, видалася Жигунові найбільш їстівною для міліції. Так і вийшло - почалося старанне відпрацювання кожного гостя, це давало значну фору, згодом пристрасті вляжуться.

Цікавила постать того самого невідомого супермена, котрий не просто зміг вирахувати, де може бути захована бранка, хоча ниточки не залишили йому жодної, а й визволити дівку з полону. Спритно крутонулася бабенція, Жигун визнав - він її недооцінив. Ще ж так хитро обставлялася, зіграла переляк, навіть щось робила, виконуючи його вимоги. Насправді ж нацькувала не них дружка.

Такий дійсно існує. Спостереження з квартири Жигун розпорядився зняти, але парочку ніг до Людмили Петрівни усе ж таки приставив. Повторювати трюк знову не мало сенсу, він загорівся новою ідеєю - вирахувати того, кого жінці вдалося потай нацькувати на нього, Сергія Жигуна. Оборудка не зірвалася, та йому плюнули в морду, дозволяти так чинити з собою означає не поважати себе. Он Савицький, той, здається. навіть радіє, що дівку відбили і всі плани полетіли шкереберть, лайно рідке, казанова новонароджений, мудило, боягуз... Завжди він, бачте, виступав проти подібних методів, от маємо тепер... Прикро, що Савицький фігура в його планах необхідна, навіть одна з головних. Прибрати Дениса Жигун заклав у кошторис років так через чотири не раніше, вони лише до середини наступного року при хороших розкладах на ноги стануть, ще утриматися треба, без Савицького ніяк. А ось особистим життям пані Сошенко поцікавитися є резон. Власне, коханець у неї є. Причому - віднедавна, так, принаймні, подруги кажуть. Бабці при вході в під`їзд навіть описали чоловіка, котрий почав учащати в квартиру до банкірші - так чомусь охрестили Людмилу консьєржі. Хто він, де працює, хто за ним стоїть, далі невідомо. Коли мент - краще відступитися. В іншому випадку суворо покарати. Є один слідок: дівчисько на ранок привіз мужик, якого пропасли і виявили, що він - справжнісінький ментяра, але подальша перевірка показала - одружений, дружину обожнює, з тьотью Людою після того жодних контактів не мав. Тим не менше апаратуру в її квартирі хтось знайшов і повирубав. Нічого, коли все йшло за його розрахунками, - а воно так і йшло, принаймні Водолаз, котрого спритна полонянка реально позбавила ока, божиться, що колов, як наказали, - то згадку про себе Жигун цій сімейці залишив, дуже скоро візьме реванш.

Ага, про ментів, поки не забулося. Здається, "макаров", знайдений на алеї, десь уже стріляв, причому не так давно, свої люди в обласному управлінні сказали, справу там ведуть. Добре хоч у охоронців, представників відомої фірми "Центура", знайшлися документи на право носіння не лише газової, а й вогнепальної зброї, тому стрілянина з їхнього боку виглядала цілком виправданою, зайвих проблем у пацанів не виникне. Значить, тільки-но біографія чужого "макарова" вималюється більш-менш чітко, Жигуна поставлять до відома, домовленість така існує. Автомата ніде не знайшли, навіть біля простреленого "джипу" його не залишили, ще в них гранати водяться. Цікаво, де визволителі озброювалися... По цьому питанню теж ведеться робота. Щойно вона дасть результат, Жигун почне діяти. Савицький добре хоч усвідомив - його ці проблеми теж обходять, пообіцяв підтримати своїми людьми, начальником служби охорони базару дуже задоволений. Як там його... Карась, Рибалка Олег. Жигун до колишніх ментів ставився з підозрою, тим більше - до бійців охоронних служб, за спиною в яких немає яскравого бандитського минулого. Охорона "Універсуму" славиться саме цим. І тут Дениско маратися не хоче, чистюля довбаний!

Спілкуватися партнерам після подій в "Затишку" ставало дедалі важче.

-І як я повинен реагувати? Спокусив та покинув?

-Ти збираєшся кинути жінку з дитиною?

Замість відповіді Рибалка притиснув тоді Людмилу до себе, поцілував без звичної жадібної пристрасті, характерної для нього. Ніжно, обережно, немов торкався тоненької китайської порцеляни.

-Вибач, я не те хотів сказати. Я можу тут стрибати з радощів до стелі, верещати, як навіжений. Просто жодна з жінок ще не ставила мене перед фактом, що я скоро стану батьком. Тому я просто не знаю, як поводять себе мужики в подібних ситуаціях. Мабуть, отак.

Роззирнувшись, він пірнув у підземний перехід і виринув назад за якусь мить не з букетом - з оберемком троянд. Людмила щасливо засміялася.

-В принципі здорова чоловіча реакція. Правда, вчать хорошим манерам різні фільми, в основному - старі радянські, про колгосп чи романтиків-студентів.

-В кіно прийнято негайно відзначати такі події. Куди поїдемо?

-Ми вже все забули?

Справді. Рибалка спохмурнів. Наступного дня після стрілянини, коли Малий доставив тиху й покірну Оксану додому, а Рибалка назирав за ним, помітив - від дому причепився "хвіст". Малого новина не надто засмутила: "Коли вони захочуть пасти мене постійно, здохнуть після першої ж доби, козли. Не страшно, зуби поламають. Ось ти обережним будь". Це Олег знав і без чужих поряд, тому навіть перестав приходити до Людмили додому: він оцінював здібності розлюченого поразкою Жигуна об`єктивно, тому цілком міг припустити, що консьєржі отримали по дрібній зеленій купюрі і ще отримають після того, як вкажуть Людмилиного хахаля. Досвід опера підказував - дідусі та бабусі знають все, більш надійної агентури годі шукати. Тому коханці зустрічалися поки що, ніби підпільники або сектанти, Людмила за цих кілька днів освоїла науку рубки "хвостів", обох дорослих людей такий стан речей дратував. Та вони дійшли спільної думки: поки що обережність мусить бути граничною.

-Ксені скажемо?

-Сама як думаєш?

-Поняття не маю. Знаєш, я теж вперше в ситуації, коли треба повідомити рідну доньку, шістнадцятирічну дівчину, вже скоро два місяці як вагітну від справжнісінького вибздика і планує народжувати без батька, що мама теж, вибачте на слові, підзалетіла, народить від коханця братика чи сестричку, а стане бабусею за два місяці до того, як народить сама. Уяви картину: бабуся годує грудями власне немовля, рідного братика доньчиного дитинчати. Може мені...

-Думати забудь. Людо, я хочу цієї дитини. А наші стосунки...

-Не поспішай... Олежко, я не знаю, не певна... Боюся... Ці всі стеження, нічого ж зробити не можна.

-Придумається. Треба мені мізками поворушити. Можна переловити цю гоп-компанію по одному і передушити тихцем по темних кутках.

-Тьфу на тебе, садюга! Ти справді здатен на це?

-О-о, ви мене, дєвушка, погано знаєте. Я б навіть сказав - зле знаєте! Адже ви моя жінка з моєю дитиною, горе тому, хто хоч кашляне без дозволу у ваш бік.

-Перестань, я серйозно.

-І я. Можна спробувати фаснути на них знайомого тобі Малого, лишилося придумати, як саме. Слухай, це мої проблеми. Мене інше хвилює. Наші стосунки якось би облагородити чи що...

-Фу, юначе, дуже брутально. Ви хочете одружитися, мой той пацан, по зальоту?

-Я просто хочу взяти з вами, дєвушка, законний шлюб.

-Мусимо почекати, хоч трохи. Оксана... Вона змінилася за останні тижні. Кілька таких потрясінь, вона розповідала про той бункер чи де там її тримали... Бр-р-р, сволота!

Рибалка вирішив за краще не казати Людмилі про нові пікантні обставини. Про прямий зв`язок Жигуна з його шефом, Савицьким. І виходить, рухається Карась по ще тоншому, аніж Людмила з Оксаною, вагітні мама з донькою, льоду. Відтак йому не лише не можна провалюватися самому, а ще й утримати обох жінок. Між тим розколоти його можуть у будь-яку хвилину, причому абсолютно випадково. Звичайно, в обличчя не впізнають, ніхто його не бачив толком, але ж зафіксують поряд з Людмилою незнайомого чоловіка, прокачають його, два і два Жигун складати вміє, судячи з усього, дуже добре. Жити постійно під дамокловим мечем, особливо в світлі останніх подій, несолідно дорослим людям. Хіба...

-Ви мені відмовляєте, дєвушка? Підносите гарбуза, за давнім українським звичаєм?

-Просто пропоную почекати. Кінець кінцем зареєструватися. Поставити оті формальні штампики в паспортах тепер просто. Але, - Людмила повела плечима, сторожко роззирнулася довкола, - якось незатишно, знаєш... Відчуваю на собі сторонні погляди. Чи це нервове?

-Навряд. Ти все правильно відчуваєш, - хоча зараз вони сиділи у невеличкому затишному ресторанчику, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Від ймовірного "хвоста" Олег відчепився в місті, для цього довелося перехоплювати Людину в підземці між станціями "Площа Толстого" та "Палац спорту", народу там сновигає багато, позбавитися стеження можна запросто, що вони й зробили. При всьому бажанні Олег не міг переконати себе, що вони граються в дитячі ігри, просто забавляються - і одночасно вбачав у перманентній необхідності відриватися від стеження щось параноїдальне. - Є в мене одна ідейка, щойно народилася. Перейдемо в контратаку. Спробуємо вирішити проблему раз і назавжди.

-Щось придумав?

-Ага. Оксана ж у нас з тобою наркоманка.

-До чого тут...

-Ну, її ж наказано було на голку посадити. На фіга - питання десяте. Навряд чи Жигун здогадувався про експерименти цього психа, пам`ятаєш, Оксана говорила, Водолаза, хіміка-самородка... Отже, наш друг Сергій Сергійович Жигун, консультант широкого профілю, глибоко переконаний, що хоч тут узяв реванш. Бач, він хоч так збирався повернути тобі доньку закінченою наркоманкою. Признається - потрібне лікування, великі проблеми. Не признається з якихось причин - ще більші проблеми, з квартири гроші та речі пропадати почнуть.

-Нехай собі думає! Ми ж їздили на обстеження, ніби все з нею в порядку, лише виявили снодійне, Ксені ж його конячими дозами згодовували... Чи вколювали. Без різниці.

-Кажу ж - ідея є. Пропоную не розчаровувати гаспадзіна Жигуна в його кращих сподіваннях. Без твоєї консультації не впораюся, ти ж геній банківської справи.

-Я тебе вже покохала, Рибалка, не треба сипати компліментами і дарувати квітку з коробкою недорогих цукерок. Періоду лестощів нам якось вдалося оминути.

-Послухай, що скажу, і оціни ідею. Категорії наступні: "реально", "не реально", "реально, але потребує доопрацювання", "теоретично реально, практично неможливо", "не реально, та спробувати можна".

-Інтригуєш. Давай, мені вже цікаво. Тільки ж я віднедавна маю право бути вредною, як усі вагітні жінки. І хвилювати мене не можна.

-Розумію, келих шампанського розслабляє, та побудь трошки серйозною. Готова?

-Завжди готова, - старий піонерський клич вона промовила пошепки.

Вислухавши Олега, жінка винесла вирок: "реально, але можуть застрелити". Рибалка заспокоїв її - не встигнуть, цей пункт він уже бере на себе.

А наступного ранку, коли Людмила вирішила почати підготовчий етап операції під умовною назвою "Помста придурків", їй подзвонив Рибалка з мобільного і повідомив: стеження знято. Принаймні, так йому здалося. І він не знає, добрий це знак чи поганий.

Оксана нарешті наважилася втекти з дому.

Не на завжди, звичайно. В її випадку під поняттям "втеча" дівчина розуміла звичайну можливість вийти за двері квартири. Проти того, аби сидіти вдома і нікуди не потикатися, вона особливо не заперечувала. Подібної слухняності вона сама за собою не помічала, аби не збрехати, років зо два поспіль, не кажучи вже про маму, яку переміни в поведінці доньки відверто тішили. Паралельно Оксана зробила чергове відкриття: виявляється потрапити під машину можна лише раз у житті, зате - назавжди. Пережита в ніжному віці дорожна аварія стає найпростішою універсальною відмазкою на всі випадки життя. Ось свіжий приклад - зі школою жодних проблем, мама попередила класного керівника про чергові ускладнення в дівчини і легко отримала для хворої індульгенцію на предмет пропуску занять. Тепер Оксана сиділа під замком та, як не дивно, зовсім не нудилася. Вона переживала нові, зовсім незнайомі відчуття.

Вона ніколи б не подумала, що так усе повернеться. Але це таки трапилося. Материн коханець Олег Рибалка перестав викликати в неї відразу, негативні емоції, неприховану ненависть. З чим це пов`язано, вона не знала. Хоча відповідь видавалася простою і лежала, здається, на поверхні. Дівчині почав подобатися її рятівник. Усе закономірно, та Оксана саме не хотіла, аби все виявилося отак банально. Спочатку заважав і видавався повним козлом, а варто було спуститися за нею в підвал, вийти назустріч з виглядом визволителя, тримаючи автомат зграбно, мов позитивний герой американських бойовиків - і все, козлом чомусь бути перестав.

До школи Оксана тепер не хотіла через небажану перспективу зустріти там ровесників, необхідність спілкуватися з однолітками, вислуховувати від них різну дурню. Ще раніше дівчина відчувала себе трошки... не вищою, ні, старшою за всіх подруг та приятелів. Олег Рибалка, дорослий сильний і - чого вже там! - вродливий мужчина вивів її з моторошного підвалу мало не за руку, а потім бився за неї та сіяв довкола смерть, розкидаючи гранати та розстрілюючи автоматні кулі. Навряд чи хтось з пацанів - завсідників інтеренету або курців травки за школою чи в найт-клабівських сортирах, здатен на такі вчинки. З одного боку - бачені лише в кіно, але ж з іншого їй, Оксані Сошенко, було насправді страшно, вона дійсно чула постріли і мчала, визволена з полону, на швидкій великій машині, якою керував дорослий сильний чоловік.

Дівчина регулярно почала ловити себе на думці, що частіше хоче бути поруч з Олегом. Ясна річ, в одній кімнаті, бачити його і слухати, але ж цього ох замало! Вона бажає притулитися до його плеча, пригорнутися до грудей, обвити руками шию... Фантазія ставала дедалі сміливішою, вона дозволяла уяві квітнути бучним цвітом, аж поки не дійшла простої, як апельсин, думки: їй, шістнадцятирічній дівчині, не просто більше до вподоби дорослі зрілі мужчини - саме Олег Рибалка. І не просто подобається - вона його, мабуть, кохає. Чому не впевнена, до чого оце мабуть? А до того - Оксана виявила, що таки ніколи нікого не кохала, вірніше, того самого почуття, оспіваного сотнями віршів, описаного в книжкових томах, баченого-перебаченого в кіно вона не переживала. Їй не здається - вона просто впевнена. Вона, Оксана Сошенко, втріскалася, втюрилася в колишнього мента, маминого коханця, заманьячила, запала на нього. І чим далі, тим більше.

А раз так, то, дотримуючись усіх законів логіки, дівчина раптово захотіла Рибалку не просто як мужчину. Вона не буде проти, коли дитину народить саме від нього, свого коханого. Мамі, ясно, казати про це не варто, не бажано. Нехай це стане їхнім маленьким секретом. Саме так, їхнім. Її та Його. Оксани та Олега.

Поки що дівчина не припускала навіть думки, що Рибалка може відмовитися від неї. Правда, він у курсах всіх її інтимних справ, та це теж просто вирішити. Гм, невідомо, наскільки просто, навряд чи легким порухом руки, та всі строки ще дозволяють вийти з мінімальними втратами, а то й взагалі без втрат. Часу для роздумів у Оксани було досить, тому через вісім днів після сповненої бурхливих подій ночі в Пущі-Водиці, пересидівши зі своїми думками у чотирьох стінах, зваживши числені "за" і зовсім малесенькі "проти", вона набрала номер важкоатлета Ігоря, батька очікуваної дитини.

У спортзалі. На тренуванні. Майбутній чемпіон України, ясна річ, скотина занудна, м`язи без фантазії...

-Номер спортзалу дайте, коли ваша ласка...

-Хто запитує?

Яке ваше собаче діло...

-Одна знайома, домовлялися, а він не дався чути.

-Це життя, рибонько. Не мусить же Ігорьок кидати тренування і шукати телефона, аби набрати ваш номер. Не хвилюйтеся. Він вам ще подзвонить.

Он яка ж він у вас цаца...

-Будь ласка, це не те, що ви думаєте.

-А я нічого й не думаю, - швидше за все, говорила його мати, Оксана з нею ніколи не зустрічалася. Тому не переймалася тим, що її можуть упізнати. - Сонечко, наш з вами Ігорко - достатньо дорослий хлопчик, аби я могла заборонити йому з кимось спілкуватися. Тим більше - з дівчатами. Він спортсмен, йому це приємно, навіть корисно. Просто ви вже не перша сьогодні, хто шукає мого сина, а незабаром змагання, тому тренування для нього тепер більш важливі.

-Ще раз кажу - справа ділова. Правда, в його інтересах. Саме спорту стосується. Мене просили дещо йому повідомити.

-То кажіть мені, я мати.

-Є речі, про які навіть матері не варто слухати, - фраза вирвалася в Оксани мимохідь, вона сама не знала, що за глибинний смисл захований у ній. Дивно, на маму, схоже, подіяло.

-Навіть отак... Добре, пишіть телефон... Цікаво, цікаво, в Ігоря від мене секрети...

