Меч і хрест

Розділ перший, у якому з’являється чорний ворон

Ясного липневого дня, незадовго до Івана Купала, Андріївським узвозом, що в’ється змією на Поділ, ішла екскурсія іноземних туристів.

Її очолювала красуня-екскурсовод – пані апетитна, як кошик гарячих пиріжків, незрозумілого і не важливо якого віку. Адже – ви погодитеся зі мною, чи не так? – яка різниця, скільки жінці років, якщо п’ятнадцять чоловіків невідривно дивляться на її груди, насилу відволікаючись на інші, історичні, цінності.

– О, couleur locale![1] – смачно цокнув язиком один, миршавий і з д’артаньянівським носом.

Інші радо закивали.

Ніскільки не збентежена такою пильною увагою до двох національних раритетів, що вмостилися в її декольте, красуня натхненно віщала, з тією легкістю й невимушеністю, з якою жінки говорять зазвичай про предмети любовні, модні та світські:

– Подивіться ліворуч. Перед вами серце Києва – Старокиївська гора. Саме тут брати Кий, Щек і Хорив заснували місто, назване на честь старшого брата, – Київ, – столицю Давньої Русі і Матір городів руських!

І голос її прозвучав так захоплено і хвалькувато, – ніби йшлося не про давніх князів, а про пропозицію руки та серця, отриману нею від президента країни не пізніше як учора ввечері.

На небі світили сонце і прозорий місяць, таке траплялося в Києві так часто, що нікого особливо не дивувало. Зненацька, немов хтось згори труснув чорнильним пером, на небозвід капнув чорний ворон, усівся на сліпуче сонячний хрест Андріївської церкви й видав протяжне та гучне: «Ка-а-а-а-а-а!». Красуня, що вже встигла наплести туристам про загублену голову Володимира Великого, вкрадену з його могили на Старокиївській Петром Могилою, мигцем спохмурніла, але бадьоро вела далі:

– Подивіться праворуч: ви бачите перлину українського бароко – Андріївську церкву архітектора Бартоломео Растреллі. Церкву було побудовано на горі, де, згідно з Нестором-літописцем, апостол Андрій Первозванний у 40-х роках нашої ери підніс свій хрест як знамення майбутнього навертання слов’ян до християнства. Поряд із церквою, в будинку № 10 жив художник Михайло Врубель. Тут він написав перший варіант своєї знаменитої картини «Демон», – красуня навіщось підморгнула.

Перекладач безбарвно переклав французькою сказане.

Один із екскурсантів занервувався: чи правильно той перекладає? Судячи з тону красуні, можна було подумати, що вона тільки-но розповіла їм пікантний політичний анекдот.

Ворон закричав утретє, підхопився з церкви й полетів на захід. Красуня задумливо осіклася, проводжаючи його стривоженим поглядом. І нараз із неймовірною для жінки майстерністю хутко зацокала на тонких шпильках по кривих булижниках Андріївського. Вулиця різко крутнула ліворуч, потім праворуч.

– Дивімося ліворуч, – зацокотіла екскурсовод, неначе намагалася виплюнути якнайшвидше несподівано набридлу їй інформацію, що охолола і втратила смак, – це гора Хорива – Хоривиця, або Замкова гора. Багато хто вважає її однією з Лисих Гір Києва. Інші з ними сперечаються. Дивімося праворуч. Навпроти Лисої Гори стоїть будинок № 13 – під ним із 1906 по 1913 рік жив письменник Михайло Булгаков, який увічнив Андріївський узвіз під псевдонімом Олексіївський у своєму романі «Біла гвардія». Трохи далі можна побачити гору третього брата – Щекавицю, відому також як Олегівка. На ній поховано князя Олега, смерть якого була оспівана поетом Олександром Сергійовичем Пушкіним у «Пісні про віщого Олега». Як ви могли помітити, Київ складається з легенд, як панно з мозаїки, – літературно красиво закінчила вона і, зупинившись біля будинку, позначеного украй дивною табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», усміхнулася цукрово-солодкими зубами: – На цьому наша екскурсія завершується. Є запитання?

Французи метнулися до перекладача і, оточивши його, загаркавили оклично й питально, перебиваючи один одного.

– Вони запитують, чи можна сфотографуватися з вами на згадку? – байдуже переклав той.

