Маргаритко, моя квітко

Маргаритко, моя квітко

у якому той, хто не читав першої та другої частин цієї історії, має нагоду познайомитися з її героїнею

Маргариті Марії Закмаєр було сімнадцять років, вона мала сірі, як дунайська рінь, очі, волосся кольору спанієля, малесенький дитячий носик, зріст один метр і сімдесят сантиметрів, і тіло її було чудово сформоване по всій довжині. Об'єктивно Маргариту можна було назвати «дуже вродливою», а суб'єктивно вона себе теж такою вважала.

Маргаритин тато добре заробляв, працюючи прокуристом на макаронній фабриці. Маргаритина мама заробляла мало. Вона була соціальна працівниця. Маргаритин брат Гансик був великим п'ятнадцятирічним занудою з купою проблем. Маргаритина сестра Меді була маленькою дев'ятирічною діставучкою.

Маргарита жила зі своїми батьками, братом і сестрою в солідно підклеєній сімейній гармонії. Підклеєній, бо три роки тому гармонія була геть розвалилася. Після численних сварок Маргаритині батьки розійшлися. Мама пішла жити до подруги, взявши зі собою Маргариту і Меді. Гансик залишився з татом. Добровільно. І Маргарита була твердо переконана, що будь-яка спроба налагодити подружнє життя батьків – цілком марна справа.

У тому, що Маргаритині тато і мама врешті-решт возз'єднались і тепер розігрували сімейну гармонію, був винен Гансик. Він був «важким» підлітком, і тато не давав собі ради з його вихованням, особливо в «душевному секторі». Гансик ставав дедалі «важчим», затятішим, замороченішим і товстішим, а маму через це все більше гризли докори сумління, бо вона вважала, що, пішовши з дому, стала причиною ненормального розвитку свого улюбленого синочка.

А що добрі матері не можуть бути щасливі, коли комусь із їхніх дітей погано, то мама вирішила «залатати» подружжя.

Наскільки інтенсивно батьки відновили подружнє життя, Маргарита не знала. Найрадше вона схилялася до думки, що тато і мама живуть одне з одним як брат і сестра, суто в інтересах родини. Однак часами вона в цьому сумнівалася. Певні докази свідчили проти цього. Та Маргарита не надто ламала собі голову над батьківськими інтимними проблемами, бо, по-перше, від природи була делікатною особою, а по-друге, сама по самісінькі вуха загрузла в еротичних клопотах. І вони цілком задовольняли її потреби в сексуальних турботах.

Маргаритині еротичні проблеми були пов'язані з обставиною, яка сама по собі була дуже втішна. Річ у тому, що Маргарита дуже подобалася хлопцям! А особливо двом істотам чоловічої статі, котрі вже роками намагалися здобути її прихильність. Однією з них був Гінцель, милий хлопчина лагідної вдачі, іншою – Флоріан Кальб, однокласник. Кальб був не такий лагідний, як Гінцель, але натомість більше відповідав Маргаритиним естетичним запитам. Він був найгарнішим хлопцем у Маргаритиному класі. А на думку Ґабріели – хто-хто, а вона зналася на чоловічій красі! – навіть найгарнішим хлопцем усієї школи. Маргарита не мала нічого проти, щоби крутити романи з Гінцелем і Флоріаном одночасно. Вона почувала в собі достатньо снаги для цього. От тільки хлопці з цим не погоджувалися. Флоріан постійно висував свої претензії на дівчину, Гінцель весь час сиг-нилізував про свої побоювання втратити Маргариту. Висловлюючись менш науково, обидва були страшенно ревниві!

Маргарита страждала від цих ревнощів і дійшла гіркого висновку, що подвійна любов не конче означає подвійне задоволений. Уже кілька років вона намагалася дати лад своїм почуттям і вибрати одного з двох. Прийняттю цього вкрай наболілого рішення перешкоджала насамперед Маргаритина ідея-фікс, буцімто після того, як вона зробить свій вибір, їй треба буде зі своїм обранцем негайно «йти до ліжка». А цього їй зовсім не хотілось.

У школі в Маргарити було все гаразд, хоча вона вже і не вчилася так сумлінно, як раніше. Вона так довго була найкращою ученицею, що вчителі до цього звикли. Вони все ще вважали Маргариту «здібною дівчинкою» і ставили їй добрі оцінки. А коли вона не могла дати вичерпної відповіді на якесь питання, то це доброзичливо списувалося на «невдалий день». Той факт, що ця несправедлива прихильність учителів тільки зовсім-зов-сім трішки обурювала Маргаритиних однокласників, і вони її за це не зненавиділи, свідчить про те, якою великою любов'ю та повагою вона втішалася серед товаришів.

Поза тим із Маргаритиної біографії треба було би розповісти, що у минулому в неї були «жирні часи». Усі Закмаєри були раніше страшенно грубі. Такі товсті, що сусідський хлопець Конні називав їхнє сімейство не інакше, як «Заки-Рюкзаки».

Однак Маргарита одночасно з мамою скинула зайве сало, причому, на відміну від мами, їй навіть не довелося самозречено голодувати. З якої такої таємної причини стопився Маргаритин жирок? Щодо цього у членів сім'ї Закмаєрів були різні думки. Мама була тієї думки, що Маргаритине дитяче сальце наросло через лінощі і зникло, коли дівчина почала вести більш жвавий і рухливий спосіб життя. А тато вважав, що Маргарита заразилася маминою манією схуднення. Він потайки підозрював, що вона вибльовує всі ті добрі харчі, які поїдає! Це ж останнім часом стало модним серед бабноти! Про це пишуть у кожному журналі!

Брат Гансик теж підозрював Маргариту в чомусь такому і страшенно лютився, що вона стала стрункою! Гансик думав приблизно так: «Коли ми всі ще були грубі, ми були круглою і цілком задоволеною сім'єю! Всі нещастя почалися з маминої дурнуватої дієти». З цього Гансик робив такий висновок: той, хто худне, підлий, бо намагається зруйнувати сімейне щастя! Тож у стрункій фігурі своєї сестри він убачав дику зраду інтересів-родинного спокою. Він теж помітив,що сімейна гармонія полатана сяк-так, і боявся,що штукатурка не сьогодні-завтра тріснути, а сало вважав чудовим «клейстером» і кожен кілограм, набраний Маргаритою або мамою означав би для Гансика додаткове почуття безпеки. Та ні Маргарита ні мама не робили йому цієї маленької послуги.Вони навіть не здогадувалися, наскільки тісно пов'язані для Гансика сало та сімейна гармонія.

Р.S А ще варто би було згадати, що Маргарита мала кілька маленьких звичок. Вона часто чухала живіт, хоча він їй і не свербів. Інколи вона тримала в роті пасмо волосся, мимоволі жуючи його. Вона також тягнути себе за пальці, аж поки хруснуть суглоби. А ще вона часто шморгала носом. Так, ніби в неї був нежить, а вона не мала при собі хустинки. Дарма, що в неї ніколи не було нежитю, і вона завжди мала при собі хустинку.

у якому Габріела в подвійному розпачі Маргарита має сумний привід побавитися в офіціантку

Маргарита стояла ца Трамвайній зупинці, їла морозиво і дивилася на небо. Морозиво було малйнове, і з нього стікали липкі краплі, а по небу великими згрзяшгшшвли хмари.

Поряд із Маргаритою стояла Ґабріела. Вона теж їла напівроз-топлене морозиво і теж спостерігала за скупченнями хмар/

– Ну, якщо вони там нагорі і далі будуть так господарювати, – сказала Маргарита, – то скоро погається дощ.

– Хмари йдуть геть, – заперечила Ґабріела, – там ззаду вже.нісшу набагато світліше!

Маргарита злизала морозиво з великого пальця і глипнула на «там ззаду». Там ззаду було зовсім не світліше, а нагромаджувалося щось загрозливе синьо-чорне та сірчано-жовте.

– Як слимаки! – пробуркотіла Маргарита. – За той час, що ми тут стоїмо, в кожної хмарини з'явилося по десятку дітей!

Те, що залишилося від морозива, Маргарита викинула у смітник і витерла липкі пальці до холош штанів.

– Але прогноз погоди був дуже добрий, – зазначила Ґабріела. Маргарита не заперечувала, хоча прогноз погоди, який вона

чула по радіо після школи, з абсолютною певністю обіцяв швидке наближення дощового фронту.

Маргарита розуміла, що Ґабріелу непереборно тягне у басейн. Передучора вона познайомилася там із таким собі цілком Приємним і приступним Анатолем. Анатоль натякнув їй, що є велика ймовірність зустріти його післязавтра на дерев'яних давках ліворуч від басейну. Свого прізвища він Ґабріелі не назвав і номера телефону не дав. Отож, у Ґабріели був єдиний реальний шанс іще раз побачити Анатоля – дерев'яні лавки ліворуч від басейну. От тільки Маргарита дуже сумнівалася, що той Анатоль з'явиться там за таких метеорологічних умов. Однак цим сумнівом вона не могла поділитися з Ґабріелою. Це би ту страшенно образило! Вона не могла собі уявити, що юнак відмовиться від зустрічі з нею тільки через трохи нездалу погоду. Ґабріела була схильна фатально перебільшувати свій «рейтинг» у представників протилежної статі.

Сама Маргарита не мала великої охоти провести пів дня у басейні. Крім того, там зараз гарантовано нікого не було. Флоріан сьогодні працював у крамниці делікатесів, де заробляв собі кишенькові гроші, а Гінцель мав термінове замовлення. І якщо Ґабріела зустрінеться у басейні зі своїм Анатолем – а зовсім виключати цього не можна було, – вона повністю переключиться на нього, а Маргарита опиниться між Уші-1 і Уші-2, Отті Горнеком і кількома іншими типами, котрі тільки те й роблять, що лежать із затканими вухами і слухають свої плеєри, контактуючи між собою лише тоді, коли їм потрібно допомогти намастити спину кремом від сонця.

Саме в той момент, коли попереду на перехресті з-за рогу вигулькнув трамвай, на малинове морозиво Ґабріели впала перша велика краплина дощу. Ґабріела зробила скривджену мінку, як маленька дитина, якій на Різдво не поставили в хаті ялинку.

– Яке нахабство, яке нечуване нахабство! – мимрила вона, набурмосено дивлячись на асфальт, на якому з'являлося щораз більше чорних цяток від дощу.

– Спокійно, стара. Завтра точно знову буде сонце, – потішила подругу Маргарита.

– А що мені з того завтра? – буркнула Ґабріела. Це прозвучало так, ніби завтра її вже не буде на цьому світі.

– Ходи, стара, – сказала Маргарита. – Не побивайся так. Ходім у «Ваксельберґер». Все одно сьогодні ніякого басейну вже не буде.

У кав'ярні «Ваксельберґер», окрім Іксі, не було ні душі. Іксі ж сиділа за шинквасом і малювала нігті бузковим лаком. Побачивши Маргариту і Ґабріелу, дівчина лише підняла голову, стомлено сказала: «Добридень, сестри», – і продовжила манікюр.

Маргарита з Ґабріелою сіли за мармуровий столик, найближчий до шинквасу. Ґабріела витягнула з торби рушник і витерла мокру голову, а тоді почала розчісувати скуйовджене волосся. Пасмо за пасмом. Вона прискіпливо пильнувала, щоби її зачіска завжди була бездоганна. Навіть у школі Ґабріела дратувала вчителів тим, що користувалася гребінцем частіше, ніж олівцем.

Маргарита глянула на Ґабріелин рушник і не змогла стримати делікатної посмішки. На блакитній тканині залишилися великі рожеві плями – фарба для волосся облізла!

Попри всю делікатність Маргаритиної посмішки, Ґабріела її помітила. Вона зіжмакала рушник, кинула на Маргариту їдкий погляд, запхала рушник назад до торби, встала, спробувала зверхньо наморщити носика і промовила:

– Я йду додому. Щось не хочеться мені тут сидіти, тут нудно! Л тоді перекинула торбу за спину і, хряснувши дверима, вийшла з «Ваксельберґера».

Іксі опустила пензлик і подивилась услід Ґабріелі.

– Ну, ви таке бачили! – сказала Маргарита. – Які ображені гонори!

– Що сталося? – запитала Іксі. Та не можна було сказати, що цс; її справді цікавить.

Маргарита засміялася:

– Вона завжди запевняє, що її волосся руде від природи, хоча раніше в неї було цілком звичайне каштанове волосся. Вона каже, що це, напевно, від великої кількості морквяного соку! А тут я помітила, що на рушнику лишилася фарба, і дозволила собі посміхнутися. А вона відразу втекла! – Маргарита знизала плечима. ^ Останнім часом у неї взагалі якісь рецидиви підліткового віку.

Іксі встромила пензлик назад у пляшечку і помахала в повітрі пальцями, щоби прискорити процес підсихання лаку.

– Тобі щось принести? – запитала вона.

– Я можу зачекати, – відповіла Маргарита.

Іксі колись ходила з Маргаритою в одну школу. Минулого літа вона кинула навчання зі сімома «незадовільно» в табелі. У неї не було жодного бажання лишатися на другий рік. Потім вона півроку взагалі нічого не робила, тільки скандалила вдома з батьками.

Пізньої осені старий кельнер із кав'ярні «Ваксельберґер» пішов на пенсію, а що Іксі все одно проводила у «Ваксельберґері» більше часу, ніж деінде, то вона влаштувалася сюди на роботу і тепер була тут офіціанткою. З фінансового погляду, це була жалюгідна робота, адже основний прибуток офіціанта – чайові, а у «Ваксельберґер» приходили переважно колишні однокласники Іксі, котрі вважали недоречним давати Іксі на чай. Натомість їм видавалося цілком доречним замовляти в Іксі напої у борг, а Іксі абсолютно не вміла вимагати заборговане назад. Щоправда, в шухляді у неї лежав грубий зошит, у якому вона присвятила кожному неплатоспроможному гостеві окрему сторінку і записувала там у довгі стовпчики неоплачені рахунки, та найбільше, на що Іксі була здатна, – це час до часу питати в одного чи другого: «Скажи, а ти не хочеш щось трохи заплатити?» І щоразу мусила задовольнятися відмазкою: «Звичайно, Іксі, сонечко, наступного тижня».

Маргарита була одним із небагатьох платників серед постійних клієнтів «Ваксельберґера». У неї завжди були гроші. Не тому, що тато чи мама давали їй надто щедрі кишенькові. Просто Маргарита вміла добре розподіляти свою готівку. Можна впевнено сказати, що вона не успадкувала цю поважну рису характеру ні від тата, ні від мами. Вони обоє витрачали свої гроші набагато легковажніше, ніж їхня донька. Часами, коли мама надто вже заходила в «мінус» у своєму банку і не хотіла «знову жебрати в тата», вона навіть «стріляла» в Маргарити.

На думку мами, це в Маргаритиній крові «мендлювалися» гени Альберта, брата прадіда. У родині Закмаєрів його вважали єдиним предком, котрому щастило у грошових справах. І оскільки йому вже було 92 роки, тато і мама частенько міркували, що би такого вчинити, щоб увійти до списку спадкоємців предка Альберта. Зазвичай вони доходили висновку, що Маргарита могла би трішки попіклуватися про старенького. Тоді, мовляв, він би полюбив її, і це би позначилося на відповідному параграфі заповіту. Але Маргарита відмовлялася. Вона терпіти не могла прадіда Альберта. І зовсім не гналася за грішми. Вона просто вміла їх витрачати. Проте люди, котрі не дають ради зі своїм бюджетом, майже ніколи не помічають цієї тонкої різниці.

Іксі досушила лак. Маргарита замовила лимонад.

~ Закінчився, – пробуркотіла Іксі. – Привезуть аж наступного понеділка. Та лише якщо пан шеф заплатить до того часу все, що він заборгував пивзаводу.

– Тоді просто тонік, – попросила Маргарита.

– Теж скінчився, – буркнула Іксі.

– А каву ще маєш? – запитала Маргарита.

Іксі кивнула. Вона встала, підійшла до кавоварки, витрусила зі ситечка фуси і наповнила його свіжою кавою.

Кава теж скоро скінчиться.

-А взагалі, як справи? поцікавилася Маргарита.

– Паскудно, – сказала Іксі.

– Паскудно, як завжди, чи якрсь особливо? спитала Маргарита.

Іксі натиснула на важіль кавоварки. У горнятко полтекла чорна рідина. Разом, із нормальним гудінням кавоварка видавала ще якесь химерне пристукування.

– По-особливому паскудно,. – Паскудно-препаскудно,як ніколи.

– Чого? – запитала Маргарита.

Іксі вийшла з кавою з-за шинквасу і поставила горнотко перед подругою. Цукру вона не принесла. Маргарита завжди пила каву без цукру. Вершків для еспресо теж не було.

– І вона вже теж до дупиі – Іксі показала на кавоварку. -Треба купувати нову. Механік сказав, що її вже не можна поремонтувати. Але пану шефові таке і не в голові. Це й не дивно, якщо подивитися, як ідуть його справи.

Іксі підсіла до Маргарити сперлася ліктями на стіл і поклала підборіддя на долоні.

– Іксі, що з Тобою? - Маргарита була щиро стурбована. Вона знала Іксі як незаморочену особу. Якщо в неї через щось паскудно-препаскудно на душі, то це «щось» було явно не дрібницею. Несплачені борги, поламана кавоварка та невдалий бізнес аж ніяк не могли схвилювати Іксі наскільки, щоби їй стало паскудно-препаскудно.

– Паніка на «Титаніку», сказала Іксі. Вона пошкрябала бузковими нігтями щоку_? від чого на них з'явилися червоні смуги.

Маргарита скуштувала каву. Вона була гидка на смак і ледве тепла. Кавоварка навіть не переварила воду, не кажучи вже про пару. Але тепер, подумала Маргарита не відповідний момент для того, щоби скаржитись.

– І хто розводить паніку на «Титаніку»? – допитувалася Маргарита.

Іксі припинила чухатися.

~ Роберт, – почала вона, – на Різдво, коли ми посварилися, підчепив цю Адріану. Пригадуєш? Така фарбована руда незґраба з чорно-фіолетовою помадою та зеленими віями. Вона завжди сидить у «Какаду»!

Маргарита кивнула. Роберт регулярно повертався до Іксі. Кожні два місяці вони закохано возз'єднувались і через кожні два місяці сварились і ставали найзапеклішими ворогами. І так уже два роки. А рудою незграбою була бліда красуня, котру Маргарита бачила тільки кілька разів у житті. Маргариті було важко сказати, чи справді ця дівчина незграба. Для Іксі всі тимчасові кохані Роберта автоматично ставали незграбами й офермами.

– І ця незграба, – сказала Іксі, – зустрічалася минулого літа з одним типом із Берліна. Вона його зняла десь у Греції. І тоді він приїхав із нею до Відня. А потім, на Різдво, коли ця оферма затусувала з Робертом, він знову вшився до Гамбурга!

Маргарита кивнула і подумала: «Напевно, я ніколи не втямлю, як цей ланцюжок романів пов'язаний із паскудним-препас-кудним настроєм Іксі».

– І тепер, – продовжувала Іксі, – Герберт, ну, Герберт-Кальоша, ти його знаєш, він завжди влітку ходить у таких дивних Гумових калошах, також був у Гамбурзі. Там він познайомився з кількома братами, котрі знають того чувака, ну, того, що з Берліна, з котрим зустрічалася ця незграба Адріана…

Іксі замовкла.

Маргарита пошкрябала живіт і безпорадно подивилася на Іксі, чекаючи на продовження історії. Оскільки Іксі мовчала, вона запитала:

– І що?

Іксі ковтнула і продовжувала мовчати.

– І що? – повторила Маргарита трохи наполегливіше.

– Ну, і той тип буцімто ВІЛ-інфікований, – промовила Іксі. Маргарита глибоко вдихнула і з переляку забула видихнути.

– Вчора ввечері Герберт-Кальоша був тут і все мені розповів, - Іксі запхала вказівний палець до рота, покусала ніготь і виплюнула шматочки бузкового лаку. – Якщо я інфікована… не знаю, що я тоді зроблю, чесно, не знаю.

Маргарита нарешті видихнула. Загалом, усі завжди визнавали, що вона чудово вміла розраджувати. Але тут їй не спадало на гадку жодне підбадьорливе слово.

– А ця руда незґраба, – сказала Іксі і вкусилась у середній палець, – вона не хоче робити тест. Герберт-Кальоша поговорив із нею, коли був тут. Вона не хоче нічого знати, так вона йому сказала.

– А ти? – спитала Маргарита.

– А чому я? Якщо вона не хоче перевірятися, то це однозначно, – сказала Іксі. – Бо тільки через півроку можна знати точно. А минуло вже понад рік, відколи вона зустрічалася з тим типом. Якщо вона інфікована, то ми теж, розумієш? – На очі Іксі навернулися сльози. – Якби ти знала, як той цілий Роберт усіх без розбору… – в Іксі затремтіло підборіддя. – Він навіть не пам'ятає всіх тих бабів, із котрими спав після Різдва. – Іксі витерла рукою сльози з очей. При цьому під повіки їй потрапили маленькі шматочки лаку. Іксі заплющила очі й почала їх терти так, що вони аж почервоніли.

~ Не так, це нічого не дасть! – сказала Маргарита. Вона витягнула паперову хусточку, зігнула кутик, нахилилася над Іксі і спробувала витягти скалки. Потягла верхню повіку Іксі догори, а нижню вниз, але виловити скалки не вдавалося. Кутик носовичка не встигав їх упіймати.

– Найліпше – поплач, – сказала Маргарита. – Це – найкращий спосіб.

Іксі нахилила голову і голосно схлипнула. Маргарита погладила її по голові. Вона довго стояла, гладила чорне коротке наїжачене волосся Іксі й підозрювала, що сльози вже давно вимили з н очей усі скалочки. Вона потішала подругу, поки не відчинилися двері й до кав'ярні з галасом не ввалилося шестеро змоклих до нитки хлопців і дівчат на чолі з Отті Горнеком. Отті був однокласником Маргарити. Раніше вона ставилася до нього непогано, та за останній рік він перетворився на справжнісінького крутелика, і Маргарита намагалася його оминати. Приятелів Отті вона не знала.

~ Іt's гаіпіng саts апd dogs!* - вигукнув Отті. Він скинув свою червону футболку і скрутив із неї тугу ковбаску. З ковбаски на підлогу потекла вода. Двоє інших хлопців зробили те саме. Дівчата захихотіли. Іксі підскочила і зникла за дверима туалету. Отті опустив мокру ковбаску:

– В Іксі якісь проблеми?

– Та так, трохи, – невпевнено сказала Маргарита.

– Може, її розвеселити? – запитав Отті.

– Ні в якому разі!

– А що таке? – спитала одна з дівчат. – Може, ми не сподобались офіціантці? Чи вона саме в цей момент раптом вирішила взяти відпустку?

* Ллє як із відра (англ.)

Усі вони із зацікавленням поглядали на Маргариту, але та не мала сили вигадувати зараз якісь пояснення.

– Сідайте, сьогодні я замість Іксі, – зітхнула вона. Молоді люди присіли за столиком біля вікна. «Пива! Пива! Пива!» – закричали хлопці. ¦Коли! Коли! Коли!» – заверещали дівчата.

Маргарита пішла до холодильника, сподіваючись, що принаймні пиво та кола ще не «скінчились». І не розчарувалась у своїх сподіваннях. Вона принесла з холодильника три пляшки коли І три плйшки пива, пошукала відкривачку, знайшла її, відкоркувала пляшки, поставила їх на тацю і, балансуючи, віднесла напої до столика біля вікна.

– Зараз принесу склянки, – сказала Маргарита і принесла шість склянок.

Отті і двоє інших хлопців почали вихвалятися своїми м'язами. Отті гордо продемонстрував велетенський біцепс. Він запропонував дівчатам помацати залізну структуру його м'яза. Дівчата, хихочучи, прийняли цю пропозицію. Двоє інших хлопців пропихали між рукою Отті й дівчатами свої біцепси, стверджуючи, що в них мускулатура не гірша. Одна дівчина, щоби перевірити це, заходилася виміряти їх шнурком. Отті запротестував. Він кричав, що шнурок розтягується, тому можна махлювати!

– Чи не хотіли би ви розрахуватися? – запитала Маргарита якнайувічливіше, наслідуючи кельнерську манеру.

Отті і двоє інших хлопців опустили залізні руки. Дівчата спантеличено подивилися на Маргариту.

– Що це за нові порядки? – здивувався Отті. – Це аж ніяк не відповідає тутешнім традиціям і свідчить про злісну недовіру!

Дівчина, котра міряла шнурком м'язи, вказала на Отті:

– Це він нас запросив, він за все заплатить!

– Дуже люб'язно з його боку! – сказала Маргарита дівчині зі шнурком і простягнула руку до Отті. – Три пива – це шістдесят шилінгів, три коли – це ще шістдесят шилінгів. З тебе сто двадцять шилінгів, дорогенький Отті!

– Я розрахуюся завтра, – незворушно сказав Отті.

– Зі мною таке не пройде! – Маргарита не забирала простягнену руку.

– Але я на нулю, я справді не можу, – сказав Отті.

– Ні фіга! – Маргарита похитала головою. – Сьогодні після школи, коли ти купував цигарки, ти розраховувався соткою. І у твоєму гаманці була як мінімум ще одна сотка. Я стояла за тобою і добре бачила!

– У мене їх вже нема, чесно, нема, – вигукнув Отті. – Відразу ж після цього я позичив їх Уші-1! Вона попросила на кіно!

– Не жени! Покажи гаманець! – не здавалася Маргарита. Отті страшенно обурився:

– Ти що, припухла? Куди ми потрапили? Відколи це у «Ваксельберґері» шмонають! Докотилися!

Дівчинка зі шнурком витягнула з торбинки маленький гаманець. Очевидно, хотіла розрахуватися за свою колу. Отті здався. Зітхаючи, він витягнув із кишені штанів сотку і двадцятку та вручив їх Маргариті. Новоспечена офіціантка взяла купюри, сказала: «Щиро дякую», ^ пішла до шинквасу і поклала гроші в абсолютно порожнє портмоне Іксі.

«Наразі, – подумала вона, – для Іксі, певно, нічого більше не можна зробити». Тоді вона знову сіла за свій столик, задумливо втупилась у катастрофічну каву і почала чекати на повернення Іксі з туалету.

Іксі сиділа в туалеті, аж поки до дверей не підійшла одна з дівчат і, голосно гримаючи, почала вимагала пустити її. Тоді Іксі вийшла, налила собі подвійного джину, запалила сигарелу й підсіла до Маргарити.

Молоді люди вже не розважалися, порівнюючи біцепси. Тепер, галасуючи та перебиваючи одне одного, вони сперечалися, які шанси мають гравці в «Пілота». Отті клявся, що при цьому можна шалено швидко розбагатіти. Дівчина зі шнурком намагалася його переконати, що це-малоймовірно. Двоє інших хлопців вважали, що, граючи в «Пілота», можна розбагатіти, тільки якщо вчасно «сісти в літак». Одна з двох дівчат стверджувала: «Далі, ніж до помічника пілота, тобі все одно ніколи в житті не дійти!» А третя дівчина безперервно повторювала: «Я нічого не розумію! А як взагалі грають у цю дурнувату гру? Якщо кожен платить по двадцять тисяч шилінгів, то, відповідно, кожен і отримає, не більше як двадцять!»

– І коли вже ті придурки звалять? – Іксі втупилась у свої нігті, на яких залишилося кілька оаз бузкового лаку. – Вони так верещать, що можна звар'ювати, моя голова і так вже як бубон!

– Слухай, – сказала Маргарита, – моя мама знає людей із консультації для ВІЛ/СНІД-інфікованих. Не хочеш туди піти?

Іксі рішуче похитала головою.

– Я тільки хотіла, щоби ти знала, – провадила далі Маргарита, – якщо надумаєш, вона би могла піти з тобою. І тобі не було би так неприємно.

Іксі знову похитала головою. Ще сильніше.

– Ну, Іксі… ~ почала Маргарита, але замовкла, бо в цей момент двері кав'ярні відчинились і на порозі з'явився Роберт. Він боровся з велетенською чорною парасолею: у відкритому стані вона у двері не пролазила, а закрити її ніяк не вдавалося. Роберт брутально пропхав парасолю через двері, зігнувши при цьому дві спиці.

– Паскудство, – сказав Роберт до парасолі, поставив її біля холодної печі, підійшов до Маргарити й Іксі, сів між ними, взяв із рук в Іксі склянку з джином і одним ковтком випив усе, що було в ній.

– Може, тобі дати ще мій бичок? – жовчно спитала Іксі, простягаючи йому свою сигарелу. Роберт спокійнісінько взяв її.

– Ти говорив з Адріаною? – поцікавилась Іксі. Роберт похитав головою.

– Я без поняття, де вона тусується. В «Какаду» її не було і в барі «Черновіц» – теж.

– А чому ти не зайшов до неї додому? – спитала Іксі.

– Додому? – Роберт вирячив очі. – Я вже давно забув, де вона живе!

– На Гернальзерштрасе, – сказала Іксі. – І ти це прекрасно знаєш!

– Та ж ця вулиця тягнеться на три кілометри! – Роберт постукав себе вказівним пальцем по чолі. – Ти що, здуріла?

Думаєш, я буду ходити і шукати у п'ятистах будинках? Я вже навіть забув, яке в неї прізвище, Майгофер чи Гофмаер! – Роберт затягнувся сигарелою. – Тепер тільки давай без істерик. Не ставай на роги лише тому, що Герберт-Кальоша наплів тобі якісь бздури.

Іксі взяла в Роберта порожню склянку, пішла до шинквасу і налила собі ще джину.

– Нерви в Іксі вже геть ні до чого! – вишкірився Роберт до Маргарити. – Стає на вуха через кожну фігню!

– Нічого собі фігня, ти, ідіоте, – прошипіла Маргарита.

– Ой, я тебе прошу, Маргарито! – Роберт відхилився назад і спробував видмухнути з диму кільце. Йому це не вдалося. – Та ж це все – тільки чутки. Сенсації від Герберта-Кальоші варті не більше, ніж маячня у бульварних газетах.

Маргарита витягнула з гаманця п'ятнадцять шилінгів і поклала їх біля горнятка кави. їй не хотілося сидіти поряд із Ро-бертом. Вона ніколи не мала симпатій до цього типа. Маргарита встала і гукнула до Іксі:

– Бувай, я забіжу завтра після школи! І попрямувала до дверей.

– Маргарито, там дощ! – крикнув їй услід Роберт. Маргарита обернулася:

– Який же ти спостережливий, ти, мудрець! – сказала вона і вийшла з «Ваксельберґера».

Маргарита повільно пленталася додому. Дощ стукав по її голові, футболка прилипла до тіла, джинси стали тверді та важкі. «Я поговорю про Іксі з мамою, – подумала вона. – Мама знає, що робити». Тоді Маргарита згадала, що в мами сьогодні вечірнє чергування. А потім – це мама розповіла сьогодні за сніданком – вона ще хотіла «заскочити» з Марі-Луїзою на якесь «прийняття». У когось із колег був день народження.

«Але чим мама може тут зарадити? – подумала Маргарита. – Вона нічого не зможе зробити, крім як переконати Іксі перевіритися. Та якщо Іксі не хоче, то її справа. Вона ще може розсердитися на мене, що я розповіла про це мамі».

Коли Маргарита дійшла до зупинки, під'їхав трамвай. Двері автоматично відчинилися.

Не роздумуючи, дівчина підбігла і заскочила у вагон. Трамвай рушив, і мокра наскрізь Маргарита подумала: «Наступна зупинка – просто перед Гінцелевим будинком. Напевно, я сіла в цей трамвай тільки тому, що хочу провідати Гінцеля!»

Гінцель уже майже рік мав свій власний дуже успішний бізнес. Він працював у Bird Art*. Принаймні так було написано на візитних картках, які він собі надрукував для бізнесових справ:

ВІrd Аrt

Гінріх Целляндер-Целлергаузен

Ґiвандтнерштрассе 7

(Номера свого телефону Гінцель не вказав зовсім не з увічливості. Просто в нього не було телефону!)

Гінцель робив модні аксесуари для заможних дам із відважним характером. ВИШ АКТ – так він назвав свій індивідуальний бізнес, бо здебільшого виготовляв прикраси з пташиного пір'я: в наймайстерніший і найоригінальніший спосіб обклеював, обшивав і обліплював модне причандалля різнокольоровими пташиними пір'їнами, малесенькими та велетенськими, гладенькими та пухнастими – як йому підказувало його натхнення.

* Вігd Aгt – пташине мистецтво (англ.) 248

Цю роботу Гінцель знайшов, чи то пак винайшов, зовсім випадково. Торік він хотів зробити Маргариті на день народження розкішний подарунок. Такий, який би відповідав його безмежному коханню до неї. А оскільки на той момент у нього абсолютно не було грошей, то йому спало на думку занести до антиквара єдину цінну річ, якою він володів, – розкішний свічник І.і розмальованої порцеляни, спадок від прадіда.

Таке рішення далося йому нелегко, бо хоч Гінцель і ненавидів усіх своїх живих родичів, але до спадщини покійних плекав ніжні почуття.

В антиквара, до котрого Гінцель пішов зі своїм свічником, він побачив велику картонну коробку, повну маленьких паперових пакетиків із пташиним пір'ям. Гінцелеві з першого ж погляду сподобалося пір'я, і він запитав продавця, що з ним роблять.

Антиквар пояснив, що тепер воно нікому не потрібне. Він просто купив його разом із купою інших, корисніших речей. А от раніше з таких пір'їн робили дамські капелюшки. Маленькі шапочки з тонкої цупкої тканини обклеювали такими пір'їнами. Це була клопітна праця: пір'ячко до пір'ячка, пір'їнку на пір'їнку, густо-густо, аж поки вся шапочка не перетворювалася на пишну пташку. Тільки, звісно, без голови та хвостика!

Антиквар захоплено описував Гінцелеві ці капелюшки з пір'я. І тут хлопцеві сяйнула геніальна ідея. Він спакував назад прапрадідів свічник і купив в антиквара коробку з пір'ям. За ціною пачки цигарок. Гінцель приніс коробку додому, відрізав од старого солом'яного капелюха криси і за кілька днів пильної праці обклеїв шапочку пір'ям.

Ніколи в житті Маргарита не отримувала на день народження подарунка, який би приводив усіх у такий шалений захват! Навіть абсолютно незнайомі жінки та дівчата зупиняли її на вулиці або у трамваї і питали, де можна придбати таку прекрасну шапочку, і були смертельно розчаровані, коли дізнавалися, що ця розкішна річ – унікальна та неповторна, і неможливо ніде купити щось подібне. Ґабріела, Іксі й Анні Фройденталер, звичайно ж, теж негайно забажали таку саму несамовиту шапку, і добросердний Гінцель не міг опиратися їхнім проханням. А тоді Маргариті спало на думку, що пір'ям можна прикрашати не лише головні убори, але і будь-які інші аксесуари.

(До речі, в певному сенсі Маргарита була експертом із пташиного пір'я, бо пір'їни колись колекціонував Гансик. Але це захоплення в нього вже давно минуло).

Спочатку Гінцель робив прикраси з дружніх почуттів і за мізерні гроші. Та Маргариті це не сподобалося.

– Я протестую! Ти ж не Червоний Хрест! – дорікала вона Гінцелеві. – У тебе ж ніколи нема грошей! То чого ти маєш задурно гарувати на бабноту, в якої грошей більше, ніж у тебе? Ти знайшов ринкову нішу і мусиш обернути це собі на користь!

Гінцель ніяк не міг зважитися вимагати з «клієнток» гроші, тому практична Маргарита взяла на себе збут і рекламу ВІКБ АКТ. Це було зовсім не важко. Вона просто постійно ходила «в пір'ї». То в шапочці з пір'ям, то у кліпсах, то в поясі, а інколи навіть у сандалях, прикрашених пір'їнами, комірі, брошках, браслетах або намисті з пір'я. А така симпатична дівчина, як Маргарита, без сумніву, була для ВІКБ АКТ дуже ефектною та ефективною вітриною! Усіх, хто звертав увагу на ці прикраси, вона повідомляла, що п приятель Гінцель може зробити це за двісті-триста шилінгів і що вона готова прийняти замовлення.

Попит був колосальний! На кожній перерві до Маргарити підходила щонайменше одна потенційна клієнтка, і Маргарита видавала їй квитанцію про замовлення і брала завдаток.

