VII. РАЗЮЧА НЕСПОДІВАНКА

Поки я розмірковував над цим, занадто вже довершеним тріумфом людини, на північному сході, заллятому сріблястим світлом, зійшов круглий жовтий місяць уповні. Ясні маленькі постаті внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетіла сова. Я здригнувся від нічного холоду й вирішив спуститися та знайти місце, де міг би переночувати.

Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебіг поглядом по статуї Білого Сфінкса на бронзовому п’єдесталі. Чим вище сходив місяць, тим краще вона вирізнялася. Поряд із нею я бачив тополю, трохи далі — буйні зарості рододендрона, чорні в блідому світлі місяця, і невеличку галявину. Я пильніше придивився до неї, і раптом у мені прокинулась страшна підозра.

Ні, це не та галявинка, — упевнено сказав я собі.

Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфінкса, яке було неначе поїдене віспою. Можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно пересвідчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!

Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я ніколи не повернуся до своєї доби і безпорадний залишуся в цьому дивному новому світі. Думка ця викликала в мене відчуття чисто фізичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спіткнувся, полетів шкереберть і подряпав собі обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побіг, а тепла цівочка струмувала в мене по щоках і підборіддю. Біжучи, я раз у раз заспокоював себе: вони трохи відсунули її, поставили в кущі, щоб вона не заважала їм ходити по дорозі, — і мчав щодуху. Одночасно з певністю, яка іноді з’являється разом із надмірним переляком, я знав, що надії мої безпідставні і що Машини своєї я не знайду. Мені забивало дух. Думаю, що всю віддаль між вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливість, що так покинув Машину, і через це задихався ще більше. Та крики мої лишалися без відповіді. Жодна жива істота не показалася в місячному світлі.

Прибігши на галявину, я побачив, що найгірші мої побоювання справдилися. Ніде не видно було ані сліду Машини. Коли я опинився перед темними кущами, мене обсипало морозом. Я наче навіжений оббіг круг галявини, сподіваючись побачити свою Машину в якому-небудь закутку, а тоді раптом спинився й ухопив себе за голову. Наді мною в ясному світлі місяця височів білий блискучий Сфінкс на бронзовому п’єдесталі. Його обличчя, ніби посічене віспою, неначе сміялося з мого розпачу.

Можна було б тішити себе гадкою, що ці маленькі люди заховали мою Машину в якесь безпечніше місце, якби занадто добре я не знав їхньої фізичної і розумової млявості. Це могло означати тільки одне: тут існувала якась невідома сила, що вкрала мій апарат. Я був певний, що він не міг пересунутись у Часі, якщо лише в якійсь іншій добі не було створено такої самої Машини. Конструкція важелів — згодом я покажу вам їх — унеможливлювала користування Машиною, коли ручки було знято. Виходить, вона могла пересунутися тільки в просторі. Тоді де ж вона може бути?

Якийсь час я був неначе справді божевільний. Пригадую, я шалено бігав між кущами довкола Сфінкса й сполохав якусь білу тварину, схожу на маленьку лань. Пригадую також, як пізніше — вночі — бив кулаками по кущах, доки не подряпав у кров усі руки. Нарешті, схлипнувши, я в нестямі почвалав до великої кам’яної будівлі. Простора зала була темна, мовчазна й безлюдна. Я послизнувся на вибоїстій підлозі, упав на один з малахітових столів і мало не скрутив собі в’язи. Тоді я запалив сірника й пішов уздовж запорошених завісок, про які вам казав раніше.

За першою залою була друга, не меншого розміру. Підлогу її вкривали подушки, і на них спало десятків зо два тих маленьких людей. Гадаю, що друга моя поява, коли я наче виринув із тихого мороку, вигукуючи якісь безладні слова й несучи запаленого сірника, мусила була здивувати їх. Адже в їхній час уже зовсім забули про існування сірників.

— Де моя Машина Часу? — скрикнув я, схлипуючи, немов скривджена дитина, і заходився стягати їх з подушок та трусити.

Моя поведінка, напевно, здалася їм дивною. Дехто сміявся, але більшість мала досить переляканий вигляд. Озирнувшися навколо, я зрозумів, що за даних обставин пробуджувати в них страх була б найбезглуздіша з мого боку річ. Адже, як я зрозумів удень, почуття страху було їм уже невідоме.

