Меч приречення

Межа можливого

— Він звідти не вийде, кажу вам, — промовив прищавий, упевнено киваючи головою. — Вже година з квадрансом, відколи туди заліз. Йому капець.

Міщани, що з’юрмилися серед руїн, мовчали, вдивляючись у зяючий в румовищі чорний отвір, у закиданий сміттям вхід до підземелля. Товстун у жовтому кубраку переступив з ноги на ногу, кашлянув і зняв з голови зім’яту беретку.

— Ще почекаймо, — сказав, обтираючи піт із рідких брів.

— На що? — чмихнув прищавий. — Там, у льохах, сидить василіск, чи ж ви, війте, забули? Хто туди входить, той уже й пропав. Чи ж мало там люду погинуло? На що чекати?

— Та ж ми умовилися, — непевно пробурмотів товстун. — Як же се?

— То ви з живим домовлялися, війте, — сказав товариш прищавого, велетень у шкіряному різницькому фартуху. — А тепера він мертвий, певно, як сонце на небі. Наперед знати було, що йде на погибель, як усі інші. Та ж він навіть без люстра поліз, іно з мечем. А без люстра василіска вбити не мож, кожен знає.

— Заощадите копійчину, війте, — додав прищавий. — Бо й платити за василіска нікому. А коня і пожитки чарівника ми візьмемо, не пропадати ж добру.

— Айно, — сказав різник. — Кобила при кості, та й в’юки незле напхані. Загляньмо, що там.

— Як же се? Що се ви?

— Мовчіть, війте, і не мішайтеся, бо ґудзя заробите, — застеріг прищавий.

— Кобила при кості, — повторив різник.

— Облиш того коня, лебедику.

Різник повільно обернувся в бік чужинця, який вийшов із-за рогу муру, з-за спин людей, що з’юрмилися біля входу до льоху.

Чужинець мав кучеряве густе каштанове волосся, брунатну туніку на підбитому ватою каптані, високі чоботи для верхової їзди. І жодної зброї.

— Відійди від коня, — сказав, єхидно усміхаючись. — Як це? Чужий кінь, чужі в’юки, чужа власність, а ти здіймаєш на них свої каправі очиці, витягаєш до них брудну лапу? Чи так годиться?

Прищавий, повільно всуваючи руку за пазуху куртки, глипнув на різника. Різник кивнув головою, подав знак у бік групи, з якої вийшло ще двоє кремезних, коротко обстрижених. Обидва мали палиці, такі, якими на бойні приглушують тварин.

— А ви що за один, — спитав прищавий, не виймаючи руки з-за пазухи, — аби нам правити, що годиться, що ні?

— А тобі що до того, лебедику?

— Не носите зброї.

— Правда, — чужинець ще єхидніше усміхнувся. — Не ношу.

— Недобре, — прищавий вийняв руку з пазухи, на цей раз із довгим ножем.

Різник теж витяг ножа, довгого як тесак. Двоє інших зробили крок уперед, здіймаючи палиці.

— Я й не мушу носити, — сказав чужинець, не рухаючись з місця. — Моя зброя за мною ходить.

Із-за руїн, ступаючи м’якими певними кроками, вийшло двійко молодих дівчат. Гурток міщан негайно ж розступився, позадкував, порідшав.

Обидві дівчини посміхалися, блискаючи зубами, мружачи очі, від кутків яких до вух бігли широкі сині пасма татуювання. На міцних ногах, помітних з-під рисячих шкір, пов’язаних довкола стегон, грали м’язи, — як і на оголених круглих передпліччях над рукавицями з кольчужної сітки. З-понад пліч, теж закритих кольчугою, стирчали руків’я шабель.

Прищавий повільно, повільнісінько зігнув коліна, випустив ножа на землю.

З пройми посеред руїн долинуло грюкання каміння, шкряботіння, а потім з темряви з’явилися руки, що вчепилися за вищерблений край муру. Слідом за руками по черзі з’явилися — голова з білим, припорошеним цегляною крейдою волоссям, бліде обличчя, руків’я меча, що виступало над спиною. Гурток зашепотівся.

Біловолосий, горблячись, витягнув з отвору щось дивне, чудернацьку тушу, обліплену просяклим кров’ю пилом. Тримаючи створіння за довгий ящір’ячий хвіст, мовчки кинув його під ноги війта-товстуна. Війт відскочив, перечепився об звалений кавалок муру, дивлячись на кривий пташиний дзьоб, перетинчасті крила і серпуваті пазурі на покритих лускою лапах. На видуте підгорля, колись кармінове, тепер брудно-руде. На шклисті запалі очі.

— От і василіск, — сказав біловолосий, обтріпуючи штани з куряви. — Згідно з умовою. Мої двісті лінтарів, будь ласка. Порядних лінтарів, не дуже обрізаних[1]. Попереджаю, що перевірю.

Війт тремтячими руками видобув гаманця. Біловолосий роззирнувся, на мить спинив погляд на прищавому, на ножі, що лежав біля його ноги. Глянув на чоловіка у брунатній туніці, на дівчат у рисячих шкурах.

— Як завжди, — сказав, забираючи гаманця із тремтячих війтових рук. — Я заради вас життям ризикую, за нужденний гріш, а ви тим часом добираєтесь до моїх речей. Ніколи ви, щоб вас холера взяла, не міняєтесь.

— Не зачеплені, — промимрив різник, відступаючи. Двоє з палицями вже давно сховалися серед гурту. — Ваші речі не зачеплені, пане.

— Дуже тішуся, — біловолосий усміхнувся. На вигляд його посмішки, що розцвіла на блідому обличчі наче тріскаюча рана, гурток швидко почав розпорошуватися. — І тому, братчику, я тебе теж не зачеплю. Іди собі спокійно. Але мерщій.

Прищавий, задки, теж хотів відступити. Прищі на його раптово зблідлому обличчі негарно виділились.

— Гей, почекай, — сказав до нього чоловік у брунатній туніці. — Ти дещо забув.

— Про що… пане?

— Ти вийняв проти мене ножа.

Вища з дівчат раптом гойднулася на широко розставлених ногах, закрутилася у стегнах. Невідомо коли видобута шабля різко свиснула в повітрі. Голова прищавого злетіла вгору, дугою, впала до зяючого льоху. Тіло тяжко і негнучко, наче зрубане дерево, гупнулось між потрощену цеглу. Гурток одноголосно звереснув. Друга дівчина, з долонею на руків’ї, спритно обернулася, захищаючи тил. Зайве. Гурток, спотикаючись та падаючи на руйновищі, що сил у ногах гнав до міста. На чолі, виконуючи вражаючі стрибки, мчав війт, всього на кілька кроків випереджаючи кремезного різника.

— Гарний удар, — холодно прокоментував біловолосий, долонею в чорній рукавиці захищаючи очі від сонця. — Гарний удар зерріканської шаблі. Хилю чоло перед доблестю та вродою вільних войовниць. Я Геральт із Ривії.

— А я, — незнайомець у брунатній туніці вказав на вибляклий герб на грудях, що зображав трьох чорних птахів, які сиділи рівним рядом посеред одноколірного золотого поля. — Я — Борч, званий Три Галки. А це мої дівчата, Тея і Вея. Я так їх називаю, бо на їхніх справжніх іменах можна собі язика відкусити. Як ти й здогадався, вони обидві зерріканки.

— Схоже, що завдяки їм я ще маю коня і пожитки. Дякую вам, войовниці. Дякую і вам, пане Борч.

— Три Галки. А пан — це зайве. Щось тебе затримує в цій місцевості, Геральте із Ривії?

— Якраз навпаки.

— Чудово. Я маю пропозицію, — недалеко звідси, на роздоріжжі, при дорозі до річкового порту є господа. Зветься «Під Замріяним Драконом». Тамтешня кухня не має собі рівні у всій околиці. Я саме туди вибираюся з думкою про харч і нічліг. Приємно мені було б, якби ти зволив дотримати мені товариства.

— Борче, — біловолосий відвернувся від коня, глянув у ясні очі незнайомця, — не хотів би я, щоб між нами були якісь неясності. Я відьми́н.

— Я здогадався. А сказав ти це таким тоном, наче «я прокажений».

— Є такі, — повільно промовив Геральт, — що воліють компанію прокажених, аніж товариство відьми́на.

— Є й такі, — засміявся Три Галки, — що воліють овець, аніж дівчат. Що ж, заслуговують співчуття, і ті, й ті. Поновлюю пропозицію.

Геральт зняв рукавицю, потис простягнуту йому долоню.

— Приймаю, тішачись зі знайомства.

— То в дорогу, бо я зголоднів.

Корчмар протер ганчіркою рапаті дошки стола, вклонився і посміхнувся. Не мав двох передніх зубів.

— Таак, — Три Галки якусь мить дивився на закіптюжену стелю і павуків, які побрикували собі під нею. — Спершу… Спершу пиво. Щоб двічі не вставати, ціле барильце. А до пива… Що ти можеш запропонувати до пива, лебедику?

— Сир? — ризикнув корчмар.

— Ні, — скривився Борч. — Сир — це на десерт. А до пива ми хочемо чогось кислого та гострого.

— Слухаюсь, — корчмар посміхнувся ще ширше. Два передні зуби не були єдиними, яких він не мав. — Вугрики з часником в олійці та оцті або ж мариновані стручки зеленої паприки.

— Годиться. І те, і те. А потім юшка, колись я таку тут їв, плавали там різні рибки, мушельки та інше смаковите сміття.

— Плисацька[2] юшка?

— Саме вона. А тоді печеня із ягнятини з цибулею. А потім копу раків. Кропу вкинути до горщика, скільки влізе. А потім овечий сир і салат. А потім побачимо.

— Слухаюсь. Для всіх, себто, чотири рази?

Вища зерріканка заперечливо покрутила головою, значуще поплескала себе по талії, обтягнутій лляною сорочкою.

— Я й забув, — Три Галки підморгнув Геральтові. — Дівчата дбають про лінію. Пане господарю, баранина тільки для нас обох. Пиво давай зараз, разом із тими вугриками. Решта нехай трохи почекає, щоб не вистигла. Ми не обжиратися прийшли, а доброзвичайно провести час за розмовою.

— Розумію, — корчмар знову поклонився.

— У твоїй професії здогадливість важлива. Дай руку, лебедику.

Брязнули золоті монети. Корчмар роззявив рота до межі можливого.

— Це не завдаток, — повідомив Три Галки. — Це зверху. А тепер жени до кухні, чоловіче добрий.

У ванькирі було тепло. Геральт розстебнув паса, стягнув каптан і закасав рукави сорочки.

— Бачу, — сказав, — що не потерпаєш від браку готівки. Живеш із привілеїв лицарського стану?

— Частково, — посміхнувся Три Галки, не вдаючись у деталі.

Вони швидко впоралися з вугриками та чвертю барильця. Обидві зерріканки теж не жалували собі пива, тож обидві помітно повеселішали. Про щось шепотілися. Вея, вища, раптом розреготалася гортанним сміхом.

— Дівчата розмовляють загальницею? — тихо спитав Геральт, зиркаючи на них краєм ока.

— Слабо. І не балакучі. Що й на краще. Як тобі юшка, Геральте?

— Мгм.

— Вип’ємо.

— Мгм.

— Геральте, — Три Галки відклав ложку і стримано гикнув, — повернімося на мить до нашої розмови з дороги. Я зрозумів, що ти відьми́н, мандруєш з одного кінця світу до іншого, а як трапиться тобі якась потвора, то її вбиваєш. І з цього маєш зарібок. У цьому полягає відьми́нський фах?

— Більш-менш.

— А трапляється, що тебе спеціально кудись викликають? Ну, скажімо, спеціальне замовлення. Що тоді, їдеш і виконуєш?

— Залежить, хто викликає і нащо.

— І за скільки?

— Це теж, — відьми́н знизав плечима. — Все дорожчає, а жити треба, як казала одна моя знайома чародійка.

— Доволі вибірковий підхід, вельми практичний, сказав би я. Але ж при основах лежить якась ідея, Геральте. Конфлікт сил Порядку з Силами Хаосу, як казав один мій знайомий чародій. Я так собі гадав, що ти виконуєш місію, обороняєш людей від Зла, завжди і всюди. Стоїш по виразно окресленій стороні палісадника.

— Сили Порядку, Сили Хаосу. Гучні слова, Борче. Ти обов’язково хочеш поставити мене по якийсь бік палісадника в конфлікті, що, як загальноприйнято вважати, є вічним, задовго до нас розпочався і триватиме, коли нас давно вже не буде. По чиєму боці стоїть коваль, підковуючи коней? Наш корчмар, що власне поспішає з казанком баранини? Що, на твою думку, окреслює різницю між Хаосом та Порядком?

— Проста річ, — Три Галки глянув йому в очі. — Те, що представляє Хаос, — це загроза, сторона агресивна. А порядок, — та сторона, якій загрожують, яка потребує оборони. Потребує оборонця. А, пиймо. І берімося за ягня.

— Добре кажеш.

Дбалі про лінію зерріканки мали перерву в їжі, яку заповнили питтям у прискореному темпі. Вея, схилена над плечем товаришки, знову щось шепнула, торкаючись кінчиком коси поверхні стола. Тея, нижча, голосно засміялася, весело мружачи татуйовані повіки.

— Так, — сказав Борч, обгризаючи кістку. — Продовжимо розмову, якщо дозволиш. Я зрозумів, що ти без ентузіазму сприймаєш, коли тебе ставлять по бік котроїсь із Сил. Виконуєш свою професію.

— Виконую.

— Але від конфлікту Хаосу та Порядку не втечеш. Ти не коваль, хоч ти і вжив це порівняння. Я бачив, як ти працюєш. Входиш до підвалу посеред руїн і виносиш звідти зарубаного василіска. Є, лебедику, різниця між куванням коней та вбиванням василісків. Ти казав, що коли плата достойна, то поспішиш на край світу та закатрупиш те створіння, про яке попросять. Даймо на те, пустельний дракон…

— Поганий приклад, — перебив Геральт. — Бачиш, ковбаситься тобі з тими Хаосом і Порядком. Бо драконів, які, безсумнівно, представляють Хаос, я не вбиваю.

— Як це? — Три Галки облизнув пальці. — От маєш! Адже ж зі всіх потвор дракон, мабуть, найшкідливіший, найжорстокіший і найбільш запеклий. Найогидніший змій. Нападає на людей, дише вогнем і викрадає отих, як їх, непорочних дів. Чи ж мало розповідей чувано? Неможливо, щоб ти, відьми́не, не мав у своєму списку кількох драконів.

— Я на драконів не полюю, — сухо сказав Геральт. — На вилохвостів, траплялося. На ошлусгів. На літавців. Але не на справжніх драконів, зелених, чорних та червоних. Просто візьми це до відома.

— Ти мене здивував, — промовив Три Галки. — Ну гаразд, візьму до відома. Зрештою, поки що годі про драконів, я бачу на обрії щось червоне, це, без сумніву, наші раки. Вип’ємо!

Вони з хрускотом ламали зубами червоні панцирі, висмоктували біле м’ясо. Солона вода, дуже щипаючи, стікала їм аж на зап’ястя рук. Борч наливав пиво, вже шкребучи черпаком об дно барильця. Зерріканки ще більше повеселіли, обидві роззиралися по корчмі, зловісно посміхаючись, відьми́н був певен, що вони шукають оказії для скандалу. Три Галки, схоже, теж це помітив, бо зненацька погрозив їм раком, якого тримав за хвіст. Дівчата захихотіли, а Тея, склавши губи як для поцілунку, пустила бісика, — при її татуйованому обличчі це справило макабричне враження.

— Дикі, як рисі, — шепнув Три Галки Геральтові. — Треба за ними пильнувати. У них, лебедику, шасть-прасть, і не знати звідки кров на стінах, кишки на підлозі. Але варті кожної суми. Якби ж ти побачив, на що вони спроможні…

— Я знаю, — Геральт кивнув. — Щонайкращі охоронці. Зерріканки — природжені войовниці, їх з раннього дитинства привчають до битв.

— Я не про це, — Борч виплюнув на стіл рачу лапу. — Я мав на увазі, які вони в ліжку.

Геральт неспокійно глипнув на дівчат. Обидві посміхалися. Вея блискавичним, майже невловимим рухом сягнула до полумиску. Дивлячись на відьми́на примруженими очима, з тріском розгризла панцир. Її губи блищали від солоної води. Три Галки гучно гикнув.

— Отож, Геральте, — сказав, — ти не полюєш на драконів, зелених та інших кольорових. Я взяв це до відома. А чому, якщо можна спитати, лише на ці три кольори?

— Якщо точніше, чотири.

— Ти згадував три.

— Тебе цікавлять дракони, Борче. Є цьому якась особлива причина?

— Ні. Винятково цікавість.

— Ага. А з цими кольорами, — то так заведено називати справжніх драконів. Хоча це не точні назви. Найпоширеніші зелені дракони — швидше сіруваті, як звичайні ошлусги. Червоні насправді червонуваті або цеглясті. Великих драконів темно-брунатної барви заведено називати чорними. Найрідкіснішими є білі дракони, я ніколи жодного такого не бачив. Водяться на далекій Півночі. Начебто.

— Цікаво. А знаєш, про яких драконів я ще чував?

— Знаю, — Геральт ковтнув пива. — Про тих самих, що і я про них чував. Про золотих. Таких немає.

— На якій підставі ти це твердиш? Бо ніколи їх не бачив? Адже білого ти теж ніколи не бачив.

— Не в тому річ. За морями, в Офірі та Зангвебарі, водяться білі коні в чорні смуги. Я теж ніколи їх не бачив, але знаю, що існують. А золотий дракон — міфічне створіння. Легендарне. Як фенікс, до прикладу. Феніксів та золотих драконів немає.

Вея, спершись на ліктях, із цікавістю дивилася на нього.

— Ти, напевно, знаєш, що кажеш, ти ж відьми́н, — Борч зачерпнув пива з барильця. — А все-таки я думаю, що кожен міф, кожна легенда мусять мати якесь коріння. Щось біля того коріння лежить.

— Лежить, — підтвердив Геральт. — Найчастіше мрія, марево, жадання. Віра, що немає меж можливого. А інколи випадок.

— От, саме, випадок. Можливо, був колись золотий дракон, одноразова неповторна мутація?

— Якщо це так і було, то його спіткала доля всіх мутантів. — Відьми́н відвернув голову. — Надто відрізнявся, щоб вижити.

— Гм, — сказав Три Галки, — тепер ти суперечиш законам природи, Геральте. Мій знайомий чародій звик казати, що в природі кожна істота має своє продовження і виживе, тим чи іншим робом. Кінець одного — це початок іншого, не існує границь можливого, принаймні, природа таких не знає.

