10 листопада 1708 року. В українському місті Глухові цар Петро І, новообраний козацький гетьман Іван Скоропадський, численні представники української старшини та церковної ієрархії беруть участь у дивовижній церемонії. Серед похмурих гімнів і хмар ладану проголошується анафема імені гетьмана Івана Мазепи, який кілька тижнів тому перекинувся до шведів, що вторглися в цареві володіння. Того самого дня подібну церемонію здійснено в Успенському соборі в Москві, в присутності царевича Олексія Петровича, російських боярів і міністрів. Після цього прокляття Мазепи повторювалося в церквах Російської імперії щороку першої неділі Великого Посту впродовж мало не двох століть. Із погляду правителів, їхнього оточення та вірнопідданих це повторюване прокляття було конче потрібне, адже гетьман учинив "непрощенний гріх": він спробував вивести Україну з-під російської влади. Не дивно, що протягом дев'ятнадцятого та двадцятого століть противники дедалі сильнішого українського національного руху в Російській імперії звичайно називали українських активістів мазепинцями, а їхньому рухові причепили наліпку мазепинства. Ототожнення мало бути принизливим. Якщо рух, що тільки-тільки зароджувався, поєднати з ім'ям Мазепи, яке в Російській імперії асоціювалося зі зрадою, то можна зганьбити як зрадницький і сам цей рух.
12 липня 1918 року. Російська імперія розвалилася. В Києві народилася Українська держава з багатьма атрибутами старого козацького гетьманату, на чолі якої став гетьман Павло Скоропадський, прямий нащадок Івана Скоропадського. Тисячі українців заповнили Софійський собор і прилеглий майдан, щоб бути присутніми на богослужінні, під час якого з Мазепиного імені знято анафему і за його душу відчитано молитви. Відразу після служби обговорювалися плани (які не були здійснені) перенести гетьманові останки з Румунії до Києва. Для українських націоналістів ототожнення з Мазепою було приємне, оскільки воно означало, що створюваний ними рух, і, конкретніше, їхнє бажання відокремитися від Росії мають багатовікову традицію, яка, вважали вони, надає йому політичної легітимності. Завдяки цим і аналогічним аргументам Мазепа та його спільники до сьогодні залишається кумирами українського націоналізму.
Навіть побіжний огляд історіографічного розуміння (чи, точніше, нерозуміння) Мазепи приводить до висновку, що в науці та в ідеологічній полеміці він був для прихильників українського сепаратизму шанованим символом, а для апологетів російською централізму — „козлом відпущення". Внаслідок цього мета, мотиви, ідеї та інтереси Мазепи та Пилипа Орлика, його наступника у вигнанні, звичайно спотворювалися й хибно тлумачилися. Тому наше завдання ясне: потрібно, застосувавши відомий афоризм Ранке "Wie es eigentlich gewesen" ("Так, як це дійсно було"), задуми й діяльність Мазепи та Орлика досліджувати в контексті їхнього часу, а не в рамках анахронічних ідеологій.
Однією з найпоширеніших і найгостріших форм політичного конфлікту в ранньоновітній Європі була боротьба за владу між схильними до абсолютизму монархами й налаштованою на привілеї знаттю. Напруженість між монархами та знаттю була природною, оскільки монарх майже завжди намагався поширити свою владу на її обширні володіння, тоді як знать незмінно опиралася будь-якому обмеженню своїх прав чи втручанню у місцеві справи. В середні віки, монополізувавши військовий вишкіл і адміністративну службу, знать звичайно могла тримати свого монарха під контролем. Але в XVI—XVII ст., коли монархії створили постійні армії та величезні бюрократичні апарати, у змаганні почали перемагати суверени.
Регіональні еліти вперто опиралися. В середині XVIIст. в Португалії, Англії, Нідерландах, Каталонії, Неаполі та франції прокотилася хвиля антироялістських повстань. Результати їх були різними: три перші повстання виявились успішними, а три останні зазнали невдачі. І хоча наслідки конкретного повстання визначалися місцевими умовами, було ясно, що в цілому Західна Європа страждала, за висловом Тревора-Ропера, від "кризи XVII століття".
А що відсувалося протягом цього кризового століття у східній частині європейського материка? Чи вона так само, як і Захід, переживала конфлікт монархів і еліт? Прагнучи розширити свої узагальнення, західні історики звернули погляди на Схід. І знайшли там великий переворот у середині XVIIст.: українська революція 1648р. під проводом Богдана Хмельницького струсонула весь регіон і мала далекосяжні наслідки. Однак повстання українських козаків і селян за своєю суттю було протидією нижчих верств гнітові польської та сполонізованої знаті. Як таке, воно не вписувалося в модель антироялістських повстань на Заході.
Але якби історики заглянули трохи далі, вони були б щедро винагороджені. У Східній Європі низка антироялістських повстань справді мала місце, однак через п'ятдесят років після того, як вони відбулися на Заході. (Очевидно, це пояснювалося тим, що Східна Європа у своєму розвитку явно відставала від Західної.) Так, 1697р. лівонська знать, яку очолював Йоганн Рейнгольд фон Паткуль, рішуче виступила проти фінансової політики шведського двору Ваза; 1703р. Ференц Ракоці II почав свій восьмилітній бунт проти Габсбургів; 1706р. Станіслав Лещинський, виразник республіканських традицій польської шляхти, якого підтримували шведи, став королем Польщі замість абсолютистськи налаштованого Августа II; 1708р. гетьман України Іван Мазепа, речник дедалі впливовішої української еліти, виступив проти Петра І; 1708р. господар Молдавії Димитрій Кантемир разом із боярами своєї країни повстав проти османського султана. Таким чином, коли на Заході фронда відходила в минуле, у Східній Європі її варіації щойно починалися.
Наше дослідження про Мазепу та Орлика треба розглядати в контексті цього загального східноєвропейського феномена. Але перш ніж спинитися докладно на українських фрондерах, варто оглянути деякі інші загальні аспекти опозиції знаті королівському абсолютизмові.
І в Західній, і в Східній Європі основна причина спротиву знаті була по суті та ж сама: незмінне прагнення захистити "давні права та вольності" своєї країни. Заколоти спрямовувалися не проти монархії як такої, а радше проти суверенів, що свавільно порушували статус-кво. А збереження давніх звичаїв і способу життя, що їх кожне традиціоналістське суспільство вважає однією з найвищих моральних прерогатив, виправдовувало дії повстанців, принаймні в їхніх власних очах. Звичайно, войовничий консерватизм знаті великою мірою пояснювався тим, що традиційний лад і груповий егоїзм були тісно пов'язані.
У Східній Європі дві наймогутніші знаті, польсько-литовська й угорська, вважали, що вони мають не тільки моральний обов'язок, але й законне право протистояти несправедливому суверенові, тобто такому, що порушує традиції. Це знайшло втілення в знаменитому угорському jus resistendi (право законного опору). В Польсько-Литовській державі право станів укладати союз задля захисту своїх інтересів давало знаті законну підставу виступати проти короля, застосовуючи в разі потреби силу. Оскільки еліти Лівонії, Молдавії й України формувалися, свідомо орієнтуючись на польську знать і її привілеї, вони також уважали повстання проти суверена виправданим, якщо правитель порушує їхні права й нехтує традиції.
Схожими були не тільки причини, які спонукали знать до опору, але й його форми. (Це, звичайно, не означає, що всі | заколоти знаті були за своєю суттю однакові.) Порівняно І зі стихійними виступами селянства повстання еліти вирізнялися набагато більшою зваженістю та організацією. Маючи що втрачати — незмірно більше, ніж прості селяни, — знать звичайно, зважувалася виступити тільки після неабиякої підготовки та ще більших вагань. Тому детально підготовлена змова часто передувала відкритій опозиції або супроводжувала її.
Очевидна перевага змови полягала в тому, що вона давала можливість її учасникам уникнути викриття й водночас діяти набагато гнучкіше, аніж це було можливим при широкомасштабному повстанні: невелика група змовників легко могла змінити свої плани, відкласти їх виконання або й відмовитися від них, коли це вважалося за доцільне. Навіть більше, змова була найраціональнішим методом опору, оскільки дозволяла її учасникам досягти конкретної мети — скасування ненависних нововведень чи, скажімо, усунення надміру запопадливих представників короля, не руйнуючи всього політичного та соціально-економічного ладу, частиною якого були й самі змовники.
Іншою рисою, характерною для всіх антироялістських виступів, за винятком доволі нетипового випадку Англії, була залежність повстанців від іноземної допомоги. Великою мірою ця залежність була просто справою статистики. В більшості країн знать складала 1-2 відсотки суспільства (однак у Речі Посполитій ця цифра була аномально високою — 8-10 відсотків). У міру того, як монархи почали дедалі свідоміше солідаризуватися з інтересами всього суспільства, знать гостро відчувала свою політичну ізоляцію. А оскільки вона традиційно дистанціювалася від міщан і селян, то й не могла очікувати великої підтримки в суспільстві. До того ж, коли деякі її представники таки виступали проти своїх суверенів, багато їхніх колег, хоча й симпатизували їхній справі, воліли вичікувати й урешті ставали на бік переможця. Внаслідок цього змовники мали вдома порівняно вузьку базу підтримки, а відтак мусили шукати допомоги за кордоном.
Цю тенденцію до пошуку іноземної підтримки посилював вибір часу для багатьох із повстань. Часто вони вибухали тоді, коли монархи були втягнуті у війни й не могли кинути на придушення повстанців усіх своїх військ. Це було особливо помітно в усіх східноєвропейських повстаннях. Для суверенів такі дійсні чи потенційні союзи, між зовнішніми та внутрішніми ворогами становили велику загрозу. Але й самі змовники, укладаючи союзи, наражалися на великі труднощі.
По-перше, існувала проблема надійності. Ані повстанці, ані їхні закордонні прибічники не могли бути певні, що, скомпрометувавши себе, вони взагалі дістануть обіцяну допомогу. Наприклад, коли Франція розпочала 1714р. мирні переговори з Габсбургами, вона відразу ж припинила допомогу угорцям і залишила Ракоці в безнадійному становищі. Іноземні монархи, що втручалися у внутрішні справи своїх ворогів, також зазнавали розчарувань і втрат. Повіривши Паткулевйм запевненням про наближення антишведського повстання в Лівонії, Август II вторгся в цю країну й був приголомшений, дізнавшися, що більшість лівонців воліла радше шведів, аніж саксонців, Карл XII рішуче змінив план російського походу й рушив в Україну, сподіваючися, що Мазепа приєднається до нього з 30 тис. козаків. Проте український гетьман привів із собою лише 3—4 тис. чоловік.
Як завжди, цілком звичайними були конфлікти між союзниками, викликані зіткненням інтересів. 1676р. голландці пообіцяли допомогти португальцям у боротьбі проти спільного ворога, короля Іспанії. Та невдовзі суперництво між Голландією й Португалією за колонії набуло такої гостроти, що відбило в них охоту до будь-яких спроб співпраці. Коли французи почали підтримувати каталонців, раптом з'ясувалося, що ті радо приймають військову допомогу проти іспанського короля, та аж ніяк не виявляють бажання визнати над собою владу Франції. 1711р. Пилип Орлик і його татарські союзники розпочали успішний спочатку похід в Україну. Але татари наполягали на тому, щоб брати ясир із людності, котру Орлик намагався залучити на свій бік, і це призвело до суперечки між союзниками й поразки їхньої кампанії.
Запрошення іноземних союзників могло обернутися проти повстанців ще й в інший спосіб. Часто поява чужинських військ пробуджувала у нейтрального доти простолюду глибоко вкорінене почуття ксенофобії. Це позбавляло повстанців підтримки місцевого населення, ставило їх у ще більшу залежність від зовнішньої допомоги, що давало монархам змогу зображати своїх противників маріонетками в чужинських руках. Проте, незважаючи на труднощі, пов'язані з іноземними втручаннями, майже щоразу знать, виступаючи проти свого монарха, шукала допомоги з-за кордону. Звичайно вороги монарха відгукувалися на прохання повстанців — певна річ, у своїх власних інтересах.
Щойно вибухало відкрите повстання, обидві сторони поспішали використати засоби пропаганди й полеміки, щоб забезпечити своїй справі якнайширшу підтримку. Справді, у конфліктах знаті та суверенів у XVII—XVIII ст. світські проблеми, такі, як розподіл політичної влади в суспільстві, заступали релігійні питання, що були головними темами публічних дебатів у більшій частині Європи. Численні пропагандистські трактати й маніфести, повні перекручень, перебільшень і паплюжень, також мали певну користь, оскільки показували, явно або неявно, основні принципи, якими керувалася у своїх діях кожна сторона.
Попри ці спільні риси існували також помітні відмінності між виступами знаті в східній і західній частинах континенту. На Заході провідну роль в антироялістських рухах відігравала численна й могутня буржуазія. В Неаполі повстання проти іспанської корони було переважно міським, а в Нідерландах боротьбу проти Габсбургів очолили багаті бюргери Голландії та Зеландії. Міщанство відігравало помітну роль також в антироялістських рухах в Англії, Франції та Каталонії. У Східній Європі таке траплялося рідко. Там знать була настільки ворожою вже зубожілим містам, що, незважаючи на королівські здирства, міста радше ставали на бік монархів. У небагатьох випадках, коли міщани таки приєднувалися до повстанців, це здебільшого було результатом примусу. (Важливий виняток — цілковита підтримка, що її Гданськ надав 1713р. Станіславу Лещинському.)
Етнічні лояльності й антагонізми на Сході були помітніші, ніж на Заході. В Англії та Франції етнічний чинник був майже зовсім відсутній, у Неаполі й Португалії — помітний, але другорядний, і лише в Каталонії та Нідерландах опір іншому народові (тобто іспанцям) і монархові-тиранові був досить істотним, аби спонукати до повстання. З іншого боку, в Східній Європі, де всі монархи були чужинці, а етнічна гетерогенність набагато більша (міста великою мірою відрізнялись етнічно від опанованої знаттю сільської місцевості), етнічне напруження відігравало в повстаннях неабияку роль. Антинімецькі почуття поляків та угорців живили їхню ворожість до саксонських і габсбурзьких монархів; молдавани зневажали не лише невірних турків, а й грецьких фанаріотів, які, за підтримки Порти, починали опановувати їхню країну; спільна віра ледве прикривала взаємну неприязнь українців і росіян (Мазепа наказував своїм чоловікам уникати шлюбів із російськими жінками, а Петро І змушений був видати указ, який забороняв росіянам кривдити українців). Таким чином, східноєвропейська знать набагато більше, ніж західна, боялася не тільки бути під гнітом монарха-тирана, але й підпасти під вплив чужинців.
