Окрім того факту, що тут був осідок сераскера й головні сторожовий пост на неспокійному північному кордоні Османської імперії, ніщо не вирізняло Бендери, вкрите пилом провінційне місто на Дністрі. Карл XII і його супутник сподівалися пробути тут недовго, маючи намір вирушити через Польщу до Швеції. Проте несподіваний швидкий наступ російських військ у Польщі змусив їх відкласти ці плани. Крім того, з Кримського ханства та Порти долинали все гостріші протиросійські висловлювання. Тому король вирішив залишитися тут довше, маючи надію скористатися з такого перебігу подій. Але навряд чи хто з утікачів міг припустит що вони зостануться в Бендерах на довгих п'ять років.
Хоча і сераскер, і мешканці міста прийняли його добре, Карл XII не поселився в самих Бендерах, натомість наказавши своїм людям спорудити табір у передмісті. Більшість українців зробили так само, отаборившись у Варниці, маленькому селі поблизу Бендер, за яких п'ятнадцять хвилин ходу від шведського табору. Через слабке здоров'я Мазепа зупинився в місті, де був кращий догляд. Однак генеральна старшина, частина якої почала схилятися до того, щоб покаятися перед царем, оселилася в Молдавії, в Яссах. Десь за дев'ять місяців після прибуття Карла XII колонія біженців у Бендерах зросла долучилися кілька тисяч Станіславових прихильників, які під проводом київського воєводи Юзефа Потоцького пробилися з боями через Угорщину та Польщу, щоб з'єднатися зі шведським королем. Таким чином, за рік у Бендерах зібралося близько 8 тис. вигнанців. Із них 500 шведів (згодом їх кількість зросла до 1365), понад. 2 тис. поляків і близько 4—5 тис.— українських козаків. Коли Карл XII почав знову встановлювати зв'язки з різними дворами Європи, місто набуло космополітичного характеру: дипломати, посланці, таємні агенти й військові перетворили Бендери на міні-центр міжнародної дипломатії та інтриг. Карл XII та його союзники дедалі більше розглядали місто як базу, з якої сподівалися відшкодувати втрати, яких вони зазнали під Полтавою та Цереволочною.
Українські емігранти поділялися на кілька різних груп. До однієї з них, найменшої за чисельністю, але найважливішої політично, належала старшина. Хоча дехто перейшов до росіян, близько 45 старшин із сім'ями й оточенням пішли за Мазепою у вигнання й утворили там козацький провід. Серед них були деякі з найвидатніших представників української козацької еліти, зокрема гетьманів небіж і єдиний спадкоємець Андрій Войнаровський, писар Війська Запорізького Пилип Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний бунчужний Клим Довгополий, сини полтавського полковника брати Герцики, Іван Максимович, Ілля Ломиковський, Федір Мирович та інші. Людей із цієї групи зазвичай уважали за щирих мазепинців.
Іншу категорію складали прості козаки з Гетьманщини, вояки Мазепиних найманих полків, канцелярські чиновники та писарі. їх було небагато, оскільки 2700 здалися в Переволочній росіянам. Джерела — переважно шведські щоденники та звіти — не вказують чисельності цієї групи, хоча очевидно, що шведи дуже чітко відрізняли її від запорожців. За приблизними оцінками їх налічувалося десь 500 чоловік. Протягом перебування в Бендерах кількість їх постійно зменшувалась, оскільки саме вони найчастіше залишали місто, намагаючись дістатися до своїх домівок.
Поки що найбільшою групою серед українців у Бендерах були запорожці. Після зруйнування Січі частина з них заснувала в місці впадіння Кам'янки в Дніпро нову Січ. Але 1711р. російські війська зруйнували і її, тож запорожці мусили йти ще далі на південь і спорудити третю Січ у пониззі Дніпра поблизу Олешок, на татарській території. Одначе більшість запорожців — близько 6 тис.— навесні 1709р. пристали до Мазепи і пройшли з ним, хоча й не без нарікань, увесь шлях до Бендер. Вони не мали іншої ради, бо Петро І заборонив запорожцям повертатися в Україну, а тих, що намагалися це зробити й були схоплені, вбивали на місці. Кілька разів цар показував, що він не жартує: кількасот полонених запорожців вирізано в Переволочній, те саме сталося й на переправі через Дністер. Невеликий, але постійний потік прибульців з України почасти компенсував ці втрати, й узимку 1709р. чисельність запорожців у Варниці зросла приблизно до 4 тис. чоловік.
Як і слід було очікувати, матеріальний і моральний стан емігрантів був жалюгідний. Майже всі вони прибули до Бендер, маючи лише той одяг, що на собі, та особисту зброю. Вони змогли пережити дуже важкий початковий період лише завдяки тому, що збірна спільнота купців — жиди, греки й турки-яничари — надала їм кредит під заставу небагатьох уцілілих коштовностей. Багато запорожців продавали свою зброю і наймалися чорноробами до місцевих поміщиків; 1710р. цареві повідомляли, що "запорожців біля Бендер та в Волоській землі з 4000. А козаки по турках і волохах працюють, сіно косять і жнуть і що де хто заробить, те й мають". У 1711р. Карл XII, забажавши, аби козаки взяли участь у поході проти росіян, мусив спочатку виділити їм гроші на одяг і на викупівлю зброї. Шведам велося трохи краще, ніж козакам, а поляки ходили ще більш обдерті.
Серед загальних злиднів був один помітний виняток. Передбачаючи найгірше, Мазепа зумів зібрати докупи й довезти з собою крізь степи своє золото й самоцвіти. Але вони були для нього в Бендерах невеликою втіхою. Від самого дня приїзду гетьман не міг підвестися з постелі. Стало ясно, що він скоро помре. Розлучившись із Карлом XII і генеральною старшиною, Мазепа залишився в місті, в невеликому скромному помешканні. Довкола нього лежали мішки з золотом, голову йому підпирали в'юки, напхані коштовним камінням, а з ним був лише його небіж, і Мазепу мучила думка про те, що станеться з цим багатством після його смерті. Для українців, особливо для генеральної старшини, Мазепин стан породжував два болючих питання: хто стане його наступником і що буде з його скарбами.
Ці питання прикро поділили українських емігрантів. Мазепа дав зрозуміти, що він хоче, аби його титул і багатство успадкував небіж. Але Войнаровському ще не виповнилося й тридцяти, і генеральна старшина вважала його надто молодим і недосвідченим. Тим часом недужий гетьман, помітивши, що генеральна старшина перебралася до Ясс, звинуватив її в поразництві й таємних намаганнях за допомогою молдавського господаря дістати в царя прощення. Наскільки напруженими стали стосунки між Мазепою та козацькою елітою, засвідчує така розмова, що її описував Орлик: "...Войнаровський за наказом його, Мазепи, не лише образив мене, але й на життя моє важив, а я жалісно йому дорікав: "Чи така за вірність мою нагорода?" Відказав він: "Якби ти мені не був вірний, то також би загинув, як і Кочубей". І через те я змушений був від нього поїхати до Ясс".
До напруженості в емігрантському таборі спричинилися й запорожці. Багато з них вважали Мазепу винним у їхньому жалюгідному становищі. Ще до прибуття в Бендери це обурення мало не призвело до фатальних наслідків для старого гетьмана. Якраз перед тим як українські втікачі перетнули турецький кордон, група запорожців спробувала пограбувати Мазепин обоз і видати гетьмана цареві, сподіваючись помилування. Мазепу врятувало лише енергійне втручання ад'ютанта шведського короля поляка Станіслава Понятовського. По той бік Дністра запорожці й далі виявляли невдоволення, про шо свідчить їхній бунт 11—12 липня 1709р. Щоб угамувати заколотників, і Мазепі, й Карлові XII довелося вдатися до щедрих обіцянок і подарунків.
Та лиха старого гетьмана невдовзі скінчилися: 22 вересня 1709р. він помер. Попри раніші чвари, старшина та запорожці усвідомлювали, що втратили керівника небуденного зросту. Похорон улаштовано настільки пишний і багатий, наскільки дозволяли обставини. Воза з Мазепиними останками везли шестеро білих коней, попереду йшли барабанщики й сурмачі, кілька козаків несли гетьманові відзнаки. Довгими рядами крокували козаки з оголеними шаблями й похиленими знаменами. За ними йшла величезна юрба засмучених українців, багато жінок голосили. Позаду їхали верхи Война-ровський, Орлик та інші старшини. Навіть Карл XII, який ще не зовсім одужав від поранення в ногу, прийшов віддати останню шану своєму союзникові, якого він цінував і якому довіряв до кінця.
Після похорону розпочалася шалена боротьба за спадок покійного гетьмана її ускладнювало те, що Мазепа не залишив заповіту. Швидко окреслилися сторони: Войнаровський проти генеральної старшини. Ключовим у суперечці було питання про те, чи є гетьманові скарби його приватною власністю, а чи власністю Війська Запорізького. Якщо приватною, то Войнаровський мав на них повне право як єдиний Мазепин спадкоємець, а якщо власністю Війська, то ними мали розпоряджатися новий гетьман і генеральна старшина. Войнаровський ще більше загострив проблему, заявивши, що претендує на коштовності, але не хоче покладати на себе тягар гетьманського уряду.
Старшина вирішила привернути до цієї справи увагу Карла XII. 22 жовтня вона надіслала королеві меморандум, у якому висловлювала радість із приводу поновлення зв'язків України зі Швецією, які, треба сподіватися, допоможуть скинути з їхнього краю "московське ярмо". Старшина уклінно просила Карла XII залишитися її заступником і, якщо він укладе союз із Портою чи підпише мирну угоду з царем, не забувати про інтереси. України. Як благочестивий жест щодо пам'яті Мазепи, старшина просила дозволу поховати його тіло в стародавньому монастирі в Яссах, де він матиме більш придатну могилу, ніж у Бендерах. Що стосується Мазепи, то старшина висловлювала ше одне прохання: чи не зволить король повідомити їй про всі плани покійного гетьмана щодо України? Цього прохання Карл ХІІ задовольнити не зміг, і це ще раз показувало, як міцно тримав Мазепа свої думки при собі.
Серед інших прохань і декларацій, порушила старшина й питання про Мазепині багатства. Вона пов'язувала це з і ширшими, політичними проблемами. Мовляв, якщо гетьманська казна порожня, важко буде обрати нового гетьмана, бо як він виконуватиме свої обов'язки й вестиме далі боротьбу проти росіян, не маючи грошей — "нервів війни"? Звернувся до короля й Войнаровський, заявивши, що він також бажає вести боротьбу проти росіян, але не розуміє, чому її треба фінансувати з особистих коштів його дядька. Так виникла типова емігрантська сварка, в якій шляхетні фрази та наміри переплелися з особистими мотивами й інтересами.
Карл XII не міг не зважати на суперечку хоча б тому, що йшлося про величезні кошти. Хоча значна частина його багатств була втрачена, Мазепі все ж таки вдалося привезти з собою два великих і декілька менших мішків із золотими і монетами, два сідлових в'юки з діамантами й іншими самоцвітами, інкрустовану діамантами прикрасу вартістю 20 тис. золотих, шо колись належала турецькому султанові, кілька оздоблених самоцвітами мечів і списів, сотні соболевих хутер і багато інших цінних речей. За приблизною оцінкою, все це коштувало від 750 тис. до 1 мільйона шведських рейхсталерів. Це дорівнювало майже одній чверті доходу шведської корони 1699р. й утроє перевищувало надходження за той самий рік од найбагатшої заморської провінції Швеції — Лівонії. Інша причина, чому король уплутався у цю справу, полягала в тім, що перед Полтавою він уже позичив у Мазепи 60 тис. талерів і сподівався позичити ще в того, хто володітиме скарбами. Очевидно, що він хотів мати кредитором спільника. Тому він призначив комісію в складі всюдисущого Станіслава Понятовського, радників Г.Г. фон Міллера, і Й.Г. фон Кохена та міністра фінансів Клінкеншера, які мали вивчити справу й доповісти йому.
Неприємна суперечка, в яку сторони вступили перед комісією, надто обтяжена подробицями, щоб її переказувати. Одначе вона стосується кількох ширших питань. Чітко зазначалося, що Мазепі, як і більшості попередніх гетьманів, дуже важко було відділяти власність і прибутки свої та Війська Запорізького. Тому-то гетьмани весь час, уживаючи новітнього евфемізму, незаконно привласнювали кошти Війська. Однак дебати, очевидно, показали, що головна причина криється в іншому: в козацькій Україні погано розрізняли приватну й громадську власність. Цілком можливо, шо в ході суперечки з Войнаровським старшина зрозуміла всю складність проблеми й спробувала розв'язати її через кілька місяців, створивши так звану "Бендерську конституцію".
Варто відзначити деякі моменти цієї справи про громадські та приватні інтереси. Коли старшина звинувачувала Мазепу в зумисному об'єднанні своєї приватної скарбниці зі скарбницею Війська (на шкоду цій останній), то Войнаровський відповідав, що в цьому не було нічого нового, бо так робили майже всі гетьмани, в тому числі й Хмельницький. Навіть більше, полковники й сотники в своїх урядах повторювали цю практику. Цікавою й промовистою була його заява з цього приводу. Відповідаючи на твердження старшини, що в інтересах "громадського добра" слід використати багатства для дальшої боротьби проти Москви, Мазепин небіж заявив, що "громадські справи треба ставити вище від приватних тоді, коли вони не валяться до грунту, а лишають надію на недалеку поправу, та коли вони нищать цю надію, природніше видається рятувати особу, життя, здоров'я й усе, що з ним зв'язане". Певно, це було кредо не лише Мазепиного небожа, але й козацької старшини, яка не підтримала спроб гетьмана захистити українські "права й привілеї" від царевих зазіхань.
Дебати показали також, наскільки глибокими були суперечності між Мазепою і старшиною. Критикуючи фінансову практику гетьмана, козацькі урядовці з прикрістю згадували його самодержавні методи і навіть стверджували, що "й москалі, й гетьман наложили ярмо на Україну". Відповідаючи, що йому дивно чути, як "освободителя батьківщини проголошують її гнобителем", Войнаровський зауважував, що його дядько відчував до старшини не так огиду, як зневагу, нерідко картаючи її членів за "їхню невчену мову та брутальні манери". На запитання, чому вона не скаржилася цареві на гетьманові зловживання, старшина відповіла, що не хотіла руйнувати державного ладу, похмуро додавши, що цар "не вірив би й янголові, якщо той доніс би про надужиття гетьмана".
Врешті справу виграв Войнаровський. Вочевидь, він був розумніший і неперебірливіший у засобах, аніж його опоненти. Він підкупив свідків, пообіцявши їм частку багатства, хоча й дуже малу, і дав зрозуміти шведському королеві, що бажає й далі позичати йому гроші на вигідних умовах. (Восени 1709р. Войнаровський позичив Карлові близько 40 тис. талерів, у березні 1710-го — близько 100 тис, і в січні 1711р. — близько 60 тис. рейхсталерів.) Загальна сума позики Мазепи та Войнаровського шведському королеві перевищила 300 тис. рейхсталерів. Оскільки такі операції краще було робити, якщо багатства перебувають у приватних руках, а не під громадським контролем (тобто контролем старшини), Карл XII прийняв рішення, яке його більше влаштовувало.
Коли багатства були визнані приватною власністю, а нет частиною казни Війська Запорізького, посада гетьмана у вигнанні, за тих обставин уже й так обтяжлива, стала ще менш привабливою. А все ж таки це місце треба було заповнити, інакше б козаки, як зауважив Войнаровський, "на зразок циганів розлетілися б по світу". Карл XII також мав свої причини бажати, щоб новий гетьман був обраний якомога швидше. Король обмірковував плани нового наступу проти царя за підтримки Туреччини й усвідомлював, що під умілим проводом запорожці були б йому дуже корисні. Тому наприкінці 1709-го й у перші місяці 1710р. пошук Мазепиного наступника став першочерговою проблемою.
Спочатку сподівалися, що, попри недавні відмови, Войнаровський, маючи в своїх руках таке багатство, може всей ж таки погодитися стати на дядькове місце. Але, прагнучи одержаним багатством скористатися, він повторив, що уряд його не цікавить. І справді, вважаючи себе радше польським шляхтичем, аніж українським козаком, Войнаровський почав знатися з польськими та шведськими аристократами й дав зрозуміти, що з українцями не хоче мати справи. Іншим можливим кандидатом був Дмитро Горленко, енергійний і амбітний прилуцький полковник. Однак його кандидатура не дістала схвалення Карла XII. Вибір старшини й підтримка шведського короля впали на Пилипа Орлика, генерального писаря Війська Запорізького — можливо, найрозумнішого й, безумовно, найосвіченішого з-поміж мазепинців.
Коли до нього звернулися в цій справі, Орлик відповів без жодного ентузіазму. Доля емігрантів була безрадісна, а гетьманство могло лише ускладнити становище людини, яка б за нього взялася. До того ж Орлик боявся (й не безпідставно), що витрати на уряд, на дипломатичні місії, на допомогу в прохарчуванні та озброєнні запорожців достанку вичерпають ту невелику кількість золота й самоцвітів, які йому вдалося вберегти від "ненажерливої фурії ворога". Але великий тиск учинив Карл XII, а Войнаровський, прагнучи владнати питання з наступництвом, дав Орликові незначну суму — З тис. дукатів— на покриття деяких гетьманських видатків.
