Мартин Боруля

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Декорацiя та ж.

Омелько i Трохим вносять стола.

Омелько. То це жених нашої Марисi, сьогодня й заручини?

Трохим. Еге. Дорогою вiн мене частував бiля кожного шинку, — гарний панич!

Омелько. Вiн же й мене частував тодi, як чоботи i кобеняк украли, бодай йому…

Трохим. I що вони там роблять, тi судейськi, — такого їх, як галок восени?

Омелько. Бумаги, каже, пишуть.

Трохим. Нащо ж тi бумаги?

Омелько. На продаж. Продають.

Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрiбнi, хiба на цигарки?

Омелько. Виходить, є такi люде, що купують. От бачив повiреного, що приїздив? Конi, як змiї, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже вiн бумаги продає. Його фурман дав менi на цигарку легкого тютюну i розказував, що, каже, його пан якiсь бумаги пише i продає людям, що кому потрiбно, з того й хлiб їсть, i будинок має у городi. От i наш пан, каже, купив якiсь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довiдався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, i вiн продав йому бумаги вже на нашого пана. Так i торгує!

Трохим. Диви!

Омелько. Всякому чоловiковi назначено, що робить, з чого хлiб їсти i що йому мать! От менi назначено, щоб я без чобiт був i без кобеняка, — i вкрадено.

Трохим. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весiлля?

Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених i досi спить.

Входе Мартин.

Мартин. Чого ви тут стовбичите?

Омелько. Стола вiд Сидоровича принесли.

Мартин. Ага! Ну, бiжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничевi.

Омелько i Трохим виходять.

Ще спить. Сказано, чиновний чоловiк, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а вiн схопиться i гасає по хазяйству!.. Нащо вже я, от, здається, зовсiм вибився на дворянську линiю, а не можу уранцi довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсiм другу пиху тобi дає. Прийшов хто рано, чи там яке дiло по хазяйству, а ти спиш! «Дома пан?» — питають. «Та ще сплять!» О! I всi на пальчиках… Безпремiнно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи нi, а буду лежать до снiданку.

Омелько несе ночви i вiдро води.

Що це?

Омелько. Та умиваться ж.

Мартин. Ну i що тобi сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тiлько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловiка…

Омелько. Та я ж письмоводителевi над ночвами цiле вiдро води на голову вилив.

Мартин. То iнча рiч — чоловiк сирий i на похмiлля.

Омелько. А цей хiба тверезий вчора лiг?

Мартин. Не твоє дiло! Iди вiзьми велику дерев'яну миску i води в полив'яний глечик.

Омелько. I щоб то вiдразу сказать, а то носись. (Пiшов).

Мартин (один). Треба десь такого служку достать, що при горницях був, бо Омелько старий для послуги, нiчого не тяме.

Омелько вертається з глечиком i мискою.

Там постав, i якщо спить, то навiдайся через яке время.

Омелько пiшов у другу хату, входе Палажка.

Спить ще. А що, як там, душко, у тебе: чи все готово?

Палажка. Поки люде посходяться, усе буде готово.

Входе Омелько.

Мартин. А що?

Омелько. Потягнувсь, лупнув очима, повернувся на другий бiк i знову захрiп.

Мартин. Навiдайся ж опiсля.

Омелько. Може б, я там посидiв, поки прокинеться?

Мартин. Опiсля, кажу тобi. Чого ти там будеш стирчать, ще й сам заснеш.

Омелько. А потiм прозiваю — будете лаять.

Мартин. Не патякай! Поклич панночку. Де вона?

Омелько. Порося патрають.

Мартин. О-о-о!.. Нехай одягнеться i сюди йде.

Омелько пiшов.

(До Палажки). Я ж тобi казав, я ж тебе прохав, щоб ти їй не давала нiякої роботи, руки чисто порепаються, — а ти порося її заставила патрать!

Палажка. Та цить уже, не гримай! Який же чорт буде обiд варить, коли робiтницi не тямлять нiчого.

Мартин. Палазю, Палазю, не кричи, душко, а то почує. Ну, iди, душко, сама обiд готов, а вона нехай ще побуде з женихом.

Палажка. А ти ж з ним балакав?

Мартин. Та ми вже зовсiм скiнчили з ним: п'ятсот рублiв приданого, весiлля на наш кошт, два годи доставлять у город топливо i деякi предмети на продовольствiє i хату поставить у городi — мiсце у нього є.

Входе Марися.