Тепер у Гінцеля була така гора замовлень, що Маргариті часто доводилося говорити комусь: «Вибач, але це буде готове не скоріше, як за два місяці. Швидше ніяк не вийде!» І за двісті-триста шилінгів у Гінцеля тепер уже нічого не можна було купити. Найдешевшим товаром, який пропонувала Маргарита, були «кліпси з пір'їнами на срібній тканині» за чотириста шилінгів. А що? Зрештою, ціну ж визначає попит!

Гінцель потроху звик клеїти пір'я за гроші. Йому це навіть сподобалось. І те, що він нарешті заробляє гроші, і сама робота. До речі, період «пір'я в чистому вигляді» залишився вже позаду. Тепер Гінцель комбінував пір'я зі стразами та бісером, зі шкірою та перлинами, з тюлем і мереживом, а часом – навіть із миленькими технічними відходами, які він витягав із поламаних телевізорів, радіоприймачів та іншого електронного мотлоху. Його останнім шедевром були «білі пір'їни з очима плюшевих ведмедиків». А ще Гінцель почав постачати свій ВІКХ) АКТ в один модний бутик у центрі міста. Там його витвори продавали за дуже високими цінами. І це Гінцеля страшенно обурювало. Він часто скаржився Маргариті: «Я не хочу брати участі в цьому! Вони нічого не роблять, тільки продають, а заробляють більше від мене!»

Однак Марґарита наполягала, щоби Гінцель і далі постачав свій товар у цей бутик, бо, звертаючи уівагу клієнтів на те, скільки коштує Гінцелевий виріб у крамниці, вона тепер завжди могла укоськати тих, кому її ціни видавалися зависокими.

Робота у ВІКО АКТ знов -уже вкотре – дуже змінила хлопця. Отож, Маргарита знала вже третій варіант Гінцеля.

Гінцель № 1, той, із яким вона познайомилася три роки тому, був хлопакою в чорній шкірі, з майже налисо поголеним черепом, із якого стирчало одне єдине, помальоване на червоно, пасмо волосся завтовшки з пензлик для гоління.

Гінцель №2, той, на якого перетворився хлопець після року знайомства, одягався у стилі «а ля дідусь». Черевики на шнурівках вище від кісточок, шлейки зі шкіряними петлями, нічна сорочка без комірця, з гаптуванням на бортах, смугасті штани та прапрадавній в'язаний светр на защіпці з латками на рукавах. І круглі нікелеві окуляри на додачу.

Гінцель №3, тобто новий Гінцель, мав підстрижене їжачком волосся, носив рогові окулярі, черевики на грубих підошвах, льняну вим'яту куртку з закасаними рукавами, а під нею – шовкову футболку. І широкі штани з ґудзиками на ширінці.

Гінцель №3 навіть пахнув дорогим одеколоном і регулярно відносив свої брудні речі до пральні, а потім навіть їх ретельно прасував. І – що раніше робив украй рідко – обрізав нігті й чистив зуби! «Життя – це зміни», – говорив він, коли хтось дивувався з його неймовірної здатності до перевтілень. Єдине, що не змінилось у Гінцелевій зовнішності, відколи його знала Маргарита, – це метелик у натуральну величину, витатуйований у хлопця на лівій щоці. Чи Гінцель і справді, як він стверджував, був прив'язаний до цього релікту з того часу, коли ще був неформалом, чи просто боявся процедури видалення татуювання, що, як казали, є дуже болючою, – цього Маргарита достеменно не знала. Та у будь-якому разі Гінцель щиро любив свого метелика і часто ніжно його погладжував.

Гінцелеве помешкання було таке саме, як і тоді, коли вони познайомилися: помальовані на чорно стіни, полакована на чорно підлога, на ній – велетенський матрац у чорно-білу смужку. І тьмяне світло від ламп у чорних абажурах.

Цей затишний родинний гробівець не надавався для виготовлення ВІКБ АКТ. Тут можна було тільки зіпсувати очі, а все одно до пуття не розрізнити кольорів. Отож, коли бізнес почав розцвітати, Гінцель зайняв, у тому самому домі, де й жив, маленьке приміщення з входом із вулиці. Будинок належав його батькові, старому Целляндерові-Целлергаузену. І хоча той був невисокої думки про Вird Art, як, зрештою, і про свого сина загалом, але те, Що «нероба» – так називав старий Гінцеля – нарешті почав Іймислюватися над «серйозністю життя», йому все-таки трішки Імпонувало. Щоправда, він вважав «неможливим», аби чоловік міг займатися такою «бабською дурнею», та погодився з бабусею Цилдяидер-Целлергаузен, що Гінцелеву ініціативу слід розглядати ик «почин». Отож, батько безкоштовно віддав «неробі» кімнату площею шістнадцять квадратних метрів, у якій колись давно була швацька майстерня. Це старому було зовсім не важко, адже приміщення і так уже п'ять років стояло порожнє, бо його ніхто ис хотів винаймати. На Ґшвандтнер-ґасе жили тільки турецькі та югославські робітники і старі люди з маленькими пенсіями. Тож не було сенсу відкривати тут крамниці. Маргарита допомогла Гінцелеві трішки привабливіше оформити страшенно похмуру кімнату. Вона взялася до роботи, не шкодуючи фарби. Стіни помалювала в яскраво-жовтий колір, двері та вікно – у фіолетовий, підлогу – в жаб'ячо-зелений.

– Маргаритко, моя квітко, та в мене очі вилізуть на лоба, – стогнав Гінцель, який звик до свого затишного темного барлогу.

А коли Маргарита на довершення розмалювала текстильними фарбами старе простирадло у бузковий, рожевий і небесно-блакитний кольори і повісила його замість фіранки, Гінцель заявив, що захворів. І на три дні емігрував до свого гробівця. А коли виповз, на носі в нього були окуляри від сонця.

Тепер Гінцель уже спокійно працював у своїй барвистий майстерні без ніяких окулярів. Він навіть уже не протестував, коли кілька днів тому Маргарита притягла велетенське старе плетене крісло і помалювала його золотим лаком. Він змирився і з цим «божевільним троном».

Отож, Маргарита по-турецьки сиділа на своєму «божевільному троні» й доповідала Гінцелеві, який, лежачи на підлозі, сортував пір'їнки, про «особливо паскудну-препаскудну» проблему Іксі.

– О, прокляття, прокляття, – бурмотів Гінцель раз у раз, поки Маргарита оповідала. Коли вона скінчила свою розповідь,

Гінцель мовчав. Дівчина, котра очікувала від друга детального та співчутливого коментаря, спитала:

– Ну, що ти про це думаєш?

Гінцель вишпортував маленькі блакитні папужачі пір'їнки з різнокольорової купи пір'я.

~ А що я маю про це думати? – спитав він.

Маргарита запхала до рота пасмо волосся і почала його жувати.

– Такий гад, цей Роберт, – сказала вона.

– А чому тебе обурює саме Роберт? – спитав Гінцель. -Просто тому, що ти і раніше ніколи не могла його терпіти?

– Гей, гей, а тепер стоп! – від здивування Маргариті аж волосся випало з рота. – Одне з другим не має нічого спільного! Спочатку цей ідіот підсуває Іксі таку свиню, а тоді ще й каже, щоби вона не впадала в істерику, бо, можливо, це все неправда!

– Один показує свій страх, інший ~ приховує, – спокійнісінько сказав Гінцель.

Маргарита вигукнула:

– Цьому йолопові не треба нічого ні приховувати, ні показувати, йому треба просто переконати Адріану, щоби вона перевірилася! Я так вважаю!

– Маргаритко, моя квітко, ти все спрощуєш, – Гінцель лагідно похитав головою, відірвавшись від сортування пір'їн. – За скромними підрахунками, за останні місяці Роберт мав близько десяти інтимних контактів на місяць. Тільки за півроку це становить шість десятків тіток. І все це були не надто цнотливі дівчатка. Інакше вони би з ним не спали! І кожна з них могла колись переспати з кимось, хто міг її заразити!

Гінцель устав і відніс блакитні пір'їни на робочий стіл біля вікна.

– Якщо подивитися на це так, то і справді з боку Іксі трохи істерично зосереджувати гнів на тій бідній Адріані! – Гінцель підсунув собі під задок крісло на коліщатках і розклав папужа-че пір'я на столі. – І якщо там справді щось є, то в цьому могла бути винна й Іксі власною персоною!

– Що ти верзеш! – вигукнула Маргарита. – Робертові ти нараховуєш по шістдесят дівчат за півроку, а Іксі, яка ніколи…

Маргарита замовкла. Іксі була вірна дівчина, та цього року, десь так на Паску, коли вони знову вкотре посварилися з Робер-том, вона захопилася таким собі Крістіаном. І якби той не мав постійної дівчини, то Іксі точно проміняла би свого Роберта на нього.

– Ну, то що, Маргаритко, моя квітко? – Гінцель криво посміхнувся до Маргарити. Здавалося, він відгадав її думки.

– У неї ж був тільки той Крістіан, і більше нікого! Гінцель кивнув.

– Але з ким натомість спав він, не знає ніхто!

– Крістіан дуже солідний! – вигукнула Маргарита. – У нього вже багато років є постійна подруга!

– А з ким ще спить вона? – спитав Гінцель.

– Ні з ким! – запевнила Маргарита. – Вона ще солідніша! Чесно!

– Та не нервуйся так, – сказав Гінцель. – Я тобі вірю. Але і найсолідніші люди можуть десь заразитися. Тут же йдеться не про моральну проблему, а про хворобу.

Маргарита пошкрябала живіт і безпорадно принюхалася. Гінцель узяв смужку полотна, два цвяхи та молоток і прибив тканину до стола.

– Єдина людина з усіх, кого я знаю і котра справді може бути цілком спокійна за своє минуле, – сказав Гінцель, стукаючи молотком, – це ти, Маргаритко, моя квітко.• Бо ж лише абсолютна цнотливість є абсолютним захистом! Це тобі кожен панотець скаже! – Гінцель намастив прибиту до стола шматку огидним смердючим клеєм і засміявся. – Колись іще дійде до того, що хтось винайде тотальний кондом. Одягаєш на маківку, натягаєш до носаків черевиків і запаюєш. І жодної тобі небезпеки! Хіба прийде якась свиня і проколе дірку в твоєму гігієнічному костюмі!

– Га-га, дуже смішно, – розлючено сказала Маргарита.

– Але в будь-якому разі, – Гінцель відхилився назад і проїхав на кріслі довкола кімнати, – таймінг був просто класний!

– Який таймінг? – зауваження Гінцеля дещо спантеличило Маргариту.

– Ну, такий вірус – фокус-покус! – з'являється саме тоді, коли за ним волає дух епохи! – Гінцель проїхав іще одне коло на кріслі. – Або навпаки: дух епохи починає несамовито волати, тільки-но з'являється вірус! Я так і не второпав, що тут було спершу, курка чи яйце! – Гінцель зупинив крісло і постукав пальцем по смужці тканини, щоби перевірити, чи клей уже достатньо підсох. Виявилося, що ні. Гінцель проїхав іще одне коло. – Хай там як, але це якнайкраще пасує всім реакційним смер-дюхам. На казочки про моральність і порядність, душевну чистоту і всілякі такі збочення не клювала вже жодна християнська душа. А тепер у них є чим погрожувати. Кара за гріхи, яку Бог насилає через пиндик!

– Ти так говориш, ніби сам Папа попросив Дух Святий наслати вірус СНІДу! – вигукнула Маргарита.

– Я би не здивувався, – пробурмотів Гінцель.

– Ти геть звар'ював! – Маргарита стукнула себе рукою по чолі. – Облиш ці свої божевільні теорії! Іксі вони не допоможуть! Якщо ти такий мудрий, то скажи, що їй зараз робити!

Гінцель знову постукав вказівним пальцем по смужці тканини. Тепер клей підсох до потрібної консистенції. Гінцель узявся до роботи. Він обережно накладав пір'їни густими рядами і притискав їх до тканини.

– Ну, то що робити Іксі? – напосідала Маргарита.

– Не гавкай на мене, – сказав Гінцель.

– Я не гавкаю, – Маргарита потягнула правою рукою за пальці лівої. Маленький палець ніяк не хотів хрускати. Маргариті довелося смикати разів десять, аби видобути з нього звук.

– Та ні, Маргаритко, моя квітко, гавкаєш! Ще й як! – Гінцель поклав другий ряд пір'їн.

– Ні! – закричала Маргарита. – Тільки через те, що ти не знаєш, що відповісти, ти стверджуєш, що я гавкаю! Завжди, коли ми підходимо до найголовнішого, ти перескакуєш на іншу тему!

Гінцель притиснув пір'я до тканини.

Чому саме я, бідний-нещасний Гінцель, повинен знати відповідь? – спитав він. – Я ніколи ще не пропонував своїх послуг у розв'язанні чужих проблем. Я знаю тільки одне: якщо колись найближчим часом, поки ті мудрагелі ще не винайшли вакцину, ти все-таки наважишся зі мною спати, то я прийду до тебе озброєний презервативом. Про всяк випадок і без усякої істерики!

Маргариті не хотілося вносити ще і це коло проблем у їхні й без того складні дебати.

– Про нас обох зараз не йдеться, – крижаним голосом сказала вона.

– А шкода, – Гінцель зітхнув. – Мені би це було значно цікавіше.

Маргарита сперлася на поручні золотого трону, підняла задок, випростала ноги, які були складені по-турецьки, й зіскочила.

– Я йду додому, – сказала вона.

– Ну, звісно-ясно, – скривися Гінцель. – Завжди, коли ми підходимо до найголовнішого, ти зіскакуєш!

– Бо це найголовніше для тебе, а не для мене! – роздратовано крикнула Маргарита. – І тому, що це паскудно, підло і нечесно! З одного боку, ти запевняєш, що не хочеш ні до чого мене примушувати, що чекаєш на моє добровільне рішення, а з іншого – постійно на мене тиснеш!

– О'кей, о'кей! – Гінцель підняв обидві руки, як негідник у вестерні, котрий здається благородному ковбоєві. – Я вже заспокоївся. Ніколи в житті не скажу про це ні слова. Треба буде

– зачекаю до твого п'ятдесятиріччя й тільки тоді почну трохи наполягати.

– Клянешся-божишся? – спитала Маргарита.

– Клянуся-божуся, – відповів Гінцель.

Маргарита підсунула золотий трон до стола. Гінцель опустив руки.

– Все блакитне? – спитала Маргарита.

– Тільки до середини, а тоді зелене, – сказав Гінцель.

– А там, де блакитне зустрічається з зеленим, – сказала Маргарита, – ми можемо пришити хвостик норки.

– Там буде ґудзик від уніформи провідника, – авторитетно заявив Гінцель. – 3тюлевою рюшечкою довкола!

Маргарита кивнула, вмостилася на золотому троні, притягла до себе бляшану покришку з зеленими пір'їнками і почала викладати їх на іншому кінці полотняної смужки.

Гінцель нахилився до Маргарити і легесенько поцілував 11в потилицю.

– Я тебе дуже люблю, – тихо сказав він.

– Я тебе теж, – пробурмотіла Маргарита.

– Дуже чи тільки трішечки? ~ прошепотів Гінцель.

– Дуже, – пробурмотіла Маргарита не зовсім переконано.

– Наскільки дуже? – Гінцель ніжно покусував Маргаритин шийний хребець.

– Настільки, що допомагаю тобі клеїти ці дурнуваті пір'їнки, – сказала Маргарита.

– Так-так, – пробурчав Гінцель. – Спільна праця – це і справді найвища насолода!

~ Аякже, – сказала Маргарита.

– Невже на світі ще є ідіоти, – зіронізував Гінцель, – котрі цілуються і сплять одне з одним, не здогадуючись, що блаженство приходить через спільне наклеювання пір'їн!

– Шалено смішно! – скривилася Маргарита. ~

– Скажи, а твоє ідеальне уявлення про закохану пару містить принаймні пункт про спільний прийом їжі? Чи це для тебе вже занадто велика заборонена втіха? Річ у тому, що я сьогодні ще не обідав!

– Я ж не можу через тебе обідати двічі на день! – Маргарита намагалася відтерти з пальців клей. – Але якщо хочеш, я піду з тобою до грека і буду дивитися, як ти їси. Це тобі щось дасть?

– Це дасть мені гори натхнення! – Гінцель устав.

– Але потім продовжимо роботу! – Маргарита встала теж. -Бо якщо та мимра з 6-А не отримає завтра свій пояс, то вона його ніколи не візьме! Так вона сказала. І має рацію! Вона чекає вже місяць!

– О'кей, о'кей, пані бригадирко! – Гінцель узяв свою парасолю й підштовхнув Маргариту до дверей. – Якщо треба, я буду клеїти до півночі! Тільки, щоби ти була мною задоволена!

у якому Маргарита не сприймає серйозно татову скорботу і випадково розбиває серце Меді

Додому Маргарита прийшла тільки близько опівночі. У неї ламало спину і стугоніло в голові. Після кількох годин наклеювання пір'їн у Маргарити завжди боліла спина. А клей, із яким працював Гінцель, був справжнім хімічним монстром. Від нього наморочилось у голові, навіть якщо постійно перевітрювати кімнату.

Маргарита сподівалася застати вдома маму. Та мама, на жаль, була ще на «прийнятті». Вона щоразу планувала прийти додому раніше, та завжди затримувалася допізна.

Тато сидів у вітальні й дивився телевізор. Те, що це був вестерн, Маргарита почула ще в коридорі. З вітальні долинали гучні постріли.

Двері до кімнати Меді були зачинені. Мабуть, вона вже спала.

Гансик у піжамі був у кухні. З незадоволеним виразом обличчя він стояв перед креденсом. Напевно, шукав їжу. Гансик жер цілісінькими днями. Мама вже давно перестала мучити його дієтами. Це не мало жодного сенсу. Якщо хлопця недогодовували вдома, він витрачав усі кишенькові гроші на дешеві харчі.

Маргарита приєдналася до брата. Вона відчинила холодильник. Лампочка холодильника освітила пачку масла, пакет молока та банку маринованих огірків. Маргарита зазирнула в ящик для овочів. Половинка цитрини та рештки зів'ялої петрушки лежали на купці скоцюрблених морквин.

~ Мама знову нічого не купила! – поскаржився Гансик.

– Тато знову нічого не купив! – поправила брата Маргарита. – Сьогодні ж була його черга!

– Тато до шостої працював! – сказав Гансик.

– Так буває постійно саме в ті дні, коли його черга йти за продуктами, – пробурмотіла Маргарита. – В інші дні він звільняється вже о четвертій.

~ Так нечесно! – вигукнув Гансик. – Ти завжди проти тата!

Маргарита взяла суху булочку і подумала: «Спокійно! Тільки не сперечатися, це нічого не дасть! Хлопець просто хоче тебе спровокувати!»

– Тато заробляє в чотири рази більше, ніж мама, – сказав Гансик. – Він же не може, як простий слюсар, працювати від дзвінка до дзвінка.

– По-перше, що ти можеш знати про те, коли і як працює простий слюсар, – сказала Маргарита. – А по-друге, якщо ти вже аж так шкодуєш тата, то чому би тобі хоч раз не підняти свою дорогоцінну дупу і не піти за продуктами самому?

– Не будь вульгарна! – вигукнув Гансик.

– Хто вульгарний? – Маргарита не почувала за собою жодної провини.

– Ти сказала «дупа»!

Похитавши головою, Маргарита вийшла з кухні. Гансик стає все дивніший! Тепер він уже обурюється з приводу безневинної «дупи». Це вже ненормально!

Жуючи суху булочку, Маргарита почимчикувала до вітальні й підсіла до тата, котрий сидів на канапі і тримав на колінах миску з арахісом. Лущачи горіхи та напихаючи ними рота, він дивився на екран. Там голомозий бандит погрожував юнакові з білявими кучерями.

Не відводячи погляду від бандита, тато підсунув Маргариті миску з горіхами. Маргарита відсунула її назад. Вона не дуже любила арахіс.

За спиною в бандита з'явився другий білявий юнак, котрого бандит не помітив. Юнак витягнув кольт і зажадав від бандита, щоби той кинув зброю. Бандит із незворушною посмішкою виконав це прохання. Тато вимкнув звук і сказав:

О пів на четверту я подзвонив Гансикові, щоби він купив гир, ковбасу, хліб і пиво. Приходжу о сьомій додому, а він лежить у ліжку і хропе, а коли я його розтермосив, каже, що вже (Ідо. І ще дивується, що магазині зачинені!

Маргарита, утримуючись від коментаря, поклала суху булочку на столик і вдала, ніби дивиться беззвучний вестерн.

– І до всього цього він ще заявляє, – провадив далі тато, – іцо Меді вже досить велика, щоби ходити за продуктами, і обурюється, що я посмів дати йому таке доручення!

– А чого ви не пішли до ресторану? – спитала Маргарита.

– Бо спочатку ми чекали на тебе! – в татовому голосі ледь-ледь вчувався докір, – а потім було вже запізно для Меді. Я ж не можу вести таку маленьку дитину в ресторан о дев'ятій годині.

Докір у татовому голосі розлютив Маргариту. її розсердило звинувачення, що через неї родина залишилася голодна. А найбільше її розлютило, що в їхній родині з їжі вічно робили якісь смішні проблеми! Це ж просто анекдот! У понеділок і вівторок, коли за придбання продуктів відповідала Маргарита, все було гаразд. У п'ятницю та суботу, коли ходити за продуктами повинна була мама – а в ці дні, перед вихідними, всього треба було купити набагато більше, ніж завжди, – теж не виникало проблем. І тільки по середах і четвергах, коли обов'язок забезпечити родину харчами мав тато, завжди щось траплялось! А Гансик, хоч і жер більше за всіх, ніколи не ходив до магазину! Це взагалі неприпустимо! Він уже не дитина! Та Маргарита не бачила сенсу доводити це татові посеред ночі. Вона вказала на пульт дистанційного управління і попросила: «Тату, зроби так, аби ті чуваки знову заговорили!»

Тато поклацав пультом, зображення зникло, екран почорнів. Маргарита подумала, що тато помилково натиснув не на ту кнопку, але він сказав:

– На біса тобі звук, ти ж усе одно вЖе нічого не зрозумієш, це дрантя йде вже майже годину!

Маргарита тихенько зітхнула. Не те, щоби вона конче хотіла дивитися вестерн, але тепер їй стало остаточно зрозуміло, що назрівала чергова розмова «батько – донька». А для цього Маргарита була надто змучена. Тато постійно шукав приводу вилити їй душу і поскаржитися на життя. Він хотів, аби Маргарита його пошкодувала і потішила. От тільки проблема полягала в тому, що Маргариті було важко його пошкодувати і потішити, бо татова доля зовсім не видавалася їй аж такою нещасною.

– Маргарито, – сказав тато, – чи не могла би ти якось донести до маминої свідомості, що було би краще, якби вона облишила ці свої вечірні чергування. Гї ж ніхто не може до цього змусити, бо ж у неї сім'я!

– Вечірні чергування конче потрібні, – сказала Маргарита. – Люди, котрі вдень працюють, можуть прийти до неї на прийом тільки ввечері. Робітник не може просто так відпроситися з роботи,тату.

– А тобі не здається дивним, – сказав тато, – коли жінка більше піклується про волоцюг, вар'ятів, бомжів, жебраків і покидьків, аніж про свою власну…

– Тату, прошу тебе! – перервала його Маргарита. Цю татову стару пісню вона знала напам'ять.

– Але ж це правда! – вигукнув тато.

– Це неправда, – сказала Маргарита. – Мені не здається, що про мене замало піклуються.

– А мені здається, – сказав тато. – По понеділках і четвергах у неї вечірні чергування. По вівторках вона має ту дурнувату групу психологічної підтримки, а по середах ходить на якісь ідіотські курси підвищення кваліфікації. А я сиджу вдома сам-один, і мені не залишається нічого іншого, як тільки плювати і лапати.

– Але мамі це все подобається, – сказала Маргарита. – Ти мав би тішитися, що в неї цікаве життя.

~ Але ж ми сім'я! – вигукнув тато. Маргарита кивнула.

– А в сім'ях, – сказала вона, – часом трапляється, що мати працює, а син залишається на другий рік. – Маргарита подумала, що, властиво, їй не випадає вчити тата жити, але все-таки Додала: – Чому би тобі теж не робити щось таке, що ти любиш? Тебе ж ніхто не примушує сидіти тут цілими вечорами і дивитися телевізор!

Маргарита замовкла. Врешті-решт, вона ж не була консультантом служби довіри.

~ Просто я сімейна людина! – Тато зітхнув так глибоко, що аж затряслося його товстезне черево. – І я ж уже в усьому поступився. – 3 жалісною міною він обшукав миску арахісу, яку все ще тримав на колінах. Нелущених горіхів він там не знайшов, і його обличчя стало ще нещаснішим.

– Інші жінки, – сказав він, – інші жінки…

– Що інші жінки? – спитала Маргарита.

– Були би раді, – пробурмотів тато.

Маргарита чекала, щоби довідатися, з приводу чого інші жінки були би раді, але тато не закінчив речення. Тож Маргарита сказала:

– Але мама – не інша жінка. І вона є така, як є. І я рада, що вона така. Клянуся, тату, дивлячись на мам моїх приятельок, мушу сказати, що мені з матір'ю пощастило, чесно!

– Мені потрібне тепло, – поскаржився тато, – і увага, і затишок, і турбота. Іншими словами – любов! Може, мені пошукати її деінде?

– Якщо вдома тобі не вистачає… – Маргарита знизала плечима, ~ то чом би й ні?

Тато здивовано витріщився на Маргариту:

– Ти серйозно? Маргарита кивнула.

– Ти радиш своєму батькові завести коханку? – тато обурено затряс головою.

– Ну, я тобі не порадила безпосередньо, – сказала Маргарита. – Але якщо ти тільки так зможеш задовольнити свої потреби, то, можливо, для тебе це був би вихід.

Маргарита знову позіхнула й підвелася.

– Я мушу йти спати, тату, – сказала вона. – Вже пів на першу, а в мене завтра контрольна з німецької.

– Вибач, що затримав тебе, – тато був просто вбитий горем. Маргарита вийшла з вітальні. Тато залишився сидіти на канапі й безуспішно намагався знайти в мисці бодай один горішок.

Позіхаючи, Маргарита попленталася до лазнички. «І чого він вічно сидить тут, як монумент, і чекає, коли повернеться мама, – подумала вона. – Цим він тільки псує їй все задоволення від приємно проведеного вечора. І вона нервується! А він стає ще нещаснішим!»

Маргарита саме чистила зуби, коли до лазнички причвалав Гансик.

– Ти ще не спиш? – здивувалася Маргарита.

Заснеш тут, коли ви кричите на цілу хату, – промимрив Гансик. Він відчинив дверцята аптечки. – А ще в мене печія! -поскаржився він.

– Це все – наслідок пожирання смальцю, дорогенький братику! – Маргарита виплюнула спінену пасту.

– Мені погано, – простогнав Гансик.

Маргарита вже майже почала йому співчувати, аж тут Гансик, не припиняючи стогнати, додав:

– І температура в мене. Я завтра не піду до школи. Уже без жодного співчуття Маргарита сказала:

– Будь ласка, не відмазуйся печією. З чого в тебе завтра контрольна?

– У мене нема контрольної, – простогнав Гансик і нервово закліпав.

– Певно, що є! – хоча Маргарита і не була детально поінформована про братові шкільні справи, та вона непогано зналася на Гансиковій психології. Упевненість, із якою вона це сказала, подіяла!

– Тільки тест з історії, – зізнався Гансик. – А мама не позаймалася зі мною. А сам я не можу!

Гансик присів на краєчок ванни, і Маргарита стурбовано помітила, як починає відчувати відразу до брата, так ніби вона його аніскілечки не любить.

Теоретично їй хотілося присісти біля хлопця, покласти руку на його грубі плечі, заспокоїти. Але це було абсолютно неможливо. Усе в ній чинило спротив тому, щоби хоч кінчиком пальця торкнутися цієї гори сала, що стогнала, сидячи на ванні. А тут іще ця гора сала взяла і безсоромно пукнула. Ванна спрацювала як резонатор і перетворила звук на громовий гуркіт. Сірководневий сморід поширився по лазничці. Маргариту мало не знудило. Вона поквапилася чимшвидше прополоскати рот. Гансик продовжував пукати.

– Тепер ти бачиш, що в мене справді щось недобре зі шлунком? – із докором запитав він.

Маргарита хотіла втекти з лазнички.

– Залишся! ~ вигукнув Гансик і міцно схопив сестру за РУку.

Маргарита хотіла звільнитись, але занадто рвучко відвела руку назад і нехотячи вдарила нею верхню полицю скляного стелажа, так що та вискочила з гачків.

Маргарита відреагувала блискавично й підхопила поличку на льоту, однак усе, що на ній стояло, опинилося на кахельній підлозі. Баночки, тюбики, навіть пляшечка з одеколоном уціліли. Розбився тільки Мікі Маус, хоч і був із пластмаси. То була електрична зубна щітка. Точніше, Мікі Маус заввишки приблизно сорок сантиметрів слугував підставкою для електричної зубної щітки: в його лапі була спеціальна дірочка для щітки, а коли діти чистили зуби, Мікі Маус схвально кивав головою. Цю кічуху Меді отримала на день народження і любила понад усе.

Тепер кічуха Меді, розбита на чотири великі черепки, лежала на підлозі, біля товстих Гансикових ніг.

– Але це не я! – вигукнув хлопець, запхав вказівний палець правої руки в ліву ніздрю і знову гучно пер дну в.

Маргарита причепила поличку на місце, порозкладала баночки, тюбики й одеколон, позбирала пластикові черепки Мікі Мауса і поклала їх на стелаж.

– Меді тебе вб'є, – сказав Гансик. Це прозвучало зловтішно. Маргарита не відповіла нічого. Вона пішла спати.

Наступного ранку зі солодкого сну Маргариту вирвав шалений крик. У три голоси. Дівчина натягнула ковдру на вуха, та це не допомогло. Тож вона встала з ліжка і, позіхаючи та протираючи очі, виповзла в коридор.

Дикий крик долинав із Гансикової кімнати. Маргарита попленталася туди.

Перед Гансиковим ліжком стояла мама.

– Припиніть! Негайно припиніть! Що це має бути? Ви що, геть подуріли? – кричала вона.

Гансик лежав на ліжку, затуляв руками голову і верещав.

- Це не я! Це Маргарита! Чесно!

На Гансиковому круглому череві сиділа Меді й обіруч навмання гамселила брата.

– Ти брешеш! Ти розбив усе моє щастя і навіть не хочеш признатися! – верещала вона.

Маргаритин заспаний мозок повільно починав розуміти причину пекельних вересків. Коли він нарешті все збагнув, Маргарита заволала, перекрикуючи триголосий вереск:

– Меді! Залиш його у спокої! Він каже правду! Це я! Меді миттю скотилася з Гансикового живота.

– Мені дуже шкода, Меді, – сказала Маргарита. – Вибач! Я куплю тобі нового. Я знаю, де такі продаються.

– Та нічого страшного! – Меді посміхнулася Маргариті. -Я ще, може, спробую склеїти.

Меді вибігла з Гансикової кімнати. Гансик запорпався в ковдРУ-

– В чому річ? – Мама переступала босими ногами по підлозі. Ранок був холодний.

Маргарита поінформувала маму. Мама накинула Гансиків купальний халат і присіла на його ліжко. Вона обережно постукала по горі ковдри.

– Гансику, – промовила вона. – Ну ж бо, Гансику! Меді не хотіла! Ти ж її знаєш!

Гора ковдри захиталася. Мама погладила її.

– Мене ця дурна корова б'є, – схлипнув Гансик з-під ковдри. – А їй, їй вона каже, вона каже, що нічого страшного!

Мама подала Маргариті знак вийти з кімнати.

Маргарита з радістю послухалася.

Біля дверей туалету Маргарита зустріла тата.

– Боже святий, що там знову з тим хлопцем? – запитав тато, стурбовано морщачи чоло. Маргарита поінформувала і тата.

– Дідько би його забрав, – вилаявся тато. – Невже він ніколи не припинить поводитися, як немовля! От тюхтій! Він що, не може сам дати собі раду з такою пір'їнкою?

– Я не пір'їнка! – обурено дзявкнула з лазнички Меді.

– Ти блоха! – гукнув тато в напрямку лазнички. Це прозвучало дуже доброзичливо. А тоді тато покрокував до кухні. Готувати сніданок. Сніданок – то була татова робота.

Маргарита зайшла в туалет. Не встигла вона сісти на унітаз, як двері відчинились і на порозі з'явилася Меді.

Коли Маргарита робила свої справи в туалеті, вона не любила компанії.

– Меді, вийди геть, – пробурмотіла вона, однак Меді проігнорувала прохання сестри.

Вона прихилилася до стіни поряд із рулоном туалетного паперу і винувато глипала, смикаючи за папір.

– Але майже завжди винен він, – сказала вона. – І я його била не сильно.

Маргарита відірвала шматок паперу.

– Скажи йому, що тобі шкода.

– Але мені аніскілечки не шкода, – Меді посміхнулася. – Я би могла його лупцювати безперервно.

– Ну, Меді, – сказала Маргарита.

– Чесно! – Меді кивнула. – Він мені діє на нерви. В мене аж руки сверблять, коли я його бачу.

Маргариті знову нічого не спало на думку, крім: «Ну, Меді».

– А тепер, ~ промуркотіла Меді, – мама мусить його потішати. А в мене відірвався ґудзик від червоної сукенки. Вона буде весь ранок займатися цим ідіотом, і в неї не залишиться часу пришити мені ґудзик.

– Меді, якщо ти негайно вийдеш із тубзика і даси мені спокійно покакати, я пришию тобі ґудзика, – пообіцяла Маргарита.

– Чесно? – спитала Меді.

– Чесно! – підтвердила Маргарита, і задоволена Меді пішла. За чверть години Меді, вже зовсім не задоволена, а дуже-

дуже розлючена вийшла з татом із квартири.

На ній була червона сукенка. Ґудзик був пришитий, але одним-єдиним стібком, і з нього на довгій червоній нитці звисала голка.

Пришити сестрі ґудзик Маргариті завадив телефонний дзвінок. Телефонував Гінцель, аби повідомити, що в нього сьогодні немає ніякого бажання працювати на ВІКО АКТ, а натомість він піде в Отакрінзький басейн і з нетерпінням чекатиме там на Маргариту після школи.

Маргариті довелося довго вмовляти його не йти в Отакрінзький басейн, а поїхати на Старий Дунай, бо після обіду в Отакрін-зькому басейні збереться весь клас. Включно з Флоріаном! Басейн із Гінцелем і Флоріаном одночасно – нічого доброго це не віщувало! Самі лише сварки та суцільні тортури! Маргарита вже кілька разів пережила їх і не мала бажання повторювати це!

Меді не могла чекати, поки Маргарита намовить Гінцеля податися на Старий Дунай. Вона мусила йти з татом, бо він відвозив її до школи машиною. Школа Меді з групою продовженого дня була розташована на іншому кінці міста.

У машині Меді сама спробувала пришити собі ґудзик. Сяк-так їй це вдалось, от тільки нитка кілька разів обмотала ґудзик. Але Меді все одно була страшенно горда з результатів своєї праці. Чому тато, замість того, щоби її похвалити, пробурмотів лише: «Бідна дитина», – вона не зрозуміла. Та вона цим і не переймалася. Меді вже давно змирилася з тим, що дорослі розмовляють і поводяться незрозуміло.

у якому Маргарита проводить спочатку одну безтурботну годинку, а потім іще одну

Щосереди Маргарита з мамою зустрічалися для «бабської розмови». Відразу ж після школи Маргарита їхала до мами на роботу, забирала її звідти на обідню перерву, і вони проводили разом дві години у «малого італійця».

«Малим італійцем» вони називали один ресторан, на відміну від «великого італійця», де все було значно-значно дорожче. До «великого італійця» вони ходили тільки разом із татом, бо тоді рахунок оплачував він.

Маргарита дуже любила ці бесіди з мамою.

Вдома їм не вдавалося нормально поспілкуватися. Мама постійно займалася Меді та Гансиком. Або татом. Маргарита могла хіба коротенько обговорити з нею побутові справи. Кожна трішки довша бесіда закінчувалася тим, що втручався хтось із членів сім'ї, безпардонно чогось вимагав і переривав розмову.

Тому мама та Маргарита вирішили дозволяти собі раз на тиждень таку розкіш, як обід удвох. Марі-Луїза, мамина приятелька, зазвичай по середах теж обідала у «малого італійця» і на півгодинки підсідала до їхнього столика, щоби побалакати з дівчиною. Та не довше! Вона ж знала, що Маргариті треба було обговорити з мамою цілу купу справ.