— Твій знайомий чародій був великим оптимістом. Тільки одного не взяв до уваги: помилки, зробленої природою. Або ж тими, котрі з природою гралися. Золотий дракон та інші мутанти, якщо й існували, не могли вижити. Цьому на заваді стала дуже природна межа можливого.

— Це ж яка межа?

— Мутанти, — м’язи на щоках Геральта сильно здригнулися, — мутанти стерильні, Борче. Тільки в легендах може вижити те, що в природі вижити не може. Лише легенда і міф не знають межі можливого.

Три Галки мовчав. Геральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом споважніли. Вея несподівано схилилася в його бік, твердою м’язистою рукою обняла за шию. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.

— Вони тебе люблять, — повільно сказав Три Галки. — Щоб мене покорчило, вони тебе люблять.

— А що в цьому дивного? — відьми́н невесело посміхнувся.

— Нічого. Але слід це обмити. Господарю! Друге барильце!

— Не шалій. Щонайбільше, жбан.

— Два жбани! — заревів Три Галки. — Тею, я мушу на хвильку вийти.

Зерріканка встала, підняла з лави шаблю, жадібним поглядом пробігла по залі. Хоча раніше, як помітив відьми́н, кілька пар очей негарно зблискували на вигляд показної саковки, все ж ніхто не квапився вийти за Борчем, який, похитуючись, рушив у бік виходу на подвір’я. Тея знизала плечима, супроводжуючи працедавця.

— Яке твоє справжнє ім’я? — спитав Геральт у тієї, що залишилася біля столу. Вея сяйнула білими зубами. Її сорочка була сильно розшнурована, майже до меж можливого. Відьми́н не сумнівався, що це чергова провокація зали.

— Альваенерлє.

— Гарно, — відьми́н був певен, що зерріканка складе губки дзьобиком та моргне до нього. І не помилився.

— Вею?

— Гм?

— Чого ви їздите з Борчем? Ви, вільні войовниці? Можеш відповісти?

— Гм?

— Що гм?

— Він… — зерріканка, морщачи чоло, шукала слова, — Він… най… гарніший.

Відьми́н покивав головою. Критерії, на підставі яких жінки оцінювали привабливість чоловіків, не вперше видалися йому загадковими.

Три Галки ввалився до ванькиру, застібаючи штани і голосно віддаючи накази корчмареві. Тея, що трималася за ним, удаючи нудьгу, роззиралася по корчмі, а купці та плисаки старанно уникали її погляду. Вея висмоктувала чергового рака, щомиті кидаючи відьми́нові промовисті погляди.

— Я замовив ще по вугрові, цього разу печеному, — Три Галки тяжко сів, брязкаючи не до кінця застебнутим пасом. — Намучився я з цими раками і начебто зголоднів. І залагодив тобі тут нічліг, Геральте. Чого тобі блукати околицею? Ще порозважаймось. За ваше здоров’я, дівчата!

— Vessekheal, — сказала Вея, салютуючи йому кубком. Тея моргнула і потяглася, при чому її спокусливий бюст, всупереч сподіванням Геральта, не розірвав переду її сорочки.

— Розважаймось, — Три Галки перехилився через стіл і ляснув Тею по сідницях. — Розважаймось, відьми́не. Гей, господарю! Сюди!

Корчмар хутко прибіг, обтираючи руки фартухом.

— Чи знайдуться в тебе ночви? Такі до прання, міцні та великі?

— Які завбільшки, пане?

— На чотири особи.

— На… чотири, — корчмар роззявив рота.

— На чотири, — підтвердив Три Галки, добуваючи з кишені напханого гаманця.

— Знайдуться, — корчмар облизав губи.

— Славно, — засміявся Борч. — Накажи занести їх нагору, до моєї кімнати і наповнити гарячою водою. Галопом, лебедику. І пива теж накажи туди віднести, жбанів зо три.

Зерріканки захихотіли та одночасно моргнули.

— Яку волієш? — спитав Три Галки. — Ге? Геральте?

Відьми́н почухав потилицю.

— Знаю, що складно вибрати, — з розумінням сказав Три Галки. — Я сам часами маю клопіт. Добре, обдумаємо це в ночвах. Гей, дівчата! Допоможіть мені вийти на сходи!

На мості була запора. Дорогу перегороджувала довга товста балка на дерев’яних козлах. Перед нею і за нею стояли галябардники у шкіряних, оббитих ґудзями куртках та кольчужних каптурах. Над заставою сонно повівала пурпурна хоруговка зі знаком срібного грифа.

— Що за чорт? — здивувався Три Галки, ступою під’їжджаючи ближче. — Нема переїзду?

— Глейт є? — спитав найближчий галябардник, не виймаючи з рота прутика, якого жував, чи то з голоду, чи то щоб згайнувати час.

— Який глейт? Що таке, пошесть? Може, війна? На чий наказ ви перекрили дорогу?

— Короля Недамира, пана Кейнгорнського, — стражник пересунув прутика в другий край рота і вказав на хоруговку. — Без глейту в гори не можна.

— Якась дурня, — змученим голосом промовив Геральт. — Це ж не Кейнгорн, а Голопільська Волость. Голопіль, а не Кейнгорн бере мито з мостів на Браа. Що до цього Недамирові?

— А це не мене питайте, — стражник виплюнув прутика. — То не моя річ. Я лише глейти перевіряю. Як хочете, з нашим десятником перебалакайте.

— А де він?

— Там, за митниковою садибою, на сонечку гріється, — сказав галябардник, дивлячись не на Геральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягалися в кульбаках.

За будиночком митника, на купі висохлих колод, сидів стражник, другим кінцем галябарди малюючи на піску жінку, а радше її фрагмент, побачений з небуденної перспективи. Біля нього, ледь перебираючи струни лютні, напівлежав худорлявий чоловік у насунутому на очі фантазійному капелюшку кольору сливи, оздоблений срібною пряжкою і довгим нервовим пером чаплі.

Геральт знав той капелюшок і те перо, знамениті від Буїни до Яруги, відомі у дворах, замках, заїздах, корчмах і замтузах[3]. Особливо у замтузах.

— Горицвіте!

— Відьми́н Геральт! — з-під відсунутого капелюха зблисли веселі сині очі. — Ото несподіванка! І ти тут? Часами глейту не маєш?

— Що ви всі з отим глейтом? — відьми́н зістрибнув із сідла. — Що трапилося, Горицвіте? Ми хотіли перебратися на той берег Браа, я і лицар Борч Три Галки та наш ескорт. І, виявляється, не можемо.

— Я теж не можу, — Горицвіт устав, здійняв капелюшка, поклонився зерріканкам з пересадною галантністю. — Мене теж не хочуть пропустити на той берег. Мене, Горицвіта, найславнішого менестреля та поета в радіусі тисячі миль, не пропускає цей десятник, хоч теж, як бачите, мистець.

— Нікого без глейту не пропущу, — похмуро прорік десятник, після чого доповнив свій рисунок фінальною деталлю, дзюгнувши кінцем древка в пісок.

— Ну то обійдеться, — сказав відьми́н. — Поїдемо лівим берегом. До Ген Форсу тудою дорога дальша, але, як нема іншого виходу…

— До Ген Форсу? — здивувався бард. — То ти, Геральте, не за Недамиром їдеш? Не за драконом?

— За яким драконом? — зацікавився Три Галки.

— То ви не знаєте? Справді не знаєте? Ну, то я мушу про все вам розповісти, панове. Я й так тут чекаю, може, їхатиме хтось із глейтом, що мене знає, дозволить прилучитися. Сідайте.

— Зараз, — сказав Три Галки. — Сонце майже на три чверті до зеніту, а мене сушить як недоля. Не розмовлятимемо зі сухим писком. Тею, Вею, ристю заверніть до містечка і купіть барильце.

— Ви мені подобаєтесь, пане…

— Борч, званий Три Галки.

— Горицвіт, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.

— Розповідай, Горицвіте, — знетерпеливився відьми́н. — Не стирчати ж нам тут до вечора.

Бард обхопив пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.

— Як волієте, мовою віршованою чи звичайною?

— Звичайною.

— Прошу дуже, — Горицвіт не відклав лютні. — То чуйте, шляхетнії панове, що трапилося днів зо сім тому поблизу вільного міста Голополя. Отож, якось раннім світанком, ледь сонце зарожевило туман, що висів над лугами…

— Мала бути звичайна мова, — нагадав Геральт.

— А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко і без метафор: на пасовища біля Голополя прилетів дракон.

.— Еее, — промовив відьми́н. — Щось воно мені не виглядає правдоподібним. В цих околицях уже багато років не бачили драконів. Чи це не був звичайний ошлусг? Трапляються ошлусги майже такі завбільшки, як…

— Не ображай мене, відьми́не. Я знаю, що кажу. Я його бачив. Так приключилося, що я саме був тоді в Голополі на ярмарку і бачив усе власними очима. Балада вже готова, але ви не хотіли…

— Розповідай. Великий був?

— У троє коней завдовжки. В клубі не вищий коня, але далеко товщий. Сірий, наче пісок.

— Себто, зелений.

— Так. Прилетів несподівано, шугнув просто на стадо овець, розігнав пастухів, затовк з дюжину тварин, чотирьох ізжер та відлетів.

— Відлетів… — Геральт покивав головою. — І все?

— Ні. Бо наступного ранку прилетів знову, цього разу ближче до містечка. Пішов у піке проти громади молодиць, що прали білизну на березі Браа. Але ж давали драла, чоловіче! Я ніколи в житті так не сміявся. А дракон описав два круги над Голополем і полетів на пасовища. Там знову взявся за овець. Отоді допіру почалися розгардіяш та заметня, бо досі мало хто вірив пастухам. Бурмістр мобілізував мійську міліцію, але не встигла вона сформуватися, як чернь узяла справу в свої руки й залагодила її.

— Як?

— Цікавим народним способом. Місцевий шевський майстер, якийсь Козоїд, вигадав спосіб проти дракона. Вбили вівцю, напхали її чемерицею, вовчими ягодами, блекотою, сіркою та шевською смолою. Для певності місцевий аптекар улив досередини дві кварти своєї мікстури проти чиряків, а жрець зі святині Креве відправив молебень над стервом. Потім поставили приготовану овечку посеред стада, підперши кілком. Як по правді, то ніхто не вірив, що драконище спокуситься на оте смердюче лайно, але дійсність перевершила всі наші сподівання. Погордивши живими та бекаючими овечками, змій ковтнув наживку разом із кілком[4].

— І що? Кажи, Горицвіте, кажи.

— А що ж я іншого роблю? Та ж кажу. Слухайте, що було далі. Не минуло й стільки часу, скільки потрібно тямущому чоловікові, аби розшнурувати дамський корсет, як дракон раптом почав ревти та дими пускати, передом і задом. Перевертався через голову, намагався злетіти, потім охляв і знерухомів. Двоє охотників рушило, аби перевірити, чи отруєний змій ще дише. Був то місцевий грабар та місцевий дурник, сплоджений недоумкуватою донькою дроворуба та компанією найманих пікінерів, що проходила через Голопіль ще за часів рокошу воєводи Нуржибоба.

— Але ж брешеш, Горицвіте.

— Не брешу, лише прикрашаю, а це інша річ.

— Не дуже інша. Розповідай, шкода часу.

— Як я вже казав, грабар і доблесний дурник вирушили туди як розвідники. Ми насипали потім над ними курган, — хоч малий, але милий для ока.

— Ага, — промовив Борч. — Себто, дракон ще був живий.

— Атож, — весело сказав Горицвіт. — Живий. Але такий був слабкий, що ні грабаря, ні дурника не зжер, лише кров злизав. А потім, на загальний смуток, відлетів, стартувавши з чималими зусиллями. Що півтораста ліктів шумно падав і знову зривався. Інколи йшов, тягнучи задніми ногами. Сміливіші пішли за ним, на відстані зорового контакту. І знаєте що?

— Кажи, Горицвіте.

— Дракон добрався до узвозів у Боривітрульських горах, поблизу витоків Браа, і сховався в тамтешніх печерах.

— Тепер усе зрозуміло, — мовив Геральт. — Видно, дракон століттями перебував у тих печерах, у летаргії. Я про такі випадки чув. Там мусить бути його скарбниця. Тепер я розумію, чому перекрили міст. Хтось хоче накласти лапу на скарбницю. І цей хтось — Недамир Кейнгорнський.

— Саме так, — підтвердив трубадур. — Зрештою, весь Голопіль аж кипить із цієї причини, бо там уважають, що дракон зі скарбницею їм належать. Але не сміють задиратися з Недамиром. Недамир — іще дітвак, навіть голитися не почав, але вже встиг показати, що задиратися з ним — річ небезпечна. А цей дракон йому потрібен, тому він так швидко зреагував.

— Ти хотів сказати, що йому потрібна скарбниця.

— А ось так, що більше дракон, аніж скарбниця. Бачите, Недамир гострить зуби на сусіднє князівство Маллеору. Там після раптової та дивної смерті князя зосталася княжна у віці, так би мовити, ліжниковому. Вельможі з Маллеори неохоче дивляться на Недамира та інших женихів, бо знають, що новий владика притре їм роги, не те, що віскрява княжна. От і вигребли звідкись старе покрите курявою пророцтво, яке твердить, що митра та рука дівчати дістануться тому, хто переможе дракона. Оскільки дракона ніхто тут віками не бачив, думали, що мають спокій. Звісно, Недамир посміявся з легенди, взяв би Маллеору збройною рукою та й уже, але, коли розійшлася звістка про голопільського дракона, зрозумів, що може побити маллеорську шляхту її власним оружжям. Коли б з’явився там, несучи голову дракона, простолюд привітав би його як посланого богами владику, а вельможі не сміли б навіть писнути. То чи дивуєтесь, що рвонув за драконом, як кіт з міхуром на хвості[5]? Особливо за таким драконом, що ледь ногами совгає? Та ж це для нього дарунок, посмішка долі, матері його ковінька.

— А дороги загородив, щоб не допустити конкурентів.

— Певно, що так. Конкурентів та голопільців. А ще по всій околиці розіслав кінних із глейтами. Для тих, що мають отого дракона вбити, бо сам Недамир не прагне особисто входити до печер із мечем. Миттю прикликали найславніших драконоборців. Більшість із них ти, Геральте, мабуть знаєш.

— Можливо. Хто приїхав?

— Ейк із Денесле — раз.

— А щоб тебе…, — відьми́н тихенько свиснув. — Богобійний та цнотливий Ейк, лицар без догани і докору, власною особою…

— Ти його знаєш, Геральте? — спитав Борч. — Він справді такий митець проти драконів?

— І не лише проти драконів. Ейк упорається з будь-яким страховиськом. Убивав навіть мантикор та грифів. Кількох драконів теж побив, я чув про те. Вправний. Але псує мені інтереси, холерник, бо грошей не бере. Ще хто, Горицвіте?

— Рубачі з Крінфріду.

— Кінець драконові, навіть якщо видужав. Ця трійця — то згуртована банда, воюють не дуже чесно, але дуже ефективно. Вибили усіх ошлусгів та вилохвостів у Реданії, при нагоді згинуло троє червоних драконів та один чорний, а це щось та означає. Вже всі?

— Ні. Прилучилося ще шестеро краснолюдів під командою Ярпена Зигрина.

— Цього не знаю.

— Але про дракона Оквіста з Кварцової Гори чував?

— Чував. І бачив коштовне каміння, що походило з його скарбниці. Були там сапфіри унікального кольору та діаманти завбільшки з черешню.

— Ну то знай, що саме Ярпен Зигрин та його краснолюди упорали Оквіста. Була про це складена балада, але поганенька, бо не моя. Як ти її не чув, то нічого не втратив.

— Це всі?

— Так. Якщо не лічити тебе. Ти твердив, що не знаєш про дракона, хтозна, може це й правда. Але тепер уже знаєш. І що?

— Нічого. Цей дракон мене не цікавить.

— Ге! Хитро, Геральте. Бо глейту ти і так не маєш.

— Повторюю, — мене цей дракон не цікавить. А що з тобою, Горицвіте? Чого тебе так тягне у той бік?

— Як завжди, — трубадур знизав плечима. — Потрібно бути близько подій та пригод. Про бій із цим драконом піде слава. Звісно, я міг би скласти баладу на підставі розповідей, але інакше вона звучатиме із уст того, хто бачив битву власними очима.

— Битву? — засміявся Три Галки. — Хіба щось таке, як забивання свині або четвертування туші. Я чув і дивом дивувався. Славні войовники мчать сюди, аж коней заганяють, щоб дорізати напівздохлого дракона, отруєного якимось простаком. Тягне мене на сміх і блювоту.

— Ти помиляєшся, — сказав Геральт. — Якщо дракон одразу ж не загинув від отрути, то його організм напевно вже її переборов і дракон повністю одужав. Зрештою, це не надто суттєво. Рубачі з Крінфільду і так його уб’ють, але без битви, як хочеш знати, не обійдеться.

— То ти ставиш на Рубачів, Геральте?

— Звичайно.

— Коби не так, — озвався стражник-мистець, який досі мовчав. — Драконище — магічне створіння, то і не вбити його інакше, як чарами. Якщо хтось його впорає, то чарівниця, яка тут учора проїжджала.

— Хто? — Геральт схилив голову.

— Чародійка, — повторив стражник. — Та ж кажу.

— Своє ім’я назвала?

— Назвала, але я забув. Мала глейт. Молода була, по-своєму вродлива, але ті очі… Самі знаєте, пане. Аж морозить, коли така зиркне.

— Ти щось про це знаєш, Горицвіте? Хто б це міг бути?

— Ні, — скривився бард. — Молода, вродлива і ті очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна, котру я знав, а знав я їх чимало, не виглядала старшою двадцяти п’яти-тридцяти. А деякі, як я чув, ще пам’ятають ті часи, коли бір шумів там, де нині стоїть Новіград. Зрештою, нащо еліксири з мандрагори? А очі собі, певно, теж мандрагорою закрапала, щоб блищали. Баби та й уже.

— Не була вона рудою[6]? — спитав відьми́н.

— Ні, пане, — відповів десятник. — Чорнявка.

— А кінь, якої масті? Гнідий із білою зірочкою?

— Ні. Вороний, як вона. Але, панове, кажу вам, вона дракона заб’є. Дракон — це робота для чародія. Людська сила його не подолає.

