Маргаритко, моя квітко

Маргарита і клопоти з Гансиком

у якому ще нічого не відбувається, але той, хто не читав першу частину цієї історії, має нагоду познайомитися з її героїнею

Маргариті Марії Закмаєр було п'ятнадцять років, вона мала сірі, як дунайська рінь, очі, волосся кольору спанієля, малесенький дитинячий носик, мала 166 сантиметрів зросту і важила 53 кілограми. Те, що Маргаритині сусідки по парті Уші-1 і Уші-2 (Уші Маєр і Уші Коль) усе ще називали її поза очі «бочкою сала», пояснювалося тільки їхньою тупістю. Рік тому Маргарита і справді ще була бочкою: на шість сантиметрів нижчою, ніж тепер, і на 11 кілограмів важчою.

– За останній рік через усі ті гризоти і страждання біднятко зовсім спало з лиця, – частенько примовляла цветльська бабуся, стурбовано та згіршено похитуючи кругловидою головою, а Мар-гаритин тато кивав, зітхав, схиляв подвійне підборіддя на драглисті груди і нарікав:

– Так-так. Це просто жах! Бідне дівча! Таке худюще зробилося, мабуть, це булемія! Ще трохи, і її вітром буде здувати!

– Бути струнким набагато здоровіше, ніж грубим! У наш час це знає кожна більш-менш розумна людина! ~ виправдовувалася

Маргарита перед татом і цветльською бабусею. -1 не робіть таких цирків! Ми ж не в минулому столітті. Є купа розлучених батьків. Цим уже нікого не здивуєш. І порівняно з тим, що витворяють інші предки, мої мама і тато – просто янголи!

Цветльську бабусю такі слова шокували. її обурювали як зміст, так і тон.

– Маргарито, як ти розмовляєш! – жахалася вона. – Маргарито, порядні дівчатка так не говорять! Раніше ти ніколи так не розмовляла, це все від того ненормального життя, яким тобі зараз доводиться жити. Ти геть відбиваєшся від рук, Маргарито!

Сварки та суперечки почалися через те, що Маргаритина мама захотіла знову піти вчитись, аби стати соціальною працівницею. Вона не хотіла залишатися домогосподаркою. Та саме лише це навряд чи було би достатнім приводом для розлучення. Коли друзі питали Маргариту, чому її батьки розійшлися, вона (якщо їй того дня хотілося бути чесною) пояснювала: «Думаю, між ними майже не залишилося кохання, і, почавши часто сваритися, вони це помітили!»

Після однієї особливо бурхливої сварки мама перейшла жити до своєї подруги Марі-Луїзи і забрала зі собою Маргариту та її молодшу сестру Меді. Маргаритин брат Гансик залишився з татом.

Відтоді татове господарство вела пані Маєр. Вона приходила чотири рази на тиждень по чотири години на день, прибирала в усіх кімнатах і страшенно обурювалася, якщо зроблений нею ідеальний порядок не зберігався до наступного дня. А кожної п'ятниці рано-ранесенько приїздила цветльська бабуся і варила, смажила, пекла, заморожувала й пізно ввечері поверталася назад до Цветля.

Маргарита, Маргаритина мама, Меді, Марі-Луїза та її син Пепі, який був ровесником Меді, мусили давати собі раду без бабусі й без жодної пані Маєр. Марі-Луїза була соціальною працівницею, вона щодня ходила на роботу й увечері поверталася додому змучена, як собака. Маргаритина мама проводила цілий день у школі, а що навчання було для неї незвичним заняттям, то вона теж досить сильно втомлювалася.

Зайвих грошей у нової Маргаритиної сім'ї, яку цветльська бабуся зневажливо називала «комуною», теж не було. Марі-Луїза заробляла небагато, а Маргаритина мама – взагалі нічого. Вона отримувала гроші від Маргаритиного тата. Тато постійно вдавав, ніби дає їй астрономічні суми. Мама ж постійно вдавала, ніби отримує лише якийсь дріб'язок.

Властиво, Маргарита була цілком задоволена своїм життям. Єдиною справжньою гризотою був її брат Гансик. Гансик мав тринадцять років і був круглий, як повітряна кулька. Він – як це делікатно формулюють дорослі – «не подужав» переїзд мами, Маргарити і Меді. Щоправда, він якось існував, поїдав неймовірну кількість харчів, запивав усе це лимонадом, ходив до школи, сяк-так учився і не справляв враження по-справжньому сумної дитини. Але той, хто його добре знав і любив – так, як Маргарита, – бачив, що з Гансиком не все гаразд.

Часом посеред ночі Маргарита прокидалася без причини і довго не могла заснути. Вона думала про Гансика, питала себе, як йому допомогти, і не знаходила відповіді. І часто в такі безсонні години вона здогадувалася, що не може заснути лише тому, що їй бракує Гансикового лагідного рівномірного хропіння. Воно завжди діяло на неї дуже заспокійливо, краще, ніж мелісова ванна.

Звичайно, крім клопотів через Гансика, Маргарита мала ще кілька інших проблем. Але жодна з них не була аж така тривожна, щоби турбувати безсонними ночами.

У п'ятницю по обіді Маргарита сиділа в кав'ярні «Ваксельберґер», у кутку біля печі, й учила англійські слова. «У «Ваксель-берґері» в мій мозок уміщується вдвічі більше і вдвічі швидше, ніж деінде», – виправдовувалася вона перед мамою, коли та дивувалася зі звички доньки робити уроки в кав'ярні. Як слід пояснити це Маргарита не могла, та, очевидно, вона мала рацію, бо, хоч і витрачала на домашні завдання не надто багато часу, з усіх предметів – за винятком фізкультури та малювання – в неї були дуже добрі оцінки – середній бал 1,6*, а якщо врахувати, що з фізкультури та малювання вона мала «задовільно», то загалом це було неабияке досягнення. Тому дехто з Маргаритиних однокласників називав її «вискочкою», хоча це була абсолютна нісенітниця. До оцінок Маргарита була цілком байдужа. Вона би могла спокійно спати і з довгим списком трояків у табелі, та мама благала її постаратися «витягнути» на якнайкращий середній бал. Раніше мама теж не звертала особливої уваги на Маргаритині оцінки. «Головне, щоби тебе не залишили на другий рік», – заспокоювала вона доньку. А тепер говорила інакше: «Маргарито, не розслабляйся! Благаю тебе! А то він скаже, що ти почала гірше вчитися, бо я менше турбуюся про тебе! Мені вже досить того, що я вислуховую через Меді!»

«Він» – це був, звичайно, Маргаритин батько, котрий при кожній зустрічі дорікав мамі, що Меді погано вчиться, стверджуючи, що і Маргарита, і Гансик у молодших класах не мали нічого, крім «відмінно» – за винятком, звичайно, фізкультури. А Меді, мовляв, не дурніша за них, тож її невдачі пов'язані з «обставинами».

Саме в той момент, коли Маргарита з полегшенням перегорнула останню списану словами сторінку зошита, двері відчинились і зайшов Гінцель. Маргарита відклала словничок і посміхнулася до хлопця. Гінцель підійшов ближче.

– Маргаритко, моя квітко, знову вчишся? – спитав він і зупинився перед Маргаритою, притуливши спину до теплої печі. – Там надворі такий зусман, – сказав він.

Маргарита кивнула.

*В австрійський школі п'ятибальна система: найкраща оцінка – 1, найгірша – 5.

– І дуже висока вологість повітря. Маргарита кивнула ще раз.

– Ненавиджу зиму! Я емігрую! Поїду туди, де завжди тепло! – Флорида, – сказала Маргарита. – Куала-Лумпур, – запропонував Гінцель. Маргарита закрила словничок, запхала його до шматяної торби з написом «Мішковина замість пластику» і смикнула Гінцеля за рукав плаща: – Здається, в Куала-Лумпурі зараз сезон дощів! – Тоді Гванабара, – спробував Гінцель іще раз. – Там теж сезон дощів, – заперечила Маргарита. – Справді? – перепитав Гінцель. – Без поняття, – сказала Маргарита, а кульгавий офіціант, котрого вивів зі стану дрімоти прихід Гінцеля, гукнув од шин-квасу: «Пане Гінцелю, вважайте, бо спалите собі задок!» Гінцель відступив на крок від пічки, помацав себе ззаду і пробурмотів: «Справді гарячий!» Він підсів за столик до Маргарити, відхилився на кріслі, по-грйдався, заплющив очі і сказав:

– Слухай, а це міг бути початок самоспалення.

– У таких випадках обливають себе бензином, – сказала Маргарита.

– Бо хочуть, аби все чимшвидше скінчилося! – Гінцель витягнув із кишені плаща пом'яту цигарку, запхав до рота, але не припалив. – Згоріти повільно – мені здається, що це крутіше. Стаєш на початку грудня біля печі й не відходиш від неї до весни. А у квітні від тебе не залишається нічого, крім скелета. Усе м'ясце поволеньки спеклося!

Маргарита не поспішала реагувати на Гінцелеві само-спалювальні фантазії. Вона лише пробуркотіла: «Ідіот», – а тоді кивнула офіціантові:

– Прошу мені ще одну мінеральну воду!

– Що, купило притупило? – спитав Гінцель.

– Та ні, – відповіла Маргарита. – Властиво, мені взагалі нічого не хочеться. Але ж не можу я сидіти тут годинами й нічого не замовляти.

Підійшов кульгавий офіціант і поставив -на плямисту мармурову поверхню столика склянку мінеральної води. Склянка була повна по вінця, і трохи води вихлюпнулось.

– А для вас, пане Гінцелю? – запитав офіціант.

– Ганчірку витерти стіл, – сказав Гінцель.

Кульгавий офіціант поглянув на Гінцеля ображено, а оскільки мав хворе око – страшенно вирячене і на п'ять четвертих вкрите товстою повікою, – це виглядало дуже загрозливо.

– Велику каву без молока і канапку з сиром, – поквапився додати Гінцель.

Він витяг вим'яту цигарку з рота і спробував закласти її за вухо, та цигарка не хотіла триматися, бо Гінцелеві вуха були дуже маленькі й дуже відстовбурчені.

– На Тенерифе зараз теж тепло, – сказав Гінцель. – А температура води двадцять три градуси! – Гінцель облишив спроби примостити цигарку за вухом. Він знову запхав її до рота.

– Полетиш зі мною на Тенерифе? – спитав він Маргариту.

– Аякже! – захихотіла Маргарита.

– Завтра чи наступної суботи? – спитав Гінцель – Чартерні рейси лише по суботах. Опівночі!

Маргарита перестала хихотіти. Вона досить добре знала Гін-це ля. Його погляд і те, як він говорив, переконали її, що він серйозно.

– Моя вельмишановна пані бабуня дещо розщедрилася. -Гінцель витяг із кишені чек і простягнув його Маргариті. -Цього вистачить для нас двох. На цілий місяць. А якщо будемо економити, то, може, і на два!

Маргарита з недовірою поглянула на чек. Те, що стара Целлян-дер-Целлергаузенка відвалила своєму зварйованому внукові таку велику суму, здавалося малоймовірним. Вона ж йому навіть сотні ніколи не підкинула! А на день народження подарувала коробку цукерок і пару майток!

– У неї починається старечий маразм, – пояснив Гінцель. -Вона вже така склерозна, що часом сама забуває, наскільки скупа! – Гінцель засміявся. – Вона сказала, що не може більше бачити моє татуювання. – Гінцель ніжно погладив вказівним пальцем метелика в натуральну величину, витатуйованого в нього на лівій щоці. – Вона вважає, що такі штуки мають лише матроси і пролетарі. Тоді я сказав, що для того, щоби видалити метелика, потрібна косметична операція. І вона почала наполягати, щоби я конче зробив таку операцію, інакше, мовляв, я ніколи не зможу стати адвокатом, чи дипломатом, чи головним лікарем. І вона виписала чек. Щоби забезпечити мені гідне майбутнє і нарешті позбутися цієї ганьби для родини.

Маргариті теж не дуже подобався метелик, витатуйований у Гінцеля на щоці. Вона ніколи не могла збагнути, що може штовхнути людину добровільно погодитися на болючі тортури з практично незворотними наслідками. А ще вона підозрювала, що Гінцеля ця прикраса теж уже давно дратує, але він просто не хоче цього визнавати. Торік, коли Маргарита з ним познайомилася, татуювання принаймні пасувало до його іміджу: тоді він ходив запнутий у чорну шкіру від шиї до носаків чобіт, із наїжаченою чорною щетиною на черепі, увінчаною жмутком волосся, кінчики якого були помальовані на червоно. Та приблизно півроку тому Гінцель змінив стиль. Тепер він мастив волосся гелем, робив проділ посередині й мав тоненькі вусики, закручені кренделиками. Він носив круглі нікелеві окуляри та черевики зі шнурівками, прадідові смугасті штани на шлейках зі шкіряними петлями, замість нормальної сорочки – чоловічу нічну сорочку початку XX століття з мотузяними ґудзиками та гаптуванням, а зверху – в'язану камізельку, точнісінько, як у цветльської бабусі. Поверх цієї так званої камізельки – прапрамодель сучасного порохівника. На думку Маргарити, метелик на щоці абсолютно не пасував до цього стилю. Він видавав те, що Гінцель раніше був зовсім інакший.

– Справді, піди і виведи його, – порадила Маргарита. – Я читала в якомусь журналі, що татуювання можна видалити методом шліфування. Тепер багато хто так робить!

Гінцеля така пропозиція обурила.

– Мій чудовий метелик! – вигукнув він. – От побачиш, колись він прикрашатиме мою ліву щоку в труні. Був би я дурний розтринькувати винятково щедрий дар бабусі Целляндер-Целлергаузен на такі бздури, як косметичні процедури. Два квитки до Тенерифе – ось набагато краща інвестиція для цих грошей!

Маргарита ковтнула теплуватої мінеральної води і пошкрябала живіт.

– Гінцелю, мій любий хлопчику, – сказала вона, – здається, ти не подумав, що я не можу просто так узяти і поїхати світ за очі, бо мушу ходити до школи! – Маргарита відхилилася на кріслі назад, принюхалась і зітхнула. – І навіть якби зараз були канікули, тато мені би цього ніколи не дозволив. І мама теж, напевно, була би проти.

– А ти просто втечи, – запропонував Гінцель.

– Ти що, з дуба впав! – вигукнула Маргарита.

– Сама ти з дуба впала, – сказав Гінцель. Він витяг із рота пом'яту цигарку і розкришив її між пальцями. – А що такого, якщо ти втечеш? Я тебе не розумію! Щодня біжиш до школи, зубриш, що дурна, тусуєшся у «Ваксельберґері» і спиш по сім годин. Хіба це життя? Це паскудне життя! Ти ж не живеш, ти животієш!

Маргарита наморщила свій дитинячий носик і принюхалася. Так вона робила часто, коли була дещо спантеличена. Марга-ритине принюхування натомість завжди збивало з пантелику Гінцеля. Щоразу, коли Маргарита принюхувалася, йому здавалося, що вона чує якийсь неприємний запах, і що це пахне саме від нього. Таке побоювання не було геть безпідставним, бо Гінцель не надто полюбляв чистити зуби чи мити ноги й ніколи не прав свій одяг. Коли Гінцелеві здавалося, що його речі занадто брудні, він купував собі на товчку нові, а старі просто викидав. Тільки шкарпетки та майтки він час від часу віддавав прати одній старенькій сусідці.

Отож, Маргарита спантеличено принюхувалась, а Гінцель спантеличено питав себе, в чому річ. Запах із рота? Спітнілі ноги? Смердючі лахи? Через це у нього завжди псувався настрій. Аж тут Маргарита заговорила:

– Ти геть звар'ював, Гінцелю! Чесно! – сказала вона. – А що, по-твоєму, мені робити після двох місяців на пляжі? Повернутися додому і покаятися? Чи поїхати автостопом у Бангладеш? Чи що?

– А чого ти вже наперед про це думаєш? – запитав Гінцель. – Два місяці, Маргаритко, моя квітко, – це майже вічність! Можливо, за два місяці все зміниться. Може, вибухнуть чотири атомні електростанції, і не буде вже ні школи, ні мами, ні тата!

– У тебе зовсім дах поїхав! – Маргарита задихнулася від обурення.

– Це в тебе поїхав дах, Маргаритко, моя квітко, – сказав Гінцель. – Чесно! Зараз треба жити! Тут і зараз – «Ніс еіпшіс», як полюбляли говорити латиняни. Якщо будеш завжди думати про наслідки, нічого в житті не побачиш!

– А тепер стули ґаву і послухай, що я тобі скажу, – прошипіла Маргарита. – Тобі легко говорити. По-перше, тобі щойно виповнилося вісімнадцять, і нікого особливо не гребе, чим ти займаєшся. А по-друге, щомісяця першого числа ти отримуєш від свого старого чек, байдуже, втечеш ти на кілька тижнів на південь, чи ні!

Гінцель хотів щось сказати, але Маргарита не дала вставити йому ні слова.

– Тихо будь! – крикнула вона. – Я знаю наперед, що ти хочеш сказати. Я вже знаю твої прийомчики! Я міщанка, боягузка, пристосуванка і зануда! Я добре засвоїла все, чого мене навчили мої батьки-міщухи!

Гінцель не заперечував. Це обурило Маргариту ще більше. Зі злістю в голосі вона продовжувала:

– Так і є! Зі мною все ясно, мій любий! Я ж походжу з міщанської сімейки! Маючи тата, котрий пишається тим, що доріс до прокуриста макаронної фабрики, і маму, котра у тридцять три роки ходить на навчання, щоби здобути міщанський фах, – як би я могла стати іншою! З цим панові барону Целлянде-рові-Целлергаузену доведеться змиритись! А якщо тобі це не до вподоби, дорогенький, то знайди собі якусь зварйовану баронесу! Вона тебе зрозуміє ліпше.

Маргарита бештала бідного Гінцеля, як могла. Вона дорікнула йому, що в неформала він тільки бавиться. Упродовж одного сезону – у шкіряних обладунках і з червоним пензликом на макітрі. Потім іще рік – із проділом посередині й у прадідусе-вому вбранні. Для того, хто виріс у восьми кімнатах, до того ж із покоївкою та служниками, пожити кілька років в однокімнатній кавалерці з туалетом на поверсі – просто таке собі дивацтво й урізноманітнення, щоби не було нудно. Такий, як він, може собі дозволити бити байдики, вдавати з себе тусовщика і плювати на гроші.

– Але за цим, – продовжувала звинувачення Маргарита, -стоїть клан Целляндер-Целлергаузен із усім його статком, і у глибині душі ти чудово знаєш, що нічого страшного з тобою не станеться. Моя бабуся, якою склеротичкою вона би не була, ніколи би не змогла виписати такий чек! У моєї бабусі нема чекової книжки. І рахунку в банку. І грошей! Але для твоєї це -дрібничка! Насправді ж ти феодальний фраєр! У молодих дженджиків із вищого світу завжди так було! Всі вони в молодості кілька років бавляться собі в неформалів і тусують! Так належиться! Раніше вони пили-гуляли, грали в карти і робили борги, а тепер вони, бач, подаються в неформали! А згодом беруться за розум, і сім'я знову приймає їх у свої обійми!

Останню теорію висунула Марі-Луїза, і, властиво, Маргарита не була її прихильницею, бо була майже певна, що Гінцеля це не стосується. Хлопець справді щомісяця отримував від свого батька чек, але в нього точно не було жодного родича, котрий би чекав-не дочекався, коли це Гінцель упаде йому в обійми, щоб із любов'ю прийняти його назад у лоно сім'ї. Маргарита лише зі злості наводила такі несправедливі аргументи. Вона знала, що Гінцель зневажав свою родину, і що нічого його не ображає так, як припущення, що рано чи пізно він стане цілком пристосованим членом цього клану.

– Хай там як, а колись ти отримаєш спадок, – докинула Маргарита, щоб остаточно добити Гінцеля. – І вже тільки сама та частка, яку вони тобі зобов'язані дати за законом, зробить тебе багатим! Людина, котра колись отримає такий спадок, може легко сказати, що їй начхати на школу й оцінки, весь отой стрес і решту паскудних речей! На твоєму місці я би теж так зробила!

Маргарита замовкла, втомлена довгою промовою. «Так йому і треба, – подумала вона задоволено, – тепер він має про що поміркувати! Тепер він залишить мене у спокої!»

Гінцель подивився на Маргариту, погладив вказівним пальцем свого метелика і сказав:

– Ти мене не любиш!

Маргарита знову почала принюхуватись. І пошкрябала живіт. А тоді потягла себе лівою рукою за пальці правої, аж вони хруснули, і втупилась у протилежну стіну кав'ярні. Це мало означати: «Гінцелю, облиш цю тему! Я відмовляюся про це говорити!»

– Ти мене просто не любиш, от у чому проблема! – сказав Гінцель.

Маргарита не відводила очей від стіни. Вона почувалася безпорадною. Те, що Гінцелеві хотілось, аби вона його любила, вона збагнула вже деякий час тому. От тільки їй не було зрозуміло, чи можна було назвати ту прихильність, яку вона до нього почувала, «коханням». Гінцель їй подобався. Він був її найкращим другом. Але в неї абсолютно не виникало бажання поцілувати його, обняти, спати з ним. На початку їхньої дружби Маргарита думала, що не хоче цілуватися з ним тільки через його зуби. Вона бридилася його коричневих різців із надщербленими краями. Однак уже кілька місяців, як на місці гнилих зубів у Гінцеля з'явилися білі коронки, а Маргарита все ще не почувала жодної потреби цілуватися з ним. Тривалий час між Гінцелем і Маргаритою не виникало через це проблем, бо Гінцель не робив спроб фізичного зближення. Ґабріела, яка знала Гінцеля вже сто років, розповіла Маргариті, що в Гінцеля це завжди так, бо він, мовляв, імпотент, причому з психічних причин, які дуже глибоко закорінені в його підсвідомості.

Однак за останні тижні Гінцель змінив свою поведінку. Не те, щоби він ліз обніматись і цілуватись. Але майже при кожній зустрічі він питав Маргариту, чи вона його любить, або стверджував, що вона його не любить. Маргарита, може, нічого б і не мала проти того, щоби видати прихильність, яку вона до нього почувала, за кохання, та вона боялася, що раптом Ґабріелина інформація про імпотенцію не відповідає дійсності, й після позитивної відповіді Гінцель зі сяйливою посмішкою вигукне: «От і добре! Отже все чікі-пікі, і ти нічого не матимеш проти того, щоби зі мною переспати!» А тоді Маргариті довелося би рішуче відмовитись. Отож, краще було не робити жодних конкретних заяв.

Гінцель поклав руку Маргариті на плече:

– Чому ти не можеш просто визнати, що не любиш мене?

– Бо це не так просто, – промимрила Маргарита. – Бо я сама не знаю!

Гінцель забрав руку з Маргаритиного плеча і злісно засміявся.

– Бозю-бозю! – сказав він – Вона сама не знає! А ти просто згадай свого славнозвісного Кальба, Маргарито! Його ж ти любиш! Якщо ти маєш до мене якісь подібні почуття, то мене ти теж любиш!

– Я не люблю Флоріана Кальба, – сказала Маргарита. – І взагалі ти мене дістав!

Маргарита встала, взяла торбу й пішла до кульгавого офіціанта, котрий дрімав за шинквасом, аби розрахуватися за три склянки мінеральної води. Саме в той момент, коли він тицьнув їй у руку решту, в двері ввійшли Ґабріела й Іксі. Вони привіталися з Маргаритою і не хотіли її відпускати. Маргарита збрехала їм, що мусить бігти додому, до батька, бо в Гансика завтра контрольна з математики, і вона пообіцяла з ним позайматися.

– Стара брехуха, – сказала Іксі. – Твій драглистий брат щойно сів у 10а. У напрямку Ґерстгофа. Ми бачили його на зупинці!

– Гансик? – Маргарита принюхалася. – Не може бути! Ви його з кимось переплутали!

Ґабріела й Іксі засміялися. Такого, як Гансик, запевнили вони, неможливо переплутати ні з ким. Для цього він надто унікальний у всіх своїх масштабах і габаритах.

– Пощо Гансикові в Ґерстгоф? – не могла заспокоїтися Маргарита. – У нього ж там нема знайомих.

– Позавчора я теж бачила його на зупинці 10а, – сказала Ґабріела. – 3 братом Анні Фройденталер. Можливо, в них обох у Ґерстгофі подружки!