Проте цієї середи Марі-Луїзи в «малого італійця» не було. І Маргариті не довелося вдаватися до ностальгійних спогадів. Марі-Луїза взяла лікарняний, бо Пепі захворів на якусь підступну літню форму грипу. А стара сусідка, котра пильнувала його, коли він хворів, сама загрипувала.

– Просто збожеволіти можна, – сказала мама Маргариті. -Можна подумати, що Пепі робить це навмисне! Тільки-но Марі-Луїза щось собі спланує, як він хворіє!

– А що вона спланувала цього разу? – спитала Маргарита і подумала: «Певно, що так! Оскільки Марі-Луїза постійно щось планує, то бідному Пепі взагалі хворіти ніколи!»

– Завтра-післязавтра, – сказала мама, – відбудеться конференція, на яку вона обов'язково хотіла піти. Але тепер про це не може бути й мови.

– Яка конференція? ~ поцікавилася Маргарита.

– Ах, знову щось таке езотеричне, – сказала мама.

– Ну, то й не шкода, – сказала Маргарита.

– Але для неї це дуже важливо! – не погодилася мама і кивнула офіціантові Маріо. Насправді «Маріо» звали Руді. Та ім'я «Руді» не дуже пасує кельнерові італійського ресторану. Тож шеф перехрестив його на Маріо. Офіціант проігнорував маму.

– Я дзвонила до пані Маєр, – сказала мама. – І запитала, чи не могла би вона завтра і післязавтра посидіти з Пепі!

Пані Маєр була хатньою робітницею родини Закмаєрів. Двічі па тиждень по п'ять годин вона «згрубіла» давала лад їхньому господарству.

– І що? – спитала Маргарита.

– Вона знайшла якусь відмовку! – мама зітхнула. – Очевидно, просто не хоче.

– А може, я? – спитала Маргарита.

– Ти? – мама була здивована. – Як тобі таке спало на думку? Ні, від тебе цього ніхто не може вимагати.

– Але якщо Марі-Луїза так конче хоче на цю конференцію! – Маргарита пошкрябала живіт. – Ти ж знаєш, вона теж мені часто допомагала.

– А ти можеш прогуляти школу? – спитала мама.

Маргарита розмірковувала, чи може прогуляти післязавтра контрольну з математики… Це була остання контрольна в цьому році, та дотепер Маргарита не пропустила жодної. Математика давалася їй легко. За попередні контрольні вона мала п'ять «дуже добре» та два «добре». Властиво, найстрашніше, що може статися – математик влаштує їй додаткове усне опитування біля дошки чи без опитування поставить у табель «добре».

– Звичайно, можу, – сказала Маргарита.

– Ма-Лу згадає тебе у вечірній молитві! – мама зворушено поглянула на Маргариту.

– А що, вона вже і до цього дійшла? – стурбовано запитала дівчина.

Мама засміялася:

– Та ні, Маргарито, езотерики ж не моляться! Маргарита принюхалася:

– Ти що, не можеш порятувати бідну жіночку від цього езотеричного маразму? – спитала вона.

Мама похитала головою і ще раз кивнула Маріо. Цього разу він відреагував: підійшов, забрав порожні тарілки і занотував у записничку замовлення на два еспресо.

Маргарита все ще морщила носик.

– Мені це не подобається, – сказала вона. – Не може ж така мудра людина, як Марі-Луїза, навсправжки вірити в переродження! І в астрологію! І чого раптом вона запала на таку бридню?

Мама знизала плечима.

– У наш час багато хто вдається до цього. Я припускаю, що це від безпорадності. – Мама вказівним пальцем малювала на білій скатертині невидимі кренделі. – Знаєш, я завжди намагаюсь оминати цю тему. Навіщо? Ма-Лу знає, що я абсолютно не сприймаю всю цю маячню. А я не хочу її ображати. Зрештою, хіба це мене обходить? Я не маю права вказувати комусь, у що він має вірити. – Мама позакреслювала невидимі кренделі невидимими хрестиками. – Якщо вона почувається добре, то я нічого не маю проти!

Маргарита похитала головою. Щодо цього в неї була інша думка.

– У нас у школі, – почала вона, – також є один такий вар'ят. У 8-А. Він мені пояснював, що коли грішиш у цьому житті, то в наступному тебе буде покарано!

Маргарита перервала розповідь, бо офіціант поставив на стіл дві філіжанки еспресо. Коли він пішов геть, вона продовжила:

– А це означає, що всі ті, кому ведеться зле, самі в цьому винні, так? Тобто якщо вірити в це, то можна спокійнісінько спостерігати, як люди на твоїх очах конають, правда?

Мама кивнула.

– Але Марі-Луїза не така дурна. Тоді їй би довелося змінити професію. Бо той, хто так мислить, не може займатися соціальною роботою.

– Сподіваюся! – Маргарита вирішила незабаром детально розпитати Марі-Луїзу, що та думає з приводу проблеми переродження.

Мама допила еспресо, глипнула на годинник і гукнула до Маріо:

– Прошу рахунок!

Маргарита згадала, що хотіла обговорити з мамою «паскуд-ну-препаскудну» проблему Іксі. Треба ж щось робити! Роберт і досі не переконав Адріану-незґрабу зробити тест, і Іксі вже весь тиждень бездіяльно-депресивно просиділа за шинквасом у «Ваксельберґері». Та зараз уже не було часу розповідати про все це мамі. Підійшов Маріо, мама подала йому гроші, Маріо відрахував мамі решту, мама поклала монети на стіл, банкноти запхала в торбинку, пробурмотіла: «Мені пора назад до моїх вар'ятів», ~ поцілувала Маргариту в щоку і вибігла з ресторану.

Маргарита звернула увагу на чайові. П'ять монет по десять шилінгів, – їй здалося, що це трішки забагато! Вона забрала один шилінг і сховала в кишеню. Тоді допила еспресо й узяла ще одну монету. Десять відсотків чайових – так завжди каже тато, а він знається на таких питаннях. Той, хто дає менше – скнара, а хто більше – хвалько.

Маргарита хотіла взяти зі столу ще одну монету – тоді залишилося би рівно десять відсотків, – але тут підскочив Маріо і швиденько забрав гроші. Він подивився на Маргариту сердитим поглядом. Певно, стрімке скорочення чайових не залишилося поза його увагою.

Маргариті сердитий погляд офіціанта був украй неприємний. Вона взяла торбу і встала. Н ввічливе «до побачення» Маріо проігнорував.

Біля газетного кіоску перед «маленьким італійцем» уже чатував Флоріан Кальб. Маргарита не домовлялася з ним про зустріч, але Флоріан добре затямив її звички. Він знав, де можна знайти дівчину по середах близько третьої години.

Флоріан підбіг до Маргарити, взяв у неї торбу, поклав їй руку на плече, поцілував у щічку і спитав:

– Підемо на морозиво, бебі?

Маргарита витерла рукою щоку: інколи поцілунки у Флоріана виходили дещо вологими. А тоді провела краєм долоні по шиї:

– Тільки не це! – сказала вона. – Я сита по самісіньку зав'язку! Антипаста, лазанья і полуниці з вершками! В мене більше не влізе ні шматочка!

– А як щодо кіно? – спитав Флоріан.

Маргарита скривилася. Кіно посеред білого дня, та ще й коли світить сонце! Ця ідея їй не сподобалася. Крім того, кіносеанси з Флоріаном завжди перетворювалися на сеанси любощів. А зараз Маргарита не мала настрою для інтенсивного обміну пестощами.

– Може, до парку? Посидимо на сонечку? – спитав Флоріан.

Маргарита кивнула. Сонце – це завжди добре. Сонця їй ніколи не могло бути забагато.

Вони поплентались у напрямку міського парку, час від часу зупиняючись перед вітринами, захоплено роздивляючись одні товари, хихочучи з інших. Паралельно вони обговорювали шкільні справи. Флоріан мав у школі кілька поважних проблем.

З латини та математики в нього було щось посередині між «задовільно» і «незадовільно». З математики навіть дуже близько до «незадовільно». Та Флоріан не дуже тим переймався! До шкільних проблем він уже звик. Щоразу перед закінченням навчального року повторювалось одне і те саме. І дотепер йому завжди вдавалося не залишитися на другий рік. Окрім того, Флоріан стверджував, що не було би нічого страшного, якби йому довелося повчитись у якомусь класі двічі. «Я все одно до пуття не знаю, що робити з тим дурним атестатом, – говорив він. – Можливо, якщо побуду в школі на рік довше, мені щось і спаде на гадку!»

Хоча дівчина і сумнівалася, що Флоріанд справді так думає, та вона в таких випадках завжди кивала. Маргариту, яка мала відмінні й подекуди не зовсім чесно заслужені оцінки, трохи мучили докори сумління, коли йшлося про чиюсь «погану успішність».

Перед «ексклюзивним» магазином одягу для поважних пань Маргарита і Флоріан дістали напад сміху. Вони схлипували та кувікали аж до кольок у животі, тримаючись за боки.

Крізь велику шибу вони побачили неймовірно грубезну даму, котра приміряла білу шовкову сукеночку з велетенськими рожевими горошинами і задоволено оглядала себе в дзеркалі. Поряд стояла худа, як тріска, тітонька-продавець і вдавала страшенний захват від цієї огрядної кульки в горошки.

« Кулька в горошки» і «тріска» помітили веселунів за шибою. Продавщиця розлючено витріщилася на Маргариту і Флоріана. Мабуть, вона вирішила, що їхні веселощі заважають бізнесу. «Кулька в горошки» погрозливо піднесла кулака. Флоріан і Маргарита розреготалися ще дужче.

– Обережно! – проіржав Флоріан. – Зараз вона вийде і нокаутує нас!

Раптом Маргарита перестала сміятися. Вона схопила Флоріана за руку і потягла його далі. Флоріан опирався:

– Але ж, Маргарито! – вигукнув він. – Та стара розвалюха нам нічого не зробить! Ти що, злякалася?

– Не тому, – Маргарита взяла Флоріана під руку і прихилила голову до його плеча.

– Я просто уявила собі, що в такій-от крамниці стоїть наш Гансик, а перед вітриною якісь типи іржуть, як гієни!

– Ващ Гансик не приміряв би сукеночки в горошок! -Флоріан знову засміявся. Він, певно, уявив собі закмаєрівського нащадка у білих воланах із рожевими горошками.

– Але ж ми сміялися не з сукенки, а з тітки, – сказала Маргарита. – А це підло. Ти навіть не уявляєш собі, як це підло. Я ще добре пам'ятаю, як страждала, коли хтось глузував із мене. А тепер сміюся сама!

Флоріан не став коментувати Маргаритину самокритику.

– До речі, про Гансика, – згадав він, – Він вже сказав удома, що Берті його вигнав?

Студент-математик Берті був репетитором Кальба та Гансика.

– Берті сказав, що Гансик зовсім безнадійний. Такого дурня, як він, ще світ не бачив. Його мозок міцно стулений, як черепашка здорового молюска!

Маргарита потерлася щокою до Флоріанового плеча.

– Прошу тебе, облиш цю тему, – сказала вона. – Дай мені провести безтурботну годинку. Якщо я почну думати про мого брата, відпочинку кінець!

Флоріан облишив цю тему й цілеспрямовано покрокував до міського парку. Вони знайшли лавочку між трояндових клумб і просиділи на ній безтурботну годинку, наставивши обличчя сонцю і заплющивши очі. Час від часу Маргарита мружилась і задоволено констатувала, що анінайменша хмаринка не наближається до сонця. Часом Флоріан ніжно цілував Маргариту у вухо. Або в шию. І тоді дівчина задоволено зітхала. Маргарита була би не від того, щоби провести ще одну таку саму годинку. Однак Флоріанові ніколи не вистачало терпцю спокійного всидіти на місці. А крім того, він боявся, що згорить його симпатичний носик.

– Шкіра вже напнулася, – поскаржився він. Маргарита, примружившись, поглянула на Флоріанів ніс.

– Він ще навіть не почервонів, – заспокоїла вона хлопця.

– За годину мій шнобель буде, як стоп-сигнал! Я ж знаю свій ніс! – сказав Флоріан. Він дуже пильнував свою красу.

– Зірви листок і накрий ним ніс, – запропонувала вона, вказавши на клени, що росли неподалік від їхньої лавки.

Флоріан обурено відмовився.

– Маєш розум?! – вигукнув він. – Щоби я сидів з листком на носі!

– А що тут такого? – здивувалася Маргарита.

– Це ж виглядає так по-дурному, – сказав Флоріан.

– Боже, Флоріане! І чого ти такий марнославний? – спитала Маргарита.

– Я зовсім не марнославний, – сказав Флоріан.

– Ще й який! Такий самий, як Уші-2! – Маргарита захихотіла. У класі Уші-2 вважалася королевою марнославства.

Флоріана так обурив цей докір, що він аж укусив Маргариту за плече. Маргарита заверещала і хотіла дати хлопцеві ляпас, але той блискавично схопив її за руки. А в нього було набагато більше сили, ніж у неї! Маргарита спробувала звільнитися, та це їй не вдалося.

~ Забери свої слова назад! – зажадав Флоріан.

Маргарита засміялась.

– І не подумаю, – прохихотіла вона. – Людина, котра понад усе боїться, що в неї почервоніє ніс, марнославна!

Не відпускаючи Маргаритиних рук, Флоріан притиснув її до лавки.

– Ти негайно забереш свої слова назад, – прошипів він. Маргарита не второпала, чи він усе ще жартує, чи вже по-справжньому ображений. Вона засмикала ногами і закричала:

– А коли в тебе на бороді вискакує прищик, ти береш лікарняний, щоби тебе ніхто не побачив з цим потворством!

– То був не прищ, то був абсцес, ти, дурна корово, ти! – вигукнув Флоріан і притис Маргариту до лавки так сильно, що вона аж скрикнула від болю.

Старий пан із маленьким песиком на шнурку поспішив Маргариті на допомогу. Песик загавкав, старий закричав:

– Негайно відпустіть даму! Інакше я покличу поліцію! Геть спантеличений Флоріан відпустив Маргариту. Вона випросталась і потерла плечі.

– Що ви собі думаєте! Посеред білого дня! І вам не соромно? – вилаяв Флоріана старий, а потім вклонився Маргариті: -Ходімо зі мною, панночко, – сказав він. – Цей пан вас уже не скривдить. Я вам гарантую!

– Щиро дякую, – Маргарита вдячно посміхнулася. Вона встала, поправила футболку і сказала, звертаючись до літнього пана:

– Вже навіть у парку на лавочку не можна присісти. Відразу хтось підходить і чіпляється. Що за часи!

Флоріан із розкритим ротом сидів на лавці. Почуття гумору в нього було не надто розвинене.

Старий пан подивився на Флоріана з відразою. Було помітно, що йому дуже хотілося схопити хлопця за шкірку і потягти до найближчого відділку поліції. Однак він, мабуть, усвідомлював, що фізично на це не спроможеться.

– Ходімо, моя панночко, – сказав він до Маргарити. – Я вас виведу звідси! Він запропонував Маргариті руку. Дівчина взяла пана під лікоть.

– Там попереду, – старий вказав у напрямку дитячого майданчика, – ви будете в безпеці. Там багато матусь із діточками…

Маргарита неквапно попрямувала до дитячого майданчика попід ручку з літнім паном. Песик, помахуючи хвостиком, біг за ними. Не доходячи до майданчика, Маргарита зупинилася.

– Я краще піду додому, – сказала вона. – Після цього випадку в мене шок!

Старий пан поставився до цього з розумінням. На прощання він порадив Маргариті, щоби вона, навчена цією «пригодою», ніколи не сідала на лавочку в безлюдному закутку парку, і почимчикував зі своїм песиком далі. Маргарита, посміхаючись, дивилася йому вслід.

Щойно чоловік і песик зникли за кущами бузку, прибіг Флоріан, вимахуючи Маргаритиною торбою. Не встиг він виголосити своєї обуреної промови, як Маргарита, хихочучи, сказала:

– Я просто не хотіла розчаровувати сподівань літнього добродія.

Флоріан поставив торбу на стежку, обняв Маргариту і поцілував. Коли за деякий (некороткий!) час Маргарита вивільнилася з його обіймів, попереду, біля куща бузку, вона побачила пана з песиком.

– Тільки би він виявився короткозорим, – сказала Маргарита Флоріанові, – бо тоді всі його сподівання – коту під хвіст!

Флоріан підняв Маргаритину торбу, затис її під пахвою, другою рукою обняв дівчину за стегна, і вони пішли до виходу.

Він хотів запросити Маргариту на морозиво. Вона відмовилася, заявивши, що мусить іти додому.

– А от і неправда! – сказав Флоріан. – Ти підеш до Гінцеля!

– Спочатку додому, – ухилилася від прямої відповіді Маргарита.

– А тоді до Гінцеля, – наполягав Флоріан.

– Ну то й що? – дівчина зупинилася. – Нехай і так! Флоріан мовчки випустив торбу з рук, розвернувся і побіг.

Маргарита підняла її, стріпала з неї бруд, зітхнула й пішла на трамвай у напрямку Ґшвандтнер-ґасе.

Гінцель був у майстерні. Він саме згинав із тонесенького срібного дроту «павутиння». Маргарита поцілувала його в метелика на щоці.

– Ти пахнеш Кальбом, – сказав Гінцель.

Це, звісно, була цілковита нісенітниця. По-перше, від Флоріана нічим не пахло, а по-друге, Гінцель був би хіба останнім, хто міг би вчути цей запах. У нього ніколи не було тонкого нюху.

Гінцель просто знав, що Флоріан полюбляє забирати Маргариту з обіду в «малого італійця». Він довідався про це, коли одного разу сам вирішив зустріти Маргариту після її розмови з мамою і наштовхнувся там на Кальба.

~ Тішся, що я тут, і дай мені спокій, – незворушно сказала Маргарита.

Гінцель, схиливши голову, колупався у дротах і зовсім не справляв враження такого, що тішиться.

– Я можу піти, – сказала Маргарита.

– Принаймні поцілуй мене, чи що, – сказав Гінцель.

– Я вже поцілувала, – сказала Маргарита.

– Ти поцілувала не мене, а метелика, – сказав Гінцель. Він підвів голову і заплющив очі. Маргарита задовольнила його прохання.

По дорозі зі школи Флоріан знову порушив складну проблему канікул. Не можна було на нього за це ображатись, адже планування відпустки – важливе питання в житті кожної людини. Маргарита це розуміла, та в неї все одно було таке враження, що на неї тиснуть.

~ Та не напосідай так! – відрубала Маргарита і скинула Флоріанову руку зі свого плеча. – Все не так просто! Спочатку я мушу підлизатися до тата, а на це потрібний час!

Флоріан Кальб мав твердий намір на канікулах вирушити разом із Маргаритою в подорож Європою. На всі два місяці, з квитком «Іпіеггаіі», на який молоді дається велика знижка. Зі опальником, наметом і посудом. Уже кілька місяців він двічі на тиждень по обіді підпрацьовував помічником продавця у крамниці делікатесів, аби назбирати грошей на дорогу. А які запеклі суперечки зі своїми старими йому довелося витримати, щоби вибороти дозвіл на канікули без батьків! Старі Кальби ніяк не хотіли відпускати свого малого Кальба самого. «Поки ти не стоїш на власних ногах, а ходиш пішки під стіл, під мій стіл, -затято повторював старий Кальб, – ти будеш їздити у відпустку з матір'ю і зі мною!» А стара Кальбиха так само затято торочила: «У мене не буде жодної спокійної секундочки, якщо я знатиму, що ти так далеко від мене! І сам-самісінький!»

Те, що він збирався подорожувати зовсім навіть і не «сам-самісінький», а пліч-о-пліч із Маргаритою, Флоріан завбачливо приховав. Адже всього, що хоч віддалено могло бути пов'язане зі сексом, старі Кальби боялися, як вогню. На їхню думку, еротика лише відволікає від навчання та послаблює фізичний розвиток підростаючого покоління. Підростаюче покоління мусить ходити до школи, займатися спортом і слухатися батьків, а інше – зась!

Лише Флоріанова погроза, що в разі, якщо його не відпустять в омріяну подорож, він кине школу, примусила батьків задуматись. І все-таки потрібен був страшний скандал, аби старі Кальби нарешті збагнули всю серйозність погрози. Спочатку батько-Кальб кричав:

– Це смішно! Звичайно, ти не кинеш школу. Про це не може бути й мови! А як не будеш ходити добровільно, я знайду спосіб тебе примусити!

– Цікаво, який? – спитав Флоріан.

~ Якщо буде треба, я щодня водитиму тебе за руку! – погрожував старий Кальб.

Флоріан розсміявся. Він мав зріст метр вісімдесят п'ять і неабияку «раму», тоді як тато-Кальб був маленький худенький чоловічок.

– Якщо кинеш школу, – асистувала Кальбові Кальбиха, – то вже не будеш наш син! Житимеш у підвалах і зійдеш на пси!

На це Флоріан незворушно відповів, що в підвалі йому буде зручно, а «сходити на пси» він буде, працюючи штатним нарко-дплером і позаштатним сутенером.

Тоді старі Кальби здались. Очевидно, вони і справді повірили, що їхній син може зробити таку блискучу кримінальну кар'єру. Після наради, яку було пошепки проведено за зачиненими дверима подружньої спальні, вони неохоче погодилися відпустити нащадка в самостійну поїздку.

Тож Флоріан Кальб не мав жодних підозр, коли Маргарита брехала йому, що мусить випросити дозвіл у тата. Насправді ж усе було значно-значно складніше. Щоправда, в тата були певні плани на літо, які стосувались і Маргарити. Він хотів разом із дружиною та дітьми полетіти на місяць до Португалії. А на решту канікул збирався відіслати своє потомство до бабусі у Цветль. Однак татові плани – хай би там кого вони стосувалися – не були для Маргарити непереборною перешкодою. Тато не мав звички когось до чогось примушувати. Від цього він уже давно відучився. Маргаритина проблема полягала в тому, що Гінцель теж хотів поїхати з нею у відпустку, і теж на всі два місяці. Він планував пожити на якомусь безлюдному югославському острові.

До цієї проблеми додавалася ще одна! Мамі Зовсім не хотілося до Португалії. Тобто їй не хотілося до Португалії з чоловіком і дітьми. Вона мріяла – нарешті! – поїхати у відпустку сама. Байдуже куди! Про це знала тільки Маргарита. Татові мама про це наразі нічого не сказала. Вона все ще не була впевнена, чи може собі дозволити здійснити цю мрію. Як пояснила вона Маргариті, їй треба було спочатку самій для себе вирішити цей конфлікт між обов'язком і бажанням. Маргариті було зрозуміло, що мамина самостійна відпустка означатиме для тата пекельні муки. І що він нізащо не погодиться їхати в Португалію сам із Гансиком і Меді. До того ж Гансик і так уже протестував проти Португалії. Він не любив сонця. А ще більше -середземноморські страви. До речі, Меді теж була не в захваті від Португалії. їй радше хотілося провести всі канікули зі своїм другом Пепі. А того відсилали на літо, до бабусі в Зальцбург.

Отож, тема відпустки була міною сповільненої дії. І Маргарита не хотіла стати тією, хто запустить її механізм. Вона казала собі: спочатку мама мусить вирішити свій конфлікт між обов'язком і бажанням! А тоді подивимося!

Маргариті було зрозуміло: від маминого рішення залежала і доля її, Маргаритиної, відпустки. Якщо мама зробить те, що вона вважає своїм «обов'язком», і поїде разом із родиною до Португалії, то Маргарита зможе просто сказати: «Забудьте про мене, в мене зовсім інші плани!» І тоді їй залишиться тільки вирішити проблему Гінцеля-Флоріана.

Якщо ж мама послухається свого «бажання» і не поїде до Португалії – отоді почнеться! Усіх жахливих деталей того, що саме почнеться тоді, Маргарита навіть не могла собі уявити. Втім, можна було передбачити, що тоді їй доведеться щось робити, щоби якось порятувати «підклеєну» сімейну гармонію. Вона не зможе просто так узяти і покинути напризволяще тата з Гансиком і Меді. І їй доведеться замінити у відпустці маму. І на Флоріана-Гінцеля залишиться тільки один місяць канікул. І поділити цей місяць «фіфті-фіфті» буде абсолютно неможливо. Ні один, ні другий нізащо не задовольниться двома тижнями! Єдиною людиною, з котрою Маргарита могла б обговорити ці складні проблеми, була мама. Та саме через маму вона наразі не хотіла піднімати це питання. Якби мама помітила, що її конфлікт між обов'язком і бажанням створює труднощі для Маргарити, вона би тієї ж миті відкинула «бажання» й підкорилась «обов'язку». А цього Маргарита аж ніяк не хотіла!

Тож дівчина вже просто не могла чути це прекрасне слово «відпустка» й нічого не мала би проти, якби цього року канікул не було взагалі.

У четвер і п'ятницю Маргарита бавилась у медсестру. Пепі був доволі спокійним пацієнтом. Він дрімав, переглядав книжки з малюнками і дивився телевізор, просив Маргариту почитати йому вголос і кожні три години отримував ліки, три сухарики та горнятко рум'янкового чаю. Від одноманітності й нудьги Маргарита теж не страждала. Першого дня її відвідав Флоріан, приніс смажену рибу в алюмінієвій фользі й попросив позайматися з ним математикою. Перед завтрашньою контрольною. Маргарита промучилася з ним кілька годин, упродовж яких її ангельський терпець повільно, та невпинно тріщав по всіх швах. І коли врешті-решт вона сказала: «І звідки в одній окремо взятій людині може бути стільки дурості?!» – Флоріан образився і вже не захотів займатися. Він увімкнув радіо і знайшов станцію з рок-музикою. А коли Маргарита попросила його стишити звук, бо поряд спить хворий Пепі, він образився ще дужче. Коли ж дівчина відмовилася вийти з ним із кімнати Пепі, щоб у вітальні «побути разом без перешкод», Флоріан розлютився остаточно.

– А якого милого я взагалі приходив? ~ спитав він. -Я теж не знаю, – сказала Маргарита.

~ До дідька лисого! – вигукнув Флоріан і завершив на цьому свій візит.

Наступного дня прийшов Гінцель. Це втішило не лише Маргариту, але й Пепі. Малий обожнював Гінцеля.

~ Щойно я тебе побачив, я відразу видужав, – заявив він і зажадав, аби Гінцель обов'язково збудував з ним гелікоптер із «Леґо». – Але не в ліжку! У вітальні!

Гінцель відніс ящик із конструктором «Леґо» до вітальні і влаштував для Пепі на килимі тимчасове лігво з диванних подушок і ковдр. Але коли він хотів перенести туди хворого, виявилося, що Пепі вже знову заснув. Отож, гелікоптер Гінцелеві довелося будувати вдвох із Маргаритою. Вони з запалом узялися до роботи, час від часу вигукуючи страшні погрози на адресу кота Сепі, який вовтузився серед розкиданих деталей «Леґо» і бавився ними в «мишки».

– Тобі часом хочеться бути маленькою? – спитав Гінцель у Маргарити.

– Часто! – відповіла Маргарита – А тобі?

– Залежно в чому, – сказав Гінцель. – Назад до своїх старих я би не хотів. Хіба до Закмаєрів!

Маргарита засміялась.

– Але Закмаєри перетворили би тебе на стокілограмову дитину. Ти би став Гансиком!

Гінцель надув щоки – так, що аж його метелик змінив свої обриси.

– Не смій насміхатися з Гансика! – Маргарита ляснула Гінцеля з обох боків по щоках, і з них зі свистом вийшло повітря.

– Я просто спробував відчути себе на його місці, – пояснив Гінцель. Він обняв Маргариту і прошепотів їй на вухо: – Я ж люблю грубих. Я і в тебе закохався, бо ти була товстуха. У твоє сало! Тепер я продовжую тебе любити просто з вірності!

Ідилію парочки, що обнімалася серед подушок, перервав кіт Сепі. Він нявкнув, скочив на стіл, а звідти – Гінцелеві на плечі і, щоби втриматися там, уп'яв хлопцеві в тіло всі свої пазури.

– Сепі, гаде, я ж тобі не дерево! – заволав Гінцель.

Сепі перелякано зіскочив із його спини. Галас розбудив Пепі. Він причвалав у вітальню і обурено запитав:

– А чому ви почали будувати гелікоптер без мене?

– Ми тільки підготувалися, – заспокоїв його Гінцель. Пепі опустився на подушки й відштовхнув од Гінцеля Маргариту.

– Будувати будемо ми вдвох! – сказав він. – А ти… – звернувся він до Маргарити, – ти подаватимеш нам потрібні деталі.

– А чого це я маю бути вашим підручним? – запротестувала Маргарита.

– А того, – вигукнув Пепі, – що ти дівчина! А дівчата не можуть будувати гелікоптери!

– От так-так, – засміявся Гінцель. – Отаке-то виховання у феміністичних колах!

Маргарита підвелась і пішла до кухні. «О'кей, – сказала вона собі. – Ну, то дівчина піде до плити – туди, де їй і місце!» – і почала прибирати в кухні, стурбовано розмірковуючи, звідки в малого такі дивні погляди.

Вечорами в четвер і п'ятницю Маргарита допізна дискутувала з Марі-Луїзою, яка поверталася додому сповнена нових вражень і розповідала всілякі дивні речі. Виявляється, на конференції йшлося зовсім не про езотерику, як припускала мама. Це захоплення в Марі-Луїзи вже минуло!

Тепер вона цікавилася Місяцем. Вона хотіла осягнути місячну релігію. Місяць, повчала вона Маргариту, – це жіночий принцип. Натомість Сонце – чоловічий. І з цим треба боротися. Треба повернутися до жіночого принципу. Спочатку, повідомляла вона здивованій Маргариті, на землі панував матріархат, і люди поклонялися Місяцю, й усе було добре. А тоді настав патріархат, і люди почали поклонятися Сонцю, й усе стало погано!

Ма-Лу розповідала про «Богиню космічної ночі» та про «Магічне в жіночому». Маргарита, яка була невисокої думки про місячних богинь і магію, сперечалася, відстоюючи фемінізм без магії та без Місяця, Ма-Лу її перебивала, Маргарита не давала себе перебивати і намагалася переконати Ма-Лу, що все можна вирішити на засадах елементарного партнерства, і чула у відповідь, що вона має надто «вузькі» погляди.

У суботу, з головою, переповненою місячними премудростя-ми, Маргарита повернулася додому. На порозі її зустрів похмурий тато. Він був такий знервований, що навіть кінчики його вусів, які зазвичай закручувалися догори лагідними шістками, цього разу сумно звисали додолу.

Маргарита здогадувалася, що до такого розпачу тата довела подвійна нічна самотність, але вдала, ніби нічого не помічає. Як-найвеселішим тоном вона поцікавилася:

– Ти вже поснідав, тату?

– Звичайно, – відповів тато крижаним голосом.

– А мама і Меді де? Пішли за продуктами? – веселеньким голосом провадила Маргарита.

– Припускаю, що так! – голос тата не хотів танути.

– Скажи, тату, ти на щось злий? – спитала Маргарита з удаваною наївністю.

– Та що ти! – саркастично заперечив тато. – Як ти могла таке подумати! Для цього ж немає анінайменших підстав, правда?

~ Певно, що ні, тату, – промуркотіла Маргарита. Тут тато не витримав:

– Ти що, знущаєшся з мене?! – закричав він. – Просто так береш і прогулюєш школу, щоби доглядати за тим нечемою, і навіть не вважаєш за потрібне повернутися ввечері додому.

– Тату, хто нечема? – Маргарита несхвально похитала головою.

– Вибач, ~ сказав тато. – Це в мене просто вирвалося. Звісно, бідний Пепі ні в чому не винний!

– А що ти маєш проти того, щоби я переночувала в Марі-Луїзи? – спитала Маргарита. – Це ж до певної міри теж мій дім. Мені було приємно поспати у своєму колишньому ліжку.

– Твоє ліжко ~ тут! – Тато показав вказівним пальцем, грубим, як добряча ковбаска, в напрямку Маргаритиної кімнати.

Тоді розсердилася Маргарита.

– Яке ліжко я вважаю своїм, шановний тату, – це, мабуть, моя особиста справа, і не тобі це визначати!

– Ах так! – від обурення татове обличчя налилося кров'ю, чоло та щоки почервоніли. – Так-так! – верещав він. – Якщо хочеш, можеш завести собі всюди по ліжку! Ще одне в Гінцеля, а ще одне, можливо, в того дурника Кальба!

– Ну, тату! – Маргарита не могла стримати сміху. Надто комічною їй видалась ідея мати власне ліжко у квартирі Кальбів.

– Перестань сміятися! – Тепер у тата почервоніли ще й вуха.

Маргарита намагалася повернути собі серйозний вираз обличчя. Коли їй це вдалося, вона присіла на канапу, слухняно склала руки на колінах, подивилася на тата і сказала:

– Отже, я вже не сміюся. Мов до мене твої слова. Я тебе уважно слухаю.

Тато був спантеличений. Він не знав, як провадити далі цей діалог без Маргаритиного опору.

– Отже, – сказав він, – отже…

– Отже що? ~ поцікавилася Маргарита.

– Отже! Кожна людина має обов'язки! – Тато знову більш-менш увійшов у свою роль. – Твій обов'язок – школа. І ти повинна виконувати цей обов'язок.

Маргарита кивнула.

– Я теж так вважаю, тату!

– Вважати замало. Ти його не виконуєш! От у чому річ! – вигукнув тахо, затиснув кінчики вусів між великим і вказівним пальцем і почав смикати їх донизу.

– Виконую, – сказала Маргарита. – Через місяць я принесу тобі табель зі середнім балом приблизно 1,3. А це – неабищиця.

На мою думку, це трішки більше, ніж нормальне виконання обов'язку.

Тато гепнувся у фотель навпроти Маргарити.

– До виконання обов'язків належить також відвідування уроків! – Він потягнув себе за вуса так, що його верхня губа випнулася набагато більше за нижню. – Я теж мушу щодня ходити на фірму і не можу прогулювати. Бо інакше я втратив би роботу!

– Прошу? ~ Маргарита нахилилась уперед. Вона не розчула татових слів. Коли хтось натягує верхню губу на нижню, чути лише невиразне шамотіння.

Тато відпустив вуса і повторив свою тезу про обов'язки, відвідування уроків і втрату роботи. Маргарита заперечила:

– Та мені справді нічого не загрожує. Мене не виженуть.

– Але що це за ставлення до праці! – вигукнув тато.

– Ах, тату! – Маргарита встала, присіла на поручні татового фотеля і прихилила голову до його чорних кучерів. Вони пахли рум'янком і цигарковим димом.

– Не верзи таку бридню, – тихо сказала вона в кучері. – Ставлення до праці і все таке інше – це ж не має значення, тату! – Маргарита занурила руку в кучері й почухала татів череп. – Я ж не хрущ, якого можна закрити в сірниковій коробці. Я хрущ, який літає!

Тато зітхнув. Коли йому чухали голову, він завжди ставав безпорадний.

– Так, так, – пробурмотів він. – Ви всі літаєте, а я товстий тупака, котрий не може навіть повзати!

– Та ні, тату! – Маргарита поцілувала чорні кучері. – Ти тато-хрущ, котрий тішиться, що його донечка-хрущ вміє так гарненько літати. Хіба ні?

– Ні, – пробурмотів тато.

Трохи згодом повернулися з магазину мама та Меді.

Меді хотіла знати, як почувається Пепі й чи можна буде його відвідати сьогодні або завтра. Мама поцікавилася татовим настроєм і спитала, чи вчинив він Маргариті скандал.

Маргарита повідомила Меді, що Пепі все ще лежить у ліжку, та його можна провідати будь-коли, якщо тільки Меді не боїться заразитися. А мамі прошепотіла:

– Він спробував.

– Хто що спробував? – перепитала Меді, яка завжди чула шепіт за кілометр. – Чому ти щось приховуєш, Маргарито? Що мені вже знову не можна знати?

Маргарита проігнорувала нарікання Меді.

– І am him оver, – сказала вона до мами. – Аgainst me, hе пever соmes uр!*

Мама засміялася. Меді заверещала:

– Не говори aнглійською, Маргарито, щоби я не могла нічого зрозуміти!

Мама хотіла відвернути увагу молодшої доньки і витягла з торби пакетик Гумових ведмедиків:

– Дивися, Меді, – поманила вона. – Тут твої гумові ведмедики! Меді навіть не глянула у бік цукерок.

– Якщо ти така підла, – закричала вона на Маргариту, – то я теж буду підлою і не перекажу тобі те, що конче мушу тобі переказати! Що, з'їла?

– Do, what you don't can let**, – сказала Маргарита до Меді. Часом їй подобалося дратувати сестру.

