Маргаритко, моя квітко

Маргарита Закмаєр

Маргариті Марії Закмаєр було чотирнадцять років, вона мала сірі, як дунайська рінь, очі, волосся кольору спанієля, малесенький дитячий носик, на зріст була 160 сантиметрів і важила 64 кілограми 300 грамів. Важко сказати, чи була вона товстою, бо це, зрештою, як і багато чого іншого в житті, – річ відносна. На уроці фізкультури, поряд зі сухою, як тріска, Евеліною та пласкою, як дошка, Сабіною, Маргарита почувалася неймовірно тлустою, грубшоюза бочку з гусячим смальцем. Удома ж, біля тата, мами, Гансика й Меді, вона здавалася собі доволі стрункою та зґрабною особою. Адже на тлі татового черева, маминих стегон, Гансикових грудей і пампу-льок Меді Маргаритин жирок, рівномірно розподілений по всьому тілі, був просто дрібничкою! А цветльська бабуся (її називали так, бо вона мешкала в містечку Цветлі), в чиїй особі гармонійно поєднувалися татове черево, мамині стегна, Гансикові груди та щоки Меді, навіть стверджувала, що Маргарита справляє фатальне враження замореної дитини голодних повоєнних років, і її слід добряче відгодувати.

Нікому на світі не хочеться бути товстим, і Маргарита теж не була винятком. Тому вона страшенно любила їздити до бабусі у Цветль або сидіти вдома, не дуже любила школу і дуже ненавиділа спортзал. Упродовж багатьох років двічі на тиждень, у ті дні, коли в розкладі стояла «фізкультура», Маргариті зовсім-зовсім не хотілося вставати вранці з ліжка. Десять контрольних з англійської були їй приємніші за одну годину спортзалу! І от торік, коли вчителька фізкультури пішла в декрет, для Маргарити настали кращі часи, бо на заміну прислали наївну й милосердну особу, котра охоче вірила всім поясненням. Але і Маргарита діяла дуже хитро. Вона збагнула, що не випадає одного разу відпрошуватися з фізкультури через нежить, наступного – через біль у шлунку, потому – через хворе горло, а далі – через «критичні дні». Мудріше «розвинути» як слід одну хворобу, а саме «критичні дні». Болі, розлади, затримки, навіть легеньке запалення яєчників, яке тривало чотири тижні, – чого тільки не вигадувала Маргарита, щоб отримати звільнення. Звісно, все це можливо тільки тоді, коли вдома тебе прикриває мама. З мамою в Маргарити було все гаразд. Маргаритина мама без вагань писала по дві ввічливі записки на тиждень і навіть не почервоніла, коли на батьківських зборах фізкультурниця заговорила з нею про складні та неприємні «жіночі» проблеми Маргарити.

Удома, розповідаючи про батьківські збори, мама виправдовувалася: «Зрештою, кому ж, як не нам, знати, як то воно буває! У нас, грубасиків, комплекс неповноцінності! Хіба ж ми винні? Добра була 6 з мене мати, якби я не захищала свою доню!» І, зітхаючи, натягала на свої стегна довгий светр. Це була її давня звичка. Сто разів на день вона обсмикувала з боків светр. Тому вздовж швів светри Маргаритиної мами були на добрі п'ять пальців довші, ніж над животом і задком.

«Це вона ховає сало!» – підсміювався тато. Він свого черева не приховував, а поважно ніс його над штанами, й острівці живота гордо визирали з-поміж ґудзиків сорочки. Тато Маргарити натомість мав іншу звичку. У нього були ошатні чорні блискучі вуса, а звичка полягала в тому, що він постійно їх підкручував.

Маргаритиному братові Гансику було 12 років, і він також мав свою звичку. Він почувався добре тільки тоді, коли тримав вказівний палець лівої руки у правій ніздрі. Жодна найзавзяті-ша вчителька молодших класів не змогла відівчити його від цього. Втім, Гансик навіть і не длубався в носі по-справжньому, бо ж ніколи нічого звідти не видобував. То було радше так, наче він просто хотів заткати собі одну ніздрю.

У Меді не було особливих звичок. Хіба би вважати звичкою нудження, марудження, скигління та вередування, але то були радше риси характеру. Можливо, Меді була ще замала для справжніх звичок. їй було тільки шість років.

Сама Маргарита мала декілька звичок. Любила жувати своє волосся кольору спанієля. Деколи, особливо під час нудних уроків, плела з гривки маленькі кіски. Вона полюбляла тягнути себе за пальці, аж доки не хруснуть суглоби. Чухала свій живіт, хоча він їй і не свербів, а крім того, розмальовувала ліву руку кульковою ручкою так, що та виглядала, наче гіпсова пов'язка. А ще Маргарита часто принюхувалася: коли вона когось уважно слухала, то, сама цього не помічаючи, посмикувала своїм малесеньким дитинячим носиком, ніби вловлювала якийсь підозрілий і дуже непристойний запах.

У будинку, де жила Маргарита, до неї та її родини ставилися не вельми приязно. їх не називали «сім'я Закмаєрів» чи «Зак-маєри*, а говорили: «Заки-Рюк-заки». Це вигадав Конні, син сусідів. Конні був неймовірно худий, і грубаси веселили його більше, ніж будь-який найсмішніший анекдот.

Щонеділі, о дев'ятій ранку, Конні чатував біля вікна, що виходило на автостоянку, знаючи, що рівно о дев'ятій Рюкзаки вирушають до цветльської бабусі.

Тільки-но Маргарита, Гансик, Меді, мама і тато виходили з брами, він гукав своїх батьків, махаючи їм руками: «Швидше, швидше, бо проґавите Рюкзаків!» Батьки негайно прибігали, і вони – вже всі втрьох, – хихочучи, спостерігали, як Маргарита, Гансик і Меді залазять у маленьку машину, а тато і мама впихаються на передні сидіння, а міні-авто при цьому осідає й осідає, – і запевняли одне одного, пирскаючи зі сміху, що це-таки диво-машина: всередині вдвічі більша, ніж іззовні!

Кожної неділі тато Конні кричав: «Закладаюся, що сьогодні Рюкзачиха не пролізе у двері!» А мама Конні вигукувала: «Вона застрягла! Вона застрягла! За цей тиждень її гепа стала ще ширша!» І всі троє дуже засмучувалися, коли маленьке блакитне авто таки виїжджало за ворота.

Згадавши про зайву вагу та різні маленькі звички Заків-Рюкзаків, варто сказати ще й про те, що всі вони ставились одне до одного зі зворушливою ніжністю, і навіть вічне нуджен-ня-марудження Меді зносили без особливих нарікань. А ще -про те, що тато називався Еґон і працював у конторі макаронної фабрики, а маму звали Елізабет, і вона не працювала, якщо не вважати працею «хатнє господарство».

Ага, а ще Гансик колекціонував пташине пір'я. Він назбирав уже три величезні альбоми з пір'їнами всіляких курей, голубів, фазанів, папуг тощо.

Меді вже півтора місяці ходила до школи. І дуже не любила її. А ще вона мала одне велике нездійсненне бажання. Уже кілька років вона мріяла про чорного котика. Маргарита читала романи з життя аристократів, але потайки, бо соромилася цього.

А мама надзвичайно любила куховарити. «Кулінарія – моє гобі», – примовляла вона. Часом вона пекла торт із трьох різних коржів і перемащувала їх двома різними кремами, прикрашала марципа нами та консервованими вишеньками. Пекла просто так, без жодного приводу. Тато кожного такого разу лякався, коли бачив торт, бо думав, що забув про чийсь день народження або ще гірше – про річницю весілля. Та мама заспокоювала його: «Мені просто страшенно захотілося спекти торт», – пояснювала вона. І тоді всі Закмаєри накидалися на солодке, наче три дні перед тим нічого не їли.

Гадаю, це все, що треба знати про Маргариту і її родину. Тепер історія може починатися по-справжньому.

у якому в Маргаритиної мами з'являється декілька дивних звичок, а Маргариті доводиться спантеличено подивитися правді в очі

Важко визначити, коли і де історія починається по-справжньому. Завжди до кожної історії належить іще щось важливе, що було раніше. Можливо, важливим є солоденький погляд, яким свого часу зиркала у візочок маленької Маргарити тітонька Емма. Можливо, важливим є навіть погляд, яким іще раніше зазирав до візочка Маргаритиної мами дядько Авґуст. Напевно, взагалі важливо все! Та колись же треба з чогось почати. Тож почнімо з понеділкового ранку. З ранку того понеділка, напередодні якого зустрічалися випускники маминого класу. П'ятнадцять років після закінчення школи.

Коли того понеділка Маргарита прийшла до кухні снідати, перед мамою не було звичних тостів, масла, кави, шинки та сиру. На столі стояло велике горнятко чаю, і мама сумовито дивилась у нього, так наче на його дні лежала маленька мертва золота рибка, яку вона дуже любила.

Маргарита намастила собі маслом і медом три булочки, заколотила півлітровий кухоль какао. Тато стояв за плитою і вибивав на пательню яйця. Яєчню зі салом на сніданок він смажив собі завжди сам, бо стверджував, що мама не вміє: «На жаль, їй ніколи не вдаються по-справжньому хрумкі шкварки. Це єдине, що в неї не виходить!»

Гансик і Меді ще хлюпались у лазничці. Чути було, як вони голосно сперечаються за найкраще місце біля умивальника. А найкращим було місце з боку ванни, бо, вмиваючись і чистячи зуби, тут можна було зручно вмоститися на її краєчку.

Тато поглянув на горнятко чаю, яке стояло перед мамою, і спитав: «Ти що, мамо, зіпсувала собі шлунок?» Але у відповідь мама сказала тільки: «Гм-м».

Якби то був полудень чи вечір, чи неділя, то тато розпитав би маму, чому вона не сказала нічого, крім «гм-м». Але, на жаль, зранку цілком звичайного робочого дня у тата не було на це часу. Він швидко проковтнув свою яєчню, витер рушником масні губи, натягнув піджак, гукнув: «Па-па, до вечора», – і вибіг із квартири.

«Гм-м», – пробурмотіла йому навздогін мама.

Маргарита теж не мала часу по-справжньому здивуватися небагатослівному гмиканню мами. Вона відігнала Меді та Ганси-ка від умивальника. їй іще треба було зібрати портфель, і в неї навіть не залишилося часу підлити свою квітку. Зазвичай вона робила це кожного ранку. Та цього разу Маргарита так запізнювалася, що вибігла з квартири з розв'язаними шнурівками та скуйовдженим волоссям. За нормальних обставин воно в неї було зав'язане у два мавпячі хвостики над вухами. Так, як сьогодні, Маргарита ще ніколи не запізнювалась. А сталося це тому, що напередодні вони з Гансиком, татом і Меді були у цветльської бабусі без мами. Саме мама завжди нагадувала татові, коли треба було їхати додому. Оскільки ж учора вона була на зустрічі однокласників, то тата не було кому підганяти. Він засидівся у бабусі та дядька Еміля аж до десятої години вечора, балакаючи з дядьком Емі лем про життя. Коли вони приїхали додому, було вже за північ. Щоправда, в машині Маргарита заснула, але хіба ж це сон – на дорозі з ямами і вибоїнами, та ще коли на задньому сидінні постійно скиглить і марудить Меді!

Маргарита побігла на трамвайну зупинку. Вона не любила бігати. Не тому, що була для цього затовста, ні, аж такою грубою вона все-таки не була. А бігати не любила через свої груди. Коли вона бігла, вони хитались і здригалися з кожним кроком, Маргариті це було неприємно, бо вона їх відчувала, помічала, що вони в неї є. А на думку Маргарити, тіло мало бути непомітне. Мама порадила їй носити бюстгальтер. Але проблема полягала в тому, що для таких, як Маргарита, бюстгальтерів не існувало! Всі бюстгальтери сконструйовані жахливо тупо: є маленькі з малесенькими чашечками, а є великі з великими чашечками. Є навіть чашечки завбільшки з м'яч. Але завжди за принципом: що ширше, то глибше. Для Маргаритиних грудей, широких, але доволі пласких, неможливо було підібрати нічого. Маргариті швидко набридло ходити за руку з мамою з магазину в магазин і приміряти білизну, червоніючи під співчутливими поглядами тітоньок-продавчинь. Ліпше вже потерпати від здригання грудей. І Маргарита намагалася бігати якомога менше.

На трамвайній зупинці Маргарита помітила, що один її підколінок одягнутий навиворіт. Підколінки були в зелено-синю смужку. І хоча з внутрішнього боку вони були такі самі, там, де один колір переходив в інший, стирчали розтріпані нитки, і це виглядало негарно. Крім того, Маргарита раптом збагнула, що запізнюється ще більше, ніж думала, бо трамвай, який під'їхав, був майже порожній. А порожніми трамваї ставали тільки за кілька хвилин перед восьмою, коли всі діти вже поїхали до школи.

Запізнюватися для Маргарити було майже так само жахливо, як стрибати у спортзалі. Бо коли запізнюєшся, у класі всі вже сидять тихо і зацікавлено розглядають тебе. Маргарита ж не любила, коли її розглядають! А надто тоді, коли на ній підколінок навиворіт.

Однак проблему підколінка принаймні можна було вирішити. Маргарита скинула лівий черевик, стягнула підколінок і вивернула його. Саме в той момент, коли вона з цим упоралася, трамвай зупинився, й у найближчі до неї двері вскочив захеканий Флоріан Кальб. З переляку Маргарита випустила підколінок із рук. Вона сиділа з піднятою догори голою ногою і дивилася на Флоріана Кальба. Флоріан Кальб учився з Маргариток) в одному класі. Доволі високий і симпатичний, він часто бував дещо підлим. Що ж до повних людей, то тут його погляди були приблизно такі самі, як і у Конні, сусідського хлопчика: він теж вважав їх кумеднішими за найсмішнішій анекдот.

Двері вагону зачинилися, трамвай рушив. Флоріан Кальб відхекався, а потім зареготав, як скажена гієна, вказуючи рукою на голу рожеву круглу ногу Маргарити.

– На маєш! – вимовив він крізь сміх. – Вона вдягається у трамвіку! Оце клас! Прихопила з собою свої лахи, сіла у трамвік і вдягається на ходу! Це, я розумію, економія часу!

Маргарита зашарілася. Вона підняла підколінок. Тепер на ньому були чорні брудні плями.

– Та ні, Флоріане, – запротестувала вона і поспіхом натягла підколінок. – Я його просто переодягала, бо він був навиворіт.

Маргарита запхала ногу в черевик. Вона замовкла, бо трамвай голосно заскреготів на повороті, а Флоріан знову розреготався, тож усе одно нічого би не почув.

За поворотом, на останній зупинці перед школою, підсіли Уші Маєр і Уші Коль. Флоріан негайно поділився з ними чудовою новиною:

– Маргарита вдягається у трамваї: я застукав її, коли вона сиділа без шкарпеток, із розщепнутою блискавкою на спідниці й саме зашпилювала блузку.

Маргарита знову запротестувала:

– Він бреше, Уші, Уші, він бреше! – звернулася вона до обох Уші. Та Флоріан Кальб вказав на Маргаритині черевики:

– А от гляньте, шнурівки в неї досі не зав'язані! Маргаритині шнурівки і справді були ще розв'язані, – для Уші й Уші це був достатній доказ, що Флоріан Кальб говорить правду. Тож вони теж почали сміятися з Маргарити. Якщо бути точним, то Флоріан і обидві Уші сміялися тому, що вони у принципі любили сміятися. Та і що за дорога до школи без сміху?! І якщо є нагода посміятися, то не треба бути надто вибагливим, адже зранку в трамваї не так багато веселого. Якщо чекати, поки трапиться щось справді кумедне, то ніколи не вдасться пореготати!

Трамвай зупинився біля воріт школи. Уші глипнула на годинник і сказала до Уші: «Боже, рівно п'ять по восьмій». А Уші сказала до Уші: «А перший урок як на зло – математика! Наш математик і так завжди такий прикрий!» Флоріан тільки знуджено пересмикнув плечима. Він спізнювався часто.

Маргарита опинилася перед страшною дилемою. З одного боку, їй хотілося зайти до класу разом із обома Уші та Фло-ріаном. Тоді однокласники не будуть так витріщатися на неї, бо їм доведеться розподілити євою увагу між чотирма особами. Крім того, на неї припаде тільки чверть гніву математика. Та з іншого боку, Маргарита не хотіла стояти й відхекуватися поряд із трьома особами, котрі щойно так підло з неї насміхалися. Цю проблему Маргарита вирішила для себе так: на сходах, піднімаючись на третій поверх, і в довгому порожньому коридорі вона трималася від Флоріана й Уші на відстані п'яти кроків. Але коли Флоріан узявся за клямку, Маргарита пришвидшила крок і наздогнала всіх перед тим, як друга Уші зайшла до класу.

Вчитель математики поглянув дуже грізно.

– Ну, панове, – спитав він, – проспали? Чи знову відносили хворого голуба до ветеринара? (Версію з хворим голубом уже колись експлуатував Флоріан Кальб).

Флоріан обурився:

– Це безпідставне звинувачення. Я вам зараз усе поясню. Річ у тому, що зламався трамвай, а саме – дроти. Точніше я не можу пояснити, бо з фізики ми ще не вчили, як функціонує трамвай. Словом, трамвай стояв десять хвилин.

І як доказ, що він говорить правду, Флоріан звернув увагу вчителя на те, що запізнилася навіть Маргарита Закмаєр, а вона, мовляв, завжди пунктуальніша за телефонну службу часу.

Цей аргумент справив на математика враження.

– Це правда, Маргарито? – спитав він.

Тріумфальна думка майнула в Маргаритиному мозку: ось вона – мить помсти за ідіотські насмішки! І за цю брехню! Скажу правду – і йому кінець! Але поки тріумфальна думка намагалась утвердитись у Маргаритиній голові, її вуста вже промовляли:

– Так, пане вчителю, поламався трамвай!

Учитель математики кивнув і дозволив чотирьом спізнюхам сісти. Маргарита прокрокувала до своєї парти, сіла, витягла з портфеля підручник, зошит і подумала: «Я не помстилася Фло-ріанові, бо тоді був би великий скандал, і всі дивилися би на мене, а я цього не люблю!»

Проте, гострячи стержень циркуля до підошви черевика, Маргарита сказала собі: «Це не зовсім правда! Якщо чесно, мені абсолютно не хочеться мститися Флоріанові. Бо ж помсту породжує гнів. А коли він із мене насміхається, я зовсім не гніваюся – мені робиться сумно!»

Здивована цим відкриттям, Маргарита поклала циркуль на парту, взяла кулькову ручку і написала на промокатці велике ЧОМУ? На лівій руці вона теж написала ЧОМУ? Але відразу стерла слиною.

Після уроків Маргарита не поїхала додому трамваєм. Вона пішла пішки, разом зі Сабіною. Сабіна була чимось на кшталт Маргаритиної подруги. Та це була несправжня подруга. Часто -і Маргарита не мала жодного поняття чому – Сабіна раптом не хотіла її знати, майже не розмовляла з нею, шукала собі когось іншого, щоб іти разом додому, віддавала комусь іншому свій сніданок, просила когось іншого дати списати домашні завдання і комусь іншому розповідала про події попереднього дня. А тоді, приблизно через два тижні, вона знову віддавала свою канапку Маргариті, просила Маргариту дати списати, розповідала стільки, що Маргариті аж вуха в'яли від її балаканини, і зовсім не дивилася на ту дівчину, котрій віддавала перевагу протягом двох попередніх тижнів. Сабіна міняла подруг, як дехто міняє картини в рамці. То Маргарита була в рамці, то обидві Уші, тоді приходила черга Каті, потім – Софі й урешті знову Маргарити. І сьогодні був перший день, коли в рамку знову вставили Маргариту. Сабіна відпровадила Маргариту до самих воріт її будинку і ще добрі півгодини тріскотіла перед брамою, розповідаючи про двоюрідного брата, котрий освідчився їй у коханні. Чи це буде інцест, якщо вона погодиться на його пропозицію, питала вона Маргариту.

Маргарита не мала жодних ідей щодо любовних стосунків між двоюрідними братами і сестрами. Точніше, щодо любовних стосунків між двоюрідними родичами в реальному житті. Інша річ – романи про аристократів: там такі ситуації траплялися часто! І здебільшого то не був інцест. Там треба було тільки з'ясувати, чи прихильність, яку героїня почуває до кузена – «справжня любов» чи «голос крові». Та Маргариті не хотілося давати Сабі-ні поради, керуючись мудрістю, почерпнутою з романів про аристократів. Окрім того, в неї ну дуже вже бурчало в животі, й вона мріяла про макарони з шинкою та салатом із помідорів. У понеділок в родині Закмаєрів на обід зазвичай були макарони з шинкою. Потайки Маргаритин шлунок сподівався ще й на те, що мамі знову захотілося щось спекти. Можливо, тістечка з кремом або трубочки. Загалом, домашні тістечка з кремом і трубочки – це найкраще, що можна собі уявити! Нещасний той, кого доля змушує купувати їх у цукерні! Він не має поняття, що таке «справжні»тістечка з кремом і «справжні» трубочки! Та сподівання Марга-ритиного шлунка були марні. На обід мама приготувала цвітну капусту з маслом і сухарями. Уся хата просмерділася цвітною капустою. Меді та Гансик теж обурювалися з приводу цвітної капусти і вимагали на десерт хліба зі смальцем. Меді не могла заспокоїтися:

– Ну чому, чому ти зварила цвітну капусту? – питала вона разів сто. – Сьогодні ж понеділок – день макаронів із шинкою!

Мама відповіла черговим «гм-м» і намастила їй скибку хліба смальцем. До речі, мама не їла цвітної капусти. Вона знову дивилась у свій сумний чай, укинувши в нього дві маленькі таблеточки. Маргарита була переконана, що на зустрічі випускників мама зіпсувала собі шлунок. Тож дівчина не здивувалась і подумала, що це таблетки від шлунку. Однак її вразило, що мама постійно жує жуйку:

– Ти диви, а я завжди думала, що ти не любиш жуйок, що тебе просто тіпає від них.

Маргарита пішла в дитячу кімнату і почала робити домашні завдання з математики. За нею ввійшов Гансик, присів на край письмового стола і сказав:

– А знаєш, що мама робить у спальні?

– Напевно, прилягла собі трохи, – сказала Маргарита, – у неї щось зі шлунком.

Гансик похитав головою:

– Прилягти прилягла, – сказав він, – але на підлогу. І робить вправи. Вона відтискається!

Маргарита злякалася так, що циркуль, яким вона саме збиралася розділити кут навпіл, випав їй із рук. Гансик схопив Маргариту за плече:

– Що це все має означати? – Він безпорадно, навіть трішки перелякано, подивився на сестру. – Вона нічого не каже, крім «гм-м», сьорбає чай із таблетками, жує жуйку і відтискається! Може, вона здуріла?

– Ану запитаймо її! – запропонувала Маргарита, відриваючи задок від крісла.

– Я вже питав. Щойно!

– І що вона сказала?

– Вона сказала «гм-м»! Що ж іще?! Маргарита опустила задок на стілець.

– Почекаймо, поки прийде тато, він усе з'ясує!

Гансик пішов до свого двоповерхового ліжка, виліз по драбині нагору, завалився на матрац, так що той голосно зарипів, заткав праву ніздрю вказівним пальцем лівої руки, заплющив очі й задрімав. Пообідній сон – це для Гансика завжди було святе!

Маргарита поділила ще сім кутів і накреслила ще три трикутники разом із їхніми бісектрисами, причому, на жаль, тільки в одному трикутнику всі три бісектриси акуратно перетнулися в одній точці. Тоді вона висунула нижню шухляду свого стола і витягла звідти роман із серії «Захопливі історії з життя аристократів». Вона розгорнула книжку на закладеному місці й замаскувала її промокаткою. Щоби мама, закінчивши зарядку і зайшовши до дитячої кімнати, не побачила цього аристократичного читва. Звичайно, ніхто не забороняв Маргариті читати 64-сторінкові романчики. Та певні речі батьки і забороняти не мусять: коли тато і мама роками сміються з тітоньки Емми, яка читає оте дрантя про «кров-любов», то не наважишся визнати за собою такий ґандж. Маргарита відсунула вбік закладку і почала читати:

«Тінь глибокого смутку затьмарила правильні риси Астрід фон Гоендоес, коли граф Бодо фон Ессельфінґ покинув її з гомеричним реготом. Раптом серце, нестямно калатаючи, підказало їй: він негідник, одначе я належу йому до кінця! Я кохаю його!»

Маргарита в розпачі прикрила сторінку промокаткою. У розпачі, бо раптом зрозуміла, що, намагаючись уявити графа Ессель-фінґа, вимальовує його собі точнісінько таким, як Флоріан Кальб, ну хіба що тільки трохи старшим.

Маргарита підскочила, навіть досить рвучко, що взагалі було їй невластиво, й підійшла до настінного дзеркала, яке висіло між вікнами. Це вона робила вкрай рідко. Вона не мала звички дивитися на себе в дзеркало. Маргарита уважно розглянула свої ясні очі, маленький носик, кучері кольору спанієля й дійшла висновку, що її обличчя справді доволі правильне і має щось таке, як «риси». І воно теж нечувано затьмарене смутком. Логічний висновок із усього цього був один: її серце «до кінця» належало Флоріанові Кальбу! Вона кохала його! Замість гніву на нього – смуток. А його подібність із портретом Бодо фон Ессельфінґа! А обличчя, затьмарене смутком! «Зі мною все зрозуміло. Ясно-яснісінько, як білий день!» – зітхнула вона.

Маргаритине обличчя затьмарилося ще більше. Нещасним голосом вона пробурмотіла кудись у дзеркало: «Прокляття! Ну, начувайтеся!» Так часто казала цветльська бабуся, і то був найбільший вияв обурення, відомий Маргариті, адже вона була ніжна і доволі лагідна дівчинка.

у якому тато недостатньо серйозно сприймає мамині нові звички, Маргарита зустрічається з Флоріаном Кальбом не зовсім так, як би їй хотілось, а Меді розповідає новину, та їй ніхто не вірить

Дивна поведінка Маргаритиної мами не змінилась і тоді, коли з роботи повернувся тато. Мама сказала «гм-м» замість «добрий вечір, коханий» і на питання, чи добре вона провела день, теж пробурмотіла тільки «гм-м».

Тато розгублено смикав себе за вуса, скручуючи з них справжні знаки питання.

– І так весь день, – поскаржилася Меді. – Вона навіть не пограла зі мною в гру. А я ж написала всі слова і порахувала всі кульки!

Меді пішла до школи тільки кілька тижнів тому і вважала, що з неї цілком досить і того, що їй там доводиться сидіти тихо чотири години на день. Те, що їй тепер іще й удома треба писати слова на зразок «мама-мімі» й рахувати червоні та сині кульки, було вже занадто! Тому мама уклала з Меді угоду: за кожну виконану вправу з письма та математики вони грали в якусь гру. Дотепер мама завжди виконувала цю домовленість.

Тато перекрутив свої знаки питання в іншому напрямку, взяв Меді на коліна, смачно поцілував її в маківку і гукнув: «їсти!»

Мама накрила у вітальні на стіл, принесла каструлю зі свинячим гуляшем і миску з макаронами, чотири склянки, пляшку пива, пляшку апельсинового соку і… горнятко чаю. Тато задоволено понюхав гуляш і макарони, наклав собі повну тарілку і занепокоєно глянув на маму:

– Ну, як твій шлунок? Уже все в порядку?

Потрактувавши мамине «гм-м» як згоду, він настромив макарони і гуляш на виделку, відтранспортував цю складну конструкцію до рота, вивантажив ЇЇ там і почав жувати. Над його вусами відбилося неймовірне здивування. Проковтнувши, тато промовив:

– Мамо, макарони недосолені, а гуляш переперчений! Такого в родині Закмаєрів ще не траплялося.

– У чому річ, мамо? – спитав тато. Цієї миті заверещала Меді:

– Пече, пече! – репетувала вона, махаючи рукою перед відкритим ротом. А тоді з відразою виплюнула шматок м'яса на тарілку. Маргарита і Гансик теж скривились.

У такій ситуації мама вже не змогла відбутися самим лише «гм-м»:

– Мені дуже шкода, але я не могла покуштувати, бо нічого не їм! – виправдовувалася вона.

– Ну, мамо, – тато скрутив із вусів знаки оклику. – Хіба дрібка підливки вбила би твій зіпсутий шлунок!

Мама витягла з рота жуйку. Скрутила з неї кульку завбільшки мало не з м'ячик для пінг-понгу.

– Мій шлунок зовсім не зіпсутий, – сказала вона. – І чого ти постійно торочиш про зіпсутий шлунок? Я на дієті!

– Боже, Боже, – тато, поколупавшись у гуляші, скуштував іще один шматочок м'яса. На чолі в нього виступив піт. Він узяв склянку з пивом і, роблячи ковток за ковтком, пропихав м'ясо до шлунка.

– Ну, і скільки вона буде тривати цього разу? – відхекуючись, запитав він.

– Доки я не влізу у спідницю 40-го розміру, – сказала мама, її голос звучав дуже рішуче.

Маргарита ще добре пам'ятала останню мамину дієту, хоча відтоді минуло вже майже два роки. То був жахливий тиждень.

– А зараз який у тебе розмір? – стурбовано поцікавився Гансик і, знову не почувши нічого, крім «гм-м», висловив припущення:

– Шістдесятий?

Мама кинула в його бік обурений погляд. Маргарита примружила око:

– Вгорі сорок восьмий, внизу п'ятдесят четвертий. Вгадала? У черговому маминому гмиканні вчувались і згода, і сум водночас.

– А для мене ти і так симпатюлька, – сказав тато і скрутив зі своїх вусів веселі шістки. Мама не витримала:

– Для тебе, для тебе! – закричала вона. – Так, ніби тільки в тобі розходиться! Я хочу схуднути! Я! Сама для себе! А не для тебе!

– Ну, мамо… – почав тато. Мама не дала йому продовжити. Вона вдарила долонею кульку з жуйки так, що та перетворилася на млинець:

– І припини мене постійно називати мамою! – вигукнула вона. – Мене це дратує! Я не твоя мама! Я твоя жінка, і звати мене Елізабет!

Меді заскиглила:

– Елізабет, я голодна. Я не можу їсти цей гуляш. Він пече, Елізабет!

Маргарита встала й пішла до дитячої кімнати. Вона звикла до мирного родинного життя і була геть спантеличена. Мама ніколи так не кричала на тата. Навіть під час попередніх дієт. Тоді вона була просто небагатослівна і трішки знервована. Кілька разів плакала – від сорому та каяття. Бо після двадцяти чотирьох годин нестерпного посту голод таки перемагав, і вона з'їдала все, що було в холодильнику.