-Не хвилюйтеся. Нічого страшного, правда. Просто особисті справи.

Так, добре. Тепер - наступний етап. Ігор у спортзалі виявився не один, довелося назвати його прізвище і переконувати - саме зараз йому дуже треба підійти до телефону. Нарешті на тому кінці дроту почулося:

-Алло...

-Привіт, впізнаєш?

-Ні. Хто це?

-Мене звуть Оксана. Прізвище...

-О! - співбесідник таки щиро здивувався. - Не треба прізвище, здоров. Аж тут розшукала. Як воно жизь?

-Говорити з тобою про життя абсолютно не хочеться, чесне слово. Ображайся, не ображайся, так є.

-Чого ж тоді дзвониш?

-Ти колись казав, пам`ятаєш, про бабку, тітку си просто лікарку. Ну, воруши мозгою. Про аборт домовитися збирався.

-Ти ж не хотіла.

-Тепер хочу! Проблеми?

-Та Бога ради, твоя ж дитина. Чи... Ну його в баню, слухай, дай мені спокій! Сама шукай лікарів, ще чого...

-Ігоре, мені дуже треба. Швидко і так, щоб знали ти, я і та людина. Ти обіцяв вирішити питання, сам запропонував, тоді я відмовилася, тепер дитина мені не потрібна. Чи почати тривалі переговори з твоєю мамою?

Оксана таки знача, чим налякати хлопця.

-Добре, не починай. Сьогодні, мабуть, пізно вже...

-Лише початок четвертої. Сідай на телефон, видзвонюй, нікуди від тебе твої гирі з штангами не втечуть. І не стирить ніхто - ти ж там у спортзалі самий сильний та крутий. Ігоре, справа серйозна.

Сопіння в трубку.

-Ти де?

-Я де? Вдома.

-Уф-ф-ф! Сиди, чекай.

Озвався Ігор аж за три години, на той час мама вже прийшла з роботу і поралася на кухні, чекаючи на Олега. Оксана намагалася уникати дурних запитань, вона й сама бачила, що мама з коханцем криються, навіть розуміла причину такої зовсім не дорослої поведінки, хоча Рибалка й не приховував від дівчини всю серйозність та небезпечність ситуації, вона ж бо безпосередній учасник подій. Тому її дещо втаємничений вигляд не турбував дорослих і, головне, не викликав підозри. Телефон Оксана занесла в спальню, причинила за собою двері.

-Ну?

-Гну! Довелося-таки маму підключати. Мою.

-Придурок!

-Не собачься! Інакше ніяк, це її крюки в поліклініці. Значить, можеш спати спокійно, твоїй старій моя нічого не скаже, навпаки - сама зацікавлена, аби минулося швидко, тихо, без скандалу. Там домовляються вже на завтра, за оплату не хвилюйся. Зможеш приїхати? Це на Чоколівці.

-Тільки мене зустріти треба. Провести.

-Ага, оце я тебе за ручку до гінеколога поведу!

-Що такого?

-Нічого! Записуй адресу... Третій поверх, триста шостий кабінет, Галина Мелорівна...

-Як-як?

-Ме-ло-рів-на! Назарова Галина Мелорівна. Вона чекатиме, - помовчав трохи. - Ні пуху, ні пера.

-Сам додумався? Іди к бісу, мудило!

Тільки-но натиснула на кнопку радіотелефону, вимикаючи зв`язок, як роздратованість ніби водою змило. Отже, завтра. Завтра вона стане вільною для свого коханого. До речі, здається, він прийшов.

-Ми ж перейшли на "ти", Ксеню, причому давненько.

-Вибач..., - Оксана вчасно проковтнула частку "те". - Вибач. Ніби звикла, а все одно якось... Не знаю, не можу пояснити.

Аби не дратувати гусей зайвий раз, донька повідомила мамі, що їй остогидло сидіти в квартирі і вона хоче вийти. Не конче повертатися до шкільних занять, без цього вона поки що чудово обходиться. Просто пройтися, прогулятися. Повітрям подихати. На почату лютого зима знову нагадала про свої права, тому потішила киян легеньким морозцем і сніжком. Чисте повітря відчувалося навіть у найбільш загазованих районах. Дивно, але ані Людмила, ані тим більше постійно обережний Олег не заборонили прогулянки, не почали переконливо відмовляти, лякаючи бабаями. Навпаки, у голосі Рибалки чулося полегшення, та й конспіративність кудись здиміла. З цього Оксана зробила висновок - життя налагоджується. Галина з незвичним для дівчини по-батькові Мелорівна виявилася діловою небагатослівною дамою середніх літ, перед якою медсестри бігали на цирлах, а пацієнтки приходили, судячи з усього, за попереднім записом чи усною домовленістю. Побоювання дівчини не справдалися, жодних розпитувань не було - Галина Мелорівна вправно зробила свою справу, навіть сказала напутнє слово: "Добре, хоч не дуже затягла. Молода, на диво здорова, тепер такі дівки пішли - немає в нації здорових матерей. Ще не одного народиш, тільки дивись далі, обережніше". Після всього вона полежала на кушетці, згадуючи при цьому бункер і насилу стримуючись, аби не зіпсувати все, не підірватися і не кинутися геть або принаймні попроситися знайти спосіб покласти її нехай навіть на підлогу, потім підвезли додому. Чи Ігорева мама постаралася, чи сама Галина Мелорівна в незрозумілий спосіб прорахувала ситуацію - везли її не на "швидкій допомозі". Поява біля будинку машини з червоним хрестом вже привід для пліток, не вистачало, аби мамі хто ляпнув. Удома вона прийняла якісь таблетки, видані лікарем, і спробувала оцінити свій післяопераційний, навіть так - постабортний стан. Намагалася відчути всередині порожнечу, не відчула. Так само, ніде правди діти, особливо не відчувала в животі двомісячного ембріона. Цікаво, якою мусить бути жіноча реакція в подібних випадках? Не знайшовши нічого про це в медичному атласі, Оксана вляглася, дискомфорт таки був у наявності. Коли прийшла мама, донька здригнулася під пледом: ось зараз все розкриється, бо Ігорева матуся в останній момент вирішила, що її святий громадянський обов`язок поставити до відома матір неповнолітньої дівчини. Або таємницю розкрила якимось чином та ж таки Галина Мелорівна. Та мама, ледь встигла роздягнутися, вмостилася за компьютер, лиш мимохіть поцікавившись, кому донька така бліда і чому лежить, може, продуло на морозцю з незвички, усе ж таки тривалий час у теплій квартирі. Оксана пробуркотіла щось заспокійливе, мама занурилася з головою у свої підрахунки, незабаром прийшов Рибалка, вони зачинилися на кухні, про щось шушукаючись. Та Оксану це вже не обходило. За кілька днів вона запланувала собі побачення з Олегом без свідків, тет-а-тет.

Так і сталося. У середу, о другій годині дня, як раз під час офіційної обідньої перерви Карася, рятівник і врятована сиділи за столиком у кафе "Альбена", Оксана цмулила фірмове червоне вино, Олег пив чай, вирішив не випробовувати долю і поки не вживати перед кермом навіть ковтка пива. У чому тут справа, поки що не розумів, але дівчина виглядала вкрай серйозною.

-Власне, не знаю, з чого почати, - ковток вина. - вас із мамою наскільки серйозно?

Олег ледь не поперхнувся чаєм.

-Ти он про що... Розумію, давно пора було пояснити наші стосунки, - він відсунув чашку на середину столу. - Хоча ти ж сама усе бачиш, тай й, коли чесно, не до особливих пояснень було. Сама знаєш, - підбадьорююча посмішка. - То ти війну з бойкотом нам оголошуєш, то погані дяді. Не до розмов про вічне кохання.

-У вас вічне кохання? Його не буває, неправда це. Різні там захоплення тимчасові, під настрій.

-Не хочу показатися розумним правильним старшим дядею, тим більше таку роль навряд чи потягну. У колишній ментів це погано виходить. Тим більше я ніколи не працював спеціально по неповнолітнім, - хотів сказати "злочинцям", та стримався - уточнення недоречні, бо неповнолітній злочинець у першу чергу - неповнолітній, така собі мавпочка, котра наслідує "старших крутих пацанів". - У твоєму віці справді неможливе вічне кохання, бо жити і кохати ти лише починаєш. Не смійся, як можу - так тобі пояснюю. Ми з твоєю мамою інакші, інакше дивимося на стосунки чоловіка та жінки. Отак, як з тобою, наші стосунки ми не обговорювали, аж дивно... Але я тепер говорю лише за себе: такої, як твоя мама, мені, старому та дурному, завжди не вистачало. Тут уже інтуїція підказала - воно! Коряво я все ж таки пояснюю, ну не навчився кучеряво говорити, освіта не підходяща.

-Чому, як раз нормально. Особливо про інтуїцію сподобалося, переконливо. А в неповнолітніх, ну, чи малолєток, як оце, наприклад, я, може працювати інтуїція? Передбачено таке в принципі, можеш ти припустити подібне?

-Звичайно. У дітей взагалі більш розвинені всякі такі відчуття...

-Дякую за дитину, - ковток вина.

-Не про тебе мова. Скажімо, маленька дєтка до одних незнайомців тягнеться сама, при вигляді інших починає верещати, аж вуха закладає. До того я, що перед дитиною не придуришся, визначник, лакмусовий папірець. Ну а вже коли вони підростають та усвідомлюють усю неоднозначність світу, їх починають дурити. Педофила не розпізнають, цей добрий дядя посміхається і канхветку дає. Безпритульні дітлахи, між іншим, відчувать фальш гостріше, вони з педофілами за гроші в кущі йдуть, середовище виховує. Ось у кого інтуїція розвинута, ці шпаки небезпеку чують за кілометр...

-Дуже цікаво, - ковток вина. - Будемо вважати, що в такої дорослої дитини, як та, що перед тобою, інтуїція не притуплена. Останні події взагалі загострили її ще більше. Тому вона підказує, що ми з тобою, як пишуть у книжках, створені одне для одного.

Отак!

-"Вона" - це хто?

-Інтуїція, кажу ж тобі. Шосте відчуття.

-Це такий жарт?

-Ні, це не жарт. Я краще знаю свою маму. Вона застара для тебе, надто вредна, взагалі - далека від ідеалу і сформована. Зі мною краще: глина, яку можна замішувати на власний розсуд і ліпити власний ідеал жінки. Олег, я буду тобі хорошою дружиною і хочу від тебе дітей.

Рибалка буквально отетерів. Якби зараз стеля розсунулася і просто перед ними опинився б зелененький інопланетянин на тонких ніжках та замовив собі сто п`ятдесят горілки, він і то б не розгубився. Принаймні знав би, що робити. Вагітна шістнадцятирічна дівчина, донька жінки, від якої в Олега буде дитина, освідчується йому в коханні діловито, серйозно, зовсім не жартує і цілком можливо просто звідси піти в ліжко.

-Нічого собі...

-Це все, на що ти спромігся? - після таких слів Рибалка вирішив - таки жарт, жорстокий жарт розлюченої ревнивиці, та далі відмовився вірити власним вухам: - Не хвилюйся, в нас таки буде дитина. Докториха так сказала. Дитину я хочу, але від тебе. Від іншого, дитини просто так, не буде.

-Чекай... Докториха... Ти ходила... Ти зробила аборт?

-Браво. Ось що означає робота в міліції. Тебе, мабуть, боялися злочинці, ти швидко злочини розкривав. Можу написати щиросердне зізнання: я, Сошенко Оксана, закохавшись у Олега Рибалку, який врятував їй життя, вирішила з кохання до нього зробити аборт, аби позбавитися дитини, батько якої повний нікчема і дешевий мудак. Дитину хочу від Олега Рибалки. Готова понести будь-яку кару. Дата, підпис.

-Неправда. Ти не робила цього.

-Правда. Зробила.

-Ні. Брешеш.

-Для чого?

-Мене позлити.

-Дуже треба тебе злити! Хочеш - ходімо до лікаря, її Галина Мелорівна звати. Лікарська таємниця для неї - святе, але ж ти мент, швидко її розколеш.

-Коли?

-Кілька днів тому. Виходила з мого дому, одночасно - моєї фортеці.

-Мама, звичайно, не знає.

-Звичайно. Ми їй сьогодні скажемо. Чи тобі подумати треба? Олежко, невже я тобі не подобаюся?

-Серйозно сказати?

-Звичайно, які жарти!

-В тебе, коли ти мені під машину головою вперед кинулася. Таки дійсно щось трапилося з дашком у тебе, підтікає капітально. Сходила до гінеколога? - кивок, незрозумілість на обличчі. - Тепер бігом до психіатра, нехай мізки вправить.

-Мені?

-Тобі. Ідіотка, ти ж можеш взагалі ніколи більше не народити!

-Не треба лаятися. Не така вже ідіотка, пішла ж до кваліфікованого спеціаліста, в амбулаторних умовах, всьо чотко, будь спок! Не віриш мені - правда, сходи в лікарню, поговори з лікарем. Якщо ти, звичайно, знаєшся на оперативній гінекології і зрозумієш усю термінологічну лексику, - переможний погляд.

-До лікарні ми таки підемо. До Павлівської. Ти пережила потрясіння, ось побічна реакція на шок. У мене там знайомі є, діагностику проведуть та курс лікування призначать.

-Невже ти такої поганої про себе думки? Знаю, переконаний і зараз скажеш - у такого, як ти, колишнього мента, мужлана неотесаного, не може закохатися ніхто. Конкретніше - його не здатна просто так захотіти дівчина, не остання потвора по району, навіть по місту.

-Це ти не зрозуміла, дитино: між нами нічого бути не може в принципі. Солдат не ображає маленьких дівчаток, навіть якщо вони дурні і самі нариваються на образи. Все, розмови на ці теми вважаю позбавленими елементарного здорового глузду! - Олег відчував, як у середині все кипить, як його починає нести, як йому хочеться схопити дівчину за карк і банально відлупцювати ременем по задниці чи надерти вуха, ледь стримався, та все ж таки трохи ядучої жовчі вирвалося назовні, оформилося у коротку образливу фразу, про котру Рибалка пошкодував, щойно сказавши: - Соплі витри, пісюхо малолітня!

-Ти, значить, так?

Обличчя Оксани налилося кров`ю. Скандал назрівав просто тут, назрівав негайно і перешкод не вбачалося. Та раптом, глянувши за спину розлюченої від образи кращих дівочих почуттів дівчини, Олег відчув - у нього кров від обличчя відливає. Просто на них з, чарівною посмішкою і взагалі вся така сяюча, від дверей через увесь зал насувалася ще більша небезпека. Принаймні, нічого доброго від появи Алли Різник, своєї колишньої коханки, Рибалка не чекав.

Супутницю Рибалки-Карася Алла впізнала відразу. Вона пишалася своєю професійною пам`яттю на імена, прізвища, обличчя та телефонні номери. Аби не занудство її супутника, вона б не звернула уваги на цю парочкуі. Лекцію чорнявого коротуна про виноробство, щедро збагачену спеціальними термінами, з яких жінка приблизно уявляла собі хіба що значення слова "декаліри", вона переважно пропускала повз вуха, аби чимось себе зайняти, роздивлялася нечислену о цій порі публіку в залі. Зачепилася очима за знайомий анфас, супутник дівчини сидів потилицею до неї, але Алла не довго мучилася в здогадах.

Вона отримала "біле" замовлення на цикл "чорних" статей по історії виноробства та різних марок вина. Це означає - винороби проплачують журналові за написані матеріали, де виноробство описане на прикладах конкретних торговельних марок, як українських, так і закордонних. Але платять не офіційно через бухгалтерію, а редакторові з рук в руки. Якби вони платили цю сумму безпосередньо Аллі і вона писала без узгодження з шефом, замовлення було б повністю "чорним". Кафе "Альбена" стояло в списку обов`язкових місць відвідання, бо спеціалізувалося не лише на традиційно болгарській кухні - на другому поверсі був дегустаційний зал фірмових болгарських вин. Експерт з питань виноробства на Балканах Дойчен Крумов розповідав довго, старанно та нудно, на двадцятій хвилині Алла задовбалася його слухати, та перебивати замовника не пасувало, тому вона час від часу намагалася спрямувати розмову в потрібне їй русло. І побачила Оксану Сошенко.

За останніх кілька тижнів їй почало здаватися, що дівчина з фотографії лежить третьою в ліжку з нею та Савицьким. Спочатку Денис кілька днів пив, роздивлявся фотки викраденої його діловим партнером дівчини та її мами, на яку треба натиснути. Потім усе різко перемінилося: пити коханець перестав, радісно та чомусь пошепки повідомив - дівку визволили якісь придурки, матуся виявилася крученою, найняла потрібних людей, хавіру компаньйона, на якій тримали полонянку, рознесли гранатами мало не по цеглині. І радіє він не через те, що важлива оборудка, про сутність якої Алла теж нічого конкретного не знала, хоча Денис кілька разів починав говорити по п`яні, та швидко починав забалакуватися і вирубався. Просто знайшлися добрі люди, відбили бранку, зняли гріх з його душі, бо партнер, сучара бацильна, вже дівчисько на голку саджав і, з усього видно, таки підсадив. Принаймні, нахвалявся - не все ще втрачено, ми матусю прищучимо. Через два дні Савицький став звичним, таким його Алла бачила найчастіше і не любила. Власне, коханням в її з ним стосунках ніколи не пахло, просто діловим, зосередженим та холоднокровним вона Савицького не сприймала, навіть іноді побоювалася, бо на звичного Дениса Вікторовича вона мала значно менший вплив, аніж на рожевого, пухнастого та слинявого Дені. Тепер він вже вважав визволителів заручниці Оксани з полону не спритниками, а козлами та сволотою, через яких вигідна справа опинилася на грані зриву. Гадів слід вирахувати, показово покарати, скільки б їх там не було, бо одному тку справу ніколи не провернути, а головному котигорошкові відірвати яйця. Начебто люди партнера більш натаскані на подібні пошуки, та при бажанні він готовий підключити свою службу охорони на чолі з Карасем.