Усвідомлюючи обмеженість свого вибору й боячись розгнівати короля, Орлик неохоче згодився на гетьманство. Але тільки на певних умовах: Карл XII мав чітко і офіційно заявити про свої зобов'язання щодо України. Зокрема, Орлик вимагав од короля запевнення, що той не замириться з росіянами, доки "московське ярмо не буде знято з України й країна не повернеться до своїх давніх вольностей". Карл XII погодився і 10 травня 1710р., невдовзі після церемонії виборів, видав "Diploma assecuratorium pro duce et ехегсі zaporoviensi", де зобов'язався допомагати, українцям у їхній боротьбі проти Москви й боротися за права та привілеї українського народу й Запорізького Війська.
Орлик не був, уживаючи поширеного в ті часи вислову, "справжнім сином вітчизни",— він народився не в Україні. Його далекими предками були чеські (богемські) дворяни, що покинули Чехію під час Гуситських воєн XVст., емігрували до Польщі й осіли в Кракові. В XVIIст. одна з гілок роду рушила далі на схід, де поблизу Вільна, в Ошмянському повіті, одержала землю. Там, у селі Косуті, 11 жовтня 1672р. й народився Пилип Орлик. Шановані, але бідні, його батьки творили мішаний шлюб: батько Стефан був католиком, він загинув 1673р. під Хотином, б'ючися з турками за Річ Посполиту й віру християнську, мати Ірена, уроджена Малаховська, походила з православної родини. Це змішане релігійне походження великою мірою пояснює, чому впродовж усього життя Орлика приваблювали питання релігії й теології.
Багато українських істориків охоче підкреслюють, що його блискуча освіта була здобута в Києво-Могилянській академії. Це лише почасти правильно. В Орликовому щоденнику, який більшості цих істориків був недоступним, зазначено, що систематичне навчання майбутній гетьман у вигнанні почав у єзуїтській колегії у Вільно, де його улюбленим предметом була філософія, 3 освітою, здобутою у єзуїтів, він приїхав до Києва (коли і з якої причини — невідомо) щоб продовжити навчання у православній Могилянській академії. Там Орликів, природний розум і знання філософії впали в око Стефану Яворському, провідному професорові цього закладу. Очевидно, стосунки між студентом і професором були досить близькими, упродовж усього життя Орлик згадуватиме про Яворського як про свого "дорогого вчителя, повірника і патрона". В академії Орлик удосконалював свої знання латини, поетики, стилістики, риторики й логіки. Його вірші були такими вправними, що їх уміщено у виданому в академії збірнику латиномовної поезії, де друкувалися й твори таких світила, як Яворський і Феофан Прокопович. У зв'язку з цим слід згадати, що витворений у працях західних істориків стереотипний образ козацьких гетьманів як неотес і примітивних "отаманів" явно несправедливий щодо таких освічених і витончених людей, якими були Орлик, Мазепа та більшість інших гетьманів.
Успішно завершивши навчання в академії, Орлик дістав можливість зробити кар'єру в Києві. 1693 р., ймовірно, за; допомогою Яворського, він дістав свою першу посаду — і секретаря в консисторії Київського митрополита. Невдовзі після того він почав працювати при гетьманській канцелярії й переїхав до Полтави. Там молодий чужинець заходився І налагоджувати стосунки з козацькою елітою. Одним із способів, якими він користувався, було писання панегіриків для впливових її членів.
1695р. Орлик написав панегірик під назвою "Алкідес Російський" і присвятив його Мазепі. Цікаво, що цей. твір був опублікований у Вільні, тобто Орлик усе ще підтримував зв'язки з батьківщиною. Інший панегірик, що з'явився 1698р., присвячено ніжинському полковнику Іванові Обідовському, родичеві Мазепи й зятеві Кочубея, який був тоді генеральним писарем Війська й Орликовим безпосереднім начальником. 6 листопада 1698р. Орлик одружився з Ганною Герцик, дочкою полтавського полковника, й таким чином установив ще тісніші зв'язки зі старшиною. Бідний дворянин із Литви увійшов до найвищих кіл козацької еліти.
На той час Мазепа, який завжди цінував освічених і культурних людей, уже знав про новачка. Безсумнівно, він справив на гетьмана добре враження. Десь 1699р. Орлика призначено на посаду старшого писаря, що вимагало переїзду до гетьманської резидетщії в Батурині. Ще виразніше засвідчила гетьманову прихильність згода бути хрещеним батьком народженого 1702р. Орликового першого сина, Григора. У цей період почали зростати земельні володіння старшого писаря: він став власником сіл у Стародубському, Чернігівському й Полтавському полках. 1706 р. в Орликовій кар'єрі стався дивовижний злет, коли за підтримки гетьмана його призначено генеральним писарем (канцлером) Війська 3aпорізького. Це була одна з ключових посад у Гетьманщині: вона охоплювала внутрішнє й зовнішнє листування гетьмана, писання його універсалів і нагляд за архівами Війська. Вона також давала легкий доступ до гетьмана, що, в свою чергу, робило генерального писаря дуже впливовою особою. Коли Мазепа почав таємне листування з поляками та шведами, Орлик не лише знав, що відбувається, але й сприяв цим контактам. Пізніше він заявляв про свої сумніви щодо доцільності гетьманових кроків. Проте він чесно виконував його: настанови й залишався вірним Мазепі протягом усіх подальших нещасть. Незважаючи на певну напруженість, що виникла в стосунках між генеральним писарем і гетьманом незадовго до Мазепиної смерті, Орлик зберіг щиру пошану до його пам'яті й за кожної нагоди бував на його могилі.
На відміну від складної особистості самого Мазепи, шо постає з документів і уривчастих повідомлень дуже невиразно, основні риси особистості Орлика виступають куди чіткіше. Певною мірою тому, що вона не така загадкова. А ще завдяки тому, що колишній канцелярист протягом усього життя старанно вів щоденник, який дає багато можливостей глибше зрозуміти природу людини. Читачеві щоденника відразу впадає в око авторова релігійність. Рідко який день минав без ходіння на богослужбу, відзначення дня якогось святого чи відвідин священика. Особливо під час пізнішого перебування в Салоніках ніщо (крім, можливо, полювання) не давало гетьманові-вигнанцеві більшої втіхи, ніж участь у теологічних дебатах чи диспутах. Орлик був настільки відданий релігії (він не надавав помітної переваги ні православ'ю, ні католицтву), що це викривлювало його розуміння політичних питань, особливо коли справа стосувалася мусульман.
Не дивно, що, маючи таку освіту, новий гетьман виявляв неабиякий інтерес до книжок. Під час своїх далеких мандрів він рідко пропускав можливість побувати в бібліотеці чи книгосховищі. Але він був не лише жадібним читачем (його улюблена книга — Фенелонів "Телемак"). В міру того, як Орлик старів і його політична кар'єра завершувалася, цей теолог-аматор виношував план написати історію Великого Розколу. Задум цей не був нереальним. Незліченні відозви, універсали, меморандуми й політичні листи, що їх складав Орлик, засвідчують його письменницьку невтомність.
Із коментарів і особистих нотаток, розсипаних по двох тисячах сторінок Орликового щоденника, постає образ чуйної, лагідної, добре вихованої людини, що полюбляла гарне товариство і з особливим теплом ставилася до своєї величезної родини. Інші джерела наводять на думку, що він був людяним землевласником: навіть після Полтави Орликові селяни тепло відгукувалися про його справедливе й поблажливе ставлення, а коли його союзники-татари вторглися в Україну, він рішуче протестував проти їхньої жорстокості щодо населення. Проте, незважаючи на такі похвальні характеристики, постає питання, як ця безперечно доброчесна, але навряд чи сильна особистість змогла досягти такого видатного становища. Відповідь полягає в тому, що Орлик майже інстинктивно тягнувся до сильних і, ще важливіше, здобував їхню прихильність.
Спочатку, в академії, його патроном став Яворський, згодом його зробив своєю довіреною особою Мазепа, а в Бендерах до нього напрочуд прихильно ставився Карл XII. Орликову здатність налагоджувати тісні зв'язки із впливовими людьми ще яскравіше ілюструє те, хто саме хрестив його численних дітей: 1699р., коли в молодого прибульця з Литв народилася перша дочка, Анастасія, це були дружина Toro часного полтавського полковника Параскевія Іскра та невдовзі призначений туди полковником Іван Левенець; 1702 як уже згадувалося, хрещеним батьком старшого сина, Григора, став Мазепа; коли 1711р. в Бендерах хрестили іншого сина, Якуба, на церемонії були Карл XII і дружина Войнаровського Анна; 1713р, Станіслав Лещинський і Міха Корибут Вишневецький хрестили Марту; 1715р. хрещення Марини вшанували своєю присутністю Лещинський, Понятовський і знатна дама, що представляла шведську королеву Ульріку Елеонору; нарешті, 1718р. в Швеції хрещеними батьками найменшої Орликової доньки, Катерини, стали губернатор провінції Сканя та шведський генерал.
Безперечно, прихильність оточення Орлик здобував перед усім завдяки своєму розумові, ерудиції та приємним манерам. Справді, в свідоцтві про його обрання на гетьмана говориться, що він "заслужив цю високу честь... великою мудрістю та знаннями". Звичайно, заводячи стосунки із впливовими людьми, він міг керуватися й розрахунком. Але було б непра-вильно вважати його блюдолизом. Орлик був занадто відданим. Він міг би легко кинути Мазепу після Полтави, але не зробив цього. Коли під час заколоту 1713р. ("Калабалику") татари й турки напали на Карла XII і Девлет-Гірей погрожував Орликові смертю, якщо той не відступиться від шведського короля, гетьман на це не погодився . Але новий гетьмані був не тільки розумною й досвідченою, а й принциповою рішучою людиною, і, мабуть, найпереконливіше це доводить той факт, що, переклавши на свої плечі тягар "визволення України від жахливого московського ярма", він нестиме цей тягар (навіть після того, як "справжні сини" України залишать його) впродовж тридцяти двох років, аж до 1742р., до самої смерті.
5 квітня 1710р. в Бендерах, у присутності старшин Гордієнкових запорожців та посланців від запорожців Олешок, Пилипа Орлика обрано на гетьмана. Це не вперше гетьмана обирали тоді, коли вже був призначений інший, Скоропадський. Таке часто бувало в Україні під час міжусобних сутичок 1660—70-х років. Але ніколи досі не обирали гетьмана за кордоном. Церемонія мала також іншу, важливішу особливість: уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де були чітко зазначені умови, на яких він перебирав владу. Часто в українській історіографії цей документ захоплено, хоча й не зовсім точно, називали "Бендерською конституцією".
Побудований за зразком pacta corwenta — угод, що їх польська шляхта укладала із своїми виборними королями, український документ, пишномовно названий Pacta et Constitutiones Legum Liberatatum?ue Exersitus Zaporoviensis, складався з 16 статей, дуже різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практичної політики, а не принципів. Проте за цими умовами стояли політичні погляди та інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що залишилися в Україні. Цей документ, складений невеличкою групою дисидентів-вигнанців, зовсім не був звичайною теоретичною вправою чи намаганням видати бажане за дійсне. На той час, коли Pacta et Constitutiones були укладені, уже йшли приготування до нового походу проти царя. Отже, "Бендерська конституція" показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на батьківщину.
Pacta et Constitutiones починаються з короткого огляду історії "народу бойового стародавнього козацького". Колись цей народ був такий могутній, що загрожував навіть "Східній державі", тобто Візантії, але через гріхи свої потрапив під панування Польщі. Заради пригнобленої віри "славної пам'яті Богдан Хмельницький" підняв повстання проти поляків і, з тієї самої причини, прийняв зверхність Москви. Але це призвело до спроб останньої знищити традиційні права та вольності козаків, тож Мазепа, "поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни", спробував зарадити лихові, порвавши з Москвою й уклавши союз зі шведами. Щоб завершити його справу, Військо Запорізьке обрало своїм гетьманом Пилипа Орлика.
Деякі історики зазначали, що статті видаються зібраними без жодного логічного впорядкування. Але детальніше вивчення документа показує, що 16 пунктів чітко розбиваються на чотири логічні категорії.
І. Питання, що стосуються України загалом (статті 1—3).
У статті першій стверджується, що православ'я, заради якого Хмельницький прийняв московське заступництво (цей пункт неодноразово повторюється), має бути в країні панівною релігією. Жодна інша віра, особливо юдаїзм, не допускатиметься. Бажання порвати з Москвою підкреслювалося рекомендацією: аби піднести престиж Київського митрополита й усунути московський вплив, українці мають знову прийняти владу Константинопольського патріарха, оскільки "звитяжний народ козацький був просвічений у столиці апостольській константинопольській". Вочевидь, недавнє (1680р.) підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові ще мучило українців, особливо духовенство, з яким Орлик підтримував добрі стосунки. Впродовж усієї своєї діяльності у вигнанні Орлик підтримуватиме також тісні зв'язки з Константинопольським патріархом, який кілька разів приходитиме на допомогу мазепинцям.
Цікаво, що єдина, й до того ж непряма, згадка про Україну як державу з'являється у статті другій, де описано її кордони: "Як кожна держава (в документі застосовано польський термін панство) складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави була". За прикладе: Хмельницького, кордоном із поляками проголошено річку Случ. Одначе про точний кордон із Московщиною не згадано, бо це; питання ставало проблематичним через Слобожанщину, яка мала переважно українське населення, але перебувала піл російською юрисдикцією. У статті третій гетьмана уповноважено вести переговори про союз із Кримським ханством, "оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави". Ця заява означала: якщо Україна бажає триматися осторонь від Москви, такий союз мусить бути не принагідним, а постійним.
ІІ. Питання, .що стосуються запорожців (статті 4—5)
Оскільки запорожці становили в Бендерах переважно більшість, їхні інтереси добре представлено в Pacta et Const tutiones. У статті 4 ідеться про їхню головну турботу — російську присутність у пониззі Дніпра. Протягом останніх десятиліть XVII ст. царі побудували уздовж Дніпра та Сама низку укріплень, головним чином задля захисту від татаї Запорожців дуже дратувало, що ці форти давали змогу росіянам втручатися й у їхні внутрішні справи. Тому запорожці наполягали, що коли під час майбутнього походу "Запорізьке військо не очистить тих грунтів своїх і Дніпра од московського насильства", гетьман повинен спробувати переконати шведського короля, якщо той підписуватиме мирну угоду з царем, домогтися виведення російських військ із цих земель у наступній статті п;д контроль запорожців передбачалось передати Терехтемирів, місто, що віддавна слугувало їм за шпиталь і місце для старих і недужих. Сповнені рішучості втримати пониззя Дніпра як свою заповідну територію, запорожці прагнули одержати кілька ключових міст регіону, а також гетьманове зобов'язання допомагати їм не допускати втручань у їхні внутрішні справи. По суті, ці статті надавали запорожцям автономію, якої інші гетьмани визнавати не хотіли.
ІІІ. Питання, що стосуються гетьманової влади (статті 6—10)
Центральну тему цієї частини документа відкриває риторичне запитання: якщо в автократичних державах постійно проводяться наради і якщо навіть самодержці користуються порадами своїх міністрів, то чому в такого вільного народу, як козаки, обрані керівники не повинні радитися, надто ж коли так було заведено в минулому? Проблема виникла тоді, вважають автори статті, коли гетьмани потрапили під вплив самодержавних правителів і узаконили самовладно таке право: "Так хочу, так повеліваю!" Не доводиться сумніватися, хто були автори цих статей: генеральна старшина, яка вже давно обурювалася, що її усунено від процесу прийняття рішень у Гетьманщині, дістала тепер шанс знову здобути політичний вплив. Аби тримати майбутніх гетьманів під контролем, вона вимагала запровадження дорадчого права. Зокрема, від гетьманів вимагалося, щоб вони радилися з генеральною старшиною та полковниками щодо всіх важливих питань, особливо тих, що стосувалися закордонних справ. Крім того, кожен полк мав обирати "по одній значній старовинній, Добророзумній та заслуженій особі". Передбачалося, що ці представники братимуть участь у дорадчих зібраннях, які проводитимуться тричі на рік. У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, 3 яких гетьман відкидав абсолютизм царя.
На дорадчому праві прерогативи старшини не закінчувалися. Pacta et Constitutiones також забороняли гетьманам карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини (стаття 7). В усіх справах, що стосувалися Війська,— тут ясно проглядається спроба старшини чітко розмежувати громадський і приватний сектори — гетьман мав використовувати відповідних чиновників Війська, а не своїх особистих слуг (стаття 8). Після суперечки за Мазепині багатства старшина особливо прагнула, розмежувати доходи Війська і гетьмана. Задля цього запроваджено посаду генерального підскарбія, на яку могла бути обрана лише "людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна" (стаття 9). Гетьмана позбавлено доступу до державних коштів; він мав жити тільки з власних земель, спеціально виділених для його посади. Кожен полк також повинен був обирати двох підскарбіїв з аналогічними обов'язками. Таким чином, і в економічному, і в політичному сенсі ці статті радикально обмежували гетьманові прерогативи.