Саме за цей аспект повстань XIX та XX ст. ухопилися східноєвропейські історики, перебільшили й по суті спотворили його, щоб підігнати виступи знаті під мірки новітніх змагань за національне визволення. Внаслідок цього Ракоці, Лещинського, Паткуля, Кантемира, Мазепу й Орлика багато новітніх істориків зображували передусім борцями за національну справу, достойними увічнення в пантеонах своїх націй. Слід, одначе, підкреслити, що хоча патріотизм — на противагу націоналізмові — більшою чи меншою мірою визначав поведінку всіх цих людей, головною справою їхніх повстань був захист традиційних станових прав і привілеїв.
Нарешті, повстання в Східній Європі мали ще одну спільну рису: всі вони зазнали поразки. Одним із наслідків цих поразок була поява першої східноєвропейської політичної еміграції. Один за одним Паткуль, Лещинський, Мазепа, Орлик, Ракочі і Кантемир зі своїми прибічниками втекли за кордон, аби започаткувати там класичний спосіб життя політичних емігрантів. Вичерпуючи кошти і втрачаючи прихильників, вони незмінно потрапляли в повну залежність від чужоземних зверхників, які часто цинічно використовували їх задля своїх потреб. Коли вони були вже не потрібні, їхні захисники, яким вони тепер тільки заважали, виганяли або забували їх. Завжди сподіваючись повернутися на батьківщину, бажано — хоч і не конче — з тріумфом, східноєвропейські емігранти втягувалися в незліченні й часто нереалістичні проекти, щоб відшкодувати свої втрати. Мінливе й скороминуще поле дипломатичних інтриг стало сценою, на якій вони діяли. Деякі з них, як Паткуль, Лещинський і Орлик, зроблять поважні повторні спроби. їхня невпинна, хоча здебільшого безуспішна діяльність і далі викликатиме в їхніх колишніх зверхників роздратування й навіть тривогу. Вона також приведе до численних замахів на життя емігрантів. Проте, незважаючи на безсумнівну відданість цих людей своїй справі, їхні зусилля зрештою виявилися безплідними.
Аби зрозуміти український контекст Мазепиного виступу 1708р., треба почати з революції 1648р. під проводом Хмельницького. Ці дві події були абсолютно різні. Як уже зазначалося, повстання, очолюване Хмельницьким, спрямовувалося" проти польської та сполонізованої знаті (шляхти). Це був масовий рух українських козаків і селян, зумовлений переважно соціально-економічними чинниками. І його метою, принаймні метою його низових учасників, була радикальная перебудова суспільства. Навпаки, повстання під проводом! Мазепи — справа новопосталої української козацької еліти (старшини). Основні його питання були по суті політичні: і йшлося про прерогативи царя й прерогативи старшини. І мета мазепинців полягала в тому, щоб зберегти в Україні політичний і соціально-економічний статус-кво.
Проте, незважаючи на ці великі відмінності, існував природний зв'язок між двома гетьманами та справою кожного з них. Саме Хмельницький сформулював 1654 р. угоду з царем, яку понад шість десятиліть по тому так відчайдушно намагався захистити Мазепа. Саме Хмельницький заклав підвалини для творення козацької еліти, чільним представником і символом якої згодом став Мазепа. Нарешті, саме Хмельницький, розчарувавшись у цареві, почав обмірковувати І й навіть активно шукати зверхності інших володарів, створивши таким чином прецедент, що його Мазепа (й усі гетьмани до нього) так невтомно наслідували. Оскільки ці три ознаки є характерними для політики всіх гетьманів між 1648 і 1708 роками, їх варто розглянути докладніше.
Незабаром після 1648р. нові господарі України — Хмельницький і Військо Запорізьке — опинилися в скрутному становищі. З одного боку, вони були надто слабкі, щоб успішно воювати зі мстивими поляками, а з іншого — надто сильні, щоб їх розбила й завоювала будь-яка східноєвропейська держава. Сподіваючися знайти вихід із цього глухого кута, Хмельницький звернувся до московського царя Олексія Михайловича. Й 1654р. в Переяславі непевне українське становище спричинило таку саму непевну угоду між двома правителями.
Вживаючи термінології, що нагадувала про поширення Москви на Новгород, Казань та інші здобуті землі, цар проголошував що бажає пристати на "прохання" українців і прийняти їх "під свою високу руку". Потім, на знак особливої прихильності, він щедро надавав своїм новим підданим права й привілеї яких вони просили, щоразу наголошуючи, що це був його милістю. Цілком відповідаючи за тоном і стилем едиційним виявам самодержавних зазіхань московського царя Переяславська угода мала напрочуд унікальні риси. Права, що їх надано українцям, були безпрецедентні за обсягом і, що важливіше, за наслідками. Найважливіші з них — згода Олексія Михайловича шанувати звичаї і традиції України, дозвіл Війську обирати собі старшину, яку цар мав потім затверджувати, дозвіл вести судочинство за власними законами без жодного втручання царевих представників і дозвіл гетьманам приймати іноземних посланців, за винятком представників ворожих цареві держав, таких, як Польща та Порта.
По суті, ці права давали українцям самоврядування. Крім того, вони мало чим відрізнялися від тих привілеїв, що їх могла очікувати від своїх суверенів знать у будь-якій іншій країні Європи. Тому Хмельницький, який наполягав, аби цар поклявся шанувати надані права, неохоче відмовився від своєї вимоги (яку московські посланці відкидали як несумісну з сам державним образом їхнього правителя), оскільки те, що він уважав хоча й важливою, але формальністю, не перешкоджало угоді, яка давала українцям багато з того, чого вони прагнули. Отже, Переяславська угода була компромісом між формами московського самодержавства та змістом феодальної васальної залежності.
Ця дволикість угоди означала, що, незалежно від того, як хотів тлумачити цю угоду цар, українські гетьмани та старшина завжди розглядали її як формальну й непорушну гарантію своїх прав. І так само як еліти всіх країн Європи, старшина вважала, що коли цар не шануватиме цієї гарантії, то й вона більше не вважатиме себе зобов'язаною проявляти щодо нього покору та відданість. Саме в цьому сенсі розумів угоду Мазепа, і з цієї причини він уважав для себе "законним" і виправданим порвати з Петром І, оскільки той відмовився поважати деякі з основних положень досягнутої 1654р. домовленості.
Порівняно швидке постання нової козацької еліти після безладу 1648р. дало українському тлумаченню Переяславської угоди найвідданіших (і найзацікавленіших) прихильників. Поява старшини була де в чому парадоксальною. Врешті, повстання Хмельницького спрямовувалося проти знаті й мало виразно егалітарний характер. Проте піднесення старшини також можна було передбачити. Вигнання шляхти створило в горішніх верствах українського суспільства прогалину, яка мусила бути заповнена. Хоча вона й мала, як усі пограничні суспільства, типово егалітарні наростки, базова соціально-економічна та політична структура України була й залишалася ієрархічною. Як така, вона функціонально потребувала знаті, тобто порівняно небагатьох людей, які не повинні були працювати в полі й могли присвятити себе військовим і політичним потребам країни (за цю службу вони згодом змушували решту суспільства платити непомірну соціально-економічну ціну).
Від початку повстання 1648р. було очевидним, звідки з'явиться ця нова еліта. В міру того, як Запорізьке Військо опановувало країну, його провід — старшина — почав природно вживатися в роль, що її полишила вакантною польська, шляхта. Справді, мине небагато часу, й старшина почне свідомо прагнути іміджу своєї польської попередниці. Спочатку бар'єром для цього процесу формування еліти був принцип виборності посад, що існував у Війську Запорізькому. Він дещо ускладнював старшині можливість передавати своє становище в спадок. Одначе цю проблему невдовзі розв'язано типовим для багатьох феодальних суспільств способом. Оскільки в таких суспільствах межа між громадською та приватною власністю завжди була нечіткою, ті, що здобули у Війську високі посади, врешті стали розглядати їх як свою приватну й спадкову власність.
У 70-ті роки XVIIст. обриси новопосталої української знаті стають помітними, хоча її чисельність все ще важко визначити. Дуже приблизна оцінка показує, що на початку XVIIIст., коли населення Гетьманщини складало близько 1,1 млн. чоловік, до старшини належало десь тисяча родин. Порівняно невелика кількість цих родин, здебільшого вихідці з Правобережжя, були нащадками православної української (руської) знаті з-перед 1648р. Більшість старшини походила з козацьких урядовців і реєстрового козацтва доби перед Хмельниччиною. Вершки української козацької еліти становила генеральна старшина — гетьманів штаб і десять полковників лівобережних полків. Для всіх козацьких провідників польська шляхта та її pacta conventa з королем правили за взірець відносин, яких вони бажали досягти зі своїм власним сувереном.
Але, мабуть, найбезпосередніший політичний вплив 1648—1657рр. на Мазепу та його попередників мав прецедент, що його Хмельницький створив у стосунках із царем. На кожному кроці Хмельницький наполягав на необхідності врахування інтересів України тією мірою, що й інтересів її нового зверхника. Гадаючи, що прийняття сюзеренітету Росії принесе його країні користь, гетьман ясно давав зрозуміти, що не виключає можливості вибору іншого володаря на випадок, якщо цього не станеться. Найвиразніше ця постава Хмельницького відбилася в його стосунках із королем Швеції Карлом-Густавом.
1656р., розгнівавшись, що Олексій Михайлович без участі козаків підписав у Вільні мир із поляками (старшина відкрито називала цей учинок царя зрадою), Хмельницький почав вести політику, що була на користь Україні, але нехтувала інтереси царя й навіть шкодила їм. У той час Карл-Густав воював одночасно проти Польщі й Росії. Хмельницький запропонував укласти воєнний союз між шведами й козаками, спрямований проти Польщі. Але незабаром поповзли небезпідставні чутки, що гетьман має намір прийняти зверхність шведського короля й виступити проти росіян. Коли царський посланець прибув, щоб висловити гетьманові невдоволення свого володаря, Хмельницький сердито відповів: "Я від шведського короля ніколи не відстану! Бо у нас союз і приязнь і згода давня: тому більше шести літ, ще як ми не були в підданстві під царською високою рукою. І шведи люде правдиві, всякий союз і приязнь — на що слово дали — додержують. А царське величество зо мною й всім військом немилосердно поступив: помирившись з поляками, хотів був нас віддати в руки полякам".
Так само гетьман підтримував тісні контакти з кримськими татарами, хоча ті й спустошували російські землі. І всупереч часто висловлюваному невдоволенню Москви, він енергійно вів переговори з Портою і вважав султана потенційним зверхником. Цими діями Хмельницький не лише подав приклад, як дбати про інтереси України, використовуючи допомогу з-за кордону, а й привернув до українських проблем увагу іноземних держав.
Хоча Хмельницький і був на грані розриву з Москвою, але на цей крок він усе ж не зважився. Його наступники були в цьому сенсі набагато рішучіші. Обурені тим, що цар дедалі більше нехтує Переяславську угоду, гетьмани один за одним зверталися до інших держав по допомогу й захист од росіян. Укладаючи 1658р. Гадяцьку угоду, безпосередній наступник Хмельницького, Іван Виговський, сподівався повернути Україну, з такими самими правами, які мали Польща та Литва, назад до Речі Посполитої. Коли ця спроба зазнала невдачі, Москва допомогла настановити на гетьманство молодшого сина Хмельницького, Юрія, маючи надію, що він буде згідливіший. Але Юрій, покинувши царя, протягом року пристав спершу до поляків, а згодом — до турків. Навіть такий покірний і корисливий слуга Москви, як гетьман Брюховецький, не міг терпіти постійного нехтування українських прав царем і також намагався порозумітися з Портою. За гетьманування Петра Дорошенка, що обмежувалося Правобережжям, втручання турків у справи України набрало великих розмірів. 1676р. величезне турецьке військо вторглося в Україну й мало не привело її під зверхність Порти. Коли скидали безпосереднього попередника Мазепи, Івана Самойловича, одним із головних звинувачень, висунутих проти цього гетьмана, були його підозрілі зв'язки з кримськими татарами. Таким чином, коли Мазепа 1687р. прийшов до влади, всі альтернативи московському сюзеренітетові — Швеція, Польсько-Литовська держава й Туреччина — були випробувані. Коли настане час шукати іноземної допомоги проти царя Мазепі та Орликові, вони йтимуть добре второваним шляхом.
З огляду на проблеми, що з ними царі раз по раз стикалися в Україні протягом другої половини XVII ст., постає питання про засоби, за допомогою яких вони могли правити цією країною. Як вони підтримували контакти з українцями? Як наглядали за ними? І до якої міри могли розраховувати, що їхнім наказам коритимуться?
Установою, що підтримувала зв'язок між царем і Гетьманщиною, був Малоросійський приказ (МП). Він був невіддільною частиною чинної в Московщині системи "приказів" і діяв як підвідділ Посольського приказу, тобто установи, що опікувалася закордонними справами царя. Заснований 1663р. (до того часу зв'язки з Україною підтримував сам Посольський приказ), МП проіснував до 1717р. Протягом цього періоду в ньому працювали пересічно близько двадцяти дяків, писарів, перекладачів та охоронців. Вони розташовувалися тільки в Москві, де жили в окремому будинку, разом із гетьманськими представниками, що приїздили до російської столиці.
