Меч приречення

Вічний вогонь

— Ти свинюко! Ти проклятий горлодере! Ти баламуте!

Зацікавлений Геральт потяг кобилу за ріг вулички. Не встиг ще виявити джерело криків, як до них додався глибокий і липко-скляний брязкіт. Слоїк вишневого варення, подумав відьми́н. Це такий звук видає слоїк вишневого варення, якщо кинути ним у когось з великої висоти або зі значною силою. Він добре це пам’ятав: Єнніфер, коли вони ще мешкали разом, розгнівавшись, бувало, кидала в нього слоїками варення. Одержаними від клієнтів. Єнніфер нічого не тямила у приготуванні варення, а магія в цьому сенсі не була надійною.

За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим на рожево дахом, зібрався чималий гурток роззяв. На маленькому заквітчаному балконі, одразу ж під спадистим навісом даху, стояла молода ясноволоса жінка у нічній льолі. Вигинаючи пухкеньке та кругленьке плічко, помітне з-під шлярок, жінка з розмахом жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.

Худорлявий чоловік у сливової барви капелюшку з білим пірцем відстрибнув, немов ошпарений, горщик лупнув на землю одразу ж перед ним, розбившись на черепки.

— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пірцем. — Не вір наклепам! Я тебе не зраджував, хай земля піді мною западеться, якщо брешу!

— Прескурвий вражий сину! Ланцю! Приблудо! — заверещала пухкенька блондинка і сховалася у глибині дому, видно, шукаючи ще інших метальних снарядів.

— Гей, Горицвіте! — закричав відьми́н, тягнучи на поле бою кобилу, яка опиралася і форкала. — Як ся маєш? Як живеш?

— Нормально, — відповів трубадур, щирячи зуби. — Як звичайно. Вітай, Геральте. Що поробляєш? Дідько, бережись!

Олив’яний кубок свиснув у повітрі та з брязкотом відбився від бруку. Геральт підняв його, оглянув і кинув до рівчака.

— Забирай те лахміття! — вереснула ясноволоса, звабливо хвилюючи шлярками на пухкеньких грудях. — І геть мені з очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, лабуху!

— Це не моє, — здивувався Горицвіт, піднімаючи з землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Я ніколи в житті не мав таких штанів.

— Марш! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти в ліжку? До нічого! До нічого, чуєш? Чуєте, люди?

Наступний горщик свиснув, зафуркотів виступаючим із нього сухим бадиллям. За горщиком, вируючи, полетів донизу мідний казан місткістю щонайменше двох із половиною галонів. Зібрані в натовп роззяви, що трималися за межами обстрілу, качалися зі сміху. Найдотепніші аплодували, кричали браво і підступно заохочували блондинку до дальших подвигів.

— У неї вдома пращі нема? — занепокоївся відьми́н.

— Не виключено, — відповів поет, задираючи голову в бік балкону. — В неї там удома звалище всілякого мотлоху. Ти бачив ті штани?

— Може, краще б нам звідси піти? Повернешся, коли вона заспокоїться.

— Дідька лисого, — скривився Горицвіт. — Не повернуся до дому, де на мене зводять наклепи і кидають мідними казанами. Цей нетривкий зв’язок я вважаю розірваним. Тільки почекаймо, доки вона викине мою… Ой, матусю, ні! Веспулю! Моя лютня!

Кинувся, витягаючи руки, спотикнувся, упав, піймав інструмент в останню мить, якраз над бруком. Лютня жалібно і співуче обізвалася.

— Фууу, — зітхнув бард, зриваючись із землі. — Вона в мене. Добре, Геральте, вже можемо йти. Ще там, правда, зостався плащ з куничим коміром, але що ж, де наше не пропадало… Наскільки її знаю, плащем вона не кине.

— Ти нікчемний брехуне! — завелася блондинка — Ти шелихвосте! Ти захриплий папуго!

— За що вона тебе так? Що ти накоїв, Горицвіте?

— Нормально, — знизав плечима трубадур. — Вимагає моногамії, одна з другою, а сама в чоловіка чужими райтками кидає. Ти чув, що вона про мене викрикувала? На богів, я знаю таких, що миліше відмовляють, ніж вона дає, але не кричу про це на вулиці. Ходімо звідси.

— Куди ти пропонуєш?

— А ти як гадаєш? До святині Вічного Вогню? Ходи, заскочимо до «Наконечника Списа». Мушу заспокоїти нерви.

Відьми́н, не протестуючи, потягнув кобилу за Горицвітом, що жвавим кроком рушив до вузенького провулку. Трубадур на ходу підкрутив кілки лютні, для проби брязнув по струнах, взяв глибокий тремтливий акорд.

Обірвав, весело махнув рукою двом дівчиськам, які проходили повз них з кошиками городини. Дівчиська чмихнули сміхом.

— Яка мета твого приїзду до Новіграду, Геральте?

— Покупки. Кінська збруя, сяке-таке спорядження. І нова куртка, — відьми́н обтягнув на собі шкіру що шелестіла й пахла новизною. — Як тобі моя нова куртка, Горицвіте?

— Ти відстаєш від моди, — скривився бард, стріпуючи курячу пір’їну з рукава свого блискучого волошкового[22] каптану з буфами на рукавах і зубчастим коміром. — Ах, як я тішуся, що ми зустрілися. Тут, у Новіграді, столиці світу, центрі та колисці культури. Тут освічена людина може дихати на повні груди!

— Може, перейдімо дихати на сусідню вулицю, — запропонував Геральт, дивлячись на голодранця, що, присівши і витріщивши очі, спорожнявся у бічному провулку.

— Цей твій вічний сарказм починає дратувати, — Горицвіт знову скривився. — Кажу тобі, Новіград — це столиця світу. Майже тридцять тисяч мешканців, Геральте, не рахуючи приїжджих, можеш собі уявити? Муровані доми, на центральних вулицях бруківка, морський порт, склади, чотири водяні млини, бойні, тартаки, велика мануфактура, що продукує чижми, а до того — всеможливі цехи та ремесла. Монетний двір, вісім банків та дев’ятнадцять ломбардів. Замок і кордегардія, аж перехоплює подих. І розваги, — ешафот, шибениця із западнею, тридцять п’ять шинків, театр, звіринець, ринок і дванадцять замтузів. І святині, вже не пригадую, скільки. Багато. Ну й оці жінки, Геральте, умиті, причесані, пахучі; ці атласи, оксамити, єдваби, оці горсетики та стрічечки… Ох, Геральте! Вірші самі рвуться з вуст.

— Нова балада?

— Атож. Назву її «Зима». Але ще неготова, ніяк не закінчу, через оту Веспулю я розхвильований і не можу підібрати точних рим. А, Геральте, я забув спитати, як там із Єнніфер?

— Ніяк.

— Розумію.

— Гівно ти розумієш. Ну, де та кнайпа, чи ще далеко?

— За рогом. О, ми вже й прийшли. Бачиш вивіску?

— Бачу.

— Вітаю і низько кланяюся! — Горицвіт вищирив зуби до панянки, яка підмітала сходи. — Чи хтось уже казав вам, вацьпанно, яка ви красуня?

Панянка почервоніла і міцно стиснула мітлу в долонях. Якусь мить Геральт думав, що зараз вона змірить Горицвіта держаком мітли. Але помилився. Панянка мило усміхнулася та затріпотіла віями. Горицвіт, як завжди, зовсім не звернув на це уваги.

— Вітаю та поздоровляю! Доброго дня! — загримів, заходячи до господи і різко тягнучи великим пальцем по струнах лютні. — Майстер Горицвіт, найславніший поет цього краю, відвідав твій нужденний хлів, господарю. Набрав-бо я охоти, щоби напитись пива! Чи ти цінуєш ту честь, яку я тобі виявив, здирнику?

— Ціную, — понуро сказав корчмар, вихиляючись із-за шинквасу. — Радий я вас бачити, пане музи́ко. Бачу, що і вправді ваше слово — то не дим. Ви-те обіцяли з самого ранку заглянути та й заплатити за вчорашні бешкети. А я, подумати тільки, гадав собі, що брешете, як завше. Стид мені, щоб я так жив.

— Даремне ти соромишся, чоловіче добрий, — безтурботно сказав трубадур. — Бо у мене грошей ніт. Але ми про це поговоримо пізніше.

— Ні, — холодно сказав корчмар. — Поговоримо вже. Кредит вичерпано, вельможний пане поете. Ніхто ще мене не здурив двічі підряд.

Горицвіт повісив лютню на гачку, що стирчав зі стіни, сів за столом, зняв капелюшка і замислено розгладив прип’яте до нього пірце білої чаплі.

— Геральте, маєш гроші? — спитав із надією.

— Не маю. Все, що в мене було, пішло на куртку.

— Недобре, недобре, — зітхнув Горицвіт. — Холера, ні живої душі, нікого, хто міг би поставити. Господарю, чому в тебе сьогодні так порожньо?

— Для звичайних гостей зарано. А мулярські челядники, ті, що лагодять святиню, вже встигли побувати і повернулися на будову, забравши майстра.

— І нікого, нікогісінько?

— Нікого окрім вельможного купця Бібервельта, що снідає у великому ванькирі.

— Деїнті є? — втішився Горицвіт. — Було одразу з тієї бочки. Ходімо до ванькиру, Геральте. Знаєш Деїнті Бібервельта, половинчика[23]?

— Ні.

— Дарма. Познайомишся. Ого! — заволав трубадур, намірившись до бічної кімнати. — Чую від заходу вітер і запах супу з цибулі, радує він мої ніздрі. Ку-ку! То ми! Несподіванка!

За центральним столом ванькиру, під стовпом, прикрашеним гірляндами часнику та пучками зілля, сидів пизатий[24], кучерявий половинчик у фісташковій камізельці. У правиці тримав дерев’яну ложку, лівицею притримував глиняну миску. На вигляд Горицвіта і Геральта половинчик нерухомо завмер, розтуливши рота, а його великі горіхові очі широко розплющилися від страху.

— Честь, Деїнті, — сказав Горицвіт, весело помахуючи капелюшком. Половинчик далі не міняв позиції та не закрив рота. Як помітив Геральт, його рука ледь тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося наче маятник.

— Віііі… вітай, Горицвіте, — пробелькотів і голосно ковтнув слину.

— В тебе гикавка? Хочеш, налякаю? Бережися: на рогатці[25] бачили твою жінку. От-от з’явиться тут. Гарденія Бібервельт власною персоною. Га, га, га!

— Що з тебе за дурень, Горицвіте, — докірливо сказав половинчик. Горицвіт знову дзвінко розсміявся, одночасно беручи два складні акорди на струнах лютні.

— Ну, бо міна в тебе, брате, напрочуд дурна, а на нас ти так витріщаєшся, наче би ми мали роги і хвости. Чи ти відьми́на злякався? Що? Може, гадаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може…

— Припини, — не витримав Геральт, підходячи до столу. — Вибач, друже. Горицвіт пережив сьогодні тяжку особисту трагедію і ще не отямився. Намагається дотепом замаскувати смуток, пригноблення і сором.