IV. Соціально-економічні зловживання в Гетьманщині (статті 10—16)
Якщо в попередніх частинах "конституції" легко вирізнити впливи запорожців та старшини, то в цій її частині не відбилися інтереси якоїсь специфічної групи українського суспільства. Справді, незважаючи на вплив старшини в Бендерах, до "конституції" ввійшли деякі статті, які безпосередньо зачіпали інтереси козацької верхівки. Можливо, ці статті введено з пропагандистською метою, щоб привернути на свій бік українські маси, однак це малоймовірно, оскільки немає жодних свідчень того, що статті взагалі розповсюджувалися. Ймовірно, що інтереси нижніх верств обстоювали запорожці, більшість яких вийшла з цих верств, однак це не пояснює, чому в даних статтях порушено такі питання, як корупція посадових осіб і безрадісне становище міст. Тому можна припустити, що статті відбивали бажання їхніх авторів виправити деякі з найразючіших вад Гетьманщини навіть за рахунок власних класових інтересів.
Стаття 10 застерігає старшину, щоб вона не використовувала своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, оскільки "всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних накупнів". Щоб запобігти такій практиці, гетьман зобов'язувався стежити за тим, аби всі посади, особливо полковницькі, були виборними. Турботу про нижні верстви суспільства висловлено в статтях 11, 12 і 14, згідно з якими родини козаків, що перебували в поході, удови Й сироти звільнялися від сплати податків та виконання різноманітних повинностей, обмежувалася, зокрема, обтяжливу для селян повинність забезпечувати перевезення чиновник.
Війська й передбачалося вжиття заходів, які полегшували б податковий тягар для найбідніших селян. З огляду на те, що в Україні, як і в усій Східній Європі, відносини між місцевою знаттю та містами були вкрай напружені, особливо вражає стаття 13, в якій звертається увага на зубожіння міст і пропонується, щоб "столичне місто Київ та інші українські городи" зберегли свої права та привілеї, тобто самоврядування згідно з Магдебурзьким правом. У двох останніх статтях знову пропонуються заходи для полегшення долі бідноти. Стаття 15 передбачала, що податки з селян, які утримували гетьманські компанійські та сердюцькі полки, мають бути скасовані, а остання стаття зобов'язує гетьмана пильнувати, щоб індуктарі та їхні фактори не збирали з ярмаркових торговців таких високих податків, "через які неможливо взагалі убогій людині вільно з'явитись на ярмарок".
З погляду тогочасних вартостей Pacta et Constitutiones сповнені духу просвітництва й добрих намірів. Цей документ визнає права старшини, простолюду, запорожців і міст. Він засуджує абсолютистські прояви в діяльності гетьмана, стверджує принцип виборності, засуджує корупцію й проводить межу між державною та приватною сферами. Готовність старшини боротися із зловживаннями в суспільстві, в якому вона домінувала, — добрий знак для територіальної еліти. Ця готовність мала в тогочасній Східній Європі небагато паралелей.
Однак аналіз "конституції" викликає водночас і певний скептицизм. Можна сказати, що автори документа поступалися речами, якими не володіли. Наприклад, "конституція" різко обмежувала прерогативи гетьмана, але гетьман у вигнанні багатьма з цих прерогатив користуватися не міг; у деяких статтях старшина погоджувалася утримуватися від корупції та визиску селян і козаків, але на такі поступки їй не важко було зважитися, оскільки вона нічим не володіла, окрім хіба що одягу на своїх плечах; запорожцям обіцяно землі в пониззі Дніпра, але тими землями володіла Росія. Отже, хоча наміри мазепинців гідні похвали, не варто поспішати з висновками щодо того, наскільки реальними були пропоновані заходи й чи могли вони бути здійснені.
Перемоги під Полтавою й особливо під Переволочною були, можливо, надто повними, щоб принести Петрові І саму лише вигоду. Карл XII, військо якого було майже вщент розбите, мусив шукати притулку в Бендерах. Це створило для царя труднощі, яких він радо уникнув би, оскільки цент Північної війни несподівано перемістився на південь, де росіяни були менш підготовлені й більш уразливі. Замість просто наздогнати шведського короля та його союзника, ненависного Мазепу, перед Петром І тепер замаячила перспектива протистояння з грізними турками.
Не можна сказати, що турки прагнули такого протистояння. Справді, після Карловицького миру (1699) вони всіляко намагалися уникнути будь-яких конфліктів із європейськими державами, навіть ігноруючи щораз рішучіші прохання своїх кримських васалів виступити проти росіян. Але поява Карла XII та Мазепи несподівано наблизила загрозу зростання російської могутності впритул до кордонів Порти. Вона також спричинила внутрішні тертя в самій імперії. Боротьба між старою військовою верхівкою з її войовничою антиросійською політикою та дедалі впливовішою бюрократичною елітою, що стояла на пацифістських і нейтралістських позиціях, вийшла тепер на новий рівень.
І провоєнна, й антивоєнна партії погодилися прийняти Карпа XII й Мазепу на турецькій території, але зробили це з різних причин. Великий візир Алі Чорлулу-паша хотів миру з царем, але на якомога вигідніших умовах. Дозволяючи шведським та українським утікачам на короткий час залишитися на теренах імперії, він сподівався, що в найближчому майбутньому, коли почнуться нові переговори щодо Константинопольської угоди, їхню присутність можна буде використати, щоб чинити тиск на росіян. Своє прагнення до миру Алі Чорлулу-паша продемонстрував, підтвердивши в грудні 1709р. чинну мирну угоду з царем, хоча Карл XII іще перебував на турецькій території.
Воєнну партію в Порті очолював кримський хан Девлет-Гірей. Упродовж багатьох років попереджував він своїх константинопольських зверхників про честолюбство й агресивність царів. Коли Порта не зважила на ті застереження, він у 1702—1703pp. зорганізував проти неї повстання. Турки придушили заколот і заслали Девлет-Гірея на острів Родос Але 1708р. йому вдалося знову посісти трон, і він відновив протиросійську діяльність. Одразу після Полтави хан запропонував Карлові XII та Мазепі свою гостинність і прийняв у своїх володіннях багатьох утікачів-запорожців. Щойно Карл XII улаштувався у Бендерах, Девлет-Гірей установив із ним зв'язок і запропонував продовжити війну проти царя, навіть якщо. Порта відмовиться. Між Карлом XII і Девлет-Гіреєм швидко налагодилася співпраця, головною метою якої було штовхати Порту до проголошення війни цареві.
Щоб досягти цього, треба було, очевидно, усунути Алі Чорлулу-пашу. За допомогою Девлет-Гірея та Карлових досвідчених дипломатів, таких як Станіслав Понятовський і Мартін Нойгебауер, це зроблено 5 червня 1710р. Його наступником став прихильник шведів Нуман-паша, але він не зміг утриматися на посаді. Через два місяці великим візирем став Балтаджі-Мехмет, і протиросійська партія, як видавалося, знову прийшла до влади. За допомогою дипломатів європейських країн (особливо Франції), уряди яких непокоїла російська експансія, напруженість між Портою і Москвою було доведено до крайньої межі. Зрештою, 19 листопада 1710p., диван проголосив цареві війну. Бендерським емігрантам випав новий шанс ударити по цареві, і в останні місяці 1710р. вони гарячково готувалися ним скористатися. Вирішальним аспектом цих приготувань було узгодження зусиль двох найзапекліших протиросійських сил — Орликових козаків і татар Девлет-Гірея.
Звертаючись до кримських татар по допомогу проти росіян, українські емігранти йшли второваним шляхом. Але цей. шлях не був позбавлений парадоксів. Українське козацтво виробило деякі з найхарактерніших рис самоврядування внаслідок постійної боротьби з татарами в степу. А проте, коли українці прагнули захистити свою політичну самобутність, саме в татар вони найчастіше просили підтримки. Таким чином, два антагоністичні в соціально-економічному й культурному сенсі суспільства часто мали спільних політичних ворогів — московських царів, чи, раніше, в XVII ст., агресивну польську шляхту. Справді, можна стверджувати, що в тих випадках, коли українцям удавалося побороти глибоко вкорінені протимусульманські упередження й співпрацювати 3 Татарами й турками, виявлявся найвищий рівень їхнього прагнення до політичного самоутвердження.
Цей зв'язок між політичним самовиявом українців та їхньою співпрацею з мусульманами був очевидним від самого початку татарсько-українських відносин. 1620p., в час, коли військо Запорізьке взяло під свою опіку православну церкву в Україні і таким чином стало оборонцем прав усіх українців проти польсько-католицької шляхти, гетьман Михайло Дорошенко з козацьким військом уперше втрутився, на прохання одного з претендентів, у міжусобну боротьбу за кримський престол. Ця подія свідчила про розширення політичних горизонтів козацтва і за кордоном, і вдома.
Цей процес політичного дозрівання досяг найвищої точки, коли Хмельницький створив Гетьманщину, і сталося це за безпосередньої підтримки хана Іслам-Гірея та Кримського ханства. Як уже згадувалося, головною причиною, що дала змогу гетьманові Виговському кинути 1658р. виклик Москві, і була військова допомога з боку татар. Співпраця українських козаків із татарами й особливо з турками яскраво виявилася за гетьманування Петра Дорошенка (1665—1676). Дорошенко погоджувався діяти заодно з Портою за умови, що Україні буде надана автономія, ширша навіть, аніж та досить велика: свобода, яку мали Молдавське та Волоське князівства. Цю спробу добровільно включити християнську землю до складу Османської імперії Дорошенко вчинив лише тому, що вона давала найкращу можливість зберегти становище України як окремої, справді автономної політичної одиниці.
У перші роки Мазепиного гетьманування тенденція шукати порозуміння з Кримським ханством проти Москви була серед окремих груп українського козацтва досить помітною. Сам Мазепа залишався вірним протикримській політиці Москви, але провідні члени старшини, такі як Кочубей та Іскра, що мали землі в загрожених південних полках, наприклад Полтавському, потайки виступали за тісніші зв'язки з Кримом. Чимало прихильників дружніх стосунків із татарами знаходилося й серед запорожців. Головною причиною цих протатарських настроїв була успішна торгівля між українцями й Кримом, що почала розвиватися наприкінці XVIIст. Українці вивозили до Криму й Туреччини хутра та тканини, одержуючи натомість сіль, килими та предмети розкоші. Українські купці та старшина, причетні до транзитної торгівлі з Османською імперією, конче потребували доброї волі кримських татар. Навіть для простих запорожців торгівля з татарами мала велике значення, бо давала змогу здобути такі вкрай необхідні речі, як сіль, зброя тощо. Тому, коли кримськими походами 1687 та 1689 років Москва зруйнувала їхню успішну торгівлю, це дуже роздратувало багатьох козаків, особливо в південних полках, і призвело до потенційно небезпечного випадку, пов'язаного із загадковою постаттю Петра Іваненка-Петрика.
1692р. Петрик, працівник Мазепиної канцелярії й далекий родич Кочубея, таємно покинув свою посаду й утік на Січ. Маючи добру освіту й чималий політичний досвід, він здобув повагу запорожців, які невдовзі обрали його військовим писарем. Скоро після того Петрик почав агітувати за союз запорожців і всіх українських козаків із Кримським ханством, спрямований проти Москви. За таємної підтримки запорізького кошового І.Гусака він вирушив до Криму й там 26 травня 1692р., проголосивши себе представником "Князівства видільного Київського і Чернігівського і всього війська Запорізького городового та народу малоросійського", підписав із Кримським ханством угоду про взаємодопомогу.
Не зовсім ясно, хто підтримував Петрика, проте цілком зрозуміло, чому він уважав союз із татарами конче потрібним. У листі до запорожців Петрик писав, що від своїх володарів — колишніх (поляків), і особливо тогочасних (росіян) — українці можуть сподіватися тільки шкоди та гноблення. Захистити українські інтереси можна лише за умови, якщо українці самі правитимуть у своїй країні. А це можливо тільки за допомогою татар. Наприкінці свого довгого послання до запорожців Петрик знову попереджує їх, аби стереглися москалів: "Московські царі не мечем нас узяли, але добровільно для віри християнської предки наші їм піддалися; [царі]... обсадилися нашими людьми від усіх сторін неприятельських, і звідкіля скільки неприятелів війною прийдуть, то, наші міста й села попаливши і людей з погребу набравши, назад повертають, а Москва все завше за нашими людьми, як за стіною, перебуває в цілості; і тим усім не задовольнившись, намагається всіх нас зробити своїми холопами й невільниками".
Спочатку здавалося, що запорожці цілком підтримують Петрика. Влітку 1692р. вони погодилися пристати до союзу проти москалів. Одначе, коли Петрик із майже двадцятьма тисячами татар рушив в Україну, запорізьке керівництво відмовилося їм допомагати. До Петрика перейшло лише кількасот чоловік із запорізької голоти, яких спонукали до цього не стільки протиросійські почуття, скільки можливість помститися старшині, що нахапала земель у Гетьманщині. Через наявність цих протистаршинських елементів і неминучий татарський грабунок та ясир, Петрик по суті не здобув у Гетьманщині очікуваної підтримки. Очевидно, південна старшина, багато членів якої майже напевне були причетні до Петриковоі авантюри, вважала виступ проти царя та Мазепи передчасним. Таким чином, Петриків похід на Гетьманщину зазнав невдачі. Не принесли успіху й кілька наступних походів, які він здійснив за підтримки татар. Одначе весь цей епізод показує, що на момент початку Північної війни можливість такого союзу все ще приваблювала деякі групи козаків і що Орлик, починаючи переговори з ханом, мав перед собою багато прикладів.
Наприкінці жовтня 1710р. хан Девлет-Гірей ненадовго зупинився в Бендерах на шляху до Константинополя, куди він їхав з метою переконати турецьке керівництво в необхідності війни з Росією. У Бендерах він мав розмову з Орликом. Очевидно, їхня зустріч пройшла успішно, бо за кілька днів, гетьман писав ханові, що вона принесла йому "велику радість, як і думка про свободу, що виникла після розмови". Перший крок до порозуміння між українськими емігрантами й татарами було зроблено.
Десь через місяць, після повернення хана зі столиці, до Криму вирушила делегація українських достойників. До складу входили прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Вона мала підписати з Кримським ханством договір, на підставі якого гетьман і хан могли б розпочати і похід проти росіян.
23 січня 1711р. після кількатижневих переговорів договір був укладений. Оскільки збереглися список українських побажань (дезидерат) і остаточний, схвалений татарами текст договору, варто придивитися до них уважніше. Задля аналізу перелік побажань, що складається з 23 статей, можна розбити на дві окремі групи. До першої групи віднесемо традиційні умови, які в тій чи іншій формі повторюються в усіх угодах між українськими козаками та кримськими татарами (і, де це було доречно, з Портою) від часів Хмельницького. Іншу групу складають особливі статті, які відбивають специфічну ситуацію 1710—1711 років.
Переважна більшість статей (II—VI, VIII, ЇХ, XII—XVIII, XXI—XXIII), що їх представили на переговорах козацькі посланці, потрапляють у категорію традиційних. Ключовою з них є стаття друга, яка пропонує за основу майбутнього договору взяти договір 1648 р. між Хмельницьким та Ісламом-Гіреєм III. Далі статті цієї групи можна поділити так:
І. Гарантії проти грабунку та взяття ясиру на козацьких територіях
З огляду на минулий досвід було очевидним: козакам; потрібні гарантії того, що коли вони дозволять своїм непевним союзникам увійти в їхню країну, їхні сім'ї, житла, церкви й землі будуть у безпеці. Звідси незмінна вимога таких гарантій, яка цього разу з'являється у статтях VIII та IX. Проте Орлик розумів, що татарські апетити на майно та ясир треба якимось чином задовольнити, й тому до цієї вимоги зроблено застереження. У статті IX зазначено: якщо мешканці "Московських слобід" (Слобожанщини) не приймуть "захисту союзного війська" чи відмовляться повертатися до Гетьманщини, коли вона перейде під владу Орлика, тоді вони "мають уважатися за ворогів", тобто стануть здобиччю татар. У такий спосіб Орлик намагався відвернути татарські зазіхання від земель, якими він сподівався правити.
ІІ. Економічні гарантії
Стаття ХІІІ мала запобігти вторгненню будь-якої іноземної держави на запорізькі території, а стаття XIV вимагала для запорожців виняткових прав на землі в пониззі Дніпра — землі, які вони вважали своїми недоторканними мисливськими й рибальськими угіддями. Нарешті, стаття XVIII містила вимогу, щоб у межах ханства й Османської імперії українські купці мали рівні права з мусульманськими.
