Меч приречення

Щось більше

Коли на балках мосту раптом застукотіли копита, Юрга навіть голови не підняв, — лише стиха завив, пустився колеса, з яким саме змагався, і вповз під воза так швидко, як тільки міг. Розплющившись, дряпаючи спиною об шорстку шкарлупу гною та грязюки, що покривала підводу зісподу, уривчасто скавчав і дрижав зі страху.

Кінь повільно наближався до воза. Юрга бачив, як легко та обережно переставляє він копита на перегнилих замшілих балках.

— Виходь, — сказав невидимий вершник. Юрга задзвенів зубами і втягнув голову в плечі. Кінь пирхнув, тупнув.

— Спокійно, Рибко, — промовив вершник. Юрга почув, як він ляснув коня по шиї. — Виходь звідти, чоловіче. Я тебе не скривджу.

Купець зовсім не повірив запевненню незнайомця. Однак у його голосі було щось заспокійливе, а водночас інтригуюче, хоча голос зовсім не належав до тих, звучання яких могло б вважатися приємним. Юрга, бурмочучи молитви кільканадцяти богам нараз, обережно висунув голову з-під воза.

Вершник мав біле наче молоко волосся, стягнуте на чолі шкіряною перепаскою, та чорний вовняний плащ, що спадав на спину каштанової кобили. Не дивився на Юргу. Похилившись у кульбаці, придивлявся до колеса воза, яке аж по колодицю запалося між потріскані балки мосту. Раптом звів голову, провів по купцеві поглядом, з нерухомим обличчям приглянувся до хащів над краєм узвозу.

Юрга виліз, закліпав, протер носа хусткою, розмазуючи на обличчі дьоготь з колодиці колеса. Вершник уп’яв у нього очі, темні, примружені, проникливі, гострі як остя. Юрга мовчав.

— Удвох не витягнемо, — сказав урешті незнайомець, вказуючи на застрягле колесо. — Ти сам їхав?

— Утрьох, — вистогнав Юрга. — Зі слугами, пане. Але втекли, гади…

— Я їм не дивуюся, — промовив вершник, дивлячись під міст, на дно узвозу. — Зовсім не дивуюся. І вважаю, що тобі слід було б зробити те саме. Давно пора.

Юрга не став заглядати туди, куди дивився незнайомець. Не хотів бачити купу черепів, ребер та гомілкових костей, розкиданих серед каміння, виглядаючих з-під лопухів та кропиви, якими заросло дно пересохлої річки. Боявся, що досить буде одного погляду, досить буде ще раз глянути на чорні очні ямки, вищирені зуби та потріскані кості, щоб усе в ньому розтріскалося, щоби рештки розпачливої відваги утекли з нього, наче повітря з риб’ячого міхура. Щоб він побіг вгору гостинцем, давлячись від крику, так само, як візник і челядник нецілу годину тому.

— Чого ти чекаєш? — тихо спитав вершник, обертаючи коня. — Сутінків? Тоді буде запізно. Вони прийдуть по тебе, щойно стемніє. А, може, й раніше. Гайда, вистрибуй на коня, ззаду за мною. Забираємося звідси обидва і якнайшвидше.

— А віз, пане? — на весь голос завив Юрга, сам не знаючи, зі страху, з відчаю чи зі злості. — А товари? Цілий рік праці! Радше здохну. Не залииишу!

— Здається, ти ще не розумієш, куди тебе привела лиха година, приятелю, — спокійно сказав незнайомець, витягаючи руку в напрямку огидного кладовища під мостом. — Не залишиш воза, кажеш? А я кажу, що як посутеніє, тебе навіть скарби короля Дезмода не порятують, а що там допіру твій задрипаний віз. До дідька, що на тебе найшло, щоб зрізати дорогу через це урочище? Чи ти не знаєш, що там завелося у воєнні часи?

Юрга покрутив головою на знак, що ні.

— Не знаєш, — кивнув головою незнайомець. — Але те, що лежить унизу, бачив? Складно його не помітити. Це ті, що зрізали дорогу. Кажеш, що не залишиш воза. А цікаво, що ж у тебе на тому возі?

Юрга не відповів, дивлячись на вершника спідлоба, намагаючись вибрати між версією «клоччя» та версією «старі черепки».

Але не виглядало, щоб відповідь особливо цікавила вершника. Він заспокоював каштанку, яка гризла вудило і трусила головою.

— Пане… — врешті промимрив купець. — Споможіть. Спорятуйте. До кінця життя вдячність… Не лишайте… Що захочете дам, чого тільки забажаєте… Порятуйте, пане!

Незнайомець, спершись обіруч на луці сідла, різко повернув до нього голову.

— Що ти сказав?

Юрга мовчав, роззявивши рота.

— Даси, чого забажаю? Повтори.

Юрга цямкнув, закрив рота і пожалкував, що не має бороди, в яку міг би собі наплювати. Голова йому йшла обертом від фантастичних припущень щодо нагороди, якої міг би зажадати дивний прибулець. Більшість, включаючи туди привілей щотижневого користання з його молодої дружини Злотолітки, все-таки не виглядала так страшно, як втрата воза, а вже напевно не так макабрично, як можливість спочити на дні яру в ролі ще одного побілілого скелета. Купецька вправність змусила його до блискавичних калькуляцій. Вершник, хоч не нагадував звичайного голодранця, волоцюги чи мародера, від яких після війни на дорогах аж роїлось, не міг також у жодному разі бути вельможею, комесом чи одним із тих пихатих лицарчуків, що були про себе високої думки і тішилися, обдираючи ближнього. Юрга оцінював його не на більше, ніж двадцять золотих. Однак торгова натура стримувала його від того, щоб назвати ціну. Отож обмежився белькотінням про «вдячність до гробу».

— Я питав, — спокійно сказав незнайомець, дочекавшись, доки купець замовкне, — чи даси мені те, чого зажадаю?

Виходу не було. Юрга ковтнув слину, похилив голову і ствердно кивнув. Незнайомець, усупереч його очікуванням, не засміявся зловісно, радше навпаки, не виглядало, щоби перемога в торгах особливо його втішила. Похилившись у сідлі, сплюнув до яру.

— Що я роблю, — похмуро сказав він. — Що ж це я роблю. Ну, гаразд. Спробую витягнути тебе з цього, хоч не знаю, чи все не завершиться фатально для нас обох. А, якщо вдасться, ти навзамін…

Юрга скорчився, ледь не плачучи.

— Даси мені те, — продекламував раптом вершник у чорному плащі, — що застанеш удома, повернувшись, а чого не сподіваєшся. Обіцяєш?

Юрга заячав і швидко закивав головою.

— Добре, — скривився незнайомець. — А тепер відсунься. Ще краще, — залазь знову під воза. Сонце зараз зайде.

Зіскочив із коня, скинув плаща. Юрга побачив, що незнайомець носить меча на спині та поясі, навкіс перекинутому через груди. Неясно йому згадалося, що чув уже про людей, які так носили зброю. Чорна, шкіряна куртка, сягаюча стегон, з довгими манжетами, які іскрилися від срібних нют, могла б указувати, що незнайомець походить з Новіграду чи його околиць, але мода на таку одіж дуже поширилася, особливо серед молодиків. Однак незнайомець молодиком не був.

Вершник, стягнувши в’юки з коня, відвернувся. На його грудях погойдувався округлий медальйон, підвішений на срібному ланцюжку. Під пахвою тримав невеличку ковану скриньку і довгастий пакунок, обкручений шкірою та ремінням.

— Ти ще не під возом? — спитав, підходячи ближче. Юрга побачив, що на медальйоні зображена вовча голова з відкритою ікластою пащею. Раптом нагадав.

— Ви… Відьми́н? Пане?

Незнайомець стенув плечима.

— Ти вгадав. Відьми́н. А тепер йди звідси. По той бік воза. Не виходь звідти і будь тихо. Я мушу якусь мить побути сам.

Юрга послухав. Присів біля колеса, закутавшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець по той бік воза. Тим паче не хотів дивитися на кості на дні яру. Отож дивився на свої чоботи та на зелені зірчасті паростки моху, що густо росли на перегнилих балках мосту.

Відьми́н.

Сонце сідало.

Почув кроки.

Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов із-за воза, на середину мосту. Був повернутий спиною — Юрга помітив, що меч за його плечима не той самий, який він бачив раніше. Тепер була то гарна зброя — руків’я, гарда та окуття піхов блищали як зорі, навіть у сутінках, що наставали, відбивали світло, хоча світла вже майже не було — згасло навіть золотисто-пурпурове марево, яке донедавна висіло над лісом.

— Пане…

Незнайомець повернув голову. Юрга ледве стримав крик.

Обличчя чужинця було білим — білим та пористим наче сир, витиснутий і вийнятий з ганчірки. А очі… Богове, — завило щось у Юрзі. Очі…

— За воза. Вже, — прохрипів незнайомець. Не був то голос, який Юрга чув раніше. Купець раптом зрозумів, як сильно дошкуляє йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець обернувся і вийшов далі на міст.

Відьми́н.

Кінь, приторочений до драбинки воза, пирхнув, заіржав, голосно забив копитами об балки.

Юрзі над вухом задзижчав комар. Купець навіть рукою не ворухнув, щоб його відігнати. Задзижчав ще один. Цілі хмари комарів дзижчали у хащах по той бік яру. Дзижчали.

І вили.

Юрга, до болю затиснувши зуби, зорієнтувався, що це не комарі.

З мороку, який густів на зарослому кущами узбіччі яру, з’явилися малі потворні фігурки, — не вище чотирьох ліктів, страшенно худі, немов скелети. Чудернацькою чаплиною ходою вийшли на міст, високо, різкими рухами здіймаючи ґудзуваті коліна. Їхні очі під пласкими поморщеними лобами жовто поблискували, у широких жаб’ячих пащах блищали білі загострені ікла. Наближалися, шиплячи.

Незнайомець посеред мосту, досі нерухомий мов статуя, раптом підняв праву руку, химерно складаючи пальці. Потворні карлики відступили, зашипіли голосніше, але одразу ж знову рушили вперед, швидко, все швидше підіймаючи довгі пазуристі лапи, схожі на жердини.

По балках, зліва, шкрябнули пазурі, чергова потвора раптом виплигнула з-під мосту, а решта кинулась уперед, несамовито підстрибуючи. Незнайомець закрутився на місці, зблиснув невідомо коли витягнутий меч. Голова створіння, яке дряпалося на міст, злетіла на сажень угору, тягнучи за собою косу крові. Біловолосий застрибнув посеред інших, закрутився, швидко рубаючи наліво й направо. Потвори, вимахуючи лапами і завиваючи, кинулися на нього з усіх боків, не звертаючи уваги на світляне вістря, що тяло наче бритва. Юрга скулився, притулився до воза.

Щось упало просто йому під ноги, оббризкуючи його пасокою. Була то довга кістлява лапа, чотирьохпазурна і лускувата, наче куряча нога.

Купець вереснув.

Почув, як щось пробігає повз нього. Скорчився, прагнучи залізти під воза, але тої ж миті щось інше опинилося йому на карку, а пазуристі лапи вхопилися за скроню та щоку. Затулив очі, заревів та зашарпав головою, зірвався і непевним кроком видибав на середину мосту, спотикаючись об трупи, що лежали на балках. На мості кипів бій, — Юрга не бачив нічого крім шаленої колотнечі, клубка, з якого раз по раз блискав промінь срібного вістря.

— Рятууууйте! — завив, відчуваючи, як гострі ікла, пробивши повсть каптура, впиваються йому в потилицю.

— Голову вниз!

Втягнув підборіддя в груди, ловлячи оком блиск клинка. Меч завив у повітрі, ковзнув повз каптур. Юрга почув огидне мокре хрупання, а потім йому на плечі, мов з відра, полилася гаряча рідина. Впав на коліна, пригнічений уже безвладним тягарем, що висів біля шиї.

На його очах з-під мосту вистрибнули ще три почвари. Підплигуючи, наче химерні коники-стрибунці, вчепилися за стегна незнайомця. Один коротко врізаний по жаб’ячому писку, напружено подріботів та звалився на балки. Другий, ударений самим кінчиком меча, впав, б’ючись у конвульсіях. Решта обсіли біловолосого наче мурашня, зіпхнули його до краю моста. Ще один вилетів із клубка, вигнувшись назад, бризкаючи кров’ю, трусячись і виючи. Тої ж миті весь поплутаний клубок перекотився через край і звалився в яр. Юрга впав, закриваючи голову руками.

З-під мосту залунав тріумфальний виск потвор, але раптом він змінився на крик болю, вереск, уриваний свистом клинка. Потім із темряви долинув брязкіт каміння та хрускіт розтоптуваних, чавлених скелетів, затим знову свист падаючого меча і раптово обірваний розпачливий вигук, від якого аж кров холола в жилах.

Далі була тільки тиша, порушена несподіваним криком зляканого птаха, в глибині лісу, серед величезних дерев. Потім і птах замовк.

