Мартин Боруля

ДIЯ П'ЯТА

Декорацiя та ж.

Входять Степан i Омелько. Степан одягнений по-дорожньому. Омелько несе за ним скриньку.

Степан. Ну, слава богу, — дома. (Роздягається).

Омелько. Де його поставить?

Степан. Став тут i доказуй мерщiй, як далi було. Далеко ж ви його догнали?

Омелько. От зараз на поворотi, бiля розкопаної могили.

Степан. Ну?

Омелько. Стали наближаться, а панич той, певно, пiзнав нас, почав штовхать жида у спину; а жид оглянувся i зараз затрiпав обома руками, зашарпав кобилку вiжками i ну її цвьохать батогом; а кобилка вскач пустилась, а ми ще гiрше припустили. Конi нашi потомились, бо ми з копита вскач погнались. Блоха вже стала спотикаться, а Рак аж стогне пiд паном! Вони не втечуть, а ми не доженем… А бiля могили дорога переорана, повозка застрибала по борознах, потiм задок схиливсь на лiвий бiк, потiм одскочило колесо, вiсь одбилась, кобилка стала, жид схопився i що є духу попер у бур'яни… Отут ми їх догнали… i я напарив жида, а панича пан частували… Спасибi, чумаки одняли, а то, мабуть, i вбили б. А потiм пан злiзли з коня, стали пить воду, трусяться та й упали як неживi… Чумаки тi їх i додому довезли.

Степан. От нещастя!.. Iди ж випрягай конi.

Омелько пiшов.

Степан, а потiм Марися.

Степан (роздягається). I хто б сподiвався, що так скiнчиться сватання? Добре й Нацiєвському сердешному досталось, одначе хоч би тобi пару з рота пустив!.. Як приїхав, то слабiв двi недiлi. Я його питаю: а що, як?.. Нiчого, каже, приймали гаряче. Тепер i сам бачу, що гаряче. Поганi нашi дiла, усе пiшло шкереберть — i в дворянствi одказали, i земський суд скасували,^{17} i я остався за штатом — i куди примоститься, сам не знаю…

Входе Марися.

Марися. Стьопа! Приїхав? Здрастуй, братику! (Обнiма його). Слава богу, що ти приїхав, — ми вже з мочi вибились i ради не дамо!.. Батько дуже слабi, — мабуть, умруть. (Плаче).

Степан. Що ж йому таке?

Марися. Одно до другого… Тут оказiя з тим женихом, ти, мабуть, чув?

Степан. Чув, Омелько розказував.

Марися. Не вспiли батько очунять пiсля тiєї оказiї, а тут Красовський зiбрав людей, виганяв нас з села, хотiв розвалить хату; батько дуже сердились, сварились, кричали, i з ними зробилась якась причина: упали на землю зовсiм як мертвi. А, не доведи господи!.. Ми з матiр'ю в ногах у Красовського валялись — насилу одпросились на мiсяць, та й то дядько Гервасiй заступились… I це ще не кiнець! Пройшло скiлько днiв, батько стали поправляться, як знову получили бумагу, що в дворянствi одказано, i зовсiм уже занедужали, з сили вибились, нiчого не їдять… все зiтхають та читають ту проклятущу бумагу… Коли б хоч з Красовським помирились, а то вiн знищить нас зовсiм; завтра строк вибираться, а куди вибираться, що робить з слабим батьком, самi не знаємо! Слава богу, хоч ти приїхав!

Степан. От наказанiє господнє!.. Не знаю, як i признаться тепер батьковi!.. Я вже, Марисю, теж не служу — мене за штатом оставили.

Марися. Не кажи, не кажи батьковi, борони боже! Вони зараз i вмруть, як ще довiдаються, що й ти не служиш. Пiсля скажеш…

Степан. А мати ж де?

Марися. Пiшли до дядюшки Гервасiя просить, щоб помирився з батьком, чи не дасть якої ради, — його так татко любили, завше слухали — i посварились…

Степан. А за що ж уже з Гервасiєм папiнька посварився?

Марися. Багато говорить, я тобi послi розкажу, — а тепер iди до батька, вони тебе дуже нетерпляче ждали. Тiлько не кажи, що ти не служиш, борони боже! Послi…

Степан. У мене аж ноги стали труситься… Стiлько бiди кругом, що й… (Махнувши рукою, пiшов у боковi дверi).

Марися, а потiм Микола i Степан.

Марися (одна). А, господи милосердний! Верни ти спокiй i мир у нашу сiм'ю! Так уже вимучились всi, що, здається, i умерти було б краще, нiж щодня турбоваться i не бачить краю всiм бiдам i напастям! На дядюшку Гервасiя уся надiя… Чи ублагають же то його мати?

Входе Микола.

Ну що? Мати у вас?

