Манускрипт з вулиці Руської

Розділ шостий КІЛЬКА УЦІЛІЛИХ СТОРІНОК МАНУСКРИПТА З ВІДСТУПАМИ й КОМЕНТАРЯМИ

Як на мене, то вельми глупі і святому письму супротивні тії єпископські постулати, єж бо апостоли Ісусові такожде не були архієреями, а простими рибалками і теслями, але ж, як мовлять посполиті люди, — сова коли з'яструбіє, то вище літає, ніжли сокіл.

І зело погано іще вчинив патріарх, що не хтів цілковито довіритися прирожоному духовному лицю Рогозі, а настановив своїм екзархом[36] луцького єпископа Терлецького, оного же знали у всій єпархії яко грабіжника, гвалтовника й убивцю. Той же скомпонувався з берестейським шахраєм, прости м'я господи, бо хто ж такий Іпатій Потій? Русинський пан, який давно совратився в католицтво, а потім притворно знову православним назвався і в ченці постригся, аби паству облукати і унію сотворити.

І тії двуликії владики, не дождавшись одповіді нашого справедливого Балабана, которого бог урозумив до братчиків навернутися, в септемврії 1595 року депутували себе до Рима з двома листами Петра Скарги: еден до папи Климента VIII, а другий до генерала єзуїтське го ордену Аквавіви.

Я міг би цього й не знати, але Юрій Рогатинець, якого братство скинуло з сеньйора за якусь немаловажну причину (чей не задарма сидів добу у вежі і безмін воску, которий коштує цілих три золотих, на братський стіл поклав), але яко мужа вченого на Берестейський собор послано, аби книжицю проти відступників написав, ото пан Юрко, котрий з причини безжонства ходить до мене обідати, а за обідом і вином стає звичайним, як ми всі, все, що чув, мені — довіреному продавцеві братських книг розповів[37].

У грудні єпископів увели в залу Константина у Ватікані. Папа в білому вбранні, пурпуровому наплічнику й камаурі[38] возсідав на золотому троні під балдахіном в оточенні кардиналів.

Церемоніймейстер подав прохачам знак, вони впали. на коліна і, мов пси, лизали папі ноги, а Потій, не встаючи, тільки підвівши голову, подав святійшому акт унії. Папський секретар прочитав декларацію, потім — наперед складену відповідь папи, а владики весь час стояли на колінах. За тим їх привели до присяги, і ті присягали, поклавши руки на євангеліє, а опісля знову цілували папі ноги. Тоді великий Інквізитор розгрішив єпископів від гріхів схизми і дав їм право розгрішувати всіх, хто приступив до унії — на Україні і в Московії.

Бог буком не б'є. Козацький отаман Наливайко напав на Луцьк, зайняв його, розгромив маєток відступника Терлецького, сторожу вибив до ноги і забрав пергаментні документи з підписами духовних і світських осіб, які потаємно погодилися на унію. Ті документи він передав своєму братові Дем'янові, сповідникові князя Острозького, той віддав князеві, і аж тоді стало відомо поспільству про зраду Рогози.

Терлецький застав дома таку руїну, що отой напад катедральних жаків і братів Бялоскурських на русинський квартал у Львові виглядав супроти наливайків-ського погрому дитячою забавкою. У мене, приміром. було побито всього п'ять пугарів, випито й розлито три гарнці вина, і все це обійшлося мені в два золоті і двадцять сім грошів. А синок мій. хвалити бога, здоровий і хоч має шрам на чолі — вчиться добре. Наливайко ж, вічна тепер йому пам'ять, відплатив за нас сторицею.

...Ще не стемніло, як до корчми Лисого Мацька ввалилися два незнайомі гевали, плечисті, з довгими руками. Корчмар відразу збагнув, що то за птиці, вибіг із-за шинквасу з простягнутими руками, наче він міг заступити собою ляду, заставлену пугарями й суліями з вином та горілкою; один, вищий на зріст велетень, штовхнув Мацька в груди й гаркнув:

— Схизмат?

Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де завжди сиділа напоготові, — часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може дати ради, — й буркнула:

— А ми не знаємо, що це таке.

— І ми не знаємо, — підходив гевал до ляди, — а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони... — Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо:— Чому порожній?

Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:

— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.

Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч книжки продав», — подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці», — підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.

— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за

братами зачинилися двері.

— Таж у школі, певне, — відказала жінка. Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди-годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона божої матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Гуттера проступав на склі Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів'яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи — забажалося крові.

Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу божу, а що саме чинити — вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на шкірі невірних.

Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар-русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. «Ми живемо для того, щоб відібрати забране», — знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м'язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:

— Паки-паки, дай, попе, табаки!

— На! — Роман і не спам'ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики: «Люпус, Наливайко! Бий го, господи помилуй!» Аж коло братської школи оглянувся — не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:

— Бійка буде, хлопці!

Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу

Корнякта. Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинеця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим — нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати — ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф — знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.

Місто стихало. Вдарив на ратуші дзвін, скреготнули ключі у замках міських брам, хвірток та крамниць. Тісне, густе від люду місто спорожніло, стало просторішим; темне небо впало мороком на засмічений брук; ще тут то там проколювали тишу квапливі кроки запізнілих перехожих.

Красовський залишився після сходки сам у братській ізбі, він замкнув скарбону і якусь мить наслухав — глуху тишу полохали шепоти чи то шелест, — а, то ж вітер горне по бруку сміття, та все ж загасив свічку і в ту мить почув брязкіт битого скла — десь там, біля бурси, — і пронизливий свист. Він заховав ключі в тайник, підійшов до дверей і приглух від лускоту. Скалки скла обсипали його, Красовський ще встиг зариглювати двері, повернувся і ніби сам головою вдарився об камінь, що влетів через вікно. Липка кров залила очі, Іван упав на долівку. Того вечора Бялоскурські не мали найменшого наміру гріти руки. Але ж над вікном Абрекової висів листок з таким заманливим закликом, що годі було і встояти. Дотепер вони сваволили в єврейському гетто на Краківському передмісті, інколи заглядали до вірменського кварталу, а до русинів руки ще не дотягалися. Для бадьорості випили вина у Лисого Мацька і пішли Руською, шукаючи зачіпки. У кварталі було тихо, то вже хотіли вертатися, та враз із Зацерковної долинув протяжний свист, войовничі крики — жаки вискочили з засідки і увірвались до бурси. Микольцьо кинувся на смалене, Янко стримав його: встилайся з дітьми воювати, ось же перед тобою гніздо схизматів. Він ударив палицею по вікні братської ізби, старанний Микольцьо збирав каміння й шпурляв досередини.

Жаки вдерлися через розбите вікно до бурси, сподіваючись переколошматити сонних. Та самі попали в засідку: попереджені Романом спудеї не спали, вони впустили напасників досередини і кинулися на них з кутів, мов шуліки.

Опівночі, коли все стихло, учні старшого класу потихеньку вивели з бурси ледь живих жаків і, надававши кожному по стусанові, погнали їх униз Зацерковною.

...Мацько із страхом приглядався до розбитого чола сина, обмацував його, наче не вірив, що він повернувся живий, а потім потрусив його за оборки свити.

— Що сталося? Де був так допізна?!

— Жакам надавали, тату...

— Жакам?! — скрикнув Мацько. — Та як ти смів? Та ти знаєш, з ким розпочав? Дурню, ти бився не з жаками задрипаними, а... а...

— Пустіть, тату, — Роман незалежно, з тінню зневаги дивився в очі вітцеві. — Пустіть... Як хочете, то гніться собі й далі в три погибелі перед кожним паном і панком, а я не буду. Чуєте, не буду!