І ось тепер картина Рєпіна "Нє ждалі!": довірена особа Савицького, її особистий ворог, колишній опер Олег Рибалка сидить у компанії тої самої дівчини, про долю якої бідкався п`яний Денис, переживаючи докори сумління через пряму причетність до тяжкого кримінального злочину, чого він собі з кожним роком усе менше й менше дозволяв. Ну хіба заморочки з податками чи ще щось фінансово-аферне, директор базару все ж таки. А щоб такий відвертий кримінал - прошу дуже, стукайте в інші двері... Значить, вони знайомі, дівчина та Карась.

Випадковим таке знайомство в світлі останніх подій Алла Різник назвати не наважилася. І ворухнулося всередині: ось воно, те, заради чого вона причепила до себе Савицького. Встрянути у процес пошуку та звільнення полонянки Рибалка міг запросто, ось лиш яким боком? Чому вони знайомі з Оксаною і що в них з її мамою, адже без її активної участі обійтися навряд чи могли. Дойчен Крумов відійшов на задній план. Вибачитися, передомовитися про закінчення розмови, послатися на вкрай важливі справи, і все це - ввімкнувши весь свій шарм, усю харизму. Вдалося, не звикати. Вперед, Аллочко, успіхів.

-Оце так люди! Хай, Олежко! Смачного. Не заважатиму?

-Заважатимеш.

-Сама ввічливість та елегантність, - Алла відсунула стільця, вмостилася як раз між ними. - Дівчино, він і з вами такий люб`язний? Бачу, до сліз доводить вас, садюга. Це він уміє, а ще - битися. Вам ще не перепало важкою люблячою рукою?

-Закрий хайло і греби звідси!

-Нічого, дівчино, не завертайте уваги, ми старі приятелі.

-Тебе ще далі послати? Чого треба?

Оксана крутила головою і проникалася глибинною сутністю моменту. Щойно, менш ніж п`ять хвилин тому, Рибалка не прийняв її кохання та принесеної заради нього жертви грубо, навіть агресивно, чого іншого чекати від ментяри... І ось тепер у подібній манері дозволяє собі розмовляти із старшою за неї, та молодшою за маму жінкою, яку точно пісюхою не назвеш, але ставлення - таке ж саме, скотське. Все, вражень та потрясінь на сьогодні досить. Може навіть взагалі досить. Оксана підхопилася, процідила крізь зуби: "Коз-зел, блін!" і пішла до виходу. На такий стрімкий перебіг подій Алла не сподівалася, цікавила її супутниця Карася, тому вона теж підвелася і зробила крок навздогін дівчині. Рибалка спритно зловив її за руку:

-Сядь! Ану, сядь, сучко!

-Тихо, убоїще, дивляться на нас. Руку пусти, пусти руку, закричу, тут охорона серйозна, - Алла голосу не підносила.

Оксана вже вийшла на вулицю, сильно штовхнувши при виході двері.

-Для чого ти тут? Якого хріна заявилася?

-Випадково. Не ганяюся за тобою, не сподівайся. Але за такі випадки треба в церкві свічки ставити. Пусти руку, сказала!

Вирвавшись, Алла, цокаючи по викладеній мармуровою плиткою підлозі, побігла навздогін дівчині. Оксана вже ось-ось повинна була зникнути за рогом, тому Алла гукнула її на ім`я, дівчина зупинилася, здивовано озирнулася на незнайому жінку, що знала, як її звати, були, без перебільшення, ворогом Рибалки, а значить віднедавна - її однодумцем, сестрою по нещастю. Ненависть до Олега і бажання помститися за образу негайно спалахнула з не меншою силою, ніж кохання до свого рятівника.

Алла вже майже наблизилася до Оксани, коли з кафе вибіг Олег.

-Ксеню, стій! Не слухай її, що б не казала - не слухай!

-Фак ю! - головно викрикнула дівчина, підтвердивши свої слова відповідним міжнародним жестом. Алла негайно підтримала її, продемонструвавши Рибалці такий самий жест, підхопила Оксану під руку і вони зникли з поля зору Карася. Тут Алла швидко спіймала машину, лише простягнувши руку, без пояснень заштовхнула в салон нову знайому, вмостилася сама, кинула водієві: "Центр. Хрещатик, майдан - без різниці" і аж коли машина рушила, труснула дівчину за рукав дублянки.

-Що він тобі зробив, мудило ганчір`яний?

-Образив.

-Видно. Помітно. Мене теж свого часу, тому мусила втрутитися, коли побачила його в жіночому товаристві... Гм, пробач, звичайно - навіть у дитячому.

-Я не дитина! - Оксана зиркнула вовченям.

-Звісно, не дитина, та все ж таки молодша за мене, більш вразлива і мало про таких ось обсмоктишів знаєш. Мене Аллою звуть, не вздумай "тикати".

-Звідки ви мене знаєте?

-Почула, як він тебе назвав у розмові, - легко збрехала Алла, зовсім не бажаючи виказувати справжню історію їхнього віртуального знайомства, а Оксана так само легко повірила, просто не було бажання чомусь дивуватися і тим більше сумніватися в словах нової знайомої. Справді, ну для чого їй тепер брехати, вигадувати щось... Почула то й почула, хрін його дери!

-Ви... ти йому хто?

-Тепер ніхто. Взагалі-то й раніше він отак до мене ставився. Ніхто, ніщо, порожнина. Знаєш, він мене частенько називав "жопа на ніжках", отакі ніжність, - Алла знову збрехала, водій реготнув, зовсім не соромлячись свого підслуховування чужих розмов, тим більше - інтимних жіночих. - З тобою ще таким ось лагідним не був? Хочеш, розкажу про Рибалку все?

-Звідки жінкам про рибалку все знати? - не витримав водій, долучаючись і собі до вельми цікавої розмови. - У мене кум зимою ловить на...

-Можна вас попросити за... не... коротше, помовчати? - говорун слухняно виконав прохання, Алла додала: - Рибалка - це фаміліє такоє, це аби розмов різних сторонніх не виникало, - закінчивши приборкання водія, Алла знову впритул зайнялася Оксаною: - Ми зараз десь сядемо, наче дві подружки, і розкажемо одна одній про халепу на прізвище Рибалка. Його Карасем на базарі кличуть, знаєш?

Прізвисько маминого коханця Оксана не знала. Це є треба - Карась. І такого Карася вона хотіла полюбити, заради нього...

-Поговоримо, - діловито кивнула дівчина.

Рибалка десь затримувався. Сказав, у Оксани проблеми виникли, можна починати без нього. Останні питання вирішено, потрібний рахунок у Людмили був. Усі ці кілька днів, поки вона прораховувала безпрограшність варіантів, Олег займався пошуком Жигуна. Спочатку потай переглянув записи на календарі в кабінеті Савицького. Як і слід чекати, нічого. Тоді він пішов кружним, зате надійним шляхом: дізнався телефони "Затишку" і почав надзвонювати, залишаючи інформацію для Сергія Сергійовича. "Таки немає" - ось найчастіша відповідь, та Олег всюди уперто аилишав номер телефону і просив передзвонити в банк такій собі Людмили. Назву банку та прізвища Людмили свідомо не називав, але раз в один прекрасний ранок жінку розбудив телефонний дзвінок і трубка побажала доброго ранку голосом Жигуна, то інформація нехай з третього кола дійшла до адресата.

-Ви так складно мене розшукували, Людмило Петрівно.

-Дуже терміново... Ви що зробили з моєю донькою?

-Ми? Шановна пані, нас навряд чи хто слухає, тому вам скажу, наче рідній - допомогли їй втекти ваші люди і десь тримали більше доби. Від нас вона втекла здоровою.

-А я вам, наче рідному, кажу - натоптали її наркотиками ваші садисти!

-Подайте до суду. Підкажу гарного адвоката.

-Досить знущатися! Мені страшно дивитися на дівчинку, сволота ви!

-Ви шукали мене, аби я подзвонив і вислухав ваші лайки?

-На лікування доньки потрібні гроші. Вона не хоче лягати в клініку, дивитися на корчі я не можу, тому опустилася до того, що шукаю власній дитині дозу!

-Цікаво, де берете? У нас дешевше, якість краща, дивно як це Оксанку корчить. Можемо домовитися і поставляти вам зі скидкою, ми ж не чужі...

-Жигун, ми можемо повернутися назад і почати переговори наново? У мене все готово, згодна на будь-які ваші умови, лиш мені потрібен процент від оборудки. Тоді я забезпечу доньці комплексне лікування, що лишиться - пожертвую на храм, аби упокоїв Господі ваші душі.

-Не можна в храмі смерті для ближнього просити. Бачте, ми знову разом, ось вона - доля. Дуже кортіло лишити щось на згадку про знайомство з вашою чудовою донькою і сподіватися на перспективу скорого поновлення співпраці. На процент я згоден, ви чесно заробите свої гроші. Лиш подумайте: чи варто було отак мучитися, плакати, ночей не спати, аби все одно погодитися виконати моє прохання на моїх умовах.

-Тепер я прошу вас не затримувати процес. У мене в принципі все готово.

Жигун зрадів. І ось тепер великий день: Людмила готувалася провести невелику фінансову операцію, яка, за планом Рибалки, мусить раз і назавжди позбавити Жигуна з компанією бажання зачіпати Людмилу з Оксаною. Вже початок третьої, вже Жигун кілька разів дзвонив, вона все просила трохи відтягти час переказу, а Рибалка не озивався. На цьому етапі операції він, щоправда, був не потрібен, та все одно обіцяв примати кулаки, регулярно дзвонити і цікавитися ходом справ.

Бухгалтер, якого знайшла Людмила, погодився допомогти перетворити гроші на доларову готівку швидко та без проблем не за десять відсотків від суму, як це робиться в переважній більшості випадків, а за тридцять. З урахуванням ризику та значної суми. Переказувати її будуть у три етапи, з різних рахунків на один. Вже через годину вся сума піде на інших конкретний рахунок. Усі необхідні папери Людмила ще вчора з вечора узгодила та підписала з керівництвом, їй довіряють та й справа виявилася не лише благородною, а й навіть не збитковою: враховуючи особливі обставини, викладені Людмилою Сошенко, перевіреним працівником, банк бере лиш невеличкий процент за свої послуги і не особливо афішує угоду, аби з бажаючих провести таку саму банківську операцію за такий самий відсоток не вишикувалася черга.

Швидкість та оперативність найнятого Людмилою бухгалтера потрібна для того, аби в керівництва банку не виникло раптово непотрібних підозр чи просто людського бажання перевірити, чи вдало залагоджена справа. П`яту частину свого гонорару бухгалтер витратив, орендувавши рахунок невеличкої фірми, яка, власне, існувала для вирішення проблем з обналічкою. Там теж чекали сигналу.

Телефонний дзвінок.

-Слухаю.

-Можемо починати, Людмило Петрівно?

-Не бачу перешкод, Сергію Сергійовичу. Я проконтролюю особисто, - обережно поклавши трубку, Людмила промовила тихо до себе: - Пронеси, Господи! Пронеси...

Протягом години на певний рахунок у банку "Столичний" надійшла в три етапи сума, котра в еквіваленті дорівнювала шестистам тисячам умовних одиниць. Тобто, більше ніж півмільйона доларів США. Протягом наступної години гроші з рахунку зникли.

Телефонний дзвінок знову.

-Людмило Петрівно, що сталося? На рахунок, названий мною, нічого не прийшло. Я дзвонив у ваш банк, перевіряв - гроші переказані.

-Значить, переказані і пішли. Вас не збираються дурити, ми ж не та установа. Ви ж знаєте, я сама зацікавлена, аби ви швидше отримали всю суму в повному обсязі, бо мені належить процент, - Людмила не знала, чи виходить в неї грати по телефону стримуваний розпач. - Чесне слово, пане Жигун, мені самій хочеться швидше всього цього позбутися, покінчити з тим назавжди.

-Я вам вірю, та грошей все одно нема.

-А ви тим, хто їх отримає та почне робити з них зелену готівку, довіряєте? Трусіть своїх, Сергію Сергійовичу... І взагалі, ми з вами говоримо телефоном неприпустимі речі. До побачення.

День невпинно наближався до кінця. За вікном уже стемніло. Нічого, нехай Жигун тепер перевіряє на вшивість своїх людей, Людмила відчувала - їй таки вдалося посіяти в ньому зернята сумнівів. Отже, час для маневру в них є. Добре, що завтра п`ятниця, божевільний кінець кожного тижня. З керівництвом Людмила домовилася взяти на завтра вихідний за сімейними обставинами, проблеми хорошої співробітниці тут вирішувалися без особливих проблем. Удома вона увімкне автовідповідач. Далі - вихідні, коли нічого не вирішується. З понеділка Жигун остаточно переконається: його хтось десь нажухав.

Слабкою ланкою їхнього плану була дівчина-оператор, яка збрехала по телефону Жигунові про переведену саме на потрібний йому рахунок суму. Насправді ж Людмила пояснила директорові: один багатий дядя хоче перевести гроші на благодійний рахунок дитячого будинку, та напряму боїться, аби не світити сумою і не мати зайвих проблем з податковою. Податкову ніхто не любив, ошукати її - справа честі кожного бізнесмена, тому Людмила отримала дозвіл просто скористатися одним з банківських рахунків як посередницькою ланкою, довго гроші на ньому не тримати, швидесенько позбутися їх, залишивши обумовлений процент за послуги. З дівчиною-оператором розмова відбулася коротка і чітка: начальство в курсі, нічого не бійся, так треба. Почнуться проблеми - негайно посилаєшся на експерта-консультанта пані Сошенко. Невеличка премія у конверті остаточно заспокоїла дівчину, тим більше Людина попередньо придивлялася до кандидатур, тому не розчарувалася у виборі спільниці. Доводиться використовувати її в сліпу, та їй нічого не станеться, робити з дівчини крайню Людмила в жодному разі не збиралася, користуючись мудрістю з старого народного анекдота: хай краще золотого хрестика з шиї до непритомності п`яного зніме чесна людина, аніж дозволити це зробити шахраєві.

Гроші пішли на "орендований" Людмилою рахунок і вже завтра вранці вона

може отримати готівку. Навіть після вирахування всіх гонорарів вони з Рибалкою дістануть на руки близько чотирьохсот тисяч баксів. Таким чином, вони кидонули Жигуна та компанію, наче справжнісіньких лохів. Жінка навіть не могла остаточно повірити в успіх справи, особливо в легкість, з якою проведено кидок. Мобільний телефон Олега не відповідав, удома не виявилося Оксани, Людмила спохмурніла. Не вистачало знову халепи...

Вона турбувалася не даремно. Божевільний вечір лише починався.

-Менти чогось припхалися, шеф.

Було десять по четвертій. Рибалка саме збирався дзвонити Людмилі. Про Оксанині вибрики вирішив поговорити з нею вдома, його дуже турбувало, що вона поїхала в невідомому напрямку разом із Алкою. Директора теж десь не було на місці, і Олег здогадувався, де він і чим займається. Навряд чи підозрює, що саме в цей день його разом з партнером, Жигуном Сергієм Сергієвичем, кидає на бабки власний працівник, начальник охорони, а допомагає йому кохана жінка, в якої за його, Савицького, мовчазної згоди викрали єдину доньку, і так само за його згоди збиралися посадити дівчину на голку, просто так, по бєспрєдєлу. Візит міліції відірвав Карася від роздумів.

-Просто так?

-Хрін розбере. Сюди йдуть. Шеф, їх чомусь до херища. Може, нашого юриста смикнути?

-Почекай, я сам юрист.

Олег підвівся з-за столу, коли розчахнулися двері його кабінету і перший, кого він побачив, був сержант міліції Григорян. Коли за ним зайшли ще троє, в приміщенні стало зовсім тісно.

-День добрий, панове.

-Для кого як, - хороший настрій сержанта Григоряна змусив серйозно замислитися над його словами та власною подальшою долею. Доброго гумору працівників правоохоронних органів узагалі слід стерегтися. Гарно ведеться їм лише тоді, коли затримано чергового особливо небезпечного злочинця, котрий готовий взяти на себе відразу кілька "глухарів". Або просто - затримано чергового особливо небезпечного і начальство похвалить, навіть, може, премію випише. Еквівалент п`яти американским доларам. Чотири півлітри та сирків на здачу.

-Якісь проблеми?

-Великі. У тебе.

Говіркого сержанта відсторонив молоденьких капітан, його Олег не пригадував. Взагалі знайомих облич, окрім Григорянового, не бачив.

-Рибалка Олег Павлович?

-Рибалка Олег Павлович, - погодився з ним Карась.

-Вас затримано за підозрою у скоєнні особливо тяжкого злочину, передбаченого статтею сто п`ятдесят четвертою кримінального кодексу України.

-Це ви новий кодекс цитуєте, капітане?

-Новий. У старому ця стаття була сто сімнадцятою. Ви підозрюєтеся у згвалтуванні неповнолітньої Сошенко Оксани.

Отак! Хук правою.

-І коли ж я її згвалтував?

-Тобто, факт знайомства з потерпілою не заперечуєте?

-Ні, звичайно. Я знаю її, я знаю її маму, ми..., - пауза, - дружимо родинами, коли можна так сказати. У вас є постанова про моє затримання?

