25 жовтня 1714р. Карл XII вирушив у свій славнозвісний рейд через усю Європу, їдучи з карколомною швидкістю, інкогніто, він подолав відстань від турецької застави Пітешти до шведської фортеці в Штральзунді за неймовірно короткий час — тринадцять днів і чотири з половиною години. Драматичне повернення короля на батьківщину викликало в Європі сенсацію. Але в Бендерах його від'їзд, хоча він і не був несподіваним, поставив українських і польських емігрантів у скрутне становище. Що вони мали тепер робити, куди йти?
Саме тоді, коли шведи готувалися до від'їзду, деякі з мазепинців на чолі з Горленком, Максимовичем і Ломиковським вирішили, що настав час капітулювати. За посередництва Єрусалимського патріарха ця група, чисельністю близько тридцяти старшин, одержала від Петра І дозвіл повернутися в Україну . Але якщо поворотці гадали, що дозвіл повернутися означає кінець царевого гніву, то вони прикро помилялися. Невдовзі після прибуття в Гетьманщину колишні емігранти були схоплені, відпроваджені до Москви на довгі допити й усі до одного засуджені на довічне заслання.
Для кількох тисяч запорожців у Бендерах питання про дозвіл повернутися в Україну не поставало. Хоч би як їм не подобалася ця перспектива, вони не мали іншого вибору, як-повернутися на новозасновану Січ в Олешках. А оскільки нова Січ була на татарській території, вони мусили прийняти — тимчасово, як утішав їх Орлик,— ханову зверхність. Що вибере Орлик, з огляду на його велику довіру до шведського короля й зобов'язання перед ним, не важко було передбачити: разом зі своєю великою родиною та десятком старшин, найвизначнішими серед яких були його швагер Григор Герцик, Федір Мирович і Федір Нахимовський, він поїхав за. Карлом до Швеції. Нарешті, був один мазепинець, який дивився в майбутнє з великим оптимізмом. Добре забезпечений, Войнаровський вирушив до Відня, щоби почати подорож по європейських столицях. Так наприкінці 1714р. бендерський період в історії першої української політичної еміграції завершився.
Залишивши турецьку територію, Орлик і його співвітчизники полегшено зітхнули. Проте вони б не так раділи зі свого від'їзду, якби знали, що попереду їх чекали розчарування ще гіркіші, ніж прикрощі бендерського періоду. Хоч яким непринадним було становище мазепинців у Бендерах, але там вони принаймні мали якийсь вплив на хід подій. Орлика визнавали за командувача чималого військового загону, він і генеральна старшина (останні з козацьких провідників) укладали міжнародні угоди, і справа, яку вони представляли — справа незалежної чи автономної української козацької держави — становила інтерес для великих держав, утягнутих у Північну війну, особливо на її східному театрі. Від'їзд мазепинців із Бендер започаткував новий етап у їхньому житті: вони стали безсилими, нужденними й переслідуваними мандрованими політемігрантами.
Невелика група українців пробула у Швеції від 1715 до 1720р. Політичних наслідків це перебування не мало. Зосередившись на північній Німеччині та інших поблизьких краях, Карл XII не міг не вважати, принаймні поки що, козаків та їхню справу не дуже доречними. Проте честь не дозволяла йому зовсім знехтувати своїми зобов'язаннями перед українцями. Він і далі ставився до Орлика як до справжнього політичного керівника (аби зберегти цей образ, гетьман підтримував, а коли це було неможливим, удавав, що підтримує листування зі "своїм військом", тобто запорожцями). Крім того, на утримання емігрантів виділено 13 тис. талерів річно. Оскільки ця сума була кричуще недостатньою, Орлик увесь час засипав шведський уряд проханнями збільшити допомогу. Справи стали ще гіршими, коли 30 листопада 1718р. під час облоги фортеці Фредерістен у Норвегії випадкова куля увірвала життя "північному левові". Коли їхнього заступника не стало, українці нараз усвідомили, що будь-яка фінансова й політична допомога з боку Швеції незабаром припиниться.
У цей критичний момент проблиск надії з'явився на європейській дипломатичній арені. 5 січня 1719р. укладено так званий Віденський союз між Георгом І як курфюрстом Ганновера, австрійським імператором Карлом VI і, що було для українських емігрантів найважливіше, Августом II як правителем Саксонії, Цілковито змінивши свої дипломатичні прихильності, саксонський володар долучився до союзу, що відкрито ставив собі за мету перешкодити загрозливо агресивним планам Петра I. Орликові та його колегам здавалося, що цей поворот подій напевне дозволить мазепинцям знову відігравати якусь політичну роль.
Протягом перших місяців 1719р. українські емігранти готувалися покинути Швецію й вирушити на схід, де мало відбутися зіткнення між європейськими державами та "московською загрозою". Герцик, Нахимовський і Мирович виїхали з місіями до запорожців і хана Саадет-Гірея, а Орлик відновив листування з Августом II та його міністрами.
Нагадавши полякам про свої минулі послуги Речі Посполитій (відмову прийняти від турків Правобережжя), Орлик спробував переконати їх, що в майбутній сутичці з росіянами він і запорожці можуть стати в пригоді6. Зокрема, гетьман указував на ту роль, яку він міг би відіграти в мобілізації татар і турків на підтримку Речі Посполитої. Розвиваючи цю тему, він накреслив яскравий, хоча й не дуже реалістичний проект. Орлик стверджував, що завдяки своєму союзові з мусульманами він має змогу зорганізувати великий мусульманський альянс від Константинополя до Казані. На доказ здійснимості такого проекту Орлик описує пригоду, свідком якої він став 1713р. в Адріанополі. Того року до султана прибула делегація поволзьких татар. Скаржачись на релігійні утиски всіх мусульман у царевих володіннях, вона палко просила Порту допомогти в боротьбі проти гнобителів. Делегацію ласкаво прийнято, але повідомлено, що мусульманам Поволжя слід бути терплячими й чекати моменту, коли Порта знайде реальну нагоду їм допомогти. Цей епізод засвідчив, писав Орлик, що існує почуття мусульманської спільності, і його можна використати проти Москви, як захист Петром І православ'я на Балканах використовується проти турків.
Окрім релігійних спонук, турки мали й комерційні причини йти на Росію війною. Розглядаючи просування Петра І на Кавказ і в напрямку Персії, гетьман твердив, що цар прагне досягти Каспійського моря, до якого він будує великий канал. Це дало б росіянам водний шлях від Балтики до Каспію, що, в свою чергу, дозволило б їм контролювати великий торговий шлях між Сходом і Заходом. Таким чином, доходи, що колись текли до турецької чи сафавідської скарбниці, тепер опиняться в російських руках. Цар багатітиме, а султанові загрожує втрата великої частини його прибутків. Така загроза, на думку Орлика, напевне спонукатиме Порту до війни проти Росії.
У разі війни гетьман і його запорожці стануть доброю сполучною ланкою між поляками й турками. Далі Орлик викладав план великого наступу на росіян. Згідно з ним, турки почнуть наступ із Кавказу, з'єднаються з поволзькими мусульманами й ударять у м'яку підчеревину російських укріплень. Тим часом Орлик і його люди, з'єднавшися з буджацькою ордою, рушать в Україну. Нарешті, завершального смертельного удару мав завдати наступ поляків і шведів із заходу та півночі.
Ще одним гетьмановим гамбітом була вказівка на те, які вигоди здобудуть король і Річ Посполита, якщо козакам під проводом Орлика буде надано автономію на Правобережжі. Такий крок, мовляв, буде приємним для українців усіх країв і приведе до повернення Речі Посполитій Києва, Смоленська та втрачених лівобережних земель. Крім того, король, якому завжди було дуже важко набрати військо зі шляхти, матиме 100 тис. (!) козаків, готових служити йому без жодних видатків для Корони. ї цього можна легко досягти, якщо тільки Август II знехтує опір "деяких партій", тобто східних магнатів.
Август II і його головний міністр Флеммінг відповіли на ці пропозиції ухильно. (Можливо, вони пригадали інший яскравий план, що його 1699р. представив саксонському двору лівонський емігрант Йоганн Рейнгольд фон Паткуль, план, що втягнув Августа II в згубну Північну війну.) Але невгамовний Орлик і далі готувався до від'їзду зі Стокгольма. Шведи, прагнучи позбутися надокучливого гостя, з усіх сил намагалися йому допомогти. За умови, що українські емігранти не повернуться більше до Швеції, гетьманові та його родині виділено кошти на подорож. Окрім того, король Фредрік дав Орликові рекомендаційні листи до деяких європейських монархів, а також до султана та хана.
11 жовтня 1720р. гетьман зі своїм товариством покинув Швецію. Від'їжджаючи, емігранти не знали, що сама підстава їхніх планів і сподівань — Віденський союз — уже починала руйнуватися. Під тиском своїх англійських підданих, Георг І мусив шукати порозуміння з Росією. Невдовзі Карл VI і Август II змушені будуть зробити так само. Як Орлик незабаром переконається, в Європі тоді був не найкращий час для гри на протиросійські теми.
Їдучи на схід, Орлик зупинився в Ганновері, де йому було обіцяно аудієнцію у Георга І. Однак в останній момент зустріч відмінено через передчасний від'їзд короля до Англії. Гетьман мусив задовольнитися обговоренням своїх планів із його першим міністром бароном А. фон Бернсдорфом. Потім емігранти перетнули Німеччину й наприкінці січня дісталися Вроцлава, тобто опинилися на австрійській території. Там на них очікував приємний сюрприз. Майже випадково вони познайомилися з бароном Орликом, який належав до тієї самої спадкової лінії, що й гетьман. На щастя для них, цей високопоставлений чеський аристократ, один із придворних імператора Карла VI, взяв Орликів під своє крило.
Перебуваючи у Вроцлаві, емігранти потребували будь-якої можливої допомоги, бо стало очевидним, що цар про них не забув. 1716p., за два роки після знаменитої погоні за сином Петра І Олексієм, що був утік, у поставлений росіянами капкан потрапив один із українців. Використавши як принаду відому красуню Аврору фон Конігсмарк, царські агенти заманили в пастку Войнаровського, який нічого лихого не підозрював. Перш ніж встигла втрутитися місцева влада, Мазепиного небожа таємно перевезено до Петербурга. Після докладного допиту й тривалого перебування у столичній в'язниці Войнаровського засуджено на довічне заслання в якутських нетрях. 1720р. цареві агенти влучили ближче до цілі. На шляху до Криму Герцик-молодший зупинився у Варшаві, де в домі Понятовського знайшли притулок Нахимовський і Мирович. З'ясувавши, що сподівання на війну з Росією розвіюються, Герцик почав сумніватися в доцільності своєї місії до хана та запорожців. Удавши хворобу, він затримався у Варшаві на довший час. Це бажання уникнути труднощів небезпечної і, здавалося, непотрібної місії стало для Герцика фатальним. Про його перебування тут довідався російський резидент у Польщі князь Георгій Долгорукий і серед білого дня заарештував його, Ігноруючи протести ображених поляків, царські агенти таємно вивезли Герцика з Польщі й 15 березня 1721р. доправили до Петербурга. Після звичного допиту, на якому цареві сатрапи особливо цікавилися діяльністю Орлика й випитували, чи не має, бува, гетьман яких контактів в Україні, Герцик провів кілька років у Петропавловській фортеці, а потім був засланий до Москви.
Та найбільш завзято цареві агенти полювали на Орлика. Коли гетьман виїхав зі Швеції, щоб перехопити його, до Гамбурга послано Д. Ягужинського, молодшого брата російського посла при Габсбурзькому дворі. Прибувши надто пізно, аби виконати це доручення, Ягужинський поїхав слідом за емігрантами до Вроцлава. Там у березні 1721р. велися приготування до викрадення гетьмана. Тільки знайомство з бароном Орликом урятувало гетьмана від такої долі, яка спіткала Войнаровського та Герцика. Завдяки своїм зв'язкам при Габсбурзькому дворі барон дізнався про плани росіян і 10 березня відпровадив свого далекого "свояка" до таємного сховку за містом. За кілька годин після Орликового від'їзду молодший Ягужинський зробив невдалу спробу увірватися в його помешкання.
Після невдалої спроби викрадення старший Ягужинський намагався переконати (зокрема, й шляхом підкупу) вищих урядовців при віденському дворі заарештувати гетьмана й передати його росіянам19. Справа дійшла до імператора Карла VI, який відмовився дати дозвіл на арешт нещасного емігранта, однак погодився вислати його поза межі імперії . Орлик мобілізував усі свої контакти — шведського посла графа Більке, чеського канцлера графа Шліка, навіть Августа ІІ, — намагаючись переконати імператора, щоб той надав йому притулок. Але, не бажаючи ускладнень у відносинах з Росією, Карл VI наполягав, аби Орлик покинув австрійську територію. У відчаї гетьман писав в одному із листів: "Таким способом зусилля й інтриги моїх ворогів перемогли щиру жичливість до мене не тільки найсвітлійшого графа Більке, але навіть короля Польщі, котрий дав поручення в сій справи Свому міністрови. Отже, родина моя зістала ся у Вроцлаві, укрита в монастирях... А я, не маючи сталого місця, де б міг приклонити голову, став позорищем світови і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечности під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця...".
Далі логічно було їхати до Польщі. Залишивши свою родину у Вроцлаві, Орлик узяв із собою тільки найстаршого сина Григора і 21 квітня прибув до Кракова. Він одразу ж написав листи до таких провідних діячів Речі Посполитої, як Флеммінг, Мантейфель, Шанявський, Мнішек і Ржевуський, знову нагадуючи їм про свою потенційну корисність для Польщі. Відповідь була ввічлива, але не обнадійлива. Хоча Август II всіляко намагався переконати Річ Посполиту оголосити війну Росії, шляхта, небезпідставно підозрюючи, що він намагатиметься використати цей конфлікт, щоб обмежити її дорогоцінні "золоті свободи", відмовилася його підтримати. Тому коли до Польщі прибув Орлик зі своїми планами наступу проти росіян і сподіваннями на козацьку автономію на Правобережжі, йому було ввічливо повідомлено, що час, коли такі проекти могли бути здійснені, вже минув. Найбільше, що могли зробити для гетьмана Август II і Флеммінг, це прийняти Григора, під чужим ім'ям, до королівського полку в Дрездені. Що ж до самого Орлика, то оскільки Річ Посполита не могла гарантувати його безпеки, Флеммінг та інші радили йому шукати порозуміння з царем.