Маргарита невпевнено повернулася з Ґабріелою та Іксі назад до Гінцелевого столика. Гінцель посміхнувся їй, і оскільки вона була переконана, що у присутності дівчат він не зачіпатиме нестерпну для неї тему, Маргарита присіла.

Цього разу вона не брала участі в загальній розмові, бо думала про Гансика і питала себе, чому його останнім часом постійно бачать у трамваях, автобусах чи на зупинках міського транспорту. З десяток людей уже повідомили їй, що бачили, як її брат кудись їде або на щось чекає. А коли вона, цілком принагідно, запитала про це Гансика, він усе заперечував.

«Тут щось не те! – подумала Маргарита. – Ті, хто його бачив, не брешуть! У них нема на це причин. Отже, бреше Гансик!»

«Завтра, коли його побачу, – вирішила Маргарита, – я детально про все розпитаю! Тоді він буде змушений усе пояснити! А якщо він скаже, що мене це не обходить, я не відступлю. Мене ж це таки обходить. Зрештою, він же мій брат!»

Кожної суботи – так було умовлено – Гансик і Маргарита йшли разом зі школи до тата. Субота була для Маргарити «днем батька». Часом дівчина залишалася з татом і Гансиком до наступного вечора. А інколи до них долучалась і Меді. Та це бувало тільки тоді, коли вона сварилася з Пепі. Якщо ж у неї з Пепі були мир і злагода, то її було годі переконати розлучитися з ним хоч на годину. А оскільки тато не хотів у вихідні доглядати «жахливу дитину» Марі-Луїзи, то йому здебільшого доводилося відмовлятися від товариства своєї Меді.

Цієї суботи Маргарита відсиділа чотири нудні уроки. Коли нарешті о дванадцятій годині пролунав рятівний дзвінок, вона хотіла відразу ж побігти до Гансикового класу, щоби зустріти брата, але її зупинив Флоріан Кальб.

– Мала, як дивишся на те, щоби сьогодні по обіді піти в кіно? – спитав він.

Маргарита відхилила пропозицію:

– Сьогодні в мене «день батька», ти ж знаєш!

Флоріан був готовий перенести похід у кіно на неділю. Він поклав руку Маргариті на плечі, обняв її, притягнув до себе і лагідно пробурмотів:

– Для тебе, рідна, я завжди знайду час! Маргарита не хотіла домовлятися. Вона сказала:

– Я не маю поняття, що буде завтра. Може, я буду мати охоту піти в кіно, а може – ні!

Вона милостиво дозволила Флоріанові зателефонувати їй завтра вранці.

– Але, будь ласка, не раніше, ніж пів десятої!

– Тоді цьом-цьом, па-па, до завтра, – сказав Флоріан, відпустив Маргариту і вийшов із класу. Дівчину це рознервувало. Флоріан виголосив своє дурнувате прощання дуже голосно, так голосно, що його почули всі, хто ще був у класі.

– Ідіот! – сказала Маргарита, теж так, аби її могли почути всі присутні, взяла свою торбу і вийшла.

Двері Гансикового класу були відчинені. Усередині були тільки Гансик і Міхі Фройденталер. Маргарита прихилилася до стіни біля дверей. Вона почула, як її брат сказав:

– Сьогодні я справді не можу. Прийде Маргарита. І тато хоче нас повести на якусь виставку килимів!

– Але ми все ще не маємо інформації про те, що він робить у вихідні! – це був голос Міхі Фройденталера. – А я сам не зможу!

Маргарита підійшла ближче до відчинених дверей.

– Рівно о третій ти будеш на місці! – сказав Фройденталер. – Я буду чекати на тебе на зупинці 10а!

Що відповів на це Гансик, неможливо було розібрати, бо з-за рогу вийшов шкільний сторож. Він голосно насвистував якийсь веселенький марш і тягнув за собою візок із причепленим до нього велетенським смітником. Візок голосно деренчав. Сторож попрямував до Гансикового класу, відставив візок убік і зайшов усередину, щоби забрати кошик для паперу.

– Гей, Закмаєре! Твоя сестра чекає на тебе за дверима! -почула Маргарита. У дверях тут же з'явився Гансик і стурбовано поцікавився:

– Давно чекаєш?

– Ні, щойно прийшла, – збрехала Маргарита, і їй здалося, що Гансик полегшено зітхнув.

Дорогою додому Маргарита хотіла спитати брата, що такого він планує сьогодні по обіді з Фройденталером, і чому він постійно їздить автобусом 10а. Та вона не спромоглася на це. їй це видалося нетактовним, неделікатним. «Можливо, у нього справді є дівчина», – подумала Маргарита. Однак вона негайно відкинула цю думку, бо, по-перше, тоді би Фройденталер не говорив про інформацію «на вихідні» – що би це означало? – а по-друге, їй досить було об'єктивного погляду на братчика-Гансика, щоби переконатися, що в нього не може бути «дівчини». Тринадцятирічні хлопці, котрі тішаться популярністю серед дівчат, виглядають зовсім інакше!

Так розмірковуючи і розглядаючи Гансика, Маргарита дуже засмутилася. Товстуном Гансик був завжди, та раніше в нього був тугий прошарок сала, рівномірно розподіленій по всьому тілі. Тепер Гансик став якийсь драглистий, із подвійнім підборіддям і обвислим черевом. Навіть його вуха були якісь товсті. І якщо йому доводилося трохи довше, ніж зазвичай, іти пішки, він захекувався й у нього починало колоти в боці. А якщо треба було йти ще трішки довше, він натирав собі ноги. За останній рік Гансикові стегна стали такі товсті, що терлись одне до одного. І Гансикових гарних ясно-блакитних очей із довгими чорними віями теж не було видно. У них не було жодного шансу визирнути з-поміж товстого навислого чола та круглих щік.

Тато, підперезаний фартухом і з закасаними рукавами, чекав на порозі квартири. Мабуть, він іще з кухні почув Гансикове сопіння на сходах і вийшов дітям назустріч.

– Обід готовий! – гукнув він. Тоді обняв Маргариту і з такою силою притиснув до свого батьківського серця, що вона мало не задихнулася. її ніс і рот глибоко занурились у товсті батькові груди, які пахли гуляшем.

– Я голодний, – сказав Гансик.

Тато випустив Маргариту з обіймів і поспішив до кухні.

– Я найкращий у світі розморожувані – сказав він. – Сьогодні на обід спаржева юшка, гуляш із макаронами і кнедлі зі сливовим повидлом.

«О всемогутній повелителю калорій! – подумала Маргарита.

– Дай мені силу!» Відтоді, як вони з мамою схудли, вона вже не могла подужати колишніх закмаєрівських порцій. Але дівчина не хотіла розчаровувати «найкращого у світі розморожувача» і мужньо почала наминати.

Тато поглинав їжу з помітним задоволенням, його вуса «а ля цісар Франц Йосиф», прикрашені маленькими шматочками спаржі та цибулі, вібрували в такт жувальним рухам. За десертом, кладучи собі на тарілку кнедль і посипаючи його цукром і маком, він видавав захоплені звуки, які зазвичай можна почути від людей, котрі милуються особливо романтичним заходом сонця. Але раптом тато кинув погляд на тарелю з кнедлями і замовк.

– Я все розумію, мій сину! – звернувся він до Гансика. -їсти, звісно, приємно, але ж не можна жерти так, як ти!

– А що таке! Це тільки мій другий кнедлик, – незадоволено озвався Гансик, не припиняючи жувати.

– Це твій четвертий кнедль, – сказав тато.

– Ні, другий, слово честі! – вигукнув Гансик і проковтнув велетенський шматок.

– Було шість кнедлів! – сказав тато. – Один узяв я, один -Маргарита, а тарілка порожня. Це означає, що ти з'їв чотири!

– Ні, тільки два! – затято провадив Гансик.

Татове обличчя почервоніло від гніву. Він був схильний до швидкої зміни настрою.

– Ти що, маєш мене за дурня? – закричав він. – Я ж знаю, що було шість кнедлів, я ж їх сам варив! – на доказ цього тато вказав на тарелю з кнедлями, на якій залишилося шість плямок.

– Один, два, три, чотири, п'ять, шість! – порахував він.

– Але в мене тільки другий! – наполягав Гансик. Тато кинув ніж і виделку на стіл.

– Я через тебе звар'юю! – закричав він.

Гансик підвівся, схопив свою тарілку і вийшов із кімнати.

– Я справді з'їв тільки два! – жалібно гукнув він із-за дверей.

Тато подивився йому вслід і зітхнув. Тоді знову взяв виделку та ніж і накинувся на свій кнедль. Несамовито рухаючи щелепами, він сказав:

– Тепер він часто такий, він жере і жере, але не признається. У понеділок після роботи я купив салямі, а коли у вівторок хотів зробити собі канапку, ковбаси вже не було. А малий сказав, що він не бачив ніякої салямі, що салямі взагалі не було. Він говорив це так переконливо, що я справді засумнівався в собі. Я вже навіть подумав, чи, бува, не залишив ту салямі в магазині. Навіть перевірив ще раз в машині, в багажнику. – Тато відклав ніж і виделку, схопився за кінчики вусів і скрутив із них кренделі.

– А в четвер до мене на роботу дзвонить пані Маєр і каже, що звільниться, бо готова прибирати нормальне свинство, але не Авгієві стайні. З-під Гансикового ліжка вона вигребла два хвостики салямі, цілу купу хлібних шкоринок і вісім порожніх бляшанок з-під коли!

Тато відхилився у кріслі й подивився на Маргариту, ніби очікуючи від неї якщо не поради, то принаймні пояснень.

– Пані Маєр справді звільнилася? – поцікавилася Маргарита.

– Та ні, вона тільки хотіла, щоби її трохи повмовляли! – Тато махнув рукою. – Але це мене хвилює найменше. Таких пань Маєр скільки завгодно! Мені йдеться про клятого Гансика, – це вже переходить усі межі. Це ненормально!

– Він, як наркоман! – сказала Маргарита. – Тільки замість наркотиків у нього їжа!

Тато кивнув.

– Точно! І ломка починається, якщо йому не давати жерти! – Тато нахилився до Маргарити і майже прошепотів: – Часом він приходить додому і з'їдає велику банку варення, просто ложкою, без нічого. Якось я сховав усе варення в комірку і зачинив на ключ. Це геть по-дурному, знаю, але інакше на то нема ради!

– Зовсім не по-дурному, -сказала Маргарита. – Я би теж так зробила.

Тато присунувся до Маргарити ще ближче.

– Він зламав двері до комірки. Ломиком!

– Правда? – здивувалася Маргарита.

– Правда! – підтвердив тато.

– От засада! – сказала Маргарита, а тато зітхнув. Але відразу ж після цього він спробував знову зробити веселу міну і крикнув так голосно, щоби почув і Гансик у своїй кімнаті:

– Ми прибираємо зі столу і вирушаємо до культурного життя! Маргарита поприбирала зі столу і поскладала брудний посуд

у посудомийну машину. Тато взув черевики, вдягнув піджак, зав'язав краватку і гукнув, стукаючи у двері Гансикової кімнати:

– Виходь, сину, ми йдемо!

Гансик не вийшов і не подав голосу, тож тато спробував зайти до дитячої. Та двері були зачинені зсередини.

Тато ще раз постукав і попросив Гансика відчинити. Якийсь час у кімнаті було тихо, тоді хлопець нарешті подав голос:

~ Я не піду з вами! Мені погано!

– Не будь дурний, не вдавай із себе ображеного, ходи! -крикнув тато.

Знову деякий час було тихо, а тоді Гансик крикнув:

– Залиште мене у спокої! Я не хочу нікого бачити!

– О'кей, він нікого не хоче бачити, – пробурмотів тато і додав, звертаючись до Маргарити:

– Ну, то ходімо вдвох! Маргарита не мала нічого проти.

Після того, як Маргарита, мама та Меді переселилися до Марі-Луїзи, тато купив собі нову машину. Великий чорний автомобіль марки «Ровер».

– Це все-таки якось дивно, – сказала Маргарита, всівшись на передньому сидінні поряд із татом і пристебнувши ремінь безпеки. – Коли ми ще були вп'ятьох, то їздили в маленькому «міні», як оселедці в бочці. А тепер, коли ти залишився з Гансиком сам, ти маєш такий розкішний лімузин.

– Це твоя мама наполягала, щоби в нас була маленька машина, – пояснив тато. – Твоя мама хотіла мати енергоощадний автомобіль. Твоя мама оголосила, що страшенно любить нашу маленьку машинку і не віддасть її, поки та не перетвориться на брухт!

– Не кажи постійно «твоя мама». Це звучить дуже дико, -сказала Маргарита.

– Але ж я вже, мабуть, не можу називати її «моя дружина», правда? – Тато посигналив услід машині, яка, на його думку, порушила на повороті правила вуличного руху.

– Можеш казати «Елізабет», – запропонувала Маргарита. -А крім того, вона все ще твоя дружина. Ви ж іще не розлучені.

Далі вони їхали мовчки. Тільки перед Музеєм прикладного мистецтва, де вони хотіли оглянути виставку китайських килимів, тато знову заговорив. Спочатку про те, як важко знайти місце для паркування, та про надокучливих поліцейських. А тоді спитав:

– Як гадаєш, може, Гансикові справді було погано? Якщо так багато жерти…

– Аякже! – перервала його Маргарита. – О третій він зустрічається з Фройденталером. Я випадково почула їхню розмову!

– Ні, це вже просто кінець світу! – закричав тато. – Я віді-вчу його від цього, от побачиш! І взагалі, цей Фройденталер! Найогидніший хлопець із усіх, котрі колись приходили в мій дім, справжнісінький покидьок!

– Ось вільне місце, тату, – Маргарита вказала на доволі широку прогалину між машинами, але тато не звернув увагу на її пораду. Він натиснув на газ і помчав додому.

Гансика вже не було. Двері його кімнати були відчинені, а ліжко не розстелене. Отже, після обіду він навіть не приліг. Післяобідній сон – це для Гансика було святим усе життя. Лише останнім часом він по суботах інколи жертвував ним заради Маргарити.

– Ну? І що тепер? – спитала Маргарита.

– Тепер я почекаю, поки він повернеться, і тоді він мені відповість, чого це спочатку вдає, що йому погано, а потім біжить на зустріч із Фройденталером!

– І що це дасть? – спитала Маргарита.

Цього тато, очевидно, і сам не знав, бо не відповів, а покрокував до кімнати, яку називав «кабінетом».

Маргарита трохи посиділа у вітальні. Вона була дуже зла. «Я все розумію: бідний Гансик, безпорадний тато, – але я такої суботи не заслужила! – подумала вона. – Ліпше би я пішла з Флоріаном в кіно!» Маргарита встала і попленталась у Гансикову кімнату, яка колись була і її кімнатою. Вона сіла на своє старе ліжко і подумала, що зараз відчує зворушення. Та вона марно чекала на напад ностальгії. Помітивши, що в кімнаті несвіже повітря, дівчина підвелась і відчинила вікно. Холодний вітер влетів усередину і здійняв папери на Гансиковому письмовому столі. Вони розлетілися по кімнаті. Маргарита зачинила вікно і позбирала аркуші. На деяких були приклади з математики, деякі були чисті, але більшість листків, які вона підняла, були пообписувані чимось дуже дивним. На одному кривими, нерівними літерами – очевидно, хтось намагався писати лівою рукою – було таке:

МИ ЗНАЄМО ТОЧНО, ДЕ ВИ БУЛИ В ПОНЕДІЛОК О 18 ГОДИНІ.

ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

На іншому було написано:

ЗДАВАЙТЕСЯ! ВАС ВИКРИТО!

ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

А ще на одному вона побачила:

ЯКЩО ВИ БУДЕТЕ ПРОДОВЖУВАТИ, ВАША ЖІНКА ПРО ВСЕ ДОВІДАЄТЬСЯ. ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

Маргарита знайшла з десяток таких записок. Вона сіла на своє старе ліжко і почала їх перечитувати. її серце при цьому шалено калатало.

Нарешті дівчина встала, поклала папірці назад на письмовий стіл і поставила на них Гансиків тягарець для листів. Тоді пішла в коридор до телефону, подзвонила Флоріанові Кальбу і сказала, що и плани на цей день змінились, і тепер вона має час піти з ним у кіно. Флоріан дуже зрадів.

– «Касабланка»* підійде? – запитав він.

Маргарита бачила «Касабланку» вже п'ять разів, але зазвичай на кіносеансах вони з Флоріаном усе одно не дуже уважно дивилися на екран, зайняті всіми тими «триманнями за ручки» та «відпиханнями ручок», поцілунками й ухиляннями від поцілунків.

Отож, Маргарита погодилася на «Касабланку». Вона відчула, що дві години Гемпфрі Боґарта і Флоріана, ніжності і «Ріау it agаіп,Sam»** – це саме те, що їй зараз просто життєво необхідне.

У понеділок вранці Меді та Пепі годі було розбудити, а коли Маргарита нарешті їх розворушила, вони, бліді і слабкі, похитуючись, позіхаючи та скиглячи, пішли до лазнички.

Це не було подібно на них: зазвичай уранці вони бували страшенно веселі й бадьорі, вже о пів на шосту починали кидатися подушками, вмикали радіо на повну гучність, поїдали не придатні

* «Касабланка» – культова американська мелодрама (1942) з Гемпфрі Боґартом та Інґрід Берґман у головних ролях. Стрічка отримала «Оскара» в номінації! «Найкращий фільм» (1943).

** «Ріау іt аgаіп, Sam» – «Заграй це ще раз, Семе» (англ.) – фраза з фільму «Касабланка», що стала крилатою.

для сніданку харчі й не давали спати Маргариті, Марі-Луїзі та мамі. Отож, Маргаритина мама захвилювалась і відіслала Пепі та Меді назад до ліжок.

Марі-Луїза поміряла їм температуру. У Меді було 38,9, а в Пепі – аж 39,2.

– Якщо таке зі самого ранку, – стурбовано сказала мама, -то ввечері в них взагалі буде під сорок!

– В місті епідемія грипу, – сказала Марі-Луїза. – Це точно грип. Зараз багато хворих.

– Хто з ними залишиться? – запитала Маргарита. Марі-Луїза поглянула винувато.

– Я не можу, – сказала вона. – У нас на роботі вже двоє на лікарняному. Якщо і я ще залишуся вдома, буде повний хаос!

Марі-Луїза подивилася на Маргариту, і її погляд промовляв: «Прошу тебе, добра дитинко, будь така ласкава!»

– Ми сьогодні пишемо контрольну з англійської, – сказала Маргарита. – Всі подумають, що я не прийшла навмисно.

– Ні, ні, – зітхнула Маргаритина мама. – Ти підеш до школи. Ти не можеш пропустити через це контрольну! З ними залишуся я. В мене сьогодні немає важливих занять. Тільки в середу, в середу я не можу. Я мушу читати реферат.

– О'кей, усе ясно, – сказала Марі-Луїза. – Елізабет залишиться з дітьми сьогодні і завтра, в середу Маргарита прогуляє школу, а від четверга я візьму лікарняний!

Маргариті спало на думку, що в середу в неї тест із біології і що вона його конче мусить написати! Оцінка з біології в неї хиталася між «відмінно» та «добре», тож тест був вирішальним.

Проте Маргарита кивнула. їй здалося дріб'язковим відкараскуватися від одного-єдиного дня догляду за дітьми. Крім того, вона була налаштована оптимістично: хтозна, може, до післязавтра Меді та Пепі вже видужають!

Однак ополудні, повернувшись додому у відносно веселому настрої після добре написаної контрольної з англійської, Маргарита побачила там не тільки хвору Меді та хворого Пепі, але і ще хворішу маму.

Мама дрімала у кріслі-гойдалці.

– І мене прихопило, – поскаржилася вона.

А ввечері прийшла з роботи Марі-Луїза, бліда та квола.

– Я думала, що не доживу до кінця дня, – простогнала вона.

– Почуваюся так, ніби мені порозкручували шарніри.

У вівторок вранці Маргарита принесла до ліжок чотирьох хворих чотири склянки липового чаю, роздала термометри і повідомила про хворобу Марі-Луїзи за місцем її роботи, а мами

– за місцем навчання. їй було трохи дивно телефонувати до секретарки соціальної академії: «Моя мама, Елізабет Закмаєр, студентка другого курсу, захворіла на грип і не може прийти до школи!» Та жіночці в секретаріаті це зовсім не видалося дивним. Вона побажала мамі швидкого одужання і співчутливо поцікавилася, чи не потребує Маргарита якоїсь допомоги. «Дякую, ні, – відповіла Маргарита. – Я дам собі раду!»

До школи Маргарита прийшла п'ятнадцять по восьмій. У класі саме точилися бурхливі дебати між Ґабріелою та вчителькою історії. Ґабріела з розпашілим обличчям стояла біля вчительського столу і стверджувала, що все, що їх примушують вчити у школі, – застаріле, нудне, нецікаве і взагалі повні бздури. Про те, що справді відбувається у світі й чому він перетворюється на такий паскудний свинарник, у школі нічого не дізнаєшся!

Учителька історії була нажахана. «Ну, Ґабріело! – це було все, що вона спромоглася сказати. ~ Ну, Ґабріело!»

– Мене абсолютно не гребе, – викрикала Ґабріела, – що Наполеона коронували 1804 року і що Віденський конгрес відбувся 1812 року чи на рік пізніше! Що мене це обходить?!

У класі почулося схвальне бурмотіння.

– Я би хотіла знати, що таке «північно-південна вісь» і кого мені більше боятися: росіян чи американців! І чи вдову Мао засудили справедливо, чи несправедливо. А ще мені було би цікаво, що американці роблять у Південній Америці?! І хто такі сіоністи?! І в чому різниця між Арафатом і Каддафі?! Чому ви нам цього не пояснюєте?

– Бо вона сама не знає! – долинув приглушений вигук із останньої парти.

– Я мушу дотримуватися навчальної програми, – виправдовувалась історичка.

– Читай газети, якщо хочеш знати, що робиться у світі! -вигукнув Отті Горнек.

– Все життя мріяв, аби ця стара мимра пояснювала мені світ, – докинув Флоріан Кальб.

– Політика – брудна справа. Мене вона не цікавить! – крикнула УшМ.

~ Не верещіть, як ідіоти! Я хочу дочитати мого «Даґоберта Дака»! – крикнула Уші-2.

А вчителька історії вимахувала руками і кричала:

– Тихо! Попрошу абсолютної тиші! Не можна, щоб усі говорили одночасно!

Коли всі нарешті заспокоїлися й у класі запанувала тиша, – щоправда, не абсолютна, а лише відносна, – вчителька історії сказала, що на Ґабріелині «необдумані скарги» вони вже витратили півгодини, тож треба швидко надолужувати навчальний матеріал. Маргаритиного запізнення ніхто не помітив, і їй не довелося нічого пояснювати. Вона вдавала, ніби уважно слухає розповідь про іспанську колоніальну політику на початку новітньої ери та конспектує. Натомість у Маргаритиному блокноті з'являлися цілком інші записи: липовий чай, цукор, хліб, м'ясо для кота, аспірин, вишневий компот…

Маргарита складала список продуктів.

На четвертому уроці була математика, і Маргарита раптом дуже занепокоїлася, бо згадала, що продуктові крамниці о дванадцятій зачиняють на перерву, тож після уроків вона не зможе нічого купити. «М'ясо для кота мені конче потрібне, – подумала Маргарита. – Все інше може почекати, тільки не м'ясо для кота. Якщо я прийду без м'яса, ненажера Сепі мені голову відгризе. Він уже сьогодні вранці був недогодований. Напевно, сидить зараз перед маминим ліжком, нявчить і шкрябає ніжки меблів. До третьої години, коли магазини знову відчинять, – подумала Маргарита, – Сепі не витримає!»

У класі було досить тихо. Вчитель математики вираховував на дошці якесь рівняння з трьома невідомими. Розв'язання просунулося настільки, що два невідомі стали вже відомі. Учні 5-А – крім Сабіни, яка колупалась у носі й дивилась у вікно, -рахували разом із учителем.

Маргарита встала і сказала:

– Вибачте!

Учитель математики обернувся.

– Тобі щось незрозуміло, дитино? – спитав він досить здивовано, бо Маргариті Закмаєр на уроках математики зазвичай завжди все було зрозуміло.

– Перепрошую, мені треба терміново вийти, я мушу купити телячий шніцель, – сказала Маргарита.