— Не кажіть мені, — половинчик урешті висьорбав вміст ложки. — Я й сам угадаю. Веспуля нарешті вигнала тебе втришия? Так, Горицвіте?

— Я не вдаюся у розмови на делікатні теми з особами, які самі жеруть і п’ють, а приятелів змушують стояти, — відповів трубадур, після чого, не чекаючи запрошення, сів. Половинчик зачерпнув ложку супу і облизав звисаючі з неї нитки сиру.

— Що правда, то правда, — сказав похмуро. — Ну то запрошую. Сідайте і чим хата багата. З’їсте цибуляної поливки[26]?

— Зазвичай я так рано не їм, — закопилив губу Горицвіт. — Але нехай уже, з’їм. Лише не натщесерце. Гей, господарю! Пива, як ваша ласка! А поспішіться!

Дівчина з вражаюче товстою косою, що сягала сідниць, принесла кухлі та миски з супом. Геральт, приглянувшись до її округлого, покритого пушком обличчя, вирішив, що дівчина мала б гарні вуста, якби не забувала їх закривати.

— Лісова дріадо! — гукнув Горицвіт, хапаючи дівчину за руку і цілуючи внутрішню сторону її долоні. — Сильфідо! Чарівнице! Божественна істото з очима немов блаватні озера! Ти гарна як ранок, а форма твоїх піврозтулених вуст серце моє…

— Дайте йому пива, швидко, — заячав Деїнті. — Бо трапиться нещастя.

— Не трапиться, не трапиться, — запевнив бард. — Правда, Геральте? Мало на світі знайдеться людей, спокійніших, аніж ми двоє. Я-бо, пане купче, поет і музи́ка, а музика злагіднює звичаї. Натомість присутній тут відьми́н винятково для потвор небезпечний. Представляю тобі: це Геральт із Ривії, гроза стриг, вовкулак та всілякої нечистої сили. Ти, мабуть, чув про Геральта, Деїнті?

— Чув, — половинчик з підозрою глипнув на відьми́на. — А що ж… Що ж ви поробляєте у Новіграді, пане Геральте? Чи ж тут якісь страшні монстри з’явилися? Чи ви… гм, гм… при службі?

— Ні, — посміхнувся відьми́н. — Я тут для розваги.

— О, — сказав Деїнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли півліктя над підлогою. — Це добре.

— Що добре? — Горицвіт ковтнув ложку супу і запив пивом. — Може, ти маєш охоту підтримати нас, Бібервельте? Маю на увазі, в розвагах. Ну то й чудово. Тут, під «Наконечником Списа», маємо намір закропитися. А потім плануємо заскочити до «Пасифлори», це дуже дорогий і добрий дім розпусти, де ми зможемо зафундувати собі напівельфійку, а, хтозна, може навіть чистокровну ельфійку. Але потребуємо спонсора.

— Кого?

— Того, хто заплатить.

— Я так і думав, — буркнув Деїнті. — Мені прикро. По-перше, в мене ділова зустріч. По-друге, брак мені коштів на фундування таких розваг. По-третє, до «Пасифлори» пускають винятково людей.

— А ми хто такі, сичі чи пугачі? Ах, розумію. Половинчиків туди не впускають. Це правда. Маєш рацію, Деїнті. Це Новіград. Столиця світу.

— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьми́на і дивно кривлячись. — То я вже піду. В мене зустріч…

Двері ванькиру з гуркотом відчинилися і до приміщення увірвався…

Деїнті Бібервельт.

— Богове! — закричав Горицвіт.

Половинчик, що стояв у дверях, нічим не відрізнявся від того половинчика, що сидів за столом. Якщо не зважати на те, що половинчик за столом був чистим, половинчик у дверях — брудним, пошарпаним і пом’ятим.

— Піймав я тебе, сучий хвосте! — заревів брудний половинчик, кидаючись у бік стола. — Ти злодію, ти!

Його чистий близнюк зірвався, перевертаючи дзиґлик і скидаючи посуд. Геральт зреагував рефлекторно та блискавично, — схопивши з лави меч у піхвах, тяжким поясом шмагонув Бібервельта через карк. Половинчик гепнув на підлогу, покотився, пірнув Горицвітові між ноги і накарачках поплазував до виходу, а його кінцівки раптом видовжилися, наче павучі лапи. Побачивши це, брудний Деїнті Біберльт вилаявся, завив і відплигнув, із гуркотом лупнувши спиною об дерев’яну перегородку. Геральт відкинув піхви меча і копняком прибрав з дороги крісло, кинувшись у погоню. Чистий Деїнті Бібервельт, що вже нічим, окрім кольору камізельки, не нагадував Деїнті Бібервельта, перескочив поріг, наче коник-стрибунець, убіг до загальної зали, зіштовхнувшись із панянкою, яка мала напіврозтуленого ротика. Побачивши його довгі лапи та розлізлу карикатурну фізіономію, панянка розтулила ротика на повну ширину і пронизливо вереснула. Геральт, скориставшись утратою темпу, викликаною зіткненням із дівчиною, догнав створіння посеред кімнати і вправним копняком у коліно звалив на долівку.

— Навіть не дриґайся, братчику, — просичав крізь стиснуті зуби, притискаючи вістря меча до шиї чупирадла. — Навіть не дриґайся.

— Що діється? — закричав корчмар, підбігаючи з держаком лопати в руках. — Що тут таке? Сторожо! Дечко, жени за сторожею!

— Ніііі! — завило створіння, плазуючи долівкою і ще більше деформуючись. — Ніііі, змилуйтесь!

— Ніякої сторожі! — завторував йому брудний половинчик, вибігаючи з ванькиру. — Горицвіте, тримай дівчину!

Трубадур обхопив розкричану Дечку, попри поспіх, ретельно вибираючи місця для охоплення. Дечка запищала і присіла на підлозі біля його ніг.

— Спокійно, господарю, — насилу вимовив Деїнті Бібервельт. — Це справа особиста, не будемо кликати сторожу. Всі збитки я відшкодую.

— Жодних збитків немає, — доречно сказав корчмар, роздивляючись.

— Але будуть! — скреготнув пизатий половинчик. — Бо зараз я почну його лупцювати. І то ще як. Лупцюватиму його жорстоко, довго і дико, а тоді він геть-усе тут потрощить.

Розплющена на підлозі довголапа і розлізла карикатура Деїнті Бібервельта жалібно захлипала.

— Так не піде, — холодно промовив корчмар, мружачи очі і трохи піднявши держак лопати. — Лупцюйте його на вулиці чи на подвір’ї, пане половинчику. Не тута. А я кличу сторожу. Я змушений, головою ручу. Адже ж це… це ж страховиння якесь!

— Пане господарю, — спокійно сказав Геральт, не зменшуючи натиску леза на шию чупирадла. — Зберігайте спокій. Ніхто нічого не потрощить, ніяких збитків не буде. Ситуація під контролем. Я відьми́н, і, як бачите, піймав те страховиння. Але оскільки зараз це направду видається особистою справою, ми її спокійно з’ясуємо у ванькирі. Горицвіте, пусти дівчину і ходи сюди. В мене в торбі є срібний ланцюг. Вийми його і міцно зв’яжи лапи оцього єгомосця, в ліктях, за спиною. Не рухайся, братчику.

Створіння тихенько заквилило.

— Добре, Геральте, — промовив Горицвіт. — Я його зв’язав. Ходімо до ванькиру. А ви, господарю, чого так стоїте? Я замовив пиво. А коли я замовляю пива, то слід його подавати безперервно, доки не гукну: «Води».

Геральт штовхнув зв’язане створіння до ванькиру і грубо посадовив під стовпом. Деїнті Бібервельт теж сів і з огидою глянув.

— Жахіття, як це виглядає, — сказав. — Як купа киснучого тіста. Глянь на його ніс, Горицвіте, зараз відпаде, суча мати. А вуха має як моя теща саме перед похороном. Бррр!

— Зараз, зараз, — пробурмотів Горицвіт. — Ти Бібервельт? Так, без сумніву. Але ж оте, що сидить під стовпом, ще мить тому було тобою. Якщо не помиляюся. Геральте! Всі очі звернені на тебе. Ти відьми́н. Що тут, ік бісу, відбувається? Що це таке?

— Мімік.

— Ти сам мімік, — горловим голосом сказало створіння, гойдаючи носом. — Ніякий я не мімік, а доплер, і звати мене Теліко Лунгревінк Леторт. Скорочено Пенсток. Приятелі кажуть мені Дуду.

— Я тобі дам зараз Дуду, ти, скурвий сину! — вереснув Деїнті, замірившись на нього кулаком. — Де мої коні? Злодію!

— Панове, — нагадав корчмар, входячи із глечиком та оберемком кухлів. — Ви ж обіцяли, що буде спокійно.

— Ох, пиво, — зітхнув половинчик. — Як же я хочу пити, холера! І їсти!

— Я б теж чогось випив, — булькотливо заявив Теліко Лунгревінк Леторт. Ніхто не звернув на це уваги.

— Що це таке? — спитав корчмар, споглядаючи на створіння, яке на вигляд пива вивалило довгий язик із-за обвислих тістоподібних губ. — Що це таке, панове?

— Мімік, — повторив відьми́н, незважаючи на гримаси страховиська. — Зрештою, має багато назв. Відміняк, подвійняк, векслінг, дурняк[27]. Або ж доплер, як він сам себе окреслив.

— Векслінг! — крикнув корчмар. — Тут, у Новіграді? У моїй господі? Швидко, кличемо сторожу! І жерців. Головою ручу!

— Поспіємо з козами на торг, — кашлянув Деїнті Бібервельт, поквапом доїдаючи Горицвітів суп із дивом уцілілої миски. — Поспіємо прикликати кого слід. Але пізніше. Оцей шубравець мене обікрав, я не маю заміру віддати його тутешньому правосуддю, перш ніж поверну собі свою власність. Я вас, новіградців, знаю і ваших суддів теж. Може, десяту частку дістав би, не більше.

— Змилуйтеся! — надривно заячав доплер. — Не видавайте мене людям! Чи знаєте, що вони роблять із такими, як я?

— А певно, що знаємо, — корчмар кивнув головою. — Над пійманим доплером жерці відправляють екзорцизм. А потім в’яжуть його в кий[28], обліплюють товстим шаром глини з тирсою та печуть у вогні, аж доки глина не випалиться на цеглу. Принаймні, колись так робили, як ще ті страховиська траплялися частіше.

— Варварський звичай, воістину людський, — скривився Деїнті, відсуваючи спорожнілу миску. — Але, можливо, це справедлива кара за крадіжку та розбій. Ну, кажи, шубравцю, де мої коні? Швидко, бо простягну оцей твій ніс у тебе під ногами і вкину до річки. Де мої коні, питаю?

— Про… продані, — заїкнувся Теліко Лунгревінк Леторт, а обвислі вуха раптом скорчилися йому в кульки, схожі на мініатюрні капустини.

— Продані! Ви чули? — запінився половинчик. — Продав моїх коней!