У стосунках з Україною приказ здійснював три основних види діяльності:
1) Зв'язок і збирання інформації. Саме МП складав і направляв гетьманам послання, в яких виражалася монарша воля, передавав царям гетьманські прохання та рапорти. Приказ також посилав царські затвердження результатів козацьких виборів і ухвал козацьких рад. Іншою важливою й непростою частиною обов'язків МП було збирання необхідної інформації. Приказ намагався збирати відомості про всі аспекти життя України — у московських посланців, що поверталися звідти, у посаджених там воєвод, у російських та українських купців, членів українських делегацій. Але ці зусилля не завжди давали змогу створити точну картину реального становища на півдні. Згідно з Переяславською угодою, московські чиновники мали доступ лише до кількох українських міст, тим часом як решта країни була для них недоступна. Внаслідок цього в добуванні великої частини інформації вони залежали від українців. А гетьмани зазвичай були дуже перебірливі щодо інформації, яку надсилали до Москви. Через це події в Україні дуже часто заставали Москву зненацька.
2) Догляд і забезпечення російських залог. МП відповідав за постачання, поповнення та загальну поведінку російських залог, розміщених у декількох українських містах. Оскільки між цими залогами та козаками часто виникали конфлікти, одне з найделікатніших і найзабарніших завдань приказу полягало в тому, щоб їх розсуджувати й пом'якшувати.
3) "Консульська" діяльність. МП дбав про інтереси російських купців в Україні, видавав дозвіл на подорож між двома країнами, затримував і повертав до Гетьманщини тих українців, які перебували в Росії нелегально, та розв'язував суперечки щодо юрисдикції.
На доповнення до МП, українці мали власні засоби, щоб підтримувати зв'язки з царем. 1669 р., після низки бурхливих антиросійських повстань у Гетьманщині, козацька старшина здобула право тримати одного зі своїх членів у Москві як постійного представника. Одним із найважливіших обов'язків цього урядовця було передавати цареві скарги щодо свавілля російських залог в Україні. Царський припис указував, що запроваджену посаду має обіймати той, "кого гетьман і старшина й усе військо цього боку Дніпра виберуть, і жити йому вказав великий цар у Москві цілорічно, на особливому влаштованому дворі, і коло нього чоловікам п'яти чи шести, щоб гетьманові про справи й про образи на воєвод і вояків або інші справи в малоросійських місцях писати до вибраного, а вибраний приноситиме ті листи людям із приказу, а вони доноситимуть до великого царя". Таким чином, українці здобули можливість висловлювати невдоволення поведінкою росіян у своїй країні.
Тим часом як між царем і Україною підтримувався відносно систематичний зв'язок, сам по собі Малоросійський приказ не міг, очевидно, забезпечити виконання царських наказів у Гетьманщині. Для цього були потрібні більш ефективні засоби.
На перший погляд, цар мав в Україні безпосередній. і дієвий засіб примусу. Згідно з Переяславською угодою, в декількох українських містах могли розміщуватися російські І воєводи й залоги. Спочатку домовилися, що залоги стоятимуть у Києві та Чернігові. Однак ані Хмельницький, ані його наступник Іван Виговський не дозволили, щоб воєвода був і у якомусь іншому місті, окрім Києва. Пізніше, за слабкіших гетьманів, число обсаджених воєводами міст зросло до п'яти — Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин і Остер. Загальна чисельність військ у цих залогах протягом другої половини XVII ст. постійно змінювалася. В середині 60-х років вона досягла 12 тис, але згодом упала аж до 1900 чоловік.
Здебільшого перебування воєводи та військових залог не лякало українських козаків. Хмельницький погодився на їхню присутність, оскільки вважав, що цар, як верховний володар України, має брати участь у ЇЇ захисті. Але ні він, ані його найближчі наступники не дозволяли залогам втручатися у внутрішні справи країни. І якщо воєводи та залоги справді зміцнювали царську владу в Гетьманщині, то вони жодною мірою не могли забезпечити там покірне виконання бажань Москви.
Силовий тиск цих залог обмежувався їхньою порівняно невеликою чисельністю. Навіть у часи найбільшої присутності їхнє співвідношення до боєздатних українських козаків становило 1:4, інколи навіть 1:20. Таким чином, оскільки вишкіл та військове спорядження українських і російських військ були в XVIIст. приблизно однакові, царі та воєводи не могли розраховувати на те, що зможуть накинути свою політику силою. Наприклад, коли 1658р. гетьман Виговський відкинув московську зверхність і Олексій Михайлович зібрав проти нього 150-тисячне військо, козаки у спілці з татарами в червні 1659р. розбили більшу частину російських сил під Конотопом. Після цього удару традиційні московські кавалерійські частини вже не піднялися. Слабкість російських залог в Україні переконливо продемонстровано також 1668р., коли козаки і міщани, обурені зростанням кількості воєвод та їхніми здирствами, напали на росіян і порівняно легко вигнали їх з українських міст. Після цього воєводи знову зосталися лише в п'яти містах, а чисельність їхніх військ різко зменшилася.
Зрозуміло, отже, що ні бюрократичні установи, ні російські залоги не могли гарантувати виконання Україною царських бажань. То якими ж засобами намагалася Москва накинути Україні свою волю? Передусім це досягалося хитрою політичною тактикою. Зокрема, Москва проводила політику "поділяй і пануй", аби, з одного боку, налаштувати старшину проти простих козаків і селян, а з іншого — посіяти незгоду поміж старшиною та гетьманом. В обох випадках цар був за арбітра, й у цьому полягала справжня основа його впливу в Україні. Проте, щоб така політика мала успіх, Москва мусила пильнувати, аби на гетьманство обирали людей, відданих цареві. Таким чином, протягом другої половини XVIIст. обрання нового гетьмана мало вирішальний вплив на характер російсько-українських відносин.
Згідно з Літописом Самовидця, Іван Мазепа був "роду шляхетского, повіту Білоцерковского, старожитной шляхти українской и у войску значной". Перша згадка про гетьманових предків у документах належить до 1572р., коли якийсь Миколай Мазепа-Колодинський одержав від Сигізмунда II Августа маєток за військову службу на східних кордонах польсько-литовської Речі Посполитої. Як і багато хто з української шляхти того краю, Мазепи встановили тісні зв'язки з козаками. Так, коли 1648р. вибухнуло повстання Хмельницького, батько майбутнього гетьмана, Степан-Адам, як і багато інших православних шляхтичів, приєднався до повстанців і відіграв помітну роль у бурхливих подіях наступних років.
Як представник української шляхти в таборі Хмельницького, Степан-Адам був присутній на переговорах у Переяславі. Коли інший представник цієї шляхти, Іван Виговський, став гетьманом, старшого Мазепу послано з важливою дипломатичною місією до польського короля Яна-Казимира. Був він причетний і до спроби Виговського створити українське князівство. Проте коли цей план зазнав невдачі й 1666р. Україну поділено між Росією та Польщею, Степан-Адам вирішив залишитися на польському Правобережжі. Отже, Мазепи уособлювали симбіоз польської католицької Шляхти й українського православного козацького середовища.
Хоча щодо дати народження Івана Мазепи єдиної думки немає, він, найімовірніше, народився 20 березня 1639р, в селі Мазепинцях. Здобув досить ґрунтовну освіту. Після навчання в Києво-Могилянській Академії вступив до єзуїтської колегії у Варшаві. Його батько казав, що послав свого сина до Варшави, щоб той міг "навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах". План напрочуд удався. Завдяки зв'язкам Степана-Адама з такими польськими магнатами, як Вишневецькі й Лещинські, та природним здібностям його сина, молодий Мазепа став королівським камергером. Невдовзі після того його, коштом короля, послано закінчувати студії до Європи, і протягом 1656—1659рр. він перебував у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення Мазепа знову ввійшов до королівського оточення й кілька разів їздив із дипломатичною місією в Україну. 1659р. він передав важливу інформацію Виговському, 1660-го був посланцем до Юрія Хмельницького, 1663-го вів переговори з правобережним гетьманом Іваном Тетерею, якого підтримувала Польща. Саме протягом цих років Мазепа встановив тісні зв'язки з польськими магнатами, усвідомив пріоритетність прав і привілеїв еліти супроти суверена, набув витонченості, блиску та політичного досвіду, якими славився в пізніші роки. Але 1663р. Мазепина кар'єра при польському дворі, що відкривала блискучі перспективи, несподівано урвалася. Пізніше багато видатних прозаїків, поетів, малярів і композиторів — серед них Вольтер, Байрон, Пушкін, Словацький, Гюго, Ліст, Чайковський — воліли бачити причину цього в нещасливій романтичній пригоді молодого придворного. Ймовірніше, однак, що двірські інтриги, погане здоров'я батька й, можливо, козацькі зв'язки Мазепи змусили його повернутися до родинного маєтку в Білій Церкві. Так чи інакше, польський період його життя закінчився.
Десь у 1668—1669рр. Мазепа одружився з Ганною Фредрикевич, удовою польського дворянина й дочкою Семена Половця, відомого соратника Хмельницького. Жінчині родичі звели його з гетьманом Петром Дорошенком, що в той час намагався створити українське козацьке князівство під протекторатом Порти. Ставши на службу до Дорошенка, Мазепа спершу був командиром особистої охорони гетьмана й згодом виріс до рангу осавула. В цей період він кілька разів їздив із дорученнями до кримських татар і добре вивчив тонкощі поводження з мусульманським світом. 1674р., під час місії до татар, його схопили запорожці й видали Дорошенковому суперникові, лівобережному гетьманові Іванові Самойловичу, якого підтримували росіяни.
Хоча він опинився на Лівобережжі не зі своєї волі, Мазепа не пошкодує про цю зміну в своєму житті. Якраз тоді українці тисячами втікали з охопленого війною Правобережжя на відносно безпечні лівобережні землі. Члени козацьких родин Лизогубів, Скоропадських, Кандиб, Гамалій, Ханенків і Кочубеїв розчарувались у Дорошенковій політиці й шукали свого щастя на службі в Самойловича. Швидко зорієнтувавшися, Мазепа зумів справити на Самойловича таке добре враження, що той зробив його "гетьманським дворянином" і доручив керувати вихованням гетьманичів. Але добре враження Мазепа справив не тільки на гетьмана. Російські власті зажадали, щоб Мазепа прибув до Москви на розмову. Під час перших відвідин Москви Мазепа також здобув прихильність провідних російських діячів і повернувся до Самойловича з царевими "пожалуваннями". Тепер перед ним відкривався шлях до блискучої кар'єри в Гетьманщині.
Як повірник Самойловича, Мазепа допомагав йому у спробах відібрати в поляків Правобережжя й поширити свою владу на Слобожанщину — землі вздовж південно-західних кордонів Росії, населені переважно втікачами з Правобережної України, але під управлінням Москви. І хоча ці зусилля виявилися безуспішними, Мазепа зумів ними вдало скористатися. В ході переговорів із росіянами він установив зв'язки з фаворитом цариці Софії В.В.Голіціним, найвпливовішою людиною в Москві. Ці стосунки Мазепа розвивав дбайливо і плідно.
Тісні зв'язки з Голіциним набули вирішального значення 1687р., коли той повів величезний, дорогий і згубний похід на Кримське ханство. Відступаючи, царицин фаворит усіляко намагався знайти „козла відпущення" за свою невдачу і, мабуть, за мовчазної згоди Мазепи, вибрав на цю роль Самойловича. Безперечно, гетьман був уразливий. Він розгнівав Голіцина, критикуючи ведення походу. Його зарозумілість і безприкладне самозбагачення відштовхнули від нього старшину, а явне бажання зробити гетьманську булаву спадковою було зовсім не до вподоби як старшині, так і російським урядовцям. Інтерес Голіцина вкупі з обуренням генеральної старшини призвели до скинення Самойловича, і саме Іван Мазепа відіграв у змові основну роль.
23 липня 1687р. в таборі на річці Коломаку Самойловича заарештовано на підставі звинувачувального документа, що його подала старшина (Мазепа цього документа не підписав), обвинувачено в зрадницьких контактах із кримським ханом і заслано спершу до Росії, а згодом до Сибіру. З арештом гетьмана в козацькому таборі почалася несподівана колотнеча. Невдоволені веденням походу й здирствами старшини вдома, прості козаки здійняли заколот і вбили деяких своїх командирів. Це поставило генеральну старшину в небезпечне становище: маючи проти себе повсталий люд, вони звернулися по підтримку до Голіцина, але російський командувач погоджувався надати її тільки на певних умовах. Однією з цих умов було обрання Мазепи на гетьмана. Так 25 липня на поспіхом скликаній і малолюдній раді Мазепа був обраний гетьманом.
Одначе Голіцин цим не задовольнився й зажадав перегляду традиційних домовленостей, що грунтувалися на Переяславській угоді. Як і слід було сподіватися, так звані "Коломацькі статті", що їх мусили прийняти Мазепа та генеральна старшина, ще більше обмежували автономію України. Неодноразові прохання українців зберегти первісне право на зносини з сусідніми монархами категорично відкинуто. Російські залоги в Україні мали бути збільшені, а гетьман і генеральна старшина зобов'язувалися "дбати про об'єднання малоросійського народу з великоросійським через шлюб та іншими способами... і привести їх у тісну, нерозривну згоду... так щоб ніхто не смів сказати, що Малоросія була під владою гетьмана... [але щоб] усі в унісон сказали, що гетьман і старшина, і малоросійський та великоросійський народи перебувають під самодержавною владою Його Царської Величності". Так на умовах, що суперечили автономії українських земель, Мазепа став гетьманом України.
Ступінь відшліфованості політичних інстинктів нового гетьмана засвідчив не лише спосіб, яким він здобув собі посаду, але й виявлена ним надалі здатність утримувати її. Після другого невдалого походу Голіцина на Крим 1689р. Мазепа з пишним почтом із 307 чоловік прибув до Москви, щоб засвідчити свою повагу цариці Софії та її впливовому фаворитові. Але, перебуваючи в столиці, Мазепа став свідком того, як Петро І відібрав у цариці та Голіцина владу. Гетьман мав би, як це завжди бувало в таких випадках, піти слідом за своїм патроном. Та й справді, старшина, що супроводжувала Мазепу, вже почала міркувати про можливого наступника. Можна собі уявити гетьманову напруженість, коли 10 серпня його викликано на першу аудієнцію до Петра І. Проте, на великий Мазепин подив і втіху, цар почав із того, що похвалив службу козаків під час кримських походів. Скориставшись із такого вступу, гетьман у відповідь наголосив на труднощах свого уряду, на помилках Голіцина й на власній відданості новому цареві. Вдоволений Мазепиними словами та манерою поведінки, Петро щедро обдарував гетьмана та його службовців і милостиво дозволив їм повернутися на батьківщину. Це був початок тісних політичних і особистих стосунків — аж до 1708р.