Юрга проковтнув слину, звів голову, заледве встав. Далі було тихо, навіть листя не шелестіло, весь ліс, здавалося, тривожно занімів. Рвані хмари заступили небо.

— Гей…

Він повернувся, інстинктивно затуляючись піднятими руками. Відьми́н стояв перед ним, нерухомий, чорний, із блискучим мечем у низько опущеній долоні. Юрга помітив, що стоїть він якось криво, що хилиться вбік.

— Пане, що з вами?

Відьми́н не відповів. Ступив крок, незграбно й тяжко, заточившись лівим стегном. Витягнув руку, вхопився за воза. Юрга помітив кров, блискучу й чорну, стікаючу по балках.

— Пане, ви ранені!

Відьми́н не відповів. Дивлячись купцеві просто у вічі, раптом завис на возі й повільно зсунувся на міст.

— Обережно, поволі… Під голову… Підтримайте хтось йому голову! Сюди, сюди, на воза!

— Богове, кров’ю стече… Пане Юрго, кров тече з-під пов’язки.

— Не розмовляти! Гайда, поганяй, Поквіте, швидко! Велле, вкрий його кожухом, чи не бачиш, як тремтить?

— Може, влити йому трохи горілки до рота?

— Непритомному? Ну ти й даєш, Велле. Але горілки дай, я мушу напитися… Пси, сучі душі, підлі боягузи! Щоб так дати драла, щоб мене самого залишити!

— Пане Юрго! Він щось каже!

— Що? Що каже?

— Е, щось невиразне… Наче ім’я чиєсь…

— Яке?

— Єнніфер…

— Де… я?

— Лежіть, пане, не ворушіться, бо все знову порветься і подереться. Вам ті паскуди ногу до кістки прогризли, сила крові з вас зійшла… Не пізнаєте мене? Це я, Юрга! Це ви мене на мості порятували, пам’ятаєте?

— Ага…

— Пити хочете?

— Як біда…

— Пийте, пане, пийте. Це гарячка вас мучить.

— Юрго… Де ми?

— Їдемо возом. Не говоріть, пане, не ворушіться. Конче мусимо з лісів вибратися до людських садиб. Тра когось такого знайти, хто б на лікуванні знався. Того, що ми вам на нозі намотали, може бути замало. Кров тече та й тече, хоч би що…

— Юрго…

— Так, пане?

— У моїй скриньці… Флакон… Із зеленою лаковою печаткою. Зірви печатку і дай мені… В якійсь чарці. Чарку добре вимий, нікому не дозволяй торкнутися флаконів… Якщо вам життя дороге… Швидко, Юрго. Достобіса, як той віз трясеться… Флакон, Юрго…

— Вже… Пийте.

— Дякую… Тепер слухай. Я зараз засну. Буду кидатися й марити, потім лежатиму як неживий. Нічого, ти не бійся…

— Лежіть, пане, бо рана відкриється і кров’ю стечете.

Він опав на шкури, закрутив головою, відчув, як купець кутає його в кожухи та попону, що смерділа кінським потом. Віз трусився, кожен струс віддавався у нозі та стегні лютим болем. Геральт затиснув зуби. Над собою бачив мільярди зірок. Так близько, що, здається, рукою сягнути. Одразу ж над головою, над верхівками дерев.

***

Ідучи, вибирав дорогу так, щоб триматися здалека від світла, від блиску вогнищ, щоб завжди знаходитись у сфері розгойданих тіней. Це не було легко — всюди довкола палали стоси ялинових стовбурів, били в небо червоним маревом, протканим блисками іскор, значили темряву яснішими прапорцями диму, спалахували, вибухали блиском між танцюючими довкола постатями.

Геральт зупинився, щоб пропустити розшалілий, дикий і крикливий хоровод, що загороджував дорогу, рухаючись у його бік. Хтось шарпнув його за плече, намагаючись втиснути в руку дерев’яну посудину, через вінця якої переливалась піна. Він відмовився, легко, але рішуче відсунув від себе чоловіка, що ледь тримався на ногах і бризкав довкола пивом із глека, якого тримав під пахвою. Не хотів пити.

Не такої ночі, як ця.

Неподалік на риштуванні з березових стовбурів над величезним вогнищем ясноволосий Майський Король у вінку та згрібних штанах цілував руду Майську Королеву, обмацуючи її груди крізь тонку перепітнілу сорочину. Монарх був більше ніж злегка напідпитку, хитався, утримував рівновагу, обнімаючи плечі Королеви, притискаючи до неї руку, якою міцно тримав кухоль пива. Королева, теж не надто твереза, у зсунутому на очі вінку, обіймала Короля за шию і перебирала ногами. Натовп танцював під риштуванням, співав, верещав, трусив жердинами, обмотаними гірляндами зелені та квіття.

— Белтайн! — гукнула просто у вухо Геральтові молода невисока дівчина. Тягнучи його за рукав, змусила закрутитися посеред хороводу. Затанцювала, фуркочучи спідницею і розвіваючи волоссям, повним квітів. Він дозволив, щоб вона закрутила його в танці, закружляв, спритно уникаючи інших пар.

— Белтайн! Майська Ніч[79]!

Побіч них шарпанина, писк, нервовий сміх чергової дівчини, що вдавала боротьбу й опір, а парубок ніс її в темряву, поза коло світла. Хоровод, погукуючи, звинувся вужем, пішов кривим танцем між палаючі багаття. Хтось спотикнувся, упав, розриваючи ланцюг рук, розділяючи вервечку на менші гурти.

Дівчина, дивлячись на Геральта з-під листя, що прикрашало її чоло, наблизилась до нього, різко притулилася, обіймаючи руками, тяжко дихаючи. Він ухопив її грубіше, ніж збирався, на долонях, притиснутих до його пліч, відчував через тонкий льон гарячу вологість її тіла. Звела голову. Очі були заплющені, зуби поблискували з-під піднятої, скривленої верхньої губи. Пахла потом і татар-зіллям, димом і жаданням.

Чому б і ні, подумав він, мнучи долонею її сукенку й плечі, втішаючись мокрим паруючим теплом на пальцях. Дівчина не була в його смаку — надто маленька, надто пухкенька, — чув під долонею місце, де надто тісна у стані сукенка вгризалася в тіло, ділячи спину на дві виразно відчутні округлості, в місці, де вони не мали б бути відчутними. Чому б і ні, подумав, адже в таку ніч… Це неістотно.

Белтайн… Вогні аж до небокраю. Белтайн, Майська Ніч.

Найближче багаття із тріском зжерло кинуті йому сухі розчепірені ялини, вибухнуло золотою ясністю, світлом, що залило геть-усе. Дівчина розплющила очі, дивлячись угору, на його обличчя. Почув, як вона голосно втягує повітря, відчув, як напружується, як раптом упирається долонями в його груди. Одразу ж її відпустив. Вона завагалася. Відхиляючи тулуб на довжину легко випростаних рамен, не відривала бедер від його стегна. Опустила голову, тоді відвела руки, відсунулася, дивлячись убік.

Якусь мить вони стояли нерухомо, доки хоровод, повертаючись, не добіг до них знову, захитав ними, розділив їх. Дівчина швидко відвернулася, втекла, незграбно намагаючись приєднатися до танцюючих. Оглянулася. Лише раз.

Белтайн…

Що я тут роблю?

Посеред мороку заясніла зірка, заіскрилася, прикувала до себе погляд. Медальйон на шиї відьми́на здригнувся. Геральт інстинктивно розширив зіниці, без зусиль пробив зором темряву

Жінка не була селянкою. Селянки не носили чорних оксамитних плащів. Селянки, яких чоловіки несли чи тягли в хащі, кричали, хихотіли, тріпотіли і напинались як струги, що їх ривком витягували з води. Про жодну з них не можна було подумати, що то вона веде в морок високого ясноволосого хлопця у розхристаній сорочці.

Селянки ніколи не носили на шиях оксамиток та всипаних діамантами зірок із обсидіану.

— Єнніфер.

Різко розширені фіалкові очі палають на блідому трикутному обличчі.

— Геральте…

Випустила руку ясноволосого херувима, чиї груди виблискували від поту, немов мідна бляха. Хлопець похитнувся, заточився, впав на коліна, водив головою, роздивлявся, кліпав очима. Повільно встав, провів по них безтямним стурбованим поглядом, після чого непевним кроком пішов у бік вогнищ. Чародійка навіть не глянула йому вслід. Пильно дивилася на відьми́на, а її рука сильно затисла край плаща.

— Приємно знову тебе побачити, — невимушено сказав він. Відразу ж відчув, як опадає напруга, що застигла між ними..

— Навзаєм, — посміхнулася вона. Йому здалося, що в цій усмішці було щось вимушене, але певності цього не мав. — Дуже приємна несподіванка, не заперечую. Що ти робиш, Геральте? Ах… Перепрошую, вибач за нескромність. Очевидно, те саме, що і я. Адже це Белтайн. От тільки ти піймав мене, так би мовити, на гарячому.

— Я тобі завадив.

— Переживу, — засміялася вона. — Ніч триває. Коли захочу, причарую іншого.

— Шкода, що я так не вмію, — сказав він, з великим зусиллям удаючи байдужість. — Одна як побачила при світлі мої очі, то втекла.

— Під ранок, — сказала, усміхаючись все більше вдавано, — коли вони по-справжньому розшаліються, то не звертатимуть уваги. Ще знайдеш собі якусь, побачиш…

— Єн, — дальші слова застрягли йому в горлі. Вони довго дивилися одне на одного, дуже довго, а червоний відблиск вогню грав на їхніх обличчях. Раптом Єнніфер зітхнула, закриваючи очі віями.

— Геральте, ні. Не починаймо…

— Це Белтайн, — перебив він. — Ти забула?

Вона поволі наблизилась, поклала руки йому на плечі, помалу й обережно притулилася до нього, торкнулася чолом грудей. Він гладив її гайворонськи чорне волосся, розсипане кучерями, крутими наче змії.

— Вір мені, — шепнула вона, підіймаючи голову. — Я ані хвилини не вагалася б, якби у гру входило лише… Але це безглуздо. Все почнеться заново, а закінчиться так само, як і раніше. Це безглуздо, щоб ми…

— Чи ж усе має діятися згідно з глуздом? Це Белтайн.

— Белтайн, — вона відвернула голову. — Ну то й що? Щось нас притягнуло до цих вогнищ, до цих розвеселених людей. Ми збиралися танцювати, шаліти, злегка запаморочитись і скористатися з пануючої тут раз на рік свободи звичаїв, нерозривно зв’язаної зі святом циклу природи, що постійно повторюється. І на тобі, несподівано зустрічаємось після… Скільки ж це минуло від… Рік?

— Рік, два місяці та вісімнадцять днів.

— Ти мене зворушуєш. Навмисне?

— Навмисне. Єн…

— Геральте, — перебила вона, раптом відсуваючись, різко зводячи голову. — З’ясуймо все. Я не хочу.

Він кивнув на знак того, що все з’ясовано.

Єнніфер відкинула плащ на плече. Під плащем мала дуже тонку білу сорочку і чорну спідницю, стягнуту поясом зі срібних ланок.

— Я не хочу, — повторила, — починати наново. А думка про те, аби зробити з тобою те…, що я збиралися зробити з тим білявчиком… За такими ж правилами… Ця думка, Геральте, видається мені якоюсь негарною. Вона б принизила і тебе, і мене. Розумієш?

Він знову кивнув головою. Вона глянула на нього з-під опущених вій.

— Не йдеш?

— Ні.

Вона якусь мить мовчала, неспокійно ворушачи раменами.

— Сердишся?

— Ні.

— Ну то ходімо, сядьмо десь, подалі від цього гамору, порозмовляймо трохи. Бачиш, я рада з нашої зустрічі. Справді. Посидьмо трохи разом. Добре?

— Добре, Єн.

Вони відійшли в морок, далі на вересовища, до чорної стіни лісу, оминаючи переплетені в обіймах пари. Мусили відійти досить далеко, щоби знайти місце лише для себе. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким мов кипарис.

Чародійка розстебнула брошку плаща, стріпнула ним, розстелила на землі. Він сів біля неї. Дуже хотів її обійняти, але наперекір не зробив цього. Єнніфер поправила глибоко розстебнуту сорочку, проникливо глянула на нього, зітхнула та обняла. Він міг цього сподіватися. Вона мусила докладати зусиль, щоб читати думки, але наміри відчувала інстинктивно.

Вони мовчали.

— Ех, холера, — раптом сказала вона, відсуваючись. Підняла руку, прокричала заклинання. Над їх головами злетіли червоні та жовті кулі, лопаючись високо в повітрі, утворюючи кольорові перисті квіти. Від вогнищ долинули сміх та радісні вигуки.

— Белтайн, — гірко сказала вона. — Майська Ніч… Цикл повторюється. Хай розважаються… якщо можуть.