— Звісно, — сказав Горицвіт. — Мав час. Він тут уже три дні. Я три дні бачу те… себто його… Холера, Деїнті, чи це значить…

— А звісно, що значить! — ревнув купець, тупаючи волохатими ногами. — Він ограбував мене в дорозі, за день дороги від міста! Приїхав сюди наче я, розумієте? І продав моїх коней! Я його уб’ю! Задавлю цими руками!

— Розкажіть же нам, пане Бібервельте, як це трапилося.

— Якщо не помиляюся, ви Геральт із Ривії? Відьми́н?

Геральт підтвердив кивком голови.

— Дуже добре складається, — промовив половинчик. — Я Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, фермер, коняр і купець. Називай мене Деїнті, Геральте.

— Розповідай, Деїнті.

— Ну що ж, було це так. Я зі своїми конюхами вів коні на продаж, на торг до Чортківського Броду. За день дороги до міста випав нам останній постій. Заночували ми, упоравши перед тим діжечку пáленки. Посеред ночі прокидаюся, чую, що от зараз мені міхур лусне, отож зліз із воза, а при нагоді, думаю, зиркну, що там поробляють коники на лузі. Виходжу, туман як зараза, раптом бачу, йде хтось. Хто це, питаю. Він нічого. Підходжу ближче і бачу… себе самого. Як у дзеркалі. Не треба було, думаю, пити пáленку, цей дідьчий трунок. А оцей… бо то ж він був, як не лупоне мене по голові! Ще я зорі побачив і ногами вкрився. Рано прокидаюся в якихсь холерних хащах, на голові ґуля немов огірок, довкола ані живої душі, від нашого обозу теж ані сліду. Блукав я цілий день, аніж нарешті шлях віднайшов, два дні волочився, коріння їв та й сирії гриби. А він… той загепаний Дудуліко чи як його там, поїхав тимчасом до Новіграду, наче я, і заіванив моїх коней! Та я його зараз… А тих моїх конюхів відшмагаю, по сто батогів кожному на голу гузицю, сліпацька команда! Щоби власного принципала не пізнати, щоб так дати себе довкола пальця обвести! Дурні, капустяні лоби, мочиморди…

— Ти вже їм даруй, Деїнті, — сказав Геральт. — Не могли вони розпізнати. Мімік так точно копіює, що неможливо відрізнити від оригіналу, себто від обраної ним жертви. Чи ти ніколи про міміків не чув?

— Чути чув. Але думав, що це вигадки.

— Не вигадки. Доплеру достатньо уважно придивитися до жертви, щоб точно і безпомилково пристосуватися до потрібної структури матерії. Зверну увагу, що це не ілюзія, а повна і точна зміна. До найдрібніших деталей. Невідомо, як вони це роблять. Як підозрюють чародії, спрацьовує та сама складова крові, що й при лікантропії, але я вважаю, що це або щось зовсім інше, або ж тисячократно сильніше. Зрештою, вовкулака має дві, щонайбільше три подоби, а доплер може перетворитися на будь-що, аби тільки більш-менш збігалася маса тіла.

— Маса тіла?

— Ну, на мастодонта він не перетвориться. Ані на мишу.

— Розумію. А нащо той ланцюг, яким ти його зв’язав?

— Срібло. Для лікантропа вбивче, а в міміка, як бачиш, лише блокує зміни. Тому він сидить тут у власній подобі.

Доплер затиснув розклеєні губи і глипнув на відьми́на лютим поглядом каламутних очей, які вже втратили горіхову барву райдужок половинчика і стали жовтими.

— І добре, що сидить, безсоромний сучий син, — буркнув Деїнті. — Лишень подумати, навіть зупинився тут, під «Наконечником», де я сам маю звичай на квартиру ставати! Вже йому прителющилося, наче він — це я!

Горицвіт покрутив головою.

— Деїнті, — сказав. — Він і був тобою. Я з ним уже три дні зустрічаюся. Він виглядав, як ти, і розмовляв, як ти. Він мислив, як ти. Коли ж треба було поставити, то був скупим, як ти. А то й скупішим.

— Це останнє мене не засмучує, — промовив половинчик, — бо, може, поверну собі хоч частку грошей. Бридко мені до нього торкатися. Горицвіте, забери в нього гаманця і перевір, що там усередині. Чимало там повинно бути, якщо цей конокрад дійсно продав моїх коників.

— Ти скількох коней мав, Деїнті?

— Дванадцятьох.

— Рахуючи згідно зі світовими цінами, — сказав трубадур, заглядаючи до чересу, — того, що тут є, вистачить, може, на одного, якщо трапиться старий і з опоєм[29]. А рахуючи згідно з новіградськими цінами, досить на дві, найбільше — три кози.

Купець нічого не сказав, але виглядав так, наче ось-ось заплаче. Теліко Лунгревінк Леторт низько спустив носа, а верхню губу ще нижче, після чого тихенько забулькотів.

— Коротко кажучи, — урешті зітхнув половинчик, — мене ограбувало і розорило створіння, існування якого я вважав вигадкою. Оце називається не пощастило.

— Ні додати, ні відняти, — сказав відьми́н, оглядаючи доплера, що корчився на дзиґлику. — Я теж гадав, наче міміків уже давно винищили. Наскільки я чув, раніше чимало їх жило в тутешніх дібровах та на плоскогір’ї. Але їх здібності до мімікрії дуже непокоїли перших поселенців, і ті почали на них полювати. Досить результативно. Незабаром майже всіх знищено.

— І це щастя, — сказав корчмар. — Тьху, тьху, клянуся Вічним Вогнем, уже дракона чи диявола волію, бо той завше є драконом чи дияволом і відомо, чого триматися. Але вовкулацтво, оті відміни та переміни, — огидне воно й демонічне ошуканство і зрадницький підступ, вимислений тими песиголовцями людям на шкоду. Кажу вам, сторожу кличмо і до вогню оту скверноту.

— Геральте? — зацікавився Горицвіт. — Я хотів би почути думку спеціаліста. Чи справді ці міміки такі небезпечні та агресивні?

— Їх здібності до копіювання придатні швидше до оборони, аніж до агресії, — відповів відьми́н. — Я не чув…

— Зараз, — перебив їх сердито Деїнті, гримнувши п’ястуком об стіл. — Якщо вдарити когось по голові й ограбувати — це не агресія, то я вже й не знаю, що таке агресія. Годі філософствувати. Справа проста: на мене напали і відібрали не лише нажите тяжкою працею майно, але навіть мою власну подобу. Я жадаю відплати, не заспокоюся…

— Сторожу, сторожу слід прикликати! — сказав корчмар. — І жерців прикликати! І спалити оцього монстра, оцього нелюда.

— Перестаньте, господарю, — половинчик різко підняв голову. — Вже ви надокучили з тією сторожею. Зауважу, що вам той нелюд нічого не зробив, лише мені. А, загалом кажучи, я теж нелюд.

— Та що ви, пане Бібервельте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, де він. Та ви вже, рахувати, людина, а отой — монстр. Дивуюся, пане відьми́не, що ви так спокійно сидите. Вибачайте, а ви нащо? Це ж ваша робота — потвор убивати, хіба ні?

— Потвор, — холодно промовив Геральт. — Але не представників розумних рас.

— Ну, пане, — сказав корчмар. — Ви-те вже крихітку передали куті меду.

— Щоб я так жив, — втрутився Горицвіт. — Ти й справді, Геральте, переборщив з тією розумною расою. Тільки глянь на нього.

І справді, Теліко Лунгревінк Леторт у цю мить не нагадував представника розумної раси. Нагадував зліплену з болота і борошна ляльку, яка дивилася на відьми́на благальним поглядом каламутних жовтих очей. А шморгаючі звуки, які він видавав сягаючим поверхні стола носом, теж не пасували представникові розумної раси.

— Досить тієї пустопорожньої хіромантії! — раптом гримнув Деїнті Бібервельт. — Нема про що дискутувати! Єдине, що істотне, — це мої коні і мої збитки. Чуєш, ти, холерний маслюче? Кому ти продав моїх коненят? Що зробив із грішми? Кажи негайно, бо я тебе закопаю, затопчу і обдеру зі шкіри!

Дечка, прочинивши двері, стромила до ванькиру русяву голівку.

— Батьку, в корчмі гості, — шепнула вона. — Мулярі з будови і ще дехто. Я їх обслуговую, але ви так дуже не викрикуйте, бо вже починають зглядатися на ванькир.

— Вічним Вогнем клянусь! — перелякався корчмар, дивлячись на розлізлого доплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, горе буде. Якщо вже ми не кличемо сторожі, то… Пане відьми́не! Коли то направду векслінг, то скажіте йому, щоб змінився на щось пристойне, ніби для непізнання. Поки що.

— Правда, — сказав Деїнті. — Геральте, нехай він на щось перетвориться.

— На кого? — раптом забулькотів доплер. — Я можу прибрати подобу, до якої уважно придивлюся. То на кого з вас я повинен перетворитися?

— Тільки не на мене, — швидко сказав корчмар.

— І не на мене теж, — здригнувся Горицвіт. — Зрештою, це й не було б ніяким маскуванням. Мене всі знають, отож вигляд двох Горицвітів за одним столом спричинив би більшу сенсацію, аніж оцей у власній подобі.

— Зі мною було б так само, — посміхнувся Геральт. — Деїнті, залишаєшся лише ти. Добре складається. Не ображайся, але сам знаєш: люди з великими зусиллями відрізняють одного половинчика від іншого.

Купець довго не вагався.

— Гаразд, — сказав. — Нехай. Зніми з нього ланцюга, відьми́не. Ну що ж, перекидайся в мене, розумна расо.

Доплер, щойно з нього зняли ланцюга, розтер тістоподібні лапи, помацав носа і витріщився на половинчика. Обвисла шкіра на його обличчі стягнулася і забарвилася. Ніс скорчився і з глухим цмоканням втягнувся, на лисому черепі виросло кучеряве волосся. Деїнті вибалушив очі, корчмар у німому захопленні роззявив рота, Горицвіт застогнав і зойкнув.

Останнім змінився колір очей. Деїнті Бібервельт Другий відкашлявся, сягнув через стіл, ухопив кухоль Деїнті Бібервельта Першого і жадібно припав до нього.

— Не може бути, не може бути, — тихо промовив Горицвіт. — Тільки подивіться, як точно скопіював. Неможливо відрізнити. Усе чистісінько. Цього разу навіть комарині укуси та плями на штанях. От саме, на штанях! Геральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це справжня шерстяна тканина, ніяка не ілюзія. Неймовірно! Як він це робить?

— Ніхто цього не знає, — пробурмотів відьми́н. — І він теж ні. Я ж казав, що він має повні здібності довільної зміни структури матерії, але це здібності органічні, інстинктивні…

— Але штани… З чого він зробив штани? І камізельку?

— Це його власна видозмінена шкіра. Я не думаю, що він би охоче позбувся тих штанів. Зрештою, вони б тоді одразу втратили властивості тканини.

— Шкода, — удав здогадливість Деїнті. — Бо я вже задумувався, чи не наказати йому перетворити відерце матерії на відерце золота.

Доплер, тепер точна копія половинчика, зручно розсівся і широко посміхнувся, очевидно, задоволений з факту, що втрапив до центру уваги. Сидів так самісінько, як Деїнті, і так самісінько гойдав волохатими стопами.

