Майдан. (Р)Еволюція духу

(Р)Еволюція цінностей

Сотні разів я писала цей текст у своїй уяві, у сні й на яву. Але в реальності, як в житті однієї людини, насправді одна-єдина чиста сторінка, tabula rasa. Одна-єдина країна, в якій ти народжуєшся, її історія, про яку тобі не зовсім нудно розповідали в дитячому садку, у школі, в університеті, яку проживаєш тут і тепер. Болісно, хворобливо й радісно водночас. Іншої історії ні в тебе, ні в твоєї країни немає.

Ті події, які почалися в листопаді й вибухнули у лютому 2014 ро­ку на Майдані у Києві — можна пафосно порівняти із Французькою революцією, із відомими переворотами в людській історії, але українська історія унікальна, як її культура й кожне людське обличчя на мільйонному Майдані. Хоча «білих плям» в українській історії (і вона триває) від того, закономірно, менше не стане. Тож перше питання, яке упорядники цього видання ставили його ж авторам, на позір просте: що відбулося насправді?

Я пишу ці рядки, не знаючи, чи є якесь надзавдання, надмета, висока ідея в авторів української історії 2013-2014 років. Відповісти вичерпно на вічні питання в цій книжці устами навіть найвідоміших українських (і російських) інтелектуалів, філософів, письменників, митців чи істориків — неможливо, відповіді на свої питання кожен читач віднайде сам.

Автор ідеї видання цієї книги — Антін Мухарський — запитував в очевидців, учасників, героїв українського Майдану і про те, чому вони ризикували власним життям і довгими зимовими місяцями вистоювали на морозі, сподіваючись на перемогу. У всіх була своя відповідь на це питання, і ви її знайдете, але лейтмотив один: заради майбутнього своєї країни. Це ж, інакше кажучи, вічна тема великої любові і смерті, сенсу людського життя, свободи, волі, того найважливішого, на що і минає твоє життя. У цій книзі йдеться про найінтимніше, найпристрасніше у житті кожного українця, як би голосно це не звучало.

Пишу ці рядки, бо хочу вірити, що історію творять непримітні, на перший погляд герої, які ходять поміж нас. Бо авторами української історії не мають бути ні політтехнологи, ні політики, ні сірі кремлівські кардинали чи невідомі нам «містичні сили», які керуватимуть слухняними бездумними масами людей (а ті — навіть не усвідомлюватимуть, що з ними відбувається). Бо віра в тріумф Розуму, грубо кажучи, — прерогатива дуже небагатьох освічених людей на цій планеті, і якщо говорити в геополітичному контексті про Україну, то мене не полишає відчуття, що розуму тут не знайшлося місця, як і таким важливим для цивілізованої людини цінностям — освіта, культура й наука. Ці складні і дуже важливі для розвитку країни поняття, незрозумілі хлопцям-пітбулям, в руках яких зосередилася влада й ресурси (імен злочинців не пишу, бо вони не варті згадування, ніхто з них досі не покараний (sic!) жодним законним людським судом). Це — нібито дорослі чоловіки, погано освічені, очевидно, нездорові (психічно передусім, зверніть увагу на міміку й жести), одягнені красномовно «по-багатому», як і їхні аксесуари — особи жіночої статі зі скам’янілими, неспотвореними інтелектуальною роботою накрохмаленими обличчями голлівудських акторок другого плану чи підтоптаних готельних повій. Це — так звана «політична еліта», яка дуже разюче контрастувала на тлі «колег по цеху» з Європи чи США, це «еліта», яка не зуміла вивчити не те щоб англійську «для загального розвитку», вона не знає ні мови держави (в якій народилася), ні її історії (а це елементарні речі) й не здатна фахово висловитися на жодну тему. Це глибоко травмовані з часів свого нещасливого дитинства людські істоти, які навіть не здогадуються, що їхній емоційний та інтелектуальний розвиток безповоротно зупинився в підлітковому віці. Такі персонажі в українській історії не випадкові.

Україна (і в очах Європи) була корумпованою країною ментального середньовіччя, безглуздих забобонів, ритуалів і невігластва, на телеекранах якої роками тривають примітивні шоу, «битви екстрасенсів». Інших вищих сенсів у телеглядачів, народжених для рейтингів, за визначенням немає, про існування таких ці люди навіть не здогадуються. І від початку ЄвроМайдану мені було зрозуміло, що глибинні зміни (зокрема еліт) в українському суспільстві, неможливі — відсталість й упослідженість більшості дієздатного електорату закладені навіть не російською пропагандою, а генетикою — на рівні хромосом. І найстрашніше, чим пронизаний побут українця, кров, свідомість, а відповідно й увесь соціум — неосвіченість, комплекс меншовартості, лакейство й бідність — ось цьому потрібно покласти нарешті край. Історія врешті-решт повинна конвертуватися в культуру — це аксіома. Вона й народжує нові сенси й цінності.

От тільки революцію в людських головах здійснити на практиці складніше, ніж «вбити царя».

Після Майдану українці змінилися. Народ виріс у Націю. Це вже не закомплексований неприкаяний підліток. Вона на Майдані сказала: «Я Є! Європо, Азіопо, Америко й ОАЕ! Я є!». Україна не тільки заговорила, але й продемонструвала себе сильною нацією, яка не боїться викликів часу, війни, економічної чи цивілізаційної катастрофи. І ця горда, красива й смілива країна в найтемніших присмерках Європи торує власний шлях. Бо Україна — відкрита для великого світу, не лише до науки поважної Європи чи до обійм найдемократичнішого, зажди усміхненого американського президента.

Жодної іншої України я не бачу і бачити не хочу.

Слава Україні.