Вчитель математики не второпав, про що йдеться:

– Що ти хочеш, дитинко? Маргарита повторила своє прохання.

– Ти при своєму розумі? – спитав математик.

Колектив 5-А відклав ручки. Навіть Сабіна перестала колупати в носі й роздивлятися хмарки. Здавалося, події ставали цікавими.

– Я при своєму розумі, – сказала Маргарита. – Але в мене вдома всі хворі. А котові потрібна їжа. А магазини ось-ось зачинять. Я через кілька хвилин повернуся!

– Це абсолютно неможливо, – сказав учитель. – Уяви собі, що кожен почав би відпрошуватись!

– Але ж кожен не відпрошується! – зауважив Флоріан Кальб.

– Я не маю права відпустити учня з уроку, – сказав учитель.

– І це називається гуманна школа! – вигукнула Ґабріела. -Та кожен пес на ланцюгу має більше свободи!

– Точно, – сказала Маргарита, кивнула Ґабріелі, витягла з торби гаманець і вийшла з класу.

Через тринадцять хвилин засапана Маргарита з телячим шніцелем у руках повернулась. Однокласники розглядали її зі здивуванням і захопленням. Учитель математики проігнорував її, вдаючи, ніби зовсім не помітив її приходу. Уші-1 обернулась і прошепотіла Маргариті:

– Він сказав, що це матиме наслідки! Уші-2 теж обернулась і прошепотіла:

– Він накапає на тебе директорові!

– Вона це переживе, – голосно сказала Ґабріела. Маргарита справді пережила цей випадок зовсім безболісно,

бо несанкціонований похід за шніцелем узагалі не мав жодних наслідків. Чи то вчитель не повідомив директора, чи директор через забудькуватість або навмисне не роздмухував цю справу. Так чи інак, а Маргариту не викликали ні класний керівник, ані директор, і Александер Андерле обурено сказав їй: «Отак завжди. Любимчики можуть дозволити собі все, що завгодно! Я би хотів бачити, що було би, якби за котячим м'ясом пішов я!»

Маргарита була така вимучена і втомлена доглядом за хворими, що навіть не показала Александерові Андерле язика чи якось інакше не поставила його на місце. Три останні ночі вона дуже мало спала. Кожної ночі щонайменше разів із десять її будили то Пепі, то Меді: «Мені гаряче», «Мені зимно», «Я хочу пити», «Мене нудить», «Я хочу в туалет», «Мені страшно». А Маргарита, намагаючись не турбувати сон мами та Марі-Луїзи, щоразу прудко бігла до Меді й Пепі. І накривала їх, і розкривала, і водила в туалет, і приносила чай, і заспокоювала, і голубила, і запевняла, що привидів не буває, і що загрозливе потріскування – це тільки звуки з труб опалювання.

У п'ятницю після обіду в Меді та Пепі вже майже не було температури, а мамі й Марі-Луїзі стало трохи краще. Принаймні так вони запевняли.

– Ах Маргарито! Якби не ти! – хвалила дівчину Марі-Луїза, не встаючи з ліжка.

– Моя Маргаритка – просто янгол, – озвалася з сусіднього ліжка Маргаритина мама. – Я навіть не знаю, чим заслужила на таку добру доньку. Просто золото, а не дитина!

Маргарита була зворушена. Вона теж вирішила трохи прилягти. Гї лихоманило, боліла голова, тремтіли коліна і страшенно хотілося спати. Так хотілося, що вона навіть не роздягнулася.

– Тепер злягло і наше золотце, – засинаючи, почула Маргарита. Вона провалилась у сон, твердо переконана, що прокинеться о четвертій, бо треба було конче запастися харчами на вихідні.

Та прокинулася Маргарита аж о сьомій, голова в неї все ще боліла, але її вже не трусило. їй було страшенно гаряче. Вона хотіла зіскочити з-ліжка, та не змогла. Ледве-ледве вдалося звестися на ноги. «ПІ ляк трафить», – пробурмотіла дівчина і маленькими непевними кроками почимчикувала до вітальні.

Там вона побачила дуже незвичну і зворушливу картину. Мама сиділа у кріслі-гойдалці з ковдрою на колінах і горнятком чаю в руці. Марі-Луїза напівлежала у фотелі з пледом на колінах і котом Сепі на руках. Меді та Пепі вмостилися на канапі. Усі четверо слухали Гінцеля, який присів на краєчку канапи і читав уголос казку про старанну Лізу.

– Як справи, золотце? – спитала мама.

– У золотця температура, це відразу видно, – сказала Марі-Луїза.

– Тихо! – гукнула Меді, а Пепі закричав: «Читай далі!» Маргарита присіла на підлозі біля мами і поклала голову їй на коліна.

– Читай далі, Гінцелю, – сказала вона. Мама погладила Маргаритині кучері.

Старанна Ліза мовила голосом Гінцеля: «Я вже не можу тримати двері!» Кіт мовив Гінцелевим голосом: «Тоді, Лізо, нехай вони відчиняться!» Ліза відпустила двері, і три розбійники з жахом повтікали, залишивши горщик із золотом.

Гінцель закрив книжку.

– Така дурня! ~ сказала Меді. – Двері занадто важкі. З ними не можна вилізти на дерево!

– В казці можна, – заперечив Пепі.

– Бо казки дурні! – закричала Меді.

– Сама ти дурна! – заверещав Пепі. Гінцель сказав:

– Двері були з пінопласту, дуже легенькі!

– Пінопласту тоді не було! – не вгавала Меді.

– В казці були, – сказав Гінцель.

– Ні, ні, ні! – верещала Меді.

– Так, так, так! – верещав Пепі.

Галас стояв нестерпний. Кожне слово відлунювало Маргариті в голові, наче її стукали по черепу молотом. А ще різало очі світло.

– Чого ви мене не розбудили? – спитала Маргарита маму. -Я ж хотіла піти за продуктами. Завтра субота. Нам потрібні якісь харчі на вихідні. Коли я завтра прийду зі школи, магазини вже зачиняться!

– У тебе грип, – сказала мама. – Ти не можеш іти за продуктами. І до школи ти завтра не підеш. Гінцель нам усе купив. У нас тепер усе є!

– То я піду назад до ліжка, – пробурмотіла Маргарита. Вона хотіла встати, але в неї так запаморочилось у голові, що вона мало не впала. Гінцель допоміг їй підвестися з підлоги.

– Маргаритко, моя квітко, – сказав він, підтримуючи дівчину. – Ти гаряча, як піч на Різдво! – Він звернувся до мами. -Може, їй зробити холодний компрес на груди, проти гарячки?

Маргаритина мама похитала головою, однак Марі-Луїза підтримала цю ідею. Вона сказала, що компрес у будь-якому разі кращий за піґулки, і пояснила Гінцелеві, де знайти для цього старі рушники.

Холодний компрес – це було найбільше страхіття для Маргарити! Нічого у світі не було для неї жахливішого за мокрий холодний рушник на розпашілому від гарячки тілі!

Маргарита запротестувала:

– Ніяких компресів! Я не люблю компреси! Справді! Я не дам, щоби мені робили компрес! Навіть не мрійте!

– Але, Маргаритко, моя квітко, не будь дурепою! – Гінцель повів Маргариту в її кімнату, посадив на ліжко і хотів допомогти їй роздягнутися.

Маргарита ніяк не могла заспокоїтися.

– Гінцелю, ніякого компресу, – скиглила вона. – Тільки не компрес! Я помру, якщо мені зроблять компрес, чесно, Гінцелю!

– Руки вгору, – скомандував Гінцель, намагаючись стягнути з Маргарити светр.

Маргарита послухалась, але не припинила скаржитися:

– Правда, Гінцелю, я не переношу компресів! Чесне слово! В мене буде інфаркт!

– Гепу вгору, – наказав Гінцель, і після того, як вона виконала наказ, стягнув із неї джинси.

– А де твоя льоля? – спитав Гінцель. – Чи ваша величність, відходячи до сну, не мають на собі нічого, крім «Шанелі номер п'ять»?

Маргариті не хотілося жартувати. Вона не відповіла Гінцелеві, а тільки покивала головою, що мало означати: «Я сплю без нічної сорочки. І без «Шанелі номер п'ять». Але Гінцель не зрозумів цих жестів і почав шукати нічну сорочку. Він відчинив Маргаритину шафу. На внутрішньому боці дверцят було приклеєне фото Флоріана Кальба у форматі А4. Роздивившись Флоріанову колґейто-ву посмішку, Флоріанові пальмолівові кучері, Флоріанів тюнсо-вий носик і Флоріанів ковбойсько-мальборівський погляд, Гінцель пробурмотів: «Ну-ну», – і зачинив шафу.

Якби Маргарита не була паралізована страхом перед компресом, вона би пояснила Гінцелеві, що це фото не має абсолютно ніякого суттєвого значення, бо його жартома почепила в шафі Ґабріела. «Кожен робітник має в шафі фотку якоїсь зірки», -сказала вона і приклеїла Маргариті красунчика Флоріана.

Але в той момент Маргарита не мала сили пояснити це Гін-целеві. Вона тільки залізла під ковдру, натягнувши п до підборіддя.

– Якщо ти поставиш мені холодний компрес, Гінцелю, – пригрозила вона, – я не буду більше з тобою розмовляти, чесно! Ніколи в житті. Компреси – це найпідліше, що може бути!

– Гінцелю, облиш це, – гукнула з-за дверей вітальні мама. -Наше золотце має компресофобію! Змалечку. Тут нічого не вдієш!

Маргарита розплакалася. Хлипаючи в подушку, вона видавалася сама собі доволі дурною. Дівчина не могла пояснити, чому плаче, та в неї було таке переконання, що вона має повне право на сльози.

Гінцель присів біля неї навпочіпки.

– Маргаритко, моя квітко, – прошепотів він. – А чи не маєш ти фобії до оцтових обтирань?

– Ні, – схлипнула Маргарита. – До оцтових обтирань я цілком байдужа!

– Тоді все о'кей. – Гінцель погладив Маргариту по плечі. -То я тобі зроблю оцтові обтирання, як каже моя бабуся-баронеса, вони ні чим не гірші.

Через півгодини Маргарита вже геть заспокоїлась і мирно лежала в ліжку, оповита кислим оцтовим смородом. Гінцель присів біля неї:

– Маргаритко, моя квітко, а ти можеш бути доволі істеричною. Це для мене новина!

– Це тільки через компреси! – сказала Маргарита і посміхнулася. – Вони для мене – як символ безсилля. Коли я була мала і хворіла, мені їх завжди робили, а я не могла опиратися. На тебе кладуть ці крижані штуки, загортають тебе в них, а ти кричи, скільки влізе. І нічого не допомагає! В такі моменти я завжди усвідомлювала, які вони всесильні!

Гінцель простягнув Маргариті велику склянку якогось рожевого соку.

– Випий, – сказав він. – Там усі вітаміни, від А1 до Я7. І особливо багато вітаміну С!

Маргарита взяла склянку і слухняно випила. Рожевий сік мав хімічний смак шипучки.

– А чого це ти взагалі тут? – запитала Маргарита.

Гінцель іще ніколи не був у неї вдома. Якби голова у дівчини не була затьмарена гарячкою та грипом, то Гінцелева присутність здивувала би її ще більше.

– Бо я не можу без тебе довго, – сказав Гінцель. – Тебе не було у «Ваксельберґері» цілий тиждень. Хіба це життя! Тому я вирішив подзвонити, а твоя мама сказала, що ви всі похворіли. От я і приліз. Подумав, може, стану у пригоді!

– Гінцелю, ти дуже-дуже класний, – сказала Маргарита, взяла Гінцеля за руку і, міцно тримаючи її, заснула.

Маргаритин грип виявився затятим. Уже п'ять днів вона лежала в ліжку з температурою, в неї боліла голова і ломило всі кості. Мама та Марі-Луїза теж іще не зовсім оклигали. Вони сновигали по квартирі мляві, як осінні мухи, після кожних кількох кроків виснажено падаючи назад у ліжко. Маргаритина мама сказала:

– Це, мабуть, якийсь супервірус! Якийсь азійський чи що! А Марі-Луїза додала:

– Мені здається, я ніколи не видужаю, доведеться купувати інвалідний візок!

Щоранку рівно о восьмій приходив Гінцель, готував сніданок, ішов до магазину, а повернувшись, трішки прибирав і навіть -під керівництвом мами – куховарив. І бавився з Меді та Пепі.

– Золото, цей Гінцель, просто золото! – раз у раз говорила Маргариті Марі-Луїза.

– Я навіть не знала, що неформали можуть бути такими хазяйновитими хлопцями, – визнала мама.

А Гінцель сказав Маргариті:

– Нічогенькі такі тітки, цілком нормальні!

Від Меді та Пепі Гінцель був у значно меншому захопленні. Він навіть зізнався, що відтоді, як познайомився з ними ближче, в нього виникли сумніви щодо доцільності неавторитарних методів виховання. Отож, він поводив себе з дітлахами відповідно: якщо, наприклад, він сидів біля Маргаритиного ліжка і намагався потішити хвору лагідною грою на губній гармоніці або сопілці, а тут раптом до кімнати вдиралися Меді та Пепі, звісно, не на пальчиках і не мовчки, а з тупотом і з вересками, – Гінцель страшенно гнівався: «Забирайтеся геть, макаки! – наказував він, – бо я вам зараз повідкушую всі вуха!»

Незважаючи на такі погрози, Меді та Пепі полюбили Гінцеля. Вони його майже обожнювали. Принаймні здебільшого вони робили те, чого він від них вимагав: мовчки і винувато виносилися з Маргаритиної кімнати, припиняли накидати ласо на кота й у міру своїх можливостей прибирали безлад, який зчиняли у квартирі. Крім того, вони теж конче хотіли мати такого самого метелика, як у Гінцеля, і маминим олівцем для очей малювали щось подібне одне одному на щоках.

Хвора Маргарита не дуже помічала це все. Вона багато спала. А коли прокидалася, то просто тішилася, що Гінцель завжди був поряд, приносив лимонад, підбивав подушку, витирав піт із чола і жодного разу не запитав, чи вона його любить, і жодного разу не поскаржився, що вона його не любить.

Маргарита грипувала весь тиждень. Нарешті у п'ятницю вона прокинулася без температури та головного болю. Марі-Луїза того дня вперше після хвороби відвезла Меді та Пепі до школи, а сама, зітхаючи, поплелася на роботу.

Мама вирішила, що піде на заняття аж у понеділок. Вона сказала:

– Я би могла вже сьогодні, та п'ятниця в нас – найнуднішій день. Неохота!

Мама була невдоволена своїм зовнішнім виглядом. Раз по раз вона виходила в коридор, розглядала себе у великому дзеркалі й жахалася:

– Як я виглядаю! Просто страхіття! Як у курки під хвостом! Якщо довше на це дивитися, знову захворіти можна!

– Ви просто бліда, – заспокоїв її Гінцель, який прийшов, як завжди, рівно о восьмій. – А ваш скальп вийшов із моди. Ви могли би сьогодні піти в перукарню.

– О! Це те, що треба! – вигукнула мама. – Точно! Я піду до перукаря. Негайно. Наступного тижня в мене не буде на це часу!

– Але знаєте… я думаю… ~ Гінцель завагався, ковтнув і тоді нарешті наважився. – Якщо ви, може, не таку, таку… тобто… у вас таке гарне волосся, і вам не треба носити таку фризуру, як у вчительки праці.

– А в мене що, така зачіска? – запитала мама. Гінцель кивнув.

– А яку мені треба? – спитала мама. Гінцель уважно розглянув маму.

– На потилиці лінія має бути чіткіша, бо у вас гарна форма голови, – пояснив він. – А волосся мусить бути коротеньке, на кілька міліметрів. Ви можете собі це дозволити, бо у вас такі густі кучері. Тільки ззаду, на шиї, одне пасмо має бути трохи довше, але тільки таке дуже-дуже тоненьке пасемко.

– Гінцелю, мій хлопчику! – вигукнула мама. – Я ж уже не підліток. Мені тридцять три роки.

– Хіба це вік? – здивувався Гінцель.

– Для слона, може, і не вік, – зітхнула мама. – Крім того, мій перукар такого не втне!

– На цьому спеціалізується Весдорфер, – озвалася Маргарита, яка дослухалася до розмови про зачіски, не встаючи з ліжка. – Той на Зінґер-штрасе, в котрого велика «Гонда» у вітрині!

– Я ж не можу піти до панківського перукаря! – запротестувала мама. – Як це буде виглядати?

– Расистка! – крикнула Маргарита. Вона вилізла з ліжка і побігла в коридор, аби підтримати Гінцелеву ініціативу. Мама загнала Маргариту назад до ліжка.

Урешті-решт, мама зібралась і пішла. До якого перукаря, вона не уточнила.

– Побачиш, – сказала Маргарита, вона знову поплентається до свого старого перукаря й підстрижеться під макітру, я її знаю!

– Ні, – заперечив Гінцель. – Вона піде до Весдорфера. Ти бачила її погляд? У її очах можна було прочитати: «Сьогодні я на щось зважуся!»

– Поки вона доїде до міста, в неї в очах знову буде написано: «Але це неможливо», – сказала Маргарита і заклалася на десятку, що мама повернеться не зі стильною стрижкою, а зі своєю звичайною зачіскою.

Тоді Гінцель приніс Маргариті з кіоску купу газет, і вона ознайомилася з ситуацією у світі і внутрішньою політикою, і з убивством тижня, і з жіночою сторінкою, а тим часом Гінцель вирішив прийняти ванну. За той тиждень, поки він був медбра-том у Маргарити, він купався вже тричі. Очевидно, що у принципі він нічого не мав проти води, от тільки, певно, в його кава-лерці без ванни та гарячої води процес миття був для нього надто складним.

Читаючи газети, Маргарита чула плюскіт води, порскання, хлюпання Гінцеля та його спів. Коли непрочитаними залишилися тільки оголошення і вона, взявшись до рубрики «Знайомства», замислилася, чи «сувора леді у шкірі» – це те саме, що «безжальна домінантна жінка-вамп», – у лазничці загудів фен. І саме тоді, коли Маргарита хотіла встати і пошукати метр, аби уявити собі, як виглядає бюст обсягом 140 сантиметрів, у двері хтось подзвонив. Маргарита зиркнула на годинник. Було кілька хвилин по дванадцятій.

– Це, напевно, листоноша, – гукнула Маргарита Гінцелеві. -Відчини!

Дівчина почула кроки в напрямку до вхідних дверей. Двері відчинились, і Гінцель сказав: «Добридень!» Кілька секунд було дуже тихо. Маргарита подумала: «Це таки не листоноша!» А тоді почула голос тата: «Де Маргарита?» Голос звучав обурено.

– У своїй кімнаті! – сказав Гінцель, який не міг знати, що тато тут уперше і не орієнтується у квартирі.

– А де її кімната?

– Просто по коридору, – сказав Гінцель.

Тато прокрокував через вітальню і з'явився на порозі Маргаритиної кімнати. У руках він тримав букет квітів і кілька гарно загорнутих пакуночків. Але погляд у нього був збуджений і розлючений.

«Боже, що з ним таке?» – подумала Маргарита. Тато пожбурив квіти й пакунки на Маргаритине ліжко і гнівно витріщив на доньку банькаті очі. Потім глибоко вдихнув і заверещав:

– Отакої! Отаке тут відбувається?! Такі тут справи?! Оце так! Оце так гарно!

Маргарита страшенно перелякалася. «Він з глузду з'їхав, -подумала вона. – Тепер наш бідний татусик збожеволів».

– Що сталося? – запитав Гінцель, який зайшов до кімнати слідом за татом.

~ Не знаю, – прошепотіла Маргарита.

– Ах, ти не знаєш? – закричав тато. – Тобто тобі це здається цілком нормальним? – Хапаючи ротом повітря, він гепнувся в Маргаритин фотель, здер із себе шалик і почав смикати краватку, намагаючись послабити вузол. – Маргарито, тобі тільки п'ятнадцять! Тобі ще зарано товктися з хлопцем у ліжку посеред білого дня!

Маргарита з розпачем подивилася на батька, безпорадно поглянула на Гінцеля, і до неї потроху почало доходити. Якщо не враховувати обв'язаного довкола стегон рушника, Гінцель був голий. Гінцель також це збагнув. Але його це, здавалося, розвеселило. Він вишкірився, як нова копійка, присів на край Маргари-тиного ліжка і пробурмотів:

– Кур-р-ртка на ваті! Старим пердунам і справді тільки грання в голові!

Чи почув це тато, Маргарита не зрозуміла.

– До того ж, із таким! – Тато дивився на Гінцеля так, ніби перед ним на ліжку сиділо все зло світу.

– З яким таким, шановний пане? – запитав Гінцель, удаючи з себе байдужого, та Маргарита помітила, що його голос трохи тремтить. І пальці, які цнотливо тримали рушник, теж тремтіли. Маргариті хотілося заспокоїти Гінцеля, погладити його по руці, та вона не була певна, чи за таких обставин це посприяє поліпшенню загального настрою.

– Крім усього іншого, ти останній гімнюк, бо спиш із неповнолітньою! – викрикнув тато й підскочив. Маргарита злякалася, що він може кинутися на Гінцеля, однак тато цього не зробив, а тільки почав крокувати взад-уперед по кімнаті.

– Та чого це я на вас кричу! Ви ж найменше винні. Ви молоді, дурні, дезорієнтовані! Ви просто немудрі молоді мавпи, більше нічого! І ніхто вас не пильнує! – тепер тато сварився трохи тихіше. Він зупинився біля вікна, подивився на похмуре осіннє небо й запитав: – А де твоя мама, Маргарито?

– Я тут! – мама озвалася з порога вітальні. Маргарита не зрозуміла, як довго вона вже там стоїть, бо, спостерігаючи за тим, як тато бігав сюди-туди, нічого іншого не помічала.

– З тебе десятка, – сказав Гінцель до Маргарити. – Я виграв перукарське парі.

Маргаритина мама зробила собі коротку стрижку, яка, без сумніву, була останнім писком моди. З нею вона виглядала дуже гарненькою і страшенно юною. Однак Маргариті в цю хвилю було не до того.

– Мамо! – закричала вона, вискочила з ліжка і, схлипуючи, кинулася їй на шию. – Він такий несправедливий! – ридала Маргарита. – В нього такі брудні думки! Чому він так погано думає про мене і про Гінцеля?

Мама міцно обняла Маргариту.

– Боже Всемогутній, що сталося? – спитала вона.

– Вона ще питає! – закричав тато. – Вона, певно, теж вважає це цілком нормальним!

– Гінцелю, в чому річ? Скажи хоч ти принаймні! – попросила мама.

– Та най його качка копне, – сказав Гінцель. – Насправді нічого не сталася. Я саме покупався і сушив волосся, а тут подзвонили у двері. Маргарита думала, що це листоноша, попросила мене відчинити, і я вийшов, у чому був… – Гінцель вказав на свій рушник -… а тепер пан поборник моралі вважає, що я вискочив прямісінько з Маргаритиного ліжка!

Мама поглянула спантеличено.

– Ах, от що! – врешті пробурмотіла вона й відвела Маргариту назад до ліжка. – Лягай, моє золотце! – сказала вона. – І не хвилюйся!

Вона натягнула ковдру Маргариті до кінчика носа. Пролунав іще один дзвінок у двері. Цього разу дуже різкий.

– Я не піду відчиняти, – сказав Гінцель. – Бо ще виявиться, що це бабуся, і вона теж дістане серцевий напад!

– Це, мабуть, Гансик, – озвався тато. – Я сказав йому прийти сюди!

– Це, певно, діти, – сказала мама. – В них сьогодні уроки закінчуються раніше. їх мала привести мама Роббі!

Мама пішла відчиняти. Гінцель поспішив за нею, хряснувши за собою дверима.

Маргарита лежала і мовчки дивилась у стелю. «Властиво, тепер він мусив би попросити в мене пробачення», – подумала вона і засумнівалася, чи слід їй відразу милостиво прийняти вибачення, чи варто трохи зачекати. З коридору долинали голоси. Здається, прибули Меді, Пепі та Гансик. Маргарита почула, як Меді сказала: «У брамі ми зустріли Гансика! Він сказав, що тато вже тут! Де мій тато?» Від Гансика Маргарита почула тільки: «А цей що тут робить?» Напевно, він побачив Гінцеля. А тоді – голос мами: «Меді, – сказала мама, – тато зараз у Маргарити, залиш їх поки що вдвох, моя люба!»

