Меч і хрест

Розділ сьомий, у якому Катя стає дуже ввічливою

Тримаючи під пахвою згорток із книгою, Катя, сіра й зосереджена, зі стиснутим у нитку ротом, з’явилась у дверях антикварного салону «Модерн» на Великій Васильківській.

– Катерино Михайлівно, – враз підхопився директор, що вже чекав її біля входу на масивній модернівській канапі – незмінному та непродажному символові їхнього закладу. – Давненько вас не було! Я після вашого дзвінка всі справи відклав. Ви ж у нас купувальниця дорога і найдорогоцінніша…

У директора були сиве волосся й моложаві тугі щоки. Він подобався жінкам.

– Я хочу вам дещо показати, – скам’яніло сказала йому «дорога і найдорогоцінніша».

– Заходьте, заходьте, – заметушився той, ввічливо направляючи її до свого кабінету. – Кава? Чай? Сік бажаєте?

Старосвітські пасажі в його розмові, принадні для нинішньої «купецької верстви», що вже почала пхатися в аристократи, були гарантованим способом нараховувати зайві десять відсотків за «дивовижну ауру цього закладу». Але «дорога» відповісти йому не бажала.

Вона діловито виклала на директорський стіл величезний згорток, похмуро повела в його бік соболиними бровами й лаконічно оповістила сивого про мету свого візиту.

– Ви, Вікторе Арнольдовичу, професіонал екстра-класу. Що ви можете сказати мені про цю річ?

Директор розуміюче кивнув і почав акуратно знімати з непрезентованої речі клейончастий покрив кулька.

– А ви, я бачу, зачіску нову зробили, – спробував він розрядити атмосферу. Але клієнтка ще більше почорніла обличчям і промовчала.

Довгі чорні пасма були гладко зализані назад і туго стягнуті резинкою: Катя ненавиділа, коли волосся заважає й лізе в обличчя. Але зараз у неї були особливі підстави ненавидіти їх удвічі більше.

Тепер вона розуміла, що дратувало її з тієї самої миті, як вона опритомніла біля сходинок музею в драній білизні та розкремсаних мереживних панчохах. І в її розжареній голові раптом завелася слабовільна думка про жарознижуючу й затишну пухову ковдру. Вона хвора, однозначно хвора і вимотана до межі! Їй треба лягти в ліжко, заплющити очі, відключити телефон. І все зникне.

Але ж не зникне!

Її волосся – реальність. І нігті, і безумна ніч, і книга, і лист, і той, хто прислав його з дресированим птахом.

Проте варто було їй прочитати саме послання, як застрашливе відчуття неможливості того, що відбувається, зникло, немов каламутна омана.

«Не бійтеся, Василь не заподіє вам лиха! Він допоможе», – ця цілком прагматична обіцянка втихомирити розгніваного Василя Федоровича в нагороду за участь у розгульному нічному шабаші вмить привела її до тями.

Що ж. Чоловіки постійно закохувалися в Катю, і, якби з’явилася вона на світ за часів інквізиції, її б спалили на вогнищі першою лише за те, що, поглянувши на неї, вони поводилися так, ніби обпилися двадцятьма літрами горілки й роками не могли протверезіти. І тепер хтось із них, хто надивився американської «Гри»[6], пропонує їй таким інфернально-шикарним способом свій прутень і серце – хтось, хто уявив себе Богом і дияволом в одній особі, досить сильний і забезпечений, аби прибити лисого кабана одним пальцем і вибудувати таку складну гру на шахівниці.

А тому – небезпечний!

Як і будь-який божевільний, очманілий від власної вседозволеності.

«Хай йому біс, адже вони вкололи мені там якийсь гормональний препарат для росту волосся! Напевно шкідливий і заборонений, інакше його б уже використали в усіх салонах. Він – божевільний… І ще не факт, що я його знаю».

По дорозі сюди Катя перебрала в думці всіх високопоставлених К. і Д., але не змогла згадати нікого, хто б відповідав такому психологічному портрету.

Але до 7-го у неї ще був час. І давати слабину і пхатися на чиюсь квартиру в центрі, щоб отримати роз’яснення в обмін на її жіночу «ввічливість із Ним», Катя не збиралася. З «Ним» – означало з третім!

«Вони що ж, по колу пустити мене хочуть?»

Гра, в яку її втягнули мимоволі, була з біса слизькою та безжальною. На війні як на війні. Її не збиралися щадити.

«Догралася, дурка!»

Катя жалісливо вчепилась у своє праве передпліччя, кривлячись від неприємних спогадів. Директор, якому мимоволі передалася нервозність клієнтки, вже з метушливою цікавістю оглядав темношкіру книгу.

– Я хочу знати про цю річ усе! – рішуче оголосила Катя. – В якій майстерні могли зробити цю підробку? Хто найбільш вірогідний виконавець? Чи можна його знайти? Замовлення, скоріше за все, було виконано зовсім нещодавно.

Експерт підвів на неї здивовані очі.

– Але, Катерино Михайлівно, – збентежено мовив він, – це зовсім не підробка. Річ дуже і дуже давня. Диво, що вона так чудово збереглася Схоже на Середньовіччя. А може…

– Ви що ж, знущаєтеся наді мною? Ця книга написана сучасною мовою, без усяких там «твердих знаків»! Вона навіть не дореволюційна, – зневажливо осадила його Катерина.