– Я тобі точно-точно-точно нічого не скажу! – верещала Меді. Маргарита допомогла мамі порозкладати продукти, частину

* Моє було зверху. Йому мене ніколи не перемогти, (англ.) – Тут і далі Маргарита говорить не зовсім правильною англійською.

** Роби те, чого не можеш облишити! (англ.)

*** Одного дня сестро, я відріжу тобі язика, (англ.)

– в холодильник, частину – на полиці.

– Опе day sister , I cut up your tongue***, – сказала вона Меді. Вона не повірила, що Меді справді мала передати їй якусь важливу інформацію.

– А це дуже важливо! А тепер ти ніколи про це не дізнаєшся! – не вгавала Меді.

Мама закрила руками вуха.

– Меді, благаю! – скрикнула вона. – Це неможливо витримати, верещи, будь ласка, трішечки тихіше!

Меді, навіть коли говорила нормально, мала доволі різкий голос, а коли вона була збуджена, то верещала, як бензопила без мастила.

– Не можна кричати тихо! – закричала Меді, схопила мішечок із гумовими ведмедиками, розірвала його, кинула до рота кілька цукерок і вибігла з кухні.

Мама відкрила вуха.

– Здуріти можна від цієї дівчини! – сказала Маргарита.

– Те, що ця дівчина конче мусила тобі переказати, – це що приходив Конні і хотів терміново з тобою поговорити.

– Сусідський Конні? – Маргарита була дуже здивована.

Сусідський Конні ще ніколи не хотів із нею терміново поговорити. Дотепер він дзвонив у двері закмаєрівської квартири, тільки щоби позичити викрутку, цигарки або кубики льоду. Маргаритині контакти з Конні обмежувалися світською балачкою в під'їзді чи на трамвайній зупинці. А впродовж деякого часу, та це було вже давно, вона кілька разів зустрічала його в Ґабріели. Тоді Ґабріела ходила з таким собі Ебергардом, а цей «давним-давно забутий» Ебергард був однокласником Конні.

Конні був на рік старший за Маргариту. Він уже закінчив школу. Кілька днів тому склав випускні іспити.

– Що він міг від мене хотіти? – ламала голову Маргарита, жуючи пасмо волосся.

– Може, він запалав до тебе полум'яною пристрастю! – засміялася мама.

– Але тоді це якась загальмована пристрасть! – Маргарита теж засміялася. – Йому треба було зробити це десять років тому. Тоді я би відповіла йому взаємністю.

– Більшість речей у житті отримуєш тоді, коли вже їх не хочеться, – зітхнула мама.

– У Конні така класна дівчина! – Маргарита виплюнула пасмо. – Ти бачила? Така чорнява красуня. Вона приходить до нього тричі на тиждень. І завжди за дванадцять дванадцята панічно втікає!

Мама кивнула. Певно, на останній трамвай!

До кухні зайшов тато. Він переглянув продукти, які мама з Маргаритою ще не встигли сховати. Маргарита помітила, що кінчики його вусів знову були скручені в шістки.

Тато радісно схопив пластикову склянку, в якій у молочній рідині плавала коричнева кулька.

– Копчена моцарела! – вигукнув він. – Чудо-о-о-о-во! А свіжий базилік купила?

Мама мовчки витягла з торби вазонок із базиліком. Тато відкрив пластикову склянку і з насолодою принюхався до сиру.

– А ми його з'їмо сьогодні чи завтра? – спитав він. Мама промовчала.

Тато поставив склянку на холодильник.

– Вельмишановна зі мною не розмовляють? Мама мовчала.

– І як довго вельмишановна мають намір продовжувати мовчанку? – Тато закрив покришкою скляночку з моцарелою.

Мама прихилилася до дверей і схрестила руки на грудях. І продовжувала мовчати.

Тато звернувся до Маргарити:

– Вона на мене зла. Тільки тому, що я насмілився висловити свою думку!

– Він висловив її досить голосно! – мама також зверталася до Маргарити. – Горлав, як навіжений! Можеш бути певна, весь будинок почув кожне слово, від першого до останнього поверху!

– Ну, добре! Мені шкода, вибач! – тепер тато знову звертався до мами. – Що я мушу зробити, щоби повернути твою прихильність?

Маргарита, прослизнувши повз маму, вийшла з кухні. Вона не хотіла стояти на заваді примиренню батьків. У п присутності – це вона помічала вже кілька разів – мама була набагато менше готова до компромісів. Напевно, припускала Маргарита, мама хотіла бути для неї взірцем стійкості.

У коридорі Маргарита позіхнула. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Маргарита поміркувала, чи не прилягти їй на пообідній сон. І вирішила дозволити собі таку виняткову розкіш. «Але перед тим, – подумала вона, – заскочу до Конні. Бо інакше я не зможу задрімати з цікавості!»

Двері сусідської квартири відчинила мама Конні.

– Ах, Маргарито! – вигукнула вона, впустила дівчину до квартири і провела у вітальню. Маргарита ще ніколи в житті не заходила в сусідську квартиру так далеко. Дотепер її пускали лише в коридор.

Дівчина сіла у квітчастий фотель, на який їй вказала мама Конні. Ошелешена розкішшю вітальні, Маргарита примружилася. Вона ще ніколи не бачила в одному приміщенні стільки меблів і декорацій усіх видів і гатунків. «Як в антикварній крамниці, хіба що порохів нема, а все чистесенько вилизано!» – подумала вона.

Мати Конні зрозуміла Маргаритину реакцію по-своєму. Вона з гордістю оголосила:

~ Я пристрасна колекціонерка! От тільки через це з часом у помешканні стає трохи тісно!

Мати Конні справді мала рацію! Усім тим мотлохом, напханим у вітальню, можна було спокійно вмеблювати п'ятикімнатні апартаменти. Крім стола з шістьма кріслами, Маргарита мала нагоду оглянути м'який куток для восьми осіб, журнальний столик, телевізор, книжкові полиці, дві старовинні сільські шафи (одну полаковану й одну пофарбовану), дитячу колиску (в ній замість немовляти розмістилися вазонки), два обтягнуті рожевою тканиною ослінчики для молитви, креденс (у стилі бідермаєр, із купою гнічників нагорі), самовар (латунь, із рельєфними гірляндами), прядку (перелаштовану на торшер), дерев'яну скриню (ковану), письмовий пульт (у ролі міні-бару), бочку для масла (перетворену на підставку для газет), ночви (з граніту, повні кактусів) і велетенський вівтар, де замість ікони була причеплена фотографія тата Конні. На двох стінах рядочком висіли старі дзеркала, помножуючи всю цю пишноту до неможливості.

– Конні зараз прийде, він вибіг у кіоск, – сказала мама Конці. – Я зроблю нам каву.

Маргарита була така вражена незвичним інтер'єром, що навіть не запротестувала проти кави, хоча боялася, що це може вплинути на її пообідній сон. Мати Конні вибігла до кухні, Маргарита вмостилась у фотелі. Зі стелі над нею нависало велетенське колесо від воза. Воно було драпіроване рожевими оборками, а спиці прикрашені безліччю лампочок. Маргарита заплющила очі.

Конні повернувся швидше, ніж його мати встигла зварити каву.

– Гей, пані сусідко! Оце звичаї! Не ночувати вдома, вештатися десь цілу ніч, а тоді серед білого дня бавитись у сплячу красуню! – вигукнув він.

Маргарита виринула з дрімоти.

– Звідки ти знаєш, що я роблю вночі? Конні посміхнувся.

– Поки твоя мама не зачинила вікно, з новинами вашого життя могли ознайомитися всі мешканці. Та й потім – теж! -Він показав на свою маму, котра принесла каву. – Моя мамуча сьогодні спеціально не вмикала порохотяг, боячись пропустити продовження закмаєрівської епопеї!

Мати Конні поставила каву та філіжанки на журнальний столик.

– Я цікавлюся життям людства. – Здавалося, вона аніскілеч-ки не знітилася. – Це – «Арт деко», – пояснила вона, підсуваючи Маргариті філіжанку.

Маргарита почулася зобов'язаною пробурмотіти: «Дуже гарно», – і детально розглянула філіжанку. Вона була як дві краплі води подібна на розпаровані горнятка в господарстві цветльської бабусі. Маргарита вирішила під час наступного візиту до Цветля знайти на горищі старий посуд, забрати додому і показати антикварові. Можливо, подумала вона, це принесе несподіване збільшення кишенькових грошей.

Мати Конні налила каву й сіла поряд із Маргаритою. Конні підсунув до столика ослінчик для молитви й умостився на ньому.

Мати Конні сказала:

– Отож, Конні зараз у дурній ситуації. А все тому, що він завжди такий спонтанний. І завжди лізе поперед батька в пекло! А тоді пошивається в дурні! Ясно, що треба було дати завдаток, але чому це завжди мусить робити саме він? Інші теж не бідніші за нього! Вони би теж могли…

– Мамучо, – перервав Конні материнський словесний потік, – чи можу я спочатку пояснити пані сусідці, про що йдеться?

– Звичайно, пардон! – мама Конні лагідно усміхнулася синові.

– Моя дівчина і я… – почав Конні, та мати його знову перебила.

– Ти її вже, напевно, бачила, Маргарито! Вона часто до нас заходить!

– Мамучо! – закричав Конні.

– Мовчу, мовчу, – мама Конні зробила винувату міну.

– Отже, ми з Мартіною, – продовжив Конні, – хотіли цього року поїхати на все літо до Греції. Там є будиночок, про який я мрію вже чотири роки! Я милувався ним щоразу, коли ми відпочивали там з батьками. А цього року я – цілком випадково -познайомився з одним типом, котрий знає власника. І винайняв цей будинок!

– У березні! – знову втрутилася мама Конні. – Ця нещасна дитина заплатила наперед за всі два місяці!

– Бо інакше хтось би вихопив мені його з-під носа! – вигукнув Конні. – Люди записуються в чергу, щоби потрапити в цей будинок.

– Але тато вважає, що вистачило би дати завдаток, – сказала мама Конні. – А наш тато…

– Мамучо! – викрикнув Конні – Якщо ти мене ще раз Переб'єш, проллється кров!

Погроза подіяла. Мати дала синові спокійно договорити, і Маргарита довідалася, що Конні зі своєю дівчиною Мартіною, ЇЇ сестрами Ґабі й Урсі, а також з приятелем Андреасом, його дівчиною Бібі та її подругою Лотті хотіли провести літо в цьому грецькому «будинку мрії». Але тепер Мартіна провалилася на Іспиті з математики і їй перенесли його на осінь. І тато категорично заборонив їй їхати до Греції. За кару Мартіна мусила провести все літо у бабусі в Ішлі, а щоби зробити покарання ще суворішим, тато звелів їй тричі на тиждень по дві години займатися математикою з репетитором.

Сестри Ґабі й Урсі молодші за Мартіну, і без старшої сестри їх не відпускають. А друг Конні Андреас передучора потрапив па мопеді в аварію і тепер лежить у лікарні в гіпсі. Учора він довідався, що гіпс на ногах знімуть тільки через шість тижнів, а хребет буде в гіпсовому корсеті три місяці. Отож, як учасник подорожі до Греції він відпадає. А його подруга Бібі не хоче покинути свого бідного загіпсованого хлопця. А її подруга Лотті не хоче їхати до Греції без Бібі. Якщо вже без Бібі, то ліпше з батьками, бо вони летять у США.

Так чи інак, тепер у Конні був прекрасний будинок на грецькому острові, та не залишилося нікого, хто би міг скласти йому товариство.

– Всі інші мої друзяки, – зітхнув Конні, – вже давно спланували свої канікули і не можуть змінити плани!

– За таких обставин Конні найліпше було би залишитися вдома, – знову втрутилася мама Конні. – Але після всіх тих мордацій із випускними іспитами він таки заслужив собі гарні канікули. А крім того, якщо в Ішлі Мартіну охоронятиме її дра-кониха-бабуся, то він все одно не матиме з того жодної користі. І взагалі, на мою думку, йому слід триматися подалі від цієї жахливої сімейки! Мартіна дуже мила, але ця ідіотська родинка вважає, що це наш Конні винен у тому, що вона провалила іспит. Вони стверджують, що він заважав їй вчитися. Він – їй! Він же сам блискуче склав іспити! Якщо йому вистачило часу на підготовку, то їй, певно, теж нічого не мало би завадити.

– Я хотів дати оголошення в газету, щоби знайти піднаймачів, – сказав Конні, – але ж ніколи не знаєш, хто зголоситься. От я і подумав, ану ж спочатку спитаю пані сусідку. Чи ти теж уже маєш якісь плани?

Конні витягнув із кишені штанів гаманець, а з нього – фотографію і підсунув її Маргариті.

– Це він!

На фотографії був білий двоповерховий будиночок із пласким дахом, блакитними віконницями та дверима й білим балкончиком над входом. До дверей вели дві сходинки. На них дрімало двійко рудих котів.

Обабіч сходинок у зелених бляшаних відрах росли олеандрові деревця.

– Там відразу за ним починається море, – пояснив Коні, – а навпроти – кав'ярня «Липке крісло». Вона так називається, бо там можна приклеїтися дупою до пластикових стільців. А поряд – стара капличка, але вона зачинена!

– Ми вже багато років відпочиваємо в тому селищі, – сказала мама Конні, – і було би справді дуже прикро, якби тепер, коли він нарешті винайняв будинок своєї мрії, все зірвалося.

– Матусю, серденько, а чи не хочеш ти піти до кухні і почати потроху готувати хавчик? – спитав Конні.

Мати Конні підвелася.

– Так-так, – сказала вона без краплини образи в голосі. – Я зрозуміла твій тонкий натяк!

Вона долила Маргариті й Конні кави і вийшла з вітальні.

Маргарита втупилась у фотографію. Вона відразу ж упізнала цей будиночок. То був будинок не лише сусідової, але і її власної мрії.

Торік Закмаєри були у відпустці в Греції. На острові Нак-сос. Одного разу Маргарита, мама та Меді поїхали на прогулянку катером. Тато і Гансик, звичайно ж, не брали в цьому участі. Такий стрес їм був не до вподоби! У відпустці тато і Гансик

зазвичай лежали в тіньочку або плавали на надувних матрацах. Катер тричі причалював у портах сусідніх островів. За третім разом – на острові Паром. І тут Маргарита побачила цей дім. Двоє англійців, обгорілих на сонці, один молодий, другий старший, сиділи на білих сходинках перед вхідними дверима, попиваючи з бляшанок пиво. Вони запросили на пиво маму та Маргариту. Але Меді цього не допустила.

«Якщо в них нема пива для мене, – обурено закричала вона, то про це не може бути й мови! Вічно ви знайомитеся з людьми, котрі не мають дітей. Вас ніколи не цікавить, щоби мені теж було з ким побавитися!»

Маргарита закохалась у будиночок з першого погляду. Вона часто згадувала про нього, навіть після відпустки.

– Звичайно, ти можеш взяти з собою, кого захочеш, – сказав Конні. – Що більше, то краще. – Він нахилився до Маргарити. – Хата дорожча, ніж я сказав своїй мамучі. Якщо я не знайду піднаймачів, я повний банкрут.

У Маргаритиній голові клубочилися, наштовхуючись одна на одну, різні думки. «Гінцель хоче поїхати з тобою в Югославію! Флоріан хоче подорожувати з тобою Європою! А якщо мама послухається свого бажання, тобі загрожує Португалія! Май розум, не ускладнюй ситуацію ще більше!»

Однак раптом усі думки кудись поділися, й у Маргаритиній голові залишилось одне-єдине, напрочуд спокійне міркування: «Я хочу в цей будинок, а що хочуть інші – мене не обходить!»

Маргарита поклала фотографію на журнальний столик і кивнула Конні.

– Правду кажучи, в мене була ціла купа планів, – сказала вона, – але можеш на мене розраховувати, вважай мене своїм піднаймачем!

Маргарита навіть не запитала про ціну. «Задля здійснення деяких мрій, – сказала вона собі, – можна забути про ощадливість». Ударивши по руках, вони зафіксували укладення угоди і з'їли по тарілці грецького салату, який приготувала мама Конні. Жуючи, Маргарита ще встигла отримати від доброї жіночки деяку цінну інформацію про вартість умеблювання вітальні, а тоді, тихенько наспівуючи собі щось під ніс, почимчикувала в рідну домівку, дивуючись своїй радісній безтурботності. Вона ж сама визнавала, що в такій ситуації радше пасував би панічний настрій. Урешті-решт, можливі конфлікти з різними рідними та близькими особами через її рішення – це аж ніяк не дрібниця!

Маргарита розмірковувала, з ким першим вона поділиться своїми планами на літо. Тут у неї був величезний вибір! «Ні в якому разі не з Гінцелем, – подумала вона. – Він негайно впаде в депресію. А це мене похитне, і я зміню своє рішення. Йому не подобається Парос. Він каже, що це острів для багатеньких снобів! Він хоче в якесь югославське задуп'я! Винаймати комірчину в тамтешнього листоноші!»

«Спочатку я поговорю з Флоріаном, – міркувала далі Маргарита. – Він буде лаятись і сваритись. Отже, я теж зможу лаятись і сваритись. І це буде трохи легше!»

Проте за хвилину Маргарита стояла перед своєю родиною, яка в повному складі обідала у вітальні. Всі як один відірвалися від поглинання моцарели і хором запитали:

– Ну, то що хотів від тебе Конні?

«Хто перший питає, той перший отримує відповідь», – подумала Маргарита, сіла між мамою та Меді й, утупившись у скатертину, заговорила:

– Ми домовилися, що проведемо все літо разом на Паросі, в будинку, про який, як виявилося, мй обоє, незалежно одне від одного, вже давно мріяли!

Раптом усі припинили жувати. У кімнаті запанувала могильна тиша.

Маргарита відвела очі від скатертини і подивилася на присутніх. Гансик сидів із відкритим ротом, Меді покусувала нижню губу, мама посміхалася. Тато мружив очі, ніби його засліплювало сонце, і закручував кінчики вусів у напрямку підборіддя.

– Мені шкода, – сказала Маргарита, – якщо я цим перекреслила чиїсь плани.

– Облиш ці свої пишномовні фрази! – Тато відпустив вуса, стиснув руки в кулаки й ударив ними по столі так, що аж тарілки перелякано затанцювали.

Меді закричала: '

– Тоді я теж не поїду в Португалію! Тоді я поїду з Пепі до його бабусі. Вона сказала, що візьме мене! Пепі її вже питав!

– А я залишуся на все літо в нашої бабусі! – вигукнув Гансик.

– Ви що, всі повар'ювали? – тато підскочив і забігав по вітальні *- від вікна до дверей, від дверей до вікна. Вперед назад, вперед назад. Коли тато хвилювався, він не міг всидіти на місці.

– Закмаєре, припини бігати, – сказала мама – Для мене твоя біганина – як психотерор. Мене це лякає.

Тато гепнувся на канапу.

– Я не вважаю доцільним, – сказала мама, – насильно запихати невдоволених дітлахів у літак до Португалії.

– Що ви всі раптом почали мати проти Португалії? -поцікавився тато.

– Закмаєре, йдеться не про Португалію, – м'яко сказала мама. – Йдеться про те, що в цій сім'ї кожен хоче відпочивати відповідно до власних бажань.

– А в тебе які бажання? – визвірився на маму тато. – Кажи спокійно, ну, давай! – він підскочив і знову почав бігати взад уперед між вікном і дверима. – Ну? Вельмишановна хоче з Марі-Луїзою на Північний полюс? Чи самостійно в Нікарагуа? У гарної жінки в дорозі завжди є купа шансів завести нові знайомства!

Мама відхилилася на своєму кріслі назад і, морщачи чоло, спостерігала за татовою біганиною.

– Пардон! Забув! Це ж психотерор! – Тато знову гепнувся на канапу.

– Дякую, Закмаєре! – Мамине чоло розгладилося. Вона задумливо розглядала свого товстезного чоловіка, котрий відсапу-вася посеред подушок. – А що би ти сказав на те, – спитала вона, – якби ми, ти і я, поїхали кудись самі-одні, тобто вдвох? Можливо, в Шотландію? Ти ж давно вже туди хотів.

– Ти і я, тільки вдвох? – тато вирячив очі.

– Що, правда, незле? – мама доброзичливо посміхнулася до спантеличеного тата.

Ця посмішка вколола Маргариту, мов ножем у серце. Вона була не просто доброзичлива, але і жертовна. Однак, здавалося, крім Маргарити, цього не помітив ніхто. Ніхто ж, окрім неї, і не знав, що мама мріяла провести відпустку сама-одна, а не сама-удвох.

Меді та Гансик збагнули, що тато вже не чинитиме опору здійсненню їхніх найпотаємніших мрій. Меді з різким вереском-писком поскакала в коридор, щоби зателефонувати Марі-Луїзі та Пепі.

Гансик посміхнувся широкою посмішкою, як ясний місяць на малюнку в дитячій казочці. Він швиденько наклав собі на тарілку залишки моцарели, напхав нею рота і радісно заговорив, розпльовуючи довкола маленькі шматочки сиру:

~ Це буде прекрасне літо! Я здурію від щастя!

Маргарита позбирала брудний посуд і хотіла віднести його до кухні.

– Я сам! – Гансик забрав у неї стос тарілок. Маргарита скам'яніла, мов дружина Лота, і дивилася братові вслід. Це неможливо! Гансик добровільно рухається! Гансик допомагає! Гансик – а про це свідчило дзеленчання, що долинало з-за дверей – навіть складає посуд у посудомийну машину! А тоді Гансик повернувся назад і запитав сестру:

– Маргарито, можеш мені пояснити задачі з математики? Дружина Лота ожила. Маргарита кивнула:

– Певно, що так, – сказала вона і подумала: «Ми є свідками справжнісінького дива. Тепер головне – не припуститися помилки, бо інакше диво загнеться в зародку!»

Маргарита пішда за братом до кімнати. Гансик витягнув із портфеля зошит і підручник з математики.

– Ціле літо у Цветлі! – сказав він. – Я просто не вірю, що може бути стільки щастя нараз!

Маргарита абсолютно не могла собі уявити, де у цветльському літі криється хоч краплиночка щастя, але вона кивнула Гансикові. Вона вже давно не бачила, щоби її брат так щиро радів. Щоправда, вона підозрювала, що Гансикове щастя пов'язане з можливістю непорушно лежати під грушею і поглинати неймовірні кількості бабусиних харчів, але вирішила не зосереджуватися на цій думці.

Гансик розгорнув підручник з математики. Його щаслива міна враз спохмурніла. Маргарита вклала у свій голос максимальну впевненість:

– Ми двоє мудрагелів, і ми з цим швидко впораємося! Ми це зараз полускаємо, як горішки!

Гансик показав сторінку з вправами.

– Він сказав, що це легесеньке домашнє завдання! Дитячі забавки! Але я не можу, тут два невідомі, я цього не розумію!

Маргарита взяла книжку в Гансика з рук і подивилася на підкреслені приклади. Ні, ці рівняння були не дитячими забавами – вони були просто немовлячими. Та Маргарита вдала, ніби мусить добре подумати. Здавалося, Гансикові це сподобалося.

Перша задача була така: «У Фріца дві скарбонки. Якщо в одну з них він покладе ще п'ять шилінгів, то в ній буде стільки само грошей, скільки й у другій. А якщо у другу він додасть ще десять шилінгів, то в ній стане вдвічі більше, ніж у першій. Скільки грошей у кожній із його скарбонок?»

– Маєш рацію, – почала Маргарита. – Ми тут маємо справу з двома невідомими.

Гансик гордо кивнув.

– А що в нас буде «ікс», а що «ігрек»? – спитала Маргарита. З надією в голосі Гансик відповів:

– «Ікс» буде Фріц, так?

Маргарита придушила в собі ознаки сум'яття. Вона просто сказала:

– Знаєш, це не дуже добра ідея. Фріц же нам відомий. Невідомі нам гроші в скарбничках.

– Точно! – вигукнув Гансик. – Гроші в одній скарбничці -це «ікс», а в другій – «ігрек»!

Маргарита захоплено закивала.

– А що тепер? – зробивши це грандіозне відкриття, Гансик знову був розгублений і безпорадний.

– Оскільки в одній скарбничці на п'ять шилінгів більше, ніж в другій, – пояснювала Маргарита, – ми можемо сказати, що «ікс» плюс п'ять дорівнює «ігрек». А «ігрек» плюс десять дорівнює «ікс» помножити на два..

Маргарита замовкла. Не виглядало на те, що Гансик стежив за ходом її думок. Дівчина подумала, що вміти порахувати й уміти пояснити – два цілком різні таланти. А мати до цього терпець – третій талант. '

– У тебе ще є колекція кульок-мармульок? – спитала Маргарита.

Гансик кивнув і приніс коробку зі скляними кульками. Маргарита відібрала п'ятнадцять червоних кульок і двадцять зелених. Червоні вона поклала на одну купку, зелені – на іншу.

– Нехай це будуть наші скарбонки, – Маргарита показала на купки. – Червоні – це «ікс», а зелені – «ігрек»!

І Маргарита почала бавитися з братом мармульками, аж поки Гансик не зрозумів. Інші сім задач, у яких ішлося про однокласників, кораблі, вугілля двох сортів, кілометри на годину, печиво, безробітних і молоко, Гансик вирішив самостійно та без допомоги мармульок.

Після виконання цієї роботи Гансик страшенно стомився, та водночас був дуже гордий собою.

– Маргарито, – похвалив він сестру, – ти найкращий репетитор на світі. В того дурнуватого Берті я ніколи нічого не розумів. А з тобою я відразу все второпав!

– Певно що так, Гансику! – сказала Маргарита і залишила брата, сумно думаючи: «Бідоласі не потрібний репетитор, бідоласі потрібний цілісінькій батальйон добровільних помічників у галузі розвитку!»

Суботній вечір Маргарита провела на дискотеці «Конекшен». Загалом, вона не дуже любила дискотеки. Музика, яка там гриміла, була для неї заголосна і не надто відповідала її смаку. Маргарита ~ під впливом Гінцеля – стала фанаткою джазу. Фанаткою Моцарта вона була з власної ініціативи. Поп- і рок-музику вона цінувала тільки в певних межах, а диски, які ставив ді-джей «Конекшену», здебільшого перебували поза цими межами. Крім того, Маргарита не любила «вимахуватись». Останнім часом необхідність трансформувати свій душевний стан у рухи на переповненому танцмайданчику охоплювала її тільки зрідка.

Здебільшого Маргарита просто стояла за шинквасом; дивилася, як танцюють інші, і слухала, як хтось верещить їй щось у вухо.

Цього вечора в «Конекшені» була й Іксі. До того часу, коли прийшла Маргарита, Іксі вже добряче вискакалася на танцмайданчику. Тепер Маргарита стояла за шинквасом, попивала теплувату колу і спостерігала за подругою. Здавалось, Іксі знову була у формі й у доброму гуморі, ба просто як на крилах! Вона кивнула Маргариті й послала їй повітряний поцілунок. Трохи згодом, відсапуючись, вона підійшла до шинквасу і замовила собі щось отруйно-зеленого кольору з рожевою піною.

– Як справи, сестро? – прокричала вона Маргариті. Маргарита прискіпливо оглянула Іксі. Ні, Іксі точно не була обкурена. Дії інших наркотиків теж не спостерігалося. То що ж могло перетворити цю купку нещастя, яку впродовж останніх двох тижнів Маргарита щодня навідувала у «Ваксельберґері», на сяйливу та безтурботну дівчину?

Іксі поклала руку Маргариті на плече, потягнула через фіолетову соломинку свій зелений напій, поставила склянку на шин-квас і прокричала Маргариті у вухо:

– Герберт-Кальоша! – придурок. Той, про кого йому розповів цей чувак у Берліні, був зовсім не той, з ким спала незґраба Адрі-ана, він зараз живе в Голландії. Про нього вони нічого не можуть знати! – Іксі знов узяла свій напій і потягнула його через соломинку. – Кажу тобі, – вона просто сяяла, – я вже давно не була така щаслива, як сьогодні! – Іксі допила коктейль, поцілувала Маргариту в щоку і повернулася на танцмайданчик.

Маргарита охоче пораділа би разом із Іксі, та їй це не дуже вдавалось. Отже, берлінецьнезґраби Адріани- фальшива тривога!

Ну то й що? Коли Маргарита уявляла собі піраміду інтимних контактів, на вершині якої перебувала Іксі, в неї мороз по шкірі йшов. Іксі з Робертом, Роберт із безліччю інших дівок, ті дівки з безліччю інших чуваків, а чуваки… Без сумніву, незабаром можна очікувати наступну серію «паніки на Титаніку»!

Поки Маргарита снувала цю сумну думку, до шинквасу підійшов Флоріан Кальб. Його супроводжувала білява дівчина, котрої Маргарита ще ніколи не бачила. На Маргаритину думку, білявка виглядала просто неможливо. Якби її роздягнути і змити під душем усю косметику, то результатом стало би дещо повну вате дівчисько, яке могло би спокійно зіграти роль доньки фермера-скотаря у будь-якому якому фільмі з життя селян. На чолі над водянисто-блакитними очима в неї нависали бісерні торочки, через що дівчина видавалася трохи косоокою. Рештки волосся, що не були прикрашені бісером, стояли сторчма, рясно политі чимось рожевим. З вух звисали дитячі дармовиси: зліва – пластмасовий місяць, справа – пластмасова зірка завбільшки з ялинкову прикрасу. Місяць був фіолетовий, зірка – зелена. А на шиї в цієї безумної курки теліпалося намисто з пластмасових тигрячих зубів. її чималенький торс був запакований у білу корсетку з рюшами, а стегна ледь-ледь прикривала широка картата міні-спідничка. З неї стирчали дві дуже короткі ніжки, які закінчувалися червоними лаковими чобітками на 12-сантиметрових підборах. Флоріан смачно поцілував місячне вухо молодої хуторяночки і крадькома поглянув на Маргариту. Помітивши, що опинився в полі її зору, він закарбував іще один смачний поцілунок на вусі своєї супутниці, цього разу – на зірковому.

Маргарита й оком не змигнула. Вона вже добре знала цю Фло-ріанову тактику. Це мало означати приблизно таке: «Дивися сюди, Маргарито! Я можу мати на кожен палець по п'ятеро дівчат! Я заходжу на дискотеку, озираюсь – і перша жертва вже моя! Я можу вже хоч зараз ушитися звідси разом із цією подругою і задовольнити з нею свої сексуальні потреби! Тож будь мудра, шановна Маргарито, і сама задовольни мої сексуальні потреби, бо інакше я тебе покину і ти пошкодуєш!» Тепер Флоріан цілував свою білявку поміж бісерних торочок.

З Маргарити було досить! Вона відвернулася від Флоріана та його молодої хуторяночки й у глибині дискотеки, за столиком у найдальшому кутку, побачила Ґабріелу. Маргарита взяла склянку з колою і крізь натовп танцюристів пішла до однокласниці.

У кутку музика гриміла не так сильно. Тут можна було порозумітися без крику.

Біля Ґабріели за столиком сиділа Анні Фройденталер.

– Я не заважаю? – спитала Маргарита.

Ґабріела й Анні запевнили, що Маргарита їм абсолютно не заважає. Маргарита принесла від іншого столика вільний стільчик, підсіла до Ґабріели та Анні й запитала, чи у школі відбувалося щось таке, про що їй було би варто знати.

– Контрольна з математики – то було повне свинство, -сказала Ґабріела. – Він дав приклади, яких ми не робили на уроці. Можливо, буде повторення. Даремно прогуляла, стара!

Маргарита навіть не намагалася пояснити справжню причину своєї відсутності. Ґабріела їй усе одно би не повірила.

Анні подивилася на годинник і злякано скрикнула. Одинадцята вже минула! А батько дозволяв їй гуляти лише до одинадцятої.

– Сестри, мені пора додому! – Анні підвелася, т.а перед тим, як піти, сказала на прощання:

– Можу поклястися в одному: коли я нарешті вийду з-під опіки мого хатнього дракона, рік не буду спати!

Тільки-но Анні пішла, Маргарита виклала Ґабріелі найновішу інформацію про свої плани на канікули. Маргариті не хотілося зачіпати цю тему при Анні, в якої свободи було не більше, ніж у пса на ланцюгу.

Навіть на вихідні вона не мала права нікуди поїхати без батьківського нагляду. А про канікули без тата-мами могла тільки мріяти. Маргарита вважала, що порівняно з життям Анні її власні проблеми – майже розкіш, і якось не випадає скаржитися перед такою нещасною людиною.

– Не хочеш поїхати з нами? – спитала Маргарита.

– Я не можу, нема грошей, – засмучено відповіла Ґабріела.

– Та що ти! – вигукнула Маргарита. – Якщо я переконаю Гінцеля їхати з нами, ми поділимо платню на чотирьох, а варити їсти можна самим, тоді це взагалі не буде дорого!

– Я не можу собі дозволити навіть Крітцендорф, – сказала Ґабріела. – Цього року відпустки в нас не буде взагалі! – Ґабріела витягнула з кишені гребінець. – А що з Флоріаном? -спитала вона. – Ти хочеш, аби він теж поїхав з вами?

Маргарита принюхалась і прошкрябала живіт.

– Що ти кажеш? – Ґабріела нахилилася до Маргарити. Маргарита прокричала їй у вухо:

– Я знаю тільки одне: я хочу в той будиночок! І хто бажає їхати зі мною, нехай їде!

Ґабріела зробила на голові проділ і почала вкладати пасмо за пасмом.

– Вітаю! – сказала вона. – Прихопи зі собою дві свої особисті проблеми, і веселі канікули тобі гарантовані! До речі: здається, Іксі ще міркує, куди би поїхати у відпустку. Я щось таке чула, ніби Роберт хоче летіти в Туреччину з іншою дівчиною.

– Свиня, – сказала Маргарита.

– Але це тільки в тому випадку, якщо в Іксі взагалі ще до чогось буде бажання. Останнім часом у неї такий депресняк, що хоч через паркан вішай.

Маргарита показала на танцмайданчик.

– Це минуло. Вона знову весела і танцює вже кілька годин поспіль!

Ґабріела встала, щоби подивитися на воскреслу Іксі, та між нею і танцмайданчиком виявилося забагато людських тіл. Так і не побачивши Іксі, вона знову присіла і продовжила вкладати волосся.

– А що з нею було?

Маргарита не почувала за собою права давати таку довідку.

– Я теж не знаю, – пробурмотіла вона і, щоби змінити тему, спитала: – Бачила свого Анатоля?

Ґабріела згіршено похитала головою.

– Можливо, завтра в басейні. Але якщо завтра знову буде дощ, я застрелюся! – Ґабріела зробила вимучену мінку. Та не через самотубчі плани, а через вузлик у волоссі, який вона саме намагалася розплутати. – Можливо, він зараз на якійсь дискотеці. Але ж не можу я бігати від дискотеки до дискотеки і шукати його. Та і без грошей мене нікуди не пустять!

Маргарита теж вважала, що Ґабріела не могла шукати Ана-толя по дискотеках. Навіть, якби її туди пускали безкоштовно.

– Але я так на нього запала, – поскаржилася Ґабріела. – Він мені щоночі сниться. Навіть снилося, що ми з ним спали! -Ґабріела запхала гребінь назад у кишеню. – Я маю на увазі, у сні. То було суцільне божевілля. За школою, де гараж для велосипедів. А вчитель математики стояв зовсім близько біля нас і дивився. – Ґабріела захихотіла. – 3 великим циркулем і дерев'яним трикутником в руках.

– Сон жахів, – сказала Маргарита.

– Зовсім ні! – заперечила Ґабріела. – бласне, от що смішно: у сні мені це абсолютно не заважало. А зараз я себе питаю, чи не закохана я насправді у вчителя математики! Такі сни ж не сняться просто так!

Учитель математики викладав у класі Маргарити і Ґабріели тільки від Різдва, відколи захворів старий математик. Новий викладач був молодий і за всіма параметрами «вище від середнього» – як щодо зовнішності, так і щодо педагогічних здібностей.

– Думаєш, можна закохатись у когось несвідомо? – спитала Ґабріела.

Маргарита не встигла на це нічого відповісти, бо тут почалася Ґабріелина улюблена пісня.

– Ой, я не всиджу на місці! – вигукнула Ґабріела, підскочила і побігла на танцмайданчик.

Маргарита вирішила, що на сьогодні норму відвідування дискотек виконано. Вона проштовхалася до виходу повз шинквас, де все ще стояли Флоріан і хуторяночка, не випускаючи одне одного з обіймів і не відводячи одне від одного здебілілих поглядів.

Підійшовши до свого будинку, Маргарита помітила, що в помешканні Закмаєрів іще горіло світло. Це було дивно. Після півночі світло могло світитися хіба в маминій кімнаті. Мама страждала через безсоння. Вона часто прокидалася серед ночі й не могла вже заснути. Тоді вона читала, аж поки не дзвенів будильник. Але цього разу яскраво освітлена була вітальня!