В околиці були й інші чародії. Здалеку в небо вистрелили три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних вируючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули від захоплення, закричали. Геральт, напружений, гладив кучері Єнніфер, вдихав запах бузку та аґрусу, що струменів від них. Якщо він надто сильно її хотітиме, подумав, вона це відчує й буде прикро вражена. Насторожиться, з’їжиться і відштовхне мене. Спокійно запитаю, що в неї чувати…

— В мене нічого не чувати, — сказала, а в її голосі щось затремтіло. — Нічого, про що варто б розповідати.

— Не роби цього зі мною, Єн. Не читай мене. Це мене соромить.

— Вибач. Це мимоволі. А в тебе, Геральте, що нового?

— Нічого. Нічого, про що варто б розповідати.

Мовчали.

— Белтайн! — раптом шепнула вона, він відчув, як тужавіє та напружується її рука, притиснута до його грудей. — Вони розважаються. Святкують одвічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на знищення і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Геральте. Ми не можемо повторюватись. Нас позбавили цієї можливості. Дали нам можливість чинити з природою незвичайні речі, інколи навіть суперечні їй. А одночасно забрали те, що в природі є найпростішим та найприроднішим. Що з того, що ми живемо довше від них? Після нашої зими не буде весни, ми не відродимось, те, що закінчується, закінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене вабить до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злісне і блюзнірське глузування з цього свята.

Він мовчав. Не любив, коли вона впадала у такий настрій, джерело якого він знав аж надто добре. Знову, подумав, знову це починає її мучити. Був час, коли здавалось, що забула, змирилася, як інші. Обняв її, притулив, легенько колихав, немов дитину. Дозволила. Він не здивувався. Знав, що вона цього потребує.

— Знаєш, Геральте, — раптом сказала, вже заспокоївшись. — Мені найбільше бракувало твого мовчання.

Торкнувся вустами її волосся, вуха. Я прагну тебе, Єн, подумав, прагну, ти ж знаєш. Ти ж це знаєш, Єн.

— Знаю, — шепнула вона.

— Єн…

Вона знову зітхнула.

— Лише сьогодні, — сказала, дивлячись на нього широко розплющеними очима. — Лише ця ніч, що зараз промине. Нехай це буде нашим Белтайном. Вранці знову розлучимось. Прошу, не розраховуй на більше, я не можу, не могла б… Вибач. Якщо я тебе образила, поцілуй мене і йди.

— Якщо поцілую тебе, то не піду.

— Я цього сподівалась.

Схилила голову. Він торкнувся вустами її розхилених губ. Обережно. Спершу верхньої, потім нижньої. Вплів пальці в круті кучері, торкнувся її вуха, її діамантової сережки, її шиї. Єнніфер, віддаючи поцілунок. пригорнулася до нього, а її вправні пальці швидко і вміло поралися із застібками його куртки. Впала горілиць на плащ, розстелений поверх м’якого моху. Він притис губи до її грудей, почув, як пуп’янок твердне і вирисовується під тонкою тканиною сорочки. Неспокійно дихала.

— Єн…

— Нічого не кажи… Прошу…

Дотик її оголеної гладенької холодної шкіри, що електризує пальці та внутрішній бік долоні. Дрижання вздовж пліч, вколотих її нігтями. З боку вогнищ крик, спів, свист, далека курява іскор у пурпуровому димі. Пестощі й дотик. Її. Його. Дрижання. І нетерплячість. Легенький дотик її струнких ніг, що обіймають його стегна, змикаються в замок,

Белтайн!

Дихання, розірване на зітхання. Зблиски під повіками, запах бузку та аґрусу. Майська Королева і Майський Король? Блюзнірський насміх? Непам’ять.

Белтайн! Майська Ніч!

Стогін. Її? Його? Чорні кучері на очах, на губах. Сплетені пальці тремтячих рук. Крик. Її? Чорні вії. Мокрі. Стогін. Його?

Тиша. Ціла вічність тиші.

Белтайн… Вогні аж до небокраю.

— Єн?

— Ох, Геральте…

— Єн… Ти плачеш?

— Ні!

— Єн…

— Я присягала собі… Присягала…

— Не кажи нічого. Не треба. Тобі не холодно?

— Холодно.

— А тепер?

— Тепліше.

Небо страшенно швидко яснішало, чорна стіна лісу вигострила обриси, виявила з безформеного мороку виразну зубчасту лінію вершечків дерев. Блакитна передвісниця світанку, що виповзала з-за неї, розлилася вздовж обрію, гасячи лампади зірок. Холоднішало. Він пригорнув її сильніше, закутав плащем.

— Геральте.

— Ммм?

— Зараз світатиме.

— Я знаю.

— Я тебе скривдила?

— Трохи.

— Все почнеться заново?

— Воно ніколи не закінчувалось.

— Благаю тебе… Через тебе я почуваюся…

— Не кажи нічого. Все гаразд.

Запах диму, що розповзається серед вересу. Запах бузку та аґрусу.

— Геральте.

— Так.

— Пам’ятаєш нашу зустріч у Боривітрульських горах? І того золотого дракона… Як же він звався?

— Три Галки. Пам’ятаю.

— Він сказав нам…

— Я пам’ятаю, Єн.

Вона поцілувала його в місце, де шия переходила у ключицю, потім втиснула туди голову, лоскочучи волоссям.

— Ми створені одне для одного, — шепнула. — Можливо, приречені одне одному? Але ж нічого з цього не буде. Шкода, але, коли настане світанок, розлучимось. Інакше бути не може. Мусимо розлучитися, щоб не скривдити одне одного. Ми, приречені одне одному. Створені одне для одного. Шкода. Той чи ті, що нас створювали одне для одного, мали подбати про щось більше. Самого приречення недосить, його замало. Потрібне щось більше. Вибач мене. Я мусила сказати тобі це.

— Я знаю.

— Розуміла — те, щоб ми кохалися, не мало сенсу.

— Ти помилялася. Мало. Попри все.

— Геральте, їдь до Цинтри.

— Що?

— Їдь до Цинтри. Їдь туди і цього разу не зрікайся. Не чини так, як тоді… Коли ти був там…

— Звідки ти знаєш?

— Я все про тебе знаю. Ти забув? Їдь до Цинтри, їдь туди якнайшвидше. Настають погані часи, Геральте. Дуже погані. Ти повинен встигнути…

— Єн…

— Не кажи нічого, прошу.

Холодніше. Все холодніше. І все світліше.

— Ще не йди… Почекаймо до світанку.

— Почекаймо.

— Не ворушіться, пане. Треба вам перев’язку змінити, бо рана кривавить, а нога страшенно пухне. Богове, погано це виглядає… Треба б якнайшвидше медикуса знайти.

— Срати на медикуса, — застогнав відьми́н. — Юрго, давай сюди мою скриньку. Ось, цей флакон. Лий просто на рану. О, холера ясна!!! Нічого, нічого, лий ще… Оооох!!! Добре. Товсто замотай і накрий мене…

— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас мучить…

— Срати на гарячку. Юрго?

— Так, пане.

— Я забув тобі подякувати…

— Не вам, пане, дякувати годиться, а мені. Се ж ви мені життя порятували, в моїй обороні утерпіли. А я? Що ж я такого зробив? Що чоловіка раненого, без тями, перев’язав, на віз поклав, щезнути не дав? То річ звичайна, пане відьми́не.

— Не така і звичайна, Юрго. Мене вже кидали… у подібних ситуаціях… Як пса.

Купець, опустивши голову, помовчав.

— Та, що ж, у паскудному світі жиємо, — пробурмотів урешті. — Але це ще не причина, щоб усім нам паскудитися. Добра нам треба. Так мене мій батько учив, так я своїх синів учу.

Відьми́н мовчав, удивлявся в галуззя дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху воза. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.

— Де ми?

— Переїхали вбрід ріку Траву, то тепер ми у Мехунських Лісах. Вже не Темерія, а Содден. Ви границю проспали, коли митники на возі бушували. Скажу вам тільки, що вельми вони з вас дивувалися. Але старший над ними вас знав, то й велів без зволікань пропустити.

— Він мене знав?

— Айно, певно, що так. Геральтом вас називав. Так сказав — Геральт із Ривії. Чи то ваше наймення?

— Моє…

— Обіцяв той митник послати когось із вісткою, що медикус потрібен. А я ще й сунув йому теє-сеє в руку, аби не забув.

— Дякую тобі, Юрго.

— Ні, пане відьми́не. Як я вже казав, то я вам дякую. І не тільки. Ще я вам дещо винен. Ми умовлялися… Що ви, пане? Зле вам?

— Юрго… Флакон із зеленою печаткою…

— Пане… Ви знову будете… Так ви страшно кричали крізь сон…

— Я мушу, Юрго…

— Воля ваша. Чекайте, духом у чарку влию… На богів, медикуса треба якнайшвидше, бо інакше…

Відьми́н відвернув голову.

***

Чув крики дітей, які бавилися у висохлому внутрішньому рові довкола замкових садів. Було тих дітей з десятеро. Шмаркачі, намагаючись перекричати одне одного тонкими схвильованими голосами, що ламалися у фальцет, зняли такий гармидер, аж у вухах лящало. Бігали туди-сюди дном рову, схожі були на зграйку швидких рибок, які блискавично і несподівано змінювали напрямок руху, але завше трималися разом. Як завжди, слідом за крикливими, худющими мов городні опудала старшими хлопцями біг задиханий малюк, що ніяк не міг устигнути.

— Чимало їх, — зауважив відьми́н. Мишовур кисло посміхнувся, термосячи голову, знизав плечима.

— Так, чимало.

— А хто з них… Хто з тих хлопців є тією знаменитою Несподіванкою?

Друїд відвів погляд.

— Я не маю права, Геральте…

— Каланте?

— Звичайно. Ти ж не дурив себе думкою, що вона так легко віддасть тобі дитину? Ти ж з нею знайомий. Це залізна жінка. Скажу тобі щось, чого не повинен казати, сподіваючись, що ти зрозумієш. Розраховую, що ти не викажеш мене їй.

— Кажи.

— Коли дитина народилася, шість років тому, вона мене покликала та наказала, щоб я знайшов тебе і вбив.

— Ти відмовився.

— Каланте не відмовляють, — повагом сказав Мишовур, дивлячись йому просто в вічі. — Я вже лаштувався рушати в дорогу, коли вона покликала мене знову. І скасувала наказ, не пояснивши й словом. Коли розмовлятимеш із нею, будь обережним.

— Буду. Мишовуре, скажи, як це трапилося з Дуні та Паветтою?

— Пливли зі Скелліге до Цинтри. Несподівано почався шторм. Від корабля навіть тріски не зосталося. Геральте… Те, що дитини не було тоді з ними, — це пекельно дивна річ. Незбагненна. Мали забрати на корабель, а в останню мить не забрали. Ніхто не знає, що було причиною. Паветта ніколи не розлучалася з…

— Як Каланте витримала це?

— А як ти гадаєш?

— Розумію.

Галасуючи, немов банда гоблінів, хлопці видерлися нагору і промчали мимо них. Геральт помітив, що близько до початку рухливої зграї біжить дівчинка, така ж худа і криклива, як хлопці, тільки маяла за нею ясна коса. З диким виттям громадка знову сипонула вниз, уривистим узбіччям рову, при цьому принаймні половина, в тому числі й дівчинка, з’їхали на сідничках. Найменший, що все не міг наздогнати, перевернувся, покотився, вже внизу голосно розплакався, стискаючи розбите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи та насміхаючись, а тоді побігли далі. Дівчинка вклякла біля малюка, обняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личку пил і бруд.

— Ходімо, Геральте. Королева чекає.

— Ходімо, Мишовуре.

Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, підвішеній на ланцюгах на конарі величезної липи. Здавалося, що дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу наново розгойдував лавку. З нею було три молоді жінки. Одна сиділа на траві біля гойдалки, її розстелена сукня біліла на зеленому, наче снігова латка. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розгортаючи гілки малинових кущів.

— Пані, — Мишовур поклонився.

Королева підняла голову. Геральт опустився на коліно.

— Відьми́н, — сухо сказала вона.

Як і раніше, прикрашала себе смарагдами, що пасували до кольору сукні. І до кольору очей. Як і раніше, носила вузький золотий обруч на попелясто-сірому волоссі. Але долоні, які він пам’ятав білими і вузькими, були вже не такими вузькими. Поповнішала.

— Вітаю тебе, Каланте з Цинтри.

— Доброго дня, Геральте з Ривії. Встань. Я чекала тебе. Мишовуре, приятелю, відведи панночок до замку.

— Слухаюсь, королево.

Вони залишилися самі.

— Шість років, — без посмішки озвалася Каланте. — Ти напрочуд пунктуальний, відьми́не.

Він промовчав.

— Бували хвилини, та що там, бували роки, коли я тішила себе оманою, що ти забув. Чи, хоча б, що якісь інші причини не дозволять тобі приїхати. Ні, я загалом не бажала тобі нещастя, але ж мусила взяти до уваги не надто безпечний характер твоєї професії. Кажуть, що смерть іде за тобою слідом, крок у крок, Геральте з Ривії, але ти ніколи не озираєшся назад. А пізніше… Коли Паветта… Ти вже знаєш?