Але директор, який, за логікою речей, зобов’язаний був негайно посипати голову попелом, засоромившись такого неприпустимого професійного ляпу, чомусь лише з сумнівом подивився на неї і, намагаючись оживити скислу посмішку на своєму обличчі, боязко і єлейно засперечався:

– Голубонько моя, Катерино Михайлівно, ви помиляєтеся. Цю книгу написано давньоруською мовою і від руки.

– Але я сама її читала! – Безглузда директорська впертість розлютила Катерину. Вона обурено підвелася з крісла, підійшла до столу і, бажаючи раз і назавжди покінчити з цим непорозумінням, що застопорило справу, неприязно тицьнула пальцем у першу-ліпшу сторінку:

– «Помни, Ясная Киевица, что право твое вершить…»

Посмішка Віктора Арнольдовича конвульсивно сіпнулась і щезла.

Він нервово вгледівся в текст, поворушив губами і приголомшено поклав руку собі на груди.

– Не може бути, – отетеріло мовив він. – Або ви розігруєте мене, або… – Директор несподівано потеплів і з надією подивився на неї. – Може, розігруєте, га, Катерино Михайлівно?

– Що? – звела брови вона.

Її гнів несподівано відступив і терпляче став у чергу. З Віктором Арнольдовичем, незмінно підтягнутим, лощеним і світським, який чітко усвідомлював межі, прокреслені навколо його гонорових клієнтів, і ніколи не переступав цю невидиму риску, діялося щось дивне і підозріле. І в Каті з’явилась ідея.

– Не зрозуміла. Поясніть! – сухо наказала вона.

– З іншого боку, – тривожно сказав Арнольдович сам собі, – не могли ж ви вивчити її напам’ять. – Він зам’явся і раболіпно-підлесливо пробелькотав: – Чи можу я попросити вас прочитати мені ще щось, там, де я вкажу?

– Але після цього я отримаю від вас повне і вичерпне пояснення! – безапеляційно констатувала Катя.

Директор радісно закивав, погоджуючись, і, підсунувши їй книгу, почав перегортати навмання товсті, негнучкі сторінки збудженими, догідливими руками.

– «Высуши тоску, Ясная Киевица», «Когда луна впервые взойдет весной», «Ты – его закон, но есть законы и для тебя», – слухняно прочитала Катя три уривки в різних місцях. – І що тепер? – уточнила вона деспотично.

– Так-так… Чарівно, чарівно.

Директор раптом дивно заспокоївся мертвим і блідим спокоєм, і, знову зробившись машинально ввічливим, галантно підсунув їй крісло. Потім, притримавши її наступне запитання жестом руки, підійшов до невеликої шафи XIX століття, заставленої показними позолоченими палітурками нескінченного словника Брокгауза і Єфрона, відчинив дверцята нижньої секції та, порившись у купі паперів, витягнув убогу брошуру київського розливу з українською молодицею на обкладинці. Розгорнув, прочитав, кивнув і безсило опустив руки.

– Гаразд, – мовив він негарним і хрипким голосом. – Останнє запитання, дорогоцінна Катерино Михайлівно. Можу я запитати, звідки у вас ця річ?

– Не можете! – відрізала Катя, але тут же зрадила своє рішення. – Дісталася від бабусі.

– Від вашої рідної бабусі? – навіщось перепитав він.

– Так, від моєї рідної бабусі. А що?

– А ким, вибачте, була ваша бабуся?

– Вчителькою! – погрозливо пророкотала Катя. – Яке це має відношення до книги? Я взагалі її погано пам’ятаю.

– Погано пам’ятаєте? Тоді це багато що пояснює, – закивав Віктор Арнольдович, як іграшковий бовванчик.

– Що, пробачте, це пояснює? Ви мені дасте відповідь на запитання чи ні?! – вже неприховано заволала Катерина.

– Заспокойтеся, Катерино Михайлівно, заспокойтеся, – механічно замахав на неї руками він, немовби намагаючись погасити полум’я, що зненацька шугонуло на нього. – Якщо у вас була така бабуся, вам краще зайвий раз не нервуватися. Вибачте мені, дорогоцінна Катерино Михайлівно, але я мушу сказати вам надзвичайно важливу річ. Ця книга практично безцінна!

– І яка ж її ціна? – конкретизувала Катя.

– Важко сказати відразу.

– Скажіть приблизно.

– Якщо це справді та сама книга… – вона побачила, що на його чолі, що розгладилось, виступив холодний і жалюгідний піт, – навряд чи на території України знайдеться покупець, здатний сплатити її істинну вартість. Але за кордоном такі аматори є. Утім, це, мабуть, не має значення, оскільки її все одно не можна продати. Згідно з легендою, цю річ неможливо вивезти з Києва.

– Ви глузуєте з мене?! – спалахнула Катерина.

– Аж ніяк, – мовив він із гідністю небіжчика в труні. – Просто якщо це справді та сама книга, яку згадує професор Чуб, то це легендарна книга українських Києвиць, у якій зібрано всі язичницькі та пост-язичницькі обряди й заклинання. Це дуже давня й дуже страшна магія роду, що почав своє існування ще до заснування Київської Русі. В усякому разі, так написано у Чуба, – пояснив він тужливо. – Отож, звичайно, у світі знайдуться цінителі таких раритетів. А з-поміж них є і мільйонери, і мільярдери.

– Вона так дорого коштує? – з неприязню зіщулилася Дображанська.