Пізніше, в 1690-ті роки, коли цар почав наступ на татар і турків на чорноморському узбережжі й дуже потребував допомоги українських козаків, Мазепа виявив неабияку послужливість. Рік за роком він особисто водив козацькі полки на Дике Поле. За наказом Петра він опікувався важким будівництвом низки протитатарських фортець уздовж Дніпра. Під час походу на Азов у 1695—1697рр. українські козаки, особливо запорожці, виявилися просто безцінними. Саме запорожці, визнані майстри війни проти татар і турків, розпочали останній відчайдушний наступ, що приніс остаточну перемогу під Азовом. Крім того, Мазепа постійно давав своєму володареві проникливі поради щодо зносин із поляками, й турками. Цар надзвичайно щедро винагороджував його за службу. Мазепа одержав величезні наділи земель в Україні й навіть у Росії. 1702р. він став другою після князя О.Д.Меншикова особою, удостоєною щойно запровадженого ордена св.Андрія. Що важливіше, цар уперто ігнорував звинувачення, що надходили від численних Мазепиних ворогів в Україні (старшина із сарказмом зауважувала, що цар "не повірив би й янголові, коли б той доніс про зловживання гетьмана"). Вважаючи один одного особистими друзями, літній гетьман і молодий цар постійно обмінювалися подарунками: перший часто посилав до Москви чудові вина, а другий відповідав свіжою рибою з півночі. Отож, коли 1700р. почалася Північна війна, стосунки між Мазепою й Петром були найкращі з тих, що будь-коли бували між гетьманом і царем.
Далекосяжні реформи Петра І не випадково збіглися з першою в новітній історії Росії війною. Велика Північна війна, а точніше, поразки росіян на її початку, прискорили ЦІ реформи. Маючи передову, як на той час, техніку, добре вишколених вояків і відмінні постачальні служби, шведське військо було одним із найефективніших у Європі. Проте лише мобілізація та об'єднання всіх ресурсів і зусиль двомільйонного шведського народу дозволили його арміям почати війну не тільки проти Росії (що мала населення десь ушестеро більше), а й проти Данії, Саксонії та Речі Посполитої. Для Петра І змагатися зі шведами означало наслідувати їх. Треба було реорганізувати не тільки армію, а й суспільство, що її підтримувало. Для царевих підданих це зробить війну подвійно болючою: її потреби й тривалість повністю виснажать їх, а докорінні реформи зіб'ють із пантелику й позбавлять відчуття безпеки.
В Україні подвійний тягар війни викликав особливе обурення. Проти інших царевих земель на неї лягла непропорційно висока частка людських і матеріальних витрат. (Україна, населення якої становило 1,1 млн, послала на поле бою, 40 тис. чоловік, тим часом як Росія з населенням 13,5 млн мала 1700р. 112-тисячне військо). Але ще зловіснішими були для українців чутки про майбутні зміни, що супроводжували воєнне напруження сил. Досвід минулого свідчив, що кожного разу, коли царі говорили про зміни, страждали права й привілеї Війська Запорізького. Скажімо, при затвердженні кожного новообраного гетьмана первісну угоду 1654 р. змінювано на користь Москви. Боячись за свої права, Мазепа та козацька старшина були сповнені рішучості обстоювати статус-кво за будь-яку ціну.
Пов'язані з війною скарги посипалися з усіх прошарків українського суспільства. Селяни й міщани найчастіше протестували проти поведінки російського війська в їхніх селах щ містах. Протягом 1705—1708рр. і до гетьмана, й до царя йшов безперервний потік скарг на те, що російські офіцери дозволяють своїм людям ображати й бити українців, гвалтувати їхніх жінок і дочок, руйнувати їхні хати, забирати худобу, а подекуди й убивати їх. "Звідусюди,— писав Мазепа до Москви,— до мене доходять скарги на сваволю великоросійських вояків".
Стривожений цим становищем, Петро ї наказав своїм командувачам в Україні призначити спеціальних офіцерів, що матимуть право застосовувати смертну кару, щоб запобігти такій поведінці царевого війська. Але ситуація ще погіршилася, коли 1708р. росіяни почали, відступаючи перед шведами, вдаватися до тактики "спаленої землі". Восени 1708р. Петро І змушений був, щоб заспокоїти українців, видати цілу низку указів. В одному з них зазначалося: "Ми військам своїм великоросійським під страхом смертної кари заборонили малоросійському народові чинити грабунок і кривду, за що деяких свавільних негідників уже страчено під Почепом. А якщо трохи житла та хліба змушені були спалити, то з крайньої потреби, аби воно ворогові на харч не дісталося й аби він мусив через те без житла та їжі гинути".
Визнаючи, що українці страждають од російського війська, яке рухається через їхню країну, Петро І далі зауважує, що "в такій нині з ворогом нашим, королем шведським, воєнній пригоді, без цього зовсім неможливо обійтися, й тому належить вам, задля загального добра держави (для якого ми й персони своєї, приймаючи всілякі труднощі, не шкодуємо), те витерпіти".
До селянських невдоволень в Україні додавалися невдоволення козаків у поході. Козакам війна принесла низку болісних новацій. Тепер вони воювали не поряд із домом і не з традиційними ворогами — поляками, татарами чи турками,— а з модерними шведськими арміями в далеких землях Лівонії, Литви чи центральної Польщі, до того ж власним коштом. Під час цих походів стало ясно, що козаки вже не можуть змагатися з регулярними європейськими полками. Петрові німецькі та російські командувачі до них і ставилися відповідно: козаків використовувано як допоміжну силу, а дуже часто — просто як гарматне м'ясо. Це не додавало козакам гордості, а ще менше — шансів вижити. Рік за роком їхні полки поверталися з півночі, втративши вбитими й пораненими 50, 60 чи навіть 70 відсотків вояків.
Моральний стан козаків ще більше погіршився 1705р., коли Петро І, аби скоординувати зусилля своїх військ, призначив у козацькі частини російських і німецьких командирів. Зневажаючи це, як вони гадали, другосортне військо, новопризначені офіцери поводилися, на думку їхніх українських підлеглих, надміру жорстоко й зарозуміло. Крім того, коли козаки поверталися з походу, їх часто посилали будувати, під прискіпливим наглядом росіян, фортифікаційні споруди, такі, як Печерська фортеця в Києві. Зі свого боку, командири й наглядачі часто скаржилися цареві на ненадійність козаків і брак у них дисципліни. В кожному разі війна неабияк посилила тертя між українцями та росіянами.
Навіть найвище козацьке керівництво не було захищене від кривд і образ. 1705р. російські солдати причепилися до Дмитра Горленка, наказного гетьмана козацьких сил у Литві, стягли його з коня й замалим не побили, а коня зреквізували. Для потреб поштової служби. Сам Мазепа виявив, що фаворит царя Олександр Меншиков постійно використовував наймане військо, якому платив гетьман, і жодного разу не потурбувався сповістити його про це. В одному з походів цар поставив гетьмана під командування Меншикова. Мазепу це особливо роздратувало, бо він підозрював царевого фаворита в змові з метою позбавити його булави. До того ж він уважав принизливим для себе служити під проводом такого неблагородного парвеню.
Але особливо пригнічували козаків, передовсім старшину, чутки про плани Петра І реорганізувати їхні частини. Надзвичайно стурбований Горленко повідомляв Мазепу про свої підозри стосовно того, що цар має намір послати українських вояків до Пруссії на драгунський вишкіл. Інший гетьманів урядовець заявляв, що бачив відповідний указ царя й що лише воєнні потреби привели до його скасування. Щоб зрозуміти чутливість старшини в цьому питанні, треба згадати, що військова організація козаків відповідала їхньому соціально-економічному статусові, і її зміна, на думку старшини, означала зміну цього статусу.
Випадок, який, здавалося, потвердив страхи козацької еліти, стався під час приїзду царя до Києва 1706р. Добряче випивши, Меншиков бовкнув Мазепі (маючи на увазі старшину, багато хто з якої почув ті слова): "Час нині за тих ворогів узятися". Пізніше, вже ввійшовши в зв'язок зі шведами й маючи на меті запалити старшину, гетьман розповів своєму оточенню, що як повірник царя він чув такі зауваження дуже часто. Він додав також, що цар та його міністри хочуть "старшину всю вибрати, міста під свою область забрати і воєвод чи губернаторів у них поставити; а якби [ми] спротивилися, за Волгу перегнати й своїми людьми обсадити Україну". Якось після такої розмови один із полковників у розпачі закричав гетьманові: "...Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім'я його благословляємо [за те], що Україну від іга лядського визволив, так навпаки і ми й діти наші довіку душу і кості твої проклинатимемо, якщо за гетьманства свого по смерті своїй ти залишиш нас у такому рабстві!"
Хоча це зауваження припадає на час, коли Мазепа та старшина були вже близькі до того, щоб пристати до шведів, воно добре показує, який вплив мали воєнні зусилля царя на українську козацьку еліту.
Попри знаки прихильності — за рекомендацією Петра І гетьман був удостоєний звання князя Священної Римської імперії й нагороджений хрестом св. Андрія — Мазепа теж відчував ненадійність свого становища. Протягом 1705—1708рр. спостерігалися виразні ознаки того, що цар хоче "підвищити" його з гетьманства. Ходили небезпідставні чутки, що Петро І, аби принадити до себе на службу герцога Мальборо, пропонував зробити його князем Українським. А князь Борис Шереметьев, який належав до старої боярської аристократії й був особистим другом гетьмана, застерігав його, що амбітний Меншиков "риє яму" під Мазепою, сподіваючись сам стати гетьманом. Старий гетьман добре розумів, що такі махінації можливі. Згадуючи про престижний, але пустий титул Римського князя, що його він одержав 1708р., Мазепа казав: "...Хочуть мене задовольнити князюванням римської держави, а гетьманство забрати". Відчуття небезпеки та обурення похитнули навіть незрівнянну лояльність українського гетьмана.
Образа, що врешті переконала Мазепу почати серйозні переговори з ворогом, була пов'язана з питанням про захист. Коли Карл XII вторгся в Росію, поширилися чутки, що його союзник Лещинський має намір напасти на Україну. Розуміючи, що його військо надто ослаблене балтійськими походами, щоб захистити країну, гетьман звернувся за допомогою до свого суверена. Як пише Орлик, між гетьманом і царем відбулася така розмова: "...Я сказав царській величності, що коли король шведський і Станіслав зі своїми військами розділяться, й перший піде в державу Московську, а другий в Україну, то ми військом нашим безсилим, частими походами й війною зруйнованим і зменшеним, не зможемо оборонитися від військ шведських і польських, і тому просив я царську величність... щоб принаймні 10 000 від військ своїх регулярних на допомогу зволив дати, а його величність мені відказав: "Не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете, самі бороніться".
Для Мазепи це стало останньою краплею. Перед загрозою вторгнення поляків — лиха, яке не тільки розорило б країну, а й зруйнувало б установлений понад п'ятдесят років тому козацький лад,— вірний васал на прохання про допомогу почув од свого суверена категоричну відмову. Звичайно, Петро І мав передусім дбати про власні землі. Але це якраз і було головне: між інтересами царя й інтересами гетьмана проведено межу. Для гетьмана це означало, що Переяславська угода — підстава його вірності цареві — більше не була обопільно вигідною, а значить, уже не могла його зобов'язувати.
В Мазепиній аргументації постійно повторювалися й наголошувалися певні фрази й ідеї: права та привілеї, зверхність, Що вільно вибирається й може бути скасована, і завжди питання про захист. Кожному, хто знайомий із середньовічними політичними теоріями, ці поняття видаються знайомими. Вони є складниками договірного принципу, найбільш звичного для європейського феодалізму регулятора політичних відносин між монархами та регіональними елітами. Досить пригадати основні елементи цього принципу, такого поширеного й такого важливого для європейської знаті XVIIст., аби побачити, як він збігається з Мазепиними аргументами.
Договірна домовленість була актом взаємного зобов'язання. Васал обіцяв своєму володареві покору, службу й вірність j в обмін на захист і пошанування привілеїв васала й традицій його країни. Якщо васал мав підстави вважати, що його володар порушує свої зобов'язання, він мав право (знамените jus resistendi) виступити проти нього на захист своїх інтересів. Отже, теоретично володар, як і васал, міг бути винен у невірності. По всій Європі наріжним каменем договірного принципу був законний і моральний авторитет — звичай. Німецьке Schwabenspiege, одне з первісних джерел звичаєвого права в Середньо-Східній Європі, дає точний виклад цього принципу: "Ми маємо служити нашим монархам, оскільки вони охороняють нас, але якщо вони більше не захищають нас, то ми більше не повинні їм служити". Мазепину позицію годі висловити точніше.
З плином війни можливість повернення поляків в Україну дедалі більше хвилювала козацький провід. Хоча поляків і роздирали внутрішні чвари, війна поставила їх у дуже сприятливе становище щодо українських земель, які вони втратили, але аж ніяк не забули. В разі тріумфу Петра І й короля Августа II цар майже напевне повернув би своїм польським союзникам бодай частину України. А якби перемогли Карл XII і Лещинський, поляки могли сподіватися повернути собі всю Україну. В кожному разі Військо Запорізьке програвало. До того ж шведи щораз глибше вторгалися в цареві володіння, й гетьмана також дуже турбувало те, що Україна може стати полем бою і зазнає страшного спустошення. Передбачаючи такий загрозливий розвиток подій, Мазепа почав роззиратися довкола в пошуках виходу з можливої скрути.
Саме бажання приготуватися до будь-яких випадковостей схилило гетьмана до порозуміння як із прошведськи, так і з проросійськи зорієнтованими поляками. З Августом II і особливо з його найсильнішим польським прихильником, коронним гетьманом Адамом Сенявським, Мазепа намагався встановити якнайсердечніші стосунки (водночас підбурюючи царя проти його польських союзників і перешкоджаючи їхньому поверненню на Правобережжя, втрачене поляками під час козацького повстання 1701р). Набагато ризикованішою була спроба знешкодити потенційну небезпеку перемоги Карла XII та Лещинського, оскільки це означало мати справу з найбільш грізним ворогом. Старий хитрий гетьман мусив застосувати весь свій дипломатичний досвід і хист, аби пройти неушкодженим поміж цими, як він часто казав, "Сціллою та Харібдою".