Десь у цей час гетьман довідався, що, незважаючи на обіцянки Карла XII, Швеція не порушуватиме українського питання на мирних переговорах із Росією в Ніштадті. Навіть коли гетьман попросив шведських дипломатів обговорити з російською стороною його особисту долю, йому було відмовлено. Розчарований гетьман вирішив просити пробачення безпосередньо в петербурзьких правителів. Удавшися до послуг свого товариша з бендерських часів полковника Йоганна Штенфліхта, який на той час був голштинським представником у Петербурзі (згодом він стане Орликовим зятем), гетьман послав російському урядові пропозицію, висловлюючи готовність на певних умовах повернутися в Україну. На жаль, тексту цієї ноти ми не маємо. Судячи з пізніших коментарів, Орлик усе ще сподівався на якесь визнання його офіційних прав якщо не в Гетьманщині, то принаймні на Запоріжжі. Саме тоді він також підготував докладного й широко відомого листа до Стефана Яворського, в якому, за його словами, відкрив усе, що знав про Мазепину "измену".
Відповідь із Петербурга була невтішною. Цар відмовився гарантувати Орликові якісь особливі відшкодування. Як повідомляв Штенфліхт, усе, на що Орлик міг сподіватися, — це дозвіл для нього та його родини (яка тим часом теж прибула до Кракова) повернутися додому. Але з огляду на долю, яка спіткала Горленка, Максимовича й Ломиковського, та зважаючи на постійні жінчині вмовляння, аби він "остерігався Москви", гетьман вирішив не повертатися в Україну за таких непевних обставин. Знову постала стара проблема: що робити далі?
Гетьманові лишався тільки один вибір. У листі до приятеля він зазначав, що "імперський (Габсбурзький), шведський і польський двори радять мені подбати про свою безпеку й пошукати безпечніших країн. Із цієї причини я вирішив утекти під протекцію Оттоманської Порти". Попрощавшись у сльозах зі своєю родиною, Орлик 27 лютого 1722р. вирушив до турецького кордону під Хотином. У його поверненні до імперії була якась фатальна неминучість. Досвід історії показує, що кожен козацький лідер із "сепаратистськими тенденціями" раніше чи пізніше починав шукати прихильності Порти. На лихо для Орлика, його повернення було не дуже. вчасним.
Після досягнення 1713р. угоди з Росією (Адріанопольський мир) Порта послідовно уникала сутичок на своїх північних кордонах. Це особливо характерно для періоду, коли великим візиром був Дамад Ібрагім-паша (1718—1730). Щоб задовольнити султанове прагнення спокійного, культурного життя, й самому також правити без ускладнень, цей витончений і розумний політик, зять Ахмета III, всю свою зовнішню політику будував на униканні конфліктів. Так, 1720p., великою мірою завдяки зусиллям дуже здібного царевого посла І.І.Неплюєва, між Туреччиною та Росією укладено "вічний мир". Відтоді аж до смерті 1725р. Петра І турки виказували щодо росіян дивовижну пасивність, дозволяючи їм постійно розширювати свої володіння на Кавказі та вздовж Каспійського моря . Ясна річ, зневага, яку Порта раніше відчувала до росіян, тепер змінилася шаною й навіть побоюванням.
Таким був стан турецько-російських відносин, коли 10 березня 1722р. Орлик опинився на турецькій території. Він одразу ж зіткнувся з труднощами. Хотинський сераскер Абді-паша був гетьмановим знайомим із часу невдалого вторгнення Станіслава Лещинського в Польщу 1713р. Однак це не забезпечило йому дружнього прийому. Абді-паша різко негативно ставився до козаків узагалі й Орлика та його сподвижників зокрема. Він уважав запорожців не кращими за розбійників і баламутів, що постійно порушують мир і спокій на турецько-польсько-російських кордонах. Що ж до Орлика й особливо його уповноваженого Нахимовського, то вони для сераскера теж були баламутами й заколотниками, хоча й більш витонченими, які зробили своїм ремеслом шпіонаж і "порушення миру між великими монархами".
Абді-паша виявив свої погляди та проросійські настрої, за кілька тижнів до приїзду Орлика в Хотин заарештувавши Нахимовського й виславши його в Польщу, до коронного гетьмана Сенявського. Цей "тиран і вульгарна бестія", як називав Орлик пашу, зреагував на новину про прибуття гетьмана наказом, аби він повертався туди, звідки приїхав. Тоді Орлик витяг свої козирі — адресовані султанові рекомендаційні листи європейських монархів, договір із татарами 1711р. та привілей Ахмета III. Це справило на пашу враження, й він дозволив гетьманові зачекати в Хотині, доки він пошле до столиці по інструкції стосовно того, що робити з непроханим гостем.
Тим часом до Константинополя надходили звістки про Дедалі більше втягування Петра І у справи Персії. До того ж досягла столиці ще одна серія скарг хана Саадет-Гірея на Росіян. Цілком можливо,що характер цієї інформації позитивно вплинув на першу реакцію Порти на Орликову появу в її володіннях. У травні 1722р. до Хотина прибув урядовець із Константинополя з дружніми вітаннями гетьманові й повідомленням, що той має їхати до міста Сереса в Македонії, провести там мусульманський великий піст і свята Рамадан і Байрам, а тоді їхати до столиці на "наради" з Портою. Навіть похмурий Абді-паша змінив тон і вислав з Орликом ескорт із вісімнадцяти вершників.
Дорогою гетьман зробив зупинку в Бухаресті, де його з великою пишнотою і пошаною прийняв волоський господар Ніколає Маурокордато. Оскільки брат господаря був головним драгоманом у Порті, ймовірно, що сердечність цього прийому свідчила про тогочасне прихильне ставлення турецького уряду до Орлика. Іншою ознакою прихильності був той факт, що господар улаштував церемонію, на якій була прилюдно зачитана султанова грамота гетьманові. Орлик використав цю нагоду, щоб відновити перервані після арешту Нахимовського зв'язки із запорожцями та ханом.
13 серпня гетьман і його супровідники досягли Сереса. Тут Орлик пробув набагато довше, ніж очікувалося. Затримка була пов'язана з новими, несприятливими для нього подіями в Константинополі. Через Неплюєва цар довідався про перебування Орлика на турецькій території і зажадав, аби його видали Росії. Як указував австрійський дипломат Тальман, Порта вже вирішила була дозволити Орликові їхати до Криму, до запорожців, коли Неплюєв висловив протест проти, такого кроку, заявивши, що це суперечитиме умовам мирного договору. Вочевидь, Орликова справа призвела до гострої сутички між Ібрагімом-пашею та Неплюєвим. Царський посланець повідомляв, що великий вівир висловлював занепокоєння з приводу подій у Персії й навіть натякав на війну, в разі якої Орлика було б використано проти росіян.
Тим часом чекання в Сересі ставало нестерпним. Радше з полегкістю, ніж із підозрою Орлик 26 листопада писав у своєму щоденнику, що зі столиці прибув "бей із показною поставою" і повідомив його, що "хоча Порта бажає привезти мене до Стамбула, нинішня ситуація з Москвою не довволяе цього зробити". Задля "більшої зручності" гетьманові належало їхати до Салонік із особистим запевненням великого візира "про його незмінний намір привезти мене за кілька днів до Стамбула". Він не знав, що ці "кілька днів" розтягнуться більш як на десять років.
У безлічі листів, меморандумів і проектів, що їх Орлик адресував європейським політикам, він незмінно говорив про запорожців як про "своє військо", силу, в будь-який момент готову розпочати боротьбу за визволення своєї "стражденної вітчизни". Мета цих згадок очевидна: вони повинні були переконати гетьманових кореспондентів, що він має у своєму розпорядженні військову силу й тому є чинником, із яким слід рахуватися. Але з огляду на велику, й не тільки географічну, відстань, яка відділяла гетьмана-емігранта від його "добрих молодців на Січі", постає питання, наскільки точним було його уявлення про запорожців і їхнє наставлений.
В Олешках традиційна боротьба між про- й протимосковською фракціями серед запорожців тривала. Чим довше козаки залишалися під хановою зверхністю, тим напруженішою ставала ця боротьба. Доки кошовим був Гордієнко, проросійські почуття притлумлювано. І навіть після усунення кошового 1717р. його протиросійські погляди ще мали великий вплив. Тому коли 1721р. Нахимовський привіз на Січ листа від Орлика з захопленою розповіддю про те, як члени Віденського союзу планують піти на Росію "сушею і морем", козаки відповіли позитивно й попросили не забувати про них. Проте невдовзі новий кошовий Іван Малашевич почав вивчати можливості дістати в царя прощення.
Одна з причин зростання серед запорожців тенденцій до примирення була пов'язана з комерцією. Наказавши мешканцям Гетьманщини уникати будь-яких контактів із запорожцями (навіть Скоропадський не міг написати їм без царевого дозволу), цар не лише ізолював їх соціально, але й зруйнував їхню вигідну торгівлю з Лівобережжям. Хоча деякі українські купці все ще торгували таємно в Олешках, більшість їхала до Криму, де їм було дозволено вести торгівлю, не заїжджаючи на Січ. Оскільки велику частину провіанту запорожці діставали з Гетьманщини, царева заборона поставила їх у дуже скрутне становище.
Ще обтяжливішими були для запорожців проблеми, з якими вони зіткнулися на службі в хана. Не маючи змоги дістати потрібні харчі від купців, козаки відновили грабіжницькі рейди на території, що перебували під владою Польщі та Росії. Це викликало бурю протестів з боку їхніх урядів на адресу хана та Порти. Крім того, коли хан наказував запорожцям брати участь у його походах на Кубань, багато з них гірко нарікали на важкі умови, в яких їм доводилося воювати, а також неприязне ставлення з боку татар. Саадет-Гірей був так роздратований цими скаргами, що наказав деяких козаків, які найбільше ремствували, продати рабами на галери 44. До 1722р. відносини між запорожцями та їхніми зверхниками стали такими напруженими, що, коли почалися російсько-турецькі переговори щодо Персії, Ібрагім-паша на прохання хана порушив питання про можливість повернення запорожців на російську територію. Росіяни відповіли позитивно, але впливові елементи в Криму рішуче виступили проти цієї ідеї.
1724р. головні мурзи повстали проти Саадет-Гірея. Цю так звану "аристократичну революцію" часто описували як внутрішній конфлікт між ханом і Кантиміром-мурзою, провідником могутнього клану Ширінів. Але якщо вірити Орликові та донесенням російських шпигунів у Криму, головною причиною повстання була проблема запорожців. Обидва ці, ясна річ, не пов'язані між собою джерела твердять, що мурзи збунтувалися й зібрали свої війська, "щоб хан не віддав запорожців під російську владу, бо запорожці — і наш перший захист проти росіян". Мурзи також заявляли, що запорожці надто добре знають татарську оборону й загальну ситуацію в Криму, аби дозволити їм перейти до росіян. Урешті запорожці залишилися під протекцією хана, але не Саадет-Гірея, якого зміщено, а його наступника — Менглі-Гірея II.
У далеких Салоніках Орлик, дізнавшись про плани повернути запорожців під владу Росії, застерігав Порту, щоб вона не вірила російським вигадкам про козаків і належно оцінювала їхнє військове значення: "Я не можу не вірити, що москалі зобразили це військо невідповідними барвами, випробовуючи будь-які засоби й напружуючи все своє вміння, щоб спонукати Високу Порту видати запорожців, перш ніж вони [москалі] почнуть війну з Високою Портою, аби під час неминучої війни українці не мали де прихиститися і з ким стати до спілки, щоби скинути їхнє ярмо".
Орликове розуміння російських спонук і можливої ролі запорожців у близькому турецько-російському зіткненні було обгрунтоване. Він усвідомлював, що тогочасні намагання Петра і зліквідувати автономію України викликали широке невдоволення в країні й що опозиційні елементи в Гетьманщині І можуть спробувати встановити зв'язки і скоординувати свій опір із запорожцями й навіть самим Орликом. Йому було ясно, що, забравши собі запорожців, цар знищить традиційне ядро української опозиції, яка, коли дати їй скристалізуватися, може залишити росіян дуже вразливими в разі російсько-турецького зіткнення.
Якщо Орликове розуміння позицій запорожців було не дуже точним, то наскільки слушними були його твердження, що Україна "стогне під московським ярмом"? І яким, власне, було те часто згадуване ярмо? Щоб з'ясувати ці питання, треба детальніше розглянути низку змін, що їх Петро І запровадив в Україні після Полтави, а потім після переможного завершення 1721р. Великої Північної війни.
29 квітня 1722р. пост резидента замінено Малоросійською колегією. На відміну від зліквідованого 1717р. Малоросійського приказу колегія базувалася в Україні, при дворі гетьмана Скоропадського. Вона складалася з шести дібраних із драгунських полків російських офіцерів, одного з яких призначувано президентом. Першим президентом колегії став бригадир С.Вельямінов. Нова установа мала надзвичайно широкі повноваження: хоча спочатку вона мала спілкуватися з українцями лише через Військову канцелярію Війська Запорізького, одначе невдовзі їй дозволено, обминаючи українську владу, втручатися в місцеве врядування на всіх рівнях. Гетьман і його апарат не могли без затвердження колегії видати жодного розпорядження. Вона також дістала повноваження найвищого апеляційного суду й могла скасовувати гетьманові ухвали. Це було не просто подвійне управління — по суті Малоросійська колегія мала правити Україною. Саме тоді російський цар практично анулював Переяславську угоду.