І думка, що зародилася в ділянці її потилиці, сформувалася негайно в конкретне й неприємне запитання: «Він із Ними заодно? Чи могли Вони розрахувати, що я відразу кинуся до нього? Так, легко!»

– На світі, голубонько моя, Катерино Михайлівно, є чимало людей, що заграють із сатаною, – озвався директор скорботно. – І деякі з них сповідують цю релігію дуже серйозно. Думаю, років сімдесят тому відомий вам Адольф Гітлер віддав би за вашу книгу третину своєї країни. Недаремно його прибічники вивозили наш чорнозем вагонами.

– Чорнозем? – збентежив Катю такий нелогічний перехід на сільськогосподарські теми.

– Уся справа в землі. Так стверджує Чуб… І такі, як він, будуть завжди.

– Так ви можете знайти мені покупця?

– У вас є потреба в грошах? – відчужено поцікавився підкуплений директор.

Катя мовчки кивнула, чекаючи продовження.

– Але на таку угоду знадобиться багато часу, – понуро мовив Віктор Арнольдович. – Крім того, доведеться провести експертизу, щоб установити істинний вік книги. Що ж до її достовірності в іншому плані, тут нам довідок ніхто не дасть, але я впевнений.

– А чому, власне, ви так упевнені? – процідила вона, через силу маскуючи гнів.

– Тому, голубонько моя, Катерино Михайлівно, – відповів директор глухо, – що я знаю вас уже три роки. Досить добре, щоб зрозуміти: ви неймовірно зайнята людина і ніколи не зубритимете напам’ять шістсот сторінок малозрозумілого тексту тільки для того, щоб посміятися з такого старого, як я!

– Це не відповідь, – спокійно зауважила Катерина.

– Що ж, я дам відповідь, – стомлено погодився він. – В описі цієї книги у професора Чуба значиться, що істинна Києвиця прочитає її без зусиль, навіть якщо за волею долі вона народиться в чужій країні й не буде навчена рідній мові. – Він простягнув їй барвисту брошуру й байдуже підкреслив нігтем згаданий абзац.

– А що таке Києвиця? – відреагувала нарешті на незнайоме слово Катя.

– Києвиця, – ввічливо пояснив директор, – походить від слова «Київ» і означає – відьма. Я можу показати вам у словнику Даля.

– Не треба, – медоточиво сказала Дображанська. – Я вам вірю.

Згусток маячного жару під Катиним чолом ставав дедалі тяжчим і гіршим. І в неї з’явилося безглузде почуття, ніби саме голова й заважає їй думати.

Але вона не здавалася. Ні!

Усе було сплановано ретельно і заздалегідь! Вони підкупили її секретарку або заступника й були детально обізнані з проблемами конкуруючого супермаркету. Її підкуплений шофер спеціально проїхав косметичний салон. (А підкуплений булижник, – іронічно засперечався з Катею її здоровий глузд, – спеціально кинувся їй під ноги, щоб, спіткнувшись, вона уткнулася носом в обіцянку навести причину на заклятих ворогів!) Але Катя тільки рішуче хитнула головою. Можливо, «Центръ Старокiевскаго колдовства» був лише одним зі шматочків сиру в численних мишоловках, розставлених на її шляху, і, якби не звернула вона туди, завтра отримала б цю книгу поштою у вигляді спадку від покійної бабусі…

А потім, як Вони і прорахували, подалася б усе до того ж Арнольдовича, який мав вивести її на наступного «гравця».

«Вони що ж, за дурку мене тримають?!» – невимовно образилася Катерина.

Але Катя дуркою не була – і тому не закричала, не затупала ногами і не закликала у свідки продавців. Невідомий К. Д. напевно чекав од неї саме цієї реакції. Але вона його розчарувала. І, люб’язно погодившись із підкупленим директором, що її бабуся – відьма, а книжковий текст здатний мімікрувати на очах, залежно від того, чи відчуває він до тих, що читають, родинні почуття, безпристрасно прийняла пропозицію («враховуючи вашу потребу в грошах») зупинитися на тимчасовому компромісному варіанті. І організувати їй зустріч із якимсь громадянином світу, що мешкає в граді Києві та якого може зацікавити можливість переписати текст її книги за п’ятдесят (!!!) тисяч доларів.

Ні, не за дурку, – вони тримають її за дурку з дурок!

Прикрості, як завжди, липнули одна до одної – по дорозі з центру новеньке «вольво» Каті раптом голосно чхнуло і затихло. І поки вона намагалася перегризти шию шоферові Гені, звинувативши того в безладному ставленні до вісімдесятитисячної машини, ловила таксі та стирчала в непролазній пробці, розторопний Арнольдович устиг подзвонити їй на мобільний і бадьоро повідомити, що іноземець згоден і готовий прийти хоч зараз.

– А гроші він готівкою платитиме? – поцікавилася Катя, стримуючи сатиричний смішок.

– Можу сказати одне, – серйозно запевнив її директор, – ви отримаєте їх неодмінно. Добродії, подібні до нього, що набили руку на пактах із дияволом, ніколи не порушують цих кровних зобов’язань… Тим більше, він уже знає, ким була ваша бабуся!

– Біс із нею, з моєю бабусею! – вилаялася Катерина. – За півгодини чекаю вас у себе.

«Зараз циркача мені притягне. І той у мене на очах перетворить бакси на череп’я», – криво посміхнулася вона.

