Мама Маріца — дружина Христофора Колумба

1

Містечко Мишин, куди після служби в армії Христофор привіз вісімнадцятилітню Маріцу, нічим особливим від інших, так само привітних — але не дуже маєтних — українських містечок, не відрізнялося.

Перерізане навпіл мілководою й негаласливою річкою, містечко скидалося на екзотичного пташка із широко розкинутими крилами над блискучою гладдю води. Населене кількома тисячами автохтонів та прийшлих, воно коли стиха втішалося, коли гучно хвилювалося в такт із малими й великими втіхами та хвилюваннями своїх мешканців, при цьому не відзначаючись особливою винахідливістю.

Чоловіки без надмірного трепету, але на повні горлянки щосезону підтримували ексклюзивні ноги свого незмінного футбольного кумира Блохіна, смачно спорожнюючи бочки несмачного, бо розведеного водою, пива місцевого розливу; чи мовчки й не надто осудливо, хіба що з прихованою долею заздрості похитували головами на чергову новину про чергове стрибання в гречку котрогось зі своїх земляків.

Жінки ж на кухнях та по магазинних чергах плодили й поширювали місцеві плітки-новини зі швидкістю, що наближалася до швидкості світла, опісля полегшено зітхаючи від усвідомлення, що на цей раз — свят-свят-свят! — новини не стосувалися їхніх родин.

А загалом життя в містечку Мишин текло собі без особливих потрясінь, розкоші чи неспокою.

Хтось умирав, хтось народжувався.

Одні одружувалися, інші розлучалися.

Комусь випадала щаслива лотерея, як-то холодильник чи навіть автомобіль, комусь — маячіла буцегарня за дрібне хуліганство чи спекуляцію.

І цей незмінний, чітко регламентований колообіг життя не міг нікого ні засмутити надовго, ні, тим більше, нікого надовго не зворушити. Навіть у радощах.

Хіба що Маріцу.

Кілька перших років життя в Мишині молоденька Христофорова дружина реагувала на містечкові — добрі й погані — новини так само, як реагували на будь-які новини в її рідному містечку: бурхливо.

Бурхливість реакції Маріциних земляків із містечка Фрунзе Верде[1], очевидно, була пов'язана з його місцезнаходженням. Маріцина маленька вітчизна, а по-тутешньому батьківщина, називалася єдиновживаним на той час словосполученням — сонячна Молдавія.

Маріца не дуже розуміла, чому про її край, що так само, як і будь-які інші краї, знав і дощ, і багнюку, й засуху, й лихих людей, з повсюдних на той час радіоточок говорили якось надто улесливо, мало не підлабузницьки. І так, ніби на землях її батьківщини розкошувала сама лише радість, музика й сонце.

А більш нічого.

О, так. Темперамент її земляків, особливо в танцях, окрім «ахів» і «охів», подеколи витискав навіть сльози нестримного захоплення. Гаряча кров землі, розлита в жилах знаменитих артистів, прискорювала кров у жилах тим, хто насолоджувався філігранною роботою тіла її земляків у шаленому темпі «молдовеняски» чи «жоку».

Але Маріцу іноді сердило, коли тут, у Мишині, із чиїхось уст ні-ні, та й проривалася думка, що, мовляв, життя на її батьківських землях минає лише в танцях, співах і за келихом вина.

Тоді Маріца згадувала багаторічну виснажливу працю своїх батьків і родичів на безкраїх радгоспних виноградниках і помідорних плантаціях — і рясні сльози чи то жалю, чи сердечного зворушення підступали їй до очей від отого незмінного й застиглого, мов цементний розчин, словосполучення про сонячну Молдавію в безперервному танці.

Чи то їй так було жаль своїх родичів із хворими від роботи хребтами, чи брав жаль за теперішню нестачу надмірного сонця над головою… Але згадка-словосполучення про барвисту її батьківщину щоразу викликала тривале хвилювання.

Навіть по кількох роках життя в Мишині між розважливими, але, як нерідко видавалося Маріці, із притихлою кров'ю, людьми, зачувши з радіо чи телевізора радісний голос скрипки чи розпачливу тугу флуєра[2] або наю[3], вона була би пускалася до танцю чи співу, а може, й до плачу, коли б не думка, що спонтанний порух жіночого єства можуть не зрозуміти люди, котрі навчилися розуміти її здебільше смішну, пересипану молдавськими словами, мову, але мову її тіла, а може, поклик крові можуть витрактувати якось неправильно.