Тоді всі голоси стихли. Мабуть, мама з Гансиком, Меді та Пепі пішли до кухні. Маргарита і далі лежала мовчки. А оскільки тато і не збирався перепрошуватися, Маргарита сіла і сказала:

– То ти мені не віриш? Він справді тільки купався! Бо в нього вдома немає ванни!

– Не грай вар'ята! – сказав тато. Але голос його вже не був по-справжньому обурений.

– Не знаю, пощо мені грати вар'ята, – сказала Маргарита, намагаючись приховати лють. – Кожна нормальна людина побачила би, що він саме виліз із ванни! Чи ти думаєш, що це він під час сексу так зіпрів? – Маргариті все ще не вдавалося говорити без емоцій. Гї голос зривався на крик. – І взагалі: якби я з ним спала, я би в цьому призналася! Навіщо мені було би це приховувати? Хіба ти колись забороняв мені секс? Ти ж зі мною ніколи про це не говорив! Чи тобі йдеться тільки про те, що мені не можна цього робити з татуйованим? Спочатку поясни, а вже потім починай верещати, як псих!

Маргарита подивилася на тата, і раптом її лють розтанула, як масло на гарячій бульбі. У тата був такий безпорадний погляд, що їй просто стало його шкода. «Він уже нічого це розуміє в цьому житті, – подумала Маргарита. – Він бідний, дуже-дуже бідний і нещасний».

– Тату, – сказала Маргарита, – я тебе люблю, не будь такий. Це нам обом нічого не дасть!

Тато підійшов до Маргаритиного ліжка.

– Скинь плащ, – сказала Маргарита.

Тато похитав головою і сів. Ліжко жалібно зарипіло під його вагою.

– Я так не хочу! – сказав тато. – Я так не хочу і не можу. Ти захворіла, а я мушу приходити в чужу квартиру і навіть не знаю, де твоє ліжко. А двері мені відчиняє голий покидьок. А моя жінка приходить із зачіскою, як у рок-зірки. Може, я старосвітський, але це все – не для мене. Я так не можу. – Тато посмикав себе за вуса і скрутив із їхніх кінчиків знаки питання.

– То приходь частіше, – м'яко відказала Маргарита. – Тоді будеш знати, де стоїть моє ліжко. І якщо ти кілька разів поговориш із Гінцелем, то побачиш, що він не такий, як ти собі уявляєш. Але ж ти не говориш з ним, бо тобі не хочеться міняти свою думку. А мамина нова зачіска класна. Та навіть якби це була остання лажа – тату, яка різниця? Зачіска – це ж не головне! Хіба ти не розумієш?

– Ой, не знаю, як воно все має бути далі, – сказав тато. – От і Гансик такий тяжкий, я не даю собі з ним ради, Маргарито. З ним щось коїться, і це не добре. Треба щось робити.

– Хочеш, аби він переїхав до нас? – запитала Маргарита.

– Ні, – заперечив тато. – Він не погодиться! – Тато почав махати головою, як невротичний білий ведмідь у клітці. – І я не дам забрати в мене ще і його. А крім того, він сам не захоче. Він ненавидить Марі-Луїзу і цього Пепі. І це життя, яке ви тут провадите.

– Ми не провадимо ніякого життя, – сказала Маргарита. – Ми живемо, як живеться. Інакше просто не виходить.

– Можна було би й інакше, – сказав тато. Він подивився на Маргариту і знову почав мучити свої бідні вуса. – Якщо ти, Маргарито, переїдеш до мене, і Меді також, то твоя мама теж буде змушена повернутися. Я ж її знаю. Якби ви всі троє були в мене, вона би не змогла тут залишатися. Вона би просто не витримала. Як на мене, то нехай собі ходить у цю свою кляту школу! Мені вже байдуже!

Маргарита не знала, що відповісти татові. «У нього в голові все перемакітрилося, не може ж він справді хотіти, щоби мама жила з ним із примусу і щоби я допомагала йому її шантажувати?»

– Меді я переконаю легко, – провадив далі тато. – Але якщо ти не будеш на моєму боці, все це не матиме сенсу!

«Він звар'ював, – подумала Маргарита. – Та Меді ніколи в житті не піде від мами! Хіба він цього не знає?»

Не встигла Маргарита підібрати слова, щоби м'яко, але чесно поділитися з татом своїми сумнівами, як розчахнулися двері й до кімнати вбігла Меді. Вона видряпалася татові на коліна, цвірінькаючи: «Мій татко, мій коханий татко!»

Тато кинув на Маргариту переможний погляд: «Ну, що я тобі казав? Я для неї – все!»

– Ходи, тату, – сказала Меді, – пограй зі мною і з Гінцелем у гру! – Меді притулилася до тата. – Гансик і Пепі такі дурні, вони не хочуть!

– Ми пограємо з Маргаритою, – запропонував тато. – Неси гру сюди!

– Ні, – вигукнула Меді. – 3 Маргаритою нудно! З Гінцелем веселіше, бо він завжди махлює, а я йому не даю!

Грати з Гінцелем тато відмовився.

– І чого ти такий гнилий! – незадоволено сказала Меді, зісковзнула з татових колін і вийшла з кімнати. У дверях вона обернулась і показала язика.

– Я ж не вимагаю, щоби ти приймала рішення зараз, -сказав тато. – Тільки подумай, будь ласка, бо інакше… – Далі тато не зміг доказати, бо тепер на порозі з'явився Гансик і, колупаючись у носі, прогугнявив:

– Мама сказала, що я мушу піти з нею в ательє, зняти мірку на нові штани! – Здавалося, він не дуже втішений із цього.

– Ну, то піди, синку, – кивнув тато.

– Але вона хоче йти в ательє пішки, – поскаржився Гансик.

– Це тобі теж не зашкодить, синку, – сказав тато.

– А чому ти не можеш підвезти нас машиною? – спитав Гансик. – У мене сьогодні щось із животом. А крім того, я вже йшов пішки сюди!

– Не знаю, чи твоя мама погодиться, щоби я вас підвіз, -засумнівався тато.

– Вона не має нічого проти, – сказав Гансик.

Через кілька хвилин мама, тато і Гансик пішли. Гінцель приніс Маргариті чай із медом і канапку з шинкою. Жуючи та сьорбаючи, Маргарита обговорювала з ним події останньої години.

– Ясно, що у твого старого дах від'їхав на всі сто кілометрів, – сказав Гінцель. – Але, слово честі, Маргарито: порівняно з моїм старим це – байка! Твій старий не по-справжньому паскудний, він тільки страждає через свої упередження і через те, що йому здається, що його ніхто не любить. Тому він так смикається. Він хоче, щоби його любили, більше нічого!

Маргарита кивнула й, оскільки мова вже зайшла про любов, проголосила:

– До речі, мені здається, я тебе люблю!

Гінцель узяв Маргаритину праву руку і закарбував на пальцях ніжний поцілунок. Чи мав він на меті засвідчити свою прихильність іще в якийсь спосіб, не відомо, бо в цей момент у кімнату вдерлася Меді:

– Маргарито! Гінцелю! Пепі повитягав із Гансикового портфеля всі речі! Цього ж не можна робити! А Сепі виліз на зошити і зараз напісяє на них!

Маргарита як ужалена зіскочила з ліжка. Вона добре знала збо-чену звичку кота справляти природну потребу на зошити. Дівчина побігла до вітальні. Весь Гансиків шкільний крам був розкиданий по килимі. На щастя, кіт іще не присів у своїй «справі», а тільки стрибав довкола і бавився з кольоровими олівцями в «мишки».

– Пепі, ну ти й падлюка! – вигукнула Маргарита. Вона присіла на килим і почала збирати речі й складати Гансикові в торбу. її увагу привернув великий товстий зошит у блискучій чорній обкладинці. Він не був підписаний. «Виглядає, як бухгалтерська книга похоронної контори», – подумала Маргарита і розгорнула зошит. На першій сторінці великими літерами червоним фломастером було старанно виведено:

ПРИТИКОЛ СТЕЖИННЯ ВІД 28 ВЕРЕСНЯ А внизу чорною кульковою ручкою:

НА ЗУПИНЦІ 10А ЧЕКАВ 10 ХВИЛИН, XX ПРИЙШОВ, О 17.09 СІВ У 10А. ЧИТАВ ГАЗЕТУ. НА ЗУПИНЦІ ҐЕНТЦ-?АСЕ ВИЙШОВ (17.25). ДІЙШОВ ДО ЙОГО БУДИНКУ, ШИКЕРЛЬ-ҐАСЕ 12 (17.34). ДАЛІ СТЕЖИТИ НЕМОЖЛИВО, БО XX ЗАЙШОВ У ЛІФТ. ПРИПУЩЕННЯ: ВИЙШОВ НА ТРЕТЬОМУ ПОВЕРСІ! (ТАМ 5 ДВЕРЕЙ: ШМІДТ, БЕР-ҐЕР, ЧЕРНІ, СОБОТКА І БРАНДАУЕР)

Маргарита спантеличено перегорнула сторінку. Там був «При-тикол» від 29 вересня:

ЗА ДОРУЧЕННЯМ ШЕФ-АГЕНТА З'ЯСУВАВ ІМ'Я XX. ШИКЕРЛЬ-ҐАСЕ 12 – РОЗТАШУВАННЯ ЗРУЧНЕ, БО НАД ЧЕТВЕРТИМ ПОВЕРХОМ ТІЛЬКИ ГОРИЩЕ! ВІД 17.20 ЧЕКАВ ТАМ НА XX, ЯКИЙ ПРИБУВ О 17.35. ТРЕТІЙ ПОВЕРХ – ПРАВИЛЬНЕ ПРИПУЩЕННЯ! В XX НА ДВЕРЯХ – СОБОТКА. ПОДЗВОНИВ, ЖІНОЧИЙ ГОЛОС СКАЗАВ: «ХТО ТАМ». ПОЧЕКАВ ДО 20.30. О 21 ГОДИНІ ЗАЧИНЯЄТЬСЯ БРАМА, ТОМУ ПІШОВ ДОДОМУ!

Маргарита перегорнула ще кілька сторінок і прочитала:

ПРИТИКОЛ ВІД 30.9 ТА 1.10. ВЗЯВ НА СЕБЕ ВЕЛИКИЙ ЛИЦАР ОСОБИСТО.

«Що за шиза!» – пробурмотіла Маргарита, запхала в рот пасмо волосся і, жуючи його, перегорнула ще кілька сторінок. Вона читала не все написане Гансиком, ~ це був однозначно Гансиків почерк! – а просто переглядала сторінки. І розшифровувала окремі речення, наприклад:

XX НАПЕВНО ЗВАТИ ШТЕНҐЕЛЬБЕРҐЕР

Або:

В ТЕЛЕФОННІЙ КНИЗІ СІМ ШТЕНҐЕЛЬБЕРҐЕРІВ: АДОЛЬФ, ҐЕРГАРД (ДВА), ГАНС, МАРТІН, РОБЕРТ, ТЕО Або:

ЗАГУБИВ ШТЕНҐЕЛЬБЕРҐЕРА! НЕ ВСТИГ ПЕРЕСІСТИ В ІНШИЙ АВТОБУС! Або:

СЬОГОДНІ ВІДПРАВЛЕНО ПЕРШОГО ЛИСТА! Маргариті цього було досить. Вона понесла чорний зошит до своєї кімнати і поклала Гінцелеві на коліна.

– Поглянь, – сказала вона. – Це було в Гансиковій торбі! Гінцель погортав зошит.

– Він хоче написати детектив? – спитав він, а оскільки йому часто траплялося на очі «10а», додав: – Під назвою «Убивство в 10а».

– До речі, він справді часто їздить «десятим а», – сказала Маргарита. – Багато хто з мого класу його там бачив. А коли я останній раз була в тата, то знайшла на його письмовому столі купу листів із погрозами, написаних лівою рукою.

– Тобто ти думаєш… – запитав Гінцель, вагаючись.

– У мене закрадається підозра, – сказала Маргарита.

– Ні, ні, тільки не це! Невже знову! – вигукнув Гінцель.

– Що знову? – здивувалася Маргарита. – Я ж ніколи не мала щодо Гансика жодних підозр.

– Чому завжди бідні потвори мусять бути падлюками? – Гінцель закрив чорний зошит і простягнув його Маргариті. – Forget sistег*, - сказав він. – Якщо тут щось і відбувається, то це тільки в ожирілих Гансикових мізках. Усе інше було би надто абсурдним!

Маргарита запхала чорний зошит назад у портфель і вирішила, що дотримуватиметься погляду Гінцеля.

Невдовзі Гінцель попрощався. Він сказав, що мусить бігти у «Ваксельберґер» на здибанку з одним приятелем.

– Мені прийти завтра вранці? – спитав він.

– Обов'язково, – сказала Маргарита. Вона майже не сумнівалася, що Гінцель не має жодної важливої зустрічі у «Ваксель-берґері», просто не хоче бути тут, коли тато і Гансик повернуться від кравця. Вона це дуже добре розуміла.

На прощання Маргарита поцілувала Гінцелевого метелика. Хлопець торкнувся місця поцілунку і посміхнувся:

– Маргаритко, моя квітко, а конфлікти між батьками і доньками, виявляється, можуть мати несподівані наслідки! – сказав він і, посвистуючи, швидко побіг сходами вниз. Маргарита прислухалася до мелодійного свисту, який поступово стихав. Коли його вже зовсім не стало чути, вона повернулася назад до вітальні й почала заганяти Меді та Пепі до уроків.

* Забудь, сестро (англ.)

Тоді повернулися мама, тато і Гансик. Меді розповіла Ганси-кові, що Пепі лазив у його портфель.

– Він усе повитягав, – поскаржилася вона.

– Я цього ідіота заб'ю! – заверещав Гансик і кинувся до свого портфеля з моторністю, якої Маргарита ніколи би не сподівалася від свого дебелого брата. Маргарита дуже уважно спостерігала, як він панічно порпається у книжках і зошитах. Вона подумала, що його збудження абсолютно не відповідає важкості скоєного Пепі злочину.

– Не нервуйся, Гансику! Я знову все акуратно поскладала! – запевнила Маргарита з усією невинністю, на яку була здатна.

Гансик відірвав погляд від портфеля і подивився на сестру дуже дивним поглядом.

– У тому числі й чорний зошит! – додала Маргарита. Гансик підскочив, схопив портфель і, схлипуючи, заверещав:

– Я йду додому, я тут не залишуся, тут всі дурні!

Було видно, що тато був би зовсім не проти ще трішки посидіти, але Гансик не припиняв ревіти. Тож тато встав і пішов за своїм сином у коридор, пробурмотівши: «Боже, яке це все паскудство!»

– Ти це можеш спокійно сказати вголос! – прокричала йому вслід Маргаритина мама.

– А що це змінить? – прокричав у відповідь тато.

Він надягнув плащ, обгорнув шию шаликом, узяв Гансика за руку й пішов.

Маргаритина мама була дуже засмучена. Маргарита – також. Пепі, усвідомлюючи свою провину, поводився навдивовижу тихо. Коли Марі-Луїза повернулася додому, Меді їй доповіла:

– Спочатку все було дуже весело, але раптом все стало зовсім паскудно. А чому, я не знаю!

– That's lifе*, Меді, – сказала Марі-Луїза.

* Це – життя (англ.)

Часом бувають у школі тижні, коли вчителі вкладають у голови учням так мало нової мудрості, що той, хто пропустив у цей час заняття, може легко все надолужити. На жаль, Маргаритин грип припав не на такий тиждень. Стурбована тим, аби зберегти свій середній бал 1,6, вона переписувала страшенно багато сторінок із позичених зошитів і лаялася при цьому, як таксист у корку, бо в позичених зошитах часто можна було побачити доволі дивні речі.

Наприклад, зошит із математики Флоріана Кальба був дуже незвичайний! Поміж правильними завданнями та правильними відповідями в ньому були цілі купи неправильних чисел. З усього того, що Флоріан там абияк понашкрябував, поперекреслював і попідписував, Маргарита не могла збагнути навіть приблизного ходу розв'язання. Тож вона зателефонувала Флоріанові й попросила пояснити. Хлопець запевнив, що в його зошиті абсолютно все правильно, тільки половину він прорахував у голові й не занотував на папері. Цим, мовляв, пояснюється Маргаритина неспроможність зрозуміти суть справи.

– Ти можеш прийти до мене, – сказав він, – і я тобі все поясню.

– Краще ти до мене, – запропонувала Маргарита, – я ще трохи слаба!

– А ти сама? – уточнив Флоріан.

– Щойно Марі-Луїза привела зі школи малих, – відповіла Маргарита.

Флоріанові це не сподобалося.

– Дитячі верески, – сказав він, – будуть мені заважати пояснювати.

– То давай зустрінемось у «Ваксельберґері», – запропонувала Маргарита.

– Але там гарантовано тусує твій бомжуватий друзяка. А коли я його бачу, я нервуюсь і хочу дати йому в чоло! – сказав Флоріан.

– О'кей, я йду до тебе, – зітхнула Маргарита, поклала слухавку, принюхалася, пошкрябала живіт і вирішила, крім нового матеріалу з математики, нарешті обговорити з Флоріаном і їхній «роман».

«Так далі не можна, – подумала Маргарита, одягаючи плащ, замотуючи шалик і натягаючи шапку. – Він не може постійно хизуватися перед усіма, ніби ми парочка коханців! Він не може всюди розповідати, ідо він зі мною «ходить»! Ми не парочка, ми ніколи нею не були, ми ніколи не «ходили» і не «ходимо» одне з одним!»

Що ближче підходила Маргарита до будинку Кальбів, то ясніше їй ставало, що вона сама не розуміє, як ставиться до Флоріана. Маргарита подумала: «Він мене запитає: якщо ми не «ходимо», то чому я дозволяю йому себе цілувати і обнімати? Він мене запитає: якщо ми не «парочка», то хто тоді? Бо ж якісь стосунки у нас і справді є, зрештою, я ж не з тих, хто обнімається з кожним у класі!»

Маргарита зупинилася перед вітриною взуттєвого магазину і втупилась у вечірні босоніжки зі срібними та золотими ремінцями, хоча насправді вони її анітрішки не цікавили. «Перед тим, як я подзвоню у двері Кальбів, я мушу сама збагнути, що відбувається між мною та Флоріаном! Інакше я не зможу йому нічого пояснити! Інакше це знову буде лише порожня балаканина, й усе залишиться по-старому!» Тому, дійшовши до Флорі-анового будинку, Маргарита вирішила не заходити, а спочатку, незважаючи на погану погоду, холодний вітер і мжичку, обійти ще раз довкола кварталу.

Після першого кола Маргарита дійшла такого висновку: «Мені подобається Флоріан Кальб, відколи він зі мною вчиться, бо він найсимпатичніший хлопець у класі».

Після другого кола Маргарита зрозуміла ще дещо: «Я завжди кажу, – зізналася вона собі, – що дозволяю йому себе цілувати! Але це тільки півправди! Я ж і сама його цілую! І роблю це не тільки тому, що він такий симпатичний, але і тому, що так добре його знаю. Зрештою, ми цілуємося – з перервами – вже понад рік. Вечори пестощів із Флоріаном стали для мене приємною звичкою. Мені буде важко відмовитися від них!»

Маргарита вирішила, що треба зробити ще одне коло, щоби з'ясувати, чи слід їй відверто розповісти Флоріанові, до чого вона щойно докумекалася. «Це все, – подумала Маргарита, -звучить якось не надто приємно». «А крім того, – подумала Маргарита, вирушаючи в четверте коло, – Флоріан скаже, що коли вважаєш якогось хлопця симпатичним і тобі подобається з ним цілуватися, то це і є «кохання», і це називається, що люди «ходять» одне з одним!» «А що я маю на це відповісти? – подумала Маргарита. – І як пояснити, – питала вона себе, – чому я вже не хочу з ним «ходити»?»

«Флоріан – безнадійний йолоп, от чому я не хочу з ним «ходити»! – визнала Маргарита після п'ятого кола. – Бо він нічим не цікавиться, бо в нього погляди, як в останнього міщуха, і купа упереджень, як у цветльської бабусі. З ним нема про що поговорити, з ним не можна ні посміятися, ні посумувати. На нього можна просто дивитися». «Дивитись і доторкатись! А мені цього замало», – сказала собі Маргарита. Однак перед під'їздом будинку вона була змушена визнати, що це – лише її власна проблема й аж ніяк не Флоріанова.

Вона рішуче натиснула на кнопку дзвінка поряд із табличкою «Кальб».

– Ну, нарешті, мала, – долинув із переговорного пристрою голос Флоріана, брама з гудінням відчинилась, і Маргарита побігла сходами вгору.

Флоріан чекав у відчинених дверях. Він обняв її. Незворушна, як скеля, Маргарита дозволила йому це зробити, а через кілька секунд сказала:

– Облиш! Я прийшла по завдання з математики!

– А мені тепер начхати на ці ідіотські завдання, – прошепотів Флоріан Маргариті у праве вухо. – Я не маю зеленого поняття, як їх робити!

Анітрохи не послаблюючи обіймів, Флоріан затягнув Маргариту в коридор і ногою захряснув за собою двері.

Маргарита спробувала звільнитися, та це їй не вдалося. Флоріан був набагато сильніший за неї. Тоді вона розкрила рот і з усієї сили вкусила Флоріана за шию.

– Холєра! – заволав Флоріан. Він відпустив Маргариту й ухопився за вкушене місце. – Холєра ясна! – сипав він прокльонами. – Ти що, спухла?

– Зовсім ні, – крикнула Маргарита. – Але коли я кажу «відпусти», то саме це і маю на увазі! Якщо я не хочу, то не хочу! Зарубай це, будь ласка, на своєму носі! Я тобі не плюшевий ведмедик!

– О'кей, о'кей, добре є, – пробурмотів Флоріан. Він пішов до лазнички, щоби роздивитись у дзеркалі вкушене місце. – От зараза! – кляв усе на світі він. – Тут точно буде синець, і кожен, хто його побачить, відразу здогадається, що це від укусу! Шляк трафить!

Маргарита прихилилася до дверей лазнички і посміхнулася. Властиво, їй зовсім не хотілося посміхатись, але вона знала, що Флоріан може бачити її відображення в дзеркалі, і їй здавалось, що холодна посмішка – це єдиний вид міміки, який пасує до цієї ситуації. Флоріан звернувся до свого відображення:

– Цього не прикриєш, навіть якщо пов'язати під коміром хусточку! – тоді він обернувся до Маргарити і вишкірився:

~ Але якщо вони мене у школі спитають, то я скажу, що це сліди твоїх садистичних захцянок!

– Не смій! – Маргарита перестала посміхатися. – Бо я тебе вб'ю! Слово честі!

– Застрелиш, заколеш чи отруїш? – Флоріан поклав руки Маргариті на плечі й поцілував її в кінчик носа. – Чому така дурепа; як ти, має найгарніший у світі кінчик носа? – спитав він і ще раз поцілував її в ніс. Маргарита, коли її цілували, зазвичай заплющувала очі. Цього разу вона залишила очі відкритими. Вона подумала, що так їй буде легше зосередитись і чинити опір.

– Слухай, я йду додому, – сказала Маргарита і спробувала твердо подивитись у ясно-блакитні Флоріанові очі. Проте важко зобразити справжній «твердий» погляд, дивлячись знизу догори.

Так чи інак, а Флоріан витримав Маргаритин погляд спокійно та розслаблено і ще кілька разів поцілував кінчик її дитинячого носика. При цьому його руки плавно зісковзнули з Маргаритиних плечей на Маргаритині груди, через що в Маргаритиній голові виникло певне сум'яття, бо в ній ніяк не могли узгодитися дві зовсім протилежні думки. Думка номер один: «Припинити пестощі, з'ясувати стосунки!» Думка номер два: «Насолоджуватися пестощами, на все решта начхати!» Перед тим, як одна думка в Маргаритиній голові перемогла іншу, Флоріан відпустив її груди (Маргарита сприйняла це як втрату), підняв дівчину, взяв на руки і поніс із лазнички через коридор до своєї кімнатки. Маргарита була так вражена цією спонтанною акцією, що її думка «припинити пестощі, з'ясувати стосунки» не мала вже жодного шансу. «Який він сильний, – подумала вона, – він навіть не захекався від моєї ваги! Як у романі! Клас!»