Маргарита відчинила браму, піднялася на свій поверх, відімкнула двері квартири і почула голоси. Один голос звучав дуже різко. Верескливо-крикливо. Як голос Меді, тільки по-доросло-му! Жодних сумнівів – то був голос тітоньки Ізольди. Маргарита зітхнула. Ізольда, татова двоюрідна сестра, приходила в гості два-три рази на рік. І щоразу без попередження. Властиво, вона гостювала в них тільки тоді, коли сварилася з Ебергардом, своїм супутником життя. А що скандали з Ебергардом вона, звісно, заздалегідь не планувала, то і не могла завчасно повідомляти про свої візити. Але це було її щастя, бо якби вона замельду-валася наперед, тато і мама гарантовано знайшли би якусь відмовку, щоби зайвий раз не зустрічатися зі зварйованою родичкою.

Мама була в кухні. Вона нарізала електричним ножем тоненькі кружальця замороженої шинки і розкладала їх на тарілці. Маргарита вказала на двері вітальні:

– Та корова не піде, поки не розморозиться шинка? – з жахом спитала вона.

Мама пробурмотіла:

– Боже борони, – запхала тарелю з шинкою в піч і ввімкнула гриль.

Маргарита поміркувала, чи зобов'язана вона привітатися з тіткою Ізольдою, і вирішила, що це буде перебільшенням родинної ввічливості.

– Я йду спати, ~ сказала вона. – Даються взнаки дві недоспані ночі.

Маргарита хотіла вийти з кухні, та мама її спинила:

– Маргарито!

– Так? – Маргарита зупинилась у дверях кухні.

– Мені здається, тато зробив щось жахливе, – сказала мама.

– Щодо кого і чого? – спитала Маргарита.

– Приходив Гінцель. Щойно ти пішла, – сказала мама.

– Гінцель? Він же в Зальцбурзі!

Гінцель часто їздив до Зальцбурга. По пір'я. У Відні було важко дістати стільки гарних пір'їн, скільки було потрібно Гінцелеві для його ремесла. Тож він знайшов постачальника в Зальцбурзі. А ще в нього там був старий шкільний приятель. Виїжджаючи до Зальцбурга по пір'я, Гінцель завжди залишався там ночувати.

– Він не знайшов місця в готелі, – сказала мама. – А переночувати у друга не міг, бо до того приїхав хтось із Франції. Тому він повернувся того ж дня і прийшов до нас.

– Ти йому сказала, що я в «Конекшені»? – спитала Маргарита.

Властиво, це було зайве, бо Гінцель і без того знав, що Маргарита щосуботи ходила на дискотеку.

– Я не встигла нічого сказати, – продовжувала мама, – бо тут тато – але справді без злого наміру – часом на нього находить, ти ж його знаєш…

Маргарита присіла на табуретку. Якщо мама розповідала так обережно та делікатно, то, напевно, і справді сталося щось дуже погане. Але що тато міг заподіяти Гінцелеві?

– То що сталося? – нетерпляче спитала Маргарита. Мама витягла тарелю з шинкою з печі. На вигляд шинка була

не дуже апетитна. Кружальця потворно повидувалися, покрутились, а на краях потемніли.

Мама з огидою розглядала потворну шинку.

– Коли прийшов Гінцель, – продовжувала вона, – тато саме розповідав Ізольді про те, що ми з ним летимо в Шотландію. Я хотіла його зупинити, бо підозрювала, що це ризикована тема, я маю на увазі, через твої стосунки з Гінцелем і все таке інше, але тато не второпав…

Маргарита хруснула пальцями. Вона вже здогадувалася, чим закінчиться мамина розповідь.

– А коли тато повідомив Ізольду, що ти їдеш із Конні до Греції, – сказала мама, – Гінцель зовсім скис. Він сидів, як мішок, ніби в нього в тілі не залишилося жодної кісточки, – мама відкрила бляшанку з консервованими ананасами, почала витягати з неї кружальця і накривати ними потворні криві шматочки шинки. – А тоді швиденько попрощався і забрався геть. Як у воду опущений! Я побігла за ним, але він не хотів, аби його потішали, а крім того, я не знала, що йому сказати. Ти ж мене не поінформувала, я ж не знаю, що у вас там відбувається. – Мама хотіла взяти тарілку, але тарілка все ще була дуже гаряча. Мама почала шукати ганчірку. – Скажи, Маргарито, ти що, пообіцяла Гінцелю, що поїдеш з ним у відпустку?

Маргарита кивнула.

– Дідько би його взяв, ~ пробурмотіла мама. Вона знайшла тільки одну шматину і намагалася підняти тарілку однією рукою, та це їй ніяк не вдавалось.

У Маргарити було таке враження, що треба щось сказати на свій захист.

– Я ж хотіла йому запропонувати, щоби він їхав з нами! -вигукнула вона. – Йому ж байдуже, куди їхати, на югославський острів чи на грецький!

– Це ти так думаєш! – замість другої шмати мама взяла рушник. – Але мені не здалося, що йому байдуже! – Мама взяла тарелю і понесла її до вітальні.

Маргарита залишилася сидіти на табуретці, чекаючи маминого повернення. Та мама не повернулася. З вітальні долинали верески Ізольди і татове бурмотіння.

– Ну, нє то нє, – пробурмотіла Маргарита, плюнула на вечірню гігієну і почвалала до своєї кімнати. Вона навіть не ввімкнула там світло, скинула сандалі та штани, залізла в ліжко і скрутилася калачиком під ковдрою. її остання думка перед сном була: «Якщо я чогось справді хочу, справді-справді хочу, то ніхто, але справді ніхто-ніхто, мені не перешкодить!»

У неділю Маргарита проспала до обіду. Перше, що вона зробила того сонячного дня, – написала оголошення. Грубим фломастером на шматку картону вона вималювала:

МАРГАРИТИ НЕМАЄ ВДОМА, Я НЕ ЗНАЮ, ДЕ ВОНА І КОЛИ ПРИЙДЕ!

І приклеїла записку липкою стрічкою в коридорі на стіні над телефоном. Після цього вона добряче поснідала: з'їла яйце, тост із джемом, ківі, запивши все це апельсиновим соком і еспресо. На запитання тата, з якого це дива його донька раптом вирішила піти «в підпілля», вона коротко відповіла:

– Сьогодні в мене день тиші і спокою!

– А для Гінцеля, якщо подзвонить? – поцікавилася мама.

– Тим більше, – пробурмотіла Маргарита.

– А для Ґабріели? – спитала Меді.

~ І для неї! – нетерпляче вигукнула Маргарита. Хоча дзвінка Ґабріели вона і не боялася, та вирішила: якщо вже ховатися, то від усіх без винятку!

Весь день Маргарита провела за в'язанням. І за прокльонами. З ниток дванадцяти різних кольорів вона намагалася витворити строкатий шедевр в'язального мистецтва, однак дванадцять клубків вовни страшенно плутались і Маргариті постійно доводилося їх розплутувати. Мама їй допомагала. Вона мала набагато більше терпцю. І гострі нігті, які чудово надавалися для розв'язування вузликів.

Схилившись над заплутаним різнокольоровим в'язанням, мама сказала:

– На твоєму місці я пішла би до Гінцеля і все йому пояснила.

– І не подумаю, – відповіла Маргарита.

– Чому? – здивувалася мама. Маргарита знизала плечима.

– Не маю бажання вислуховувати його скигління і скавуління. Мама взяла ножиці й розрізала різнобарвний клубок.

– Це було розв'язання Гордієвого вузла, – сказала вона. Маргарита відклала в'язання.

– З мене досить цього всього, – сказала вона. – Я ж іще Флоріанові пообіцяла поїхати з ним! І взагалі, не бачу жодного виходу!

Мама засміялася:

– Дитинко, дитинко, ну й веселе ж у тебе життя!

Мама віддавна з упередженням ставилася до Флоріана. Вона вважала його «солоденьким тупаком» і «малолітнім лялюсем». Обіцянки доньки Флоріанові були їй не до душі.

– А чого ти, властиво, хочеш? – спитала мама. – Ти хочеш, аби вони обоє поїхали з тобою на Парос? Чи тільки Флоріан? Чи тільки Гінцель? Чи ні один, ні другий?

– Якби я це знала, мамо! – зітхнула Маргарита і почухала живіт.

У понеділок, ідучи до школи, Маргарита прийняла рішення: на великій перерві вона розповість про все Флоріанові. Щоби змусити себе до цієї неприємної розмови, вона наклала на себе кару на той випадок, якщо в останній момент злякається й відступить. «Якщо я йому сьогодні цього не скажу, – поклялася вона собі, -то після обіду три години займатимуся з Гансиком математикою!»

Однак, зайшовши до класу, Маргарита згадала, що на п'ятому уроці, на латині, Флоріан складатиме свій най-най-найвирі-шальніший усний іспит. І було би просто неприпустимо завдати йому такої тяжкої душевної рани безпосередньо перед цим відповідальним моментом!

Флоріан, блідий і нещасний, сидів за партою і, втупившись у словничок, бурмотів латинські слова. Коли Маргарита пройшла повз нього, він підвів голову і мляво запитав:

– Ти гніваєшся? Через того мопса?

– Та ні, – м'яко сказала Маргарита.

– Це тільки тому, що я був бухий, – сказав Флоріан.

Якби переляканий Флоріан не викликав у Маргарити співчуття, вона би йому пояснила, що негарно називати «мопсом» дівчину, з котрою ще вчора він залюбки цілувався! Це нечесно!

Та вона лише кивнула і залишила Флоріана у спокої.

Ні на уроках, ні на перервах Флоріан не відривався від словничка. А після іспиту, який він п'яте через десяте таки склав, хлопець був такий щасливий, що Маргарита подумала: не можна так відразу зіпсувати йому настрій. Вона перенесла «вирішальну розмову» на дорогу додому.

По дорозі від класу до воріт школи Маргариті вдалося видушити з себе тільки:

– Слухай, я мушу з тобою поговорити!

Флоріан узяв це повідомлення до відома. Однак перед школою, прихилившись до своєї машини, стояла опецькувата хуторяночка.

– Що тут робить цей мопс? – пробурмотів Флоріан і хотів повернутись у будівлю школи. Очевидно, вирішив утекти через подвір'я, спортзал і гараж для велосипедів. Але Маргарита міцно тримала його за руку.

– На тебе чекає дама! – сказала вона – Ти ж не залишиш її стояти на дощі!

– Я не кликав сюди мопса, – прошипів Флоріан.

– Але ж ти й дупа! – сказала Маргарита. – Спочатку цілуватися, що аж гай гуде, а потім прикинутися мертвим!

Флоріан вирвався від Маргарити, забіг назад у школу і зник у коридорі, що вів на подвір'я.

Після обіду Маргарита займалася з Гансиком математикою -обіцянка є обіцянка! Гансик був у захваті.

– Можливо, наступної п'ятниці мені таки вдасться скласти іспит, – розмірковував уголос брат. – Тоді на канікулах залишиться тільки підтягнути англійську, і в мене буде суперкласне літо!

Вечір Маргарита провела перед телевізором. Щоразу, коли дзвонив телефон, вона здригалася. Лякаючись, що то Гінцель. Але даремно вона боялася, бо Гінцель так і не зателефонував.

У вівторок на великій перерві Маргарита сказала Флоріанові:

– Вийдімо з класу, я мушу з тобою поговорити!

– О'кей, – погодився Флоріан і потюпав за дівчиною в коридор. Маргарита почала без будь-якого вступу:

– Флоріане, – сказала вона.

– Я вирішила. Я не поїду в Європу.

Флоріан не дав Маргариті договорити.

– Не дурій, – сказав він і обняв її, хоча професор Гюбнер, черговий по коридору, стояв тільки за якісь кілька метрів од них. – Мопс – це справді було просто так! Нічого серйозного. Вона мене анітрішки не цікавить!

– Та ж не про це йдеться, – сказала Маргарита і скинула Флоріанові руки зі своїх плечей. – Я просто хочу до Греції. Там є такий будиночок…

– Але клянуся тобі! – перервав її Флоріан. – Мопс мені зовсім не подобається! Та баба мені сто років не потрібна, чесно! – Флоріан був твердо переконаний, що Маргарита гнівається на нього через хуторяночку і хоче покарати, погрожуючи не поїхати з ним у відпустку.

Аж до дзвінка на наступний урок Маргарита намагалася донести до нього свою думку. І тільки почувши, що про відпустку у Греції вже все домовлено зі сусідським Конні, він допетрав, що йдеться не про «сцену ревнощів» і що Маргарита має цілком серйозні наміри. Флоріан почав лаятися, як віденський візник. Він навіть договорився до того, що назвав Маргариту «найду рнішою людиною в світі».

На наступному уроці, а це була англійська, Флоріан кинув Маргариті записку. «ТИ НЕ ПЕРЕДУМАЛА?» – прочитала Маргарита, зім'яла папірець і заперечливо похитала головою. За кілька хвилин до неї прилетіла ще одна записка. Цього разу Флоріан написав таке: «ЯКЩО ТИ НЕ ПЕРЕДУМАЛА, ТО МІЖ НАМИ ВСЕ СКІНЧЕНО!» «Скінчено» він тричі підкреслив.

Маргарита вирвала з блокнота листок, написала: «ЩО ВСЕ?» – склала його і кинула Флоріанові. Флоріан прочитав Марга-ритине питання, люто видер зі середини свого словничка листок і щось на ньому нашкрябав. Він не помітив, що ззаду до нього наближається вчителька англійської. Саме в той момент, коли хлопець хотів згорнути своє послання, вчителька вихопила в нього з-за плеча папірчик і, підступно посміхаючись, голосно прочитала: «НАША ЛЮБОВ, ТИ, ДУРНА КОРОВО!»

Вона докірливо похитала головою:

– Але ж це речення неповне, шановний пане Кальбе! Коли Флоріан гнівався, він не фільтрував, хто надається як об'єкт агресії, а хто – ні.

– Це тебе гімно обходить, – прошипів він, вирвав із рук учительки папірець і подер його на дрібні шматочки.

Учителька англійської почервоніла. її блакитні очі обурено заблищали.

– Це негарно, – сказав їй Отті Горнек, як суворий, але люблячий батько. – Любовні справи підлягають закону про захист персональних даних!

– Точно, – незадоволене бурчання долинало з усіх боків.

– Не дивно, що тут починаєш хамити, – сказала Уші-1.

– А підкрадатися ззаду – це вже взагалі… – сказала Уші-2.

Мовчки вислухавши всі ці нарікання, вчителька покрокувала до свого столу, взяла стос скопійованих із англійських газет статей, кинула їх на першу-ліпшу парту і скомандувала:

– Роздати!

– Слухаюся, пані генералко! – сказала Юдіт, якій випало це завдання.

– В останні тижні перед закінченням навчального року ви просто нестерпні! – вигукнула вчителька.

– Ви – теж! – сказав хтось іззаду. Учителька вдала, ніби не почула.

Після уроку англійської Флоріан підійшов до Маргарити і пожбурив їй на парту червону ручку та зелений годинник марки «ЗшаїсЬ». Ручку Маргарита подарувала йому на Різдво, а годинник – на день народження.

– Ось, маєш свої дарунки! Від тебе мені нічого не треба! -Тоді він розвернувся, пішов на своє місце, витягнув із торби комікс і вдав, ніби його нічого не цікавить так, як дядько Даґо-берт і його племінники.

– Після чого розлучення набуває чинності, – прокоментував подію Отті Горнек.

– Який ідіот, – сказала Ґабріела.

Маргарита запхала ручку та годинник до торби і подбала, щоби на її обличчі не відобразилася жодна емоція. Очевидно, їй це вдалося, бо Уші-1 захоплено прошепотіла:

– Маргарито, моє шанування. Ну, ти даєш! Ти холодна, як собачий ніс. Якби я так могла!

Після уроків Ґабріела запропонувала піти, як завжди, у «Ваксельберґер». Маргарита відмовилася. Вона не мала бажання довго і нудно обговорювати з Ґабріелою цю «жахливу подію». А Ґабріела точно хотіла саме цього.

– Тобі зле, стара? – співчутливо поцікавилася Ґабріела.

Маргарита кивнула, хоч аж надто погано вона і не почувалась. І її це трохи бентежило. Адже щойно розірвалися стосунки, які тривали три роки! Проте загалом її душевний стан можна було визначити просто як «доволі знервований».

– Побачиш, – сказала Ґабріела, прощаючись із Маргаритою на розі перед «Ваксельберґером». – Він уже завтра приповзе до тебе назад!

– Ліпше не треба, – сказала Маргарита. – 3мене справді вже досить!

Ґабріела пішла у «Ваксельберґер», а Маргарита почимчикувала додому. «Мама мала рацію, – думала вона. – Він тупак і телепень! Йому важливо тільки те, що хоче він! Не дав мені навіть розповісти про будинок моєї мрії! Але фіг із ним! Він би все одно не вкурив! Людина, котра мене гейби ж так палко любить, мила би розуміти мої бажання! Та навіть якщо він цього і не розуміє, то мав би погодитися! Тоді це було би кохання! А якщо він такий, то і мені на нього начхати!»

Маргарита підійшла до великого перехрестя і нерішуче зупинилася на пішохідному переході. Тричі загорялося зелене світло в напрямку дому. Коли світлофор учетверте мигнув зеленим оком, Маргарита прийняла рішення. Вона розвернулась і цілеспрямовано покрокувала на Ґшвандтнер-ґасе. «Зараз я і це владнаю, – подумала вона. – Тепер я хочу переконатися! Якщо виявиться, що Гінцель такий самий придурок, як і Флоріан, то я принаймні буду знати!»

Маргарита сподівалася застати Гінцеля в майстерні, але там було зачинено. Вона зазирнула крізь шибу дверей і побачила, що на столі все чисто прибрано. Жодної ганчірочки, жодної пір'їнки! Тож Гінцель не просто «вискочив» кудись на хвильку. Він сьогодні навіть і не сідав за роботу!

Маргарита зайшла в будинок і піднялася сходами до його квартири. Дзвінка в Гінцеля не було. Маргарита погримала у двері. Вона стукала і кричала довго й голосно, однак ніхто не озвався. Тільки двері сусіднього помешкання відчинились, і звідти визирнула старенька сусідка.

– Його нема вдома, панночко, – сказала вона. – Гадаю, вже кілька днів. Бо не чути музики. Нарешті маємо святий спокій! -і зачинила двері.

Маргарита витягла з торби блокнот і написала на ньому: «ПОДЗВОНИ МЕНІ, БУДЬ ЛАСКА. ТЕРМІНОВО! МАРГАРИТА!» Вона вирвала листок із блокнота й підсунула під ґрати дверного віконця. А тоді збігла сходами вниз і написала ще одну записку такого самого змісту, зробила вказівним пальцем дірку в аркуші й почепила його на клямку дверей майстерні. Після цього Маргарита пішла додому і почала чекати Гінцеле-вого дзвінка. А щоби час минав швидше, займалася з Гансиком математикою. Цього разу їй було важко пояснювати правила! І терпцю бракувало. В якийсь момент вона навіть визвірилася на брата:

– Функція – це відповідність елементів однієї множини елементам іншої множини. Це може влізти в твою голову чи ні? Це ж ясно як білий день!

Щоправда, Маргарита негайно попросила пробачення:

– Я сьогодні сама не своя, Гансику, – сказала вона…

– Нервуєшся? – спитав Гансик. – Через Флоріана? – Він нахилився до Маргарити: – Я чув, що між вами все закінчено.

– Ти звідки знаєш? – Маргарита страшенно здивувалася.

– Від Фройденталера, – сказав Гансик. – А той – від своєї сестри. А вона – від когось із вашого класу.

– Німа пошта працює просто чудово, – незадоволено пробуркотіла Маргарита.

Гансик підсунувся до сестри ще ближче:

– Він сказав, що Кальб повернув тобі авторучку та годинник.

Маргарита кивнула.

– Даси мені годинник? *- попросив Гансик. – Він набагато гарніший, ніж мій! '

Маргарита витягнула годинник і авторучку.

– Ручку теж можеш взяти!

Вона поклала речі на Гансиків письмовий стіл. Хлопець був зворушений.

– Ти така добра, – сказав він.

– Я рада, що хоч хтось ще так думає, – Маргарита знову сіла біля Гансика і роздумувала, як пояснити тупуватому хлопцеві, що таке функція, не вживаючи при цьому таких абстрактних слів, як «множина» й «елемент». Але Гансикові на сьогодні було вже досить математики. «На іспиті він цього все одно не спитає», – такими словами він завершив засідання. А тоді вдягнув годинник, запхав авторучку в нагрудну кишеню сорочки і вклався в ліжко.

– Я сьогодні не поспав по обіді, – позіхаючи, пояснив він Маргариті.

– Ну, то подрімай трохи! – сказала Маргарита і вийшла з Гансикової кімнати. Вона перенесла телефон до вітальні й сіла в'язати. Так, в'яжучи та розплутуючи нитки, вона сиділа біля телефону, коли прийшла з групи продовженого дня Меді. Так само сиділа Маргарита, і коли прийшов із роботи тато. Вона доручила татові пильнувати телефон і, якщо зателефонує Гінцель, переказати йому, що вона, Маргарита, в його повному розпорядженні. Тоді вона пішла до магазину, притягла додому пиво, мінеральну воду, хліб, сир, масло, шинку, стейк і салат. Тато доповів, що Гінцель не телефонував.

Не подзвонив Гінцель і ввечері. Маргарита чекала його дзвінка до півночі. А тоді пішла спати і провела ніч у бентежних снах.

Маргарита встала на годину раніше, ніж звичайно, неквапно прийняла душ, поснідала і, коли решта Закмаєрів, позіхаючи, тільки почала вилазили з ліжок, вийшла з дому. Вона сіла у трамвай і під'їхала дві зупинки до Гінцелевого будинку, сподіваючись не побачити своєї записки на дверях майстерні. Та аркуш у клітинку все ще був там!

Маргарита забігла в будинок, помчала сходами до Гінцелевої квартири. Там теж виявилося, що її записка все ще стирчала за ґратами. Старенька сусідка знову відчинила двері.

– Він ще не повернувся, – сказала вона. – У нас усе ще святий спокій!

Занепокоєна Маргарита поїхала до школи, де відбула п'ять нудних уроків і чотири перерви. Вона так хвилювалася за Гінцеля, що навіть не помітила, як інтенсивно Флоріан фліртує з Юдіт. Ґабріелу й Уші-1 це дуже обурило! Як не дивно, в цій ситуації їх більше обурювала Юдіт, аніж Флоріан.

– От лахудра, – прошепотіла Ґабріела Маргариті. А Уші-1 зазначила:

– Ну, ясно! Ця змія вже давно чекала на таку ситуацію! Вона вже кілька років закохана в нього!

– Справді? – спитала Маргарита.

Уші-1 хотіла навести детальніші докази на підтвердження своїх слів, але Маргариту це не цікавило. Вона пробурмотіла тільки: «Ну і на здоров'я!»

Після школи Маргарита знову поїхала трамваєм до Гінце-левого будинку. її записки все ще були на місці. Дівчина подалась у «Ваксельберґер». Там вона застала тільки Іксі та Ґабріелу. У літні сонячні дні постійні відвідувачі «Ваксельберґера» воліли сидіти в садку перед цукернею. Коли світило сонечко, у «Ваксельберґері» справді було нестерпно: брудні шиби пропускали всередину забагато світла, й уся занедбаність і недоглянутість кав'ярні аж надто відверто впадала в вічі.

– Іксі, коли Гінцель був тут востаннє? – замість привітання спитала Маргарита.

Іксі задумалася.

– Сьогодні – ні, сестро, – сказала вона. – Вчора – теж ні. В понеділок? Ні, теж ні. Він цього тижня взагалі ще тут не був!

Це відкриття Іксі дуже здивувало. Щоби Гінцель не з'являвся у «Наксельберґері» кілька днів – такого ще не бувало!

– Щось сталося? – спитала Ґабріела. Маргарита розповіла.

– Можливо, він вдома і спить, – сказала Ґабріела. – Коли мені погано, я теж можу спати день і ніч. У нього ж нема наглядача, котрий би йому це забороняв!

– Я ж грюкала в двері, що дурна! – вигукнула Маргарита.

– А може, він обкурився до нестями? – припустила Іксі.

– Він не курить траву! – заперечила Маргарита.

– А може, він поїхав по пір'я? – спитала Ґабріела.

– Він уже їздив, в суботу! – вигукнула Маргарита.

– Тільки не панікуй, стара, – сказала Ґабріела.

– А я панікую! – скрикнула Маргарита і розплакалася. Ґабріела погладила Маргариту по лівому плечі, Іксі погладила Маргариту по правому плечі.

– Часом я мрію про світ без чоловіків, – сказала Іксі. – Від них тільки хаос!

– Так, ні на що інше вони не годяться! – підтвердила Ґабріела.

Маргарита висякалась і витерла з очей сльози. А тоді подивилася на годинник:

– Я вже мала бути в мами, – сказала вона. – Сьогодні ж середа!

– Подзвони їй, стара! – похмура міна Ґарбріели повеселішала. – Розкажи їй, що сталося! – Ґабріела була дуже високої думки про Маргаритину маму.

Іксі підсунула подрузі телефон.

– А чим тут може зарадити мама? – пробурмотіла Маргарита, але покірно взяла слухавку і набрала номер.

– Привіт, мамо, – схлипнула вона.

– Що сталося, Маргарито? – спитала мама. Маргарита розповіла мамі про свої клопоти.

– А який ти робиш висновок з того, що записка все ще в дверях? – спитала мама.

Замість відповіді Маргарита знову схлипнула. Вона не наважувалася вимовити вголос, який висновок вона з того робить.

– Ти ж маєш ключ від Гінцелевої квартири, правда? – спитала мама.

– Ні, тільки ключ від майстерні, – схлипувала Маргарита. -Але те, що його нема в майстерні, видно крізь двері!

– І ніхто не має запасного ключа? – спитала мама.

Тут Маргариті спало на гадку, що в майстерні, на гачку біля вікна, висить запасний ключ від квартири.

– То зайди в майстерню і візьми той ключ, – сказала мама.

– Я боюся, – прошепотіла Маргарита.

– Що ти кажеш? – мама не розчула Маргаритиного шепотіння.

– Я боюся, – повторила Маргарита ще тихіше. Ґабріела взяла слухавку в Маргарити з рук:

– Вона боїться, пані Закмаєр! ~ прокричала вона. – Я би пішла з нею, але що робити, якщо він, якщо він, тобто я маю на увазі, якщо він… – Ґабріела теж не наважувалася висловити, чого саме боїться Маргарита. Мама її зрозуміла.

– А де ви зараз? – спитала вона.

– У «Ваксельберґері», – сказала Ґабріела.

– О'кей, тоді йдіть у майстерню і візьміть ключ, – наказала мама. – Я до вас під'їду. За чверть години я буду там!

Ґабріела поклала слухавку.

– Вона туди приїде, – сказала вона. Маргарита підскочила, висякалась і витерла сльози.

– Можете залишити свої торби тут, – сказала Іксі. – От побачиш, сестро, – додала вона і обняла Маргариту. – Він валяється у своєму лігві і дає хропака, забувши про все на світі. Він же не з тих, хто вкорочує собі віку через такі дрібниці. Хто завгодно, тільки не він!

Коли Маргарита і Ґабріела підбігли до Гінцелевого будинку, мама вже парку вал а машину перед брамою.

Маргарита відчинила майстерню, взяла з гачка запасний ключ і віддала його мамі.

Слідом за мамою та Ґабріелою Маргарита піднялася сходами.

– Ну що ж, спробуймо! – мама двічі повернула ключ у;шмку.

Двері квартири відчинилися. Мама зайшла досередини. Ґабріела дибала за мамою назирці. Маргарита зупинилась у коридорі. У неї калатало серце, болів живіт, тремтіли коліна і свистіло у вухах. Вона боялася, що словосполучення «родинний гробі вець» із жарту може перетворитися на правду. А її мозок послу жливо ілюстрував цей страх яскравими картинами. Маргарита бачила, як блідий мов полотно Гінцель лежить на смугастому матраці посеред давно вигорілих свічок, як мама бере його за руку, шукає пульс і не знаходить. А Ґабріела піднімає з пофарбованої на чорно підлоги порожні баночки від якихось ліків.

Ці жахливі картини так чітко стояли в Маргарити перед очима, що вона ніяк не відреагувала на стару сусідку, котра і цього разу визирнула з дверей свого помешкання, запевняючи, що в будинку «все ще панує святий спокій». І лише коли мама весело гукнула: «Маргарито, заходь!» – огидні ілюстрації в Маргаритиній голові зникли, й дівчина, минаючи малесенький коридорчик, зайшла в чорну, як вороняче крило, домівку Гінцеля.

Мама підняла чорні жалюзі й відчинила вікна.

– Хлопець випарувався! – сказала вона. – Точнісінько так, як я і припускала!

На підлозі були розкидані якісь лахи. Видно було, що тут поспіхом пакували валізу і викидали зайвий тягар.

– А тут, – мама ходила по «родинному гробівцю» і збирала з підлоги світло-сірі аркуші, – тут купа недописаних листів до тебе! – вона простягнула Маргариті цілий стос паперу. – Можливо, з цього ти зрозумієш, що він задумав.

Маргарита поклала стос листів на матрац. Вона не хотіла починати читати у присутності мами та Ґабріели. Мама здогадалася про це.

– Гадаю, в тебе зараз немає ніякого бажання йти до «малого італійця», – сказала вона.

Маргарита кивнула.

– То я піду, – сказала мама. Маргарита кивнула.

– Ну, ходімо, красуне, – звернулася мама до Ґабріели. – Залишмо Маргариту саму!

Було видно, що Ґабріела не в захваті від маминої пропозиції. Та вона дуже поважала Маргаритину маму! Тож, не протестуючи, а тільки стримано зітхаючи, вона вийшла разом із мамою з квартири.

Маргарита лягла на смугастий матрац, перекинулася навзнак, заплющила очі і спитала себе, чи їй узагалі слід читати ці чернетки. Здавалося, мама вважала це «нормальним». Бо ж інакше вона би не віддала Маргариті цей стос листів. «Але Гінцелеві, -подумала Маргарита, – це би точно не сподобалося. Якби він хотів, аби я їх прочитала, то запхав би їх у великий конверт і кинув би мені в поштову скриньку! Він же не міг передбачити, що ми вдеремось у його родинний гробівець! Я би теж не хотіла, щоби хтось читав чернетки моїх листів. Мені би це було дуже неприємно. Якби я була шляхетна людина, – подумала Маргаркта, – то пішла би геть, не прочитавши ні рядочка!»

Та аж такою шляхетною людиною Маргарита не була. Вона перекотилася на живіт, розплющила очі й почала читати, рядок за рядком, чернетку за чернеткою. І все це – тричі поспіль.

Загалом, тут було тринадцять чернеток. Кожна починалася словами «МАРГАРИТКО, МОЯ КВІТКО». Однак, окрім звертання, між листами не спостерігалося майже нічого подібного. Маргарита спробувала їх посортувати. За часом створення. Та неможливо було навіть зрозуміти, який лист Гінцель написав першим, а який останнім. Отже, Маргарита прочитала таке (послідовність довільна):

…оскільки ти так несподівано (принаймнідлямене)змінила свої плани,я свої теж міняю.Наразі незнаю,куди мені заманеться,вбудь-якому разі я подорожуватиму стільки,на скільки вистачить…

з мене досить!Я не твій песик,якого ти……мені так зле,як ніколи,я……бажаю тобі гарних канікул.Така мудра дівчинка,як ти,завжди приймає правильні рішення,навіть якщо я……ще один невинний жартик з твого боку!Неображайся, що я його тобі трішки зіпсував і втік,і ти не матимеш втіхи бачити моє розпачливе обличчя……такого дурня,як я,світ не бачив.Я тут усе життя вважаю,що моїм суперником може стати лише Кальб,і тремчу,щоби той телепень,недай Боже,неприпав тобі до душі більше,ніж я,а в цей час……чому ти мені в очі не сказала,що закохалась у свого шановного пана сусіда?Я ж уже звик страждати і завжди готовий вибачити моїй Маргаритці все,що завгодно.Це вже для мене не вперше……гарного літа з новим коханням бажає тобі……віддай,будьласочка,людям готові замовлення(вони всі лежать на стелажі,вгорі зліва)і потіш тих,хто ще чекає на свій мотлох.Особисто в мене зараз ні на що невистачає нервів.На той випадок,якщо хтось не хоче чекати і вимагає назад аванс:Роберт винен мені ще дві штуки.Забери їх у нього і поверни завдатки.Якщо це тобі заскладно,теж не страшно.Мені зараз усе по цимбалах…я не гніваюся на тебе,але думаю,що зараз мені буде важко тебе бачити,бо моя безмежна доброта теж має межі.І ти їх перейшла.Тобі,мабуть,дуже весело!Дурненький Гінцель протуркотів тобі всі вуха про острів і хатку листоноші,і шашлик із баранини,і маленьку бухту,і олеандровий садочок, господар, якого вже зі самого ранку п'яний і співає сумних пісень, а ти киваєш і киваєш,а сама знаєш,що не побачиш цього разом зі мною,бо їдеш уГрецію змолодим сусідою……я нехочу,щоб ти бачила мене таким сумним,як зараз. Я їду геть.Прощавай,Маргаритко,моя квітко……я тебе всеодно шалено люблю,мені здається,щ омоє серце розбите надрузки і вже ніколи не зростеться…

А у тринадцятій чернетці після звертання взагалі не було ні слова, тільки кілька поморщених і безколірних плям завбільшки з шилінг. Маргарита вирішила, що це висохлі сліди сліз. Це її так зворушило, що на її сірі, як дунайська рінь, очі теж навернулися сльози. Маргарита схилила голову над заплаканим листом, і на світло-сірий папір упало ще кілька крапель. Схлипуючи, Маргарита тицьнула вказівним пальцем у мокрі плями, розтираючи власні сльози поверх Гінцелевих. На душі в неї було паскудно-препаскудно. Як жахливо, що через неї Гінцель так страждає! І що через страждання Гінцеля вона сама так страждає, теж жахливо!

Втираючи сльози, Маргарита встала зі смугастого матраца, скинула джинси та блузку, знайшла серед речей, які залишив Гінцель, картаті льняні штани та смугасту шовкову футболку й одягнула їх. Штани їй довелося тричі підкачати. Тоді підперезалася широким шкіряним поясом, вбрала Гінцелевий светр і знову присіла на матрац. Відчуваючи на тілі Гінцелеві речі, Маргарита трохи заспокоїлася. Вони пахли Гінцелем, вони були на дотик, як Гінцель. Вона почувала себе, немов у Гінцелевій шкірі, і це и втішало.

Понад дві години Маргарита просиділа на смугастому матраці. Вона не мала сили повертатися до щоденних проблем. їй видавалося неможливим отак узяти й піти додому! Або у «Ваксельберґер»!

І блукати вулицями теж безглуздо! Просто нічого-нічого вже не мало сенсу!

Врешті-решт, Маргарита вирішила – про всяк випадок – написати Гінцелеві листа. Може, подумала вона, він незабаром по-иернеться. Наприклад, сьогодні! Або завтра вранці! Невеличкий шанс, що хлопець візьметься за розум, усе-таки залишався!

На помальованому в чорний колір ящику, який служив Гінцелеві нічним столиком, Маргарита знайшла останній чистий аркуш. Єдиним письмовим приладдям у квартирі виявився товстий червоний фломастер. Отож, великими червоними літерами вона написала на аркуші таке:

ЛюбийГінцелю, я мало в чому впевнена,але в тому,що нелюблю сусіда Конні,я не сумніваюся.Тут ідеться пробудинок моєї мрії,а не про кохання.І проте,що я не хочу бути м'ячиком між бажаннями та потребами інших людей.І якби ти не втік,то я би тобі все це пояснила.І спитала би тебе,чи поїдеш ти зі мною в будинок моєї мрії.Проте,що я їду в будинок моєї мрії,я сама довідалася тільки в суботу ополудні.Хочеш-вір,хочеш-ні!

І якщо ти,повернувшись,не зайдеш до мене негайно,то я більше не скажу тобі ні слова.Ніколи в житті.

Твоя Маргаритка.

Р.5.:Будь-ласка,приходьчимшвидше!

Маргарита поправила Гінцелеву чорну подушечку і поклала на неї свій лист. Тоді встала, зачинила вікно, опустила чорні жалюзі, вийшла з квартири, забрала свою стару записку і зачинила двері.