Микола. У нас. Батько згодилися, зараз прийдуть сюди. Я почув i побiг мерщiй тобi сказать про цю радiсть! Може, й нам щастя знову усмiхнеться!

Марися. Слава богу!

Микола. Здається, i Степан приїхав?

Марися. Приїхав, вiн у батька.

Микола. То я зостанусь…

Входить Степан.

Степан. Iди, Марисю, папiнька тебе кличуть. А, Микола! Здрастуй.

Микола (поцiлувавшись). А що, як батько?

Степан. Хоч i не питай!.. Змарнiли зовсiм.

Микола. Ти ж надовго приїхав?

Степан. Зовсiм!

Микола. От i чудесно! I який же я радий, що ти зостанешся у селi! Знов затоваришуєм.

Входять Палажка, Гервасiй i Протасiй.

Палажка. Стьопа! (Обнiма i цiлує його). Що? Бачив батька?

Степан (зiтхнувши). Бачив.

Палажка (через сльози). Як смерть… як смерть.

Гервасiй. Заспокойтесь, заспокойтесь, — сльозами не поможете.

Степан. Здрастуйте, Гервасiй Семенович! Протасiй Матвiйович!

Гервасiй. Здоров, козаче, здоров!

Чоломкаються.

Протасiй (чоломкається). Як же служебнi дiла?

Гервасiй (побачивши Миколу). А ти чого тут опинився?

Микола. Почув, що Степан приїхав.

Палажка (до Гервасiя). Заходьте ж, Гервасiй Семенович, прямо сюди.

Гервасiй. Може б, попереду ви йому сказали, щоб не стривожить.

Палажка. Ну-ну, добре, я скажу. (Пiшла).

Гервасiй. А що ж, Степан Мартинович, скоро столоначальником будеш?

Степан. Де там! Я вже не служу, Гервасiй Семенович.

Гервасiй. Ну?!

Степан. За штатом остався.

Гервасiй. О?! Чув, чув, — менi казав Красовський, що земський суд скасували. Так ти, виходить, лишнiй! I нащо тобi та служба? Чи багато ж ти там брав жалування?

Степан. Два годи нiчого не получав, а оце на третiй, по розкладцi, два з половиною у мiсяць назначили.

Гервасiй. Два з половиною?! Господи! Здоровий, молодий чоловiк два годи дурно сидить, а на третiй у мiсяць получа два з половиною!!

Протасiй. Я ще, як служив у покiйного землемiра, Харитона Харитоновича Кацавейченка, вiн жив у Трахтомировi,^{18} на Дворянськiй вулицi, в будинку… дай бог пам'ять… в будинку графа…

Гервасiй (маха рукою на Протасiя i перебива його). Послухай мене, Степане, покинь ти думку про чиновника! Зовсiм одурiв старий: робiтниковi плате на своїх харчах тридцять рублiв, а сина, замiсть того щоб привчать до хазяйства, вiддав у службу — байди бить!.. Тепер не тi часи, з твоєю наукою далеко не заскочиш. I все то дворянство наробило. I батька треба збить, щоб вiн з дворянської зарубки зскочив, бо все хазяйство пiде прахом, а чиновника з тебе не буде…

Степан. Та я вже набив руку, Гервасiй Семенович, деякi бумаги i сам умiю писать…

Протасiй. Покiйний землемiр Кацавейченко…

Гервасiй (не слуха Протасiя, до Степана). Плюнь ти на це дiло! Батько старий, слабий, а одному синовi, мавши добре своє хазяйство, не варт тиняться по канцiлярiях i за два з половиною в мiсяць тратить здоров'я, зводить готовi грошi на одежу, на харчi… Добре, як дослужишся до чого путнього; а як так i вмреш канцеляристом, а хазяйства не навчишся, не привикнеш, — що ж робить пiд старiсть? От i тепер — за штатом, якби не було хазяйства, що його робить? Покинь, сину, берись за прадiдiвське рукомесло.

Степан. Та… воно… я й сам бачу тепер… я не вiд того… не знаю, як батько…

Гервасiй. От я з ним побалакаю.

Степан. Тепер не кажiть, Гервасiй Степанович, бо, борони боже, ще гiрше заслабне…

Гервасiй. Я знаю, коли сказать, тiлько не потурай батьковi, не шукай дворянства, усе буде гаразд.

Палажка (з дверей). Iдiть, Гервасiй Семенович!

Гервасiй iде.

Зрадiв старий, аж наче ожив трохи!

Гервасiй i Палажка пiшли.

Протасiй, Микола i Степан.

Протасiй. Стьопа! Микола! Iдiть, я вам розкажу.

Микола i Степан беруть стiльцi i сiдають коло Протасiя.