Я миттю кинув сірника, збив по дорозі когось із ніг і через величезну їдальню вибіг з будинку. Позад себе я чув вигуки жаху, чув, як дріботіли і спотикалися їхні маленькі ноженята. Не можу сказати, що робив я тої ночі під ясним місячним світлом. Гадаю, що через несподіване зникнення Машини я поводився як божевільний. Я почував себе назавжди відірваним од своїх, почував себе якоюсь дивною твариною в незнаному світі. Напевно, я кидався на всі боки й кляв Бога та свою щербату долю. Пригадую, що довга ніч розпачу та жаху страшенно виснажила мої сили. Пригадую, як я зазирав під кожен кущ і скрізь, де й не могло бути Машини. Пригадую, що в темряві між руїнами я надибував якісь чудні істоти й не раз торкався їх. Пригадую, нарешті, як лежав на землі біля Сфінкса і у відчаї гірко плакав, нарікаючи, що так безглуздо загубив свою Машину, і врешті-решт заснув. Коли я прокинувся, був уже день. У траві стрибали два горобці так близько, що я міг би дістати їх рукою. Свіжий ранок додав мені бадьорості. Я сів, силкуючись пригадати, як опинився тут і чого в мене на душі так самотньо й тужно. Свідомість поволі поверталася до мене. При денному світлі дійсність постала переді мною у своєму справжньому вигляді, і свою нічну поведінку я вважав тепер за напад божевілля.

«Припустімо найгірше, — казав я собі. — Припустімо, що моя Машина зруйнована, може, й загинула. Отже, треба заспокоїтись і набратися терпіння. Я придивлюся ближче до цього народу, дізнаюся, що трапилося з моєю Машиною і чи є змога дістати потрібні матеріали та інструменти, щоб зрештою збудувати нову. Це ж моя єдина надія, нехай і маленька, але все-таки краща, ніж розпука. І зрештою світ цей чарівний і цікавий. І Машину, мабуть, просто забрали кудись. Тоді й поготів мені потрібні витривалість і терпіння, щоб розшукати сховище й відібрати Машину — силою чи хитрощами».

З цими думками я звівся на ноги й озирнувся, чи не можна де викупатись. Я майже задубів від утоми й був увесь вкритий пилюкою. Ранкова свіжість викликала в мене бажання стати самому чистим і бадьорим. Збудження моє минулося. Тепер я навіть дивувався, чого так розходився вночі. Я пильно оглянув галявину й згаяв чимало часу, розпитуючи, як міг, тих людей, що проходили повз мене. Та вони не розуміли моїх жестів — вони були або просто дурні, або думали, що я жартую, й реготали від щирого серця. Я ледве стримався, щоб не надавати їм ляпасів по їхніх гарненьких усміхнених обличчях. Безглуздий порив! Але я ще не скорив у собі диявола переляку й сліпого гніву, і він брав гору над розсудливістю.

Густа трава подала мені неабияку допомогу. На півдорозі між п’єдесталом Сфінкса і тим місцем, де я вовтузився з перекинутою Машиною, я знайшов свіжі сліди. Видно було, що біля неї порався хтось із дуже вузькими, як у лінивця, стопами. Це спонукало мене уважно оглянути п’єдестал. Він був зроблений — я, здається, вже казав — з бронзи, але не з суцільної плити, а боки його прикрашали панелі з майстерною різьбою. Я постукав по них. П’єдестал виявився усередині порожнім. Оглянувши панелі уважніше, я побачив, що вони не зливаються з самим п’єдесталом. Ні ручок, ні замкової щілини я не знайшов, але можливо, що панелі мали правити за двері й відчинялися зсередини. В усякому разі, для мене було ясно, що мою Машину Часу треба шукати в п’єдесталі. Як вона туди потрапила, то вже справа інша.