ІІІ. Політичні гарантії
Вони стосувалися невтручання у внутрішні справи козаків (статті IV, V, XXI), ханової гарантії непорушності кордонів України та збереження принципу вільних виборів гетьмана (стаття XXIII). Татари також мусили відмовитися від юрисдикції над козаками, які вчинили проти них злочини, і погодитися передавати їх козацьким судам (стаття XV). Нарешті, хан не міг укласти миру з ворогом (росіянами) без згоди гетьмана та Війська Запорізького (стаття VI).
Оскільки перелічені вище статті повторювалися в усіх козацько-татарських угодах, можемо зробити висновок, що ці умови виключалися з безпосереднього політичного обговорення й охоплювали загальні питання, які треба було врегулювати, з тим, щоб політичні, соціальні й економічні системи Українських козаків і кримських татар могли співпрацювати задля досягнення спільної мети.
Розглянемо тепер ті аспекти договору, що відбивають специфічну ситуацій, в якій опинилися Орлик та його прихильники під час вироблення цього договору.
І. Підтвердження заступництва Карла XII над Військом Запорізьким
Видається трохи дивним такий факт: переговори між козаками й татарами мали починатися з вимоги, що пропонований союз у жодному разі не повинен шкодити стосункам козаків і всього українського ("руського") народу з Карлом XII, їхнім захисником і заступником (стаття І). Але Орлик мав поважні причини домагатися, щоб Карлове заступництво було підтверджене. Для Мазепи однією з причин прагнути шведського протегування було те, що він уважав за краще мати сильного, але далекого зверхника. Очевидно, козацькі емігранти в Бендерах також хотіли дотримуватися такого принципу. До того ж навіть після Полтави Карл XII, здавалося, має можливість завдати росіянам поразки, і ця можливість уявлялася найкращою гарантією, що емігранти досягнуть своєї мети. Нарешті, включення цього пункту могло зумовлюватися й тим, що емігранти хотіли уникнути надмірної залежності від своїх татарських союзників.
ІІ. Допомога татар у разі внутрішніх проблем
Орлик і його радники не мали ілюзій щодо труднощів, із якими вони (якщо їм удасться повернутися в Україну) зіткнуться, намагаючись утвердитися при владі. Цареві прихильники, які в такому разі втрачали свої посади, не поступилися б владою без запеклої і тривалої боротьби. Тому козацькі делегати мали настанову просити татар про допомогу в таких внутрішніх конфліктах (стаття VII). Водночас гетьман і його оточення сподівалися, що заступництво шведського короля не дозволить їхнім союзникам перетворити допомогу на політичне панування. Інші ознаки того, що внутрішнє протистояння вважалося неминучим, бачимо в проханнях, аби хан забезпечив гетьманові охорону (стаття XVII) і пообіцяв повертати йому всіх зрадників і учасників замахів, які спробували б утекти до Криму (стаття XXII).
ІІІ. Претензії гетьмана на владу над донськими козаками
Після повстання Булавіна та прибуття донських посланців до Бендер гетьман і його оточення вирішили, що мають нагоду встановити свою владу над донським козацтвом під тим приводом, що це сприятиме боротьбі проти росіян. Тому вони просили хана, аби він допоміг гетьманові Війська Запорізького привести донських козаків під його, гетьманову, владу (стаття XX), з тим щоб "одна отара могла бути під одним пастухом". Це прохання цікаве в декількох аспектах. Воно не тільки вказує, що на початку XVIIIст. козаки і в Україні, й на Дону вважали російську систему врядування спільною загрозою їхньому способові життя (тобто знаменитим козацьким правам і привілеям), але також відбиває усвідомлення ними потреби об'єднатися перед цією загрозою. Наприклад, 1704р. Мазепа писав Г.І.Головкіну: "як ворон воронові ока не виклює, так і козак на козака дуже наступати не буде". Варто також відзначити, що Мазепин наступник уважав однакові суспільні форми достатньою причиною, аби поширити владу українського гетьмана на донських козаків.
Остаточний текст українсько-татарської угоди 1711 р., який зберігся лише в татарській версії, показує, що не всі українські побажання були прийняті. Проте ця редакція, очевидно, влаштовувала Орлика та його колег, бо вони часто покликалися на неї як на обов'язкову версію договору. Основні положення угоди між українськими емігрантами і кримським ханом були такими:
під жодним приводом не може бути завдано шкоди українським і запорізьким козакам та їхнім родинам. Вони повинні мати змогу жити згідно з їхніми давніми звичаями, правами та привілеями;
у дипломатичному листуванні нинішнього гетьмана слід величати так, як колись Хмельницького;
козаки мають право мешкати, рибалити й полювати на тих теренах, де вони віддавна це робили;
козаки мають право на свободу релігії, і їхнім церквам не повинно завдаватися будь-якої шкоди.
Ту частину договору, що регулювала їхні загальні відносини з козаками, татари завершували словами: "Коротше, дозволити їм [козакам] бути вільним народом і вільним краєм".
Одначе татари відмовилися взяти будь-які конкретні зобов'язання щодо тогочасної політичної ситуації. Справді, порівнюючи перелік козацьких побажань з остаточним текстом угоди, бачимо, що всю групу нетрадиційних умов повністю вилучено. Стосовно планованого походу проти росіян зроблено лише загальну заяву, мовляв, союзники мають допомагати один одному проти спільного ворога й об'єднуватися в укладенні миру та веденні війни. Угода закінчувалася святенницькою фразою: "Кожен, хто має мудрість, визнає цей договір за справедливий [і] створений із Божою поміччю".
Те, що не ввійшло до остаточного тексту договору, викликає такий самий інтерес, як і те, що ввійшло. Вилучення татарами всіх нетрадиційних положень можна певною мірою пояснити їхнім природженим традиціоналізмом. Були також цілком конкретні й безпосередні причини, чому татари не включили в договір пунктів, що стосувалися визнання Карлового заступництва над козаками, поширення влади гетьмана на донських козаків і допомоги татар проти гетьманових внутрішніх ворогів.
Мабуть, Орлик від самого початку підозрював (пізніше це стало цілком очевидним), що хан Девлет-Гірей мав намір сам стати козацьким зверхником. Він відмовився визнати Карла XII патроном України, і навіть більше: вважав договір 1711р. законною підставою для своїх власних претензій на заступництво і сюзеренітет. Тому не дивно, що хан не хотів підтримувати гетьмана в його амбітних планах щодо донського козацтва, оскільки об'єднання українських козаків із донськими створило б союзника майже такого ж небезпечного, як і ворожа Росія. Крім того, є підстави вважати, що татари підозрювали Орлика та його прибічників, буцімто ті прагнуть використати татар задля власної мети, а самі лізти в бійку не дуже хочуть. Щодо зобов'язання підтримувати гетьмана в його внутрішніх конфліктах, то було очевидним, що видатки для татар будуть великі, а вигоди — мізерні. В кожному разі можна напевне стверджувати, що під час переговорів взаємні підозри були тільки ледь-ледь замасковані.
Отже, аналіз козацько-татарського договору 1711р. показує, що він спирався на. загальні й традиційні умови, які мали регулювати співпрацю та співіснування Кримського ханства з українськими козаками. Одначе договір не вирішив конкретних, наболілих проблем, пов'язаних із тогочасною політичною ситуацією.
Подібно до того, як Мазепа видавав перед Полтавою маніфести, спрямовані проти росіян, Орлик і його татарські та Шведські союзники перед вторгненням в Україну розпочали пропагандистську кампанію. Хоч як це дивно, однією з найширше розповсюджуваних відозв був маніфест султана Буджацької Орди Мехмета. Спочатку цей маніфест опубліковано латинською, польською та українською мовами, а пізніше перекладено німецькою, мабуть, для розповсюдження в Західній Європі. У відозві проголошувалося, що і хан, і султан — палкі оборонці прав поляків та українських козаків. Щодо українців султан Мехмет заявляв: "Військо запорізьких козаків і малоросійські краї, які завжди були вільні і нікому не підлеглі, піддано вогневі й мечеві, убивству й грабунку і накинуто на них московське ярмо". Маніфест закликав небайдужих до громадських справ людей приєднуватися до Лещинського, Потоцького й Орлика, в яких вони знайдуть розуміння та захист, і застерігав тих, котрі дбають лише про власний добробут, що їх уважатимуть за зрадників і ворогів. Закінчувалася відозва словами: миру не буде досягнуто, доки "свобода та безпека сусідніх земель (Польщі й України) не стоятиме на твердому грунті".
28 січня, того самого дня, коли султан Мехмет видав цей маніфест, Карл оприлюднив власну заяву: Literae Universales Regis Sueciae ad Ucrainenses. Це більший і витонченіший пропагандистський витвір. Він починався з обгрунтування Орликового наміру продовжити боротьбу свого попередника Мазепи за те, щоб за підтримки шведського короля й у союзі з татарами і Портою скинути з українців "московське ярмо".
В універсалі стверджувалося, що росіяни мають намір вигнати козаків із їхніх земель: "Підступні ворожі плани сягають навіть далі — щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх предківських земель; москалі завжди ласо позирали на бататі землі України й хотіли забрати їх собі назавжди". Документ закінчувався пророчими словами: коли народ України буде бездіяльним тепер, то в майбутньому він не матиме права скаржитися на свою нещасливу долю (під Москвою), бо він сам накличе її собі своєю пасивністю.
Не виключено, що в підготовці заяв Карла XII та султана Мехмета Орлик брав якусь участь, проте він навряд чи був причетний до складання маніфесту, виданого 15 лютого київським воєводою Юзефом Потоцьким. Станіславів польовий командир також використовував протиросійські й патріотичні гасла своїх попередників, закликаючи населення України наслідувати "великого Мазепу". Однак тут з'являється й польська перспектива походу — боротися за те, щоб їхня країна об'єдналася з Річчю Посполитою. По суті, ці заяви мало чим відрізнялися від безуспішних закликів Станіслава з нагоди Мазепиного переходу до Карла XII. Відозва Потоцького, як і маніфест Станіслава, не викликала в козаків прихильного відгуку.
Особливу активність і вміння у виданні своїх маніфестів виявив Орлик. На жаль, тексти його відозв не збереглися, що свідчить про старанність і завзяття, з якими російські власті та підросійські козаки збирали і спалювали ці документи. Проте подальші події показали, що Орликові маніфести знайшли широкий відгук серед українського населення, особливо на Правобережжі.
Варто зазначити, що українська історіографія кінця XVIII — початку XXст. приділяла особливу увагу Орликовим "підривним листам і універсалам". Незмінно негативна оцінка цього аспекту діяльності гетьмана спирається на єдине джерело — короткий і неточний уривок з "Історії Русів" (насправді більше політичного памфлета, ніж історичної праці): "По смерті Мазепи проголосили в Бендерах Порта Оттоманська і Король Шведський Гетьманом Малоросійським Писаря Мазепиного, Семена (sic) Орлика, і він універсалами своїми розсівав плевели в полках Задніпровських і по всій Малоросії, закликаючи народ і війська собі до послуху, і так робив до половини року 1711-го, себто до підписання турками з Росією вічного миру, а тоді зник він з усім своїм зборищем і опинився після того у Франції..."
Автор "Історії Русів" підкреслює той факт, що жителі України "зовсім не зважали на його [Орлика] підлещування та затії, а були прихильні незмінно до правного свого начальства". Однак Соловйов наводить свідчення, яке дозволяє зробити інший висновок. Ідеться про повідомлення Дмитра Голіцина, російського воєводи в Києві, який згадує розмову між двома на вигляд лояльними козацькими офіцерами. Суть їхніх висловлювань зводилась до того, що запорожці, мовляв, будуть дурнями, якщо підкоряться цареві: "вони [Орлик та його спільники] добре роблять, що Орду піднімають; а як Орду піднімуть, то вся Україна буде вільна". У тому ж повідомленні йшлося про ще одне твердження, випадково почуте під час розмови двох запорожців: "Всі запорожці через те не йдуть із повинною до царя, що з України дали їм знати: якщо ви підете, то всі пропадете, укладайте союз із татарами й звільняйте нас, тому що ми всі від Москви пропали".
Зрозуміло, в Україні існував благодатний грунт для Орликових відозв. Проте його заклики були спрямовані не тільки до загалу — Орлик намагався також використати свої зв'язки з колишніми колегами, які залишилися на службі в царя. У листі до Скоропадського Орлик спочатку апелює до таких загальних понять, як благо України, патріотичні почуття та кривди від росіян. Далі йшла спроба заспокоїти Скоропадського щодо його особистої долі в разі перемоги над росіянами. В цьому випадку Орлик обіцяв відмовитися від претензій на гетьманство на користь старішого Скоропадського, за умови, що Орликові будуть повернуті його власні землі. Стосовно непопулярної можливості того, що Україна може стати васалом Порти, гетьман заявив: Карл XII, хан і Порта постановили, щоб Україна "ознаки жодного васалітету на собі не мала, а залишалася навіки вільною Річчю Посполитою".
Отже, в усіх маніфестах і листах, що їх союзники слали в Україну, вони наголошували ті самі думки: підживлювали обурення проти росіян, гарантували давні права та свободи й запевняли населення, що союзу з татарами й турками не треба боятися — навпаки, це єдиний засіб позбутися російського гніту.
Зимовий похід, план якого народився в наділеній багатою уявою голові Карла XII, розпочато наприкінці січня. Хан на чолі 50-тисячного війська (в якому було й кількасот запорожців) вийшов із Криму, рушив уздовж нижнього Дніпра, а потім повернув до Харкова. Татари не зустрічали великого опору. Деякі міста в Гетьманщині здавали свої російські залоги загарбникам і вітали їх традиційним хлібом-сіллю. Однак перед самим Харковом хан зненацька наказав своїм людям повертатися до Криму. Вочевидь, татари злякалися, що глибокі сніги й можливість раптової відлиги можуть спаралізувати їхню кінноту. Тому орда відступила, не підійшовши близько до своєї головної мети — Воронежа.
Рейд кубанського султана, одного з синів Девлет-Гірея, був схожим і за ходом, і за результатами. Навіть не було зроблено спроби взяти Азов, головну мету цієї акції. Здається, в обох випадках вирішальну помилку зробив Карл XII, доручивши захоплення добре укріплених фортець легкій татарській кінноті, яка була для цього абсолютно непридатна. Втім, татари досягли чималих успіхів у виконанні іншого завдання походу — пограбування краю. Захопившись, вони не тільки спустошили російські землі, а й наробили багато лиха в Гетьманщині, особливо в Полтавському полку. Звичайно, з того грабунку було небагато військової користі, до того ж російська пропаганда подбала про те, аби перекласти вину за нього на Орлика.
Тим часом та частина військ, на яку Карл XII і його союзники покладали найбільші надії, — 20—30 тис. буджацьких татар і ногайців під орудою Мехмета разом із приблизно трьома тисячами поляків під проводом Потоцького — вирушили з-під Бендер 31 січня. На відміну від своїх союзників, які діяли на сході, це військо, наступаючи в лютому на Правобережній Україні, досягло деяких обнадійливих успіхів. Карл XII сподівався, що цей удар по Правобережжю передусім спонукає поляків відкрито підтримувати Лещинського. Але цього не сталося. Зате Орлик, щойно його військо ввійшло в етнічно українські землі, почав здобувати в масах широку підтримку. Вочевидь, після краху Мазепи Карл не дуже вірив, що Мазепиному наступникові вдасться прихилити маси на свій бік. Тому не без здивування всі сторони, в тому числі й Петро І, стали помічати, що мало не все Правобережжя йде за Орликом та його союзниками. Орлик гордо повідомляв шведському королеві, що його військо зросло більш ніж уп'ятеро. І справді, до нього вирушали цілі полки правобережних козаків.
Хоча гетьман, особливо в пізніші, менш щасливі моменти свого життя, грішив деяким перебільшенням чисельності свого тодішнього війська, немає жодного сумніву, що його шанси на тому етапі походу виглядали досить обнадійливо. Підтримувати чи принаймні співчувати Орликові населення спонукали декілька факторів. Невдоволення російською військовою адміністрацією та її козацькими ставлениками було повсюдним. Водночас росіяни ще не мали досить часу, щоб закріпитися в краї. Та й пропаганда союзників справила бодай деякий вплив. Крім того, на постійні Орликові наполягання союзникам, особливо татарам, до часу вдавалось утримувати свої війська від дій, які могли б викликати ворожість місцевого населення, як викликала її поведінка російських залог. Ці початкові успіхи справили великий вплив, передусім на самого Орлика. Вперше Мазепиним послідовникам удалося здобути масову підтримку, хоча їхні успіхи досягалися поза межами Гетьманщини. Цей факт Орлик у майбутньому використовуватиме як конкретний доказ на користь його тверджень, що Україна бажає І завжди бажала порвати з Москвою. Водночас це зміцнювало становище Орлика серед його союзників, даючи йому можливість вільніше маневрувати в несподіваних політичних ситуаціях, які невдовзі виникли. Особисто для Орлика цей час знаменував найвищу точку його кар'єри гетьмана у вигнанні.