Згодом, коли Маргарита стояла в лазничці й чистила зуби, до неї зайшов тато. На ньому вже була смугаста піжама. Він присів на краєчок ванни. У нього був такий погляд, ніби він шукав співчуття.

– Максимум за тиждень вона здасться, – пробурмотіла Маргарита і виплюнула білу піну зі зеленими крапочками.

– В усьому винна ця дурнувата зустріч випускників, – сказав тато. – Мама щойно зізналася. – Тато стурбовано похитав головою. – Вона каже, що була там найтовстіша. І ще там була одна така Марі-Луїза, колишня мамина подруга. Вона теж раніше була повна, а тепер схудла. І вона розповіла мамі, що з нею все було точнісінько, як із мамою, і що вона тепер мамі…

Маргарита вже майже не слухала тата, а думала: «Він і справді досить часто каже «мама». І це таки кумедно! Своїй мамі він каже «бабуся». Своїй жінці він каже «мама».

Випльовуючи спінену пасту, Маргарита захихотіла, продовжуючи цей ряд: «Властиво, тоді мені він мав би казати «люба жінко», а не «люба доню»!»

– Добре тобі сміятись, – образився тато. Маргарита перестала хихотіти. Вона згадала, що кому-кому, а їй зовсім і не «добре сміятися», бо в неї нещасливе кохання і вона затьмарена смутком. Вона виплюнула залишки білої піни, прополоскала рот, принюхалася до відображення свого кирпатого носика в дзеркалі і промовила тоном театральної акторки:

– Це було би чудово! Та бачить Бог – це не так!

– У тебе теж проблеми? – тато спитав це таким тоном, що було зрозуміло: він робить це суто з батьківського обов'язку. Це прозвучало так: «На Бога! Дві проблеми на одну сім'ю – це вже занадто!»

~ Ти отримала погану оцінку? Чи, може, навіть дві? – поцікавився тато.

Маргарита потягла себе за пальці так, що хруснули суглоби. Як це типово! Дорослі завжди думають лише про оцінки! Маргарита взяла в рот пасмо волосся і почала його жувати.

– З оцінками все добре, – пробурмотіла вона. – Але я закохалася!

Тато залишив у спокої свої вуса і поклав руки на обтягнені смугастою піжамою коліна.

– Правда? ~ запитав він, і його круглі очка зацікавлено заблищали.

– Але в мене нещасливе кохання, – сказала Маргарита. Вона випустила з рота волосся і, посмикуючи носиком, чекала, що відповість на це тато. Однак той сидів на краєчку ванни, тримаючись за коліна, і мовчав. Маргарита пошкодувала, що розповіла йому про свою нещасливу любов. Певно, однокласники таки мали рацію! З батьками неможливо говорити про такі проблеми! Правду каже Сабіна: старих такі речі не цікавлять. їх хвилюють лише власні справи!

Маргарита зітхнула і подумала: «А я завжди вважала, що мої батьки інакші!»

Тут тато нарешті відпустив свої смугасті коліна, потер долоні, так ніби змерз, і поцікавився:

– Ну і що? Ти йому вже не подобаєшся?

Маргарита сказала:.

– А я йому ніколи не подобалась!

– А взагалі, хто це такий? Я його знаю?

Певно, що тато знав Флоріана Кальба. Маргарита ходила з ним у садок. Але вона похитала головою.

™ Ні, ти його не знаєш! – сказала вона.

Маргарита збрехала з кількох причин. По-перше, вона згадала, що тато завжди називав Флоріана Кальба «поганим хлопцем». По-друге, вона помітила, з якими зусиллями тато бореться з посмішкою. Кінчики його вусів підозріло тремтіли. По-третє, тато нічим не міг їй допомогти! А по-четверте, все так складно, що говорити про це було все одно практично неможливо.

– Та я пожартувала, – сказала Маргарита. – Нема в мене ніякого нещасливого кохання!

– Ну, і слава Богу, – пробурмотів тато і позіхнув. З його смугастого круглого черева долинули глухі звуки та розпачливе бурчання.

– Там зовсім порожньо, – вибачливо сказав він, устав і почимчикував до кухні.

Маргарита лягла спати. Над нею хропів Гансик, із протилежного кутка кімнати, де було ліжечко Меді, теж долинало задоволене сопіння. Маргарита спробувала заснути. Вона була змучена, та раптом і в неї у животі забурчало, так само як перед тим у тата. Витримати це було неможливо! Тож вона знову встала.

Тато був іще в кухні. Він сидів за столом і відрізав собі скибки від великого шматка копченого сала. Маргарита підсіла до тата.

– Іж, доню, їж, – пробурмотів тато з повним ротом. – Коли шлунок порожній, то і на душі незатишно! – Тато підкладав Маргариті скибку за скибкою. Маргарита наминала.

– Раніше в мене часто бувало нещасливе кохання, – сказав тато.

– Я ж сказала, що в мене немає ніякого нещасливого кохання, це був тільки жарт! – незадоволено промимрила Маргарита.

– Ну і що, – тато обтер рукавом піжами масне підборіддя. – Я ж просто хотів розповісти про мої нещасливі кохання. Але, якщо тобі це не цікаво…

Маргарита не хотіла, щоб у тата склалося таке враження. Тому вона поцікавилася:

– Ну, і що було з твоїми нещасливими коханнями?

– Всі вони були жахливі! – Тато опустив вуса на підборіддя. – Просто жахливі!

– Чому?

Тато відригнув і знизав плечима.

– А воно завжди буває так із нещасливими коханнями. Ну от! Маргарита встала. Якщо цей добродій не має нічого додати до обговорюваної теми, то краще піти спати.

Наступного дня Ґабріела святкувала день народження. Ґабрі-ела була однокласницею Маргарити, а її уродини та вечірки славилися на всю школу. Всі – навіть діти з інших класів – аж пищали, так хотіли отримати запрошення. Маргариту запрошували кожного року. Та не через те, що вона аж так дуже товаришувала з Ґабріелою, а на вимогу Ґабріелиної мами, бо Ґабріелин батько працював на макаронній фабриці разом із Маргарити-ним татом, а Ґабріелина мама трохи приятелювала з Маргарити-ною мамою. Крім того, Ґабріелина мама вважала Маргариту надзвичайно милою, просто чудовою дитиною. «Чому би тобі не заприятелювати з Маргаритою? – щодня пиляла Ґабріелина мама доньку. – Маргарита, без сумніву, мала би на тебе кращий вплив, ніж ті жахливі типи, з якими ти водишся!»

Друзів, котрих Ґабріела вибирала собі сама, аж ніяк не можна було назвати «жахливими», але «типами» вони все-таки були. Один, худенький бліденький хлопчик, мав на правій щоці метелика, витатуйованого в натуральну величину. В іншого був гладко виголений череп. В однієї дівчини зачіска виглядала, як перука з вусів. Певно, ця дівуля щодня виливала собі на голову неймовірну кількість лаку для волосся. А ще у Ґабріели був один знайомий, котрий уже два роки не вилазив із гіпсу: то рука в гіпсі, то нога в гіпсі, то ребра в гіпсі. Цього року на ньому був гіпсовий комір. Два тижні тому гіпсовий хлопчик упав із мопеда. І, як розповідали, через неправильну конструкцію захисного шолома зламав собі шийний хребець.

Вусата Голова та Метеликова Щока теж були на вечірці. А ще – дві дівчини, подібні як дві краплі води одна на одну, а також на Ніну Гаґен*. Цього разу тут був і Флоріан Кальб. Його Ґабріела запросила теж із примусу: з ним товаришував її брат.

* Ніна Гаґен (№па На^еп) – німецька панк-рок-співачка (нар. 1955 р.).

Маргарита вдягнула нову індійську сукенку з чистого шовку, яку їй подарувала на день народження мама. Небесно-блакитна, з гаптованими золотом вставками, вона сягала кісточок і була така широка, що її спокійно можна було би носити під час вагітності. «Суперелегантно», – запевнила Маргариту Ґабріелина мама, закотивши на знак визнання очі. Маргарита радше воліла би мати на собі обладунки Вусатої Голови, та вона ставилася до себе достатньо об'єктивно, щоби визнати: на жаль, ЇЇ фігура не створена для цього. Вусата Голова була вбрана в тісні, наче панчохи, латексові штани ніжно-рожевого кольору, зверху мала футболку до колін із жовто-брунатно-зеленим візерунком, а ще зверху – бузкову безрукавку до талії з велетенським Мікі Маусом на спині. Тип із метеликом на щоці був повністю запакований у чорну шкіру, а одна з двох Нін Гаґен – у леопардове трико.

Ґабріелина мама часто говорила Маргаритиній мамі: «Коли ці типи приходять до нас до хати, я дістаю шлункові кольки! Але що робити? Хіба ми тепер маємо хоч якийсь вплив на своїх дітей?»

У Маргарити ті «типи» не викликали ніяких шлункових кольок. Вони їй подобалися. Ґабріелині друзі мали одну незрівнянну перевагу: вони ні до кого не чіплялися! Самі курили, як шевці, та нікого не змушували до цигарки. Самі пили, та не підпихали нікому склянку під ніс. І їм було по цимбалах, худий ти чи грубий.

Для Маргарити така поведінка була не зовсім звичною. На вечірках Сабіни, наприклад, усі курили, а хто не хотів, того відразу ж обзивали «малятком-немовлятком». А на забавах в Отті Горнека всі пили, як дурні. Хлопці літрами проносили спиртне в суворий безалкогольний дім Горнеків, змішували колу з горілкою, а апельсиновий сік – із джином, і коли Маргарита наполягала, щоби їй дали тільки колу чи тільки сік, то її називали «правильною малявкою» і «гладкою занудою».

Танцювати Маргарита наважувалася теж лише на Ґабріели-них вечірках. Найкраще в неї це виходило з голомозим. «Фантастично, в тебе справді танцює кожен міліметр тіла!» – хвалив її він. На інших забавах Маргариті не раз доводилося чути за спиною шепіт: «Диви-диви! Коли вона танцює, під нею прогинається паркет і тремтить підлога!»

А ще з тими типами можна було непогано поспілкуватися, тільки треба було звикнути до того, що вони розмовляли трохи інакше: повільніше, вставляючи купу англійських слів, і майже без інтонацій.

Ґабріела теж була цілком нормальна. Маргариті набагато більше хотілося товаришувати з нею, ніж зі зрадливою Сабіною. І якби Ґабріелина мама безперервно не вихваляла Маргариту і не ставила її доньці за приклад, це навіть було би реально.

. Флоріан Кальб не дуже вписувався в Ґабріелину тусівку. Якось він навіть заявив, що вони смердять і що, можливо, в них воші. «І вдягаються так, що просто атас!» Флоріан Кальб лише тому домагався, щоби його запросили, бо на вечірку мала прийти кузина Ґабріели Доріс. Він її обожнював. Але, здається, Доріс Флоріана не обожнювала зовсім, бо Маргарита почула, як вона спитала Ґабріелу: «А чого це той огидний Флоріан Кальб знову тут?»

Маргарита багато танцювала з голомозим. З Гіпсовою Шиєю в неї була детальна розмова про дитячі притулки та прийомних батьків; щодо цього гіпсовий міг поділитися власним досвідом. З однією з Нін Гаґен вона посперечалася про те, чи всі батьки ні до чого, чи тільки деякі, а Ґабріелі в кухні вона допомогла намастити неймовірну кількість бутербродів. Поміж тим Маргарита спостерігала за Флоріаном Кальбом, який бігав за Доріс. При цьому вона помітила, що свої спроби наблизитися до дівчини Флоріан супроводжував споживанням алкоголю. Відбувалося це так: спочатку Флоріан наливав собі у склянку віскі, десь так на два пальці, кидав туди кубик льоду, зі склянкою в руці підходив до Доріс і щось їй говорив, калатаючи льодом у склянці. Доріс йому щось коротко відповідала й відверталася до хлопця, котрого всі називали Джонні. У нього на підборідді та на щічках був дуже милий золотавий пушок. Залишившись на самоті, Флоріан щось бурмотів собі під ніс, піднімав склянку і випивав віскі одним ковтком. Упродовж кількох годин Маргарита спостерігала за цим процесом разів із вісім. Вона не мала поняття, скільки ковтків віскі потрібно, щоби напитися так, як Отті Горнек на своїй останній забаві, проте почала хвилюватися за Флоріана і поділилася своєю тривогою з Ґабріелою. Та страшенно розсердилась. «А звідки взагалі в нього віскі? – обурилася вона. – Це ж пляшка мого батька! Я ж її замкнула на ключ!» Ґабріела забрала у Флоріана пляшку, але та вже була напівпорожня. «От ідіот! – сказала вона Маргариті. Можеш не сумніватися: завтра старі скажуть, що віскі вижерли мої друзі!»

О десятій прийшла Ґабріелина мама й оголосила, що свято закінчене. Усі почали розходитися. Маргарита ще трохи залишилась і допомогла позносити на кухню склянки і тарілки, позбирати використані серветки і випорожнити попільнички. Ґабріела вийшла відпровадити однокласницю до брами. Раптом вони почули якийсь звук. Доволі дивний, моторошний звук. Хтось хрипів.

– Страх та й годі, – сказала Ґабріела й міцно схопила Маргариту за руку.

– Як наша поламана велосипедна помпа, – сказала Маргарита і рушила у бік того страшного хрипіння. Воно долинало з боку сходів, які вели до підвалу. Там лежав Флоріан Кальб і спав. Ґабріела та Маргарита витягли його по сходах нагору. їм довелося добряче потрусити хлопця, щоби він хоч трохи пробуркався.

~ Швидко виведи його звідси геть! – благала Ґабріела. -Якщо моя мама побачить його в такому стані, то ніколи не дозволить мені влаштовувати вечірки!

– Але ж ти не винна в цьому, – заперечила Маргарита.

– Я завжди в усьому винна, – сказала Ґабріела, схопила Флоріана і почала штовхати в напрямку до воріт. – Свіже повітря піде йому на користь, – запевнила вона, випхала Флоріана та Маргариту з будинку і зачинила за ними браму.

Свіже повітря справді збадьорило Флоріана, він навіть зміг іти. Щоправда, не по прямій і не зигзагом, а по колу. Як цирковий кінь. Якби Маргарита не навертала його вперто і наполегливо на правильну дорогу, він би ще кілька годин кружляв довкола вишні в Ґабріелиному саду. Проте дівчина мужньо підтримувала Флоріана. Вона вела його попід руку й підштовхувала вперед. Щоправда, Флоріана постійно тягнуло кружляти, він то йшов прямо, то знову завертав назад, але потроху їм якось вдавалося просуватись уперед. Найнеприємніше було те, що від Флоріана тхнуло чимось кислим. І то не був запах алкоголю.

Тричі Флоріан падав Маргариті на шию. Втім, важко було визначити, чи це знак прихильності, чи йому просто потрібна була опора.

На розі перед своїм будинком Флоріан раптом не захотів іти далі. Він гепнувся на землю і пробурмотів: «Шлюс, Параню».

Найбільше Маргариті хотілося просто взяти й утекти. Зрештою, ще ж не минула й одинадцята, і в місті було повно людей. Вони сердито поглядали на них із Флоріаном. «Треба викликати поліцію! ~ чула Маргарита – Надавати ляпасів!» І навіть: «За Гітлера такого не було!» Та в Маргаритиному серці перемогла любов! Як там казала графиня Гоенлое на тринадцятій сторінці? «Радість і смуток, мій коханий, розділю я з тобою. Тобі не доведеться вже самотужки битися зі злими силами».

Маргарита підняла Флоріана, потрясла ним і, зібравши всю волю в кулак, дотягла його до дверей дому. Флоріан скрутився перед брамою калачиком і знову зібрався заснути. Маргарита полізла в кишеню його куртки, та ключа там не знайшла. їй не залишалося нічого, як натиснути на ґудзик дзвінка, над яким було написано «Кальб». У переговорному пристрої пролунав рипучий голос.

– Хто там?

Маргарита наблизилася до дверей і промовила:

– Тут Флоріан. Відчиніть, будь ласка, мені здається, в нього немає ключа!

– Флоріане! ~ прорипів голос. – Чому ти сам не говориш?

– Йому недобре! – пояснила Маргарита, і з переговорного пристрою пролунало:

– Вже йду!

Маргарита вважала, що виконала свій обов'язок. Вона вже хотіла йти. Але Флоріан обхопив обома руками її ноги і застогнав: «Не йди, не йди!»

Тож Маргарита зачекала, доки не відчинилася брама. Чоловік, котрий вийшов із неї, був високий, немолодий і дуже схожий на Флоріана. Він присів навпочіпки.

– Що значить «йому недобре»? – здивувався він. – Та він п'яний як чіп і з ніг до голови оббльований. Фу, як смердить!Чоловік підвівся і ще раз натиснув на кнопку дзвінка.

– Гедвіґо, ~ гукнув він. – Спускайся! Допоможи мені занести нагору п'яну дитину!

Наступного дня Флоріан не прийшов до школи. «У нього ангіна», – повідомив староста класу. Ґабріела підморгнула Маргариті. Маргарита не відповіла на підморгування. Коли вона згадувала, як закінчився вчорашній вечір, їй зовсім не хотілося веселитися. В усьому іншому теж було мало радості. Приємним був хіба що урок фізкультури, під час якого Маргарита замріяно сиділа на ящику. Вона мріяла про Флоріана. Мріяла, що відтепер він ніколи не буде її висміювати і глузувати з неї! Вона ж допомогла йому в тяжку годину. Без неї він лежав би зараз у рові, або його забрала би поліція.

Коли Маргарита, голодна, як лев, прийшла до хати, мами вдома не було. Тільки заспаний Гансик сидів у дитячій кімнаті.

– Вона в тої Марі-Луїзи! – доповів він і заткав ніздрю. -Ти маєш розігріти собі гороховий суп і зробити бутерброд із сиром!

Маргарита з'їла суп зимним, причому з каструлі, щоби потім не мити тарілку.

– А де Меді? – гукнула вона в напрямку дитячої кімнати. Гансик пояснив, що мама взяла Меді зі собою, бо він відмовився

її пильнувати.

– Я їй не нянька! – додав він.

~ Але ж ти завжди пильнуєш Меді, коли мамі треба кудись іти! – здивувалася Маргарита. Зазвичай Меді та Гансик жили дружно.

– Але не тоді, коли вона йде до цієї Марі-Луїзи! – закричав Гансик. – Бо це вона в усьому винна. Це вона збила маму з пантелику. І тато теж так каже!

– З якого пантелику?

Гансик підійшов до дверей кухні:

– Вона підбила її на голодування! І взагалі, це глупо, що в мами є подруга!

– Це ж її право! – сказала Маргарита.

Гансик, тепер уже не заспаний, затряс головою, не витягаючи з носа пальця.

– Ні! Це глупо. Вона постійно дзвонить до неї. Вчора вона висіла на телефоні тридцять сім хвилин! А сьогодні вдень -тринадцять із половиною! А коли я розмовляю тільки одну хвилину, вона відразу каже, що то коштує грошей. І нову вагу собі купила. І тато теж каже, що ця Марі-Луїза – оферма!

– Ти ж її зовсім не знаєш! – зауважила Маргарита.

– А ти що, знаєш? – закричав Гансик.

– Ні.

– А бачиш! – тріумфально вигукнув Гансик і витяг палець із носа.

Мама повернулася близько шостої години. Меді була незвично весела і щебетала без упину про якогось Сепі та про якогось Пепі, причому потроху з'ясовувалося, що Пепі був маленьким хлопчиком, а Сепі – великим котярою. І обидва були членами сім'ї Марі-Луїзи.

На вечерю були сир, ковбаса і – цього разу для всіх – чай. Мама жувала жуйку і не їла нічого. Та «гм-м» вона вже не казала. Вона розмовляла нормально і здавалася веселою.

Після вечері Гансик почав сортувати свою колекцію пір'їн, розклавши їх на великому столі у вітальні, тато пив пиво і дивився телевізор, а Маргарита телевізор слухала, бо в'язала вовняну шапочку. Меді сиділа під столом і накручувала бігуді на біляве пластмасове волосся ляльки Аманди. Мама була в кухні, де прасувала гору чоловічих сорочок.

Меді, як завжди, трохи марудила, цього разу через те, що бігуді не хотіли триматися на Амандиному волоссі.

~ Меді, мишко, марудь тихіше, – попросив тато. – Бо я нічого не чую!

Меді почала марудити тихіше, та раптом голосно й чітко сказала:

– А мама з наступного понеділка буде прибиральницею!

– Чия мама? – запитав Гансик.

– Наша, – сказала Меді. Маргарита і Гансик засміялися.

– Правда! – закричала Меді. – Я знаю! Вона буде прибиральницею у придворного радника!

Маргарита і Гансик засміялися ще голосніше.

– Цс-с-с, діти! – шикнув тато. Маргарита, хихочучи, штурхнула тата:

– Ти чув, що каже Меді? Вона каже, що мама буде прибиральницею в радника!

Тато теж засміявся. Ні татові, ні Маргариті, ні Гансикові навіть не спало на думку піти до мами і спитати, чи Меді каже правду. Прибиральниця у радника! Повний абсурд.

Флоріан не ходив до школи весь тиждень, і Маргарита вже подумувала, чи не зателефонувати йому додому. Вона дуже хвилювалася за нього і розповіла мамі, як він напився, а мама сказала, що в нього запросто могло бути алкогольне отруєння, а це иже зовсім не жарти.

Крім того, мама вважала, що цілком нормально, ба навіть ґречно, довідатися про самопочуття хворого однокласника. Разів із десять на день Маргарита підходила до телефону, знімала слухавку, та потім усе-таки клала ЇЇ назад.

До суботи вдома все було мирно. Мама навіть почала трохи їсти. Сухарики, моркву та кружальця огірків. У лазничці вона повісила табличку, куди щоранку записувала свою вагу. Згідно з цими записами, мамина вага почала зменшуватися. За перший тиждень мама скинула два кілограми і триста грамів. Щоправда, по ній цього не було видно, адже неозброєним оком практично по помітно, важить людина 90,3 кілограма чи 88 кілограмів.

Непорозуміння в родині Закмаєрів почались у суботу зранку. Щосуботи тато з мамою вирушали до великого супермаркету на околиці міста. Цього разу Маргарита поїхала з ними: її клас відпустили з двох уроків креслення, бо в кабінеті був ремонт, і вона повернулася зі школи вже о десятій ранку.

Суботня поїздка в магазин, яка зазвичай була кульмінацією закмаєрівського родинного життя, цього разу склалася не так весело, як завжди. Проходячи повз гори продуктів, мама без жодного ентузіазму попихала перед собою візочок і бурчала: «Жах! Стільки жертя нараз! Та від цього кому хоч може стати погано», – й тільки-но тато брався за якусь пачку, коробку чи консерву, морщила чоло: «А що, нам це справді потрібно?»

Тато рознервувався і сказав, що мама псує йому процес витрачання грошей, і и поведінка свідчить про те, що та проклята манія схуднення – не тільки її особиста справа, як вона стверджує, а негативно позначається на всій сім'ї. «О'кей, – спокійно промовила мама, – тоді я піду в кав'ярню почитаю газету, а ви робіть собі свої закупи, скільки хочете. Зайдете за мною, коли скінчите».

Не встиг тато запротестувати, як мама вже зникла між стінами сирів і барикадами рибних консервів.

– Ну то ходімо, дитино, – вигукнув тато і з лютою рішучістю покотив візок, кидаючи в нього харчі. Та так багато, як ніколи! Навіть макарони, хоча, працюючи прокуристом макаронної фабрики, він міг вагонами брати на роботі макарони задурно! З двома наповненими вщерть візочками тато і Маргарита підійшли до каси. Татові навіть довелося виписувати чек, бо в нього не було при собі стільки готівки.

– Поклич маму з кав'ярні! – сказав тато, коли всі продукти були нарешті в машині. Те, що він послав по маму Маргариту, було сигналом тривоги! Намагаючись зберегти сімейне щастя, дівчина запропонувала:

– Ходімо вдвох, тату! Може, теж чогось нап'ємось!

– І не подумаю! – гаркнув тато. – Мама, бач, іде читати газети, а я тут мушу гарувати.

Маргарита зітхнула й пішла до кав'ярні сама.

У мами очі на лоба полізли, коли вона побачила переповнений багажник і гору целофанових мішечків, але вона не сказала нічого. Вона навіть узяла два мішечки на коліна, а один поставила між ногами, щоби пакунки не поховали бідну Маргариту з головою. Дорога від супермаркету додому тривала страшенно довго. Черепашачим темпом вони сунули в довгій колоні машин.

– Напевно, десь сталась аварія, – припустила мама. Тато не відповів.

– Зазвичай по суботах стовпотворіння буває тільки у протилежному напрямку, бо всі їдуть за місто, – зауважила мама.

Тато знову промовчав.

– До речі, – докинула мама, – завтра я не поїду до Цветля. Маківник буде для мене занадто великою спокусою. І свиняча печеня – теж. До того ж, твоя мама завжди так припрошує, ну просто примушує їсти!

~ Ти вже не була минулого тижня, – сказав тато.

– Ну то й що? – мама засміялася. – Скажи, що в мене грип!

– Це твоє останнє слово? – спитав тато.

– У цій справі – так, – відповіла мама.

У неділю мама і справді не поїхала до Цветля, і Меді теж вирішила залишитись удома. Тато, Гансик і Маргарита поїхали самі, й «міні» без такого вантажу, як Меді та мама, витискав на добрих десять кілометрів на годину більше, ніж звичайно.

Цветльська бабуся не повірила в мамин грип.

~ Ну-ну, – сказала вона, – не роби з тата вар'ята! Минулого тижня – зустріч випускників, цього тижня – грип, – розкажи це комусь іншому, – вона шморгнула носом, майже як Маргарита. – Що сталось? У вас подружня криза?

Тут тато виклав усю правду, і бабуся безмежно обурилася. Маргарита ще ніколи не бачила її такою розгніваною. Бабуся оголосила мамину дієту зрадою всього роду Закмаєрів.

– Ми всі круглі й добре вгодовані. Це – спадкове, – говорила вона, потягуючи носом.

Маргарита звернула бабусину увагу на те, що мама не може мати закмаєрівських генів, бо вона просто вийшла заміж за одного із Закмаєрів.

– Не роби з тата вар'ята, – заперечила бабуся. – Тепер вона Закмаєр, а Закмаєри всі круглі.

Бабуся голосно шморгнула носом:

– А як вона виглядала раніше? То ж був просто ходячий анекдот! її мало не здувало вітром. До заміжжя вона була просто штахетою.

І бабуся ще довго обурювалася з приводу дієт й ідіотських жіночих журналів, які втовкмачують бідним дурепам такі жахливі нісенітниці. Тоді тато зазначив, що цього разу винен не журнал, а така собі Марі-Луїза:

– Неможлива особа! Я трохи пригадую цю пані. Коли я познайомився з Елізабет, вона постійно водилася з тією Марі-Луїзою попід ручки. Потім та, Богу дякувати, поїхала до Англії і вийшла там заміж. І народила трьох дітей. Але тепер, – тато зітхнув, – вона повернулася. Розлучена і з однією дитиною! Двоє інших залишилися з батьком. І після розлучення вона скинула тридцять кілограмів!

– Ага! Розлучена! – Бабуся зневажливо скривилась. -І залишила двох дітей у батька! Гарно, нічого не скажеш! І ти дозволяєш своїй дружині зустрічатися з такою особою! Я би на твоєму місці заборонила.

Тато спробував пояснити бабусі, що мама – не мала дитина, котрій він може заборонити бавитися з іншою дитиною.

– Чоловік має право забороняти своїй жінці! – не вгавала бабуся.

– Я ж не якийсь хатній тиран, – сказав тато.

– А шкода, – сказала бабуся. Тепер вона була обурена не тільки своєю невісткою, але і сином.

– Не слід підтримувати стосунки з жінкою, котра залишила своїх дітей у колишнього чоловіка, – скрикнула вона. – Ганьба!

Гансик, жуючи маківник, теж вигукнув: «Ганьба!» Тато почав збиратися додому набагато швидше, ніж звичайно, бо його рознервували бабусині нотації. А бабуся була така зла на тата, що і не намагалась його затримати. І вона не поцілувала його на прощання, як звичайно, в обидві щоки, а тільки буркнула: «Тобі не завадило би навчитися трохи більше наполягати на своєму». У машині, підстрибуючи на вибоїнах, Маргарита промовила:

– Бабуся якась дивна.

Тато не відповів, а Гансик заверещав:

– А от і ні, вона має рацію! Мама не повинна зустрічатися з тією Марі-Луїзою!

– Та я не це маю на увазі, – сказала Маргарита – Я маю на увазі, що вона обурюється, коли після розлучення діти залишаються з батьком. Це звучить так, ніби батько – найстрашніше, що може бути.

– Ні, вона не це хотіла сказати, – заперечив Гансик. – Вона хотіла сказати, що добра мати ніколи не віддасть своїх дітей!

– Та і я ж про це! – сказала Маргарита. – А чому добрий батько має віддавати своїх дітей?

– Тому що нібито існує материнський інстинкт, а не батьківський, – пояснив тато.

– А в тебе є батьківський інстинкт? – поцікавилася Маргарита.

– Не знаю, – сказав тато.

– А якби ти розлучився з мамою… – Тато не дав Гансикові договорити:

– Я не збираюся розлучатись!

– А якщо мама з тобою розлучиться… Тато знову перервав Гансика:

– Не розлучиться!

– Та я знаю, – кивнув Гансик, – але ж можна собі таке уявити.

– Ну, припустімо, – сказав тато.

– А що було би з нами?

Сигналячи, тато почав переганяти цистерну з молоком. Маргарита затамувала подих, адже це зовсім не просто – обганяти довжелезну цистерну на вузькій кривій дорозі машиною, з якої не витиснеш більше як 95 км на годину.

– То з ким би залишилися ми? – спитав Гансик, коли тато нарешті знову виїхав на праву смугу.

Тато сказав, що не знає, бо ніколи про це не думав.

– Ти би взяв нас до себе? – наполягав Гансик.

– Усіх трьох? – голос тата звучав дещо розгублено.

– Так, усіх трьох, – підтвердив Гансик.

– Мама би вас не віддала, – ухилився від прямої відповіді тато.

– А якби віддала? – вперто правив своє Гансик.

– А ви би хотіли до мене? – спитав тато.

– Припустімо, хотіли би, – сказала Маргарита.