Мацько опустив руки, отетерів. Він дивувався: адже в його домі, в сім'ї, в корчмі усе донині було зважено, перевірено, обчислено, і як це він досі не знав, що є ще речі, які не вміщаються в жодні виміри, є ще душа в людини, яку не зважиш, не обчислиш, хіба що зрозумієш. І що — віднині він повинен вчитися розуміти душу оцього вилупка, який не тільки проїдає денно п'ять грошів і виношує одягу та взуття на три гроші, а ще й має свою волю, свій гонор, честь, лють?

Мацько Патерностер на другий день записав у свою книгу таке:

«Почитаніє книжное помагає уму, но і шванк йому приносить: латво управляти душею темною, просвіщення же будить у людей, а паче в отроків, бунт противо власті отцовської і панствової. Мій син Роман, навчений братськими дидаскалами, виявив перше непослушенство[39]. «Cudze pomoce czesto przynoszq niemoce, cudze rady — zdrady»[40] Та Абрекова зовсім не дурна, не знає їмо, до чого прилатати розумне слово. А ця її примовка, ніби для нашого митрополита складена, але це не Абрекової розуму справа. То як тілько повернулися єпископи з Рима, ясний круль Жигимонт пише епістолу Рогозі, аби у Бересті синод скликав, на котрий можуть прибути довірені й світські мужі. токмо без зграї, від католицьких і православних громад, а митрополит ще раз у недугу впав і хоч розіслав послання до духовенства й братчиків, сам на собор не прибув і ревно каявся во грісі своїм, що дав себе обдурити і в кабалу католицьку втягнути[41]

А львівський бургомістр і райці позвали Красовського і Рогатинця до ратуші й улесливо намовляли, щоб ті визнали унію, а за те їх діти і внуки матимуть право рівності в торгівлях й ремеслах. На що їм від благовірних одказав Рогатинець: «На овчарню волки напали, а пастух скликав з різних весей псів для оборони. Собаки ж зажадали за роботу по овці. Єдна овечка і мовила:

«Ах, воліємо ми гинути від справжніх ворогів, ніжлі від зрадливих оборонців». Не чув єм того, але твердив мені пан Юрій, що мовив тако. Повідав він мені тое за обідом, то, може, трохи й переборщив; за обідом, а ще коли він не зовсім сухий, кожен трохи любить додати до правди. Я зособна гадаю, що за собак він мав оних єпископів, которі унії продалися, а за пастуха Рогозу. Лучше-бо, коли волки в лісі суть, а пси за кошарою. Легко тоді чинити реляцію, хто овцю із'їв.

То приїхали до Берестя духовні особи, воєводи, каштеляни, старости. Зі Львова до латинян — архієпископ Соліковський, а од православних — Балабан і Рогатинець. Єпископ і пан Юрій обнялися, мов брати, і слізно просили один в одного прощення за колишню зваду і поруганіє. Так, плачучи і слезами обмиваючись, просив Балабан: «Прости мені, брате Юрію, за мої прогрішення: разом починали-сьмо святе діло, разом тепер за вітцівську віру постоїмо». На що відповів Рогатинець: «Простіть і ви, ваше священство, а ми проситимемо патріарха, аби вас екзархом своїм настановив»[42].

А ще приїхав до Берестя королівський казнодій[43] Петро Скарга, а король прислав озброєних татар і козаків, которі після Наливайка Жолкевському продалися. Скарга власною персоною з'явився перед очі князя Острозького, який зупинився у своїй кам'яниці і дорікав йому, що той за єретиками обстає. На що відповів князь: «Яким духом ви прибули сюди з озброєними почотами, ачей їхали-сьмо не на зваду, а на згоду». Подлії же латиняни давно помислили згоду внівеч оборочати, то підніс Скарга Острозькому такую кознь: «Ви, — каже, — главою свого партикулярного собору обрали турського шпигуна Никифора і дієте днесь впрек не тілько костьолові, а самому королеві». Тое мовивши, пішов. А на другий день русинські й польські єпископи в шатах понтифікальних, з послами папськими й королівськими, в оточенні панів світських пішли до церкви святого Миколая, де правили православну літургію, а потім до костьолу найсвятішої панни Марії, там співали «Те. deum, laudamus»[44] а на Балабана і киево-печерського архімандрита Тура кинуто екскомуніку. Протосингела же Никифора, которий того же дня на православному соборі прокляв єпископів-відступників, увечері поймали і у вежу запроторили[45].