— Знаю, — Геральт схилив голову. — Співчуваю тобі від усього серця.

— Ні, — перебила вона. — Це було давно. Як бачиш, я вже не ношу жалоби. Носила достатньо довго. Паветта і Дуні. Приречені одне одному. До кінця. І як же тут не вірити в силу приречення?

Обоє мовчали. Каланте ворухнула ногою, знову розгойдала лавку.

— І от відьми́н повернувся після шести домовлених літ, — повільно мовила вона, а на її вустах розквітла дивна посмішка. — Повернувся і зажадав виконання присяги. Як ти думаєш, Геральте, мабуть, так розповідатимуть про нашу зустріч казкарі, коли мине сто літ? Я гадаю, що саме так. Тільки що, напевно, прикрасять розповідь, ударять у чулі струни, заграють на емоціях. Так, вони це вміють. Можу собі таке уявити. Прошу, послухай. І рік жорстокий відьми́н: «Сповни обітницю, королево, або впаде на тебе прокляття». А королева, залившись слізьми, впала перед відьми́ном навколішки, благаючи: «Милосердя! Не забирай у мене цієї дитини! Бо тільки вона єдина мені зосталась!»

— Каланте…

— Не перебивай мене, — різко сказала вона. — Я розповідаю казку, чи ти не помітив? Слухай далі. Злий, жорстокий відьми́н затупотів ногами, замахав руками і крикнув: «Бережись, віроломна, бережись помсти долі. Якщо не дотримаєш присяги, не обмине тебе кара». А королева відповіла:

«Добре, відьми́не. Нехай буде так, як захоче доля. Он там, глянь, грається десятеро дітей. Якщо вгадаєш, котре з них приречене тобі, забереш із собою, а мене залишиш із розбитим серцем».

Відьми́н мовчав.

— У казці, — посмішка Каланте ставала все неприємнішою, — королева, наскільки я собі уявляю, дозволила б відьми́нові вгадувати тричі. Але ми не в казці, Геральте. Нас троє, — ти, я і наша проблема. І наше приречення. Це не казка, це життя. Недобре, зле, тяжке, таке, що не щадить нам помилок, кривди, жалю, розчарувань і нещастя, нікому не щадить, ні відьми́нам, ні королевам. І тому, Геральте з Ривії, ти вгадуватимеш лише раз.

Відьми́н далі мовчав.

— Лише один-єдиний раз, — сказала Каланте. — Але, як я вже казала, це не казка, а життя, яке ми самі мусимо заповнити хвилинами щастя, бо на долю і її посмішки розраховувати, сам знаєш, марно. Тому, незалежно від результатів здогаду, ти не підеш звідси ні з чим. Забереш одну дитину. Ту, на яку впаде твій вибір. Дитину, з якої зробиш відьми́на. Якщо ця дитина витримає Випробування Травами, ясна річ.

Геральт різко здійняв голову. Королева посміхнулася. Він знав цю усмішку, негарну й злу, зневажливу, бо не приховувала робленості.

— Ти здивувався, — констатувала вона. — Що ж, я трохи підучилася. Оскільки дитина Паветти має шанси стати відьми́ном, я завдала собі цю працю. Однак мої джерела, Геральте, нічого не кажуть про те, скільки дітей з десяти витримує Випробування Травами. Ти не хотів би задовольнити мою цікавість у цьому питанні?

— Королево, — Геральт кашлянув. — Ти, мабуть, завдала собі чимало праці, учившись, аби знати, що кодекс і присяга забороняють мені навіть вимовляти цю назву, не кажучи вже про те, щоби про неї дискутувати.

Каланте раптово зупинила гойдалку, вривши в землю каблука.

— Троє, щонайбільше четверо з десяти, — сказала, киваючи головою у вдаваній задумі. — Гостра селекція, дуже гостра, сказала б я, причому на кожному етапі. Спершу Вибір, потім Випробування. А потім Зміни. Скільки підлітків дістає врешті медальйони та срібні мечі? Один із десяти? Один із двадцяти?

Відьми́н мовчав.

— Я довго розмірковала про це, — вела далі Каланте, вже без усмішки. — І дійшла висновку, що селекція дітей на етапі Вибору має зникоме значення. Яка ж, урешті, різниця, Геральте, що за дитина помре чи збожеволіє, нафарширована наркотиками? Яка різниця, чий мозок розірветься від марення, чиї очі луснуть і витечуть, замість стати очима кота? Яка різниця, чи у власній крові та блювотинні сконає дитина справді вказана приреченням, чи зовсім випадкова дитина? Дай мені відповідь.

Відьми́н сплів руки на грудях, щоби стримати їх тремтіння.

— Нащо? — спитав. — Ти сподіваєшся відповіді?

— Дійсно, не сподіваюся, — королева знову посміхнулася. — Ти, як завше, робиш безпомильні висновки. Хто знає, може, я, навіть не сподіваючись відповіді, ласкаво зволила б витратити трохи часу, щоб почути твої добровільні та щирі слова? Слова, які, хтозна, ти, може, зволив би з себе витиснути, а разом із ними те, що гнітить твою душу? Але, як ні, то що вдієш? Берімося за справу, треба дати матеріал казкарям. Ходімо вибирати дитину, відьми́не.

— Каланте, — сказав він, дивлячись їй у вічі. — Не варто перейматися казкарями, якщо забракне їм матеріалу, то й так щось вигадають. А хоч би й мали справжній матеріал, то й так його перекрутять. Як ти слушно зауважила, це не казка, а життя. Недобре й зле. А тому, до холери та зарази, переживімо його настільки пристойно й добре, наскільки зуміємо. Обмежимо кількість завданої іншим кривди до необхідного мінімуму. В казці, звісно, королева мусить благати відьми́на, а відьми́н вимагати свого й тупотіти ногами. В житті королева може просто сказати: «Не забирай дитину, прошу». А відьми́н відповість: «Якщо просиш, не заберу». І поїде собі в напрямку призахідного сонця. Чистісіньке життя. Але за таке закінчення казкар не дістав би від слухачів ані грошика, щонайбільше копняка в зад. Бо це нудно.

Каланте перестала посміхатися, в її очах змигнуло щось таке, що він уже колись бачив.

— Що це означає? — засичала вона.

— Не ходімо околяса, Каланте. Ти знаєш, що я маю на увазі. Як приїхав сюди, так від’їду. Мушу вибирати дитину? А нащо вона мені? Ти думаєш, це так для мене важливо? Що я їхав сюди, до Цинтри, гнаний заміром відібрати в тебе внука? Ні, Каланте. Можливо, я хотів глянути на цю дитину, глянути в очі приреченню… Я й сам не знаю… Але не бійся. Я не заберу дитини, достатньо попросити про це.

Каланте зірвалася з лавки, в її очах розгорівся зелений вогонь.

— Просити? — люто зашипіла. — В тебе? Боятися? Я мала б тебе боятися, клятий чаклуне? Ти зважуєшся кидати мені в обличчя свій принизливий жаль? Дурити мене своїм співчуттям? Закидати мені боягузтво, піддавати сумніву мою волю? Моя довіра тебе роззухвалила. Стережись!

Відьми́н вирішив не знизувати плечима, прийшовши до висновку, що безпечніше буде стати навколішки і схилити голову. Не помилився.

— Ну, — сичала Каланте, стоячи над ним. Руки мала опущені, долоні затиснуті в кулаки, наїжачені перснями. — Ну нарешті. Це правильна позиція. З такої позиції слід відповідати королеві, якщо королева поставить тобі питання. А якщо це буде не питання, а наказ, ти ще нижче схилиш голову і підеш його виконувати, не зволікаючи й хвилі. Зрозумів?

— Так, королево.

— Пречудово. Встань.

Встав. Глянула на нього, закусила губи.

— Тебе дуже образив мій вибух? Я про форму, не про зміст.

— Не дуже.

— Добре. Я постараюся більше не вибухати. А отож, як я казала, там у рові грається десятеро дітей. Вибереш одну дитину, що здасться тобі найвідповіднішою, забереш, і, на богів, перетвориш на відьми́на, бо така воля приречення. А якщо не приречення, то знай, що така моя воля.

Він глянув їй у очі, низько схилився.

— Королево, — сказав. — Шість років тому я довів тобі, що є речі сильніші за королівську волю. На богів, якщо вони існують, доведу це тобі ще раз. Ти не змусиш мене робити вибір, якого я не хочу робити. Вибач за форму, не за зміст.

— Під моїм замком глибокі льохи. Перестерігаю, — ще хвилина, ще слово, і згниєш у них.

— Жоден із дітей, які граються в рові, не годиться на відьми́на, — повільно сказав він. — І серед них немає сина Паветти.

Каланте примружила очі. Він навіть не здригнувся.

— Ходи, — сказала врешті, обертаючись на місці.

Він пішов за нею між ряди розквітлих кущів, між клумби і живоплоти. Королева ввійшла до ажурної альтанки. Там стояли чотири великі плетені з лози крісла, що оточували малахітовий стіл. На його поверхні, укритій жилками, підтримуваній чотирма грифонами, стояв жбан і два срібні кубки.

— Сідай. І налий.

Припила до нього, різко, солідно, по-чоловічому. Він одповів тим самим, не сідаючи.

— Сідай, — повторила. — Я хочу порозмовляти.

— Слухаю.

— Звідки ти знав, що серед тих дітей немає сина Паветти?

— Я не знав, — Геральт вирішив бути щирим. — Сказав навмання.

— Ага. Я могла здогадатися. А те, що жоден із них не годиться на відьми́на? Це правда? І як ти міг це встановити? За допомогою магії?

— Каланте, — тихо сказав він. — Я не мусив ні встановлювати це, ні перевіряти. Те, що ти казала раніше, було чистісінькою правдою. Кожна дитина годиться. Вирішальною є селекція. Пізніше.

— На богів моря, як каже мій завше відсутній дружина! — засміялася вона. — То це все неправда? Увесь цей Закон Несподіванки? Легенди про дітей, яких хтось не сподівався, про тих, які першими вийшли назустріч? Я так і здогадувалася! Це гра! Гра з випадком, розвага з долею! Але це диявольськи небезпечна гра, Геральте.

— Я знаю.

— Гра з чиїмсь програшем. Нащо, скажи, змушувати батьків чи опікунів до таких тяжких і болісних присяг? Нащо відбирати у них дітей? Адже довкола повно таких, яких відбирати не треба. По дорогах блукають цілі ватаги бездомних і сиріт. У кожному селі можна дешево купити дитину, на переднівку кожен кметь охоче продасть, бо що йому там, одразу змайструє іншу. То чому? Чому ти змусив Дуні, Паветту й мене присягати? Чому ти з’являєшся тут рівно через шість років після народження дитини? І чому, до холери, не хочеш її, чому кажеш, що це для тебе не важливо?

Він мовчав. Каланте покивала головою.

— Не відповідаєш, — сказала, відхилившись на спинку крісла. — Задумаймось над причиною твого мовчання. Логіка є матір’ю всякого знання. А що вона нам підказує? Що ми тут маємо? Відьми́на, який шукає приречення, схованого у дивному та сумнівному Законі Несподіванки. Відьми́н знаходить це приречення. І зненацька відмовляється від нього. Не хоче, як твердить, Дитини Несподіванки. Обличчя в нього кам’яне, а в голосі лід та метал. Думає, що королева, — жінка, що не кажи, — дозволить себе ошукати, обманути полудою твердої мужності. Ні, Геральте, я тебе не пощаджу. Знаю, чому ти відмовляєшся вибрати дитину. Відмовляєшся, бо не віриш у приречення. Бо ти не впевнений. А коли ти не впевнений…, тоді починаєш боятися. Так, Геральте. Те, що тобою керує, — це страх. Ти боїшся. Запереч.

Він повільно поставив кубок на стіл. Повільно, щоб брязканням скла об малахіт не видати тремтіння руки, якого не міг стримати.

— Ти не заперечуєш?

— Ні.

Вона швидко перегнулася, вхопила його руку. Сильно.

— Ти виграв у моїх очах, — сказала. І посміхнулася. То була гарна усмішка. Мимоволі, цілком мимоволі він відповів усмішкою.

— Як ти про це здогадалася, Каланте?

— Я не здогадалася, — вона не випустила його руки. — Сказала навмання.

Вони одночасно засміялися. Потім мовчки сиділи серед зелені та запаху черемхи, серед тепла і бриніння бджіл.

— Геральте?

— Так, Каланте?

— Ти не віриш у приречення?

— Не знаю, чи я у щось вірю. А що ж до приречення… Боюся, що його не досить. Потрібне щось більше.

— Я мушу про дещо тебе запитати. А як було з тобою? Адже ж ти сам, начебто, був Несподіванкою. Мишовур твердить…

— Ні, Каланте. Мишовур мав на гадці щось цілковито інше. Мишовур… Він, мабуть, знає. Але вживає цей зручний міф, коли це йому зручно. Це неправда, наче я той, кого застали вдома, хоча не сподівалися. Неправда, наче я саме тому став відьми́ном. Я звичайний підкидьок, Каланте. Небажаний байстрюк однієї жінки, якої не пам’ятаю. Але знаю, хто вона.