— Ти чимало знаєш про доплерів, Геральте, — промовив, тоді здорово потягнув собі з кухля, цмокнув і гикнув. — Їй-бо, чимало.

— О боги, голос та манери теж Бібервельта, — сказав Горицвіт. — Чи не має хто червоної китайки? Треба б його позначити, бляха муха, бо нещастя може трапитися.

— Та ти що, Горицвіте, — обурився Деїнті Бібервельт Перший. — Таки, думаю, мене з ним не сплутаєш? З першого… погляду видно різницю, — закінчив Деїнті Бібервельт Другий і знову манірно гикнув. — Насправді, щоб помилитися, треба бути дурнішим за кобилячий зад.

— Чи ж я не казав? — захоплено прошепотів Горицвіт. — Думає і говорить як Бібервельт. Неможливо відрізнити.

— Перебільшення, — половинчик надув губи. — Грубе перебільшення.

— Ні, — заперечив Геральт. — Це не перебільшення. — Віриш, Деїнті, чи ні, але в цю мить він є тобою. У невідомий спосіб доплер точно копіює психіку жертви.

— Пси що?

— Ну, властивості мислення, характер, почуття, думки. Душу. Це б підтверджувало те, що заперечує більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — теж матерія.

— Блюзнірство, — сапнув корчмар.

— І маячня, — твердо сказав Деїнті Бібервельт. — Не розповідай казок, відьми́не. Властивості мислення, ще чого. Скопіювати чийогось носа або штани — це одне, але розум — це тобі не фунт фляків. І я тобі зараз це доведу. Коли б цей вошивий доплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де на них немає попиту, а поїхав би до Чортківського Броду, на кінський торг, де ціни аукційні, хто більше дасть. Отам не втрачається…

— А саме так, що втрачається, — доплер перекривив ображену міну половинчика. — По-перше, ціна на аукціоні в Чортківському Броді занижена, бо купці змовляються, як ліцитувати. А, крім того, треба заплатити комісійні аукціоністам.

— Не вчи мене торгувати, шмаровозе, — обурився Бібервельт. — У Чортківському Броді я взяв би дев’яносто, а то й сто за штуку. А ти скільки дістав від тих новіградських хитрозадих?

— Сто тридцять, — сказав доплер.

— Брешеш, заволоко.

— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Деїнті, там знайшов заморського торгівця хутром. Кушніри не вживають волів, формуючи каравани, бо воли надто повільні. Хутра легкі, але дорогі, треба подорожувати швидко. У Новіграді немає попиту на коней, то й коней теж нема. Я мав єдині доступні, отож продиктував ціну. Все просто…

— Я сказав, не вчи мене! — заревів Деїнті, буряковіючи. — Ну добре, заробив. А гроші де?

— Обернув, — гордо промовив Теліко, наслідуючи типове для половинчика прочісування пальцями густої чуприни. — Гроші, пане Деїнті, мусять кружляти, а інтереси, — крутитися.

— Бережись, щоб я тобі лепети[30] не відкрутив! Кажи, що ти зробив із грошвою за коней?

— Я ж казав. Накупив товарів.

— Яких? Що ти накупив, довболобе?

— Чер… червець, — заїкнувся доплер, а потім швидко продекламував. — П’ятсот корців червецю, шістдесят два квінтари мімозової кори, п’ятдесят п’ять гарнців трояндової олії, двадцять три бочівки риб’ячого жиру, шістсот глиняних мисок та вісімдесят фунтів бджолиного воску. Жир, загалом кажучи, я купив дуже дешево, бо він потрохи згірк. Ага, щоб не забути. Ще купив сто ліктів бавовняного шнура.

Запанувало довге, дуже довге мовчання.

— Згірклий жир, — нарешті сказав Деїнті, дуже повільно вимовляючи окремі слова. — Бавовняний шнур. Трояндова олія. Я, мабуть, бачу сон. Так, кошмарний сон. У Новіграді можна купити геть усе, всі цінні й корисні речі, а оцей кретин видає мої гроші на якесь гівно. Прибравши мою подобу. Кінець мені, гроші мої пропали, купецька репутація пропала. З мене годі. Геральте, позич мені меча. Я його на місці зарубаю.

Двері ванькиру зі скрипом відчинилися.

— Купець Бібервельт! — закукурікав чолов’яга в пурпуровій тозі, що висіла на його худій постаті як на жердині. На голові мав оксамитну шапочку у формі перевернутого нічного начиння. — Чи тут купець Бібервельт?

— Так, — одночасно відповіли обидва половинчики. В наступну мить один із Деїнті Бібервельтів хлюпнув умістом кухля в обличчя відьми́нові, спритним копняком вибив дзиґлика з-під Горицвіта і прослизнув під столом у напрямку дверей, перевертаючи дорогою чолов’ягу в смішній шапочці.

— Пожежа! Рятуйте! — завив, уриваючись до загальної кімнати. — Вбивають! Горить!

Геральт, обтрушуючись із піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельтів, що теж мчав до дверей, послизнувся на тирсі та впав йому під ноги. Обидва звалилися на поріг. Горицвіт, вилазячи з-під стола, брудно лаявся.

— Наааапад! — вереснув із підлоги худий чолов’яга, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Наааааапад! Ґраааанда[31]!

Геральт перекотився через половинчика, вбіг до корчми, побачив, як доплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, однак твердому мурі людей, які загороджували йому дорогу. Одного — вишмаруваний був глиною та смерділо від нього пивом, — зумів збити з ніг, але решта стисли його залізними обіймами дужих рамен. Він люто шарпнувся, його зусиллям завторував сухий тріск розриваних ниток і дертої шкіри, а під правою пахвою стало вільно. Відьми́н закляв і перестав вириватися.

— Піймали! — загукали мулярі. — Піймали бандита! Що робити, пане майстре?

— Вапно! — закричав майстер, різко здіймаючи голову з поверхні стола і водячи довкола невидющими очима.

— Стороооожа! — кричав пурпуровий, накарачках вилазячи з ванькиру. — Напад на урядника! Сторожа! На шибеницю підеш, злочинцю!

— Піймали! — кричали мулярі. — Ми його піймали, пане!

— Це не той! — завив чолов’яга у тозі. — Ловіть злодюгу! Доганяйте!

— Кого?

— Бібервельта, половинчика! Доганяйте! У льох його!

— Зараз, зараз, — промовив Деїнті, з’являючись із ванькиру. — Що таке, пане Шване? Не витирайте собі рота моїм іменем. І не зчиняйте гвалту, нема потреби.

Шван замовк, здивовано дивлячись на половинчика. З ванькиру вийшов Горицвіт, у капелюшку набакир, оглядаючи свою лютню. Муляри, пошепотівшись між собою, нарешті відпустили Геральта. Відьми́н, хоч дуже лютий, обмежився тим, що смачно сплюнув на долівку.

— Купче Бібервельте! — закукурікав Шван, мружачи короткозорі очі. — Що це повинне означати? Напад на міського урядника може вам дорого… Хто це був? Той половинчик, що утік?

— Родич, — швидко промовив Деїнті. — Мій далекий родич.

— Так, так, — негайно ж підтримав його Горицвіт, почувшись у своїй стихії. — Далекий родич Бібервельта. Відомий, як Псих-Бібервельт. Чорна вівця у родині. Бувши малою дитиною, впав до криниці. Сухої. Але, на нещастя, цебро вдарило його саме по голові. Зазвичай він спокійний, лише вигляд пурпуру його дратує. Але нічого непокоїтись, приходить до тями, побачивши руді волоски на дамському лоні. Тому й помчав просто до «Пасифлори». Кажу вам, пане Шване…

— Досить, Горицвіте, — засичав відьми́н. — Стули пельку, бо біда тебе візьме.

Шван обтягнув на собі тогу, обтрусив її з тирси і випростався, прибираючи зверхню міну.

— Так, — сказав. — Краще пильнуйте свою рідню, купче Бібервельте, бо самі ж знаєте — відповідальність покладена на вас. Якби я подав скаргу… Але брак мені часу. Я тут, Бібервельте, у службових справах. Від імені міської влади закликаю сплатити податок.

— Га?

— Податок, — повторив урядник і видув губи у гримасі, яку, схоже, підглянув у когось значно високопоставленішого. — Що це ви? Перейшло до вас від родича? Якщо хтось має прибутки, то слід платити податки. Або ж сидіти в темниці.

— Я? — заревів Деїнті. — Я, прибутки? Та в мене самі збитки, матір вашу за лабу! Я…

— Бібервельте, вгамуйся, — засичав відьми́н, а Горицвіт крадькома копнув половинчика у волохату щиколотку. Половинчик кашлянув.

— Ясна річ, — сказав, із зусиллям прикликаючи усмішку на пизате обличчя. — Ясна річ, пане Шване. Якщо є прибутки, то слід платити податки. Добрі прибутки, великі податки. І навпаки, як я вважаю.

— Не мені оцінювати ваші прибутки, пане купче, — урядник зробив кислу міну, сів за стіл, із таємних закутків своєї тоги видобув рахівницю та сувій пергаменту, який розклав на столі, спершу протерши його рукавом. — Моя річ — рахунки та інкасація. Тааак… Зробімо розрахунок… Це буде… гм… Два переносимо, один зносимо… Гм… Тисячу п’ятсот п’ятдесят три коруни і двадцять копперів[32].

Із горлянки Деїнті Бібервельта вирвалося глухе хрипіння. Муляри здивовано забурмотіли. Корчмар випустив з рук миску. Горицвіт зітхнув.

— Ну що ж, хлопці, бувайте, — гірко промовив половинчик. — Як хто за мною питатиме, то сиджу в цюпі.

— До завтра, до полудня, — ячав Деїнті. — А сучий же син той Шван, щоб його покорчило, лахудру[33] поганого, міг би мені продовжити термін. Більше півтори тисячі корун, звідки ж я до завтра витрясу таку силу грошви? Кінець мені, я зруйнований, згнию в криміналі. Не сидімо тут, холера, кажу вам, ловімо того негідника доплера! Мусимо його піймати!

Вони всі троє сиділи на мармуровому цембровинні басейну недіючого фонтану, розміщеного в центрі невеличкої площі серед показних, але цілковито без смаку зведених купецьких кам’яничок. Вода у басейні була зеленою і страшенно брудною, золоті язі, що плавали серед сміття, тяжко працювали зябрами і відкритими ротами ловили повітря з поверхні. Горицвіт та половинчик жували яблучні млинці, — трубадур щойно свиснув їх, проходячи повз ятку.

— Я б на твоєму місці, — сказав бард, — занехаяв погоню, а почав роззиратися за кимось, хто б тобі позичив гроші. Ну піймаєш ти доплера, то й що? Може, думаєш, — Шван зарахує його як залишок в еквіваленті[34]?

— Дурень ти, Горицвіте. Піймавши доплера, я в нього відберу мої гроші.

— Які гроші? Те, що він мав у гаманці, пішло на відшкодування збитків та підмащення Швана. Більше він нічого не мав.