Очевидно, схожими були й думки Лещинського, оскільки саме він виявив ініціативу в установленні таємних зв'язків із гетьманом. Який то був би здобуток для маріонеткового короля, коли б йому вдалося перетягти Мазепу на шведський бік! Восени 1705р., коли гетьман стояв зі своїм військом у Замості, Лещинський послав до нього польського священика францішека Вольського з таємними пропозиціями. Гетьман допитав його наодинці, а тоді заарештував і передав російському командувачеві. На доказ своєї незмінної лояльності Мазепа послав ті пропозиції цареві. Тоді він іще не зазнавав такого відчаю, щоб клювати на першу-ліпшу наживку.
За рік по тому Лещинський зробив нову спробу, цього разу з більшим успіхом. Скориставшись умілим посередництвом княгині Анни Дольської, однієї з типових для тієї доби високородних інтриганок, польському королеві вдалося залучити гетьмана до обговорення конкретних пропозицій . Ця раптова зміна була великою мірою зумовлена успішним просуванням шведських військ, яке змушувало гетьмана розглядати можливість перемоги шведів дедалі поважніше. Сам Мазепа згодом пояснював близькому товаришеві, що він зважився на цей перший крок задля того, щоб Карл XII і Лещинський, "бачачи мою до себе прихильність, по-ворожому з нами не чинили і вогнем і мечем бідної України не спустошували" . Хоча в той час Мазепа ще діяв сам, не розкриваючи своїх планів, він обережно випробовував старшину щодо можливості порозуміння з "супротивною стороною". Майже всі головні урядовці цю ідею підтримали. Підбадьорений, але все ще тримаючи в таємниці від провідних діячів старшини свої контакти з Лещинським, Мазепа почав обговорювати з поляками умови, на яких він міг би перейти на їхній бік.
Оскільки переговори велися у великій таємниці й тому жодних документальних свідчень їхнього перебігу не залишилося, історикам довелося розшукувати розрізнені тогочасні матеріали, щоб з'ясувати позицію Мазепи в тому торзі. Від самого початку питання щодо планів, які виношував Мазепа, було сповнене суперечностей. Деякі сучасники твердили, що метою гетьмана було створення окремого українського князівства. Звертаючись до своїх офіцерів перед Полтавською битвою, Петро І заявив, що Карл XII і Лещинський прагнуть "відторгнути від Росії малоросійські народи та зробити князівство окремо під владою... Мазепи". Схожі твердження зустрічаються і в офіційному російському щоденнику подій 1708—1709рр. А один із Мазепиних полковників, Гнат Галаган, який лишився вірним цареві, згадував, що гетьман перейшов до ворога, "щоб відійти нам від Росії і бути під] Мазепиним управлінням, від усіх монархів вільним".і Петро І, а згодом і російські історики, щоб довести сута егоїстичні мотиви Мазепиного розриву з царем, наголошували, буцімто гетьман планував створити окреме князівство. Деякі українські історики також схилялися до думки, що метою Мазепи було створення окремого українського князівства, але їхнє тлумачення цього сепаратизму було зовсім іншим. Вони вбачали в цьому гетьманів патріотизм і бажання створити незалежну українську державу.
Більш поширене інше тлумачення, згідно з яким Мазепа мав здобути князівський титул, а Україна стала б третьою й рівноправною частиною польсько-литовської Речі Посполитої. Є чимало переконливих аргументів на користь цього тлумачення: таке розв'язання проблеми врегулювало б польсько-українські стосунки на користь обох сторін і не зачепило б соціально-економічних інтересів старшини; крім того, існував добре знаний прецедент Гадяцької угоди 1658 р.
Щойно про гетьманові зносини з Лещинським стало відомо, більшість сучасників також сприйняли їх як пошуки спілки України з Річчю Посполитою. Суперечачи власним твердженням, Петро І також звинувачував Мазепу в бажанні повернути українців у "польське рабство". Данило Апостол, один із провідних полковників і активних учасників змови, який згодом покаявся перед царем, розповідав, що гетьман "показав нам привілей короля Станіслава... Привілей той гарантував Україні вольності, як у Короні Польській та Великому Князівстві Литовському... Мазепі висловлено подяку за відгук той, який він писав до [польського] короля, піддаючи Україну під її владу, і всяких прав І вольностей, яких тільки могли б потребувати Україна і все Військо Запорозьке, нічого не відмовити обіцяно". Універсали щодо цього Лещинський таємно послав Мазепі 1707 р. для розгляду й розповсюдження в слушну годину. Це також спонукало полковників, на той час уже почасти поінформованих про переговори, зустрітися в Києві й таємно вивчити копію Гадяцької угоди, яку вони одержали з Печерської бібліотеки.
Чи уклав .Мазепа (або Лещинський), як твердять деякі історики, цю угоду з суто тактичних міркувань, не маючи наміру дотримуватися її по війні, ми ніколи не дізнаємося. Скажемо лише, що на той момент угода такого типу відповідала потребам обох сторін.
Порозуміння зі Станіславом проклало шлях Мазепиним контактам і з Карлом XII. У виданій після Полтавської битви відозві бажання гетьмана приєднатися до шведів описано як точне й пряме наслідування дій "хороброго гетьмана, славної пам'яті Богдана Хмельницького, який за допомогою... короля, Його Милості шведського, Карла Десятого... визволив з польського підданства військо Запорозьке і народ уярмлений і пригноблений малоросійський". Але цей Прецедент не був, звичайно, головною підставою прагнути безпосередніх контактів із Карлом XII. З огляду на панівне політичне й військове становище шведів, порозуміння з ними напевно мало б більше ваги, ніж із їхнім польським протеже. До того ж, усупереч обіцянкам короля та взаємним запевненням, і Лещинський, і Мазепа не повністю довіряли один одному. В цій ситуації схвалення Карлом XII угоди гетьмана з польським королем значно збільшило б імовірність того, що ця угода виконуватиметься. На початку контактів із Карлом XII Мазепа бачив його роль передусім як гаранта порозуміння, що його гетьман досяг із Лещинським.
Спочатку Карл XII не виказував великого інтересу до того, щоб стати таким гарантом, і навіть до налагодження зв'язків з українським гетьманом. Монарша солідарність утримувала молодого короля від зносин із васалом-дворушником. Але після того, як Лещинський уклав із гетьманом угоду, а шведи зіткнулися на півночі з великими труднощами, Карл XII поставився до Мазепиних пропозицій прихильніше.
Український історик Олександр Оглоблин запропонував досить оригінальне пояснення зростання інтересу шведів до Мазепи . Плани Карла XII полягали в тому, щоб позбавити трону Петра І, як це вже зроблено 1706р. з Августом II. Аби домогтися цього, шведський король потребував підтримки старої московської аристократії, відомої критичним ставленням до Петрового правління. Мазепа, пише Оглоблин, мав тісні зв'язки з цією аристократією, зокрема з боярином і фельдмаршалом Борисом Петровичем Шереметьєвим. Як уже згадувалося, саме він попередив гетьмана про махінації Меншикова та плани Петра І провести в Україні реформи. Співчуваючи Мазепі, Шереметьев якось зауважив: "Ми самі багато терпимо [від царя та Меншикова], але змушені мовчати". Можливо, саме ці настрої серед російських бояр спонукали прусського посла в Москві зазначити у своєму донесенні в січні 1709р., що цар "після несподіваного відступництва Мазепи почав сумніватись у вірності мало не всіх своїх бояр і князів".
Ще однією ланкою зв'язку гетьмана з традиціоналістськими критиками царя була його близька дружба з українськими церковниками, що посідали високі пости в Московщині, зокрема, митрополитом Ростовським Дмитром Тупталом, митрополитом Рязанським Стефаном Яворським й особливо з митрополитом Київським Йоасафом Кроковським, заарештованим згодом у зв'язку зі справою царевича Олексія. Хоча існує небагато конкретних свідчень дійсної співпраці між московськими й українськими захисниками старих порядків, ознаки на і кшталт тих, які вказав Оглоблин, наводять принаймні на думку, що вони симпатизували одні одним.
Серед істориків, що досліджували ці події, немає одностайності з приводу того, чи була до вступу шведів в Україну підписана офіційна угода між Мазепою та Карлом XII. Численні тогочасні джерела згадують якусь неофіційну домовленість між ними, у якій король пообіцяв зважати на українські інтереси. Єдине джерело, де чітко вказано на І існування такої угоди,— це документ під назвою "Вивід прав України" ("Deduction des droits de l'Ukraine"). Його опублікував 1925р. Ілько Борщак, відомий знавець того періоду, ідентифікувавши як меморандум, із яким 1712р. звернувся до європейських монархів Пилип Орлик. На думку дослідника, метою меморандуму було зміцнити претензії України на суверенітет. У ньому вміщено короткий виклад (із шести пунктів) угоди між Мазепою та Карлом XII, начебто підписаної 1708р. Пункти угоди такі:
Україна має бути незалежною і вільною;
шведський король зобов'язаний захищати країну від усіх її ворогів і посилати допомогу, коли про це попросять гетьман і "стани";
всі загарбані Росією землі, що колись належали "руському" народові, повинні бути повернені українському князівству;
Мазепа має бути довічним князем України;
шведський король не має права претендувати на титул князя чи командувача збройних сил ] князівства;
для стратегічних потреб шведське військо може займати п'ять українських міст.
Хоча меморандум широко визнано як яскравий виклад ідеалу мазепинців, два історики тактовно висловили щодо нього деякі застереження. Борис Крупницький дивувався його термінології ("etats") і запитував, чи був він для Мазепи : аж таким сприятливим, а Микола Андрусяк називав дивною ту обставину, що з нього вилучено будь-які згадки про Польщу. Але проблема суттєвіша: оригіналу цього документа досі не знайдено. Йдучи точно за Борщаковими посиланнями, ми не змогли розшукати "Вивід" у французьких архівах. Не згадується про нього в жодному з тогочасних джерел і в жодному іншому творі Орлика. Зважаючи на ці факти, слід поставити під сумнів автентичність "Виводу прав України", а отже, й думку про те, що офіційну угоду між Мазепою та Карлом XII підписано 1708р.
Лише в квітні 1709р., коли Карл XII був в Україні й гетьман уже приєднався до нього, українські козаки підписали зі шведським королем офіційну угоду. Поштовхом до укладення цієї угоди великою мірою стали дії запорожців, які незадовго перед тим визнали Мазепу за свого володаря й перейшли на бік шведів. Оскільки вони, не дуже довіряли будь-якій владі, а надто Мазепиній, запорожці наполягали на з'ясуванні мети й умов, на яких вестиметься в Україні війна проти ненависної їм Росії. Аби заспокоїти українців, 8 квітня 1709р. в Будищі Карл XII підписав із ними врешті просту, відверту угоду.
Перший пункт домовленості найважливіший: Карл XII обіцяв захищати Україну і не укладати миру з царем доти, поки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Решта положень стосуються другорядних питань: шведське військо не повинно завдавати українському населенню збитків, а солдати, що кривдять місцевих мешканців, мусять зазнавати суворої кари. Зі свого боку, українці мали переконати селян, аби ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи, й забезпечували союзників продовольством. Такий короткий зміст українсько-шведської угоди.
Тепер Мазепина конспіративно-дипломатична споруда була завершена. З Лещинським він дійшов згоди щодо головного політичного., питання майбутнього: вийшовши з-під "високої руки царя", Україна мала перейти під зверхність польського короля на вигідних для неї умовах і стати повноправним партнером у польсько-литовській Речі Посполитій. Із Карлом XII Мазепа владнав надзвичайно важливе й невідкладне питання: він здобув гарантії, що в ході війни й при укладенні миру українські інтереси будуть захищені. Але тоді як деталі цієї ретельно розробленої змови своєрідні, її загальна схема цілком звичайна. Дії Мазепи та його послідовників були типові для європейської знаті, що завжди прагнула повстати проти монарха, якого вважала зарозумілим тираном.
Аналізуючи Мазепині конспіративно-дипломатичні приготування, ми випередили справжній плин подій. Тепер буде корисно повернутися назад і подивитися, яким чином гетьман утілював у життя свій задум.
Хоча в XVIIст. рішення покинути чи повалити суверена приймалося в Європі досить часто, воно ніколи не було легким. Здебільшого його приймали найперші серед знаті, люди, яким доводилося багато втрачати — королівську прихильність, величезні статки, блискучу кар'єру, а часто й власне життя. Ризик був надзвичайно великий. Оскільки приготування до цього вирішального кроку мали вестися конспіративно, антироялісти ніколи не знали напевно, на яку підтримку вони можуть розраховувати у своїй країні й за кордоном і наскільки ця підтримка надійна. Виступити проти свого монарха часто означало стрибнути в невідоме.
Рідко становище антироялістського провідника було таким складним, як Мазепине. Виступати проти царя мало сенс лише в тому разі, якщо Карл XII виграє війну. Але гетьман не міг знати наперед її наслідків. Тому метою його зносиніз Карлом XII і Лещинським було домовитися з ворогами на випадок, якщо вони вийдуть переможцями. Своїми таємними переговорами Мазепа сподівався досягти не зобов'язань, а вибору.
Щоб мати можливість вибору, Мазепа вирішив якомога довше грати роль "найвірнішого царевого слуги". Водночас він намагався переконати Лещинського та шведів, що співчуває їхній справі. Свій план гетьман пояснював так: він хотів, аби поляки та шведи, "бачачи мою до себе прихильність, по-ворожому з нами не чинили і вогнем і мечем бідної України не спустошували, однак вірність мою до царської величності доти буду незмінно продовжувати, поки не побачу, з якою потенцією Станіслав до кордонів України прийде і яке буде війська шведського в державі московській просування".