Королева проникливо глянула на нього, але відьми́н не продовжував.

— А всі перекази про Закон Несподіванки — легенди?

— Всі. Випадок складно назвати приреченням.

— Але ви, відьми́ни, не перестаєте шукати?

— Не перестаємо. Та це не має сенсу. Ніщо не має сенсу.

— Ви вірите, що Дитина Приречення пройде випробування без ризику?

— Ми віримо, що така дитина не потребуватиме випробування.

— Одне питання, Геральте. Доволі особисте. Можна?

Він кивнув головою.

— Як відомо, найкращий спосіб передати спадкові риси — природний. Ти пройшов Випробування і вижив. Якщо для тебе важливою є дитина, що має особливі властивості та опірність… Чому ти не знайдеш жінки, яка… Я неделікатна, так? Але, здається, відгадала?

— Як завжди, — сумно посміхнувся він, — ти робиш безпомильні висновки, Каланте. Ти, звісно, вгадала. Те, про що ти кажеш, для мене недосяжне.

— Вибач, — сказала, а посмішка зникла з її обличчя. — Що ж, це по-людськи.

— Це не по-людськи.

— Ах… Отож, жоден відьми́н…

— Жоден. Випробування Травами, Каланте, жахливе. А те, що з хлопцями відбувається під час Змін, є ще гіршим. І необоротним.

— Тільки не розчулюйся, — дещо тихіше сказала вона. — Це тобі не личить. Несуттєво, що з тобою робили. Я бачу результат. Як на мій смак, цілком задовільний. Коли б я могла припустити, що дитина Паветти стане колись схожою на тебе, то не вагалася б ні хвилини.

— Ризик надто великий, — швидко сказав він. — Як ти й казала. Виживає не більше чотирьох із десяти.

— До лиха, хіба ж тільки Випробування Травами є ризикованим? Хіба лише майбутні відьми́ни ризикують? Життя повне ризику, в житті, Геральте, теж іде селекція. Її здійснюють нещасливий випадок, хвороба, війна. Протиставитися долі, — це може бути таким самим ризиком, як віддатися в її руки. Геральте… Я б тобі віддала цю дитину. Але… Я теж боюся.

— Я не забрав би дитину. Не міг би взяти на себе відповідальності. Не згодився б обтяжувати нею тебе. Не хотів би, щоб ця дитина згадувала тебе колись так… Як я…

— Ти ненавидиш цю жінку, Геральте?

— Мою матір? Ні, Каланте. Здогадуюсь, що вона стояла перед вибором… Може, не мала вибору? Ні, мала, адже ж знаєш, достатньо відповідного заклинання чи еліксиру… Вибір. Вибір, який треба шанувати, бо це святе і безсумнівне право кожної жінки. Емоції не відіграють тут жодної ролі. Вона мала безсумнівне право прийняти рішення і прийняла його. Але думаю, що зустріч із нею, міна, яку б вона тоді зробила… Це дало б мені щось на кшталт нездорової приємності, якщо розумієш, про що я.

— Я чудово розумію, про що ти кажеш, — усміхнулася вона. — Але маєш невеликі шанси на таку приємність. Я неспроможна оцінити твій вік, відьми́не, але припускаю, що ти значно старший, ніж виглядаєш. Тому ця жінка…

— Ця жінка, — холодно перебив він, — напевне виглядає тепер значно молодшою від мене.

— Чародійка?

— Так.

— Цікаво. Я думала, що чародійки не можуть…

— Вона, мабуть, теж так думала.

— Напевно. Але ти маєш рацію, не дискутуймо про право жінки на рішення, це питання поза дискусією. Повернімося до нашої проблеми. Ти не забереш дитини? Остаточно?

— Остаточно.

— А якщо… Якщо приречення — це не лише міф? Якщо воно існує насправді, то чи не виникне побоювання, що може помститися?

— Якщо помститься, то мені, — спокійно відповів він. — Це я виступаю проти нього. Натомість ти виконала свою частину зобов’язання. Якщо ж приречення не є легендою, то я мусив би серед запропонованих тобою дітей вибрати саме ту дитину, що потрібно. Адже серед цих дітей є дитина Паветти?

— Є, — Каланте повільно кивнула головою. — Ти хочеш її побачити? Хочеш глянути в очі приреченню?

— Ні. Не хочу. Відмовляюся, зрікаюся. Зрікаюся своїх прав на цього хлопця. Не хочу дивитися у вічі приреченню, бо не вірю в нього. Бо знаю, — щоби злучити двох людей, самого приречення не досить. Потрібне щось більше, ніж приречення. Я сміюся з такого приречення, не йтиму за ним, немов ведений за руку сліпець, безтямний і наївний. Це моє остаточне рішення, Каланте з Цинтри.

Королева встала. Посміхнулася. Він не міг одгадати, що приховує ця посмішка.

— Хай так буде, Геральте з Ривії. Можливо, твоїм приреченням було саме зректися і відмовитись? Гадаю, що саме так і було. Бо знай, що, коли б ти вибрав, коли б ти правильно вибрав, то довідався б, що приречення, з якого ти смієшся, — жорстоко посміялося з тебе.

Він глянув у її очі, їдко-зелені. Вона посміхалася. Він не міг розшифрувати цієї посмішки.

Біля альтанки ріс трояндовий кущ. Він зламав гілку, зірвав квітку, опустився навколішки, вручив їй, обіруч, схиливши голову.

— Шкода, що я не познайомилась з тобою раніше, біловолосий, — шепнула вона, беручи троянду з його рук. — Устань.

Він устав.

— Якщо ти зміниш думку, — сказала вона, наближаючи троянду до обличчя. — Якщо вирішиш… Повертайся до Цинтри. Я чекатиму. І твоє приречення тебе чекатиме. Можливо, не безконечно довго, але, безперечно, ще якийсь час.

— Прощавай, Каланте.

— Прощавай, відьми́не. Бережи себе. Я маю… Мала щойно передчуття… Дивне передчуття… що бачу тебе востаннє.

— Прощавай, королево.

Він прокинувся і здивовано відзначив, що біль, який свердлив стегно, зник, здалося також, що перестала дошкуляти пульсуюча, напинаюча шкіру пухлина. Хотів сягнути рукою, торкнутися, але не міг поворухнутися. Перш ніж зорієнтувався, що знерухомлює його виключно тягар шкур, якими він укритий, холодний огидний страх сплив аж до живота, впився в нутрощі, наче яструбині пазурі. Стискав і розтискав пальці, поступово, подумки повторюючи, ні, ні, я не…

Паралізований.

— Ти прокинувся.

Це було твердженням, не питанням. Тихий, але виразний, м’який голос. Жінка. Мабуть, молода. Він повернув голову, застогнав, намагаючись підвестися.

— Не ворушися. Принаймні, не так різко. Болить?

— Нннн…, — наліт, що зліплював губи, розірвався. — Нні. Не рана… Спина…

— Пролежні, — байдуже холодне твердження, що не пасувало до цього м’якого альту. — Я цьому зараджу. Ось, випий. Повільно, маленькими ковтками.

В рідині переважав запах і смак ялівцю. Старий спосіб, подумав. Ялівець чи м’ята, обидва додатки без значення, тільки щоб замаскувати справжній склад. Попри це, розпізнав однотрубник, може каситицю. Так, напевне каситиця, каситиця нейтралізує токсини, очищає кров, зіпсовану гангреною чи зараженням.

— Пий. До дна. Повільніше, бо захлинешся.

Медальйон на його шиї почав легенько вібрувати. Отож, у напої була й магія. Він із зусиллям розширив зіниці. Тепер, коли вона підняла йому голову, міг краще придивитися до неї. Була дрібної статури. Носила чоловічий одяг. Личко мала невелике і бліде в темряві.

— Де ми?

— На поляні смолокурів.

Справді, в повітрі чутно було живицю. Від вогнищ долинали голоси. Хтось саме докинув хмизу, полум’я з тріском стрельнуло вгору. Знову глянув, користаючи зі світла. Волосся мала перев’язане опаскою зі зміїної шкіри. Волосся…

Здавлюючий біль у горлі та груднині. Долоні, різко стиснуті в кулаки.

Волосся було рудим, полум’яно рудим, освітлене блиском вогнища, воно видавалося червоним, як цинобра.

— Болить? — вона прочитала емоції, але неправильно. — Вже… Хвилинку…

Він відчув раптовий удар тепла, що бив з її руки, розливався по спині, спливав униз, до сідниць.

— Перевернемо тебе, — сказала. — Сам не намагайся. Ти дуже ослаблений. Гей, чи хтось міг би мені допомогти?

Кроки з боку вогнища, тіні, постаті. Хтось схилився. Юрга.

— Як вам, пане? Краще?

— Допоможіть мені перевернути його на живіт, — сказала жінка. — Обережно, повільно. О, так… Добре. Дякую.

Він уже не мусив дивитися на неї. Лежачи на животі, уникнув ризику глянути їй в очі. Заспокоївся, стримав тремтіння рук. Вона могла відчути. Чув, як брязкають пряжки її сумки, як дзвенять флакони та порцелянові баночки. Чув її дихання, тепло її стегна. Стояла обіч нього навколішках.

— Моя рана, — озвався він, бо не міг витримати тиші, — завдала тобі клопоту?

— Атож, трохи, — холод у голосі. — Так це буває зі слідами зубів. Найгірший вид ран. Але для тебе, відьми́не, мабуть, не новий.

Знає. Риється йому в думках. Читає? Наче ні. Знаю, чого. Боїться.

— Так, мабуть, не новий, — повторила, знову брязкаючи скляним начинням. — Я бачила на тобі кілька шрамів… Але впоралася. Я, бачиш, чародійка. А одночасно цілителька. Спеціалізація.

Збігається, подумав він. Не сказав ані слова.

— Повертаючись до рани, — спокійно вела далі, — потрібно тобі знати, що врятував тебе твій пульс, у чотири рази повільніший, ніж пульс звичайної людини. Інакше б ти не вижив, можу тебе запевнити з усією відповідальністю. Я бачила, що ти мав зав’язане на нозі. Воно мало імітувати перев’язку, але імітувало невдало.

Мовчав.

— Пізніше, — продовжувала вона, задерши йому сорочку аж до карку, — додалося зараження, звичайне при кусаних ранах. Воно було стримане. Очевидно, відьми́нський еліксир? Дуже допоміг. Однак не розумію, чому ти одночасно приймав галюциногени. Я наслухалася твоїх марень, Геральте з Ривії.

Читає, подумав він, усе-таки читає. А, може, це Юрга сказав їй, як я називаюся? Може, я й сам проговорився під впливом «чорної чайки»? Дідько його знає. Але знання мого імені нічого їй не дасть. Нічого. Вона не знає, хто я. Гадки не має, хто я.

Відчув, як вона обережно втирає йому в спину холодну заспокійливу мазь із гострим запахом камфори. Долоні мала невеликі й дуже м’які.

— Даруй, що я роблю це класично, — сказала. — Я могла б усунути тобі пролежні з допомогою магії, але трохи перевтомилася при тій рані на нозі та почуваюся не найкраще. На нозі я зв’язала і скріпила, що тільки можна було, ніщо вже тобі не загрожує. Все-таки найближчі два дні не вставай. Навіть магічно зв’язані капіляри мають тенденцію розриватися, ти мав би небезпечні геморагії. Шрам, вочевидь, залишиться. Ще один, для повноти набору.

— Дякую, — він притиснув щоку до шкур, щоби змінити голос, замаскувати його неприродне звучання. — Чи можу я знати… Кому дякую?

Не скаже, подумав. Або збреше.

— Мене звуть Вісенною.

Знаю, подумав він.

— Я радий, — повільно сказав він, зі щокою при шкурах. — Радий, що перетялися наші дороги, Вісенно.

— Що ж, випадок, — холодно сказала вона, натягаючи сорочку йому на спину і накриваючи кожухами. — Я дістала від митників на кордоні звістку, що потрібна тут. А, якщо я потрібна, то їду. Такий дивний звичай маю. Послухай, я залишу мазь купцеві, попроси, щоб він розтирав тебе зранку і звечора. Як твердить, ти врятував йому життя, то нехай віддячиться.

— А ти? Як я міг би віддячитись тобі, Вісенно?

— Не будемо про це розмовляти. Я не беру плати від відьми́нів. Якщо хочеш, можеш назвати це солідарністю. Професійною солідарністю. Та симпатією. В рамках цієї симпатії приязна порада, або, якщо хочеш, рекомендація цілительки. Перестань приймати галюциногени, Геральте. Галюцинації не лікують. Нічого.

— Дякую, Вісенно. За допомогу й пораду. Дякую… за все.

Вигріб руку з-під шкур, намацав її коліно. Вона здригнулася, потім уклала долоню йому в долоню, легко стиснула. Обережно вивільнив пальці, провів ними по її руці, по передпліччю.