Старенька сусідка чигала в коридорі.

– Тепер ви сюди вселяєтеся, панночко? – спитала вона. Маргарита похитала головою.

– Бо якщо вселяєтеся, то я хотіла би попросити, щоби ви не вмикали так голосно музику, – сказала старенька сусідка.

– Я не вселяюся! – сказала Маргарита.

– Бо з ним я не можу боротися, він же син власника будинку, – сказала старенька. – Але вас хочу попередити: якщо знову буде такий шум, то я покличу поліцію!

– Я не вселяюся! – крикнула Маргарита і побігла сходами вниз.

– Я вже бачу: з вами теж не буде спокійніше! – роздратовано гукнула старенька їй услід.

Маргарита повісила ключ від квартири на місце і почала шукати прикраси, які треба було віддати замовникам. Вона знайшла пояс із пір'їн, три пари кліпсів і строкату, як папуга, «підвіску», яка була призначена для того, щоби звисати з пояса на животі. Маргарита знала, що ці речі треба було віднести в бутик. А де ж решта? Навіть не заглядаючи у список, Маргарита згадала, що є ще п'ять невиконаних замовлень.

Вона присіла за стіл і погортала зошит із нотатками. Один браслет, чотири пари кульчиків, два пояси, один капелюшок-пілотка й один комірчик. Маргарита сама пообіцяла замовницям, що ці речі будуть готові до кінця навчального року! Якщо вона не дотримає слова, вони роздеруть її на шматочки. Наївно було би сподіватися, що хтось погодиться чекати до осені! Повернути завдаток? Ця ідея аж ніяк не подобалася Маргариті. Дарма, що вона почувала в собі сили «вибити» з Роберта дві штуки й отримати готівку для такої акції, та віддавати назад майже зароблені гроші? Ні, це не відповідало її ґаздівському характеру. До того ж це не дуже добра реклама для фірми, адже від підприємства клієнти повинні очікувати надійності!

Маргарита глибоко зітхнула і згадала «народну мудрість» від цветльської бабусі: та завжди говорила, що важка праця допомагає забути горе. Тож Маргарита переглянула Гінцелеві ескізи й узялася до роботи. Чітко за ескізами вона виготовила чотири пари кульчиків і пів браслета. Від цього в неї розболілися спина та голова і почало тиснути у шлунку. Однак останнє не було наслідком вдихання клею – то був звичайнісінький голод. Маргарита вирішила, що на сьогодні з неї вже досить ВІКБ АКТ. Треба негайно дати трохи якоїсь поживи череву. От тільки при собі в неї не було ні шилінга. її гаманець був у торбі, а торба лежала в Іксі в кав'ярні. Тож Маргариті не залишалося нічого іншого, як вирушити в напрямку до «Ваксельберґера». На розі вона зустріла Анні Фройденталер. Анні тримала в руках пакетик картопляних чіпсів. Маргарита вихопила його в Анні з рук і накинулася на чіпси.

– Гей! – запротестувала Анні. – Залиш і мені щось! Це моя вечеря!

– Помиляєшся, – сказала Маргарита з повним ротом. – Це мій обід!

Анні погодилася, що Маргаритина потреба нагальніша, й уже не протестувала. Маргарита навдивовижу швидко поглинула чіпси, висипала в рот крихти й оголосила:

– Отак! А тепер я хочу пити, як слон!

Спрагу вона мала намір угамувати у «Ваксельберґері», та Анні, почувши про це, захвилювалася.

– Маргарито, тобі ліпше туди не йти, – сказала вона зі стурбованим виразом обличчя.

– Чому? ^ здивувалася Маргарита.

– Бо там Флоріан, – сказала Анні. Маргарита облизала солоні губи.

– Ну то й що?

– З ним та корова з бісером на мізках, – сказала Анні. – І ті двоє таке виробляють!

– Що саме? – Маргарита витерла рукою губи.

– Таке, – сказала Анні, – що Отті вже питав у Іксі, чи «Ваксельберґер» бува не придбав ліцензію на бордель.

Маргарита зім'яла порожній пакет від чіпсів і викинула його у смітник.

– Я не можу на це зважати, – сказала вона. – В Іксі моя торба. І гроші. І речі, які мені потрібні завтра до школи.

Зайшовши у «Ваксельберґер», Маргарита попрямувала до шинквасу, не дивлячись ні направо, ні наліво. Незважаючи на це, вона все одно помітила, що за столиком біля вікна Флоріан із його хуторяночкою злились у палкому поцілунку: велетенське дзеркало, яке висіло за шинквасом, хоч і було досить каламутне, та дуже добре продемонструвало їй парочку закоханих. Маргарита замовила в Іксі подвійну колу і попросила віддати торбу. Ґабріела вже поінформувала Іксі про Гінцеля.

– От бачиш, сестро, – сказала Іксі, – я ж відразу казала, що нічого не сталося!

Маргарита пила колу велетенськими ковтками.

– Нічого не сталося? – перепитала вона в перерві між двома ковтками. – Ну, ти даєш! Ти хоч раз бачила людину, яка би так швидко стала подвійною вдовою?

Іксі засміялася.

– Не смійся, в мене болить душа, – пробурмотіла Маргарита між двома наступними ковтками.

– Пардон, сестро, – Іксі перестала сміятись. – Але зовсім не видно, що в тебе щось болить.

Маргарита зробила останній ковток коли.

– Це добре, що не видно, – сказала вона. – Найменше, чого мені би зараз хотілося, – щоби всі це побачили.

– Можеш бути певна, – сказала Іксі. – Ти виглядаєш незворушною і холодною, як морозильник, чесно!

Маргарита кивнула.

– Так і є! Гаряче повітря виходить через задню стінку! Іксі знову засміялася.

– До речі, – вона показала на столик Флоріана. – Цього можеш собі запросто повернути назад. Перед тим, як приперлася ця бісерна завіса, він мені тут парканадцять годин виливав душу. З тією дівулею він зв'язався просто з розпачу.

Маргарита поклала гроші за колу на шинквас, узяла під пахву торбу і сказала:

– Я нікого не збираюся повертати, бо не я перша почала. Угоду розірвав він!

Після цього вона кивнула Іксі й, не роззираючись ні направо, ні наліво, вийшла з кнайпи.

По дорозі додому Маргарита розмірковувала, чи їй узагалі ще хочеться миритися з Флоріаном. У цьому вона не була цілком певна. 11і, властиво, вона не була певна ні в чому! Маргарита згадала, що їй колись одного разу сказала Марі-Луїза (тоді Маргариту це страшенно обурило): «Я підозрюю, що ти зовсім не закохана в цього Кальба. Ти просто закохана в кохання до нього. А для закоханої в кохання Кальб і справді найкращий екземпляр!»

Маргарита зупинилася перед вітриною перукарні й подивилася на себе в дзеркало. Вона поправила кілька своїх спанієле-вих кучерів і, морщачи чоло та носик, пробурмотіла до свого відображення: «Цей період мого життя здано в архів із позначкою «закрито»!»

у якому Маргарита страждає від одного вирваного зуба значно більше,ніж,від іншого,проте відхиляє пропозицію лікаря

Наступні дні, а також усі вихідні Маргарита присвятила неухильному виконанню обов'язків, пам'ятаючи про бабусин рецепт лікування горя.

Щодня після обіду вона сиділа за Гінцелевим столом, сумлінно і затято виготовляючи ВІКБ АКТ. Вона розгребла всю гору невиконаних замовлень і навіть зробила кілька нових маленьких штучок. Вона клеїла, продавала, збирала гроші і складала їх удома в металеву касову скриньку. Щовечора, перераховуючи прибутки, вона зі смутком думала: «Коли він повернеться, то побачить, що я для нього означаю! Всього за кілька днів я заробила для нього стільки, скільки він не зміг би і за два тижні!»

Крім того, Маргарита регулярно займалася з Гансиком математикою. Кожного вечора по дві години. Світилом Гансик від того не став, але принаймні часами Маргариті все-таки здавалося, що її брат потроху починає активізувати свої маленькі сірі клітини для математичного мислення.

Маргарита прибирала у своїй кімнаті. Так завзято й інтенсивно, що Меді, зайшовши до сестри, послизнулася на напастованій, як дзеркало, підлозі й ударилась.

А ще Маргарита дов'язала светр, отой із квітами дванадцяти різних кольорів. Вона подарувала його мамі. У самої зараз не було настрою дефілювати в такому шедеврі в'язального мистецтва.

За винятком цієї надмірної працьовитості в поведінці Маргарити не було жодних відхилень. Навіть найуважніші спостерігачі не могли помітити в неї якихось ознак, які вказували би на незадовільний душевний стан. Та, зрештою, аж такою бідною-нещасною Маргарита і не почувалася. Хіба що на матраці в Гінцеля, коли читала його листи. От тільки тепер у неї було якесь дуже дивне відчуття. Таке, ніби їй вирвали великі корінні зуби й від них у роті залишилися дірки, і вони трохи поболювали і дуже бентежили. Тієї дірки, де раніше був зуб «Флоріан», майже не відчувалося. Вона тільки заважала і псувала настрій. Було прикро, що Кальб поводив себе так по-підлітковому, щоби не сказати по-дитячому. Відносно дорослий хлопець, на думку Маргарити, мав би гідно вийти зі ситуації розриву з коханою. Натомість Флоріан, як вважала Маргарита, не виявляв анінайменшої гідності. Те, що він, як молодий когут, бігав за кожною спідницею, не зробивши жодної «перерви на траур», її не дивувало. І у кращі часи, коли в їхніх стосунках загалом було все гаразд, Флоріан інколи не міг стриматись і «скакав у гречку». «Зняти» дівчину – для Флоріана це було як спорт, який додавав йому почуття власної гідності.

Сумно було, що тепер Флоріан безперервно наговорював на Маргариту всім однокласникам і спільним друзям, називаючи її «вередливою лахудрою», «ревнивою дурепою«та «підступною падлюкою».

Мало не на кожній перерві Маргарита вислуховувала від однокласників звіти про те, що на неї «гнав» Флоріан. До того ж його ненависть мала родинно-клановий характер! Вона поширювалася на всю сім'ю Закмаєрів. Інакше, як «мішок сала», Гансик у його розповідях не фігурував. Про нього говорилося, що він тупий, як пень, і жере все, що бачить. Про Меді Флоріан розповідав справжні страхіття. Що вона тільки те й робить, що нудить і марудить. І пісяє в ліжко. А це зовсім не відповідало дійсності. Меді могла впісятися, хіба якщо її сильно лоскотали. Часом, коли тато був у доброму гуморі, він жартома лоскотав Меді. І тоді вона – регочучи – мочила штани.

Та особливо Флоріан «наїжджав» на Маргаритину маму. Він розповідав, буцімто вона правдива емансипантка, не піклується ні про чоловіка, ні про дітей, і міняє коханців як рукавички! А Маргаритин тато такий дурний, що нічого не помічає!

Ґабріелу Флоріанова поведінка обурювала значно більше, ніж Маргариту.

– Яка підлість! – говорила вона Маргариті. – Та піди ж нарешті до нього і вріж йому по пиці! Або ще ліпше – копни його в яйця, цього мерзотника!

Маргарита не збиралася робити ні того, ні того. Вона просто не удостоювала Флоріана жодним поглядом, думаючи зі сумом: «Якщо він зараз так про мене говорить, то він мене ніколи не любив! І взагалі, він не здатний нікого любити. Мама і тато ж йому нічого не зробили! Хіба вони заслужили, щоби він так на них накидався?» Та водночас Маргарита самокритично констатувала, що її любов до Флоріана теж не могла бути безмежно великою, якщо тема «Флоріан» так швидко перестала бути для неї болючою, не спричиняла ні безсонних ночей, ані сліз, ані втрати рум'янцю чи здорового апетиту.

Давати собі раду з другим «вирваним зубом», Гінцелем, Маргариті було набагато важче. Дірка від нього була дуже болюча і не збиралася гоїтися. З кожним днем вона боліла все більше, бо надія на те, що Гінцель повернеться і покірно проситиме про примирення, з кожним днем ставала дедалі примарнішою.

Сумно було також, що ні мама, ні Ґабріела не виявляли співчуття до Маргаритиних проблем. Ґабріела дуже неделікатно казала: «Це все тому, що ти була така нерішуча!»

То була цілковита дурня! Адже саме в той момент, коли Маргарита прийняла рішення, в неї і з'явились обидва «вирвані зуби»! «Один раз у житті, один-однісінький раз, – не без співчуття до себе думала Маргарита, – я чітко заявила про свої потреби, і відразу ж від мене всі відвернулись! У принципі, – з сумом говорила собі Маргарита, – між «софті» Гінцелем і «мачо» Флоріаном немає жодної різниці. Вони плели однакові петлі, хіба що різними нитками! Але обидва готували мені гамівну сорочку! Приймаючи рішення, я мала вибирати між бажаннями обох добродіїв, і жодному з них будинок моєї мрії не видавався вартим обговорення. Один негайно запідозрив мене в несамовитих ревнощах, інший – у несамовитому коханні!»

На Кальба Маргарита не ображалася, та усвідомлювати, що й Гінцель – не менший егоїст, було боляче! І те, що Маргариту до сліз зворушили чернетки його листів, урешті-решт, теж нічого не змінювало! Скільки би вони не свідчили про душевний біль і сердечні муки! Тепер, коли перше розчулення минуло, Маргарита раптом помітила, скільки в них крилося нерозуміння та недовіри. Як він міг отак ні сіло ні впало запідозрити Маргариту в палкому коханні до Конні? День у день вона була разом із Гінцелем! Як той козел це собі уявляв? Що вона, повернувшись від нього, відразу хутенько поспішала на побачення в сусідську квартиру? Що за маячня! У неї вже було досить проблем із тим, як розподілити вільний час між Флоріаном і Гінцелем. Повісити собі на шию ще і третього – на це не вистачило би навіть її організаційного таланту! І взагалі! Зрештою, вона ж була чесною людиною! Вона ж ніколи не приховувала від Гінцеля своїх стосунків із Флоріаном! Тільки про відпустку вона з ними обома не поспішала говорити. Але ж це зрозуміло!

«І мала рацію, – переконувала себе Маргарита. – Оскільки, врешті-решт, я вирішила їхати в будинок моєї мрії, не було вже потреби вибирати між Європою та безлюдним островом!» Маргариту страшенно обурювало, що мама не могла цього зрозуміти, вважаючи, що у проблемах доньки винна її «нерішучість і спричинений нею хаос у плануванні відпустки».

Коли у середу в «малого італійця» мама знову висловила такі думки, Маргарита не витримала і скипіла:

– Що ти верзеш! Відчепися від мене нарешті зі своїми псев-допсихологічними бздурами!

А тоді підскочила, перекинувши склянку з колою, і вибігла з ресторану. Не встигла вона вийти за двері, як її лють вивітрилася, та Маргарита подумала, що не дуже гонорово буде тепер покірно повертатися до мами. До того ж мамина обідня перерва і так уже закінчувалася.

Маргарита вирішила поїхати додому і навідати Когіні. їй треба було нарешті з'ясувати з ним питання орендної плати. Дотепер Конні постійно повторював: «Побачимо! Якось домовимося!»

Але тато хотів нарешті знати, скільки грошей він має дати Маргариті на відпустку.

Маргариті довелося досить довго дзвонити у двері сусідів. Урешті-решт, відчинив Конні, в самих лише майтках і зі скуйовдженим чубом. Він заспано мружився:

– Боже мій, – сказав він, позіхаючи, – що, вже обід?

– Вже скоро вечеря, пане сусідо, – сказала Маргарита і прокрокувала в сусідську вітальню.

– Я ліг спати тільки під ранок, – Конні спробував пальцями пригладити собі волосся. – Ніч трохи затягнулася. Стільки всього було!

Маргарита сіла на своє постійне місце під колесом до воза.

– Ходімо ліпше в мою кімнату, – сказав Конні. – Натще я важко переношу маму чин інтер'єр!

– А я від нього волочуся! – Маргарита не зрушила з місця. – Мені ж не щодня доводиться бачити таке!

– Ти безсердечна людина, – Конні присів на ослінчик поряд із Маргаритою. – Маєш якусь справу чи просто так зайшла?

– Мені треба знати, скільки я маю тобі заплатити, – сказала Маргарита. – Татові потрібно спланувати видатки.

– Байка! – Конні знову позіхнув. – Скільки не шкода, пані сусідко. Та я тебе і задурно візьму!

– Ти сказився? – спитала Маргарита. – Я думала, що ти повнісінький банкрут і шукаєш платоспроможних піднаймачів!

– Позаторішній сніг! – Конні просміхнувся. – Я навіть не підозрював, якою прибутковою справою може стати атестат зрілості! З цієї урочистої нагоди мої родичі розщедрилися, як ніколи! За останній тиждень я отримав гроші від двох дідусів, двох бабусь, від трьох тітоньок і чотирьох дядьків. Я тепер при касі, причому непоганій. Та ще й можу розтринькати всі свої заощадження, бо мамуча оплатить мені курси водіїв, а мій батечко відступить мені тачку, бо купує собі нову! Отже, по ргоЬІет, пані сусідко!

– Все одно, – сказала Маргарита, – я мушу знати, які в тебе уявлення про мою частку.

– Ну, будеш мене запрошувати щовечора на «кампарі-оранж», – сказав Конні.

– Ні! – запротестувала Маргарита. – Так не піде! Конні встав.

– Я мушу зробити собі каву, бо інакше зараз знову засну! Маргарита попленталася за Конні до кухні. Сусідська кухня

також була яскравим свідченням колекціонерської пристрасті господині. Стіни прикрашало всіляке антикварне причандалля з міді та латуні, дерева та порцеляни. Старі селянські меблі були явно дещо загроміздкі для маленького приміщення. Маргарита присіла на підвіконня.

– Будеш каву? – спитав Конні. Маргарита кивнула.

– Еспресо чи люру? – спитав Конні.

– Байдуже, – сказала Маргарита.

– Тоді люру, – постановив Конні. – Мені потрібно не менше як літр. А літр еспресо серце не витримає.

Він налив у кавоварку води і насипав кави.

– То скільки я маю заплатити за два місяці проживання і харчування? – спитала Маргарита.

– А скільки ти собі уявляла? – спитав Конні.

– Ніскільки, – сказала Маргарита.

– Ну, то й будеш платити ніскільки, – сказав Конні.

– Я мала на увазі не «ніскільки», – вигукнула Маргарита, -а тільки, що я собі ніскільки…

Конні не дав їй договорити:

– Пані сусідко, ти переливаєш з пустого в порожнє!

– Ти сам почав! – вигукнула Маргарита. – А крім того, зі мною ніхто не поїде! Тобто більше не буде нікого, хто би міг розділити з нами кошти.

– Не роби з цього проблем, – сказав Конні. – Зараз мене набагато більше хвилює, чому в тебе такий похмурий погляд. Можна подумати, що канікули тебе анітрішечки не тішать!

– А от і неправда! – Маргарита принюхалася. – Тішать. Справді. Несамовито тішать!

Конні взяв зі столу мамині окуляри, вбрав їх, підійшов упритул до Маргарити й уважно розглянув її обличчя крізь скельця, ніби вивчав географічну карту.

– Не знав, що людина, котра тішиться, може мати такий погляд, як ти, – сказав він.

Маргарита відвернула обличчя від Конні.

– Це тільки через деякі неприємні супутні обставини, – пробурмотіла вона.

Конні зняв окуляри.

– В мене вони теж є, – сказав він.

– А саме? – спитала Маргарита.

– Моя кохана вважає тебе занадто звабливою, – зітхнув Конні. – Спочатку моя кохана нічого не мала проти, щоби я їхав відпочивати без неї. Але відколи вона дізналася, що зі мною їдеш ти, все пішло шкереберть. Вона думає, що ти можеш мене спокусити.

Конні вимкнув кавоварку і витягнув з старовинного креден-са дві кавові філіжанки.

– Що за дурня! – сказала Маргарита.

– Не така це вже й дурня!

Коні витягнув із кавоварки глечик, налив каву у філіжанку і подав Маргариті.

-Принад у тебе ціла купа, а я маю схильність на них спокушатися.

Маргариті стало трохи ніяково. Вона пошкрябала живіт.

– Дати молока? – спитав Конні.

– Дякую ні, сказала Маргарита.

-Якщо добре подумати, то у принципі,це божевілля-жити з таким розкішним екземпляром,як ти, і задовільняти свої потреби за межами дому!-Коні сів за стіл і випив свою каву великими ковтками.

-Не говори так.Це нечесно щодо твоєї дівчини.

Коні засміявся.

-Гарно,гарно, пані сусідко!Люблю жіночу солідарність.Тільки цього разу, ти солідарна з дамою, котра не розуміється на жіночій солідарності.Вона вважає тебе розпусною стервою, від якої можна чекати всього, чого завгодно.

-Я з нею поговорю, -сказала Маргарита і принюхалася.

-Як хочеш,-сказав Коні і знизав плечима.

-Коли вона сьогодні прийде?- спитала Маргарита.

-Вона не прийде!- Коні встав і долив собі кави.

-Ну.то завтра.-сказала Маргарита.

-Пані сусідко,-промовив Коні,-моя кохана взагалі вже ніколи не прийде. Вона мене відшила! Ичора опівночі на трамвайній зупинці!

-Через мене?- Маргарита була така вражена, шо навіть облишила принюхуватися.

-Через мене,-сказав Конні. - Бо я зізнався, що ти мені подобаєшся.Бо я сказав , що ти супер.І не тільки зовні.Що в тебе, крім усього іншого, чудовий характер! -Конні гримнув по столі філіжанкою так, що аж вихлюпнулася кава.-І вона ще завжди казала, що головне це чесність і відвертість! А коли з нею чесно і відверто, то вона ридає і ображається!

– Може, в неї просто здали нерви, – сказала Маргарита. -Іспит на осінь, ціле літо без канікул – слухай, їй зараз дуже несолодко, ти мусиш її зрозуміти!

Конні втупився в розлиту каву, тицьнув пальцем у кавову калюжу і написав на світлому столі коричневою рідиною: «ГІМНО». І, вже не намагаючись видаватися «незворушним», сказав:

– Я все розумію, – пані сусідко. – Але те, що мені вчора вилила на голову моя кохана, – це вже занадто! Чесно! Там було кілька таких закидончиків… Це було зовсім не смішно! Почалося все через тебе, але далі!… – Конні похитав головою, пригадуючи вчорашню сварку. – Що тобі сказати, сусідко, що тобі сказати…

– Що сказати? – перепитала Маргарита.

– Ах, нічого! – Конні зробив непевний рух рукою. – Тут можна сказати тільки одне: «До побачення!»

– Все якось втрясеться, – сказала Маргарита. Конні похитав головою.

– Вона сказала, що в ліжку я ні до чого. Вона сказала, що їй ніколи, жодного разу, зі мною не подобалось. І до того ж я, мовляв, не джентльмен, і в мене нікудишні манери. І я не цікавлюся музикою, бо не ходжу в оперу. І в театр. І мої друзі – ідіоти, з ними нема про що говорити. Одне слово, я останнє гімно!

– Чого не скажеш під час сварки, – пробурмотіла Маргарита, але це прозвучало не дуже переконливо.

Мокре коричневе «ГІМНО» висохло. Конні спробував реставрувати це свідчення свого настрою рештками кавової калюжі. Але їх вистачило тільки на те, щоби підмалювати «ГІМН».

– А які в тебе супутні обставини? Що заважає тобі посміхатися своїми чарівними устами? – спитав він.

Маргарита не бачила причин не розповісти Конні про свої «вирвані зуби», адже від покинутого коханця можна було сподіватися співчуття і розуміння!

Маргарита мала рацію! Конні її розумів. Він анітрішечки не звинувачував її в тому, що сталося. Підсівши до дівчини на підвіконня, він поклав руку їй на плече і потішив:

– Це минеться, пані сусідко, нічого не триває вічно. Все так не буде. За два роки забувається навіть найстрашніше горе!

– А чому саме за два? – здивувалася Маргарита. Коцні знизав плечима:

– Так завжди стверджує моя мамуча, – сказав він. – А кому ж, як не їй, це знати: в неї часто трапляється страшне горе.

Маргарита прихилилася до Конні.

– Ти дієш на мене заспокійливо, – пробурмотіла вона.

– Я радий, – пробурмотів Конні.

Так вони і сиділи в кухні на підвіконні, аж доки з передпокою не долинули якісь звуки. Хтось зайшов у квартиру.

– Це мамуча, – Конні забрав руку з Маргаритиного плеча. -Не треба, щоби вона бачила нас так. – Він зісковзнув із підвіконня. – Бо вона негайно роздзвонить по всій околиці про наші заручини! – Конні спробував весело посміхнутися. Це йому не дуже вдалося. – Хоча я, властиво, нічого не мав би проти!

Маргарита заперечливо похитала головою. Доброзичливо, та дуже рішуче.

– Що, і запропонувати не можна? – спитав Конні.

– Дякую! – в Маргаритиному голосі не вчувалося насмішки. – Дуже мило з твого боку. Але зараз це зовсім недоречно!

– Я так і думав, – сказав Конні. Він налив собі третє горнятко кави. – Нічого страшного! Ми ж ще молоді! От поїдемо до сонця, неба й моря і будемо любитись, і шануватись, і зализувати одне одному рани.

Маргарита засміялася. Конні теж засміявся.

– Ну, бачиш, пані сусідко, – сказав він, – твоє горе зліпити докупи з моїм горем і розділити навпіл – і все виглядає вже не так жахливо, правда?

Маргарита не встигла відповісти нічого, бо до кухні зайшла мама Конні й одразу ж заговорила. Вона посварилася з м'ясником. Обурена, вона підсувала Маргариті й Конні під ніс шматок яловичини, щоби вони підтвердили, що м'ясо зажирне і надто жилаве! І що м'ясник – ошуканець, бо продав його за ціною першого сорту! Той шахрай може собі таке дозволити лише тому, що він єдиний м'ясник у цілому районі! Монополіст клятий!

Останній тиждень навчального року почався з дощового понеділка. Коли Маргарита прокинулась і, мружачись, подивилася на темно-сіре небо, з якого, як із душу, лив дощ, вона вирішила, що ліпше цей день узагалі не починати. Пощо вставати і кудись іти? Навчання вже скінчилося. Жодних контрольних уже не буде, ніякого нового матеріалу, всі оцінки виставлені! Останній тиждень учні просто відсиджували в школі, як у почекальні вокзалу, з якого вже не відходять поїзди. Принаймні так було завжди, тож можна припустити, що і цього року буде щось подібне. От тільки тепер у почекальні разом із іншими сидів Кальб! А Маргариті було нелегко щодня впродовж п'яти годин, зібравши всю волю в кулак, вдавати, ніби и колишній хлопець для неї не існує! їй коштувало велетенських зусиль ніколи не дивитись у його бік, робити гак довкола його парти, не перетинатися з ним ні по дорозі до смітника, ні деінде, не зіштовхуватись у дверях. «Невже я не заслужила, – подумала Маргарита, – відпочити від цієї тяжкої праці хоча б один день!»

Дівчина вилізла з ліжка, почвалала до вікна, зачинила його, опустила жалюзі, повернулася назад у ліжко і натягнула на голову ковдру, щоби не чути ранкового руху у квартирі.

Тільки-но Маргарита занурилась у солодку дрімоту, як до кімнати зайшла мама, стягнула з п голови ковдру, примовляючи:

– Маргарито, вставай, тобі пора до школи!

– Я сьогодні до школи не піду, ~ пробурмотіла Маргарита, не розплющуючи очей.

– Ти хвора, Маргарито? – стурбовано спитала мама.

– Просто не хочеться, – пробурмотіла Маргарита.

– Мені – теж, – сказала мама.

– Ну, то лягай і спи, – пробурмотіла Маргарита.

– Було би добре, – сказала мама, – але в мене робота.

– Я не винна, – пробурмотіла Маргарита і знову натягла ковдру на голову. Мама вийшла з кімнати. І хоч у дівчини на голові була ковдра, вона почула, як у коридорі мама оголосила:

– Маргарита себе погано почуває, можливо, в неї навіть літній грип.

А ще Маргарита почула, як заверещала Меді:

– В мене теж літній грип! А тато крикнув:

– Не сміши!

А Гансик сказав:

– Ну, а я не помічаю в себе жодних ознак грипу! Маргарита посміхнулась і поклала на голову подушку. Тепер

до неї справді не долинало жодного звуку. Перед тим, як знову заснути, вона подумала: «Класно! Наш Гансик, здається, потроху видряпується! З нього будуть люди! У нього вже починає з'являтися воля до життя».

Гансикова воля до життя не в останню чергу була пов'язана з тією обставиною, що Маргарита допомогла йому «витягнути» обидва іспити, які він мав складати «на осінь». Незадовго до виставлення остаточних оцінок вона підійшла до двох учителів, котрі погрожували поставити Гансикові «незадовільно». З янгольським терпінням і переконливіше за будь-якого дипломованого психолога вона пояснила їм, що з педагогічного погляду було би геть неправильно «провалити» Гансика саме тепер, коли він нарешті почав учитися і старатися. «Він повинен бачити, що його зусилля приносять плоди! – агітувала Маргарита викладачів. – Якщо він не бачитиме успіхів, він знову все закине!»

Спочатку цей аргумент видавався вчителям не дуже переконливим, однак Маргарита наполягала, змальовуючи щирими та зворушливими словами Гансикову психіку, а крім того, пообіцяла в наступному навчальному році інтенсивно опікуватися братом. «Даю слово, що наступного року він не опуститься», – запевнила вона, дивлячись учителям просто в очі й гіпнотизуючи їх своїми сірими, як дунайська рінь, оченятами.

Першим здався вчитель математики. Швидше заради Маргарити, ніж заради Гансика. А тоді дав себе вмовити й учитель англійської. І врешті-решт, класний керівник теж благословив цей «експеримент». Маргарита не розповіла Гансикові, що ходила до вчителів. Гансик повинен був свято вірити, що зусилля, яких він доклав, позитивно позначилися на його успішності. «Тільки так, – думала Маргарита, – можна «підремонтувати» його психіку. Якщо Гансик довідається, що «залагодженню» його проблем посприяла старша сестра, він знову розхолодиться».

Маргарита проспала до обіду і прокинулась уся мокра від поту. В кімнаті було гаряче і задушливо. Дівчина підняла жалюзі й відчинила вікно. Злива минула, лише кілька шматків темних хмар швидко пливло в яскраво-блакитному небі.

Маргариті захотілося випити кави, причому не на самоті, а в товаристві. Вона у прискореному темпі прийняла душ, одягнула Гінцелеві речі (як завжди останнім часом) і подзвонила у двері до сусідів. На жаль, удома була тільки мама Конні. Тож цілу годину Маргарита була змушена сидіти в антикварному салоні й вислуховувати сусідчину балаканину. Жіночка не хотіла відпускати Маргариту, не поділившись із нею всім своїм розпачем з приводу колишньої дівчини свого сина. Адже її поведінка була просто вершиною нахабства! А вони ж, мовляв, завжди були такі «люб'язні» й «направду привітні» до цієї «стерви», так поблажливо ставилися до всіх її вибриків, заплющували очі навіть на те, що в неї така міщанська сімейка! І раптом виявляється, що ця «кретинка» не задоволена таким прекрасним хлопцем, як їхній син! У житті завжди так! Ціле щастя, що «бідний хлопчина» принаймні вчасно це зрозумів! Важко собі уявити, що було би, якби він іще й одружився з тою «дуриндою», і лише тоді, коли на світ з'явилася би дитина або навіть двоє чи троє діточок, помітив би, з ким має справу! У тому, що в Конні народилися би діти, його мати, звісно, не сумнівалася! Втім, хтозна, чи були б у них діти? А тоді могло би дійти навіть до того, що та «стерва-кретинка-дуринда» не дозволяла би найкращій у світі бабусі спілкуватися з онуками! Таке можна цілком собі уявити! При думці, що до неї не пускають майбутніх онуків, мама Конні мало не розплакалась. У всьому тому, що Маргариті довелося вислухати, їй насамперед видалося дивним, що ця жіночка була в курсі всіх справ! Або Конні переповів їй свою сварку з Мартіною до найменших дрібниць, або ж мати їх підло підслуховувала! Вона знала навіть про те, що Мартіна «в ліжку» з Конні мала небагато втіхи.

– Прошу дуже! – кричала мама Конні з палаючими очима. -Та ж у її віці жінка ніколи нічого з того не має! Це приходить лише після тридцяти! Чи ти маєш іншу думку, Маргарито?

Маргарита не бачила приводу повідомляти маму Конні, що вона стосовно цього не має жодних думок, бо в неї катма відповідного досвіду. Вона лише невпевнено пробурмотіла: «Можливо», – і хотіла змінити тему. Однак матері Конні саме ця тема, очевидно, дуже припала до душі, й вона вперто намагалась ініціювати дискусію про жіночу здатність відчувати оргазм, його фізично-географічні особливості, причини та можливі перешкоди. Втім, замість діалогу вийшов монолог. Урешті-решт, під вигаданим приводом, буцімто їй треба нагодувати брата обідом, Маргариті вдалось утекти.

У «Ваксельберґері» Маргарита застала півкласу. Однокласники сиділи довкола кількох зісунутих докупи столів. Поряд із Ґабріелою були два вільні крісла. Маргарита сіла на одне з них і спробувала збагнути, про що ж так збуджено і голосно дискутує компанія. Йшлося про гроші та борги! Кінець навчального року був водночас останнім терміном сплати боргів. І той, хто не отримав позичених грошей до початку канікул, втрачав шанс повернути їх собі! З того, хто восени вимагав назад торішні борги, тільки кепкували і говорили: «Минулося за давністю років!»

Тепер компанія сперечалася, чи можна передавати борги. Наприклад, Ґабріела була винна Штефанові п'ятдесят шилінгів, тоді як Отті Горнек був винен п'ятдесят шилінгів Ґабріелі. Вона заявила, що Штефан міг би вимагати гроші не від неї, а від Отті. Штефан на це не погоджувався, бо не бачив жодного шансу забрати в Отті свої «папери».

– Я би ніколи в житті не позичив йому грошей! – аргументував він – Я ж собі не ворог!

Маргарита хотіла саме взяти слово й підтримати аргументи Штефана, навіть якщо через це їй довелося би пожертвувати солідарністю з подругою, коли до столика наблизився Флоріан, який виходив у туалет. Лише вмостившись на своєму кріслі, він помітив, що сидить тепер поряд із Маргаритою. Дівчину несподіваний близький контакт із Флоріаном спантеличив, і вона так і не виголосила промову про перенесення боргів. Уся компанія раптово теж втратила інтерес до справи. Однокласники вичікувально поглядали на Маргариту і Флоріана. Яка напружена ситуація! Розсварені закохані помилково опиняються поруч одне з одним!

Маргариту це розлютило! «От свині, – подумала вона. -Ніхто мені не сказав, біля кого я сідаю! Всі тішилися наперед із того, який у мене буде глупий вигляд, коли я це помічу! У школі вони весь час тільки й чатують на те, щоби я почала з'ясовувати з Флоріаном стосунки, щоби зчинився неймовірний скандал! Саме тому вони мені постійно детально переповідають, що він на мене наговорює! Тепер вони сподіваються, що це нарешті станеться, і нетерпляче чекають на вибух велетенської бомби у присутності очевидців!»

Менше за все Маргариті хотілося вдовольняти цей хворобливий інтерес однокласників. З максимальною невимушеністю, на яку тільки була здатна, вона відкинулась у кріслі назад і вдала, ніби близькість Флоріана не становить для неї жодних проблем. А от Флоріан не був невимушеним. Здавалося, він почував себе дуже незатишно. Його писок став рожевий, мов у поросяти, він нервово крутив у руках склянку з колою, з усіх сил намагався дивитися так, аби навіть найменший шматочок Маргарити не потрапив у поле його зору. Хлопець намагався вдавати, ніби і не помітив, що крісло поряд із ним уже зайняте. Дуже голосно та метушливо він почав розповідати Отті Горне-кові одну «офігенну історію» про те, що з ним буцімто сталося вчора ввечері. У цій «офігенній історії» йшлося про те, що Флоріан цілу ніч пив, і про всілякі «п'яні подвиги», які закінчилися тим, що він – буцімто – видряпався в парку на ліхтар і наблю-вав звідти якомусь перехожому на солом'яний капелюх. Слухати цю маячню було прикро не лише Маргариті, але й усім присутнім. Старшокласники похмуро втупились у келихи з пивом, горнятка з кавою та склянки з колою. Навіть Отті, який ніколи не вирізнявся надмірною делікатністю, слухав дуже стримано і кидав на Флоріана несхвальні погляди. Якби Флоріан міг адекватно реагувати на сигнали однокласників, то мав би здогадатися, що найліпше було би зараз цю «офігенну історію» плавно заокруглити. Однак він так захопився, що не контролював уже ні сили звуку, ні швидкості мовлення. Він натякав на якісь сексуальні пригоди та вживання наркотиків, – усе це гейби мало місце після видряпування на ліхтар, – і сміявся сам до себе, голосно та верескливо. А оскільки ніхто, крім нього, не сміявся, Флоріан компенсував цю відсутність реакції посиленням власного реготу.