— Горицвіте, — скривився половинчик. — На поезії ти ще, може, знаєшся, але, даруй, у торговельних справах ти дурний як пень. Ти чув, який податок нарахував мені Шван? А від чого сплачують податки? Ге? Від чого?

— Від усього, — запевнив поет. — Я от навіть за спів плачу. А нікого не цікавлять мої пояснення, що я співаю з внутрішньої потреби.

— Я ж казав, що ти дурень. У торговельних операціях податки платять з прибутку. З прибутку, Горицвіте? Розумієш? Той лобур доплер прибрав мою подобу і вдався у якісь справи, либонь, шахрайські. І заробив на них! Мав прибуток! А я муситиму платити податки, а ще, напевно, покрити борги отого лахмітника, якщо він наробив боргів! А як не заплачу, то піду до льоху, затаврують мене публічно залізом, зашлють до копальні! Зараза!

— Ха, — весело сказав Горицвіт. — Що ж, Деїнті, не маєш виходу. Доведеться тобі таємно втікати з міста. А знаєш що? В мене є ідея. Ми тебе повністю обкрутимо баранячою шкірою. Пройдеш крізь браму, волаючи: «Я овечка, бе-бе-бе». І ніхто тебе не пізнає.

— Горицвіте, — похмуро промовив половинчик. — Заткнися, бо копну тебе. Геральте?

— Що, Деїнті?

— Ти мені допоможеш зловити доплера?

— Послухай, — сказав відьми́н, марно намагаючись приметати розірваний рукав куртки. — Це Новіград. Тридцять тисяч мешканців, людей, краснолюдів, напівельфів, половинчиків та гномів, а ще стільки ж приїжджих. Як ти хочеш відшукати когось у такій гурмі народу?

Деїнті ковтнув млинця, облизав пальці.

— А магія, Геральте? Ті ваші відьми́нські чари, про які стільки розповідають?

— Доплера можна магічно викрити лише тоді, коли він у власній подобі, а у власній подобі він вулицями не ходить. А навіть якби можна було, то й так магія не придалася б нінащо, бо довкола повно слабких чародійських сигналів. Кожен другий дім має магічний замок у дверях, а три чверті людей носить амулети, всілякі, проти злодіїв, бліх, харчових отруєнь, всього й не злічити.

Горицвіт провів пальцями по грифі лютні, брязнув по струнах.

— Весна із теплим дощем повернеться! — заспівав. — Ні, недобре. Повернеться весна теплим сонцем… Ні, дідько… Не йде мені. Ні в зуб ногою…

— Перестань лепетати, — буркнув половинчик. — Дієш мені на нерви.

Горицвіт кинув язям рештки млинця і сплюнув до басейну.

— Дивіться, — сказав. — Золоті рибки. Кажуть, що вони виконують бажання.

— Вони червоні, — зауважив Деїнті.

— Дарма, марниця. Холера, нас троє, а вони виконують три бажання. Виходить по одному на брата. Що, Деїнті? Ти б не хотів, щоб рибка заплатила за тебе податок?

— Аякже. А ще щоби упало щось із неба та гримнуло доплера по макітрі. І ще…

— Стій, стій. У нас теж є бажання. Я хотів би, щоб рибка підказала мені закінчення балади. А ти, Геральте?

— Відчепися, Горицвіте.

— Не псуй розваги, відьми́не. Скажи, чого би ти хотів?

Відьми́н устав.

— Я хотів би, — буркнув, — аби те, що нас саме намагаються оточити, виявилося непорозумінням.

Із провулку навпроти фонтану вийшло четверо чорно одягнених чолов’яг у округлих шкіряних шапках, повільно наближаючись до басейну. Деїнті тихо вилаявся, оглядаючись.

Із вулички позаду них вийшло ще четверо. Ці ближче не підходили, розступилися, перекривши провулок. У руках тримали дивного вигляду кружки, щось наче шматки скручених шнурів. Відьми́н роздивився, ворухнув раменами, поправляючи повішений за спиною меч. Горицвіт зойкнув.

З-за спин чорних чолов’яг з’явився невисокий мужчина в білому каптані та короткому сірому плащі. Золотий ланцюг на його шиї поблискував у ритм крокам, розсилаючи сонячні зайчики.

— Шапель… — застогнав Горицвіт. — Це Шапель…

Чорні чолов’яги позаду них повільно рушили до фонтану. Відьми́н сягнув за мечем.

— Ні, Геральте, — прошепотів Горицвіт, підсуваючись до нього. — Заради богів, не витягай зброї. Це храмова сторожа. Коли ми вчинимо їм опір, то живими з Новіграду не вийдемо. Не торкайся меча.

Мужчина у білому каптані жвавим кроком ішов у їхній бік. Чорні чолов’яги йшли за ним, на ходу оточуючи басейн, займаючи стратегічну, точно окреслену позицію. Геральт пильно спостерігав за ним, ледь згорбившись. Дивні кружки, що їх вони тримали в руках, не були, як він спершу думав, звичайними батогами. Це були ламії. Мужчина у білому каптані підійшов.

— Геральте, — шепнув бард. — Заради всіх богів, зберігай спокій.

— Я не дозволю до себе торкнутися, — пробурмотів відьми́н. — Я не дозволю до себе торкнутися, хоч би хто це був. Горицвіте, будь насторожі… Коли почнеться, давайте ногам знати. Я їх затримаю… на якийсь час.

Горицвіт не відповів. Закинувши лютню на плече, глибоко вклонився перед мужчиною у білому каптані, розкішно вигаптуваному золотими та срібними нитками у дрібний мозаїчний візерунок.

— Достойний Шапель…

Мужчина, званий Шапелем, зупинився, повів по них поглядом. Як помітив Геральт, його очі були огидно холодними й мали колір сталі. Чоло мав бліде, хворобливо спітніле, на щоках червоні неправильні плями рум’янців.

— Пан Деїнті Бібервельт, купець, — промовив. — Талановитий пан Горицвіт. І Геральт із Ривії, представник вельми тепер рідкісного відьми́нського фаху. Зустріч давніх знайомих? У нас, у Новіграді?

Ніхто не відповів.

— Я вважаю дуже несприятливим той факт, — вів далі Шапель, — що на вас надійшов донос.

Горицвіт трохи зблід, а половинчик заклацав зубами. Відьми́н не дивився на Шапеля. Не зводив очей зі зброї чорних чолов’яг у шкіряних шапках, які обступили фонтан. У більшості знайомих Геральтові країн виготовлення всіяної колючками ламії, званої майхенським батогом, та володіння нею, суворо заборонялося. Новіград винятком не був. Геральт бачив людей, яких ударено ламією по обличчі. Ці обличчя годі було забути.

— Власник заїзду під «Наконечником Списа», — продовжував Шапель, — мав зухвальство закинути вашмосцям стосунки з демоном, потворою, що зветься відміняком або векслінгом.

Ніхто не відповів. Шапель сплів руки на грудях і змірив їх холодним поглядом.

— Я відчув себе зобов’язаним попередити вас про цей донос. Теж сповіщу, що згаданий корчмар ув’язнений у льоху. Виникла підозра, що маячив, будучи під впливом пивно-горілчаних напоїв. Справді, чого тільки люди не вигадають. По-перше, векслінгів не існує. Це вигадка забобонних селюків.

Ніхто не коментував.

— По-друге, який векслінг зважився б наблизитися до відьми́на, — посміхнувся Шапель, — і не був би негайно ж убитий? Правда? Отож, звинувачення корчмаря не мало б ні найменшої ваги, якби не одна суттєва деталь.

Шапель покивав головою, роблячи ефектну паузу. Відьми́н почув, як Деїнті повільно видихає повітря, що його він у глибокому вдиханні втягнув до легень.

— Так, певна суттєва деталь, — повторив Шапель. — А саме: ми маємо справу з єрессю та блюзнірським святотатством. Адже відомо що жоден, ні один векслінг, а також будь-яка інша потвора не могли б навіть наблизитися до мурів Новіграду, бо тут у дев’ятнадцяти святинях палає Вічний Вогонь, свята сила якого обороняє місто. Хто твердить, що бачив векслінга під «Наконечником Списа», звідки рукою сягнути до головного вівтаря Вічного Вогню, — той блюзнірський єретик і повинен заперечити своє твердження. А якби не хотів заперечити, то ми йому в цьому допоможемо у міру сил та засобів, яких, повірте, достатньо маємо в льохах. Самі бачите, що нема чим клопотатися.

Вираз облич Горицвіта і половинчика промовисто свідчив, що обидва мають іншу думку.

— Цілковито нема чим перейматися, — повторив Шапель. — Ви, панове, можете безперешкодно покинути Новіград. Я вас не затримуватиму. Однак мушу наполягти, щоби про жалюгідні вигадки корчмаря вашмосці не розповідали, не коментували вголос ці події. Вислови, що піддають сумніву божественну силу Вічного Вогню, незалежно від замірів, ми, скромні слуги церкви, змушені були б трактувати як єресь зі всіма випливаючими наслідками. Власні релігійні переконання вашмосців, хоч би якими вони були і які я поважаю, не мають значення. Вірте у що бажаєте. Я залишаюся толерантним, доки певна особа шанує Вічний Вогонь і не блюзнить проти нього. А якщо блюзнитиме, то накажу спалити та й по всьому. Всі в Новіграді перед законом є рівними. Та й закон для всіх рівний, — кожен, хто блюзнить проти Вічного Вогню, йде на вогнище, а його майно підлягає конфіскації. Але годі про це. Повторюю, ви можете безперешкодно пройти крізь брами Новіграду. Найкраще…

Шапель ледь усміхнувся, у хитрій гримасі засмоктав зсередини щоку, повів поглядом по площі. Нечисленні перехожі, що спостерігали за подіями, прискорили крок, швидко відвернули голови.

— … найкраще, — закінчив Шапель, найкраще негайно. Без зволікань. Очевидно, стосовно шановного купця Бібервельта це «негайно» означає «негайно після врегулювання податкових справ». Дякую за час, який ви мені приділили.

Деїнті, відвернувшись, безмовно ворушив губами. Відьми́н не сумнівався, що цим безмовним словом було «скурвисинський». Горицвіт опустив голову, придуркувато усміхаючись.

— Пане відьми́не, — раптом сказав Шапель. — З вашої ласки, слово віч-на-віч.

Геральт наблизився, Шапель злегка простягнув руку. Якщо торкнеться мого ліктя, влуплю його, подумав відьми́н. Влуплю, хай там що.

Шапель не торкнув ліктя Геральта.

— Пане відьми́не, — тихо сказав він, повернувшись спиною до решти. — Мені відомо, що деякі міста, на відміну від Новіграду, позбавлені божественної опіки Вічного Вогню. Припустімо, що створіння, на векслінга схоже, розбишакує в якомусь з таких міст. Цікаво, за яку суму ви взялися б тоді піймати векслінга живцем?

— Я не наймаюсь полювати за потворами в людних містах, — знизав плечима Геральт. — Міг би потерпіти хтось сторонній.

— Ти аж так переймаєшся долею сторонніх?

— Аж так. Бо, зазвичай, відповідальність за їхню долю покладається на мене. І загрожує наслідками.