Ну, то iди ж, Палазю, щоб справдi там робiтницi не нашкодили чого в обiдi, а то замiсть поросяти подадуть обгорiлий оцупок.

Палажка пiшла.

Ну, моя дитино, я вже скiнчив з твоїм женихом. Сьогодня заручини, а на тройцю й весiлля.

Марися. Не любите ви мене… випихаєте з дому…

Мартин. Я тебе не люблю! Господи! Душу свою готов тобi вiддать!.. Для кого ж я побиваюсь, як не для вас? Послухай мене, доню моя: краще бiлий хлiб, нiж чорний, краще пан, нiж хам! I батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокiйно, бо душа моя знатиме, що мої унуки — дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля! Ох, дочко, ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усiх бояться, усiх лiчить вищими вiд себе! I дай бог, щоб ти не знала; а я всього попробував i знаю. Не хмурся ж, не хмурся… Жених вийде, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним приязна. Сядь, доню, за п'яльцями якось пристойнiше сидiть… так, нiби за роботою. (Садовить її). Отак. Я ж зараз вернуся, а ти поводься з женихом як слiд дочцi Мартина Борулi, уродзоного шляхтича! (Пiшов).

Марися, потiм Омелько, проходе у кiмнату, де спить Нацiєвський.

Марися (одна). Ох тату, тату! Якби ви знали, як менi тяжко слухать вашi речi! Наче тронулись, борони боже. Що менi робить? Щоб не сердить батька, я тим часом покiрствую, а чого наговорю жениховi, то нехай тiлько слуха! Коли ж i пiсля того не одчепиться, то пiду вже на одчай: нехай хоч б'ють, хоч рiжуть — однаково!

Входе Омелько.

Омелько (несе обома руками миску, а в мисцi глечик). Вже одягся! Ну, жених!.. Яка у нього червона жилетка, аж очi в себе вбирає!.. Одчинiть менi дверi, а то воду розхлюпаю…

Марися одчиня.

Хоч би нас почастували добре на заручинах, дома не страшно й випить… (Вийшов).

Марися (одна). Виходь, виходь скорiй… Може, сам одцураєшся, коли почуєш, як я тебе поважаю.

Входе Нацiєвський, одягнений у сюртук з куцими полами. Рукава з буфами, коло плечей ужчi, а бiля руки ширшi. Штани широкi, трубою, коло чобота зовсiм узенькi. Жилетка червона, двобортна, без манишки, з мiдними пугвицями, шия пов'язана чорним шовковим платком.

Нацiєвський. З добрим утром, Марина Мартиновна, як спалось-спочивалось?

Марися. Лягли легко, встали ще легче; а ви як? Здається, i лягли важко, i встали тяжко…

Нацiєвський (набiк). Зразу збрила! (До Марисi). О, яка ви гострая i строгая!.. (Бере гiтару i побренькує). Нам з привички. Iнчий раз, як вернешся од Шулемки^{10}, так ще тяжче ляжеш, одначе дiла за нас нiхто не робе!.. А ви вишиваєте?

Марися. Нi, я не вмiю, так сидю, батько звелiли вас пiджидать за п'яльцями, щоб ви подумали, що я баришня…

Нацiєвський. А хiба ви не баришня?

Марися. Не знаю, як вам здається… Я проста дiвчина, мужичка, нiчого не вмiю; я умiю жать у полi, громадить, мазать, корiв доїть, свиней годувать… Подивiться, якi у мене руки…

Нацiєвський. I разпрекрасно! А як вийдете за мене замiж — iбо ми вже з папiнькою вашим сiє дiло покончили, не знаю, як ви, — тодi не будете жать, найдеться друга робота, болєє благородная… i руки побiлiють… А по вечорам я буду вам грать на гитарi. Буде весело, у мене знакомих доволi…

Марися. Я за вас не хочу замiж, то татко мене силують, а я вас не люблю…

Нацiєвський. Як побрачимся, тодi полюбите!.. Любов — ета злодiйка приходить зря, сьогодня нєт єйо, а завтра вот она! Та ви ще мене не знаєте! (Б'є акорд на гiтарi i спiва).

У нас многiя баришнi од меня тають, i ви розтаїте.

Марися. А я чого буду таять, я не снiг.

Нацiєвський. Ну, розтопитесь…

Марися. Борони боже! Хiба я смалець?..

Нацiєвський. Ха-ха-ха! Остроумно! Одно слово, полюбите мене — ручаюсь.

Марися. О нi! Ви менi противнi…

Нацiєвський. Ето даже обiдно, iбо я всегда нравiлся женщинам… Почему же у вас такая злость протiв меня?