– Будь ласка, – відповіла красуня ввічливо і машинально поправила бюст.

Д’Артаньяни, зрозумівши цей жест без перекладу, моторно обліпили її з усіх боків. Перекладач, у кадр не запрошений, отримав у руки фотоапарат і байдужливо прицілився.

– Зверніть увагу, – оголосила екскурсоводка з професіонально розповідними інтонаціями в голосі. – Зараз ви фотографуєтеся з головною визначною пам’яткою нашої нації – українською жінкою. Ще ваш співвітчизник, французький історик Боплан, подорожуючи дореволюційною Україною, захоплено писав, що тільки тут, в особливий день року, наперекір усім іншим народам, не хлопці сватали дівчат, а дівчата – хлопців. І, зауважте, завжди досягали згоди. Їм допомагають, стверджував він, деякі забобони, що існують в українців щодо жінок. А ніяких забобонів тут немає. Просто… До речі, ви одружені? – несподівано поцікавилася вона у найближчого.

Дослухавши переклад, чоловіки відлипли від неї так само швидко, як приклеїлися хвилину тому. Поруч залишився лише один, який отримав безсоромне запитання, перелякався, та чомусь не втікав.

– Не бійтеся, mon ami[2], я пожартувала, – невесело засміялася дивна екскурсоводка і, діловито поправивши груди, зайшла у двері «Центра Старокіевскаго колдовства на Подол…».

Тим часом ворон, який накаркав біду на маківку Андріївської церкви, встиг облетіти півміста, вишукуючи щось важливе і, судячи з усього, рідкісне в природі.

Опустившись на підвіконня кремезного хрущовського будинку неподалік од залишків Кадетського гаю, ворон уважно подививсь у вікно й видав різке застережливе: «К-а-ррр!». Хоча сторонньому спостерігачеві й важко було зрозуміти: що могло привабити тут такого важливого птаха?

За пофарбованою в оптимістичний волошковий колір рамою вікна угніздилася крихітна шестиметрова кухня, щільно заставлена допотопним совковим гарнітуром «Червона шапочка». На полицях під стелею стояли червоні в сріблястий горох баночки для сипких продуктів, так густо вкриті в’язкою кухонною пилюкою, що ставало зрозуміло: їх поставили туди винятково для краси ще на початку 80-х років, і відтоді уявлення тутешніх хазяїв про красу та про функції баночок ніскільки не змінилися.

Біля плити, протягнувши руку до червоно-горохастого чайника, що волав про власну готовність, метушилася заклопотана руда жінка років сорока, що явно належала до категорії дам, яких Господь лише з недомислу не наділив сімома руками замість двох. У зубах у неї був затиснутий недогризок чорного косметичного олівця, обвисла кишеня халата настовбурчувалася від щойно знятих бігудів, а енергійне щокате обличчя викликало асоціацію з бомбою, що відлічує час, який залишився до неминучого вибуху. Правою рукою жінка не дивлячись підхопила крикливий чайник і налила в чашку окропу, лівою вкинула туди дешевий чайний пакетик, тоді як обидва її ока – одне кривувато підведене, друге невинно заспане – намертво прилипли до екрана маленького телевізора.

«Сьогодні вночі, – бадьоро бубонів телевізор закадровим кореспондентським голосом, – у Куренівському районі прорвало систему водопостачання. Рух на вулиці Фрунзе було перекрито…».

Жінка квапливо підсунула червону в білі горошини чашку дочці Марійці, яка сиділа за столом, і почала обробляти око, що залишилося, продовжуючи косувати на екран.

Дочка, прилаштувавши перед тарілкою обгорнену в газету товсту книжку, меланхолійно доїдала вівсяну кашу.

Утім, коли б не фірмові самоварні щоки і мідно-рудий колір волосся, запідозрити в цій непоказній панночці дочку такої бурхливокиплячої матері було б практично неможливо. У Марійки було обличчя аскета, що звик до несмачної, але корисної їжі та нецікавого, але правильного життя, кругле, як циферблат годинника, який нікуди не поспішає і ніколи не спізнюється. Безлика зачіска у вигляді пуританської дульки, футболка навипуск і поглядонепроникна спідниця до п’ят точно доповнювали образ ідеальної ботанічки.