З-поміж кущів, під квітнучими вітами яблунь, виткнулися голови двох людей у жовтогарячих костюмах. Я всміхнувся до них і на мигах попросив наблизитися. Коли вони підійшли до мене, я жестом показав, що хотів би відчинити бронзовий п’єдестал. Та цей мій жест справив на них дивовижне враження — мені важко навіть пояснити вам, який вираз з’явився на їхніх обличчях. Уявіть собі, що в присутності дуже добре вихованої жінки ви зробили якийсь непристойний жест — вона, певно, подивилася б на вас так само, як вони ото на мене. Можна було подумати, що я страшенно образив їх. Я покликав до себе ще одного дуже симпатичного чоловічка в білому вбранні; наслідки — такі самі. Мені навіть стало трохи ніяково. Та, ви знаєте, Машина була мені конче потрібна, і я зробив ще одну спробу. Коли й цей малюк повернувся до мене спиною, я в три стрибки наздогнав його, закинув йому на шию полу його ж одежі й потяг за собою до Сфінкса. Але на обличчі у чоловічка відобразилися такий переляк і така огида, що я зараз же й відпустив бідолаху.

Та я не міг угамуватися й почав гатити кулаками по панелях. Мені здалося, що я почув усередині п’єдесталу якийсь звук, — точніше кажучи, мені здалося, що хтось захихотів, але я, напевно, помилився. Тоді я приніс із берега річки здоровенну каменюку й заходився грюкати нею по панелях, доки не розплющив кілька барельєфів і відбив добру частину мідянки. Шум, що я зняв, чути було на милю навкруги, але ніхто не підходив до мене. Вони лише юрмилися на пагорку, потайки поглядаючи на мою роботу. Втомлений і розлючений, я сів на землю, втупивши очі у Сфінкса. Та я був занадто неспокійної вдачі, щоб довго чекати. Я — справжній європеєць і не можу довго лишатися бездіяльним. Я ладний цілі роки працювати над розв’язанням якоїсь проблеми, але просидіти нерухомо двадцять чотири години — то вже даруйте.

Незабаром я встав і почав походжати між кущами.

«Терпіння! — казав я до себе. — Якщо ти хочеш повернути собі Машину, мусиш дати Сфінксові спокій. Коли вже вони вирішили привласнити її, то знищенням бронзових панелей аж ніяк не зарадиш собі. Якщо ж у них нема лихих намірів, то ти забереш її назад, як тільки порозумієшся з ними. Сидіти ж тут серед усіх цих незнаних речей і перед цією загадкою — справа безнадійна. Так легко й з глузду з’їхати. Краще придивися до цього світу. Досконало вивчи його: не роби квапливих висновків. Урешті-решт ти таки знайдеш ключ до розгадки».

І раптом я подумав про комізм цієї пригоди. Уявіть лише собі: довгі роки я напружено вчився й працював, аби потрапити в майбутнє, а тепер гарячково прагну вирватись звідти. Я сам приготував для себе найскладнішу й найпідступнішу пастку, зроблену будь-коли людиною. І дарма, що я сміявся тільки з самого себе, я не втримався й зайшовся голосним реготом.

Коли я проходив через великий палац, мені здалося, що маленькі люди тепер уникають мене. Може, я й помилявся, а може, це було пов’язано з моїми намаганнями розбити бронзові панелі. В усякому разі, я був майже певний, що вони уникали мого товариства. Я вдав, однак, що не звертаю на це ніякої уваги, почав і сам триматися осторонь, і за день чи два наші стосунки знову налагодились. Я, скільки міг, намагався вивчити їхню мову і провадив далі свої дослідження. Може, мені незрозумілі були деякі тонкощі, але їхня мова, по-моєму, відзначалася надзвичайною простотою: вона складалася з самих іменників та дієслів. Абстрактних понять у ній не було зовсім, у всякому разі, — дуже мало, так само, як і слів з переносним значенням. Речення були короткі, звичайно з двох слів. Складніших вони не здатні були второпати. Думки про свою Машину та про таємницю бронзових дверей у п’єдесталі Сфінкса я вирішив заховати в найдальший закуток своєї пам’яті. Коли я достатньо пізнаю цей світ, мої знання самі приведуть мене до загадкових дверей. Але почуття, безперечно, зрозуміле вам, не давало мені віддалятись більше як на кілька миль од місця мого прибуття.

Загрузка...