Л тоді князь Костянтин буцімто погрозив королеві війною і таке йому написав: «Усе християнське ісповідання від півдня до глибокої півночі буде тепер захищатися проти папежників. Ти, королю, хотів унією умоцнити римську церкву, а сталося противно — ослабив. До днесь православні ще не знали, за що мають воювати, а тепер уздріли: за те, що в них забирають. А хто встоїть перед нами, коли тілько з Волині й Червоної Русі ми можемо виставити тридцять тисяч люду при зброї, а папежники хіба превзойдуть нас числом тих кухарок, которых ксьондзи в себе місто жон тримають». Пан Юрій не читав того листа, і я не дуже вірю, аби подданий осмілився повелителеві таке написати, а ще, як то кажуть, ворон воронові очей не клює.

Тяжка молестія впала на наш народ русинський, недаром на святої Параскеви земля ся трясла, і гадали люди, що буде кончина світу. А у моїй пив'ярні впала з полиці куфа сиракузького вина, то була велика руйнація, бо втратив я на тому аж тридцять польських талярів[46].

Соліковський тупо дивився на маріонеток, не розрізняючи їх. Ляльки стояли — кожна на своєму місці — мертво, уява архієпископа вперше не змогла рухати ними, вони тепер скидалися на шахові фігури, вибиті противником з дошки — недіючі й непотрібні.

Програшу ніби й не було, адже за цими ляльками стоять олов'яні жовніри, їх багато в шухляді, але вдаватися до їх допомоги — то вже не архієпископська справа, а королівська. Ця сила вирішила долю Речі Посполитої в останній битві з Наливайком над Солоницею біля Лубен, але вона нічого не важить у боротьбі з людською совістю — чей же не пошлеш жовнірів ні в русинський квартал, ні на Юрську гору, ними не обложиш кожну церкву, не приставиш драгуна до кожної душі, тут і чорти безсилі — православіє живе, як і жило... Ба ні, не так. Дотепер воно було предківською замшілою вірою із старими обрядами, глупими попиками, розпусними архіпресвітерами, зажерливими єпископами, а після Берестя стало ідеєю, яка сама собою очищається від баговиння, хоругвою, котру ледь день піднімуть ще не відомі нині витязі й розбудять від сплячки приспаний люд, із темного смерда сотворять воїна, з пастуха — ватажка, з байдужого — зацікавленого, з боягуза — сміливця, а схильний до зради заховає глибоко в душу свою слабість, бо нині зраду стало видно у всій її соромоті й гидливості.

Тож таки програш. Але чому? Як могло статися так, що Балабан, котрим Соліковський нітрохи не турбувався, бо той давно своїми вчинками став одесную з костьолом, ураз перекинувся і вирішив, власне, долю унії? Бо що вона тепер — папір, а львівська єпархія, з якої мало розповзтися уніатство по всій Україні, залишилася православною. Що тепер діяти? Вбити Балабана і дати православним ще й мученика? Проповідувати? А що дасть нині проповідь — озлоблені, пробуджені схизмати не приймуть тепер з католицьких рук найбілішого хліба, бо він здаватиметься їм отруєним. Посіяти страх, напустити тихих убивців... А що, коли замість страху народиться помста? Заборонити відправи — потаємно будуть сходитися на молитву, зруйнувати церкву — на руїнах складатимуть клятви, оголосити царгородського патріарха турецьким найманцем — московського визнають.

