Манускрипт з вулиці Руської

Розділ дванадцятий СІДЛО І САГАЙДАК

Абрекова опустила Юрійову руку й прошепотіла:

— О, скажіть, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?.. Вона вже не дивилася на Рогатинця; лінії правої долоні братського сеньйора свідчили про його власну нефортунність, він був такий же нещасний, як і вона, зрівнявся з нею в горі, тому не мала більше до нього жалю, але й надію втратила, що Юрій зможе колись віднайти Гізю. Рогатинець все ще стояв. Він ніколи не вірив у провидність хіромантії, та нині спокусила його забобонна надія — є ж бо десь Гізя, сам бачив її чотири роки тому на страті Дратви, невже привиділося? А потім увижалася йому всюди — певне, живе і думає про нього; Юрій стояв, ніби чогось іще сподівався; осклілі від безнадії очі Абрекової не говорили більш нічого, і він подивувався собі самому, що піддався марній спокусі. Погляд Абрекової був звернений до себе самої, в ньому тьмяніла приреченість; у душі Рогатинця ворухнувся докір за кривду старої і стих: власна кривда була нелегшою. В цю мить він утратив решту сподівань, що знайде Гізю, і з жалем відчув, як на місце терпкої туги вселяється в ньому чуже, не знане досі почуття спокою. Юрій зрозумів: прийшла до нього старість.

І спокій у всьому? Може, й так... Він зробив, що вмів, а більше — не може. Віддав усе своє життя на олтар просвіти і не шкодує ні за чим. А вище піднятися не зумів. Благо, що хоч усвідомив неминучість кривавої битви за волю й віру, що чекає її, що впевнився: знайдуться серед молодих мужі, які довершать справу братчиків із шаблями в руках. Мусить це статися. Іван Борецький виховав Романа Патерностера, Роман виховує Марка.

Борецький, зневірений у нерівній боротьбі з львівськими єзуїтами, подався до Києва — і добре, там серце нашого краю. Він створить у Києві академію, якої не міг створити у Львові, там краще середовище, там легше боротися з потіями. Роман же поклявся, що ніколи не поїде зі Львова, навіть якщо залишиться віч-на-віч з полчищем єзуїтів.

А Марко і Зіновій виростуть. І підуть. Юрій відчув, як із сивим спокоєм проникає в душу тужава, міцна й солодка надія на тих — наймолодших. Слава богу, люблять його... Он стоїть на другому боці вулиці Марко, тупцює й чекає, поки пан провізор зрушить з місця, щоб ніби ненароком наздогнати його, щось запитати, щось почути...

Ходи, сину. Я запам'ятав твої допитливі очі й полюбив тебе ще тоді, як незнайома жінка із закритим шаллю обличчям після проповіді Вишенського підвела тебе до мене для благословіння. Потім ти прийшов записатися до школи сам, і я спитав, чому без вітця-матері. Хвора мати, а про вітця ти промовчав, і я зрозумів, що байстрюк єси, і захотів тобі замінити батька, бо хто зна, може, десь і мій... Ти добрий хлопець, беручкий до науки і чесний. Ти привів до мене, вирвавши з єзуїтського содому, новіція Зіновія, який має дикого рожевого коня у Вороняцьких горах. А міг пропасти хлопець... Ви ростете на нашій праці, на доброму грунті. І забуяєте, і підете далі, і звершите те, чого не могли зробити ми. Ловіть вашого вільного коня, поки його не заарканили й не привели до корита, з якого їсть покірне бидло, і осідлайте його. Я дам вам сідло і сагайдак. Я зробив його для вас. Я все життя робив для вас сідло і сагайдак...

— Чому ви з Зіновієм так довго не були в мене, Марку? Приходьте завтра, вже настають вакації.

Бричка Михайла Хмеля повільно рушила, Хмель раз у раз оглядався й поштиво кланявся патерові Лятерні, який із складеними на поясі руками стояв на розі єзуїтського дому. Зіновій уперто дивився поперед себе, він відчував, як свердлять злі очі ректора його потилицю, примушують оглянутися і поклонитися. Бричка сховалася за стіною недобудованого єзуїтського костьолу, батько глянув на впертий гострий профіль сина; чого вовкуєш, хотів спитати, та промовчав, самому полегшало, що єзуїтська колегія позаду, а син біля нього; жона Мотрона плаче кожного дня, як Рахіль, що вовки латинські украли в неї улюблене чадо, а куди ж йому, слузі Жолкевського й Даниловича, було віддати на науку Зіновія — чей не у братську школу, так і служби позбудешся.