Ця політика пристосування до обох сторін сама по собі була непростою, але Мазепине завдання ускладнювала ще-й старшина. З одного боку, він мусив з'ясувати, чи підтримає і вона його плани, а з іншого — не міг надто їй відкриватися, бо це загрожувало викриттям. Те, як він зумів оминути ці небезпеки, засвідчує його неабияку вправність у змовницькому ремеслі.
Найбільшим успіхом гетьмана було те, що за три роки існування змови в царя не виникло бодай тіні підозри. На це було кілька причин. Понад вісімнадцять років гетьман служив цареві вірою й правдою. Вже через це Петрові І важко було повірити, що гетьман на схилі віку змінить курс, якого дотримувався все життя. Проте Мазепа мав підстави остерігатися, що випливуть на поверхню конкретні докази змови. В Польщі гетьманові контакти з Лещинським по суті не були таємницею. В Україні Москва постійно підбурювала старшину доносити на своїх начальників. І там, і там Мазепа мав багатьох ворогів, які раді були б прислужитися його падінню.
Цю проблему Мазепа розв'язував дотепно: він просто випереджав усіх можливих донощиків. При кожній нагоді він попереджував царя, аби той остерігався поляків, хоч би в якому таборі вони були, інформуючи про дійсні або вигадані випадки їхньої невірності. Типовий приклад такої тактики — гра, що її Мазепа вів з Адамом Сенявським, найвпливовішим (і, можливо, найнадійнішим) із польських прихильників Августа II та Петра І.
Коли восени 1708р. Мазепа остаточно вирішив перейти до шведів, він одчайдушно прагнув перетягти Сенявського на бік Карла XII, щоб забезпечити перемогу своїм новим союзникам. Задля цього гетьман мусив повідомити Сенявського про свої плани. Але це наражало його на загрозу викриття. Аби мати певність, що можливий донос Сенявського буде сприйнятий як перебільшення чи вигадка, Мазепа розповів цареві про дворушництво коронного гетьмана. Коли Сенявський після тривалого вагання вирішив залишитися вірним цареві і, як слід було очікувати, доніс на Мазепу, цар йому не повірив. А з іншого боку, якби Лещинський спробував шантажувати його погрозою викрити їхні таємні контакти, гетьман міг указати на випадок із Вольським як доказ провокацій поляків і своєї непохитної відданості.
Гетьманову гру розгадав О.І.Дашков, царський посланець до Августа II. Очевидно, він послав до Москви кілька попереджень щодо Мазепи, але їх зігноровано. Після Мазепиного відступництва Дашков із деякою втіхою заявив цареві: "А й перед цим моя правда була, перестерігав я про те досить: що ж, коли не зволили тому вірити".
Та вершини свого макіавеллізму гетьман досяг у стосунках із генеральною старшиною. Перебільшуючи загрозу інтересам української козацької еліти з боку Москви, він провокував старшину, щоб та сама вимагала від нього шукати порозуміння зі шведами. Це давало змогу Мазепі діяти так, начебто він лише виконує колективну волю генеральної старшини. Коли цар зажадав, аби Мазепа з'єднався з російським військом, а гетьман уже вирішив, що не робитиме цього, він, однак, спитав "поради" в генеральної старшини. Як і слід було сподіватися, вона наполягала, щоб гетьман знехтував наказ царя. А коли шведи наблизилися й Мазепа вдав, нібито вагається, провідні полковники почали нестямно благати його приєднатися до шведського короля. В такий спосіб гетьман майстерно вплутував генеральну старшину й випробовував її рішучість.
Але, "поступаючись" бажанням старшини, Мазепа наполягав на одній умові: планування та виконання всієї змови він залишав за собою. Весь задум він відкрив своїм урядовцям лише тоді, коли визнав за доцільне. На випадок, коли б хтось із його спільників надумав викрити його, гетьман міг бути в своїх попередженнях брутально відвертий. "Дивись, Орлику — сказав він своєму писареві,— щоб ти мені дотримав вірності, знаєш ти, в якій я у царської величності милості; не заміняють там [у Москві] мене за тебе: я багатий, а ти вбогий, а Москва гроші любить; мені нічого не буде, а ти загинеш".
Незважаючи на ці остороги, два провідних члени старшини порушили єдність і восени 1707-го й навесні 1708 р. донесли цареві про змову. Генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра мали на те як політичні, так і; особисті причини. Свавільні дії гетьмана викликали невдоволення деяких визначних членів еліти, й шанований і впливовий Кочубей став ватажком невдоволених. Тертя між, Кочубеєм і Мазепою посилила давня звичка гетьмана упадати за жінками. 1704р. гетьман, якому невдовзі мало виповнитися шістдесят п'ять, почав проти волі батьків залицятися до шістнадцятирічної Кочубеєвої дочки Мотрі.
Ситуація загострилася восени 1707р., коли Кочубей за підтримки Іскри подав цареві докладний список із 33 пунктів, що засвідчували Мазепині таємні контакти з ворогом. Коли вони повторили свої звинувачення наступної весни, цар викликав їх на допит. Легко уявити тодішній Мазепин страх і паніку. Впевнені, що зможуть довести цареві слушність своїх звинувачень, Кочубей та Іскра прибули до його штаб-квартири під Смоленськом. Але вони жорстоко прорахувалися. Петро І поставився до їхнього доносу як до ще однієї набридливої спроби бунтівливої старшини очорнити його вірного гетьмана. Після тортур цар засудив Кочубея та Іскру до смертної кари й послав їх на страту Мазепі, виявивши тим самим до нього свою особливу прихильність.
Хоча гетьманові й цього разу вдалося уникнути викриття, справа Кочубея та Іскри дуже похитнула його впевненість. Мазепа був переконаний, що тепер цар його підозрює й лише чекає слушного моменту, щоб заарештувати. Тому він намагався будь-що уникнути з'єднання з царевим військом. Він навіть удав, що помирає. (Мазепа й справді був хворий, але не так серйозно, як удавав.)
Восени 1708 р. тиск на гетьмана далі наростав. Після того, як шведські і російські армії зійшлися в Україні, далі ухилятися стало неможливо. Коли 23 жовтня небіж гетьмана Андрій Войнаровський примчав, захекавшись, із російського табору ,й повідомив, що Меншиков із великими силами кавалерії йде на нього, Мазепа "зірвався як вихор". Зібравши всі наявні війська, він рушив до шведських позицій. Про смерть тепер було забуто.
Під час переговорів зі шведами Мазепа запевняв, що, з'єднуючись із Карлом XII, приведе з собою 30 тис. козаків. Проте коли настав вирішальний момент, гетьман мав у своєму, розпорядженні тільки сім тисяч. Решта військ за царевими наказами були розкидані по декількох фронтах. Залишивши три тисячі чоловік захищати свій улюблений Батурин, Мазепа вирушив до шведського табору лише з чотирма тисячами.
Перед самою зустріччю зі шведами гетьман вишикував козаків і вперше повідомив їх про свої наміри. У своїй промові Мазепа знову описав кривди, що їх завдала українцям Москва — обмеження козацьких прав і свобод, плани змінити козацький устрій і вигаданий план переселити українців за Волгу. Далі гетьман сказав, що "не знайшов іншого способу врятувати себе, як удатися до великодушності шведського короля. Він зобов'язується шанувати наші права та вольності і захищати їх від усіх тих, що на них зазіхають і далі зазіхатимуть. Браття! Настав наш час, скористаймося з нагоди, відомстімо москалям за їх довгочасне насильство над нами, за всі вчинені ними жорстокості й несправедливості, збережімо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі від їхніх зазіхань!".
Козаки відповіли мовчанкою, вони були зовсім спантеличені. Лаяти москалів і скаржитися на них було одне, але пристати до чужинців і до того ж "єретиків" — зовсім інше. Нараз стало очевидним, що успіх змови — її непогано пильнована таємність — був також її хибою: козаки та, як виявилося згодом, маси українців були зовсім не готові до такого радикального повороту подій. Хоча козаки пішли за гетьманом, вони зберігали вичікувальну поставу.
Якщо Карл XII і був розчарований невеликою кількістю козаків, що приєдналися до нього, він цього ніяк не виказав. Мазепу та інших козацьких достойників — більшість генеральної старшини й головних полковників — прийнято з належною повагою. На врочистій вечері шведські генерали й міністри юрмилися довкола славетного Мазепи. Гетьман, із його вишуканими манерами придворного європейського (польського) гатунку, справив на них велике враження. Шведські оглядачі зауважували, що, судячи зі стилю та змісту розмов, які велися латиною, гетьман був людиною неабиякої освіти та розуму. Карл XII міг утішати себе, що хоча він не здобув великого союзницького війська, зате матиме досвідченого радника й фахівця в українських і російських справах.
З "великим здивуванням" довідався Петро І про "вчинок нового Юди, Мазепи, який після двадцяти одного року вірності мені, вже стоячи однією ногою в могилі, став зрадником свого народу". Разом із шоком прийшла невідомість. Які масштаби повстання? Як реагуватимуть українські маси? Але й Мазепа також не був певний щодо підтримки. Про змову знала тільки генеральна старшина. Решта старшини й козаки не знали нічого. Ясно було одне: протягом найближчих місяців постава українського населення могла вирішити долю майбутнього зіткнення між росіянами та шведами.
Росіяни оговталися швидко. Особливо ефективними були і швидкі й рішучі заходи Меншикова. Прибувши до Батурина і ще того самого дня, коли гетьман виїхав звідти, Меншиков! зрозумів, що сталося, й негайно наказав своїм військам штурмувати місто. Здобувши його після жорстокого двогодинного бою, Меншиков віддав наказ повністю зруйнувати ] місто й вирізати всіх його жителів. Знищено близько шести тисяч чоловіків, жінок і дітей. Доля Батурина справила бажане враження. Новина про Мазепин перехід на бік шведів ширилася Україною разом із жахливими розповідями про те, і що сталося в Батурині. Можливо, саме тоді багато можливих мазепинців переглянули своє рішення піти за гетьманом.
Коли після початкового замішання дещо прояснилося, Петро І зрозумів, що на бік ворога перейшло не так багато ] старшин, як він спершу боявся. Проте він послав в Україну десять драгунських полків. На відміну від залог, ці полки стояли серед козаків по селах. І перебували вони в країні] постійно. їхнім командирам надано право під приводом пошуку підривної діяльності та зради втручатися в місцеві справи й не зважати на козацьку владу.
За кілька тижнів по прибутті в Україну командири російських полків установили в країні режим терору. Конфіскації власності, допити, страти й заслання стали долею кожного, хто бодай найменшою мірою був пов'язаний із Мазепиною «зрадою», й навіть запідозрених у несхвальних висловлюваннях щодо царя. Справжніх чи підозрюваних мазепинців привозили до Лебедина, де їх допитували чиновники! спочатку Польової, а потім Посольської канцелярій « У Лебедині зібрано також родичів усіх відомих мазепинців; згодом їх вислано до Москви. Щоб заохотити донощиків, цар винагороджував їх землею заколотників, що втекли або були заарештовані. За місяць після Мазепиного відступництва терор повністю упокорив українське суспільство. Вже ніколи гетьман і його старшина не повстануть проти царя.
Але водночас із цими застрашувальними заходами цар застосовував до української еліти м'який підхід. Першого листопадового тижня Петро І наказав своїм командирам «полковників і старшину... якомога ласкавіше закликати й казати їм, аби вони негайно їхали, для обрання за правами та вольностями своїми вільними голосами нового гетьмана». 11 листопада в Глухові старшина обрала своїм гетьманом літнього стародубського полковника Івана Скоропадського. Цареві це не дуже сподобалося, оскільки Скоропадський був тісно пов'язаний із Мазепою, але, не бажаючи дратувати вірної старшини, він прийняв її вибір. Одначе відразу ж після перемоги під Полтавою старий спосіб нагляду над гетьманом за допомогою Малоросійського приказу було змінено. 29 липня 1709р. до гетьманського двору призначено постійного російського резидента (спочатку його названо міністром, аби додати йому більшої ваги в зносинах із гетьманом) . Перший резидент (стольник А. Ізмайлов) мав невеликий штат, під його командою перебували один, інколи два драгунські полки.
Ізмайлов привіз із собою два пакети інструкцій: офіційний і таємний. У першому з них резидентові наказувалося бути при Скоропадському «для своїх, Великого Государя, справ і порад... дивитися йому, Ближньому Стольнику, разом із Паном Гетьманом, щоб увесь Малоросійський край був у спокої і в покорі Великому Государеві». Крім того, Ізмайлов зобов'язувався пильно слідкувати за всіма зовнішніми контактами гетьмана, приймати разом із ним усіх посланців і листи з-за кордону, надсилати копії цих листів цареві й за жодних обставин не дозволяти гетьманові відповідати на ці листи без Царевих наказів. Тим часом у таємних інструкціях резидентові наказувалося «дивитися пильно, щоб як у ньому, Гетьмані, так і в старшині та в полковниках ніякої схильності до зради чи підбурювання народу... не було». Ізмайлову сказано, що в разі потреби він може використовувати російські полки в Україні на свій розсуд. Одначе тут ми випереджуємо плин подій. Зазначимо ще раз, що до Полтавської битви Петро І, караючи відкритих прихильників Мазепи, остерігався створили враження, що він планує обмежити українські права і привілеї.
Обрання Скоропадського супроводжувалося двома майстерними пропагандистськими заходами. Якщо самого Мазепу не можна було покарати, то можна було принаймні очорнити його ім'я. З цією метою влаштовано дві церемонії. 5 листопада, перед виборами, Меншиков проволік зображення Мазепи вулицями Глухова до спеціально спорудженого ешафоту. Там він зачитав список гетьманових злочинів, зірвав із його зображення стрічку св. Андрія, після чого воно було повішене. Копіюючи західну практику заочної страти, Петро І хотів тим самим підкреслити жахливість злочину, вчиненого Мазепою проти свого суверена.
Церемонія, що відбулася відразу після виборів, справила на глибоко релігійні українські маси ще більше враження. Вона мала показати, що Мазепа вчинив гріх і супроти Бога. Цього разу були присутні Петро І і весь його почет. За спеціальним наказом царя скликано всіх українських прелатів. Після призначення Скоропадського все зібрання вирушило до церкви, де в ладановому тумані й під звуки похмурих гімнів тричі проголошено анафему імені Мазепи. Того, самого дня в Успенському соборі в Москві в присутності царевича Олексія та провідних бояр подібну церемонію провів Стефан Яворський, колись близький друг Мазепи, а тепер найвища церковна особа в країні.