Маргарита страждала. Раптом контроль за власною поведінкою перестав їй видаватись аж таким важливим. Не можна допустити, щоби Флоріан так ганьбив себе і виставлявся на посміховисько.

Маргарита поклала руку Флоріанові на коліно, міцно притиснула і тихесенько промовила:

– Припини, прошу тебе!

Важко було сказати, чи почув її Флоріан. Однак, продовжуючи змальовувати свою «офігенну ніч», він почав затинатися й, урешті-решт, закінчив свою історію млявою фразою: «Таке буває раз в житті…»

Полегшено зітхнувши, однокласники повернулися до обговорення проблеми боргів. Маргарита не забрала руку з Флорі-анового коліна, та вже не тиснула на нього.

– Слухай, Флорі, – сказала вона так тихо, щоби почути її міг лише він. – Це справді погано, якщо ти так на мене гніваєшся. Треба ж якось жити мирно.

– Певно, що так, – сказав Флоріан, втупившись у склянку з колою.

– Ніхто ж із нас не винен, що так сталося, – сказала Маргарита.

– Певно, що так, – сказав Флоріан, не відводячи очей від склянки з колою.

– Рано чи пізно це все одно би скінчилося, – сказала Маргарита.

– Певно, що так, – сказав Флоріан, припалив цигарку і простягнув пачку Маргариті. Маргарита похитала головою.

– Давай не будемо злопам'ятні, – сказала вона.

– Певно, що так, – сказав Флоріан і кинув пачку цигарок Отті Горнеку, який благально склав руки.

Маргарита помітила, що однокласники, незважаючи на жваву дискусію, потайки спостерігали* за їхнім діалогом і були розчаровані. Не сталося нічого, про що потім можна було би попліткувати! їх ошукали! Здавалося, навіть Ґабріела вважала так, бо вона невдоволено прошепотіла до Маргарити:

– Що з тобою, стара? Ти що, миришся з цим гадом?

– Тільки на засадах християнської людяності, – прошепотіла у відповідь Маргарита.

– Але ж цей гад поняття не має, що воно таке, – сказала Ґабріела.

– Зате я маю, – відповіла Маргарита. – Цього досить!

– Дуже помиляєшся, стара, – сказала Ґабріела і кинула на Флоріана нищівний погляд. – Можеш не сумніватися: завтра він буде вихвалятися перед усіма, що ти хотіла відновити з ним стосунки, але він тебе відшив!

– Не буде, – сказала Маргарита.

Ґабріела зітхнула й відвернулася від Маргарити. Точнісінько, як добросердна та досвідчена бабуся, котра розуміє, що молодь має вчитися на власних помилках.

Маргарита встала й підійшла до шинквасу. Іксі мила кухлі, клянучи свого шефа, котрий, на її думку, ніяк не може второпати, що посудомийна машина в наш час належить до стандартного устаткування кожної кав'ярні.

– Цей ідіот думає, що в мене шість рук! Дві, щоб обслуговувати, дві – щоби варити каву, і дві – мити посуд!

– А що ще сталося? – спитала Маргарита.

Якщо Іксі так люто кляла свого шефа, то в неї мусили бути й інші проблеми. Сама лише необхідність мити склянки не довела би спокійну Іксі до такого стану.

– Нічого! – сказала Іксі. – Абсолютно нічого!

– Справді? – недовірливо перепитала Маргарита.

– Справді нічого, – сказала Іксі. – Бо те, що Роберт знову зняв собі якусь дівку і забув про моє існування, не рахується. Я вже до цього звикла, і мене це не гребе!

Маргарита потягла себе за пальці. Жоден із них не захотів хрускати.

– Кого цього разу? – спитала вона.

Іксі жбурнула помитий келих на бляшану сушку з такою силою, що той розлетівся на друзки.

– Таку собі панюсю, – сказала вона, змітаючи скалки з сушки. – 3 проділом посередні і янгольськими кучериками. їй, певно, кортить спробувати всього, що забороняють матуся і татусь! Курить із ним траву і думає, що після цього вона починає все розуміти! На кшталт: «Ах, в яке зіпсуте товариство я потрапила!»

– Йому скоро набридне, – сказала Маргарита.

Іксі запхала до рота великий палець і висмоктала кров -вона порізалася скалкою від келиха.

– А мені що з того? – сказала вона. – Вчора він з нею звалив, здається, до Туреччини.

Нарешті Маргаритині пальці були готові хруснути.

– Не хочеш поїхати зі мною в будинок моєї мрії? – спитала вона – На грецький острів?

Іксі похитала головою.

– Я повний банкрут, – зітхнула вона. – Роберт прихопив зі собою все, що я наскладала собі на відпустку. І нічого не сказав. Він забрав навіть ті гроші, які я відклала на квартплату. У бляшанці залишив одну-однісіньку сотку. І записку, що восени мені все поверне!

Маргарита підрахувала подумки свої заощадження, додала і те, чим наділить її тато, і те, що докине мама, і те, що лежало на ощадній книжці №1 та на ощадній книжці №2, і те, що було «заникано» у скарбонці.

– Іксі, – сказала вона, з'ясувавши для себе стан своїх фінансів. – Гадаю, в мене вистачить грошей на нас обох. І зараз вони мені зовсім не потрібні.

– Дуже дякую! – Іксі нахилилася над шинквасом і поцілувала Маргариту в щоку. – Але це неможливо. Ти ж не Червоний Хрест. І взагалі! Я вирішила на все забити!

– Як це? – стурбовано спитала Маргарита.

~ Я не просто йду в відпустку, – сказала Іксі. – Я звільняюся. Поїду в Англію. Гувернанткою. Я ж завжди любила дітей. І зміна декорацій піде мені на користь. Я вже домовилася: моя сестра про все подбає. А вона в мене така, що коли обіцяє, то виконує.

Іксі оглянула кнайпу.

– Крім тебе, мені нікого і нічого не бракуватиме, чесно!

– І як довго ти там пробудеш? – спитала Маргарита.

~ Десь так між одним роком і вічністю, – відповіла Іксі.

Маргариті стиснуло горло і замлоїло в животі. Те, що незабаром тут уже не буде Іксі, її дуже засмутило. Так, ніби рятівний острів, до якого зазвичай припливаєш, зненацька пішов під воду. Раптом Маргариті стало зрозуміло, що її «найкращою» подругою була зовсім не Ґабріела, а Іксі. Звісно, Маргарита проводила з Ґабріелою набагато більше часу, знала Ґабріелу набагато довше, частіше обговорювала з нею життя, і його безмежну підступність, і його невеличкі радощі. Та, якби Ґабріела оголосила їй, що збирається емігрувати в Англію, Маргариті не стискало би горло і не млоїло б у животі. Вона просто від щирого серця побажала би їй успіхів!

– Я писатиму тобі раз на тиждень, сестро, – сказала Іксі. – А коли я там об лаштуюся, ти приїдеш до мене в гості!

Маргарита кивнула.

Хтось із компанії старшокласників забажав пива. Іксі не від-реагувала.

– Крім тебе, ніхто не знає, – сказала вона. – Не кажи їм, сестро. Я не маю охоти розмовляти з зомбі.

Спраглий пива не заспокоювався. Іксі взяла з холодильника пляшку.

– Єдине, що мене тішить, ~ це те, що незабаром мені не треба буде бачити цих ідіотів.

– Але перед тим, як розрахуватися з роботи, позабирай борги, – сказала Маргарита.

Іксі похитала головою.

– Легше надоїти з мертвого цапа молока, ніж витягнути з цієї банди бодай шилінг, – сказала вона, поставила пляшку на тацю й віднесла до столика. Маргарита думала, що Іксі відразу ж повернеться назад. Побачивши, що Іксі вступила в розмову з Ґабріелою, вона вийшла з «Ваксельберґера».

– Гей, стара, залишся! – прокричала їй услід Ґабріела. Маргарита вдала, ніби не почула. На душі в неї було сумно

і невесело. їй хотілося побути самій. Безцільно блукаючи вулицями, вона розмірковувала, чи не зайти на Ґшвандтнер-ґасе, та вирішила, що цього ліпше не робити. Чому Гінцель мав би повернутися саме сьогодні? А якщо навіть і так, то в нього на подушці лежав її лист! Якщо, прочитавши це послання, він не побіг її шукати, то на ньому все одно можна поставити хрест! Маргарита пішла у бік центру, вирішивши, що поліпшенню її душевного стану зараз посприяло би відвідання магазинів. Для поїздки їй усе одно потрібні бікіні та сандалі. Маргарита зупинялася перед вітринами, роздивлялася купальники і сандалі, та заходити у крамниці їй не хотілося. Вона не звикла купувати речі сама. Останні кілька років вона завжди вибирала одяг у супроводі Гінцеля. Гінцель був експертом з питання «що личить Маргариті?».

Розчарована безуспішним розгляданням вітрин, Маргарита зробила перерву в невеличкому кафе, де заковтнула велетенську порцію шоколадно-малиново-горіхового морозива. Після цього в неї страшенно скрутило живіт: бідний шлунок запротестував проти того, що йому сьогодні, крім гіркої кави та лютого морозу, ще нічого не перепало.

Біль швидко перекинувся зі шлунка на кишки. Маргариті треба було негайно в туалет! У маленькому кафе туалету не виявилося. Маргарита розрахувалася, вибігла з кав'ярні й почала шукати громадську вбиральню. Здається, на сусідній вулиці вона колись бачила туалет. Стиснувши сідниці, дівчина помчала до того «громадського закладу». Але там на дверях висіло оголошення: «Тимчасово зачинено». Маргариту охопила паніка. Гї кишки бунтували так шалено, що вона була цілком певна: якщо зараз не трапиться «будиночок зі сердечком», катастрофа неминуча!

На чолі в Маргарити виступили краплини поту. Чи є тут десь кав'ярня? Установа? У державних установах завжди ж є туалети для відвідувачів! Може, зайти в перший-ліпший магазин і попроситись у туалет? Здається, це можливо! Але ж як соромно! Втім, звісно, накласти у штани посеред міста було би ще гірше!

Саме в той момент, коли Маргарита вже вирішила змиритися з жахливим фактом, що за мить вона стоятиме з повними штанами, в її нещасному вимученому мозку сяйнула рятівна ідея: за рогом була мамина робота! Як полюбляв говорити Гінцель: «Де біда, там і рятунок!» Саме так! Твердо знаючи, що відразу ж при вході в мамину установу вона побачить четверо рятівних дверей, Маргарита опанувала себе. Вона швидко повернула за ріг. На чолі у неї все ще блищали краплини поту, але паніка минула. У бічну вулицю, за ріг, знов у бічну вулицю, ще раз за ріг. Піднімаючись сходами, Маргарита на ходу розстібнула блискавку на штанах і врешті-решт опустилася на унітаз першого ж туалету. Такого полегшення вона вже давно не відчувала! Набагато довше, ніж було потрібно, просиділа Маргарита там, насолоджуючись «порятунком». І коли краплинки поту на її чолі висохли, вона вийшла з туалету. Як на світ народилася! Вона попрямувала до маминого кабінету. Мами в кімнаті не було. Та на письмовому столі стояла мамина торбинка. І мамин записник, і повне горнятко кави. Отож, мама була десь неподалік! У сусідньому кабінеті працювала Марі-Луїза. Двері між кімнатами були відчинені. Маргарита зазирнула до Марі-Луїзи. Там за письмовим столом теж нікого не було. Маргарита сіла в мамине крісло і зазирнула в записник. Серед нотаток вона побачила: «15.00 – Шобер». Була за десять хвилин третя. Отже, через десять хвилин мав прийти Шобер. Мама якось розповідала Маргариті про нього. Йому двадцять п'ять років. Дев'ять із них він провів у в'язниці. І тепер мама докладала зусиль, аби він незабаром бува знову не потрапив туди. Вона не мала особливої надії на успіх. Маргарита спробувала уявити, як мама розмовляє з Шобером. Удома мама ніколи багато не говорила про свою роботу, бо щоразу, коли вона про це розповідала, тато починав сваритися. Він вважав людей, котрими опікувалася мама, «огидними». Маму обурювало його ставлення до її «підшефних». «Один раз злочинець – навіки злочинець», – говорив тато. І: «Обставини тут ні до чого! У нашому суспільстві ніхто не мусить ставати кримінальним злочинцем!»

Маргарита розмірковувала, чи задоволена мама своїм фахом, враховуючи невеликі шанси на успіх у ресоціалізації «злочинців». Тут до сусіднього кабінету ввійшли мама та Марі-Луїза. Сидячи у кріслі, Маргарита не могла їх бачити, але почула, як Марі-Луїза спитала:

– То ти йому сказала? А мама відповіла:

– Ще вчора. Він такий злий. Ну, ясно!

Маргарита хотіла гукнути: «Привіт, мамо!» – та мама продовжувала:

– Знов у нього невдалий роман. Поступово це стає звичкою. Але з мене досить. Він же знав, що я заміжня і що в мене діти! І що мені мої діти важливіші, ніж він, – це ж йому завжди мало бути зрозуміло!

– Кляті чоловіки! Всі егоїсти! – сказала Марі-Луїза. – А як ти себе після цього почуваєш? Дуже зле?

Маргарита не дочекалася маминої відповіді. Якомога тихіше вона встала з маминого крісла, прокралася навшпиньки до дверей і вибігла, щиро сподіваючись, що мама її не помітила.

У вівторок уранці Маргарита знову чемно сиділа у школі і п'ять годин поспіль дрімала. Дрімати їй ніхто не заважав: однокласники вже не мучили її повідомленнями про те, яку чергову гидоту розповідав про неї Флоріан. Бо Флоріан про неї вже нічого не розповідав! Маргаритине христянсько-людяне примирення у «Ваксельберґері» подіяло.

Це визнала навіть Ґабріела.

– Моє шанування, стара, – сказала вона Маргариті на великій перерві. – Ти знову мала рацію!

На першу годину Маргарита «замовила» собі до школи тата. Він повинен був іти з нею купувати бікіні та сандалі. Щоправда, порівняно з Гінцелем, який мав вишуканий смак, тато був лише другосортним консультантом у питаннях моди. Натомість він мав іншу перевагу – чекову книжку, яку залюбки витягав із кишені. Звичайно, він трохи дивувався, коли виявлялося, що чотири манюні «шматяні трикутнички», з яких складалося бікіні, коштують більше, ніж велетенська футболка, проте чеки підписував не вагаючись. А на той випадок, якби закінчилися чеки, в тата були напоготові й інші платіжні засоби, наприклад, Атегісап Ехргезз Сагсі чи Біпегз СІиЬ Сапі. І Маргариті ніколи не доводилося просити: «Тату, а купи мені ще це…»

Якби Маргарита не була дуже скромною дівчинкою, то з експедиції за бікіні та сандалями вона могла повернутися додому з десятком пакунків із модними цяцьками. За обідню перерву тато не змигнувши оком міг витратити стільки, скільки інші люди не заробляють навіть за місяць. Але Маргарита не гинула за шматами, а крім того, вона сумнівалася, чи тато і справді з чистим сумлінням міг дозволити собі такі видатки. Про гроші в родині Закмаєрів ніколи багато не говорили. Хіба, що тато заробляє «добре», а мама – «погано». І що загалом це становить кругленьку суму, тож немає потреби «скнаритись». Однак час від часу Маргарита розглядала витяги з банківських рахунків, які лежали на татовому письмовому столі, й бачила, що всі рахунки тата були в мінусі. Коли хазяйновита й ощадлива Маргарита починала розпитувати тата про фінансове становище родини, той лише сміявся, пояснюючи, що його «мінус» – це «дрібниця», бо в нього у банку величезний кредит, і кожна «пристойна» людина сьогодні має борги, і це йде на користь національній економіці з огляду на збереження місць праці. Економіка повинна процвітати, а процвітати вона може тільки тоді, коли зароблені гроші не тримати в панчосі, а радісно витрачати!

Хоча Маргарита і не дуже розумілася на «економіці», проте в неї були деякі сумніви щодо того, що національна економіка процвітатиме, якщо тато купуватиме французьке вино, італійське взуття, німецький автомобіль, швейцарські годинники, японський телевізор і голландські троянди. Вона була переконана, що тато просто не вмів поводитися з грішми, принаймні зі своїми власними. Натомість із грошима власника макаронної фабрики він поводився раціональніше. Бо інакше не піднявся 6 у «макаронній фірмі» до посади найвищого прокуриста!

Після походу по крамницях Маргарита вийшла з татової машини перед закмаєрівським будинком тільки з шістьома пакунками. Висадивши доньку, тато поїхав далі, до своєї «макаронної контори».

У торбинках лежали два купальники, дві пари сандалів, чотири футболки, одна міні-сукенка, льняні штани і трохи косметики. Задоволено вимахуючи пакунками, Маргарита зайшла в під'їзд і наштовхнулася на Конні. Він стояв біля поштових скриньок і виймав пошту.

– Пані сусідка з обновками? – Конні вказав на торби. Маргарита кивнула. Конні проінспектував написи на пакетах.

– О, пані сусідка вбирається у пристойних магазинах, – зазначив він.

Маргарита не зрозуміла, чи це було сказано з докором, тому про всяк випадок пояснила:

– Я була з татом, а він любить такі крамниці.

– Чемний тато, – сказав Конні, а тоді вказав на закмаєрівсь-ку поштову скриньку. – У вас теж повно пошти.

Маргарита відкрила поштову скриньку і витягла грубий стос пошти.

– Тут все одно саме рекламне дрантя, – пробурмотіла вона і переглянула стос. Між проспектами нових супермаркетів, пропозиціями взяти участь у лотереї, повідомленнями про знижки на меблі та каталогами розпродажів вона знайшла кольорову листівку. З одного боку на ній була зображена скеляста брила, оточена з усіх боків морем, а на звороті було написано: «З любов'ю,давньою,аленезмінною,Гінцель!»

Маргарита прочитала цю звістку, та серце в неї не закалатало від радості: на превеликий жаль, листівку було адресовано «пані Елізабет Закмаєр». Підтвердження Гінцелевої незмінної любові до мами Маргариту анітрішки не втішило. Дівчина ще раз уважно переглянула стос пошти, однак кольорової листівки для «Маргарити Закмаєр» там не було.

– Може, пошта винна, – сказав чуйний Конні, який відразу ж збагнув, у чому річ.

– Пусте, – прошипіла Маргарита. – Ніхто, крім цього ідіота, не винен!

– Але принаймні він зголосився! – сказав Конні.

– Як чарівно з його боку, ~ гірко пробурмотіла Маргарита. ~ Якщо ти спитаєш мене, психолога-аматора, – сказав Конні,

– то, по суті, він зголосився до тебе, тільки не безпосередньо, а через матінку. Щоби не втрачати гідності!

Маргарита кинула листівку в один із пакетів, запхала рекламний матеріал у контейнер для макулатури і похитала головою.

– А от і ні, – сказала вона. – Гінцель справді любить мою маму. І вона його – теж. В них кохання з першого погляду!

– Маєш зараз щось до роботи? – спитав Конні, коли вони піднімалися сходами на свій поверх.

– Практично ні, – сказала Маргарита.

– Тоді склади мені компанію, – сказав Конні. – Нам з тобою треба обговорити деякі проблеми з перельотом.

Маргарита відчинила двері своєї квартири.

– А саме?

– З квитками до Афін все о'кей, – сказав Конні, зайшов у коридор і кинув на підлогу шість пакунків, які допомагав Маргариті нести нагору. – Але з рейсом Афіни – Парос щось не виходить. Ми все ще у списку бажаючих, і не відомо, чи дійде до нас черга.

Конні прокрокував у закмаєрівську вітальню, гепнувся на шкіряну канапу, озирнувся і сказав:

~ У вас тут дуже приємна порожнеча. Вона позитивно впливає на мою сітківку!

Маргарита підсіла до Конні:

– І що це означає? – спитала вона.

– Що я був би не від того, щоби стати вашим піднаймачем, – сказав Конні. – Я страшенно страждаю в нашому хатньому інтер'єрі, напханому антикваріатом!

– Ні, я маю на увазі той список бажаючих, – що це означає?

– нетерпляче перепитала Маргарита.

– Це означає, що ми довідаємося в останній момент, чи зможемо летіти, чи ні. Можливо, навіть не раніше, ніж в афінсько-му аеропорту.

– Шляк трафить, – пробурмотіла Маргарита.

– Точно, – сказав Конні. – Тому, гадаю, було би розумніше, якби ми відразу зарезервували собі місця на кораблі. Щоправда, доведеться пливти вісім годин. Ти не страждаєш на морську хворобу? Ми ж можемо потрапити в шторм!

Маргарита ще ніколи не плавала кораблем у шторм, тому не знала, чи добре переносить хитавицю.,

– Найгірше, що з тобою може статися, – це те, що ти почнеш блювати, як чапля, – сказав Конні, – але на цей випадок поряд з тобою буде людина, котра триматиме тебе за ручку і витиратиме тобі піт з чола.

Маргарита дала згоду на резервування квитків на корабель, зробила Конні «кампарі-оранж» і запитала його, чи не помирився він із Мартіною. Конні заявив, що про жодне примирення не може бути й мови, і швиденько попрощався, згадавши раптом, що терміново мусить щось купити. Маргарита здогадувалася, що в Конні не було ніяких пильних справ. Він утік тому, що до вітальні зайшов Гансик. Хлопець притарабанив давно пожерту молями колекцію пташиних пір'їн.

– Думаю, я знову почну збирати пір'я, – оголосив він Конні та Маргариті й хотів продемонструвати сусідові найкращі екземпляри своєї колекції. Та, очевидно, Конні не мав абсолютно ніякого бажання вислуховувати, чим різниться пір'я папуги та канарки.

І хоча Маргарита теж не мала жодного інтересу до такої лекції, та заради брата вона все терпляче витримала. А щоби від цієї тортури мав задоволення не тільки Гансик, Маргарита вициганила у брата всі «дублікати». Відтак вона отримала величеньку купку чудових різнокольорових пір'їн. Розкішні екземпляри для Гінцелевого ВІІФ АКТ! Цей щедрий дарунок Маргарита сховала в коробку з-під черевиків, сумно подивилася на кольорові пір'їнки і меланхолійно подумала: «Здається, я геть здуріла! Він кидає мене, а я збираю для нього пір'я! Це вже ненормально!»

Як не дивно, мама прийшла додому відразу ж після роботи. Вона сказала, що в неї болить голова, і тому вона не в стані сьогодні йти на свою групу психологічної підтримки. «І вечеряти, – заявила вона, – я теж не буду».

Вона взяла дві газети, пішла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. Це мало означати: «Хочу тиші, прошу турбувати лише у крайньому випадку!»

Гансик і Маргарита з розумінням поставилися до маминого бажання, та Меді, яка повернулася з групи продовженого дня, це абсолютно не обходило. Вона вдерлась у мамину кімнату, залізла до мами в ліжко і почала доповідати їй розгніваним верескливим голосом про велику сварку з «дурною-предурною-най-дурнішою» однокласницею.

Маргарита спробувала виманити Меді з маминої кімнати.

– Ходи, побавимося в якусь гру, – сказала вона.

– Ти що, здуріла! – заверещала Меді. – Я тобі що, мала дитина? Якщо конче хочеш зі мною в щось пограти, то тільки в карти.В тарок!

Маргарита не вміла грати в тарок, тож була змушена відмовитися від цієї пропозиції і спробувала інше:

– Ходи до кухні, приготуємо твою улюблену страву!

– Ти що, здуріла! – заверещала Меді. – Моя улюблена страва – кукурудза з баночки, а її не можна приготувати!

– Залиш Меді в мене, – сказала мама. – Вона відволікає мене, і мені легше!

– Тому я й тут! – гордо вигукнула Меді й почала радісно боксувати маму в живіт.

Маргариті видалося трохи дивним, що вересклива Меді «відволікає» маму від головного болю, однак вона не протестувала й пішла до кухні готувати вечерю. Дівчина вирішила зварити гуляш. Цю страву любили і тато, і Гансик.

Коли Маргарита різала цибулю, задзеленчав телефон. Вона побігла в коридор, узяла слухавку, сказала: «Закмаєр», – повторила: «Закмаєр», – запитала кілька разів: «Алло, хто там?» -але ніхто не відповів. Вона поклала слухавку і знову заходилася біля цибулі. Коли Маргарита почала нарізати м'ясо, знову задзвенів телефон, і знову ніхто не відповів. Третій дзвінок пролунав, коли Маргарита смажила цибулю. Загалом, поки Маргарита готувала гуляш, телефон дзвенів сім разів, але ніхто не зголошувався. Однак Маргарита була впевнена, що на іншому кінці дроту хтось був. Щоразу вона чітко чула, як німий абонент клав слухавку.

На наступні два дзвінки відповідав Гансик. Пізніше він стверджував, що чув тиху музику. І дивне покашлювання.

Коли телефон задзеленчав удесяте, Маргарита саме накривала на стіл, а Гансик у своїй кімнаті сортував пір'їни. «Поцілуй мене в дупу», – пробурмотіла Маргарита, розкладаючи біля тарілок виделки та ножі. «Може, якщо ніхто не підійде, той козел нарешті заспокоїться», – подумала вона. Після десятого дзвінка Маргарита почула, як мама сказала: «Закмаєр, добридень». Оскільки дівчина була переконана, що «телефонний ідіот» із мамою теж не вступить у контакт, вона не особливо дослухалась. Аж поки не прискакала Меді.

– Мама з ним свариться! І як! – повідомила вона.

– Це не допоможе, – сказала Маргарита. – Такі типи тільки тішаться, коли люди нервуються!

– Мама ж його знає, – сказала Меді.

– Не вигадуй! – Маргарита похитала головою.

– Я не вигадую, – сказала Меді. – Вона тільки не хоче, щоби ми про це знали, – Меді смикнула Маргариту за футболку. – Якщо мама йому каже, що він може розказати їй це завтра і щоби він не верз дурниць, то це ж означає, що вона його знає. І що він не німий, хіба ні?

Маргарита вийшла в коридор. Не те, щоби навшпиньки, та намагаючись не зчиняти зайвого шуму. Мами не було видно. І телефон зник зі свого постійного місця. Маргарита пішла за натягнутим телефонним дротом, від розетки, вздовж стіни, за ріг. Дріт привів її до дверей туалету. Двері були зачинені. Отже, мама спробувала сховатися від своїх нащадків якнайдалі, наскільки дозволяв десятиметровий кабель. Вона сиділа з телефоном у туалеті! _ч

Меді прийшла за Маргаритою, показала на двері туалету і прошепотіла:

– Нам не можна чути, що вона йому каже!

Маргарита збагнула, що в цій ситуації правильно було б узяти Меді й відтягнути її звідси якнайдалі. Мама ж має право розмовляти по телефону без перешкод і підслуховувань. Будь із ким. Однак навіть Маргарита не завжди чинила згідно зі своїми моральними принципами. Особливо тоді, коли була непевна і хотіла з'ясувати правду. Тож вона залишилася біля Меді й чітко почула, як мама сказала:

– Лягай у ліжко і припини пиячити. Завтра вранці я до тебе зайду. Але тільки в тому разі, якщо ти негайно перестанеш пити!

Меді засміялась і потягнула Маргариту до кухні.

– Я знаю, хто це, – прошепотіла вона. – Це – Макс! Маргарита сперлася на кухонний стіл.

– Хто такий Макс? – спитала вона.

– Макс – це той, з котрим до Різдва зустрічалася Ма-Лу! -пояснила Меді. – Тепер, коли мама не могла її чути, вона знову верещала. – Той, котрому Ма-Лу зі злості кинула в голову горнятком кави!

– А чого він до нас дзвонить? – Маргарита почала жувати пасмо волосся.

– Ну, бо тепер він любить маму, – Меді знову стишила голос і присіла до Маргарити. – А він такий лабільний, той Макс!

~ Гей, що за сиромудрі слова! – Маргарита витерла губи, з яких звисало волосся. – Звідки ти можеш знати, що таке лабільний!

– Певно, що знаю, – обурилася Меді. – Якщо хтось через кожну бздуру відразу починає казитися, втрачати голову і його все нервує, то він лабільний. Мені це Пепі пояснив. А він це знає, бо чув, як Ма-Лу говорила про це з Лотті! – Меді прихилилася до Маргарити. – От тільки ми не знаємо, чи мама теж закохана в Макса! – Меді знову зашепотіла. – Але ми припускаємо, що так. Тільки, Маргарито, нікому про це ні слова. Насамперед татові. Бо він теж лабільний!

Маргарита витріщилася на молодшу сестру.

– Меді, – затинаючись пробурмотіла вона, – Меді, як ти говориш?

– Ну, тихо, а що? – прошепотіла Меді. – Щоби мама не почула! – Меді навіть не припускала, що Маргариту спантеличив не стільки шепіт, скільки

зміст її промови. Та Маргарита не вважала за потрібне з'ясовувати це непорозуміння. – Одне ясно, – сказала Меді, зісковзнувши зі стола, – групи психологічної підтримки, в яку мама буцімто ходить щовівторка, вже два місяці як нема! – і весело поскакала з кухні.

Маргарита повернулася до плити і почала помішувати гуляш. У ньому плавали прозорі ниточки цибулі. Тато був твердо переконаний, що цибуля в гуляші повинна повністю розчинятися! Маргарита поглянула на годинник. Через півгодини тато прийде додому і закричить: «їсти, їсти, їсти!». Маргарита підозрювала, що за наступні півгодини прозорі ниточки цибулі не розваряться на кашу. Тож вона підкрутила під каструлею газ, вивудила з неї шматочки м'яса і витягла з креден-са міксер.

Мама вийшла з туалету і повз відчинені двері кухні попрямувала до своєї кімнати.

– Будеш їсти з нами? – гукнула Маргарита.

– Дякую, ні, я сита, – сказала мама. – Ти навіть собі не уявляєш, яка я сита!

– Так, так, здогадуюся, – пробурмотіла Маргарита, запхала міксер у каструлю й увімкнула.

Тато прийшов із роботи вчасно. Він весело закричав: «їсти, їсти, їсти!» Довідавшись, що в мами болить голова і вона лежить у ліжку, він дуже розхвилювався і хотів лікувати її чаєм, холодними компресами, аспірином і теплими словами, однак Маргарита пояснила, що буде ліпше, якщо він навіть не заходитиме до мами в кімнату.

– Думаю, вона зараз спить, – сказала Маргарита. – Сон – це найкращий лік!

Тато погодився і облишив свою самаритянську ініціативу. Від гуляшу тато був у захваті. Він хвалив не просто з увічливості -це можна було зрозуміти з того, що він змів аж три порції.

Після вечері, коли Маргарита, Гансик і тато прибирали в кухні, знову задзвонив телефон.

– Це все одно фальшива тривога, – сказав Гансик і подався в коридор, але Меді вже помчала до телефону і заверещала:

– Все ще Закмаєри! – і знову поклала слухавку.

– Нас тут вже кілька годин дістає якийсь ідіот, – поінформував тата Гансик. ~ Вес час дзвонить і не каже навіть «няв»!

Тато зазначив, що не можна допускати такого телефонного терору, треба подзвонити на телефонну станцію. Там, мовляв, можуть «відстежити» дзвінок. Тоді терориста буде незабаром викрито. Він відклав рушник, прокрокував у коридор, узяв телефонний довідник і хотів подивитися, за яким номером можна замовити «відстежування».

– Навряд чи вони ще працюють, – сказала Маргарита.

– Може, і працюють, – сказав тато.

Маргарита не хотіла допускати «відстежування>>! Вона забрала в тата довідник.

– Слухай, тату, – сказала вона. – Я цілком певна, що це хтось із моїх однокласників! Бо вчора хтось постійно дзвонив до Ґабріели, а позавчора – до Штефана, а позапозавчора – до Уші Маєр!

Звичайно, «відстежувати» Маргаритиного однокласника тато не хотів. Він же не був якийсь нелюд і з розумінням ставився до підліткового божевілля. Він навіть пригадав, що свого часу, в молодості, теж так по-ідіотськи жартував. *

– Тільки я тоді був молодший, – сказав він. – У вашому віці я вже не був такий дурний! – Тато знову заходився витирати посуд. – Але зараз діти дорослішають набагато повільніше!

Незадовго до півночі – Гансик і Меді вже спали, а Маргарита саме була в лазничці й чистила зуби – знову пролунав телефонний дзвінок. Не встигла Маргарита відкласти зубну щітку, як тато вже був біля телефону.

– Закмаєр, – почула Маргарита. А за кілька секунд дуже лагідним тоном: – Любий хлопчику, якщо ти негайно не припиниш свої дурні жарти, я, на жаль, буду вимушений поговорити з твоїми батьками! – Тоді тато пожбурив слухавку і гукнув: -Маргарито, я думаю, це подіяло!

Маргарита опустилася на край ванни, викашляла і виплюнула спінену пасту. Якщо з повним ротом піни боротися з нападом сміху, можна легко захлинутися! А тут було з чого похихотіти, адже, коли чоловік погрожує коханцеві татом і мамою, це справді кумедно.

Вкладаючись спати, Маргарита, щоби запобігти подальшим дзвінкам, забрала телефон до себе в кімнату. Вона поставила його біля ліжка на диванну подушку, поклала зверху ще дві подушки і накрила цю подушкову гірку ковдрою. Вранці Маргарита туманно і невиразно пригадала, що вночі її розбудили приглушені, але тривалі дзвінки, вона знайшла між подушками слухавку і, позіхаючи, пробурмотіла: «Дай мені поспати, любий Максе!» Глибокий і добряче п'яний голос жалібно промовив: «Але я так тебе кохаю!» – на що вона відповіла: «Я тебе теж, Максе!». У слухавці почулося схлипування, і тоді вона запхала схлипуючу слухавку під подушку.

Маргарита не була певна, чи це було навсправжки, чи тільки їй наснилося. Так чи інак слухавка лежала біля подушки поряд із телефоном і тихенько пікала.

Цієї середи Маргариті зовсім не хотілось іти на зустріч із мамою. Дівчині не виходив із голови «Макс», і вона не знала, що їй робити. Зізнатися мамі, що вона в курсі? Чи вдавати, ніби вона вірить у якогось телефонного ідіота, не вартого того, щоби про нього говорити? Мама завжди казала, що, коли сумніваєшся, треба поводити себе так, як «спонтанно» підказує тобі серце. «Якщо так, – подумала Маргарита, прямуючи до «малого італійця», – то найкраще наразі про цю справу просто забути. Чого мене мають обходити мамині проблеми? Я не знаю жодної доньки, котра була би порадницею власній матері в любовних справах! Хоча мама – точно не єдина мати, яка має любовні справи! Матері – дорослі та мудрі. Вони самі знають, що робити, – сказала собі Маргарита. – Проте, з іншого боку, – заперечила вона сама собі, – якщо вони ховаються з телефоном у туалеті, це свідчить, що вони, властиво, не знають, що їм робити. І що вони зовсім не мудрі!»

Зайшовши до «малого італійця», Маргарита вирішила залишити розв'язання проблеми для мами. Якщо мама має потребу поговорити про Макса, вона, напевно, це зробить! А якщо вона цього не зробить, то це означатиме, що в неї немає такої потреби!

Мама не мала потреби говорити про Макса. Натомість вона мала потребу говорити про Гінцеля. Гінцель зранку телефонував їй на роботу.

– Було дуже погано чути, – сказала мама, ріжучи свою піцу. – Доводилося страшенно кричати. Зв'язок з такими маленькими островами завжди поганий! – Мама поклала до рота шматочок піци. – Мабуть, – сказала вона з повним ротом і невинним поглядом, – мабуть, учора ввечері то був Гінцель, який намагався додзвонитись і ніяк не міг прорватися!

Маргарита опустила ніж і виделку і з розкритим ротом витріщилася на маму. Це було справді нечувано!

– Принаймні сьогодні я розібрала номер телефону, за яким йому можна подзвонити! – мама зазирнула у свою торбинку, витягла звідти папірчик і тицьнула його Маргариті. Маргарита не взяла записки.

~ Подзвони йому сьогодні ввечері, – порадила мама, – він сказав, що вечорами його завжди можна там застати. Він чекає твого дзвінка, правда!