Орликові союзники, особливо татари й турки, також звернули увагу на підтримку, здобуту гетьманом, і почали робити власні висновки. У Порти ці події відроджували надії, схожі а на ті, що їх вона вже колись пов'язувала з Дорошенком — проекти утворення Українського князівства, яке б виконувало роль оплоту проти московської експансії й охоронця чорноморського узбережжя, його майже природного прилучення до князівств Молдавського та Волоського. З іншого боку, для Петра І Орликові успіхи стали попередженням про постійну небезпеку з боку емігрантів-мазепинців, посиливши його ненависть до них і рішучість знищити їх за будь-яку ціну. А полякам — і тим, які підтримували Августа II, і прихильникам Станіслава Лещинського — будь-який успіх козаків на Правобережжі ніс із собою хіба що передчуття біди.
Але протягом лютого 1711p., саме тоді, коли Орлик був у зеніті своєї удачі, в таборі союзників виникли внутрішні проблеми. В міру того, як опір ворога дужчав і ставало важче здобувати харчі, між командувачами союзних військ, особливо між Орликом і Потоцьким, виникли суперечності. Орлик, згідно з Карловими настановами та власними нахилами, хотів наступати просто на Київ. А польський воєвода Києва, все ще сподіваючись здобути прихильників у Польщі та Литві, вимагав наступати до польських кордонів. Безперечно, незгоди між польськими та козацькими провідниками йшли ще глибше. У своїх листах Орлик звинувачував Потоцького в тому, що він дозволяв польським військам грабувати населення й навіть силоміць приєднував до своїх загонів деяких козаків, які траплялися їм на шляху.
Попри ці труднощі, Орлик зумів вийти переможцем із першої великої сутички з ворогом. Десь 15 березня він зустрів і розбив загін під командуванням Стефана Бутовича, генерального осавула гетьмана Скоропадського. На той час більшість правобережних полків, окрім білоцерківського та чигиринського, який вагався, перейшли до Орлика. Єдиною великою перешкодою на гетьмановому шляху до його мети, Києва, була добре укріплена фортеця Біла Церква. Явно всупереч порадам Потоцького, який застерігав, що союзникам бракує доброї облогової артилерії, Орлик зробив спробу здобути місто. 25 березня гетьман почав облогу, сподіваючись на швидку й легку перемогу. Але він прорахувався. Залога під командуванням полковника Анненкова, що складалася з 500 москалів і кількох сот козаків на чолі з полковником Танським, відбила атаки союзників. Наразившись на рішучий опір, їхній наступ загальмувався. Настав критичний момент, і, як це вже не раз бувало в минулому, татарські союзники їх підвели.
Історіографія козацької доби багата на описи ситуацій, коли у вирішальний момент татари зненацька кидали своїх союзників-козаків, часто грабуючи при відступі їхні землі й родини. Такі події звичайно пояснюють як зраду з боку хана чи деяких інших татарських керівників. Ці пояснення часто слушні, але вони неповні. Одна з причин полягала в тому, що ніколи не бралися до уваги внутрішні проблеми самих татар.
Аналізуючи даний випадок, слід брати до уваги, що в самому татарському таборі існували конфлікти інтересів. Хоча Девлет-Гірей був заінтересований в успішному наступі й, коли йшлося про спільні військові дії, його зобов'язання перед козаками були щирі, але хан — навіть такий могутній, як Девлет-Гірей — не міг гарантувати подібної позиції від провідних мурзів і кочових ногайських ханів. І сам хан, і його син, султан Мехмет, розуміли, що, з погляду політичних інтересів Криму, їм слід підтримувати Орлика й шукати прихильності українського населення. Однак татарські провідники й особливо ногайські хани мали вужчі й конкретніші інтереси. їхня влада й становище залежали від спроможності забезпечити своїм людям грабунок і ясир — головні засоби татарської й ногайської економіки. Похід 1711р, припав для татар на кінець довгого й економічно важкого періоду. Головною причиною, чому татар і ногайців пішло в похід так багато (усього понад 100 тис. чоловік) була потреба грабувати й брати ясир. За сприятливих обставин вони б радше задовольнили її за рахунок росіян та їхніх українських спільників. Але оскільки це виявилося неможливим, у татар виникла спокуса пошукати відшкодування за свою службу в українського населення на тих землях, через які вони йшли,— байдуже, чи було воно на боці Орлика, чи на іншому.
Очевидно, провідники ногайців, які складали більшість у Мехметовій орді, спочатку вчинили тиск на султана, щоб він гарантував їм якийсь прибуток від походу. Той переадресував їх до Орлика, якому довелося вислухати отакі питання від якогось Бевбека-аги: "Чи не має бути вигоди [від походу], чи не можна буде взяти за ясир міщан бердичівських та інших, а також поблизу Києва?". Муратца-ага, візир султана Мехмета, та Кантимір-мурза ще настійніше вимагали, відверто ігноруючи недавній договір, аби гетьман виділив їм на грабунок декілька українських міст як відшкодування за їхню військову службу.
У відчаї Орлик нагадав ханові про обіцянки, які той дав Карлові XII, що в ясир братимуть лише ворогів, а українців брати договір суворо забороняє. На мурзів ці аргументи не справили жодного враження. Справді, становище самих татар ставало дедалі хиткішим. їхні коні були виснажені в ході стрімкого наступу, дуже важко було дістати харчі. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що надходила відлига з багнюкою та з повінню на річках. Це позбавляло татар їхньої наймогутнішої зброї— мобільності. До того ж стало відомо, що на допомогу росіянам ідуть підкріплення. Мурзи знову зажадали від молодого султана, аби той дав наказ відступати. За Нордбергом, султан тоді покликав Орлика та Потоцького й заявив їм, що хоча він особисто хотів би продовжувати операцію, неможливо змусити до цього його вояків, оскільки вони не звикли до походів довших, як три місяці. Щоб трохи заспокоїти Орлика й Потоцького, султан пообіцяв залишити союзникам шість тисяч чоловік. Проте за два-три дні це число скоротилося до менш як двох тисяч, і годі було знайти відповідального татарського провідника, який міг би їх очолити. Орлик пізніше описував цей епізод більш драматично — мовляв, султан утік інкогніто посеред ночі, не злазячи з коня аж до переправи через Буг.
Під час цього відходу татари, ігноруючи свої обіцянки та зобов'язання перед козаками, почали масові грабунки і взяття ясиру саме в тих місцевостях, звідки Орлик дістав найбільшу підтримку. В політичному, військовому й особистому сенсі це був для Орлика момент найбільших страждань і розчарувань. У відправленому в ті дні повідомленні Карлові XII по-справжньому людяний і глибоко побожний гетьман так описує катастрофу: татари спустошують церкви, перетворюючи деякі з них на стайні для своїх коней. Ґвалтують молодих дівчат, убиваючи та грабуючи їхніх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків, козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногайські степи. Далі, від Росі до Дніпра й Тетерева вони знищують усі міста й містечка, незважаючи на те, що деякі з них мають гетьманові гарантії безпеки. У місті Германівці, яке виставило всі три універсали від Орлика, султана й Потоцького, мурза на ім'я Канібег учинив велике лихо. Хоча міщани вітали його як приятеля, він напав на них і понад п'ять тисяч захопив у полон. Уманський, Кальницький і Таржицький повіти були повністю спустошені, трохи менше постраждали Корсунський і Брацлавський. Не були в безпеці навіть люди Орликової канцелярії. Він скаржився, що татари викрали трьох хлопців із неї і на час написання листа йому вдалося повернути тільки двох із них. Схоплено також польських посланців, які везли листи від Вишневецького Карлові XII. Орликові й Потоцькому вдалося визволити їх лише з величезними труднощами.
Не тільки Карлові XII висловлював гетьман свої протести — він адресував їх і найвищій мусульманській владі, османському султанові Ахметові III. З липня султан прихильно відповів на гетьманові скарги. В едикті, направленому бендерському сераскерові Мехметові-паші, султан спочатку відзначив дружній прийом, який козаки влаштували татарам, і потім, висловивши різке невдоволення діями татар, наказав сераскерові повернути додому всіх українських полонених, що опинилися в Бендерах, Кілії, Ізмаїлі та Білгороді. Але на той час було вже пізно рятувати втрачені політичні та військові переваги.
Коли козаки кинулись обороняти від татар свої домівки та Родини, Орликове військо, що так швидко зросло за рахунок приєднання великого числа правобережних козаків, так само швидко розтануло. Орлик знову залишився з трьома чи чотирма тисячами запорожців, з якими він і починав. На відміну від попередніх песимістичних послань, російські урядовці тепер задоволено повідомляли, що не лише козаки, а навіть селяни повернули проти татар. Так само, як раніше на Лівобережжі, за жахливі спустошення, вчинені його союзниками на правобережних землях, звинувачено Орлика. Ще багато десятиліть по тому, особливо в містах і заселених районах Правобережжя, Орликове ім'я буде пов'язане з прикрими спогадами про орду. Ясна річ, в очах українського населення справа Орлика та його однодумців і політичні альтернативи, що їх вони представляли, зазнали непоправного удару. Крім того, ця катастрофа глибоко вплинула на самого Орлика, на його майбутні політичні плани й ставлення до мусульманських союзників. Наступний період Орликових стосунків із ханом та його османським сюзереном свідчитиме про гіркі плоди цього досвіду.
Після невдалої спроби відшкодувати свої втрати за допомогою сили й за підтримки татар, емігранти-мазепинці намагалися через посередництво Порти досягти своєї мети дипломатичними засобами. Основу для цих зусиль створила перемога турків над росіянами на Пруті 1711р. На проведених після цього мирних переговорах "питання України", як писав визначний польський історик Юзеф Фельдман, "відсунуло всі інші проблеми на другий план". Тому треба детальніше розглянути, чому це питання відігравало таку важливу роль.
Наляканий зосередженням ворогів на півдні, Петро І завдав випереджувального удару по румунських князівствах. Але царева поспішність і самовпевненість призвели до згубних помилок. Вирвавшись зі своїм військом уперед, Петро І залишив далеко позаду обоз і підкріплення. До того ж він прорахувався щодо масштабів підтримки, яку могли надати йому молдавський і волоський господарі (так само колись помилився Карл XII в Україні). В результаті цар і все його військо в липні 1711р. були оточені в Молдавії, на річці Прут, незмірно більшими силами турків і татар.
Для Порти, вже давно стурбованої російською експансією на півдні, це була нагода завдати ворогові нищівного удару. Але замість захоплення в полон (чи знищення) царя та його війська, великий візир Мехмет Балтаджі дозволив росіянам вийти з оточення. За це Петро І пообіцяв віддати Порті Азовську фортецю, зруйнувати Таганрог і російські фортеці на Дніпрі, піти з України й не втручатися більше в українські та польські справи. Пізніше, оцінюючи цю угоду, історики завжди дивуватимуться, чому великий візир дозволив цареві прослизнути йому крізь пальці. А проте з погляду Порти поступки, яких Мехмет Балтаджі домігся від росіян, були великим успіхом, бо вони, здавалося, давали туркам далекосяжний трофей — контроль над чорноморським узбережжям.
Однак, незважаючи на російські поступки, Порті було ясно, що її тогочасна перевага в Причорномор'ї лише тимчасова і, щоб перетворити ці здобутки на постійні, царевих обіцянок замало. Розглядаючи засоби, які дали б змогу твердо запанувати на тих теренах, турки воскресили проект створення васальної козацької держави в Україні. Спроби здійснити цей проект Порта робила вже не раз: за гетьманування Богдана Хмельницького (1648—1657), його сина Юрія (1659—1663) та Петра Дорошенка (1665—1676). Але через українську внутрішню політику та втручання Росії ці спроби зазнавали невдачі. Тепер, 1711p., настав, здавалося, слушний момент, аби ще раз спробувати створити васальну козацьку державу. Саме з цієї причини турки зненацька виявили великий інтерес до українського питання й до Орлика та його сподвижників.
Проте існувала одна проблема, яку треба було розв'язати, перш ніж між українцями та Портою могло дійти до порозуміння. Це була проблема Карла XII. Шведського короля не радував інтерес турків до українських емігрантів: він боявся, що це може втягти Порту в затяжні переговори з царем і відвернути від продовження війни проти Росії. Якби так сталося, Карл утратив би єдину можливість завдати удару по Росії на її вразливому південному фланзі. Підхід Мехмета Балтаджі був протилежний: він прагнув гарантувати безпеку північних кордонів Османської імперії шляхом переговорів, заснованих на Прутському договорі. Сутичка між великим візирем і шведським королем стала неминучою.
У цьому конфлікті Орлик опинився поміж двома вогнями. Порта й татарський хан запрошували його (власне, наполягали) прибути до Константинополя на переговори. Проте Карл XII, який уважав гетьмана своїм васалом, заборонив йому їхати. Король заявив: "Порта навряд чи хоче й може звільнити вашу батьківщину від московського ярма; очевидно, вона навряд чи може змусити москалів виконати статті, за якими вона [Україна] має повернутися до свого давнього стану".
Тим часом як сам Орлик стояв на боці Карла XII, старшина та запорожці наполягали, щоб гетьман і козацькі делегації поїхали до Константинополя. Поступаючись тискові своїх колег, Орлик разом із делегацією провідних емігрантських діячів вирушив 31 жовтня 1711р. до турецької столиці. Дорогою їх перестрів Густав Солдан, один із головних міністрів Карла XII. Очевидно, король пригрозив, що не матиме з українцями жодних справ, якщо Орлик поїде до Порти. Після тривалої суперечки досягнуто компромісу: українська делегація поїхала до Константинополя, а сам гетьман повернувся до Бендер. У наступні роки Орлик не раз оплакуватиме той факт, що за особисту відданість Карлові XII тоді та в інших випадках йому довелося заплатити велику політичну ціну.
Хоча неодноразово висловленого прохання Девлет-Гірея і Мехмета Балтаджі прибути до столиці гетьман не виконав, до складу делегації, яка його представляла, ввійшли найдосвідченіші й найповажніші серед українських емігрантів особи, такі як керівник делегації прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович (ці троє були також у складі делегації, що укладала договір із татарами) та генеральний осавул Григір Герцик. Окремо згадано в акредитаційному листі кошового Костянтина Гордієнка як спеціального представника запорожців. Головна мета делегації полягала в тому, щоб виробити точні умови сподіваного виведення російських військ і з України й обговорити характер відносин козаків із Портою.
Орлик дав своїм представникам докладні інструкції щодо двох головних питань майбутніх переговорів.
У питанні російського виходу з України гетьманові побажання були такі:
щоб росіяни назавжди пішли з обох частин України та зреклися будь-яких майбутніх претензій управляти нею;
щоб Україною правив гетьман Орлик, його уряд і його наступники, без жодного стороннього втручання;
щоб усі полонені, захоплені в попередній війні (до і після Полтави) й заслані вглиб Московщини, були повернені (це стосувалося передусім запорізьких посланців, заарештованих у Москві перед самою Полтавською битвою, та козаків, посланих на працю до Петербурга);
щоб родинам тих, що виступали проти росіян і були заарештовані, дозволили повернутися до своїх домівок в Україну;
щоб фортеці, раніше окуповані росіянами, були передані козакам неушкодженими і щоб не робилося спроб виселити мешканців краю;
щоб Порта гарантувала кордони України з Польщею і Росією, "які всім відомі";
щоб розміщена на даний час в Україні артилерія там і залишилася;
щоб цар відшкодував Війську Запорізькому збитки, завдані в останній війні;
щоб росіяни публічно зреклися розповсюджуваних раніше пропагандистських тверджень, буцімто Орлик і його мусульманські союзники планували запровадити в Україні іслам і збирати арак (османський подушний податок) з населення.
Цей доволі амбітний і оптимістичний перелік побажань грунтувався на припущенні, що, по-перше, цар справді має намір дотримуватися умов підписаного на Пруті договору, і, по-друге, що ці умови включають і Правобережну, й Лівобережну Україну. Подальші переговори показали, що обидва припущення були надто поспішні.
Іншим головним питанням переговорів були умови, які мали регулювати відносини України з Портою. Козаки хотіли привезти з Константинополя заяву, подібну до Diploma Assecuratorum Карла XII. Вони мали запропонувати, щоби Порта гарантувала такі пункти:
"Україна по обидва боки Дніпра разом із Військом Запорізьким і народом малоросійським завжди залишається вільною від чужоземного володіння". її союзники, пов'язані з нею відповідно до Кримського договору, "не повинні під приводом визволення чи захисту намагатися встановити [над Україною] повне панування, васалітет або підпорядкування";
фортеці в Україні не повинні бути окуповані турецькими залогами;
союзники України не вдаватимуться до будь-якого релігійного гніту, й православна віра, під зверхністю Константинопольського патріарха, буде в Україні панівною;
Порта не порушуватиме права, привілеї і кордони України;
Порта не втручатиметься у вибори гетьмана й не прагнутиме змістити гетьмана, який є найвищою владою в Україні. Крім того, гетьман не повинен особисто їхати до столиці на інвеституру;
будуть гарантовані давні права запорожців рибалити й полювати аж до Очакова;
українські купці матимуть в Османській імперії рівні права з мусульманськими;
Порта визнає шведську зверхність над Україною. Якщо Порта прийме запропоновані пункти, делегація мала просити повідомити згодом про ці умови населення України маніфестами.