Згадані церемонії мали великий розголос. Широкі маси українського населення долучилися до хору осуду, й протягом століть українські селяни не згадуватимуть імені Мазепи без епітета "проклятий".
До, під час і після глухівських подій Петро І видав низку відозв, що ганьбили Мазепу та його шведських і польських союзників. Вони відповіли тим самим. Коли взимку дещо сповільнилися військові операції, в Україні почалася інтенсивна "війна маніфестів".
Шведи до такого конфлікту приготувалися. Щоб видавати, як їх називали росіяни, "спокусливі листи до населення", вони привезли з собою друкарський верстат із кириличним шрифтом. Готувати маніфести було доручено Олафові Гемерліну, одному з королевих міністрів, колишньому професорові Дерптського університету, якого вважали фахівцем у східноєвропейських справах.
Деякі шведські відозви проникли в Україну ще до Мазепиного відступництва і, з огляду на поширене невдоволення росіянами, трохи занепокоїли Петра І. А коли Мазепа перейшов до шведів і забезпечив їх численними агентами, які, маскуючись під купців, музик і жебраків, почали широко розповсюджувати шведську пропаганду, проблема загострилася. Цар посилав в Україну укази із закликом до населення "закрити вуха до цих спокусливих листів". За розповсюдження шведських маніфестів російські власті страчували на місці. В багатьох містах України відбувалися прилюдні спалення цих листів (що почасти пояснює, чому так мало з маніфестів уціліли).
Меншиков переконував царя боротися зі шведською пропагандою, видаючи власні маніфести: "...Раджу, що в таку лиху годину належить тутешній простий народ утвердити всілякими обіцянками, через публічні універсали описавши всі його, гетьманські, до цього народу злочини і кривди, щоб ні на які його принади, не схилялися". Невдовзі після цього цар наказав друкарям Печерської лаври в Києві підготувати масові видання його маніфестів (у деяких випадках друкувалося майже п'ять тисяч примірників) 1о. їх читано в усіх містах і селах, що перебували під владою росіян. Упродовж місяців кожна сторона бомбардувала населення своїми аргументами. Ніколи раніше за "серця й уми" українців не велася така жорстока боротьба.
У пропагандистській війні 1708—1709 рр. постали три головні питання:
Мазепині мотиви;
небезпеки, що загрожували Україні;
релігійний аспект відступництва.
В своїх маніфестах цар уперше висловив думку, яка пізніше повторювалася в традиційній російській, радянській і навіть у західній історіографії. Мазепині дії, стверджував він, були зумовлені суто особистими, егоїстичними міркуваннями. Петро І доводив, що старий гетьман бажав повернути Україну в "польське рабство", за що мав згодом одержати від поляків князівство. На лихо для Мазепи, росіяни перехопили один із його листів до Лещинського, де йшлося про відносини України з Польщею. Компрометуючі витяги з нього з'явилися в царевому маніфесті. Крім того, гетьмана звинувачувано в тому, що він обкладав населення незаконними повинностями й податками, використовуючи їх задля власних потреб. За наказом Петра І ці податки скасовано. В такий спосіб цар хотів перекласти народне обурення війною з себе на Мазепу.
Гетьман намагався спростувати ці звинувачення. У присягах, що їх він складав перед своїми спільниками та перед запорожцями, а також у маніфестах, гетьман клявся, що діяв не задля власної вигоди, а задля добра всієї України. (У листі від 26 жовтня 1708р. Меншиков писав цареві: "Коли він це зробив, то не для однієї своєї особи, але й заради всієї України") . Чому, питав гетьман, він, старий, хворий, без жінки та дітей, мав би так ризикувати? Пристати до шведів, заявляв він, його змусило дедалі обтяжливіше російське ярмо. Слідом за цим перелічувалися кривди, що їх завдали чи могли б завдати росіяни: небезпека реформування козацького устрою та розселення українців за Волгою і, найважливіше, цілеспрямована ліквідація українських прав і вольностей.
Як і слід було очікувати, обидві сторони проголошували, що діють задля добра України. В одній зі своїх найбільш тиражованих відозв Петро І заявляв: "Ми можемо без сорому твердити, що жоден народ під сонцем не може похвалитися такими свободами та привілеями... як із Нашої, Царської Величності, милості малоросійський, бо жодної копійки в казну Нашу в усьому Малоросійському краї з них брати Ми не І велимо, а милостиво їх доглядаємо зі своїми військами й утриманням. Малоросійський край, святі православні церкви та монастирі і міста й житла їхні від бусурманського та єретичного наступу обороняємо". Скоропадський у своїх маніфестах також заперечував думку про те, що "Москва, тобто народ великоросійський, нашому народові малоросійському завше ненависна", і додавав, що цар "із уст милостивим словом і в Грамоті своїй Монаршій, за підписом власної руки, вберігати вольності і права наші милостиво гарантувати пообіцяв".
Шведи також втрутилися в риторичну сутичку. Оплакуючи "сумний стан" українців під російським пануванням, Карл XII обіцяв "із Божою поміччю... захищати й обороняти цю пригноблену націю, доки вони скинуть московське ярмо й повернуться до своїх давніх вольностей".
В одному зі своїх останніх універсалів Мазепа навів ще одну причину, що спонукала його вирвати український народ з-під "невигідного, нещасного й безперспективного заступництва москалів": цар зобов'язаний був захищати Україну від руйнування, проте він не тільки не зміг виконати свій обов'язок щодо України, а й російську землю залишив беззахисною перед вторгненням шведів. Перед своїм відступництвом, на початку 1708р. Мазепа був украй розчарований, коли, попросивши в Петра І 10 тис. російських солдатів, почув у відповідь: "Не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати: як можете, самі боронітеся". Якщо цар не міг чи не хотів захищати Україну, то це мусив робити Мазепа єдиним доступним для нього чином: змінивши цареве заступництво на заступництво шведського короля. Оскільки скидалося на те, що шведи мають більше шансів виграти війну, то ця зміна суверена здавалася Мазепі найкращим способом захистити "бідну, нещасну Україну". І за це, скаржився гетьман, він замість вдячності одержав від своїх співвітчизників хулу.
Але, мабуть, найдієвішими аргументами були релігійні, що найкраще грали на почуваннях мас. Тут Петро І мав відчутну перевагу. Спілка з лютеранами-шведами й католиками-поляками наражала Мазепу на звинувачення у зраді православ'я, аби підкреслити це, російська пропаганда поширювала перебільшені чутки про те, що шведи, певно, за Мазепиною порадою, тримають коней у православних церквах, оскверняють святі місця. Гетьмана звинувачували також у змові з метою запровадити в Україні ненависну унію з Римом.
Намагаючися спростувати ці звинувачення, Мазепа та шведи висунули деякі надумані контрзвинувачення. Вони заявляли, що цар веде з папою таємні переговори, маючи на меті придушити грецьку віру й запровадити в своїх землях католицтво. За доказ мало правити вигадане відкриття в Москві єзуїтських шкіл. Мазепа також додавав: якщо великий Хмельницький міг звернутися по допомогу проти ворогів України до невірних турків, то просити в християнського монарха, такого, як Карл XII, допомоги проти "наших вічних ворогів, москалів", певна річ, цілком припустимо. Багато з його агентів послано в Україну зі спеціальним наказом переконувати населення, що гетьман "діяв за віру" 25. Але позаяк керівники церкви стояли на боці царя, а сам Мазепа зв'язався з католиками й лютеранами, то йому нелегко було довести українським масам, що він діє в інтересах православ'я.
Протягом місяців по всій Україні лунали риторичні залпи. "Війна маніфестів" покликана була розголосити, які вартості обстоює кожна сторона. Але більше переконували українців чинники конкретніші, ніж пропаганда.
Невдовзі після Мазепиного відступництва стало очевидним, що більшість українців вибирають статус-кво, тобто лояльність цареві. Заважила, безумовно, та обставина, що більшість території України була окупована російським військом. Меншиков наказував видавати кожного, хто мав бодай якийсь зв'язок із ворогом. Неабияк застрашили людей різанина в Батурині й страти мазепинців у Глухові та Лебедині. Але не тільки ці запобіжні заходи пояснюють, чому Мазепа не зміг здобути широкої підтримки. Кожна частина Українського суспільства мала свої особливі причини, що спонукали ЇЇ залишитися лояльною цареві, а не стати на бік гетьмана.
Серед селян і простих козаків Мазепа ніколи не був популярним. Козакам не подобалися його аристократичні звички й манірність, а крім того, ще задовго до 1708р. ходили чутки про його пропольські симпатії. Подейкували навіть, що він таємний католик. Але це невдоволення живили речі, глибинніш, ніж гетьманові манери. Українська старшина, як я знать усіх країн Східної Європи, встановлювала, особливо протягом Мазепиного двадцятиоднорічного гетьманування, повний соціально-економічний і політичний контроль над селянами й навіть козаками. Як провідник цієї еліти й найбагатша людина в країні, Мазепа був на передньому краї даного процесу. Він уособлював піднесення еліти та її прагнення панувати над рештою українського суспільства. Тому коли цареві маніфести зображували гетьманову угоду з Лещинським як спробу "повернути Україну в польське рабство", вони ї знаходили в українських масах відгук. Глибинне соціальне І напруження в українському суспільстві діяло, як це часто бувало в минулому, на користь царя.
Проти гетьмана та його шведських союзників працювала й природна ксенофобія мас, яку посилювали їхні глибокі релігійні почуття. Іноземні спостерігачі в Москві зауважували, що "навряд чи є народ, більш нетерпимий у своїй вірі, ніж українські козаки". Тривале релігійне переслідування в Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань. Через це Мазепин союз із лютеранами-шведами й особливо з католиками-поляками з табору Лещинського — будь-який союз, спрямований проти одновірців — був для багатьох українців украй огидним.
Іронія долі полягає в тому, що саме Петро І протягом усього періоду свого правління не виказував до православ'я , жодної поваги. І саме Мазепа був, мабуть, найщедрішим жертводавцем, якого будь-коли мала православна церква в Україні. Навряд чи була в країні велика церква або монастир, що їх гетьман не збудував або не відновив. Деякі вірогідні оцінки показують, що він витратив на побудову церков і монастирів понад мільйон золотих. Крім того, гетьманова мати була ігуменя, в монастир пішла сестра, і сам він мав тісні зв'язки з українськими ієрархами. Варлаам Ясинський, Лазар Баранович, Стефан Яворський і особливо Йоасаф Кроковський були його особистими друзями. Тому гетьман міг сподіватися на деяку підтримку з боку українського духовенства. Але він її не здобув. Від 1686р. українська церква підпорядковувалася московському патріархові й саме з Москви одержувала накази. До того ж більшість українських церковників не хотіли ризикувати можливістю зробити в Росії, як багато хто із їхніх колег, блискучу кар'єру. Нарешті, духовенство було шоковане Мазепиною співпрацею з єретиками-лютеранами та ненависними католиками. Тому воно слухняно скорилося царевим наказам і лаяло свого колишнього патрона.
Не міг гетьман очікувати підтримки и від міщан. І тут його справі шкодили глибинні соціально-економічні суперечності в українському суспільстві. Молода козацька еліта, що здобувала дедалі більшу владу, прагнула зміцнити свій вплив у містах, обмежуючи їхню автономію й зазіхаючи на торговельні привілеї. Загалом гетьмани, в тім числі й Мазепа, підтримували старшину. Міста не мали іншої ради, окрім просити в царя допомоги від утисків крайової еліти. Оскільки це відповідало їхнім інтересам, царі милостиво гарантували права міщан. Саме ця залежність від царів виключала будь-яку істотну підтримку Мазепи та його старшини міщанами.
І Петро І, і Мазепа усвідомлювали, що вирішальний суспільний елемент в Україні складали 800—1000 родин старшини. Саме на їхню підтримку Мазепа розраховував найбільше, оскільки він щедро обдарував старшину при поділі громадських земель. До того ж цар порушував козацькі права та вольності. А ідея приєднання до польсько-литовської Речі Посполитої приваблювала старшину тим, що вона розраховувала здобути такі самі широкі привілеї, які мала польська шляхта. Тому не дивно, що майже всі вищі урядовці Гетьманщини пішли за Мазепою до шведського табору. Одначе переважна більшість старшини, яку гетьманів крок заскочив зненацька, зайняла вичікувальну позицію.
Хоча цар одержував повідомлення, що багато хто зі старшини підтримує гетьмана, він вирішив, після застрашувальних акцій у Батурині, Глухові й Лебедині, схилити козацьку еліту на свій бік "ласкою". Тих, хто лишився вірним йому чи принаймні не пішов за Мазепою, Петро І щедро наділяв сконфіскованою землею й призначав на посади, що їх раніше обіймали мазепинці. Вжито також заходів, аби переманити назад ту частину старшини, яка перейшла до шведів. Цар оголосив, що кожного, хто повернеться до його табору протягом місяця після відступництва, він простить і поверне йому всі землі и посади.
Переконавшися, що події розвиваються невдало для шведів, дехто з найближчих спільників Мазепи пристав, Цареву пропозицію. Миргородський полковник Данило Апостол і генеральний хорунжий Іван Сулима втекли зі шведського табору. Невдовзі до них приєдналися сердюцький полковник Гнат Галаган і корсунський — Андрій Кандиба. Планували перекинутися й інші члени Мазеп иного оточення (деякі з них зробили це під час Полтавської битви). Багато хто з тих двох-трьох тисяч козаків, яких Мазепа привів до шведів, втекли ще раніше, ніж ці старшини. Роздратовані цими втечами, шведи поставили озброєну сторожу — під виглядом почесної охорони — довкола деяких із членів генеральної старшини, що вагалися. Шведські генерали почали сумніватися в надійності своїх нових союзників.