— Розумію. А чи не була б турбота долею сторонніх обернено пропорційною розміру оплати?

— Чи не була б.

— Відьми́не, твій тон не надто мені подобається. Але гаразд, я розумію, на що ти хочеш натякнути цим тоном. Натякаєш, що не хочеш зробити того… про що я міг би тебе попросити, а при цьому розмір оплати не має значення. А вид оплати?

— Не розумію.

— Я так не вважаю.

— А все-таки.

— Суто теоретично, — промовив Шапель, тихо, спокійно, без злості чи погрози в голосі, — було б можливим, що платою за твої послуги стала б гарантія, що ти і твої приятелі виїдете живими… з теоретичного міста. Що тоді?

— На це питання, — паскудно усміхнувся відьми́н, — неможливо відповісти теоретично. Ситуацію, про яку ви кажете, шановний Шапелю, слід було б опрацювати практично. Я ніскільки до цього не рвуся, але якщо виникне потреба… Якщо не буде іншого виходу… Я готовий це опрацювати.

— Гм, можливо, ти й маєш рацію, — безпристрасно промовив Шапель. — Ми надто багато теоретизуємо. Що ж стосується практики, то бачу, що співробітництва не буде. Може, це й на краще? В будь-якому разі, тішу себе надією, що це не стане приводом до конфлікту між нами.

— Я теж, — промовив Геральт, — тішу себе такою надією.

— Тож нехай палає в нас така надія, Геральте із Ривії. Ти знаєш, що таке Вічний Вогонь? Незгасне полум’я, символ порятунку, дорога, вказана в темряві, обітниця прогресу, кращого майбутнього? Вічний Вогонь, Геральте, — це надія. Для всіх, для всіх без винятку. Бо якщо існує щось спільне… Для тебе, для мене… для інших… то цим чимось є саме надія. Пам’ятай про це. Приємно було познайомитися, відьми́не.

Геральт поклонився, офіційно, мовчки. Шапель якусь мить дивився на нього, потім енергійно відвернувся і помарширував через площу, не оглядаючись на свій ескорт. Люди, озброєні ламіями, рушили за ним, формуючи рівний стрій.

— Ой, мамусю моя, — заквилив Горицвіт, лякливо оглядаючись за відходячими. — Ото нам пощастило. Якщо тільки це кінець. Якщо вони нас зараз не заметуть…

— Заспокойся, — сказав відьми́н, — і перестань скавуліти. Адже нічого не трапилося.

— Ти знаєш, Геральте, хто це був?

— Ні.

— Це був Шапель, уповноважений у справах безпеки. Таємна служба Новіграду підлягає церкві. Шапель не жрець, але це сірий кардинал ієрарха, найбільш впливова і найнебезпечніша особа в місті. Всі, навіть Рада й цехи, тремтять перед його портками, бо він першорядний лайдак, Геральте, упоєний владою, як павук мушиною кров’ю. Хоч пошепки, але в місті подейкують, на що він спроможний. Безвісти зниклі люди. Фальшиві звинувачення, тортури, таємні вбивства, терор, шантаж і звичайний грабунок. Здирництво, шахрайство й афери. На богів, у гарну ж історію ти нас уплутав, Бібервельте.

— Облиш, Горицвіте, — чмихнув Деїнті. — Саме тобі нічого боятися. Трубадура ніхто не зачепить. Із незрозумілих мені причин ви недоторканні.

— Недоторканний поет, — ячав Горицвіт, усе ще блідий, — теж може у Новіграді потрапити під надто швидкий віз, смертельно отруїтися рибою або ж нещасливо втонути в канаві. Шапель — спеціаліст щодо таких нещасних випадків. Те, що він узагалі розмовляв з нами, я вважаю неймовірним. Одне певне, він цього не зробив без причини. Щось замислив. Побачите, зараз нас у щось уплутають, закують і потягнуть на тортури іменем закону. Це так тут робиться!

— В тому, що він каже, — промовив половинчик до Геральта, — чимало правди. Мусимо бути насторожі. І як цього негідника Шапеля ще земля носить! Вже багато років кажуть, що він хворий, що кров його заливає і всі чекають, коли завалить кіти[35]…

— Замовкни, Бібервельте, — боязко засичав трубадур, оглядаючись, — бо ще хтось почує. Дивіться, як усі на нас витріщаються. Кажу вам, забираймося звідси. І раджу, серйозно поставмося до того, що Шапель нам говорив про доплера. Я, наприклад, ніколи в житті не бачив жодного доплера, як треба буде, то й перед Вічним Вогнем присягну.

— Дивіться, — раптом сказав половинчик. — Хтось до нас біжить.

— Тікаймо! — завив Горицвіт.

— Спокійно, спокійно, — широко усміхнувся Деїнті та прочесав чуприну пальцями. — Я його знаю. Це Ондатра, тутешній купець, скарбничий Цеху. Були в нас спільні справи. Гей, гляньте, яка в нього міна! Наче в портки наклав. Гей, Ондатро, ти мене шукаєш?

— Клянуся Вічним Вогнем, — сапнув Ондатра, зсуваючи на потилицю лисячу шапку та обтираючи чоло рукавом. — Я був певен, що тебе затягнуть до хурдиги. Чудо, справжнє чудо. Дивно мені…

— Мило з твого боку, — з натиском промовив половинчик, — що ти дивуєшся. Ще нас потіш, пояснивши, чому.

— Не грай вар’ята, Бібервельте, — зморщився Ондатра. — Ціле місто вже знає, який ти інтерес зробив на червеці. Всі про це гудуть, то, видно, й до ієрарха дійшло, і до Шапеля, який ти спритник, як хитро виграв на тому, що трапилося в Повісі.

— Ти що плетеш, Ондатро?

— О богове, перестав би ти, Деїнті, замітати хвостом наче лисиця. Ти купив червець? За півціни, п’ять двадцять за корець? Купив. Користаючи з низького попиту, заплатив авалізованим векселем, ні гроша готівкою не виклав. І що? Протягом одного дня перепродав усю партію за ціною, вчетверо вищою, ще й готівкою на стіл. Нахабно заявиш, що це просто поталанило? Що ти, купуючи червець, нічого не знав про переворот у Повісі?

— Про що? Що ти таке кажеш?

— У Повісі стався переворот! — ревнув Ондатра. — І оця, як її… ліворуція! Скинуто короля Ріда, зараз там править клан Тисенідів. Двір, шляхта і військо Ріда вдягалися в синє, тому тамтешні ткальні купували лишень індиго. А колір Тисенідів — червоний, тому індиго подешевшало, червець пішов угору, а тоді вийшло на яв, що то ти, Бібервельте, тримаєш лапу на єдиній саме доступній партії. Га!

Деїнті мовчав, насупившись.

— Хитро, Бібервельте, нічого не скажеш, — вів далі Ондатра. — І нікому ні слова, навіть приятелям. Коли б ти мені щось сказав, то, може, усі б заробили, можна б навіть факторію спільну заснувати. Однак ти волів сам, потайки. Як хочеш, але тепер на мене не лічи! На Вічний Вогонь, правда, що кожен половинчик — самолюбне дрантя і пес засраний. Мені Вімме Вівальді ніколи авалю на векселі не дає, а тобі? Не відходячи від каси. Бо ви одна банда, ви нелюдські заразні половинчики та краснолюди. Холера на вас!

Ондатра плюнув, обернувся на п’яті та пішов. Деїнті, замислений, чухрав голову, аж чуб тріщав.

— Хлопці, я наче щось докумекав, — сказав він урешті. — Вже знаю, що нам робити. Ходімо до банку. Якщо хтось може щось у цьому втямити, то цим хтосем є саме мій знайомий банкір, Вімме Вівальді.

— Я не так уявляв собі банк, — шепнув Горицвіт, роздивляючись приміщення. — Геральте, а де ж вони тут тримають гроші?

— А дідько його знає, — тихо відповів відьми́н, затуляючи розірваний рукав куртки. — Може, у підвалі?

— Дуля з маком. Я роздивився. Тут підвалу нема.

— То, напевне, на горищі.

— Звольте до конторки, панове, — сказав Вімме Вівальді.

Молоді люди та краснолюди незрозумілого віку, що сиділи за довгими столами, були зайняті покриванням аркушів пергаменту рядами цифр та літер. Усі без винятку сутулилися та ледь висували язики. Як оцінив відьми́н, праця була пекельно монотонною, але видавалося, що вона повністю поглинає робітників. У кутку, на низенькому дзиґлику, сидів дідусь, на вигляд жебрак, що гострив пера. Це йшло йому не вельми швидко.

Банкір старанно зачинив двері конторки, пригладив довгу білу плекану бороду, де-не-де поплямлену чорнилом, поправив бордовий оксамитовий кубрак, що ледве застібався на показному череві.

— Чи знаєте пане Горицвіте, — промовив, сідаючи за величезний магонієвий стіл, завалений пергаментами. — Я зовсім не так уявляв собі вас. А ваші пісеньки мені відомі, чував. Про королівну Ванду, яка втопилася в ріці Дуппі, бо ніхто її не хотів[36]. І про голуба миру, що впав до сортиру…

— Це не моє, — Горицвіт почервонів зі злості. — Я ніколи нічого схожого не писав!

— А. То вибачайте.

— Може ми перейшли б до справи? — втрутився Деїнті. — Час підганяє, а ми про дурниці. Вімме, в мене великі клопоти.

— Цього я й боявся, — покивав головою краснолюд. — Ти ж пам’ятаєш, що я тебе перестерігав, Бібервельте. Казав тобі три дні тому — не вкладай гроші у згірклий жир. Що з того, що він дешевий, номінальна ціна несуттєва, суттєва прибуткова норма при перепродажі. Так само трояндова олія і той віск, і ті глиняні миски. Що тебе опосіло, Деїнті, щоб купувати те дрантя, і то ще й за живі гроші, замість з розумом заплатити акредитивом чи векселем? Я ж тобі казав, що кошти складування у Новіграді дідьчо високі, вже через два тижні утричі перевершать вартість того товару. А ти…

— Ну, — тихо застогнав половинчик. — Кажи, Вівальді. Що я?

— А ти на те, що без паніки, що ти геть-усе продаси за двадцять чотири години. А тепер приходиш і заявляєш, що в тебе клопоти, а при цьому дурнувато посміхаєшся, либонь, щоб мене розжалобити. Що, не йде, правда? А кошти зростають, ні? Ге, негаразд, негаразд. Як тебе з цього витягнути, Деїнті? Коли б ти хоч застрахував той мотлох, то я б зараз послав котрогось канцеляриста, щоб потайки підпалив склад. Ні, мій любий, єдине, що можеш зробити, — це підійти до справи по-філософськи, сказати собі «срав пес на той овес». Це торгівля, раз заробиш, раз утратиш. Та й, зрештою, що то за гроші, той жир, віск та олія. Плюнути ні на що. Порозмовляймо про серйозніші справи. Скажи, чи я вже маю продавати мімозову кору, бо пропозиції почали стабілізуватися на п’яти і п’яти шостих.

— Га?

