Спроби відходу від лінійних механістичних уявлень про час і простір були характерними для європейської науки кінця XIX ст. До них належить і книга Хінтона «Що таке четвертий вимір» (1884), парадоксальною реакцією на яку можна вважати «Кентервільські привиди» Оскара Вайльда. Дискусії про можливості неевклідової геометрії точилися і в тому студентському середовищі, частиною якого був Герберт Веллс. Як людина із схильністю до науково-філософських роздумів, Веллс доходив висновку, що четвертим виміром слід вважати час. У 1888 р. у квітневому та травневому номерах журналу «Сайєнс скулз джорнал» він виступив із повістю «Аргонавти хроносу», де дається опис подорожі в часі; згодом підкріпив свої фантазії науковою статтею «Жорсткий всесвіт» (1891). Та ж ідея була викладена ще раз 1894 р. в журналі «Нейшнл обсервер». З часом ці дві статті слугували науковим підґрунтям для вступу до роману «Машина часу». До того ж Г. Веллс постійно перебував під впливом дарвінівської теорії еволюції, а також наукових ідей свого вчителя Томаса Хакслі, зокрема його роботи «Пролегомени» (1884), де розвинено думку про можливість регресивного руху життя, від форм різноманітних до порівняно одноманітних, від розвинених — до примітивних. Ці ідеї обігруються й піддаються потрактуванню й у романі «Машина часу».
Письменик-початківець Г. Веллс, створюючи свою першу повість «Аргонавти хроносу», знаходився в річищі романтизму. Але матеріал, тексти, з якими він працював, вимагали інших, неромантичних способів зображення. І в подальшій науково-фантастичній прозі Веллса починає домінувати стиль, оснований на логіці наукових обґрунтувань.
Вперше «Машина часу» була надрукована в журнальному варіанті (часопис «Нью рев’ю») під назвою «Повість мандрівника в часі» в січні-травні 1895 р. і в травні того ж 1895 р. вийшла окремим виданням водночас в США і в Англії. Книжковий варіант був скорочений на один епізод: з нього була виключена розповідь про ще одну зупинку мандрівника в часі, протягом якої він зустрівся з останніми нащадками людини, які являли собою жалюгідні створіння, маленькі й безбарвні, й слугували їжею якимось величезним комахам.
Тамара Денисова