Відвівши погляд від книжки, дочка з цікавістю подивилася на екран в надії побачити там свого батька. Живіт телевізора рябів кадрами вранішньої хроніки. Вулиця Фрунзе, залита водою, хоровод робітників біля відсунутого каналізаційного люка, з-поміж яких на секунду промайнуло заклопотане чоло якогось парубка з яскраво вираженими східними рисами, що поглянув раптом на Марійку впритул чорними, як вовчі ягоди, очима…

«Причини аварії поки що невідомі, – перейшов телевізор на трагічний тембр, – але жителі району охоплені панікою. Деякі з них досі пам’ятають Куренівську трагедію 13 березня 1961 року, коли потоки рідкої грязюки затопили приватний сектор. Рівень води досягав тоді висоти другого поверху. Тисячі жителів загинули».

– Що ж вони не кажуть, що ті, кого їх рятувати послали, теж загинули?! – завчено заголосила мати, яка давно чекала приводу запанікувати. – Що ж це робиться, га? Адже й тато наш зараз там, аварію ліквідовує.

– Кар-р-р-р-р-р, – розкотисто прокоментував цей факт чорний ворон.

– Розкаркався! – ще більше обурилася жінка й замахала руками, намагаючись прогнати птаха, здатного накликати біду.

– К-рр, – коротко висловив свою думку про неї той і полетів геть.

«А тепер новини культури, – радісно оголосила ведуча новин на телеекрані. – Сьогодні в Київському музеї російського мистецтва відкриється виставка».

– Знову читаєш! – без переходу накинулася мати на Марійку. – Що це? Підручник?

Марійка зніяковіло поглянула на матір – брехати вона не вміла.

– Що? – миттєво завелася мати. – Знову?! Знову «Майстер і Маргарита»? Скільки можна? Краще б предмет повторювала!

– Мамо, – тихо озвалася Марійка без надії на помилування, – ти ж знаєш, я дуже давно все вивчила. Я все знаю на «відмінно».

– Усе знаю… Вона все знає! Чого ж ти при цьому така дурка! – остаточно вибухнула мама й раптом жалібно заголосила, зсутуливши плечі та зморщивши обличчя. – Та чи ти ж у мене потвора, чи неповноцінна яка!.. Чого ж тобі так не таланить? Двадцять два роки, і жодного парубка! Я у твоєму віці вже тебе народила! У Тетяни Петрівни дочка вдруге заміж виходить! А ти все вдома сидиш і книжки про любов читаєш. Може, тобі хто поробив, зурочив? Сходила б до якої-небудь бабці, чуєш? – Голос матері несподівано став благальним. – Я тут у співробітниці адреску взяла. Вона каже: допомагає. Сходи, доцю, попроси, щоб тобі вінець безшлюбності зняли.

– Матусю, – приречено скривилася Марійка, – ну навіщо ці дурниці?

На одну тужливу, як шлунковий спазм, мить їй стало нестерпно соромно за власну нікчемність і страшенно жаль матір, яка народила на світ пустоцвіт.

І захотілося зникнути… Чи затулити вуха.

– Ну сходи, доцю. Хіба тобі важко? – єлейно попросила мама. – Я тобі й грошенят дам. Гаразд? – І, не залишаючи Марійці паузи для подальших заперечень, витягла з сумки, що висіла на ручці холодильника, загорнуті в папір гривні й метушливо виклала їх на стіл поряд із Марійчиним ліктем.

– Гаразд, – безуспішно спробувала втекти та. – Я пішла. А то на іспит запізнюся…

– Гроші не забудь, – вже суворо наказала мати.

Упокорившись долі, дочка засунула папірці в книжку і рвонула в коридор.

– Ой, мамо! – сумно схлипнула вона, в сто тридцять перший раз натикаючись на старий безробітний велосипед, подарований батьками до її п’ятнадцятиріччя.

– Під ноги дивитися треба! – обізвалася мама.

Скоцюрбившись навпіл, Марійка перечекала мить гострого болю й погладила майбутній синяк.

У неї завжди було погано з координацією рухів. Вона не вміла танцювати й на велосипеді їздити так і не навчилась, – утримавши рівновагу декілька секунд, враз завалювалася в найближчі кущі…

Але вона намагалася не думати про це.

Вона думала про реальні й літературні прототипи булгаковського Воланда, про оспорювану численними істориками дату заснування Києва, про доцільність об’єднання язичницьких і православних свят… Але тільки не про себе саму.