— Цікаво, що сказав би на це швець Козоїд, — засміявся Горицвіт. — Мав би він під руками щось міцніше за чемерицю та вовчі ягоди, то драконяча шкура вже б сушилася на голопільському гостроколі, балада була б готова, а я б не пражився отут на сонці…

— А як трапилося, що Недамир не взяв тебе з собою? — спитав Геральт, скоса поглядаючи на поета. — Адже ти був у Голополі, коли він вирушав. Невже король не любить мистців? З якої причини ти тут пражишся, замість пригравати біля королівського стремена?

— Через одну молоду вдовичку, — похмуро сказав Горицвіт. — Холера б його взяла. Я загуляв, а наступного дня Недамир з рештою вже були за рікою. Навіть отого Козоїда з собою взяли і слідопитів із голопільської міліції, тільки мене забули. Я це десятникові тлумачу, а він знай своє…

— Є глейт, пускаю, — байдуже сказав галябардник, відливаючи на стіну будиночка митника. — Нема глейту — не пускаю. Такий наказ.

— О, — перебив його Три Галки. — Дівчата повертаються з пивом.

— І не самі, — додав Горицвіт, устаючи. — Дивіться, що за кінь. Неначе змій.

З боку березового гаю чвалом над’їжджали зерріканки, обабіч вершника на великому бойовому неспокійному огирі.

Відьми́н теж устав.

Вершник мав на собі фіолетовий оксамитний каптан зі срібними позументами та короткий плащ, обшитий соболиним хутром. Гордо дивився на них, випроставшись у сідлі. Геральт такі погляди знав і не надто любив.

— Вітаю панів. Я Доррегарай, — представився вершник, неквапом і достойно спішуючись. — Майстер Доррегарай Чорнокнижник.

— Майстер Геральт. Відьми́н.

— Майстер Горицвіт. Поет.

— Борч, званий Три Галки. А з моїми дівчатами, які саме виймають чіп із барильця, ви вже знайомі, пане Доррегараю.

— Так воно й є, — без усміху мовив чародій. — Ми з прекрасними зерріканськими войовницями обмінялися поклонами.

— Ну то за здоров’я, — Горицвіт роздав шкіряні кубки, принесені Веєю. — Напийтеся з нами, пане чародію. Пане Борче, десятникові теж дати?

— Звісно. Ходи до нас, воїне.

— Здогадуюсь, — сказав чародій, манірно відпивши малий ковток, — що до застави на мосту вас привела та сама мета, що й мене?

— Якщо ви маєте на увазі дракона, пане Доррегараю, — сказав Горицвіт, — то справді, так воно й є. Я хочу бути там і скласти баладу. Та леле, оцей десятник, чоловік, як видно, шорсткий, пропустити мене не хоче. Вимагає глейту.

— Перебачайте, прошу, — галябардник випив своє пиво, цмокнув. — Наказ я маю строгий: нікого без глейту не пускати. Бо, схоже, всенький Голопіль зібрався з возами і хоче рушити в гори по дракона. Наказано мені…

— Твій наказ, солдате, — зморщив брови Доррегарай, — стосується мотлоху, що міг би заважати, дівок, що ширять розпусту та погані хвороби, злодіїв, шумовиння та гультяйства. Але не мене.

— Нікого без глейту не пропущу, — насторожився десятник. — Присягаю…

— Не присягай, — урвав його Три Галки. — Краще іще випий. Тею, налий цьому доблесному воїнові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко і без належної поваги людині шляхетній не лицює.

Сіли на балках довкола барильця. Галябардник, свіжо нобілітований, почервонів від задоволення.

— Пий, мужній сотнику, — припрошував Три Галки.

— Десятник я, не сотник, — галябардник ще більше почервонів.

— Але будеш сотником, неодмінно, — Борч вищирив зуби. — Муж із тебе лепський, миттю авансуєш.

Доррегарай, відмовившись повторити, обернувся в бік Геральта.

— У містечку ще йде слава про василіска, мостивий відьми́не, а ти вже, як бачу, за драконом роздивляєшся, — тихо промовив. — Цікаво, чи аж так потрібна тобі готівка, чи ти лише розваги ради нищиш істоти, яким загрожує вимирання?

— Дивна цікавість, — відповів Геральт, — з боку когось, що мчить зі всіх сил, аби встигнути на забій дракона, щоб вибити йому зуби, такі потрібні для виробу чародійських ліків та еліксирів. Чи правда, мостивий чародію, що вибиті в живого дракона зуби найдієвіші?

— Ти певен, що я по це туди їду?

— Певен. Але вже хтось тебе випередив, Доррегараю. Встигла перед тобою проїхати твоя конфратерка з глейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо тобі цікаво.

— На вороному коні?

— Наче так.

— Єнніфер, — сказав Доррегарай, насупившись. Відьми́н, непомітно ні для кого, здригнувся.

Запанувала тиша, яку перервала гикавка майбутнього сотника.

— Нікого… без глейту…

— Двохсот лінтарів вистачить? — Геральт спокійно вийняв із кишені гаманця, отриманого від товстого війта.

— Геральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — то все-таки?

— Даруй, Борче. На жаль, я з тобою до Ген Форсу не поїду. Може, іншим разом… Може, ми ще зустрінемось.

— Мене ніщо не тягне до Ген Форсу, — повільно мовив Три Галки. — Зовсім ніщо, Геральте.

— Сховайте того мішка, пане, — грізно прорік майбутній сотник. — Це підкуп і корупція. Навіть за триста не пропущу.

— А за п’ятсот? — Борч вийняв свого гаманця. — Сховай мішка, Геральте. Я сплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за штуку, якщо вважати моїх дівчат одною гарною штукою. Що?

— Ой-йо-йой, — заклопотався майбутній сотник, ховаючи під куртку Борчів гаманець. — А що ж я королю скажу?

— Скажеш, — мовив Доррегарай, випростовуючись і виймаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кості, — що ти не зміг протистояти страху, коли побачив.

— Що побачив, пане?

Чародій змахнув паличкою, викрикнув заклинання. Сосна, яка росла на прирічному насипі, спалахнула вогнем, геть уся, миттю, від землі аж до вершечка покрившись шаліючим полум’ям.

— На коня! — Горицвіт, зриваючись, закинув лютню на спину. — На коня, панове! І пані!

— Геть запору! — вереснув до галябардників багатий десятник з великими шансами дослужитися до сотника.

На мості, за запорою, Вея стягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по балках. Дівчина, метляючи косами, пронизливо крикнула.

— Слушно, Вею! — відгукнувся Три Галки. — Гей, вашмосці, на коней! Поїдемо по зерріканськи, з тупотом і свистом!

— От тобі й ба, — сказав найстарший із Рубачів, Богольт, великий та кремезний, наче стовбур старого дуба. — Недамир не прогнав вас на чотири вітри, панове вашмосці, хоч я був певен, що він саме так і вчинить. Що ж, не нам, худопахолкам, обговорювати королівські рішення. Просимо до багаття. Мостіть собі леговища, хлопці. А так, між нами, відьми́не, про що ви з королем розмовляли?

— Ні про що, — відповів Геральт, зручно спершись спиною об підтягнуте до вогнища сідло. — Він до нас навіть із намету не вийшов. Лише вислав свого довіреного, як там його…

— Гілленстерн, — підказав Ярпен Зигрин, дужий бородатий краснолюд, що саме вкидав до вогню величезного смоляного корча, принесеного з хащів. — Пихатий та бундючний. Сонний вепр. Як ми долучилися, то прийшов, задерши носа аж під хмари, тьху-тьху, пам’ятай, рече, краснолюде, хто тута командує, кому послух належить, наказує тута король Недамир, а його слово — закон і так далі. Я став і слухав, і думав собі, що звелю своїм легіням повалити його на землю і плаща йому обісцяю. Але занехаяв, знаєте, бо знову б поголоска пішла, що краснолюди злобні, агресивні, сучі сини і що неможливе… як же це зветься… сполуіснування чи якось так. І одразу ж трапився би погром у якомусь містечку. То я ґречно послухав і головою покивав.

— Виходить на те, що пан Гілленстерн нічого іншого не вміє, — промовив Геральт. — Бо й нам те саме сказав, і нам теж випало головою покивати.

— А по-моєму, — озвався другий Рубач, стелячи попону на купу хмизу, — зле вийшло, що вас Недамир не прогнав. Народу тягнеться на того дракона, аж страх. Як у мурашнику. То вже не виправа, а похоронна процесія. Я в юрмі битися не люблю.

— Облиш, Ніщуко, — сказав Богольт. — Вкупі мандрувати веселіше. Що там, ти ніколи на дракона не ходив? Завше за драконом тьма люду тягнеться, цілий ярмарок, правдивий замтуз на ресорах. Але, як змій покажеться, то сам знаєш, хто в полі зостанеться. Ми, ніхто інший.

Богольт на хвилю замовк, солідно потягнув собі з великого, обплетеного лозою бутля, гучно шмаркнув, відкашлявся.

— Інша річ, — вів далі, — практика показує, що не раз лишень як дракона заб’ють, то починається потіха, різанина, а голови як грушки летять. Допіру як скарбницю ділять, то мисливці одне одному до очей скачуть. Що, Геральте? Ге? Маю рацію? Відьми́не, до тебе кажу.

— Мені такі випадки знайомі, — сухо підтвердив Геральт.

— Знайомі, кажеш. Либонь, із чужих слів, бо я досі не чував, щоб ти колись на зміїв полював. Скільки живу, не чув, щоб відьми́н на змії ходив. Тим дивніше, що ти тутка з’явився.

— Правда, — процідив Кеннет, званий Кузькою, наймолодший із Рубачів. — Дивно це. А ми…

— Почекай, Кузько. Зараз я кажу, — перебив його Богольт. — Зрештою, не говоритиму довго. Відьми́н і так уже розуміє, про що мені ходить. Я його знаю, він мене знає, досі ми одне одному дороги не переходили, то й далі не будемо. Бо завважте, хлопці, коли б я, задля прикладу, відьми́нові захотів у роботі перешкоджати чи здобич з-під носа спрятати, то відьми́н тут же мене б своєю відьми́нською бритвою хльоснув, і був би у своїм праві. Так кажу?

Ніхто не підтвердив і не заперечив. Але не виглядало, щоб Богольтові особливо на цьому залежало.

— Айно, — вів далі, — вкупі мандрувати веселіше, як я казав. У такій компанії відьми́н теж придасться. Околиця дика й відлюдна, якщо так вискочить на нас емпуза або плавтиця, або стрига, то може нам клопоту наробити. А як буде Геральт в околиці, то клопоту не буде, бо то його спеціальність. А дракон — не його спеціальність. Правда?

Знову ніхто не підтвердив і не заперечив.

— Пан Три Галки, — продовжував Богольт, подаючи бутель краснолюдові, — разом із Геральтом і цього мені досить за поруку. То хто ж вам перешкоджає, Ніщуко, Кузько? Вже ж не Горицвіт.

— Горицвіт, — сказав Ярпен Зигрин, передавши бутля бардові, — завше причепиться, як щось цікавого діється, і всі знають, що він не поможе, не зашкодить, маршу не сповільнить. Так як реп’ях на псячому хвості. Ні, легіні?

«Легіні», бородаті та квадратні краснолюди, зареготали, трясучи бородами. Горицвіт відсунув капелюшка на потилицю і ковтнув із бутля.

— Оооох, зараза, — охнув, переводячи подих. — З чого ви її женете, зі скорпіонів?

— Одне мені не подобається, Геральте, — сказав Кузька, перебравши у менестреля посудину. — Те, що ти сюди чарівника привів. Тут уже й так як кинеш палицею в пса, то у чарівника трафиш.

— Правда, — втрутився краснолюд. — Кузька добре каже. Той Доррегарай так нам потрібен, як поросяті сідло. Ми ж однедавна маємо власну відьму, шляхетну Єнніфер, тьху-тьху.

— Таак, — сказав Богольт, чухаючи дужий карк, із якого щойно зняв шкіряний ошийник, наїжений сталевими цвяхами. — Чарівників, панове вашмосці, тут забагато. Рівно на двох забагато. І занадто вже вони до нашого Недамира прилипли. Дивіться тільки, ми тутка під зорями, довкола вогню, а вони, панове вашмосці, в теплі, в королівському наметі щось мудрують, як хитрі лисиці, Недамир, відьма, чарівник та Гілленстерн. А Єнніфер найгірша. І сказати вам, про що вони мудрують? Як нас довкола пальця обвести, он що.

— І сарнину жеруть, — понуро докинув Кузька. — А ми що їли? Бабака? А питаю вас, бабак — то що? Щур, не інакше. То й що ми їли? Щура!

— Марниця, — сказав Ніщука. — Невдовзі скуштуємо драконячого хвоста. Нема ліпшого за драконячий хвіст, печений на вуглі.

— Єнніфер, — вів своє Богольт, — баба бісова, злобна і язиката. Не те, що твої дівчатка, пане Борч. Отії тихі та милі, о, гляньте, сіли при конях, шаблі гострять, я повз них ішов та й зажартував, то вони всміхнулися й зубки вищирили. Так, їм я радий, не те що Єнніфер — та щось крутить. Кажу вам, пильнувати треба, бо лайно вийде з нашої умови.

— Якої умови, Богольте?

— Що, Ярпене, скажемо відьми́нові?

— Не бачу протипоказів, — мовив краснолюд.

— Горілки вже нема, — докинув Кузька, перевертаючи бутель догори дном.

— То принеси. Ти наймолодший, пане-вашмосцю. А умову, Геральте, ми намислили, бо ми не наймити які чи платні пахолки і не буде нас Недамир на дракона посилати, кинувши пару золотих під ноги. Правда така, що ми впораємо дракона без Недамира, а Недамир без нас не впорає. То ми й поставили справу чесно, — ті, що в рукопашний бій підуть і дракона поб’ють, половину скарбу забирають. Недамир, з огляду на рід і титул, чверть бере, так чи інакше. А решта, якщо помагатиме, ту чверть, що зосталася, поділить між собою порівну. Що ти про це думаєш?

— А що про це Недамир думає?

— Не сказав ані так, ані ні. Але краще хай не величається, дітвак. Я ж кажу, сам він проти дракона не піде, мусить вдатися до фахівців, себто нас, Рубачів, та Ярпена з його легінями. Ми, а не хтось інший, зустрінемось із драконом на відстані довжини меча. Решта, в тому числі також чародії, коли чесно допоможуть, поділяться чвертю скарбниці.

— А кого ви, окрім чародіїв, прилічуєте до решти? — зацікавився Горицвіт.

— Уже ж не дармограїв і не віршокрутів, — зареготався Ярпен Зигрин. — Включаємо тих, що попрацюють сокирою, а не лютнею.

— Ага, — промовив Три Галки, дивлячись у зоряне небо. — А чим попрацює швець Козоїд та його галайстра?

Ярпен Зигрин сплюнув у вогнище, пробурмотів щось по-краснолюдськи.

— Міліція з Голополя ті дідьчі гори знає і за провідників служить, — тихо сказав Богольт, — тож справедливим буде допустити їх до поділу. Однак зі шевцем річ трохи інша. Бачте, недобре буде, як хамство набереться переконання, що лишень дракон в околиці покажеться, то, замість уміючих людей кликати, можна йому ось так собі трутизни підсипати та й далі з дівками тинди-ринди у збіжжі. Якщо такий спосіб дій пошириться, то ми з торбами підемо. Що?

— Правда, — додав Ярпен. — Тому, кажу вам, того шевця мусить якийсь нещасливий випадок спіткати, перш ніж він, бий його коцюбою, до легенди втрапить.

— Як має спіткати, то й спіткає, — впевнено сказав Ніщука. — Залиште це мені.

— А Горицвіт, — підхопив краснолюд, — обробить йому гузицю в баладі, обсміє. Щоб йому були ганьба і сором, на віки віків.

— Ви про одного забули, — промовив Геральт. — Є тут один такий, що може вам поплутати карти. Який на жодні поділи чи умови не піде. Я про Ейка з Денесле. Ви з ним розмовляли?

— Про що? — запитав Богольт, поправляючи дрюком поліна у вогнищі. — З Ейком, Геральте, розмовляти марно. Він на інтересах не розуміється.

— Ми його зустріли, коли під’їжджали до вашого обозу, — сказав Три Галки. — Стояв навколішках на камінні, при повному озброєнні, та витріщався в небо.

— Він завсігди так чинить, — промовив Кузька. — Медитує або молиться. Каже, так треба, бо йому з неба богами наказано людей від злого охороняти.

— В нас, у Крінфріді, — буркнув Богольт, — таких в оборі на ланці тримають і кусень вугля дають, тоді вони на стінах усілякі чуда малюють. Але досить ближніх обмовляти, поговорімо про справи.

У коло світла безшумно ввійшла невисока молода жінка з чорним волоссям, охопленим золотою сіточкою, закутана у вовняний плащ.

— Що це так смердить? — спитав Ярпен Зигрин, вдаючи, що її не бачить. — Часом не сірка?

— Ні, — Богольт, дивлячись убік, демонстративно потягнув носом. — Пижма або інші парфуми.

— Ні, це мабуть…, — краснолюд скривився. — Та ж це вельможна панія Єнніфер! Вітайте, вітайте.

Чародійка повільно провела поглядом по присутніх, на якусь мить затримала блискучі очі на відьми́нові. Геральт ледь усміхнувся.

— Дозволите сісти?

— Та звісно, добродійко наша, — сказав Богольт і гикнув. — Сідайте отута, на кульбаку. Кеннете, руш гузицю і подай ясніпані чародійці кульбаку.

— Наскільки чую, панове про справи, — Єнніфер сіла, простягаючи перед собою зграбні ніжки у чорних панчішках. — Без мене?

— Не посміли ми, — сказав Ярпен Зигрин, — таку поважну особу непокоїти.

— Ти, Ярпене, — Єнніфер примружила очі, обертаючи голову в бік краснолюда, — краще мовчи. Ти від першого дня трактуєш мене як порожнє місце, себто як повітря, то й далі так роби, не напружуй себе. Бо мене це теж не напружує.

— Та що ви, пані, — Ярпен показав у посмішці нерівні зуби. — Та хай мене кліщі обсядуть, коли я вас не трактую ліпше, ніж повітря. Повітря, задля прикладу, мені трапляється зіпсувати, на що я з вами не зважився б жодним чином.

Бородаті «легіні» ревнули гучним сміхом, але негайно втихли на вигляд синюватого ореолу, що раптом оточив чародійку.

— Ще одне слово, і зостанеться від тебе тільки зіпсоване повітря, Ярпене, — мовила Єнніфер голосом, в якому бринів метал. — І чорна пляма на траві.

— І справді, — Богольт кашлянув, розряджаючи тишу, яка запанувала. — Мовчи, Зигрине. Послухаймо, панове вашмосці, що має нам сповістити пані Єнніфер. Пожалілася допіру, що ми без неї про справи говоримо. Звідси роблю висновок, — має вона для нас якусь пропозицію. Аби лиш не ту, що вона сама, чарами, закатрупить дракона.