Марися. Я вас не люблю i прямо вам кажу, а ви таки лiзете у вiчi, от через це ви менi противнi.

Нацiєвський. Та нєт! Ето ви шуткуєте!.. Ето ви говорiте по той простой причинi, что мало знаєте меня; а когда вийдете замуж, присмотрiтесь i апробуєте — как пишется в журналах, — тогда другоє скажете!.. А тепер заключим наш разговор поцiлуєм, как жених i невеста. (Спiває). Жажду я одного поцiлуя!.. Позвольте!

Марися. Цього нiколи не буде! Менi легше випить оливи з мухами, нiж вас поцiлувать! Душа моя до вас не лежить, i очi мої не стрiнуться з вашими; а коли ви й пiсля цього все-таки хочете, щоб мене присилували за вас замiж, то знайте: я люблю давно другого, чуєте? Люблю другого, йому слово подала, i не розлучить нас нiхто — хiба могила, а за вас я тодi вийду замiж, як у спасівку^{11} соловейко заспiває! От вам уся моя правда. I нiчого нам балакать, розмiркуйте гарненько i бiльше до нас не приїздiть; а тепер — прощайте! (Хутко виходе).

Нацiєвський, а потiм Мартин i Палажка.

Нацiєвський (один). Любить другого… Положим, єжелi только любить, то це крупний пустяк, но єжелi любов з фiналом… Це для меня мучiтєльно будить i позорно даже!.. Впрочем, до свадьби далеко, ми i ето разузнаєм; а отказаться i перед вiнцем можна… Как би я не вскочiл у корито!

За коном голос Мартина: «Так я хочу!» Голос Палажки: «А я не хочу!»

Голос отца i матерi… один — хоче, другий — не хоче. Желательно послушать, об чом спор? Наверно, про меня… Сюда, здається, iдуть! Сховаюсь. Де б же?.. Тут нема мiсця… А, в етой комнатi, де спав, бiля дверей є шкап, за шкапом стану. (Пiшов).

Входять Палажка i Мартин.

Палажка. Не хочу, не хочу я твоїх кумiв!..

Мартин. Цс-с! Дурна! (Iде на пальчиках до дверей i загляда). Нема. Пiшли, мабуть, з Марисею на проходку у садок. Так не буде, як ти, душко, кажеш! Кумом вiзьмемо Лясковського, — чоловiк значний i нужний, а кумою буде генеральша Яловська — вона крижмо хороше дасть…

Палажка. Та кажу ж тобi, що я не хочу нi Лясковського за кума, нi Яловської за куму.

Мартин. У Лясковського дiтей нема, багатий, вiн i дитину воспитає по-дворянськи.

Палажка. Якраз! Такий скупий та буде вiн тобi пеклуваться про чужу дитину? Менi страшно на нього й глянуть. Краще ми вiзьмемо кумом Гарбузинського, а за куму Трщинську.

Мартин. От вигадала! Ну, Трщинська ще нiчого кума, а в Гарбузинського своїх десятеро, чого вiд нього можна сподiваться для хрещеника?

Палажка. I нiколи ти менi не уважиш; я ж згодилась, щоб хлопчика звали Матвiєм, а ти уваж за кумiв.

Мартин. Та не уважу! Лясковський полковник, а Гарбузинський копитан.

Палажка. Та нехай же тобi чорт, коли так! Вибирай собi сам кумiв, нiчого було й питать мене! (Iде назад).

Мартин. Куди ж ти, стривай!

Палажка. Нiколи менi, через тебе порося ще перепечеться! Бери собi кого хочеш. (Пiшла).

Мартин (іде за нею). Ти ж розмiркуй… Нiчого в чинах не тяме (Пiшов).

Входить Нацiєвський, з накидкою в руках, а потiм Омелько.

Нацiєвський (надiва накидку). Це так! Невеста з приплодом!.. Благодарю!.. Я ще тiлько сватаю дiвку, а вони, бачу, вже й дитину хрестить будуть. Нi, шукайте собi дурнiщого. (Бере гiтару пiд полу). Давай бог ноги вiд такого шлюбу. Пiду наче у проходку i — поминай, як звали! (Хоче йти).

Входе Омелько.

Омелько. Ану, скиньте лиш чоботи, посидьте трохи босi, тепер тепло…

Нацiєвський (набiк). От тобi й маєш! (До Омелька). З якої статi? Для якої надобностi?