Ці дезидерати були цілком аналогічні поданим у 1710—1711pp. татарам. Однак, зважаючи на багато більшу владу, могутність і престиж Порти, висунення таких вимог свідчить про дещо нереалістичний підхід Орлика та його колег до цих переговорів. А сподівання, що Порта, змусивши росіян забратися геть з України й гарантувавши їй територіальну і політичну цілісність, згодиться на Кардову протекцію над цим краєм, здається майже наївним.
До певної міри ця вірність українців шведському королеві пояснювалася тією обставиною, що на той час поразка шведів у боротьбі з росіянами ще не здавалася остаточною. До того ж Карл XII у своїх Diploma Assecuratorutn узяв на себе офіційні зобов'язання щодо української справи. Не можна не враховувати й особистої привабливості короля, що особливо діяла на Орлика. Але, з іншого боку, було очевидно: татари й турки вкрай заінтересовані в тому, щоб тримати Україну (бодай частину її) поза російським контролем. Очевидним було й те, що хан і Порта хочуть і, здавалося, можуть допомогти Орликові вигнати росіян. У будь-якому випадку, включаючи умову про Карлове заступництво над Україною, Орлик показував, що він уважає шведські запевнення більш реальною і конкретною основою для своїх планів, аніж турецькі й татарські спонуки. Ясна річ, така позиція перешкоджала гетьманові встановити з Портою дійові й життєздатні відносини.
Інший пункт дезидерат дає змогу побачити ширший контекст цих переговорів. Як уже згадувалося, на переговорах із татарами особливої гостроти набула проблема ясиру. Це питання було важливе не лише в конкретній політичній ситуації, яка склалася в 1711p., воно також відбивало основну й нерозв'язну проблему в стосунках між осілим українським і кочовим татарським суспільствами. Так само й питання про турецькі залоги та фортеці в Україні, окрім його очевидних військових і політичних наслідків, було також украй дражливим через пов'язану з ним конфронтацію між мусульманською та християнською релігіями й культурами. Дозволити розмістити в Україні турецькі залоги було для Орлика небезпечніше в релігійному сенсі (пустити "невірних" між християнську паству), аніж у суто політичному та військовому. Звідси в дезидератах стаття про убезпечення від можливого релігійного гніту з боку союзників України. Звідси й Орликове прохання, аби Порта видала маніфести, які спростували б твердження російської пропаганди, буцімто він готовий в обмін на турецьку допомогу запровадити в Україні іслам. Таким чином, хоча залоги могли б допомогти гетьманові в боротьбі проти російської агресії чи проти його ворогів в Україні, він мусив наполягати — й через свою глибоку відданість релігії, й через традиційні тертя між християнством j ісламом,— щоб вони не стояли в українських містах. Зрештою, ця умова показує, наскільки важливим і складним було в Орликових відносинах із Портою питання релігії, тому розглядати ці відносини тільки з погляду практичної політики було б надмірним спрощенням.
Показником релігійних інтересів гетьмана було прохання, аби Порта визнала Константинопольського патріарха номінальним головою православної церкви в Україні. Цей пункт повторював не лише бажання, висловлене в "Бендерській конституції", але й відбивав прецедент, установлений у Дорошенковому договорі з турками 1672р. Логіка цього прохання була така: якщо Україна має укласти політичну угоду з Портою, то патріарх Константинопольський чи Єрусалимський — а не Московський — має здійснювати в Україні церковну владу. Орлик, палко захоплений цією ідеєю, встановивши тісні особисті стосунки з Константинопольським патріархом, досяг таких успіхів у цій справі, що, як стверджував царський посол у Константинополі Шафіров, Єрусалимський патріарх "уже був призначений козацьким патріархом". Повідомлення Шафірова грунтувалося на непідтверджених чутках, які поширювалися в той час в османській столиці. Але вже сам факт, що такі чутки мали місце, показує, наскільки наполегливими були гетьманові спроби вивести українську церкву з-під влади Москви.
Нарешті, цікаво відзначити, що гетьман не повторив прохання, з яким він 1711р. звертався до татар, — про визнання його влади над донськими козаками. Можливо, негативна реакція Девлет-Гірея розохотила Орлика ставити це питання знову. Ймовірно також, що причиною були катастрофічні наслідки походу 1711p., в якому з планів на співпрацю між запорожцями та донцями нічого не вийшло. Але й без цього пункту завдання делегації, що вирушила до Константинополя, було нелегким. А коли делегація вже наближалася до столиці, в турецькому уряді сталися важливі зміни, які це завдання Ще більше ускладнили.
Через зволікання царя з виконанням умов Прутського Договору, агітацію агентів Карла XII проти Мехмета Балтаджі та протидію його особистих суперників, 20 листопада великого візира було усунуто з посади. Його наступником став колишній яничарський ага Юсуф-паша. Хоча усунення Мехмета Балтаджі, можливо, принесло Кардові XII велике особисте задоволення, воно не дуже поліпшило його становите, бо нового великого візира не можна було зарахувати до Друзів шведського короля та його польських союзників.
Новий великий візир, як і його попередник, прагнув покращити нестійку ситуацію на північних кордонах імперії. Так само, як і Мехмет Балтаджі, Юсуф-паша вважав, що безпеки північних кордонів можна досягти, використовуючи українських козаків як захист проти російської експансії. Досягти цієї мети він сподівався, спокусивши росіян угодою, яка давала туркам велику перевагу: він був ладен вигнати морочливого шведського короля з турецької території, якщо росіяни погодяться на поступки в Україні.
Одначе в Порті була й войовнича протиросійська партія, яку очолював Девлет-Гірей і підтримував, певною мірою, сам султан. Цій групі надавали підтримку й французькі дипломати, які, з наказу Людовіка XIV, працювали на розпалювання нового турецько-російського конфлікту, Саме тоді французькі діячі ближче познайомилися з українським питанням, яке за кілька десятиліть відіграє коротку, але визначну роль у їхній східній політиці.
Незадовго перед прибуттям козацьких делегатів почалися переговори між Портою та царем, якого представляли Петро Шафіров і Борис Шереметьєв. Вони мали на меті ратифікувати чи, точніше, ще раз розглянути підписаний на Пруті договір. Таким чином, Порта збиралася вести переговори про виведення російських військ з України й водночас обговорювати умови, на яких Орлик і його штаб мали перебрати в ній владу. Очевидно, успіх на одних переговорах вплинув би на хід інших. Це стало ясно, коли султан, у відповідь на відмову Петра І віддати Азов, знищити Таганрог і дніпровські фортеці, заявив: "Я не підпишу з ним [Петром І] угоди, доки не заберу в нього всю козацьку землю". Петрова впертість була на. руку протиросійській партії, яка святкувала перемогу, коли Юсуф-паша, хоча й дещо неохоче, 10 грудня 1711р. проголосив цареві війну.
Протиросійська діяльність у Константинополі різко зросла з прибуттям козацької делегації. Не гаючи часу, її члени взялися агітувати проти росіян. Невдовзі їхній вплив став настільки помітним, що Шафіров повідомив царя: "Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру".
Головний аргумент козацької делегації полягав у тому, що Україну можна легко вирвати з рук царя, бо її мешканці ось-ось повстануть проти нього. За доказ цього правила масова підтримка Орлика під час недавнього походу. Ця думка, висловлювана при різних нагодах і в різних аудиторіях, пізніше стала головним мотивом Орликової політичної пропаганди. Інші аргументи, мабуть, винайдені чи розвинуті гетьманом і його оточенням, подано Порті у вигляді таємних російських планів, про які начебто довідався Орлик і які свідчили про цареві наміри включити до складу своєї імперії Україну, підкорити татар і вийти на Чорне море.
Шафіров був так стурбований діяльністю емігрантів, що переконував царя провести каральну акцію щодо їхніх родин в Україні. І от 8 квітня 1712р. царський канцлер Головкін видав указ, у якому було заявлено: "Оскільки боговідступник, зрадник Орлик і з ним багато інших донині в області султана турецького живуть, а деякі в самому Царгороді перебувають, що викликає велику підозру, і не можна інакше розсудити, що вони на утримання себе там одержують кошти з України від своїх родичів... притім і кореспонденції і пересилання між собою мають, чого важко допильнувати й припинити, доки вони там на Україні житимуть. Через це наказав великий государ всіх зрадників, які нині живуть в турецькій землі й по багатьох умовляльних грамотах царської величності і обнадіюванням у прощенні вини їхньої у вітчизну свою не повернулись, список їхніх імен до цього додається, жінок і дітей їхніх і матерів і братів вислати до Москви для нагляду і веліти там жити, доки загроза з боку турецького мине..."
Крім того, родичі емігрантів мусили написати їм листа з настійним проханням повернутися додому або утриматися від ворожої діяльності, інакше їхні родини будуть засуджені до страти. Ця тактика, яку тоді й пізніше так охоче застосовували росіяни у боротьбі з непокірними емігрантами, не принесла великих результатів, оскільки більшість родин уже давно були заарештовані й заслані вглиб Росії.
Незважаючи на ці заходи, Шафіров і далі застерігав, що "як і раніше, треба бути вкрай обережними в Україні, щоб не збунтувала при вступі в неї військ турецьких" . Головкіна також непокоїла думка про можливий непослух українців. На випадок вторгнення турецького війська він радив ужити таких заходів: треба по змозі знизити податки в краї; українців можна брати на службу в залоги, але тільки якщо іншу половину залоги складатимуть росіяни; хтось із російських "знатних людей" має постійно бути при гетьманові Скоропадському "для порад і всяких обережностей" і "якщо впаде підозра на когось із знатних малоросіян, то брати їх до себе й утримувати політично; якщо ж хтось явно зрадить, то з таким чинити як зі зрадником для постраху інших". Очевидно, ці заходи виявилися ефективними, бо за двадцять років по тому Орлик, обговорюючи інше можливе вторгнення в Україну, радив таємно повідомляти старшину про його наближення, "щоб вони могли вчасно перевезти свої родини на цей бік Дніпра, на польську Україну чи до Бендер і щоб сама Москва, намагаючись перешкодити повстанню, не мала можливості забрати їхні родини й вивезти їх за кордон [України], як вона зробила після Прута 1712p., коли Порта двічі оголошувала їй війну".
Хоча Порта й оголосила цареві війну, це була радше погроза, намагання змусити його виконати свої обіцянки, аніж справжній намір розпочати військові операції. Російські посланці усвідомлювали це, і протягом січня 1712р. твердо відмовлялися поступатися вимогам турків піти з усієї України. Справа зайшла в глухий кут, і турки знову вдали, що готуються до війни. Але на початку лютого Петро І, не бажаючи наражатися на ризик іще однієї війни з Портою, погодився віддати Азов, знищити Таганрог і фортеці на Дніпрі. Це докорінно змінило характер українського питання. Юсуф-паша, котрий у безкомпромісній ситуації почувався дуже незатишно, тепер здобув більше можливостей для маневру. Відповідно, він почав схилятися до торгу, навіть у такому основному питанні, як українське.
27 лютого керівник козацької делегації Горленко повідомив Орлика про цей новий розвиток подій. Великий візир заявив йому, писав Горленко, що з росіянами досягнуто угоди з усіх питань, окрім проблеми України, і "вже Москва всю Україну віддає, тільки просить нас про Київ, через те ми потім надумали було (якби інакше обійтись не можна) не стояти за Київ, а тепер, зрозумівши, як Україні Київ потрібен, будемо старатися, щоб і Київ при вас був".
Пригнічений думкою про те, що повернути Києва не вдасться, гетьман надіслав великому візирові великий трактат, який грунтувався на "автентичних історичних книгах" та аргументах геополітичного характеру. Він доводив, що не може бути й мови про те, щоб дозволити росіянам утримати за собою Київ, тому що "ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь із голови без тіла чи з тіла без голови?". Підкріплюючи це твердження, Орлик описав центральне місце Києва в суспільному, культурному та релігійному житті України: "Що може бути дорожче й прекрасніше для політичного й церковного становища України, ніж її столиця, Київ, де сяє джерело й початок нашої релігії, де з великою пишнотою зберігаються святі місця, куди сходяться люди з усієї України, щоб дати шлюбну обітницю й виконати релігійні обов'язки, де вони загартовуються у вивченні нашої православної віри, де наші клірики встановлюють святі закони, де роксоланська [українська] молодь здобуває освіту". Не тільки Україна не зможе існувати без своєї стародавньої столиці, але й росіяни, утримавши її, матимуть шлях до відновлення влади над Україною і плацдарм для майбутнього наступу на турків. Орлик також застерігав Порту, аби вона не здумала погодитися тільки на Правобережжя, бо той край такий спустошений, що не зможе підтримати його та його людей. Крім того, це тільки втягнуло б Порту в конфлікт із поляками.
Орликів лист прибув запізно. Після згоди Петра І віддати Азов і спалити Таганрог турецько-російські переговори розвивалися успішно. Це змусило протиросійську партію в Константинополі перейти до оборони. 15 січня (за старим стилем) лідер цієї партії Девлет-Прей залишив столицю. З ним разом відбув запорізький кошовий Гордієнко, що свідчило про суттєві розбіжності серед членів козацької делегації. За цих обставин Юсуф-паша дістав набагато більшу свободу дій і міг домовлятися з росіянами, як він уважав за потрібне. А що він уважав за потрібне, українські делегати дізналися 5 березня 1712р.
Того дня їм видано грамоту за підписом Ахмета III. її зміст, як і слід було сподіватися, викликав у делегатів безмежне розчарування. Не тільки Київ і його околиці, а й уся Лівобережна Україна залишались у володінні царя. Очевидно, великий візир, якому хотілося завершити нескінченні й досить обтяжливі переговори, вважав, що для турецьких потреб досить і Правобережжя. Проте щоб скористатися з цього набутку, Порта потребувала допомоги Орлика та його козаків. Тому в грамоті було таке великодушне твердження: "Україну з цього боку Дніпра [Правобережну], яку ми з нашими переможними арміями минулого року на річці Прут відірвали від царя, раніше населяли і в ній правили козаки. В минулому нею також володів гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко та весь його народ під милостивою протекцією нашої держави. Ми та наймогутніший і найславетніший хан бажаємо знову надати Україну з цього боку Дніпра нинішньому гетьманові Пилипові Орликові, щоб козаки жили там, як раніше, і щоб Україна знову була їхньою землею".
Варто зазначити, що привілей надавався як від імені султана, так і від імені хана, й таким чином установлювалася подвійна влада над гетьманом. Інші пункти грамоти були такі:
гетьманові дається найвища й виняткова влада над козаками;
козакам і всьому українському населенню гарантується свобода;
гетьман має вільно обиратися;
Порта не втручатиметься в козацькі справи;
Україна не сплачуватиме Порті податків чи данини.
Натомість козаки брали на себе такі зобов'язання:
гетьман і козаки мають бути завжди вірні Порті;
козаки братимуть участь у захисті та військових походах Османської імперії;
гетьман, козаки та все населення України повинні визнати протекторат султана.
В цілому цей договір, як і укладена за рік перед тим угода з татарами, базувався на прецедентах, що їх створили Хмельницький і Дорошенко, Й так само, як і татари, Порта також відмовлялася обговорювати поточні політичні проблеми та питання про заступництво Карла XII над Україною. Цей османський традиціоналізм був особливо помітний в одному з останніх пунктів договору: "Нехай нинішній гетьман і його наступники володіють Україною, вільною й цілісною, з цього боку Дніпра на тих засадах і таким чином, як Петро Дорошенко, що залишався під захистом нашої держави".
Оцінюючи переговори між українськими емігрантами й Портою, зауважимо, що спільним для обох сторін було бажання вигнати росіян з України. Але крім цього, в них було небагато спільних інтересів.
Емігранти на переговорах найбільше дбали, щоб після того, як росіян буде вигнано, влаштувати майбутні відносини з Туреччиною на умовах, сприятливих для українців. По суті, це означало максимально можливе обмеження будь-якого впливу, який Порта могла б мати в їхній країні. Саме з цієї причини українці домагалися, хоча й безуспішно, щоб сувереном України було визнано слабкого й далекого шведського короля, а не близького й могутнього султана. Коли настав час оголосити про угоду з Портою, Орлик спробував подати її не, як прийняття османського сюзеренітету, а як союз, настільки вигідний для українців, що "вони [турки] не знайшли такого, прикладу в своїй історії й у своїх регістрах". Й оскільки Порта відмовилася визнати сувереном України Карла XII а Орлик не хотів визнати своїм зверхником султана, гетьман додав: "Україна... має бути такою, як вона була на початку [тобто за часів Хмельницького],— республікою ні під чиєю протекцією".