У Флоріановій кімнаті, яку Маргарита про себе завжди називала «камерою-одиночкою», бо аскетичність і потворність меблів нагадували в'язницю, було досить темно. За вікном сутеніло.

Флоріан підійшов до ліжка й опустився на нього разом зі своєю ношею. А тоді присвятився Маргариті в такий інтенсивний і приємний спосіб, що вона вже без спеціального запрошення добровільно скинула плащ, а потім – річ за річчю – й інший одяг, із застібками якого Флоріан не міг упоратись.

Оскільки за такими справами, якими зараз займалися Флоріан і Маргарита, можна легко втратити відлік часу, Маргарита не могла сказати, як довго вона перебувала на твердому Флорі-ановому ложі. Аж тут клацання замка примусило Флоріана завмерти.

– Шляк трафить, ~ прошепотів він, а Маргарита, побачивши вузеньку смужку світла під дверима кімнати, збагнула, що хтось із Кальбових предків повернувся додому й увімкнув світло.

Предок-Кальб (судячи з тупання, це був тато-Кальб) прокрокував повз Флоріанові двері. На кілька секунд запанувала цілковита тиша, кроки стишились, а тоді стало чути різні голоси: очевидно, ввімкнули телевізор.

– Він не знає, що я вдома, – прошепотів Флоріан. – Він думає, що я на тренуванні з гандболу. Я вже був майже вийшов, коли ти подзвонила.

Маргарита випросталася, щоби позбирати розкиданий довкола ліжка одяг.

– Залишся ще, – прошепотів Флоріан. ~ Якщо він вже всівся перед телевізором, то не зрушиться з місця!

– Ти здурів, – прошипіла *ґ Маргарита, злізла з ліжка, присіла навпочіпки на підлозі, сортуючи в темряві свій верхній одяг, знайшла станик та підколінки і швиденько їх натягнула. Майток і блузки вона знайти не могла. Певно, вони були десь у постелі. Маргарита нахилилася над ліжком і почала його обмацувати.

– Я шукаю свої лахи, – пошепки поінформувала вона Флоріана.

Флоріан не відповів.

~ Посунься, здається, ти на них лежиш! – Флоріан навіть не поворухнувся. – От упертий віслюк! – прошепотіла Маргарита і запхала руку під подушку, шукаючи там майтки і блузку. Вона здивовано помітила, що подушка волога. На ній були мокрі плями. «Напевно, такі на дотик подушки, в які плачуть, -подумала Маргарита. – Але цього не може бути!» Вона не могла собі уявити, щоби Флоріан плакав.

– Флоріане? – Вона хотіла доторкнутися до Флоріанових щік, аби розвіяти безсенсовну підозру. Флоріан відсмикнув голову. Та Маргаритина рука все-таки торкнулася його обличчя. Воно було мокре.

– Чого ти плачеш? – пошепки спитала Маргарита.

– Зі злості, – пробурмотів Флоріан. ~ Ніколи нам не виходить! То ніде нема вільної хати, то ти не хочеш, і саме тоді, коли ти вже майже наважилася, старий дурень приходить раніше з роботи!

Флоріан сів і обхопив Маргариту так, ніби був потопельником, а Маргарита – рятувальним буєм. Він поклав голову Маргариті на плече, і, схлипуючи, прошепотів:

– Будь ласка, давай нарешті спати по-справжньому! Я більше цього не витримаю. Я збожеволію. Або захворію, якщо ми вічно будемо так цілуватися!

Маргарита вирвалася від Флоріана, облишила пошуки май-ток і футболки, натягнула светр, штани, взула черевики, схопила плащ, шалик, шапку і сказала:

– Випусти мене, Флоріане, я негайно хочу піти звідси геть!

– Я хочу з тобою спати! – схлипнув Флоріан. – Зараз. Уже. Або я вб'ю себе!

– Ти справді ошизів! – Маргарита натягнула плащ і шапку. – Може, ще покличеш свого старого, щоби він спостерігав, чи як? – у цілковитій темряві Маргарита прокралася до дверей, орієнтуючись на смужку світла. Якомога тихіше вона відчинила двері. З вітальні все ще лунали звуки телевізора. Це дещо заспокоїло Маргариту. Голос диктора розповідав про пасічників-аматорів і про те, як чудово заспокоює нерви їхнє гобі.

Маргарита вишмигнула з кімнати. На дверях квартири були три замки. Дівчина повернула середній, зі «собачкою», та двері не відчинилися. Маргарита відпустила замок, той, голосно клацнувши, повернувся в попереднє положення. На псевдобароковій поличці навпроти дверей лежала в'язка ключів. З калатанням серця Маргарита взяла її і почала підбирати ключ до нижнього замка, знайшла той, який пасував, але зрозуміла, що нижній замок не був зачинений. Тоді вона взялася до верхнього замка. Перший ключ не пасував. Другий не можна було навіть запхати, третій увійшов у замок, але не повертався. Маргарита саме хотіла спробувати останній, четвертий ключ, але раптом телевізор у вітальні замовк, пролунав голос старого Кальба: «Заснути можна від цієї передачі!»

«Хоч би він не вийшов у коридор», – тільки і встигла подумати Маргарита, як батько Флоріана вже стояв у дверях і отетеріло витріщався на дівчину. Втеча видалася Маргариті єдиною можливістю. «Геть звідси, поки старому Кальбові відняло мову»,

– подумала вона, панічно вставляючи останній ключ у верхній замок. Він легко повернувся. Маргарита схопилася за «собачку», двері відчинилися. Маргарита вибігла на рятівні сходи. Старий Кальб, якому відняло мову, але не ноги, побіг за нею, наздогнав її на початку сходів і хотів зупинити, але вхопив тільки шалик, перекинутий через плече. Маргарита залишила шалик старому Кальбові й помчала сходами вниз, загубивши по дорозі шапку.

Тільки на розі перед своїм будинком вона сповільнила темп. Падав дощ, віяв крижаний вітер. Маргарита загорнулась у плащ, запхала руки в кишені й мерзлякувато підняла плечі. «Най його качка копне, яке холерне ґлупство!» – пробурмотіла вона.

Мама вже давно була вдома. Побачивши Маргариту, вона розсердилася:

– Ти ж уже не дитина! – дорікала вона доньці. – Не встигла видужати, а вже бігаєш під дощем без шапки і шалика!

– Коли вона йшла з хати, на ній була шапка, – сказала Меді.

– І шалик теж, – додав Пепі.

– Ти геть не маєш розуму,

– сказала мама. – Як ти можеш просто взяти і залишити десь свої шапку і шалик! Ти що, знову хочеш захворіти? Тобі було не досить?

У Маргарити було таке почуття, що її не люблять і не розуміють. Вона подумала, що мама не турбується по-справжньому, щоби їй було добре, а просто зацікавлена, аби донька була здорова, як кінь, і могла справно виконувати функції няньки та прислуги. А коли мама ще додала: «Зрештою, якщо ти захворієш, доглядати тебе доведеться мені!» – Маргарита відчула, що з неї досить.

~ Ні фіга ти мене не доглядала! Мене доглядав Гінцель! І більше ніхто! – викрикнула вона.

Замість того, щоби сприйняти цей аргумент і визнати його, мама раптом запитала:

– А чому на тобі светр навиворіт? Це що, тепер мода така? Маргарита обурено стягнула светр через голову, щоби перевдягнути його правильно.

– І станик перекручений, – сказала мама. Марі-Луїза підійшла до Маргарити.

– А це що? – Вона потягла за кінчик тканини, який визирав із лівої чашечки Маргаритиного бюстгальтера, і витягнула на світ божий Маргаритині майтки. Маргарита вирвала їх у неї з рук.

– Я думаю, тобі доведеться це все пояснити, – сказала мама, витріщившись на майтки.

– Якби я була на Маргаритиному місці, – сказала Марі-Луїза, – яби не давала жодних пояснень!

– Де ти була, Маргарито? – спитала мама.

– Не втручайся в її інтимну сферу, – попередила Марі-Луїза. Маргариті солідарність Марі-Луїзи видалася зайвою. Вона не потребувала союзників проти мами!

– Послухай, Марі-Луїзо! – скрикнула мама. – Я ж, напевно, маю право спитати, чому моя дочка приганяє додому, як Пилип з конопель!

~ Як на мене, це надто настирливо з твого боку, – сказала Марі-Луїза.

Все ще ображена через мамині докори з приводу здоров'я, Маргарита принюхалася, посмикала себе за пальці, аж вони хруснули, і похмуро сказала:

– Це настирливо, але ти все одно маєш право спитати! Я вдягалась у темряві й дуже поспішала!

– Але сьогодні вранці ти була вбрана цілком нормально, -здивувалася мама.

– Це означає, що вона знову роздягнулась і тоді поспіхом одягнулася! – Марі-Луїза зітхнула, щоби показати, що їй ця розмова видається цілком ідіотичною.

– Точно! – сказала Маргарита.

– Чому? – спитала мама.

– Боже, Боже! Припини, Елізабет! – скрикнула Марі-Луїза. Маргарита сказала:

– Бо в квартиру зайшов батько! – Вона намагалася бути незворушною. – І я не хотіла, щоби він побачив мене голою!

Марі-Луїза засміялася:

– Ну? – спитала вона маму. – Тепер тобі все ясно, кмітлива ти наша?

– Абсолютно ясно, – сказала мама без особливих емоцій у голосі. Вона встала, принесла з шафи пляшку бурбону і склянку, налила подвійну порцію і пригубила.

– На здоров'я! – сказала Марі-Луїза.

Мама зробила ще три ковтки бурбону, а тоді заговорила з легким докором у голосі:

– Маргарито, ми ж домовлялися, що перед тим ти прийдеш до мене поговорити про таблетки!

Мама зробила ще три ковтки, подивилась у склянку і задумливо пробурмотіла:

– Я думала, що в Гінцеля трохи більше почуття обов'язку!

– До чого тут Гінцель? – скрикнула Маргарита. – Я була у Флоріана!

– Що? У Флоріана? – Очі мами округлились. – У цього пришелепуватого теляти?

– Точно! – сказала Маргарита.

– Чи ти вже геть здуріла!.- мама підскочила. – Чому саме з ним, із цим лялюсем! Ти ж уже рік тому визнала, що він нічого не вартий! Він же справжнісінький мачо! Самозакоханий нарцис! Гидотний тип! – Мама знову сіла у крісло і долила собі бурбону.

– Мамо, ти ж бачила Флоріана, може, три рази у своєму житті! – вигукнула Маргарита.

– Але ти достатньо мені про нього розповідала! – закричала мама. – Я ще добре пам'ятаю, як ти страждала! Як він тебе потайки обмацував, а перед іншими тебе соромився! А своїм друзякам розповідав про тебе всілякі свинства! Яке паскудство! Мені треба було його ще тоді відлупцювати!

– Та це ж позаторішній сніг! – відповіла Маргарита. – Тоді я була товста Маргарита Закмаєр! Будь-хто би мене тоді соромився!

– Гінцель і тоді тебе не соромився, – нагадала їй мама.

– Скажи-но, Елізабет, – Марі-Луїза поклала мамі руку на плече. – Ти конче хочеш посватати Маргариті Гінцеля?

Мама допила свій бурбон.

– Ні, ні! – знервовано сказала вона. – Але мені просто дуже шкода, що баби ніколи не помудрішають! Вічно вони западають на красунчиків! На лялюсів, на блискучих юнаків. А милих хлопців, лагідних і приємних, вони ігнорують!

Мама трохи помовчала, зітхнула, а тоді пробурмотіла:

– А від тієї краси все одно нічого не залишиться. За п'ятнадцять років усі вони перетворюються на ожирілих тупаків. У ліпшому разі – з доглянутими вусами!

Маргарита інтенсивно обмірковувала свої заплутані відносини з Гінцелем і Флоріаном. Урешті-решт, вона зробила єдиний висновок: їй хотілося би мати хлопця, котрий виглядав би, як Флоріан, і був би такий самий, як він, на дотик, але мислив, говорив і почував, як Гінцель. Однак існування такого створіння – і це дівчина визнавала – було геть неможливе.

Зазвичай Маргарита обговорювала свої еротичні конфлікти з Ґабріелою, яка з усіх сил намагалася зрозуміти подругу. Це їй було нелегко, бо вона дуже симпатизувала Гінцелеві, а Флоріана взагалі не могла терпіти. Тому вона порадила Маргариті дотримуватися вичікувальної тактики:

– Поки тобі самій не стане ясно, що один подобається тобі більше, ніж другий! – сказала вона.

– Та я вже рік вичікую! – сказала Маргарита. – Саме тому все і стало так до дідька складно.

– То знайди собі третього! Когось зовсім іншого! – запропонувала Ґабріела. Та Маргарита була проти:

– Ну, ні, – заперечила вона, – так справа тільки ще більше ускладниться.

– Тоді є тільки один спосіб! – оголосила Ґабріела. – Ти мусиш якомога частіше бути разом із Гінцелем і Флоріаном одночасно. Це подіє! Я знаю по собі! Коли побачиш цих двох типів поряд, то помітиш, до кого тебе більше тягне, і просто послухаєшся цього почуття!

Насправді ж усе було не так просто, як уявляла собі Ґабріела. Зрештою, Маргарита вже бачила Гінцеля та Флоріана поряд, і залежно від конкретної ситуації її більше приваблював то Флоріан, то Гінцель.

У «Ваксельберґері», між Ґабріелою та Іксі, Голомозим і рештою ваксельберґерської тусівки, Флоріан видавався їй доволі дивним і смішним. Там їй був значно миліший Гінцель. Але коли Гінцель чекав на неї перед школою, у своєму дивакуватому вбранні, а його розглядали молодші школярі, Маргариту тягнуло радше до Флоріана, який одягав чорний шолом і сідав на мопед.

– Ну, то нехай усе йде, як іде, – сказала Ґабріела. – Зрештою, можна ж мати і двох хлопців!

Маргариті остання пропозиція здалася єдиноприйнятною, і вона комбінувала її з першою пропозицією – вичікувальною тактикою. І ще вона намагалася не опинятися ні з Гінцелем, ані з Флоріаном наодинці. Ґабріела погодилася бути Маргаритиним охоронцем: вона супроводжувала подругу на перервах, виходила з нею зі школи й сідала поряд із нею у «Ваксельберґері».

Проте охорона на перервах виявилася зайвою, бо Флоріан був ображений. Наступного дня після випадку в нього вдома він кинув Маргариті на першому уроці листа: «Вирішуй! Я чекаю на відповідь!»

Маргарита не відповіла ні письмово, ні усно. Відтоді Флоріан демонстративно натякав, що чекає. Маргарита постійно зустрічала його погляд, який промовляв: «Ну, то як?»

Маргарита вдавала, ніби не помічає цих поглядів. Але вона «зацінила», що на запитання приятелів про покусану шию він збрехав, що це його вкусив у бійці двоюрідний брат. Окрім того, Маргарита помітила, що Флоріанова ображена стриманість її якось трохи засмучує. їй бракувало його маленьких знаків уваги, і шкільні будні через це здавалися ще нуднішими, ніж зазвичай.

– Ну, ти і даєш, – сказала Ґабріела, коли Маргарита її про це повідомила. – Ти ж весь час говорила, що тебе нервує, коли він хизується вашими еротичними стосунками. «Як когут», -завжди казала ти! І що тобі не подобається, коли ви тримаєтеся за ручки перед усім народом!

Маргарита безпорадно знизала плечима. Ґабріела мала рацію! Флоріанові жести власника а ля «дивіться всі сюди, ця краля належить мені!» були і справді жахливі.

– От де правдиве роздвоєння почуттів, – поскаржилася Маргарита, і Ґабріела кивнула з розумінням.

З Гінцелем усе було ще складніше. Він щодня сидів у «Ваксельберґері», чекаючи на Маргариту. Коли вона не приходила, він телефонував їй і пропонував зустрітися. Якщо Маргарита брехала, що в неї нема часу, бо вона мусить учитися, чи йти з татом до магазину, чи пильнувати Меді та Пепі, Гінцель бурмотів: «Скажи відразу, що не хочеш!» – і кидав слухавку.

Коли Маргарита приходила у «Ваксельберґер» у супроводі Ґабріели, Гінцель був небагатослівний і видавався знервованим. Коли Маргарита хотіла йти додому, він тримав її за рукав і просив залишитися ще трішки. Бо він, мовляв, мусить із нею поговорити! Маргарита втікала, знаходячи щоразу нові відмовки,

і почувала себе при цьому трохи підлою, і картала себе за той поцілунок у щоку, бо, напевно, саме він наштовхнув Гінцеля на думку, що він має якісь права. Ґабріела ж заявила, що їй набридла роль охоронця. Зрештою, Гінцель був її приятелем, і їй було важко дивитися, як він страждає, в тому числі й через її, Ґабріелину, постійну присутність.

Маргарита пообіцяла незабаром прийняти рішення.

– Я дійшла висновку, – сказала вона, – що проблема полягає в тому, що я не знаю, чи по-справжньому хочу спати з одним із них. Гадаю, тільки тому я ніяк не можу зробити остаточного вибору між Гінцелем і Флоріаном!

– Ну то й що? – Ґабріела не розуміла, як цей висновок міг допомогти Маргариті. – Тепер у тебе стало ще на одну проблему більше!

– Ні, – заперечила Маргарита. – Бо питання, хочеш ти спати з хлопцем чи ні – теоретичне. І його легко розв'язати, бо це справа світоглядна. А світогляд у мене є. Я повинна тільки правильно обміркувати, як мій світогляд ставиться до статевого життя!

Ґабріелі відібрало мову.

– А за вихідні, – сказала Маргарита, – я це обдумаю!

– Ну, то прапор в руки, – пробурмотіла Ґабріела. Тільки з увічливості вона утрималася від коментарів. Але все-таки дозволила собі похитати головою.

– Ти мене не розумієш? – спитала Маргарита.

– Дякувати Богу, ні, – сказала Ґабріела. – Хочу я спати з хлопцем чи ні – мені це підказує не світогляд. Я помічаю це, коли цілую його, ну і таке інше! – Ґабріела поклала Маргариті руку на плече і м'яко додала: – Та, можливо, це тільки питання віку. Я ж більш як на рік старша за тебе! Здається, минулого року я теж мислила трохи інакше!

Якби Ґабріела не була її найкращою подругою, Маргарита би страшенно розсердилася на це зауваження.

У суботу о десятій спортивна частина дівчат Маргаритиного класу грала в гандбол із 5-Б, а спортивна частина хлопців – зі 6-А. Маленьку неспортивну решту, тобто тих, кого в жодному разі не можна було випускати на майданчик, бо це призвело би до цілковитої катастрофи, відпустили з занять. Отож, після другого уроку Маргарита вирушила до тата. Вона була свято переконана, що тато знає про те, що сьогодні уроки в неї закінчилися швидше. Маргарита розповіла про це Гансикові ще в середу на великій перерві.

Вона хотіла поїхати з татом по магазинах. Вона це дуже любила. Тато був страшенно щедрий покупець, і відколи Маргарита почала жити окремо від нього, щедрість його не мала меж. Варто було їй тільки зайти в магазин і подивитися на якусь річ у вітрині, як тато відразу ж питав: «Ти хочеш це, дитинко? Купити тобі?»

Маргарита використовувала татову щедрість лише у виняткових випадках. І таким винятковим випадком був плащ, який вона кілька днів тому бачила в «секонді». Запаморочлива річ! Правдива сецесійна шмата з довгим чорним лисячим коміром. Маргарита вже його міряла: вона виглядала в ньому, як модель-ка на титульній сторінці жіночого журналу!

Маргарита відчинила двері до татової квартири і зайшла в коридор. Як не дивно, звичного «Вітаю, дитинко!» не пролунало-. Тата не було ні в лазничці, ні в кухні, ні у вітальні.

«От Гансик гімнюк, – розчаровано подумала Маргарита, -він йому не переказав, що я прийду раніше! Тепер тато сам пішов до магазину». Маргарита пожбурила свою шматяну торбу на крісло і з сумом подумала, що до наступної суботи прекрасний сецесійний плащ точно продадуть. Оплакуючи розкішну річ, Маргарита підійшла до вікна, і надія знову повернулася до неї, бо надворі стояв «Ровер». Тож тато не міг бути далеко. Можливо, він просто пішов по молоко! Маргарита вдивлялась у вулицю, сподіваючись побачити тата, котрий повертається з молочного магазину. Шукаючи поглядом татів синій плащ і чорне «борсаліно», вона раптом згадала, що бачила плащ і капелюх у передпокої на вішаку. Чи не бачила?

Маргарита хотіла вийти в коридор, аби проінспектувати батьків одяг, але раптом почула якісь звуки зі спальні. Тієї ж миті двері спальні відчинилася, з них вийшов тато і блискавично зачинив їх за собою.

– Маргарито? – спитав він і прихилився до дверей. – Чому ти вже тут?

– Бо всі інші грають у гандбол, – сказала Маргарита.

– Ага, точно! Я зовсім забув! – Тато схопився за кінчики вусів і почав їх смикати.

«Що з ним? – подумала Маргарита. – У нього такий дивний погляд. А чого це він о пів на одинадцяту в халаті? І чому під халатом немає піжами? Він же ніколи не спить голий! Можливо, він учора ввечері кудись ходив і довго чаркував, повернувся додому на світанку і не знайшов піжами! Але тоді він був би заспаний, позіхав, тримався би за голову і шукав би в лазничці аспірин!»

Однак тато справляв враження бадьорісінького і добре виспаного. От тільки був дуже спантеличений.

– Ти захворів? – спитала Маргарита.

~ Ні-ні, чому? – здивувався тато і скрутив із вусів шістки.

~ Ти не хочеш іти по магазинах? – спитала Маргарита.

~ Я вже все купив сьогодні, дуже раненько, – сказав тато.

Маргарита спитала себе: «І чого це він стоїть, як приклеєний біля дверей? Він же завжди виходить мені назустріч і дає цьомка!»

– Але я забув купити цигарки, – сказав тато. – Ти могла би бути така ласкава і сходити за ними?

– О'кей, ~ сказала Маргарита. – Але в мене немає грошей!

– Так-так, гроші, – пробурмотів тато і безпорадно озирнувся. Зазвичай його гаманець був у піджаку, а піджак, коли тато не мав його на собі, висів на вішаку в коридорі. Маргарита хотіла принести гаманець. Вона вийшла в коридор. Татового піджака тут не було. Та поряд із його синім плащем висів чорний шкіряний плащ, такий вузесенький, що тато з його габаритами не вліз би в нього і наполовину. «Жіночий, розмір 38» – оцінила Маргарита. Плащ випромінював ніжний аромат. Маргарита вирішила, що це «Міс Діор». '

«Ну, нічого собі!» – пробурмотіла Маргарита. І раптом мов пелена спала їй із очей. А коли її погляд упав на телефонний столик, на якому лежав цілісінький блок цигарок, у неї розвіялись останні сумніви. Маргарита повернулася до вітальні. Тато все ще стояв перед спальнею, як олов'яний солдатик на варті. Маргарита посміхнулася татові.

– Твій гаманець у піджаку, а піджак – у спальні, – сказала вона. – А в коридорі лежить блок цигарок. А я зараз піду геть і прийду у звичний час! Вибач, що потурбувала, мені дуже шкода!

Маргарита кивнула і вибігла з квартири. Вона хихотіла собі під ніс і стрибала по сходах на одній нозі.

«Здуріти можна! – подумала Маргарита, – в нього суботня подружка, а я ввалилася, просто як викапаний старий Кальб!»

До повернення в татову квартиру залишалося дві години, тож їхати додому було не варто. Маргарита вирішила піти у «Ваксельберґер». Там уже була Ґабріела, яка теж не фанатіла від гандбольних змагань, біля неї сиділи двоє з 6-А й Анні Фройденталер.

Маргарита звернулася до Анні:

– Мій брат із твоїм тепер друзі-нерозлийвода!

– Що? – Анні Фройденталер вирячила очі. – Той опецьок, що тусується з Міхі, твій брат?

Маргарита кивнула.

– Твій брат такий самий гімнюк, як і мій? – спитала Анні. Маргарита сказала, що її брат – хороша людина.

– Такого не може бути, – сказала Анні. – Якщо він приятелює з моїм, він мусить бути паскудою. Мій брат тусує тільки з паскудами. Бо нормальні люди з ним не хочуть мати справу!