Хай би тлумачили, проте не осудливо. Колективний місцевий осуд міг не тільки спантеличити, але навіть уплинути на подальший хід будь-чийого життя.

Через те в Мишині наймудрішим вважалося остерігатися людського осуду.

Щоправда, щілина для маневру залишалася завжди і будь-кому.

Місцевому люду зрідка можна було не остерігатися навіть порушення писаного закону.

А ось публічного людського осуду слід було остерігатися завжди. Бо кожен мешканець Мишина за особливу провину перед громадою, звичаєм чи неписаним законом, мав шанс бути покараним суворіше, ніж прокурором: засудженого колективним осудом місцеві люди ігнорували в один і давно перевірений спосіб — повним мовчанням та бойкотом: переходом на протилежний бік вулиці.

І перш, ніж щось робити важливе, кожен мешканець містечка, який дбав про своє ім'я чи ім'я своєї родини, повинен був замислитися над основоположним правилом цієї території — чи його дія або вчинок не викличуть загального осуду, який може обернутися для «штрафника» серцевим нападом, ба, навіть смертю?

Щоправда, Маріца не надто глибоко вникала в цю філософію місцевого життя, як не мала особливого невдоволення від думки, що її можуть не зрозуміти люди, яких вона щиро любила вже тільки через те, що вони жили там, де Маріца була щаслива.

Дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим.

І щастя називалося — Христофор.

Воно було всеохопним.

Повсюдним.

І безконечним.

Це щастя не могло мати віку, смутку чи сумніву.

Воно могло лише розростатися й наповнюватися новими відтінками, барвами та узорами. Триваюче щастя було щемке, як спогад про далеку тепер Маріцину батьківщину сонця, червоних помідорів, винограду і сльозогінного флуєра.

Зачувши з телевізора чи радіо мелодію своєї вітчизни, повну сонячної радості чи безмежної чорної туги, Маріца відкривала навстіж двері з кімнати і в комору, ставала обіч діжок із мукою, цукром чи салом, бралася обіруч за крижі, і, наспівуючи почуту мелодію, із заплющеними очима колисалася в такт музики стільки, скільки витримувало її терпіння.

Проте терпіння вистачало не так уже й набагато, оскільки від природи Маріца була нетерплячою й подеколи гострою, як мелодія рідного «жоку». Стрімкий молдавський «жок» іноді нагадував їй не менш темпераментний «гопак» Христофорової батьківщини. Проте в «гопакові» було більше рухливості, дії, тимчасом як «жок» стинав душу несамовитою, майже досмертною пристрастю, здатною розірвати кров у жилах чи серце в грудях.

…МАРІЦА НЯМЦУ, яку Христофор Рибачук забрав у Мишин мало не зі шкільної парти, тепер охоче вчилася в місцевому педучилищі на заочному відділенні і працювала вихователькою в дитячому садку. А Христофор, що його з самого малечку в містечку називали Колумбом за екзотичне для цих країв ім'я, шоферував у місцевому радгоспі. Чоловік частенько пропадав у від'їздах, і Маріца, як їй здавалося, щоразу більш-менш спокійно чекала його повернення додому.

Проте одного разу терпіння зрадило.

Христофора не було вдома весь тиждень. Перші дні Маріца ліниво нудилася, далі — нестерпно тужила. А коли на сьомий день твердо пересвідчилася, що нарешті понесла, була би на радощах сама йшла назустріч чоловікові.

Занадто часто сіпала віконну фіранку, видивляючись світла фар Христофорової вантажівки.

А на сьомий день половину ночі простояла в темній проймі вхідних дверей, не спускаючи очей із дороги: слухала своє тіло.

Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із-під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім'я — аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрблене удвоє тільце.

І тоді жінка несамовито хрестилася: від страху, що збожеволіє на радощах і не встигне розказати своєму коханому Колумбові, що в них нарешті буде дитина.

Такий собі кучерявий і балакучий, як Маріца, молдаванчик.

Чи чорненька, з карими очками і двома ямками — татова копія, — україночка.