Роблячи цей радикальний крок до знищення автономії України, Петро І діяв цілком у руслі традиційної московської політики "поділяй і володарюй". У відозві до населення цар заявляв, що колегія "утворена ні для чого іншого, тільки для того, щоби малоросійський народ ні від кого, як неправедними судами, так і від старшин податками, утисків не зазнавав" м. Просторікуючи про полегшення безперечно важкого становища мас, цар проводив в Україні свої централізаторські заходи. Петро І сягнув вершин лицемірства, стверджуючи, що заснування колегії насправді не суперечить умовам договору з Хмельницьким і що, по суті, цей договір дозволяє створення такої установи. Цікаво, що цілковито перекручуючи дух і букву Переяславської угоди, цар іще не був готовий відкинути її зовсім. Але, мабуть, найбільш повно характеризує позицію Петра щодо ролі колегії не те, що він про неї говорив, а місце, яке він визначив для неї у своїй новій бюрократичній системі. На відміну від Малоросійського приказу, який був частиною Посольського приказу, що вказувало на окремішність України, Малоросійська колегія підпорядковувалася Сенатові, тобто органові, створеному для керування внутрішніми справами. Це явно вказувало на те, що тепер цар уважав Україну невіддільною частиною Російської імперської держави.
Узгодженню підлягали всі аспекти життя українського суспільства. Осідок гетьмана перенесено з Батурина до Глухова, який був набагато ближче до Росії. Раніше козаки діяли як автономне військо — тепер над ними поставлено російського командувача. Вже 1715р. змінено практику обрання козацьких урядовців, Полкам і сотням дозволялося обирати двох чи трьох кандидатів, які мали дістати схвалення резидента, а потім одного з них гетьман, порадившись із російськими чиновниками, призначав на вільне місце. Якщо звільнялися важливі уряди полковників, то колегія дбала про обсадження їх чужинцями. Наприклад, серба Милорадовича призначено полковником у Гадяч, а командувати Стародубським, Чернігівським і Ніжинським полками поставлено росіян. Крім того, російській знаті віддано велику частину земель мазегшнців. Найбільшу заповзятливість у набутті земель і селян зиявив О.Меншиков. Приміром, 1704р. йому належав у гетьманщині 1.261 селянин, 1709р. їх кількість зросла до 28.035, а на 1725р, досягла 55.176. Поспішаючи скористатися з такої нагоди, Б.Шереметьєв, Г.Головкін, Г.Долгорукий і П.Шафіров також здобули на півдні великі володіння. Царський уряд усіляко заохочував сербів, молдаван, чорногорців і греків селитися в Україні, особливо на півдні, де було вдосталь землі. До того ж тутешнє українське населення показало себе найбільш непостійним у своїй лояльності до Москви.
Не уникло царевої уваги й суспільно-культурне життя країни. Старшину відраджувано від шлюбів із поляками та литовцями, натомість їй настійно рекомендувалося родичатися з росіянами. Заходи в галузі культури викликали тривогу своєю новизною. Що стосується книгодрукування, то вже 1720р. Сенат постановив в Україні "надалі книжок ніяких, крім церковних попередніх видань, не друкувати. А ті церковні старі книги для цілковитого узгодження з такими ж великоросійськими церковними книгами вмправляти перед друкуванням за тими великоросійськими виданнями, аби ніякої відміни й особливого наріччя в них не було. А інших ніяких книжок, ані попередніх, ані нових видань, не оголосивши про них у Духовній колегії і не взявши від неї дозволу, в тих монастирях не друкувати, щоб не могло в таких книжках жодного в церкві Східній протиріччя та з великоросійськими виданнями незгоди виникнути". Було зрозуміло, що цар, як захоплено згадував 1726р. один із його близьких підлеглих, "має намір прибрати Малоросію до рук".
Оскільки Петро І мав багато проектів і порівняно мало коштів, гроші йому були вкрай потрібні. Безперечно, царя дратувало, що українці, які становили близько 12% його підданих, практично нічого не вносили до державної скарбниці. Аж до Полтавської битви майже нічого не робилося, щоб змінити такий стан справ. Але після битви, коли цар розпочав першу велику хвилю реформ, зроблено узгоджену спробу висмоктати ресурси України.
У 1709—1722pp. Москва вживала для вичерпування багатств Гетьманщини непрямих способів. Українцям наказано утримувати новоприбулі полки тому, що тепер, як заявив цар, вони повинні були вважати ці війська своїми. Підраховано, що видатки на утримання цих десяти полків сягали близько 147 тис. руб. річно. Коштом гетьмана мав також утримуватися полк сербської та калмицької кавалерії. Крім того, козаків використовували як дармову робочу силу для багатьох царевих будівельних проектів. 1716р. 10 тис. українських козаків послано будувати канал між Доном і Волгою. За два роки по тому стільки ж само виряджено на Кавказ споруджувати укріплення. В 1721 та 1722pp. надходили накази виділити по 10 тис. на будівництво Ладозького каналу. Через погане харчування та хвороби рівень смертності серед цих людей становив у середньому 30, а в деяких полках сягав 50 відсотків.
Політика Петра І згубно діяла на українську торгівлю. Раніше українським купцям було вільно торгувати, де вони хочуть, і багато з них розвивали широкі зв'язки в Прибалтиці та Західній Європі. 1714р. їм несподівано наказано переорієнтуватися, незважаючи на пов'язані з цим збитки, на російські або контрольовані росіянами порти — Архангельськ, Ригу і Санкт-Петербург. 1719р. заборонено експорт української пшениці на Захід. Це дало змогу російському урядові за Дуже низьку ціну скуповувати пшеницю для власних потреб. Водночас на західних кордонах України запроваджено ретельно розроблену й сувору систему імпортних мит. Це мало на меті перешкодити ввезенню готової продукції, що могла б конкурувати з виробами російської промисловості, яка ще тільки набирала сили. Нарешті, російським купцям створено сприятливі умови для експорту своїх товарів у Гетьманщину, тоді як українські мали платити за товари, що їх вони везли на північ, податок у розмірі від 10 до 37%. Скориставшися з цієї ситуації, такі люди, як Меншиков і Строганови, відтрутили місцевих купців і захопили панівні позиції в українській торгівлі.
Але найбільшого фінансового удару завдано українцям 1722р., коли Малоросійська колегія запровадила в Гетьманшині пряме оподаткування. Але Вельямінов не мав ані прикладу, ані інформації, ані допомоги від старшини. Перш ніж почати стягнення податків, спантеличений президент поїхав у Петербург до царя з довгим переліком питань і проблем (головною з них був пасивний опір старшини). Але цар не дав йому корисної поради. Повернувшись у Гетьманщину, Вельямінов почав збирати податки де і як міг. Спочатку їх сплачували, м'яко кажучи, нерівномірно. Приміром, 1724р. Болканська сотня Стародубського полку виплатила 7 руб., а приблизно така сама за розміром Коропська сотня Чернігівського полку — 227 руб. Ще разючіша різниця між Полтавською сотнею Полтавського полку та Кременецькою — Миргородського полку. Перша платила 8, друга — 2276 руб.
Незважаючи на цю нерівномірність, Вельямінов уперто просувався вперед, запроваджуючи нововведення, які мали збільшити зібрані суми. Крім започаткованого регулярного збирання податків, важливою новацією колегії було введення до числа платників старшини та вищого духовенства. Оскільки ці дві групи володіли найбільшими багатствами в Україні, не можна було зібрати значних коштів, не стягуючи податків і з них. Аби мати певність, що старшина платить призначені суми, наглядати за збиранням поставлено російських офіцерів. Щоби полегшити стягування податків, від українців вимагали платити готівкою, а не натурою, як гетьманові. Зусилля колегії принесли неабиякі результати: 1722р. зібрано 45 тис. руб. готівкою й 17 тис. натурою; 1723 — 86 тис. готівкою й 27 тис. натурою; 1724р. — 141 тис. руб. готівкою, й 40 тис. натурою.
Як реагувала на ці цареві заходи козацька верхівка Гетьманщини? Гетьман Скоропадський, що був, певною мірою, причетний до Мазепиної "измены" довгий час намагався не давати жодних приводів сумніватися в його вірності цареві Наприклад, під час Орликового походу 1711р. лояльність Скоропадського була безперечною. Але щораз більше нехтування традиційних українських прав й особливо запровадження Малоросійської колегії переповнили чашу терпіння навіть такої обережної людини, як Скоропадський.
3 травня 1722 р. старий гетьман особисто прибув до Петербурга з метою спробувати переконати царя, що для реформ, які запроваджувалися чи мали бути запроваджені в Україні, не було ані причин, ані прецедентів. За словами Скоропадського, скарги на козацьку адміністрацію здебільшого фабрикував російський резидент у Глухові Федір Протасьєв, відомий як хабарник й інтриган. Ще більшу сміливість гетьман виявив, спростовуючи цареві твердження, що Переяславська угода, мовляв, дозволяла росіянам втручатися в справи України: "...за Богдана Хмельницького... та за інших гетьманів таких суддів і хлібних та грошових до казни зборів не було... і вже по смерті гетьмана Богдана Хмельницького н статтях його було зроблено зміни за гетьманства непостійних сина його, Юрія, а після нього й Брюховецького, і тоді договори такі про суддів і про збори були їм запропоновані. Одначе по зміні Брюховецького, коли Великий Государ... Олексій Михайлович... знову в свою милість Малу Росію прийняти зволив, тоді Юрія Хмельницького та Брюховецького статтям волею його ж Монаршою покладено край, а попередні статті. Богдана Хмельницького знову Дем'яну Многогрішному і Івану Самойловичу, що після нього став, милостиво підтверджені зосталися й до мого уряду гетьманського непорушно були утримувані...".
Попри цю нехарактерну для Скоропадського переконливість, результати його сміливого виступу були невтішні. Петро 1 просто знехтував гетьманові аргументи й далі здійснював свої плани, спрямовані на знищення автономії України. З липня 1722p., незабаром після повернення з Петербурга, Скоропадський помер. На думку деяких істориків, кончину гетьмана прискорила глибока депресія, що облягла його після безплідної місії.
Смерть Скоропадського поставила питання про його наступника. Оскільки Петро І був у перському поході, уповноважений діяти від його імені Сенат відклав вибори нового гетьмана. Лише після настійних прохань старшини він урешті дозволив впливовому й шанованому чернігівському полковникові Павлові Полуботку виконувати обов'язки наказного гетьмана. Щойно рішення було прийняте, в Україну прибув Вельямінов. Конфлікт між Полуботком і російським бригадиром був неминучим.
Коли Малоросійська колегія почала свою діяльність. Полуботок робив усе можливе, щоб їй перешкодити. Він не виконував багатьох приписів Вельямінова, зокрема відмовився надавати статистичні дані. Аби позбавити підстав офіційні пояснення, що причиною заснування колегії стали, мовляв, скарги українських мас на козацьку адміністративну владу, Полуботок наказав українцям подавати скарги українській адміністрації, а не імперським установам. Але це був лише тимчасовий захід. Наказний гетьман намагався також усунути причини цих скарг. До козацьких судів приставлено радників, які мали сприяти поліпшенню їхньої роботи й запобігати хабарництву. А старшині наказано у своїх вимогах до селян знати міру. Нарешті, в грудні 1722р. Полуботок відкрито виступив проти Вельямінова. В петиції до Сенату він звинуватив бригадира у втручанні в гетьманові справи й перевищенні своїх повноважень.
Дивно, але Сенат підтримав наказного гетьмана. Він постановив, що завдання Вельямінова — співпрацювати з козацькою адміністрацією, а не командувати нею. За відсутності Петра І Сенат вирішив, що в даному випадку йдеться про розумне розмежування повноважень. На думку його членів, Вельямінов явно вийшов поза свої прерогативи. Проте Полуботків тріумф був недовгим. Як уже згадувалося, в березні 1723p., невдовзі після повернення Петра І з Персії, Вельямінов поквапився до Москви, щоб викласти йому свої аргументи й поскаржитися на гетьмана, який перешкоджав діяльності колегії. Цар повністю підтримав Вельямінова. Безперечно, він був зацікавлений не в узгодженні функцій колегії та гетьмана, а в тому, щоб імперські установи заступили козацьку адміністрацію.
Але впертий Полуботок не поступався. Особливо наполегливо він домагався обрання нового гетьмана. Та коли він звернувся в цій справі до царя, той просто відмовився їв обговорювати. В той час Петро І виношував плани скасування гетьманського уряду, тому Полуботкові наполягання він уважав абсолютно недоречними. До того ж цар завжди не довіряв Полуботкові (1708р. він відхилив його кандидатуру на гетьманство), оскільки боявся його надто великого впливу в Україні. Крім того, ходили чутки, що Полуботок був у спілці з Орликом і запорожцями, й деякі ознаки вказували на те, що це і справді могло так бути. На початку 1724р. з України прийшов донос, де йшлося про те, що наказний гетьман таємно листується з Орликом. Київському губернаторові наказано негайно розслідувати цю справу. Не знайшовши жодних доказів, він зробив припущення, що українці залякані Полуботковою владою і не відкривають того, що знають. В іншому доносі Полуботка та його прибічників звинувачено в листуванні з запорожцями. Впевнений у правдивості й важливості цих повідомлень, Петро І дав Румянцеву таємну вказівку: "Постарайтеся послати когось у Запорожжя, а краще б із таких, які дуже озлоблені старшинами, щоби дістати того листа, якого писала до них старшина, і грошей можете на те вжити до 5000 із взятих старшинських, і гадаю, за таку суму це одержати можна".
