Мама Маріца — дружина Христофора Колумба

8

…ОДАРКА НЕ ВМЕРЛА, й нічого іншого з нею також не трапилося.

Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів, а потім убився сам, не залишивши навіть записки для слідства.

Особливого слідства, власне, й не було. Подвійну смерть списали на неадекватність і психічний розлад колишнього воїна-героя — та й по всьому.

Охочих оскаржувати висновки слідства чи доходити правди не виявилося. Та й не було потреби: ситуація така очевидна й зрозуміла, що взагалі можна було обійтися без слідства, коли б не справедливі закони тодішнього часу.

Одарку з афганцем поховали в одній могилі.

…А для чорної з горя Маріци настала тепер уже справді непробудна ніч.

Уперше за всі роки вона злягла так, що сусідам довелося її доглядати, як тяжкохвору людину.

Маріца тяжкохворою не була: її нічого не боліло й видимої хвороби не мала вона так само. Жінка просто лежала, не склеплюючи очей ні вдень, ні вночі, й незмигно дивилася в стелю.

Вона не роздягалася.

Не їла й не пила.

І ні на чию присутність не реагувала доти, доки старий лікар, що все частіше опікувався Христофором, силоміць не влив у неї воду з вітамінами. Наостанок пригрозив викликати комісію й міліцію.

Ані на слова про медиків, ані про міліцію Маріца не відреагувала. Хіба що втомлено прикрила повіки.

Чи вона спала, чи просто відгороджувалася від людських голосів, лікар про те не знав. Ото брав велику ложку і, тяжко зітхаючи, знову силоміць, але вже мовчки годував її ріденькою кашкою й вітамінами з корвалолом.

Неприродно притихлий на той час Христофор переляканими очима кілька днів дивився із своєї кімнати на майже нерухому маму — а на третій день, надсадно сопучи, перекочував через коридор в її кімнату і мовчки всівся на підлогу біля Маріциного дивану.

Та його мовчання тривало недовго. Спершу він просто схиляв обстрижену голову до материного плеча, далі бився головою в постіль, а невдовзі квартиру заповнило ледь чутне скімлення пораненого цуцика.

А може, то був і не цуцик…

може, то було лише скигління замерзлого чи прищемленого пасткою мишеняти…

чи просто надсадний вітер збивав якогось подорожнього з ніг — і він просився в тепло відігрітися.

Христофор клав велику свою долоню на мамину руку, неприродно витягнуту вздовж тіла, — і круглі, як алича, сльози стікали з обох очей його обличчям, спотвореним плачем і авітамінозною жовтизною.

Від того нелюдського скигління уже, певно, заговорила була би навіть скеля.

Але Маріцине тіло, давно перетворене в камінь, не мало тепер у собі ні живої душі, ні чулого серця.

Хоча ні…

змаліла душа її билася між ґратами грудей, серце її говорило невиразною, якоюсь нетутешньою мовою, яку зазвичай називають аритмією…

проте вся вона була якась наче й справді мертва.

Ураз ожилий у руїнах єства жах смерті скував її так, що навіть розпачливий, нелюдський рев Христофора, який тепер моторошно потрясав хатні стіни, не зворушив її нітрохи…

бо чого б то вона не реагувала на нього, коли би була живою?..

Вона нібито слухала синове виття — але виття якогось іншого голосу, що ледь чутно проривалося з-під її волосся або й самого мозку, відбирало сили подати бодай маленький знак, що вона чує голос своєї нещасної дитини.

— Вставай, Маріцо… — казав старий лікар, пересуваючи на столі пляшечки з ліками і не дивлячись їй в очі. — Його, крім тебе, ніхто не порятує. Це твій хрест. І ти його не перекладеш ні на кого іншого, — колов Христофора вище ліктя.

А той уже не ревів і не скімлив — лиш беззвучно котив круглі сльози на Маріцині руки, голосно підшморгуючи носом, так і не встаючи з підлоги.