– Як ти так можеш говорити про свого брата? – щиро обурилася Маргарита.

– Ніде правди діти, – зітхнула Анні й розповіла здивованим друзям, як її брат відривав мухам крильця, щоби спостерігати за їхнім конанням, як, побачивши великого собаку, накладав у штани, а опинившись на безпечній відстані, кидав услід йому каміння. Та найогидніше – це те, як він поводиться з сестрами.

– Він ябедник, стукає на нас, де тільки може, – сказала Анні. – Наприклад, позавчора моя сестра прогуляла урок музики і замість цього пішла на морозиво. То він негайно доповів про це мамі! А коли я не розповіла про незадовільну оцінку з математики, він накапав татові!

– А чому ви йому все це розповідаєте, якщо він такий? -спитав хтось із 6-А.

– Ми не розповідаємо! – сказала Анні – Та нишпорка сама якось усе винюхує! Оцінку з математики він побачив, коли порпався в моєму портфелі, я його на цьому застукала!

– Чудесно! – з огидою вигукнула Ґабріела.

– А чому ви його не провчите? – запитав хлопець із 6-А. Анні знизала плечима:

– Це – безнадійно. Ми його вже лупцювали на печене ябко, – сказала вона. – Не допомагає! Він біжить до тата, і нас карають! Бо ми, бач, так погано ставимося до його коханого синочка!

Ґабріела штурхонула під ребра замислену Маргариту:

– І з таким типом приятелює твій Гансик? Маргарита нічого не відповіла.

– Він завжди приятелює з товстунами, – сказала Анні. -Певно, любить товстих. Раніше його другом був Шлікгофер.

– Що? – скрикнув хлопець із 6-А. – Цей ідіот? Я його репетитор із математики. Він такий телепень, що не вміє навіть ділити!

Анні засміялась:

– Але, здається, в нього вистачило розуму відшити мого брата! Днями я зустріла його в супермаркеті і спитала, чому він уже до нас не приходить, і він сказав, що з такими, як мій брат, він не хоче більше нічого мати! Як на мене, це навіть симпатично!

Маргарита згадала про «Чорний хрест помсти», «Притиколи» і написані лівою рукою листи з погрозами. Вона вже не брала участі в загальній розмові, яка поступово перейшла з паскудного брата на оцінки та паскудних учителів. Коли згодом, перед дванадцятою, Анні розрахувалась і рушила додому, Маргарита пішла з нею і по дорозі розповіла про дивні папери, які знайшла у Гансика. Спочатку Анні нічого не могла второпати. Коли до неї нарешті дійшло, вона лише сказала:

– Все може бути! Мене вже нічого не здивує. Від мого брата можна сподиватися всього, він точно хворий на голову!

– Але ми мусимо щось робити! – вигукнула Маргарита.

– Навіщо? – Анні похитала головою. – Рано чи пізно їх хтось викриє. Цього ж не потерпить жодна доросла людина! І я йому цього бажаю! І моїм батькам – теж. Тоді вони, можливо, нарешті побачать, який у них мазунчик!

– У мене все зовсім інакше, – сказала Маргарита – Я люблю свого брата! Хай які дурниці він робить! Я мушу його з цього витягнути. І якнайнепомітніше, розумієш?

– Ну, тоді роби, що вважаєш за потрібне! – сказала Анні – Але що? Якщо твоя підозра підтвердиться, то ці два пацюки шпигують за якимось паном Штенґельберґербауергубером, чи як його там, винюхують про нього все і пишуть йому листи з погрозами!

– Мабуть, так воно і є, – зітхнула Маргарита.

– Там є щось про гроші, в тих листах? – спитала Анні.

– Жодного слова! Тільки про каяття і спокуту, і навернення, і таке інше!

– Який тоді в цьому сенс? – здивувалась Анні. Цього Маргарита і справді не знала.

– А може, ти розпитаєш свого брата? – запропонувала Анні.

– Гадаю, він мені нічого не скаже, – зітхнула Маргарита. -Останнім часом між нами нема контакту.

– З мого сволоти я гарантовано нічого не витягну, – сказала Анні. – Він тільки підло бреше!

Перед своїм будинком Анні сказала, що єдиний шанс про щось довідатися, – розпитати малого товстуна Шлікгофера.

– Здається, він доволі балакучий. Якщо він щось знає про цю справу, його можна було би розговорити. У понеділок на великій перерві можемо спробувати разом, – запропонувала Анні.

Маргарита була їй безмежно вдячна.

Решту суботи Маргарита провела з татом удома. Падав сильний дощ, і вони обоє не мали жодного бажання вилазити з хати. Гансик пішов із дому о чотирнядцятій годині. «До Фрой-денталера. Робити уроки», – сказав він. Двері своєї кімнати хлопець замкнув на ключ.

Маргарита грала з татом у шахи. Тато грав неуважно, роблячи помилку за помилкою.

– Ну, тату, – докірливо сказала Маргарита. – Як ти сьогодні граєш?

– Мені це все так прикро, дитинко, – зітхнув тато.

– Тобі не має бути прикро, – спробувала заспокоїти його Маргарита. – Це ж нормально. Тільки мені здається, що недобре, що ти це робиш так таємно. Ти ж не зраджуєш свою дружину, і тобі нічого боятися!

Тато зітхнув.

– Все не так просто, – сказав він. – Останнім часом Гансик став такий дивний. Поглянь! – тато встав, висунув шухляду шафи, витягнув із неї аркуш паперу і простягнув його Маргариті. – Це цветльська бабуся знайшла в нього під ліжком!

На папері великими друкованими буквами було написано: ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ! ХТО ЗРАДЖУЄ ПОДРУЖНЮ ВІРНІСТЬ, ПРОКЛЯТИЙ НАВІКИ! ЧОЛОВІК І ЖІНКА – ОДНЕ ЦІЛЕ! ГАНЬБА ТОМУ, ХТО РУЙНУЄ СІМ'Ю ЗАРАДИ СЕКСУ! ГАНЬБА! ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ

Маргарита втупилась у папірчик. Вона ще довго дивилася на нього, навіть коли вже все прочитала.

– Чому він мені таке пише? – спитав тато.

– Ти думаєш, що це призначається тобі? – Маргарита віддала листок татові. Тато поклав його назад до шухляди.

– А кому він іще має писати? – здивувався він. Маргариті хотілося розповісти татові про записки, які вона

знайшла в Гансика, і запевнити його, що тут точно йдеться не про нього. Але тато і без того справляв таке пригнічене та розгублене враження, що вона не хотіла його засмучувати ще більше. Тож вона лише сказала:

– Що ти, тату! Це ж тільки такі фантазії! – Вона згадала Гінцелеве пояснення. – Може, він хоче написати детектив, чи щось таке!

– Хочеться вірити, – сказав тато, повернувся на своє місце і зосередився на шахових фігурах. Незважаючи на це, Маргарита в нього виграла.

Трохи пізніше зателефонував Гансик і спитав, чи можна йому залишитися ночувати у Фройденталера. Татові це не сподобалося, та після тривалих перемовин він погодився.

Увечері Маргарита з татом поїхали в дорогий італійський ресторан.

– У них найліпші краби, – стверджував тато.

Краби і справді були фантастичні, однак Маргарита мордувалася, бо не знала, як у цих жирних тварючок відкривається панцир. І їй весь час здавалося, що в неї за спиною чатує офіціант, глузуючи з її безпорадних спроб. Але загалом вона була дуже розчулена. Тато її зворушив. «За їжею та питтям, – подумала Маргарита, – він забуває про всі гризоти і турботи. Як це гарно, коли людина має в житті щось, чим може себе так легко потішити!»

– Будьмо, тату! – сказала Маргарита, взяла татів келих із «фраскаті» і зробила маленький ковточок.

– На здоров'я, дитинко! – пробурмотів із повним ротом тато і вправно розколов панцир восьмому крабові.

– Все о'кей, дитинко? – спитав він.

Маргарита переконливо закивала. У цю хвилю їй найбільше хотілося погладити тата. Але вона не наважилася це зробити в такому пристойному ресторані. «Офіціант, котрий стоїть на варті, – подумала вона, – може мене неправильно зрозуміти».

Маргарита розповіла мамі про татову суботню гостю і була дуже здивована маминою реакцією. Мама жадібно вимагала подробиць. Вона хотіла знати все, а оскільки Маргарита бачила тільки плащ, то мама почала розпитувати її про нього. Чи то була дорога річ, чи дешева, елегантна чи потворна, чи його могла би носити радше молода особа, чи старша. Довідавшись, що Маргарита бачила на ньому етикетку з вигаптуваним словом «Армані», мама розчаровано зітхнула:

– Ага, отже це таки не Шпітціґман!

Шпітціґман була татова секретарка. Худюща особа за тридцять, у якої постійно був такий погляд, ніби її мучить страшенна печія, проте її шлунок був буцімто в порядку.

Маргарита здивувалася, як це мама на підставі плаща, якого вона ніколи не бачила, дійшла висновку, що він не належить пані Шпітціґман. А ще більше її здивувало, що мама з цього приводу розчарована.

– Ніколи в житті, – сказала мама, – Шпітціґманка не вдягне речі від «Армані». Якби вона і видала стільки грошей, то купила би собі радше «Родьер»! Або ще щось таке тітоньку вате!

– Ніколи в житті, – сказала Маргарита, – тато не завів би роман зі Шпітціґман, він же не мазохіст!

– Але хто би то міг бути ще? – виглядало так, що мамі страшенно важливо встановити особу татової суботньої подружки. Маргариті здалося, що це якось по-дитячому.

– Якби я знала, що тебе це так зацікавить, – гостро сказала вона, – я би прорвалася до спальні!

Мама знітилася.

– Але ж це нормально, – почала виправдовуватися вона. -Навіть якщо ми вже не живемо разом, мене трохи цікавить, як йому ведеться. Я ж хочу, щоби йому було добре.

– Аякже! І саме тому тобі би хотілося, щоби йому дісталася Шпітціґман? – Маргарита постукала себе вказівним пальцем по чолі. – Можеш розказати це своїй бабусі! Ти просто не хочеш, аби в нього з'явилася якась нормальна жінка!

– Це ж абсурд! – вигукнула мама.

– І мені так здається, – сказала Маргарита. – Якби ти ревнувала – о'кей, це я би ще могла зрозуміти. Але ти не ревнуєш. Ти просто з капосності бажаєш йому таку нікчемну, засушену коханку, як Шпітціґман!

– Це ж абсурдно! – повторила мама.

– Ну, і я ж кажу! – кивнула Маргарита.

Тут мама увірвала розмову, зазначивши, що Маргарита ще не настільки доросла, щоби зрозуміти такі речі.

У неділю пополудні додому до Маргарити – без попереднього телефонного дзвінка – прийшов Гінцель. Мама та Марі-Луїза вітали його, як блудного сина. Меді та Пепі теж не могли стримати бурхливої радості. Вони видряпалися на Гінцеля, обціловуючи його і пропонуючи десятки ігор, у які би він міг із ними пограти.

– Залишіть Гінцеля у спокої! – крикнула Марі-Луїза і стягнула Меді з Гінцелевих колін, а Пепі – з Гінцелевих плечей. -Він прийшов не до вас, а до Маргарити!

– Неправда! – верещали Пепі та Меді, але врешті-решт облишили Гінцеля й пішли дивитися по телевізору дитячу передачу.

Маргарита підсіла до Гінцеля, нервово посмикала носиком, пожувала пасмо волосся, потягла правою рукою за пальці лівої, так що аж хруснули суглоби. «Зараз почнеться! – подумала Маргарита. – Зараз він виголосить промову про засадничі питання, нагадає мені про моє освідчення в коханні й зажадає, щоби я зробила з цього практичні висновки!»

Проте Маргарита дуже помилялася. Спочатку Гінцель не зажадав нічого, крім горнятка чаю. А отримавши його, він попивав чай і.всіляко висловлював своє задоволення.

– Гарно в тебе, Маргаритко, моя квітко, – сказав він. А тоді, після паузи: – Я вмію в'язати лише праві петлі. Покажеш мені, як в'язати патент?

Геть спантеличена, Маргарита підвелась і принесла дві спиці та клубок вовни.

– Правдивий софті мусить вміти в'язати узори, – сказав Гінцель.

Маргарита набрала тридцять петель.

– А щоби до тебе дійшло, що я правдивий софті, – сказав Гінцель, – я хочу навчитися в'язати патент!

Маргарита опустила спиці.

– Бо інакше ти і далі будеш думати, що я конче хочу з тобою спати, – сказав Гінцель.

– Я зв'яжу спочатку два рядки, один правими, другий лівими, – сказала Маргарита, нахилившись над спицями.

– Всі друзі кажуть про мене, – сказав Гінцель, – що я імпотент.

Маргарита в'язала, як скажена – права, ліва, права, ліва.

– Але я не імпотент! – провадив далі Гінцель. – Я просто не можу нав'язувати дівчині свої потреби! Мені здається, що це підло!

Гінцель узяв в'язання в Маргарити з рук.

– Може, в мене просто не така потенція, як в інших, і тому мені вдається це якось витримувати!

Маргарита сказала:

– Праві петлі тобі треба вив'язувати гладко, виворітні знімай із накидом, нитка перед петлею!

– Що таке накид? – спитав Гінцель.

Оскільки техніку в'язання легше показати, ніж пояснювати недолугими словами, Маргарита підсунулася ближче і поклала свої руки на Гінцелеві, щоби повправляти з ним рух спиць.

– Але якщо в тебе колись з'явиться непереборна потреба розділити зі мною моє ложе, я, звісно, з радістю буду до твоїх послуг, – сказав Гінцель. – Але мені досить і того, що я тобі подобаюся. Зрештою, це теж немало!

– Ти мені справді дуже подобаєшся, – сказала Маргарита і зашарілася.

– Ну, молоток, – сказав Гінцель. – А тепер забери лапи. Наступний ряд я хочу спробувати сам!

Маргарита забрала свої руки з Гінце левих.

– Гінцелю, ти такий милий, – сказала вона, відхилилася назад і схрестила руки за головою.

– І такі, як я, теж потрібні, – сказав Гінцель і раптом почав лаятися, як дунайський матрос, бо йому втекла петля.

У понеділок на другому уроці в Маргаритиному класі відбувалося щось неймовірне. На уроці латини вони отримали перевірену контрольну, яку писали два тижні тому. Контрольна була страшенно важка. Якби дві третини класу отримали «незадовільно», то роботу слід було би повторити, як це передбачало розпорядження Міністерства освіти. Але вчителеві латини, очевидно, цей процес видався надто складним. Тому він просто поставив трохи менше незадовільних оцінок, аби не треба було ще раз писати контрольну. Тож під кількома роботами, які би він зазвичай оцінив негативно, він написав «задовільно».

Ті, хто завдяки цьому отримав «задовільно», дуже втішились. Однак ті, чиї роботи були оцінені на «незадовільно», почувались обдуреними, адже їх позбавили шансу на повторення. Вони звинуватили вчителя в маніпуляціях, а однокласників із «задовільно» -у відсутності солідарності, бо ті не квапилися протестувати проти махінації. Учителя латини обурило формулювання «маніпуляція». Ґабріела закинула йому, що на останній контрольній він ставив «незадовільно» вже при восьми серйозних помилках, а тепер роботи з десятьма грубими помилками оцінено на «задовільно». Учитель латини намагався це спростувати, почався загальний підрахунок помилок і обговорення їхньої серйозності й частоти. Маргарита отримала «добре». Єдине «добре» у класі. «Відмінно» не було взагалі. Маргарита не втручалась у суперечку, бо розуміла позиції і щасливих власників «задовільно», і розлючених власників «незадовільно». А ще вона розуміла, що, хоч уже і пролунав дзвінок на перерву, їй не дуже випадало зараз виходити з класу й іти на зустріч із Анні Фройденталер. Однокласники потрактували би це як байдужість. Вони би подумали: «Має своє єдине «добре» й тішиться, а все решта їй до одного місця!»

Суперечка тривала до наступного дзвінка. Тільки коли до класу зайшов математик, учитель латини наважився втекти.

Маргарита пішла до Анні Фройденталер на третій перерві. Анні стояла перед своїм класом і їла яблуко. Маргарита пояснила їй, чому не змогла прийти на великій перерві, і спитала, чи не могли би вони поговорити з Шлікгофером на великій перерві завтра.

– Я вже в нього була, – сказала Анні. – Не дочекалася тебе і пішла сама! Все, що знає той чувак, я тепер знаю теж! – Анні уважно оглянула своє яблуко. – Якесь таке, як картопля, – пробурмотіла вона. – Хочеш? – спитала вона і простягнула яблуко Маргариті.

Маргарита взяла яблуко і вкусила. Воно справді було, як картопля, і зовсім без смаку.

– Неїстівне, правда? – спитала Анні. Маргариті уривався терпець.

– Ну, то що ж він розповів? Кажи нарешті! – наполягала вона.

– Все це таке дурнувате, – сказала Анні, – що просто в голову не влазить. Такого ідіотизму я ще ніколи в житті не чула! Мій пан-братчик заснував лицарський орден, який має боротися з аморальністю у світі.

– Чорний Хрест Помсти!

– Точно! – сказала Анні, – і весь той орден складається з Великого Лицаря, мого братика-гімнюка, і Великого Васала, твого братчика-гімнючка! Перед тим Великим Васалом був Шлікгофер!

Продзвенів дзвінок на урок. Анні замовкла. Дзвінок віддзве-нів, і Анні продовжила розповідь:

– А Шлікгофер вийшов з ордену, бо йому один із тих типів, за котрим він стежив, надавав ляпасів. Він каже, що Великий Лицар примушує робити всі небезпечні речі Великого Васала, а сам не робить нічого! Типово для мого братчика-гімнюка!

Учитель німецької прочимчикував у напрямку до Анніного класу. Анні затягнула Маргариту в віконну нішу, де вчитель не міг їх побачити, і, стишивши голос, провадила:

– А ти знаєш як вони вибирають своїх жертв? Вони їздять у трамваях і дивляться, хто поводиться особливо підозріло. Тоді вони за ним стежать і вивідують про його життя все. Ну, в міру своїх можливостей.

– Але якщо це зовсім нормальна людина? – спитала Маргарита. – Без аморальності, тоді що?

– Без поняття, – сказала Анні. – Напевно, тоді вони перекидаються на когось іншого. Але більшість людей має щось на сумлінні.

Маргарита поволі пішла до свого класу. Вона почувалася трохи зле. І відповідно виглядала. Тож учитель географії відразу повірив, коли вона попросила вибачення: «Перепрошую, я була в туалеті, мені трохи погано».

– Тобі справді погано? – спитала Ґабріела мовою глухонімих.

– Майже, – відповіла Маргарита так само беззвучно.

– Що сталося? – зацікавилася Ґабріела.

Маргарита знизала плечима і засумнівалася, чи варто взагалі про це розповідати Ґабріелі, адже та ніколи не любила Гансика! «Певно, відразу ж заходиться його лаяти і клясти, – подумала Маргарита, – а в мене тепер не буде жодних аргументів на його захист, окрім хіба припущення, що він, певно, збожеволів!»

Проте після уроку математики їй не залишалося нічого іншого, як розповісти Ґабріелі все, бо та дуже наполягала, стверджуючи, що бачить, що в Маргарити якісь клопоти чи турботи.

Щоби ніхто у класі не міг почути їхньої розмови, подруги вийшли в коридор. Але там була така штурханина і стояв такий вереск, що Маргариті довелося би мало не кричати. Поряд із їхнім класом був кабінет малювання. Двері до нього були відчинені, кабінет був порожній. Ґабріела затягнула Маргариту всередину і зачинила двері. Сюди галас перерви майже не долинав.

– Розповідай! – наказала Ґабріела. З задньої кишені штанів вона витягла зім'яту цигарку, а з передньої – запальничку й узяла з учительського столу мисочку для фарб, аби використовувати и замість попільнички.

Маргарита вказала на прочинені двері до так званої комірчини.

– Не кури, – сказала Маргарита, – якщо Пензель всередині, то занюхає!

Пензель був учителем малювання, котрий зазвичай сидів на перервах у своїй комірці поміж стосами паперу та горами коробок із фарбами й іншим малювальним причандаллям. Він був абсолютним противником нікотину і полював за учнями, котрі бавилися цигарками.

Ґабріела підійшла до прочинених дверей комірчини і гукнула:

– Пане вчителю, перепрошую, пане вчителю!

Пензля не було видно, й оскільки він не відгукнувся, його, очевидно, не було і в задній частині комірки, куди неможливо зазирнути з кабінету.

– Все чисто, – сказала Ґабріела, вмостилася на вчительському столі і припалила цигарку.

Маргарита присіла на стіл поряд із Ґабріелою і взяла в неї цигарку, щоби раз затягнутися.

"Розповідай! Перерва не дуже довга! – наполягала Ґабріела, і Маргарита розповіла.

Ґабріела повелася точнісінько так, як Маргарита й очікувала. Вона_:страшенно наїхала на Гансика:

- Я давно підозрювала, що він жахливий тип! Це так подібно на нього! У нього і вигляд такий: підлий і підступний!

- У нього вигляд просто товстого хлопця, – заперечила Маргарита.

-Ні, не просто! А ти помітила, що він нікому не може подивитися в очі! – вигукнула Ґабріела.

-Не_:мели дурниць! – відрубала Маргарита.

-Ти говориш, як остання міщуха! А скільки таких падлюк довкола, котрі, не змигнувши оком, дивляться тобі в очі!

– Це ти просто не хочеш подивитись у вирячені очі правди! -виголосила Ґабріела. - Кажеш, що твій Гансик не падлюка, і не паскуда, і не гімнюк? А як ти пропонуєш назвати того, хто шпигує за людьми і погрожує їм? Тероризує без жодного сенсу? Скажи мені, кохана!

~ Ах, залиш мене у спокої! – вигукнула Маргарита, зіскочила зі столу і побігла з кабінету назад у клас.

Після школи Маргарита пішла на трамвайну зупинку сама, без Габріели. У їхніх стосунках відчувалося певне напруження.

Маргарита прихилилася до стовпа з розкладом руху, опустила яа землю шматяну торбу і роздумувала, чи не поїхати їй до батька і дочекатися там Гансика.

Під'їхав трамвай, 3 іншого боку, від школи, наближався Флоріан. Маргарита підняла торбу з землі.

– Маргарито, зачекай! Зачекай! – кричав Флоріан. Він мчав щодуху, і це справді було досить швидко!

Трамвай зупинився. Маргарита стояла прямісінько перед розчиненими дверима. Вона зайшла до трамваю. Вагон був майже цорожшй, Більшість учнів, котрі добиралися додому трамваєм, щади у протилежному напрямку. Маргарита сіла, витягнула з -горби «Без бажань немає щастя» Петера Гандке і розгорнула навмання. Вона хотіла відволіктися від прикрих думок про Гансика і сподівалася, що книжка їй допоможе в цьому.

Якби на світлофорі не запалилося червоне світло, Флоріан точно не встиг би на Маргаритин трамвай. А так йому вдалося заскочити за мить перед тим, як двері зачинилися. Відхекуючись, він гепнувся на сидіння поряд із Маргаритою.

– Фу-у-у! Це був новий рекорд на цій дистанції, – сказав хлопець.

Маргарита втупилась у «Без бажань немає щастя». Трамвай рушив. Флоріан сказав:

– Я мушу тобі де в чому зізнатися, Маргарито! У мене є злодійські нахили!

«Що би це мало означати?» – подумала Маргарита, не відводячи очей від книжки.

– Це я кажу тільки тобі, бо ти нікому не розповіси, – продовжував Флоріан. – Часом, коли Пензля немає в кабінеті, я краду в нього олівці, пензлики і фарби. І збуваю їх потім своїм кузинкам, аби покращити ситуацію з кишеньковими грошима!

Маргарита рвучко закрила «Без бажань немає щастя».

– Тому я, звісно, і не відгукнувся, коли Ґабріела кричала перед комірчиною! – сказав Флоріан.

– Он воно що! – Маргарита запхала книжку в торбу – І що тепер? – спитала вона. Це прозвучало холодно.

– Нічого, ~ сказав Флоріан. – Я тільки хотів сказати, що чув, як ти розповідала про свого брата.

Маргарита подивилася на Флоріана зі злістю. Вона не мала бажання вислуховувати ше одну порцію звинувачень на адресу Гансика.