-Олеже Павловичу, виключайте дурня, без постанови ми маємо право затримати вас на три години. А за три години постанова буде на підставі письмової заяви громадянки Сошенко Оксани, неповнолітньої потерпілої.

Отак! Хук лівою.

-Письмової заяви?

-Ми пред`явимо вам її на місці. Проведемо очну ставку з потерпілою.

-Краще чистуху пиши, сука з яйцями! - додав сержант Григорян, демонстративно граючись гумовим кийком. - Гвалтівник-одинак, чікатило херів, таким, як ти, яйця виривати треба, з корінням!

-Капітане, заткни своєму підлеглому хайло.

-Я тобі, бля, зараз хайло заткну! Оцим! - кийок зі свистом розітнув повітря. - Товаришу капітан, він з нами добровільно йде чи, може, нехай опір чинить?

-А це вже вирішувати Олегові Павловичу.

-Який він у сраку Павлович, школярок паскудить!

-Заспокойте сержанта, - повторив Олег, зняв з вішака куртку, одягнув її. - Куди йти?

Він прогавив удар, не встиг ухилитися - кийок з силою опустився йому на поперек, з іншого боку кийком довбанули в живіт, просто в сонячне сплетіння, повітря раптово забракло, а коли дихання внормувалося. Руки були вже скуті наручниками.

-Винним себе не визнав, під час затримання ображав співробітників міліції, чинив шалений опір, - констатував капітан. - Свідків у мене море.

-Для чого аж так, капітане?

-А для чого ти школярку гвалтував? Дівок тобі мало, платних повій неповнолітніх, що тут, на районі, гужуються, ось просто під цим базаром? Топай, розмову не закінчено, - капітан вийшов першим, затриманий пішов за ним.

Начальника охорони базару "Універсум" вивели в наручниках у всіх на очах і брутально запхали в "канарейку", в тісний закуток для затриманих, ще й дали кийком, аби ворушився моторніше. Все ж таки Олег устиг крикнути, аби терміново шукали Савицького. Вже коли рушили, усвідомив - він хоче просити допомоги в людини, котру банально кинув на гроші щойно або процес ще триває. І совість його не мучила, ось що цікаво. Мучила інша нагальна проблема: Оксана.

Це, звичайно, красиво виглядало. Нарешті ссученого мента на прізвисько Карась завели в рідну районну управу, де він чесно пахав, поки не дістало все, розхристаного та у наручниках. Аби іншим не повадно було зраджувати ідеалам української міліції. Повели його, всупереч сподіванням, не у "мавпівник", відразу на другий поверх, до кабінету, де з нетерпінням чекав майор Бойчук.

-Ласкаво просимо, гість дорогий... Аби ти знав, як ми довго тебе чекали і як раді. На жаль, довго ти в нас не затримаєшся, та твоє перебування все ж таки буде максимально комфортним. Присядь, Олежко.

-Браслети зніми, Ромо, не кривляйся, викликай сюди мого адвоката.

-Ага, і дати тобі право на один телефонний дзвінок, зачитати права. Щас! Общукали?

Незмінний сержант Григорян, якому вочевидь подобалося працювати з Рибалкою, спритно обмацав затриманого, виклав на стіл ключі від квартири, машини, мобільник та з тріумфальним виразом на пискові - пачку презервативів.

-О, що і мусили довести!

-Твої? - для чогось уточнив Бойчук.

-Хіба заборонено? - Рибалка зовсім забув про них, носив з собою про всяк випадок, ці засоби поклав до внутрішньої кишені куртки ще в середині листопада, по початку тривалої сварки з Алкою. - Не наркота.

-Не наркота, - погодився Бойчук. - Навіть реклама по ящику є, закликають до безпечного сексу. Ми тобі його, Карасику, влаштуємо по повній програмі. Міг би заодно вазеліну прихопити, їй`Бо знадобиться. Стосовно наркоти: хочеш, знайдемо? При свідках, під протокол, причому навіть з твоїми відбитками пальців? Всі в таких випадках кричать "не моє".

-Поясни мені внятно, за що мене затримали.

-Поки - за згвалтування. Потім, якщо будеш погано себе вести - за зберігання наркотиків. Плюс опір працівникам міліції при затриманні. Ти ж їх ще, крім усього, ображав та принижував публічно. Нє, дєточка, обіцяв же я тобі колись посадити за першу-ліпшу дрібничку так, що просто тобі звідси не вийти? А тут не дрібничка, дядя, зовсім не дрібничка. Ознайомся. Копія.

Поки Олег читав заяву, написану старанним дівочим почерком з характерними округлими літерами, Бойчук жестом звелів всім вийти. Вчитуючись у текст, Рибалка нічогісінько не розумів.

Отже, Оксана пише: Олег Рибалка перед Новим роком збив її машиною. Враховуючи те, що він надав першу допомогу та не втік з місця пригоди, потерпіла вирішила не подавати на нього в суд. Тим більше на той час була вагітною. Потім пан Рибалка частенько навідувався до неї в лікарню, приносив усілякі подарунки. Коли її виписали - став учащати до них додому. Незабаром Олег Рибалка та її мама, Сошенко Людмила Петрівна, вступили в інтимні стосунки. Віднедавна цей мужчина проживає в їхній квартирі. У особисте життя рідної матері донька втручатися не збирається. Та згодом материн коханець почав виявляти до неї знаки сексуальної уваги. Спочатку дівчині вдавалося не допускати крайнощів по причині вагітності. Та коли з обставин особистого характеру вирішила позбутися дитини і зробила аборт, мала необережність сказати про це Олегові. Він наче оскаженів. Спочатку привіз її до кафе, де намагався за бокалом вина вирішити свої інтимні проблеми, а коли вона таки рішуче відмовила дорослому мужчині з сумнівною репутацією в близькості, Рибалка ніби змирився з цим, визвався підвезти додому, а сам завіз на околицю района, почав приставати просто в машині, погрожував ножем. Під тиском сили дівчина змушена була поступитися гвалтівникові. Під час примусового статевого акту Рибалка користувався презервативом. Потім підвіз її до найближчої зупинки, сказав, що йому треба на роботу, а ввечері буде продовження, інакше все розкаже матері, причому обіцяв наголосити - дівчина сама до ньго клеїлася. Ну, в загальних рисах усе.

Олег Рибалка нічогісінько не розумів.

-Що скажемо?

-Брехня. Бреше вона.

-Ага, звичайно ж , бреше. Само собою, обмовляє тебе. Та сама дівчина, правда? Нарешті зрозуміла всю твою глибинну падлючу сутність. І зробила правильні висновки.

-Бойчук...

-Громадянин майор. Для тебе після прийняття оцієї заяви - не товариш, не пан, саме громадянин майор.

-Нехай так. Громадянине майор, де зараз Оксана?

-Не твоє діло.

-Вимагаю очної ставки.

-Пиши чистуху. Бо як запрацює машина, ти ж уявляєш, що воно буде, не мала дитина. Пиши, пиши, труха твоє діло.

-Послухай секунду!

-Не треба тут кулаками грюкати, бо знайдеться, кому стукнути.

-Добре, гаразд, тільки послухай. Я правда тепер живу з її матірью, Людмилою Петрівною Сошенко. Виклич її, покажи цю писулю, допитай. Дівчина перенесла травму, не стільки фізичну, більше психологічну, - про історію з викраденням Олег цілком зрозуміло вирішив промовчати. - Спочатку вона мене ненавиділа, її мама це підтвердить. Потім ставлення змінилося. Не можу тепер пояснити, що саме дівчисько вбило собі в голову, тут лікар потрібен, фахівець з психічних зрушень, нехай обстежить її, чи здорова. Раптом заявила: люблю тебе, зробила аборт, візьми мене, я твоя.

-Ну просто кіно! Дуже цікаво.

-Гірше, ніж кіно! - Рибалка вдавано не помітив його іронії. - Відбулася розмова, я сказав усе, що думаю про неї та її вчинки. Вона - підліток, неврівноважена, особливо після аборту, жінкам завжди непросто це переносити... Ну, думаю я так... Особливо дівчаткам таким молодим. От і вирішила помститися таким чином. Викликай її, нехай мені в очі скаже, нехай.

-Гаразд. Припустімо, я тобі повірив. Де ти був сьогодні між одинадцятою иа дванадцятою дня?

-У кафе "Альбена", на Подолі.

-Сам?

-З Оксаною Сошенко.

-Обрали місце зустрічі випадково чи збиралися саме в це кафе?

-Абсолютно випадково. Вона подзвонила мені на роботу, захотіла поговорити десь подалі, аби ніхто не бачив нас разом. По тему розмови поняття не мав. Про "Альбену" чув, непогане затишне місце, дівчині там мусило сподобатися і сподобалося. Можна сказати, повіз її в перше-ліпше місце, яке спливло в голові.

-Ви там пили спиртне?

-Вона пила вино, я за кермом, навіть не нюхав.

-Молодець, законослухняний водій. Ви посварилися?

-Вона саме там і заявила: люблю, хочу, ти мій назавжди. Одним словом, видала усю цю дуристику.

-І ви посварилися?

-Я висварив її. Дещо грубо, та не стримався. Ситуація специфічна.

-Вона вибігла. З кафе. Ти поспішив за нею.

-Правильно.

-Наздогнав, посадив у машину, повіз із собою. Здурів від несподіваної доступності юного дівочого тіла, вирішив обслуговувати одночасно маму та дочку, це ж надзвичайно цікаво, лоскоче нерви. А Оксана раптово передумала і не дала. Бач, усе складається.

-Нічого не складається! Я не наздогнав її, вона..., - Рибалка затнувся. Зовсім не хотілося згадувати Алку, і його осяяло нове прозріння: без цієї профури не обійшлося, вона намовила дівчину, злидня, ну точно вона, і тим більше не варто її згадувати, потопить остаточно, підштовхне падаючого за милу душу. - Коротше, вона вже сідала в якусь машину, таксі чи просто підхопила "грача", не помітив. І поїхала геть, а я розплатився і повернувся на роботу.

-З якої голини ти був на роботі?

Чорт! Засідка. Він їздив вирішувати їхні з Людмилою справи стосовно кидка, який вони готували Жигуну з Савицьким, зустрічався з потрібними людьми, і вони свідками його захисту бути не можуть в принципі.

-З половини на першу дня.

-Ти точно певен? Думаю, тебе там бачили з чотирнадцятої, не раніше. Твої бійці не свідки, хлопці на стоянці підтвердили - твій "опель" прибув без чогось друга.

Усе правильно вони підтвердили. Десь так він і повернувся. На місці Романа Бойчука Рибалка діяв би так само і не вірив би жодному своєму слову. З однією обмовкою: майор Бойчук від самого початку не хотів брати на віру його слова.

-Гаразд, я по особистих справах відлучався.

-Секретних?

-Ні. Але алібі собі я не готував спеціально. Я ж грамотна людина, невже ти думаєш, я б не потурбувався про прикриття тилів? Назвав би тобі з десяток свідків...

-Ти просто нюх загубив, страх і совість, тому й не підстрахувався. Ти в цей самий час Оксану гвалтував, і вона на тебе заявила. Катюзі по заслузі.

-Чекай, чекай. Експертиза ж потрібна, сліди, синці там, подряпини...

-І тут ти грамотно себе поводиш, Рибалко. Ти їй погрожував, отже - жодних синців, вона боялася опиратися, в тебе ж зброя, а вона, як ти вірно зазначив, травму перенесла. Це раз. Гандоном ти скористався, тому жодних слідів сперми для аналізу. Це два. Фактично ти шляхом погроз принудив її до статевих зносин, те ж саме юридичне згвалтування. Це три.

-Вона бреше. И повинен це довести.

-Дурнику, ти б на моєму місці доводив щось, коли заява потерпілої - ось вона, нарешті ти в наших руках і розкрутимо тебе на всю котушку? Не, дійшло нарешті? Пиши чистуху, пиши, Карасику.

-Без очної ставки з так званою потерпілою та її мамою нічого писати не буду. І адвоката вимагаю.

-Розумію я прекрасно, Олеже Петровичу, твоє небажання признаватися у скоєнні особливо тяжкого злочину. Може, дівчисько таки наклепало на тебе в стані афекту, може все й було по согласію.

-Нічого не було! Чуєш - ні-чо-го!

-Я тебе слухав? Слухав, хоч ти й молов херню. Тепер мене послухай, - майор Бойчук вмостився за столом зручніше. - Варіант перший. Ми колемо тебе на згвалтування. Саджаємо в камеру, і ти знаєш, як наші постояльці шанують колишніх ментів, особливо тих, хто гвалтує малоліток. Тебе пресують, скільки треба. І як мента, і як гвалтівника. Ніхто, зазнач собі - ніхто не втручається. Поки ти сам не покличеш мене чи ще когось і не напишеш щиросердне визнання своєї провини. Руки в тебе будуть труситися, очі сльозитися, а задниця - боліти, сам здогадайся, від чого. Народ такий, гвалтівника лиш дай. Будеш ти в нас, Олежко, опущеним по повній програмі, воздасться за гріхи твої тяжкі. Віриш, що не жартую? - Рибалка мовчав, Бойчук повів далі: - Варіант другий. У всіх своїх гріхах бандитських признаєшся сам. Дуже цікавлять мене окремі епізоди твого неправедного життя і кримінальних елементів, яких ти покриваєш, охороняючи свій "Універсум". Там же такі діла творяться, на кримінальний серіал набереться. Бандитський Київ чи щось у такому ж дусі. Даєш повний розклад на районний криміналітет, ти ж знаєш багато секретів. І я вірю в твою казочку про нерозділене кохання імпульсивної дівчинки - підлітка, заяву в неї не приймаю, тобі виділять спокійну камеру, а на суді врахують щиросердні визнання і допомогу слідству. Зовсім не посадити я тебе не можу, запроторити тебе за грати - справа моєї особистої честі, та відсидиш недовго, без особливих проблем, зате совість очистиш. Третього варіанту немає, Рибалко. І часу на роздуми - теж.

-Чого тут думати? Викликай так звану потерпілу, без розмови з нею сам на сам нічого не буде.

-Ох, упертий ти, - зітхнув Бойчук, підвівся, пройшов до дверей, прочинив їх, сказав комусь: - Зайдіть.

До кабінету зайшли сержант Григорян, ще двоє дуболомів у сержантській формі, запитально дивилися на майора.

-Розтлумачте затриманому громадянинові його права. Чого ти сіпаєшся, Олежко? Посидиш, подумаєш, я поки заявницю твою розшукаю. Вставай, іди з цими дядьками.

-Ти пошкодуєш, майоре, сильно пошкодуєш?

-Ти про що, маньяче сексуальний? Тебе як мінімум слід статевого потягу позбавити. Ніколи з тобою гарикатися, Рибалко, часу зовсім нема, зашиваюся. Встати!

Карась повільно підвівся, сержант Григорян уже насувався на нього, брязкаючи наручниками. Свою подальшу долю Олег Рибалка уявляв чітко, ілюзій не строїв. За будь-яких розкладів хто завгодно підтвердить: затриманий першим напав на міліціонера, на двох, на взвод, на ціле відділення. Дозволити собі покірно простягнути руки під браслети він не мав права, спати погано буде до кінця життя. Тим більше здатися на милість такого переможця. Як бравий сержант Григорян. Його рило просило якщо не цеглини, то принаймні кулака.

Карась не знав, як довго йому вдасться протриматися. Скільки часу йому дозволять виявляти непокору працівникам міліції, тому в перший удар вклав усю силу, бив коротко, без замаху, влучно, кулак атакував писок сержанта Григоряна з швидкістю грімучої змії, рушійна сила удару цілком могла суперничати з гарматним ядром. До того ж на середньому пальці правиці Рибалка носив масивну печатку, справжня платина, подарунок на день народження. Кулак влучив точно в центр сержантового обличчя, кільце розскровянило верхню губу, удар роз`юшив кирпатого носа, кров пофарбувала кісточки пальців. Григорян зойкнув, відкинув голову, немов ганчір`яна лялька, поточився, міг втриматися на ногах, та другим ударом Рибалка звалив його на підлогу, переможно глянув на розгублених сержантів. Бойчук не поспішав втручатися, хоча від несподіваного вибрику затриманого скочив з стільця, лишившись стояти за столом. Битися з ним Олег не мав наміру, прийняти бій з двома дебелими сержантами набагато цікавіше, тим більше у досить просторому кабінеті одного із заступників начальника рідного РУВС. Сержанти кинулися на Карася з двох боків, та рух того, що атакував зліва, сповільнило тіло Григоряна на підлозі. Сержант скрикнув від болю - важкий черевик колеги наступив йому на руку. Це дало Рибалці невеличку фору, він перехопив руку "правого" супротивника із занесеним кийком, взяв сержанта на прийом, крутнув його, заломивши руку за спину до хрусту в суголобі, штовхнув його на "лівого" супротивника, не забув зацідити ногою в писок григоряну, котрий спробував підвестися.

-Стояти на місці, падло! - займаючись сержантами, Рибалка повернувся до господаря кабінету боком, глипнув на викрик, зустрівся очима з дулом табельного "макарова". - Стояти! Застрелю при спробі втечі, козел! Лапи вгору! Вгору лапи! Повільно, аби я бачив!

Рибалка з таким виглядом, ніби робив майорові послугу, підняв руки на рівень плечей.

-До стіни! Мордою до стіни!

Олег виконав і цей наказ. Тим часом з підлоги підвівся сержант Григорян, розмазав кров по обличчю, і з усією люті влупив Карася кийком по нирках. Його приятель вдарив з іншого боку, третій сержант стояв осторонь і кривився - йому таки дійсно вивихнули руку. Серія ударів ззаду змусила Рибалку опуститися на коліна, тут же хтось, очевидно Григорян, навідліг гепнув його по потилиці, перед очима закружляли веселкові цяточки, та свідомості Олег, попри сподівання, не втратив.