Ну звісно. Гладенька шкіра молодої дівчини. Вона здригнулася ще дужче, але не вивільнила руку. Він повернувся пальцями до її долоні, з’єднав потиском.

Медальйон на шиї завібрував, ворухнувся.

— Дякую тобі, Вісенно, — повторив, пануючи над тремтінням голосу. — Я радий, що наші дороги перетялися.

— Випадок, — сказала вона, але цього разу в її голосі не було холоду.

— А, може, приречення? — спитав він, дивуючись, бо хвилювання й роздратування раптом безслідно його покинули. — Ти віриш у приречення, Вісенно?

— Так, — не відразу відповіла вона. — Вірю.

— У те, — продовжував він, — що люди, зв’язані приреченням, завжди зустрічаються?

— І в це теж… Що ти робиш? Не обертайся…

— Я хочу глянути на твоє обличчя…, Вісенно. Хочу глянути в твої очі. А ти… Ти мусиш глянути в мої.

Вона зробила рух, наче намагалася встати з колін. Але залишилась біля нього. Він поволі перевернувся, кривлячи губи від болю. Пояснішало, хтось знову докинув палива до вогню.

Вона вже не ворухнулась. Тільки відвернула голову вбік, профілем, але він ще виразніше бачив, що її губи тремтять. Затиснула пальці на його долонях, сильно.

Він дивився. Не було жодної схожості. Її профіль був зовсім іншим. Малий ніс. Вузьке підборіддя. Мовчала. Потім раптом схилилася, глянула йому просто в очі. Зблизька. Без слова.

— Як вони тобі подобаються? — спокійно спитав він. — Мої підправлені очі? Такі… небуденні. Ти знаєш, Вісенно, що роблять з очима відьми́нів, аби їх підправити? Знаєш, що це не завжди вдається?

— Перестань, — м’яко сказала вона. — Перестань, Геральте.

— Геральт…, — він раптом відчув, як щось у ньому нуртує. — Це ім’я дав мені Весемир. Геральт із Ривії. Я навіть навчився наслідувати ривійський акцент. Напевне, через внутрішню потребу мати рідний край. Хоча б вигаданий. Весемир… дав мені ім’я. Весемир назвав мені твоє. Доволі неохоче.

— Тихо, Геральте, тихо.

— Тепер ти кажеш мені, що віриш у приречення. А тоді… Тоді ти вірила? Ах, так, мусила вірити. Мусила вірити, що приречення накаже нам зустрітися. Цьому слід приписати факт, що ти сама зовсім не прагнула цієї зустрічі..

Вона мовчала.

— Я завжди хотів… Міркував про те, що я тобі скажу, коли ми нарешті зустрінемось. Міркував про питання, яке тобі поставлю. Вважав, що це справить мені нездорову приємність.

Те, що блиснуло на його щоці, було сльозою. Безсумнівно. Він відчув, як його горло болісно стискається. Відчув утому. Сонність. Слабкість.

— При світлі дня… — застогнав. — Завтра, при сонячному блиску, гляну тобі в очі, Вісенно… І поставлю своє питання. А, може, не поставлю, бо вже запізно. Приречення? О, так. Єн мала рацію. Не досить бути приреченими одне одному. Потрібне щось більше… Але завтра я гляну тобі в очі… При сонячному блиску.

— Ні, — сказала лагідно, тихо, оксамитно, голосом, який дражнив, шарпав покладами пам’яті, пам’яті, якої не було. Якої ніколи не було, але ж була.

— Так! — запротестував він. — Так. Я цього бажаю…

— Ні. Тепер ти заснеш. А, прокинувшись, перестанеш бажати. Нащо нам дивитися на себе при сонячному блиску? Що це змінить? Уже нічого не можна відвернути, нічого змінити. Який сенс задавати мені питання, Геральте? Чи той факт, що я не зумію на них відповісти, дійсно справить тобі нездорову приємність, Геральте? Що нам дасть взаємна образа? Ні, ми не будемо дивитися на себе при світлі дня. Засни, Геральте. А так, між нами, це зовсім не Весемир дав тобі ім’я. Хоча це теж нічого не змінить і нічого не відверне, але я б хотіла, щоб ти це знав. Бувай здоровий і бережи себе. Й не намагайся мене відшукати…

— Вісенно…

— Ні, Геральте. Тепер ти заснеш. А я… була твоїм сном. Бувай здоровий.

— Ні! Вісенно!

— Засни, — в оксамитному голосі тихий наказ, що ламає волю, рве її, немов тканину. Тепло, що раптом б’є з її долоні.

— Засни.

Заснув.

— Юрго, ми вже у Заріччі?

— Ще відучора, пане Геральте. Зараз ріка Яруга, а далі то вже мої краї. Гляньте, навіть коні веселіше йдуть, голови підкидають. Чують, що дім близько.

— Дім… Ти в городищі мешкаєш?

— У пригородку.

— Цікаво, — відьми́н роздивився. — Майже не видно слідів війни. А казали, що ця місцевість була страшенно сплюндрована.

— А так, — відповів Юрга. — Чого як чого, а руїн ми мали вдосталь. Тільки пригляньтесь пильніше, майже на кожній хаті, в кожній загороді біліє від новенької столярки. А за рікою, бачте, там іще гірше було, все дощенту погоріло… Ну та що ж, війна війною, а жити треба. Пережили-сьмо найбільшу завірюху, коли Чорні через нашу землю котилися. Справді, видавалося тоді, що все на пустиню перевернуть. Багато з тих, що тоді втекли, ніколи не повернулись. Але на їхнє місце нові поселилися. Жити треба.

— Правда, — пробурмотів Геральт. — Жити треба. Неістотно, що було. Треба жити…

— Добре кажете. Ну от, натягайте. Я вам штані зшив, залатав. Будуть як нові. Це так, як ота земля, пане Геральте. Війна її подерла, переорала як залізною бороною, покривавила. Але тепер буде як нова. Та й ще лучче вродить. Навіть ті, що в тій землі зігнили, добру послужать, ґрунт удобрять. Наразі орати тяжко, бо кості, желіззя всюди на полях, але земля і з желіззям упорається.

— А не боїтеся, що нільфгаардці…, що Чорні повернуться? Вже раз знайшли дорогу через гори…

— Т’адже боїмося. То й що? Сісти і плакати, трястися? Жити треба. А що буде, те й буде. Того, що приречено, возом не об’їдеш.

— Ти віриш у приречення?

— А як же не вірити? Після того, як ми на мості спіткалися, на урочищі, як ви мене од смерті спорятували? Ох, пане відьми́не, зобачите, впаде моя Злотолітка вам до ніг…

— Облиш. Щиро кажучи, я тобі завдячую більшим. Там, на мості… Адже це моя робота, Юрго, моє ремесло. Адже ж я обороняю людей за гроші. Не з доброго серця. Зізнайся, Юрго, чув ти, що люди про відьми́нів розповідають? Наче невідомо, хто гірший, — вони чи ті потвори, яких убивають…

— Це, пане, неправда і не знаю, нащо ви так кажете. Чи ж мені повилазило? Таж ви з тієї самої глини зліплені, що й тая цілителька…

— Вісенна…

— Вона нам імені свого не назвала. Але ж риссю за нами їхала, бо знала, що потрібна, догнала ввечері, зайнялася вами зразу ж, леда зі сідла зсівши. Ой, пане, намучилася вона з вашою ногою, від нейної магії аж повітря тріщало, а ми зі страхий до лісу втекли. А їй потім кров із носа бухнула. Видно, непроста то річ, — чарувати. О, так дбайливо вас лікувала, як…

— Як мати? — Геральт зціпив зуби.

— А так. Добре сказали-сте. А коли ви заснули…

— То що, Юрго?

— Вона ледве на ногах трималася, бліда була, як полотно. Але прийшла, питала, чи хто з нас помочі не потребує. Смоляреві руку полікувала, що її колодою притовкло. Гроша не взяла, ще й ліки зоставила. Ні, пане Геральте, на світі, я знаю, всяке про відьми́нів кажуть і всяке про чародіїв розповідають. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену і люди із Заріччя, ліпше знаємо. Ми занадто чародіям завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках чи балачках, а в камені кута. Самі зобачите, хай-но цей гайок скінчиться. Та й, зрештою, самі, певно, знаєте. Таж то битва була на весь світ славна, а леда рік минув. Мусили ви чути.

— Мене тут не було, — пробурмотів відьми́н. — Цілий рік. Я на півночі був. Але чув… Друга битва за Содден.

— Точнісінько. Зараз зобачите пагорб та й камінь. Давніше то ми його звичайно звали, Яструбина Гора, але тепер кажуть Гора Чародіїв або Гора Чотирнадцяти. Бо двадцять і двоє було їх на тому пагорбі, двадцять і двоє чародіїв там у битві стало, а чотирнадцятеро погинуло. Страшна була битва, пане Геральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився як дощ, перуни били… Труп густо клався. Але змогли чародії Чорних, зламали Потугу, що їх вела. А чотирнадцятеро з них погинуло в тій битві. Чотирнадцятеро головою наложили… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Юрго.

— Страшна то була битва, ой, коли б не тії чародії з пагорба, то хтозна, може, вже б ми і не балакали, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а, може, і вас… Так, завдяки чародіям. Чотирнадцять їх погинуло, нас боронячи, людей із Соддену та Заріччя. Га, звісно, інші теж там билися, вояки та й шляхта, та із селян, хто міг, взяв вила чи топора, чи й просто палицю… Всі мужньо стояли і не один поліг. Але чародії… Не штука воякові гинути, бо то ж його ремесло, а життя і так коротке. Але чародії можуть жити, скільки їхня воля. А не завагалися.

— Не завагалися, — повторив відьми́н, тручи рукою чоло. — Не завагалися. А я був на Півночі…

— Що з вами, пане?

— Нічого.

— Так… То ми там, усі з околиці, квіти тепер туди носимо, на той пагорб, а майською порою, на Белтайн, завше там вогонь палає. І вовіки віків палатиме. І вічно будуть вони жити в людській пам’яті, оті чотирнадцять. А таке життя в пам’яті — це ж… Це… щось більше! Більше, пане Геральте!

— Добре кажеш, Юрго.

— У нас кожна дитина знає імена тих чотирнадцяти, викуті на камені, що на вершині пагорба стоїть. Не вірите? Послухайте: Аксель, званий Рябим, Трісс Мерріголд, Атлан Керк, Ваньєль з Брюгге, Дагобер з Воле…

— Годі, Юрго.

— Що з вами, пане? Ви бліді як смерть!

— Нічого.

Він дуже повільно підіймався вгору, обережно, прислухаючись до роботи сухожиль та м’язів у магічно загоєній рані. Хоча вона здавалася цілком загоєною, та все-таки він оберігав ногу і не ризикував опиратися на неї всією вагою тіла. Спека була, а запах трав ударяв у голову, п’янив, але п’янив приємно.

Обеліск не стояв у центрі пласкої вершини, був відсунутий у глибину, за круг гострокутного каміння. Коли б він піднявся сюди перед самим заходом сонця, тінь менгіру, падаючи на круг, точно визначила б його середину, вказала б напрямок, у якому були звернені обличчя чародіїв під час битви. Геральт глянув у тому напрямку, в бік безкраїх горбкуватих полів. Якщо там ще були кості полеглих, а, напевно, були, то сховала їх буйна трава. Кружляв там яструб, повільно описуючи кола на широко розпростертих крилах. Єдина рухома точка серед завмерлого від спеки краєвиду.

Обеліск був широкий біля основи, — щоб його обійняти, потрібно було щонайменше четверо-п’ятеро людей. Очевидно, неможливо було витягнути його на вершину без допомоги магії. Звернена до кам’яного круга площина менгіру була гладко обтесана, на ній виднілися викарбувані рунічні знаки.

Імена тих чотирнадцятьох, що загинули.

Він повільно наблизився. І справді, — Юрга мав рацію. Біля підніжжя обеліска лежали квіти — звичайні польові квіти: маки, люпин, мальви, незабудьки.

Імена чотирнадцятьох.

Він повільно читав, згори, а перед очима з’являлися обличчя тих, кого він знав.

Каштанововолоса Трисс Меригольд, весела, хихотіла з будь-якого приводу, виглядала мов дівча. Він любив її. Вона його теж.

Ловдибор із Мурівелю, з яким він колись ледь не побився у Визимі, піймавши чародія на маніпулюванні костями під час гри з допомогою замаскованого телекінезу.

Літта Нейд, звана Корал[80]. Прізвисько походила від кольору губної помади, яку вона вживала. Колись Літта обмовила його перед королем Белогуном та ще й так, що він тиждень відсидів у льоху. Коли його випустили, пішов до неї спитати про причину. Невідомо як опинився в її ліжку і провів там наступний тиждень.

Старий Горазд, що хотів заплатити сто марок за можливість дослідити його очі. Пропонував ще тисячу за можливість здійснити розтин, «не обов’язково негайно», як він тоді висловився.

Зосталися три імена.

Він почув за собою легенький шемріт і обернувся.