Усі їхні дива були шиті білими нитками й розраховані винятково на дебілів. Але масштаби цієї гри лякали її чимдалі більше. Вона не розуміла, чого Вони домагаються. Навіщо зводять її з розуму?

Але було б значно гірше, коли б відповідь таїлася в самому запитанні, і якийсь К. Д. вирішив послідовно довести її до безумства.

Якийсь закоханий або, що набагато гірше, той, що ненавидить її до похітливості!

Хтось, кого звела з розуму вона, або, що іще гірше, справді божевільний!

– Ганно, – наказала Катя, діставшись свого столу на Андріївськім узвозі. – Запросіть мого заступника. І самі зайдіть сюди на хвилинку. Ні, стривайте… Усе скасовується.

Вона не мала наміру ризикувати!

Минувши свою скуплену оптом (?) приймальню, начальниця зайшла в ліфт, задумливо погладила кнопки і, натиснувши одну з них, поїхала на найбожевільніший поверх, тимчасово окупований прес-центром відомого музичного фестивалю.

Там Катя оцінююче понишпорила очима в клоаці шоу-бізнесу й вивудила із загального сміття та хаосу малолітню жуйну дівулю з червоним рюкзаком за плечима.

– Можна вас на хвилину? – звернулася до неї Дображанська.

Дівуля засмикано кивнула і відійшла вбік.

– Ви журналістка? – На грудях дівулі висів запаяний у пластик «бедж».

– Так, а що? – відповіла та, прожовуючи слова разом із жуйкою.

– Ви тут працюєте?

– Ні, за акредитацією зайшла. А що?

– Хочете заробити сто доларів?

– Як? – понуро спитала журналістка. – Про кого писати?

– Ні-ні, – майже лагідно пояснила їй Катя. – Мені треба, щоб ви піднялися до мене в кабінет і висловили свою неупереджену думку про одну річ. А то мої співробітники… – Вона зневажливо махнула рукою, супроводжуючи цей жест відповідним скептичним висловом. – Мені важливо знати свіжий погляд зовсім сторонньої людини. Мій офіс тут, на кілька поверхів вище.

– І все? – вдоволено заусміхалася дівуля.

– Усе.

Вони не зволікаючи піднялися вгору. Причому малолітка уперто терзала зубами свою гумку і з цікавістю поглядала на Дображанську – було видно, що запропонована нею місія здалася журналістці принадною.

Дівчина зарозуміло подивилася на секретарку, що не удостоїлася начальницької довіри, і, опинившись в кабінеті, набрала підкреслено серйозного вигляду.

– Ідіть сюди, – покликала її Катя до столу, на якому лежала «практично безцінна» підробка. – Ви можете прочитати, що тут написано?

Дівиця старанно вгледілась і здивовано наморщила лоба.

– Ні, – відповіла вона ввічливо. – Тут по-старому.

– А ви спробуйте, – знервовано попросила її Катерина. – Це ж російська мова… Вірно?

Журналістка здивовано смикнула підборіддям, діловито сплюнула жуйку в кулак і спробувала чесно відпрацювати обіцяну сотню.

– «Он іже, відевші гібєль єя от дємона плакохуся зєло», – з натугою прозатиналася вона і запитально подивилася на Катю. – Ще?

Замість відповіді та простягнула їй красивий хрусткий папірець і мовчки вказала на двері затиснутою в руці сумкою.

Слів у неї більше не було. Почуттів і висновків – теж. Усе, що становило в сукупності Катине «Я», миттєво оголосило страйк, відмовляючись прийняти єдино можливий – абсолютно неможливий висновок: цю випадкову, вивуджену нею навмання малолітку ніхто не міг вирахувати й підкупити. А значить, книга справді написана мовою Нестора, і справді лише вона сама… І, отже, має рацію Арнольдович…

Але цей висновок, що невблаганно височів у кінці нехитрих логічних висновків, так і залишився за воротами Катиної свідомості, обложеної загрозливою здоровому глузду низкою фактів. І вона не мала наміру здавати їм фортецю, навіть якщо в неї кінчиться їжа та вода, й доведеться їсти собак і щурів.

– Катерино Михайлівно, – проспівав на столі спотворений голос секретарки. – До вас відвідувачі. Віктор Арнольдович і…

– Просіть, – відчужено озвалася шефиня.

Замість зниклого у дверях червоного рюкзака з’явилися тугі, вже порожевілі в передчутті жирних відсотків директорські щоки в супроводі високого сорокалітнього чоловіка із непроникненим, як сейф, обличчям.

– Дозвольте представити, Адріан Маркато, – пролинув повз її праве вухо голос директора. Але прізвище іноземця розчинилося в повітрі димом, перш ніж Катя встигла його усвідомити.

Вона машинально завважила: черевики Адріана, що залишився безпрізвищним, із натуральної зміїної шкіри і коштують, напевно…

«Ох, не має значення».

Коротко, але підкреслено шанобливо кивнувши їй, «сейф» проїхав прямо до столу і обійняв книгу нетерплячими руками.

– This is it! – сказав Адріан.

А потім Катя почула страшний нелюдський крик і побачила, що Адріан горить, і горить книга, і стіл, і картина над ним, немов її облили струменем бензину. І, відлетівши до стіни, ударившись плечем, збожеволівши, кинулася геть.