— А що? — Єнніфер звела голову. — Вважаєш, Богольте, що це неможливо?

— Може й можливо. Але для нас некорисно, бо ви б тоді, певно, зажадали половини драконової скарбниці.

— Щонайменше, — холодно промовила чародійка.

— Ну то самі бачите, яка нам з того вигода? Ми, пані, бідні вояки, як нам здобич з-під носа заберуть, то й голод в очі загляне. Ми щавлем і лободою живимось…

— Хіба що при святі бабак трапиться, — сумним тоном закинув Ярпен Зигрин.

— … водою криничною запиваємо, — Богольт смачно гольнув із бутля та злегка стрепенувся. — Для нас, пані Єнніфер, виходу немає. Або здобич, або зимою під плотом замерзай. А госпóди коштують.

— І пиво, — додав Ніщука.

— І дівки гулящі, — розмріявся Кузька.

— А тому, — Богольт глянув у небо, — ми самі, без чар та вашої допомоги, уб’ємо дракона.

— Ти так цього певен? Пам’ятай, Богольте, що існують межі можливого.

— Може, існують, я їх не бачив. Ні, пані. Кажу ще раз, ми самі уб’ємо дракона, без жодних чарів.

— Особливо тому, — додав Ярпен Зигрин, — що чари, непричком, теж мають свої межі можливого, яких ми, на відміну від наших, не знаємо.

— Ти сам до цього додумався, — повільно спитала Єнніфер, — чи хтось тобі підказав? Чи це не присутність відьми́на робить вас такими самовпевненими?

— Ні, — відповів Богольт, дивлячись на Геральта, що, здається, закуняв, ліниво розтягнувшись на попоні з сідлом під головою. — Відьми́н до того нич не має. Послухайте, вельможна Єнніфер. Ми зробили королю пропозицію, він нас відповіддю не вшанував. Ми негорді, до ранку почекаємо. Якщо король угоду приб’є, їдемо далі разом. А як ні, то ми вертаємось.

— І ми теж, — буркнув краснолюд.

— Ніяких торгів не буде, — продовжував Богольт. — Або віз, або перевіз. Повторіть наші слова Недамирові, пані Єнніфер. А вам скажу, — така угода добра і для вас, і для Доррегарая, якщо ви з ним домовитесь. Нам, зважте, драконове стерво непотрібне, лише хвіст і візьмемо. А решта ваша, бери-вибирай. Не поскупимо ні зубів, ні мозку, нічого, що вам для чародійства потрібне.

— Очевидячки, — додав Ярпен Зигрин, хихочучи. — Падло для вас, чародіїв буде, ніхто у вас його не забере. Хіба що інші стерв’ятники.

Єнніфер устала, накинувши плаща на плечі.

— Недамир не чекатиме до завтра, — сказала вона різко. — Він уже погодився на всі ваші умови. Всупереч, щоб ви знали, моїм та Доррегараєвим порадам.

— Недамир, — поволі процідив Богольт, — проявляє мудрість, для такого молодого короля дивовижну. Бо для мене, пані Єнніфер, мудрість — це, окрім іншого, вміння пускати повз вуха дурні або нещирі поради.

Ярпен Зигрин пирснув у бороду.

— Заспіваєте іншої, — чародійка взялася в боки, — коли дракон вас завтра поріже, подірявить і гомілки вам переламає. Ще мені будете чоботи лизати і скавуліти, просячи рятунку. Як я вас добре знаю, як добре знаю таких, як ви. Аж до нудоти знаю.

Відвернулася і без слова прощання пішла в темряву.

— За моїх часів, — сказав Ярпен Зигрин, — чарівниці у вежах сиділи, вчені книги читали та й мішали кописткою в тиглях. Не плуталися воякам під ногами, в наші справи не втручалися. І не крутили задом хлопáм під носами.

— Зад, правду кажучи, нічогенький, — промовив Горицвіт, налаштовуючи лютню. — Що, Геральте? Геральте? Гей, куди подівся відьми́н?

— А нам що до того? — буркнув Богольт, докидаючи дрова до вогню. — Пішов. Може, за потребою, панове вашмосці. Його річ.

— Певно, що так, — згодився бард і вдарив по струнах. — Щось вам заспівати?

— Заспівай, холера, — сказав Ярпен Зигрин і сплюнув. — Але не думай, Горицвіте, що я за твоє бекання хоч шеляга дам. Тут, чоловіче, не королівський двір.

— Це помітно, — кивнув головою трубадур.

— Єнніфер.

Вона обернулася, начебто її застали зненацька, хоча відьми́н не сумнівався — здалеку почула його кроки. Поставила на землю дерев’яне цеберко, випросталася. відкинула з чола волосся, що, вивільнене із золотої сіточки, крутими кучерями спадало на плечі.

— Геральте.

Як завжди, носила тільки два кольори. Свої кольори — біле й чорне. Чорне волосся, довгі чорні вії, що змушували здогадуватися про колір затінених ними очей. Чорна спідниця, чорний короткий каптаник із білим хутряним комірцем. Біла сорочка з найчистішого льону. На шиї чорна оксамитка, прикрашена всіяною діамантиками обсидіановою зірочкою.

— Ти зовсім не змінилася.

— І ти теж, — вона скривила губи. — В обох випадках це однаково нормально. Або, якщо тебе так більше влаштовує, однаково ненормально. Хай там як, нагадування про це позбавлене сенсу, хоча, можливо, є непоганим способом розпочати розмову. Правда?

— Правда, — він кивнув головою, дивлячись убік, на шатро Недамира та вогнища королівських лучників за темними обрисами фургонів. Від найдальшого вогнища долинав дзвінкий голос Горицвіта, — він співав «Зорі над трактом», одну зі своїх найвдаліших любовних балад.

— Ну що ж, вступну частину ми вже виконали, — промовила чародійка. — Слухаю, що далі.

— Бачиш, Єнніфер…

— Бачу, — різко перебила вона. — Але не розумію. Нащо ти сюди приїхав, Геральте? Адже ж не через дракона? Мабуть, у цьому сенсі нічого не змінилося?

— Ні. Нічого не змінилося.

— То чого ти, питаю, приєднався до нас?

— Якщо я скажу, що через тебе, повіриш?

Вона мовчки дивилася на нього, а в її очах було щось таке, що не могло подобатися.

— Повірю, чому ж ні, — сказала врешті. — Чоловіки люблять зустрічі зі своїми колишніми коханками, люблять воскрешати спогади. Люблять уявляти, що колишні любовні екстази дають їм щось на кшталт пожиттєвого права власності на партнерку. Це добре впливає на їхнє самопочуття. Ти не виняток. Попри все.

— Попри все, — він усміхнувся, — ти маєш рацію, Єнніфер. Твій вигляд чудово впливає на моє самопочуття. Іншими словами, я радий тебе бачити.

— І це все? Ну то скажімо, що я теж рада. Порадівши, бажаю тобі на добраніч. Я, чи бачиш, лаштуюся спочити. Попередньо маю намір умитися, а при цьому я звикла роздягатися. Тож віддалися, прошу, щоб чемно забезпечити мені мінімальну приватність.

— Єн, — він простягнув до неї руки.

— Не називай мене так! — люто зашипіла, відстрибуючи, а з пальців, які вона витягла в його бік, посипалися блакитні та червоні іскри. — А як торкнешся мене, випалю тобі очі, негіднику.

Відьми́н відступив. Чародійка, трохи заспокоївшись, знову відкинула волосся з чола, стала перед ним із кулаками, спертими об боки.

— Ти що думав, Геральте? Що ми весело побазікаємо, що згадаємо давні часи? Що, може, на завершення балачки підемо собі разом на воза і покохаємося на кожухах, ось так, щоб освіжити спогади? Що?

Геральт, не бувши певним, чи чародійка читає думки, чи напрочуд вдало відгадує, мовчав, криво посміхаючись.

— Ці чотири роки зробили свою справу, Геральте. Мені вже перейшло, тільки і виключно тому я не плюнула тобі в вічі при сьогоднішній зустрічі. Але нехай тебе не введе в оману моя вихованість.

— Єнніфер…

— Мовчи. Я дала тобі більше, ніж будь-якому іншому чоловікові, мерзотнику. Навіть не знаю, чому саме тобі. А ти… О ні, мій любий. Я не дівка, не випадково надибана в лісі ельфійка, що її можна якогось ранку покинути, піти собі, не розбудивши, залишивши на столі букетик фіалок, яку можна виставити на посміховище. Бережися! Якщо скажеш хоч одне слово, пожалкуєш!

Геральт не промовив ані слова, безпомилково відчуваючи, як у Єнніфер кипить злість. Чародійка знову відкинула з чола неслухняні кучері, зблизька глянула йому в очі.

— Ми зустрілися, ну що ж, нічим не зарадиш, — Не привертатимемо до себе загальної уваги. Збережімо обличчя. Вдаваймо добрих знайомих. Але не помилися, Геральте. Між тобою і мною нічого немає. Нічого, розумієш? І тішся, бо це означає, що я облишила певні проекти, які донедавна мала щодо тебе. Але це зовсім не означає, що я пробачила. Ніколи тобі не пробачу, відьми́не. Ніколи.

Вона різко відвернулася, вхопила цеберко, розбризкуючи воду, відійшла за воза.

Геральт відігнав комара, що дзижчав йому під вухом, повільно відійшов у бік вогнища, при якому саме негустими оплесками нагороджували виступ Горицвіта. Глянув на лілове небо над чорною зубатою пилкою вершин. Мав охоту розсміятися. Не знав, чого.

— Обережно! Вважай! — гукнув Богольт, обертаючись на козлах назад, у бік колони. — Ближче до скелі! Вважай!

Вози котилися, підстрибуючи на камінні. Візники лаялись, нахльостуючи коней віжками, вихиляючись, нервово зиркали, чи колеса досить далеко від краю узвозу, впритул до якого бігла вузька нерівна дорога. Внизу, на дні прірви, серед брил білою піною кипіла ріка Браа.

Геральт стримав коня, притискаючись до скелі, покритої рідким коричневим мохом і білими плямами, схожими на лишайник. Дозволив, щоб його випередив фургон Рубачів. Від чола колони чвалом приїхав Кузька, що вів похід разом із голопільськими слідопитами.

— Добре! — вереснув. — Рушайте хутчіш! Там далі просторіше!

Король Недамир і Гілленстерн, обидва верхи, у супроводі двох кінних лучників, зрівнялися з Геральтом. За ними туркотіли вози королівського табору. Ще далі котився віз краснолюдів, яким правив Ярпен Зигрин, безперервно гукаючи.

Недамир, худенький і веснянкуватий підліток у білому кожушку, проминув відьми́на, кинувши на нього зверхній, хоча й помітно знудьгований погляд. Гілленстерн випростався, стримав коня.

— Дозвольте, пане відьми́не, — владно сказав.

— Слухаю, — Геральт штовхнув кобилу п’ятами, повільно рушив обіч канцлера за табором. Дивувався, що, маючи таке показне черево, Гілленстерн віддає перевагу сідлу, а не зручній їзді на возі.

— Вчора, — Гілленстерн злегка підтягнув віжки, оббиті золотими ґудзями, відкинув з плеча бірюзовий плащ, — вчора ви сказали, що дракон вас не цікавить. А що тоді цікавить, пане відьми́не? Чому ви з нами їдете?

— Це вільна країна, пане канцлере.

— Поки що. Але в цьому загоні, пане Геральте, кожен повинен знати своє місце. І роль, яку має виконати, згідно з волею короля Недамира. Це ви розумієте?

— Про що вам ідеться, пане Гілленстерне?

— Я вам поясню. Чув я, що останнім часом складно з вами, відьми́нами, добалакатися. Річ у тім, що коли відьми́нові вкажуть страховисько, яке слід убити, то він, замість братися за меча й рубати, починає роздумувати, чи це годиться, чи це не переходить межі можливого, чи не суперечить кодексу і чи страховисько справді є страховиськом, наче цього не видно з першого погляду. Мені так здається, що просто почало вам надто добре вестися. За моїх часів відьми́ни не смерділи грошима, а виключно онучами. Не сперечалися, рубали те, що їм накажуть, все одно їм було, чи то вовкулака, чи дракон, чи збирач податків. Істотно було, чи добре стятий. Що, Геральте?

— Ви маєте для мене якесь доручення, Гілленстерне? — сухо спитав відьми́н. — То кажіть, про що йдеться. Обдумаємо. А якщо не маєте, то нащо собі язика стирати, правда ж?

— Доручення? — зітхнув канцлер. — Ні, не маю. Йдеться тут про дракона, а це виразно виходить поза твої межі можливого, відьми́не. Я вже волію Рубачів. Тебе ж я хотів тільки попередити. Перестерегти. Ми з королем Недамиром мусимо терпіти відьми́нські фанаберії, що полягають у поділі страховищ на злих та добрих, але не маємо бажання про них слухати, тим паче спостерігати за їх втіленням у життя. Не втручайтесь у королівські справи, відьми́не. І не кумайтесь з Доррегараєм.

— Я не маю звичаю куматися з чародіями. Звідки таке припущення?

— Доррегарай, — сказав Гілленстерн, — фанаберіями перевершує навіть відьми́нів. Він не зупиняється на поділі страховиськ на злих і добрих. Вважає, що всі вони добрі.

— Дещо пересаджує.

— Без сумніву. Але з дивовижною впертістю обстоює свої погляди. Справді, я б не здивувався, якби щось з ним трапилося. А що прилучився до нас у дивному товаристві…

— Я не є товариством для Доррегарая. І він для мене теж.

— Не перебивай. Товариство дивне. Відьми́н, що кишить скрупулами, як лисяче хутро блохами. Чародій, який повторює друїдську маячню про рівновагу в природі. Мовчазний лицар Борч Три Галки і його ескорт із Зерріканії, де, як загальновідомо, перед подобою дракона приносять жертви. І всі вони раптом приєднуються до полювання. Дивно, правда ж?

— Нехай буде, що правда ж.

— Отож знай, — промовив канцлер, — що, як доводить практика, найзагадковіші проблеми знаходять найпростіші розв’язки. Не змушуй мене, відьми́не, вдатися до них.

— Не розумію.

— Розумієш, розумієш. Дякую за розмову, Геральте.

Геральт зупинився. Гілленстерн підстьобнув коня, долучився до короля, доганяючи табір. Обіч проїхав Ейк із Денесле у підбитому каптані з ясної шкіри, покарбованому слідами від панцира, тягнучи в’ючного коня, навантаженого спорядженням, гладеньким срібним щитом та могутнім списом. Геральт привітав його, піднявши руку, але мандрівний лицар відвернув голову вбік, затискаючи вузькі губи, штрикнув коня острогами.

— Не гине з прихильності до тебе, — сказав Доррегарай, під’їжджаючи. — Ні, Геральте?

— Очевидно.

— Конкурент, правда? Ви обидва ведете схожу діяльність. З тією різницею, що Ейк — ідеаліст, а ти професіонал. Незначна різниця, особливо для тих кого ви убиваєте.

— Не порівнюй мене з Ейком, Доррегараю. Біс його знає, кого ти цим порівнянням кривдиш, його чи мене, але не порівнюй.

— Як хочеш. Для мене, щиро кажучи, ви однаково огидні.

— Дякую.

— Нема за що, — чародій поплескав по шиї коня, сполошеного верещанням Ярпена і його краснолюдів. — Для мене, відьми́не, називання вбивства покликанням є огидним, ницим та дурним. Наш світ перебуває у рівновазі. Знищення, вбивання яких завгодно створінь, що цей світ населяють, розхитує його рівновагу. А брак рівноваги наближує знищення, знищення та кінець світу, такого, яким ми його знаємо.

— Друїдська теорія, — констатував Геральт. — Знаю. Її мені колись виклав один старий ієрофант, ще в Ривії. Через два дні після нашої розмови його розірвали щуролаки. Не помітно було, щоб рівновага похитнулася.

— Світ, повторюю, — Доррегарай байдуже глянув на нього, — перебуває у рівновазі. Природній рівновазі. Кожен вид має своїх природних ворогів, кожен є природним ворогом для інших видів. Це стосується також людей. Винищування природних ворогів людини, якому ти присвятив своє життя, і яке вже стає помітним, загрожує дегенерацією раси.

— Знаєш що, чарівниче, — роздратувався Геральт, — ти колись прийди до матері, чию дитину зжер василіск, і скажи їй, що вона повинна тішитися, бо завдяки цьому людська раса врятувалася від дегенерації. Побачиш, що вона відповість.

— Добрий аргумент, відьми́не, — сказала Єнніфер, під’їжджаючи до них ззаду на своєму великому вороному. — А ти, Доррегараю, стеж за тим, що мелеш.

— Я не звик приховувати свої погляди.

Єнніфер в’їхала поміж них. Відьми́н помітив, що золоту сіточку на її волоссі замінила перепаска зі скрученої білої хустки.

— То якнайшвидше почни приховувати, Доррегараю, — промовила. — Особливо від Недамира та Рубачів, які вже підозрюють, що ти маєш намір перешкодити їм убити дракона. Доки тільки говориш, вони вважають тебе нешкідливим маніяком. Але, якщо спробуєш щось промислити, скрутять тобі в’язи, навіть зітхнути не встигнеш.

Чародій погордливо і зневажливо посміхнувся.

— А, крім того, — продовжувала Єнніфер, — поширюючи такі погляди, ти підриваєш повагу до нашої професії та покликання.

— А як це?

— Свої теорії, Доррегараю, ти можеш застосовувати до всіляких створінь та комашні. Але не до драконів. Бо дракони — природні та найгірші вороги людини. І не про дегенерацію людської раси йдеться, а про її виживання. Щоб вижити, слід розправитися з ворогами, з тими, які можуть унеможливити це виживання.

— Дракони не є ворогами людини, — втрутився Геральт. Чародійка глянула на нього і посміхнулася. Винятково губами.

— У цьому питанні, — сказала, — залиш оцінку нам, людям. Ти, відьми́н, не призначений для оцінювання. Лише для роботи.

— Як запрограмований безвольний голем?

— Це твоє порівняння, не моє, — холодно відповіла Єнніфер. — Але що ж, доречне.

— Єнніфер, — промовив Доррегарай. — Як на жінку з твоєю освітою та твого віку, ти кажеш несосвітенну маячню. Чому ж це саме дракони удостоїлися в тебе звання чільних ворогів людства? Чому не інші, стократно небезпечніші створіння, ті, на сумлінні яких стократно більше жертв, аніж у драконів? Чому не гірікки, вилохвости, мантикори, амфісбени чи грифи? Чому не вовки?