– Ну, то я би спробував, – прорік тато. Це пролунало героїчно. Потому він уже не так героїчно додав:

– Але я не знаю, чи дав би собі раду з Меді. Це, напевно, було би дуже важко. Вона ж така маленька!

Тато забрав одну руку з керма і скрутив із лівого вуса знак питання, а з правого ~ знак оклику.

– Ну, ось бачиш! – Маргарита повернулася до Гансика. -Цілком так само могло бути в Марі-Луїзи. Двоє старших дітей захотіли залишитися в Англії, в тата, а найменшого він не взяв!

Гансикові очі затято зблиснули. Він закричав:

– А чого ти весь час захищаєш цю дурепу! Якби вона була доброю матір'ю, діти не хотіли би лишатись у батька!

– А якщо тато був добрим батьком? – Маргарита усміхнулася до Гансика.

– Не верзи дурниць! – огризнувся Гансик. Коли він не знав, як викрутитися, то завжди починав кричати: «Не верзи дурниць!» Маргарита до цього звикла і не ображалася. Вона просто відвернулася, пригадавши мамині слова, що не варто давати відчути інтелектуальну перевагу тому, хто дурніший. Але тато вже захопився цією ідеєю і продовжував уголос розмірковувати, як би виглядало життя такої трійці – Гансик Маргарита тато. Він дійшов висновку, що це все вимагало би лише «перерозподілу та переструктурування». Він був переконаний, що все би функціонувало бездоганно. Слухаючи татову версію життя итрьох, Маргарита зі здивуванням помітила, що хатню роботу в цьому уявному трикутнику тато порівну розподілив між нею та Гаисиком, а те, що було не до снаги дітям, перекинув на пральні, хімчистки, ресторани і прибиральниць. Здавалося, що для нього самого нічого не змінювалось. У такому «троїстому» господарств татові знову не залишалося жодних обов'язків, окрім заробляння грошей і смаження яєчні з салом.

Але Маргарита не встигла розкритикувати тата за такий розподіл праці, бо вони вже майже приїхали, і Гансик запитав:

– А коли ми прийдемо додому, ти ще будеш сердитися на маму?

Треба сказати, що перед від'їздом до Цветля тато і мама не розмовляли і поглядали одне на одного дуже неприязно.

– Ні, не буду, – пообіцяв тато і звернув у ворота. – Я подумав, що це не має сенсу. Дієтоманія в неї рано чи пізно закінчиться. Ну, може, потриває цього разу трохи довше, ніж завжди, І все.

Загалом, Маргарита не любила втручатись у справи інших людей, однак, коли вони з Гансиком і татом піднімалися сходами, вона попросила:

– Слухай, може не будеш уже називати її «мама», вона справді цього не любить. І воно дійсно якось так негарно звучить.

– Думаєш? – запитав тато. Вони підійшли до дверей. Тато відчинив, кивнув Маргариті й гукнув:

– Елізабет! Ми приїхали! Елізабет, де ти, Елізабет? Слідом за Маргаритою і Гансиком тато прокрокував до вітальні,

та зупинився у дверях і втупився у м'який куток. Там сиділа мама, а навпроти неї – літній сивий пан. Він курив люльку, тримаючи на колінах Меді.

– Ви вже повернулися? – здивувалася мама і поглянула трохи спантеличено. – Чого так скоро?

– Нам піти? – крижаним голосом запитав тато. Меді зісковзнула з колін сивого пана й підбігла до тата. Мама звернулася до свого гостя:

– Дозвольте відрекомендувати вам мого чоловіка та двох моїх старших.

Чоловік устав і простягнув руку татові, Маргариті й Гансику. При цьому він щось пробуркотів, напевно, своє ім'я. А тоді сказав до мами:

– Не буду вас більше затримувати. Ми про все домовились. Отже, до завтра, шановна пані!

Він уклонився татові ще раз і пошкандибав до передпокою. Мама пішла за ним.

«Ваш капелюх, пане раднику. Ваш ціпок, пане раднику», -почула Маргарита. А тоді: «Щиро дякую, вельмишановна пані».

Меді потягла тата до столу. Там стояв велетенський букет жовтих троянд.

– Понюхай, як пахнуть! – наполягала вона. – Це пан радник приніс.

Нюхати тато не захотів.

Було чути, як захряснулися вхідні двері.

Гансик спитав у Меді:

– А хто цей радник? Меді відповіла:

– Ну, це той, у котрого мама буде прибиральницею.

– Ким-кимі – тато схопив Меді за плечі, та так міцно, що вона аж скрикнула. – Ким вона буде?

– Я ж сказала, – заскиглила Меді. – Прибиральницею в пана радника. Відпусти, мені боляче!

Тато відпустив Меді. Мама повернулася до вітальні і знову сіла у шкіряне крісло. Меді підбігла до неї і показала плече:

– Тато зробив мені боляче! Мама погладила Меді по плечі.

– Що це має означати? Хто цей мерзенний дідуган? – тато грізно став перед мамою, смикаючи себе за вуса так, ніби вони були приклеєні з нагоди карнавалу і їх треба було терміново відірвати.

– Це був пан придворний радник Майзенґаєр, – пояснила мама. – Він живе сам і шукає людину, яка би давала лад його господарству. І від завтра цією людиною стану я!

– Ти геть здуріла! – Маргарита ще не чула, щоби тато так голосно кричав, а Меді так злякалася того крику, що сховала голову в маминих колінах.

– Заспокойся, – сказала мама. – Я ж ходитиму до нього тільки до обіду. А коли діти повертатимуться зі школи, я вже буду вдома.

Тато не заспокоївся. Щоправда, він уже не кричав, але почав ходити взад-вперед по вітальні й пояснювати мамі, що, по-пер-шс, він заробляє достатньо грошей і тому його жінці не потрібно працювати, по-друге, якщо його жінка нудиться, він знайде їй Іще цілу купу роботи вдома, і якщо мама вже аж так неодмінно хоче по півдня працювати, то вона могла би знайти собі якесь ліпше заняття, ніж ходити до когось прибирати. Жінка прокуриста макаронної фабрики, на думку тата, не може бути прибиральницею!

Ця промова геть знесилила тата. Важко дихаючи, він опустився на шкіряну канапу. Мама витягнула з рота довгу нитку жуйки, намотала п на вказівний палець і промовила:

– По-перше, ти не маєш права мені нічого забороняти, ми живемо не в середньовіччі, по-друге, не йдеться про те, скільки наробляєш ти. Я хочу заробляти сама. І по-третє, це не звичайне місце прибиральниці. Прибиральниця в нього є і без мене. Меді просто сподобалося це слово, тому вона це так називає. Насправді це – першокласна робота!

І тоді мама пояснила, що цю роботу їй знайшла Марі-Луїза, а першокласна вона тому, що працювати в радника вона буде неофіційно, тому не сплачуватиме жодних податків, до того ж, платить радник по-королівськи та ще й живе неподалік. їй не треба бути пунктуальною, а якщо вряди-годи у неї не буде часу, то це теж не страшно.

– І сама робота мені пасує, – сказала мама. – Я буду варити йому їсти і гуляти з псом, а отже, багато часу проводитиму на свіжому повітрі!

– Відколи це тобі залежить на свіжому повітрі? – вигукнув тато.

– Відтоді, відколи я вирішила змінитися, – сказала мама. -Відколи я зрозуміла, що мушу змінити своє життя, якщо хочу схуднути. Бо ж усе взаємопов'язане! Бути домогосподинею і матір'ю – це чудово, але мені цього замало!

Тато голосно ляснув себе обома руками по стегнах і закричав:

– Я збожеволію! 1 для цього ти знаходиш собі якогось діда, щоби його доглядати! Чому би тоді не завести четверту дитину, це принаймні було би якось апетитніше!

Мама випросталася. Тепер вона сиділа пряма, як кілок.

– Твій жарт несмачний, – сказала вона. – А якщо серйозно, то за четверту дитину мені ніхто не дасть королівської платні!

– Ну то й що? ~ тато встав і знову почав ходити. – Чого тобі раптом так почало залежатися на грошах? Та в нас на рахунку грошей більше, ніж в інших боргів! Чого ти хочеш? Велику машину? Можемо купити. Нові меблі? Купимо! Норкове хутро? Теж не проблема! – Сам вражений своєю щедрістю, тато зупинився. – Ти ж сама завжди говорила, що старі меблі служать не гірше за нові, а хутра тобі не треба, а «міні» – це машина, яка заощаджує енергію. – Тато знову почав ходити. – Це ж твоя ідея складати гроші на хату в селі! Забирай усі заощаджені гроші і роби з ними, що тобі заманеться!

– Ти абсолютно нічогісінько не зрозумів. Ідеться про те, що я хочу сама заробляти гроші, мої гроші!

– Можна подумати, я тобі хоч колись натякав, що ми живемо на мої гроші.

– Майже ніколи, – підтвердила мама, ~ але я все одно хочу мати свої гроші.

– І що ти будеш робити зі своїми грошима? Мама завагалась:

– У мене є певні плани, – сказала вона трохи згодом. – Але про це я наразі не хочу говорити, бо сама ще не впевнена.

Маргариті перехотілося слухати далі. Вона вийшла з вітальні. Це все видавалося їй безглуздим: і те, що мама конче хотіла мати свої гроші, й те, що тато був аж так категорично проти.

У коридорі задзвонив телефон. Маргарита підбігла й узяла слухавку. Це був Флоріан Кальб. Маргарита ще ніколи не розмовляла з ним по телефону. Слухавка трохи тремтіла, бо в неї тряслися руки.

– Вибач, що турбую, – сказав Флоріан. – Я вже пробував додзвонитися до інших, але не застав нікого вдома. Завтра я йду до школи і не маю завдань з математики. І за вівторок теж. -Флоріан стишив голос. Очевидно, він не хотів, аби його почули батьки. – А мої кляті старі вимагають, щоби я зробив домашні завдання за всі дні, які пропустив.

Тоді він знову заговорив голосно:

– То можеш продиктувати мені завдання? Його голос знову стишився:

– І дуже дякую, що ти доставила мене додому, я, певно, був п'яний як чіп!

– Нічого страшного, – тактовно збрехала Маргарита. -Л щодо математики… – Маргарита завагалася. – На останньому уроці ми брали новий матеріал, такі дурні рівняння… -Маргарита набралася мужності. – Може, зайти до тебе і принести зошит, щоби ти переписав?

– О! Це було би класно! – тихо сказав Флоріан, а тоді прошепотів, так що Маргарита ледве його зрозуміла:

– Але приходь не раніше як пів на сьому. Мої старі підуть в кіно. Вони не повинні помітити, що я списую, вони хочуть, щоб я сам… – Флоріан замовк. І Маргарита почула рипучий голос, власник якого, напевно, наблизився до Флоріана: «Скільки можна висіти на телефоні?» Тоді в неї у вусі знову пролунав голос Флоріана:

– Повторюю: з 1246-ої вправи приклади а, б, в, г, д і е. На сторінці 92 внизу п'ять останніх прикладів. Дякую, Отті! До завтра!

У слухавці щось клацнуло. Флоріан від'єднався.

Маргарита пішла до лазнички. У неї була ще година, і вона хотіла присвятити її причепурюванню. От тільки, на жаль, щодо цього в неї не було досвіду, і вона не знала, що би такого на собі причепурити. її шкіра, як у більшості пампушок, була здорова та ніжна, вії – чорні та довгі, мов лапки комара, а щічки й уста -червоні. От хіба що два штрихи блакитних тіней – нічого іншого їй не спадало на гадку. Маргариті хотілося зробити собі чорні стрілки, та одного разу мама намалювала її так на бал-маска-рад, а тато тоді сказав, що вона виглядає, як альпійська корова-рекордсменка, хоча це неправда! Та у Флоріана теж можуть виявитися такі дивні погляди, як і в тата. Маргарита втиснулась у Гансикові джинси. Натягти їх вдалося з величезними зусиллями, а блискавку вона защіпнула тільки після того, як лягла горілиць на підлогу, бо в такому положенні значна частина живота опускається всередину. Та сало – підступна штука! Затиснеш його внизу, а воно вилазить угорі. Тож пасок повністю закривала ковбаска завтовшки з салямі. Тоді Маргарита витягла зі шафи мамину чорну шовкову блузку 50-го розміру. Блузка оповила її вільними хвилями і прикрила ковбаску сала. І насамкінець Маргарита закрутила собі на голові «ґульку», бо десь вичитала, що така зачіска «видовжує» круглі обличчя. Тоді накинула куртку, взяла зошит із математики й, підійшовши до дверей вітальні, прокричала: «Я понесла Флоріанові зошит з математики!»

У вітальні тато і мама все ще розмовляли голосно та сердито,

а Меді й Гансик сиділи за столом і слухали їх так уважно і чемно, ніби були в ляльковому театрі. Незрозуміло було, чи хоч хтось із чотирьох почув Маргариту. Вона гукнула ще раз: «Я йду до Флоріана, несу йому зошит». Знову ніхто не звернув на неї уваги. Тоді Маргарита зачинила двері до вітальні й вийшла з квартири.

За кілька хвилин до пів на сьому Маргарита вже стояла перед Флоріановим будинком, але не наважувалася натиснути на ґудзик дзвінка під прізвищем Кальб, бо не знала, чи той чоловік Із рипучим голосом і його жінка були радше непунктуальними або ж суперпунктуальними людьми.

Маргарита зайняла вичікувальну позицію перед єдиною освітленою вітриною в будинку Кальба і почала розглядати прилади для фарбування та лакування всіх сортів і розмірів. Рівно о пів на сьому з брами вийшли чоловік із рипучим голосом і його дружина. Маргарита почекала, поки вони дійшли до перехрестя, тоді підбігла до брами і натиснула кнопку з прізвищем Кальб. Двері з гудінням відчинилися. На табличці був номер 21. Подолавши 144 сходинки, засапана Маргарита аж на сьомому поверсі побачила иідчинені двері. У них чекав Флоріан. Він кивнув:

– Заходь, швидко, щоби сусіди тебе не побачили.

Він затягнув Маргариту в коридор. Дівчина трохи здивувалася. Зрештою, аж таким ходячим опудалом вона не була, щоби ховати її від сусідів. І їм же, напевно, однаковісінько, чи Флоріан робить свої завдання сам, чи списує. Побачивши передпокій у помешканні Кальбів, вона здивувалася ще більше. Мама назвала би його «мрією тітоньки Емми». Так мама називала все кічо-ио, потворне та недоречне, бо тітка Емма, татова сестра, нагромаджувала різні жахливі предмети. Шпалери в коридорі Кальбів були в рожево-золоту смужку, на столику з вигнутими ніжками стояв телефон у футлярі з червоного оксамиту. Слоняча йога, звісно, несправжня, слугувала підставкою для парасольок, а гачки вішака однозначно були елементами рогів якихось тварин. Вони були прикріплені до церати з ванґоґівськими соняшниками. Стіни прикрашала якась несамовита кількість бра зі скляними бурульками. А до всього Флоріан був узутий у картаті жовто-брунатні капці з бляшаними застібками. Такого типу капці відмовлялася носити навіть цветльська бабуся, називаючи їх «старосвітськими».

– Ось зошит із математики, – сказала Маргарита.

– Проходь далі, – Флоріан потягнув Маргариту по напасто-вшгому лінолеуму до своєї кімнати. Вона виглядала точнісінько так, як Маргарита уявляла собі солдатську казарму. Ліжко, шафа, стіл, стілець – що ще потрібно юнакові?

Маргарита присіла на вузьке Флоріанове ліжко.

– Може, я подиктую? – спитала вона. Флоріан кивнув. Він сів за стіл і розгорнув зошит із математики. Маргарита продиктувала йому три сторінки всіляких там аі Ь, х, у і г, а тоді спробувала пояснити кути, осі і трикутники, та в математиці Флоріан ніколи не був світилом. Тож дівчина підійшла до столу і, нахилившись над Флоріаном, почала пояснювати: «Проведи тут лінію, тут розділи, а тепер сюди продовжуй, тепер сполучи лінією через велике А і точку перетину!» У процесі цього пояснення Маргаритин бюст ліг Флоріанові на плече, та це сталося зовсім ненавмисно. Навпаки, адже Маргарита абсолютно не вважала свої груди чимось гідним уваги. Просто дівчина намагалася не допустити жодного контакту між Флоріаном і ковбаскою сала на своєму животі. Тож вона втягнула живіт, а «живіт сховати, груди вперед!» – це команда, яку змалечку засвоює навіть дитина, котра рідко ходить на фізкультуру.

Таким чином, Флоріан сидів із Маргаритиними грудьми на правому плечі. Вуха в нього почервоніли, стали темно-вишневі, й у них почало трохи дзвеніти. Через цей дзвін Маргаритине: «Тут трохи підтягни, а тут підкороти», – заледве доходило до його мозку. Хлопець відсунувся і, вказавши на вільну половину стільця, запропонував: «Сідай сюди!»

Маргарита присіла, і крісло нахилилося. Ні, воно не перекинулося, та дві його ніжки відмовилися витримувати Маргари-тину вагу і повільно-повільно вислизнули з-під сидіння. Флоріанове крісло було дуже старе! Маргарита спробувала втриматись і схопилася за однокласника. Він чесно намагався її підтримати, але врешті-решт і Флоріан, і Маргарита опинилися на підлозі в тісних обіймах, а двоноге крісло – над ними.

~ Ти не вдарилася? – запитав Флоріан.

– Ні, – відповіла Маргарита. Вона лежала на двох ніжках стільця, і вони страшенно тиснули її в ребра.

– Від тебе гарно пахне, – сказав Флоріан.

Те, що гарно пахло на Маргариті, було маминою блузкою. Вона була напахнючена «Міс Діор».

– Ти пахнеш виноградом, – сказав Флоріан і почав нюхати Маргаритину шию. Маргарита захихотіла, бо її лоскотав його ніс. На шиї Маргарита мала особливо сильні лоскотки.

– Ти вже цілувалася? – поцікавився Флоріан, дихаючи Маргариті в шию. Маргарита не відповіла. Ні з ким не цілуватися -хіба за винятком родичів – хоч у 64-сторінкових романах це і було добрим іміджем, але, наскільки вона знала з розмов зі Са-біною, у шкільних колах бути нецілованою вважалося несучас-ішм і дитинячим. Маргарита подумала, що настав час визволятися з обіймів Флоріана. Вона відкотилась убік. Флоріан покотився за нею.

– Відпусти! – сказала вона. Та Флоріан не відпустив її, а натомість раптом поцілував. Маргарита часто уявляла собі «пертий поцілунок». Чи відповідав поцілунок Флоріана її уявленням – подумати про це вона не встигла, бо її увагу відволік тихенький, але жахливий звук. Клаптик маминої шовкової блузки й одна з ніжок стільця зчепились одне з одним, і коли злякана Флоріановою активністю Маргарита смикнулася, почулося тихе й підле «трісь!» Певно, чистий шовк не звик мати справу з ніжками стільців!

Мамина блузка роздерлась уздовж усієї спини, від коміра до самого низу. Маргарита була шокована. Та Флоріан, не здогадуючись ані про те, що блузка була мамина, ні про те, що вона була дорога, поцілував Маргариту ще раз. При цьому він помацав її за груди. Маргариту це розсердило. Вона, щоправда, дозволила поцілувати себе ще раз, але майже не брала участі у другому поцілунку. Коли її рот звільнився, вона попередила:

– Нам ще треба намалювати аж два трикутники!

– До дупи трикутники! – пробурмотів Флоріан і зажадав Третього поцілунку. Маргарита не протестувала і була глибоко розчарована, що й за третім разом її не охопило жодне глибоке чи могутнє почуття. А от Флоріан, здавалося, був цілком задоволений. Посміхаючись від одного червонющого вуха до другого, він спробував розщіпнути мамину блузку. Маргарита почала захищатися. Флоріан сказав:

– Тепер ти моя дівчина, і я маю право побачити тебе голою!

Але Маргарита тримала блузку обома руками. Жодна людина не мала права побачити її ковбаску сала!

– Припини, бо закричу! – пригрозила Маргарита. Це на Флоріана подіяло. Він відпустив мамину блузку, встав, приніс із кухні два стільці й оголосив, що готовий вислухати Маргаритині вказівки і домалювати решту трикутників. Ділячи навпіл один із кутів, він попередив:

– Але про те, що ти моя дівчина, у школі нікому не розказуй, добре?

– Чому? – здивувалася Маргарита.

– Бо я не люблю, коли про мене пліткують, ~ сказав Флоріан.

З цим Маргарита мусила погодитися.

Близько восьмої години вони впоралися з трикутниками. На прощання Флоріан поцілував Маргариту ще раз. її груди при цьому він лишив у спокої.

Коли Маргарита прийшла додому, в кухні сидів тільки Гансик. Наминаючи мариновані огірки, він доповів:

– Мама вже лягла спати. Меді теж спить. А тато пішов до ресторану їсти гуляш!

Маргарита хотіла вже йти до ліжка, та Гансик умовив її пограти в карти. Щоби не будити Меді, вони залишились у кухні й почали грати на кукурудзяні зернята.

Коли граєш у карти, час летить дуже швидко. Була рівно дванадцята, коли відчинилися двері й до хати зайшов тато.

– А чого це мої маленькі зайчики ще не в ліжечку? – запитав він, прихилившись до дверей кухні. У нього був дивний погляд, і йому було трохи важко говорити.

– Ти п'яний? – спитав Гансик.

– Тільки трішки, – відповів тато.

– Тобі чимось помогти? – поцікавилася Маргарита.

– Нічим, мій коханий зайчику, таткові нічим не можна допомогти, – сказав тато, пішов у темну вітальню і завалився на шкіряний диван.

Маргарита і Гансик відклали карти і поспішили за татом.

– Іди до ліжка, тату, – сказала Маргарита.

– Тато буде спати тут, – пробурмотів тато, – тато не хоче в подружнє ліжко! Було би гарно, якби мої маленькі зайчики принесли мені мою ковдру!

– Що він хоче? – перепитав Гансик.

– Свою ковдру! – сказала Маргарита. Проблема полягала в тому, що тато не мав своєї ковдри. Зазвичай він спав із мамою на двоспальному ліжку під двоспальною ковдрою.

~ Мама ковдри не віддасть, – сказав Гансик. Тато підняв голову.

– Розрізати! – пробубонів він. – Розрізати навпіл! Ліва половина моя! – І знов опустився на шкіряний диван.

Маргарита взяла картатий плед, яким мама накривала коліна, коли дивилася телевізор, і хотіла вкрити ним тата.

– Він буде йому закороткий, – зупинив її Гансик, побіг у дитячу кімнату, приніс свою ковдру і накрив нею тата.

– А мені вистачить пледа, – великодушно сказав він.

Тато натягнув Гансикову ковдру на голову. Гансик і Маргарита ще якийсь час постояли перед цією горою, під якою ворушився тато, і коли з-під гори почулося тихе хропіння, позіхаючи, пішли в дитячу. Вони були страшенно змучені. Такі змучені, що навіть не сказали одне одному «добраніч!»

Наступного дня у школі Маргарита була невиспана і весь час боролася з позіхами. На великій перерві вона залишилася на своєму місці, сподіваючись на якийсь погляд чи знак від Флоріана. «Невже «таємна любов» конче мусить бути аж такою таємною, щоби навіть не глянути на мене?» – подумала Маргарита. Флоріан із Отті Горнеком і кількома іншими хлопцями вийшли на подвір'я. Повернувшись після дзвінка до класу, всі вони страшенно глупо шкірилися.

Минав урок за уроком, а Флоріан не подавав найдрібнішого знаку, не кинув на Маргариту найменшого погляду. А після школи він вийшов із класу, балакаючи з Александером Гюберлем. І навіть не озирнувся на Маргариту. Маргарита сумно почимчикувала додому зі Сабіною. Перед Маргаритиним будинком Сабіна, хихочучи, запитала:

– Це правда?

– Що правда?

– Уші Коль сказала мені, що їй сказала Уші Маєр, що їй сказав Отті Горнек, що йому сказав Флоріан, що він учора тебе поцілував. І помацав за груди.

Маргарита зблідла. Білим як крейда стало її обличчя. На очі їй навернулися сльози.

– Та нема чого плакати, – спробувала заспокоїти її Сабіна. Але Маргарита не могла стримати сліз.

– Відчепіться від мене всі! – закричала вона і побігла додому. Сліз ставало все більше. Не бачачи нічого перед собою, біля

брами вона наскочила на пана Свободу й ударилася головою в його груди.

– Ой, хто ж тут так плаче? – здивувався пан Свобода. -Навіщо ж плакати? Ну, годі вже, годі, до весілля все мине! -сказав пан Свобода і спрезентував Маргариті паперову хусточку. Маргарита висякалась і витерла сльози.

– Отримала «незадовільно»? – запитав пан Свобода. Дівчина похитала головою і пішла додому.

Гансик і Меді вже сиділи за столом і наминали понеділкові макарони з шинкою.

– Маргарито, в тебе нежить чи ти плакала? – занепокоїлася мама.

Маргарита мовчки поколупалась у макаронах. Вона зачекала, поки Гансик і Меді поїли й пішли в дитячу, а тоді знову розплакалась і розповіла мамі все. Мама була обурена. Подерта блузка її не хвилювала. «Це все одно була якась хлпмида», -сказала вона. Проте висловила інші зауваги.

– Скажи, а чому тобі, властиво, сподобався цей огидний козел? Ти впевнена, що не помиляєшся щодо нього?

Маргарита пообіцяла мамі ще раз добре про це поміркувати.

– Зроби це, моя люба, – порадила мама. – А я мушу піти до магазину, щоби завтра в нас було що їсти.

Тільки після того, як мама вже пішла, Маргариті спало на гадку, що сьогодні мама вперше була у радника. «Треба було її запитати, як воно там, – подумала Маргарита. – Але коли тебе переповнює власний біль, забуваєш про ближнього!»

Маргарита і справді «заглибилась у себе» й почала обмірковувати своє ставлення до Флоріана Кальба, намагаючись зрозуміти, чи йдеться тут про «справжню» любов, чи про «помилкову». Вона вже майже дійшла висновку, що в її почуття закралася прикра помилка, аж тут раптом задзвонив телефон, і Гансик, який узяв слухавку, гукнув:

– Маргарито! З тобою хоче говорити твій однокласник!

– Хто? – спитала Маргарита.

– Якийсь Кальб, – сказав Гансик і передав слухавку Марга-риті. Дівчина притисла п до вуха, рішуче налаштована сказати, щоби Флоріан залишив її у спокої і що він для неї вже не існує. «Він не встигне нічого пробелькотіти у відповідь, – подумала Маргарита, – а я вже покладу слухавку! Я йому покажу, цьому псиськові собачому!»

Та, на жаль, Флоріан почав говорити перший. Маргарита не встигла набрати повітря, щоби висловити всю свою зневагу, як Флоріан уже повідомляв, що стоїть у телефонній будці перед Мар-гаритиним будинком, що в нього немає вже монет, і тому він не може довше говорити і чекає, щоби Маргарита негайно спустилася до нього. У телефоні щось клацнуло, і залунали короткі гудки. Флоріан поклав слухавку. Або в нього закінчилися монети.

Маргарита побігла у спальню до вікна. Звідти було видно телефонну будку. Флоріан Кальб прихилився до дверцят і вдивлявся у ворота. Дівчина була змушена визнати, що виглядав він надзвичайно привабливо: високий і стрункий, білявий і засмаглий. Якийсь такий відчайдушний, якийсь загадковий, якийсь не такий, як усі. Наче юний ковбой із реклами «Мальборо». Або «Кемелу».

Гансик теж причвалав до спальні.

– Внизу щось діється? – спитав він.

– Нічого там не діється, – буркнула Маргарита, але Гансик хотів пересвідчитись у цьому сам. Він відсунув завісу і притулився до підвіконня. Крім дахів машин, капелюхів перехожих, одного дитячого візочка і старого чоловіка на велосипеді, Гансик нічого не побачив і хотів уже відійти, аж тут помітив біля телефонної будки Флоріана Кальба.

– Біля телефону стоїть твій однокласник, – сказав Гансик. Маргарита кивнула:

– Так, він чекає на мене.

– Не може бути! – затято вигукнув Гансик. – Якщо він чекає на тебе, я з'їм свого капелюха!

Маргарита шморгнула носом і почала жувати пасмо волосся. ~ Закладімося, що на мене? – запропонувала вона. – Хочеш, на десятку?

– Закладімося! – погодився Гансик.

Маргарита вибігла до передпокою, вскочила в черевики, накинула плащ і поправила перед дзеркалом гривку. Вона вже хотіла виходити, але Гансик її спинив:

– А як я буду знати, що ти не брешеш?

– Стань біля вікна, – порадила Маргарита, – і побачиш, що я до нього підійду й поговорю з ним.

– Подумаєш! Це ще нічого не означає! – заперечив Гансик, хвилюючись за свою десятку. – Підійти до однокласника, сказати «привіт» і перекинутися з ним кількома словами – це кожен може. «Привіт! Що ти тут робиш? Ти вже зробив домашні завдання?» – і таке інше – це ще не доказ.

На думку Гансика, якщо цей хлопець справді чекає на Маргариту і призначив їй побачення, то, привітавшись, Маргарита має прогулюватись із ним по вулиці. За руку, або з рукою на стегні, або з рукою на плечі!

– Інакше, – сказав Гансик, – я свою десятку не віддам!

– Він же щойно телефонував, – сказала Маргарита. – Ти ж сам підійшов до телефону. Хіба це не доказ?

– Неправда! То був хтось інший! Той біля будки – ніякий не Кальб! – наполягав Гансик і, шкірячись, постукав себе пальцем по чолі. – І чого би то людина, котра стоїть просто перед нашим будинком, стала телефонувати з будки?! Дурним треба бути! Телефоном користуються на великій відстані. А він би собі піднявся і подзвонив у двері. Шилінг можна зекономити, та й натиснути на дзвінок – швидше, ніж набирати номер!

– Ідіот, – пробурмотіла Маргарита і вибігла з квартири. Ну, зараз вона покаже Гансикові!

Яке нечуване нахабство! Він що – думає, що вона якась остання мимра, котрій нормальний хлопець уже й побачення не може призначити! «І Флоріанові, – подумала Маргарита, – от йому я вже точно покажу! Я йому скажу в обличчя все, що мала сказати по телефону, якби він мене вислухав! Може, так воно і краще! До холодного голосу можна додати ще і крижаний погляд! Та я його просто змішаю з болотом!»