За сорок сім хвилин у порожній і лункий хол «Центра Старокіевскаго колдовства на Подоль» увійшла довговолоса пані із сірим гоструватим обличчям і порожніми застиглими очима.

У віконці реєстратури сиділа знайома хирлява дівуля з учорашнім недочитаним детективом, що суттєво схуд із правого боку.

– Здрастуйте, – звернулася до неї Катя зовсім невластивим їй увічливим голосом. – Я – Леся Українка.

– Та невже! – недовірливо гмикнула дівчина.

– Пробачте, – забелькотала візитерка. – Лариса Косач. Ви записували це ім’я вчора у журнал…

Не випускаючи з пальців різнобарвну Донцову, дівуля незадоволено перегорнула незручною лівою рукою масивну реєстраційну книгу і роздратовано спитала:

– І що з того?

– Будьте люб’язні, якщо вас не утруднить, подивіться, будь ласка: там, після мого прізвища, мають стояти імена та координати двох інших дівчат…

– Адреси не даємо, – виголосила дівуля.

Катя покірливо витягнула з сумки стодоларову купюру.

– Мені дуже треба їх знайти, – єлейно пояснила вона.

– Ух ти! – щиро здивувалася Реєстратура. – Ну, якщо так сильно потрібно… – радісно заклопоталася донцоволюбка. – Тут усього лиш один запис – Марія Ковальова.

– Але їх було дві, – терпляче нагадала Катя.

– Так, може, одна раніше записана? – резонно припустила дівчина. – Еге ж, ось! – потішила вона даму. – Дарина Чуб. А ви після неї прийшли.

– Отже, одна з них стояла в черзі переді мною? – приголомшено перепитала Дображанська.

– Напевно, так, – обізвалася дівуля, марно намагаючись утямити, в чому таїться каверза, що так потрясла даму.

– Значить, – уражено висловила Катя вголос, – якби я була нормальною ввічливою людиною і пропустила її вперед, нічого б зі мною не сталося?! О Боже… – скрикнула вона вперше за останні п’ять років замість звичного «От чорт»! – Боже, Боже!

Бо виявлена нею Д. Чуб означала тільки одне: той, хто затіяв цю гру, плював на горду кралю Катерину Дображанську. Він вибрав свою жертву навмання! Як сліпо, навмання, програє в карти пацанва життя першого перехожого. Коли вони втрьох увалилися до триклятущого кабінету, гімнастичне шоу Килини було вже в повному розпалі, а значить, не силкуйся, вперта Катю, влізти всюди першою, ця історія сталася б не з нею! А з бляклою ботанічкою, яку вона загальмувала біля самих дверей, або зі жвавою тінейджеркою, що поривалася утиснутися поперед батька в пекло!

Із тією з них, яка справді була першою!

«Господи, за що? – заплакала Катя і, занадто добре знаючи відповідь на це запитання, безнадійно попросила: – Прости мене, Господи. Будь ласка! Я буду такою стриманою, коректною, чемною, тактовною, люб’язною, ввічливою, запобігливою, толерантною, іманентною…»

– Адреси давати? – перервала цей список Реєстратура.

– Запишіть, – приречено кивнула дивна дама і додала гірко: – А ви не знаєте часом, що сталося з вашою співробітницею Килиною?

– Так ви в неї були? От жах який! – похітливо жахнулася міс Реєстратура й заторохтіла раптом, захлинаючись і старанно витріщаючи «нажахані» очі: – Стеля на неї обвалилась! І на смерть… Ви бачили? Ні? Тільки не сама вона… Це я вже вам кажу! Ніхто не зрозумів, а я пішла й подивилася. Решіточки ці дерев’яні, – збуджено схрестила два пальці дівуля, – на яких вона тримається, – не гнилі були! А чаклуна одного в Києві вже убили. Тіло на шматки порізали і в батареї їх напхали, а перед тим на палю його посадили! Я в газеті читала! Такий уже у нас народ. Самі до них ходять і самі ж потім убивають, коли згадають, які вони сильно віруючі. А Килина, ви не знаєте, яка сильна відьма була! Вона мені таку одну болячку вилікувала, від якої всі лікарі відмовилися. Мабуть, і обслужити вас учора не встигла. От жах, жах… Але, якщо вам дуже потрібно, я можу вас на зараз до сестри Ганни записати!

– Ні, – зітхнула очманіла Дображанська. – Дякую, не треба.

– Хто там? – суворо спитала Марійчина мама двері, що пискнули боязким дзвінком.

– Вибачите за турботу, але мені терміново потрібна Марія Ковальова, – відповіли їй двері напрочуд інтелігентним голосом.

Мати рвонула ручку на себе і побачила в отворі, що утворився, високу солідну даму – дуже гарну й дорогу, в золотих начальницьких окулярах, – із тих, хто інстинктивно будить в обивателях перелякану, запобігливу пошану. Тільки з обличчям начальницької пані було щось негаразд: воно здавалося крейдяно-сірим і стягнутим, як посмертна маска.

– Якщо її немає, то я, з вашого дозволу, почекаю.

– Ні-ні, Марійка у себе в кімнаті, – соромливо пробурмотіла Ганна Миколаївна, пасуючи перед такою шанованою особою.

– Я можу зайти? Ви дозволите?

– Так, будь ласка, будь ласка. Проходьте.

Підстрибуючи метушливо, хазяйка супроводжувала важливу персону до замкнутих доччиних дверей.