— Я тобі скажу, чому. Перевага людини над іншими расами та видами, її боротьба за належне в природі місце, за життєвий простір, може бути остаточно виграна лише тоді, коли буде остаточно виключене кочівництво, мандрівки з місця на місце у пошуках їжі згідно з природним календарем. Інакше не буде досягнуто належного темпу народжень, людське дитя надто довго не є самостійним. Тільки жінка, що перебуває в безпеці за мурами міста або твердині, може народжувати в потрібному темпі, себто щороку. Плодючість, Доррегараю, — це розвиток, це умова виживання та домінування. І тут ми доходимо до драконів. Тільки дракон, на відміну від усіх інших страховищ, може загрожувати містові чи твердині. Коли б дракони не були винищені, люди заради безпеки розпорошувалися б, замість гуртуватися, бо драконів вогонь у густо забудованому селищі — це жахіття, це сотні жертв, це страшне знищення. Тому, Доррегараю, драконів слід винищити до останнього.

Дорегарай глянув на неї з дивним усміхом на устах.

— Знаєш, Єнніфер, не хотів би я дожити до часу, коли буде реалізована твоя ідея про панування людства, коли тобі подібні займуть у природі належне місце. На щастя, до цього ніколи не дійде. Передше ви одне одного виріжете, витруїте, здохнете від червінки та тифу, бо не дракони, а бруд і воші загрожують вашим чудовим містам, де жінки щороку народжують, але тільки одне новонароджене з десяти живе довше десяти днів. Так, Єнніфер, плодючість, плодючість і ще раз плодючість. Займися, люба моя, народженням дітей, що є для тебе природнішим заняттям. Це займе той час, який ти безплідно витрачаєш на вигадування нісенітниць. Бувай здорова.

Підігнавши коня, чародій чвалом рушив у напрямку початку колони. Геральт, зиркнувши на бліде і люто викривлене обличчя Єнніфер, уже наперед почав йому співчувати. Знав, про що йдеться. Єнніфер, як більшість чародійок, була стерильною. Але, як мало хто з чародійок, страждала через цей факт і, як хтось про нього згадував, реагувала зі справжнім шалом. Напевне, Доррегарай про це знав. Натомість не знав, правдоподібно, яка вона мстива.

— Накличе клопоти на свою голову, — просичала вона. — Ой, накличе. Бережись, Геральте. Не думай, що коли б так дещо трапилося і ти не виявиш розсудливості, то я тебе обороню.

— Нічого побоюватися, — усміхнувся він. — Ми, себто відьми́ни та безвольні големи, завжди діємо розсудливо. Бо межі можливого, між якими ми спроможні рухатися, прокладені виразно та недвозначно.

— Ну, ну, дивіться, — Єнніфер глянула на нього, все ще бліда. — Образився, наче панянка, звинувачена у втраті цноти. Ти відьми́н і цього не змінити. Твоє покликання…

— Припини з цим покликанням, Єн, бо вже мене млоїть.

— Я тобі казала не називати мене так. А твої млості мене не надто цікавлять. Як усі інші реакції з обмеженої відьми́нської амплітуди реакцій.

— І все-таки деякі з них оглянеш, якщо не перестанеш пригощати мене оповіданнями про високу місію та боротьбу про людське благо. І про драконів, страхітних ворогів роду людського. Я знаю краще.

— Так? — примружила очі чародійка. — І що ж ти знаєш?

— Хоча б те, — Геральт не перейнявся різким застережливим дрижанням медальйону на шиї, — що якби не мали дракони скарбниць, то й кульгавий пес ними б не переймався, не те що чародії. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться поблизу якийсь чародій, міцно зв’язаний із Гільдією Ювелірів. Ось так, як ти. І пізніше, коли на ринок повинна втрапити ціла гора каміння, то чомусь не потрапляє і ціни не спадають. Тому не розповідай мені байок про покликання та боротьбу за виживання. Я тебе надто добре і надто довго знаю.

— Надто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що добре, сучий ти сину. Трясця, яка ж я була дурна… Ах, іди к бісу! Бачити тебе не можу.

Крикнула, погнала вороного, чвалом помчала вперед. Відьми́н стримав коня, пропустив воза краснолюдів, що ревли, лаялись, свистіли в кістяні дудки. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Горицвіт, награючи на лютні.

— Гей! — гукав Ярпен Зигрин, що сидів на козлах і вказував на Єнніфер. — Щось там на шляху чорніє! Цікаво, що? Виглядає неначе кобила.

— Певно, що кобила! — відгукнувся Горицвіт, зсуваючи на потилицю сливового капелюшка. — Це кобила! Верхи на валаху! Неймовірно!

Ярпенові легіні затрясли бородами, регочучи хором. Єнніфер удала, що не чує.

Геральт стримав коня, пропустив кінних лучників Надамира. За ними, дещо віддалившись, повільно їхав Борч, а відразу ж обабіч нього зерріканки, що замикали колону. Геральт почекав, доки вони під’їдуть, повів кобилу обіч Борчевого коня. Вони їхали мовчки.

— Відьми́не, — раптом озвався Три Галки. — Я хочу про щось тебе запитати.

— Питай.

— Чому ти не повертаєшся?

Відьми́н якусь мить мовчки до нього придивлявся.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу, — сказав Три Галки, повернувши до нього обличчя.

— Їду з ними, бо я безвольний голем. Як віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж гостинця. Скажи, куди мені їхати? І нащо? Тут, принаймні, зібралися такі, з якими я маю про що розмовляти. Такі, що не припиняють розмови, коли я підходжу. Такі, що, навіть не люблячи мене, кажуть мені це у вічі, не кидають камінням із-за плоту. Бо мені байдуже. Я не маю місця, куди міг би прямувати. Не маю мети, якою повинна закінчуватись дорога.

Три Галки відкашлявся.

— Мета, якою закінчується кожна дорога. Її мають усі. Навіть ти, хоча й здається тобі, що ти настільки інший.

— Тепер і я хочу про щось тебе запитати.

— Питай.

— Ти маєш мету, якою закінчується дорога?

— Маю.

— Щасливець.

— Не в щасті річ, Геральте. Річ у тім, у що ти віриш і що є твоїм покликанням. Ніхто не може знати це краще, аніж… аніж відьми́н.

— Я сьогодні увесь день чую про покликання, — зітхнув Геральт. — Покликання Недамира — загарбати Маллеору. Покликання Ейка з Денесле — обороняти людей від драконів. Доррегарай відчуває покликання до чогось діаметрально протилежного. Єнніфер, через певні зміни, яким піддано її організм, не може виконати свого покликання і тому кидається туди-сюди. Холера, тільки Рубачі з краснолюдами не відчувають жодного покликання, хочуть лише нахапати побільше. Можливо, тому мене так до них тягне?

— Тебе не до них тягне, Геральте з Ривії. Я ані сліпий, ані глухий. Не на звук їхніх імен ти вхопився тоді за гаманця. Але мені здається…

— Даремно здається, — без гніву сказав відьми́н.

— Вибачай.

— Даремно вибачаєшся.

Вони стримали коней, ледь устигнувши, щоб не наїхати на колону лучників із Кейнгорну, яка раптом зупинилася.

— Що трапилося? — Геральт підвівся у стременах. — Чому ми зупинилися?

— Не знаю, — Борч відвернув голову, а Вея, з дивно напруженим обличчям, швидко промовила кілька слів.

— Під’їду вперед, — сказав відьми́н, — і перевірю.

— Залишися.

— Чому?

Три Галки мовчав, якусь мить дивлячись у землю.

— Чому? — повторив Геральт.

— Їдь, — промовив Борч. — Може, так буде краще.

— Що має бути краще?

— Їдь.

Перекинутий через прірву міст виглядав солідно, збудований був із товстих соснових балок, опертий на чотирикутному стовпі, об який, шумлячи, довгими вусами піни розбивалась течія.

— Гей, Кузько! — крикнув Богольт, підводячи воза. — Ти чого став?

— Чи ж я знаю, який то міст?

— Чому ми сюди їдемо? — спитав Гілленстерн, під’їжджаючи ближче. — Щось мене не тягне пхатися з возами на оту кладку. Гей, шевче! Чому ти сюди ведеш, а не шляхом? Адже шлях іде далі, на захід?

Героїчний отруйник із Голополя наблизився, здіймаючи баранячу шапку. Зодягши поверху сіряка старомодний півпанцир, склепаний, либонь, ще за панування короля Самбука, виглядав він напрочуд кумедно.

— Дорога тудойку коротша, милостивий пане, — сказав він не канцлерові, а просто Недамирові, обличчя якого далі виражало просто болісну нудьгу.

— А це як? — спитав Гілленстерн, зморщившись. Недамир не вшанував шевця навіть уважнішим поглядом.

— Це, — сказав Козоїд, вказуючи на три щербаті вершини, що горували над околицею, — К’ява[7], Боривітруля і Скакуновий Зуб. Шлях до руїн старої фортеці веде, обходить К’яву з півночі, за витоками ріки. А мостом можемо дорогу скоротити. Узвозом переїдемо на рівне через плай. А як тамка драконових слідів не знайдемо, то підемо далі на схід, яри передивимося. А ще далі на схід рівнісінькі поля, пряма дорога звідти до Кейнгорну, до ваших, пане, володінь.

— А де ж ти, Козоїде, таких знань про ці гори набрав? — спитав Богольт. — При шевському копилі?

— Ні, пане. Я тута замолоду уці[8] пас.

— А витримає міст? — Богольт устав на козлах, глянув вниз, на спінену ріку. — Прірва яких сорок сажнів має.

— Витримає, пане.

— А звідки тут узагалі міст, у цій глушавині?

— Цього моста, — сказав Козоїд, — тролі давніми часами побудували, бо хто сюдою їздив, мусів їм дорого платити. Але рідко туткай їздили, то тролі з торбами пішли. А міст зостався.

— Повторюю, — гнівно сказав Гілленстерн, — вози в нас зі знаряддями та пашею, можемо застрягнути на бездоріжжі. Чи не краще їхати шляхом?

— І шляхом можна, — знизав плечима швець, — але то дальша дорога. А король запевняв, що так йому до дракона пильно, так його виглядає, як шуліка дощового черв’яка.

— Як шуліка дощу, — поправив канцлер.

— Та нехай собі дощу, — погодився Козоїд. — А мостом і так ближче.

— Ну то гайда, Козоїде, — вирішив Богольт. — Рушай передом, ти зі своїм військом. У нас такий звичай — вперед найвойовничіших пускати.

— Не більше одного воза зарáз, — перестеріг Гілленстерн.

— Добре, — Богольт шмагнув коня, віз задуднів по балках мосту. — За нами, Кузько! Пильнуй, чи рівно колеса їдуть!

Геральт стримав коня, дорогу йому перегородили лучники Недамира у своїх пурпурово-золотих каптанах. Лучники з’юрмилися на кам’яному майданчику.

Відьми́нова кобила пирхнула.

Земля задрижала. Гори затремтіли, зубатий край скельної стіни раптом розплився на тлі неба, а сама стіна озвалася до них глухим відчутним гудінням.

— Увага! — гукнув Богольт по той бік мосту. — Увага там!

Перше каміння, поки що дрібне, зашуміло і застукало по спазматично тремтячому урвищі. На Геральтових очах частина дороги, роззявляючись у чорну щілину, яка жахливо швидко більшала, — обірвалася, з оглушливим шумом полетіла у прірву.

— На коней!!! — гарикнув Гілленстерн. — Милостивий пане! На той бік!

Недамир, із головою, притуленою до гриви коня, метнувся на міст, за ним стрибнули Гілленстерн та кілька лучників. За ними, дуднячи, на тріскаючі балки ввалився королівський фургон, на якому лопотіла хоруговка з грифом.

— Це лавина! З дороги! — завив ззаду Ярпен Зигрин, хльоскаючи бичем кінські зади, випереджаючи другого Недамирового воза і розштовхуючи лучників. — З дороги, відьми́не! З дороги!

Повз віз краснолюдів чвалом проїхав Ейк із Денесле, випростаний і незворушний. Коли б не смертельно бліде обличчя та губи, затиснуті в розірваній гримасі, можна б подумати, що мандрівний лицар не помічає каменів і брил, які сипалися на шлях. Ззаду, з групи лучників хтось дико кричав, іржали коні.

Геральт шарпнув уздечку, зіп’яв коня, відразу ж перед ним земля закипіла від брил, що падали зверху. Віз краснолюдів з туркотом прокотився по камінню, а саме перед мостом підскочив, з тріском осів на бік, на зламану вісь. Колесо відбилося від балюстради, полетіло вниз, у спінену воду.

Відьми́нова кобила, січена гострими уламками скель, стала дибки. Геральт хотів зістрибнути, але пряжкою чобота зачепився за стремено, впав набік, на дорогу. Кобила заіржала і погнала вперед, просто на танцюючий над прірвою міст. По мосту бігали краснолюди, лаючись та викрикуючи.

— Швидше, Геральте! — гукнув, оглядаючись, Горицвіт, що біг за ними.

— Вистрибуй, відьми́не! — закричав Доррегарай, крутячись у сідлі, ледь утримуючи шаліючого коня.

Ззаду за ними всю дорогу закрила хмара куряви, збитої падаючим камінням, що трощило Недамирові вози. Відьми́н учепився пальцями в реміння в’юків за сідлом чародія. Почув крик.

Єнніфер тяжко впала разом з конем, відкотилася вбік, подалі від ударяючих наосліп копит, припала до землі, затуляючи голову руками. Відьми́н випустив сідло, побіг до неї, пірнаючи в камінну зливу, перестрибуючи через щілини, які відкривалися під ногами. Єнніфер, шарпнута за плече, звелася на коліна. Очі мала широко розплющені, з розтятої брови текла струминка крові, що вже сягала кінчика вуха.

— Вставай, Єн!

— Геральте! Бережись!

Величезна пласка скальна брила з шумом та скреготінням шуруючи по стіні обриву, зсувалася, мчала просто на них. Геральт упав, накриваючи собою чародійку. Тої ж миті брила вибухла, розприснулася на мільярд уламків, що падали на них, жалячи наче оси.

— Швидше! — крикнув Доррегарай. Вимахуючи паличкою на танцюючому коні, він розбивав на дрібний мак чергові камені, що зсувалися з урвища. — На міст, відьми́не!

Єнніфер махнула рукою, вигинаючи пальці, незрозуміло крикнула. Каміння, стикаючись із блакитнуватою півсферою, що раптом виросла їм над головами, зникали наче краплі води на розпеченій плиті.

— На міст, Геральте! — крикнула чародійка. — Близько до мене!

Вони побігли, доганяючи Доррегарая та кількох спішених лучників. Міст гойдався і тріщав, балки вигиналися на всі боки, метаючи ними від балюстради до балюстради.

— Хутчій!

Міст раптом осів із пронизливим тріском, половина, яку вони вже пробігли, обірвалася, з гуркотом полетіла у прірву, разом з нею — віз краснолюдів, розбиваючись об кам’яні зуби серед ошалілого іржання коней. Та частина, де були вони, витримала, але Геральт зненацька помітив, що вони біжать уже вгору, по крутизні, що стає все крутішою. Єнніфер вилаялась, задихаючись.

— Падай, Єн! Тримайся!

Залишок мосту заскрипів, хрупнув та опустився, як похила площина. Вони впали, вчепившись пальцями у щпари між балками. Єнніфер не втрималась. По-дівчачому писнула й поїхала вниз. Геральт, учепившись однією рукою, витяг стилета, вбив вістря між балки, обіруч ухопився за руків’я. Суглоби в ліктях затріщали, коли Єнніфер шарпнула ним, зависаючи на поясі та піхвах меча, перекинутого через спину. Міст знову хруснув і ще дужче похилився, майже до прямовисно.

— Єн, — вистогнав відьми́н. — Зроби щось. Холера, кинь заклинання!

— Як? — почув він її сердите притишенене буркотіння. — Я ж вишу!

— Звільни одну руку!

— Не можу…

— Гей! — заволав зверху Горицвіт. — Ви тримаєтесь? Гей!

Геральт не знайшов доцільним підтвердити.

— Дайте линву! — верещав Горицвіт. — Скоро, до недолі!

Обіч трубадура з’явилися Рубачі, краснолюди та Гілленстерн. Геральт почув тихі слова Богольта.

— Почекай, музи́ко. Вона зараз відпаде. Тоді витягнемо відьми́на.

Єнніфер засичала наче змія, звиваючись на спині Геральта. Пояс болісно впився йому в груди.

— Єн? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?

— Так, — зойкнула вона. — Помахати.

Геральт глянув униз, на ріку, що кипіла між гострими брилами, об які вдарялися, вируючи, нечисленні балки мосту, кінь та труп в яскравих кольорах Кейнгорну. За брилами, у смарагдовій прозорій глибіні він побачив веретеноподібні тіла великих стругів[9], що ліниво пливли за течією.

— Тримаєшся, Єн?

— Ще… так…

— Підтягнися. Мусиш знайти опору.

— Не… можу…

— Линву давайте! — верещав Горицвіт. — Ви що, подуріли? Обоє впадуть!

— Може це й добре? — задумався невидимий Гілленстерн.

Міст затріщав і ще дужче зсунувся. Геральтові почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї стилета.

— Єн…

— Заткнись… і перестань вертітися…

— Єн?

— Не називай мене так…

— Витримаєш?

— Ні, — холодно відповіла вона. Вже не боролася, висіла на спині мертвим безвладним тягарем.

— Єн?

— Заткнися.

— Єн. Пробач мене.

— Ні. Ніколи.

Щось повзло вниз, по балках. Швидко. Наче вуж. Випромінюючи холодне півсвітло линва, вигинаючись і звиваючись, мов жива, намацала рухливим кінцем карк Геральта, просунулась під пахвами, замоталася у вільний вузол. Чародійка, під відьми́ном, скрикнула, втягуючи повітря. Він був певен, що захлипає. Помилявся.

— Вважай! — крикнув згори Горицвіт. — Ми вас витягаємо! Ніщуко! Кеннете! Вгору їх! Тягніть!

Ривок, болісне задушливе стискання напруженої линви. Єнніфер тяжко зітхнула. Вони поїхали вгору, тручись животами об шорсткі балки.

Вгорі Єнніфер підвелася першою

— З усього табору, — сказав Гілленстерн, — ми, королю, врятували один фургон, не рахуючи воза Рубачів. Із відділу зосталося семеро лучників. По той бік прірви дороги вже немає, є лишень осиповище та гладка стіна, наскільки дозволяє побачити залóм. Невідомо, чи вцілів хтось із тих, які залишилися там, коли міст завалився.