Маргарита збігла сходами вниз. Перед тим, як відчинити браму, вона набрала в легені повітря й підготувала перше речення своєї полум'яної промови. Воно мало звучати так: «Я вийшла, щоби сказати тобі, що більше нічого не хочу про тебе чути. Бо ти підла свиня!»

Хоча Маргарита і підготувала своє речення, і набрала повітря, та Флоріан знову виявився прудкішим. Не встигла Маргарита до нього підійти, як він уже гукав:

– Ну, нарешті! Чого так довго? Я вже зачекався! Думав, що

ти не прийдеш! Постановив собі порахувати до ста і йти геть!

Маргарита підійшла до Флоріана. Вона була майже на голо* *

ву нижча за нього. їй не подобалося, що доводиться дивитися на хлопця знизу вгору. Коли поглядаєш на когось зверху вниз, можна вкласти в погляд набагато більше зневаги.

– Що з тобою? – спитав Флоріан і поклав Маргариті руки на плечі.

Маргарита подумала: «Ну, Гансикові, певно, цього буде досить! Він уже може йти класти на стіл свою десятку!»

– Забери лапи! – прошипіла вона. Флоріан забрав руки з Маргаритиних плечей і запхав їх у кишені.

– Це через твоїх старих, так? – спитав він. – Вони можуть нас побачити?

Не варто навіть намагатися, вирішила Маргарита, пояснювати Флоріанові, що її тато з мамою не належать до таких моралістів і ретроградів, котрі зчиняють вереск, щойно якийсь молодик покладе лапи на плечі їхній доньці. Вона хотіла нарешті позбутися свого першого речення. Та раптом виявилося, що вона його забула. Тому вона вимовила єдиний шматок фрази, який іще могла згадати.

– Ти підла свиня! – сказала вона. І тут їй пригадалось усе речення, але навспак: – Я більше нічого не хочу про тебе чути! Тому я вийшла!

Флоріан розпачливо подивився на Маргариту і пробелькотів:

– Але чому?

Маргарита вже хотіла йти додому. Головне ж було сказано! А про деталі, напевно, ліпше було не починати, бо вона відчула, що її очі знову наповнюються слізьми. А ридати перед Флоріаном – цього Маргариті аж ніяк не хотілось. Отож, вона розвернулась і попрямувала до воріт, але Флоріан побіг за нею і схопив и за руку.

– Поясни принаймні, чому я підла свиня! – вимагав він. -Ти ж не можеш сказати мені таке і тут же втекти.

Маргарита спробувала вирватися від Флоріана, та він міцно тримав ЇЇ. Дівчина шарпнулась і раптом вислизнула з плаща. Флоріан ухопив порожній рукав.

– Віддай плащ, – сказала Маргарита. Флоріан притиснув плащ до живота:

– Спочатку скажи мені, чому я підла свиня. Маргарита була в розпачі. Відібрати плащ силоміць вона би

ие змогла. Повертатися додому без плаща – теж не хотіла. До того ж, на ній була тільки тоненька футболка, яка майже не гріла і крізь яку було чітко видно її опуклі груди й ковбаску сала на животі. Маргарита сказала:

– Віддай плащ, і я скажу!

– Клянешся-божишся? – спитав Флоріан.

– Клянуся-божуся! – запевнила Маргарита.

Флоріан простягнув їй плащ. Маргарита швиденько вбралася, загорнулась у плащ і схрестила на грудях руки.

– Тепер кажи, – наполягав Флоріан. Маргарита набрала повітря і промовила:

– Ти підла свиня, бо розповів усім у класі про те, що було вчора в тебе вдома!

– Я? Я нікому нічого не казав! – скрикнув Флоріан. Його обличчя зашарілось, а вуха стали яскраво-червоні.

– Ну, може, не всім, – погодилася Маргарита, – але Отті й Александерові Гюберлю і всім іншим, з ким ходив на подвір'я!

– Я нікому не розказував, – запевнив Флоріан. – Справді нікому!

Маргарита помітила, що на очі їй знову навертаються сльози, але тепер шляху назад уже не було. Вона мусила продовжувати.

– Розказував! – крикнула вона і витерла сльози. – Мені розповіла Сабіна по дорозі зі школи!

– Вона збрехала. Вона ж завжди бреше, – сказав Флоріан.

– Може, вона і бреше, але ж вона не провидиця, – схлипнула Маргарита. – Звідки вона могла знати, що я була в тебе? Я ж не зовсім дурна і ще можу розрізнити, коли хто каже правду, а коли бреше!

– Я тільки сказав, що ти була в мене, – сказав Флоріан. -Бо вони мене спитали, звідки в мене завдання з математики. Чесно!

– Не бреши! – закричала Маргарита. – Вона знала все!

– Що все?

Маргариті зовсім не хотілося пояснювати Флоріанові, що вона мала на увазі під «усім». Він міг це собі уявити і сам!

Тут відчинилася брама, і з неї вийшов Конні, сусідський хлопець. Маргариті довелося зробити крок убік, до Флоріана. Він знову схопив її за руку і сказав:

– Я тобі поясню, все було зовсім інакше, справді, чесно, я тобі клянуся. Ходи, давай підемо звідси. Тут же неможливо спокійно поговорити. – Флоріан потягнув Маргариту вниз по вулиці в напрямку до парку. Маргарита вмовляла себе, що так покірно чимчикує за Флоріаном тільки, щоби дізнатися, які дурні відмовки він вигадає. Та десь дуже-дуже глибоко в душі вона все-таки зовсім трішечки сподівалася на те, що насправді «все було зовсім інакше». Одне було зрозуміло: непорозуміння в любовних справах бувають дуже напружені! Про це свідчили і Маргаритині 64-сторінкові романи з життя аристократів! У них часом і найміцніші подружжя розбивалися через інтриги якогось негідника або якоїсь ницої змії. Ці непорозуміння можна було би швидко з'ясувати, якби закохані спокійно поговорили одне з одним. Маргарита вважала, що Флоріанові треба дати шанс, аби потім не довелося картати себе.

У маленькому парку не було ні душі. Погода для прогулянок була і справді не найкраща. Сіре небо, холодний вітер. Починав накрапати дощ.

– Може, присядемо на лавочку? – запропонував Флоріан. Маргарита кивнула. Флоріан витяг із кишені хустинку і стер

з лавки сухе листя й пісок. Маргарита присіла, Флоріан сів біля неї і поклав їй руку на плече.

– Ну? ~ запитала Маргарита і спробувала вкласти у свій голос максимум рішучості.

~ Я тільки Александерові Гюберлю трохи натякнув. А більше справді – нікому нічого, – сказав Флоріан, – а інші, можливо, щось трохи підслухали. Це – єдине пояснення.

~ Я тобі не вірю, – сказала Маргарита – Ти брешеш!

– Не брешу, – вигукнув Флоріан. – Клянуся тобі, це правда!

Флоріан підняв два пальці правої руки і з пристрастю промовив: «Батько, мати, дитина, кров і смертна година». Це була, мабуть, найбільша і найсвященніша клятва, яку можна було почути в Маргаритиних колах. Маргарита зітхнула. Дуже тихо і дуже сумно, бо вся ця розмова з Флоріаном була надто складна, надто заплутана, і вона відчувала, що не може бути з ним по-справжньому відверта. Було би чесно сказати йому: «Я дуже сумна і дуже розлючена, бо ти мене зовсім не любиш, і тому я теж намагатимуся тебе не любити!» Але ж не можна таке говорити, якщо тобі чотирнадцять років, і ти затовста, і найнайнайперший раз у житті закохана. Маргарита не почувала в собі сили навіть для того, щоби довести Флоріанові, як він забрехався. Вона мусила би сказати: «Брешеш! Зі самого лише натяку Гюберль не дізнався би, що ти мацав мене за груди!» Однак їй було ніяково говорити з Флоріаном про «груди», тим паче, коли йшлося про її власні груди. Вона не мала відваги. Не тому, що була така суперцнотлива чи закомплексована, а просто вона терпіти не могла своїх грудей. Про груди інших осіб жіночої статі, коли це було необхідно, вона говорила, ніскільки не соромлячись.

Оскільки Маргарита не могла розповідати про свої справжні почуття і наводити справжні аргументи, вона обмежилася тільки тим, що дорікнула Флоріанові за балакучість:

~ Ти ж сказав, що все має бути в секреті! А сам таляпаєш язиком!

Було би справді надто довго і нудно в деталях переповідати читачам усю подальшу розмову, яка відбулася між Флоріаном і Маргаритою в парку на лавочці. Досить буде знати, що вона тривала ще добрі півгодини і не дала ніяких справжніх результатів. Флоріан стверджував, що розповів про свої стосунки з Маргаритою одній-єдиній живій душі – Александерові Гюберлю, і то лише малесенькими та дискретними натяками. А Маргарита наполягала на тому, що не вірить Флоріанові, почувається зрадженою і проданою, а тому не хоче нічого чути про продовження їхньої дружби. Раптом розмову перервала злива. Велетенськими рясними краплями почав періщити дощ. Маргарита скинула плащ і натягнула його на голову, як намет.

– Пусти і мене, – попросився Флоріан, і Маргарита вирішила, що в неї нема підстав відмовити однокласникові у більш-менш сухому місці під плащем. Вона підняла свій «дашок» і впустила під нього Флоріана.

Хлопець міцно притулився до Маргарити, і вона помітила, що їй це не неприємно. На коротесеньку мить у її голові навіть майнула фатальна думка: «Байдуже, бреше він чи ні, найголовніше, що зараз він поряд!»

У плащі-наметі Маргарита почувала себе дедалі ліпше. Тут було тепло і темно. Флоріан загорнувся у плащ і обняв Маргариту. Важко сказати, чи з любові та прихильності, чи просто тому, що інакше йому не було би куди подіти під плащем руки. Так чи інак, а Маргарита схилялася до того, щоби вважати ці обійми виявом прихильності.

– Побіжимо в якусь браму чи перечекаємо дощ тут? – спитав Флоріан.

Притуливши чоло до Флоріанової щоки, ніс – до Флоріа-нової шиї, а рот – до Флоріанової ключиці, Маргарита пробурмотіла:

~ Залишимося тут!

– Тобі не холодно? – запитав Флоріан. Він спробував притиснути Маргариту до себе ще трішечки міцніше, а оскільки робив це обіруч, то кінчики плаща, які він тримав однією рукою, вислизнули з його пальців, плащ зісковзнув, і голова Флоріана опинилася під зливою. Маргаритина голова, яка була набагато нижче, залишилася під плащем. Тільки кілька спанієлевих кучерів визирали з-під нього.

– Залазь назад, – гукнула Маргарита, – бо змокнеш, як хлющ.

– Ні! Так класно! – Флоріан майже кричав, а до Маргарити в її намет, по якому періщив дощ, долинало тільки якесь невиразне бурмотіння.

– Що класно? – перепитала Маргарита і вистромила голову з плаща-намета.

– Як дощ барабанить по черепу, – сказав Флоріан. З заплющеними очима, піднявши голову до неба, Флоріан посміхався, і це виглядало зовсім навіть не дурнувато, а радше замислено й урочисто. Принаймні це виглядало так, що Маргариті теж захотілося. Так вони і просиділи на лавочці, міцно притулившись

одне до одного, аж поки не скінчився дощ. Після цього вони були такі мокрі, ніби їх щойно виловила з Дунайського каналу служба порятунку.

– Гарно було, – сказала Маргарита. Флоріан кивнув. Він витер руками мокре волосся, яке прилипло йому до голови, мов шапочка. Маргарита струсила свої спанієлеві кучері. З них на всі боки посипалися бризки.

– У тебе гарне волосся – сказав Флоріан. – Як у Ванесси Редґрейв*.

Почувши такий комплімент, Маргарита зніяковіла, а оскільки їй здавалося, що зніяковіло стояти справляє краще враження, ніж зніяковіло сидіти, вона підскочила.

* Ванеса Редґрейв (Уапезза КесІ^гауе) – британська акторка театру та кіно, володарка Оскара, правозахисниця (нар. 1937 р.).

Характерною ознакою мокрої наскрізь футболки є те, що вона прилипає до тіла. Кожна зморщечка шкіри, кожна ковбаска сала і, звичайно ж, пипки грудей, видніються під нею так, ніби ти гола.

– Віддай мені мій плащ, – попросила Маргарита. Флоріан зазначив, що Маргариті не слід одягати плащ, бо

мокрий плащ неприємно вбирати на мокру сорочинку, тіло починає парувати, і можна легко підхопити застуду. Проте Маргарита наполягала на тому, що хоче негайно вбрати плащ.

– Бо інакше я змерзну, – злукавила вона.

– Та ж зовсім не холодно! – здивувався Флоріан і висловив припущення, що, можливо, в неї вже починається застуда, якщо теплий вересневий вечір здається їй надто холодним. Промовляючи це, він уважно приглядався до Маргарити, причому в такий спосіб, який у романах із життя аристократів часто окреслювали словами: ВІН РОЗДЯГАВ її ПОГЛЯДОМ. Маргарита простягнула руку по плащ.

– От побачиш, – сказав він, – ти точно захворієш. І чого ти така вперта?

Маргарита обтягнула плащ і знову стала почуватися набагато впевненіше.

– Я мушу йти додому, – пробурмотів Флоріан. – До мене має прийти репетитор із англійської. Старий зануда приходить рівно о четвертій!

Він стурбовано зиркнув на годинник. До четвертої залишалося п'ятнадцять хвилин.

– Вибач, – сказав Флоріан, – але я мушу бігти! Боюся спізнитися, бо батько мені завжди вираховує, що той старий зануда обходиться йому в три шилінги на хвилину!

Маргарита кивнула.

– Ну, то біжи! – сказала вона.

– Побігли разом! – запропонував Флоріан. – Заодно по дорозі й обсохнеш!

Маргарита похитала головою. Обсохнеш! Така пропозиція видалася їй нечемною нісенітницею.

– Та не будь така гнила! – Флоріан схопив Маргариту за руку. Маргарита висмикнула її.

– Облиш мене! – сказала вона. – Не хочу!

– Ну, то бувай! – гукнув Флоріан і помчав.

Маргарита подивилася йому вслід. Вона схрестила руки на грудях і зітхнула. Тепер знову нічого не зрозуміло! Брехун він чи все-таки ні? Вона йому таки подобається чи не подобається? А їхня любов усе ще таємна чи вже ні? Маргарита повільно попрямувала до виходу з парку. «Але що би там не було, -подумала вона, – ми не посварені!»

Коли наскрізь мокра Маргарита прийшла додому, мама вже давно повернулася з магазину. На її думку, дівчині негайно потрібна була гаряча купіль. Напустивши повну ванну води, вона переконувала доньку, що це – єдиний надійний захист проти застуди. Маргарита ніколи не купалася добровільно. Купання не було її улюбленим заняттям, і коли мамі час від часу вдавалося загнати її у ванну, дівчина виливала неймовірно багато піни для купелі. Тільки коли голе тіло закривав шар піни товщиною щонайменше десять сантиметрів, дівчина могла сяк-так примиритися з необхідністю купання.

Так було і цього разу: Маргарита вилила в паруючу воду чверть пляшки синьої олійки. Мама дивилася на це марнотратство, несхвально похитуючи головою.

– А де Гансик? – спитала Маргарита, роздягаючись.

– Пішов до Манфреда, – сказала мама. – А тобі я маю передати два шилінги і сорок грошів і переказати, що в нього більше нема!

– Так нечесно, – обурилася Маргарита. – Ми ж заклалися на десять шилінгів!

– Борги, пов'язані з закладами, в суді не оскаржуються, -сказала мама і, присівши на кошик із брудною білизною, скомандувала: – Залазь у воду!

Маргарита покірно полізла у ванну. Вода виявилася страшенно гаряча. Наче сотні тисяч голочок уп'ялися в тіло. Маргарита відкрутила кран із холодною водою і почала двома руками розмішувати воду.

– Ну, досить вже, – спинила її мама.

Маргарита слухняно закрутила холодну воду і простяглась у ванні. її погляд зупинився на маминому графіку схуднення, причепленому до стіни.

– Клас, ~ пробурмотіла вона. – Ти вже скинула сім кілограмів! Таке тобі ще ніколи не вдавалося!

Маргарита вистромила голову з гори піни й уважно придивилася до мами.

– Вже справді трохи видно! – захоплено констатувала вона. І вона не брехала, щоби зробити мамі приємно. Це було напра-вду так. Раніше, коли мама сідала на кошик, його взагалі не було видно. Тепер лозові переплетення виглядали ліворуч і праворуч від маминих стегон уже на добрі два пальці.

~ Картату спідницю, – з гордістю в голосі повідомила мама, – я вже звузила на чотири клітинки.

– Та це ж цілих шість сантиметрів! – вигукнула Маргарита.

– Сім! – уточнила мама, – а довкола грудей – мінус дев'ять, а на талії – мінус чотири. Там найважче!

Мама підвелася з кошика і хотіла подивитися на себе у велике дзеркало, та воно вкрилося парою, і вона почала його протирати.

– Перед тим, як я вийшла заміж і зв'язалася з цією ненажерливою закмаєрівською родиною, – сказала вона, – я важила 50 кілограмів. І я повернуся до них! Можеш бути певна!

Маргарита бавилась у підводний човен. З-під піни визирали тільки п ніс і рот.

– Але ж ти так любиш їсти, – пробурмотіла вона.

– Що ти кажеш? – перепитала мама, протираючи дзеркало.

– Що ти дуже любиш їсти! – Маргарита випірнула, відпльовуючись і відхекуючись. Мильна вода потрапила їй до рота.

– Це було просто тому, що мені нічого іншого не спадало на гадку, – сказала мама в начищене до блиску дзеркало. – І тому, що я думала, що зможу вижити, тільки коли підлаштуюся до закмаєрівського способу життя!

Маргариті не сподобався мамин діалог із дзеркалом. їй здалося, що матері не личило мати такі проблеми. Матері мусять бути якомога безпроблемніші, а якщо часом і мають проблеми, то тільки пов'язані з сімейним бюджетом, або з успіхами дітей у школі, або з прибиранням квартири. Якщо без цього ніяк не обійтися, то, може, і проблеми зі схудненням, але тільки задля того, щоби знову влізти в костюм, куплений минулої весни!

Напевно, на Маргаритиному мокрому, обляпаному піною обличчі надто чітко відбилися її думки, бо мама зітхнула і сказала:

– Вибач, я не буду більше про це!

Вона позбирала Маргаритин вологий одяг з підлоги і хотіла вже вийти з лазнички.

– Розкажи, як там було у радника? – спинила її Маргарита. Мама прихилилася до дверей.

– Як було? Якось незвично, – сказала вона. – За кожну дрібничку він мені десять разів дякує. А крім того, в нього і немає ніякого бруду. Все дуже чисто. Я вигуляла пса, але це -найповільніша собака, яку я коли-небудь бачила. На прогулянці можна просто заснути!

Мама підійшла до кошика з білизною і знову сіла.

– Легко зароблені гроші! – сказала вона.

– А що ти потім будеш робити з тими грошима? – спитала Маргарита.

Мама завагалася. Виглядало так, ніби вона міркує, чи можна довірити Маргариті велику таємницю. Та не встигла мама доміркувати це до кінця, як із дитячої кімнати почувся вереск, і вереск цей ставав усе гучнішим, бо то репетувала Меді, наближаючись до лазнички. Двері розчахнулись, і розгнівана Меді з криками увірвалася всередину. Тремтячими руками вона простягнула мамі маленьку пластмасову собачу буду зі Сну пі на даху. Собача буда була Мединою скарбничкою. Знизу в ній був круглий отвір, затканий гумовим корком.

– Вона порожня! – верещала Меді. – Там було два шилінги сорок грошів! їх хтось вкрав!

Мама спробувала заспокоїти Меді. Та Меді вгамувалася, тільки коли мама пообіцяла їй на відшкодування двадцятку, а ще -насварити Гансика, бо щодо цього в Меді не було жодних сумнівів: хто ж іще, крім Гансика, міг вчинити цей зухвалий розбій? Усе ще марудячи щось собі під ніс, Меді врешті-решт пішла геть.

– А що було сьогодні з Кальбом? – спитала мама. – Гансик мені розповів, що ти зустрілася з однокласником, щоби він, Гансик, програв парі?

– Гм-м, – пробуркотіла Маргарита, сіла і видушила на своє спанієлеве волосся трохи шампуню.

– Я думала, що ти його не хочеш уже бачити? Маргарита почала масувати шкіру голови так, ніби збиралася стати чемпіоном з миття волосся.

– Не хочеш про це говорити? – спитала мама. Маргарита роздумувала: «Хочу? Не хочу?»

Вона стерла піну з чола, пересмикнула повненькими плечима, шморгнула носом і сказала:

– Я не знаю.

Але тоді все-таки розказала мамі, як Гансик не повірив у її побачення з красунчиком Кальбом і підло з неї насміхався. Вона зобразила все так, ніби пішла на зустріч із Флоріаном тільки через це.

Мама теж обурилася Гансиковою поведінкою.

– Він мусить віддати ту десятку! – крикнула вона. – Навіть якщо доведеться відмінусовувати її від його кишенькових грошей!

Маргариті це було приємно чути. Вона продовжувала масува* ти собі голову і розказала мамі про Флоріанові відмовки та побрехеньки, переповіла дослівно все. От тільки про те, як гарно їй було під дашком плаща-намету, вона не згадала. І про ту думку: «Байдуже, чи він бреше…» – вона теж не обмовилась.

– І що буде далі? – спитала мама.

– В будь-якому разі ми не розійшлися ворогами, – сказала Маргарита.

– А тепер добре послухай, моя доню, – мама скрутила з Маргаритиної вологої футболки товстеньку ковбаску. – Як на мене, то тут усе ясно! Кальб веде нечесну гру! Йому хочеться з тобою цілуватися, тулитися до тебе, мацатись. Але ти для нього недостатньо вродлива, щоби визнати перед іншими, що ти його дівчина!

– Але ж він їм усе розповів, – заперечила Маргарита. Мама розлючено кинула футболку на підлогу.

– Що він розповів? – крикнула вона. – Що він твій хлопець? Що ти йому подобаєшся? – Вона похитала головою. -Ні, що він тебе цілував і мацав! Типово! Як мисливець про здобич – ось як він говорить про дівчат! Ти що, не помічаєш різниці?

Звісно, Маргарита помічала різницю. Однак вона сказала:

– Але якось же я йому подобаюся. Я це бачу!

– Мене бере така лють, як подумаю, що якісь придуркуваті хлопці стоять, як ті півні, і гуртом обговорюють тебе і твої груди! – говорячи це, мама з розмаху вдарила щіткою по умивальнику.

Глибоко вражена і приголомшена Маргарита навпочіпки сиділа у ванні. Такого сплеску материнської любові вона ще ніколи не бачила.

– А що мені було робити? – пригнічено спитала вона. Виходячи з лазнички, мама сказала:

– Ти в жодному разі не повинна принижуватися до того, щоби ставати об'єктом чиєїсь хоті!

Довго, аж поки вода зовсім не вистигла, Маргарита сиділа у ванні й думала над маминими останніми словами. Вони не йшли їй із голови і коли вона милася під душем та витиралася. Вона забула про них лише тоді, коли хотіла зачесати волосся і не змогла знайти бальзам. Без бальзаму для волосся, це Маргарита знала точно, їй доведеться годинами розплутувати пасмо за пасмом, вириваючи жмутки завбільшки з цапину бороду. Вона вийшла до передпокою і гукнула:

– Меді! Меді! Ти мені потрібна, збігай до магазину!

Меді не відповіла. З вітальні лунала мелодія з «Кур'єра імператриці» – старого серіалу, який повторювали в передвечірній програмі. Меді була фанаткою «Кур'єра». Ніщо зараз не змогло би відірвати її від телевізора – ні пожежа, ні тисячі гримучих змій, і вже аж ніяк не прохання сестри купити бальзам до волосся. Маргарита навіть не намагалася. Вона пішла в кухню до мами. Мама запихала в сушильну камеру білизну. Маргарита запитала, коли повернеться Гансик. Мама, знизуючи плечима, відповіла, що не знає: все залежатиме від того, що Манфредова мама приготувала сьогодні на вечерю.

– Мені потрібний бальзам! – Маргарита показала на свій скуйовджений чуб. – Бальзам закінчився!

– О'кей, – зітхнула мама. Вона пішла до передпокою і вже хотіла скинути капці й перевзутись у черевики, аж тут відчинилися двері й увійшов тато. Тато кивнув мамі та Маргариті й почав розщіпати плащ.

– Не роздягайся, – попросила його мама. – Зроби таку ласку, принеси Маргариті бальзам для волосся.

– Я? – тато поглянув так спантеличено, ніби йому зробили якусь непристойну пропозицію.

– Мені треба вдягатись! А ти вбраний! – сказала мама. Вона прихилилася до вішака і схрестила руки на грудях. Маргарита помітила: йдеться не про вдягання, йдеться про принцип.

– Я навіть не знаю, що таке бальзам для волосся, – спробував викрутитися тато і розстебнув останній ґудзик плаща.

– Продавець знає, цього вистачить, – сказала мама.

Тато сердито поглянув на маму, тоді знову застебнув плащ і вийшов із квартири. Двері він за собою захряснув так, що загойдалася лампа в передпокої. Маргарита почувалася ніяково. Не досить того, що між татом і мамою останнім часом і так були сварки та непорозуміння. Тепер, через цей дурнуватий бальзам для волосся, вона стала учасницею суперечки й опинилася на боці мами. А цього вона зовсім не хотіла.

– Корона йому з голови не впаде, – сказала мама. – Ну, хіба це не смішно! Уяви собі, якби я за кожним разом, коли треба щось зробити чи щось принести, робила такі міни!

– Це тому, іро він не звик, – спробувала виправдати тата Маргарита.

– І який з цього висновок? – мама подивилася так, ніби була завучкою передпенсійного віку, а Маргарита – ученицею, котра ось-ось провалить іспит. – А висновок такий, що він мусить звикати! – виголосила мама, не чекаючи на відповідь Маргарити, і повернулася до кухні.

Маргарита залишилась у передпокої. Чекаючи на тата, вона думала: «Здається, річ зовсім не в маминому схудненні! Проблема в чомусь іншому! В чомусь зовсім-зовсім іншому!»

її розмірковування перервав засапаний тато. Його можна було почути ще на сходах. Відхекуючись і зітхаючи, він відчинив двері квартири.

– Ось, моя рідна, – сказав він і кинув їй велику білу пляшку. На ній було написано «Ланком де Парі». Такого шалено дорогого бальзаму для волосся у Закмаєрів не було ще ніколи.

– Дякую, тату, – сказала Маргарита і зникла в лазничці. Промиваючи волосся, вона продовжувала думати про маму. «Може, вона вже не любить тата? – припустила дівчина. – Багато хто з роками втрачає любов. А може, вона ніколи його особливо не любила… Зрештою, вони ж побралися через те, що в мами мала народитися я. Можливо, якби не я, вона би вийшла заміж за когось зовсім іншого!

Маргарита сушила волосся, намагаючись зробити його якомога рівнішим. Саме в той момент, коли вона взялася за останнє пасмо, з кухні долинув гучний зойк. Маргарита вимкнула фен і поспішила на кухню. Там вона побачила тата, котрий стояв перед кошиком із білизною, тримаючи в кожній руці по парі довгих білих підштанців. Мама сиділа за кухонним столом.

– Ах, отак, отак-от!? – репетував тато. – Оце радникові май-тки. – Він кинув білизну на землю і витягнув іще кілька підштанців. – Отут ми маємо їхні шановні радницькі майтки! – кричав він. – Чудово!

– Можеш не лічити, – сказала мама тремтячим голосом. – їх одинадцять. Я мала занести їх до пральні, та якщо виперу сама, то зароблю сотню!

Тато копнув білизну, яка лежала на підлозі, й попрямував до дверей кухні. Звертаючись до Маргарити, він сказав:

– Вона геть здуріла! У неї в голові не лишилося нічого, крім грошей і голодування!

– Не втягуй дитину в наші справи, – озвалася мама. Тато зупинився і простягнув руку в бік мами:

– А якщо вже ти заробляєш гроші, то я попрошу, щоби ти теж давала свою частку до сімейного бюджету. Чому, властиво, тільки яповинен за все платити? Чому твої гроші повинні належати тобі одній?

– А тоді я попрошу, – сказала мама, – щоби ти робив половину хатньої роботи! Інакше я не дам ні копійки!

Тремтячими пальцями вона витягла з кишені пачку жувальної ґумки, швидко розгорнула п'ять жуйок і запхала в рот. Почавши нервово жувати, вона мало не схлипувала:

– Мені потрібні мої гроші! Я не скупа! Вони мені справді потрібні!

– Ну, і навіщо? – тато трохи стишив голос. Здавалося, це його справді цікавить.

– Я збираю гроші на наступну осінь, – сказала мама. – Тоді мені самій знадобиться помічниця!

Тато здивовано витріщився на маму.

– Ти працюєш хатньою робітницею, щоби найняти собі хатню робітницю? – спитав він, дуже повільно добираючи слова.

Мама ствердно кивнула:

– Наступної осені я не зможу так багато часу проводити вдома, – пояснила вона. – І грошей я теж не зможу заробляти, бо піду вчитися. Я хочу стати соціальною працівницею!

З вітальні долинула фінальна мелодія «Кур'єра імператриці», й на порозі, мирно посміхаючись, з'явилася Меді.

– Сьогодні вони його мало не застрелили, – сказала вона. Меді ніхто не відповів, а вона такого не любила.

~ Що таке? – заскиглила вона. – Що з вами? Чому ніхто нічого не каже?

– Вибач, Меді, – сказав тато. – Але твоя мама нам щойно оголосила, що вона восени піде до школи!

– Ну то й що? ~ Меді зайшла до кухні, взяла з полиці солону соломку, відкусила і почала жувати.

– Це ж тільки на два роки, – хрумкаючи соломкою, сказала Меді, – а тоді в неї буде справжній фах, і вона буде працювати разом із Марі-Луїзою. А мене разом зі Сепі і Пепі буде на цей час брати до себе Веті!

Татове обличчя почервоніло від гніву.

– Як це приємно, – закричав він, – дізнаватися від шестирічної доньки про плани своєї дружини!

– Я говорю з усіма, хто мене слухає, – відрубала мама.

– То поцілуй мене в дупу! – скипів тато і вибіг із вітальні. Меді спантеличено подивилася йому в слід.

– Що він сказав? – здивувалася вона. – Він це справді сказав?

– Справді! – підтвердила мама і розплакалася.

Меді страшенно зраділа і почала стрибати на одній нозі довкола мами і кухонного стола, примовляючи:

– Якщо йому можна таке казати, то мені теж можна! Рівноправність! Рівноправність!