– Вона там, – пошепки сказала мати. І, розплющивши очі ширше, стала із нетерпінням чекати подальших подій.

Красива гостя делікатно постукала.

– Що? – відгукнулися зсередини.

– Відчини, будь ласка, це я – Катя, – ввічливо попросила її поважна дама.

І чуйним інтуїтивним черевцем мати здивовано вловила: «начальниця» чомусь боїться її дочки!

– Яка Катя? – не зрозуміла Ковальова-дочка.

– Та, з якою ти сьогодні ніч провела. Ми разом прокинулися, пам’ятаєш? – пояснила красуня соромливо.

– Входь! – схвильовано гукнула Марійка.

– Батьку!!! – заголосила мати й кинулася до сусідньої кімнати, змітаючи мимохідь завали газет на комоді.

Володимир Сергійович сидів на ліжку й похмуро зав’язував шнурки на своїх потрісканих робочих черевиках.

– Ти куди це зібрався? – накинулася дружина.

– До Колі. Нам поговорити потрібно.

– Сьогодні субота! – вигукнула спересердя дружина. – І вдома бозна-що робиться! Ти хазяїн тут чи хто?

– Ну що знову? – грубо озвався хазяїн.

– У дочки нашої, виявляється, цілий гарем! – оповістила його Ганна Миколаївна, – причому нетерпляча цікавість у її голосі явно перехльостувала законне батьківське обурення. – Ще одна прийшла – Катя! Така краля, що геть твоє все! І просить: «Впусти мене, Марійко, пам’ятаєш, як ми з тобою ніч провели?» Ясно тобі? А ти мені не вірив. Правильно люди кажуть: у тихому болоті чорти водяться!

– Ти ж казала, – саркастично нагадав їй Володимир Сергійович, що вже встиг змиритися з черговою безумною ідеєю дружини, – нехай краще буде лесбіянкою, ніж старою дівою.

– А що? Я хіба відмовляюсь? – образилася мама. – Просто мені та її дівчина не подобається. Вульгарна така, злодюга! Якщо вже так вийшло, нехай Марійка нормальну наречену собі знайде.

– Звідки ти знаєш, що вона – наречена? Може, – жених? – невесело підколов її Сергійович.

– Тю на тебе! – розізлилася мати. – Катя ця – зовсім інша справа! Красуня і не шалапутка якась, – серйозна, в окулярах. А до чого ввічлива!

Опинившись у кімнаті, Катя побачила відразу обох розшукуваних нею товаришок по нещастю.

Одна з них, руда, сиділа на стільці біля підвіконня, де стояло обведене скупою металевою рамою кругле дзеркало. Друга, із скуйовдженими білими косами, височіла над нею з ножицями і гребінцем у руках, а розстелені під їх ногами старі газети були обсипані іскристим рудим пухом відшматованих кучериків.

Обличчя рудоволосої в ореолі зачіски, що вже визначилась, подивилося на Катю з непідробною тривогою.

Круглощока фізіономія білявки з ходу набула войовничого вигляду.

– Ну, і де ж наша книга? – задерикувато спитала вона. – Га?

– Книга згоріла, – меркло сказала Катя.

– Вам зле? – перелякано запитала руда.

– Мені дуже зле, – переконано підтвердила Катерина.

– Як це згоріла? – наплювала на її самопочуття білявка.

– Я зараз усе розповім, – відповіла Катя голосом людини, готової визнати себе злісним ворогом народу. – Ми всі в небезпеці. І краще вже зараз триматися разом…

Покаяння вийшло довгим і важким і закінчилося пожежею, що миттєво відкусила півповерху готелю «Андріївський», надривними сиренами пожежників і «швидкої допомоги», яка покотила з безпрізвищним Адріаном з опіком третього ступеня, і з заступником, що зовсім втратив флегматичний лоск і залишився з’ясовувати стосунки з адміністрацією готелю.

Дівчата жадібно слухали. І по ходу історії руда, чиє не зіпсоване фарбою обличчя, осяяне зворушливими кучерями, більше не здавалося безликою білою плямою, зробившись схожим на загадковий середньовічний лик Кранаха-старшого, спалахувало все радісніше та яскравіше. Тоді як білявка хмурилась, інтенсивно чухала ніс і часто збентежено косувала на подругу. А щойно Дображанська завершила свою розповідь, раптом різко закинула руки вгору і, демонстративно впавши на коліна перед Марійкою, схопила ту за перелякані щиколотки.

– Пробач мене, Марусю! – голосно й комічно заверещала вона. – Ти – геній! А я – дурка, пропаща! Вірю! Кожному слову вірю! – І підвівши на Катю урочистий погляд, резюмувала звитяжно-захоплено: – До біса всіх! Ми – відьми!!!

– Ти розумієш, – збуджено промовляла Дарина, сидячи на задньому сидінні таксі й не звертаючи уваги на іронічну потилицю водія, що з самого початку прислухався до розмови «дурних бабів», – Маруся цю тему відразу розлущила. Ще вчора увечері. Ти уявляєш, яка вона розумна? А як тобі цей лист, Марійко? – затрясла вона посланням, експропрійованим у Катерини. – Є ідеї? Хто такий К. Д.? І на яку Гору він нас кличе?

– На Лису, звичайно, – розквітла Марійка, що вперше в житті перетворилася на значущу персону. Визнавши її правоту, Чуб почала захоплено заглядати їй у рота, вдихаючи кожне слово.