Навіщо думати про сумне?

Негарно посварившись із матір’ю Марійки, ворон повернувся на Андріївський узвіз і, облетівши навколо багатовежного готелю «Андріївський», вибрав одне з вікон адміністративної частини, що здається керівництвом під офіси платоспроможним фірмам.

«Ка-а-а-а-а», – по-чоловічому схвально крякнув він, і цього разу з ним важко було не погодитися.

Дама, що сиділа за начальницьким столом, була справжньою красунею!

Проте і в ідеально дорогому її костюмі, і у вузьких окулярах в золотій оправі, що перекреслюють гостре і небезпечне, як ніж, обличчя, і у величних прикрасах, бездоганних з точки зору смаку, вгадувалося все ж щось дивно безстатеве, якась майже патологічна зневага до власної зовнішності. Підбираючи одяг і аксесуари, ця дама напевно до міліграма зважувала в думці, наскільки вони підкреслять її статус і клас, ні на секунду не замислившись над тривіальним «to be or not to be»? – «Личитимуть вони мені чи ні?».

«Ка-а-а-а-а…» – ворон задумливо схилив голову набік.

Але сувора дама, що вросла правою щокою в сріблясту телефонну трубку, знову його не почула. Адже, по-перше, шибки в її офісі були звуконепроникні. А по-друге, Катерина Дображанська була стовідсотково переконана: у світі немає нічого важливішого за цю телефонну розмову, і навіть звістка про близький кінець світу навряд чи відвернула б її увагу.

– Так, значить, ваше рішення остаточне? – грізно спитала Катерина у слухавки. І на обличчі її була написана остання стадія людиноненависництва, але голос звучав рівно і стримано, що, безумовно, свідчило про її надзвичайну силу волі.

Що саме відповіла їй невихована слухавка, нам лишилося невідомо, але тієї ж секунди Катя розлючено шпурнула сріблястий апарат у вікно.

Скло мужньо витримало удар, телефон розвалився, оголивши начинене дротами черевце, ворон ракетою зметнувся в небо, а слухавкометальниця люто вистрілила чорним поглядом у свого флегматичного заступника, що розташувався в кутку канапи.

– Усьому кінець! – прогарчала вона. – П’ять років праці псові під хвіст! Якщо вони побудують свій супермаркет поряд з нашим, я розорена. У них мережа, вони можуть дозволити собі понизити ціни. Вони переманять до себе всіх наших покупців… Чорт! Чорт! Чорт! Убила б! До речі, скільки коштує замовлене?

– Катерино Михайлівно, – мовив її заступник валер’яново-заспокійливим голосом, – заспокойтеся, будь ласка.

– Що?! – розлютилася Катя ще сильніше. – І це мені каже мій заступник! Якщо я заспокоюся, ми всі завтра підемо з торбами! І ви, між іншим, теж! Скільки коштує приміщення, де вони хочуть облаштуватися? А чи не можна його перекупити?

– Я дізнавався, – спокійно уточнив заступник. – Сімсот тисяч. І то якщо ми внесемо гроші протягом тижня.

– Тиждень? Це нереально. Немає у мене стільки вільних грошей!

На стервозно-зосередженому обличчі Каті виписалась інтенсивна робота думки. Було видно: слово «здаватися» в принципі відсутнє в її лексиконі.

– Можливо, вам варто звернутися до Василя Федоровича, – ненав’язливо підказав їй заступник.

Катерина спохмурніла і запитливо подивилася в дзеркало біля дверей. Підійшовши ближче, вона прискіпливо, скрупульозно вивчила свій вигляд із байдужістю оцінювача в магазині. У цьому погляді не було і натяку на самозамилування. Судячи з усього, Катя взагалі зазирала в дзеркало тільки для того, щоб перевірити свою готовність до продажу на діловій зустрічі, презентації або як у цьому разі…

– Так, – безрадісно зробила вона висновок, – Василь Федорович може мені допомогти. – Вона нашвидку і з відразою скривилася. – Мерзота він, звичайно, рідкісна. Але краще так, ніж ніяк. Сьогодні ж зателефоную йому і запрошусь у «Мерлін», на вечерю. Він завжди кличе… От чорт!

У своєму темному, коротко постриженому волоссі вона помітила білого диверсанта. Катя катастрофічно сивіла.