– Про мене, можеш казати, що хочеш, – схлипнула мама, і Меді пострибала далі, вигукуючи речення, яке їй було заборонено говорити, аж поки Маргарита не затулила їй рота.

у якому Маргарита не лише бачить погані сни, але і загалом почуває себе досить паскудно, що суттєво впливає на її розпорядок дня

Тієї ночі Маргарита страшенно погано спала. їй снилася якась чортівня. В одному сні вона опинилась у дивній школі. Поряд із нею за партою сиділа мама, вчительку звали Марі-Луїза, а тато був кимось на кшталт директора школи й сидів іззаду, спостерігаючи за уроком. Мама-школярка вистрелила з рогатки і влучила татові-директору скобкою по носі, але тато-директор подумав, що це зробила Маргарита, і почав на неї кричати. Учителька Марі-Луїза реготала з цього, тримаючись за боки, а Флоріан Кальб, який теж був у цьому класі, іржав дуетом із учителькою.

А потім Маргариті наснилося, ніби надворі люта зима, а вона стоїть у засніженій долині. Праворуч на обрії – безлисте дерево. Ліворуч на обрії ~ теж безлисте дерево. І з якоїсь незрозумілої причини, яку вона потім не могла пригадати, її одяг був схований у дуплі одного з цих дерев. Посеред засніженої рівнини, гола-голісінька, вкрита гусячою шкірою, клацаючи зубами, вона була в цілковитому розпачі. І тут на білому коні прискакала панночка. Очевидно, аристократичного походження, бо і на ній, і на її коні з ніг до голови були витаврувані дев'ятизубі княжі корони. Не зупиняючи коня, аристократична панночка нахилилася над Маргаритою, кинула на неї зверхній погляд і з огидою в голосі промовила: «Прикрий свою соромоту, о ти, ганебний об'єкте хоті!»

А ще Маргариті наснилося, що з люстри у вітальні скапувала мильна піна, а під нею стояла мама, підставляла під піну радникові майтки і терла плями. При цьому мама співала якусь сумну і дуже гарну пісню. А тим часом Маргарита лежала у ванні, вмонтованій під обіднім столом. їй було там трохи тісно, бо тато теж сидів у ванні. Він вистромив із піни руку, в якій був пістолет, і цілився у шнур люстри. Маргарита хотіла попередити маму, та, на жаль, не могла говорити, бо рот у неї був заліплений великою жувальною ґумкою.

Зранку Маргарита, бліда, запухла, з колами під очима, ледве виповзла з дитячої. У коридорі вона наштовхнулася на тата, котрий саме прямував у туалет. Добре, що він вчасно схопив її за плечі, бо інакше вона би неодмінно зашпорталася. Поглянувши на Маргариту, тато скрикнув:

– З дитиною щось негаразд! Дитина хвора! У дитини крутиться голова!

Мама вибігла з кухні, Гансик і Меді вискочили з лазнички. Мама дивилася стурбовано, Гансик і Меді поглядали зацікавлено.

– Маргарито, йди назад до ліжка, – сказала мама. – Ти, певно, застудилась. Очевидно, вчорашня гаряча ванна не допомогла.

– І я застудилась, і я хочу назад до ліжка, – заскиглила Меді й уже рушила в дитячу, та мама загородила їй дорогу і погнала назад до лазнички. Тато підхопив Маргариту під пахви і повів, немов смертельно хвору. Маргарита, заспана і спантеличена такою інтенсивною батьківською турботою, не протестувала і дозволила вкласти себе в ліжко.

– Ходи, моє золотко, – примовляв тато. – Ходи, я тебе накрию, і тобі стане ліпше!

Він справді загорнув Маргариту з головою і ніжно погладив по маківці, що визирала з-під ковдри. А тоді звернувся до мами, котра стояла у дверях і здивовано спостерігала за турботливим батьком:

– Ти що, не бачиш, що Маргарита хвора? Чи цього ти теж тепер не помічаєш?

Мама нічого не відповіла, і тато провадив далі:

– Тобі, напевно, теж має бути зрозуміло, що дитині потрібний догляд, правда? "

Мама знову промовчала.

– Та якщо тобі твій клятий радник важливіший, то йди до нього, а дитина нехай залишається сама!

– То ось до чого це все! От звідки віє вітер! – мама схрестила руки на грудях. – А я вже думала, з якого це дива ти раптом став такою турботливою нянею. Це і справді було би щось новеньке!

Мама зневажливо подивилася на тата:

~ Раніше ти ж навіть не хотів знати, на що хворіє твоє по-томство – на кір чи на вітрянку! Тато посмикав Маргаритину ковдру.

– І температура в неї є, – не вгавав він. – Навіть міряти не треба, це ж видно по скляному погляду!

~ Мені викликати швидку? – крижаним голосом запитала мама.

– Зроби їй компрес! І чай. І все, що в такому випадку робить порядна мати! – тато ще раз погладив Маргаритину ковдру і, продефілювававши повз маму, вийшов із дитячої. Мама підійшла до Маргарити і присіла на краєчок ліжка.

– Тобі справді аж так погано, моя люба? – спитала вона.

Не розплющуючи очей, Маргарита відповіла, що не знає, як насправді себе почуває, що вона жахливо погано спала і бачила страшні сни.

– Але температури, – додала вона, – в мене точно нема! Мені не холодно. І не гаряче. Мені цілком нормально. Тільки спати дуже хочеться!

– Ну, то спи, моя люба, – пошепки сказала мама, встала, навшпиньки вийшла з кімнати і тихенько причинила за собою двері.

Маргарита відвернулася до стіни. Якийсь час до неї ще долинали скигління Меді, татові промови та голос Гансика. Згодом усе стихло, і можна було заснути. «Зараз я засну, глибоко і міцно, – подумала Маргарита. – І нічого поганого мені вже не насниться. Я побачу гарні сни! Про квіти і кошенят, і собак із пухнастою вовною, і сонце, і теплий вітер. Жодних засніжених долин, аристократичних панночок і жодних радницьких май-ток!» Пригадавши «радницькі майтки», Маргарита перехотіла спати. Причому досить радикально. А де ж мама? Пішла до радника? Чи десь у квартирі?

Маргарита скинула з себе ковдру і встала з ліжка.

– Мамо! – гукнула вона.

– Я тут! Тобі щось принести? – озвалася мати з вітальні. Маргарита побігла до неї.

– Я тільки хотіла знати, чи ти ще тут! – сказала Маргарита. – Я подумала, може, ти вже пішла до радника.

Мама сиділа за столиком і гортала журнал.

– Ти ж хвора, я залишуся з тобою! – сказала вона.

– Тільки не починай, будь ласка! – запротестувала Маргарита. – Я просто погано спала. Я би навіть могла піти до школи, але краще я ще посплю. Через це ти не мусиш залишатися вдома! Спати я можу і сама!

– Твій шановний батечко іншої думки! – мама продовжувала гортати журнал. – Твій шановний батечко вважає: якщо я піду геть, то знехтую своїми материнськими обов'язками.

– Ну, мамо, прошу тебе, – Маргариті вже нічого не спадало на думку.

Мама вдавала, ніби журнал її надзвичайно цікавить і безмежно захоплює. Маргарита присіла навпроти неї.

– Може, мені піти до школи? – запропонувала вона. – Тоді вже точно не буде жодних сумнівів, що я цілком здорова, і ти зможеш вийти з дому!

– Все одно не зможу! – заперечила мама. – Бо тоді твій тато скаже, що в мене не залишилося ні краплинки людяності: погнала до школи смертельно хвору доньку, щоби насолоджуватися свободою!

Маргарита, глибоко зітхнувши, почала жувати пасмо волосся. А зітхала вона тому, що подумала: «Тепер я таки змушена буду втрутитись! Інакше тут не зарадиш. І, на жаль, мені доведеться стати на бік мами!»

Маргарита скрутила зі своєї гривки два хвостики, шморгнула носом і сказала:

– Іди просто до радника і залиш мене вдома! А якщо тато мене спитає, я скажу, що ти була зі мною!

Спочатку мама не хотіла погоджуватися на Маргаритину пропозицію. Вона вважала, що це принизливо:

– Ні, таке мені не потрібно! Я ж не мала дитина, котра конче мусить дурити своїх вихователів. До того ж це, властиво, і є та ситуація, в якій із давніх-давен перебувають усі залежні, неемансиповані домогосподарки: брешуть своїм чоловікам, а самі тишком-нишком роблять у них за спиною те, що їм забороняють!

– Але так було би простіше, – сказала Маргарита.

– Але мені залежить на принципі, – наполягала мама. Маргарита згадала про свій старий альбомчик. Учителька праці

гарним почерком написала Маргариті в ньому: ЯКЩО ХОЧЕШ ЧОГОСЬ ДОСЯГТИ В ЖИТТІ, МУСИШ УМІТИ ЧАСОМ ЗАБУВАТИ ПРО ВЛАСНІ ПРИНЦИПИ!

Маргарита запитувала вчительку праці. Здавалося, на маму ця сентенція справила неабияке враження. Вона обережно поцікавилась:

– І тобі це не видається смішним?

– Ні, абсолютно, ні! – Маргарита підбадьорливо кивнула мамі. -Ніхто не зобов'язаний створювати собі в житті додаткові труднощі!

При цьому вона позіхнула і подумала, що цю мудрість варто було би застосувати й до самої себе.

– Я йду спати, – оголосила дівчина і встала. Мама нарешті відклала журнал.

– Маєш рацію, – сказала вона і поглянула на годинник. – Я, певно, побіжу! А то спізнюся!

Маргарита почимчикувала в дитячу, зачинила віконниці й лягла в ліжко. Задоволено зітхнувши, вона заплющила очі й солодко задрімала.

Прокинулася десь близько десятої. Здорова і виспана. У неї навіть майнула думка, чи не піти, бува, до школи, та, правду кажучи, ця думка була не дуже переконлива. Прийнявши остаточне рішення залишитись удома і почитати романи з життя аристократів, Маргарита взяла до ліжка одну з обрамлених трояндочками брошурок і пірнула у вир 64 сторінок, на яких розповідалося про велику любов княгині Вестернберґ. У такої вправної в читанні 64-сторінкових романчиків людини, як Маргарита, це не займає багато часу. Не було ще й одинадцятої години, як княгиня Вестернберґ уже впала в обійми свого палкого і шляхетного коханця. Маргарита з сумом розглядала останнє, видрукуване курсивом, слово – КІНЕЦЬ. З сумом, бо їй дуже хотілося почитати ще, а вдома вже не було непрочитаних аристократичних романів. Маргарита вирішила вдягнутися, піти в пункт книжкового обміну і принести собі нове шляхетне читво.

Підійшовши до пункту обміну, дівчина побачила на дверях оголошення: СЬОГОДНІ ПРАЦЮЄМО ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ОБІДУ! Тоді Маргарита купила велетенське зеленюще аргентинське яблуко і почвалала в парк. Знайшовши там вільну лавочку, вона присіла, заплющила очі, підставила обличчя лагідним промінчикам ранкового сонця і з насолодою вкусила яблуко. Вона почувала себе просто чудово. «Мені би сподобалося, якби в мене щодня було таке життя, – подумала вона. – За це я навіть погодилася би вряди-годи бачити страшні сни!» Вона простягнула ноги й умостилася зручніше. «На світі взагалі немає нічого кращого за відчуття теплого сонечка на шкірі!» – подумала вона. Тут раптом лавочка рипнула, дошки трохи прогнулись, і Маргарита розплющила очі, бо в неї було таке враження, ніби поряд із нею сів хтось іще!

Так воно і було: хтось присів на лавочку, і цей хтось був із ніг до голови вбраний у чорну шкіру, а оглянувши його знизу вгору й дійшовши до обличчя, вона побачила, що біля неї сидів той тип із метеликом на щоці. Якби не витатуюваний метелик, то вона би, може, ще засумнівалася, чи справді знає цього хлопця, бо на Ґабріелиному дні народження він мав зовсім іншу зачіску. Тепер його голова була гладесенько поголена. Тільки на маківці стирчав чорний жмуток волосся. Як розтріпаний пензлик, кінчик якого вмочили в руду фарбу.

– Здоров, Маргаритко, моя квітко, – привітався тип із метеликом, і Маргарита задумалася, як його звали. Олаф, вирішила вона, здається, саме так його всі називали на Ґабріелиній вечірці.

– Здоров, Олафе, – кивнула вона.

– Олаф – це той голомозий, – уточнив тип із метеликом. -А я Гінцель!

Він простягнув руку, і Маргарита дала йому яблуко, Гінцель вкусив його і скривився:

– Холєра! – Він схопився рукою за метелика на своїй щоці й застогнав. – Мої зуби вже до одного місця! – пробурмотів він і віддав їй яблуко.

Маргарита стурбовано оглянула його. Там, де вкусив Гінцель, залишилися сліди крові.

– Пародонтоз, – сказала Маргарита. – Мусиш то якось вилікувати, бо тобі повипадають всі зуби!

Обережно жуючи свій шматочок яблука, Гінцель заперечливо похитав головою.

– До зубного не піду нізащо, – сказав він. Маргарита зазирнула Гінцелеві в рот.

Там вона побачила два світло-коричневі різці. Краї одного з них були темно-коричневі й надщерблені.

– Ти що, так боїшся зубного лікаря? – спитала Маргарита

– Я ще в почекальні накладаю в штани, – сказав, знизуючи плечима, Гінцель і виплюнув зелену шкірку. Потім він витяг із кишені губну гармонію і почав грати колискову. Звучало гарно. Тоді простягнув гармонію Маргариті:

– Хочеш?

Маргарита невпевнено взяла інструмент. їй згадалися сліди крові на яблуку і надщерблені зуби. їй було бридко підносити до вуст губну гармонію, на якій щойно грав хлопець із гнилими зубами. Однак Маргарита боялася, що, коли вона відхилить дружню пропозицію Гінцеля, той здогадається про причину, а ображати хлопця вона не хотіла.

Маргарита обережно наблизила гармонію до губ. На щастя, ні запаху, ні присмаку вона не відчула.

Раніше Маргарита багато грала на губній гармонії. Оскільки вона мала слух, у неї виходило це добре. Навіть набагато краще, ніж у Гінцеля. Маргарита пригадала пісню, яку часто грала, коли була маленька: «\\Піеп і:Ье Заіпіз §о МагсЬіп§ іп». А тоді: «Уе11о\у Козе оїТехаз». А потім вона спробувала підібрати мелодії до пісень, які їй подобались, але які вона ще ніколи не грала. їй це вдалося. «Ьіке а Вігсі оп іЬе \?іге» вона підібрала вмить,

– Ну ти і шквариш! Як троїсті музики, – похвалив її Гінцель. Він розщепнув блискавку на лівій штанині, під коліном, і витяг із кишеньки маленьку сопілочку.

– Мені вона подобається більше, ніж губна гармонія, – сказав Гінцель, ^ заграти тобі щось індійське?

Маргарита кивнула, й Гінцель заграв мелодію, доволі дивну, але приємну.

– До цього треба спочатку звикнути, – сказав він і продовжив гру.

На алеї парку з'явилася літня жінка з двома величезними торбами, з яких стирчала всіляка зеленина. Проходячи повз Маргариту й Гінце ля, вона люто глянула на хлопця і заверещала:

– Смердючий шмаркач! Тобі нема що робити? За ґрати би таких дармоїдів!

– Не патякай, пані тітко, – огризнувся Гінцель услід старій. – Вічно як причепиться якась така засушена таранька, то вже нічого не хочеться! – сказав він Маргариті. – На весь день настрій псується. – Гінцель встав.

– Може, підемо у «Ваксельберґер»? – спитав він.

– А що таке «Ваксельберґер»? – не зрозуміла Маргарита.

– Кав'ярня! Хіба ти не знаєш? – здивувався Гінцель.

Маргарита пояснила Гінцелеві, що вона, на жаль, не може піти до кав'ярні, бо після купівлі яблука в неї залишився тільки один шилінг і тридцять грошів, а за це не купиш і півсклянки мінеральної води.

– Нічого страшного, – заспокоїв п Гінцель, – сьогодні я при грошах. Ставлю.

Маргарита зраділа запрошенню. Посидіти в кав'ярні – для неї це було ознакою дорослості.

~ «Ваксельберґер» тут зовсім поряд, – сказав Гінцель і взяв Маргариту за руку. Маргарита хотіла віддати губну гармонію.

– Залиш собі, дарую! Тобі з неї буде більше користі! Маргарита поклала гармонію в кишеню. Вийшовши з парку і⁴

минувши ринок, вони наблизилися до маленької кав'ярні з брудними вікнами. На запорошеній шибі хтось намалював пальцем кілька великих листків із п'ятьма зубчиками, а під ними написав: СВИНІ!

Маргарита зацікавлено розглядала малюнок.

– Це постійно робить один козел! – пояснив Гінцель. – З помсти! Бо його одного разу за щось вигнали і відтоді не пускають всередину!

– А навіщо він малює листочки? – засміялася Маргарита.

– Ти що, ніколи не бачила таких листків? – Гінцель здивовано поглянув на Маргариту.

– Це мають бути каштани?

– Конопля! – сказав Гінцель.

– Коноп ля виглядає інакше, – заперечила Маргарита. – За будинком моєї бабусі росте кущ коноплі. Він зовсім не такий!

– Я маю на увазі траву, – уточнив Гінцель, вказуючи на листки на шибі. – Той козел натякає, що в цій кнайпі курибанять, розумієш?

Маргарита вдала, ніби розуміє.

У кав'ярні були зайняті лише два столики. За одним сиділо двоє хлопців і дівчинка, біля них на підлозі валялися три портфелі, за іншим – парочка у шкіряних обладунках. Гінцель привітався і зі шкіряними, і з трьома школярами. Він підвів Маргариту до столика біля вікна. Показавши на компанію учнів, він сказав:

– Вони частіше бувають тут, ніж у школі!

Маргарита кивнула. Дівчину вона знала. Вона була з її школи. А один із тих двох хлопців називався Манфред і вчився колись разом із нею в молодших класах.

Манфред теж упізнав Маргариту. «Здоров, Ритко!» – гукнув він до неї.

– Ти його знаєш? – запитав Гінцель. – Це твій залицяльник?

Маргарита пояснила Гінцелеві характер свого знайомства з Манфредом, і Гінцель задоволено кивнув.

– Власне кажучи, він добрячий гімнюк, – сказав він. – Корчить із себе не знати яке цабе!

Накульгуючи, пришкандибав старенький офіціант у поплям-леному чорному костюмі. Побачивши його, будь-який продюсер фільму жахів негайно взяв би його на головну роль. У нього була неймовірно моторошна голова: шкіра на щоках нагадувала тісто, нижня губа, фіолетового кольору і без будь-яких м'язів, звисала на тремтяче підборіддя, відкриваючи ряд зубів гірчичного кольору. Та найстрашнішими були офіціантові очі: одне – мов вузенька щілинка, у глибині якої ви дні лося якесь каламутно-сіре желе, друге – велетенське, темно-сіре та вирячене, як у хворого на Базедову хворобу.

– Бажаєте? – запитав офіціант рипучим шепотом і витер стоячим від бруду рушником мармурову поверхню столика.

– Бажаємо? – спитав Гінцель і посміхнувся до Маргарити.

– Прошу каву з молоком, – сказала Маргарита.

– їсти не бажаєте? – запитав офіціант.

Маргариті страшенно хотілося щось з'їсти, адже минув полудень, а в животі у неї ще не було нічого, крім кислого аргентинського яблука. Та вона не хотіла наповнювати шлунок за рахунок Гінце ля і тому заперечливо похитала головою. Гінцель замовив чай і горіхові рогалики.

– Зараз принесу, – сказав офіціант і пошкутильгав геть.

– Ти часто сюди приходиш? – поцікавилася Маргарита і пошкрябала живіт.

– Щодня, – сказав Гінцель.

Маргарита подумала, що Гінцель не схожий на школяра, котрий прогулює уроки. Людей у такому вбранні і з такою зачіскою у школі просто не буває. Уже сам його зовнішній вигляд викликав би дику паніку в усієї шкільної адміністрації, від сторожа до директора. Якби він учився якогось ремесла, то теж не міг би щодня сидіти в кав'ярні. Майстер його б уже давно вигнав.

Ніби відгадавши Маргаритині думки, Гінцель сказав:

– Зараз я нічого не роблю, тобто… – хлопець завагався. -Школу вони мені оплачують, але… – Гінцель зробив непевний рух рукою. – Але не дочекаються!

– Хто? – Маргарита шморгнула носом., Офіціант із фільму жахів приніс тацю і поставив чай, каву та кошичок із горіховими рогаликами на стіл. Маргаритина кава погано пережила дорогу: вона вихлюпнулась, і тарілочка була повна по вінця. У ній плавали дві кісточки цукру в паперовій обгортці.

– Він після інсульту і вже заледве дає собі раду, – попросив вибачення за старого Гінцель.

Маргарита кивнула, співчутливо подивилась услід кульгавому офіціантові й виловила цукор із кавового озера.

– То хто і чого не дочекається? – поцікавилася вона ще раз.

– Мої старі мого атестату зрілості! – Гінцель опустив пакетик чаю в горнятко і почекав, поки вода зафарбується. Маргарита спробувала уявити собі «старих» Гінце ля. Які батьки могли бути в татуйованого, вбраного з ніг до голови у шкіру хлопця з помальованим пензликом на маківці? Маргариті забракло фантазії. Жоден із відомих їй видів, типів і гатунків татів і мам не пасував до такого синочка, як Гінцель. Маючи такого нащадка, вони або застрелилися би самі, або застрелили би його.

Гінцель потер рукою запорошену шибу і, замислено дивлячись на вулицю крізь конопляний листок, пробурмотів:

– Але поки старі платять і не грузять, мені все по цимбалах! Вечірня школа нічим не ліпша від звичайної. Якби я у принципі міг витримувати таке паскудство, то відразу лишився би в гімназії. Але мій старий цього не розуміє. Єдине, що цікавить мого старого зануду, – це атестат зрілості. Він на ньому просто зациклився. Те, що людина може жити без цього папірця, не вкладається у нього в мізках. А я би хотів стати столяром, – провадив далі Гінцель. – Тільки справжнім столяром, таким, котрий вручну робить ліжка, крісла, столи. Але знайти таку роботу зараз дуже важко, бо столяри в наш час нічим не відрізняються від робітників: з дня на день пиляють ту саму тирсоплиту в тих самих місцях. А може, я стану садівником. Мені би це теж було в кайф. Але спочатку я спробую, чи не можна жити так!

– Як так? – Маргарита не зрозуміла, що Гінцель має на увазі.

– Ну, просто так! – хлопець засміявся. – Не дивися так розпачливо! – Гінцель підсунув до Маргарити горіховий рогалик. – Іж і не дивися так. У тебе зараз такий самий погляд, як у моєї старенької! Хіба це так погано – перевірити, чи можна жити, нічого не роблячи!

Маргарита відкусила шматочок рогалика.

– І що, можна? – запитала вона жуючи і пошкрябала живіт.

– Побачимо, – сказав Гінцель. – Наразі мій старий дає мені гроші. А коли перестане, тоді я і зрозумію. – Гінцель умочив свій рогалик у чай, запхав до рота і почав смоктати, мов пипку. – Думаю, це могло би вийти, – сказав він і вказав за вікно в напрямку базару. – Тим, що ввечері викидають продавці, можна запросто прогодуватись. І завжди знайдеться хтось, хто поставить тобі каву і почастує цигаркою.

– Але ж ти не можеш жебракувати і порпатися у смітниках! – Маргарита справді була в розпачі. Вона запхала товсте пасмо волосся в куточок рота і почала жувати його так, що аж захрустіло.

– А чому би й ні? – здивувався Гінцель, кусаючи рогалико-ву пипку. -

Маргариті не спало на гадку жодного пояснення цього «чому». Та в неї виникла інша думка:

– Але ж тобі треба десь жити. А це коштує купу грошей!

– Жити можна де завгодно! – Гінцель поклав розм'яклий огризок рогалика на стіл. – Влітку спиш собі в парку на галявинці. А взимку залазиш куди-небудь. Або якийсь приятель пустить тебе переночувати. То один, то другий. А часом, коли хтось поїде у відпустку, можна кілька тижнів пожити в його квартирі!

Маргарита взяла з кошика ще один горіховий рогалик і жадібно проковтнула його. Розглядаючи Гінцеля, вона розмірковувала: «Він усе це серйозно чи просто так? На балакуна, – вирішила Маргарита, – Гінцель не схожий. Він направду так вважає!» Ця думка так її схвилювала, що вона мимохіть забрала з кошичка останній рогалик і з'їла його.

* «Флеш Ґордон» («РІазЬ Оогсіоп») – перший в історії багатосерійний науково-фантастичний комікс. Його створив у 1934 році американський художник Алекс Раймонд.

Коли старий маятниковий годинник у кав'ярні пробив першу годину, монстр-офіціант заснув у фотелі в найдальшому куточку кав'ярні, прогульники пішли додому, а шкіряна парочка дочитала до кінця дванадцятий том Флеша Ґордона*, Маргарита дізналася дуже багато цікавого та дивного про життя Гінцеля, який, згідно зі свідоцтвом про народження, називався Гайнріх-Марія Целляндер-Целлергаузен. І дарма, що дворянські титули в Австрії скасували майже сто років тому, – тут, у маленькій кав'ярні, за брудним столиком біля запорошеного вікна, Маргарита вперше у своєму житті почула розповідь про аристократичну долю, набагато цікавішу, ніж у її улюблених 64-сторінкових романчиках. Дідусь Гінцеля народився на світ іще з титулом – барон Целляндер фон Целлергаузен. Однак це його аж ніяк не стримало від того, щоб уже в юному віці стати абсолютно «кінченим» «нациком». Свого сина, Гінцелевого батька, він виховав у дусі націонал-соціалізму, а той після краху Третього Райху геть зламався. За словами Гінцеля, він перетворився на руїну – закомплексованого, замороченого доктора хімічних наук. З Гінцелевою матір'ю, своєю однокурсницею, він змушений був одружитися, бо вона завагітніла. їхній шлюб був від самого початку нещасливий. Коли Гінцелеві виповнилося шість років, батьки розлучилися. Гінцелева мама, котрій через те, що в животі у неї був Гінцель, довелося покинути навчання, стала лаборанткою.

– І цього вона мені так ніколи і не пробачила, – сказав Гінцель.

Гінцелів батько одружився вдруге і переїхав до Мюнхена. Гінцель жив трохи в мами, а тоді знову трохи у батька, а поміж тим – потроху в різних інтернатах.

– Подовгу, – посміхнувся Гінцель, – мене там ніхто не витримував!

– А в кого ти зараз? – Маргарита поклала праву руку на стіл і лівою потягла пальці так, що вони аж хруснули.

– Мій старий дав мені квартиру, – сказав Гінцель. – Він успадкував кілька житлових будинків. І знаєш… – Гінцель поклав свою руку на Маргаритину. Очевидно, йому не подобалося, коли люди хрускали пальцями. – І знаєш, я думаю, що саме тому він, певно, ще деякий час буде підкидати мені гроші. Бо мешканці будинку знають, що я син власника. І якщо я опущусь і цілком зіпсячуся, йому буде соромно! – Гінцель посміхнувся.

– Він і так хотів, аби я тримав у секреті, що я його син, але… -Гінцель пересмикнув плечима, – одного разу в мене вдома була забава, і сусіди наступного дня пішли скаржитись управителеві, що музика була заголосна, і тоді він їм сказав, що, на жаль, проти «пана сина» старих Целляндер-Целлергаузенів він не попре. І відтоді всі в курсі!

Гінцель підніс руку до обличчя і погладив свого метелика.

– Я би сам ніколи в житті їм цього не розповів, – сказав він.

– Кому хочеться, щоби про нього знали, що така от акула капіталізму – твій родич у першому коліні!

Маргарита була страшенно схвильована цією незвичайно-надзвичайною аристократичною долею. У неї виникла купа запитань. Але всі вони видавалися їй надто незграбними, надто неделікатними, надто нетактовними, надто недискретними. Тож вона мовчала. Замовк і Гінцель. Він мовчав, ніби чекаючи чогось, що мусила зробити чи сказати Маргарита. Дівчина вирішила зітхнути. Вона зітхнула, глибоко і тричі, сподіваючись, що їй вдалося вкласти в це зітхання все своє розуміння та співчуття до Гінцеля.

– У тебе проблеми? – запитав Гінцель.

– Чого б це?

– Бо ти так шалено глибоко зітхнула! Маргарита вирішила бути чесною.

– Я зітхаю через тебе. Бо в тебе такі справи. Гінцель почухав свого метелика.

~ Маргаритко, моя квітко, в мене цілком нормальні справи, -заспокоїв він її. – Як подумаю про всіх цих засранців-пристосу-ванців, як молодих, так і старих, як їм доводиться жити, то мені порівняно з ними цілком кльово, хіба ні?

Маргарита неохоче кивнула.

Було вже майже пів на другу. Маргаритина мама давно мала би прийти додому. І Гансик із Меді – теж.

– Я вже мушу йти, – сказала Маргарита.

– От бачиш? А я нічого не мушу! – сказав Гінцель. – Це «мушення» я для себе повністю ліквідував. Мене тепер ніхто ні до чого не примусить.

– У мене не так, – Маргарита пошкрябала живіт і шморгнула носом. – Мої батьки мені нічого не забороняють. Вони не такі.

~ Справді? – перепитав Гінцель і поглянув із сумнівом.

– Принаймні так мені здається, – сказала Маргарита, заплітаючи гривку в тугу кіску. – Думаю, дотепер я ще не робила нічого такого, що треба було би забороняти.

– Справді? – Гінцель був вражений.

Маргарита кивнула, заплела з гривки ще одну кіску і додала:

– Хоча, можливо, мій тато і не такий класний, як я думала. Як подивишся, що за коники він зараз викидає через маму!…

Гінцель поцікавився, які ж такі «коники» тато «викидає» через маму. І Маргарита розповіла йому. Докладно і детально.

Коли вона скінчила, годинник показував другу годину десять хвилин. Маргарита захвилювалася.

– Ну, тепер мені вже точно треба йти, – сказала вона.

~ Треба – то треба, – Гінцель простягнув руку для прощання. Маргарита встала й одягнула плащ.

– Сьогодні ввечері, – сказав Гінцель, – в мене збереться трохи народу. – Може, теж зайдеш? Маєш охоту?

Маргарита не знала, чи має вона охоту провести вечір у Гінцеля, а крім того – чи мама з татом дозволять їй піти ввечері з дому на вечірку не до однокласника.