-Досить з нього тут! - голос Бойчука чувся здалеку, ніби крізь тонку стіну в гуртожитку. - Беріть його в камеру, тільки не вбийте і не ламайте нічого! Рапорти потім напишете! Григорян, негайно до лікаря! Як тебе, блін, Свистюк - теж, без вас є кому з цим шматком лайна працювати. Ти, мудило, статтю вже маєш, незалежно від згвалтування! - остання фраза стосувалася буйного затриманого.

Це Рибалка знав й без майора. Образливо було б відповідати перед судом за бійку з працівниками міліції, яка була зафіксована лише на папері та в уяві колишніх колег. Тепер хоч сліди залишаться. Все одно він не здатен нічого змінити. Ні тепер, ні, виходить, у найближчому майбутньому.

Браслети скували руки за спиною. Рибалку шарпонули, піднімаючи з колін, вивели в коридор і повели знайомим маршрутом. Униз, до камер. Сержант Григорян з розбитим писком, сержант, як його, блін, Свистюк з вивихнутою рукою. Вони йдуть за затриманим, усі їх бачать. Троє не змогли впоратися з одним. Олег Рибалка подумки святкував невеличку перемогу.

Коли його завели в невеличку порожню камеру, а потім туди зайшло ще четверо у формі, один з них відзначався офіцерськими погонами, Карась вирішив - його спасіння у якнайшвидшій втраті свідомості. Коли звалили на брудну підлогу, примудрився копнути одного в гомілку, іншого навіть збити з ніг відомим прийомом, підчепивши носаком за кісточку на нозі і вдаривши ступнею трохи вище. Захистити голову від граду ударів не було можливості, тому він склався вдвоє, оберігаючи живіт, і підібрав ноги, рятуючи пах, та вправним ударом по нирках його тіло змусили розпрямитися, у живіт на по кобчику ніби молотами вдарили, ще раз, ще, ще, ще... Кричати від болю Олег не соромився, вдавати з себе Хлопчиша-Кібальчиша в буржуїнських катівнях не збирався, тим більше військової тайни від нього ніхто не домагався.

Його просто били. Боляче, зі знанням справи, отримуючи навіть певне естетичне задоволення.

Гроші десь зникли, знову не слава Богу, а тут ще з Карасем халепа. От уже день сьогодні, а в гороскопі на тиждень значиться сприятливим. Алла теж не давала про себе знати, мобільний вимкнула. Денис Савицький мав усі підстави почувати себе самотнім, нещасним, усіма покинутим невдахою. Навіть вбачав у всьому, що відбувається, вищий знак: це так воздається за нехай непряму, але участь у злочині, викраденні людини, молоденької дівчинки. Одне заспокоює - Жигун також місця собі не знаходить.

Директор "Універсуму" навіть у чомусь був вдячний Рибалці: загримів у ментовку в найбільш підходящий для шефа момент. Тепер можна, пославшись на проблеми, пов`язані з визволенням начальника охорони базару з камери, усунутися на певний час від справ із навіженим Жигуном. Свої люди в РУВС у Савицького, безперечно, водилися, тому вже під кінець дня він знав, у що вляпався Рибалка.

Знання спочатку змусили замислитися. Потім наблизили на кілька широких та впевнених кроків до інфаркту. Потім, виконавши функцію своєрідного детонатора, вибухнули в свідомості, розставили все на свої місця і Денисові Вікторовичу Савицькому раптом закортіло докласти максимуму зусиль, аби чимшвидше витягти свою надійну праву руку, свого гаранта безпечного тилу, ментяру-ренегата з міліції, взагалі - з усієї цієї історії.

Його звинувачують у згвалтуванні малолітньої. Потерпіла сама накатала на жеребця заяву. Прізвище жертви - Сошенко, звати Оксана.

Дівчину на ім`я Оксана Сошенко вони - не конкретно Жигун, саме вони, - тримали в заручниках і саджали на голку, аби вплинути на її матір, провідного експерта банку "Столичний" Людмилу Сошенко. Дівчину хтось зухвало відбив, хоча в міліцію баба не зверталася.

У заяві потерпіла шістнадцятирічна Оксана написала: Олег Рибалка коханець її мами Людмили Сошенко. Причому сплять разом вони не дуже давно. Більше того - люди Жигуна взагалі не бачили жодного разу Людмилу вкупі з мужиком. Отже, вони шифрувалися. Власне, особистим життям начальника охорони Савицький ніколи не цікавився, отже, шифруватися голуб`ята почали саме тоді, коли в Людмили виникли раптові проблеми з донькою. Вона знала, що Рибалка - колишній опер, причому не з найгірших, тому за логікою речей розповіла все коханцеві. Той спрацював професійно, а сам Савицький, перебуваючи ті кілька днів у жорсткому запої, просто не контролював дії Карася. Будь шеф у строю, працювати на два фронти Рибалці було б доить складно, його маніпуляції певне не пройшли б повз увагу босса. Невідомо лиш, знав Рибалка, проти кого виступає, затіявши звільнення дівчини, чи ні. І чи вплинули б його знання на його рішення рятувати Оксану, влаштувавши в "Затишку" справжнісінький бойовик у стилі "Коммандо".

Людмила Сошенко сама знайшла Жигуна і запропонувала завершити почату фінансову оборудку, бо потребувала грошей нібито на лікування доньки. Тепер у савицького виникли сумніви стосовно того, наскільки серйозно хвора Оксана і чи справді люди Жигуна саджали її на голку. Без змови з коханцем тут не обійшлося. Тобто, переказані сьогодні гроші, серед яких - значна частина його особистих, не надійшла на рахунок не випадково.

Отже, Савицький захотів негайно витягнути Рибалку з міліції, аби зайнятися ним самому. Звичайно, вибити з Карася, де поділися шістсот тисяч баксів. І взагалі - давно вони мусили поговорити по душах. На його бійців надії мало, свого ватажка вони навряд чи згодяться зрадити, навмисне вірних псів набирав. Тому є смисл підключити Жигуна, той дуже зрадіє новинам. Хай поки що базарна охорона нічого не знає, несе службу за графіком, тим більше начальника забрали, будуть старатися і чекати звісток. Савицький не тішив себе ілюзіями, що Карась отак відразу почне каятися і в усьому признаватися. Нічого, для таких випадків Господь створив кохання і коханих людей. Людмила і її донька - прекрасна парочка жінок, ось вони й допоможуть Рибалці краще ворушити язиком і стимулюватимуть його балакучість.

Треба швидше видзвонити Жигуна, тепер його методи не будуть суперечити певним принципам Савицького. Можна на якійсь час ними поступитися.

Вислухавши новини від Вітьки Малого, Людмила повелася на диво розважливо. Оксани ще досі не було вдома, та це маму вже не лякало. Зрозуміло, вона десь принишкла. Вірити в те, що Олег згвалтував її доньку, що взагалі заподіяв дівчині якесь лихо, вона відмовлялася. Причини теж розуміла: тепер її не заспокоювала ніби то потепління в ставленні коханої доньки до коханого чоловіка, дитину від якого вона носить уже кілька тижнів і така доволі пізня вагітність уже дається взнаки. Голова паморочиться, нудить, їй усе ж таки не двадцять років. Словом, вона розуміла причини, чітко уявляла наслідки, так все одно це не вкладалося в голові.

-Що ви пропонуєте?

-Їхати негайно, поки вони його там не вбили. Завівся битися просто в кабінеті заступника начальника, скалічив двох міліціонерів при виконанні. Знгаєте, що за це буває?

-Вікторе, - від її погляду Малий знітився. - Ми з вами тепер разом на війні, правда?

-Схоже на те.

-Будемо на "ти", так простіше в окопах.

-Будемо, - легко погодився Малий. - Отже, їдемо негайно, забираємо заяву. Без Оксани це в принципі можливо, бо заявниця неповнолітня. Нехай і вдає з себе потерпілу. Думаю, додому вона рано чи пізно з`явиться. Тільки мені світитися не бажано, роботою ризикую, будь вона неладна. Юрист потрібен, адвокат. Хороший бажано. У вас є?

-Мусить бути, - з банком співпрацювали доволі серйозні правники, з кількома з них Людмила навіть приятелювала, з одним колись навіть перетнулася в ліжку, навіть після цього лишившись друзями, секс не зіпсував стосунки між дорослими людьми. Смикнути Людмила вирішила саме його.

Звали адвоката Віталій Добрянський. Послуги коштували сто доларів за годину чистої роботи. Людмила навіть готова була заплатити йому, аби знала, що від неї адвокат гроші візьме. Вже за сорок хвилин Малий привіз Людмилу до місця їхньої зустрічі, куди спішив так, що сусідську "копійку" серйозно занесло на повороті - під вечір дороги прихопило лютневим льодом, посипати їх піском та сіллю почнуть не раніше завтрашнього ранку. Так що ввечері і вночі кількість транспортних пригод може різко скакнути в гору на радість кримінальним хронікерам та пропагандистам дотримання правил дорожнього руху.

-Я чекатиму поруч, на паралельній вулиці, - пообіцяв Малий, Людмила кивнула, пересіла до адвокатського "вольво". Добрянський традиційно цмокнув її в щоку, таке привітання між чоловіком і жінкою зрозуміліше, аніж сухі кивання голови та пролетарське потискання руки.

-Коротко, ясно, нічого не приховуй. Зможеш?

-Спробую, поїхали.

За п`ятнадцять хвилин вони вже заходили до приміщення РУВС. Посвідчення Добрянського не справило на чергового жодного враження.

-Ну той що? Знаєте, скільки вже врем`я?

-Нам потрібен майор Бойчук. Це стосується затриманого сьогодні Олега Рибалки.

-А майор Бойчук вас ожидає?

-Навряд. Та нам він украй необхідний. Я адвокат Рибалки, ця громадянка - мати заявниці, - мить подумавши, адвокат додав: - Потерпілої.

Черговий знизав плечима, набрав по внутрішньому Бойчука, який ще й не збирався йти додому, бо "клієнт" сьогодні прибув довгоочікуваний. Пояснивши, хто до нього добивається, черговий поклав трубку, знову обвів поглядом прибулих.

-Другий поверх, двісті шостий кабінет.

Людмила пішла вперед, випереджаючи Добрянського на добрих кілька кроків. Зустрічні міліціонери у формі та цивільному відступали, даючи дорогу явно знервованій жінці. До кабінету майора Бойчука жінка не увійшла - увірвалася вихором. Адвокат зайшов за нею, причинив двері.

-Ми такі зустрілися, Людмило Петрівно. Бачте, казав я ще тоді - вживайте заходів. А тепер...

-Тепер я прийшла забрати заяву своєї доньки. Це адвокат, познайомтеся, він стежитиме за правомірністю ваших дій, - запал Людмили не міг не викликати захвату в обох присутніх чоловіків.

-Присядьте, будь ласка...

-Ніколи мені сідати. Я забираю заяву. Рибалка ні в чому не винен, заявляю вам офіційно. Зі своєю донькою я розберуся сама.

-Отак навіть? А коли все ж таки винен і...

-Я ж кажу - розберуся і зроблю свої висновки. Ви не мали права брати заяву від неповнолітньої і допитувати її без моєї згоди та присутності.

-Оксані Сошенко шістнадцять років, вона досить доросла дівчина...

-Ви були зобов`язані повідомити мене як матір, єдиного близького родича, про те, що сталося.

-Хіба донька вам нічого не сказала?

-Її немає вдома.

-Ось бачте...

-Нічого не бачу! Впевнена, донька знайдеться, я поговорю з нею сама і якщо почую в її словах крихту правди, в чому я особисто сумніваюся, то завтра вона напише нову заяву. Коли ні - заявлю про її зникнення, напишу заяву і міліція почне її шукати. Думаю, вона усвідомила, що наробила, і просто ховається. Пане майор, давайте будемо розумними людьми, поверніть заяву.

-Факт згвалтування ще треба довести, - вставив слово адвокат, котрий, на відміну від Людмили, зручно вмостився на вільний стілець, розстебнув пальто, поклав на коліна кейс. - Ви ж не дурна людина, обставини справи надто делікатні. Заяву дівчини не читав, та зміст її знаю.

-Що значить - знаю!

-Кажу ж вам - будемо розумними людьми: її загальний зміст вже знає мало не кожен працівник цього управління.

-Та-ак, виток інформації... Посадовий злочин, у нас тут стукачі завелися...

-Свої внутрішні проблеми, пане майор, почнете вирішувати потім, коли Олег Рибалка вийде на волю, а ви повернете нам заяву і у порушенні справи буде відмовлено. Думаю, все взагалі просто: справу не встигли навіть порушити.

-Рибалку затримано...

-Без постанови прокурора. Або вона виписана заднім числом.

-Ви не багато на себе берете, пане...

-Добрянський Віталій Ігорович. Ні, не забагато. Та не будемо тепер про це - все одно потрібні папери вже написані та підписані. Я починав у прокуратурі, правда, Печерського району, пропрацював там лише два роки, але достатньо для того, аби орієнтуватися в усіх ваших вивертах. Ви не маєте права не повернути заяву. При бажанні я тут прочитаю невеличку лекцію на правову тематику, та не бачу в цьому смислу. Ви й без мене закони знаєте, а Людмила Петрівна вірить мені на слово, коли я пояснив їй правомірність її дій.

-Шановний Віталію Ігоровичу, а чи не пояснити б вам Людмилі Петрівні заодно й те, що я маю право затримати Рибалку на три години без санкції, і на сімдесят дві - до з`ясування обставин скоєння злочину? А вже після цього приймати рішення про звільнення його за відсутністю складу злочину чи подальшого тримання під вартою після факту порушення кримінальної справи? Я не надто складно висловлююся, Людмило Петрівно?

-Ні, нормально, я все зрозуміла. Окрім одного: складу злочину немає, ми прийшли забрати цю дурацьку заяву, написану неповнолітньою, котра дуже важко переживає наші з Рибалкою близькі стосунки. Цей факт вам відомий. І згвалтування відбулося в її уяві, маємо не зовсім типовий вияв звичайнісінького підліткового егоїзму. Донька ревнує матір до, - Людмила на мить затнулася, - до коханця. Хіба не зрозуміло? Бачте, справа родинна, внутрішня, якось дамо собі ладу самі.

-А напад на працівників міліції і нанесення їм тілесних пошкоджень - теж справа родинна, внутрішня? - переможно посміхнувся Бойчук. - Шановні, заява дівчини, що б не спровокувало її написання, тепер не такий вже й важливий папірець. Рибалка порушив ще одну серйозну статтю кримінального кодексу...

-Тепер мене послухайте, - перебив його Добрянський впевненим тоном. - Якщо сьогодні ми поїдемо звідси без заяви і без Рибалки, завтра я обіцяю вам перевірку з главку. У вас тут порушень лише по цій так званій справі набереться більше, ніж у всіх, хто сидить тут у камерах разом узятих. Ви знаєте, як главк міністерства любить перевіряти районні управління і вишукувати порушення. Підключиться прокуратура, наглядовий орган. І Олег Рибалка все одно вийде, тільки ви після цього наживете собі зайвого геморою. Особисто ви.

-Знаєте, як це називається? Погрози та залякування...

-Ніяк це не називається. Руки-ноги у ваших побитих сержантів цілі. Думаю, одержали вони те, що заробили. І матеріальна компенсація моральних збитків їх цілком задовольнить. Тому справа розсипається, ви ж знаєте - подібні проблеми, коли хтось комусь натовк пику, вирішуються тихо, мирно, без шкандалю, за вивих руки в цій державі ще жодна людина не сіла навіть на п`ятнадцять діб. Так само ви знаєте, як важко посадити за згвалтування. Свідчень Оксани Сошенко не досить, враховуючи її складних психологічний стан, усе ж таки дівчина дещо пережила за останні кілька місяців. Лишилося з`ясувати розмір компенсації для сержантів. Можу навіть їхні прізвища назвати.

-Заодно скажіть, в кого язик такий довгий, що ви аж прізвища знаєте, - Людмила зазначила - бурчав майор Бойчук вже не так агресивно, сприйняла це як позитивний знак.

-Ну, то ми домовимося, пане майор?

Відповісти Роман Бойчук нічого не встиг - задзеленчав телефон. Знявши трубку, коротко гаркнув: "Слухаю, Бойчук!", потім вираз обличчя швидко змінився, він так само коротко промовив: "Хай заходить", усю свою ледь стримувану лють вклав у правицю, поклавши трубку на важелі з такою силою, що апарат, здавалося, зойкнув. Перехопивши запитальний погляд настирних відвідувачів, неохоче пояснив свою поведінку:

-Там ваша донька йде, Людмило Петрівно, - пауза. - Хоче заяву свою забрати. Думає - віддам.

-Віддасте, віддасте. Он як усе складається. І з вашими сержантами, до напівсмерті забитими, теж проблему швидко вирішим. Чи ви їм забороните компенсацію брати?

-Рибалка переночує в камері.

-Рибалка переночує вдома, - упевнено заперечив Добрянский.

У двері постукали. Людмила та адвокат повернулися на стук і Оксану зустріли три пари очей, три погляди: ненависний майорів, зацікавлений Добрянського, розпачливий мамин.