От Гервасiй каже, що два з половиною мало, а як я у покiйного землемiра Кацавейченка брав пiвтора! Правда, раз у раз в командировках, то на його харчах… Раз, знаєте, поїхали межувать землю до Губачевських-Носачiв… Вони жили тодi всi вмiстi у Семикратах… а батько їх, — нiхто з вас не знав батька? Вiн лiт п'ятдесят тому як умер, не знали?.. Нi, нi, не знали… Перерiзав собi горло бритвою… Вiн був жонатий на Свербихвостовiй, — там лукава була жiнка, борони боже всякого хрещеного вiд такої!.. Змолоду крутила хвоста з уланами… Недалеко вiд них стояв уланський повк, так вона одного улана… от забув, як його фамилiя… на умi вертиться… так якось чи на птицю, чи на лоша скидається… так окрутила, що вiн покинув службу i переїхав до неї у село нiби управляющий i почав заправлять… Гi! Гi! А сам Губачевський-Носач тут же живе i нiчого не каже… Заперся собi в своїм кабiнетi i наче його нема… Гi! Гi!.. Так мужикам стало жаль пана, вiн, покiйний, добрий чоловiк був, i таки улан той… от забув фамилiю… обiжав їх. Застукали мужики того улана… Ксьокачевський! А бодай тебе, так так, Ксьокачевський! Я ж кажу, що на лоша скидається, — ксьо, ксьо, Ксьокачевський! Застукали на току, зв'язали i одвели в стан! Отаке було… А пiд старiсть, як уже почало вiд старої Губачевської трухлявим деревом одгонить, вона добивалась вiд старого Губачевського-Носача любовi… все спiвала йому: гори, гори, моя лампада… Гi! Гi! I до того його довела, що вiн перерiзав собi горло бритвою. Так з'їхались наслiдники, i треба було розмежувать землю. Кацавейченко покiйний — царство йому небесне — й каже менi: бери астролябiю — поїдемо! А дощ як iз вiдра…

Виводять Мартина пiд руки Гервасiй i Палажка, Марися йде за ними.

То я вам послi докажу. Це дуже цiкаво.

Мартин, Гервасiй, Протасiй, Палажка, Марися, Микола i Степан. Мартина садовлять на стiльцi. Вiн жовтий — вiд розлиття жовчi.

Мартин. Здрастуйте!.. Бачите, як перевiвся Боруля!

Гервасiй. Послухай же мене, Мартине, я тобi добра зичу. Зараз i поздоровшаєш.

Мартин. Нi… ще поїду в город, повезу всi дворянськi бумаги Каєтану Iвановичу…

Гервасiй. Знову за своє! Мало тобi лиха через те химерне дворянство?

Мартин. Бумаг же, бумаг багато… П'ять лiт дiло йшло… зовсiм було признали, сопричислили… i не утвердили! I через що? Пустяк! Сказано у бумазi, що не так хвамилiя стоїть: у нових бумагах — Боруля, а у старих — Беруля!.. Бодай тому писаревi руки назад лопатками повикручувало, що написав — Беруля… Я i сам не знаю, хто я: чи Боруля, чи Беруля… Може, й Беруля!.. Та так i покинуть? Жаль живий бере мене за серце… А може, ще Каєтан Iванович…

Гервасiй. Витягне з тебе яку сотню або й двi.

Мартин. А як докаже, що Боруля й Беруля — однаково?

Гервасiй. Чом же вiн i досi не доказав? Повiр менi, Мартине, нiчого з цього не буде, тiлько хазяйство зведеш, дiтей старцями зробиш i сам у бiдностi помреш. Чого ж ти хочеш?

Мартин. Дворянства…

Гервасiй. Нi, торби! Воно ж тебе в хворобу угнало, глянь на себе… воно тебе посварило з Красовським i зо мною, — всi бiди твої вiд нього!.. Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму i без науки хлiба не дасть. Послухай мене: спали всi бумаги, щоб i не свербiло, бо ти слабий на дворянство i умреш вiд цiєї хвороби.

Мартин. А як утвердять?.. Може, хоч пiсля смертi утвердять…

Гервасiй. Ну, роби як хочеш!

Палажка. Старий, зглянься на нас, послухай Гервасiя, нащо нам те дворянство, як ти помреш, а ми без хлiба останемся…

Марися. Рiдний мiй, дорогий тат… папiнька! Нам не треба дворянства; одного бажаєм: щоб ви одужали, i знову будем жить весело, як колись…

Боруля шука очима Степана.

Степан. I я, папiнька, не хочу дворянства…

Мартин. I ти, Стьопа?! Не хочеш? Дворянства не хочеш?.. Ти? (Зiтхає). Всi не хочуть… Хлопи… хлопи!.. (До Палажки). Пiди, душко, принеси палятурку, там у мене пiд подушкою…

Палажка пiшла.

Нехай Омелько принесе соломи i затопе грубку.

Марися пiшла, а через яке время вертається з Омельком, котрий вносе солому, запихає у грубку i пiдтоплює.