~ Я тільки хотів сказати, – невпевнено мовив Флоріан, -що це не так жахливо, як тобі здається.

До такого висловлювання Маргарита була справді не готова. З розкритим ротом вона дивилася на Флоріана.

~ Я думаю, – сказав Флоріан, – це тому, що твої старі розлучилися…

Він замовк.

– І що це має одне до другого? – спитала Маргарита.

– Я не знаю, як це пояснити, – сказав Флоріан. – Я не вмію це правильно сформулювати.

– Кажи, як умієш, – сказала Маргарита. Кожне слово на захист Гансика було їй зараз, як бальзам на душу.

– Він не хотів, аби вони розлучалися, – сказав Флоріан.

– Певно, що він цього не хотів, – сказала Маргарита.

– І я думаю, що він страшенно розлютився, бо в нього не було сили і влади, щоби примусити їх жити разом. А тепер він думає, що знайшов таку владу!

* Джон Вейн (John Wayne) – американський актор 30-60-х рр., відомий насамперед за ролями у вестернах.

Маргарита запхала до рота пасмо волосся і почала його жувати.

– Але не над татом і мамою, – пробурмотіла вона.

– Звичайно, ні! – Флоріан похитав головою. – Але йому це і не важливо! Перед тим він почувався цілком безпорадним і нещасним, а тепер він уже не такий. І, без сумніву, ті два ідіоти переконують себе, що чинять добре і наводять лад у світі.

– Нишпорячи, залякуючи і пишучи листи з погрозами? -Маргарита випустила з рота пасмо. – Що його обходить, якщо якась дівчина має двох хлопців? І в які двері дзвонить пан Штенгельберґер?

– Вони вдають із себе шерифа і його ад'ютанта, котрі захищають порядок, можеш бути певна! – сказав Флоріан.

– Все життя мріяла мати брата – викапаного Джона Вейна*, – пожартувала Маргарита.

– Але таке трапляється, – сказав Флоріан і поклав руку Маргариті на плече. – Раніше, коли я ще був малий і мій старий мене кривдив – а він постійно мене кривдив, – і я не міг захищатися, мене охоплювала лють, і тоді він кривдив мене ще дужче, а я уявляв собі, що в мене автомат, і я стріляю, розстрілюю всіх підряд!

– Це ж зовсім інше! – сказала Маргарита і прихилилася до Флоріана.

– Я маю на увазі, що в обох випадках ідеться про рилу! , пояснив Флоріан. – Можливо, якби тоді хтось прийшл і запропонував зробити мене Великим Васалом, я би т к йа це підписався. Бо це цікаво. А в житті так мало цікавого!

Маргарита схилила голову Флоріанові за плече, розмірковуючи, чи має він рацію. Це, звичайно, було непогане пояснення. І вона була вдячна за це Флоріанові. Наразі ні Гінцейь, ні Ґабріела не могли їй нічого пояснити. Гінцель порадив забути про все, Ґабріела ж тільки наїжджала на Гайсика.Щоправда Маргарита мусила визнати, що Гінцель іще не знав про весь ідіотизм цієї справи. Чорний зошит і справді міг буїи лише дурнуватою спробою написати детектив.

– Я хочу, щоби Гансик негайно припинив це! – сказала Маргарита.

– Та що з ним може статися? – спробував заспокоїти дівчину Флоріан. – Він же ще непідсудний.

– Не через це, – сказала Маргарита. – Але коли людина

довго робить підлості…

– То вона стає підлою, – продовжив її думку Флоріан.

Маргарита кивнула. Саме це вона і хотіла сказати. «А Флоріан зовсім не такий дурний, як я думала. Чому, – запитала вона себе, – я ніколи раніше з ним так не розмовляла. Якщо людна може так говорити про Гансика, то вона, без сумніву, може говорити і про інші речі». От тільки в цій ситуації їй видалося недоречним обмірковувати власні проблеми. Гансик був зараз важливіший.

– Що мені робити, Флоріане? – спитала Маргарита.

-Якщо я розповім про це татові, він чокнеться! А з Мамою ще важче.Вона ж нічим не зможе зарадити. Вона бачить Гансика один-два рази на тиждень і не говорить йому жодного кривого слова. Тільки щоби Гансик знову її полюбив!

– Чому ж ти з ним не поговориш? Це аж ніяк не зашкодить – запропонував Флоріан. – Пригрози йому! Пригрози йойу як слід! Поліцією або ще чимось. І що у школі про це дізнаються. Людина, котра погрожує, сама лякається погроз!

Маргарита схопила Флоріанову руку і поглянула на нього знизу вгору.

– Я не можу, я не вмію погрожувати, – сказала вона, – а тим більше – Гансикові. У тебе це точно вийде ліпше. Підеш зі мною до нього?.

– Я? – здавалося, Флоріанові ця ідея не Дуже подобається.

– Прошу тебе, Флоріане, – тихо Сказала Маргарита.

– О'кей, – пробурмотів Флоріан і поїйс Маргариті руку. Маргариті довелося ще впродовж двох трамвайних зупинок вмовляти Флоріана їхати до Гансика негайно, навіть не пообідавши. Урешті-решт, він погодився. Вони вийшли з трамвая, перейшли на протилежний бік вулиці і проїхали всю дорогу ще раз у зворотному напрямку, повз школу до квартири Мар-гаритиного тата. Маргарита поглянула на годинник і сказала, що найпізніше через десять хвилин Гайсик має повернутися зі школи додому..

Флоріан і Маргарита прочекали понад годину, а Гансика все не було. Маргарита розморозила Флоріанові тирольські кнедлі з квашеною капустою і дивилася, як він їсть. Сама вона не проковтнула ні шматочка. Тоді войи сіли грати в карти. Флоріан вигравав, а Маргарита була безмежно вдячна йому за те, що він не поривався скористатися нагодою для обіймів і поцілунків. Вона би цього не витримала.

Коли через дві години Флоріанові почав уриватися терпець, Маргарита зробила з ним домашні завдання з математики. А коли минуло вже майже три години, Маргарита зателефонувала до Анні Фройденталер і сйитала, чи Гансик, бува, не у них.

– Ні, Гансика в нас нема, – сказала Анні.

Маргарита почула, як вона запитала в когось, чи заходив до них після школи Закмаєр, або чи,мав би він прийти до них під вечір. А тоді Анні сказала в телефон:

– Моя мама каже, що він має бути у вас. Він сьогодні у вас ночує! Вони з моїм братом буцімто відразу ж після школи пішли до вас!

– Він ночує в нас? – здивовано перепитала Маргарита.

– Зачекай хвилинку, – сказала Анні. – Моя мама хоче з тобою поговорити!

Тоді у слухавці почувся голос пані Фройденталер, яка запевнила, що вже давно хотіла зателефонувати і спитати, чи Ганси-кових батьків не надто обтяжують гостювання Міхі та щотижневі суботні ночівлі.

– Я би теж, – сказала пані Фройденталер, – із радістю прийняла в себе Гансика на ніч, але, на жаль, наші житлові умови дуже скромні, й нема зайвого ліжка.

Маргарита пробелькотіла, що її батькам, звісно, абсолютно не заважає, що до них приходить Міхі, й пообіцяла переказати їм сердечні вітання. На іншому кінці дроту вже давно були короткі гудки, а Маргарита все ще тримала слухавку в руці й не могла вийти з дива.

– Що сталося? – спитав Флоріан.

– Фройденталер буцімто дуже часто ночує тут, – сказала Маргарита. – Але це неправда. Я би знала про це. А Фройденталери не мають зайвого ліжка, на якому могли би спати гості. Але Гансик у суботу не ночував удома. Він сказав, що залишається на ніч у Фройденталера!

Маргарита безпорадно подивилася на Флоріана.

– Вони ж не можуть нишпорити всю ніч?

– При такій погоді – точно ні, – сказав Флоріан.

– Але якщо вони не ночували ні тут, ні у Фройденталерів… – Маргарита потягнула носом і почухала живіт.

– То це означає, що вони спали деінде! – сказав Флоріан і, подумавши хвильку, спитав, чи родина Закмаєрів має дачу. Маргарита сказала, що ні. Чи мають дачу Фройденталери? Цього Маргарита не знала.

– Подзвони Анні, – сказав Флоріан. Маргарита набрала номер.

– Скажи, щоби вона вискочила у «Ваксельберґер», – сказав Флоріан. – Бо її мама почує і здогадається, що тут діється щось не те!

Отож, Маргарита запитала в Анні, чи може вона вийти на хвильку у «Ваксельберґер».

– Навіщо? – здивувалась Анні.

– Поясню там, – сказала Маргарита. – Але це дуже важливо! Анні погодилась.

– І якщо вони мають дачу, то нехай принесе зі собою ключ від неї! Але непомітно!

Маргарита переказала це доручення. Анні трохи здивувалася, та з її спантеличеної реакції можна було зробити висновок, що родина Фройденталерів таки має дачу.

– За десять хвилин буду на місці, – пообіцяла Анні. Коли Маргарита і Флоріан прийшли у «Ваксельберґер», Анні була вже там. Вона сиділа за одним столиком із Гінцелем. Гінцель справляв враження стурбованого та заклопотаного. •

– Панове, – сказала Анні до Флоріана та Маргарити, – я не можу дати вам ключа від дачі! Він десь зник. Я обшукала всюди, але, мабуть, його хтось заникав! – Анні посміхнулась. – Але для алькову кохання в тій хижці зараз уже захолодно!

Маргарита розповіла Анні те, чого та ще не знала, а Гінцелеві – те, чого ще не знав він.

– І що ви тепер будете робити? – спитав Гінцель.

– Поїдемо на ту кляту дачу, – пояснив Флоріан. – І що більше нас буде, то краще! – Він із викликом поглянув на Гінцеля.

Спочатку Гінцель відмовлявся йти з ними. Гансик, казав він, його ніколи не любив, ніколи в житті, від самого початку, тож він його не послухається.

– Тим краще! – сказав Флоріан. – Ми ж ідемо не для мирних переконувань, а щоби пригрозити!

І додав, що страшенно шкода, що Гінцель уже не ходить в обладунках шкіряного рокера, бо це би, певно, справило належне враження на Великого Лицаря та його Великого Васала.

– Мені така акція не до душі, – поскаржився Гінцель.

~ Мені – теж, – сказав Флоріан і спитав Гінцеля, чи є в нього краща ідея. Серйозно так спитав, без глузування. Гінцель не мав кращої ідеї і погодився йти з ними.

Коли Маргарита, Анні, Гінцель і Флоріан прямували стежкою з гірки до дачі Фройденталерів, надворі вже споночіло. Вони йшли мовчки. Маргарита думала, що робити, коли Гансика на дачі не виявиться. Крім того, вона докоряла собі, що не зателефонувала додому. Мама вже мала би повернутися з занять, і ніхто не міг їй сказати, де могла подітися така зазвичай пунктуальна Маргарита.

– Ти мав рацію, – сказала Анні, коли вони підійшли до дерев'яної хатки. – Вони тут!

Хатка стояла посеред маленького садочка, між голими фруктовими деревами і такими самими голими кущами. За скляними дверима горіло світло.

– Обережно, хвіртка рипить! – тихо попередила Анні.

– Ну то й що? – сказав Флоріан. – Ми ж не бавимося у пластунів! – Він засміявся. – При тому темпі, з яким може втікати Гансик, його дожене навіть людина з ампутованою ногою!

Покрокрокували до хатинки. За скляними дверима висіла фіранка; Гінцель розчахнув двері. Посеред кімнати на канапі сидів Гансик. Плечі його були вкриті сірою ковдрою, ще одна лежала у нього на колінах. На його обличчі був вираз розпачі,(наскільки його кругла пика взагалі могла щось виражати), навіть не намагався втекти. Він сидів на канапі, як приклеєний- на підлозі перед ним стояв спакований червоний рюкзак. У кімнаті смерділо газом, бо дві горілки плитки були відкручені на повну потужність.

Очевидно, так Гансик намагався зігрітися.

"Де Міхі?" спитала Анні.

Він втупився у стіну і Мовчав.

Гінцель зменшив полум'я. Флоріан зісмикнув ковдру з Гансикових плечей і схопив його за комір сорочки.

- Слухай ти гаде» сказав 'він і безпорадно подивився на Маргариту, було видно, що він не знає, що робити далі. На допомогу йому прийшов Гінцель.

Ми хочемо поговорити з тобою без викрутасів, старий, ~ сказав він.

"Де Міхі?" ще раз, запитала Анні.

Нуж! -Де твій Великий Лицар? – вигукнув Флоріан і спробував трясти Гайсика за комір. Однак Гансикові габарити не дозволили цього – вій ледве поворухнувся. Міхіпішов до мене додому, щоби принести мої речі! Бо ми мусимо тікати!

Гансик схлипнув і розплакався, видаючи дивний звук, наче який молоток, хоча Флоріан його вже не чіпав, "Втекти за кордон» – почула Маргарита між двома схлипуваннями-А між двома іншими: «Поліція!» А тоді: «Бо я все зіпсував"

Генцель присів біля Гансика.

-Хочете втекти? спитав він. – Але куди, старий?

-Туди, де нас не впіймають, – схлипував Гансик. Маргарита знову вкрила брата ковдрою.

-Гансику- сказала вона. – Через таке ніхто не втікає.Якось утрясеться!

Гансик, не припиняючи схлипувати, заперечив, що «нічого не втрясеться!», бо «поліція про все знає».

Минуло досить багато часу, доки Маргарита збагнула, чому Гансик конче хоче тікати: в суботу посеред ночі Гансик і Міхі пішли з дачі до будинку, в якому пан Штенґенберґер, за яким вони стежили, відвідував квартиру Соботки. Вони принесли три камені, обгорнули їх листами і обв'язали шнурками. Міхі чекав на розі, а Гансик із каменями прокрався до будинку. Він мусив кинути камені. Не у вікна квартири Соботки – вона ж була на третьому поверсі. Такого кидка Гансик нізащо би не втнув. Він мусив просто кидати камені у будь-які вікна, а на аркушах, у які були загорнені камені, було написано: «УВАГА! ВАША СУСІДКА З КВАРТИРИ 21 МАЄ ОДРУЖЕНОГО КОХАНЦЯ, В КОТРОГО ДВОЄ ДІТЕЙ! НЕ ДОПУСТІТЬ, АБИ БУЛО ЗРУЙНОВАНО СІМ'Ю! ЧОРНИЙ ХРЕСТ ПОМСТИ!»

Перший камінь Гансик кинув так незграбно, що той ударився об стіну будинку. Другий влучив у віконну раму. І саме тоді, коли Гансик хотів кинути третій камінь, хтось схопив його за плече. Якийсь чоловік тримав його і не пускав. І все бачив.

– І він точно пішов у поліцію, – схлипував Гансик, – і вони вже точно побували в тата! І тому нам треба тікати!

– Ти сказав тому чоловікові, як тебе звати? – спитала Маргарита.

– А цього і не треба було, – схлипував Гансик, – то був Бремзенштаєр, з молочного магазину!

Гінцель встав. Очевидно, він не хотів сидіти біля Гансика. Він прошепотів до Маргарити:

– Він геть поїхав! Повна втрата почуття реальності, кажу тобі!

– Він переляканий, як ховрах, – тихо сказав Маргариті Флоріан. – Йому вже не треба погрожувати!

Гансик продовжував схлипувати. Після кожного третього схлипування він голосно ревів.

Анні весь той час мовчки стояла біля дверей. Раптом вона розчахнула двері, вискочила в сад і з криком: «Стій, ти від мене не втечеш!» – помчала по стежці до хвіртки. Зріст у того, за ким вона гналася, був такий, як у Міхі, та оскільки надворі вже зовсім стемніло, не можна було роздивитися добре. До того ж упав туман. Анні зникла в туманній темряві. Незабаром долинув її гучний крик, тоді інший голос заверещав іще голосніше, і з туманної темряви виринула Анні, волочачи за собою Міхі й лаючись: «Вкусив мене, паскуда!»

Міхі впав на землю і дав волочити себе, мовби він труп. Анні тягнула його за собою однією рукою, наче візок без коліщаток. Хлопець був вимащений у болоті. Притягнувши його до дверей, Анні нахилилася, взяла брата під пахви, підняла й кинула, відсапуючись і лаючись, у куток. Міхі вдарився головою до дерев'яної стіни.

– Анні! – розпачливо крикнув Гінцель.

– Цей гімнюк заробив, – Анні показала вкушену руку.

– Гімнюк – теж тільки бідолаха! – сказав Гінцель.

– Дивися, щоби я не вмерла від співчуття! – Анні з ненавистю поглянула на свого брата. – Тобі що, його шкода?

– Трішки шкода, – сказав Гінцель.

– Ти здурів, – Анні потерла і стурбовано оглянула вкушене місце. – Та він заслуговує добрячого прочухана!

– А що це дасть? – запитав Гінцель.

– Що дасть – мені пофіг! – вигукнула Анні.

Флоріан попросив Гінцеля й Анні відкласти їхню суперечку про м'які та жорсткі методи виховання і подумати, що робити тепер.

– Ну, що робити? – сказала Анни. – Ми потягнемо цих дітисьок додому! Я свого, Маргарита – свого! А тоді нехай наші старі мастять собі голови! – Анні підійшла до свого брата. -Але потрібно, щоби хтось допоміг мені дотарабанити цього типа додому. Сама я не впораюся!

Гінцель і Флоріан подивилися на Маргариту. «Ти згодна?» – запитували їхні погляди. Маргарита кивнула. Анні та Флоріан поставили Міхі на ноги.

– Ми вирушаємо додому, Великий Лицарю, – сказав Флоріан.

– А якщо знову почнеш кусатися, – сказала Анні, – ноги повисмикую.

Однак не виглядало на те, щоби Міхі збирався чинити опір. У нього клацали зуби, ніби він старшенно змерз. І виглядав ще меншим і хирлявішим, аніж звичайно. Він слухняно посунув між Флоріаном і Анні. Маргарита й Гінцель підняли Гансика з канапи.. Та не встиг він устати, як відразу ж гепнувся назад.

– Ідіть вперед! – гукнув Генцель навздогїн Анні і Флоріанові. – Ми вас доженемо! Гансика ноги не тримають.

Маргарита й Гінцель удруге поставили Гансика на ноги. До дверей хатинки вони його сяк-так довели. Та на порозі він знову упав на землю.

– Маргаритко, моя квітко, так не піде, – сказав Гінцель. - Нам із ним ніколи не впоратись. А щоби його нести, він трішечки занадто добре вгодований!

– Але ми мусимо! – розпачливо вигукнула Маргарита.

Гінцель похитав головою.

– У такому темпі – два кроки вперед, впав підняли і ще два кроки – ми тільки після опівночі дійдемо до трамвайної зупинки. Тоді вже і трамваїв не буде!.

– А якщо ти збігаєш по таксі? – спитала Маргарита.

Гінцель подумав:

– А якщо я приведу твою маму?

Маргарита похитала головою.

– Приведи краще тата, – сказала вона тихо. – Подзвони йому. Внизу, там де ми завернули за ріг, я бачила телефонну будку.

Гінцель пробурмотів номер телефону помешкання Маргаритиного тата, щоби переконатися, що він його пам'ятає. Маргарита кивнула і прошепотіла:

– Але швидше, прошу тебе. Гінцель побіг. Маргарита зачинила двері і спро6увала повернути Гансика на канапу.

– Ходи, Гансику, ходи, підлога холодна, будь ласка, будь ласка ходи! – шепотіла вона братові на вухо, та він не зрушив з місця.

Не допомогло ні шарпання, ні смикання, ні копання, ні штурхання. Гансик лише спромігся на тихий стогін: «Я би хотів зараз бути мертвим».

Отож, Маргарита присіла біля брата і накрила його плечі ковдрою.

– Кожен часом робить дурниці, Гансику! – сказала вона і хотіла погладити хлопця, але той відсмикнув голову. – Найголовніше, щоби ти зрозумів, як це було тупо! – сказала Маргарита.

– Це не було тупо! – сказав Гансик. – Це тільки ви так кажете. Це було цілком правильно. Ми їм показали! Вони, певно, точно перелякалися до смерті!

І Гансик знову заридав. Маргарита вже не мала бажання його потішати. Загорнута в ковдри схлипуюча гора драглистого сала раптом видалася їй доволі чужою. З її улюбленим братчиком Гансиком зарюмсаний монстр не мав нічого спільного.

Маргарита вийшла з будиночка, виглядаючи Гінцеля. Тепер довкола вже була темнюща ніч. Маргарита злякалася, що Гінцель не знайде дороги назад. Стежка до цієї дачі виглядала точнісінько так само, як і до сусідніх. Маргарита повернулась у будиночок і почала шукати вимикачі, вирішивши, що треба засвітити всі лампи, щоби Гінцель міг орієнтуватися на світло. Вона знайшла один вимикач для лампи під стелею і ще один -до двох ліхтарів праворуч і ліворуч від вхідних дверей.

– Вимкни світло, – занив Гансик. – Мене болять очі!

– Примружся, – тільки і сказала Маргарита. Вона прихилилася до відчинених дверей і почала чекати.

– Зачини двері, мені зимно, – промимрив Гансик. ~ Заткайся! – гримнула Маргарита.

Коли Гінцель вибіг, Маргарита не подивилася на годинник. Але, стоячи у відчинених дверях, вона спостерігала за секундною стрілкою свого годинника. Та вже накрутила тринадцять кіл. «За цей час, – у паніці думала Маргарита, – можна було тричі збігати до телефонної будки і назад. Навіть якщо бігти повільніше, ніж Гінцель. Навіть якщо він побіг до ресторану, за чотири квартали звідси, то теж уже давно мав би бути тут».

– Зараз приїде поліція? – тихо спитав Гансик. – Гінцель пішов за фараонами?

– Що за дурні питання! – відрубала Маргарита, вдивляючись у ніч.

– Чого ж ми тоді чекаємо? – спитав Гансик, цього разу трохи голосніше.

– Чого ж нам іще чекати? Транспорту для тебе! Ти ж буцімто не можеш ходити!

Кілька хвилин панувала тиша. Потім Гансик промовив:

– Здається, мені вже краще. Маргарита обернулася.

– Що значить «здається»? То ти можеш іти чи ні? Не дивися на мене так тупо! Спробуй!

Гансик зробив вигляд, ніби хоче підвестися з долівки й ніби це коштує йому неймовірних зусиль.

– Не вдавай із себе хворого, ти, тепле масло! – крикнула Маргарита. – Тобі нічого не бракує! Ну! Вставай!

Гора ковдр і справді підвелася. Гансик був у вертикальному положенні, наскільки можна говорити про вертикальне положення щодо кулі.

Маргарита констатувала, що після тринадцяти хвилин минули ще п'ять. З Гінцелем щось сталося! «Може, він уже не повернеться? – подумала вона. – Я мушу давати собі раду сама!»

– Ну, то ходи, – Маргарита стягнула з Гансика ковдру, схопила його за лікоть і підштовхнула до дверей.

– Там темно, хоч око вибери! – сказав Гансик.

– Ну то й що? – спитала Маргарита.

– Я зашпортаюся, – сказав Гансик.

– Нічого не вдієш, – сказала Маргарита.

– Над диваном висить ліхтарик, – сказав Гансик. Маргарита зітхнула, зняла з гачка ліхтарик, увімкнула його й

узяла червоний рюкзак, доволі важкий. Вона саме хотіла повернути вимикач, коли почула голоси і, визирнувши з дверей будиночка, побачила, що в сад, присвічуючи собі дорогу ліхтариком, швидким кроком заходять тато й Гінцель.

Вони наблизились, і слабкий промінь ліхтарика освітив Гансика. Гансик стояв із опущеною головою.

Гінцель перший підійшов до Маргарити.

– Я чекав на твого тата біля ресторану, – сказав він, – бо він сам не знайшов би сюди дорогу!

– А мені сказали, що він не може йти, – озвався тато.

– Він передумав, – сказала Маргарита.

– Дуже мило з його боку, – сказав тато. – Тож рушаймо! Чи хтось ще хоче лишитися тут?

Тато з ліхтариком попереду, за ним Гансик і ззаду Гінцель із Маргаритою, тягнучи вдвох червоний рюкзак, вийшли з саду і попрямували стежкою нагору до дороги. Гансик, незважаючи на світло ліхтарика, кілька разів шпортався.