Омелько. Та я достав трохи галанської сажi, то почистю, щоб блищали… Я вмент… я чистив i письмоводителевi, i…

Нацiєвський. А!.. Не нужно, брат. Скажи менi, чи тут є корчма?

Омелько. А як же без шинку? Отут зараз за мiстком… Без шинку не можна.

Нацiєвський. То я пiду трохи пройдусь, а кстатi у мене є дiло до жида… (Пiшов).

Омелько (один). Похмелиться пiшов… I не диво! У чоловiка голова трiщить пiсля вчорашнього, по собi знаю. А нашi завели сварку за кумiв. Ну й чуднi! На тройцю ще тiлько весiлля, та, може, й дiтей у Марисi не буде, а вони вже збираються хрестить онука!.. Старий хоче кумом полковника, а стара — капитана! I таке пiдняли, що страх! Стара вже двiчi за качалку хапалась!..

Входять Мартин i Палажка.

Мартин. Ну, годi, ну, не сердься, душко, а то ти i при гостях надмешся, як гиндичка!.. Я вже згоджуюсь: нехай первого охрестять твої куми, а другу дитину мої…

Палажка. Отак добре! Як так, то я вже не сердюсь… Натомилася з обiдом, а тут ще й через сварку… Ну, обiд, слава богу, готов…

Мартин. А ти чого тут виснеш?

Омелько. Та я достав галанської сажi, хотiв паничевi чоботи почистить, а вiн пiшов у корчму…

Мартин. Чого?

Омелько. Похмелиться.

Мартин (пiдступа до нього). А ти почiм знаєш? Га? Хiба вiн тобi казав, що йде похмелиться? Звiдкiля ти це узяв?

Омелько. Та я так догадуюсь, а вiн казав — дiло є до жида.

Мартин. Н-ну! Не такий сьогодня день, а коли я тобi зубiв не повибиваю за твої речi, то не я буду!.. Так i ляпнеш, що в голову влiзе. У чиновникiв у кожного є дiло до жида! Бiжи поклич його зараз, скажи — гостi збираються, будемо обiдать. А Марисi не бачив?

Омелько. У садку сидять.

Мартин. Гукни й на неї, щоб iшла.

Омелько пiшов.

Палажка (у дверi). Дiвчата! Готуйте стiл!

Мартин. Що ж це нема гостей?

Входять дiвчата i пораються коло столу.

Палажка. Кого ж ти кликав?

Мартин. Дульського, Протасiя, Сидоровича, Рачлинського, з жiнками, з дочками, — набереться доволi.

Входе Дульський з жiнкою.

Дульський. Здоровенькi були!

Мартин. Просимо, просимо…

Жiнки цiлуються, сiдають i тихо балакають.

Дульський. Ну, поздоровляю тебе! Дай боже дiждать онукiв!

Мартин. Спасибi!

Входе Протасїй з жiнкою, двома дочками.

От i Протасїй з сiмейством.

Дульський ховається мiж бабами.

Протасій. Всього доброго вам у хату! (До Мартина). Голова трохи болiла пiсля вчорашнього… А добре спiва гражданський офицер, твiй зять! Я ще як жив на Дiдовiй Балцi… А там здавна осiвся Кирило Гарболiнський, вiн був, кажуть, маркитантом в тисяча вiсiмсот двадцять дев'ятому году i нажився здорово: свiй табун коней, пар сорок волiв, корови, вiвцi… тодi не так ще сутужно було на землi, як тепер… А ми держали сад i став графа Рип'яшинського, на одкупi… Сад був чудесний… Одних груш, бувало, в Херсонщину фур десять одiшлемо, а скiлько свинi поїдять, та доволi того з тебе, що ми тодi вигодували десять кабанiв, та якi кабани!..

Тимчасом як Протасїй говоре, входе ще Сидорович з жiнкою, здоровкаються, жiнки цiлуються; входе Марися; Сидорович глянув на Протасiя, махнув рукою i пiшов до Дульського. Слуха один Мартин, которий теж покида Протасiя, i той, смазавши слiв десять на вiтер, замiча, що нiхто його не слуха, замовк i в цей мент побачив Дульського.

Ага! Дульський вже тут! Пане Мартине, а скоро будем обiдать?

Мартин. От зараз прийде панич наш, вiн пiшов трохи прогуляться…

Протасiй (Дульському). От і добре, поки обiдать, я тобi скiнчу про церкву, — вчора недоговорив, хтось перебив.

Дульський (набiк). Нiкуди вiд нього не сховаєшся, заговорить на смерть.