– Не варто так часто згадувати чорта. Тим паче тут, – із полегшенням заусміхався заступник, розуміючи, що буря минула.

– Тобто? – нетерпляче уточнила начальниця, зосереджено розшукуючи в себе на голові нових зрадників.

– А ви хіба не знали, що вікна нашого офісу виходять на київську Лису Гору?

– Дістали ви мене з вашим заумом! – огризнулася Дображанська. – Я, коли хочете знати, три роки привчала себе говорити «чорт» замість «б…». Сама собі штраф призначила: за кожне «бе» десять доларів на користь бідних. – Вона різко натиснула кнопку виклику секретарки. – Ганнусю, зателефонуйте моїй косметичці, я буду в неї через дві години. І відшукайте мені фото Василя Покобутька – треба терміново підготуватися до зустрічі… От чор-рт!!!

– Сані, крути дупкою! Ну ж бо, ну ж бо, працюй хвостом! – азартно підструнчила Дарина балетних хлопчиків на сцені.

Усі вони були обряджені чортами, і головна фішка танцю полягала в тому, щоб їхні хвости періодично ставали дибки і звивалися, як стрічки у гімнасток.

– Землепотрясна, ти – не арт-директор, а тиран! – кокетливо пропихтів гарненький танцівник Сані.

– Гаразд, гаразд, – відмахнулася Дарина Чуб, підтягуючи купальник. – Ти краще дупку не розпускай. Зимової і літньої пори держи хвоста догори!

Землепотрясна (як не без підстав охрестили її в клубі) вдоволено закинула босі ноги на стіл. У носі в неї виблискувала сережка з блискучим камінчиком, передпліччя обіймало закрутисте татуювання «браслетом», в очах горіла стовідсоткова впевненість: життя прекрасне!

Відкрита тераса клубу «О-йо-йой»! (назва, креативно придумана його арт-директором замість відстійної «Лос-Анджелес») виходила просто на пляж біля Дніпра, і Дарина могла щодня поєднувати приємне з корисним – працювати і водночас фритюритися під сонцем, стаючи з кожним днем все шоколаднішою. Хоча після тривалих і хворобливих криків директора їй довелося піти на компроміс і придбати собі «нормальний» купальник із ліфчиком, який, на глибоке переконання Дарини, безнадійно псував засмагу і без якого вона благополучно обходилась останні п’ять років.

Балет на сцені дружно став рачки, хвости – трубою.

– Молодці! – захоплено заволала Дарина. – Шостого наш чортів канкан буде окрасою програми!

– Охолонь! – осадила її місцева перукарка Завзята, що зосереджено заплітала білі патли Дарини в тоненькі афро-американські кіски.

– Класні хлопчики, правда? – і не подумала охолоняти та.

– Тільки блакитні, – гидливо пирхнула перукарка. – Знають, як дупу свою продати, а більше з них користі ніякої.

– Дурня..! – блискавично спалахнула Дарина. – Б’юся об заклад, я Сані спокушу? Ще до свята. Гаразд?

– Гаразд, – кисло погодилася Завзята. – Тільки в тебе однаково нічого не вийде.

– На мій мопед?! – запалала Дарина пожежею.

– На твій мопед? – непідробно здивувалася Завзята.

– Ага! Я ставлю мопед, а ти – каблучку, яку подарував тобі твій Алекс.

– Авжеж, розігналася! Вона знаєш скільки коштує? – зневажливо пробурчала перукарка.

– А чим ти ризикуєш, Завзята? – розсміялася Дарина. – У мене ж однаково нічого не вийде. Ой, дивися, дивися, по пляжу ворон ходить! Здорове-е-енний який!!!

Перукарка роздратовано смикнула Дарину за коси, повертаючи її невгомонну вертку голову в потрібну позицію.

– Ну що ти завжди радієш усьому так, наче тобі зарплату принесли? – процідила вона.

І мала рацію. Назвати характер Дарини легким було б явним применшенням – він був невагомим і ширяв над землею, немов різнобарвна повітряна куля, що закономірно викликало роздратування homo sapiens, які вважали себе серйозними і такими, що твердо стоять на двох ногах.