– Усе правильно, – згадала Дарина. – На Лисій Горі в місцевих відьом найголовніша тусовка.

– Тобто – центральний офіс? – похмуро уточнила Катя.

– Але шостого, напевно, буде бал, – романтично зітхнула Марійка. – Як у Булгакова – бал Сатани! – Вона ніжно стискувала в обіймах свій пухкий рюкзак із прихопленими з дому життєво важливими книжками.

– Або як мінімум дискотека, – осучаснила ідею Дарина. – Шабаш, коротше!

– А чому шостого? – буркнула Катерина.

Вона щиро не могла збагнути, чому так радіють ці двоє? Але в цей момент ідіотський ентузіазм однієї та не менш ідіотська відьмацька версія іншої не дратували її, а навіть заспокоювали. З появою двох нових персонажів трагічний абсурд того, що відбувається, перетворився раптом на балаганну комедію, і на їхньому тлі Катя знову відчула себе єдиною нормальною людиною.

– Тю! – уїдливо здивувалася Чуб. (Незважаючи на добровільну здачу Каті з повинною, «крута», що прикрасила її ганебним синяком, як і раніше, не подобалась їй агресивно і некеровано.) – Це навіть я знаю! З шостого на сьоме липня – ніч на Івана Купала. Ти що, навіть Гоголя в дитинстві не читала? – Між нами, Дарина не читала його теж, але купальські цитати з Миколи Васильовича було щедро наведено в книзі, що надихнула колишнього арт-директора «О-йо-йой!» на наш «слов’янський Хелловін». – Я взагалі не врубуюся, – настовбурчилася вона на Дображанську. – Звідки ти взяла, що цей лист адресовано особисто тобі? Тут же чорним по білому написано: «Ясні Києвиці». Ти що, множину від однини не відрізняєш?

– Але ти ж і сама вважала, що цей спектакль поставили заради Каті, а ми їм випадково підвернулися. Чому ж ти гніваєшся, що вона подумала те саме? – заперечила їй Марійка, підбадьорена своїм несподівано збільшеним статусом.

– Це тому, що у нас листа не було, – не здалася Дарина Чуб. – Якби я знала, що вони нас на шабаш запросили…

– Шабаш – поширене слово, – похмуро вичавила з себе Катерина. – Так можна назвати будь-яку закриту вечірку без гальм. А то ти сама не знаєш, як великі татусі гуляють. А потім він же конкретно мені дав зрозуміти, що приструнчить Василя. А яке, пробач, Василь Федорович до вас відношення має?

Чуб звернулася поглядом до Марійки, сподіваючись, що та негайно клацне Катю по носу якою-небудь убивчо-розумною відповіддю, але Ковальова згідливо затрясла головою і знову перебігла на бік Каті.

– Логічно, – підтакувала вона. – Тут багато незрозумілого. Хто прислав нам цього листа? Що означає «на війні як на війні»? І чому тільки від нас залежить, «чи відбудеться свято?»

– Це якраз дуже зрозуміло, – устряла Землепотрясна. – Адже шабаш в нашу честь! Якщо ми не прийдемо, він і не відбудеться. Ух, – збуджено протягла вона, – відчуваю, чекає нас іще одна веселенька нічка!

– Ой, дівки, втрапите ви в якусь халепу… – по-батьківськи пробурчав таксист, який досі мовчав. – Ну поясніть ви мені, чому всі баби на магії схиблені? Моя он, теж усе травники всякі купує.

– А з тієї ж самої причини, – гаряче оповістила його Дарина, – з якої мужиків у відьми не беруть! Ви ніколи не замислювалися, чому всі відьми – жінки?

– Воно і видно, – незлобиво гмикнув водій, косячись на папуаські коси Дарини.

– Я завжди казала, всі ми – язичники! – завела Чуб підчеплену за час підготовки до «Хелловіна» тему. – Мінімум наполовину! Чому, цікаво?

– Тому, що у нас є тіло, – просто відповіла Марійка.

– Ну і що?

– А тілом ми нічим не відрізняємося від тварин. Воно так само хоче їсти, спати, грітися на сонці, гратися, займатися сексом…

– Ну, про секс ти у нас багато знаєш, – добродушно гмикнула Чуб.

– Язичництво – це всього лиш обожнювання природи, – пояснила їй Ковальова.

– Тоді я – язичник! – гордо оголосила Землепотрясна. – Я природу просто обожнюю. Сонце, море, травичку…

– Трахатися! – спробувала воскреснути Катя. – Знаєте, мені все ж здається, що я чогось не врахувала. Пожежу влаштували, це ясно. Але журналістка… – Дображанська безнадійно зітхнула.

– Тут, тут зупиніть, – застукала Дарина шоферові по спині.

Ліворуч од них пропливли схожі на розмоклий солодкий пряник Золоті Ворота, а попереду вже маячив підтягнутий і гордий, схожий на палац із західних казок будинок у загостреному ковпаку даху.

«Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.

К. Д».

– Біля першого, – уточнила Дарина, не зводячи очей із палацу.

Той, із ким їм необхідно було бути ввічливими, влаштувався в одному з найгарніших будинків Києва!

– Розплатися, – наказала Чуб Каті, що відбувала єпітимію, і, вистрибнувши з машини, захоплено задерла підборіддя.