Угорі на вулиці стояв припаркований «Ровер» із увімкненими фарами. Тато навіть не замкнув машину. Гінцель відчинив дверцята і запхав Гансика всередину. Гансик гепнувся на заднє сидіння і перекинувся.

– Не прикидайся мертвим, старий, – сказав Гінцель, підняв його і присів поряд із ним.

Маргарита сіла спереду біля тата. «Ровер» рушив. Дуже повільно. ~ Дай мені, будь ласка, цигарку, – попросив тато. Маргарита витягнула з бардачка цигарки і натиснула кнопку електричної запальнички.

– Поїдете зі мною, – спитав тато, – чи залишите мене з цим нещастям самого?

– Звичайно, ми поїдемо з тобою, – сказала Маргарита і трішки потішилася, що тато у своєму душевному сум'ятті нічого не мав проти Гінцелевого товариства.

у якому ця історія закінчується, а в родинному житті Закмаєрів натомість починається новий період

Після доволі мовчазної поїздки додому та незвичної транспортної акції (Гансик знову прикинувся мертвим і відмовлявся йти сходами, тож довелося його нести) Гінцель і Маргарита затягнули хлопця до вітальні й посадовили на диван. Маргарита пішла до кухні варити каву. Вона почула, як тато сказав:

– Ну, Гансику, а тепер будь такий ласкавий і поясни мені все! Бо я здурію! Те, що мені розповів Гінцель, не може бути правдою! Не може бути, щоби мій син чатував в автобусах на якихось «жертв», писав листи з погрозами і шпигував, чи не має хтось двох коханок! Неможливо! Не сиди тут переді мною, як Будда зі сала! Скажи, врешті-решт, що ти не є таким підлим паскудою!

Маргарита сумно втупилась у кавовий фільтр, спостерігаючи, як стікає коричнева рідина, і думала: «Боже милостивий! Це ж казна-що! Як Гансик має зізнатися, якщо тато запевняє, що його синочок не здатний ніколи у світі зробити щось настільки погане, бо це надто жахливо?»

Маргарита відвела погляд від коричневої маси у фільтрі, зітхнула, зайшла з похиленою головою до вітальні, підвела очі і промовила:

– Тату! Те, що він робив це, доведено чорним по білому, тобі не треба більше питати! Облиш!

Тато припалив цигарку. «Це вже десята, відколи ми пішли з дачі», – подумала Маргарита.

Тато затягнувся й уважно подивився на Гансика. Маргариті не сподобався татів погляд. Вона не побачила в ньому ні симпатії, ні приязні, ні бодай спроби щось зрозуміти. «Зараз у нього таке почуття, як було у мене в хатинці, – подумала Маргарита. – Гансик видається йому чужим, тато не хоче мати з ним нічого спільного!»

Гінцель сказав:

– Я думаю, пане Закмаєре, Гансикові це не видається аж таким підлим. Він дивиться на це інакше!

Маргарита помітила, як Гансик недовірливо зиркнув з-під лоба на Гінцеля.

Тато відхилився, склав руки на животі й випростав ноги. Він виглядав, як людина, котра вмощується подрімати в поїзді під час довгої подорожі.

– Як не крути, – пробурмотів тато, -аяне можу збагнути, як саме на це дивиться Гансик! І що робити далі, мені теж не зрозуміло!

– Треба поговорити з тим чоловіком із молочарні, – сказав Гінцель.

– З яким чоловіком? – спитав тато.

– З тим, котрий злапав Гансика на гарячому, – сказала Маргарита. '

– З'ясувати, чи справді він ходив у поліцію, – сказав Гінцель.

– Це мене хвилює найменше, – сказав тато. Він підняв одну руку і зробив нею невпевнений рух. – Що мене обходить поліція? Гансикові ж іще немає чотирнадцяти. Йому нічого не зроблять. І крім того, якби той тип написав на нього скаргу, поліція вже давно була би тут!

Гансик підняв голову. Проблиск зацікавлення з'явився на його обличчі. Маргарита зрозуміла, що є шанс змусити брата заговорити.

– Що він сказав, той Бремзенштаєр? – спитала вона.

– Він узагалі казав, що піде в поліцію? – уточнив Гінцель.

– Він почав сваритися, – пробурмотів Гансик, – і хотів мене вдарити. А я втік!

– Він побіг за тобою? – Маргариті не вірилося, що Гансикові вдалося від когось урятуватися втечею.

– Він пішов у кнайпу, – сказав Гансик. Тато скрикнув:

– Та облиште ці дурниці! Він навіть не розбив шибу. Поліції на це начхати!

– Але листи з погрозами їх зацікавлять, – сказав Гінцель.

– Про них не знає жодна людина в місті, – сказав тато. А тоді знову повторив, що це все – не проблема. Максимум кілька неприємностей, із якими він легко впорається, та й то – в найгіршому разі.

– Моя біда в тому, що в мене такий син!

Тато не встиг змалювати свою біду детальніше, бо хтось подзвонив у двері. Маргарита побігла відчиняти. То був Флоріан.

– Шляк трафить, – простогнав він. – Ви не уявляєте, що я пережив!

Він пішов із Маргаритою до вітальні, гепнувся поряд із Гансиком на канапу, кивнув татові й Гінцелеві і сказав:

– Фройденталери – це повне жахіття! Такого я ще ніколи в житті не бачив! Ми приходимо туди з Міхі, і спочатку старий хоче бити Анні. Де вона так довго була, кричить він. І що вона десь волочиться. І чого вона ще має нахабство приводити мене. А Анні кричить, що ми тільки забирали Міхі з дачі, бо він хотів утекти з дому, і що він уже кілька разів ночував на дачі, а не в Закмаєра. Тут старий хапає іншу жертву – малого – і починає гамселити його. А стара бігає довкола і верещить, аби він не забив дитину до смерті. А я все поривався піти, але Анні мене не відпускала. Вона казала, що я її свідок. А малий ревів як недорізаний і постійно кричав, що він не винний і що його підбив на це Закмаєр, і що це той у всьому винний.

– Він бреше! – сказав Гансик. – Міхі такого ніколи би не сказав!

– Розслабся, старий, – сказав Флоріан. – Тішся, що я не розповідаю тобі всіх подробиць!

Він повернувся до Маргарити.

– Ця вся історія з Чорним Лицарем Помсти старого Фрой-денталера зовсім не цікавить. Він зациклився на втечі й на ночівлі на дачі! Точнісінько, як Анні й казала! «Це йому так не минеться», – кричав старий, лупцюючи Міхі!

Маргарита пішла до кухні по каву. Коли вона з повною тацею проходила через передпокій, задзвонив телефон. Маргарита не підійшла до телефону, бо злякалася, що це старий Фройденталер. А з ним їй зараз найменше хотілося говорити.

– Тату, телефон, – сказала Маргарита, ставлячи тацю на журнальний столик.

– Якщо він почне говорити мені якісь дурниці, то нехай начувається! – пробурмотів тато, виходячи до передпокою.

Очевидно, він мав такі самі побоювання, як і Маргарита. Однак це телефонував зовсім не Фройденталер, а мама, котра хвилювалася за Маргариту.

– Не турбуйся, – сказав тато у слухавку. А тоді: – Ні-ні, Гансик не хворий! – І нарешті: – Я не хочу обговорювати це по телефону! Якщо тебе це справді цікавить, приходь сюди!

– Вона прийде? – спитала Маргарита, коли тато повернувся до вітальні. Тато кивнув.

Гансик устав.

– Я мушу йти спати. У мене завтра контрольна з англійської, – пробурмотів він, вийшов і зник у своїй кімнаті. Було чути, як він замикає за собою двері дитячої на ключ.

– Ну, ви дивіться! Він просто взяв і пішов, – розгублено сказав тато.

– А що йому лишалося робити? – спитав Гінцель.

– Я теж піду, – сказав Флоріан. – Я хотів тільки зайти на хвилинку, щоби сказати, що Фройденталер усе валить на Гансика. Щоби ви були готові, пане Закмаєре!

– Нехай валить, – сказав тато.

– Бо, знаєте, – пояснив Флоріан, – коли про це довідаються у школі, то скажуть, що це не дивно, бо в Гансика, я маю на увазі… – Флоріан зітхнув, очевидно, він не знав, як це краще сформулювати. – Тобто… – спробував він знову, – тобто, бо Гансик не живе з мамою, а Фройденталер стверджує, що Гансик був ініціатором!

– Яке це має значення, хто був ініціатором, – сказав Гінцель.

– Для тебе, може, й ніякого, – не погодився Флоріан, – а для нашого дерика – має! Ті старі пеньки завжди шукають, хто був заводієм і підбурювачем. І тоді той бідака дістане!

– Бідака так чи інакше дістане, – сказав Гінцель. Маргарита принесла до вітальні червоний рюкзак. У ньому

була вся бухгалтерія Чорного Хреста Помсти. Ціла купа чорних зошитів із «притиколами», і чернетки листів із погрозами, і грамоти з відбитками великих пальців, зробленими кров'ю. І Ганси-ків диплом «Великого Васала», і ціла купа іншого божевільного причандалля. Як тільки вони повернулися додому, Маргарита переглянула вміст рюкзака. Тепер вона поставила його біля татового крісла і сказала:

– Я теж уже піду! Там всередині документи цих мудрагелів. Покажи їх мамі, щоби вона відразу збагнула, в чому річ!

Тато витяг із рюкзака чорний зошит, розгорнув його і почав читати.

– Ну, то па-па, – сказала Маргарита татові.

– До побачення, – сказав Гінцель і підвівся.

– Добраніч, – сказав Флоріан.

Тато лише кивнув. Він так заглибився у «Притикол» Хреста Помсти, що навіть не попрощався.

На вулиці було зимно. Накрапав дощ. Маргарита йшла по вулиці між Флоріаном і Гінцелем.

– Тепер він досяг свого, – сказала Маргарита.

– Хто? – спитав Флоріан.

– Чого? – спитав Гінцель.

– Аби мама повернулася до тата, – пояснила Маргарита. Флоріан і Гінцель сказали, що це смішно. Через такого трохи

недолугого підлітка ніхто не буде відновлювати розбите подружнє життя.

– Ви не знаєте моєї мами, – сказала Маргарита. – Вона цього не витримає! Вона почувається в усьому винною. А тато завжди хотів, аби вона повернулася! Тепер він їй скаже, що не дає собі раду з вихованням Гансика. А він і справді не дає!

~ Але ж ви не можете примусити їх знову вдавати з себе міцну сім'ю Закмаєрів! ~ вигукнув Гінцель.

– Я взагалі нікого ні до чого не примушую, – сказала Маргарита, мало не плачучи. – Саме тому я і пішла геть! Не хочу бути присутньою при тому, як вони будуть обговорювати все це свинство!

Через два дні вранці перед будинком Марі-Луїзи припаркувався «Ровер». Тато виніс із квартири Марі-Луїзи чотири великі валізи, дві маленькі валізи, купу коробок і пакунків. Мама була на заняттях. Меді та Пепі також були у школі. Марі-Луїза була на роботі. А Маргарита прогуляла школу, щоби допомогти татові. Вона вирішила, що відтепер не мусить уже гнатися за середнім балом 1,6.

Маргарита поскладала валізи, коробки та пакунки у багажник і на заднє сидіння.

– Нічого не забули? – спитав тато.

Маргарита сказала, що подивиться ще раз, і побігла назад у дім, хоча була цілком певна, що все вже в машині. Мама ще зранку позносила речі в коридор.

Дівчина повільно пройшлася квартирою. У своїй кімнаті вона сіла в червоний плюшевий фотель. На її ліжку лежав кіт і дивився на неї.

– Меді тепер не буде тебе нервувати, – сказала Маргарита. Сепі піднявся, вигнувся, позіхнув, потягнувся і скочив їй на

коліна. Він штовхнув її носом у живіт. Маргарита погладила кота по спині.

– Ах, старий! – сказала вона. – Добре тобі! Ти своїх сто двадцятеро дітей зовсім не знаєш! А твої сто двадцятеро дітей не знають тебе!

Сепі замуркотів. Маргарита помітила, що він збирається вмоститись у неї на колінах для пообіднього сну.

– Вибач, старий, – сказала вона, встала, пересадила кота назад на ліжко і вийшла з квартири. Дівчина захряснула двері й поклала ключ, як було умовлено з Марі-Луїзою, під килимок.

– Маргарито, де ти там? – гукнув із брами тато. Маргарита побігла вниз по сходах. Тато нетерпляче чекав унизу.

– Ми ще мусимо нині так багато встигнути! – сказав він.

– До повернення мами зі школи треба купити квіти і приготувати гарну маленьку вечерю. Гадаю, сьогодні була би доречна ікра. А ще треба зайти до майстра, який перегородить нам дитячу і «кабінет». Тоді в нас будуть чотири маленькі кімнати,

– сказав він, – і дві великі. І всім буде зручніше! Правда, я добре придумав?

Маргарита тільки кивнула. Татові цього було замало.

– Ти що, не рада, що ми знову разом?

– Не знаю, – пробурмотіла Маргарита.

Тато був просто в розпачі. Він розгорнув перед нею перспективу зразкового майбутнього закмаєрівського життя. Життя, в якому насамперед мамі буде набагато-набагато краще.

– Вона може спокійно закінчити своє навчання, з цим я вже змирився, – сказав тато.

– Як чудово, – пробурмотіла Маргарита. Важко було сказати, чи тато справді не помітив насмішки в її голосі, чи просто не хотів на це реагувати.

– І пані Маєр залишиться в нас, – сказав тато. – Вона щоранку займатиметься хатньою роботою. І машину мамі купимо, щоби вона не мусила витрачати так багато часу на дорогу до школи!

– Це просто клас, який ти став благородний!

Цього разу тато таки відреагував на іронію в Маргаритино-му голосі.

– До дідька! ~ вигукнув він. – Я роблю, що можу! Що ж тут поганого?

Маргарита помовчала. Тато звернув на узбіччя і зупинився.

– Поясни мені, що тобі не подобається! – вимагав він. Маргарита продовжувала мовчати, лише потягнула правою

рукою за пальці лівої, аж хруснули суглоби. Тато знервовано посмикав за вуса і сказав:

– Я не поїду далі, доки ти мені цього не поясниш!

– Я вважаю, що це не правильно, – сказала Маргарита. -Одна річ – Гансик, а ваше подружнє життя – зовсім інша. Ти шантажуєш маму! Вона робить це з примусу!

– Неправда! – крикнув тато. – Це була їїпропозиція! Вона сказала, що іншого виходу немає!

– Поїхали далі, – сказала Маргарита. – Тут заборонено зупинятись!

Але тата це не обходило.

– Повір мені, – сказав він. – Я не сказав ані слова! Це була її ініціатива, чесно, Маргарито!

– Тут заборонено зупинятися! – повторила Маргарита.

Тато розпачливо подивився на Маргариту і поїхав далі. Мовчки вони проїхали півміста. Лише біля будинку майстра, котрий мав перегородити їм кімнати, перед тим, як вийти з машини, тато поклав Маргариті руку на коліно і сказав:

– Маргарито, ти навіть не можеш собі уявити, як я тішуся, що ми всі тепер знову разом!

Незважаючи ні на що, Маргариту ці слова не могли не розчулити.

О четвертій пополудні тато і Маргарита поїхали забирати зі школи Меді. Меді вийшла разом із Пепі. Пепі озирнувся і сказав:

– Марі-Луїза знову запізнюється! Вона завжди приїздить останньою!

– Ми почекаємо з тобою, доки вона приїде, – сказала Маргарита.

Добрих десять хвилин вони стояли під школою, аж під'їхав старий «фольксваґен», із якого вискочила Марі-Луїза.

– Вибач, Пепі, – сказала вона. – Я ледве прорвалась! А татові пояснила:

– Я працюю в іншому кінці міста й о пів на четверту закінчую роботу – просто неможливо встигнути!

Тато сказав:

– Відтепер я буду завжди забирати Меді. Я працюю тут неподалік. Якщо хочете, можу й Пепі брати зі собою і висаджувати перед вашим будинком. Це мені по дорозі, справді!

– Це серйозна пропозиція? – спитала Марі-Луїза.

– Я можу і зранку його відвозити, – сказав тато.

Пепі був у захваті. Як автомобільному фанатові йому дуже сподобався великий «Ровер». Марі-Луїза також розчулилась.

– О! Ви подарували мені півтори години на день. Це було б ідеально, – сказала вона і подивилася на тата, напевно, вперше в житті майже з любов'ю.

– Тоді до завтра. Рівно пів на восьму перед твоєю брамою, -звернувся тато до Пепі.

– Надійно? – спитала Марі-Луїза.

– Залізно, – сказав тато. Маргарита, Меді й тато сіли в «Ровер».

– Їй теж нелегко, одній із дитиною, – сказав тато. – Чому би їй не допомогти, тим більше, що це так просто!

– Прошу тебе, пригальмуй! – Маргарита відчула, як у ній закипає лють. – Від твоєї безмежної доброти мене зараз знудить.

– Що я знову робив не так? – спитав тато.

– Зараз нічого! – скрикнула Маргарита. – Але твоя дорога до роботи все життя пролягала повз будинок Марі-Луїзи і школу Меді! Чому ж ти раніше не додумався, що тобі нічого не варто підкинути дітей зранку до школи! Для людини, котра з радістю готова допомогти матері, яка сама виховує дитину, це була доволі проста думка, чи не так?

Тато не відповів. Він удав, ніби дуже зайнятий дорогою.

Коли Маргарита, тато і Меді приїхали, мама вже була вдома. Вона сиділа в кімнаті й пояснювала Гансикові приклади з математики. Меді не дала їм займатися далі математикою, бо конче хотіла знати, де буде проходити стіна в дитячій і яка частина кімнати належатиме їй. Спочатку вона хотіла праву частину кімнати, а коли Гансик погодився з цим, Меді змінила свою думку і захотіла ліву частину. Коли Гансик погодився і з цим, вона оголосила, що взагалі не хоче жодної половини дитячої, і почала вимагати половину «кабінету».

– Замовкни нарешті, – сказала мама. – Яку кімнату ти отримаєш, вирішую я. Завтра я тебе про це повідомлю.

Мама вийшла з дитячої, а Меді показала їй услід язика. Маргарита сіла на своє старе ліжко.

– Ну як, тобі краще, Гансику? – спитала вона. Гансик несміливо посміхнувся. '

– Йой, Гансику, – вигукнула Меді, – ти стаєш все жирніший і жирніший! Ти вже, як повітряна кулька!.

– Меді! Лиши Гансика у спокої! – прикрикнула на сестру Маргарита.

– Ні, правда! Якщо його вколоти голкою, він точно лусне, -сказала Меді. – 3 нього зі свистом вийде все повітря!

– Ще одне слово – і я тебе вдарю, – пригрозила Маргарита.

На Меді це подіяло. Вона підійшла до книжкових полиць, витягла одну зі своїх старих книжок із малюнками і почала гортати її. Маргарита ще якийсь час посиділа на своєму ліжку, щоби пересвідчйтися, що Меді не почне чіплятися до Гансика. Ііерекоінгавщись, що Меді захопилася книжкою, Маргарита вийшла з дитячої і хотіла спитати тата, чи не допомогти йому готувати вечерю.

Тато і мама були у спальні. Маргарита почула, як тато сказав:

– Я подумав, що, доки не збудують стінки, було би наймудрі-ше, Щоби ти жила у спальні, Маргарита піде в кабінет, а я буду спати у вітальні. Гансик і Меді якось помістяться вдвох у дитя-чш, га?

– Навіщо все так ускладнювати! – почула Маргарита голос мами. – Я чотирнадцять років спала з тобою в одному ліжку. То вже якось дам собі раду в наступні чотирнадцять днів, звичайно, якщо тільки я тобі не заважатиму!

– Я думав, що тобіце заважатиме, – сказав тато. – Я боявся, що тобі буде неприємно ділити ложе з огрядним підстаркуватим дядьком!

– Та ну! – сказала мама. – Раніше ти був ще товстіший!

– Але тоді ти все терпіла, бо симпатизувала мені, – сказав тато.

– Толерантність залежить не від симпатії, а від світогляду, -сказала мама.

А Маргарита, зупинившись перед дверима спальні, пробурчала сама до себе: «Боже-боже, тепер стара пісня почнеться спочатку!» А тоді дуже голосно крикнула:

– Що там з вечерею? Пані та панове, я хочу їсти!

Тато вискочив зі спальні й побіг до кухні. Маргарита сіла у крісло і заплющила очі.

На якусь мить у неї виникло бажання втекти зі старого-нового дому у «Ваксельберґер», до Ґабі, чи Гінцеля, чи Іксі, чи ще когось, хто не має нічого спільного зі здоровою сім'єю та розподілом спальних місць! Однак, сповнена почуття обов'язку, Маргарита подолала цей егоцентричний порив і сиділа з заплющеними очима, чекаючи на вечерю, аж доки не почула кроки і не відчула біля себе запах маминих парфумів.

– Втомилася? – спитала мама.

– Майже зовсім ні, – пробурмотіла Маргарита.

– Ти сердишся? – спитала мама.

– Та ні! – сказала Маргарита. – Я ж гнучка і відкрита до нових експериментів. Певно, що Гансика треба підремонтувати!

– Але, Маргарито, – сказала мама. – Ти все неправильно зрозуміла.

– Ти робиш це тому, що тепер у тебе кращі карти? – спитала Маргарита і, не розплющуючи очей, проїхалася на кріслі.

– Кращі карти? Що ти маєш на увазі? – спитала мама.

– Бо тато, врешті-решт, тобі в усьому поступився, – сказала Маргарита і знову покрутилася на стільці. – Навіть машину тобі купить. І взагалі, всіляко підлизується.

– Він таки чогось навчився, – сказала мама. – Я думаю, тепер із ним можна буде жити. Я відповіла на твоє питання?

– Ні! – сказала Маргарита, зупинила крісло і подивилася на маму. – Жити можна і без нього. Навіть досить незле. Принаймні мені!

Мама подивилася на Маргариту й зітхнула. Маргарита ще трохи покрутилася на кріслі.

– Ну, добре! – сказала мама. – Це насамперед через Гансика. Та я не можу сказати, що мені це неприємно. Ти маєш рацію: в мене тепер чудові карти. Я маю все, чого вимагала, коли виселялася звідси. Мої вимоги, так би мовити, повністю виконані. Більшого я не можу чекати, хіба ні?

До вітальні в'їхав столик на коліщатках, повний тарілок, склянок і пляшок. За ним з'явилися тато, Меді й Гансик.

– У нас є шампанське, і воно зараз вистрілить, і мені теж дадуть лик! – оголосила Меді.

– Риб'ячі яйця я їсти не буду, навіть якщо вони називаються Ікра, – заявив Гансик.

– У нас ще є шинка, і салямі, і взагалі все, – сказав тато, переставляючи тарілки, склянки та шампанське на стіл. Тоді почав відкорковувати пляшку. Гансик і Меді зачаровано дивилися на нього.

– Якщо все зробити правильно, – пояснив тато, – воно не вистрілить!

– Зроби, щоби воно вистрілило! – вигукнула Меді. – Прошу, тату, нехай воно вистрілить!

Корок вистрілив у стелю, Меді заверещала від захоплення, шампанське полилося з пляшки.

– Келихи, давай сюди келихи! – крикнув тато, і мама*підставила келихи під пляшку.

Маргарита взяла собі повний келих, підняла його і сказала:

– Будьмо, мамо! Будьмо, тату! – вона зробила великий ковток шампанського і засміялася, а тоді зробила ще один великий ковток і ще раз засміялася.

– Шампанське лоскоче в носі? – спитав тато.

– Ні, – сказала Маргарита, – просто я вирішила, що буду сприймати все з гумором! Справді! Ви що, не бачите, як це все смішно?

Тато спантеличено похитав головою, мама ледь посміхнулася, Гансик дивився перед собою в невизначеному напрямку, Меді сміялася разом із Маргаритою.

– У вас нема почуття гумору, – прохихотіла Маргарита і допила келих до дна.

– Маргарито, а тепер стримайся! – попросив тато.

– Маргарито, не дурій, – сказала мама.. Маргарита припинила сміятися, витерла зі щік сльози сміху,

налила собі ще ковток шампанського, підняла келих і сказала, звертаючись до тата і до мами:

– Ні, не бійтеся! Я не здурію! Я залишуся все тією ж спокійною і розважливою Маргаритою! Ручне гальмо ввімкнено! За щасливе майбутнє, пані й пане Закмаєри!