Землепотрясна була схожа на бучне свято, на дитячий м’яч, що невтомно скаче по підлозі. Завзята ж належала до категорії людей, які добре знають: саме дитячі м’ячі розбивають шибки і звалюють вази із сервантів, а на буйних святах завжди віддавлюють ноги і крадуть гаманці. Що ж до повітряних куль, – їх краще міцніше стискати за хитрий хвостик.

– О-о-о… – не без задоволення оповістила вона Дарину, – директор до нас прямує. Зараз отримаєш чергову нагінку!

До них і справді підпливав злий і трохи оплавлений спекою директор клубу. Дарина наморщила носа і, знявши ноги зі столу, засунула їх у свої улюблені ботинки «як у Джоні Деппа», що їх носила взимку і влітку, аж відтоді, як гахнула за них суму, що дорівнює вартості всього належного дівчатам взуття, включаючи хатні капці.

– Дариночко, – почав директор із лагідністю, що не обіцяла нічого доброго, крізь зуби, – ви сьогодні ввечері співати збираєтеся?

– Так, – безтурботно всміхнулася та. – А що?

– Тоді у мене до вас особисте прохання – не ходіть до зали. А то ви заводите клієнтів, сідаєте до них на коліна… А потім вони беруть в облогу мій кабінет, пхають гроші і вимагають вас. І погрожують мені, між іншим! Я щовечора змушений під загрозою розправи захищати вашу сумнівну честь. Ви прекрасний арт-директор, Даринко, але не поводьтеся, як остання…

– П-і-і-і-і! – голосно пропищала Дарина, імітуючи славнозвісний звук у телевізорі, що перекриває матюки. – Обіцяю вам, Олександре Віталійовичу, сьогодні стоятиму на сцені, як солдат перед мавзолеєм Леніна. – Вона бадьоро приклала долоню до скроні, віддаючи честь.

– До порожньої голови… – неприязно почав директор, але махнув рукою. – Гаразд. Що у нас із шостим числом?

– О! – пожвавилася Дарина. – Ніч на Івана Купала вийде землепотрясна! Преса в курсі – усі шоковані. Усі ж – язичники, усі, насправді. Гороскопи там, бабки-шмабки, секс, коротше… На пляжі складемо вогнища, через них стрибатимемо! Усім чоловікам видаватимуть при вході роги…

– У якому розумінні? – стрепенувся директор.

– Та ні, не в тому, – реготала Дарина і, вивернувшись, вивудила з кишені кинутої на стіл куртки затягану книжечку. – Просто ніч на Івана Купала – це, типу, наш слов’янський Хелловін! Ніч перед святом Усіх святих, тобто в нашому випадку одного головного святого, коли нечисть володарює на землі цілковито. Чорти там, відьми, вовкулаки! – радісно блиснула вона інтелектом, який, на відміну від інших частин її єства, випромінював блиск украй рідко. – Тому чоловікам видаватимуть роги, зуби і хвости, жінкам – мітли і вінки. А вранці дами пускатимуть вінки зі свічками по Дніпру, а мужики – їх ловитимуть… Я все-все про Купала прочитала. У мене ціла програма!

– Угу, – скептично пирхнула Завзята, явно адресуючи свої сумніви близькому начальству. – Тільки Хелловін – це Хелловін, його всі знають. А це все наші мамині радощі… І взагалі, навіщо людям потрібні два Хелловіни?

– Але цей наш, особистий! – гучно образилася Чуб.

– Гаразд, – приречено зітхнув директор, – працюйте. І пам’ятайте, що я вам сказав. Один крок зі сцени, і вважайте, що ви звільнені.

– Усе, кінець ніби, – незадоволено пробасив Марійчин батько, моргаючи червоними від втоми очима. – Запарилися! Ну й пекло.

Під землею було нестерпно задушливо і жарко, немов у лазні натоплено до червоного жару. Володимир Сергійович нетерпляче стягнув куртку, що стала нестерпною, і замотав її навколо пояса, – під ногами хлюпала рідка грязюка і клубочилася пара.

– Чьо ти хочеш, Сергійовичу, воду ж гарячу прорвало, – нагадав йому напарник. – Онде ще теча, – тицьнув він пальцем. – Бачиш? Але ця, здається, остання… Гей, новенький, тягни інструмент.

Новенький – хлопчина з живописним східним обличчям – звузив чорні, як вовчі ягоди, очі й уважно оглядівся.