Дуже впливав на становище в переговорах українців узагалі й Орлика зокрема також і релігійний чинник. Гетьманові явно не давала спокою думка про те, що він погодився на співпрацю з ворогами християнства. Тому, оголошуючи про договір, Орлик запевнив усіх християн, що "ні амбітність, ні навіть щирість, яку маємо до нашої дорогої батьківщини, не могли нас примусити зробити щось противне християнській нації". Крім того, він наполягав, аби Порта публічно спростувала твердження росіян, буцімто він мав намір запровадити в Україні іслам.
Натомість Порта вбачала в українському питанні іншу, прагматичнішу перспективу. Орлик давав шанс нарешті скористатися з нагоди, що з'явилася ще за часів Хмельницького та Дорошенка — відірвати багату і стратегічно важливу Україну від таких небезпечних супротивників, як Польща та Росія. Проте з Орликом справа стояла зовсім інакше, ніж із його попередниками, оскільки Османська імперія перебувала в процесі докорінної зміни своєї зовнішньої політики. Протягом 60-х і 70-х років XVIIст. турки ще зберігали у Східній Європі сильні позиції. Вони прагнули приєднати до своєї держави підкорені християнські землі, прикладом чого було захоплення Поділля 1672р. Але на початку XVIIIст. імперія перейшла до оборони. Турецькі діячі тепер розглядали Україну радше як буфер проти російської експансії, ніж як додаток до Османської імперії. Україна мала розміщуватися між імперією та її ворогом, а не конче в самій імперії. Орлик, вихований у період розквіту турецької експансії, не зміг осягнути цієї зміни в політиці Порти й далі боявся поглинення імперією.
Крім того, турки розуміли роль України переважно як статичну — землі, достатньо великої, аби слугувати бар'єром. Орлик та його козаки мали виконувати немовби функцію залоги, яка за невелику для турків ціну займатиме цей бастіон і захищатиме його від російської експансії. Це пояснює, чому п'ять великих візирів підряд послідовно підтримували український план від 1710 до 1713 року — факт дивовижний, оскільки це відбувалося в період постійного розпаду й хитань у Порті та в її політиці. Знаючи позицію турків щодо української проблеми, легше зрозуміти, чому питання Києва та Лівобережжя було для них таким недоречним і неважливим і чому вони так легко його облишили.
Проте для Орлика така постава Порти була підозрілою. Вона не брала до уваги, що гетьман та його уряд у вигнанні прагнуть мати базу для життєздатної держави, яка могла б існувати автономно, якщо не незалежно. На думку Орлика, спустошене Правобережжя, без Києва, не відповідало такій Функції. Він дійшов висновку, що Порта і хан планують поставити його та частину України в становище якщо й не формальної, то реальної підлеглості, рабське щодо "невірних".
Вже за місяць після його укладення союз між українськими емігрантами й Портою почав розвалюватися. Головним пунктом незгоди між обома сторонами було питання Правобережної України. Для турків і їхніх планів щодо створення на північному узбережжі Чорного моря буферної зони здавалося цілком достатнім настановити Орлика та його людей на Правобережжі. Але для гетьмана зайняти спустошений, знелюднений край, який до того ж формально був частиною польсько-литовської Речі Посполитої, означало створити для себе й для своїх людей нові проблеми, не розв'язавши старих. Тому, залишаючись формально союзниками, обидві сторони почали вести різну й навіть протилежну політику.
Добре знаючи про складність цієї проблеми ще з часів, коли він був генеральним писарем у Мазепи, Орлик зробив чергову спробу відрадити турків. У своєму листі до Юсуфа-паші він доводив, що готовність росіян поступитися Правобережжям — це відвертий обман: "Вона [Москва] поступається тим, чого не має і не може мати. За цією лячною маскою [московської поступки] я бачу підступи, шахрайство й обман москалів, які прагнуть скористатися з довірливості Високої Порти. Справді, яке право мають москалі на Україну з цього боку Дніпра, яка належить нам [українським козакам] не за правом відокремлення, а за правом вічного проживання". Він також наголошував, що цей крок росіян був спрямований на: те, щоб утягнути Порту та козаків у конфлікт із поляками, яким цар також пообіцяв Правобережжя. Наприкінці листа; Орлик зазначав, що Мазепа ризикував усім, аби визволити, Україну, а не тільки її частину, і саме до цієї мети слід іти й далі. Але Порта не зважила на ці аргументи. Вона була сповнена рішучості реалізувати свій "український план".
Спочатку турки спробували порозумітися з гетьманом. Разом із документом, за яким Орликові надавалося Правобережжя, турецький ага привіз Орликові "вісім мішків, повних золота", щоби покрити перші витрати на оволодіння краєм . Але оскільки в гетьмана й після цього залишалися поважні сумніви щодо планів Порти, кримський хан почав чинити тиск, вступаючи за спиною гетьмана в переговори з іншими козацькими провідниками. Особливо податливим на ці загравання виявився запорізький кошовий Кость Гордієнко. Він був улюбленцем Девлет-Гірея, який уважав його, на відміну від Орлика, хоробрим і здібним воїном. Близькі стосунки між кошовим і ханом були продемонстровані під час переговорів у Константинополі, коли в середині січня Гордієнко, не дочекавшись кінця переговорів, разом із ханом відбув із столиці. Протягом лютого він підтримував тісні контакти з Девлет-Гіреєм, а наприкінці березня 1712р. разом із п'ятдесятьма іншими запорожцями покинув козацький табір у Бендерах. Невдовзі він почав підбурювати запорожців, що лишилися з Орликом, іти на Правобережжя, не чекаючи гетьманових наказів. До того ж хан, через голову гетьмана, наказав прилуцькому полковникові Горленкові вести козацький загін на Правобережжя.
Головною причиною ханового тиску на Орлика, щоби той вів своїх людей у здобуті землі якнайскоріше, було сподівання приборкати очікувані протести поляків, поставивши їх перед доконаним фактом, тобто заволодівши краєм за допомогою Орликових козаків. Десь на початку травня хан і гетьман дійшли тимчасової згоди. Деталі цього порозуміння невідомі, але в середині травня хан направив на Правобережжя низку маніфестів, що проголошували виняткову владу Орлика над краєм. Перші маніфести доставляли татарські емісари, головне завдання яких було оцінити тамтешні умови й доповісти про них ханові та Порті. В одному з таких маніфестів, від 15 травня 1712p., заявлялося: "За допомогою своїх переможних армій Порта визволила вашу батьківщину, Україну, з московського гніту й віддала її у володіння нікому іншому, як Пилипові Орликові, гетьманові українських і запорізьких козаків, і підтвердила цей привілей своїм дипломом. Тому ми посилаємо вам із нашим листом наших мурзів і агів, аби вони самі могли пояснити вам в ім'я Порти та в наше власне ім'я, що відтепер ані поляки, ані москалі не матимуть над вами жодної влади. Аж до Прута вся влада належатиме вашому гетьманові Пилипові Орлику".
Гетьман, можливо, дозволив уживати в цих деклараціях своє ім'я, але не збирався активно підтримувати плани хана та Порти щодо Правобережжя. Той факт, що в червні хан спонукав Горленка, з яким гетьман також вступив у конфлікт, зайняти кілька правобережних міст, переконав Орлика, що не тільки плани Порти та хана щодо України підозрілі, але і його особисте становище, з огляду на ханову тактику, не було Цілком безпечним.
Під кінець весни 1712р. Орлик опинився у складній ситуації. Він був переконаний, що з надання йому Правобережжя нічого доброго не вийде, проте, оскільки це все-таки відповідало його власним планам, не міг явно відмовитися від привілею. Тому гетьман вирішив підтримувати коректні стосунки з ханом і Портою, водночас уникаючи зобов'язань щодо їхніх найближчих планів, пов'язаних із вступом на Правобережжя, Була й інша причина, чому гетьман вирішив відмовитися від тіснішої співпраці з Портою: хоча козацько-турецькі переговори не дали козакам того, на що вони сподівалися, переговори ці зайшли далі, ніж воліли б Карл XII та його польські союзники. Прилюдні оголошення про те, що Орлик, протеже шведського короля, збирається заволодіти Правобережжям, і повідомлення, що деякі запорожці вже рушили туди, шкодили інтересам Карла XII, оскільки викликали гнів і підозри всіх поляків, прихильності яких король так домагався. Тому Орлик уважав, що він має не тільки задовольнити своїх мусульманських своюзників, але й заспокоїти шведського короля та розвіяти підозри поляків.
Під час аудієнції у Карла XII 13 червня 1712р, гетьман спробував виправдатися за свої зв'язки з турками, пояснивши, що його посланці діяли всупереч його настановам, коли прийняли султанів привілей. Він також погодився повідомити Порту, що не вступить на Правобережжя, доки турки не врегулюють цього питання з Річчю Посполитою. Таким чином Орлик відмовився (але не дезавуював їх відкрито) від надмірних, як він уважав, зобов'язань перед турками й повернувся до безпечнішої, хоча й менш обнадійливої, зверхності шведського короля.
Саме тоді, коли гетьман намагався відновити добрі стосунки з Карлом XII, великого значення набув польський складник цієї заплутаної ситуації. 4 квітня 1712р. росіяни нарешті ратифікували, щоправда, з деякими поправками, Прутський договір. Одна з головних його статей передбачала, що цар повинен вивести усі війська з Польщі, оскільки турки вбачали в них загрозу для своєї безпеки. Щоб забезпечити виконання з боку росіян цих умов, Порта послала до Польщі місію, яку очолили двоє татар — Сулейман-ага та Абдула-мурза. Посланцям також дано вказівку, коли трапиться нагода, з'ясувати позицію поляків у питанні Правобережжя.
Місія не мала успіху. Скоро посланцям стало очевидно, що росіяни не збираються виводити з Польщі своїх військ. А поляки вже почули про турецькі плани щодо Правобережжя. Ще до прибуття місії польський інформатор у Бендерах писав урядові Августа II: "Нашу [Правобережну] Україну, яка простягається від Дніпра до Случі та від Тетерева до Березини, цареві міністри віддали під протекцію Порти... Згідно з цим козацькі бунтівники склали собі карту, і вже 60 чоловік послано в Україну, щоб оголосити про нову владу".
Згадки турецьких посланців про Україну ще більше перелякали й розлютили поляків. Після повернення місії до Константинополя Порті стало ясно, що поляки чинитимуть її українським планам шалений опір.
Відновлення інтересу татар і турків до України стало приголомшливою новиною для могутніх польських східних магнатів, таких, як коронний гетьман Адам Сенявський, котрі більшу частину життя боролися з козаками за володіння краєм. Певно, думка про те, що козаки мають тепер підтримку хана та Порти, вганяла їх у дрож. Августові II було очевидно, що справу Правобережжя не можна полишати на розгляд тільки цареві й султанові і що треба спорядити де Константинополя польське посольство, щоб обговорити цю проблему. Проте наприкінці літа 1712p., коли те посольство ще тільки готувалося, Сенявський відправив на Правобережжя кількох своїх польових командирів захищати край од запорізьких загонів, що почали там з'являтися.
12 серпня 1712р. полковник Роговський, управитель маєтків Калиновських біля Рашкова, несподівано повідомив, що він мав контакт із козацьким гетьманом, який висловив щодо Польщі добрі наміри. Протягом наступних місяців інші польські магнати заявляли, що до них також звертався Орлик, пропонуючи свої послуги. Гетьман не лише повідомляв поляків про турецькі плани, але й радив, як вони мають реагувати: наполягати на виконанні умов Карловицького договору, який визначав їхній контроль над Правобережжям, і водночас посилати в край війська, щоб не дати утвердитися там козакам і їхнім татарським союзникам. Орлик закликав поляків діяти швидко, інакше турки можуть змусити його особисто взяти участь в окупації краю. Сенявський та його колеги були дуже раді скористатися з нежданої допомоги й давали своїм агентам настанови підтримувати з Орликом тісний зв'язок. Було очевидно, що гетьман шукає альтернативу турецькому заступництву.
Турецькі плани щодо Правобережжя й присутність там українських козаків переконали Августа II, що, незважаючи на дружнє ставлення Орлика, треба якнайшвидше відправити До Порти польську місію. її очолив мазовецький воєвода Станіслав Хоментовський.
Коли наприкінці листопада 1712р. Хоментовський прибув До Константинополя, перед ним постало надзвичайно важке завдання. Його ще більше ускладнювали радикальні й швидкі зміни політики, позицій і діячів, які регулярно відбувалися в Порті під час перебування польської місії. Ці зміни були головним чином результатом запеклої боротьби між партією війни та партією миру в турецькій столиці, боротьби, що приносила успіх то одній, то іншій стороні. Оскільки Петро І і далі відмовлявся вивести свої війська з Польщі й оскільки шведські війська під проводом генерала Магнуса Стенбока розпочали успішний спочатку наступ на півночі, на час прибуття Хоментовського партія війни була на піднесенні. І справді, 10 грудня 1712р. Порта ще раз оголосила Росії війну. Як звичайно, це була більше погроза, аніж свідчення готовності турків воювати. Проте, як царевих союзників, посланців Августа II очікував у Константинополі холодний прийом.
Але за кілька тижнів становище знову змінилося з типовою раптовістю. На півночі шведське військо Стенбока уклало перемир'я. Турецький воєнний запал негайно охолов. До влади прийшла партія миру, що прагнула вигнати з імперії докучливого Карла XII. Зріс тиск на короля, аби він покинув турецьку територію. З притаманною йому впертістю Карл XII не хотів поступатися цим вимогам і таким чином готував грунт для знаменитого Калабалику 1 лютого 1713p., коли орди турецьких яничарів і татар напали на шведський табір у Бендерах. Після короткого безладного й героїчного опору шведський король був заарештований та інтернований в Адріанополі.
Для Орлика й Хоментовського ці драматичні події мали величезне значення. Коли хан і бендерський сераскер готувалися штурмувати табір упертого короля, Девлет-Гірей послав турецького урядовця й двох татарських мурзів спитати гетьмана, на чиєму він боці — шведів чи татар і турків. У момент, коли не могло бути й мови про компроміс чи зволікання, Орлик рішуче відкинув заступництво Порти, заявивши, що він уже прийняв протекцію шведського короля. Як згадував гетьман пізніше, ханова лють була безмежна: "Під час Кала-балику, коли вчинено напад на шведського короля, хан Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані залякати погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я не покину його Королівської Високості і не прийму заступництва турків". Лише втручання ханового сина Мехмета-султана та бобруйського старости Яна Сапєги врятувало Орликові життя.
Після того, як Карла XII силоміць вивезено з Бендер, Орлик залишився з ханом сам на сам. Тепер він уже не міг використати короля для захисту від домагань хана чи Порти.
Так само не мало сенсу відкрито опиратися сердитому ханові, коли невдовзі після Калабалику він зажадав, аби гетьман особисто повів своїх людей в Україну. За іронією долі, зарадило Орликові його жалюгідне становище. Гетьман відповів, що не може покинути Бендери, не розібравшися зі своїми чималими боргами. Вочевидь, стан Орликових фінансів був такий невідрадний, що навіть сердитий Девлет-Гірей мусив погодитися відкласти гетьманову участь у планованому поході на шість тижнів.
Поте хан наполягав, щоб об'єднані козацько-татарські сили негайно вирушили в Україну, навіть якщо сам гетьман не зможе поїхати з ними. На чолі кількатисячного козацького загону поставлено прилуцького полковника Горленка. В останні дні лютого чи на початку березня козацькі сили за підтримки близько 20 тис. татар зайняли Брацлав і почали посуватися в напрямку Києва. Однак це вторгнення було задумане не як наступ, а радше як консолідаційна акція. Орлик суворо наказав Горленкові уникати будь-яких можливих сутичок із польськими військами, а присутність козаків на Правобережжі пояснювати як крок, спрямований проти росіян і як засіб зберегти порядок в охопленому хаосом краї. Хоча поляків ці аргументи не переконали, жодна сторона, здається, не була готова розпочати відкриті воєнні дії. Протягом наступних декількох тижнів козацькі та польські війська напружено спостерігали за діями одне одного, але не встрявали у великі сутички.
Перш ніж минули шість тижнів, що їх Девлет-Гірей дав Орликові, самого хана скинули з престолу. Він став жертвою нової раптової зміни в загальній політичній ситуації. Наприкінці лютого 1713р. до Порти дійшла запізніла вістка про гучну перемогу генерала Стенбока над данцями та саксонцями 9 грудня 1712р. під Гадебушем. Карл XII знову здобув султанову прихильність, а призвідців Калабалику суворо покарано.
Коли напруження спало, Порта звернула увагу на польських посланців і українську проблему. Спочатку здавалося, що невдача, якої зазнав Карл XII, спрацює на користь Хоментовського. Адже протягом кількох років саме впертість шведського короля перешкоджала угоді між Августом II і султаном. Але в Порті сталися внутрішні зміни, які не сприяли успіхові місії Хоментовського. Після короткого періоду активної, але не дуже продуктивної участі в справах країни султан вирішив обмежити свої інтереси палацом. Великим візирем призначено Алі-пашу, енергійного й досвідченого політика, який здобув повну владу в уряді.