– Я ще не знаю, – відповіла Маргарита.

– Ґшвандтнер-ґасе сім, – назвав свою адресу Гінцель, – вперед по коридору, а там орієнтуйся на музику!

Шкіряна парочка перейшла до поцілунків. Офіціант усе ще спав у своєму кутку.

Із заплющеними очима він був трохи менше схожий на монстра з фільму жахів, радше – на сільського дебіла.

Коли Маргарита виходила з кав'ярні, Гінцель помахав їй рукою. *

Маргарита помчала додому з шаленою, як для неї, швидкістю. «Мама, напевно, хвилюється за мене, – думала вона. – Треба було їй подзвонити. У неї і без мене вистачає клопотів!»

Чи справді мама того дня хвилювалася за Маргариту, так і залишиться таємницею, бо, повернувшись додому, Маргарита застала там лише Гансика. Він сидів у дитячій за письмовим столом, ліва половина якого належала йому, розклавши свою колекцію пір'їн (при цьому і на Маргаритиній половині теж) і сумно втупившись у пташине пір'я. Те, що вказівний палець лівої руки він запхав у праву ніздрю, Маргариту не здивувало. Натомість її вразило, що на ньому була піжама.

Маргарита спитала брата, чому він у піжамі, де мама та Меді й чи лишилося щось від обіду. Гансик бубонів щось собі під ніс і не давав прямих відповідей. Маргарита подумала, що тут щось не гаразд! А оскільки в сім'ї Закмаєрів останнім часом і без того все було «не гаразд», то вона подумала: «Тут щось особливо не гаразд!»

– Гансику! Ану розказуй!

Гансик витяг палець із носа, знизав плечима і прорік:

– Повний капець, Маргарито!

Хоч і не в характері Маргарити було гніватись, але тут вона відчула справжнісіньку лють. Вона схопила Гансика за комір піжами і добряче потрусила. Гансик, який зовсім не звик до такого поводження, припинив бубоніти і, затинаючись і запинаючись, але все таки досить зв'язно та послідовно, повідомив таке:

Уранці він пішов до школи, та вже по дорозі почував себе не дуже добре. У нього крутило в животі, а при відригуванні в роті відбивало рибою.

– Це, певно, був оселедець, – припустив Гансик. – Казала ж мені мама, що недобре їсти на сніданок мюслі, булочки з медом і оселедець!

У школі на першому ж уроці Гансика почало нудити. Оселедець відмовлявся залишатись у животі. До половини десятої Гансик героїчно боровся з ним, але врешті-решт оселедець переміг, і хлопець стрімголов помчав у туалет, прикриваючи рот руками.

Блідий як полотно і з кислим запахом він повернувся у клас. Учитель англійської відіслав його до секретарки, де Гансик, як' це було заведено в таких випадках, мав отримати десять крапель настоянки рум'янку.

Та секретарка не дала Гансикові крапель.

– Закмаєре, – сказала вона задумливо. – Твоя сестра сьогодні теж захворіла!

Гансик кивнув. Секретарка продовжувала:

– А у класі твоєї сестри відучора є хворий на двосторонню свинку!

Отже, секретарка запідозрила, що в Гансика теж може бути свинка. Вона сповістила про це директора, а той вирішив, що Гансика треба негайно відіслати додому, поки у школі не почалась епідемія двосторонньої свинки. І як Гансик не запевняв, що в нього болить не шия, а живіт, його протести не бралися до уваги. Усі жахливі дитячі хвороби, на думку директора, починаються з блювоти. Він, мовляв, це знає з досвіду власних дітей.

На жаль, є таке правило, що хворих дітей, навіть коли вони говорять, що можуть дійти додому самі, дирекція школи не має права відпускати без супроводу. Тож секретарка зателефонувала до Гансика додому. Але там ніхто не відповідав. Гі це дуже здивувало. Морщачи чоло, вона поцікавилася:

– Невже біля твоєї бідної хворої сестрички нікого немає? Вона що, лежить удома зовсім сама? Але ж при свинці висока температура!

Щоби не відповідати, Гансик вдав, ніби йому страшенно зле. Він захрипів. Тут секретарка зателефонувала на макаронну фабрику і попросила до слухавки пана прокуриста Закмаєра. Вона розповіла татові, що він має двох смертельно хворих дітей, одне з яких лежить без опіки вдома, не маючи сили підійти до телефону, а друге сидить і хрипить біля неї в секретаріаті.

Через п'ятнадцять хвилин тато був у школі. Певно, їхав як на пожежу. Схопивши Гансика під пахви, він потягнув його в машину. Гансикові запевнення, що відтоді, як його покинув оселедець, із ним уже все гаразд, тато ігнорував.

Однією рукою настовбурчуючи з вусів знаки оклику, іншою – тримаючи кермо, тато, не промовивши за всю дорогу жодного слова, привіз Гансика додому.

– Коли ми приїхали, й він побачив, що тебе теж нема, він страшенно розгнівався. «Неподобство і свинство!» – кричав він і зірвав скатертину з кухонного стола. Разом із посудом! – Гансик показав у бік кухні. – Можеш піти подивитися. Місця злочину ще ніхто не торкався!

Маргарита пішла на кухню і з жахом побачила таку картину: на підлозі було повно потрощеної порцеляни і скляних черепків із вкрапленнями меду та варення між ними. Довкола валялися скибки хліба, ложки, яєчна шкаралупа, шматочки оселедця та кісточки цукру. Тостер із відбитою ручкою опинився перед дверима холодильника, а скатертина чомусь висіла над смітником, занурена одним кінчиком у молочну калюжу.

Гансик причвалав за Маргаритою.

– А тоді тато почав гасати по квартирі, як тигр. Я навіть не наважився з ним заговорити. Він хотів знати, коли у Меді закінчуються уроки. Я сказав, що об одинадцятій. А коли було пів на дванадцяту, а Меді все ще не повернулася, він пішов її шукати!

– Чому ж ти йому відразу не сказав, що вона після школи йде до радника і там чекає, поки мама закінчить роботу? -дорікнула братові Маргарита.

~ Бо він би луснув зі злості, якби я тільки вимовив слово «радник»! – Гансик ображено заткав собі носа пальцем. – А крім того, я точно не знав. Зі мною ж мама про це не говорить!^

~ Певно, що так, – скрикнула Маргарита, – ти ж на татовому боці!

Вона нахилилася, витягнула скатертину зі смітника, відкрила його і почала скидати туди черепки.

– А ти хіба не на татовому боці? – обурено запитав Гансик.

– Ні! – відрубала Маргарита. – Я взагалі ні на чиєму боці. Та якщо це вже так конче треба, то я триматиму мамину сторону. Бо мама має більше рації!

– Ти геть здуріла! – пробурмотів Гансик, розвернувся і хотів уже йти назад у дитячу, та Маргарита втримала його, схопивши за ґумку штанів.

– Спочатку розкажи все до кінця! Гансик запручався:

– Відпусти! Я з тобою більше взагалі ніколи не буду розмовляти!

Але Маргарита не відпускала брата. Він зрозумів, що шансу вирватись у нього немає, і з люттю в голосі продовжив:

~ Тоді прийшли мама з Меді. І тато почав на маму кричати. Дуже голосно. Страшенно голосно. І вона теж кричала. Ще голосніше. І вона сказала, що розлучиться з ним. А тоді взяла Меді й пішла геть!

– Правда? – Маргарита відпустила Гансикові штани.

– Найчистіша правда! – очевидно, Гансик уже передумав повертатись у дитячу. – Вони спакували дві валізи одягу й різних речей і пішли геть!

– Брешеш! – Маргарита побігла в комірку й відчинила двері. Там на стелажі завжди стояли закмаєрівські валізи. Одного погляду їй було досить, аби побачити, що Гансик не бреше. Бракувало двох великих картатих валіз.

Маргарита повільно пішла назад до кухні. Гансик усе ще стояв у дверях.

– А що мама сказала про нас? – спитала Маргарита.

– Ми, звичайно ж, залишимося тут, – запевнив Гансик, – бо тато нас не віддасть! Жінці, котра здуріла, він не віддасть своїх дітей, так він сказав!

– Сам ти здурів! – скипіла Маргарита.

Гансик розревівся. З його очей покотилися величезні сльози, нижня губа тремтіла.

– Ну, Гансику! – спробувала заспокоювати брата Маргарита. – Не плач!

– Йди до дупи! – Гансик схлипнув, потер рукою очі й пішов у дитячу. Маргарита взяла мітлу і почала замітати кухню. Смітник виявився замалим для такої кількості черепків, і вона знайшла для них поліетиленовий пакет. Прибираючи, дівчина розмірковувала, де можуть бути зараз мама та Меді. «Певно, в цієї Марі-Луїзи, – подумала вона. – А якщо й ні, то ця Марі-Луїза точно знає, де вони».

Маргарита залишила черепки і побігла до телефону. Маминого маленького синього записника на телефонному столику не було. Дівчина обшукала всю квартиру, та записника не було ніде. Тоді вона пішла до брата і запитала, чи він, бува, не знає, де маленька синя книжечка, та говорити з Гансиком було неможливо. Скрутившись калачиком, він сховався під ковдрою на своєму ліжку.

Маргарита присіла за письмовий стіл і подивилася на Ганси-кову колекцію пір'я. Тут були розкішні екземпляри. До кожної пір'їни ниткою була прикріплена маленька табличка: КАКАДУ – ПАПУГА – ШПАК – ГОЛУБ – КАНАРКА – ФАЗАН -ГОРОБЕЦЬ – КУРКА – ПАВА – ПІВЕНЬ. Маргарита повернулась у бік ліжка і, звертаючись до замотаної в ковдру кулі, голосно промовила:

– Шкода тримати пір'я в шухлядках. Треба було би купити дошку, помалювати її на біло, прикріпити до стіни і почепити на неї твої пір'їни! Було би гарно, правда?

– Але тоді не буде видно білих пір'їн! – схлипнуло з-під ковдри.

– Ну, то помалюємо її на чорно!

– А тоді не буде видно чорних пір'їн! – Гансик знову схлипнув, але вже трошки тихіше. *

– Тоді ми помалюємо одну половину на біло і почепимо на неї темні пір'їни, а іншу половину помалюємо на чорно і почепимо на неї світлі пір'їни!

Гансик вистромив голову з-під ковдри. Його очі були червоні від плачу. Вщ шморгнув носом. Ніс теж був червоний. І наба* гато більший, аніж звичайно.

– То означає, – спитав Гансик, – що ти залишишся з нами?

– Що? Що ти маєш на увазі? – уточнила Маргарита.

– Ну, що ти не підеш до мами!

– Не будь дурний! – сказала Маргарита і подумала, що це була дуже дипломатична відповідь: вона нічого не пообіцяла, а він міг зрозуміти п так, як йому ХОТІЛОСЯ.

Гансик виборсався з ковдри, витер рукавом піжами очі та ніс, підняв краєчок матрацу і витяг із-під нього зім'ятий конверт.

– Ось, – сказав він, – це тобі мама залишила! Маргарита підскочила і вирвала конверт у Гансика з рук.

~ Я не хотів тобі його давати, – сказав Гансик, – бо там написано, що сьогодні ввечері вона по тебе прийде!

Маргарита розкрила конверт і витягнула лист.

– Ти його що, прочитав? – спитала вона.

Гансик кивнув. Маргарита не стала пояснювати братові, що не можна просто так читати листи, адресовані іншим людям. Вона розгорнула лист і прочитала:

Люба Маргарито, у пас із татом виникли великі проблеми. Зараз мені самій не зовсім ясно, як воно все буде далі. Наразі я вирішила пожити у Марі-Луїзи, принаймні кілька днів. Але в будь-якому разі сьогодні ввечері я прийду і поговорю з тобою про все.

Мама

Маргарита склала листок, запхала його назад у конверт і з докором подивилася на Гансика:

– Там зовсім не написано, що вона мене забере!

– Але вона це має на увазі, – сказав Гансик. – Мене вона теж запитала, чи я хочу піти з нею!

Маргарита поклала лист на письмовий стіл.

– Вона пише, що залишиться там лише на кілька днів, – сказала дівчина, – а сьогодні ввечері прийде. От ми з нею і поговоримо. Ми її просто переконаємо залишитися тут!

– Я не буду з нею розмовляти! – верескнув Гансик.

– Ти якийсь дурний, – Маргарита постукала себе по чолі, -мама ж тобі нічого не зробила!

– Вона підла! – закричав Гансик, і в його очах зблиснула справжня лють.

– І зовсім вона не підла! – Маргарита також підвищила голос. – Просто вона посварилася з татом. А тато – впертий віслюк. Якщо вона хоче бути струнка, заробляти гроші й піти вчитися, то це її справа. І це зовсім не означає, що вона підла!

– Але вона не має права робити це нашим коштом! – Гансик тріумфально подивився на Маргариту.

– Але ж ти й ідіот! – Маргарита стукнула рукою по письмовому столі, аж кілька пір'їн злетіло в повітря. – І що ж вона такого зробила твоїм коштом, га? Ти тільки повторюєш усілякі дурниці за татом!

– Я ні за ким нічого не повторюю! А ти дурепа! – кричав Гансик. – Тато знає, що говорить!

– А до речі, де він? – поцікавилася Маргарита.

– На роботі! – Гансик зліз із ліжка, підійшов до письмового стола, взяв чудернацьке зелене перо з підписом «Півень фарбований» і почав його обскубувати, аж доки в руках у нього не лишився сам стержень.

– Через маму тато і так сьогодні пропустив важливі переговори, – сказав Гансик, – на них ішлося про експорт мільйона центнерів макаронів. Якщо їх тепер не продадуть через те, що тато не прийшов на зустріч, то в цьому буде винна мама!

– Ти геть здурів! – цього Маргарита не могла вже витримати. Те, що верз її брат, було вершиною дурості. Звідки в нього взагалі такі ідеї?

Маргарита пішла на кухню й, зітхнувши, заходилася коло черепків.

Вона навіть помила підлогу, безпорадно розмірковуючи, що ж таке сталося з Гансиком. Раніше він завжди жив із мамою душа в душу. «Наш Гансик, мамчин синочок», – називав його тато. І ще зовсім недавно хлопець заявляв, що ніколи в житті не одружиться, бо хоче тільки таку жінку, як мама, а другої такої немає на світі.

Маргарита похитала головою і пробурмотіла: «Дурдом якийсь, суцільний дурдом». Наморщивши чоло, вона розглядала мокру підлогу і роздумувала, чи конче її витирати, чи можна просто лишити, нехай сама собі сохне. Маргарита вирішила, що витерти підлогу не зашкодить, і що це – завдання якраз для Гансика.

– Гансику, ходи сюди! – крикнула Маргарита.

їй довелося кричати кілька разів. Нарешті Гансик з'явився у дверях, однак, почувши, що від нього вимагає Маргарита, постукав себе по чолі:

– Я що, прибиральниця? – обурився він.

– А що, я прибиральниця? – добра, лагідна Маргарита раптом не на жарт розлютилася. Вона схопила шмату і кинула нею в брата. Шмата, мокра і брудна, влучила у стіну за Гансиком. Але її кінчик, пролітаючи повз хлопця, зачепив йому око. Гансик заверещав, ніби його ріжуть. Те, що він, як не дивно, верещав: «Мамо, мамо!» – страшенно розвеселило Маргариту, і вона зайшлася тим сміхом, який зазвичай називають «істеричним».

Тримаючись однією рукою за око, Гансик хотів кинутися на Маргариту, але між ним і сестрою стояло відро з брудною водою. Гансик зашпортався, відро перекинулось, і десять літрів каламутної води розлилося по підлозі, хлопець послизнувся й упав прямісінько в калюжу. Відро, яке чомусь опинилося під Гансиковим животом, із тріском луснуло, бо було зроблене з не дуже міцної пластмаси.

Маргарита не могла вгамувати регіт. Гансик піднявся на ноги, піжама в нього спереду була наскрізь мокра, око, в яке влучила шмата, вже перед тим почервоніле від плачу, тепер було черво-нюще, як вогонь.

– Я нічого не бачу, я осліп на одне око! – верещав Гансик. Маргариті нарешті вдалося погамувати сміх.

– Заплющ друге око! – сказала вона. – А тепер кажи: бачиш щось?

– Дуже розмито, ~ поскаржився Гансик.

– Це мине, – заспокоїла його Маргарита. – Іди, ляж у ліжко і заплющ очі!

Гансик, як справжній сліпий, обережно посунув із кухні. У коридорі він іще раз голосно схлипнув.

– Ти теж підла! – гукнув він і зник у дитячій. Маргарита принесла з ванни кошик із брудною білизною, взяла

два рушники, декілька пошивок, підодіяльників та рушників і розклала їх на підлозі. Вона була горда зі своєї ідеї: тканина вмить увібрала всю розлиту воду. Маргарита ще трохи походила по білизні, щоби під тиском своєї ваги зібрати останні залишки потопу. Раптом у двері хтось подзвонив. Маргарита подумала, що це, певно, тато, котрому було ліньки лізти до кишені по ключ, а ще вона у глибині душі сподівалася, що це може бути мама, котра не взяла зі собою ключів. Вона побігла до дверей і відчинила. На порозі стояла цветльська бабуся.

– А ТИ що тут робиш? – запитала Маргарита.

Бабуся образилася:

– То це так ти вітаєшся? У кожній руці цветльська бабуся

тримала по великій торбі. Вона прокрокувала в коридор, поставила торби, скинула плащ і повісила його на вішак. Під плащем на бабусі були квітчаста сукня та смугастий фартух. У такому вбранні вона ще ніколи не приїздила в гості. І без попереднього дзвінка вона теж ніколи не навідувалася.

– Де я буду спати? – запитала цветльська бабуся.

Зазвичай, коли бабуся приїздила в гості, що траплялося максимум раз на два роки, вона завжди спала в кабінеті. «Кабінетом» у родині Закмаєрів називали невеличкий, обставлений темними меблями покій поряд зі спальнею, з велетенським письмовим столом, який слугував татові для сортування його філателічної колекції та розкладання марок по альбомах.

– Думаю, в кабінеті, – невпевнено промовила Маргарита.

– То віднеси, будь ласка, цю торбу туди! – бабуся вказала на одну з двох сумок. – У другій я привезла їжу! – додала вона.

Маргарита хотіла віднести бабусину торбу в кабінет, але тут бабуся, глянувши в бік кухні й побачивши дивне покриття підлоги, зойкнула:

– А це що таке?

Маргарита не мала ніякого бажання пояснювати: бабусі, яку функцію виконує розкладена на підлозі білизна. Вона залишила торбу і хотіла запхати постіль і рушники назад до кошика, та бабуся її спинила.

– Мокру білизну – в кошик! – обурилася вона. – Та ж від цього підуть плями, і речі можуть засмердітися! Негайно до праль-ки їх! – скомандувала бабуся.

Маргарита слухняно віднесла мокрі шмати в лазничку і запхала їх у пральку. Вона ще ніколи в житті не прала. Кнопки пральки були для неї загадкою. Скільки насипати порошку і в який отвір, вона теж не знала. Дівчина задумливо стояла перед електронним монстром і згадувала, чи є десь у хаті якась інструкція до цього чудовиська.

– Ну, в чому річ? Чого не вмикаєш? – бабуся, котра зазирнула в лазничку, нетерпляче відсунула Маргариту, заклацнула вирячене око пральки, незадоволено бурмочучи собі щось під ніс, насипала пральний порошок, а тоді, швиденько роздивившись панель, натиснула на потрібну кнопку. Пральна машина з гудінням запрацювала.

– Ой, щось мені здається, що ти ще ніколи не прала білизну! – сказала бабуся, і погляд у неї при цьому був, як у суворого вчителя, котрий повертає учневі контрольну з незадовільною оцінкою.

Маргарита кивнула і хотіла щось сказати, але бабуся раптом ухопила її обома руками за шию, і на якусь коротеньку мить у дівчини майнула цілком абсурдна думка, що бабуся хоче її задушити. Але та лише уважно обмацала їй шию, примовляючи:

– Гм, отже, залози не напухли! Свинки без напухлих залоз я ще, скільки живу, не бачила!

– Та нема в мене ніякої свинки! – шарпнулася Маргарита і вивернулася з бабусиних обіймів. – Це все дурниці! І в Гансика теж нема ніякої свинки!

~ До речі, як там Гансик? – спитала бабуся. – Маленький спить?

– Не маю поняття! – відказала Маргарита.

– Треба піти його спитати, чи не хоче він чаю. І температуру поміряти!

Бабуся пішла до внука, а Маргарита присіла на краєчок ванни. Вона підозрювала, що Гансик відразу ж почне скаржитися на неї бабусі, й хотіла бути в цей момент від них якнайдалі. Дівчина скрутила з гривки маленькі кіски і роздумувала, з якого це дива раптом приїхала бабуся. Напевно, їй зателефонував тато, припустила Маргарита. Не інакше! Але як довго вона тут пробуде? Це що, так задумано: мама виселяється – бабуся вселяється?

Маргарита потихеньку вийшла в коридор. З дитячої долинав голос Гансика:

– Ні, бабусю, ні, мені вже набагато краще! Чесно! Відколи ти тут!

Маргарита полегшено зітхнула. Гансик уже не схлипував, а, наблизившись до дверей дитячої, вона побачила щось нечувано колосальне: грандіозно товстезна бабуся сиділа на Маргарити-ному ліжку, тримала Гансика на колінах і колисала його. А Гансик притулив голову до велетенських бабусиних грудей і, очевидно, був задоволений на всі сто відсотків.

Маргарита вирішила з'ясувати питання про подальше бабусине перебування не підступно та обережно, а чесно й відверто. Вона ввійшла до кімнати і звернулася до бабусі:

* А на скільки ти до нас приїхала?

– На стільки, на скільки буде треба, – приязно відповіла бабуся.

– Тебе тато викликав? – спитала Маргарита Бабуся кивнула.

– А що він тобі сказав? – запитала Маргарита, зупинившись перед парочкою, з якої можна було ліпити скульптурну композицію «Бабуся й онук».

Бабуся завагалася. Було видно, що вона розмірковує, яка частина телефонної розмови з татом придатна для дитячих вух, і не знає, прикрашати їй ситуацію чи зображати реалістично. Врешті-решт, вона зупинилася на такому варіанті:

– Тато сказав мені, що ваша мама пішла від нього і забрала зі собою Меді. Він попросив мене приїхати і вести хатнє господарство! – Бабуся зітхнула. – Тепер дядько… буде змушений їсти в ресторані. І кицька без мене буде сумувати.

– А найбільше я хвилююся, що буде з городом. Саме тепер, навесні, там повно роботи. А дядько… в нього не вийде так, як у мене.

– А як у тебе? ~ поцікавився Гансик.

– У мене ніколи нічого не гине! – з гордістю сказала бабуся. – Навпаки – все буяє! Навіть маленькі диньки, хоч вони в нашій місцевості і не ростуть. А мої помідори на смак такі солодкі, ніби виросли під сонцем Греції! – Погляд у бабусі був стурбований. – Але якщо я зараз про все не подбаю, то з городу цього року нічого путнього не буде! – Вона посміхнулась і ніжно погладила Гансика по голові. – Але, звичайно, ви для мене важливіші, ніж якісь там помідори!

Почувши останні бабусині слова, Гансик задоволено замуркотів. Маргарита не бачила жодної причини бути задоволеною. Вона нічого не мала проти бабусі. Зовсім навпаки. Маргарита любила бабусю. Як бабусю на суботу-неділю, як бабусю у Цветлі. Але не як заміну для мами у Відні. Маргарита поглянула на годинник. Було вже досить пізно. Незабаром мав повернутися з макаронної фабрики тато. І мама… Якщо, пишучи «вечір», вона не мала на увазі пізній вечір, то скоро вже мала би бути тут. Маргарита залишила бабусю разом із притуленим до неї Пучком. Вона пішла до вітальні й увімкнула телевізор. На одному каналі якийсь тип у білому кухарському ковпаку пік торт, на іншому йшов німий фільм зі Стеном Лаурелом і Олівером Гарді*. Маргарита зупинила свій вибір на кінокомедії і страшенно здивувалася сама собі, помітивши, що може сміятися. Те, що людина в такій сумній життєвій ситуації, як у неї, може веселитися з того, що вказівний палець Стена застряг у дірці винної бочки, видалося їй ненормальним, навіть трохи жахливим. «Може, я холодна і поверхова особа?» – засумнівалась у собі Маргарита. Але продовжувала реготати.

* Стен Лаурел та Олівер Гарді (5їап Ьаигеї, Оііуєг Нагсіу) – американські кіноактори, коміки 20-30-х рр.

Маргаритин сміх перервав гучний гуркіт вхідних дверей. Прийшов додому тато. Він привітався з бабусею, Гансиком і Маргаритою, вдаючи, ніби перед ним цілком нормальна здорова родина. Ніби мами з ними ніколи і не було. Перше, про що він запитав: «А що там у нас сьогодні на вечерю?» І коли бабуся сказала йому, що розморожує кролячу печеню з кнед-лями та ґоґодзовим соусом, тато задоволено прицмокнув язиком. Так, ніби йому до повного щастя нічого не бракувало, крім кролятини з кнедлями в ґоґодзовому соусі. Маргариту це страшенно обурило.

– Тату, я хочу з тобою поговорити, – сказала вона. ~ Так, доню, – відгукнувся тато.

~ Але я хочу з побою поговорити віч-на-віч!

– О'кей, моя люба, – сказав тато й пішов за Маргаритою до кабінету.

Складалося враження, що він не надто щасливий із такої розмови віч-на-віч. Погляд у нього був не дуже впевнений. А вуса він скрутив у знаки питання.

Маргарита сіла на стілець. Тато примостився навпроти неї.

Маргарита почала:

– Тією клятою свинкою ми всі перехворіли ще в садочку. А двічі свинки не буває! Я просто не виспалась, а Гансик з'їв на сніданок несвіжий оселедець.

Тато припалив цигарку.

– Звідки я міг це знати! – почав виправдовуватися він. – Та жіночка у школі так мені сказала!

– А чому ти не знав, що в нас уже була свинка? – не попускала Маргарита.

Тато переправив вуса зі знаків питання на знаки оклику і трохи знервовано відповів:

– О'кей, о'кей. У мене просто таке не тримається в голові. Я ніколи не вмів розрізняти дитячі хвороби.

Маргарита потягнула себе за пальці, аж хруснули суглоби.

– Що би там не було, тату, ми не хворі. І мама нас не занедбувала. Ти все це вигадав.

– Вона вас покинула, – сказав тато.

– Бо ти був несправедливий.

– Тільки не втручайся в те, про що не маєш жодного поняття! – закричав тато. Обличчя його почервоніло. Та Маргариті не здавалося, що він розлютився. Тому вона вирішила просто проігнорувати цей дурнуватий докір і сказала:

– Нині ввечері мама прийде сюди, бо хоче з нами поговорити. То я тебе попрошу, будь мудрий і переконай її, щоби вона залишилася!

– Це вона нас покинула, а не я! Маргарита пошкрябала живіт.

– Ну то й що! Просто скажи їй, що ти вже нічого не маєш проти радника. І що погоджуєшся, аби вона знову пішла вчитись. І що тобі сподобалося би, якби вона знову стала стрункою. І не кажи до неї «мама», називай її «Елізабет»! – Маргарита відкашлялась. – І відішли, будь ласка, бабусю назад до Цветля. Якщо бабуся буде тут, коли прийде мама, то ти не зможеш із нею як слід поговорити.

Тато похитав головою.

– Як ти це собі уявляєш? – спитав він. – Відразу видно, що ти ще дитина! Я і не подумаю відсилати бабусю назад! -Тато загасив цигарку в попільничці й запалив нову. – А коли твоя мама не схоче повернутися, то що мені тоді завтра – знову забирати бабусю назад, чи як? – Тато встав і почав ходити по кімнаті. – Ні, моя люба, – сказав він. – Твоя мама мене покинула! І я не поповзу до неї на колінах. Хай робить, що хоче! Але я тобі скажу одне: Меді їй теж доведеться віддати! Закон тут гарантовано буде на моєму боці! Якщо їй всілякі дурниці важливіші за власну сім'ю!

Маргарита спостерігала за татовими пересуваннями по кімнаті й думала: «Що він таке говорить? Він геть чисто здурів! Він же все перекручує! Чому? Навіщо він це робить?!»

– Я ж від самого початку домовився з нею, – не вгавав тато, – що хочу створити справжню сім'ю! І що вважаю неправильним, аби жінка працювала! Ми все це з нею детально обговорили! І вона була згодна! – Тато все ще крокував по кімнаті, вимахуючи руками. – Усі ці п'ятнадцять років я не знати як гарував, аби дістати посаду, на якій можу нормально заробляти. Щоби як слід годувати свою сім'ю! – Тато зупинився перед Маргаритою. – Чи, може, вам чогось бракувало? Може, вам було погано?

Маргарита мовчала. Тато сприйняв це як згоду і кивнув:

– От бачиш! Я свою частину угоди виконав! А вонасвою не виконує! Розумієш?

Маргарита похитала головою:

– Ну, тату! Ця угода – то ж було давним-давно! Тоді все було зовсім інакше. Тоді мама думала, що вона не схоче працювати. А тепер хоче!

Тато хотів заперечити, але Маргарита не дала йому нічого сказати.

– Та яке це має значення, тату! Хіба робота – це найгірше? І ніхто нічого не має проти тебе особисто. Чому ти сприймаєш усе так, ніби мама хоче ТОБІ щось заподіяти! І взагалі: мені ти завжди кажеш, що коли я закінчу школу, то мушу здобути порядну професію! Скажи, будь ласка, чому це правильно для мене і неправильно для мами?

Тато поглянув на Маргариту здивовано і не дуже приязно. Тоді потягнув вуса вниз до підборіддя і холодно промовив:

– Я взагалі не бачу жодних підстав обговорювати з тобою мої подружні проблеми..

Маргарита встала і вийшла з кабінету, голосно гримнувши дверима.

За вечерею вона майже нічого не їла. Неохоче колупаючи кролячу печеню, вона з-під лоба спостерігала за ненажерливими родичами, і коли бабуся співчутливо сказала до тата, в якого з вусів скапував соус: «Так-так, їжа втішає!» – а тато на це ствердно кивнув, намастив настромлений на виделку шматочок кнедля ґоґодзовим соусом і, не припиняючи жувати, зітхнув: «А що нам ще лишається?» – Маргарита не витримала. Вона підскочила, рвучко відсунула крісло, що воно аж перекинулось, і вибігла з вітальні. Уже в коридорі вона почула голос бабусі: «Гансику, підніми крісло!» А тоді: «Бідна дівчинка, геть спантеличена.