Входе Рачинський з жiнкою i ще гостi. Цiлуються. Протасiй застукав Дульського i розказує йому, а той тiлько головою хитає. Мартин почина нудиться: то в дверi вигляда, то на столi поправля, то жiнку манить до себе пальцем, шепчеться з нею, розводить руками, зве Марисю. Пiд кiнець монологу вiн зовсiм стурбований.

Протасiй. Так ото, знаєш, поїхали ми у Кременчук^{12} з Сидором Карповичем Жироїдовим, може, чув?.. Вiн лiт п'ятнадцять, а може, й двадцять буде, як умер в Яструбинцях^{13}… царство йому небесне… Балка упала на голову i вбила його… славний чоловiк — я з ним спiзнався ще у Плисковi^{14}, iмiнiї графа Лопушанського, Лопушанський охотник був на всю округу… Я в нього достав собi хорта, та така була собака, що зайцьовi й писнуть не дасть… Поїхав у Плискiв до свого давнього знакомого Iвана Жука, а старий Жук i каже: шкода, млин стоїть, поправляють. Нiчого робить, стали ми годувать воли, а тут прийшов Сидор Карпович — вiн пiдрядився в Розлогах, у Херсонщинi, строїть церкву i ото попросив мене поїхать з ним у Кременчук лiсу куповать. Дiло було напровеснi. Не доїжджаючи Кременчука, є город Крилов^{15}, а там живе давнiй мiй приятель, ще й кум — Супостатов. Лiсом торгує. Ми з ним у венгерську кампанiю^{16} познакомились, я хрестив з його жiнкою дочку у Митрофанова, — може, знаєш? Єлена Вiкентьєвна…

Входе Омелько.

Омелько. Оказiя, пане…

Мартин. А що? Де панич?

Омелько. Подався у город.

Мартин. Як?

Омелько. Наняв Шулима, i той його повiз на своїй коняцi у город.

Мартин. Брешеш, iроде!

Омелько. Побий мене бог! Я сам бачив, як виїхав з двору, ще й сказав менi: кланяйся своєму пановi, скажи, щоб не ждали мене бiльш нiколи… Я, каже, пошуткував!.. Жид ударив кобилу батогом, повозка заторохтiла, i я бiльш нiчого не чув.

Мартин. О господи! Що ж це? Насмiшка? Не може статься, тобi так здалося!

Омелько. Та нехай менi повилазять! Коли не вiрите, то спитайте Голду.

Мартин хватається за голову i сiда, гостi сполошилися, шепчуться.

Дульський. Ходiм, панове, бачите — чоловiк у такiй оказiї, чого нам тут стирчать.

Виходять.

Перший гiсть (на вiдходi). От тобi й заручини…

Другий гiсть. От тобi й чиновний жених… Ха-ха!

Протасiй. То я тобi другим разом розкажу. Прощайте!

Всi виходять.

Мартин (вскакує). Осудовисько! На весь свiт осудовисько! Палажко! Що менi робить? Що нам робить?..

Палажка (обнiма Марисю). Бiдна моя дитина! Ославив, покинув!.. (Плаче). Хто тебе вiзьме тепер?..

Мартин. Цить!! Я йому так не подарую! О мiзерний, о паскудний! Кипить моя кров!.. Кипить!! Менi страм, дочцi страм!.. Перед усiма дворянами страм… Нi! Я ж i тобi, я ж i тебе… (Бiжить до дверей i гука). Омелько!

Омелько. Я тут, ось.

Мартин. Сiдлай менi Рака, а сам сiдай на Блоху.

Омелько вийшов.

Палажко! Достань гарапник, давай шапку!

Палажка. Опам'ятайся, що ти робиш?..

Мартин (тупа ногами). Не питай! Роби, що велю!

Палажка пiшла.

Я ж на твоїй спинi всю свою обiду випишу!.. Я ж тобi…

Марися. Папiнька…

Мартин. Мовчи! Геть пiшла!

Марися вийшла.

Не будеш ти славить, а будеш ти струпи гоїть! Палажко! Давай шапку, давай гарапник!.. О, злiсть мене задавить… Омелько! Мерщiй!

Входять Омелько з середнiх дверей, Палажка — з бокових. Палажка подає шапку i гарапник.

Омелько. Готово!

Мартин (надiва шапку, бере гарапник). Бери i ти батога, за мною! Я ж з тебе зроблю писанку!.. Я ж тобi покажу, як шуткувать з дворянином!

Мартин i Омелько виходять. Палажка обнiмає Марисю, плачуть.

Завiса.