У березні 1713р. почалися турецько-польські переговори. Початок той був нетривкий. Такі питання, як вислання Карла XII назад до Швеції через Польщу чи виведення з Польщі російських військ, не викликали великих труднощів. Але коли член турецької делегації Ібрагім-паша заявив, що Порта хоче перебрати Правобережжя, в тім числі й дуже важливу фортецю Кам'янець-Подільський, Хоментовський просто відмовився обговорювати це питання. У відповідь турки поставили під сумнів законність титулу Августа II. На цій прикрій ноті переговори урвалися.
Протягом кількох наступних тижнів відбулися деякі події, що, здавалося, зміцнили позиції турецької сторони. Одночасно з турецько-польськими переговорами Порта вела й переговори з Росією. Трохи поопиравшись, росіяни 5 червня 1713р. ще раз погодилися відмовитись від будь-яких претензій на територію між річками Самарою та Ореллю, тобто на велику частину Правобережжя. По суті, це було тільки незначне коректування турецько-російської угоди щодо українських і територій, підписаної в Константинополі 1712р. Проте коли українське питання було остаточно владнане з царем, турки ще настійливіше почали вимагати подібних поступок і від поляків.
І поляки зробили поступки — але не ті поляки. Після Калабалику Станіслав Лещинський та його прихильники опинилися в Бендерах у відчайдушному становищі. Вони не могли розраховувати на підтримку Карла XII, а тому розуміли, що їхня єдина надія на відновлення своїх позицій у Польщі залежить від допомоги Порти та хана. Вони так відчайдушно потребували цієї допомоги, що буквально впали ханові до ніг прохаючи його підтримки та обіцяючи натомість те, чого, як вони знали, і хан, і Порта потребували найбільше,— Правовережну Україну.
Відповідь на цю пропозицію була неоднозначною. її прихильно сприйняв новий хан Каплан-Гірей, пообіцявши надати велике татарське військо для вторгнення Станіслава в Польщу. Алі-паша не хотів би посилати війська: він волів вести переговори й уникати великих військових операцій. Однак непохитність Хоментовського не залишала великому візиреві іншого вибору, як підтримати похід, сподіваючись, що він міг би або призвести до скинення Августа II, або залякати Хо- ментовського й змусити його до поступок.
Хоча його стосунки зі Станіславом у Бендерах були добрі, Орлик сприйняв пропозицію колеги-емігранта щодо Правобережжя явно без захоплення. Головною причиною такої реакції був його цілком песимістичний погляд на Станіславові шанси знову посісти польський престол. До того ж українські емігранти потайки намагалися здобути довіру Августа II та офіційного польського уряду. Тому їм не було сенсу підтримувати Лещинського.
З серпня 1713р. об'єднані сили поляків, татар, турків і деяких козаків під командуванням хотинського сераскера Абді-паші вирушили до польського кордону. У Польщі ненадовго виникла паніка, ате Август II, заарештувавши декого з головних Станіславових прибічників усередині країни, зумів оволодіти ситуацією. Крім того, його війська виявилися готовими й спроможними дати відсіч загарбникам. Цього було досить, щоб переконати Абді-пашу, що справа Лещинського безнадійна, й він наказав експедиційним силам відступити. По суті, це означало, що турки відмовилися підтримувати Станіслава, який не мав тепер іншої ради, як піти слідом за Карлом XII в Європу у вигнання.
Після невдачі Станіслава Алі-паша відновив переговори з Хоментовським. Знову швидко досягнуто згоди з питань переїзду Карла XII, виведення російських військ із Польщі й амністії для Станіславових прибічників. І знову Порта залишила найважче питання — українське — на кінець. Однак цього разу вимоги турків були краще аргументовані й переконливіше викладені.
Спочатку великий візир спробував поставити ці вимоги на правову основу. Він заявив, що Порта здобула законне право на українську територію і за правом завоювання, і тому, що це право визнане її договором із Росією. Хоментовський відповів, що цар ніколи не збирався тримати правобережні землі постійно: "Його Царська Величність видав кілька указів, що цей край має бути повернутий, але Мазепа, зрадник свого володаря, не підкорився йому й захотів утримати край і віддати його шведам". Свідчити в цій справі покликано російського посла Шафірова. Його свідчення були на користь поляків і неабияк розлютили великого візира. Шафіров зайшов так далеко, що заявив: оскільки, мовляв, на первісні поступки щодо України цар погодився з примусу, то вони не можуть його надалі зобов'язувати.
Порта вирішила застосувати інший підхід. Переконати поляків послано головного драгомана Маурокордато. Він спершу заявив, що поляки мають дозволити Порті забрати Правобережжя із вдячності за відмову турків далі підтримувати Станіслава. Коли це не подіяло, Маурокордато запевнив Хоментовського, що Порта не прагне контролювати Правобережжя задля власного збагачення, оскільки з такого спустошеного краю буде небагато користі. Не зумовлюються турецькі вимоги й бажанням розширити кордони імперії, адже вона вже має досить провінцій. Порта, мовляв, прагне українських земель, аби зберегти свою репутацію. Однак Хоментовський уперто не бажав поступатися.
Та Алі-паша був навдивовижу наполегливим. Він перевів переговори безпосередньо на Орлика та його козаків. Великий візир заявив, що насправді Порта домагається української території не для Себе, а для гетьмана та його людей. Навряд чи це був привабливіший аргумент для Хоментовського, який особисто брав участь у жорстокому козацько-польському конфлікті на Правобережжі яких десять років тому. Польський посол гостро відповів, що на підставі Карловіщького договору Порта не має допускати на Правобережжя будь-кого — чи то поляків, чи козаків,— хто може порушити мир.
Украй роздратований великий візир зробив останню пропозицію. Вона полягала в тому, щоб виділити в Україні землі між Дніпром і Дністром для Орлика та його козаків. Але замість сюзеренітету Туреччини козаки мають прийняти протекцію польського короля та Речі Посполитої. Якщо поляки приймуть ці умови, то Порта офіційно визнає Августа II й поновить Карловицький договір.
Заскочений зненацька цією несподіваною зміною вимог, Хоментовський відповів, що він не може нічого вирішувати, й запропонував відрядити спеціальних посланців до Августа II та сейму із цією новою пропозицією. Наприкінці вересня турецькі й татарські посланці вирушили до Польщі. 17 жовтня у Варшаві Августові II подано таку пропозицію: "Орликові козаки, яких має бути близько двадцяти тисяч, повинні жити на землях, виділених для них в Україні, і вони не [повинні] бути залежні від Порти, чи від хана, чи від царя... але тільки від короля та Речі Посполитої".
Король і його дорадники відповіли обережно. Вони заявили, що рішення з цього питання не можна прийняти, доки не збереться виборний сейм і не буде відновлено порядок у країні. Порту ця відповідь не задовольнила, і здавалося, що питання Правобережної України може розв'язати тільки війна.
Тим часом як Порта міркувала про те, яким чином настановити Орлика та його людей на Правобережжі, гетьман відповідав на зусилля своїх мусульманських зверхників спершу пасивною відмовою від співпраці, а згодом чимдалі більшою ворожістю. Гетьманове листування протягом 1713р. рясніє засудженнями його мусульманських союзників. "Порятуй мене, Боже, я гину",— писав він у приватному листі, порівнюючи свій побут на турецькій території з перебуванням Ісуса в Єгипті. Невдовзі після Калабалику гетьман відкрито закликав запорожців не співпрацювати з татарами тому, що мусульмани "від самого початку їхньої проклятої релігії є головними ворогами християнства й не прагнуть нічого іншого, як тільки знищувати народ християнський".
Ця тема повторюється в Орликовому таємному листуванні з Марцином Калиновським, польським польовим командиром на Правобережжі. Гетьман просить Калиновського не нападати на запорожців, які вступили на ті землі, бо це тільки спонукатиме татар допомагати козакам, і, врешті, цивільна християнська людність краю страждатиме найбільше.
У жовтні 1713р. Орлик висловив своє ставлення до мусульман іще категоричніше. У листі до міністра закордонних справ уряду Карла XII фон Мюллерна гетьман писав: "Якщо Його Величність король шведський укладе з Августом II мир, то я осмілюся просити його Величність, щоб я. Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, позаяк я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Українок".
Орликова відраза до мусульман ішла навіть далі. Гетьман висловив думку, що тепер настав час Карлові XII укласти мир із Петром І, щоб обидва монархи могли разом виступити проти турків: "Бо що може бути більш приємне для Бога й водночас миле й бажане для загальних сподівань усього християнства, ніж якщо Його Королівська Величність укладе мир із Москвою, поєднає його війська з її й [разом] поверне проти головних ворогів християнського люду [тобто турків]".
Навряд чи ця ідея розглядалася серйозно. Одначе такі заяви мали показати гетьманову підозріливість до невірних і його палке бажання порвати з ними.
Наскільки щирі були Орликові тиради проти татар і турків? І чому він відкрито їх виголошував? Безперечно, гетьманова особиста ворожість до мусульман була глибока й щира, і зародилася вона віддавна. Але сила його обурення та час, коли він це обурення висловлював, показують, що він мав на те й інші причини.
Заступництво Туреччини та російська пропаганда надто тісно, на думку Орлика, пов'язували українських емігрантів із традиційними ворогами християнства, а це могло тільки зашкодити справі емігрантів в Україні і в усій Європі. Але ще більшої прикрості завдавало гетьманові те, що його тісний зв'язок із турками й татарами перешкоджав зближенню з Августом II і Річчю Посполитою, адже козацько-турецька співпраця неминуче викликала в поляків підозри. Тому проти-мусульманські тиради, особливо ті, в яких висловлювались ідеї про об'єднання всіх християн супроти турків, не меншою мірою адресувалися полякам, аніж гетьмановим безпосереднім кореспондентам. Орлик мав довести, що, одержавши дозвіл поселитися в Україні, він і його люди не стануть турецькими маріонетками.
Непрості міркування спонукали гетьмана відвернутися від Порти і її зусиль щодо Правобережжя й запропонувати свої послуги Августові II та полякам, явно неприхильним до справи, що її представляв Орлик. Доки існувала можливість, що Порта звільнить із-під влади росіян усю Україну "на обох берегах Дніпра", Орлик ладен був співпрацювати з турками. Хоч би які відносини формально встановлювала б із Портою ця велика самостійна територія, вона була б досить сильною, щоб зберегти високий рівень автономії, а то й повну незалежність. Проте коли стало ясно, що інтереси Туреччини обмежуються лише Правобережжям, спустошеним, знелюдненим і явно приреченим на цілковиту залежність від хана та Порти, така можливість стала неприйнятною для гетьмана, для якого повна залежність від невірних була особисто відразливою і політично неприпустимою.
Спроби досягти порозуміння з офіційною Польщею відбивали Орликову переконаність, що рано чи пізно Карл XII муситиме укласти угоду з Августом II. Тоді не Порта, яка, на думку Орлика, не була готова воювати за цей край, а ті двоє людей вирішуватимуть долю Правобережжя. Гетьман не мав ілюзій, що поляки згодяться на створення незалежної козацької держави, але вважав, що коли вже козакам випало приймати когось за володаря, то краще слабкого короля-християнина, аніж невірного султана чи самодержавного царя. Тому Орлик прагнув завоювати довіру Августа II та його міністрів, якомога довше уникати ворожнечі з Портою й сподіватися, що це дасть йому і його людям змогу посісти Правобережжя.
Відповідь поляків — Хоментовського, Сенявського. Августа II та сейму — на Орликові спроби до примирення була однозначна: спочатку вони зустріли його пропозиції обережно, а потім відкинули їх. Коронний польний гетьман Станіслав Ржевуський висловив, певно, найпоширеніший погляд польських магнатів, особливо зі східних земель: "Дехто вважає, що для загального добра було б корисно підтримати запорізьке ополчення, принаймні на пробу, щоб не лишити його під турецькою владою, однак інші схиляються до думки, на підставі багатьох козацьких повстань і зрад, що не варто приймати цих людей в Україну через їхню невірність".
З огляду на ці сумніви Орлик подвоїв запевнення в добрих намірах і відданості Речі Посполитій, водночас і далі наголошуючи своє протимусульманське настановлення. Але, очевидно, гетьманові, який перебував в Адріанополі під час переговорів, не вдалося встановити добрих стосунків із Хоментовським та його колегами. У вірші одного з них, Францішека Госцецького, висловлено такі нищівні зауваги про козацького гетьмана та його роль:
Подібно до гетьмана, зрадник прийняв булаву, Ідучи слідами свого мертвого пана. Він правив над козаками,
Які, під Мазепиними прапорами, брали гроші від турків. Ці [козаки] не мали по що вертатись додому, хіба що по смерть.
Вони воліли примоститися під протекцією Порти. І ось для цих втікачів турки енергійно домагалися новосілля на польській Україні
Таким чином, останній реальний шанс розміщення українських козаків у кордонах Речі Посполитої зустрінуто з підозрою й глумом, що закрило Орликові та козакам шлях на Правобережжя й полишило цей край загарбницьким апетитам агресивних сусідів Речі Посполитої.
Після повернення з Польщі турецьких посланців із непевною відповіддю на пропозицію Алі-паші щодо козаків, великому візиреві почав уриватися терпець. Він хотів покласти край конфліктові на півночі й зосередити свою увагу на задуманій війні проти Венеції. Але великий візир дедалі більше переконувався, що Правобережжя вислизає йому з рук.
Справи пішли на гірше, коли в грудні 1713-го й у перші місяці 1714р. Горленко та його люди, спантеличені Орликовою політикою й зазнаючи сильного тиску з боку поляків, мусили покинути Правобережжя. Ще більше значення мало те, що хан Каплан-Гірей, заохочений великими хабарями Августа II, вступив у таємні переговори з польським королем, унаслідок чого його підтримка козаків стала набагато слабшою. У Європі наближався до кінця великий конфлікт між Бурбонами та Габсбургами, й перед Портою замаячила загроза безперешкодних дій Габсбургів на Балканах. Алі-паша розумів, що настав час зробити останнє й вирішальне зусилля досягти своєї мети в Україні.
У середині січня 1714р. Хоментовського покликано відновити переговори. Як і очікувалося, коли мова зайшла про Україну, польський посол відповів, що він не має повноважень приймати будь-які рішення в цій справі. У відповідь Порта звернулася, здавалося б, з невинним проханням. Алі-паша запропонував Хоментовському підписати, буцімто як доказ доброї волі Речі Посполитої, таку заяву: "Україну, яку останній Карловицький договір присудив Речі Посполитій [і] тепер, коли Порта змусила московські війська покинути її, вона просить визнати пристанищем для козаків. Хоча ми не маємо повноважень у цій справі, але заради дружби з Портою... на наступному сеймі ця справа буде обговорена з ханом . і сераскером [бендерським] і це питання вирішуватиметься на тому сеймі".
Коли Хоментовський уже збирався підписати цю декларацію, великий візир зажадав, аби її долучили до пакту, підписаного з Карловцях. По суті це внесло б зміни чи принаймні поставило б під сумнів право Речі Посполитої на Україну, визнане Карловицьким договором. Розгадавши хитрощі турків, Хоментовський відмовився підписувати декларацію. Це розлютило Алі-пашу, і він віддав турецькій армії наказ готуватися до війни.
Але поляки не злякалися, бо незадовго перед тим вони дізналися про подію, яка, на їхню думку, могла справити вирішальний вплив на українське питання: хан, спокусившись величезною субсидією від польського короля й сподіваючись, що Август II об'єднається з ним у союз проти Росії, погодився припинити підтримку українських планів Порти. Він навіть натякав, що допоможе полякам повернути собі Лівобережну Україну. Ханова пропозиція щодо Лівобережжя була цілком подібна до тієї, яку зробив раніше Орлик і яку він далі робив Августові II та його урядові. Але поляки не збиралися поважно розглядати ханові чи гетьманові пропозиції, вони прагнули лише розладнати спільні козацько-татарсько-турецькі зусилля настановити Орлика на Правобережжі. Тому, не відкидаючи відкрито ані тих, ні інших пропозицій, вони не робили й жодних кроків до їх здійснення.
Навесні 1714р. Алі-паша зрозумів, що всі нагоди (яких після Прута було так багато і які так багато обіцяли) здобути Правобережжя чи принаймні настановити там Орлика втрачено. 22 квітня 1714р, Хоментовський нарешті виконав свою місію: між Портою та Річчю Посполитою підписано договір;. Він по суті поклав край усім питанням, які виникли між двома державами в ході Північної війни, й поновив умови Карловицького договору. У справі України великий візир заявляв: "Висока Порта, бачачи, що її вимоги щодо України створюють великі труднощі, и хоча вона вигнала московські війська з України ціною власної крові, на прохання хана милостиво дарує її [Україну] Речі Посполитій".
Проте навіть ця заява не врегулювала остаточно українське питання. І татарські, і турецькі посли далі наполягали, щоб річ Посполита прийняла пропозицію Алі-паші й дозволила Орликові та його людям оселитися на Правобережжі під польською протекцією. Та оскільки Порта звертала свою увагу на захід і втягувалась у війну з Венецією, було ясно, що ці вимоги ставилися задля проформи й що останнє велике втручання Порти в українські справи по суті закінчилося.