У кабінеті Бойчука Людмила ще стримувалася, а коли вийшли з приміщення на подвір`я - дала волю почуттям, кинулася побитому Олегові на шию, почала цілувати вкрите синцями обличчя, притискалася до нього міцно, не соромлячись глядачів. Донька стояла трохи далі, очей не опускала, дивилася на закоханих навіть зухвало. Зухвалість допомогла в кабінеті майора Бойчука, коли вона призналася, що погарячкувала, поспішила, Рибалка лише висловлював стосовно неї певні недвозначні наміри, тому она перелякалася, що мама не повірить, вона ж кохає цього чоловіка, і вирішила його налякати. Тепер передумала, бо усвідомила, яких дров наламала, додому боялася йти, зрозуміло чому. Бойчук почав її лякати притягненням до відповідальності за свідому обмову, та Добрянський швидко довів йому нежиттєздатність усіх подібних залякувань, тим більше - неповнолітньою в присутності двох дорослих людей, одна з яких - її мати. Коли нарешті Рибалку привели, адвокат швидко оцінив ситуацію і порадив майорові взагалі не починати ніякої справи, бо Олег просто мусить поїхати до лікарні, зняти побої і лише його добра воля не дасть йому писати скарги на неправомірні дії працівників міліції. Те, що він нібито напав на них при затриманні, нічого не пояснює та не вибачає. Тому краще погодитися на варіант фінансової компенсації, порвати заяву, забути про всю цю справу і відпустити усіх з миром відпочивати, година пізня.

-Не знаю, Віталію, як дякувати, - Людмила нарешті пустила Олега, повернулася до рятівника.

-Про лікарню я не даремно казав. Кістки хоч цілі?

-Переживу. Хіба за здатність до продовження роду хвилююся. Лупили просто по яйцях, гниди, - присутність Оксани Рибалку зовсім не бентежила. - А так нічого, начальство заборонило ламати мені пальці, чіпляти на палю, заганяти голки під нігті.

-Тоді здзвонимося, Людо. Ви тут самі давайте розбирайтеся між собою, присутність адвоката при родинних конфліктах не доречна в нашій країні. Крайнім лишиться, ще морду натовчуть, крайнім зроблять.

Людмила знову цмокнула старого друга та рятівника в щоку, а коли він відійшов, остаточно дала волю почуттям і, ступивши до Оксани, відважила їй хльосткого ляпаса. Голова дівчини аж смикнулася від удару, та вона навіть не писнула, більше того - не відвела очей.

-Людо, прошу тебе - не тут, не біля міліції, бо знову загребуть!

-Ходи зі мною, дрянь така! - це все мало нагадувало звертання люблячої матері до милої донечки. Взявши Оксану за руку, Людмила майже поволочила її за собою, та покірно переставляла ноги, Рибалка замикав невеличку процесію. Щойно вони вийшли з міліцейського двору та завернули, як з протилежного боку вулиці блимнула фарами машина, знайома Рибалці "копійка" підрулила до бровки тротуару, Малий прочинив зсередини двері.

-Карету подано, давайте скоро.

-Ми ж потерпимо додому, Людо? - в запитанні Рибалки вчувалася надія.

-Для чого, тут усі свої! Мене аж розпирає, я не дотерплю!

-Вітьці наші розборки не цікаві. До того ж з Ксенею я хочу переговорити сам на сам. Запитати її дещо про її нову знайому. Сьогодняшню. Вранішню. Вона Аллою назвалася чи придумала собі творчий псевдонім?

-Що за Алла?

-Є одна стара подруга. Навряд чи твоя донька додумалася прийти в міліцію із такою серйозною заявою сама. Я правий, Оксано?

-Ідіть ви всі на хрін! - вигук ознаменувався другим материнським ляпасом, Малий відвернувся, справді відчуваючи себе зайвим. А Рибалка відчув - мама з донькою почнуть убивати одне одного уже в салоні "жигулів", тому ситуація потребувала негайного соломонового рішення.

-Значить, буде так. Вітьок, можу я тобі Люду довірити?

-В смислі?

-Їй треба заспокоїтися. Усе позаду, кохана, їхай додому, Вітя довезе, проводить просто під двері. Ми з Оксаною пройдемося. Бабки не повернули, педерасти, добре хоч мобілу залишили, тільки розрядилася, блін. Машина на стоянці. Позич до завтра грошей, мамо, коли набридне пішки теліпати - тачку зловимо. Буде добре, якщо ти приготуєш щось на вечерю, бо сьогодні такий напружений день був і годували носаками та дубцями. А когось і по щоках ляскали. Не думаю, що такими стравами слід завершити цей деньок. Уф! - миротворчим змістом промови Олег виявився задоволений. - Приймається пропозиція?

-О`кей! Поїхали, Людо?

-А, поїхали! Довго не ходіть, мені теж є що сказати кожному з вас, - Людмила вмостилася на крісло поруч з водієм, відвернулася від доньки. Вперше за шістнадцять років вона була справді люта на свою дитину.

Можна сказати навіть так - ненавиділа її.

-Знаєш, кого ми з тобою зараз мені нагадуємо?

-Ну?

-Кіно про Гошу. "Москва сльозам не вірить". Там донька і мамин коханець так само йдуть вечірньою Москвою і триндять про різні дурниці.

-Ми поки що мовчимо.

Рибалка з Оксаною неквапом рухалися вперед широкою прямою вулицею. Поспішати нікуди не хотілося, Карась навіть не зміг би швидко рухатися: боліло побите тіло, і хоча переломів не відчувалося, нирки точно пошкоджені. В цьому ментам немає рівних, людські нирки - їхній улюблений внутрішній орган. Працювали з ним як на підбор молоденькі хлопчаки, і можна припустити, що тепер майбутнім міліціонерам викладають окремий факультативний курс анатомії, де вони вивчають все про нирки і вчаться точно знаходити із заплющеними очима. Якийсь час ішли мовчки, і Олег міг заприсягатися - думки в них тепер працювали в одному напрямку. Він прокручував у голові сьогоднішній дивний, повний різних недолугостей та маразмів день, Оксана теж не могла згадувати нічого іншого.

-Ну починай, проводь, мов той Гоша, виховну роботу. Можеш налупити по щоках, давай, не бійся, кричати не буду. Або покричу, так легше терпіти біль.

-Не подобається мені твій настрій. Ти чого прибігла? Пожаліла?

-А коли й так? Пожаліла, уявила, як тебе там розпеченим залізом катують.

-Залізом не залізом, палицями гумовими вони навчилися махати, нічого не скажеш. Краще скажи - Алка намовила?

Відповіді не було, вони знову мовчки крокували слизьким асфальтом.

-Ти сердишся? Дуже?

-Гм... Навіть не знаю, що тобі з цього приводу сказати. Це приблизно як Бен Ладен подзвонив би до Буша після вибухів у Нью-Йорку і запитав: "Джордже Джорджовичу, старий, ти на мене дуже гніваєшся?"

-Скажеш таке...

-Інших порівнянь на думку не спадає. Могло бути гірше, скажемо так. На що Алка розраховувала? Мене подробиці вашої розмови, взагалі - новоспеченої дружби не цікавлять у принципі. Чим вона тебе купила? Тільки так, - Олег зупинився, розвернув Оксану обличчям до себе. - Не кажи, що вона тут ні до чого і ти дійшла до ідеї посадити мене за згвалтування власним розумом. Інакше розмови в нас не вийде, вона закінчиться, толком не почавшись, стосунки з`ясовувати будеш удома з мамою.

-Ти покинеш її?

-Кого?

-Маму. Людмилу Петрівну. Адже через мене...

-Дурна, до чого тут ти? В нас дитина буде, а в тебе - братик. Чи сестричка, нехай вже.

Дівчина вивільнилася з його рук, ступила крон назад.

-Неправда.

-Правда, - дежа вю, розмова в "Альбені" повторювалася.

-Так швидко... Коли ж ви встигли?

-А ти коли? На відміну від тебе, мама твоя дурниць робити не збирається.

Вони знову рушили вперед, знову кілька хвилин помовчали.

-Чому ти відразу не сказав?

-Якби встиг, якби Алка не намалювалася, невже б тоді всього цього не сталося? Ти не зазіхнула б на право власної матері кохати?

-У мене теж є таке право.

-Ми ж почали домовлятися. Знаєш, я так думав собі - може добре, що ти встигла цеє... ну, дитини позбавитися... Невідомо як позначилася б на плід ота вся хімія невідомого походження, котрою тебе шпигували там, у підвалі...

-Звичайно, тепер можна говорити, тепер усе сталося вже... Чому все так... мені подобаються такі мужчини, як ти, я це аж тепер зрозуміла.

-Нікуди я не йду, маю надію довго і щасливо жити з твоєю мамою, з тобою, з нашою дитиною. Ти ще зустрінеш когось...

-Я відіб`ю тебе в матері. Все одно відіб`ю. Або з дому втечу.

-Отак! Куди?

-Кудись, не знаю ще. Придумаю.

-Слухай, доросла ж дівчина, від армії косити не треба, життя попереду. І потім, тікати з дому в такий момент - погодься, не по товаристському. Мамі хіба не треба допомагати? Заодно навчишся з немовлятами поводитися, набудеш материнського досвіду. Такий собі курс молодої мами.

-А ти що робитимеш?

-Працюватиму.

-А як тебе вб`ють? Чоловіків часто вбивають, особливо тих, котрі з пістолетами на роботу ходять.

-Поміняю роботу. За мене не переживай, тепер я за вас обох хвилюватися повинен.

-Ти все одно будеш зі мною, - уперто повторила Оксана.

-Це вже навіть не смішно. Ми від теми відійшли: чим тебе Алка спокусила?

Пауза.

-Вона... хто вона тобі?

-Ніхто. Власне, і не була ніким ніколи. Так, гарна лялька, партнерка по ліжку, безвідмовна і безсоромна. Чоловіки люблять таких.

-Завжди?

-Час від часу.

-Значить, моя мама сором`язлива, погана партнерка, негарна і ламається?

Олег зупиився, поклав дівчині руку на плече, а коли вона повернула до нього обличчя, лунко ляснув по щоці, не сильно, але відчутно. Оксана спробувала вирватися, та Рибалка схопив її за руку, підтягнув до себе, дав ще одного ляпаса, після чого дівчина стала на диво смирною, опустила голову.

-Ясно все? Чи повторити? Не чую?

-Не треба... Але запитання в силі лишається...

-Якщо ти за свої шістнадцять не вивчила добре власну матір і не зрозуміла, за що таких, як вона, можуть полюбити чоловіки, нам немає про що говорити. Читати тобі лекції я тут не збираюся. І обговорювати подібні теми з сопливим дівиськом теж. Прийдемо додому, зачинитеся в кімнаті, поговорите. І гуляти ми будемо так доти, поки свіже повітря витягне з тебе різну дурь. З такими настроями ти додому не підеш, мама і так надто перенервувала сьогодні, - звичайно, коли на все це наклалася зовсім недоречна саме сьогодні їхня фінансова помста. Ва-банк два або удар у відповідь, який наносить імперія. - Ну, то як? Розмова вийде?

-Хіба поки не виходить?

-Ні. Не виходить.

-Пусти руку, боляче тиснеш. Мене всі сьогодні б`ють, усі роблять боляче...

-Мене теж. Твоєю милістю, до речі, - Олег пустив руку, піша прогулянка тривала. - Не повністю твоєю. Ми вперто повертаємося до Алки Різник.

-Її Різник прізвище?

-Ким вона тобі назвалася?

-Аллою. Твоєю давньою знайомою. Журналісткою. Без переходу на "ти" відмовлялася вести розмову далі. Переповіла історію ваших стосунків. Ти над нею знущався, принижував, усіляко ображав, навіть бив. До речі, в це я повірю, - Оксана торкнулася щоки.

-Вибач. Можеш ударити мене, якщо стане легше, а краще - зрозумій, чому я підняв на тебе руку і чому це раніше зробила твоя мама.

-Проїхали. Ну, я їй теж поплакалася... Як завагітніла, як під твою машину кинулася, як ти до мене в лікарню приїздив, як потім з мамою закрутив, як я тебе ненавиділа, потім закохалася. Як заради тебе... ну, ти знаєш... І як ти мене образив.

-Більше нічого?

-Хіба я вже зовсім дурило, про ті всі справи в бомбосховищі стороннім людям доповідати?

-А про свою вагітність і аборти, значить, можна?

-Вона жінка. Пожаліла мене, я ж тоді на тебе люта була страшно, нічого не бачила перед собою. Плакала. Тут рідна душа, до того ж подруга по нещастю, ти її теж покинув, розтоптав кохання ментовським черевиком.

-Так і сказала?

-Ага. І мамі твоїй, каже, лиш горя наробить. Переконати матір, який ти поганий, не вийде, особливо після того, що сталося. Вона подумає відразу про дівочі ревнощі, мене зненавидить, словом, тільки гірше всім. Окрім тебе. Тому й запропонувала зробити так, аби ти теж поплакав. І відчув, як воно, коли погано.

-Ну, це в Алчиному стилі. Заяву під її диктовку писала?

-Ні. Вона навчила, куди йти і що робити. Казала, давно хотіла тебе вжучити, та все слушної нагоди не випадало. А тут таке, бач.

-Знала ж, лярва, до кого йти треба, - Рибалка сплюнув. - Десь інде з тобою б обережно розмовляли, а в нашій рідній районній управі та ще й коли мій старий приятель майор Рома Бойчук підключиться - це пєсня! Аби бабця-пенсіонерка заявила, що я в неї гаманець з трьома копійками вкрав, він би довго не розбирався - відразу злодюгу в цугундер.

-За що вони тебе там так ненавидять?

-А, довга історія. Колись розкажу, але й без того ти знаєш, мабуть, що робити так більше не треба. Чи навпаки: захочеш мені веселе життя влаштувати - бігом до майора Бойчука, звинувачуй мене в усіх смертних гріхах, пришивай увесь кримінальний кодекс, навіть статтю про зраду Батьківщині. Повірять, базару нема. Ти планувала з нею ще далі зустрічатися?

-З Аллою? Так. Мусила подзвонити, вона навіть запрошувала до себе додому ночувати, навіть пожити якійсь час, поки все крутится.

-Пішла?

-Ні. Тинялася. В кіно ходила. Морозиво їла. Нічого не в радість, хочеш вір, хочеш - ні. Думала щось собі, прикидала, виправдовувала себе в основному. Ну, дійшла під вечір до кондиції. Пояснити це так само не можу, просто пішла назад в міліцію признаватися, що набрехала. Чи погарячкувала, чи переплутала, коротше - виправляти помилку.

-Отже, таки помилку?

-Помилку, - кивнула Оксана. - З тобою, милий, не так боротися треба.

-Ух ти. Цікаво. І як же?

-Існує маса способів. Нічого, час прийде - покажу, - її тон невловимо змінився, причому - на краще, став більш приємним. Схоже, все остаточно минулося.

-Ну, то лишаємося ворогами? Це ж із ворогами борються, хіба не так?

-Не так. Все одно я ще не сказала останнє слово. І долю твою не вирішила для себе.

-Буду сподіватися, ти не приречеш мене на повільну жахливу смерть, - настрій від спокійної прогулянки в Олега теж поліпшився. - Йдемо чи їдемо?

-Їдемо. Набридло теліпати. Ловіть тачку, мужчина.

Роззирнувшись, Рибалка зійшов з бровки на дорогу і почав голосувати.

Вітька Малий вважав Карася своїм другом. Людмилу бачив удруге в житті, поважав її почуття до Олега, Олегові - до неї. В чомусь навіть переживав її проблеми з донькою. Зробив усе, що міг, аби витягти друга з ворожих лабетів і врятувати від довічної інвалідності. Та за той час, поки вони їхали від РУВС до її будинку, ця жінка змучила сищика так, як не вимотував наркоман, котрий обікрав офіс, попався на гарячому, але вперто не хотів визнавати своєї провини, кричучи: "Це не я, не я, це Він, Він в мені сидить, що ви знаєте про Нього, менти погані!" Людмила всю дорогу виголошувала один довготривалий емоційний монолог без логічного зв`язку між фразами, без завершених до кінця думок, пересипаний матюками. Причому підкований опер відзначив: матюкатися жінка не вміє, вживає матюки вкрай рідко, хоча й не червоніє, коли чує їх від сторонніх, не обурюється вголос, коли кислотна пацанва обмінюється враженнями про нові компьютерні примочки, вечірку в клубі, вечірку в когось на хаті та обговорюють чесноти та недоліки знайомих протилежної статі, користуючись виключно короткими матючними фразами та комбінаціями з них. Людмила Сошенко цілковитим потоком свідомості висловлювала свої думки про доньку Оксану. То згадувала, як возилася з нею хворою. То обзивала останніми словами. То обіцяла прибити. То починала шукати причини такої негідної поведінки, поступово зводячи все до самокопань та словесного мазохізму. Нарешті "копійка" загальмувала біля будинку, Людмила раптом замовкла, так само несподівано, як почала.

-Звиняй, Вітю, я тут трохи того... Нерви, знаєш, усе таке...

-Нічого, нічого. Все ж закінчилося.

-Дякую за доставку. Піднімешся? Хоч чаю чи...

-"Чи" іншим разом, за кермом та ще й чужої машини. До ліфта проведу і додому. Якось іншим разом.

-Найближчим часом, це моє прохання таке. Навіть вимога персональна, інакше посваримося. З Олегових друзів ви поки що єдиний, кого я знаю. А в нас же повинні тепер бути спільні друзі.

-Існують телефони, вийдемо на зв`язок.

Малий зачинив машину, на крок випередив Людмилу, галантно прочинив перед нею двері. Жінка зайшла всередину, за звичкою махнула рукою консьєржеві. І так застигла, скам`яніла з піднесеною рукою.