– Якщо він хоче зі мною поговорити, – сказала Маргарита, -то сам може подзвонити мені!

– Вчора він намагався. Кілька годин поспіль! – Мама знову заходилася пиляти піцу. – Він тому мені сьогодні й зателефонував, що вчора не зміг до нас додзвонитися!

– Мамо, а тепер, будь ласка, зупинися, – вигукнула Маргарита, – і припини бавитися в службу шлюбних знайомств! Фіг він вчора дзвонив! Його ж звуть не Макс!

– Я просто подумала, що так уб'ю відразу двох зайців, -розгублено сказала мама.

– Яких двох зайців? – спитала Маргарита.

Мама відсунула тарілку з піцою. Апетит у неї, очевидно, випарувався.

– Заєць номер один, ~ сказала вона, – я би пояснила ті дурнуваті дзвінки, а заєць номер два – помирила би тебе з Гінцелем.

– На зайця номер один не купиться навіть Меді, – саркастично зазначила Маргарита. – До речі, то саме вона просвітила мене щодо існування Макса. – Маргарита побачила, як на маминому обличчі з'явився розпачливий вираз, і швидко додала: -Але дитина сприймає це спокійно! Мене вона попросила нічого не розповідати татові, бо він лабільний!

– Це жахливо, – пробурмотіла мама.

– Що жахливо? – не зрозуміла Маргарита.

– Але ж моя наймолодша донька не може бути мені союзницею в моїх позашлюбних зв'язках! – сказала мама. Вона зітхнула. – Напевно, мені треба про все розповісти Закмаєрові!

– В жодному разі! – вигукнула Маргарита так голосно, що Марі-Луїза, яка сиділа за кілька столиків од них, здивовано поглянула в їхній бік. – Ти не можеш завдати бідному чоловікові такого удару, – продовжила Маргарита набагато тихіше, та дуже переконано. – Саме зараз, коли він так тішиться, що поїде з тобою у відпустку в Шотландію, і ширяє від щастя, мов надувна кулька!

– Але ж це неможливо, щоби діти були краще поінформовані про мої інтимні справи, ніж Закмаєр…

– Тільки твої доньки, – перервала маму Маргарита. – Назвімо це «жіночими таємницями». Через кілька днів Меді поїде з Пепі до Зальцбурга, а восени це все перетвориться на позаторішній сніг. А що обходить тата позаторішній сніг? Нічого не обходить!

– Якщо ти так думаєш… – пробурмотіла мама.

– Саме так я і думаю, – сказала Маргарита і кивнула Маріо. їй захотілось еспресо. Маріо підійшов, Маргарита замовила два еспресо.

– Ще щось? – спитав Маріо.

Мама сказала: «Дякую, ні», – і звернулася до Маргарити:

– Якщо я, стара корова, слухаюся твоєї поради, то послухайся ти, молоде теля, моєї! Подзвони Гінцелеві! Ти ж його любиш!

Маргарита похитала головою.

– Не будь така вперта, – сказала мама. – Кожен може трохи показитися!

Маргарита знизала плечима так, ніби ця тема її зовсім не цікавить.

– Яка ти затята! – сказала мама. Маріо приніс еспресо.

– Я би ще випила ґрапи, – сказала йому мама.

– Так, так, – невдоволено пробурчав Маріо, – завжди одне замовлення за одним, аби мої ноги, не дай Бог, не розівчилися ходити!

Маргарита почекала, поки Маріо приніс ґрапу, поставив ке-лішок перед мамою і відійшов, а тоді сказала:

– Я тільки хочу таких стосунків, при яких партнер з повагою ставився би до моїх потреб.

– Ти говориш, як підручник з етики сімейного життя! -вигукнула мама.

Маргарита подивилася на годинник, допила каву і сказала:

– Мамо, це нічого не дасть. Крім того, я вже мушу бігти. Я зустрічаюся з Конні, ми йдемо викуповувати квитки!

– Ну, тоді до вечора, – сказала мама.

– Ти ввечері будеш вдома? – здивувалася Маргарита.

– Маєш щось проти? – спитала мама.

– Та ні! – Маргарита встала. – Тільки мене не буде. Ґабріела влаштовує вечірку!

– Ну, то веселої забави! – мама взяла келішок із ґрапою і свою торбинку й пішла до столика Марі-Луїзи, де її радісно зустріли.

Сумно було Маргариті, коли вона поверталася від «малого італійця». Вона завжди важко переживала непорозуміння у стосунках із мамою.

Перш ніж вирушити ввечері на «забаву», Маргарита з'ясувала з татом фінансові справи. Тато був значно щедріший, аніж вона сподівалася.

– Мені ведеться просто блискуче, – пояснив він. – Гансика я позавтру відвезу до бабусі. Меді з Пепі від'їжджають в понеділок, і бабуся Пепі теж не хоче брати грошей за Меді. На дітиськах я заощаджую кругленьку суму. Знаєш, у що би мені обійшлися ці ненажери в Португалії?

Тато був у дуже доброму гуморі. Маргарита була схильна пояснити це не стільки його «блискучим» фінансовим становищем, скільки тією обставиною, що його кохана дружина вже другий вечір поспіль сиділа вдома.

– А ми двоє, – сказав тато й підсів до мами на канапу, – ми проведемо розкішну відпустку з усіма прибамбасами. То невже ж я залишу мою Маргаритку в біді! Рівні права для всіх членів родини! – Тато нахилився до мами і закарбував смачний поцілунок на її шиї.

Мама скривилася так, ніби в неї раптом розболілися зуби.

– Ми будемо їсти лососів і омарів, – сказав тато, – ми візьмемо напрокат велику машину і будемо зупинятися в п'яти-зіркових готелях! – тато знову поцьомав маму в шию. – І полетимо першим класом!

– Слухай, Закмаєре! – мама відклала в'язання й відіпхала татову голову зі свого плеча. – Летіти першим класом? Ти збожеволів? На дідька ці понти?

– За спеціальним тарифом, – сказав тато.

– Все одно! – вигукнула мама. – Скасуй замовленняі

– Вже викуплено! – сказав тато. – Нічого не можна змінити.

Мама знову взяла в'язання.

– Не нервуйся, моя красунечко! – тато хотів поцілувати її ще раз, але мама відсунулась, і тато поцілував повітря.

– А коли ви, властиво, відлітаєте? – спитала Маргарита.

– Першого серпня, – сказала мама.

Це не прозвучало так, ніби вона чекає – не дочекається цієї дати.

– Ні! – сяючи щасливою посмішкою, вигукнув тато. – Другого серпня! – Він знову поцілував маму і цього разу поцілив.

– Це ж річниця нашого весілля! І це буде наша весільна подорож. Коли ми одружилися, нам довелося перервати весільну подорож на третій день. Бо мамі через вагітність було не до того,

– тато посміхнувся, пригадуючи минуле. – Вона не могла витримати навіть прогулянку в гондолі. Блювала по десять разів на день. Бідна вона була!

Маргарита вже не могла витримувати одностороннє татове туркотіння. Вона заховалась у лазничці й розмалювала своє обличчя різними косметичними засобами: очі обвела чорним, вії намалювала синім, повіки – фіолетовим, щоки – рожевим, губи

– пурпуровим, а волосся напшикала золотим лаком.

– Ти виглядаєш, як кінозірка, – замилувався Гансик, коли Маргарита вийшла з лазнички.

Підбадьорена компліментом брата, Маргарита пішла на вечірку, яку Ґабріела влаштувала у своєму саду, з ліхтарями, свічками та персиковим крюшоном. Включно з господинею на забаві було дванадцять осіб. Усі, крім Маргарити і Ґабріели, прибули парами: Уші-1 – з хлопчиною з 7-В, Штефан – зі своєю Ірмі, Анні Фройденталер – зі своїм однокласником, Уші-2

– з юнаком, із котрим вона нещодавно познайомилась у басейні. А Отті Горнек – як не дивно – з Флоріановою хуторя-ночкою.

Під тиху (щоби не дратувати сусідів!) музику п'ять парочок вправлялись у взаємному обміні пестощами. А Ґабріела тим часом виливала Маргариті своє горе: її Анатоль не прийшов! Вона його «нарешті-нарешті» знову зустріла у басейні, й він залізно пообіцяв прийти на її свято.

З люті й горя Ґабріела безперервно пила персиковий крюшон, спорожняючи склянку за склянкою. «Будьмо, стара», – бурмотіла вона за кожним ковтком і закликала Маргариту теж піднімати келих. Маргарита робила їй цю ласку, цокалася з нею і пила. А оскільки персиковий крюшон був дуже солодкий, то вона не помітила, що поглинає неймовірну кількість алкоголю. Коли Штефан та Ірмі на очах у дівчат обнялись і поцілувалися, Ґабріела розридалася.

– У кожного хтось є, тільки я сама-самісінька, – схлипувала вона. – Всі цілуються, а мені лишається тільки напиватися! Мені ніколи не щастить! Ніхто мене не любить! Ніхто, ніхто, ніхто!

Ґабріела, схиливши голову на коліна, рюмсала і стогнала. Маргарита поплескала її по спині.

– Не переймайся, стара, – сказала вона. – Мені теж не ліпше!

Промовивши це, вона відчула, як у неї стиснуло горло. Душевний біль заразний! Але розревітися на забаві у присутності п'яти закоханих парочок – це вже справді нікуди не годиться!

Маргарита забрала руку з Ґабріелиної спини, встала – трішки похитуючись – і, навіть не попрощавшись, рушила додомцю, найкоротшою дорогою – через паркан. Погано освітленою доріжкою вона крокувала до центральної вулиці, зосередившись на тому, щоб іти рівно. «Бідна Ґабріела, – думала Маргарита. – Бідна, бідна Ґабріела! Але ж я, я ще набагато, набагато, набагато бідніша! Мені теж не щастить! Мене теж ніхто не любить!»

Напівдорозі на Маргариту напала гикавка. Маргаритиному затуманеному мозку це видалося дуже недоречним. Раз у раз видавати з себе «гик-гик» було смішно! Просто кумедно! А безмежний душевний біль не міг супроводжуватися кумедним «гик-гик»! Ще одна підлість, яку підсунуло бідній Маргариті життя! Інші люди могли страждати шляхетно та вишукано, а Маргаритину муку знецінювала якась дитяча гикавка!

Удома Маргарита застала тільки Гансика та Меді. Меді вже мирно похропувала, а Гансик саме вийшов до кухні за «опівнічною перекускою», яка складалася з велетенської банки оселедців.

– Тато і мама пішли, – наминаючи оселедець, сказав Гансик, – на пиво, в пивний сад, бо сьогодні такий теплий вечір.

Маргарита підсіла до Гансика.

– Гарно було? – спитав Гансик.

Черговий напад гикавки завадив Маргариті відповісти. ~ З'їж щось, – порадив Гансик, – і гикавка перейде!

Маргарита полізла у банку, виловила оселедець і проковтнула його. Не встиг він приземлитись у шлунку, як їй стало нестерпно погано. Крюшон і оселедець не порозумілися між собою. З великими зусиллями Маргарита подолала шлях до туалету. Виблювавши все випите і з'їджене, вона почвалала до ліжка. Гансик допоміг сестрі роздягнутися, накрив її, і вона заснула. Так моментально, як засинають лише дуже п'яні люди.

За сніданком Маргарита почувалась усе ще жахливо. У неї боліла голова, и мучила спрага, а коли тато кинув на пательню сало і вибив туди яйця, її знову мало не знудило.

– Цілком нормальне похмілля, – незворушно констатував тато. – Ну, ясно! Жодна розумна людина не буде пити крюшон! Крюшон – це смертовбивство! – На думку тата, Маргариті зараз допомогло би пиво! Пиво – найкращий засіб від похмілля! Але проти цього запротестувала мама.

– Пиво з самісінького ранку, – сказала вона, – це теж смертовбивство! Чорна кава з квашеними огірками, – сказала мама, – от що треба було би Маргариті!

Маргарита вийшла з кухні. З переляку, що Меді зараз запропонує їй хліб зі смальцем, а Гансик – морозиво! У лазничці вона випила чотири склянки води і попленталася до школи. Там вона побачила Ґабріелу, яка мало не лускала від щастя. Анатоль таки прийшов! Після опівночі! І з приятелем! І той приятель був чарівний! Він би дуже добре пасував Маргариті! Надзвичайно!

– Це твій тип, – сказала Ґабріела.

– В мене взагалі немає свого «типу», – пробурмотіла Маргарита, схиливши голову, бо так вона найменше боліла.

Ґабріелину пропозицію «задля експерименту» провести вечір із чарівним «типом» Маргарита відхилила.

Після обіду вона пішла у «Ваксельберґер». То був останній робочий день Іксі. Подруги сумно сиділи за столиком. Інших відвідувачів у кав'ярні не було. Постійні клієнти, певно, товклись у басейні чи десь на природі. Іксі намагалася дивитись у майбутнє оптимістично.

– Я почну нове життя, – сказала вона. – І рада, що залишаю позаду все це гімно.

Та прозвучало це не дуже радісно. А прощаючись, Іксі ридала так, що Маргаритине ліве плече промокло наскрізь.

– Якби я принаймні тебе могла взяти з собою! – схлипувала вона.

Маргарита попросила в Іксі грубий зошит із боргами. Вона вважала, що добрі справи важливіші за добрі слова. Восени вона мала намір потрясти всіх боржників Іксі.

– І якщо ти все-таки колись повернешся, – сказала Маргарита, – в тебе буде стартовий капітал!

Увечері Маргарита почала пакувати речі. Спочатку вона напхала три валізи та дві торби, тоді знову викинула всі речі на ліжко і склала тільки торбу, тоді витягла все з торби і покликала на допомогу маму.

– В мене не виходить, – поскаржилася вона. – Допоможи мені! Маргарита не вміла пакувати валізи. Вона ж іще ніколи не

їздила в далекі подорожі сама. Дотепер валізи завжди пакувала мама, а Маргарита, прибувши на місце відпочинку, нарікала, що мама забула «найважливіше». Пакувати речі мама відмовилася.

– Навіщо це робити сьогодні, – спитала вона, – якщо ти їдеш аж післязавтра? Все тільки вимнеться і стиснеться!

Цю практичну пораду Маргарита сприйняла як доказ материної байдужості.

– Не хочеш ~ то так і скажи! – визвірилася вона і копнула порожню торбу.

– Але, Маргарито, – сказала мама. – Що з тобою? Як поводиться моя лагідна Маргаритка? Моїй Маргаритці так погано?

– Так! ~ прогарчала Маргарита і ще раз копнула торбу. Ремінь перечепився за її сандалю. Дівчина потягнула ногу назад. Разом із торбою.

– Клята торба! – викрикнула вона, схопила сумку і стягнула її з ноги! Разом зі сандалею!

– Подзвони Гінцелю, і тобі стане краще, – сказала мама.

– Іди звідси! – закричала Маргарита. – Геть з моєї кімнати!

– Але, Маргарито, – лагідно промовила мама і лягла на Мар-гаритине ліжко, – не кричи так на свою стару добру матір.

– Якщо не вийдеш ти, то піду я! – крикнула Маргарита і, гримнувши дверима, вибігла з кімнати.

У коридорі вона наштовхнулася на тата. Очевидно, він, прислухаючись до сварки, наближався до кімнати доньки.

– Ну, Маргарито, – сказав він і спробував притулити дівчину до своїх могутніх грудей. – Що таке з моїм золотком? Я ще ніколи не бачив мого ангелика таким сердитим.

Маргарита вирвалася з татових обіймів. Вона хотіла сховатись у лазничці. На дверях лазнички був засув. Він міг порятувати її від родичів! Але там, посеред гори блакитної піни, сиділа Меді. Маргарита повернулася назад, знову наштовхнулася на тата і вирушила в туалет. Там теж був засув!

– Зайнято! – гукнув Гансик, коли Маргарита посмикала за двері туалету.

– Як ви всі мені набридли! – крикнула вона і вибігла з квартири, гучно хряснувши за собою дверима.

Маргарита присіла на підвіконня в під'їзді. Ключа від квартири в неї при собі не було. Тож, аби потрапити назад, їй треба було натиснути на дзвінок. А якщо вона це зробить, то відчинить хтось із членів сім'ї і, зловтішно шкірячись, гарантовано видасть якийсь дурнуватий коментар на зразок: «Ну от, нашій Маргаритці вже легше!» Лагідним голосом і з розумінням! А Маргариті в цю хвилину воно було таке потрібне, як жаба в гороховому супі. «Не діждуться!» – вирішила вона, зісковзнула з підвіконня і подзвонила у двері сусідів.

– Ну що, пані сусідко? Великі розбіжності в поглядах? – спитав Конні, йідчинивши двері. – Твої верески лунали дуже загрозливо!

– Я тільки дала волю своєму настрою, – сказала Маргарита і хотіла пройти в антикварний салон.

Конні стримав її.

– Туди можеш іти, тільки якщо маєш охоту на тіток у кількості три штуки і дядьків у кількості дві штуки, – попередив він.

– Боже борони! – вигукнула Маргарита й пішла за Конні в його кімнату.

Там стояли дві спаковані дорожні сумки, грубі, як вгодовані свині.

– Ти вже спакувався? – здивувалася Маргарита.

– То хіба я? Мамуча все спакувала! – Конні запропонував Маргариті присісти на ліжко.

На всіх кріслах, які були в кімнаті, лежали стоси книжок.

– Але це таке ґлупство! – Конні вказав на свої вгодовані сумки. – Тепер речі пролежать там два дні. Доки я їх розпакую, всі лахи будуть як плісировані!

Маргарита скористалася ліжком Конні не як сидячим, а як лежачим місцем. Вона не мала би нічого проти, якби Конні приліг поряд із нею. Ба навіть чекала цього! Чому, в біса, вона мала страждати від своїх дурнуватих «вирваних зубів»? Конні був абсолютно придатним протезом!

На жаль, Конні не зрозумів змін у Маргаритиних почуттях. Цілком цнотливо і чемно він зайняв місце біля її ніг і не зробив анінайменшої спроби наблизитися. Він зачитував довжелезний список речей, що їх мамуча напакувала у вгодовані сумки.

– Голки, нитки і порошок від запорів я маю, отже, можеш не брати, – сказав він. – Надувний матрац я теж беру! А ти натомість можеш взяти фен. І, якщо можна, гострий ніж. Гострий ніж завжди придасться в дорозі!

Маргарита поклала свої гарні голі ноги хлопцеві поперек колін. Конні сприйняв це спокійно, зазначивши тільки: «О! Ти вже досить засмагла!».

Маргарита відмовилася від свого наміру. «Нема в мене таланту спокушати, – подумала вона. – І протез мені не так уже конче й потрібний!»

у якому Маргарита дуже втомлюється,а мама плутає горобців і метеликів,що має дуже позитивні наслідки

Увечері того дня, коли дітям видали табелі, тато повів свою сім'ю до «великого італійця». То була родинна традиція. Цього року святкували не тільки Маргаритин прекрасний середній бал 1,2, але і Гансиків позитивний результат. (Про його середній бал – а він становив десь так 3,8 – присутні воліли не згадувати.) Маргарита не ображалась, а от Меді з цього приводу страшенно обурювалася. Вона ж теж отримала табель, у якому були самі лише відмінні оцінки за винятком «добре» з фізкультури та співів.

Коли тато і мама підняли свої келихи і виголосили привітання Гансикові, Меді гримнула обома лапами по столі й заверещала:

– А чому ви вітаєте його, а не мене?

– Зараз дійде черга і до тебе! – спробував заспокоїти її тато.

– А чому після нього? – не вгавала Меді.

– Бо він доклав більше зусиль, ніж ти, – сказав тато.

– А чому він для своїх четвірок мусив докласти більше зусиль, ніж я для своїх одиниць? – Меді запитально оглянула присутніх.

– Іж, Меді, – сказала мама. – Холодні равіолі не смачні!

– Хочеш ще помаранчевого соку? – спитав тато.

– Я хочу, щоб мені відповіли на моє питання! – заверещала Меді.

– Не будь дріб'язковою, – шепнула Меді Маргарита.

– Якщо задля своїх четвірок він більше працював, ніж я для своїх одиниць, – тріумфально виголосила мала, – то він набагато дурніший за мене!

– В молодших класах у мене теж були самі одиниці, – прошипів Гансик. – Навіть зі співів!

Меді показала брату язика.

– Дурна корова! – закричав Гансик. Меді взяла перечницю.

– Зараз вона опиниться в тебе на черепі, – пригрозила вона. Мама забрала перечницю в Меді. Тато сказав:

– Наступного року я поведу вас до будки з сосисками – це більше відповідає вашому рівню!

– А я би і цього року більше хотіла до будки з сосисками, -говорячи це, Меді зробила широкий жест рукою, який, певно, мав надати ваги її словам, і перекинула Гансикову склянку.

– Цього слід було чекати, – пробурчав тато і нахилився над столом, аби витерти калюжу паперовою серветкою. При цьому він перекинув маленьку вазу з трьома рожевими трояндами. Вода з вази об'єдналася з Гансиковим напоєм, утворивши мармурову калюжу.

– Так, тату, хочу в будку! – верещала Меді. Маргарита подивилася на маму. Мама сиділа, склавши руки на колінах, із дещо відсутнім поглядом. Було видно, що вона відсторонено спостерігає за тим, що відбувається. Дівчина подумала: «Мабуть, ця добродійка зараз хотіла би бути поряд зі своїм Максом!»

Офіціант у чорному фраку дав вказівку хлопцеві у білій курточці допомогти татові витерти стіл. Хлопець у білій курточці приніс три маленькі білі хусточки, розстелив їх на мокрих місцях, запевняючи, що такі маленькі неприємності – це все no problem!

– Коли нарешті принесуть м'ясо? – спитав Гансик.

– Ти щойно впорався з другою закускою! – покартав його тато. – Ми ж тут для того, щоби насолоджуватись, а не ставити рекорди зі швидкості поглинання їжі!

– Велетенські тарілки, а на них – пшик! – поскаржився Гансик.

– Але цей пшик – витвір мистецтва, – повчав його тато.

– А я волів би свинячу печеню, а не витвори мистецтва, -пробурмотів Гансик.

– То йди додому і лягай у морозильник! – заверещала Меді.

– Дивись, щоби я тебе скоро не заморозив! – вигукнув Гансик.

– Скоро ти будеш у Цветлі! – верещала Меді. – Скоро ти взагалі мені нічого не зможеш зробити!

– Не псуйте мені вечерю своїми сварками і колотнечами, – сказав тато. – Погляньте, що нам принесли! – 3 блиском в очах тато подивився на вбраного в чорний фрак офіціанта, котрий котив перед собою візочок. На візочку у два поверхи стояли тарелі з м'ясними стравами під великими срібними ковпаками!

Тато диригував:

– Креветки для моєї дружини, кролик для маленької, телятина для хлопчика…

Маргарита відхилилася назад. «Зараз, – подумала вона, -Меді почне репетувати, що її кролик плаває в соусі і що вона терпіти не може соусу. А тато заявить, що соус – це вершина кулінарного мистецтва. А Меді буде верещати, що вона ліпше з'їла би тарілку фритків замість цієї вершини кулінарного мистецтва!» *

Маргаритине припущення негайно справдилося. Та задоволення вона через це не отримала. Як там полюбляв казати Гінцель? «Сім'я – це слово, яке я викинув зі свого словника», -так він завжди говорив.

У суботу зі самого ранку тато зайшов до Маргарити в кімнату, розбудив її і виголосив довжелезну промову. Він сказав, що йому трохи тривожно від думки, що сьогодні його люба донечка самостійно вирушає на два місяці на чужину. Він застерігав заспану Маргариту від усіх загроз і небезпек, які чигатимуть на неї в дорозі. Гроші вона повинна задепонувати в сейфі місцевого банку для відпочивальників, а денну норму фінансів носити в маленькому мішечку на шиї. Вона не повинна далеко відходити від Конні, який зобов'язався її захищати, має уникати сексу з незнайомими панами, сирі фрукти їсти тільки почищеними, запливати лише на таку відстань, щоби ЇЇ могли почути з берега, накривати брудні покришки унітазів туалетним папером, після години засмагання ховатись у тінь, а на прогулянках не наступати на великі камені, бо під ними можуть чатувати отруйні змії. Не бентежити місцевих мешканців, купаючись голяка, і щодня писати батькам! На той випадок, якщо, незважаючи на всі батьківські поради, щось буде негаразд, «негайно дзвони! Ми все якось владнаємо!» А якщо щось буде негаразд у той час, коли батьки перебуватимуть у Шотландії, «негайно дзвони до моєї секретарки! Вона все владнає!»

І якби Гансик не підганяв тата до від'їзду у Цветль, тому гарантовано спала би на думку ще сотня загроз і запобіжних заходів.

Коли тато з Гансиком нарешті поїхали, мама та Маргарита сіли снідати. Мама пила тільки каву. Вчорашнє меню з восьми страв усе ще лежало в неї у шлунку важким тягарем.

– Гарно тобі відпочити, Маргаритко, – сказала мама.

– Спробую, – сказала Маргарита і схилила голову на мамине плече. – Останнім часом я була не дуже добра до тебе, -пробурмотіла вона.

~ Нічого страшного, – сказала мама.

– Але це було зайве, – сказала Маргарита.

– Ну, не мусиш відразу почуватися винною, – мама засміялася, встала і заходилася пакувати Маргаритині речі. Тричі їй довелося розпакувати і знову перепакувати валізи, бо приходив Конні і приносив різні важливі предмети, які його мамуча забула покласти в його вгодовані сумки.

Коли Конні прийшов утретє, Меді підбігла до нього, зробила невинні очка маленької дитинки і пропищала:

– То ти тепер ходиш з моєю старшою сестрою?

– Я з нею не ходжу, я з нею лечу, – відповів Конні.

– Тоді вже треба говорити «літаю», – виправила його Меді. І додала: – Ти мені все одно більше подобаєшся, ніж Флоріан.

Але такого гарного метелика, як у Гінцеля, в тебе на щоці немає! – І знову поскакала в Маргаритину кімнату.

– Що за дурнувата дитина, – сказала Маргарита.

Але вона була несправедлива до Меді. По-перше, Меді не була «дурнувата». А, по-друге, вона була не такою наївною, як прикидалася. «Дитинку» вона вдавала, щоби можна було безкарно висловити свою думку. «Вуста дитини», що ними, згідно з прислів'ям, промовляє істина, не були для Меді спонтанною реакцією. Вона використовувала їх якомога хитріше та підступніше. І цього разу Меді ними скористалася, щоби захистити Гінцелеві інтереси, за які дуже хвилювалася.

Конні не хотів вирушати до аеропорту в супроводі та під охороною батьків. І хоча Маргарита не мала нічого проти, щоби мама помахала їй на прощання, вона виявила солідарність із Конні. Якби Маргарита взяла зі собою в аеропорт маму, то мати Конні образилася 6. А так ця бідна жіночка могла потішити себе тим, що «вся молодь» тепер така – їй начхати на батьківську турботу. З запізненням на півтори години чартерний літак піднявся зі злітної смуги, а ще через дві години довго кружляв над Афінами, бо через спізнення йому не давали дозволу на посадку. А тоді серед багажу не виявилось однієї вгодованої сумки Конні.

«We look after!» [1] – заспокоювали Конні двоє працівників у формі. Кожні п'ятнадцять хвилин вони запевняли його в цьому. І дотрималися своєї обіцянки. Через дві години після посадки вони притягнули вгодовану сумку Конні, вимащену чимось липким.

Коли Маргарита і Конні вийшли з аеропорту, була вже не середина дня, як планувалось, а ранній вечір. їхній корабель уже давно плив десь далеко у відкритому морі. Маргарита поставила свої речі на асфальт і, присівши на торбу, спитала:

– І що тепер?

– Наступний корабель буде тільки завтра, – сказав Конні. -І я дуже сумніваюся, що ми знайдемо готель. Вони всі переповнені.

Маргарита підняла ногу й відірвала шматочок асфальту від підошви своєї кросівки.

– Тротуар зараз закипить, – пробурмотіла вона.

– Сорок один градус, – сказав Конні.

– А ми не можемо переночувати десь у парку чи деінде? -спитала Маргарита.

– У жодному разі, – Конні похитав головою. – Завтра в нас не буде вже багажу, і ми не зможемо навіть поскаржитися, бо дикі собаки попрокушують нам горлянки.

Маргариті ця жахлива візія видалася дещо перебільшеною, та страшний жар, що линув од асфальту, зробив її такою млявою, що вона не мала сили сперечатися. Вона лише сказала:

– Якщо наші речі ще трішки постоять тут, вони приклеяться до асфальту!

– Я зараз повернуся! – не пояснюючи, що він збирається робити, Конні побіг назад у будівлю аеропорту.

Праворуч від Маргарити сонні туристи брели в напрямку аеропорту. Ліворуч від Маргарити сонні туристи брели в напрямку автобуса. Маргариті стало самотньо. Кілька хвилин, поки не повернувся Конні, видалися їй майже вічністю.

~ Вставай, пані сусідко! – вигукнув він, підхопив свої вгодовані сумки і побіг на зупинку таксі. Маргарита взяла свої речі й поспішила за ним.

~ Аеропорт місцевих перельотів, – сказав Конні таксистові.

Маргарита поскладала свої речі у багажник. Спека ставала дедалі нестерпнішою. Як у печі при температурі для випікання печива. Дівчина гепнулася на заднє сидіння і скрикнула. Його обшивка була розігріта до температури для смаження ростбіфу. Конні вмощувався на гаряче крісло дуже обережно, як людина, котра має геморой.

– Ми летимо? – спитала Маргарита.

– Там дали додатковий рейс, – сказав Конні. – Ще є два місця. Якщо нам пощастить і ми не застрягнемо в корку, ми на нього встигнемо.

Маргариті й Конні пощастило. Корків не було. Вони встигли на літак. Вони би встигли на нього, навіть якби велетенський корок на кілька годин перекрив увесь дорожній рух. З причин, які так і залишилися невідомими, пасажирів додаткового рейсу майже до півночі протримали в аеропорту.

«Sооп, sооп» [2], – обіцяла стюардеса щоразу, коли хтось із пасажирів цікавився, коли ж нарешті прибуде той «клятий літак»,

Урешті-решт, літак таки полетів і приземлився на острові о другій ночі. Оскільки Маргарита наполягала на тому, щоби випити у буфеті коли – вона мало не вмирала від спраги, – то коли Конні та Маргарита вийшли з будівлі аеропорту, на зупинці не було вже жодного таксі.

Маргарита знову майже годину сиділа на своїй торбі, аж поки не приїхало таксі, яке Конні попросив викликати якогось працівника аеропорту.

їхати довелося через весь острів. Дівчина намагалася покуняти в Конні на плечі. Та це їй не вдавалося, бо таксист мав манеру досить рвучко вести машину, і Маргаритину голову постійно кидало від плеча Конні до шиби. Тільки коли таксі їхало зовсім поволі, прокладаючи собі дорогу в темряві, дівчина спромагалася подрімати. Але не більше як три хвилини поспіль.

– Прокидайтеся, пані сусідко, ми на місці наших мрій! -закричав Конні у вухо Маргариті й витягнув її з машини.

Маргарита вилізла з таксі, машина дала задній хід, в'їхавши у вузеньку вуличку. Дівчина опустилася на вгодовані сумки Конні, які він поставив біля стіни якогось будинку, і хотіла спати далі. Конні цього не допустив.

– Ще кілька кроків! – сказав він підбадьорливо. – І вже підеш спатоньки!

Позіхаючи та мружачись, Маргарита роздивилася довкола. Два тьмяні ліхтарі освітлювали маленьку площу, на одному кінці якої вона сиділа. Посередині площі був фонтанчик. Маргарита принюхалася. Цього разу небезпідставно:

– Я чую запах моря, – сказала вона.

– Якби було хоч на краплиночку світліше, ти би могла його навіть побачити! – Конні простягнув руку в бік моря.

– Там воно! Гладеньке і спокійне! А те, що видніеться отам справа, – це будинок твоїх мрій, пані сусідко!

Маргарита підвелася, Конні взяв дві свої вгодовані сумки в одну руку, а Маргаритині торбу та валізу – у другу. Хитаючись під подвійним тягарем, він попрямував до будинку своїх мрій.

– Ключі в тебе! – гукнув він Маргариті, яка шкандибала за ним. Дівчина відкрила торбинку, яка висіла в неї на плечі.

– Вони тут, – пробурмотіла вона, знайшовши ключі. Будинок видався їй сіро-сірою брилою. І тільки підійшовши

зовсім близько, вона змогла розпізнати – сіре на сірому – сходинки перед вхідними дверима та двох опецькуватих монстрів – олеандрові деревця обабіч сходів. А на сходинках теж щось було! Там щось рухалось!

– І кого ж ми тут маємо? – спитав Конні й поставив на землю свій подвійний вантаж.

– Мене ви тут маєте! – сказало те, що рухалося на сходах. -Я тут товчуся вже кілька годин. Думав навіть, що переплутав адресу!

Маргарита стала як укопана. Конні взяв у неї з рук ключ.

– Це Гінцель, – промовила Маргарита до Конні.

– Я майже так і подумав, – посміхнувся Конні, піднявся сходами й відчинив вхідні двері. У приміщенні за дверима засвітилося світло. Гінцель підвівся.

– Тут має бути ціла купа птахів, – сказав він. – І я зможу збирати пір'я!

– Брате, ти щось наплутав! – Конні прихилився до одвірка.

- Тут ціла купа метеликів, тут є навіть ціла Вutterfly-VаІІеу [3], а от щодо Ьігds, то всі вони нічим не відрізняються від горобців.

– Ну, тоді я клюнув на дезінформацію, – сказав Гінцель. Маргарита обняла Гінцеля за шию, поклала голову йому на ключицю і пробурмотіла:

- Вігds ог Ьutterflies [4] – яка різниця! Моя мама зовсім не тямить в зоології!

– Пані сусідка вже знову заснули? – поцікавився Конні.

– Маргаритко, моя квітко, ти спиш? – спитав Гінцель.

– Так, і дуже міцно, – пробурмотіла Маргарита.

Гінцель присів навпочіпки, внаслідок чого Маргарита опустилася на верхню сходинку, і витяг свою голову з Маргаритиних обіймів. – їй треба в ліжко, – сказав він, звертаючись до Конні.

– З тобою? – спитав Конні.

– На жаль, саме в цю мить зірки, в яких це можна було би запитати, зникають у світанкових сутінках, – сказав Гінцель.

– Та я не хочу вдаватися в такі деталі, – посміхнувся Конні,

– просто питаю, чи ви візьмете кімнату на двох.

– Обов'язково, – кивнув Гінцель.

– Тоді вибирайте, – сказав Конні. – На другому поверсі гарніший краєвид з вікна, а внизу вночі прохолодніше. І десь тут мусить бути шафа, в якій лежить постіль. А я піду засвідчити моє шанування сходу сонця!

Гінцель обрав прохолодніший перший поверх, кімнату з видом на море. Він знайшов білизну, застелив двоспальне ліжко.

Коли він запихав у пошивки маленькі тверді подушки, в кімнату, позіхаючи, причвалала Маргарита. Вона впала на свіжозасте-лене ліжко, заплющила очі, прошепотіла: «Як добре, що ти тут», – і накрилася простирадлом.

– Завжди все стається так, як забажає наша Маргаритка, -сказав Гінцель.

– Бо це – перемога здорового глузду, – пробурмотіла Маргарита.

– Дурниці. Це – перемога симпатії, – заперечив Гінцель. Але Маргарита вже заснула, зворушливо похропуючи. Принаймні так здавалося Гінцелеві.

Маргарита Закмаєр 5

Маргарита і клопоти з Гансиком 131

Маргаритко, моя квітко 233

Крістіне Нестлінґер народилася 1936 року у Відні. За освітою – художник-графік. Почала писати дитячі книжки в 1970 році, відтоді опублікувала понад 100 творів для дітей та підлітків. її книги перекладено більш як 20 мовами світу. Нагороджена численними преміями, серед яких Міжнародна премія літератури для юнацтва, Австрійська державна премія, Німецька премія літератури для юнацтва, медаль Ганса-Крістіана Андерсена (1984).

2003 року Крістіне Нестлінґер стала першою лауреаткою найвищої відзнаки, що прирівнюється до Нобелівської нагороди в галузі дитячої літератури – премії пам'яті Астрід Ліндґрен. Оголошуючи про присвоєння премії, міжнародне журі зазначило: «Крістіне Нестлінґер – це справжній антипедагог рівня Астрід Ліндґрен. Для її багатогранної та надзвичайно активної письменницької діяльності характерні зухвалий гумор, уважна серйозність і спокійна теплота…»