— Ти що, оглух? — зморщився банкір. — Остання пропозиція — рівно п’ять і п’ять шостих. Сподіваюся, ти повернувся, щоб ударити по руках? Деїнті, сім ти й так не дістанеш.

— Я повернувся?

Вівальді погладив бороду і вискубав з неї крихти струцля.

— Ти був тут годину тому, — спокійно сказав він, — і дав доручення тримати до семи. Семикратне перевищення при ціні, яку заплатив, — це дві коруни сорок п’ять копперів за фунт. Це надто високо, Деїнті, навіть при такому винятково вдалому ринку. Гарбарні вже, напевно, умовилися і солідарно триматимуть ціну. Головою ручаюсь…

Двері розчинилися і до конторки вбігло щось у зеленій повстяній шапці та кожушку з лататих кроликів, перепоясаному конопляним поворозом.

— Купець Сулімир дає дві коруни п’ятнадцять, — кувікнуло воно.

— Шість і одна шоста, — швидко полічив Вівальді. — Що робити, Деїнті?

— Продавати! — гукнув половинчик. — Шестикратне перевищення, а ти ще вагаєшся, холера?

До конторки вбігло друге щось, у жовтій шапці та опанчі, схожій на старий лантух. Як і перше щось, мало близько двох ліктів зросту.

— Купець Бібервельт наказав не продавати нижче семи! — вереснуло, втерло носа рукавом і вибігло.

— Ага, — промовив краснолюд після довгої мовчанки. — Один Бібервельт каже продавати, інший Бібервельт каже чекати. Цікава ситуація. Що діємо, Деїнті? Відразу перейдеш до пояснень чи почекаємо, доки якийсь третій Бібервельт накаже вантажити кору на галери і вивезти до Країни Песиголовців? Ге?

— Що це таке? — ледь вимовив Горицвіт, вказуючи на щось у зеленій шапці, яке досі стояло біля дверей. — Що це таке, холера?

— Молодий гном, — сказав Геральт.

— Безсумнівно, — сухо підтвердив Вівальді. — Це не старий троль. Зрештою, несуттєво, що це. Давай, Деїнті, я слухаю.

— Вімме, — промовив половинчик. — Дуже тебе прошу. Не задавай питань. Трапилося щось жахливе. Вважай і прийми, що я, Деїнті Бібервельт зі Споришевої Луки, чесний купець, навіть не здогадуюся, що тут відбувається. Розкажи мені все, детально. Події останніх трьох днів. Прошу, Вімме.

— Цікаво, — промовив краснолюд. — Ну, але за комісійні, що я їх беру, мушу виконувати бажання клієнта, хоч би якими вони були. Отож слухай. Ти прибіг сюди три дні тому, задиханий, дав мені в депозит тисячу корун і зажадав авалю на вексель, виписаний на суму в дві тисячі п’ятсот двадцять, на пред’явника. Я дав тобі аваль

— Без гарантії?

— Без. Я тебе люблю, Деїнті.

— Кажи далі, Вімме.

— Другого дня зранку ти вбіг із грюканням і тупанням, вимагаючи, щоб я відкрив акредитив на банк у Визимі. На чималу суму трьох тисяч п’ятисот корун. Наскільки я пам’ятаю, бенефіціантом мав бути якийсь Тер Лукокян, він же Трюфель. Ну що ж, я відкрив такий акредитив.

— Без гарантії, — промовив половинчик із надією в голосі.

— Моя симпатія до тебе, Бібервельте, — зітхнув банкір, — закінчується на сумі три тисячі корун. Цього разу я взяв у тебе розписку, що у випадку несплати млин мій.

— Який млин?

— Млин твого тестя, Арно Хардботтома, у Споришевій Луці.

— Я додому не вернуся, — заявив Деїнті понуро, але рішуче. — Завербуюся на якийсь корабель і стану піратом.

Вімме Вівальді почухрав вухо і підозріло глипнув на нього.

— Еее, — сказав. — Ти ж уже давно відібрав і подер ту розписку. Ти платоспроможний. Нічого дивного, при таких зисках…

— Зисках?

— А, я й забув, — буркнув краснолюд. — Я ж мав ні з чого не дивуватися. Ти добре заробив на червеці, Бібервельте. Бо знаєш, у Повісі трапився переворот…

— Я вже знаю, — перебив його половинчик. — Індиго подешевшало, червець подорожчав. А я заробив. Це правда, Вімме?

— Правда. Ти маєш у мене в депозиті шість тисяч триста сорок шість корун і вісімдесят копперів. Нетто, віднявши мої комісійні та податок.

— Ти заплатив за мене податок?

— А як же інакше? — здивувався Вівальді. — Ти ж був тут годину тому і наказав заплатити. Канцелярист уже заніс усю суму до ратуша. Щось близько півтори тисячі, бо продаж коней був туди, ясна річ, включений.

Двері з гуркотом відчинилися і до конторки вбігло щось у дуже брудній шапці.

— Дві коруни тридцять! — вереснуло воно. — Купець Азельквіст!

— Не продавати! — гукнув Деїнті. — Чекаймо кращої ціни! Геть, обидва назад на біржу!

Обидва гноми вхопили мідяки, які кинув їм краснолюд, і зникли.

— Таак… На чому ж я зупинився? — задумався Вівальді, граючись великим, чудернацько сформованим кристалом аметисту, використовуваним як прес до паперів. — Ага, на червеці, купленому за вексель. А кредитний лист, про який я згадував, був тобі потрібен для купівлі великої партії мімозової кори. Купив ти того чимало, але досить дешево, по тридцять п’ять копперів за фунт, від зангвебарського фактора, згадуваного Трюфля чи Зморшка. Вчора галера увійшла в порт. І тоді почалося.

— Я собі уявляю, — зойкнув Деїнті.

— Нащо комусь потрібна мімозова кора?

— Ні на що, — понуро буркнув половинчик. — На жаль.

— Кора з мімози, пане піїте, — пояснив краснолюд, — вживається для того, щоб вичиняти шкури

— Якщо хтось настільки дурний, — втрутився Деїнті, — щоб купувати мімозову кору за морями, коли в Темерії можна купити дубову за безцінь.

— І саме тут закопаний вампір, — сказав Вівальді. — Бо у Темерії друїди саме оголосили, — якщо негайно ж не припиниться знищення дубів, то вони нашлють на країну сарану та пацюків. Друїдів підтримали дріади, а тамтешній король має слабкість до дріад. Коротше: з учорашнього дня діє повне ембарго на темерійські дуби, отож мімоза подорожчала. Ти, Деїнті, мав добру інформацію.

З канцелярії долинув тупіт, після чого до конторки вбігло щось захекане у зеленій шапці.

— Вельможний купець Сулімир, — хекнув гном, — наказав передати, що купець Бібервельт, половинчик, суть вепром диким і щетинистим, спекулянтом і жмикрутом, і що він, Сулімир, бажає Бібервельтові зашолудивіти. Дає дві коруни сорок п’ять і це останнє слово.

— Продавати, — випалив половинчик. — Давай, малий, жени і підтверджуй. Вімме, лічи.

Вівальді сягнув під сувої пергаменту і видобув краснолюдську рахівничку, справжню цяцьку. На відміну від людських, краснолюдські рахівнички мали форму ажурної пірамідки. Однак рахівничка Вівальді було зроблена із золотих дротів, по яких пересувалися гранчасті, шліфовані, припасовані одні до одних рубіни, смарагди, онікси та чорні агати. Краснолюд якийсь час швидкими вправними рухами великого пальчиська пересував коштовності, вгору, вниз, убік.

— Це буде… гмм… гмм… Мінус витрати і мої комісійні… Мінус податок… Таак. П’ятнадцять тисяч шістсот двадцять дві коруни і двадцять п’ять копперів. Непогано.

— Якщо я правильно полічив, — повільно сказав Деїнті Бібервельт, — то сумарно, нетто, я повинен мати в тебе…

— Точно двадцять одну тисячу дев’ятсот шістдесят дев’ять корун і п’ять копперів. Непогано.

— Непогано? — гукнув Горицвіт. — Непогано? За цю суму можна купити велике село або малий замок. Я в житті не бачив такої гори грошей зарáз!

— Я теж ні, — промовив половинчик. — Але не гарячкуй, Горицвіте. Так складається, що ніхто тих грошей не бачив і невідомо, чи побачить.

— Та що ти, Бібервельте, — здивувався краснолюд. — Звідки такі похмурі думки? Сулімир заплатить готівкою чи векселем, а його векселі надійні. То про що йдеться? Боїшся втрат на засмерділому жирі та воску? При таких зисках ти покриєш усі втрати, жартуючи.

— Не в цьому річ.

— А в чому ж?

Деїнті закашлявся, опустив кучеряву голову.

— Вімме, — сказав, дивлячись на долівку. — Шапель за нами нюшить.

Банкір цмокнув.

— Кепсько, — процідив. — Але цього слід було сподіватися. Бачиш, Бібервельте, інформація, якою ти скористався при трансакціях, має не тільки торгівельне, а й політичне значення. Ніхто не знав, що готується у Повісі та Темерії, Шапель теж ні, а Шапель любить довідуватись першим. А тепер, як сам розумієш, ламає собі голову, звідки довідався ти. І думаю, що вже здогадався. Бо я теж здогадався.

— Цікаво.

Вівальді провів очима по Горицвітові й Геральтові, зморщив гачкуватого носа.

— Цікаво? Це ваша спілка цікава, Деїнті, — сказав. — Трубадур, відьми́н і купець. Вітаю. Пан Горицвіт буває там і деінде, навіть на королівських дворах, і, мабуть, непогано нашорошує вуха. А відьми́н? Охоронець? Вибиває борги?

— Це надто поквапні висновки, пане Вівальді, — холодно сказав Геральт. — Ми не в спілці.

— А я, — почервонів Горицвіт, — ніколи не нашорошую вух. Я поет, а не шпигун.

— Усіляко кажуть, — скривився краснолюд. — Усіляко, пане Горицвіте.

— Брехня! — гукнув трубадур. — Гівно правда!

— Та гаразд, вірю. От лише не знаю, чи Шапель повірить. Але, можливо, це все якось уляжеться. Скажу тобі, Бібервельте, що після останнього приступу апоплексії Шапель дуже змінився. Може, страх смерті заглянув йому до гузна і змусив задуматися? Словом, це вже не той Шапель. Став начебто чемнішим, розумнішим, спокійнішим і.. і нібито чесним.

— Ееее, — сказав половинчик. — Шапель, чесний? І чемний? Це неможливо.

— Кажу як є, — відповів Вівальді. — А є, як кажу. На додачу, церква тепер заклопотана іншою проблемою, що зветься Вічним Вогнем.

— А це як?

— Кажуть, що повсюдно має палати Вічний Вогонь. Всюди, по всій околиці мусять стояти вівтарі, присвячені цьому вогню. Безліч вівтарів. Про деталі мене не питай, Деїнті, я не надто орієнтуюсь у людських забобонах. Проте знаю, що всі жерці, а також Шапель, не займаються майже нічим іншим, лише цими вівтарями і цим вогнем. Ідуть великі приготування. Податки зростуть, це-то певне.