З будки, де постійно звикла бачити знайоме обличчя бабці або відставника, на неї дивилося незнайоме чоловіче лице. Вираз його чимось налякав Людмилу. Незнайомець підвівся, змовницькі підморгнув жінці і показав їй пістолет. З глушником на дулі.

Сходами згори спускався ще один незнайомець явно бандитського вигляду. Двоє зайшли слідом за ними з Малим, тепер стояли в дверях, заступаючи вихід. І хоча зброя була лише в "консьєржа", всі вони, без жодних сумнівів, озброєні.

-Викличи ліфт, - розпорядився один з тих, хто стояв біля дверей. Бандит, котрий спускався сходами, натиснув кнопку, загуло, кабіна зупинилася на першому поверсі, дверцята роз`їхалися, "ліфтер" притримав їх ногою.

-Заходьте. Без фокусів. Ми тут самі фокусники, - той, хто командував, ступив крок уперед.

Тим часом "консьєрж" вийшов з закутка, зброю не опускав, підморгнув уже Малому. Вітька прихопив з собою конфіскований на одній хаті під час обшуку "вальтер", просто так, про всяк випадок, практично у кожного з оперів є на приватному балансі ніде не врахована зброя, бо за кожен постріл з табельного "макарова", навіть коли витрачаєш казенний патрон, стріляючи у повітря, треба потім відписувати купу паперів. Відомий випадок, коли один розумний та далекоглядний начальник змусив у своєму відділку за кожен вистріляний патрон приносити новий, точно такий самий, перевівши оперів таким чином на самоокупність. Малий тримав руки перед собою, аби не дражнити напасників, очі стрибали від одного до іншого, Людмилу він прикривав спиною, сам задкував. Жінка дерев`яними кроками наближалася до ліфта, тепер трійця вишикувалася перед Малим просто в рядок, заганяючи таким чином здобич. "Консьєрж" знову підморгнув, і лиш тепер до Вітьки дійшло - в нього просто нервовий тик, тут же в пам`яті спливло орієнтування на злочинця з такою характерною особовою прикметою, розшукується за кілька розбійницьких нападів, кликуха Смик, звати... Для чого зараз згадувати його золоте імечко, тут він лише Смик, ніхто більше.

Озирнувшись через плече, Малий побачив: Людмила вже наблизилася до прочинених дверей впритул. Смик знову підморгнув йому. Підморгнувши у відповідь, Вітька з усієї сили навалився спиною на жінку, допомагаючи собі сідницями, заштовхнув її до ліфту, опинившись таким чином біля бандита, котрий утримував дверцята ногами. Спритно схопивши його під руку своєю лівою, він рвучко потягнув його на себе, використовуючи його замість щита. Хлопець стояв у незручній позі, тому не стримався і подався вперед - щит знадобився, Смик натиснув на спуск, постріл тихенько хлопнув, куля вліпилася просто в центр живого щита. Луна від болісного зойку пішла коридором.

Тим часом двері ліфта зачинилися, кабіна рушила вгору.

Хлопнув ще один постріл. Малий штовхнув враз обм`якле тіло бандита, котре щойно стало йому в пригоді, на трьох інших бійців, кинувся ліворуч, у бік сходів, ховаючись за ліфтом, витягаючи одночасно зброю і попереджаючи про всяк випадок:

-Не стріляти, суки! Міліція! Міліція, вашу мать!

Трійця не поспішала ані лякатися, ані тікати, ані ховати зброю. Дружно і тихо заляскали постріли, кульовий дощик заляпотів по стіні, за якою причаївся сищик. Вітька пальнув у відповідь, на його "вальтері" глушника не було, постріл пішов луною. Йти самому проти трьох озброєних бойовиків виглядало безглуздим, суперменом капітан Малий зовсім не був, та й особливими успіхами в міліцейському тирі не міг похвалитися. Лишалося одне - відступати нагору, позиція у нього в будь-якому разі вигідніша. Який там поверх... Сьомий, здається...

Раптом згори почувся звук, що його видає кабіна ліфта, коли зупиняється. Та звуку дверей, які відчиняються, чути не було. Малий відволікся і прогавив стрімкий напад. Один з напасників раптом опинився зовсім поруч, Вітька наставив на нього ствола, знову бабахнуло, на постать встигла вийти з лінії вогню. А Малий не встиг: хлоп, хлоп, щось обпекло лівий бік у двох місцях, він обперся спочатку об бильця, потім ковзнув рукою по стіні, ноги підломилися, Вітька зсунувся на сходи. Все ж тки йому вдалося стрельнути ще раз, хтось скрикнув від болю, і сищик цілком міг влучити комусь у корпус, якби ствол "вальтера" не опустився на рівень ноги. Потім його обеззброїли влучним ударом ноги по кисті, між ним і стелею намалювалося обличчя Смика, він знову підморгнув Малому, далі у Вітьчині очі глянуло дуло пістолета, неприродно кругле від глушника.

Смик добив Вітьку Малого контрольним пострілом у голову.

Тим часом той, хто командував напасниками, тиснув на кнопку ліфта, кабіна явно зависла між поверхами. Нарешті вона знову плавно рушила. Вдаривши спересердя по дверцятам, старший команди кивнув на два трупи. Його зрозуміли без слів, швидко почали прибирати поле бою. Малого швидко обшукали. "Вальтер" перекочував до кишені Смика, старший роздивився посвідчення.

-Ти диви, правда мент.

Опинившись у рятівній кабіні за зачиненими дверима, Людмила швидко натиснула першу-ліпшу кнопку. Її мало хвилювало, хто на них напав, її охопив неймовірний жах, та коли кабіна рушила і вона зрозуміла - врятована, принаймні на якийсь час, страх відразу замінило бажання рішучих дій.

Знизу до неї донісся звук, ніби хтось вгатив кілком по залізу. Стріляють, сказала вона собі подумки, Вітька далі захищає її. Рятує і захищає. А вона тепер мусить врятувати його, Олега і Оксану. Це кодло, без варіантів, чекало всю чесну компанію, і напад у жодному разі не випадковий. Сергій Сергійович Жигун усвідомив себе лохом і відреагував. Чогось подібного вони з Рибалкою чекали, тому нині ввечері вдома їх уже бути не повинно було. Аби не ця дурна пригода з міліцією. Дякую, доцю...

Все це промайнуло в Людмилиній голові швидко, і вона ніколи не помічала, що ліфт рухається аж надто повільно. Червоний вогничок світився біля цифри "9",

а табло під стелею кабіни висвітлювало - вони вже проминули сьомий поверх. Людмила швидко тицьнула на "стоп", зупинивши ліфт між поверхами.

Думай, Людко, думай. Часу в тебе просто нема.

Зате є мобільний телефон! Отут, поруч, у сумочці.

Знизу знову грюкнуло.

Рука витягнула трубку, Людмила наморщила чоло. Так, стоп, Олег відпадає, його телефон вимкнувся, він сам казав біля міліції. Куди дзвонити, "нуль два"? Е, ні, Людмила вже сита по горло знайомством з міліцією за сьогодні. Поки вони приїдуть, та ще й доведеться входити у непотрібні пояснення. Адже сьогодні, як не крути, вона чинила фінансовий злочин, нехай навіть кинула бандюгу з бандюг. Виходить, мобільний не допоможе?

Думай, Людко, думай, тебе ж за вміння думати на роботі тримають...

Адвокат! І в нього телефон працює. І він в курсі деяких справ. Тому довго пояснювати нічого не треба. Не тепер, трохи згодом. Пам`ять чітко висвітила номер, палець вже тиснув на потрібні кнопочки. Адвокат, захисник, порятуй наші душі..

-РЯТУЙТЕ! - вона вигукнула просто в трубку, тільки но абонент відповів.

-Хто там? Боже, що за...

-Віталік, це я!

-Люда?

-ЛЮДА! На нас напали, роби щось, роби, милий, добрий, хороший!

-Ти де?

-У ліфті! Віталь, ми розділилися, Олег з Ксенею окремо йдуть, вони будуть біля будинку дуже скоро, придумай щось, дуже прошу! Ало! АЛО!

Зірвало. Часу на повторний набір не було, треба негайно ховатися за броньованими подвійними дверима. Мій дім - моя фортеця, вони сходами бігтимуть довго, та й Вітька молодець, тримає. Розблокувавши кабіну, Людмила доїхала до дев`ятого, потім натиснула на кнопку "7", а сама швидко вискочила геть. Сходами на два поверхи нижче спускалася обережно, ось почула, як ліфт зупинився, розсунулися та закрилися дверцята на її поверсі, потім викликали знизу. Швидше, швидше, вони ще там. Про Малого вона намагалася тепер не думати, переконувала себе з усієї сили - він молодець, він мужик, він вибереться сам. Він також може привести підмогу. Спустившись на передостанній проліт, обережно визирнула. Її двері звідси видно дуже добре, біля квартири нікого нема. Ліфт зупинився внизу, грюкнув, вона почула, як розсуваються дверцята.

Бігом! Мій дім - моя фортеця!

Телефон вона поклала повз сумочку, він упав на підлогу, витрачати час, аби підняти його, Людмила не стала. Так, швидше, ключі. Верхній замок, три оберти, клац, клац, клац. Нижній, два оберти - клац, клац.

Ліфт загув, кабіна почала підніматися, тепер чомусь надто скоро.

Другі двері. Один замок, три оберти. Борідка кліча не хотіла потрапляти в замок, Людмила надто сильно тицьнула ключа в шпаринку, не втримала, в`язка впала під ноги, дзенькнула. Ну чому все так, а-а-а-а! Підхопивши ключі, Людмила знову застромила потрібний у замок, цього разу вдало. Три оберти. Клац. Клац. Клац.

Ліфт уже гудів зовсім поруч, ось зупинився на сьомому поверсі. Просто в неї за спиною. Зараз розсунуться дверцята...

Людмила не зайшла - влетіла в квартиру, смикнула на себе зовнішні двері, звільнила пальцем собачку, що блокувала верхній замок, він автоматично клацнув. Ззовні з ліфта хтось вийшов, кроки кількох людей. Зупинилися білі її дверей. Дзвінок. Вимогливий, довгий, пальця з кнопки не забирали.

Людмила знову натиснула на собачку, блокуючи замок, хряснула під трель дзвінка внутрішніми дверима, впустила сумочку на підлогу, звільненою рукою намацала вимикач, а коли в передпокої спалахнула люстра-бра, уже більш впевнено застромила ключ у замок, повернула його. Не стрималася - показала зачиненим дверям непристойний жест, виставивши вперед великого пальця. Зовсім як підлітки в кіно.

Притиснувшись спиною до дверей, раптом сахнулася - а раптом Малий? Набравши повітря в пересохле горло, крикнула голосно крізь подвійні двері:

-Хто? Хто? Вітя?

Відповіді не було, дзвонити не припиняли. Телефон, вони ж запросто можуть чирконути ножем по дротах над дверима з того боку, вона залишиться відрізаною від зовнішнього світу і почне волати з балкону сьомого поверху, сподіваючись на швидку допомогу, все ж таки Віталій Добрянський не дурний, зрозумів - вона таки в біді.

Дзвонити припинили. Навряд чи пішли, мабуть добираються до дротів. Людмила ступила крок до зали, на ходу вмикаючи світло.

З крісла назустріч їй піднявся Сергій Сергійович Жигун. Поруч з ним став ще один незнайомець, приблизно його ровесник. Ззаду, з спальні, вийшло ще двоє.

-Немає надійних замків. Є ілюзія. Я завжди це казав: хто хоче, той зайде. Добрий вечір, Людмило Петрівно. Там у вас за дверима гості, вони дзвонять, будьте чемною господинею.

Їй це здається. Просто здуріла від страху. Ступивши назад, Людмила наткнулася спиною на одного з незваних гостей. І аж тоді зомліла, осівши на підлогу. Підхоплювати її ніхто не збирався.

-Вона не двинула коні?

-Навряд. Мене більше хвилює, Денисе, чому вона сама, - відповів Жигун Савицькому, дав команду своїм людям: - Покладіть її кудись. На диван, чи що. І відчиніть двері, наші там рвуться.

Вікна квартири Сошенків було видно з вулиці. Вони світилися. "Копійка", на який приїхав Малий, теж впізнавалася здалеку.

-О, бач, Вітька залишився, умовила, - Рибалка потер руки. - Нічого, зараз нарешті сядемо та дружбу зведемо. Наприкінці таких дурних днів у мене завжди настрій - зашибісь!

Оксана знизала плечима. Її загальний стан лишав бажати кращого, паскуднішим був лише спів Віктора Павліка, котрий рвався з динаміків радіо, що грало на весь салон машини. Рибалка розплатився, вийшов першим. Оксана не встигла.

Просто в бік "рено", яке підвезло їх додому, впилявся передком "вольво". Від несподіваної пригоди Рибалка вкляк на місці, Оксана вереснула, водій "рено" голосно вилаявся. "Вольво" здав назад, з машини вибрався новий знайомий Карася, один з рятівників, адвокат Віталій Добрянский, з яким вони розпрощалися менше години тому. Власник побитого "рено" нарешті отримав можливість вилізти, відразу кинувся на кривдника. Рибалка поспішив рознімати чоловіків - тут явно пахло крівцею.

-Ша! Ша, мужики! Братухо, я все бачив, він винен, будь-де підтверджу! Оцей, на "вольві", попав конкретно!

-Все нормально, все нормально! Я винен, мужик, винен я! - кричав і собі адвокат. - Компенсую, ремонт - запросто, бабки є, во! Диви, лопата!

Олег не повірив своїм очам - пухкий гаманець впав на асфальт, від удару посипалися суцільно зелені купюри. Реакція потерпілого водія "рено" виявилася прогнозованою - він нахилився і почав збирати купюри, точно вже свої, котрі покриють матеріальні збитки. Лише частково, а як же, лише частково, адвокат точно попав. Напевне, Люда на сабантуй запросила.

-Випив чи здурів?

-Стій тихо. На Людмилу напали, дзвонила з мобільного. Тепер трубка мовчить.

Цей день ще не закінчився. Треба хоч дізнатися, яке сьогодні хоч число, аби обвести навічно траурним олівцем. Дивуватися потім будемо, Карасику.

-Це ти так попереджаєш?

-Кажу - тихо стій. За нами можуть стежити.

-Ну ти герой...

-Потім розберемося. Я ментів не смикав, бо не знаю, що і як...

-Молодець. Виручай ще раз, - Олег здогадувався, хто може напасти на Людмилу, чітко уявляв собі, чого від неї хочуть, і хвалив, хвалив себе за таку милу прогулянку з Оксаною нічним Києвом.

-Тільки це й роблю.

Тим часом водій "рено" звівся на рівні ноги.

-Як будемо проблєми рєшать, браток? Свідєтєлі у мене єсть. Аж двоє.

-Скільки там нарахував?

-Сто сімдесят. Ти чо, мало, в натурє...

Эт-то школ-ла Соломона Фляр-ра

Школа бальных танцев, вам говорят.

Две шаги налево, две шаги направо,

Ша-аг вперед и две на-зад...

Радіо з машини репетувало і далі, звук ніхто навіть не думав скручувати, музичний супровід цієї сцени виглядав абсолютно тут недоречним.

-Поїхали до мене додому, розрахуємося. Яне хочу проблем, правда, тим більше - винен, блін. І смикнув же чорт рогатий!

До них підбігла Оксана, хотіла щось запитати, та серйозний вираз чоловічих облич розгледіла навіть у темряві.

-Ксеню, сідай в машину, поїдеш з адвокатом.

-Куди...

-Розмови! З мамою біда. Тихо, нічого не сталося. - Олег намацав її руку, коротко стиснув. - Дівчину можна довірити тобі?

-Елементарно. Ти...

-Спокуха. Не бздо в каністру, я сказав, - рішенні вже прийшло, народилося миттєво, як завжди трапляється в подібних ситуаціях. - Подзвониш, куди звелю, скажеш так...

-Олег!

-Брателло, ми єдєм чи нє!

Тет-тя Сон-ня не вертите зад-дом,

Это-то не пропеллер, а вы не самолет...

Давши Добрянському короткі інструкції, Рибалка чмокнув Оксану в губи, а коли вона оговталася від несподіваного вияву уваги, він уже крокував до під`їзда.

Всередині нікого не виявилося, не визирав із своєї буди знайомий Рибалці пильний відставник. Щось підштовхнуло Олега до "сторожки". Обережно підійшов, потягнув на себе двері, зазирнув у комірчину. На вахтерській канапці хтось лежав, накритий старим покривалом. З-під столика стирчали чоловічі ноги. Нахилившись, Рибалка побачив труп незнайомого хлопця з вогнестрілом на спині, трохи далі, в глибині - непорушного консьєржа-відставника, його запхали під стіл і примостили боком. Від чого загинув він, розбиратимуться пізніше. Чи люди тут не ходять, раз поки що ніхто трупів не побачив... Розпрямившись і смикнувши за покривало, Олег не стримав болісного стогону: на канапці горілиць випростався Вітька Малий, тепер вже точно вічний капітан, мертві очі залила кров - куля пробила лоба майже точно по центру, стріляли з дуже близької відстані. Рибалка знову накрив обличчя друга.

В нього самого зброї не було.

Викликавши ліфт, відзначивши свіжі сліди від куль на стінах та плями крові на сходах, задовольнивши себе думкою, що хоча б зненацька Вітьку не заскочили і він показав їм таки козу, Рибалка зайшов у кабіну, натиснув потрібну кнопку, вийшов уже зовсім спокійний, первинна лють скороминуча, голова охолола, тепер він просто відчував себе злим та небезпечним, пустельною гюрзою. Палець упевнено надавив на кнопку дзвінка.