Недамир не відповів. Ейк із Денесле, випроставшись, став перед королем, уп’явши в нього блискучі наче в лихоманці очі.

— Божий гнів нас карає, — сказав він, здіймаючи руки. — Ми согрішили, королю Недамире. Святий похід се був, похід супроти зла. Бо дракон — се зло, кожен дракон — се втілене зло. Я зла байдуже не минаю, я його розчавлюю стопою… Знищую. Так, як велять боги і Свята Книга…

— Що це він меле? — зморщився Богольт.

— Не знаю, — відповів Геральт, поправляючи збрую кобили. — Я ні слова не зрозумів.

— Будьте тихо, — сказав Горицвіт. — Я стараюся це запам’ятати, може, вдасться використати, якщо підібрати рими.

— Свята Книга рече, — розкричався Ейк на повен голос, — що вийде з прірви змій, дракон огидний, із сімома головами та десятьма рогами! А на хребті його сидітиме жона, одягнена в пурпур та кармазини, і келих золотий в її долоні буде, а на чолі їй буде виписано знак усякої й найгіршої розпусти!

— Я її знаю! — втішився Горицвіт. — Це Силія, жінка війта Зоммерхалдера!

— Заспокойтесь, пане піїте, — промовив Гіленнстерн. — А ви, лицарю із Денесле, будь ласка, висловлюйтесь ясніше.

— Супроти зла, королю, — заволав Ейк, — слід виступати з чистим серцем та сумлінням, з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Краснолюдів, що є поганами, народжуються в темряві та кланяються темним силам! Блюзнірських чарівників, що узурпували божественні закони, сили й привілеї! Відьми́на, що є огидною відміною, неприродним створінням. І дивуєтесь, що кара на нас упала? Королю Недамире! Ми сягнули меж можливого! Не випробовуймо божественної ласки. Закликаю вас, королю, щоб ви очистили від нечисті наші лави, перш ніж…

— А про мене ні слова, — жалібно втрутився Горицвіт. — Ні слова про поетів. А я так стараюся.

Геральт посміхнувся до Ярпена Зигрина, що повільним рухом гладив вістря заткнутої за пояс сокири. Краснолюд, розважаючись, вищирив зуби. Єнніфер демонстративно відвернулася, вдаючи, що роздерта по саме стегно спідниця більше її засмучує, ніж Ейкові слова.

— Ви дещо пересадили, пане Ейку, — гостро озвався Доррегарай. — Хоча, без сумніву, зі шляхетними замірами. Я вважаю зайвим повідомляти нам, що ви думаєте про чародіїв, краснолюдів та відьми́нів. Хоча, схоже, всі ми до таких опіній уже звикли, все ж це не є ані ґречним, ані лицарським, пане Ейку. А вже зовсім незрозуміло, зваживши на те, що це ви, а не хтось інший, біжите і спускаєте магічну ельфійську линву відьми́нові та чародійці, яким загрожує смерть. З того, що кажете, випливає, — ви радше мали б молитися, щоб вони впали.

— Трясця, — шепнув Геральт Горицвітові. — То це він спустив ту линву? Ейк? Не Доррегарай?

— Ні, — пробурмотів бард. — Це Ейк, справді він.

Геральт недовірливо похитав головою, Єнніфер тихцем вилаялась, випросталася.

— Лицарю Ейку, — сказала з посмішкою, яку будь-хто, крім Геральта, міг уважати милою та доброзичливою. — Як же це? Я нечисть, а ви рятуєте мені життя?

— Ви дама, пані Єнніфер, — лицар офіційно вклонився. — А ваше вродливе та щире обличчя дозволяє вірити, що колись ви зречетесь проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирснув.

— Дякую вам, лицарю, — сухо сказала Єнніфер. — І відьми́н Геральт теж вам дякує. Подякуй йому, Геральте.

— Швидше мене шляк трафить, — відьми́н усміхнувся з обеззброюючою щирістю. — А це за що? Я нечиста відміна, а моє невродливе обличчя не дає жодних надій на поправу. Лицар Ейк витяг мене з прірви мимоволі, лише тому, що я судомно ухопився за вродливу даму. Коли б я сам там висів, Ейк і пальцем би не поворухнув. Я не помиляюся, правда, лицарю?

— Помиляєтесь, пане Геральте, — спокійно сказав мандрівний лицар. — Я нікому, хто в потребі, допомоги не відмовляю. Навіть комусь такому, як відьми́н.

— Подякуй, Геральте. І попроси пробачення, — різко промовила чародійка. — Інакше підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк мав цілковиту рацію. Ти неспроможний співіснувати з людьми. Бо ти інший. Твоя участь у поході є помилкою. Тебе привела сюди недосяжна мета. Доречнішим, отже, було б від’єднатися. Думаю, що ти і сам вже це зрозумів. А, якщо ні, то врешті зрозумій.

— Про яку мету ви кажете, пані? — втрутився Гілленстерн. Єнніфер глянула на нього, не відповіла. Горицвіт та Ярпен Зигрин значуще усміхнулися один до одного, але так, щоб чародійка цього не помітила.

Відьми́н глянув у вічі Єнніфер. Вони були холодними.

— Прошу пробачення і дякую, лицарю з Денесле, — схилив він голову. — Дякую всім тут присутнім. За спішний порятунок, наданий без вагань. Я чув, висячи, як ви один поперед одного рвалися допомогти. Прошу пробачення у всіх тут присутніх. Окрім шляхетної Єнніфер, якій дякую, не просячи ні про що. Прощавайте. Нечисть добровільно залишає компанію. Бо нечисть уже має того аж по вінця. Бувай, Горицвіте.

— Гей, Геральте! — гукнув Богольт. — Не дмися, як дівча, не роби з мухи слона. Дідько забирай…

— Люююдонькиии!

З боку горловини узвозу біг Козоїд та кілька голопільських міліціянтів, посланих на розвідку.

— Що там? Чого він репетує? — здійняв голову Ніщука.

— Люди… Ваші… милості… — сапав швець.

— Прокашляйся, чоловіче, — сказав Гілленстерн, затикаючи пальці за золотий пояс.

— Дракон! Там, дракон!

— Де?

— За узвозом… На рівнині… Пане, він…

— До коней! — скомандував Гілленстерн.

— Ніщука! — вереснув Богольт. — На віз! Кузько, на коня і за мною!

— Скакай, легіні! — ревнув Ярпен Зигрин. — Скакай, суча мати!

— Гей, почекайте! — Горицвіт закинув лютню на плече. — Геральте! Візьми мене на коня!

— Застрибуй!

Узвіз закінчувався осиповищем чимраз рідших ясних скель, що утворювали неправильне коло. За ними йшов легкий спуск до трав’янистої горбкуватої галяви, зі всіх боків оточеної вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, устя висохлих струмків, відкривалися на галяву.

Богольт, що перший причвалував до кам’яного бар’єру, раптом зупинив коня, підвівся у стременах.

— О, зараза, — сказав. — О ясна зараза. Це… не може цього бути.

— Що? — спитав Доррегарай, під’їжджаючи. Біля нього Єнніфер, зістрибуючи з воза Рубачів, сперлася грудьми об скельну брилу, виглянула, позадкувала, протерла очі.

— Що? Що таке? — крикнув Горицвіт, вихиляючись із-за спини Геральта. — Що таке, Богольте?

— Цей дракон… золотий.

Не далі, ніж за сто кроків від кам’яної горловини узвозу, з якого вони вийшли, на дорозі до каньйону, що вів на північ, на злегка заокругленому невисокому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигнувши правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплітаючи хвостом передні випростані лапи.

У цьому створінні, в тому, як воно сиділо, було щось повне невимовної грації, щось котяче, щось суперечливе з його безсумнівно зміїним походженням. Безперечно зміїним. Бо створіння було покрите лускою, яка мала виразний рисунок і сліпуче виблискувала сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, що сиділо на пагорбі, було золотим, — золотим від кінчиків заритих у землю пазурів і аж до кінчика довгого хвоста, що легко ворушився серед будяків, якими заріс пагорб. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі золотисті кажанячі крила і так застигло, змушуючи захоплено милуватися собою.

— Золотий дракон, — шепнув Доррегарай. — Це неможливо… Жива легенда!

— Не буває золотих драконів, курча макітра, — запевнив Ніщука і сплюнув. — Я знаю, що кажу!

— То що це таке сидить на горбі? — доречно спитав Горицвіт.

— Якась полуда.

— Ілюзія.

— Це не ілюзія, — сказала Єнніфер.

— Це золотий дракон, — промовив Гілленстерн. — Справжнісінький золотий дракон.

— Золоті дракони бувають лише в легендах!

— Припиніть, — раптом втрутився Богольт. — Нічого гарячкувати. Кожен телепень бачить, що дракон золотий. А яка, панове вашмосці, різниця, — золотий, синій, срачкуватий[10] чи картатий? Він невеликий, упораємо його на раз-два. Кузько, Ніщуко, розвантажуйте віз, витягайте знаряддя. Теж мені різниця, золотий, незолотий.

— Різниця є, Богольте, — сказав Кузька. — І то ґрунтовна. Це не той дракон, по сліду якого ми йшли. Не той, підтруєний біля Голополя, що сидить у ямі на золоті та коштовностях. А цей сидить на голій гузиці. То на холеру він нам?

— Цей дракон золотий, Кеннете, — воркнув Ярпен Зигрин. — Ти колись такого бачив? Не розумієш? Ми за його шкуру більше візьмемо, аніж витягли б зі звичайної скарбниці.

— Причому це не вплине негативно на ринок коштовного каміння, — додала Єнніфер, негарно усміхаючись. — Ярпен має рацію. Умова залишається в силі. Є що ділити, ні?

— Гей, Богольте! — вереснув Ніщука з воза, де саме гримів реманентом, риючись у ньому. — Що накладаємо на себе і коней? Чим та золота гадина може плювати, га? Вогнем? Кислотою? Парою?

— А зараза його знає, панове вашмосці, — заклопотався Богольт. — Гей, чародії! Чи легенди про золотих драконів кажуть, як його забити?

— Як його забити? А звичайно! — раптом крикнув Козоїд. — Нема що довго думати, дайте скоро якусь худобину. Напхаємо її чимось отруйним і підкинемо гаду, хай би щез.

Доррегарай скоса зиркнув на шевця, Богольт сплюнув, Горицвіт відвернув голову з виразом огиди. Ярпен Зигрин масненько посміхнувся, взявшись під боки.

— Чого так дивитесь? — спитав Козоїд. — Берімося до роботи, тра врадити, чим напхати стерво, щоб гад чимскорше здох. То мусить бути щось страшно їдовите, отруйне або зігниле.

— Ага, — промовив краснолюд, далі посміхаючись. — Отруйне, паскудне і смердюче. Знаєш що, Козоїде? Виходить, що то ти.

— Що?

— Гівно. Гибай звідси, мештопсую, хай би мої очі тебе не бачили.

— Пане Доррегараю, — сказав Богольт, підходячи до чародія. — Покажіть кваліфікацію. Згадайте легенди й оповіді. Що нам відомо про золотих драконів?

Чародій посміхнувся, гордовито випростовуючись.

— Питаєш, що мені відомо про золотих драконів? Мало, але достатньо.

— То слухаємо.

— То слухайте і слухайте уважно. Там, перед нами, сидить золотий дракон. Жива легенда, можливо, останнє і єдине у своєму роді створіння, що вціліло від вашого вбивчого шалу. Легенд не вбивають. Я, Доррегарай, не дозволю вам торкнутися того дракона. Зрозуміло? Збирайте манаття, торочте в’юки і вертайтеся домів.

Геральт був певен, що вибухне буря. Помилявся.

— Мостивий чародію, — обірвав тишу голос Гілленстерна. — Зважайте, що й кому кажете. Це король Недамир може звеліти вам, Доррегараєві, торочити в’юки і забиратися к дідьку. Але не навпаки. Чи це зрозуміло?

— Ні, — гордо відповів чародій. — Незрозуміло. Бо я — майстер Доррегарай і не буде мені наказувати хтось, чиє королівство займає територію, видиму з висоти гостроколу паршивого, брудного та смердючого укріплення. Чи знаєте, пане Гілленстерне, що коли я промовлю заклинання і зроблю рух рукою, то ви перетворитесь на коров’ячий корж, а ваш малолітній король — на щось куди гірше? Це зрозуміло?

Гілленстерн не встиг відповісти, бо Богольт, підступивши до Доррегарая, вхопив його за плече і обернув до себе. Ніщука та Кузька, мовчазні й понурі, висунулись з-за спини Богольта.

— Слухайте, пане магіку, — тихо сказав велетень-Рубач. — Послухайте, перш ніж почнете робити оті рухи рукою. Я міг би довго пояснювати, пане-вашмосцю, як я переймаюся твоїми заборонами, твоїми легендами і твоєю дурною балаканиною. Але не хочеться мені. То хай це тобі буде за відповідь.

Богольт відкашлявся, приклав пальця до носа і з близької відстані висякався чародієві на носки чобіт.

Доррегарай зблід, але не ворухнувся. Бачив, — як і всі, — морґенштерн на ланцюгу в лікоть завдовжки, якого у низько опущеній руці тримав Ніщука. Знав, — як і всі, — що час, потрібний аби кинути закляття, незрівнянно довший за час, потрібний Ніщуці, щоб розвалити йому голову начетверо.

— Ну, — сказав Богольт. — А тепер, пане-вашмосцю, чемно відійдіть убік. А як знову захочеться вам роззявити пельку, то одразу ж заткніть її собі віхтем трави. Бо як ще раз почую твоє скавчання, то попам’ятаєш.

Богольт відвернувся, потер руки.

— Ну, Ніщуко, Кузько, до роботи, бо врешті нам той змій утече.

— Не виглядає, щоб він збирався тікати, — сказав Горицвіт, оглядаючи передпілля. — Гляньте на нього.

Золотий дракон, що сидів на пагорбі, позіхнув, задер голову, замахав крилами, шмагнув землю хвостом.

— Королю Недамире та й ви, лицарі! — заревів він, наче мосяжна труба. — Я дракон Віллентретенмерт! Бачу, не всіх вас зупинила лавина, що я її, не хвалячись кажу, на голови вам спустив. Аж сюди ви дісталися. Як знаєте, з долини цієї лише три виходи суть. На схід, до Голополя, і на захід, до Кейнгорну. Можете вибрати кожну з цих доріг. Північним узвозом, панове, не пійдете, бо я, Віллентретенмерт, вам це забороняю. Якщо ж хтось заборони моєї не вшанує, то ось на бій його я викликаю, на чесний лицарський двобій. Конвенційною зброєю, без чар, без дихання вогнем. Бій до повної капітуляції однієї зі сторін. Чекаю на відповідь вашого герольда, як це наказує обичай!

Всі стали, широко роззявивши роти.

— Він говорить! — сапнув Богольт. — Неймовірно!

— І ще й страшенно сиромудро, — сказав Ярпен Зигрин. — Хто знає, що таке конфесійна зброя?

— Звичайна, немагічна, — промовила Єнніфер, морщачи брови. — Але мене дивує дещо інше. З роздвоєним язиком неможливо артикульовано говорити. Цей пройдисвіт користується телепатією. Будьте обачні, це діє двосторонньо. Він може читати ваші думки.

— Чи він здурів дощенту, чи що? — роздратувався Кеннет Кузька. — Чесний двобій? З дурним гадом? А такого! Купою на нього! В купі сила!

— Ні.

Вони оглянулися.

Ейк із Денесле, вже на коні, при повній зброї, зі списом, спертим об стремено, виглядав куди краще, ніж пішо. З-під піднятого заборола шолома гарячково палали очі, біліло бліде обличчя.

— Ні, пане Кеннете, — повторив лицар. — Хіба що через мій труп. Я не допущу, щоб у моїй присутності ображено лицарську честь. Хто зважиться зламати засади чесного двобою…

Ейк говорив усе голосніше, його екзальтований голос ламався і дрижав від хвилювання.

— …той, хто зневажить честь, зневажить і мене, і кров його або ж моя поплине на цю змучену землю. Бестія жадає двобою? Хай буде так, нехай герольд протрубить моє ім’я! Нехай розсудить суд богів! За драконом сила ікол та пазурів і пекельна злість, а за мною…

— Але ж балахменний, — буркнув Ярпен Зигрин.

— … за мною правда, за мною віра, за мною сльози дів, що їх цей гад…

— Кінчай, Ейку, бо на воніти тягне, — вереснув Богольт. — Гайда в поле! Берися за дракона, замість говорити.

— Гей, Богольте, зачекай-но, — раптом сказав краснолюд, шарпаючи бороду. — Ти забув про умову? Якщо Ейк покладе трупом гадину, то візьме половину…

— Ейк нічого не візьме, — вищирив зуби Богольт. — Я його знаю. Йому вистарчить, коли Горицвіт складе про нього пісеньку.

— Тихо! — проголосив Гілленстерн. — Хай буде так. Проти дракона виступить достойний мандрівний лицар, Ейк із Денесле, що битиметься в барвах Кейнгорну як спис і меч короля Недамира. Така королівська воля.

— От тобі й ба, — скреготнув зубами Ярпен Зигрин. — Спис і меч Недамира. Цей кейнгорнський крілик спік нам паску. І що тепер?

— Нічого, — Богольт сплюнув. — Ти ж не хочеш задиратися з Ейком, Ярпене? Він плете дурниці, але вже як виліз на коня і розпалився на духу, то краще вступитися йому з дороги. Нехай іде, зараза, і хай упорає дракона. А тоді побачимо.

— Хто буде герольдом? — спитав Горицвіт. — Дракон хотів герольда. Може, я?

— Ні. Це тобі не пісеньки співати, Горицвіте, — наморщився Богольт. — Герольдом нехай буде Ярпен Зигрин. У нього голос як у бугая.

— Добре, та що там, — сказав Ярпен. — Давайте мені значкового з хоругвою, щоб усе було як слід.

— Тільки чемно кажіть, пане краснолюде. І красномовно, — нагадував Гілленстерн.

— Не вчіть мене як казати, — краснолюд гордо вип’яв черево. — Я ходив у посольства ще тоді, як ви хліб називали «папа», а муху — «муму».

Дракон далі спокійно сидів на пагорбі, весело помахуючи хвостом. Краснолюд видряпався на найвищий камінь, відкашлявся та сплюнув.