Була босоніж, у простій лляній сукенці. На довгому ясному волоссі, що вільно спадало на рамена і плечі, носила вінок, сплетений із ромашок.

— Вітай, — сказав він.

Вона звела на нього холодні блакитні очі, не відповіла.

Помітив, що вона незасмагла. Це було дивно, тепер, наприкінці літа, коли сільських дівчат сонце спалило до бронзи, її обличчя та відкриті руки мали блідо-золотаву барву.

— Ти принесла квіти?

Посміхнулася, опустивши вії. Відчув холод. Вона мовчки минула його, стала навколішки біля основи менгіру, торкаючись каменя долонею.

— Я не приношу квітів, — сказала, здіймаючи голову. — Але ті, що тут лежать, — для мене.

Він дивився на неї. Стояла навколішках так, що заступила йому останнє ім’я, вирізане на камені менгіру. Була ясною, неприродно, сяйливо ясною на темному тлі кам’яної брили.

— Хто ти? — поволі спитав він. Вона посміхнулася і повіяло холодом.

— Не знаєш?

Знаю, подумав він, дивлячись у холодну блакить її очей. Так, здається, знаю.

Він був спокійний. Не міг інакше. Вже не міг.

— Мені завжди було цікаво, як ти виглядаєш, пані.

— Ти не мусиш так мене величати, — тихо відповіла вона. — Адже ми вже багато років знайомі.

— Знайомі, — підтвердив він. — Кажуть, що ти йдеш за мною крок у крок.

— Іду. Але ж ти ніколи не оглядаєшся позад себе. До сьогодні. Сьогодні ти вперше озирнувся.

— Як… Як це станеться? — врешті спитав він, холодно, байдуже.

— Я візьму тебе за руку, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Візьму тебе за руку і поведу через луг. В імлу, холодну та мокру.

— А далі? Що там за імлою?

— Нічого, — усміхнулася вона. — Далі немає нічого.

— Ти йшла за мною крок у крок, — промовив він. — А забирала інших, тих, кого я проминув у дорозі. Чому? Йшлося про те, щоб я залишився сам, так? Щоб урешті почав боятися? Зізнаюся тобі: я завжди тебе боявся, завжди. Не оглядався позад себе зі страху. З тривоги, що побачу тебе, як ти ідеш за мною. Завжди боявся, моє життя минало в страху. Боявся… До сьогодні.

— До сьогодні?

— Так. До сьогодні. От ми стоїмо, обличчям до обличчя, а я не відчуваю страху. Ти все в мене забрала. І страх теж.

— То чому ж твої очі повні ляку, Геральте з Ривії? Руки твої тремтять, ти блідий. Чого? Ти аж так боїшся останнього, чотирнадцятого ймення на обеліску? Якщо бажаєш, я назву це ім’я.

— Не мусиш. Я знаю, яке це ім’я. Круг замикається, змія встромлює зуби у власний хвіст. Так мусить бути. Ти й це ім’я. І квіти. Для неї і для тебе. Чотирнадцяте ім’я, вирізане на камені, ім’я, яке я вимовляю посеред ночі і в розпал дня, в мороз, спеку та дощ. Ні, не боюся вимовити його зараз.

— То вимов його.

— Єнніфер. Єнніфер із Венгербергу.

— А квіти для мене.

— Завершимо це, — із зусиллям сказав він. — Візьми… Візьми мене за руку.

Вона встала, повільно підійшла, він відчув холод, що віяв від неї, гострий пронизливий мороз.

— Не сьогодні, — сказала. — Колись — так. Але не сьогодні.

— Ти відібрала у мене все.

— Ні, — урвала вона. — Я нічого не відбираю. Я лише беру за руку. Для того, щоб ніхто не був у той час самотнім. Самотнім в імлі… До побачення, Геральте з Ривії. Колись.

Він не відповів. Вона повільно повернулася й пішла. В імлу, що раптом закрила вершину пагорба, в імлу, де щезло все, в білу мокру імлу, в якій розтанув обеліск, квіти, що лежали біля його підніжжя, і чотирнадцять імен, вирізані на ньому. Не було нічого, тільки імла та мокрі, блискучі від крапель трави під ногами, трави пахли п’янко, тяжко, солодко, аж до болю скронь, до забуття, до втоми…

— Пане Геральте! Що з вами? Здрімнулися? Я ж казав, що ви-те ще слабкі. Нащо було підніматися до вершини?

— Я заснув, — він протер обличчя рукою, закліпав. — Заснув, бодай його… Нічого, Юрго, це через спеку…

— А так, гаряче, як у пеклі… Час нам їхати, пане. Ходіть, поможу вам зійти з крутизни.

— Зі мною все гаразд…

— Гаразд, гаразд. От цікаво тоді, чого ви ногах не тримаєтесь? Якої зарази лізли ви на гору в таку спеку? Імена хотіли прочитати? Я міг вам усі їх назвати. Що з вами?

— Нічого… Юрго… Ти й справді пам’ятаєш всі імена?

— Але ж ви недовірок. Ні в що не вірите. Хочете переконатися, чи не брешу? Я ж вам казав, прецінь, що ті імена в нас кожен дітвак знає. Останнє, кажете? Айно, останній — Йоєль Гретен із Карераса. Може, ви його знали?

Геральт протер зап’ястям повіку. І глянув на менгір. На всі імена.

— Ні, — відповів. — Не знав.

— Пане Геральте?

— Так, Юрго?

Купець похилив голову, якийсь час мовчав, накручуючи на палець залишок тонкого ремінця, яким лагодив сідло відьми́на. Врешті підвівся, злегка стукнув кулаком по спині челядника, що правив возом.

— Сідай на в’ючного, Поквіте. Я поганятиму. Сідайте зі мною на козли, пане Геральте. А ти, Поквіте, чого коло воза крутишся? Гайда, марш уперед! Ми тут собі побесідувати хочемо, не треба нам твоїх вух.

Рибка, що дріботіла за возом, заіржала, рвонула повід, видно, позаздривши кобилці Поквіта, яка клусом пішла по гостинцю.

Юрга цмокнув, легко шмагнув коня віжками.

— Айно, — сказав, вагаючись. — Отак річ стоїть, пане. Я вам обіцяв… Тоді, на мості… Присягу вам склав.

— Не треба, — швидко перебив відьми́н. — Не треба, Юрго.

— Треба, — гостро відповів купець. — Слово — не дим. Те, що я вдома застану, а чого не сподіваюся, — буде вашим.

— Облиш. Я нічого від тебе не хочу. Ми квити.

— Ні, пане. Якщо я щось таке вдома застану, то це приречення. А якщо з приречення посміятися, якщо з ним обманути, то воно тогді суворо карає.

Я знаю, подумав відьми́н. Знаю.

— Але… Пане Геральте…

— Що, Юрго?

— Нічого я вдома не застану, чого б не сподівався. Нічого, а вже напевне не того, на що ви лічили. Пане відьми́не, почуйте се: Злотолітка, себто жінка моя, дітей більше мати не може після останнього і чого, як чого, а дитяти вдома не буде. Видно, ви зле втрафили.

Геральт не відповів.

Юрга теж мовчав. Рибка знову пирхнула, підкинула головою.

— Але двох синів маю, — раптом швидко сказав Юрга, дивлячись перед себе, на гостинець. — Двох, здорових, сильних і недурних. Таж мушу їх десь до навуки дати. Один, так я собі думав, буде зі мною купецтва вчитися. А другий…

Геральт мовчав.

— Що скажете? — Юрга відвернув голову, глянув на нього. — Ви там на мості присяги від мене зажадали. Вам ішлося про дитину до вашої відьми́нської навуки, т’адже не про що інше. Чого ж та дитина має бути несподіваною? А сподівана не може бути? Маю двох, то хай один на відьми́на вчиться. Ремесло як ремесло. Не ліпше, не гірше.

— Ти певен, — тихо озвався Геральт, — що не гірше?

Юрга примружив очі.

— Боронити людей, життя їм рятувати, яка ж то по-вашому річ: зла чи добра? Тих чотирнадцятеро, на пагорбі? Ви, на тому мості? Що ви тоді сподіяли, зло чи добро?

— Не знаю, — зі зусиллям сказав Геральт. — Не знаю, Юрго. Часом видається мені, що знаю. А часом вагаюся. Чи ти хотів би, щоб і твій син вагався?

— Хай і вагається, — поважно сказав купець. — Хай сумнівається. Бо то людська річ і добра.

— Що?

— Сумніви. Лише зло, пане Геральте, ніколи їх не має. А приречення свого ніхто не уникне.

Відьми́н не відповів.

Гостинець скрутив під високий насип, під криві берези, що не знати як трималися за прямовисне узбіччя. Берези мали жовте листя. Осінь, подумав Геральт, знову осінь. В долині блискала ріка, білів новенький гострокіл сторожі, дахи хатин, обтесані палі пристані. Скрипів коловорот.

* * *

Пором допливав до берега, женучи перед собою хвилю, розпихаючи тупим носом воду, розгортаючи нерухомі у брудному кожуху куряви солому та листя, що плавали на поверхні. Скрипучі линви, тягнені перевізниками. Юрба, що скупчилася на березі, галасувала і в цьому галасі було все: жіночий крик, чоловічі прокльони, дитячий плач, ревіння худоби, іржання коней, бекання овець. Одностайна басова музика страху.

— Геть! Геть, відступити, пся крев! — верещав кінний з головою, пов’язаною закривавленою ганчіркою. Кінь, занурений аж по черево, борсався, високо підкидаючи передні ноги, розбризкував воду. На пристані вереск, крик, — щитники брутально розпихали натовп, били де попало древками списів.

— Геть від порому!

— Геть від порому! — репетував кінний, вимахуючи мечем. — Тільки військо! Геть, бо голови порозбиваю!

Геральт потягнув за вуздечку, стримав кобилу, що танцювала при краю узвозу.

Узвозом, у брязкоті оружжя та обладунків чвалом мчали тяжкоозбройні, піднімаючи тумани куряви, затуляючи щитників, які бігли ззаду.

— Гераааальте!

Глянув униз. На покинутому, зіпхнутому з гостинця возі, заповненому дерев’яними клітками, підстрибував і вимахував руками худорлявий чоловік у вишневому кубраку та капелюшику з чаплиним пером. У клітках билися і кричали кури та гуси.

— Герааальте! Це я!

— Горицвіте! Ходи сюди!

— Геть, геть від порому! — ревів на пристані кінний з перев’язаною головою. — Пором лише для війська! Як хочете на той берег, сучі хвости, то за сокири і в ліс, плоти робити! Пором лише для війська!

— Заради богів, Геральте, — сапав поет, дряпаючись узбіччям узвозу. Його вишневий кубрак був усипаний пташиним пір’ям, наче снігом. — Бачиш, що коїться? Оті, з Соддену, непевно що програли битву, почався відступ. Що я там кажу, який відступ? Це ж утеча, просто панічна втеча! І нам треба забиратися звідси, Геральте. На той берег Яруги…

— Що ти робиш, Горицвіте? Звідкіля ти тут узявся?

— Що я роблю? — скрикнув бард. — Ще й питаєш! Тікаю, як усі, цілий день на тому возі товчуся! Коня вночі мені якийсь сучий син украв! Геральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Кажу тобі, нільфгаардці можуть тут щомиті з’явитися! Хто не відгородиться від них Яругою, піде під ніж. Під ніж, розумієш?

— Не панікуй, Горицвіте.

Внизу, на пристані, іржання коней, яких силоміць тягнули на пором, а вони били копитами по дошках. Вереск. Заметня. Плюскіт води, в яку з’їхав зіпхнутий віз, ревіння волів, що піднімали морди над поверхнею. Геральт дивився, як клунки та скрині з возу перевернулися в течії, вдарилися об борт порому, попливли. Крики, лайка. В узвозі хмара куряви, тупотіння.

— По черзі! — надривався перев’язаний, наїжджаючи конем на юрбу. — Порядок, туди вашу мать! По черзі!

— Геральте, — зойкнув Горицвіт, хапаючи за стремена. — Бачиш, що там діється? Ми нізащо не зуміємо дістатися на той пором. Вояки переправлять ним стільки, скільки встигнуть, а потім спалять, щоб не дістався нільфгаардцям. Так звичайно буває, ні?

— Авжеж, — кивнув головою відьми́н. — Так звичайно буває. Але не розумію, чого ця паніка? Чи ж то перша війна, а досі жодної не було? Як звичайно, дружини королів пощерблять одні одних, а тоді королі домовляться, підпишуть трактат і при цій нагоді обоє нап’ються. Для тих, що в сю мить трощать собі ребра на пристані, нічого в засаді не зміниться. То звідки увесь оцей ґвалт?

Горицвіт пильно глянув на нього, не пускаючи стремені.

— В тебе, мабуть, неправильні відомості, Геральте, — сказав. — Або ж ти не можеш правильно їх зрозуміти. Це не звичайна війна за успадкування трону чи клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, за якою селяни спостерігають, не перериваючи сінокосу.