-Сам прийшов! Познайомся, Сергію Сергійовичу - начальник охорону базару "Універсум", мій підлеглий і моя права рука... Сука лягава, Карась недороблений, бандюга. У-ух, прибити тебе мало!

Крім Жигуна і Савицького в квартирі було ще п`ятеро бійців, швидше за все - з Жигунових легіонів. Людмила сиділа в кріслі, дублянка валялася на підлозі, комірець її блузки теліпався розірваний, та загалом тілесних пошкоджень Олег не помітив. Навіть не стреножили і традиційні наручники не одягнули. Ще чого, баби боятися, коли довкола семеро мужиків, кожен - справжній повноцінний скажений пес, лиш команду відповідну дати. Правда, по скаженості змагатися з партнерами по бізнесу ніхто не міг. Їхня лють не піддавалася жодним описам.

-Розкажи нам, Карась, як ти дійшов до життя такого - сам себе обкрадаєш.

-Не розумію я, Денисе Вікторовичу. Твоя моя нє понімай...

-Нічого, зараз буде понімай. Своє тобі друзі-менти вже виписали, бачу по харі - добренно нагодували. Тому будеш стояти і дивитися на збочені садистські та сексуальні фантазії оцих добродушних інтелектуалів. Вони вже давненько виявляють до Людмили Петрівни інтерес, та ми команду не давали, На тебе чекали.

-Прямо так уже - "ми". Для чого вам це, Савицький? Алка погано дає, не задовольняє ваших особистих збочених фантазій?

Обличчя Савицького пішло червоними плямами, борлак на шиї заходив від люті туди-сюди, в такому стані свого шефа Рибалка бачив лише на самого початку їхнього знайомства та плідної праці, коли вони накривали "Універсум" ментівським "дахом".

-Ти диви, який Карась, ще й таке знає! - реготнув Жигун. Аби Савицькийбув наділений надзвичайними властивостями пірокінезу, він своїм поглядом зпепелив би партнера на жменьку сірого сміття. Таким же поглядом він міряв Рибалку.

-Робота в мене така - все знати. Я, Вікторовичу, коли Алку біля тебе побачив - спочатку порадів, потім пошкодував. Я ж її вигнав, ти підібрав. Але її всі виганяють, скоро нікому підбирати буде. Ото заснується в Києві клуб. Клуб молочних братів. Там усі зберуться, кому Алка-давалка потриматися за цицьку давала.

-Ти не доживеш, - буркнув Савицький.

-Хто його зна... Можете мене далі хвалити, пане Жигун. Скажімо, за мій візит до вашого затишного "Затишку". Вам сподобалося?

-Поговори, поговори, - заохотив Жигун. - Ти правильну тактику обрав, абсолютно правильно. Тобі, мудило, кердик за будь-яких розкладів, так що перед смертю жвиндіти навіть міжнародна конвенція дозволяє. Тут не вистачає когось?

-Дівчиська.

-О, правильно. Де воно, цинічно тобою згвалтоване? Зализує рани на попсованому місці? Ми не встигли, тебе саме вчасно з ментовки витягнули чи викупили, не суть важливо. Добре засідка тут стояла. І замки хвалені міняти треба, або поставити на кожні двері з десяток. Лише так ніхто не зайде, просто обламається людина купу замків відчиняти. Так де наша потерпіла? - Жигун поклав руки на плечі Людмили, трохи натиснув.

-Вам же не вона потрібна.

-В принципі, Карасю, ти логічно мислиш. Не вона. І навіть не баба оці твоя, - Жигун провів принишклу жінку долонею по маківці. - Бабки. Грошові одиниці. Сума, еквівалентна шестистам тисячам американських доларів, звичайно готівкою.

-Це до питання про свою кишеню, - вставив Савицький. - Я справу розширював, ти міг би біля мене піднятися, а так - як той піп собаку, знаєш, ту, що м`яса шматок зжерла? В землю закопаємо, напису навіть не напишемо.

-Про що ви говорите, дядьки? Немає ніяких...

-А-А-А-А-АЙ!

Рибалка не помітив, що саме Жигун зробив Людмилі, та лице її перекосилося від болю, очі налилися слізьми, дивилися на Олега благаюче. Карась кинувся до неї, міцний удар ззаду звалив його з ніг, кілька разів лежачого навіть копнули, перш ніж Жигун окриком наказав припинити. Рибалка, полежавши хвилину та збираючись з духом, підвівся. Хтось влучив у свіжий синець на боку, дуже боліло. Болю Олег не приховував, навпаки - нехай дивляться і отримують задоволення.

-Не рипайся і слухай сюди, - Жигун відступив від крісла, заклав руки за спину, став схожий на старого шкільного вчителя історії. - Тут баба твоя ненаглядна нам мізки вкручувала, ось не уявляю лиш, для чого. Тебе дочекалися, не розколешся - пацани займуться тьолкою в тебе на очах. Ти нічого зробити не зможеш, це гірка правда життя. Дівчисько теж знайдемо і, будь спок, догвалтуємо - мама, не горюй! І заяви на нас вона не напише. Цього можна уникнути: ви сьогодні на пару забрали в нас наші гроші. Вони на рахунку чи вже перетворені на налік?

Очі Олега зустрілися з очима Людмили.

-Перетворені. Людина сидить у певному місці і чекає, аби нам передати. З місця зійти боїться, це ж сума яка - мама, не горюй! Не чіпайте жінку й дівчину, все зроблено.

Людмила зітхнула, опустила голову.

-Ну, це нам вирішувати...

-Помовч! - знову озвався Савицький. - Гроші повернеш - маму з донькою не зачепимо. Стосовно тебе - пробач, рішення прийнято. Хоча для чого вибачатися? Сам винен. Хіба проситися почнеш... Та все одно, зради не пробачають.

-Олег!

-Сядь! - гаркнув на жінку Жигун. - Сиди крячкою і слухай. Ти знаєш, де гроші?

-Я знаю! - пербив Олег.

-Заткни пельку! Я з дамою говорю. Знаєш?

-Не знає, бо місце сховку я сам визначав. І лише в ментурі Люду побачив, а так не до подібних тем, ну самі ж розумієте!

-Це далеко звідси?

-Не дуже. Осокорки, приватний сектор.

-Прекрасно. Покажеш дорогу, баба поїде з нами. Потім, коли все гаразд буде, відпустимо.

-Обох! - на Людмилу було шкода дивитися.

-Закрили тему, Людмило Петрівно. З Карасем попрощаєтеся на місці... А може... Денисе, ти як? Може хай нам відпрацює свою провину, дамо шанс спокутувати, накладемо штраф? Чого, працівник справний, жінка з донькою в заручниках, гарантія. На рівному місці через чиюсь дурість аж троє рабів. Головне - скаржитися не побіжать, нема кому, перші сядуть. Знайдеться за що.

-Спочатку я порахую гроші, - Савицький одягнув куртку. - Вже початок дванадцятої, часу нема, набридло все це.

Спочатку з квартири вивели Рибалку, потім - Людмилу. Здавалося, цілий будинок ніби вимер. Нікого не хвилювало, що відбувається довкола. Нікого не зустріли ані в ліфті, ані на сходовому майданчику, ані біля під`їзду. Проходячи повз комірчину вахтера, Рибалка не стримався, знову подивився на неї. Його порух головою не лишився поза увагою: двоє бійців швидко витягли з "вахтерки" труп забитого товариша і, не особливо ховаючись, запхали його в багажник однієї з машин, що вишикувалися в рядок неподалік від будинку біля бровки. Олега посадили в "сітроен", біля водія, Жигун примостився позаду з одним бійцем, він періодично підморгував Олегові. Інші з Людмилою вкупі набилися в "черокі".

Вузенька вуличка ніколи не знала асфальту, практично освітлювалася лише снопами світла з фар обох машин. Довкола стояла тиша, не світилося жодне з вікон.

-Куди ти нас завів, Сусанін? Тут люди давно не живуть, - Жигун не квапився виходити з машини в темряву.

-По-перше, живуть, але не в лютому. Не всюди опалення є. По-друге, ідеальне місце для переховування грошей. Ніхто їх тут шукати просто не наважиться, - пояснив Рибалка.

-Сам придумав?

-Люда у нас по фінансах, я все інше. Може, придурасто, зате по-моєму.

-Тут тебе прихайдокати, Карась - ніхто ж не найде до весни, - Жигун говорив не впевнено, швидше мислив уголос. - Гаразд, куди тепер?

-Всі кагалом підемо?

-Всі кагалом. І бабенцію прихопимо, я не довіряю тобі.

-Може, боїшся?

-Чиє б мукало... Слухай, ну для чого ти в усе це заліз? Розумієш, порядок такий. Не повинні ви жити, ну не маєте на це після всього права. Хочеш секрет скажу?

-Між нами ще лишилися секрети?

-А то! Тебе десь тут прикопаємо, бабу заберемо, дочекаємося, поки доця її вилізе з нори, трошки потягнемо - і нещасний випадок. І винен в цьому ти. Аби не вліз, усе б порядком у нас було.

-Раз мене гоношить зібралися по-любе, я ж могу гроші і не віддавати....

-Не можеш. Чи забув - пацани тільки облизуються, для них з такими зрілими бабиськами працювати миле діло. Улюблене, я сказав би. У мене взагалі багато підібралося подібних фахівців. Дипломи ось введу для них, свої власні. Пожалієш Людку свою, будеш справжнім мужиком, аби поважали?

Відповіді не було: Рибалка вийшов з машини, хряснувши дверцятами, за ним вийшли інші. Морозець опівночі кусався сильно, від його зубів люди вже встигли відвикнути, почулося хекання і тупцяння на місці.

-Он той будинок. Тільки тепер так: в кого мобілка є, наберіть номер, я продиктую. А то наша людина в незнайомих шмаляти почне, така в нас домовленість. А ви, козли, жінкою прикриватися будете.

Савицький простягнув Олегові свою трубку.

-Конспіратор ти. За почерком впізнаю твої заморочки.

-Підсвіти краще.

Темряву кволо порушив вогник запальнички. Піднісши трубку просто до очей, Рибалка набрав номер, почув гудки, потім озвалися:

-Алло.

-Не змерзли там?

-Нарешті. Ну?

-Приїхали, вже всі тут.

Відбій. З короткої розмови ніхто нічого не зрозумів, та й не призначалася вона для загального розуміння. Спокійно, поки не почалися дурацькі запитання, Рибалка повернув мобілку директорові "Універсуму". Розправивши плечі, голосно гукнув:

-Людо, йди сюди! Е, братва, пустіть до мене жінку, останні хвилини живу за вашими годинниками!

Людмила стояла неподалік, її ніхто не стримував, світла дублянка семафорила в темряві, Олег пішов їй назустріч, їхні руки зустрілися.

А потім Олег Рибалка торкнувся губами її холодного вуха, прошепотів: "Падай" - і, обхопивши жінку руками, завалив її на землю, накриваючи своїм тілом.

Ніби по команді темряву з усіх сторін несподівано розітнули промені не менш як десятка кишенькових ліхтарів, вони перехрещувалися, мов джедаївські мечі, вихоплювали силуети, почулися недружні, але голосні команди:

-Стояти! Кидати зброю! Кидати, придурки, стволи на землю!

Прибулі отетеріли, потім гримнув перший постріл, другий, палили по промінчикам, темрява теж огризнулася пістолетними та револьверними пострілами, коротко наїжачився автомат.

-Ви оточені, нас більше! Ну! Переклацаємо, мов курчат!

Кільце промінчиків звужувалося, ось з темряви виринули перші людські обриси. Одинокий постріл, два постріли у відповідь, зойк, звук падаючого на землю тіла.

-Вам мало? Стволи на землю, руки на машини!

-Якого хріна! - це спромігся вигукнути Савицький.

-Золотого та твердого! - почулося у відповідь. - Ви даремно сюди приїхали, шеф, нам би працювати й працювати!

І ще один голос, дзвінкий і дуже знайомий Рибалці й Людмилі:

-Обережно! Там десь моя мама з Олегом!

-Граємо у війну? - перепитав для певності невидимий в холодній темряві чоловік. - Ну, пацани, ваше рішення?

На промерзлу землю зі стуком посипалася зброя. Олег обережно підняв голову - тепер уже можна, адвокат виконав його прохання, передзвонив, кому треба, коротко обмалював ситуацію, пояснив, де робити засідку і куди Карась поведе все кодло.

-Холодно, - поскаржилася знизу Людмила.

-Нічого, ще момент - і досить валятися, - вже голосно, набравши в легені морозяного повітря: - Ну як там, Паша?

-Ніштяк, Карась! З ментами домовлено, оце чорне дерево в нас приймуть, там на кожного мусить сотня подвигів бути записана.

-Ну і...

Це мусило статися. Так завжди трапляється, коли на ейфорії перемоги забуваєш про обережність. Темна постать метнулася до Олега, темряву різонув спалах та грім пострілу, вогнем обпекло груди.

Олег Рибалка вкотре за цей довгий день заточився і впав на спину. Просто біля Людмили.

Жіночий крик підхопив дівочий. Озброєна постать вже занурювалася далі в темряву, інші полонені теж почали ворушитися, та спробу бунту хутко присікли. Хтось кинувся навздогін, знову взяв слово автомат - і почулося протяжне "а-а-а-а-а-а-а-а-а!" смертельно пораненого вправним мисливцем живого створіння.

Над Олегом уже схилилися, відштовхуючи одна одну, Людмила з Оксаною, стаючи колінками на холодний грунт. Охоронці "Універсуму", саме той кістяк, підібраний свого часу Рибалкою, крутили полоненим руки і відводили вбік. Віталій Добрянський, котрий теж зажадав бути присутнім на фінальному шоу, тепер розгублено дивився на нерухоме тіло ще чотири години тому незнайомої йому людини.

-Хто?

-Жигун... с-сука, - почулося десь збоку, обличчя того, хто говорив, як і всіх інших бійців, закривала чорна маска. - Це ж треба...

До хворого пускали лише рідних. Важкий стан утримувався тиждень, куля точно дура - спеціально ніхто не цілив, але пробило легені, правда, пройшла навиліт та ще й організм здоровий, загартований. Прийшовши до тями, Рибалка спочатку мало кого впізнавав, та дуже скоро міг приймати відвідувачів. Як обумовлено - лише близьких людей.

-Як ти сьогодні, коханий?

Це Людмила. Вона ставить йому у вазон на тумбочці свіжі квіти, поправляє йому простирадла, лишає мандарини, банани та гранатовий сік, розповідає останні новини: оголошено конкурс на заміщення вакантної посади директора "Універсуму", базар поки не працює, така собі Алла Різник написала про це велику статтю, де розвінчала методи роботи бізнесменів, подібних до Дениса Савицького. Офіційно не наголошується, але Людмилі точно відомо: вже прийнята версія про конфлікт колишнього працівника міліції Рибалки Олега, котрий очолював охорону "Універсуму" і врешті йому набридло покривати темні справи свого шефа. Отже, Олега поки не чіпатимуть, але допитають. Медальку може дадуть, чи орден. А швидше за все - не дадуть. Звичайно, повісять на Савицького усіх собак, навіть гріхи Жигуна. Той не вижив, помер в лікарні. Стишивши голос, Людмила додає: "Хтось йому допоміг померти, такі чутки курсують".

-Як ти сьогодні, коханий?

Це Оксана. Вона викидає принесені мамою квіти, ховає її вазон, позбавлений всякого смаку та гармонії ліній, ставить поруч свій, бурчить: "Знову вона ховає, у, гримза". Вона принесла такі самі квіти, але зовсім інший набір фруктів: ананас і грейпфрути, додає ще одну пляшечку гранатового соку: "Це натуральний, мамка принесла напій, не знається вона на соках". Так само поправляє простирало, серйозно допитує молоденьку сестричку про стан здоров`я коханого мужчини, старанно записує, які потрібні ще ліки. За домовленістю з дівчиною сестра говорить мамі - ліки всі є, не треба зайвого клопоту. Дівчина підробляє у фаст-фуді, тому свіжа копійка водиться. Ліками Рибалку забезпечує вона. Монопольно.

Вдома Людмила сама пере його білизну і простирадла, але Оксана намагається вибрати час і занести постіль у пральню раніше, ніж мама вкине все в черево пральної машини. Дівчині це вдається - останнім часом у матері багато роботи. Її статус зріс: історія про те, як працівниця банку не лише не піддалася шантажу, а змусила шантажиста переказати гроші на рахунок дитячого будинку, переходила з вус у вуста. На порушення правил фінансових операцій, враховуючи особливі обставини справи, відповідні інстанції вирішили заплющити очі. Людмилі навіть виписали невеличку премію.

Поки мамі ніколи, донька кілька годин на день читає Рибалці детективи у м`яких обкладинках. Зате Людмила щодня приносить йому газети і годину переповідає зміст найцікавіших статей. Вона цілковито переконана - Олег мусить бути в курсі всіх подій.

А ще Людмила носить йому серветки власного виробництва, пригадалися навички молодості. Тепер Оксана ночами вчиться вишиванню до сніжинок в очах, поки нічого втішного не виходить. Зате вона голить і зачісує Олега, чого мама з усією своєю завантаженістю ніколи не встигає.

-Як ти сьогодні, коханий?

-Як ти сьогодні, коханий?

Лікарі обіцяють поставити його на ноги до кінця лютого. Ну нехай, лютий короткий місяць, валятися набридло. Поки що Олег Рибалка надто кволий, аби відповідати на подібні питання. Особливо це стосується слова "коханий". Дивно, він відчував, що трохи побоюється обох своїх добровільних сестер милосердя. Хоча, здається. поки причин нема.

2002 р.

Київ

січень-липень