Слідом за цими доносами з Константинополя від Неплюєва надійшла ще тривожніша новина: "Із Криму приїхав французький консул, який говорив мені по секрету, що цього року в різний час приїжджали з України від деяких козацьких командирів... люди до татарського головного мурзи Кантимір-бея зі скаргами, що в них усі колишні привілеї забрано, про що вони били чолом у Петербурзі, але нічого не добилися; тому вони, українські жителі, бажають піддатися під турецьку протекцію, але без допомоги турецької зробити того не можуть, тому що на Україні в них російського війська багато. Мурза радив ханові Саадет-Гірею втрутитися в ці козацькі справи, але хан не погодився, по-перше, тому, що Порта суворо наказала йому зберігати дружбу з Росією, а по-друге, особливо тому, що він чоловік миролюбивий".
Важко встановити, наскільки ці доноси та повідомлення були правдиві. У своєму щоденнику Орлик жодним словом не згадує про якісь зв'язки з Полуботком, але є ознаки того, що гетьман уникав записувати там особливо таємну інформацію. Так чи інакше, цілком очевидно, що ситуація в Україні була напруженою і що Петра І це непокоїло. Тому коли 1724р. Полуботок намовив старшину ще рає попросити про обрання нового гетьмана, цар розлютився. Наказного гетьмана і декількох його прихильників викликано до Петербурга пояснити їхні прохання. Там їх заарештовано, допитано й ув'язнено в Петропавловській фортеці. Полуботок не витримав тюремних злигоднів і 29 грудня 172 р. помер. Тільки смерть Петра І в 1725р. врятувала його товаришів від такої ж долі.
Відлуння подій в Україні досягло Орлика в Салоніках. Одначе його розуміння того, що відбувалося, не могло бути повним. Усвідомлюючи, що старшина й багато простих козаків невдоволені заходами росіян, Орлик водночас не знав, наскільки далекосяжними й ефективними були ті заходи. Він припускав, що невдоволення в Україні неминуче призведе до якогось виступу проти царя. Принаймні так було в Україні завжди. Але гетьман у вигнанні не знав, як багато змінилося від часів Мазепи й наскільки стиснулися цареві лещата.
Салоніки були для інтернованого не найгіршим місцем. Це був великий і гамірний порт, один із найважливіших торговельних центрів Османської імперії, Там жили греки, турки й жиди, і, що найбільше важило для Орлика, який любив добре товариство й розмову, була чимала європейська колонія — переважно французькі й англійські купці та консули тих країн. Крім того, в місті була католицька церква, що належала французам-єзуїтам. Торговий і космополітичний характер міста був для гетьмана благом із кількох причин. Він не тільки міг позбутися на якийсь час товариства мусульман, але й мав доступ до найновішої інформації про політичні події в Туреччині та в Європі. Оскільки Салоніки лежали на шляху, яким багато грецьких купців і православних священиків подорожували в Україну та Росію й назад, Орлик міг більш-менш вільно орієнтуватися в подіях на Січі та в Україні.
Але ці переваги не усували того кричущого факту, що гетьман цілковито залежав од милості Порти. Це була та ситуація, якої Орлик завжди намагався уникнути. Тому від моменту прибуття в Салоніки його головна мета полягала в тому, щоби звільнитися від накинутої турками гостинності.
Роками гетьман слав Порті протести проти утримання його в Салоніках, але марно. Одначе 1725р. відбулися дві події, що віщували гетьманові зміни на краще. 28 січня помер Петро І. Зі смертю невблаганного царя ожили Орликові надії досягти порозуміння з російським двором. Гетьманів оптимізм посилювала та обставина, що голштинський герцог Карл Фрідріх, фаворит Катерини І, знав Орлика й симпатизував йому. Гетьманові здавалося, що, маючи таку підтримку, він зможе дістати прощення, до того ж на вигідних для нього умовах. Протягом кількох наступних років він діяв згідно з припущенням, що порозуміння з росіянами дасть йому найкращу можливість вийти зі скрутного становища.
Але інша подія, що сталася 1725p., ускладнила ситуацію. У вересні французький король Людовік XV одружився з Марією Лещинською, дочкою польського короля у вигнанні. Шанси напівзабутого Станіслава Лещинського повернути собі корону відразу ж неабияк зросли. А протягом 1726p., коли європейські держави знову розділилися на протилежні табори, ці шанси виросли ще більше. З одного боку, союз уклали Австрія та Росія, з іншого — Франція, Англія, Пруссія, Данія, Голландія, а пізніше й Швеція, готувалися заснувати Ганноверську лігу. Позиція Польщі була в цій дипломатичній конфігурації вирішальною. Якщо Август II приєднається до Росії та Австрії, а він, здавалося, схилявся саме до цього, їхній союз стане ще могутнішим. Але якщо після хворого Августа II польський престол посяде Станіслав, то можна було сподіватися, що Польща підтримає Ганноверську лігу.
Який вплив могли мати ці дипломатичні інтриги на самотнього вигнанця в далеких Салоніках? Лещинський дуже добре знав, що Росія заперечуватиме проти його кандидатури. Він також розумів, що Ганноверська ліга, особливо Франція, готова надати йому дипломатичну підтримку, але аж ніяк не прагнутиме посилати свої війська до далекої Польщі воювати за його обрання. Тому Станіслав мусив здобути військову підтримку деінде й переконати своїх прибічників у Європі, що, маючи цю військову підтримку, він є реальним кандидатом на корону. Шукаючи можливих джерел військової підтримки, Лещинський звернувся до своїх колишніх союзників із бендерського періоду.
У суботу 1 червня 1726 р. Орлик записав у щоденнику: "Після служби Божої до мого помешкання вбіг француз, який працює на різних тутешніх французьких купців, і повідомив, що якийсь офіцер, який щойно прибув із Франції, питав у порту про мене й казав, що має для мене листа... Я припустив, що якщо це з Франції, то ні від кого іншого, як від короля . Станіслава, і справді, так і вийшло...". А невдовзі той офіцер, Тоттандрас, угорець на службі в Ракоці, приніс листа, поновивши таким чином зв'язок між двома ветеранами бендерського періоду й відкривши гетьманові нові перспективи для політичного майбутнього.
На початку листа Лещинський висловлював гетьманові співчуття з приводу його невдач й обіцяв, використовуючи французькі, а також англійські й датські зв'язки, зробити все можливе, щоби зарадити йому в скруті. Одначе Станіслав не пропонував визволити Орлика від турків. Навпаки, він писав, що "Вашій Світлості не слід покидати країну, де ви у даний час перебуваєте, тому що мир між Портою та Москвою не може тривати довго і шанси Вашої Світлості можуть зрости тільки в разі такої війни". Розповівши про могутність і протиросійське наставлення Ганноверської ліги, польський екс-король відкрив причину, яка спонукала його писати гетьманові: він пропонував Орликові задля особистих інтересів і задля "загального добра" докласти зусиль, аби "підняти революцію в Україні".
Станіслав не розвинув цю думку, але в тому й не було потреби. Орлик добре знав, що він має на увазі. На випадок відкритого конфлікту з Росією, Орлик за підтримки татар і турків мав підбурити до спротиву українських козаків і таким чином не дати росіянам зосередити всі свої сили в Польщі. Це був різновид стратегічного плану, накресленого ще Карлом XII під час наступу на Петра І, й Орлик мав зіграти таку саму роль, як 1708р. Мазепа. Проте на відміну від Карла XII Станіслав не збирався тримати свої контакти з Орликом у таємниці. У разі згоди гетьмана колишній король поширив би свою ідею про революцію в Україні при дворах Ганноверської ліги як доказ того, що Росії важко буде опиратися його обранню. Ось у такому контексті ідея української революції проти "московського ярма" фігуруватиме при дворах і дипломатичних канцеляріях Європи та Османської імперії аж до двадцятого сторіччя.
Можна було б сподіватися, що Орлик радо прийме Станіславову пропозицію як можливість воскреснути з політичного небуття Салонік і відновити боротьбу проти Росії. Але лист із Франції не викликав у гетьмана захоплення. Вже багато років провів він у безплідних намаганнях поширити ідею революції проти росіян. Крім того, він ніколи не мав великої довіри до Станіслава, позаяк сумнівався в його шансах на успіх і з великою підозрою ставився до мотивів екс-короля та його союзників. Він уважав Станіславове звернення до нього "політичною хитрістю, за допомогою якої вони [тобто Станіслав і його французькі прибічники] хочуть перетягти мене на свій і англійців бік проти Москви і, зловживаючи мною, використати мене задля власної мети". До того ж Лещинський закликав Орлика залишатися в Османській імперії, а йому нічого так не хотілося, як її покинути.
Але досвід навчив гетьмана не нехтувати жодної можливості здобути підтримку. Тому він не відкинув Станіславових пропозицій явно, а спробував задурити його двозначними відповідями, сподіваючись, що Лещинський, маючи вплив на французів, допоможе йому вирватися з Салонік. Отже, Орлик подякував за відомості про нову ситуацію в Європі й запевнив, що обов'язково візьме їх до уваги. Але, писав гетьман, якщо Станіслав справді бажає йому допомогти, він має переконати французів, аби вони домагалися від Порти його звільнення. Однак про революцію в Україні згадки в листі не було.
Невдовзі після того французькі посланці в Салоніках та, в Константинополі одержали вказівку чинити тиск на Орлика, щоби він підтримував зв'язок зі Станіславом. 26 жовтня 1726р. гетьман записав у своєму щоденнику: "В суботу французький консул переконав, по суті, змусив мене відписати листа королеві Станіславу". Далі він додавав, що написав "церемоніального, а не поважного листа". Орлик полегшено зітхнув, коли в квітні 1727р. довідався про смерть французького посла в Константинополі Ж.Д'Андрезеля. Раніше посол зв'язувався з ним і пропонував поклопотатися в Порті про гетьманову долю, що поставило Орлика перед нелегким вибором: він хотів скористатися пропозицією, але не бажав бути пов'язаним із французами та їхніми союзниками. Смерть посла звільнила гетьмана від болісних роздумів над тим, що він має відповісти.
Але хоч як ухилявся Орлик від прямої відповіді, Станіслав наполягав, підступаючись до нього зі ще більшими "спокусами". У березні 1727р. Лещинський повідомив гетьмана, що "тутешній [тобто французький] двір і Англія взяли до розгляду мої рекомендації щодо статусу Вашої Світлості. Очевидно, що всі союзники, об'єднані в Ганноверську лігу, бачать, на підставі мого подання, яку користь особа та репутація Вашої Світлості можуть мати для спільної справи, задля якої вони уклали союз. Мене також запевнено про можливість дістати субсидії на полегшення важкого становища Вашої Світлості... З боку Вашої Світлості не повинно бути зволікання у вияві через меморандуми до французького, англійського та данського посланців [при Порті] вашої готовності задля загального добра завдати Москві відчутного удару шляхом великої української революції".
Лещинський дав іще одну конкретну обіцянку — допомогти Орликові перебратися до Бендер чи до Хотина, ближче до запорожців і родини. З приводу цього листа гетьман зазначив у щоденнику: "Ось такими спокусами з усіх боків, король Станіслав із Франції, французький та англійський посли зі Стамбула принаджують і схиляють мене. А від [австрійського] імператора та від російської імператриці я не маю позитивної [відповіді] щодо моїх інтересів". Очевидно, Станіславова наполегливість почала діяти.
Хоча Орлик і далі сподівався дістати прощення, він вирішив, що може бути корисним дати колишньому королеві обнадійливішу відповідь. Так з'явився знаменний документ, який, з одного боку, яскраво й загалом точно відбиває невдоволення українців російською зверхністю, а з іншого — дає змогу побачити, як хитро Орлик використовував привид української революції, щоб досягти своєї найближчої мети.
Як завжди, Орлик починає з барвистих висловлювань вдячності королеві не тільки за його турботу про гетьманову особисту долю, а й за бажання допомогти "козацькій нації" знову здобути давні вольності. Далі йде головна думка послання: "Не може бути сумніву щодо [можливості] революції в Україні, її іскри вже тліють, і треба тільки роздмухати їх". Аби підкріпити це твердження, гетьман перелічує українські скарги на Москву та померлого царя. Щойно був укладений мир зі шведами (1721p.), Петро І — усупереч угоді між його батьком та Богданом Хмельницьким — почав планомірне ліквідовувати козацькі права та привілеї, сподіваючись урешті знищити й саму Гетьманщину. Кожного, хто чинив опір, "відправляли на той світ, або до Сибіру чи іншого віддаленого місця". До цього числа належали генеральна старшина, полковники, сотенна старшина та чимало інших відомих людей. Замість них правити Україною поставлено колегію з дванадцяти (sic!) москалів. Тих, хто протестував проти нових порядків, карали батогами, через те люди бояться говорити одне з одним відверто. Побиття та інші види тортур настільки поширені, що Україна стала "бойнею". Будь-які зібрання заборонено, а якщо вони десь відбуваються, учасників заарештовують і везуть до Глухова на допит. Козаків посилають на війну до Персії чи на будівництво каналу від Волги до Ладоги, де вони гинуть тисячами.
Внаслідок цього багато козаків утікають із Гетьманщини на Правобережжя, а ще більше — на Січ, де їх тепер аж дуже густо. За оцінкою Орлика, там зібралося понад 60 тис. добре озброєних і досвідчених вояків, "бо в Україні кожен селянин — вояк". Нарешті, гетьман наводить аналогію, яка Станіславові могла здатися невдалою: нині Україна чекає на Орлика, як колись вона чекала на Хмельницького.
За твердженням гетьмана, інформацію про тогочасне становище в Україні він здобував через зв'язки з запорожцями та розмови з українськими ченцями, що відвідували Салоніки. Він нарікав, що Київським митрополитом тепер є росіянин і що російський тиск змусив багатьох українських ченців утікати на Правобережжя, в Молдавію, Волощину й на Афон. Ці ченці також начебто говорили Орликові, що "духовенство та загал населення чекають на мене, наче на месію, й картають себе за те, що не захотіли стати до спілки й піти за покійним Мазепою, який так виразно провіщав їхню майбутню долю... З усього цього можна зробити висновок, що революція в Україні — справа певна, і що немає потреби обговорювати це питання далі".