Зіновієві соромно за батька: за його підхлібну посмішку, за його нарікання на одеських селян, які втекли від Даниловича до козаків: сам же козак, а покойовий, сам православний, а підлещується до єзуїтів — для чого це робить? Для нього, Зіновія? Але ж він не хоче, йому шістнадцять літ, він сильний, може шаблю носити, а не ходити в підперезаній шнурком чорній сутані новіція й бути невільником — тілом і духом. Там мамина пісня «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а тут п'ять разів на день молитва, мов у невірних турків, тут доноси й нашіптування, тут насмішка над маминою піснею і ненависть до козацької вольниці... Чому батько віддав його в цей чорний Рим?

«А ти, сину, не гадкуй зле про вітця свого, — чує Зіновій тиху мову матері Мотрони, — така вже його доля, що мусить служити, та під шляхетським кунтушем ще б'ється в нього козацьке серце. Ти вчися, щоб науки знав, а моєї пісні не забувай, перетерпи, козаче, — отаманом будеш... Хай не приросте чорна сутана до твого сумління, ти ж народився тоді, коли закатували Северина Наливайка, а вивчишся — на Січ підеш, писарем станеш. І молися, сину, моїми молитвами...»

Зіновій прислухався до тихої материної мови, що бриніла в його душі, і всім своїм єством ненавидів будинок, в якому прожив під недремним наглядом схоластів Бронека й Казика цілий рік, ненавидів усе, чому тут навчався, не усвідомлюючи того, що якби батько не віддав його до єзуїтської колегії, то не зродилась би й ненависть до єзуїтів і ніколи б до голови не прийшли подібні мислі...

Не оглянуся. Щезни, Риме! Ти, який замінив віру покорою, честолюбством і шпигунством, щезни. Хитрістю, лицемірством, насильством хочеш підкорити собі світ. А в мене забираєш усе: матір, товаришів, Марка забереш, як тільки дізнаєшся про нього, і рожевого коня — теж. Ти вбиваєш у мені розум, примушуючи вивчати книгу єзуїта Войцеха Тильковського з премудрими питаннями для диспутів: чи може бути пес козою, чи може бог перемінитися в гарбуз, скільки чортів уміщається на вістрі голки? Ти хочеш, щоб про живих батьків ми говорили як про померлих, щоб позбулися своєї душі й свого обличчя: не маємо права морщити чоло, бути сумними або веселими, навіть під час розмови мусимо дивитися один одвему не в очі, а в бороду. Ти навчаєш нас молитися так ревно, щоб бачити наяву, як грішать прародичі, як сидять апостоли на Тайній вечері, щоб відчували запах сірки, коли думаємо про пекло. Щезни, страшний, нелюдський Риме...

А може, краще прикидатися дурником, як це робив Брут, хвалити те, що ненавидиш, говорити протилежне тому, що думаєш? Ні, не можу. За це мені не буде честі. Немає тіні без предмета, немає честі без доброчинства. Так сказав пан Рогатинець. І подарував мені сідло, а Маркові — сагайдак.

Кінь мій буяє на волі. Коня мого не візьме аркан. А я осідлаю його. А Марків сагайдак буде повен стріл. І ми виб'ємо єзуїтів до ноги. Вирости нам треба. Тільки вирости...

Зіновій прокинувся з задуми, коли минали П'ятницьку церкву. Тут мав ждати на нього Марко.

— Батьку, зупиніть коней.

— А що таке, сину?

— Ви ж обіцяли Марка, мого товариша, взяти з собою. Он він стоїть, зупиніть, батьку.

З узористим сагайдаком через плече, з оздобленим візерунками сідлом у руках біг до брички русоволосий Марко.

— Господи, яка краса! — вигукнув Хмель, оглядаючи Рогатинцеві витвори. — Для мого буланого — яке диво!

— Ні, батьку, це сідло для дикого коня.

Рано-вранці сивий туман відступав перед сонцем з одеських рівнин на Вороняки. Перший відкрився небові Одеський замок, покритий білим гонтом: Ян Данилович прибудував до веж цілий каскад галерей, кружганків, спираючи їх на високі десятиметрові мури, надав оборонному замкові палацового вигляду, щоб затишніше жилося тут його коханій Софії. Туман осідав, ник, Вороняцький хребет зупиняв його, та гаварецькі провалля з того боку кряжа невпинно всмоктували; одеські церкви, костьоли, вали, крамниці, ятки озолотилися врешті першими променями. Місто будилося, із замкової галереї вістував сурмач городянам початок нового дня.