Відколи я ЇЇ бачила останній раз, з неї лишилася просто тінь! Вона схудла як мінімум на п'ять кілограмів!»

Маргарита зупинилася перед дзеркалом. Справді схудла? Як свідчило відображення, її фігура справляла тепер не таке «кругле» враження, як звичайно. «Це ми зараз перевіримо», – прошепотіла Маргарита до свого відображення і витягла з шафи Ганси-кові старі джинси, ті самі, що вона їх одягала, коли йшла до Флоріана Кальба допомагати з математикою. Вона скинула сукенку і натягла штани, над якими ще тиждень тому утворювалася товстенька ковбаска сала. Через стегна штани пройшли без великих зусиль, блискавку можна було застебнути, не втягуючи живота, а ковбаска сала над паском була не така вже і товста. Маргарита, в захваті від цього факту, довго стояла перед дзеркалом і милувалася цим наочним доказом втрати ваги. І тільки коли в коридор вийшла бабуся, несучи до кухні тацю, повну брудного посуду, Маргарита відірвалася від дзеркала, натягла на голе тіло светр, пішла в дитячу і почала сортувати книжки та зошити на завтра. Складаючи портфель, вона згадала про Флоріана Кальба. Як у них тепер складуться стосунки? Як він ставиться до неї? А вона до нього? Обдумування цих питань тривало стільки само, скільки загострювання трьох олівців, і не супроводжувалося надмірним серцебиттям. Маргарита дійшла висновку, що, коли під загрозою опиняється власна сім'я, в людини з'являється тверезий погляд на кохання.

Пізніше, коли за вікнами вже сутеніло, до кімнати зазирнув Гансик і покликав Маргариту-грати в карти.

– Бабуся хоче пограти в дурня, – доповів він.

Маргарита відмовилася скласти родичам товариство. Вона витягла з письмового стола товстеньку пачку прочитаних романів про аристократичні долі й почала перечитувати гепі-енди, тобто відкривала книжечки одну за одною на 62-ій сторінці й заковтувала квінтесенцію щастя. Але цього вечора Маргарита зовсім не мала настрою перейматися долею аристократів. Усі баронеси, котрі тремтіли і стогнали від захвату, всі їхні обітниці вічної любові залишали її сьогодні цілком байдужою та холодною, як огірок в оцті. Єдине, що її по-справжньому хвилювало, – це рух у коридорі, який вона сподівалася почути. Маргарита чекала на прихід мами. Вона дійшла до передостаннього гепі-енду, коли з коридору долинув очікуваний звук. Вона відкинула ГОРДЕ СЕРЦЕ РАЙХЕН-БЕРҐА, побігла до передпокою і чекала на маму ще перед тим, як та відчинила двері квартири. Найбільше зараз їй хотілося кинутися мамі на шию, та це видалося їй надто драматичним жестом. Тому Маргарита лише промовила: «Бабуся приїхала!»

Мама скинула плащ, повісила його на вішак і сказала: «Так я і знала. Тільки від нього йде одна служниця, він одразу ж бере собі другу».

Мама прислухалася до приглушених голосів, які долинали з вітальні: «Шістка!» «Валет!» «Козир!», а тоді крізь прочинені двері побачила вишурувану до блиску кухню і спитала:

– Це тато поприбирав усе те свинство? Маргарита похитала головою.

– Ні, я, ^відповіла вона.

Мама і Маргарита розмовляли дуже тихо. Маргариті це здавалося трохи смішним, але конче необхідним.

– А тепер слухай мене, Маргарито, уважно, – сказала мама, пройшла до кухні й сіла за стіл. – Ти мусиш мені повірити: я роблю це все не тому, що здуріла, чи стала істеричкою, чи ще чомусь!

Маргарита кивнула.

– Або до тата повернеться здоровий глузд, – провадила далі мама, – або він залишиться таким самим впертим! Але якщо я і далі буду його обслуговувати і дозволяти сідати мені на голову, в нього не з'явиться нагоди взятися за розум!

Маргарита продовжувала кивати.

– Ти можеш це зрозуміти, Маргарито? – спитала мама. -Чи ти на мене гніваєшся? Так само, як Гансик?

Маргарита, похитавши головою, сигналізувала, що абсолютно не поділяє Гансикову позицію.

~ Я живу в Марі-Луїзи, – продовжувала мама. – В неї вистачить місця для всіх. А на гроші, які я заробляю в радника, якось можна буде дати собі раду. Тим паче, коли я захочу, то зможу працювати в нього більше. – Мама трішечки посміхнулася. – Він платить просто за те, що в його домі час від часу з'являється привітна людина, котра ще не стоїть однією ногою в могилі!

– А скільки часу потрібно буде татові, щоби взятися за розум? – Маргарита шморгнула носом і пошкрябала живіт так, ніби його покусали комарі. – Я маю на увазі, як довго, бабуся і все… – Маргарита зітхнула і замовкла. Те, що вона хотіла знати, було не дуже легко сформулювати. Але, здавалося, мама її зрозуміла.

– Якби тут не було бабусі, – сказала вона, – якби йому довелося самому давати собі раду, то це, напевно, потривало би недовго. А так… – Мама кинула злісний погляд. – Так у нього знову є все, що потрібно для його прекрасного спокійного життя!

Маргарита саме хотіла сказати мамі, що в такому разі треба зробити все можливе, щоби відіслати бабусю назад до Цветля, аж тут раптом у дверях кухні з'явився тато. Маргарита не зрозуміла, чи то він помітив, що прийшла мама, чи просто хотів узяти в холодильнику пляшку пива. Так чи інак, тато витягнув із холодильника пиво, почав шукати відкривачку, знайшов її, відкоркував пляшку, взяв склянку, налив у неї пиво, почекав, коли осяде піна, долив іще пива. Мама та Маргарита дивилися на нього мовчки. Нарешті склянка була повна, з правильною шапочкою піни, і тато зі склянкою в руці поволі рушив назад. Уже у дверях він спитав:

– Ти вже передумала чи прийшла забрати решту своїх лахів?

– Ні те, ні те, – сказала мама татові у спину. – Я хочу поговорити з Маргаритою. А якщо хочеш – то і з тобою. – Мама трохи підвищила голос. – Але з твоєю спиною я розмовляти не збираюся! Ходи сюди, сядь і постарайся бути нормальним! Ти ж уже не маленький хлопчик!

Тато повернувся, підійшов до столу, сів, зробив ковток пива, стер із губ і з вусів піну.

Маргарита полегшено зітхнула.

– То що ти маєш мені сказати? – тато втупився у свою склянку. На маму він не дивився.

Маргарита зітхнула ще раз. Цього разу причин для полегшення вона вже не бачила.

– Не розмовляй зі мною так! – вигукнула мама. – Так нам ніколи не вдасться нормально поговорити!

– Це тихотіла щось мені сказати, – тато не відводив очей від пива.

– О'кей, о'кей, – сказала мама. – Добре! Я хотіла тобі сказати, що готова залишитися з тобою, якщо ти не будеш втручатися в моє харчування і якщо ти від цього моменту будеш хоч трохи допомагати мені в хатній роботі і нарешті погодишся, що це не злочин, коли жінка хоче вчитись і здобути професію в дорослому віці! – Мама хотіла покласти руку татові на плече, але той різко відсахнувся.

– До радника, – продовжувала мама, – я можу не ходити, якщо тобі це аж так важко витерпіти. Я просто хотіла мати трохи власних грошей, невже це так незрозуміло? Тобто… -Мама не встигла договорити, бо відчинилися двері вітальні, і звідти вийшли бабуся і Гансик.

– Добрий вечір, Елізабет, – привіталася бабуся. Гансик узагалі нічого не сказав. Бабуся зайшла до кухні. Гансик залишився стояти в передпокої.

– Я не буду вам заважати? – спитала бабуся. На відповідь вона, здається, і не чекала, а відкрутила кран із теплою водою і почала шурувати й без того чисту мийку. Маргарита розгублено дивилася на маму. Мама розгублено дивилася на тата. Тато зробив ще один ковток пива і запевнив бабусю:

– Ні-ні, ти нам зовсім не заважаєш!

Мама встала. Було зрозуміло, що вона хоче йти геть.

– Мамо, дай мені свій номер телефону, – тихо сказала Маргарита.

Мама кивнула, витягнула записничок, із яким зазвичай ходила по продукти, взяла кулькову ручку, прикріплену до записника шнурком, і написала МАМА, а тоді 67… У цей момент у двері хтось подзвонив.

Дзвінок був такий різкий, що з переляку в мами замість наступної цифри вийшов лише довгий тремтячий штрих через увесь записник.

– Хто би це ще міг бути? – запитала бабуся, поглянувши на годинник із зозулею, якій показував за п'ять дев'яту.

Гансик побіг до дверей. Маргарита почула якесь бурмотіння, а тоді чітко пролунав Гансиків голос:

– Так, звичайно, Маргарита вдома! – Гансик вимовив це з неприхованим обуренням.

– Хто це? – гукнув тато і зробив іще один ковток пива. Маргарита хотіла піти в коридор, аби поглянути на цього пізнього гостя, але пізній гість вже стояв на порозі кухні.

– Добрий вечір, Маргаритко, моя квітко, – з посмішкою сказав Гінцель і кивнув мамі, татові та бабусі. – Вибачте, будь ласка, що я так пізно, просто ми з Маргаритою якось так наполовину домовилися, що вона сьогодні ввечері зайде до мене в гості. Й оскільки вона не прийшла, я вирішив сам зайти до неї. Так би мовити, щоби переконати!

Маргарита немов приросла до підлоги. Вона не почувалася на силі хоч щось відповісти Гінцелеві й ніяк не могла вирішити, куди має дивитися: на розпачливе обличчя тата чи на ще більш розпачливе обличчя бабусі.

– Ну, в чому річ, Маргаритко, моя квітко? – спитав Гінцель. ~ Хочеш зайти до мене на годинку?

Маргарита промимрила: «Не знаю». Та мимрила вона так тихо, що її точно ніхто не почув. До того ж, у цей момент тато закричав:

– Не має значення, що хоче чи не хоче моя донька! Дорогенький, уже дев'ята година! У цей час вона з дому не вийде! А з таким, як ти, вона взагалі не вийде з дому! Чуєш, ти?

– Це було достатньо голосно, – сказав татові Гінцель. І, звертаючись до Маргарити, додав:

– Вибач, я не знав, що тебе тут стереже такий мухомор. Тато підскочив до Гінцеля і простягнув руку, вказуючи на двері:

– Геть! Геть звідси! Негайно!

Гінцель зацікавлено і трішки співчутливо подивився на тата, котрий став червонющий, як буряк.

– Раджу вам звернути увагу на ваш тиск, шановний! – сказав він, повернувся і попрямував до виходу. Маргарита подивилася йому вслід. Зачиняючи за собою двері, він обернувся і кивнув їй.

Маргарита так і залишилася стояти спиною до кухні й подумала: «Ой, що зараз буде?»

їй не довелося чекати довго. Вона відчула в себе на плечі татову руку. Рука міцно схопила її і розвернула.

– Хто це був? Що він від тебе хоче? Чого він сюди приходив? Що ти маєш спільного з цією мавпою? Відповідай негайно!

А бабуся з тарілкою в руках, згіршено похитуючи головою, примовляла:

– Я взагалі не могла собі уявити, що таке буває! Та його треба в клітку! Це ж ненормально!

– Маргарито! – татова рука схопила її плече ще міцніше. -Маргарито! Скажи мені негайно, хто був цей покидьок!

Тато верещав так голосно, що Маргарита злякалася за свою барабанну перетинку і прикрила вухо рукою. Тато, можливо, тому, що в нього і справді був войовничий настрій, потрактував Мар-гаритин жест як захисну реакцію на загрозу ляпасу.

Він відпустив її плече, відступив на крок назад:

– Холера, та не роби ти такий вигляд! Я ж тебе ще в житті не бив!

Тоді він звернувся до мами:

– Може, ти мені скажеш, хто була ця ненормальна мавпа? Мама вирвала з нотатника картку з номером телефону, простягла її Маргариті, а татові відповіла:

– Я не бачила тут жодної мавпи. Мавпи – в зоопарку А я там вже давно не була.

– Припини свої ідіотські жарти! – обличчя тата червоніло все більше. – Ти ж прекрасно розумієш, що я маю на увазі цю татуйовану мавпу з цією, цією, цією жахливою штукою на черепі!

Тут втрутилася бабуся, все ще не випускаючи з рук тарілку:

– Тільки не кажи, Елізабет, що той тип тобі не здався ненормальним!

Мама знизала плечима:

– Нормальний – ненормальний… Яке це має значення. В одного – пензлик на черепі, в іншого – вуса під носом. Мене це не обходить!

– Але він хотів забрати твою доньку! – Татове обличчя вже було червоне, як кетчуп. – Це тебе теж не обходить?

– А ти хіба дав мені можливість втрутитися? – сказала мама, намагаючись вийти з кухні.

Тато заступив їй дорогу.

– Ти вважаєш, що це стильно, так? Це пасує до твого нового стилю життя? Коли твоя дочка водиться зі всілякими нікчемами, неробами, паскудами і покидьками?! – кричав він.

Мама постукала себе по чолі, похитала головою і спробувала протиснутися між татом і холодильником. Тато простягнув руку і перекрив нею мамі дорогу, як шлагбаумом. Мама спробувала її відсунути, але їй не вистачило сили.

– Ти звідси не вийдеш, – просичав тато.

І тут мама стала татові на ногу. Маргарита це точно бачила: спочатку вона повільно-повільно підняла ногу, повернула н так, аби підбір потрапив татові на пальці, з силою стала і ще й підкрутила. Тато заревів, зігнув руку в лікті, його пальці мимоволі ковзнули по маминому обличчю, бабуся зойкнула: «Заради Бога! Ви ж не будете битися! Це ж ненормально!» Мама відштовхнула тата і вибігла в коридор.

Маргарита відчула, що в неї шалено голосно б'ється серце. У шиї, у вухах, у кінчиках пальців, просто всюди. Вона побігла за мамою, стала поряд із нею. Мама вдягнула плащ і сказала:

– Не можна було допускати, щоб усе зайшло так далеко!

Маргарита схопила маму за рукав плаща.

– Знаєш що, – Маргарита шморгнула носом. – А в Марі-Луїзи є ще одне вільне ліжко для мене?

– І ліжко, і навіть окрема кімната, – сказала мама невпевнено. -Але Маргарито…

Далі Маргарита вже не слухала. Мама ще щось говорила про «добре подумати», і «можливо, поспішила», і «неправильно». Та дівчина побігла в дитячу, швидко спакувала портфель, схопила кілька футболок, майток і шкарпеток, не знайшовши нічого кращого, загорнула їх у свою широку літню спідницю, і з клунком під пахвою та портфелем у руці вибігла назад до мами. Але та вже була не сама.

Біля неї стояли бабуся і тато. Точніше – між нею та вхідними дверима. Тато сказав:

– Дитину ти не забереш! Бабуся сказала:

– Майте розум! Тато сказав:

– Що-що, а розум вона має! Це ж ясно: більше дітей – більше аліментів!

Бабуся сказала:

– Не втрачайте гідності, прошу вас! Тато сказав:

– Гідність мені зараз до одного місця!

Бабуся схопила однією рукою маму, другою – тата і сказала:

– Повертайтеся до вітальні. Давайте про все поговоримо! Тато сказав:

– Я вже не маю про що з нею говорити! Ні слова не скажу без адвоката!

Маргариті голова пішла обертом. Вона закричала, а оскільки Маргаритин голос не був натренований на крик, то в неї вийшов радше писк:

– Я хочу геть звідси! І якщо ви мене не пустите з мамою, то я втечу сама! Вночі! І ніколи вже не повернуся!

Маргаритина погроза примусила замовкнути і тата, і бабусю. Вони пропустили її до дверей. Маргарита вибігла в коридор,, за нею повільно вийшла мама. Маргарита почекала маму на сходах.

– Я хотіла ще поговорити з Гансиком, – стурбовано пробурмотіла мама.

– З ним зараз неможливо говорити, – запевнила її Маргарита. – Йому теж спочатку треба взятися за розум!

– Не можна вимагати цього від дитини, – сказала мама.

– Можна, – заперечила Маргарита, а тоді сказала: «Добрий вечір», – бо у браму ввійшов Коннц син сусідів.

Конні вишкірився і дивився вслід двом Закам-Рюкзакам, поки за ними не зачинилися двері під'їзду. Та, піднімаючись сходами, він раптом перестав шкіритися.

Геть збентежений, він зайшов до себе у квартиру і повідомив маму з татом:

– Або в мене галюніки, або Заки-Рюкзаки скинули вагу! Та ще й як! Принаймні двоє великих Рюкзачих! – він стурбовано похитав головою. – В них раптом дупи стали, як у всіх нормальних людей! І спереду нічого не звисає!

Тато і мама пообіцяли своєму Конні наступного дня припильнувати й уважно оглянути двох старших Рюкзачих – цю обіцянку їм, на жаль, так і не вдалося виконати, як вони не старалися.

Минув уже місяць, відколи мама з Маргаритою переїхали до Марі-Луїзи. Маргаритине життя за ці чотири тижні досить сильно змінилося, хіба за винятком того, що до школи вона їздила тим самим трамваєм, тільки у протилежному напрямку.

Маргарита жила тепер в окремій маленькій кімнатці з одним віконечком, що виходило в темне подвір'я. Зате там були гарний малиновий фотель і старовинний письмовий стіл зі «секретною шухлядою». Меді та мама спали за стіною, у великій кімнаті. Якщо хтось і справді «змінився» за останній час, то це Меді. Вона хоч і далі була кругла, як кулька, і поїдала все, що траплялося на її шляху, та вже не нудила і не марудила. На це в неї просто не залишалося часу. Вона була надто зайнята Сепі й Пепі. А коли між нею та Пепі починалася сварка (а це траплялося здебільшого через те, що вона поводилася зі Сепі, чорним котярою, як зі своєю власністю), Меді вже не скиглила і не марудила, а гамселила Пепі в живіт і дзвінким голосом обзивала його «егоцентричною бестією». Цей вислів вона підхопила в Марі-Луїзи, яка часто називала так свого сина. Мама зазвичай до пів на другу чи до пів на третю працювала в радника. Вона вже встигла за цей час пережити два дуже тривожні дні: складала вступні іспити до соціальної академії. І пройшла. А ще за цей місяць у мами вже тричі побував один чоловік – якийсь далекий родич. Адвокат. Вони довго і нудно обговорювали з мамою та Марі-Луїзою «фінансовий бік справи». Маргарита, яка щоразу була при цьому присутня, розуміла у «фінансовому боці» не все. Та їй було ясно одне: дорослі мали щодо цього дещо різні думки. Адвокат стверджував, що для мами буде краще, якщо вона не розлучатиметься. Залишаючись одруженою, сказав адвокат, вона може сподіватися на більші гроші. Це Маргариту якось трохи заспокоїло. Натомість Марі-Луїза виступала за «розлучення». Вона вважала, що тато після розлучення мусить повністю утримувати маму, принаймні поки вона буде вчитися. «Зрештою, це ж через нього ти не змогла здобути освіту! Виховувала його дітей, латала його шкарпетки і всіляко його обслуговувала! Цілих п'ятнадцять років! Хіба за це він не може принаймні два роки платити за твоє навчання?»

А мамі – й це Маргарита також помітила – не лежала душа до цього всього. Вона взагалі не хотіла від тата жодних грошей. «Мені неприємно сперечатися з ним через гроші!» – часто говорила вона. І коли родич-адвокат і Марі-Луїза в один голос запевняли її, що з таким ставленням вона разом із Маргаритою і Меді помре з голоду, мама дивилася розпачливо, та вперто повторювала: «Мені це неприємно!»

Нескінченні розмови про грошові претензії, які має чи не має мама до тата, і перелік різних причин, із яких мама мала би мати такі претензії, наштовхнули Маргариту на один цікавий висновок. Властиво, маючи непогані математичні здібності, вона мусила би давно до цього додуматись, але просто раніше ніколи над таким не замислювалася: закінчуючи школу, їїмама вже була вагітна. Випускні іспити вона складала з Маргаритою в животі! Маргариті це видалося страшенно цікавим.

– Де там «цікаво»! Це була повна дупа, – прокоментувала Маргаритине відкриття Марі-Луїза. – Як згадаю! – Вона зітхнула. ~ Спочатку твоя мама швиденько йшла в туалет поблю-вати, а потім – бігом на екзаменаційну комісію! – Марі-Луїза згіршено похитала головою. – А твій майбутній татусь стояв у скверику біля школи і чекав. Під великим кущем бузку! – Марі-Луїза засміялася. – Я його тоді, пам'ятаю, охрестила «Круглий привид з-під корча!»

Маргарита ніяк не могла вирішити, подобається їй Марі-Луїза чи ні. Власне, їй не було що закинути: мила, переважно весела, симпатична та люб'язна, вона поводилася з Маргаритою і Меді так, ніби знала і любила їх із пелюшок.

Розумною Марі-Луїза була, безперечно, також. Навіть із латинськими словами могла допомогти. І, повернувшись із роботи, майже завжди знаходила час поговорити.

Ні-ні. Маргарита мусила визнати: Марі-Луїзі не було за що дорікнути. Крім одного: подружнє життя мами і тата вона вважала завершеною справою! І саме це в ній так заважало Маргариті. Здавалося, що для неї нічого не важить навіть той факт, що Гансик усе ще в тата. «Зрештою, нема чого дивуватися! – казала собі Маргарита. – У неї ж самої двоє дітей залишилися з колишнім чоловіком».

З мамою про Гансика Маргарита не говорила. Один-єдиний раз вона зачепила цю тему, але мама тільки розплакалася. Схлипуючи, вона примовляла, що хоче, аби п Гансик був біля неї, п маленький рідний Гансик, але всі шляхи до нього закриті.

Відтоді про Гансика Маргарита розмовляла тільки з Гінце-лем. Та ще маленький Пепі вбив собі в голову, що хоче, аби Гансик теж жив із ними. Часто, а особливо, коли його хтось нервував, Пепі викрикав: «Бабське царство! От якби сюди ще хоч одного чоловіка!» З Гінце лем Маргарита зустрічалася досить часто. Коли їй хотілося його побачити, досить було просто навідатись у «Ваксельберґер». І монстр-офіціант теж уже звик до того, що Маргарита, замовивши сто грамів мінеральної води, могла годинами сидіти в кав'ярні.

А ще Маргарита з Гінцелем часто гуляли в парку і музикували дуетом: на губній гармонії та сопілці. Часом вона заходила до нього в гості. Свою квартиру – а в ній були одна кімната, коридор, туалет і кухня – Гінцель пофарбував у чорний колір. Включно з підлогою. На честь Маргарити він запалював у кімнаті дві свічки, і, сидячи по-турецьки на смугастому чорно-білому матраці, попиваючи чай і балакаючи про те про се, дівчина уявляла собі, що навідалась у такий собі затишний родинний гробівець.

Спочатку перед такими гробівцевими візитами Маргарита ламала собі голову над питанням, що робити, коли раптом Гін-целеві на смугастому матраці спаде на думку почати обніматись і цілуватися. Найбільше, що її непокоїло, були Гінцелеві зуби з надщербленими та коричневими краями. Вони переважували і його приємну, товариську манеру поведінки, і почуття гумору, і меткий розум. Отож, Маргарита так нічого і не вирішила щодо «перспективи цілуватися з Гінцелем», але в цьому й не було потреби, бо він не робив жодних спроб. А кілька днів тому Маргарита і зовсім заспокоїлася, бо Ґабріела, її однокласниця, й одна з двох Нін Гаґен зрадили їй велику таємницю: якось по дорозі з «Ваксельберґера» вони розповіли їй, що Гінцель, на жаль, «імпотент». І що це гарантовано є не фізичною вадою, а радше психічною. А від поцілунків і пестощів, на які він цілком спроможний, Гінцель відмовляється просто тому, що не любить нічого робити «наполовину».

І ще дещо змінилось у Маргаритиному житті: Флоріан Кальб перестав її соромитися. Це сталося відразу ж після того, як вони з мамою переселилися до Марі-Луїзи.

Наступного дня Маргарита прийшла до школи дуже рано, бо трохи не розрахувала час, потрібний на дорогу. Спочатку вона, сповнена почуття обов'язку, пішла до секретарки і зняла з Гансика підозру у свинці. Повернувшись у клас, який потроху заповнювали учні, вона почала розмірковувати, чи варто розказати про нові обставини свого життя непостійній Сабіні, в якої саме був черговий період прихильності до Маргарити. І дійшла висновку, що не варто. Тут до неї підійшла Ґабріела і сказала, що напередодні бачила Гінцеля, й він попросив переказати Маргариті, що йому дуже шкода за вчорашнє, і якщо їй захочеться з ним зустрітися, то його завжди можна знайти у «Ваксельберґе-рі». При цій нагоді Маргарита розповіла Ґабріелі про нові обставини свого життя, але попросила п заприсягтися, що вона не відкриє таємницю «розриву сім'ї Закмаєрів» своїм батькам, оскільки її тато теж працює на макаронній фабриці, а Маргари-тин тато буде явно не в захваті, якщо про його сімейні справи знатимуть на роботі.

Продзвенів дзвінок на перший урок, а Флоріана Кальба все ще не було. Він прийшов тільки п'ятнадцять по восьмій. Відхекуючись, щось пробелькотів про майстра та ключ від квартири, не зводячи при цьому очей із Маргарити. Після того, як учителька англійської трохи його покартала, він сів на своє місце, взяв папірчик, щось на ньому нашкрябав, загорнув і через Уші Коль, Уші Маєр і Отті Горнека передав Маргариті. Маргарита розгорнула під партою записку і прочитала:

ЧОМУ ТИ ТУТ? Я З ПОЛОВИНИ ВОСЬМОЇ ЧЕКАВ ПЕРЕД ТВОЄЮ БРАМОЮ! АЛЕ ТЕБЕ НЕ БУЛО!

Маргарита негайно послала Флоріанові відповідь: Я НЕ НОЧУВАЛА ВДОМА. Однокласники, звісно ж, помітили це листування, а оскільки хлопців і дівчат, котрі обмінюються записками, у класі завжди називали «парочкою», то зв'язок між Флоріаном і Маргаритою став для всіх цілком очевидним. От лише Маргарита мала щодо цього певні сумніви. Не те, щоби Флоріан їй уже не подобався. Ні, вона все ще вважала його, принаймні візуально, дуже привабливим. За цей час вона тричі зустрічалася з ним у парку на лавочці. Однак, Флоріанові, на жаль, окрім пестощів, не спадало на гадку нічого цікавого. А такого приємного відчуття, як тоді під плащем, у Маргарити вже не виникало. Вона і сама помітила, що з більшим задоволенням проводить вільний час у «Ваксельберґері» або вдома в Гінцеля, граючи з ним дуетом на губній гармонії та сопілці й мирно балакаючи про «паскудне життя». Навіть перекинутися кількома словами з однією з Нін Гаґен чи голомозим або Гіпсовою Шиєю було цікавіше, ніж Флоріанові сеанси «цьомків-бомків». Маргаритиної прихильності до Флоріана Кальба вистачало хіба на те, щоб не протестувати, коли він у школі говорив комусь: «Ми з Маргаритою зустрічаємося!» Домашні завдання з математики вона, звичайно, давала йому списати. Як, зрештою, і будь-кому іншому.

Причина того, що перебування у школі перетворилося для Маргарити на щоденну муку, була в іншому. А саме в тому, що Гансик ходив у ту саму школу, і його клас був на тому самому поверсі, через три кабінети далі по коридору. Та на перервах він ховався і не хотів із нею розмовляти. Коли вона його доганяла і хапала, він виривався й утікав. Один-єдиний раз їй вдалося примусити брата поговорити. На десятихвилинній перерві вона притиснула його до стіни в найдальшому кутку коридору.

– Гансику, не будь такий дурний! – прошепотіла вона йому. – Гансику, я ж тобі нічого не зробила!

Та Гансик копнув її в литку і заверещав:

– Не чіпай мене! Ти коза дурна! Ти сказала, що залишишся з нами! Обіцяла зробити чорно-білу дошку для моїх пір'їн! А сама пішла з мамою!

Маргарита, не зважаючи на біль у литці, спробувала його заспокоїти:

– Та я зроблю! Сьогодні ж після обіду прийду, і ми знайдемо в підвалі дошку і пофарбуємо її!

– Якщо ти прийдеш, я тебе не пущу! – не вгавав Гансик і вкусив Маргариту за руку. їй довелося його відпустити, й він утік.

Відтоді – а вже минуло два тижні – Гансик і Маргарита не розмовляли. А якщо випадково зустрічались у коридорі, то не дивились одне одному в очі.

Якось чудового сонячного четверга після уроків Ґабріела запросила Маргариту на морозиво. Маргарита за останній місяць стала надзвичайно ощадливою. Вона вже не вимагала від мами кишенькових грошей, бо не знала до пуття, як у них справи з фінансами. Одного разу вона почула розмову між Марі-Луїзою та мамою про якийсь грошовий переказ, причому Марі-Луїза оцінювала суму як однозначно замалу, натомість мама вважала її достатньою. Та Маргарита боялася влазити в ці «грошові справи». Гінцель був тут із нею цілком солідарний: «У фінансові паскудства старих краще не пхатися», – говорів він.

Отож, подруги, ласуючи великими порціями морозива, вийшли з кафе. Раптом Ґабріела схопила Маргариту за рукав і перелякано скрикнула:

– Дивися! Здається, там Гансик!

– Де? – підскочила Маргарита.

Ґабріела показала на ріг наступної вулиці. Маргарита випустила з рук морозиво та портфель і помчала. На розі в оточенні кількох школярів і справді був Гансик. Він стояв на землі на колінах, а під ним лежав маленький худорлявий хлопчина, котрого Гансик нещадно лупцював. Поки Маргарита до них підбігла (а вона ще ніколи в житті не бігала так швидко!), картина дещо змінилася: якийсь хлопець, такого ж зросту, як і Закмаєр, і майже такий самий завширшки, накинувся на Гансика. А коли Маргарита нарешті домчала до рогу, її брата гамселило вже троє міцних хлопчаків.

– Четверо на одного! – вигукнула Маргарита. Вона потягла одного з забіяк за холошу вельветових джинсів і спробувала відірвати його від Гансика. їй це, може, навіть і вдалося би, якби не втрутилося двоє спостерігачів. Вони схопили її і міцно тримали. Один із них сказав:

– Він перший почав!