— Гей ти там! — ревнув, беручись під боки. — Драконе граний! Слухай, що герольд тобі скаже! Значиться я! Першим візьметься за тебе достойний замандрований лицар Ейк із Денесле! І встромить тобі списа в пузо, згідно зі святим звичаєм, на погибель тобі, а на радість бідним дівам і королеві Недамиру. Бій має бути чесним і за правилами, дихати вогнем не мож, лише конфесійно лупити одне другого, доки той другий не спустить духа або ж не умре! Чого тобі ми від душі бажаєм. Ти зрозумів, драконе?

Дракон позіхнув, змахнув крилами, а потім, припавши до землі, швидко зліз із пагорба на рівну землю.

— Я зрозумів, достойний герольде! — ревнув у відповідь. — Нехай же виступить у поле шляхетний Ейк із Денесле. Я готовий!

— Правдивий вертеп, — Богольт сплюнув, понурим поглядом проводжаючи Ейка, що ступою виїжджав з-за кам’яного бар’єру. — Холерська купа сміху.

— Закрий свого хлібоїда, Богольте! — крикнув Горицвіт, потираючи руки. — Дивись, Ейк іде в атаку! Курча, ну й гарна балада буде!

— Гурра! Віват Ейкові! Слава! — гукнув хтось із групи лучників Недамира.

— А я, — понуро озвався Козоїд, — іще б для певності напхав сіркою.

Ейк, уже в полі, віддав драконові честь, піднявши списа, опустив забороло шолома і вдарив коня острогами.

— Ну, ну, — сказав краснолюд. — Може він і дурень, але шаржувати[11] вміє. Тільки гляньте!

Ейк, схилений, прикипілий до сідла, у повному галопі опустив списа. Дракон, усупереч очікуванням Геральта, не відстрибнув, не рушив півколом, але, припавши до землі, рушив просто на атакуючого лицаря.

— Бий його! Бий, Ейку! — надсаджувався Ярпен.

Ейк, хоч несений галопом, не вдарив навпростець, наосліп. В останню мить спритно змінив напрямок, перекинув списа над кінською головою. Пролітаючи повз дракона, з усієї сили вдарив, піднявшись у стременах. Всі вереснули одним голосом. Геральт до хору не прилучився.

Дракон уник удару легким, зграбним, повним грації оборотом і звиваючись, як жива золота стьожка, блискавично, але м’яко, дійсно по-котячому, сягнув лапою коневі під черево. Кінь кевкнув, високо підкидаючи зад, лицар похитнувся в сідлі, але списа не випустив. У мить, коли кінь майже зарився ніздрями в землю, дракон різким рухом лапи змів Ейка з сідла. Всі бачили, як летять вгору і вирують бляхи панцира, всі почули брязкіт і гуркіт, з яким лицар звалився на землю.

Дракон, присідаючи, пригнітив коня лапою, знизив зубасту пащу. Кінь жахливо скрикнув[12], зашамотався і стих.

Посеред запалої тиші всі почули глибокий голос дракона Віллентретенмерта.

— Мужнього Ейка із Денесле можна забрати з поля, на дальший бій він неспроможний. Наступний, прошу.

— О, курва, — сказав Ярпен Зигрин посеред тиші, що запанувала.

— Обидві ноги, — сказала Єнніфер, обтираючи руки лляною ганчіркою. — І, мабуть, щось із хребтом. Обладунки на спині такі пом’яті, наче він копром дістав. А ноги, то через власний спис. Нешвидко він сяде на коня. Якщо взагалі сяде.

— Професійний ризик, — пробурмотів Геральт. Чародійка поморщилася.

— Це все, що ти хотів сказати?

— А що б ти ще хотіла почути, Єнніфер?

— Цей дракон неймовірно швидкий, Геральте. Надто швидкий, щоб людина могла з ним змагатися.

— Розумію. Ні, Єн. Не я.

— Принципи? — їдко посміхнулася чародійка. — Чи звичайний, звичайнісінький страх? Це єдине людське почуття, яке в тобі не витравили?

— І те, і те, — байдуже згодився відьми́н. — Яка різниця?

— Саме так, — Єнніфер підійшла ближче. — Жодної. Принципи можна порушити, страх — перебороти. Убий цього дракона, Геральте. Для мене.

— Для тебе?

— Для мене. Я хочу цього дракона, Геральте. Всього. Я хочу мати його лише для себе.

— Скористайся чарами та вбий його.

— Ні. Вбий його ти. А я чарами стримаю Рубачів та інших, щоб не заважали тобі.

— Будуть трупи, Єнніфер.

— Відколи це тобі заважає? Ти займися драконом, а я беру на себе людей.

— Єнніфер, — холодно сказав відьми́н. — Я не можу зрозуміти. Нащо тобі цей дракон? Ти аж так засліплена жовтим кольором його луски? Ти ж не в скруті, маєш незліченні джерела утримання, ти знаменита. Про що йдеться? Тільки не кажи про покликання, благаю.

Єнніфер мовчала, зрештою, скрививши губи, копнула камінь, що лежав у траві.

— Дехто може мені допомогти, Геральте. Начебто це… ти знаєш, про що я… Начебто це не є незворотнім. Є шанс. Я ще можу мати… Розумієш?

— Розумію.

— Це складна операція, дорога. Але взамін за золотого дракона… Геральте?

Відьми́н мовчав.

— Коли ми висіли на мості, — сказала чародійка, — ти про дещо мене просив. Я виконаю твоє прохання. Попри все.

Відьми́н сумно посміхнувся, вказівним пальцем торкнувся обсидіанової зірки на шиї Єнніфер.

— Надто пізно, Єн. Ми вже не висимо. Я вже цього не потребую. Попри все.

Він очікував найгіршого — каскадів вогню, блискавки, ляпаса, лайки, прокльону. Здивувався, помітивши тільки стримуване дрижання губ. Єнніфер повільно відвернулася. Геральт пожалкував, що сказав це. Пожалкував через емоцію, яка спричинила його слова. Подолана межа можливого розірвалася наче струна лютні. Глянув на Горицвіта, побачив, як трубадур швидко відвертає голову, уникає його погляду.

— Ну, то справи лицарської честі ми вже здихалися, панове вашмосці, — гукнув Богольт, вже в обладунку, стоячи перед Недамиром, який досі сидів на камені з незмінним виразом нудьги на обличчі. — Лицарська честь лежить отам, — і лежить тихенько. Що ж, мостивий Гілленстерне, — концепція з випусканням Ейка як вашого лицаря та васала виявилася кепською. Не хочу вказувати пальцем, але знаю, завдяки кому Ейк має поламані ходулі. І отак, щоб я так жив, ми одним махом здихалися двох проблем. Одного шаленця, який хотів шалено оживити легенду про хороброго лицаря, що у двобої перемагає дракона. І одного крутія, що хотів на цьому заробити. Ви, Гілленстерне, знаєте, про кого це я, га? Ну й гаразд. А тепер наш хід. Тепер дракон наш. Тепер ми, Рубачі, його залагодимо. Але на свій власний рахунок.

— А умова, Богольте? — процідив канцлер. — Як із умовою?

— Умову я маю в гузиці.

— Нечувано! Зневага маєстату! — тупнув ногою Гілленстерн. — Король Недамир…

— Що, король? — вереснув Богольт, опираючись на величезний дворучний меч. — Може, король зволить сам, власною персоною йти на дракона? А, може, це ви, його канцлер, втиснете черево в панцир та й виступите у поле? Чому ні, прошу дуже, ми зачекаємо, панове вашмосці. Ви свій шанс мали, Гілленстерне: коли б так Ейк дзюгнув дракона, то ви б його всього забрали, нам не дісталося б нічогісінького, навіть золотої луски з його хребта. Але тепер запізно. Протріть очі. Нікому битися у барвах Кейнгорну. Другого такого дурня, як Ейк, не знайдете.

— Неправда! — швець Козоїд припав до короля, все ще зайнятого спостереженням за певною, лише йому одному помітною точкою на обрії. — Пане королю! Лишень трошка почекайте, хай над’їдуть наші з Голополя, а там тільки вважай! Плюньте на сиромудру шляхту, геть їх гоніть! Побачите, хто справді смілий, хто руками міцний, а не словами!

— Заткни пельку, — спокійно озвався Богольт, стираючи плямку іржі з нагрудника. — Стули пельку, хаме, бо як ні, то так її тобі заткну, аж зуби в горлянку влетять.

Козоїд, побачивши, як наближаються Кеннет і Ніщука, швидко відступив, сховавшись серед голопільських міліціянтів.

— Королю! — заволав Гілленстерн. — Королю, що накажете?

Вираз нудьги раптово щез Недамирові з обличчя. Малолітній король зморщив веснянкуватого носа і встав.

— Що я накажу? — сказав тонким голосом. — Врешті ти про це запитав, Гілленстерне, замість за мене вирішувати та від мого імені промовляти. Я дуже радий. І нехай, Гілленстерне, так буде й надалі. З цієї миті ти мовчатимеш і виконуватимеш накази. Ось перший з них. Збирай людей, звели покласти на воза Ейка із Денесле. Повертаємось до Кейнгорну.

— Пане…

— Ні слова, Гілленстерне. Пані Єнніфер, шляхетні панове, прощавайте. Я витратив якусь дещицю часу на цей похід, але й здобув чимало. Багато чого навчився. Дякую вам за слова, пані Єнніфер, пане Доррегараю, пане Богольте. І дякую вам за мовчання, пане Геральте.

— Королю, — промовив Гілленстерн. — Як же це? Дракон же ось-ось. Лишень рукою сягнути. Королю, ваша мрія…

— Моя мрія, — повторив замислений Недамир. — Я ще не маю її. А якщо зостануся тут… Можливо, ніколи вже її не матиму.

— А Маллеора? А рука княжни? — не здавався канцлер, вимахуючи руками. — А трон? Королю, тамтешній народ визнає тебе…

— Тамтешній народ я маю в гузиці, як каже пан Богольт, — засміявся Недамир. — Трон Маллеори і так мій, бо я маю у Кейнгорні триста тяжкозбройних кіннотників та півтори тисячі пішого люду проти їхньої тисячі задрипаних щитників. А визнати то вони мене і так визнають. Я доти буду вішати, рубати голови та волочити кіньми, аж доки визнають. А княжна їхня — це товстеньке телятко і плював я на її руку, мені тільки її куприк потрібен, нехай лиш спадкоємця народить, а там і так її отруїться. Методом майстра Козоїда. Досить балаканини, Гілленстерне. Приступай до виконання отриманих наказів.

— Воістину, — шепнув Горицвіт Геральтові. — Він багато чому навчився.

— Багато чому, — підтвердив Геральт, дивлячись на пагорб, де золотий дракон, схиливши трикутну голову, лизав роздвоєним шкарлатним язиком щось, що сиділо біля нього в траві. — Але не хотів би я бути його підданим, Горицвіте.

— І як думаєш, що тепер буде?

— А що ти про це все, Горицвіте? Що ти про це думаєш?

— А яке значення має те, що я думаю? Я ж поет, Геральте. Хіба моя думка щось важить?

— Важить.

— Ну, то скажу тобі. Я, Геральте, коли бачу гадину, скажімо, чи іншу ящірку, то аж трусить мене, так я тим паскудством гидую і боюся його. А цей дракон…

— Ну?

— Він… він гарний, Геральте.

— Дякую тобі, Горицвіте.

— За що?

Геральт відвернув голову, повільним рухом сягнув до пряжки пояса, що навкіс оперізував груди, скоротив його на дві дірки. Підняв праву руку, перевіряючи, чи руків’я меча в належному місці. Горицвіт придивлявся до нього, широко розплющивши очі.

— Геральте! Ти збираєшся…

— Так, — спокійно промовив відьми́н. — Існує межа можливого. Мені вже це обридло. Підеш з Недамиром, Горицвіте, чи залишаєшся?

Трубадур схилився, обережно й пестливо поклав лютню під каменем, випростався.

— Залишаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Зоставляю собі цю назву балади.

— Це може бути твоєю останньою баладою, Горицвіте.

— Геральте?

— Ага?

— Не вбивай… Можеш?

— Меч — це меч, Горицвіте. Коли вже ти його видобув…

— Постарайся.

— Постараюсь.

Доррегарай захихотів, обернувся в бік Єнніфер та Рубачів, указав на королівський загін, що віддалявся від них.

— Отам, — сказав, — відступає король Недамир. Уже не роздає королівських наказів устами Гілленстерна. Відступає, проявивши здоровий глузд. Добре, Горицвіте, що ти тут. Пропоную тобі вже починати складати баладу.

— Про що?

— Про те, — чародій вийняв з-за пазухи паличку, — як майстер Доррегарай, чорнокнижник, погнав додому ницу чернь, що забажала ницим чорним способом убити останнього золотого дракона, який зостався на світі. Не рухайся, Богольте! Ярпене, геть руки від сокири! Навіть не ворухнись, Єнніфер! Геть, чорното, геть за королем, як за паніматкою. Гайда, до коней, до возів. Застерігаю, хто зробить один неправильний рух, від того залишаться сморід та спечений пісок. Я не жартую.

— Доррегараю! — засичала Єнніфер.

— Мостивий чародію, — миролюбно сказав Богольт. — Чи ж годиться…

— Мовчи, Богольте. Я ж казав: ви не зачепите цього дракона. Легенд не вбивають. Кругом і марш звідси.

Рука Єнніфер раптом злетіла вперед, а земля довкола Доррегарая спалахнула блакитним полум’ям, закипіла курявою рваного дерну та гальки. Чародій захитався, оточений полум’ям. Ніщука, прискочивши, вдарив його основою кулака в обличчя. Доррегарай упав, із його палички вистрелила червона блискавка, нешкідливо гаснучи серед каміння. Кузька, доскочивши з іншого боку, копнув лежачого чародія, намірився, щоб повторити. Геральт стрибнув поміж них, відштовхнув Кузьку, видобув меча, пласко вдарив, цілячи між нараменником та нагрудником панциру. Йому завадив Богольт, відбиваючи удар широким клинком двосічного меча. Горицвіт підставив Ніщуці ногу, але надаремно, — Ніщука вчепився за райдужний каптан барда і луснув його кулаком межи очі. Ярпен Зигрин, підбігши ззаду, збив Горицвіта з ніг, ударивши топорищем у згин колін.

Геральт закрутився в піруеті, уникаючи Богольтового меча, коротко вдарив підбігаючого Кузьку, зірвав з нього залізний нараменник. Кузька відскочив, спотикнувся, упав. Богольт хекнув, махнув мечем немов косою. Геральт переплигнув над свистячим вістрям, ефесом меча гримнув Богольта у нагрудник, відскочив, ударив, цілячись у щоку. Богольт, зрозумівши, що не встигне відбити тяжким мечем, кинувся назад, падаючи горілиць. Відьми́н доскочив до нього і в цю мить відчув, що земля тікає йому з-під німіючих ніг. Побачив, як небокрай із горизонтального стає вертикальним. Даремно намагаючись скласти пальці в захисний Знак, тяжко впав боком на землю, випускаючи меча з омертвілої руки. У вухах йому пульсувало та шипіло.

— Зв’яжіть їх, доки діє заклинання, — сказала Єнніфер, десь зверху і дуже здалека. — Усіх трьох.

Доррегарай і Геральт, одурманені та безвладні, без опору й слова дозволили спутати себе і прив’язати до воза. Горицвіт борсався і лаявся, отож — ще перед прив’язуванням — заробив по писку.

— Нащо їх в’язати, зрадників, песячих синів, — сказав Козоїд, підходячи. — Відразу їх затовкти і спокій голові.

— Ти сам син і то не песячий, — промовив Ярпен Зигрин. — Не ображай тут псів. Марш звідси, підошво.

— Але ж ви смілі, — буркнув Козоїд. — Повидимо, чи стане вашої відваги, коли мої з Голополя над’їдуть, а вони вже от-от. Поба…

Ярпен, повернувшись із несподіваною при його поставі швидкістю, лупнув шевця топорищем по довбешці. Ніщука, який стояв обіч, поправив копняком. Козоїд пролетів кілька сажнів та зарився носом у траву.

— Попам’ятаєте! — заверещав накарачках. — Я вас усіх…

— Легіні! — рикнув Ярпен Зигрин. — По гузиці шевця, дратва його мать! Хапай його, Ніщуко!

Козоїд не чекав. Зірвався й риссю помчав у бік східного каньйону. За ним хилькома побігли голопільські слідопити. Краснолюди, регочучи, кидали за ними камінням.

— Якось одразу повітря посвіжішало, — засміявся Ярпен. — Ну, Богольте, беремось за дракона.

— Помалу, — здійняла руку Єнніфер. — Брати ви можете, але ноги. На плечі. Всі, скільки вас тут є.

— Що-що? — Богольт згорбився, а його очі сяйнули зловісним блиском. — Що ви кажете, ясновельможна пані відьмо?

— Забирайтеся звідси за шевцем слідом, — повторила Єнніфер. — Усі. Я сама впораюсь із драконом. Неконвенційною зброєю. А на прощання можете мені подякувати. Коли б не я, то ви покуштували б відьми́нського меча. Ну, марш, швиденько, Богольте, доки я добра. Попереджаю, що знаю заклинання, яке перетворить вас на валахів. Досить мені ворухнути рукою.

— Ну ні, — процідив Богольт, — моя терплячість сягнула межі можливого. Я не дозволю мати мене за дурня. Кузько, відчепи-но дишель від воза. Чую, що й мені потрібна буде неконвенційна зброя. Зараз тут хтось дістане по хребті, панове вашмосці. Не буду показувати пальцем, але зараз дістане по хребті одна паскудна відьма.

— Тільки спробуй, Богольте. Осолодиш мій день.

— Єнніфер, — докірливо сказав краснолюд. — Чого?

— Може, я попросту не хочу ділитися, Ярпене?

— Що ж, — усміхнувся Ярпен. — Глибоко по-людськи. Так по-людськи, що майже по краснолюдськи. Приємно бачити свійські риси у чародійки. Бо я теж не люблю ділитися, Єнніфер.

Зігнувся в короткому блискавичному замахові. Сталева куля, видобута невідомо звідки та коли, свиснула в повітрі та вдарила Єнніфер у середину чола. Перш ніж чародійка встигла отямитись, то вже висіла в повітрі, підтримувана за руки Кузькою та Ніщукою, а Ярпен в’язав їй щиколотки поворозом. Єнніфер скажено вереснула, але один із легінів Ярпена, що стояв позаду, закинув їй на голову віжки, сильно стягнув, вбиваючи ремінь у відкритого рота, придушив крик.

— Ну то й що, Єнніфер? — сказав Богольт, підходячи. — Як ти хочеш зробити з мене валаха? Коли й рукою тобі не ворухнути?

Розірвав їй комір каптанчика, рвонув та розхристав сорочку. Єнніфер, придушена віжками, вискнула.