Однак Орлик відкинув Станіславову пропозицію, щоб повстання планувалося в згоді з татарами, тому що "ці негідники, уярмлюючи невинних людей, більше відстрашуватимуть населення, ніж заохочуватимуть і приваблюватимуть його [до повстання!", Крім того, гетьман висловив побоювання, що допомога турків лише дасть їм привід претендувати на зверхність над Україною, яка тоді, всупереч Орликовим палким сподіванням, перейде від "Сцілли до Харібди", тобто з-під влади Москви під владу Порти. Якщо допомога турків має бути десь використана, то краще спрямувати її на війну в Персії, а не в Україну.
На завершення гетьман поставив три умови, виконання яких мала гарантувати Ганноверська ліга, перш ніж він стане на її бік. Передусім, союзники повинні визволити його з Салонік, аби він був ближче до "свого війська". Далі: Ганноверська ліга чи принаймні французький король мають бути готові прийняти Україну під своє заступництво й змусити Москву підписати заяву, що вона відмовляється від претензій правити Україною. І ще — Орлик просив у союзників фінансової допомоги.
Як можна витлумачити мету і зміст цього листа? У своєму щоденнику Орлик дає власні оцінки. Він зазначає, що по довгих роздумах вирішив підтримати Станіславові сподівання на українську революцію. Але водночас він намагатиметься уникнути зобов'язань перед Ганноверською лігою. Звідси нереалістична друга умова, яка (і Орлик це добре знав) не могла бути виконана. Вочевидь, чого гетьман щиро боявся, то це знову стати на бік татар і турків. Ніколи більше не хотів він допомагати "цим невірним", бо це погубило б йому душу, завдало шкоди невинним людям і призвело до пролиття християнської крові. Орлик ясно вказує, чого він хотів би досягти — повернутися смиренно до Російської імперії чи Речі Посполитої. Знову згадуючи про свого листа, він зазначає: "Нехай ніхто не обурюється тим, що я написав, оскільки політика вимагала, щоб я писав так, аби з Божою поміччю знайти вихід із цієї країни".
Проте незабаром такі заяви стали непотрібними. 6 травня 1727р. померла Катерина І і слідом за тим упав у немилість герцог голштинський Карл Фрідріх, а відтак гетьманові шанси дістати прощення зменшилися. Повернення до влади Меншикова, якого Орлик уважав своїм і України заклятим ворогом, по суті взагалі перекреслило сподівання на амністію. Орлик більше не мав вибору: він мусив облишити флірт із Лещинським і пов'язати себе зі справою короля у вигнанні та з його могутніми французькими патронами.
Хоча увагу французів привернув до Орлика Лещинський, Версаль мав інші причини цікавитися гетьманом, аніж обрання його кандидата на польський престол. За умов протистояння з австро-російським альянсом французькі стратеги сподівалися створити санітарний кордон, що складався б зі Швеції, Польщі й Туреччини. Польща мала бути наріжним каменем цієї коаліції. Але оскільки Польща під владою Лещинського не могла б, ясна річ, сама протистояти російському тискові, підтримка з боку татар і турків могла б стати у великій пригоді. В цих геополітичних міркуваннях простір між власне Польщею та Османською імперією, тобто Україна, мав ключове значення. Лише за умови, що Орлика й запорожців можна використати як єднальну ланку між Польщею й турками, варто, вважали французи, надавати підтримку гетьманові-емігрантові.
Здійснювати ці плани доручено новому французькому послові в Константинополі маркізові де Вільнев. Він прибув до турецької столиці восени 1728р. й залишався там протягом більш як трьох десятиліть, упродовж яких здобув заслужену репутацію одного з найвизначніших дипломатів Франції. Спочатку головним завданням Вільнева було умовити пасивний турецький уряд стати на рішучішу протиросійську позицію. У зв'язку з цим французький посол спробував установити тісніші контакти з Орликом. Але гетьманова ізоляція в Салоніках перешкоджала будь-якій значній співпраці. Розв'язання проблеми прийшло з несподіваного боку.
Наприкінці жовтня 1729р. в Польщі київський воєвода Юзеф Потоцький і його брат Теодор, примас Польщі, встановили зв'язок зі старшим сином гетьмана Григором, який за рекомендацією Флеммінга служив у війську Августа II. Очевидно, Потоцькі, активні Станіславові прихильники, з власної ініціативи вирішили залучити до своєї справи колишнього українського союзника, а Григора обрали як засіб досягти цієї мети.
За посередництва іншого Орликового знайомого з бендерських часів, тодішнього шведського посла у Варшаві Г.Цюліха, влаштовано зустріч, на якій були присутні Григор, Потоцькі, Цюліх і французький посол у Варшаві маркіз А.Монті. Цюліх написав для Монті історичний огляд діяльності Мазепи та Орлика, який закінчувався твердженням, що запорожці залишилися вірними Орликові й "тільки чекають нагоди повстати проти Росії і повернути собі давні свободи". Після цієї зустрічі Григора, озброєного рекомендаціями Потоцького, Цюліха й Монті, таємно відправлено до Франції, де він мав представити справу свого батька перед вищою владою.
Так зусиллями Станіславових прибічників в Орликові політичні плани й орієнтації введено чинник, значення якого годі переоцінити. Григорові судилося стати активним представником батькових інтересів і "справи козацьких вольностей" при королівських дворах од Стокгольма до Бахчисарая. Саме він, більш-менш відповідно до батькових бажань, представлятиме аргументи на користь "революції в Україні" урядам султана та хана.
Григора прийняли у Франції добре. 10 грудня 1729р. Станіслав вітав його у своїй резиденції в Шамборі, де молодий Орлик одержав дальші настанови й рекомендації до міністра закордонних справ Франції Шовелена й дочки Лещинського, французької королеви. Після кількох зустрічей із Шовеленом французький уряд погодився фінансувати Григорову поїздку до Салонік для нарад із батьком, а далі до Константинополя, де він мав разом із Вільневом домагатися звільнення Орлика й дозволу поїхати до запорожців.
На початку квітня Григор сів на корабель у Марселі, а 15 травня його батько з радістю занотував: "У понеділок, того самого дня, якого 1721р. Бог засмутив мене смертю мого надзвичайно коханого й найдорожчого сина Якуба, у своєму безмежному й безконечному жалю він підбадьорив мене прибуттям до порту із Франції мого найдорожчого і глибоко коханого сина Григора". Остерігаючись шпигунів, Григор подорожував під ім'ям швейцарського капітана Гага. З цієї причини батько й син, які не бачилися один з одним десять років, на людях удавали, що вони не знайомі.
Одначе протягом майже чотиритижневого перебування Григора в Салоніках батько й син мали досить можливостей наодинці обміркувати всі питання, пов'язані з приготуванням до Григорової місії в столицю Порти. Орлик наставляв сина, які аргументи можуть переконати великого візира звільнити його з Салонік і дати змогу перебратися ближче до запорожців.
Головна мета гетьмана полягала в тому, щоби переконати великого візира в його, Орликовій, корисності для Порти. Згадуючи про постійні клопоти, які великий візир та кримський хан мали з запорожцями, Орлик твердив, що такі труднощі не поставали б, аби він міг повернутися до запорожців, відновити серед них дисципліну й підтримувати врівноважені стосунки між ними та ханом. Він додавав, що "це моя довга відсутність у Війську довела не тільки запорожців, а й увесь козацький народ до жахливої скрути". Не бажаючи справити враження, що він сподівається турецько-російської війни, гетьман водночас акцентував увагу на високій бойовій майстерності запорожців і їхній потенційній корисності для Порти.
Орлик також підготував детальну інструкцію для Вільнева з переліком аргументів, які має навести французький посол, обговорюючи гетьманову справу з великим візирем. Вільнев мав підкреслити позитивну роль, яку може відіграти Січ у майбутньому як України, так і Туреччини: "З їхнім [запорожців] поверненням під московську владу всі надії на звільнення в людей України, які страждають під тиранічним [московським] ярмом, зникнуть, оскільки вони більше не зможуть втікати до своїх братів по зброї на Січ і більше не зможуть думати про повстання. Таким чином Порта втратить перевагу".
У своїх настановах Вільневу Орлик також докладно описав, які послуги він може надати Порті, якщо його переведуть до Бендер чи до Хотина, ближче до запорожців. Звідти йому легше буде переконати запорожців залишатися під турецькою протекцією, яка, на його думку, давала найбільше надій на звільнення України. Він також зміг би протидіяти поширенню проросійських почуттів серед козаків, а головне, дістав би можливість "створити канали для прихованого спілкування з місцевою старшиною і радитися зі старшиною за допомогою таємних контактів".
У середині червня Григор особисто привіз до Константинополя батькового листа великому візиреві та його інструкції для Вільнева. Але невдовзі Орлик-молодший виявив, що, на відміну від легких успіхів у Варшаві та Версалі, з Ібрагімом-пашею йому буде сутужно.
Через труднощі, що їх росіяни створювали для турків у Персії, великий візир не хотів обговорювати Орликову справу. Він боявся, писав Вільнев, що коли гетьмана перевести ближче до запорожців, він може або спровокувати війну з росіянами, або перейти на їхній бік. Дізнавшись про страхи великого візира, Орлик у листі до сина вилив свою зневагу до Ібрагіма-паші. Він також досить тверезо й реалістично висловився про власні можливості: "Дякувати Богу, я не настільки позбавлений розуму й не такий відчайдушно божевільний, аби бездумно нападати із жменькою людей, до того ж нерегулярних, на таку велику потугу [як Росія], кидаючись як лев і гинучи як муха". У момент гніву Орлик нарешті більш реалістично й відверто оцінив своє становище. Цього разу він уже не згадував про близьку "революцію в Україні" і про козацьке військо чисельністю 60 або й 100 тис, а про "жменьку людей, до того ж нерегулярних".
У своєму листі гетьман також зазначав, що росіяни мають в Україні понад 30 тис. регулярного війська. Запорожці та інші козаки зможуть учинити йому опір лише в тому разі, якщо повернуть собі артилерію, яку Петро І захопив у Батурині й на Січі, і якщо Польща та Швеція прийдуть їм на допомогу. Далі Орлик дещо пом'якшив тон і повторив, що хоча він не має сумніву щодо можливості здійснити в Україні революцію, він переконаний, що революція не може відбутися без іноземної допомоги. І додав саркастично: "Не дивно, що я, перебуваючи тут під їхньою пречудовою протекцією, не маю досить коштів навіть аби купити коней і фураж для кількох моїх людей... а вони ще бояться, що я можу передчасно почати війну!".
Проте Орлик таки подав Григорові одну практичну пораду. Якщо виявиться, що турки починають акцентувати увагу на проблемі перського фронту, він повинен заявити, що батько, якщо йому дозволять перебратися до запорожців, розташує їх на Дністрі й захищатиме турецький кордон на випадок, якби росіяни вирішили скористатися тим, що турецькі війська стягнуто до Персії. В історії Орликових відносин із Портою це була знаменна пропозиція. Майже двадцять років тому, в 1712—1713pp., коли Порта хотіла, щоб гетьман під її протекцією виконав на Правобережжі точнісінько таку ж функцію, Орлик відмовився, оскільки вважав ганебним бути за охоронця на кордонах "невірних". Тепер він просив дати йому шанс на таку службу. Хоча почасти це був тактичний крок, завдяки якому Орлик розраховував вирватися з Салонік, це також показує, наскільки погіршилося з бендерських часів його становище.
Що ж до побоювань Порти, що він може перекинутися до росіян, то Орлик заявив, що "воліє тисячу разів умерти, ніж віддати пошану тому молдавському негідникові" — Апостолові (тогочасному гетьманові в Україні), поклавши йому до ніг гетьманські відзнаки, на які має законне право тільки він сам. На завершення Орлик звертав увагу на те, як небезпечно вірити обіцянкам росіян і як його співвітчизники, що повернулися в Україну, страждають тепер у тюрмах і на засланні. "Врешті,— зазначав він,— нехай той, хто не знає, що таке московський ласий шматок, необачно залежить від нього! Я надто добре пізнав притаманні тому народові підступність, віроломство й брехливість".
Ані Григор, ані Вільнев не матимуть більше можливості звернутися від імені Орлика до Ібрагіма-паші. Внаслідок поразок турецького війська в Персії й повстання Патрони Халіла (вересень 1730p.), до якого вони призвели, великий візир позбувся посади й життя, а його тестя скинуто з престолу. Протягом короткого часу здавалося, що речник агресивної політики щодо росіян Канум-Ока, Орликів знайомий, добре поінформований про становище України, може використати свій великий вплив на новий уряд, аби допомогти гетьманові.
Але незабаром стало ясно, що новий великий візир Кабакулак Ібрагім-паша має намір продовжувати щодо росіян пасивну політику свого попередника. Це означало, що тепер Григор і його батько взагалі не можуть розраховувати на підтримку Порти.
Хоча перевороти 1730р. в Константинополі не дали Орликові жодних безпосередніх переваг у Порті, вони спрацювали на його користь у Криму. Внаслідок скинення Ібрагіма-паші інший ветеран Бендер, Каплан-Гірей, знову повернувся на престол із заслання на острові Хіос. Дорогою додому він зупинився в Константинополі, де мав довгу розмову з Вільневом. Французький посол був радий дізнатися, що хан зберіг своє колишнє протиросійське наставлення. Крім того, Каплан-Гірей пообіцяв 150-тисячне татарське військо на допомогу Лещинському, навіть якщо Порта відмовиться підтримати польського короля у вигнанні. Коли було названо ім'я Орлика, хан тепло відгукнувся про нього як про "одного зі своїх добрих друзів" і пообіцяв зробити все можливе, аби гетьман знову з'єднався з запорожцями. З огляду на ці заяви Вільнев і Григор вирішили, що й Орлик, і Лещинський мають установити безпосередні контакти з ханом, зменшуючи таким чином свою залежність від Порти. Але перш ніж здійснити цей задум, треба було одержати офіційне схвалення від Станіслава та від французького уряду. Тому на початку жовтня 1731р. Григор вирушив із Константинополя до Франції радитися з польським королем у вигнанні та французьким міністром закордонних справ.