Перед очима Соліковського проступив лик його милості короля Польщі Зигмунта III — тридцятирічного марнославця, великого князя Литви, Русі, Пруссії, Жемайтії, Лівонії, спадкоємця шведської корони. І ще йому мало... Перед королем — поникле високе чоло Скарги і схилений Соліковський. «Я вам велів прокласти міст між Україною і Польщею, а ви проклали його між Україною і Московією. Тож поки не з'єдналася південна схизма з північною, я мушу піти війною на Москву, бо якщо там костьолу не поставлю, то схизмати заберуть у мене і Львів, і Перемишль, і Холм».

Не з'їсть жаба вола, то хоч пащу роззявляє. Чи ж то можна нині думати про московський престол, коли тут, на цій проклятій землі, сидимо, мов на бочці з порохом? Ось вибухне, ось задрижить...

І земля враз задрижала. Хитнувся стіл, поплив убік, втекла підлога з-під ніг архієпископа, з креденса впали підсвічники; Соліковський хрестився, не розуміючи, що трапилося, а стіл ковзав то в один, то в другий бік; ляльки попадали, перемішалися; весь прообраз ладу на довіреній йому землі, так ретельно продуманий, розставлений, вивірений, умить зруйнувався, тільки лялька-Лойола стояла міцно на краю стола як символ несхитності костьолу.

Соліковський судорожно тримався руками за стіл і в божевільному страху перед кінцем світу мовчки молився до образу засновника єзуїтського ордену. Лойола похитувався, тремтів, наче пройнятий благородним гнівом, втім Соліковський помітив, що фігура святого виростає, досягає людського зросту, гострі очиці генерала спалахнули, він підняв хреста і вдарив ним архієпископа по тонзурі.

Трясти перестало. Соліковський лежав на підлозі, і думалось тепер йому, що він у своїх сумнівах і душевних муках наблизився до бога, як Мойсей на Синайській горі, або ж — як Магомет під час приступу епілепсії, бо коли падав, то виразно чув голос: «А ти зумій зневажити провідців їхніх, а ти зумій висміяти їхні святощі і науку, нехай діти соромляться їх і шукають у твоїй школі доріг до світла!»

Соліковський ще наслуховував, що підкаже йому голос божий устами Лойоли, він розплющив очі, та замість святого побачив над собою ніздрювате обличчя Блазія.

— Не проганяйте мене, не проганяйте, — лепетав Антох. — Я бачив, як хиталася ратушева вежа, фігури падали з карнизів, і я подумав про вас і прибіг, щоб закрити вас своїм тілом.

— Баране, — звівся на лікті Соліковський, Блазій допомагав йому стати на ноги, — говори, як то сталося, що Балабан...

— Я почув — бароне, ваша ексцеленціє, — Блазій жалісливо скривився і затулив долонею рота. — Я падаю до ваших ніг — залиште за мною цей титул...

— Блазень... — прошепотів архієпископ і на мить задумався. — А ти й справді можеш бути блазнем. То скажи мені... Бароне, як це сталося, що Балабан не прийняв. ключа від братської скарбниці.

— Чорт його... — затнувся Блазій на півслові. — Бог його... — знову затнувся. — Аллах його знає. Я зробив усе...

— Нічого ти не вмієш, дурню... Але я дам тобі роботу по твоїй силі. Слухай уважно... Ти будеш мати гроші. Стільки грошей, як у справжнього барона. І пропивай їх у корчмах з тими, колишніми, твоїми братами. Споюй їх, фундуй... І смійся, глузуй з усього. А коли вони, п'яні, почнуть підсміхатися, наливай ще — поки не зарегочуть на цілий рот. Тоді виводь їх на люди. І хай сміються з себе, з тебе, з своїх провідців, дидаскалів, проповідників, з церкви...

— Не второпаю.

— А ти бери гроші. На! — Архієпископ відчинив шафку, зачерпнув долонею золотих і срібних монет і висипав їх у наставлену жменю Блазія. — Тепер іди, а ці кружальця самі тобі підкажуть, що робити.