— Я зараз часу не маю, — сказав Богольт, безсоромно обмацуючи її під регіт краснолюдів, — але піжди трохи, відьмо. Як впораємося з драконом, то влаштуємо собі забаву. Прив’яжіть її гаразд до колеса, хлопці. Обидві лапки до обручів, щоб не могла навіть пальцем рушити. І щоб ніхто її зараз не чіпав, панове вашмосці. Установимо черговість згідно з тим, як хто себе покаже при драконі.

— Богольте, — спокійно і зловісно озвався спутаний Геральт. — Бережись. Я тебе і на краю світу знайду.

— Ти мене дивуєш, — так само спокійно відповів Рубач. — На твоєму місці я сидів би тихо. Бо я тебе знаю і змушений всерйоз сприймати твою погрозу. Не матиму виходу. Можеш не пережити цього, відьми́не. Ми ще до цього питання повернемось. Ніщуко, Кузько, на коней.

— От тобі, Насте, книш, — простогнав Горицвіт. — Якого лиха я до цього втручався?

Доррегарай, схиливши голову, придивлявся до густих крапель крові, що повільно капали йому з носа на живіт.

— Може б ти перестав витріщатися! — крикнула до Геральта чародійка, звиваючись у повороззі, як змія, та даремно намагаючись прикрити оголені зваби. Відьми́н слухняно відвернув голову. Горицвіт ні.

— На те, що бачу, — засміявся бард, — ти, Єнніфер, певно, цілу бочку еліксиру з мандрагори зужила. Шкіра як у шістнадцятки, щоб мене качка копнула.

— Стули пельку, курчий сину! — завила чародійка.

— Скільки тобі, властиво, років, Єнніфер? — не вгавав Горицвіт. — Двісті буде? Скажімо, сто п’ятдесят. А збереглася як…

Єнніфер викрутила шию і плюнула в нього, але не влучила.

— Єн, — докірливо сказав відьми́н, витираючи раменом обпльоване вухо.

— Нехай він перестане витріщатися!

— І в думці не маю, — сказав Горицвіт, не відводячи очей від потішної картини, що її являла собою розхристана чародійка. — Ми ж тут через неї сидимо. І можуть нам горлянку перерізати. А її щонайбільше зґвалтують, а це в її віці…

— Заткнися, Горицвіте, — сказав відьми́н.

— І в думці не маю. Саме збираюся скласти баладу про дві цицьки. Прошу мені не заважати.

— Горицвіте, — Доррегарай потягнув кровоточивим носом. — Поводься серйозно.

— Я серйозний, бий мене сила божа.

Богольт, підтримуваний двома краснолюдами, ледве виграмолився на сідло, тяжкий і неповороткий від лат та шкіряних накладок. Ніщука і Кузька вже сиділи на конях, тримаючи поперек сідел величезні дворучні мечі.

— Добре, — прокашлявся Богольт. — Ідімо на нього.

— Ба ні, — сказав глибокий голос, звучний, наче мосяжна сурма. — Це я до вас прийшов!

Із-за камінного кола з’явилася довга морда, що виблискувала золотом, струнка шия, озброєна рядом трикутних зубчатих шпичаків, пазуристі лапи. Люті зміїні очі з вертикальною зіницею дивилися з-під ороговілих повік.

— Я вже не міг дочекатися в полі, — сказав дракон Віллентретенмерт, роздивляючись, — отож прийшов сам. Наскільки бачу, охочих до бою все менше?

Богольт узяв віжки в зуби, а кончар[13] обома руками

— Фче дофить, — невиразно сказав він, гризучи ременя. — Стафай до бою, гаде!

— Стаю, — промовив дракон, вигинаючи хребта вбік та зневажливо задираючи хвоста.

Богольт роздивився. Ніщука та Кузька повільно, демонстративно неквапом оточували дракона з обох сторін. Ззаду чекав Ярпен Зигрин і його легіні з сокирами в руках.

— Гиииир! — рикнув Богольт, сильно луплячи коня п’ятами та підіймаючи меча.

Дракон згорнувся, припав до землі, і згори, з-за власного хребта, наче скорпіон, вдарив хвостом, цілячись не в Богольта, а в Ніщуку, який атакував збоку. Ніщука разом із конем звалився серед брязкоту, вереску та іржання. Богольт, припадаючи в галопі, вдарив страшним замахом, дракон спритно відскочив від широкого клинка. Розгін галопу проніс Богольта повз нього. Дракон викрутився, стоячи на задніх лапах, і дзюгнув пазурами Кузьку, заодно розриваючи черево коневі та стегно вершникові. Богольт, сильно відхилившись у сідлі, встиг завернути коня, тягнучи повід зубами, напав знову.

Дракон хльоснув хвостом по краснолюдах, що мчали до нього, поперевертавши всіх, а потім кинувся на Богольта, по дорозі наче мимохідь енергійно притоптавши Кузьку, котрий намагався встати. Богольт, мотаючи головою, пробував маневрувати розгалопованим конем, але дракон був незрівнянно швидшим та вправнішим. Хитро заходячи Богольта зліва, щоб утруднити тому удар, луснув його пазуристою лапою. Кінь став дибки і кинувся вбік, Богольт вилетів із сідла, гублячи меча та шолом, гепнув назад, на землю, вдаривши головою об камінь.

— Хóда, легіні!!! В гори!!! — завив Ярпен Зигрин, перекрикуючи вереск Ніщуки, приваленого конем. Повіваючи бородами, краснолюди із дивовижною для їхніх коротких ніг швидкістю рвонули до скель. Дракон не переслідував їх. Сів спокійно і роздивився. Ніщука борсався і верещав під конем. Богольт лежав непорушно. Кузька повз у бік скель, боком, наче величезний залізний краб.

— Неймовірно, — шептав Доррегарай. — Неймовірно…

— Гей! — Горицвіт шарпнувся у повороззі, аж затремтів віз. — Що це? Там! Дивіться!

З боку східного узвозу видно було величезну хмару куряви, невдовзі до них долинули крики, туркотіння і тупіт. Дракон витяг шию, поглядаючи.

На рівнину виїхало три великі вози, повні збройного люду. Розділяючись, почали оточувати дракона.

— Це… дідько, це міліція та цехи з Голополя! — заволав Горицвіт. — Обійшли витоки Браа! Так, це вони! Дивіться, це Козоїд, там на чолі!

Дракон знизив голову, злегка штовхнув у бік воза мале сірувате попискуюче створіннячко. Потім ударив хвостом по землі, гучно заревів і стрілою помчав назустріч голополянам.

— Що це? — спитала Єнніфер. — Оте мале, що крутиться у траві? Геральте?

— Те, що дракон захищав від нас, — сказав відьми́н. — Те, що проклюнулося недавно в печері, там, у північному каньйоні. Драконенятко, що вилупилося з яйця отруєної Козоїдом дракониці.

Драконенятко, спотикаючись і човгаючи по землі опуклим черевцем, хитькома підійшло до воза, писнуло, стало стовпом, розчепірило крильця, а потім без роздумів притулилося до боку чародійки. Єнніфер, з дуже непевною міною, голосно зітхнула.

— Він тебе полюбив, — пробурмотів Геральт.

— Молодий, але недурний, — Горицвіт, викручуючись у мотузках, вищирив зуби. — Дивіться, куди голівку прихилив, хотів би я бути на його місці. Гей, малий, утікай! Це Єнніфер! Гроза драконів! І відьми́нів. Принаймні, одного відьми́на.

— Мовчи, Горицвіте, — крикнув Доррегарай. — Дивіться туди, на поле! Вже дорвалися до нього, хай йому грець!

Вози голополян, гупаючи наче бойові колісниці, мчали проти дракона, що атакував їх.

— Бий його! — ревів Козоїд, учепившись за спину візничого. — Бий його, кумці, де попадя і чим попадя. Не жалійте!

Дракон спритно відплигнув від першого воза, що наїжджав на нього, блискаючи вістрями кіс. вил та рогатин, але втрапив між два наступні, з яких, шарпнутий ременями, на нього впав великий подвійний рибальський невід. Дракон, заплутавшись, звалився. покотився, згорнувся клубком, розчепірив лапи. Невід, розриваний на клоччя, різко затріщав. Із першого воза, що встиг обернутися, кидали нові неводи, ретельно заплутуючи дракона. Два інші вози теж завернули, помчали до дракона, туркочучи та підстрибуючи на вибоїнах.

— Піймався, карасю! — дерся Козоїд. — Зара ми тебе обшкребемо з луски!

Дракон заревів, вибухнув стріляючим у небо струменем пари. Голопільські міліціянти посипались до нього, зістрибуючи з возів. Дракон знову рикнув розпачливим тремтячим ревінням.

Із північного каньйону прийшла відповідь — високий бойовий крик.

Витягнуті в шаленому галопі, розвіваючи ясними косами, пронизливо свистячи, оточені мерехтливими блисками шабель, з узвозу вимчали…

— Зерріканки! — крикнув відьми́н, безсило шарпаючи повороззя.

— О, прокляття, — завторував Горицвіт. — Геральте! Розумієш?

Зерріканки проїхали через юрбу, мов гарячий ніж крізь брилу масла, позначаючи дорогу порубаними трупами, на бігу сплигнули з коней, ставши обіч дракона, що борсався в неводі. Перший з підбігаючих міліціянтів негайно ж позбувся голови. Другий замірився на Вею вилами, але зерріканка, обіруч тримаючи шаблю, навспак, кінцем додолу, розпанахала його від промежини до ребер. Решта дали драла.

— На вози! — ревнув Козоїд. — На вози, кумці! Розділимо їх возами!

— Геральте! — раптом скрикнула Єнніфер, підгинаючи зв’язані ноги і раптовим рухом упихаючи їх під віз, під викручені назад і зв’язані руки відьми́на. — Знак Ігні! Перепалюй! Відчуваєш повороззя? Перепалюй, до мари!

— Наосліп? — зойкнув Геральт. — Обпечу тебе, Єн!

— Складай Знак! Я витримаю!

Він послухав, відчув мурашки на пальцях, складених у Знак Ігні відразу ж над зв’язаними щиколотками чародійки. Єнніфер відвернула голову, закусила комір каптаника, приглушуючи крик. Драконенятко, попискуючи, било крильцями їй об боки.

— Єн!

— Перепалюй! — завила вона.

Мотузки луснули в мить, коли огидний нудкий запах паленої шкіри став нестерпним. Доррегарай видобув дивний звук і зомлів, повиснувши на поворозках біля колеса воза.

Чародійка, скривившись від болю, напружилася, підіймаючи вже вільну ногу. Крикнула шаленим, повним болю та злості голосом. Медальйон на шиї Геральта затіпався наче живий. Єнніфер напружила стегно і махнула ногою в бік возів голопільської міліції, що йшли в наступ, викричала заклинання. Повітря затріщало й запахло озоном.

— О, богове, — захоплено зойкнув Горицвіт. — Яка ж це балада вийде, Єнніфер!

Закляття, кинуте зграбною ніжкою, не зовсім вдалося чародійці. Перший віз, разом зі всім, що на ньому було, попросту набув золотисто-жовтцевої барви, чого голопільські воїни у запалі битви навіть не помітили. З другим возом пішло краще, — вся його залога миттю перетворилася на величезних рапавих жаб, які, приємно квакаючи, пострибали на всі боки. Віз, позбавлений керування, перевернувся і розвалився. Коні, істерично іржучи, помчали вдалину, волочачи за собою відламаний дишель.

Єнніфер закусила губи і знову змахнула ногою в повітрі. Жовтцевий віз, серед ритмічних тонів музики, що долинала звідкись згори, розплився жовтцевим-таки димом, а весь його екіпаж оглупіло гепнувся на траву, утворюючи мальовничу купу. Колеса третього воза з круглих зробилися квадратними, наслідок чого був негайним. Коні здибилися, віз перевернувся, а голопільське військо викотилося й посипалося на землю. Єнніфер, уже з чистої мстивості, завзято махала ногою і кричала заклинання, навмання перетворюючи голопільців у черепах, гусей, сороканіжок, фламінго та смугастих поросят. Зерріканки вправно та методично дорізали решту.

Дракон, урешті порвавши невід на шмаття, зірвався, залопотів крилами, ревнув і, витягнувшись, мов струна, помчав за вцілілим із погрому тікаючим шевцем Козоїдом. Козоїд біг мов олень, але дракон був швидшим. Геральт, побачивши роззявлену пащу та блискаючі зуби, гострі наче стилети, відвернув голову. Почув макабричний вереск і огидний хрускіт. Горицвіт крикнув здушеним голосом. Єнніфер з блідим як полотно обличчям викрутилася вбік і виблювала під віз.

Запанувала тиша, яку лише час від часу переривало ґелґотіння, кумкання та кувікання недобитків голопільської міліції.

Вея, негарно усміхнувшись, стала над Єнніфер, широко розставивши ноги. Зерріканка здійняла шаблю. Єнніфер, бліда, здійняла ногу.

— Ні, — сказав Борч, званий Три Галки, що сидів на камені. На колінах тримав спокійне та задоволене драконенятко.

— Не вбиватимемо пані Єнніфер, — повторив дракон Віллентетенмерт. — Це вже неактуально. Ба більше, тепер ми вдячні пані Єнніфер за неоціненну допомогу. Звільни їх, Вею.

— Розумієш, Геральте? — шепнув Горицвіт, розтираючи стерплі руки. — Розумієш? Є така стародавня балада про золотого дракона. Золотий дракон може…

— Набути будь-якої подоби, — півголосом сказав Геральт. — Навіть людської. Я також чув про це. Але не вірив.

— Пане Ярпене Зигрине! — гукнув Віллентретенмерт до краснолюда, що вчепився за прямовисну скелю на висоті двадцяти ліктів над землею. — Чого ви там шукаєте? Бабаків? Це ж не ваш делікатес, наскільки пам’ятаю. Спускайтеся донизу і займіться Рубачами. Їм потрібна допомога. Я вже не вбиватиму. Нікого.

Горицвіт, кидаючи неспокійні погляди на зерріканок, що уважно оглядали бойовище, приводив до тями все ще непритомного Доррегарая. Геральт намазував маззю і обробляв попечені щиколотки Єнніфер. Чародійка сичала від болю і бурмотіла заклинання.

Впоравшись із завданням, відьми́н підвівся.

— Залишайтесь тут, — сказав. — Я мушу з ним порозмовляти.

Єнніфер устала, кривлячись

— Я піду з тобою, Геральте, — взяла його під руку. — Можна? Геральте, прошу.

— Зі мною, Єн? Я думав…

— Не думай, — вона притулилася до його плеча.

— Єн?

— Усе гаразд, Геральте.

Глянув їй в очі, що були теплими. Як раніше. Схилив голову і поцілував у губи, гарячі, м’які й охочі. Як раніше.

Підійшли. Єнніфер, підтримувана, присіла у глибокому реверансі, як перед королем, кінчиками пальців підіймаючи сукню.

— Три Гал… Віллентетенмерт, — сказав відьми́н.

— Моє ім’я у вільному перекладі вашою мовою означає Три Чорні Птахи, — сказав дракон. Драконенятко, вчепившись пазурцями за його передпліччя, підставило шию під пестливу долоню.

— Хаос і Порядок, — усміхнувся Віллентетенмерт. — Пам’ятаєш, Геральте? Хаос — це агресія. Порядок — оборона перед нею. Варто мчати на край світу, щоб протиставитись агресії та злу, правда ж, відьми́не? Особливо, як ти казав, коли плата достойна. А цього разу вона була достойною. Був то скарб дракониці Миргтабракке, що її отруїли під Голополем. Це вона покликала мене, щоб я їй допоміг, щоб стримав зло, яке загрожувало їй. Миргтабракке вже відлетіла, невдовзі після того, як був зметений з поля Ейк із Денесле. Але залишила мені свій скарб, свою плату.

Драконенятко писнуло і забило крильцями.

— Отож ти…

— Так, — перебив дракон. — Що ж, такі часи. Створіння, яких ви називаєте страховищами, вже якийсь час відчувають усе дужчу загрозу з боку людей. Не можуть упоратися самі. Потребують Оборонця. Такого… відьми́на.

— А мета? Мета, якою закінчується дорога?

— Ось вона, — Віллентретенмерт підняв передпліччя. Драконенятко, перелякавшись, пискнуло. — Я саме її здобув. Завдяки їй я виживу, Геральте з Ривії, доведу, що не існує межі можливого. Ти теж знайдеш колись таку мету, відьми́не. Навіть ті, що відрізняються, можуть вижити. Прощавай, Геральте. Прощавай, Єнніфер.

Чародійка, міцніше вхопившись за відьми́нове плече, знову присіла. Віллентретенмерт устав, глянув на неї, а його обличчя було дуже серйозним.

— Вибач мою щирість та відвертість, Єнніфер. Це написано на ваших обличчях, я навіть не мушу намагатися читати думки. Ви створені одне для одного, ти й відьми́н. Але з цього нічого не буде. Нічого. Мені шкода.

— Я знаю, — Єнніфер ледь зблідла. — Знаю, Віллентретенмерте. Але я хотіла б вірити, що не існує межі можливого. А, принаймні, що вона ще дуже далеко.

Вея, підходячи, торкнулася Геральтового плеча, швидко промовила кілька слів. Дракон засміявся.

— Геральте, Вея каже, що довго пам’ятатиме ночви «Під Замріяним Драконом». Сподівається, що ми ще колись зустрінемось.

— Що? — спитала Єнніфер, мружачи очі.

— Нічого, — швидко відповів відьми́н. — Віллентретенмерте…

— Слухаю тебе, Геральте з Ривії.

— Ти можеш набути будь-якої подоби? Кожної, якої захочеш?

— Так.

— То чому людина? Чому Борч із трьома птахами в гербі?

Дракон приязно усміхнувся.

— Геральте, я не знаю, за яких обставин уперше зіткнулися далекі предки наших рас. Але правда те, що для драконів немає нічого відразливішого від людини. Людина викликає у драконів інстинктивну ірраціональну огиду. Зі мною інакше. Ви мені… симпатичні. Прощавайте.

Не була то поступова трансформація з розпливанням, ані туманне пульсуюче дрижання, як при ілюзії. Сталося це так раптово, що ледь оком змигнути. На місці, де ще секунду тому стояв кучерявий лицар у туніці, оздобленій трьома чорними птахами, сидів золотий дракон, звабно витягнувши довгу струнку шию. Схиливши голову, дракон розпростер крила, сліпуче-золоті у сонячному промінні. Єнніфер глибоко зітхнула.

Вея, вже в сідлі, обіч Теї, помахала рукою.

— Вею, — сказав відьми́н, — ти мала рацію.

— Гм?

— Він найгарніший.