9 грудня Орлик-молодший удруге прибув до Станіславової резиденції в Шамборі. Він подав Лещинському меморандум, що містив звіт про діяльність за минулий рік і виклад планів на майбутнє. Станіслав охоче підтримав ідею щодо встановлення безпосередніх зв'язків із ханом та його зближення з гетьманом. Додавши свої докладні рекомендації та інструкції до тих, які Григор уже мав од Вільнева та від батька, Лещинський відрядив гетьманича до Версаля. Там протягом останнього тижня грудня Григор зустрічався з Шовеленом і кардиналом Флері, щоб обговорити з ними свої плани й дістати офіційне схвалення Франції. Аби детально викласти й обгрунтувати причини, які змушують його вирушити з місією до хана, Орлик-молодший подав їм шість меморандумів.
В одному з них ішлося про козацько-татарські та почасти козацько-турецькі зв'язки. Вказавши, що росіяни не можуть мати претензій щодо його батька, оскільки він польського походження, Григор додає звичні зауваження про російське гноблення в Україні. Впродовж усього меморандуму він підкреслює, що козаки є "unenation libre" (вільною нацією) і що заради збереження чи відновлення цього статусу вони мають право шукати того заступництва, яке принесе їм найбільшу користь: "Оскільки Військо Запорозьке, керівником якого є мій батько, завжди було вільним народом, воно шукало протекції там, де вона була найвигіднішою... Укладення цього вічного союзу [договору 1711 p.] з'єднує інтереси обох народів [українських козаків і татар] і служить їм неподільно, і ніхто не може стати між ними, хіба що за одностайною згодою обох народів".
Як приклад того, наскільки високо оцінюють договір самі татари, Григор згадує про повстання мурзів 1724p., наголошуючи зв'язок між повстанням і спробою Саадет-Гірея розірвати договір, видавши запорожців назад до Росії. Ця подія, мовляв, лише підкреслює вічний союз і спільні інтереси, що єднають українських козаків і кримських татар. Однак Орлик-молодший тут же зауважує (мабуть, заради Станіслава й поляків), що союз із татарами не означає, буцімто запорожці зобов'язані завжди залишатися під протекцією хана. Вони мають право вибрати собі й іншого зверхника, який найбільше відповідатиме їхнім інтересам. Але в найближчому майбутньому українцям слід поновити договір із татарами, й коли Станіславові настане час домагатися корони, двоє союзників можуть почати наступ на росіян із півдня, а шведи вдарить із півночі. Це було, по суті, повторення проектів, що їх у 1720—1721pp. Орлик-старший пропонував Флеммінгові.
Французи відповіли на ці аргументи прихильно. Вочевидь, аналогія з 1711—1712pp. та документи того періоду справили на Шовелена враження, і ні він, ні кардинал Флері не знайшли, всупереч гетьмановим побоюванням, проти чого заперечити в привілеї Ахмета III. Внаслідок цих розмов Григорові надано кошти на подорож до кримської столиці й обіцяно ще більшу винагороду, якщо його місія виявиться успішною. Однак найважливішим було те, що французький Уряд погодився дати гетьманичеві королівського рекомендаційного листа до хана. Як Григор згодом повідомляв батька, це здивувало навіть Лещинського. Орлик-молодший пояснював готовність французів піти йому назустріч їхнім бажанням, з огляду на близьку кризу в Польщі, втягти росіян і австрійців у татарські й турецькі проблеми.
Коли в березні 1732р. Григор вирушив зі своєю другою місією на Схід—цього разу він подорожував під ім'ям Ламотта,— батько знову засипав його інструкціями. Гетьман радив синові нагадати Каплан-Гірею про той давній "документ" із бендерського періоду, в якому були викладені плани завоювати Україну, Польщу та Крим, що їх буцімто мав Петро І. Орлик також зазначав, що договір 1711p., мабуть, варто поновити, однак лише в тому випадку, якщо скоро почнеться загальна війна і якщо будуть проведені консультації з запорожцями. Крім того, гетьман порушив іще одне питання, яке його непокоїло. В попередньому листі він остерігав сина, щоб той не намагався встановити контакти з запорожцями або поїхати на Січ. Це здивувало Григора. Тепер Орлик пояснив причину своєї обережності: нещодавно він дізнався, що "в церковних службах на Січі згадують не моє ім'я, а миргородського полковника [Данила Апостола, тогочасного гетьмана в Україні]".
Цей факт лише потверджував іншу інформацію, яку одержав Орлик, про посилення проросійської орієнтації серед запорожців. Він повідомляв сина, що нещодавно запорізька делегація побувала при дворі імператриці Анни Іоаннівни з проханням про її заступництво над Військом. Хоча прохання відкинуто як невчасне, бо в той час росіяни не хотіли вступати в конфлікт із турками, запорожці одержали усну обіцянку, що в належний момент імператриця візьме їх під свою протекцію. За цих обставин, уважав гетьман, його синові небезпечно їхати до запорожців, бо його можуть викрасти й відіслати до Апостола чи до імператорського двору.
Це прикре повідомлення не злякало Григора. Він не змінив своїх планів і на початку липня 1732р. вирушив із Константи-нополя до Бахчисарая. Незабаром після прибуття до кримської столиці його прийняв хан. Розмова стосувалася головно допомоги татар Станіславові, що для французів було основною метою місії. Каплан-Гірей знову пообіцяв свою підтримку, але зауважив, що Порта в цьому питанні ще не має чіткої позиції, причиною чого є австрійські та російські хабарі. Хан запропонував, аби французи та Станіслав зосередили свої зусилля на Порті. Під час наступної аудієнції Григор сподівався порушити питання про свого батька та запорожців. Але тут виникли ускладнення. До хана прибув від Августа II посланець, який знав молодого Орлика особисто. Не бажаючи, щоб той упізнав його, Григор на кілька тижнів зник із ханського двору. Пізніше постали інші перешкоди, так що минуло майже два місяці, доки гетьманич знову побачився з ханом.
У жовтні Григор мав дві завершальні аудієнції: з ханом та з його візирем Хасі Алі-агою. Він намагався переконати хана, що запорожці та взагалі українські козаки не бажають бути під владою росіян чи поляків і задоволені своїм союзом і договором із татарами — договором, додавав він, так само вигідним і для ханства з огляду на дедалі більший російський тиск. Але щоби з того договору було найбільше користі, Орлик має знову з'єднатися зі своїм військом.
Хан, воліючи не згадувати про недавні труднощі з запорожцями, відповів, що "він не від сьогодні знає про переваги, які дає зв'язок із козацькою нацією і які він завжди намагався зберегти. Він прагнув не порушувати жодної зі статей договору й сподівається, що тепер, після того, як він зійшов на престол, Військо задоволене. Тепер він захищає його [ Військо] від дій його ворогів навіть краще, ніж раніше. А оскільки договір зробив їх гостями та друзями, він під час заслання в Брусі завжди шкодував про те, як нехтують Військо, оскільки запорізькі козаки тільки й чекають нагоди завдати москалям прикрощів".
Що ж до конкретної проблеми звільнення Орлика з Салонік, то хан запевнив Григора, що він щиро намагається допомогти гетьманові, й звинуватив проросійськи налаштованого головного драгомана Гіку, що той саботує його спроби. Каплан-Гірей заявив, що гетьмана краще перевести не в Ясси, як він раніше пропонував, а до Криму, оскільки молдавського господаря підозрюють у проросійських симпатіях. Крім того, хан пообіцяв написати в Орликовій справі листа великому візиреві.
Невдовзі після того Григор мав довгу розмову з візирем Хасі Алі-агою. Він описував його як досвідчену людину й батькового старого знайомого з бендерівських часів. Коли зайшла мова про відносини між татарами й запорожцями, візир показав себе відвертішим, аніж хан. Визнавши, що поляки й росіяни поводяться з українськими козаками недобре, він водночас заявив, що це не означає, нібито татари мають втручатися в справи своїх немусульманських сусідів. Хасі Алі-ага дав зрозуміти, що особисто він не певен, чи стосунки татар із запорожцями принесли ханству більше користі, а чи шкоди. В кожному разі очевидно, що, перебуваючи на кримській території, запорожці поводилися щодо хана й татар не дуже добре. Візир сказав навіть, що особисто він не заперечував би проти того, щоб розірвати союз із запорожцями й дозволити їм іти туди, куди вони захочуть.
Григор визнав, що запорожці мають "бурхливу й непостійну вдачу" й інколи дають волю хвилевим почуттям. Але він приписував їхні анархічні нахили бракові сильного командира, який встановив би серед них військову дисципліну. Ясна річ, старший Орлик міг би те зробити, і це була ще одна причина звільнити його з Салонік. Григор нагадав візиреві, що загалом татари мусять бути заінтересовані в тому, щоб мати запорожців на своєму боці, і що дії кількох негідників не повинні заступати спільних інтересів обох народів. Урешті Хасі Алі-ага визнав слушність його аргументів і сказав, що радитиме-ханові зберегти протекцію над запорожцями, "оскільки вони відкидають москалів та поляків і не мають іншої підтримки, крім допомоги від нас".
Перш ніж покинути Бахчисарай, Григор одержав важливі листи від хана до Людовіка XV, Станіслава, Вільнева та Орлика. Каплан-Гірей запевняв своїх кореспондентів у найкращих намірах і обіцяв активну підтримку. Таким чином, Григорову місію до Криму загалом можна вважати успішною. Так, очевидно, вважав і Вільнев, коли 14 листопада Орлик- молодший приїхав до Константинополя.
Існувало кілька причин, чому, на відміну від невдачі в Туреччині, в Криму Григор здобув успіх. По-перше, татари завжди були чутливіші до російської експансії на південь і вже давно усвідомили потребу співпраці з запорожцями проти спільного ворога. По-друге, повернення Каплан-Гірея та його прихильників (майже всі вони брали участь у подіях бен-дерського періоду) забезпечувало Орликам розуміння їхньої мети й проблем, яким не відзначалися попередні хани Саадет-Гірей чи Менглі-Гірей II. Нарешті, при бахчисарайському. дворі, на відміну від Порти, росіяни майже не мали впливу й тому не могли діяти на шкоду гетьмановим інтересам.
Перша половина XVIIIст. в Європі позначена низкою конфліктів, пов'язаних з престолонаслідуванням. Оскільки вони були передбачувані, сторони мали час приготуватися до майбутніх зіткнень. Саме так сталося з польським престолом. Здоров'я Августа II рік за роком погіршувалося. Протягом цього часу Лещинський робив відчайдушні зусилля, аби здобути підтримку Франції, Англії, Голландії, Туреччини й Криму. Він також розраховував на допомогу Орлика та його "української революції". Але й держави, які опиралися обранню Лещинського, тобто Пруссія, Австрія та Росія — "Союз чорних орлів", також мали час приготуватися. Після деяких вагань вони врешті згодилися підтримати кандидатуру Августа III, сина Августа II. Тим часом росіяни, знаючи про контакти Лещинського з Орликом, почали вживати необхідних військово-політичних заходів на випадок, якщо конфлікт у Польщі пошириться до російсько-турецького кордону й зачепить Україну.
З погляду Росії Україна мала всі передумови для того, щоб стати зоною неспокою. Орликова діяльність за кордоном, небезпечна близькість запорожців, постійна загроза нового вторгнення татар і турків давали досить підстав тривожитися. Крім того, в Петербурзі добре знали про поширене в Україні невдоволення російським правлінням, особливо серед визначальної з політичного погляду верстви — старшини. Тому доки зберігалася небезпека війни з турками, а надто вкупі з польським конфліктом, російські діячі надавали українським справам великого значення.
Спочатку смерть Петра І не викликала в Гетьманщині великих політичних змін. Обрання нового гетьмана й далі відкладалося, а Полуботкові спільники — Савич, Чарниш і, пізніше, Апостол — залишалися в ув'язненні в Петербурзі. Тим часом над українцями панувала Малоросійська колегія, яка прагнула глибше врости в цю землю.
27 травня 1726р. Вельямінов попросив Сенат "задля ефективнішого ведення справ" перевести колегію з розшташо-ваного біля російського кордону Глухова вглиб України, скажімо, до Ніжина чи Прилук. Він також просив дозволу спорудити будівлю, придатну для розміщення російських чиновників. Але найважливішим було прохання колегії, аби її члени залишалися на своїх посадах постійно й не підлягали заміні. Не відстаючи від чиновників, російські офіцери в Україні також прагнули влаштуватися зручніше. 23 червня 1727р. Військова колегія попросила для десяти розташованих у Гетьманщині полків права на постійне розквартирування.
Не всі з цих пропозицій були зустрінуті в Петербурзі прихильно. Верховна таємна рада, найважливіша імперська установа за правління Катерини І та Петра II, відхилила прохання військових про сталі квартири й петицію Вельямінова про переведення колегії. Ці ухвали свідчили про більшу чутливість до нарікань українців. (Десь у той час російський Урядовець у Гетьманщині з тривогою повідомляв до Петербурга: "Про колезьких членів.., як від гетьмана та від інших чую, великої завдано кривди тутешньому народу, і буде, кажуть, багато чолобиття, що й показується по справах, як на членів, так і на піддячих".)