Легковажне липневе сонце, мружачись із-під цукрово-ватних хмар, підсолодило фасад будинку № 1, який давно прагнув ремонту, і зараз він, коралово-рожевий, із готичним мереживом балконів і високою вежею-ліхтарем, підтримуваною знизу двома сірими химерами з гострими перетинчастими крилами та левовими головами на мускулистих чоловічих тілах, здався Дарині чарівно-прекрасним.

– Непоганий будиночок. І квартири тут недешеві. Тільки занехаяний дуже. – Катя остаточно заспокоїлась і несхвально подивилася на балкон, що вмостився під самим «ковпаком», із перилами, що обрушилися.

– Вежа, – оцінила пейзаж Дарина, – це має бути аж нагорі. Це його балкон, – тицьнула вона пальцем у бетонний чотирикутник, який позбувся безпечної огорожі. – Ці-і-ікаво все-таки, хто там живе? Може, сам К. Д.?

– Тоді навіщо йому писати про себе в третій особі? – спростувала ідею Марійка і, не стримавшись, ляпнула потаємне: – А раптом сам Воланд, як у Булгакова?

– Воланд – на «В», – резонно зауважила Чуб.

– Хоч хто б він був, – повернувся до Каті начальницький тон, що ненадовго дезертирував із поля бою, – він справді пояснить мені зараз усе! Ходімо.

– А ти не командуй, – осмикнула її Дарина, рухаючись слідом.

Напівкругла арка з важкими дверима завела їх до внутрішнього двору, і, звертаючи в під’їзд, Марійка прочитала на криво стоптаному мармуровому порозі викладену чорною мозаїкою напис «Salve».

– Це по-латині «здрастуй»! – схвильовано переклала вона своїм супутницям.

– І вам привіт, – розсміялася Дарина, входячи.

Вони зійшли широкими мармуровими сходами, зовсім не по-казковому брудними і занехаяними, що закруглювалися на останньому поверсі Г-подібним майданчиком. Усі три вичікувально мовчали, інтенсивно розмірковуючи про себе: хто ж мешкає в цьому теремку? Старий? Хлопчик? Людина? Чаклун? Злісний містифікатор? Диявол?

Дарина Чуб, яка простувала попереду, вже тримаючи напоготові один із трьох дивовижних ключів, прискіпливо оглянула двоє дверей без будь-яких розпізнавальних номерів і табличок, вирішуючи, які з них ведуть у вежу, і навіть про всяк випадок виглянула у вікно.

– Ці, – проголосила вона переконано. – Тільки ось, – засумнівалася вона раптом, – чи ввічливо це – так уломлюватися? Може, краще спочатку подзвонити?

– Обійдуться, – роздратовано пирхнула Катя, рішуче відтісняючи її плечем. – На мою ввічливість нехай не розраховує. Пусти.

Вона витягнула з сумки персональний дублікат й із загрозливим виглядом вставила його в замок, – котяча голова ключа безшумно обернулася, високі двері поїхали всередину. Катя безстрашно зробила крок у коридор і запитально поводила очима вліво-вправо.

– Гей, є тут хто? – погукала вона.

Дарина і Марійка рушили за нею.

Коридор був величезним і темним, зі стелею, що йде в небо, він без зусиль уміщував у себе незліченну кількість шаф.

– Є тут хто-небудь? – по-начальницьки голосно гаркнула Катя, роздосадувана цілковитою тишею.

Дарина, енергійно поплескавши по стіні, намацала металевий вимикач, – на чотириметровій висоті спалахнула старовинна п’ятиріжкова лампа. І вони побачили, що в завішеному золотим плюшем отворі кімнати, немов актори, що з’явились із-за куліс на заклик оплесків, стоять три різномасті кішки й насторожено дивляться на них.

– Вау! – здивувалася Чуб. – Та тут їх ціле стадо.

Перший, поза сумнівом, кіт, розміром з великого спанієля, чорний і лобатий, з важкими лапами й одним відважно надірваним вухом, злісно вискалився у відповідь і, спружинивши чудовим двометровим стрибком на ближню шафу, зашипів на них, грізно вигнувши спину. Друга, біла, задумливо підняла передню лапку, ніби вирішуючи, підійти до них ближче чи не варто. Руда невпевнено замурчала.

– Які милі, – розчулилася Марійка й потяглася рукою до білої, щоб погладити. Але та демонстративно відступила на крок, не зводячи з неї серйозного вивчаючого погляду, в якому, втім, не було й тіні страху. Руда ж, навпаки, негайно зірвалася з місця й, утробно, голосно муркочучи, сама полізла під простягнуту долоню, виявляючи повну готовність до цієї дивної процедури.

– Ненавиджу кішок, – гидливо сказала Катя. – У мене на них алергія!

– На відьомських кішок не буває алергії, – засперечався з нею спокійний жіночий голос.

Трійця нервово закрутила головами в пошуках хазяйки будинку, навіщось рекомендованої їм у чоловічій статі.

– Де ви? – не витримала Катя, з підозрою вдивляючись у золотисту завісу.

– Я тут, – сказав голос, акуратний і ретельний, як у телевізійних дикторів 80-х років. – Мене звуть Беладонна.

Очі дівчат одночасно схрестилися в одній точці, біля самої підлоги.

– Чорний – Бегемот, а руда – Ізида. Але ми звемо її просто Пуфик.

Біла кішка розкривала рот, а звідти…

– Проходьте і почувайтесь як удома, – шанобливо сказала котяча білявка.