Цікавий випадок трапився під час Апостолового переходу до росіян. Суворо попередивши полковника ("дивись Апостоле, не здумай дурити мене так, як Карла"), цар прийняв його добре. Апостол привіз із собою листа від Мазепи, де той пропонував привести цареві руки Карла XII в обмін на повне прощення для себе самого. Спершу росіяни повірили в щирість цієї пропозиції й відповіли прихильно. Але невдовзі вони перехопили Мазепині листи до Лещинського, які свідчили, що гетьман не має наміру зраджувати шведського короля, Переконавшися, що хитрий Мазепа просто намагається збити їх із пантелику, цар та його міністри припинили листування. Наскільки серйозною була Мазепина пропозиція, ми, мабуть, ніколи не дізнаємося.
Ще однією ознакою того, що становище шведів погіршується, була дедалі більша ворожість до них українських селян. Спочатку шведи дбали про те, щоб не викликати спротиву населення, й за потрібну їм провізію пропонували гроші. Проте коли селяни відмовляли, шведи змушені були забирати потрібне силоміць. Це призводило до сутичок, які навесні 1709 р. переросли в широку партизанську війну. Цар підбурював селян нападати на шведів, пропонуючи за захоплених ворожих офіцерів винагороду: 2000 рублів — за генерала, 1000 — за полковника й аж до 5 рублів за рядового. "За вбивство кожного ворога, за явним свідченням", плачено три рублі.
Ще більше посприяла налаштуванню селян проти шведів спроба наступу останніх на Слобожанщину. Ці землі лежали між Росією й Україною, і хоча офіційно вони належали до Росії, 100 тис. із їхнього 120-тисячного населення були українцями. Головна мета цієї операції полягала в тому, щоб розвідати підступи для планованого наступу на Москву. Шведи сподівалися також, що такий удар по власне російських землях спонукає донських козаків і неросійські народи Поволжя пристати до їхнього війська.
Однак операція зазнала невдачі. Вважаючи Слобожанщину ворожою територією, шведи ввійшли туди, як вони самі заявляли) "вогнем і мечем". Усі села в семимильній смузі знищено, а багатьох їхніх мешканців спалено. Через це багато слобожанців пішли в партизанські загони, які вбивали шведських солдатів, що відстали від своїх частин, нападали на патрулі, порушували комунікації. До того ж раптова відлига зробила дальший наступ майже неможливим. Карл XII змушений був відкликати свої експедиційні частини. Але партизани рушили за ними до Гетьманщини, й боротьба проти шведів там також посилилася. Вочевидь, Україна не давала шведам спокою та підтримки, яких вони сподівалися.
Не все в Україні складалося на користь Петра І. Мазепа також досяг значних успіхів, шо неабияк стурбувало росіян. У квітні 1709 р. він зумів перетягти на свій бік і на бік Карла XII запорізьких козаків.
Була в цьому певна іронія, упродовж майже двадцяти років між гетьманом і запорожцями не було згоди. Існували глибокі соціально-економічні та політичні суперечності між гетьманом і аристократичною елітою, що правили осілим Лівобережжям, і військовим братством на Січі. Симпатії запорожців були на боці нижніх соціальних верств Гетьманщини, що зумовлювалося їхнім соціальним складом їх також обурювали спроби гетьмана й старшини розширити своє соціально-економічне панування.
Запорожці пишалися з того, що були спілкою вільних людей, які живуть згідно з власними правилами й інтересами. Сам цар часто нарікав на те, що коли він воює з татарами чи турками, запорізькі козаки з ними торгують і співпрацюють, й навпаки, коли в Москви з мусульманами мир, запорожці нерідко нападають на Крим чи турецькі міста на Чорному морі. Натомість запорожці обурилися, коли наприкінці 1690-х років Петро І наказав збудувати в пониззі Дніпра й на річці Самарі, на межі традиційних запорізьких земель, низку російських фортець. Російська присутність не влаштовувала запорожців, бо вони боялися, що росіяни втручатимуться в їхні справи. І на Мазепу січовики чи не найбільше гнівалися за його плазування перед Москвою, яке, з огляду на її наполягання на абсолютному послухові, становило для них загрозу. Лише коли Мазепа порвав із царем, запорізькі козаки відчули, що вони зможуть знайти з гетьманом спільну мову.
З прибуттям шведів в Україну стратегічне значення запорожців помітно зросло. Січ контролювала шляхи до Криму й Османської імперії (саме в цей час поширювалися чутки, що і Карл XII прагне укласти з Портою союз), а також до Правобережжя та Дону. Серед українських козаків запорожці уславилися як запеклі бійці, і 10-тисячне військо, що його могла зібрати Січ, дуже придалося б тій стороні, яку вони вирішили б підтримати. До того ж запорожці мали великий вплив на українські маси. Тому не дивно, що протягом зими 1708-го й весни 1709 р. і Петро І, і Мазепа відчайдушно намагалися перетягти їх кожен до свого табору.
Умовляючи запорожців, обидві сторони використовували однакову тактику. Вони засипали Січ листами й відозвами, де повторювалася звичайна риторика, але Петро І, окрім того, надсилав копії раніших листів Мазепи до нього, в яких той скаржився на "проклятих собак" (тобто запорожців), а Мазепа, в свою чергу, повідомляв, як часто цар говорив йому про свій намір знищити "впертих запорожців". Обидва посилали до них делегації, які мали промовляти перед радою й пропонували запорізькому керівництву добрячі хабарі.
Як це нерідко бувало, думки на Січі поділилися. Влаштованіші старики не бажали ризикувати й воліли залишитися на боці царя, а молодші й войовничіші молодики схилялися до антиросійського курсу. В таких випадках вирішальне слово зазвичай належало кошовому.
Запорізьким кошовим тоді був Кость Гордієнко — одна з найяскравіших постатей в історії Січі. Людина сильної волі й рішучої вдачі, він часто вступав у конфлікт із Мазепою (останній кілька разів намагався вбити його). Та хоч як Гордієнко не любив Мазепи, росіян він ненавидів іще більше. Кошовий був переконаний, що централізаторська політика Москви становить для Січі більшу небезпеку, ніж аристократичні нахили Мазепи. На одній із важливих рад Гордієнко образив російських посланців і відправив їх назад до царя з довгим переліком скарг запорожців на Москву. Згодом ухвалено приєднатися до Мазепи та шведів. У березні 1709р. укладено згадувану вже угоду між Мазепою й запорожцями, а в квітні ще одну — між українцями та Карлом XII.
Скоро рішення запорожців дало свої наслідки. В південній частині Гетьманщини, особливо в найближчому до Січі Полтавському полку, спалахнули антиросійські заворушення. Загони озброєних селян і козаків, кількістю до 15 тис, викликали значні хвилювання в краю. Ряд містечок — Переволочна, Келерберда, Маячка, Новий Санжар — став на бік запорожців. У деяких фортецях і містах знищено російські залоги. Зробивщи засідку, запорожці дощенту розбили три російських полки (115 здобутих у цій сутичці полонених послано Карлові XII на знак поваги). Командувач російських військ у краю генерал Ренн 30 березня писав цареві, що "тут від тих зрадників великий вогонь розгорається, який треба заздалегідь гасити".
Акції запорожців мали велике дипломатичне і стратегічне значення. На Дніпрі козаки тримали велику флотилію човнів, здатну перевезти зараз три тисячі чоловік. Вона могла стати у великій пригоді шведам, які сподівалися одержувати з заходу підкріплення. Запорожці також запевнили Карла, що мають добре сполучення з Польщею і, що дуже важливо, з Кримом і Туреччиною.
Оскільки Карл XII зіткнувся з великими труднощами, зв'язки з такими потенційними союзниками, як кримські татари й турки, набували дедалі більшого значення. В іншому розділі цієї книги причетність до боротьби в Україні Кримського ханства та Порти розглядатиметься детальніше. Тут зауважимо лише, що навесні 1709р. і шведи, й кримські татари за намовою Мазепи серйозно розглядали можливість союзу. Справді, в середині березня, коли запорожці ще вагалися, на чий бік стати, вони одержали листа від хана Девлет-Гірея. Хан закликав їх приєднатися до Мазепи та шведів і обіцяв допомогу в разі потреби. Щойно запорожці стали на бік Карла ХІІ, вони негайно відправили посланців до кримських татар, аби ті наслідували їхній приклад.
Запорізько-кримський зв'язок є типовим для Карлових союзів на Сході: це була ланцюгова реакція, де кожен союз прокладав шлях іншому. Лещинський установив зв'язок з Мазепою, гетьман переконав запорожців пристати до шведів, Січ уможливила союз із Кримським ханством, а це, в свою чергу, зробило б імовірнішою угоду з Портою.
Маючи широкі зв'язки й великий досвід, Мазепа всіляко сприяв шведам у пошуку нових союзників. Добре знаючи про те, що на окраїнах царевих володінь люд ставиться до Москви вороже, гетьман подумував про союз усіх протиросійських елементів на півдні. Передбачалося залучити до нього козаків самого Мазепи, запорожців, кримських татар, донських козаків (запорожці підтримували тісні зв'язки з людьми К. Булавіна, а згодом — І.Некрасова), башкирів, калмиків і кубанських черкесів. Цей амбітний план був, мабуть, першою спробою практичної реалізації задуму про утворення антимосковського блоку "меншин" у новопосталій Російській імперії та довкола неї. Вже восени 1708-го та в перші місяці 1709р. гетьман послав делегації до Криму (Д.Болбота, а згодом К.Мокієвського і Ф.Мировича), на Січ, на Дон і, можливо, до некрасовців на Кубань. Брак часу, а також намагання декого з цих людей зайняти вичікувальну позицію зашкодили створенню союзу. Одначе приклад було показано, й за кілька років по тому Мазепин наступник, гетьман у вигнанні Пилип Орлик намагатиметься сформувати далекосяжну протиросійську коаліцію.
Доступ до всіх потенційних союзників забезпечували запорожці. Це добре усвідомлювали не лише Мазепа та Карл XII, і але також і Меншиков та Петро І. Цар і його фельдмаршал погоджувалися, що оскільки спроби втримати запорожців "ласкою" зазнали невдачі, треба вжити суворіших заходів, аби знешкодити наслідки їхнього відступництва. 12 квітня близько! двох тисяч росіян під командуванням бригадного генерала П. Яковлева вирушили Дніпром униз, щоб зруйнувати Січ.
Спочатку росіяни взяли запорізьку твердиню в Переволочи, де вирізали понад тисячу мешканців і знищили козацьку флотилію. Потім поволі рушили далі вниз і 7 травня почали облогу Січі. Перші спроби виявилися невдалими, росіяни зазнали значних втрат. Лише коли прибув із великим загоном українських козаків Гнат Галаган, який незадовго перед тим пішов од Мазепи і який добре знав Січ та її околиці, Яковлев перейшов у наступ. Розуміючи, що не зможуть протистояти об'єднаним силам Яковлева й Галагана, більшість запорожців уночі таємно покинула Січ, залишивши невеликий заслін із 300 чоловік. Наступного дня після запеклого бою Січ захоплено. За царевим наказом усі споруди й укріплення знищено, а полонених страчено. Деяких козаків прибито до дощок і пущено Дніпром на пострах їхнім товаришам. Цар люто помстився запорожцям. Видано наказ знищувати на місці і якнайжорстокіше кожного з них, хоч би де його схопили. Дізнавшись про падіння Січі, Петро І радісно вигукнув: "І так останній корінь Мазепин, із поміччю Божою, викорінено".
Зруйнування Січі справило таке саме враження, як і спалення Батурина. Знову була продемонстрована здатність царя покарати тих, хто завдав йому образи, й нездатність Карла XII захистити своїх прибічників. Знову знеохочено тих, хто подумував пристати до шведів. Хан Девлет-Гірей, усе ще заявляючи про бажання воювати проти росіян, відклав з'єднання своїх сил із Карловими. Зникли будь-які надії принадити донських козаків. Порта, якій росіяни відразу ж повідомили про свою перемогу, стала більше вагатися, чи варто допомагати шведам.
Оголошуючи про цю перемогу українському населенню, цар не торжествував із приводу свого успіху. Він розумів, що Січ була для простого люду місцем порятунку від здирництва старшини. Тому 26 травня Петро І видав низку відозв, де намагався пояснити, чому запорожців треба було покарати, закінчивши заявою, що "запорожці самі винні в нещасті, яке з ними сталося". Становище Мазепи та його прихильників виглядало перед Полтавою справді безрадісно.
28 червня 1708 р. відбулася Полтавська битва. Результат цієї битви, однієї з найвирішальніших у європейській історії, добре відомий. Здобувши перемогу, Петро І не тільки, завдав Кардові XII нищівного удару, але й водночас поклав край спробам шведів створити східноєвропейську імперію. Тим самим цар відкрив шлях до експансії власної молодої імперії. Оскільки про цю битву написано дуже багато, немає потреби зупинятися на ній докладно. Для нас важливіше з'ясувати, що сталося після Полтави з Карловими українськими союзниками.
Можна уявити собі, як приголомшений був Мазепа, коли стало ясно, що битву програно всі його ретельно розроблені плани зазнали краху, і його особиста доля, якби він потрапив до рук росіян, була б жахливою. Не дивно, що коли шведський король, не змирившись із поразкою, хотів знову кинутися в бій, саме гетьман настійливо переконував його тікати. Відступ уцілілих шведських і козацьких сил до дніпровської переправи в Переволочиш був досить організованим . Але на переправі втікачів наздогнала кавалерія Меншикова. За кілька годин після Карла Мазепа з добірними силами (близько тисячі шведів і дві тисячі козаків) перетнув Дніпро й далі втікав до турецького кордону. Близько 13 тис. здеморалізованих шведів і майже 3 тис. українців здалися в полон. Кількасот запорожців, розуміючи, яка доля на них чекає,— схоплених запорожців насаджували на палі,— билися до смерті чи кидалися в Дніпро й тонули. До кінця дня шведське військо перестало існувати.
Не знаючи, що сталося в Переволочній, Карл із маленьким загоном, якому на п'яти наступали росіяни, 7 липня перетнув біля Очакова турецький кордон. Якби не допомога Мазепи та запорожців, переслідувачі, можливо, схопили б шведського короля. Після деяких вагань турецькі власті надали їм притулок і запропонували перебратися ближче до Бендер, що були осідком сераскера (губернатора). Це ознаменувало початок так званого бендерського періоду в житті Карла XII та його шведських і українських спільників.