А другий додав:

– Так йому і треба! Напав на такого маленького! Маргарита закричала:

– Це мій брат! – і спробувала вирватися від тих двох, але вони п не відпускали.

– Спочатку він дістане, що заробив! – сказав один із них.

– А тоді можеш забирати свого круглого братчика і котити його додому! – засміявся другий.

Маргарита була змушена дивитися на те, як хлопець у вельветових джинсах і хлопець у комбінезоні тримали Гансика, а хлопець у картатих штанях навішував йому помордасів. Тим часом худорлявий хлопчина звільнився і стояв біля Маргарити, яка з усіх сил пручалась і копалася на всі боки. З носа в нього текла кров, ліве око напухло, в руці він тримав розбиті окуляри.

– Якщо в нього не зламаний ніс, я – трамвай, – сказав один із глядачів, витираючи йому з-під носа кров паперовою хусточкою.

Тих двох, що тримали дівчину, ця інформація так вразила, що вони трохи відпустили Маргаритині руки, і вона нарешті вирвалася від них.

– Припиніть! Негайно припиніть! – закричала вона, потягнувши хлопця в картатих штанях за сорочку. Тканина тріснула, Маргарита вхопила майку, відшхала п власника подалі від Гансика і пожбурила на глядачів. Вона навіть не припускала, що здатна на такі подвиги! Другого кривдника вона схопила за шлейки комбінезона. Він усе одно не хотів відпускати Гансика, тому вона в розпачі просто взяла і вкусила його за те, що опинилося найближче до її рота – за вухо. Хлопець скрикнув і, тримаючи обома руками своє вухо, покинув поле бою. Тип у вельветових штанах, побачивши таке, теж утік. Маргарита нахилилася над Гансиком і підняла його. Гансик застогнав і перекинувся назад.

– Гансику, – прошепотіла Маргарита і заплакала, бо на нього просто неможливо було дивитися без сліз: ніс спух і перетворився на величеньку картоплину, на щоках подряпини, верхня губа нагадувала червоного дощового хробака, а з тріщини на ній со-чилася кров. У широко розплющених очах не було видно практично нічого, крім білків, тільки десь угорі з-під повіки виглядали серпики рогівки. Гансик закотив очі досередини і, так би мовити, відключився від світу.

Це, здавалося, справило враження як на учасників, так і на глядачів. їхнє збуджене бурмотіння стихло, і незабаром Маргарита крізь сльози побачила біля себе лише одну пару ніг. Вона поглянула вгору.

Забіяки та спостерігачі повтікали. Залишився тільки хлопчина з розбитими окулярами й нібито зламаним носом.

Маргарита знову перевела погляд на Гансика. Не тільки тому, що хотіла повернути його до притомності, але і через те, що їй стало соромно перед цим малим сухоребриком.

– Я йому нічого не зробив, – сказав малий, – я просто не повірив, що його мама поїхала в Африку. Бо я ж її щодня зустрічаю!

Втерши сльози, Маргарита стала краще бачити і помітила, що Гансик уже тільки вдає з себе непритомного: очі його були тепер заплющені, повіки смикались, а драглисті груди тремтіли.

– Якщо він так тупо бреше, – сказав малий, – то мусить враховувати, що рано чи пізно у класі всі про це довідаються!

Маргарита з усієї сили підтягла Гансика вгору і поставила на ноги. Він зробив спробу впасти на коліна.

– Якийсь хворий! ~ сказав малий. – Є купа дітей, у котрих розлучені батьки. І нема чого так смикатися, коли йому про це кажуть.

Маргариті було важко втримати брата у вертикальному положенні. Після бійки з трьома хлопцями в неї самої залишилося небагато сил, а Гансик висів у неї на руках, як мішок борошна вагою центнер.

– І до того ж такий нюня! – презирливо сказав малий. Він узяв свій портфель, що лежав біля стіни будинку, кинув останній розлючений погляд на Маргариту з Гансиком і пішов.

Маргарита злякалася, що от-от впустить на землю свого тяжкого, як мішок, брата, й озирнулася в пошуках допомоги.

Куди поділася Ґабріела? Невже просто пішла додому? Ні, Ґабріела нікуди не пішла. З двома портфелями в руках, своїм і Маргаритиним, вона повільно наближалася до подруги.

– Клас! Бійка була, як у вестерні! – захоплено вигукнула вона. Маргарита все ще не могла відхекатися.

– Якщо ти вже не допомогла мені битися з тими засранця-ми, то принаймні зараз поможи. У мене вже немає сили!

Ґабріела засміялася.

– Маргарито! «Засранцями»! Якби моя мама це почула, вона вже не була би така щаслива, що ми з тобою нарешті потоваришували! – Ґабріела підхопила Гансика під пахву з одного боку. Маргарита взялася з іншого.

– А де його торба? – запитала Ґабріела і роззирнулася. Ган-сикової зеленої сумки не було ніде.

– Мабуть, її поцупив хтось із тих хлопців, – сказала Ґабріела. – Що це за збочення? Певно, якийсь мазохіст!

Поволі, крок за кроком, Маргарита і Ґабріела потягнули Гансика до трамвайної зупинки. Маргарита все ще озиралася за його портфелем. У злодія-мазохіста їй щось не дуже вірилося.

– Гансику, мій коханий, – засапано промовила Ґабріела. -Чи ти не міг би, будь ласочка, спробувати трохи сам попереставляти ноги?

Гансик не реагував. Він висів на дівчатах так, ніби його кості були з ґуми. Долаючи сто метрів до зупинки, Маргариті довелося тричі заперечно відповідати на співчутливі запитання перехожих, чи не треба, бува, викликати швидку допомогу.

– У трамвік ми цього хлопа не запхаємо ніколи в світі, -прохрипіла Ґабріела, коли вони нарешті дошкандибали до зупинки. – Тут без крана не обійдешся!

Маргарита стурбовано кивнула.

– У тебе є гроші на таксі? – запитала Ґабріела. Маргарита мала тільки один-єдиний шилінг. Недоторканний

аварійний шилінг. Шилінг, аби в разі чого зателефонувати мамі.

Як вчасно вона про нього згадала! Подруги прихилили Гансика до смітника.

– Він вдає з себе мертвого, – сказала Ґабріела. – Так багато хто чинить, коли не знає, що робити далі.

Маргарита витягла з кишені монету, а з портфеля – картку, на який був записаний аварійний телефон мами. Вона тицьнула записку і шилінг Ґабріелі й показала на телефонну будку на протилежному боці вулиці.

– Мама ще мусить бути там. Подзвони їй і скажи, щоби негайно брала таксі і їхала сюди!

Сама бігти до телефону Маргарита не хотіла, бо боялася, що Ґабріела не досить ніжно поводитиметься з Гансиком, який вдавав мертвого.

Ґабріела побігла через дорогу. Побачити, чи додзвонилася вона, чи ні, Маргарита не змогла, бо телефонну будку їй заступив якийсь гладкий пан, котрий раптом зацікавився Гансиковим станом. І лише коли Ґабріела повернулась і доповіла: «Вона сказала, що буде тут за п'ять хвилин!» – Маргарита полегшено зітхнула.

Наступні п'ять хвилин були справжнісіньким пеклом. Гладкий пан, довідавшись від Маргарити, що Гансик у школі впав зі сходів, почав обурено лаяти недбалого директора, котрий не викликав швидку допомогу до такого покаліченого учня. Він конче хотів знати ім'я директора, номер і адресу школи, щоби подати на того «пана добродія» скаргу. Ґабріела охрестила директора доктором Данте, школу – ліцеєм ім. Муссоліні за адресою площа Медичі, 7. Вона була істинною поціновувачкою Італії! Та, на жаль, на зупинці стояла ще одна пані, котра застерегла гладкого пана: «Дівки тут вам наплели сім мішків вовни! Я все бачила! Цей хлопець побився!» Тут гладкий пан страшенно розгнівався і почав кричати на Ґабріелу, а після того, як вона показала йому язика, розлютився ще більше і сказав, що тепер особисто поговорить із паном Данте й відкриє йому очі на те, яке покоління він вирощує у своєму ліцеї ім. Муссоліні! Саме в той момент, коли пані збиралася поділитися з гладким паном своїми сумнівами щодо справжності імені директора й адреси школи, під'їхало таксі. Мама хотіла вийти, але Ґабріела швиденько запхала Гансика в машину. Маргарита залізла за ним і затраснула двері.

– їдьмо звідси геть! – сказала Маргарита мамі й показала на круглого пана. – Той дядько геть здурів!

– Ну, куди тепер? – запитав таксист.

Мама не почула Маргариту. Не почула вона і водія. «Гансику, моє біднятко, Гансику», – примовляла вона, витираючи хусточкою його обличчя.

– Водій хоче знати, куди ми їдемо, – Маргариті довелося штурхнути маму під ребра, щоби та повернулася до реальності і збагнула, що від неї вимагають прийняти рішення.

– І справді, куди? – пробурмотіла мама.

– Додому, – сказав Гансик, не розплющуючи очей.

– Де це? ~ водій нетерпляче стукав долонею по керму.

– І справді, де? – задумалася мама.

Водій обернувся і здивовано подивився на маму. Тут Гансик розплющив одне око (друге запухло так, що не розплющувалось узагалі) і сказав таксистові: «Ґрюндель-ґасе, 11» – то була адреса помешкання Закмаєрів.

Таксист кивнув і поїхав. Гансик схилив поранену голову на мамине плече, а мама нахилила голову, цілуючи час від часу Гансика в маківку. Маргарита відвернулася до вікна.

– Тут? – таксист зупинився перед будинком Закмаєрів.

– Так, дякую, – сказала мама і розрахувалася.

Виходячи з машини, Гансик відмовився від сторонньої допомоги. У нього навіть вистачило сили самотужки без особливої підтримки піднятися сходами нагору.

– Гансику, де ж ти так довго? – почули мама та Маргарита, відчинивши двері квартири. – Запіканка вистигне! – долинув із кухні голос бабусі. – Я ж тобі казала, що сьогодні буде запіканка…

Побачивши Гансика – між мамою та Маргаритою – бабуся злякано замовкла. Вона сиділа за кухонним столом. Перед нею лежала розкрита книжка – роман із життя аристократії. Маргарита відчула аромат ванілі, справжньої добірної бурдонської ванілі. Цей запах був для неї, напевно, найпрекраснішим у світі. Бабуся рвучко закрила роман про долі аристократів.

– Упав? – спитала вона.

– Побився, – сказала мама.

Бабуся підвелась і проінспектувала Гансикові поранення.

– А бруднющий який! – сказала вона. – Може, його покупати?

– Краще почекати, доки загоїться, – порадила мама і вказала на подряпини. – Бо інакше потім буде гноїтися.

– Тоді треба покласти його в ліжко, – зітхнула бабуся.

– Я сама! – сказала мама і повела Гансика в дитячу. Бабуся звернулася до Маргарити:

– Хочеш запіканки з ванільним соусом?

Звичайно, Маргарита хотіла запіканки з ванільним соусом! Уже декілька тижнів вона була позбавлена таких кулінарних утіх. Вона захоплено кивнула й у цей момент помітила, що Гансик, який із маминою допомогою саме дійшов до дитячої, ризикнув кинути у бік кухні один-однісінький, але доволі пристрасний погляд. Промовистий погляд справжнього поціновувача запіканки з ванільним соусом. «Отож, – подумала Маргарита, -йому вже не так аж зле».

Маргарита отримала від бабусі повну тарелю запіканки та дві великі кохлі соусу. І молотила так, як уже давно не наминала. «Бідний Гансик, – думала Маргарита, вмочуючи макарони в соус і запихаючи їх до рота. – Бідний Гансик: відмовляється від своєї улюбленої страви, щоби показати мамі, як йому погано».

Маргарита взяла романчик про долю аристократів. Але це була одна з її старих, прочитаних книжечок. Маргарита відсунула роман і їжу від себе. На тарілці ще залишилося багато запіканки. Та шлунок дівчини вже не міг подужати таку порцію, як раніше.

– Наїлася? – бабуся забрала тарілку зі столу, і Маргарита здивувалася, що вона не примушує її доїдати. Вона розгублено поглянула на бабусю і помітила, що та виглядає трохи змученою, змарнілою, навіть ніби трішечки хворою.

– Бабусю, тобі недобре? – спитала вона.

– Ой, як людина стара, то їй вже ніколи не буде добре, -сказала бабуся. – Мені би придалися зараз нові коліна, – вона підсіла до Маргарити. – Тут, у місті, так багато сходів. Це не для мене. І тверда бруківка – теж..

Маргарита ковтнула, глибоко вдихнула і промовила:

– То їдь додому, бабусю!

Бабусі така пропозиція не видалася ні дивною, ні дикою, ні принципово неправильною. Вона лише запитала: ~ А тато? А Гансик?

Маргарита подумала: «Таку стару жінку, як бабуся, вже не зміниш. її неможливо переконати. їй не поясниш, що тато мусить змінитись. І що вона своєю присутністю заважає йому це зробити. З бабусею можна лише просто по-доброму поговорити! Сказати їй те, про що вона і сама потайки думає». І Маргарита саме так і зробила. Вона говорила тільки про бабусю: що та має повне право жити у Цветлі, доглядати свою кицьку, свій город із маленькими диньками та великими полуницями. І що ніхто не має права позбавляти бабусю її звичного життя.

– Життя ж таке коротке, – переконувала бабусю Маргарита. – Ти приїхала сюди, бо тут був повний безлад. Тепер усе втряслось. Але якщо ти сама не скажеш, що не хочеш уже лишатися, то будеш сидіти тут вічно! А татові це тільки на руку. До самої смерті!

– Властиво, ти маєш рацію, – невпевнено сказала бабуся.

– Не тільки властиво, – вигукнула Маргарита, – а абсолютно! Сьогодні ввечері ти скажеш татові, що хочеш додому. І скоро поїдеш назад!

– Але ж тато розсердиться!

– Нехай це тебе не хвилює! – продовжувала переконувати бабусю Маргарита. – Ти ж достатньо для нього зробила. А що він зробив для тебе?

– Нічого! – сказала бабуся. Вона випалила це спонтанно, не роздумуючи, і, здавалося, сама злякалася своєї рішучості.

– Ну, власне! – вигукнула Маргарита – Не можна ж нічого не робити, тільки заробляти гроші й вимагати, щоби всі бігали довкола тебе на цвирлах!

– Я вже нічого не розумію в цьому житті, – пробурмотіла бабуся, і Маргарита була переконана, що старенькій зовсім не хотілося щось «розуміти». Було таке враження, що вона, хоч і сидить, зітхаючи, тут, за столом, але по думки вже пакує речі й розмірковує, чи вдасться цього року ще чимось зарадити залишеним напризволяще полуницям.

– Подзвони дядькові і скажи йому, щоби тебе забрав, -запропонувала Маргарита. Вона подумала, що коли це вимовити вголос, то це зміцнить бабусину тенденцію до від'їзду.

– Набрати тобі номер?

Бабуся лише трішки повагалася, а тоді кивнула. Маргарита пішла до телефону. Довгий цветльський номер, включно з кодом, дівчина знала напам'ять. їй довелося набирати його аж п'ять разів, поки вдалося з'єднатись, і дядько підійшов до телефону. Маргарита передала слухавку бабусі й пішла в дитячу, щоби не заважати.

Маргарита думала, що застане Гансика в ліжку. Натомість у дитячій на неї чекала несподіванка – пам'ятник дитинству-ма-теринству, подібний до того, який вона вже бачила тут кілька тижнів тому. Тільки тоді це був пам'ятник бабусі й онуку. І бюст, до якого Гансик притуляв свою голову, був тоді значно більший.

– Вже все добре? – спитала Маргарита.

Гансик промуркотів щось у мамині груди, мама кивнула, а тоді поглянула на годинник і сказала:

– Гансику, мій рідний, тепер мені треба йти. Марі-Луїза скоро піде на роботу, а якщо Меді й Пепі залишаться вдома самі, вони вмить перевернуть хату з ніг на голову! – Мама поцілувала Гансика у вухо. Гансик зліз із її колін. Мама встала.

– До завтра, Гансику, – сказала вона. А Маргариті пояснила: – Завтра я заберу його зі школи і ми кудись підемо разом!

Маргарита згадала про загублений портфель. Гансик геть забув про нього, подумала вона. Треба було би йому нагадати. Але Маргариті не хотілося цього робити, бо вона боялася, що Гансик рознервується, і ситуація знову ускладниться. Тож вона просто сказала:

~ Па-па, Гансику, – і разом із мамою вийшла з кімнати.

У коридорі стояла бабуся. У неї був погляд дитини, котра щойно вчинила щось заборонене.

– Завтра по мене приїде дядько, – сказала вона. – Післязавтра Марії сімдесят років. Я мало не забула!

Марія була бабусиною сестрою.

– Поїдеш до Цветля на вихідні? – спитала мама.

– Я залишусь у Цветлі! – сказала бабуся, поглянувши як неслухняне й уперте дівчисько.

Маргарита спостерігала за мамою. Втішила її ця інформація чи злякала?

– Маєш рацію! – сказала мама бабусі, та з виразу її обличчя не можна було зрозуміти її реакцію.

Маргарита з мамою пішли додому пішки. Вони роздивлялися вітрини, радилися, чи досить буде на вечерю редьки зі сиром, чи є ще вдома свіжий хліб і чи потрібні Меді нові черевики. Балакали про те, що занадто закучерявлена хімічна завивка виглядає потворно, а Маргаритина вчителька англійської – несправедлива стерва. Проте вони обидві знали, що насправді їм треба поговорити про зовсім інші речі.

Наступного ранку, коли Маргарита зайшла до класу, до неї підбігла Ґабріела і повідомила, що її шукає секретарка директора. Маргарита хотіла відразу ж піти в секретаріат. «Це, певно, через учорашнє», – припустила Ґабріела.

Маргарита помчала до Гансика. Перед дверима його класу стояло кілька хлопців.

~ Якщо ти шукаєш свого брата, – сказав один, – то він у деріка!

– Вони хочуть його вигнати! – докинув інший. А третій вигукнув: «Бо старі Маєра були в лікаря. І в них є довідка про побиття!»

Маргарита намацала в кишені куртки аварійний шилінг і, минаючи секретаріат, вибігла зі школи до телефонної будки. Вона зателефонувала додому радникові, сподіваючись, що набрала правильний номер: записка з номером так і залишилась учора в Ґабріели.

На щастя, то справді був правильний номер! Але мами у радника ще не було. Маргарита попросила переказати мамі, щоби вона негайно йшла до школи. Радник пообіцяв їй це зробити, але попередив, що вона може прийти аж о пів на дев'яту чи навіть о дев'ятій. Вони ніколи не домовляються на певну годину, пояснив він.

Пів на дев'яту – дев'ята – це однозначно запізно! Те, що залишилося від шилінга, Маргарита витратила на дзвінок на макаронну фабрику. Тато, як завжди пунктуальний, був уже на місці. Однак поки вона прорвалася до нього через секретарку, гроші вже майже закінчилися. Маргарита закричала у слухавку: «Негайно приїжджай! Вони хочуть вигнати Гансика зі школи!» Гроші скінчились, і зв'язок перервався.

Маргарита вийшла з телефонної будки і повільно попрямувала до директора.

– Ну, нарешті! ~ сказала секретарка, відчинила двері до кабінету директора, взяла Маргариту за плече й підштовхнула всередину. Маргарита сподівалася побачити зарюмсаного Гансика перед суворим директором. Але картина, яка відкрилася перед нею, набагато перевершила всі сподівання. У кабінеті, крім директора та Гансика, були і маленький сухоребрик, і хлопець у вельветових джинсах, і хлопець у комбінезоні, і хлопець у картатих штанах. А ще там були дві пані й один пан. Якби Маргарита не знала, що перебуває у школі, то подумала би, що потрапила в дитячу поліклініку. У маленького сухоребрика вся голова була заклеєна пластирем, хлопець у комбінезоні мав шапочку з бинтів, у хлопця у вельветових джинсах були товсті бинтові пов'язки на двох пальцях. Маргарита затамувала подих і стала біля Гансика.

– Ну, тепер ми всі тут, – сказав директор, незадоволено озираючись навкруги. – Невесела справа, – пробурмотів він. Дві пані й один пан теж щось пробуркотіли.

Директор узяв зі свого письмового стола аркуш паперу.

– Закмаєре, – сказав він, – ось тут чорним по білому написано, що ти накоїв! Лікар засвідчив, що це справжнісіньке побиття! А ти… – директор поглянув на Маргариту, – а ти, хоч і старша за нього, але нічим не ліпша!

Директор показав на хлопця в комбінезоні:

– Надірване, прокушене вухо!

Він показав на хлопця у вельветових джинсах:

– Побите плече!

Він показав на хлопця в картатих штанах:

– Вивих пальців!

Маргарита була геть спантеличена. Виявилося, що її викликали сюди не як захисницю брата, а як обвинувачувану.

– Я тільки допомагала братові, – сказала Маргарита. – На нього напали троє!

– А ми тільки допомагали Маєрові, – закричали забинтовані. – Бо ж Закмаєр втричі ширший за Маєра.

Маєр нічого не сказав. Певно, вважав, що заліплений пластирем череп – достатній аргумент для обвинувачення.

– А з чого все почалося? – спитав директор. Тут втрутилась одна з пань:

– Закмаєр* напав на нашого без жодної причини!

– Це правда? – директор поглянув на Гансика. Гансик не поворухнувся. На його товстому обличчі, яке і так ніколи не страждало надмірною мімічною жвавістю, а тепер іще й було спотворене набряками, струпами та жовто-зеленими синцями, не можна було помітити жодних змін настрою.

– Кажи щось! – прошепотіла Маргарита.

– Ну, Закмаєре? – нетерпляче наполягав директор. Гансик не поворухнувся.

– Мені важко в це повірити, – сказав директор, звертаючись до пані, котра назвала малого Маєра «нашим». – Ми ніколи не помічали за Закмаєром нічого подібного. Як сказав мені класний керівник, він завжди був доволі тихою спокійною дитиною, легко керованою.

Маргарита зиркнула на настінний годинник над письмовим столом: було п'ятнадцять по восьмій. Якщо тато збагнув, що від нього вимагається, то незабаром має бути тут.

«А до того часу, – вирішила Маргарита, – я теж западу в таке саме заціпеніння, як Гансик! А що тут іще можна зробити? їх так багато, а нас тільки двоє! Все одно нічим не зарадиш. Хіба тато щось придумає!»

Маргарита опустила підборіддя на груди і заплющила очі. «От затята сімейка!» – продзижчав у неї над вухом жіночий голос. «2500 шилінгів самі лише окуляри», – дзявкнув іще хтось. «Небезпека для суспільства, ганьба для класного колективу», -обурився хтось інший. «Сорочка геть подерта!» – це знову був той самий жіночий голос. «Штани і куртку довелося здати в хімчистку!» – додав чоловік. «Тільки не слухати, – вмовляла себе Маргарита. – Просто не слухати і чекати на тата. Насправді ми не такі вже й погані, якими вони нас зараз тут виставляють!»

Рівно сім хвилин Маргарита стояла перед столом директора, з опущеною головою вислуховуючи докори на свою адресу. А тоді двері відчинились, у них з'явилася секретарка і тоном церемоніймейстера оголосила: «Батьки Закмаєрів!»

Маргарита відразу ж змінила позу. Вона навіть спромоглася посміхнутися татові й мамі. Гансик зі свого заціпеніння так і не вийшов.

Розмова в кабінеті директора тривала понад годину. І була вона доволі-таки напружена та гаряча. Насамперед тато і мама визнали, що Гансиків напад на маленького Маєра аж ніяк не можна назвати актом гуманізму. На їхню думку, це, звісно, негарний вчинок, але за нього хлопця вже покарано. Мама звернула увагу присутніх на його поранення, а тато, вказуючи на Маєра, додав: «Якби ми так обклеїли пластирем нашого сина, він би виглядав іще гірше!» На поранення трьох інших хлопців тато відреагував, зневажливо махнувши рукою. Чи присутні матері та батько вважають своїх синів такими слабаками, спитав він, що одна-єдина маленька Маргаритка могла завдати їм серйозної шкоди? Хіба його Маргаритка винна, що ці «незґраби», втікаючи з поля бою, трохи потовклись? А покусане вухо, запевнила мама, це, без сумніву, просто самооборона. Вона ж знає свою лагідну доню! Без потреби, вигукнув тато, його Маргаритка ніколи не почала би кусати! І вже аж ніяк не хлоп'ячі вуха! І взагалі, сказали тато і мама хором, інколи трапляється, що діти б'ються між собою. Так бувало колись, так буває зараз, і так буде завжди. І не треба зайвий раз робити з мухи слона.

– Але окуляри, – пообіцяла мама, – ми, звісно ж, відшкодуємо!

– Ми ж застраховані, – докинув тато.

Перед десятою директор був уже геть знесилений.

– Як на мене, – оголосив він, – цю справу можна закривати. Відповідні оцінки з поведінки Закмаєрам виставить педрада. Мені ж особисто продовження цих розмов видається недоцільним і небажаним. Батьки жертв, звісно, можуть подати скаргу в поліцію. Це, звичайно, їхнє право.

– Але тоді ми теж подамо скаргу, – в один голос скрикнули тато і мама, – бо наш Гансик – теж жертва!

Пан і дві пані ще трохи пообурювались і, кидаючи розлючені погляди, відступили. Директор попросив присутніх учнів на знак примирення подати одне одному руки. Потиск рук відбувся без особливого ентузіазму, і коли й це було залагоджено, троє школярів і маленький Маєр пішли на уроки.

Тато і мама простягнули директорові руки і процвірінькали щось про «вдячність за розуміння» та «дитячу психіку». А насамкінець Гансик і Маргарита ще мусили пообіцяти директорові, що більше ніколи не битимуться, ні в наступі, ні в обороні, й аж тоді родина Закмаєрів нарешті вийшла з кабінету.

У коридорі, перед кабінетом директора, було тихо.

– Ху-у-у, як я ненавиджу школи, – сказав тато, витираючи чоло.

– І я! – сказала мама.

– Це досить сумно для людини, котра незабаром знову піде до школи, люба Елізабет, – посміхнувся тато.

– Це ж для мене не примха і не забаганка, – сказала мама.

– Маєш час на каву, Елізабет? Чи боїшся, що твій радник випаде тобі з інвалідного візка? – спитав тато.

– Кава зараз була б і справді доречна, – погодилася мама.

– Ну, то па-па, – сказали тато з мамою Гансикові й Маргариті і швиденько попрямували до виходу.

Гансик і Маргарита пішли на третій поверх, до своїх класів.

– Вони що, помирилися? – спитав Гансик.

– Певно, що ні, – сказала Маргарита. ~ Але якщо бабуся поїде додому…

– Сьогодні за сніданком мама сказала, що тепер треба якось домовитися…

– Що це означає? – Гансик спробував запхати собі у праву ніздрю вказівний палець лівої руки, та миттю відсмикнув руку. Очевидно, всередині ніс теж був дуже пошкоджений. – Як вони домовляться?

– Звідки я знаю? Я ж не провидиця, – сказала Маргарита. Гансик зітхнув, а тоді раптом посміхнувся і мовив:

– А вони були класні, правда? Як вони нас захищали! Це було просто су пер! Погодься, що далеко не всі батьки здатні на таке!

– Точно! ~ сказала Маргарита й узяла Гансика за руку.

– Більшість батьків дуже несправедливі до своїх дітей, -сказав Гансик, – навіть ті, котрі не сваряться між собою!

– Точно! – сказала Маргарита і посміхнулася братові. Найбільше їй зараз хотілось обняти його. Та вона боялася, що йому це не сподобається.

– Інші батьки розсмерділися би вже через самі лише Має-рові окуляри! – сказав Гансик. – І взагалі! Більшість батьків не заступається за своїх дітей. Але наші… – Гансик зупинився. – Наші нас ніколи не зрадять!

– Точно, Гансику! А тепер іди на урок, – сказала Маргарита.

Гансик кивнув і почвалав до класу. «Він виглядає, як мішок із борошном на ніжках, – подумала Маргарита. – Причому дуже сумний мішок. Але хіба мішки бувають сумні?»

Маргарита стежила за Гансиком, доки він доплентався до дверей, глибоко зітхнув, стурбовано принюхався і зайшов до класу.

– О! Нарешті прийшла і наша чемпіонка з карате, – сказав учитель німецької, коли Маргарита повернулася до свого класу.

Дівчина посміхнулася.

– Дуже страшно було? – співчутливо поцікавився вчитель. Маргарита похитала головою і попрямувала на своє місце. Коли вона проходила повз Флоріана Кальба, той поцілував вказівний палець своєї правої руки і середнім пальцем послав їй поцілунок. Маргарита впіймала поцілунок у повітрі, затиснула в долоні й заховала в кишеню штанів.

– Цьомчик про запас! – досить голосно прошепотів Отті Горнек.

Маргарита гепнулася на крісло. Вона спробувала слухати вчителя, котрий саме скаржився, що у більшості учнівських творів немає «нормального кінця». Не можна ж так просто сорок п'ять хвилин писати, «як Бог на душу покладе», а почувши дзвінок на перерву, недовго думаючи брати і ставити крапку! Перед тим, як починати твір, сказав учитель, треба скласти собі чіткий план.

Уші Коль, яка сиділа перед Маргаритою, обернулась і прошепотіла: «Ми сьогодні з тобою близнюки!» Вона виставила ногу у прохід між партами, вказала на свої джинси, а рукою посмикала за свою блакитну футболку, на якій спереду були зображені дві малесенькі голівки ангеликів із крильцями. Уші Коль мала рацію: Маргаритині штани та футболка були точнісінько такі самі, як і в Уші. Проте, розглядаючи обидві футболки, щоби знайти між ними бодай найменшу відмінність, Маргарита раптом відкрила для себе одну річ, яка так захопила її, що вона вже навіть і одним вухом не слухала порад учителя щодо написання творів: не тільки футболки були близнюками! Груди під футболками теж були справжніми двійнятами! Доволі великі, але не широкі. І радше гострі, ніж пласкі! І якби дівчата помінялися, наприклад, лівими половинами своїх бюстів, то цього ніхто б і не помітив!

Маргарита була така захоплена цим відкриттям, що весь ранок не зводила погляду зі своїх грудей. «Якщо навіть груди можуть так змінитися, – думала вона, – то це означає, що змінитися може все, що завгодно!» Почуття, яким супроводжувалися ці думки, не було ні надто тривожним, ані особливо радісним. «Зацікавлення» – ось слово, яке найкраще би пасувало до нього.