— То що ж це таке? Просвіти мене, бо я й справді не знаю, про що йдеться. Так, між нами, мене це, загалом, не надто цікавить, але поясни, прошу.

— Ніколи не було подібної війни, — поважно сказав бард. — Нільфгаардська армія залишає за собою спалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгаард проти всіх. Звірства…

— Нема й не було війни без звірств, — перебив відьми́н. — Горицвіте, ти перебільшуєш. Це так, як із тим поромом: так звичайно буває. Я б сказав, що це така військова традиція. Відколи світ стоїть, армії, переходячи край, убивають, грабують, палять і ґвалтують, хоч, може, роблять це в іншій послідовності. Відколи світ стоїть, селюки під час війни ховаються в лісах із бабами та спідручним майном, а як все закінчиться, повертаються.

— Але не в цій війні, Геральте. Після цієї війни не буде кому повертатися і не буде куди повертатися. Нільфгаард залишає за собою попелище, армії йдуть лавою і вигрібають усіх. Уздовж гостинців шибениці та палі тягнуться милями, дими б’ють у небо по всій довжині обрію. Ти казав, не було такого, відколи світ стоїть? А так, угадав. Відколи світ стоїть. Наш світ. Бо виглядає на те, що нільфгаардці прийшли з-за гір, щоб цей наш світ знищити.

— Але ж це безглуздо. Кому потрібно нищити світ? Війни не ведуться заради знищення. Війни ведуться з двох причин. Одна — влада, інша — гроші.

— Не філософствуй, Геральте! Того, що діється, філософією не зміниш. Чому ти не слухаєш? Чому ти не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга нільфгаардців не стримає. Зимою, коли ріка замерзне, підуть далі. Кажу тобі, треба тікати, тікати аж на Північ, може, туди не дійдуть. Але навіть якщо туди не дійдуть, наш світ вже ніколи не буде таким, яким був. Геральте, не зоставляй мене тут! Я сам не дам собі ради! Не покидай мене!

— Ти, мабуть, здурів, Горицвіте, — відьми́н перехилився в кульбаці. — Мабуть, здурів, якщо міг подумати, що я тебе покину. Дай руку, вистрибуй на коня. Тут тобі нічого чекати, порому й так не дочекаєшся. Відвезу тебе до верхів’я ріки, пошукаємо човна чи плота.

— Нільфгаардці нас обступлять. Вони вже близько. Ти бачив тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдемо в низ ріки, в бік устя Іни.

— Перестань каркати. Проскочимо, побачиш. У низ ріки теж рушили юрби людей, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни, напевне, теж уже загарили. Їдемо вгору, проти течії, не бійся, переправлю тебе хоча б і на колоді.

— Той берег ледве видно!

— Не марудь. Я ж сказав, переправлю.

— А ти?

— Вистрибуй на коня. Побалакаємо в дорозі. Гей, до дідька, лише не з цим клунком! Чи ти хочеш, щоб Рибці хребет переломився?

— Це Рибка? Рибка була гніда, а ця каштанова.

— Кожен мій кінь зветься Рибкою. Ти про це добре знаєш і не заговорюй мені зуби. Кажу ж, геть того клунка. Що там у тебе, холера? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи харчу…

— Вкинь у річку. Напишеш нові вірші. А харчем я з тобою поділюся.

Горицвіт скорчив жалібну міну, але довго не вагався, з розмахом жбурнув сакви до води. Вистрибнув на коня, покрутився, мостячись на в’юках, ухопився відьми́нові за пояс.

— В дорогу, в дорогу, — неспокійно підганяв. — Не гаймо часу, Геральте, ховаймось у ліси, перш ніж…

— Перестань, Горицвіте, бо твоя паніка вже передається Рибці.

— Не глузуй. Якби ти знав те, що я…

— Стули пельку, зараза. Їдьмо, я б хотів залагодити тобі переправу, доки не стемніло.

— Мені? А ти?

— В мене справи по цей бік ріки.

— Геральте, ти, мабуть, збожеволів. Чи тобі життя немиле? Які ще справи?

— А тобі що? Їду до Цинтри.

— До Цинтри? Цинтри вже немає.

— Що ти кажеш?

— Цинтри вже немає. Є згарище і купа руїн. Нільфгаардці…

— Злазь, Горицвіте.

— Що?

— Злазь! — відьми́н різко обернувся. Трубадур глянув на його обличчя і злетів з коня на землю, відступив на крок, спотикнувся.

Геральт повільно спішився. Перекинув вуздечку коню через голову, якусь мить нерішуче стояв, потім протер обличчя рукою і рукавиці. Сів на краю ями від вивернутого дерева, під розлогим кущем терника з криваво-червоними пагонами[81].

— Ходи сюди, Горицвіте, — сказав. — Сідай. І розкажи мені, що з Цинтрою. Все.

Поет сів.

— Нільфгаардці ввійшли туди через перевали, — почав він після хвилі мовчання. — Були їх тисячі. Оточили військо Цинтри в долині Марнадаль. Почалася битва, тривала цілий день, від світанку до смеркання. Цинтрійці трималися мужньо, але їх перебили. Король поліг, а тоді королева…

— Каланте.

— Так. Не допустила переполоху, не дозволила, щоб розбіглися, зібрала довкола себе і свого знамена всіх, кого зуміла, вони пробилися через кільце оточення, відступили за річку, в бік міста. Хто зумів.

— А Каланте?

— Зі жменькою лицарів обороняла переправу, прикривала відступ. Казали, що билася як муж, кидалася, мов шалена, у найбільший вир. Її скололи піками, коли атакувала нільфгаардську піхоту. Тяжко поранену, вивезли до міста. Що в тій баклазі, Геральте?

— Горілка. Хочеш?

— Звісно.

— Кажи. Кажи далі, Горицвіте. Все.

— Загалом, місто не оборонялося, облоги не було, не було кому стати на мурах. Залишки лицарів із родинами, вельможі та королева… Забарикадувалися в замку. Нільфгаардці здобули замок з маршу, їхні чарівники розвалили на дрібний мак браму й частину мурів. Оборонялась тільки цитадель, видно, зачарована, бо не піддалася нільфгаардському магові. Попри це, через чотири дні нільфгаардці вдерлися досередини. Нікого живого не знайшли. Нікого. Жінки вбили дітей, чоловіки вбили жінок і кинулись на мечі або ж… Що з тобою, Геральте?

— Кажи, Горицвіте.

— Або… як Каланте… Головою вниз, із зубців, з самої верхівки. Казали, просила, щоб її… Ніхто не хотів. Тож доповзла до зубців і… Головою вниз. Начебто з її тілом робили страшні речі. Я про це не хочу… Що з тобою?

— Нічого. Горицвіте… В Цинтрі була… Дівчинка. Внучка Каланте, десяти-одинадцяти років. Звалася Цирі. Ти щось про неї чув?

— Нічого. Але в місті та замку сталася страшна різанина і майже нікого живого не залишилось. А з тих, що обороняли цитадель, не вцілів ніхто, я ж казав. Більшість жінок і дітей зі значніших родин була саме там.

Відьми́н мовчав.

— Ця Каланте, — спитав Горицвіт. — Ти її знав?

— Знав.

— А дівчинку, про яку питав? Цирі?

— І її знав.

Від річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув галуззям, з галузок миготливою курявою полетіло листя. Осінь, подумав відьми́н, знову осінь.

Встав.

— Ти віриш у приречення, Горицвіте?

Трубадур здійняв голову, глянув на нього широко розплющеними очима.

— Чого ти питаєш?

— Відповідай.

— Ну… вірю.

— А знаєш, що самого приречення замало? Що потрібне щось більше?

— Не розумію, Геральте.

— Не ти один. Але так воно й є. Потрібне щось більше. Проблема в тому, що я… Я ніколи не довідаюся, що саме.

— Що з тобою, Геральте?

— Нічого, Горицвіте. Ходи, сідай. Їдьмо, шкода дня. Хто знає, скільки часу шукатимемо човна, а човен нам потрібен великий. Я ж Рибки не покину.

— Переправимося разом? — утішився поет.

— Так. По цей бік ріки мені вже нічого шукати.

— Юрго!

— Злотолітко!

Бігла від брами, повіваючи звільненим з-під хустки волоссям, спотикаючись, скрикуючи. Юрга кинув повіддя челядникові, зістрибнув із воза, побіг назустріч, ухопив її за стан, сильно, підхопив із землі, закружляв, завертів.

— Я тут, Злотолітко! Я повернувся!

— Юрго!

— Повернувся! Гей же, розчиняйте ворота! Господар повернувся! Ех, Злотолітко!

Вона була мокрою, пахла змилинами. Видно, прала. Поставив її на землю, але й тоді не відпустила його, учеплена, тремтяча, тепла.

— Веди додому, Злотолітко.

— Богове, ти повернувся… Я ночами не спала… Юрго… Ночами не спала…

— Повернувся. Ех, повернувся! І багато повернувся, Злотолітко. Бачиш воза? Гей, поганяй, заїжджай у ворота. Бачиш воза, Злотолітко? Досить добра везу, щоб…

— Юрго, що мені те добро, що той віз… Ти повернувся… Здоровий… Цілий…

— І кажу ж, багато повернувся. От побачиш.

— Юрго? А це хто? Той у чорній одежі? Богове, з мечем…

Купець озирнувся. Відьми́н спішився, відвернувшись, удавав, що поправляє попругу та в’юки. Не дивився на них, не підходив.

— Пізніше тобі скажу. Ох, Злотолітко, якби не він… А діти де? Здорові?

— Здорові, Юрго, здорові. В поле пішли, ворон стріляти, але сусіди дадуть їм знати, що ти вдома. Миттю прилетять, усі троє…

— Троє? Як се, Злотолітко? Може, ти…

— Ні… Але мушу тобі щось сказати… Не гніватимешся?

— Я? На тебе?

— Я дівчатко прийняла, Юрго. Від друїдів узяла, знаєш, од тих, що по війні дітей рятували… Збирали по лісах бездомних і загублених… Ледве живих… Юрго? Не гніваєшся?

Юрга приклав долоні до чола, оглянувся. Відьми́н йшов просто за возом, коня вів. Не дивився на них, усе відвертав голову.

— Юрго?

— О, богове, — охнув купець. — Богове! Злотолітко… Щось, чого я не сподівався! Вдома!

— Не гнівайся, Юрго… Побачиш, полюбиш її. Дівчинка мудра, мила, роботяща… Дивна трохи. Не хоче казати, звідки, одразу плаче. То я й не питаю. Юрго, ти ж знаєш, як я завше хотіла, щоб донечка була… Що тобі?

— Нічого, — тихо сказав він. — Нічого. Приречення. Всю дорогу уві сні говорив, марив у гарячці, нічого, лише приречення й приречення… На богів… Це не для нашого розуму, Злотолітко. Не збагнути нам, про що думають такі, як він. Що їм сниться. Не нашого то розуму…

— Тату!!!

— Надбор! Сулік! Але ж і виросли, як бички! Ану сюди, до мене! Хутко…

Урвав, побачивши малу худесеньку попелястоволосу істотку, що повільно йшла за хлопцями. Дівчинка глянула на нього, він побачив великі очі, зелені, як весняна трава, сяючі, мов дві зіроньки. Побачив, як дівчинка раптом підхопилася, як побігла, як… Почув, як тонко, пронизливо закричала:

— Геральте!

Відьми́н блискавичним звинним рухом відвернувся від коня. І побіг назустріч. Юрга заворожено дивився. Ніколи не думав, що людина може так швидко бігати.

Вони зустрілися посеред подвір’я. Попелястоволосе дівча у сірій сукеночці. Та біловолосий відьми́н із мечем на спині, весь у чорній шкірі, блискучій од срібла. Відьми́н у м’якому стрибку, дівчатко трюхаючи, відьми́н на колінах, тонкі ручки дівчатка на його шиї, попелясте, мишаче волосся на його плечі. Злотолітка глухо скрикнула. Юрга обійняв її, мовчки пригорнув до себе, другою рукою зібрав та притулив обох хлопців.

— Геральте! — повторювала дівчинка, тулячись до грудей відьми́на. — Ти мене знайшов! Я знала! Завжди знала! Знала, що ти мене знайдеш!

— Цирі, — промовив відьми́н.

Юрга не бачив його обличчя, схованого у попелястому волоссі. Бачив руки в чорних рукавицях, що стискали плечі й рамена дівчинки.

— Ти мене знайшов! Ой, Геральте! Я весь час чекала! Так страшененько довго… Ми вже будемо разом, правда? Скажи, Геральте! Назавжди! Скажи!

— Назавжди, Цирі.

— Так, як казали, Геральте! Так, як казали… Я — твоє приречення? Скажи! Я твоє приречення?

Юрга побачив очі відьми́на. І дуже здивувався. Почув тихий плач Злотолітки, відчув тремтіння її пліч. Дивився на відьми́на і чекав, весь напружившись, його відповіді. Знав, що не зрозуміє тієї відповіді, але чекав на неї. І дочекався.

— Ти — щось більше, Цирі. Щось більше.