Хлопці прокинулися ще до сходу сонця. Спала прислуга, додивлявся сни Михайло Хмель; Зіновій і Марко тихо викралися з будиночка, що притулився до другого валу в підніжжі замкової гори, й сховалися в тумані, їм треба на Гавареччині зустріти схід сонця: коли мряка осяде на дні провалля, де збіглося докупи кількоро хат гаварецьких гончарів, на самій вершині, на галявині між дубами, з'явиться рожевий дикий кінь.

Зіновій з сідлом у руці, Марко з сагайдаком через плече вийшли за Браму, що з боку Бродів, і подалися доріжкою, яка розділяла передмістя Циків і Волуйки, угору — до Вороняків. «А ти спіймаєш його, Зіновію?» — «Спробую. Він мене вже знає, він брав з моєї руки хліб». Далі йшли мовчки, пригнічені тривогою, скритною радістю, очікуванням видива.

Тяжів густий туман над головами, під ногами біліла стежка, вона спиналася все вище й вище, а далі пішла полого — це вже хребет; стежка загубилася в жорсткій полонинській траві, холодна роса ломить босі ноги, туман опускається до пояса, до стіп, і над головою — баня синього неба. З одного боку пливе по білому морі шпиль замку, наче щогла галери, а з другого — глибока гаварецька долина, сповнена по вінця мрякою.

Святково, урочисто так; стежка веде хлопців донизу, та враз зупиняють їх якісь голоси, дзенькіт, брязкіт, гамір, викрики — що це, гончарі так рано встали до роботи? Але дзенькіт металевий, а мова чужа — ніколи тут не отаборювалися жолнєри Даниловича, хто тут, у цій безлюдній тихій Гавареччині?

Хлопці причаїлися у траві, слухали.

...Рано-вранці з хатинки, що притулилася до жовтого горба у винниківській улоговині, вийшла Гізя. Зіперлась на одвірок, щоб не впасти, — чи то так душно в хаті, що не стало чим дихати? Надворі прохолодно, а повітря немає...

— Марку, Марку!.. — простогнала.

Та що це я, він учора поїхав до Одеська, навіщо пустила, мені так зле, не можу схопити ковтка повітря, тут випари з проклятої гуральні пана Залеського, вони в цій долині настоюються, мов чад...

Схопившись руками за горло, Гізя побігла стежкою на жовтий горб; трохи полегшало, я вийду в ліс, побуду, Чортова скеля недалеко, там материнка пахне, там...

Ішла похитуючись, і розступався перед нею ліс, не знала досі, що до скелі веде така широка дорога; з львівського боку стежка вузька, а легко було нею ходити, чому так тяжко стало йти широкою просікою? Тоді йшла по зілля, щоб купатись у ньому, по що йде тепер? Під ногами трава, мов оксамит, червоні кущі іван-чаю з обох боків, хто обсадив дорогу кривавим цвітом, хто простелив м'який килим під ноги, хто так дбає про неї нині? Смерть?

Не треба ще, швидше б до скали, там материнка закожушила весь горб, я втоплю в неї голову й буду дихати тим запахом, він цілющий, дає красу, здоров'я і життя... Боже мій, навіщо я Марка пустила?..

Ліс розступався, дорога стелилася широка й зелена до самої Чортової скелі; я тут не була відтоді ні разу, мені не можна було приходити на ту межу, де закінчилось одне життя, а почалося друге... мій син перейшов її, мені ж не можна... так далеко та скеля, так далеко та материнка, вже видно головатий камінь, а дійти до нього несила...

Не треба, не треба ще, Марко малий, хто без мене його у світ впровадить? Уже видніє в далині місто, довкола нього мур і вежі, я й не знала, що їх так багато, а мур високий і товстий, усе здавив, усе скував, а до мене йде воля... Не хочу ще!.. Що діє мама, тато, Мацько?.. Руська вулиця так далеко, аж страшно. Я люблю її, ту тісну мою вулицю з маминою домівкою, з корчмою Мацька, з Успенською церквою, з безпутною Льонцею, бідна моя Льонця... люблю кожен камінь у тому місті, кожен камінь мій...

Гізя впала на м'яку повсть материнки: тут воно було, тут? Я нічого не могла більше зробити, тільки сина дати... Це мало, Юрку? Я стала людиною і дала ще одне життя для людей. Я взяла те життя від тебе. А ти, взяв ти щось від мене для себе?.. Як легко стало дихати, все мине, я дочекаюся Марка-Зілля затулило уста, ніс, Гізя повернулася на спину і вже тільки подумала, німо крикнула в чисте небо;

«Юрку! Ти є... Ти будеш... Ти для всіх... Будь і для нього, не запиши свого сина серед дороги!..»

...Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.