Потухне послiдня iскра вiд бумаг, потухне моє життя… Умру на ваших очах, побачите!

Палажка вносе палятурку, повну бумаг. Мартин розв'язує.

Право на дворянство!.. Грамота… герб!.. I це все спалить?.. (Читає крiзь сльози). Отношенiє Дворянского депутатського собранiя от 16 февраля 1858 года за № 1541 о признанiї рода Борулi в дворянствi. (Говоре.) Було ж, виходить, за що признать… Атестат прапрапрадiда. Пiдписав сам суперетендент Савостьян Подлевський… Бумага синя… як лубок… старинна бумага! (Чита). Отношенiє Казенной Палати о несостоянiї рода Борулi в подушнiм окладi… (Говоре). Скрiзь Боруля, а там десь Беруля!.. Ох!.. Копiя свидетельства дванадцяти дворян, що весь рiд Боруль завше вiв род жизнi, свойственний дворянам… Особливо я! Герб… герб!.. Червоне поле, а по червоному полю хрест голубий, знамена зверху i внизу двi пушки…

Омелько. Пiдпалив, горить!

Мартин. Не кричи! Чого кричиш? Видай тебе чорти пiдпалили у пеклi, — поспiшаєш! I своїми руками спалить дворянськi достоїнства?.. Не можу!..

Гервасiй (хоче взять). То давай, я спалю.

Мартин (захища бумаги). Стривай, стривай! Дай я ще надивлюся на них!.. Хоч герб оставить на пам'ять онукам, i грамоту прапрапрадiда, i атестат…

Гервасiй. Щоб знов розсвербiлось дворянство? Та не будь дитиною, пали!

Мартин. А! Ну, пiдведiть мене!

Пiдводять.

(Вiн бере бумаги, робе два ступнi до грубки i стає). Не можу! Руки тремтять… у серце шпигає…

Омелько. То вiддайте менi, пане, на цигарки!

Мартин. А щоб ти подавився! А щоб ти утопився!.. Дворянськi бумаги на цигарки?! Щастя твоє, що я слабий.

Омелько. Та що ж я таке сказав?

Мартин. Мовчи! Бо я тобi з носа печерицю зроблю!

Омелько. Поки зберетесь, то воно й погасне. Пiду ще соломи внесу.

Мартин. Стьопа!.. А як же ти будеш служить без дворянських бумаг? Тобi й чина не дадуть?

Гервасiй. Та вiн i так не служить, його оставили за штатом, — земський суд скасували, тепер такi чиновники не нужнi.

Мартин. Як?!

Степан. Так, папiнька! Це правда, та я боявся вам сказать! Нас тридцять чоловiк оставили за штатом.

Мартин. За штатом?.. Не служиш?.. Не нужен?.. Земського суда нема?.. Ведiть мене!!

Ведуть.

За шта-том!.. (Кида бумаги в пiч). Горять червоно, як кров дворянська, горять!.. О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля!.. Тепер ти бидло! Бидло! А Степан — теля! (Ридає). Пустiть! Рятуйте бумаги!.. Я сам поїду у дворянське собранiє, у сенат поїду… (Пiдбiга до печi). Згорiли… Тисяча рублiв згорiла, половина хазяйства пропала, i все-таки — бидло! (Тихо плаче).

Палажка. Годi, старий! Слава богу, що дворянство згорiло! Тепер будемо жить по-старосвiтськи…

Степан i Марися (цiлують його). Папiнька, заспокойтесь!

Мартин. Не кажiть на мене тепер папiнька, кажiть татко!

Гервасiй. Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дiтей, вони любляться, а ми на весiллi забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унукiв наших добре вчили, то й будуть дiти їх дворяне!

Мартин. Я з радiстю! Iдiть, дiти, сюди. Нехай вас бог благословить, та вчiть, вчiть дiтей своїх,

Марися i Микола обнiмають Гервасiя, Палажку, цiлуються з Степаном.

щоб мої онуки були дворянами.

Протасiй. А я вам на цей случай розкажу цiкаву рiч… Лiт тридцять тому назад…

Гервасiй. Нехай на весiллi кому-небудь розкажеш.

Протасiй. Га?

Гервасiй. Кажу, на весiллi кому-небудь розкажеш.

Протасiй. Тьфу! Де чорт упре цього Гервасiя, то прямо i рота не роззявляй…

Входе Омелько з соломою.

Мартин. Не треба, згорiло! Все згорiло, i мов стара моя душа на тiм огнi згорiла!.. Чую, як менi легко робиться, наче нова душа сюди ввiйшла, а стара, дворянська, попелом стала. Вiзьми, Омельку, попiл i розвiй по вiтру!..

Омелько. I що б то було на цигарки вiддать!

Завiса.

1886.

Новочеркаськ