На засіданні Верховної таємної ради 11 лютого 1726р. Меншиков, Ф.М.Апраксін, Г.І.Головкін і Д.М.Голіцин обговорювали пропозиції щодо поступок українцям. Рада вирішила рекомендувати Катерині І, "поки ще з турками до розриву не дійде, до тих місць заради задоволення та приголублення тамтешнього народу, вибрати персону видатну і вірну з них, малоросіян, у гетьмани" . (Між іншим, саме на цих примирливих тенденціях та на особистих контактах із голштинським герцогом — також членом ради, пов'язував у той час Орлик свої сподівання на амністію.) Крім того, рада дійшла висновку про доцільність знову будувати відносини на базі традиційних умов, тобто на Переяславській угоді. Нарешті, Малоросійській колегії вирішено дати інструкції, аби вона обмежилася функціями найвищого апеляційного суду й перестала втручатися в управління Гетьманщиною. Як слушно зауважив Крупницький, ці пропозиції ради були компромісом: традиційні українські права відновлювалися, але колегія, хай і з меншими повноваженнями, залишалася.
За кілька тижнів ці пропозиції викликали різко негативну реакцію одного з членів ради П.А.Толстого, який заявив, що він "того, щоби в малій Росії знову гетьманові бути, радити не може, позаяк блаженної пам'яті його Імператорська Величність із тим наміром гетьмана в Україні не настановив і в полковників та старшини владу зменшив, щоб Малу Росію до рук прибрати, і таким чином у полковників і старшини з підданими дійшло вже до чималої сварки, і якщо нині там гетьмана настановити і йому, а також і старшинам владу, як раніше, дозволити, то за теперішнього стану справ між Росією й турками є велика небезпека якихось небажаних наслідків".
Це відлуння української політики Петра І справило неабиякий вплив на Катерину І. Вона відхилила рекомендації ради й погодилася лише на одну поступку: дозволити повернутися в Україну затриманим у справі Полуботка, надто ж високо шанованому миргородському полковникові Данилові Апостолу (але тільки за умови, що він залишить у Петербурзі як закладника свого сина). Влада Малоросійської колегії в Україні здавалася тоді міцною як ніколи.
Одначе в цей час загроза для колегії з'явилася з несподіваного боку. Після смерті 6 травня 1727р. Катерини І Меншиков, призначений опікуном Петра II, фактично став регентом імперії. Цей давній заклятий ворог Мазепи та Орлика тепер перетворився на захисника українських прав. Що стояло за і несподіваною симпатією могутнього Меншикова до України та його ворожістю до колегії?
Кажучи просто, йшлося про гроші. Як уже згадувалося, Меншикову належало в Україні 55 175 селян, тобто він був одним із найбільших землевласників країни. Коли колегія запровадила свої податки, царевому фаворитові було завдано відчутного удару. За царювання Петра І він утримувався від протиборства з Вєльяміновим та його урядовцями, але невдовзі по смерті царя між Меншиковим і колегією спалахнув конфлікт з приводу податків. Доки правила Катерина І, Вельямінов міг розраховувати на підтримку Петербурга. Але щойно до влади прийшов Меншиков, доля колегії була вирішена. Один із перших указів ради, виданий менш як за тиждень після смерті імператриці, забороняв росіянам набувати землі в Україні, "щоб від того малоросіянам ні найменшої кривди не було завдано". Вочевидь, Меншиков удався до цього заходу, щоб не пустити до Гетьманщини російських конкурентів. Тим же указом скасовано податки, що їх наклала колегія, та подушний податок на утримання російських військ. 16 червня рада ухвалила передати нагляд за українськими справами від Сенату назад до Колегії закордонних справ. У липні зміщено Вельямінова. Йому наказано прибути до Петербурга з усіма звітами колегії. Ліквідацією колегії зроблено останній крок до відновлення форм, якщо не змісту, української автономії.
20 червня 1727р. рада відрядила до України члена Сенату Федора Наумова наглядати за обранням нового гетьмана. Не було сумнівів, хто ним стане. 29 вересня гетьманом обрано миргородського полковника Данила Апостола, який мав міцні особисті й комерційні зв'язки з Меншиковим. За два дні до того рада видала указ про скасування Малоросійської колегії.
Але людина, яка сприяла здійсненню цих заходів, не втрималася при владі до часу обрання нового гетьмана. 9 вересня за наказом Петра II Меншикова усунуто з усіх його посад. Навіть у час падіння дали про себе знати його тісні зв'язки з Україною. За свідченням польського посла в Петербурзі Лефорта, коли Меншиков зрозумів, що в столиці його становище безнадійне, він попросив у царя дозволу відбути в Україну й перебрати гетьманський уряд, але це прохання було відхилене. Проте Петро II не скасував зроблених українцям поступок, і обрання Апостола відбулося. Ці, здійснені за царювання Петра II примирливі заходи щодо українців приглушили, певною мірою, їхнє невдоволення російським правлінням.
Для Орлика обрання Апостола стало й особистою, й політичною невдачею. Він завжди був у поганих стосунках із колишнім миргородським полковником, якого вважав людиною низького походження та надзвичайно пристосовницької вдачі. А в політичному плані послаблення напруженості в Гетьманщині робило будь-яку спробу "підняти революцію в Україні" ще важчою. Крім того (й це відіграло вирішальну роль у долі Орлика як політичного діяча), пом'якшення російської влади над Гетьманщиною робило амністію дедалі привабливішою для запорожців, які щораз більше розчаровувались у зверхності кримського хана.
Незгоди між запорожцями та їхніми сусідами—татарами посилилися наприкінці 20-х років. Як завжди, головними причинами цих незгод були соціально-економічні суперечності. Протягом усього періоду їхнього перебування в ханстві козакам важко було заробити собі на прожиття. Як уже-згадувалося, цар відплатив їм за "зраду" забороною будь-яких торговельних зв'язків між Січчю й Гетьманщиною. Це був важкий економічний удар, оскільки запорожці тим самим позбавлялися ринку збуту для їхнього експорту (головно солі та продуктів рибальства й мисливства). Крім того, зводилася майже нанівець користь, яку вони мали з вигідного розміщення своїх земель на торговому шляху між Гетьманщиною і кримськими й турецькими торговельними центрами.
Доки існувала можливість війни з Петром І, і хан, і Порта визнавали, що треба відшкодувати запорожцям їхні втрати, В 1711—1713pp. Порта забезпечувала Орлика харчами та грішми для його людей. Зі свого боку, татари віддали в розпорядження Січі прибуток від кількох великих переправ на Дніпрі та Бузі. Крім того, запорожцям було надано право збирати сіль у кримських озерах, не платячи звичайних мит, а договори з ханом і Портою передбачали, що вони можуть торгувати в Криму й Туреччині на таких самих податкових умовах, що й купці-мусульмани. Але вже за кілька років по тому як було зроблено ці поступки, запорожці відчули негативні наслідки свого союзу з татарами.
Після припинення бойових дій із росіянами хани почали вимагати, щоб запорожці брали участь у походах проти їхніх ворогів у далеких Кубані та Черкесі. На відміну від російських царів, хани не платили за таку службу, сподіваючися, що їхні люди винагородять себе грабунком (якого в таких важких походах було зазвичай не рясно). Щоразу видатки запорожців перевищували прибутки. Крім того, їх звинувачено — це зробили, мабуть, татарські конкуренти в торгівлі сіллю — в тому, що вони дозволяють замаскованим під запорожців своїм співвітчизникам із Гетьманщини користуватися кримськими соляними розробками, до яких мали доступ. Унаслідок таких звинувачень право на ті розробки в запорожців забрано.
Але найбільше прикрощів завдавали Січі її сусіди—ногайці.
Запорожці часто скаржилися, що кочовики крадуть їхніх коней і худобу. Та найгірше — вони перешкоджали рибальству й мисливству, часто викрадаючи зайнятих ним запорожців і продаючи їх черкесам як рабів. Коли кошовий скаржився на ногайців кримським судам, судді щоразу підтримували своїх одновірців.
Не дивно, що багато запорожців удалося до розбою, часто нападаючи в пошуках здобичі на території, що перебували під владою Польщі та Росії. Це накликало на козаків гнів не лише поляків і росіян, а й турецьких і татарських прикордонних урядовців, які, не бажаючи дратувати сусідів, суворо карали учасників таких нападів.
Татарську позицію з цього питання найгрунтовніше виклав кримський великий візир Хасі Алі-ага, який заявив, що він не певен, чи не завдала татарам "спілка" з запорожцями більше шкоди, ніж користі. Безперечно, ханам важко було тримати запорожців під контролем, про що свідчить рішення козаків 1728р. (після першої невдалої спроби) покинути виділене чаном місце в Олешках і повернутися на стару Базавлуцьку Січ. Великою мірою запорожців спонукало до цього бажання бути якнайдалі від ханової влади. Наступного разу стосунки дуже загострилися 1731p., коли під час якоїсь сутички кілька запорожців убили ногайського мурзу. За свідченнями очевидців, Каплан-Гірей у супроводі близько сорока мурзів і декількох тисяч ногайців практично обложив Січ, аби змусити козаків видати винних і заплатити відшкодування. Такі сутички траплялися й протягом наступних років.
1 лютого 1733р. сталася подія, якої давно очікували — помер польський король Август II. Усі заінтересовані сторони негайно почали здійснювати свої добре підготовлені плани. Станіслав за допомогою Григора Орлика готувався покинути Францію й прибути до Польщі на обрання, росіяни готували свої війська до інтервенції в Польщу, а татари й турки нарешті вирішили приєднатися до антиросійського табору. Вільнев У Константинополі гарячково працював над здійсненням плану відтяжного наступу татар і запорожців проти росіян. 25 листопада 1733р. він писав своєму урядові: "Я вживаю всіх можливих заходів, аби татари напали на Московщину і щоб Орлик міг нарешті покинути Туреччину й наблизитися до свого війська". Хан енергійно підтримував зусилля французького посла. Врешті-решт 12 березня 1734р. Вільнев зміг написати своєму урядові: "Нинішній великий візир, Алі-паша, вирішив дозволити Орликові покинути Салоніки й вирушити До Криму". За яких три тижні, вирвавшись нарешті з місця дванадцятирічного інтернування, Орлик, як повідомлялося, відбув до столиці буджацького султана Каушан. де мав зустрітися з ханом у справі приготування до походу на допомогу Станіславові.
Дорогою на Січ гетьман почув приголомшливу новину, що запорожці вже готуються перейти під протекцію російської імператриці. Це був для нього жахливий удар. А проте його навряд чи можна було уникнути. Ті самі чинники, які зрештою зумовили звільнення гетьмана з Салонік — польська криза, російська інтервенція, ханові приготування до виступу на допомогу Лещинському, дали змогу запорожцям піти від татар. А росіяни вже давно чекали такої нагоди, щоби прийняти запорожців. На початку 1734р. Неплюєву доручено з'ясувати, як зреагує на такий крок Порта й приготувати аргументи, що мали виправдати прийняття Росією запорожців. І Неплюєв, і його уряд розуміли, що справа ця надзвичайно делікатна, адже вона могла втягти росіян у війну з Туреччиною ще до того, як буде врегульоване польське питання. Проте коли росіяни довідалися про намір Порти звільнити Орлика, вони визнали прийняття запорожців виправданим. 8 травня 1734р. Військо Запорізьке, ще перебуваючи на турецькій території, дістало офіційне прощення й заступництво імператриці Анни Іоаннівни.
Значення цієї події як поворотного пункту в житті й діяльності Орлика годі перебільшити. Саму підставу двох десятиліть політичного прозелітизму зненацька вибито гетьманові з-під ніг. Тепер стало майже неможливим, навіть теоретично, претендувати на важливу роль в Україні й серед козаків. В очах своїх французьких і польських прихильників Орлик перетворився на напівприватну особу. Хоча крок, що його зробили запорожці, відразу не позбавив гетьмана всієї корисності (реальної, чи потенційної) для його союзників і співвітчизників, він засвідчив той факт, що Орликова політична роль драматично зменшилася.
Орлик не бажав змиритися з новою ситуацією й докладав усіх зусиль, щоб змінити її на свою користь. Ще до того, як запорожці остаточно вирішили зректися татарської протекції, він намагався переконати їх, що вони роблять помилку. Як стверджував Орлик, його лист прибув на Січ того самого дня, що й посланці імператриці з багатими подарунками. Зібрано раду, яка мала вирішити, чиї аргументи переконливіші, і багаті дарунки переважили доводи розуму й обов'язку. Орликові прохання були, як завжди, довгі й багатослівні. Головні аргументи гетьмана можна поділити на три категорії: політичні, ідеологічні та прагматичні.
В політичних не було нічого нового. Як і в листах до запорожців, писаних 1720—1721pp., гетьман змальовував велику протиросійську коаліцію, що охоплює більшість європейських країн і Османську імперію. "Московщина" перебуває в політичній і військовій ізоляції і незабаром буде розгромлена. Він картає запорожців, що в той час, коли турецькі і татарські війська знову готові виступити проти росіян і з'явилася реальна нагода визволити вітчизну, вони дали задурити себе брехливими російськими обіцянками й переходять на бік тих, які напевно програють у майбутньому конфлікті.
Що стосується ідеології, то гетьман у вигнанні виступив речником класичної мазепинської позиції. Він перелічив, як Москва від часів Хмельницького систематично обмежувала права України, поєднуючи обман і силу. Найбільшого розмаху ця сваволя досягла за Петра І, коли здійснено відкритий і жорстокий наступ на українську автономію, що виявився у спробі зліквідувати Гетьманщину й замінити її Малоросійською колегією, яка лише прикривала обсадження керівних посад в Україні росіянами. З очевидних причин Орлик не говорить про зміни, запроваджені 1727р. Гетьман дивується, як запорожці можуть бути такі дурні, щоб довіряти росіянам, "як тепер цілий народ український, братія ваша, родичі й одноземці ваші, жалісно і слізно на себе нарікають", що не послухали "зичливих і правдивих славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи пересторог". "Зважте тоді,— закінчує Орлик,— вашімосць добрі молодці, Військо Запорізьке, до яких ідете чи пішли приятелів!".