– Ми зараз у центрі гори, – дивно сказав він, – майже біля самої вершини.

– Ясна річ, – байдуже стенув плечима робітник. – Тому й вулицю залило, що вона під горою лежить.

Круглий тунель підземного колектора піднімався від вулиці Фрунзе – на гору, де містилася сумнозвісна психіатрична «Павловка», – і тягнувся далі, до Бабиного Яру.

Колись, двісті років тому, лікарня, у якій у 80-х роках працював іще нікому не відомий Кашпіровський, була Кирилівським монастирем, але змінила свій статус задовго до революції, а ім’я святого на прізвище радянського академіка – згодом. Від обителі ж залишилася тільки церква, розписана юним Врубелем, який чомусь до нестями боявся, що в старості його запроторять саме в цю, що по сусідству з нею, божевільню.

– І справді божевільня якась! – вкотре вже за сьогоднішній день розсердився суворий Сергійович, обмацуючи «здається, останню» пробоїну. – Труби ж, вважай, нові. Чого вони раптом полопались? Ні іржі, ні біса… Щось тут не так, Миколо.

– Та кажу ж я тобі, це дігери[3] бешкетують, – почав доводити вже не вперше висловлену думку напарник. – І що це за мода пішла по каналізаціях нишпорити?!

– Що ж, – по-батьківськи мовив повагом Володимир Сергійович, – під Києвом підземних ходів більше, ніж вулиць у місті. Ченці сотні років копали, ось хлопцям і цікаво, що там. Але труби вони не псують, навіщо?

– Ба! – голосно згадав Микола. – Тут же Кирилівські поруч! От куди вони влізти надумали! Там, далі, колектор просто до них виходить.

– Де? – з хлоп’ячим інтересом спитав новенький.

– Та там, далі, праворуч, – зрадів підтримці напарник і, побачивши, що допитливий хлопець уже попрямував у вказаному напрямі, додав із робленою діловитістю: – Правильно! І поглянь заразом, що там! Якщо вони ворота відчинити намагалися, точно треба доповісти кому потрібно.

Прокрокувавши метрів сто, новенький звернув у бічний тунель і майже відразу натрапив на іржаві, врослі в землю ворота, одна з важких стулок яких була трохи прочинена, утворюючи невелику щілину, цілком достатню, щоб крізь неї протиснувся хтось молодий і гнучкий. Чорноокий прослизнув усередину і озирнувся. Промінь світла, що вистрибував із ліхтарика на його касці, задумливо поторкав діру в цегляній стіні. Якийсь начальник, не задовольнившись залізом дверей, велів закласти вхід у тисячолітні Кирилівські печери, кожен крок по яких загрожував гучним обвалом. Але тепер частину стіни було розібрано.

Зачекавши, хлопчина попрямував далі плутаним вузькобедрим лабіринтом нечутною ходою чорної кішки, що безбоязно звертає то праворуч, то ліворуч. Промінь хльоскав по похмурих глинистих склепіннях прокопаної в землі нори і зорював запилюжену дорогу – на ній була безліч слідів, які переплітались і наступали один на одного. Саме вони привели його врешті-решт до тупикової «зали», що вискалилася чорним ротом, – невеликої й напівкруглої, косо зрізаної сірою бетонною стіною, яка, порівняно з двома іншими, могла вважатися малолітньою дівчинкою.

Біля цієї юної стіни стояло щось неприємне і негарне. Аматорське панно з розпиляних на шматки православних ікон, складених заново в жахливу блюзнірську мозаїку. А посеред похмурого візерунка з розрізнених всевидющих очей, скорботних ротів і відрізаних рук Ісусових висіла приколена чотирма канцелярськими кнопками, вирвана з дорогого художнього альбому репродукція Матері Божої з принишклим немовлям на колінах.

Декілька секунд чорноокий схвильовано розглядав обличчя Марії, що вже встигло зморщитися від вогкості, вихоплене з темряви тьмяним ореолом його ліхтаря. І раптом, осатаніло зірвавши репродукцію православної ікони з непотребного вівтаря, різко закинув підборіддя догори й завив беззвучно і страшно.

Зі щоденника N

Це правда! Усе підтвердилося. Хоча мій геній неможливо запідозрити в обмані – хіба що в божевіллі. Але це вже питання віри.

Я – вірю!

А значить, вона помре…