Нарешті, гетьман порушив технічну, але дуже важливу проблему. Якщо запорожці покинуть ханство й перейдуть до росіян, то де їм дозволено буде поселитися? Їхні традиційні землі між Самарою й Ореллю залишаться, як гарантовано російсько-турецькими договорами 1711, 1712 та 1713pp., під турецькою й татарською юрисдикцією. Певно ж, вони не такі наївні, аби сподіватися, буцімто росіяни зважаться на війну з Туреччиною, щоб відвоювати для запорожців ті дикі поля. Немає для них місця й у Гетьманщині чи Слобожанщині. Тому — тут Орлик повторює один із своїх давніх і найулюбленіших аргументів — росіяни переселять запорожців на пустельні землі за Волгою, далеко від їхньої батьківщини.
Була певна іронія в тому, що гетьман, після довгих років знемагання в турецькій неволі, де він постійно оплакував своє перебування в "тому безбожному Вавілоні", нині закликав запорожців залишатися під владою "невірних". Як твердив Орлик, причиною його гніву й розчарування було те, що своїм Учинком запорожці зруйнували всі його політичні плани, Роздратувавши татар і осоромивши його не тільки перед Портою, але й перед французьким, польським і шведським монархами, які були "від мене багатьма листами... запевнені й Добре повідомлені про мужність, відвагу та про постійний і непорушний... Війська Запорозького одностайний і поприсяжний до визволення вітчизни замір і задуми".
Запорожці відповіли також не без іронії. Вони ввічливе й шанобливо заявили, що в разі турецько-російської війни не бажають опинитися в ситуації, коли муситимуть воювати на боці мусульман проти своїх християнських братів. Знаючи Орликові релігійні почуття, вони наголошували: "...Якщо б ми пішли за ним, Ханом, і за вами, Гетьманом, на допомогу проти війська Ї[ї] І[мператорської] В[еличності], то як Орда не звикла містечок добувати, тільки людей наших християнських набрала б, як у минулі роки (1711 і 1713) під Білою Церквою і під слободами, і, вступивши в Крим, із собою в неволю вічну погнала, то певне вже б тоді особливу не-милість од Бога за плач християнський і за пролиття крові невинної і прокляття вічне одержали". До того ж запорожці висловили поважний сумнів, чи хан, навіть якщо він завоює Україну, віддасть її цього разу Орликові. Тому вони радили-своєму колишньому гетьманові припинити свої намагання й просити прощення, як зробили вони. Схожого листа запорожці послали Каплан-Гіреєві, подякувавши йому за гoстинність.
Хоч якою неприємною і болісною була Орликові ця відповідь, він не відступився й далі обстоював свою думку про запорозькі землі. Листи обох сторін ставали щораз різкішими. Коли запорожці написали в одному з листів, що землі між Ореллю й Самарою їхні тому, що вони здобули їх мечем, колишній гетьман заперечив, що ті землі були здобуті лише з допомогою турків за Дорошенка. Певно, це роздратувало запорожців аж настільки, що вони у відповідь висунули проти Орлика особисті звинувачення. Вони написали російським урядовцям, що колишній гетьман так неухильно підтримує турків, бо Порта пообіцяла йому та його нащадкам право власності на землі, які він допоможе привести під сюзеренітет Туреччини. Таким чином, пов'язані з "революцією в Україні" Орликові розумування, Станіславові надії й ханові сподівання закінчилися гострими взаємними звинуваченнями між колишнім гетьманом і запорожцями.
За свідченням Григора Орлика, втрата Запорізького Війська ввергнула його батька в "жахливий відчай". До цього додавалася ще й та обставина, що колишній гетьман не тільки цілковито залежав од примх турків і татар, а й не мав жодного опертя, щоб домагатися якоїсь влади чи впливати на хід подій, що могли мати вирішальне значення для його особистої долі та долі України. Ситуація ставала нестерпною, й наприкінці 1734 — на початку 1735pp. він спробував зорганізувати військову силу, За фінансової підтримки турків і французів Орликові вдалося зібрати близько тисячі своїх давніх прибічників, запорізьких розкольників і мандрованих козаків. Неабияк підбадьорило його прибуття славетного козацького ватажка Сави Чалого з кількома сотнями вершників. Давні колеги Орлика Федір Нахимовський, Федір Мирович та Іван Герцик дісталися до нього в Каушани, утворивши кістяк його штабу. Хан, здавалося, був задоволений Орликовими спробами й знову написав про нього французькому королеві.
Але Орликових коштів виявилося замало, щоб утримувати значну військову силу. В самій Польщі Станіслав, зі справою якого Орлик (хоча й ставився до неї без особливого захоплення) був так тісно пов'язаний, зазнавав поразки й мав ось-ось утекти з країни від наступу російських військ. З огляду на це хан, що мав намір прийти на допомогу Лещинському, відклав вторгнення в Польщу. Внаслідок цих обставин, якраз перед початком воєнних дій між Туреччиною і Росією (російський кабінет міністрів оголосив війну Порті 14 червня 1735p.), колишній гетьман мусив розпустити своє військо й разом зі штабом відступити до Бендер, щоб зачекати дальшого розвитку подій.
Хоча Орлик не міг вести проти росіян військових дій, він виявився корисним туркам і татарам як дорадник, інформатор і підбурювач проти росіян. Справді, останні роки участі Орлика у військових і політичних конфліктах на турецько-російському кордоні позначені цим новим видом діяльності. Вже в серпні 1734p., щойно гетьман перебрався ближче до українських земель, російська імператриця скаржилася, що "Орлик не тільки таємно поширює й далі свої інтриги й злісні намови проти нашої імперії, але цього року він був присланий до кримського хана й там, поблизу наших кордонів, він творить серед наших малоросійських підданих хвилювання і підбурювання до ворожих дій проти нас, а особливо сутички й незгоду між нами та Портою". В іншому повідомленні зазначалося, що діяльність колишнього гетьмана вкрай небезпечна, бо він "у Порти, а особливо у кримського хана, У великій пошані".
Орлик також прислужився туркам широкою мережею своїх важливих контактів, передусім у Польщі. Саме за його посередництва 1736p., в розпалі вторгнення росіян на турецьку територію, влаштовано таємну зустріч між київським воєводою Юзефом Потоцьким і турецьким посланцем Ібрагімом-пашею з метою переговорів про дозвіл Речі Посполитої щодо вступу на Правобережжя турецьких і татарських військ, які мали завдати росіянам удару у відповідь і захопити Київ. Цей план, одначе, не було здійснено через вторгнення російських військ під командуванням графа Б.К.Мініха до Криму.
Турки хотіли використати Орлика не тільки на східному фронті, а й на заході, проти австрійців. На кінець 1737р. планувався наступ турецьких військ проти союзників росіян — Габсбургів. Аби використати протигабсбурзькі настрої серед угорців, Порта вирішила вдатися до послуг Йожефа Ракоці (1700—1738). сина недавно померлого Ференца Ракоці (1676—1735), як раніше, до переходу запорожців під російську владу, вона розраховувала в Україні на Орлика. Оскільки колишній гетьман тепер уже не міг провести відтяжну акцію проти росіян, турки, очевидно, розраховували, що Ракоці-молодший може скористатися з його досвіду та порад, виковуючи подібне завдання проти австрійців. У лютому 1738 р. великий візир наказав Орликові їхати з Бендер до Відіна, де він мав стати офіційним дорадником Ракоці-молодшого.
Але Орлика це призначення роздратувало. Він уважав принизливим для себе служити "угорському вождеві", в якому він убачав рівного собі, але аж ніяк не вищого. Крім того, його пригнічувало, шо Порта вирішила зосередитися на угорській проблемі й нехтує Україною. Коли наприкінці лютого 1738р. великий візир Єген Мехмет-паша (1737—1739) також прибув до Відіна, Орлик в особистій розмові з ним висловив своє невдоволення: "Мені завдає неабияких страждань призначення мене дорадником до князя Ракоці, яке не є ані обгрунтованим, ані сумісним із моїм рангом. Порта завжди вважала мене провідником нації (chef d'une nation), і як такий я мав законні претензії щодо Росії. Не в, моїх інтересах, які спільні з інтересами Порти, щоб мене тримали далеко від України, де моя присутність за нинішніх обставин конче потрібна".
Очевидно, великий візир виявив пильний інтерес до того, що розповідав йому колишній гетьман. Він докладно розпитував його про стан справ в Україні, чисельність населення в різних містах і селах, особливо ж про політичні нахили "козацької нації". Це відновлення інтересу Туреччини до українських справ було, найімовірніше, результатом тиску з боку Франції, викликаного, в свою чергу, постійною агітацією Григора Орлика при французькому дворі. Всього за. кілька місяців до зустрічі його батька з великим візирем, 10 жовтня 1737p., Григор надіслав Флері великий меморандум, у якому закликав французький уряд звернути увагу турків на важливе значення України у воєнних зусиллях Порти проти росіян. Він навіть виклав конкретний план: турки мають якнайскорше окупувати Правобережжя з містами Біла Церква, Умань і Бар, бо "хто має в руках ці пункти, той має цілу Україну".
У розмові з Орликом Єген Мехмет-паша запевнив колишнього гетьмана, що Порта все ще вважає його провідником "козацької нації" й що будь-яка українська територія, яку займуть турецькі війська, перейде під його правління. Великий візир дозволив Орликові повернутися з Відіна до Ясс, ближче до польсько-українського кордону. Але найприємніша новина надійшла перед самим від'їздом великого візира з Відіна. В адресованій Орликові ноті він повідомляв, що російські військовополонені розповіли про заворушення й невдоволення росіянами в Україні та на Січі. Єген Мехмет-паша просив гетьмана підготувати план, згідно з яким запорожці могли б повернутися під протекцію Турреччини, а Україна знову здобула б свої давні права.
Десь у другій половині 1738р. Орлик послав начерк такого плану до Порти, де, як він пізніше стверджував, його проект не тільки обговорювався на засіданні дивану, а й був схвалений султаном Махмудом І у присутності хана Менглі-Гірея II (останній повернувся на престол 1737p.). Мабуть, Орлика мали викликати до Константинополя на консультації, але невідомо, чи ця поїздка справді відбулася. В кожному разі очевидно, що в перші місяці 1739р. Порта нарешті вирішила скористатися антиросійськими настроями в Україні та Польщі. В лютому 1739р. Потоцький через свого представника А.Гуровського дійшов порозуміння з великим візиром, що мало сприяти турецьким операціям на Правобережній Україні. Невдовзі після того Орлика послано до Каушан, де він мав приєднатися до татар, які готувалися напасти на Правобережжя. З Каушан Орлик зробив іще одну спробу переконати запорожців повернутися під зверхність Туреччини. Не розкриваючи листа, запорожці відіслали його Мініхові. Татарський наступ кінця лютого — початку березня росіяни відбили, і 21 березня 1739р. Мініх повідомляв імператрицю: "В нинішній мій через Україну проїзд міг я бачити, що щасливе відбиття татар так підбадьорило тутешній народ, що Орликові важко буде здійснити свої плани..."
Але Орликовим планам після його короткочасного повернення на передній край подій російсько-турецької війни судилося зазнати ще однієї різкої зміни. Після офіційного Станіславового зречення в лютому 1736р. французи істотно пом'якшили своє протиросійське спрямування (хоча й надалі надавали певну підтримку Орликові). 7 грудня 1736р. Вільнев одержав вказівку повністю змінити курс. Замість підтримувати турків у їхній війні з Росією французький посол мав намагатися стати посередником між ворожими сторонами. Саме до цього він прагнув протягом 1738-го та першої половини 1739р. Влітку 1739р. йому нарешті вдалося умовити турків, росіян та австрійців сісти за стіл переговорів. Вершиною політичної кар'єри Вільнева стало 18 вересня, коли Туреччина, Росія та Австрія підписали Белградський мир. Французького посла визнано головним архітектором цього договору.
Так сталося, що найбільший успіх Вільнева по суті поклав край політичній кар'єрі людини, якій він так прагнув допомогти. Мир між Росією й Туреччиною зробив Орлика непотрібним жодній із великих держав Східної Європи. Проте навіть після багатьох років розбитих надій і розчарувань колишній гетьман, незважаючи на похилий вік (67 років), не хотів припиняти своїх зусиль. Ще до завершення воєнних дій між Росією і Туреччиною, молодший і старший Орлики намагалися втягти Швецію у війну на боці Порти. 2 грудня 1739р. між Швецією й Туреччиною укладено оборонний союз, однак через вагання шведів він не привів до військового співробітництва. Але навіть після Белградського миру шведи виказували готовність воювати проти росіян. Тому протягом 1740—1741pp. усі сподівання Орлика були пов'язані з близькою шведсько-російською війною.
Тим часом Порта, більше не потребуючи Орлика, наказала йому перебратися до Адріанополя, де він був би позбавлений змоги створювати для неї ускладнення на міжнародній арені. Думка про те, що він буде інтернований в Адріанополі, як раніше у Салоніках, жахала колишнього гетьмана. Він просив дозволу поїхати до Ясс, де, як він сподівався, знайомство з господарем дозволило б йому з'єднатися зі своєю родиною, якої він не бачив понад двадцять років. Порта наполягала на Адріанополі й учинила тиск на обтяженого боргами емігранта, позбавивши його фінансової підтримки. Лише з великими труднощами, завдяки втручанню шведських резидентів у Константинополі, Орлик дістав дозвіл поїхати до Ясс. Але це не могло компенсувати розчарування, яке пережив колишній гетьман, довідавшись про те, що шведсько-російська війна 1741р. закінчилася поразкою шведів. Втративши останні надії, хворий, без сподвижників і майже зовсім без грошей, Орлик провів останні місяці свого життя при дворі Ніколає Маурокордато в Яссах. 7 червня 1742р. французький посол у Константинополі Кастеллан повідомив, що "М.Orlick est mort..."