— Ну, — сказав Деїнті. — Невелика втіха, а все ж…

Двері конторки знову розчинилися і всередину увірвалося вже знайоме відьми́нові щось у зеленій шапці та кролячому кожушку.

— Купець Бібервельт, — заявило воно, — наказує докупити горщиків, якби забракло. Ціна не грає ролі.

— Чудово, — усміхнувся половинчик, а ця усмішка чимось нагадувала скривлений писок розлюченого лісового кота. — Купимо безліч горщиків, бажання пана Бібервельта для нас наказ. А ще чого докупити? Капусти? Дьогтю? Залізних граблів?

— А ще, — прохрипіло щось у кожушку, — купець Бібервельт просить тридцять корун готівкою, бо мусить дати хабара, щось з’їсти і напитися пива, а під «Наконечником Списа» якісь три харцизи бухнули йому баламута[37].

— Ах. Три харцизи, — протяжно мовив Деїнті. — Так, схоже, що це місто повне злодюг. А де ж то, як можна спитати, перебуває тепер вельможний купець Бібервельт?

— А де ж то, — сказало щось, шморгаючи носом, — як не на Західному Базарі.

— Вімме, — зловороже мовив Деїнті. — Не задавай питань, а знайди мені якогось солідного товстого кия. Я вибираюся на Західний Базар, але без кия піти туди не можу. Надто багато там харцизів і злодюг.

— Кажеш, кия? Знайдеться. Але, Деїнті, я лиш одне хотів би знати, бо гризе мене. Я мав не задавати питань, то й не запитаю, а вгадаю, а ти підтвердиш або заперечиш. Добре?

— Вгадуй.

— Отой згірклий жир, олія, віск та миски, цей холерський шнурок, це був такий тактичний прийом, правда? Ти хотів відвернути увагу конкурентів од червецю та мімози? Викликати замішання на ринку? Ге, Деїнті?

Двері різко розчинилися і до конторки убігло щось без шапки.

— Щавлик мельдує, що все готове! — тонко вереснуло воно. — Питає, чи наливати?

— Наливати! — загримів половинчик. — Негайно наливати!

— На руду бороду старого Рундуріна! — завив Вімме Вівальді, щойно за гномом зачинилися двері. — Нічого не розумію! Що відбувається? Що наливати? Куди наливати?

— Гадки не маю, — зізнався Деїнті. — Але інтерес, Вімме, мусить крутитися.

Насилу пропхавшись крізь тлум, Геральт вийшов просто до ятки, обвішаної мідними ринками, казанками та сковорідками, які червоно іскрилися у промінні передвечірнього сонця. За прилавком стояв рудобородий краснолюд в оливковому каптурі і тяжких чоботях із тюленячої шкіри. На обличчі краснолюда малювалася виразна нехіть, коротко кажучи, виглядав так, наче саме збирався обплювати клієнтку, що греблася в товарі. Клієнтка гойдала бюстом, трусила золотими кучериками і заливала краснолюда безперервним потоком слів, позбавлених ладу і складу.

Клієнтка була ні більше, ні менше, як Веспулею, вже відомою Геральтові метальницею снарядів. Не чекаючи, доки вона його пізнає, він поквапом пірнув у натовп.

Західний Базар кипів життям, дорога через збіговисько нагадувала переправу через кущі глоду. Де не повернись, усюди щось чіплялося рукавів і холош, — чи то діти, які загубилися мамам, що відтягали татусів од намету з шинквасом, чи то шпіцлі[38] з кордегардії, чи то мандрівні продавці шапок-невидимок, афродизіаків та огидних сцен, виритих на кедровому дереві. Геральт перестав усміхатися і почав лаятися, належно користуючись ліктями

Почув звуки лютні та знайомий йому сріблястий сміх. Звуки долинали від фантастично барвистої ятки, оздобленої написом: «Тут чуда, амулети і наживка для риб».

— Чи хтось уже казав вам, вацьпанно, яка ви красуня? — верещав Горицвіт, сидячи на прилавку і весело махаючи ногами. — Ні? Не може бути! Це місто сліпців, не інакше, як сліпців. Гей, добрії люде, сюди! Хто хоче почути баладу про кохання? Хто хоче зворушитись і духовно збагатіти, нехай вкине монету до капелюха. З чим, з чим ти сюди лізеш, засранцю? Мідь збережи для жебраків, мистця не годиться міддю ображати. Я ще, може, вибачу, але мистецтво — ні!

— Горицвіте, — сказав Геральт, підходячи. — Ми, здається, розділилися, щоб шукати доплера. А ти концерти влаштовуєш. І не соромно тобі співати на ярмарку, як жебрущий дід?

— Соромно? — здивувався бард. — Суттєво, що і як співати, а не де співати. Крім того, я голодний, а власник ятки обіцяв мені обід. Стосовно доплера, то шукайте його самі. Я не годжуся до погонь, бійок і самосудів. Я поет!

— Ти, поете, краще вчинив би, якби не привертав до себе уваги. Тут твоя наречена, можуть трапитися неприємності.

— Наречена? — Горицвіт нервово закліпав. — Про кого мова? В мене їх кілька.

Веспуля, тримаючи в руках мідну сковороду, продерлася крізь юрбу слухачів, немов розігнаний тур. Горицвіт зірвався з прилавку і кинувся навтьоки, спритно перестрибуючи через кошики моркви. Веспуля обернулася у бік відьми́на, роздимаючи ніздрі. Геральт відступив, наткнувшись спиною на твердий опір стіни ятки.

— Геральте! — крикнув Деїнті Бібервельт, вискакуючи з натовпу і відштовхуючи Веспулю. — Швидко, швидко! Я його бачив! Он там, тікає!

— Я ще вас дожену, гольтіпаки! — вереснула Веспуля, намагаючись утримати рівновагу. — Я ще розрахуюся з вашою свинською бандою! Гарна компанія! Папуга, обірванець і карлик з волохатими п’ятами! Ви мене попам’ятаєте!

— Туди, Геральте! — закричав Деїнті, на бігу розштовхуючи групку спудеїв, зайнятих грою у «три мушельки». — Там, там, дав драла межи вози! Заходь зліва! Хутко!

Вони кинулися в погоню, самі переслідувані прокльонами розштовхуваних перекупнів та покупців. Геральт лише дивом не перечепився об шмаркатого мікруса[39], що трапився йому під ноги. Перестрибнув малого, але перевернув дві бочки з оселедцями, за що розлючений рибалка хльоснув його по спину живим вугром, якого саме демонстрував клієнтам.

Вони помітили доплера, що намагався дременути вздовж овечої загорожі.

— З другого боку! — вереснув Деїнті. — Заходь до нього з другого боку, Геральте!

Доплер промчав уздовж огорожі, немов стріла, мигтячи зеленою камізелькою. Ставало зрозумілим, чому він не перевертався на когось іншого. Ніхто не міг дорівнятися половинчику в спритності. Ніхто. Крім іншого половинчика. Та відьми́на.

Геральт побачив, як доплер різко змінює напрямок, здіймаючи хмару куряви, як спритно пірнає у дірку в паркані, що загороджував великий намет, використовуваний як бійня та м’ясний торг. Деїнті теж це побачив. Переплигнув через жердини і почав протискатися крізь стадо бекаючих баранів, загнане в загороду. Видно було, що не встигне. Геральт збочив і кинувся вслід за доплером між парканними дошками. Відчув раптовий ривок, почув тріск шкіри, що рвалася, а куртка й під другою пахвою зненацька стала дуже вільною.

Відьми́н зупинився. Вилаявся. Сплюнув. І ще раз вилаявся.

Деїнті вбіг до намету за доплером. Зсередини долинало верещання, звуки ударів, прокляття і жахливий галас.

Відьми́н вилаявся втретє, дуже брудно, після чого скреготнув зубами, підняв праву руку, склав пальці у знак Аард, прицілившись просто в намет. Намет вигнувся наче вітрило під час урагану, а зсередини почулося відчайдушне виття, гуркіт і мукання волів. Намет охляп.

Доплер, повзучи на животі, виліз із-під полотнища та кинувся в напрямку другого, меншого намету, найпевніше, льодовні. Геральт, не роздумуючи, скерував до нього руку і довбонув у спину Знаком. Доплер звалився на землю, мов блискавкою вдарений, перекотився через голову, але відразу ж зірвався і вбіг до намету. Відьми́н наступав йому на п’яти.

В наметі смерділо м’ясом. І було темно.

Теліко Лунгревінк Леторт стояв там, тяжко дихаючи, обіруч обіймаючи половину свинячої туші, що висіла на жердині. Іншого виходу з намету не було, а полотнище було надійно й міцно прибите кілками до землі.

— Що за приємність знову тебе зустріти, міміку, — холодно промовив Геральт.

Доплер тяжко сапав.

— Облиш мене, — вистогнав нарешті. — Чому ти мене переслідуєш, відьми́не?

— Теліко, — сказав Геральт. — Питаєш дурне. Щоби здобути коней і подобу Бібервельта, ти розбив йому голову і покинув на пустків’ї. Надалі користаєш із його особистості та глузуєш із клопотів, які він через це має. Чорти знають, що ти ще плануєш, але я перешкоджу тобі в тих планах, так чи інакше. Я не хочу ні вбивати тебе, ні видати владі, але ти мусиш забратися з міста. Я припильную, щоб ти забрався.

— А якщо я не схочу?

— То я тебе на тачці вивезу, в мішку.

Доплер раптово роздувся, потім різко схуд і почав рости, його каштанові кучері побіліли й вирівнялися, сягаючи рамен. Зелена камізелька половинчика маслянисто зблиснула, стаючи чорною шкірою, на передпліччях та манжетах заіскрилися срібні нюти. Пизате рум’яне обличчя видовжилося і зблідло.

З-понад правого плеча висунулося руків’я меча.

— Не підходь, — хрипко сказав другий відьми́н та посміхнувся. — Не наближайся, Геральте. Я не дозволю до себе торкнутися.

Яка ж у мене паскудна посмішка, подумав Геральт, сягаючи за мечем. Який же в мене паскудний писок. Як паскудно я мружу очі. То це так я виглядаю? Трістенна зараза.

Рука доплера і рука відьми́на одночасно торкнулися руків’я, обидва мечі одночасно вискочили з піхов. Обидва відьми́ни одночасно зробили два швидкі м’які кроки, — один уперед, другий вбік. Обидва одночасно здійняли мечі й прокрутили ними короткий свистячий млинок.

Обидва одночасно застигли, завмерли в позиції.

— Ти не можеш мене подолати, — буркнув доплер. — Я — це ти.

— Помиляєшся, Теліко, — тихо сказав відьми́н. — Кинь меча і повернися до подоби Бібервельта. Інакше пожалкуєш, попереджаю.

— Я — це ти, — повторив доплер. — Ти не здобудеш наді мною переваги. Не можеш мене подолати, бо я — це ти.

— Ти навіть гадки не маєш, як це, — бути мною, міміку.

Теліко опустив руку, затиснуту на мечі.

— Я — це ти, — повторив він.

— Ні, — заперечив відьми́н. — Ти — не я. А знаєш чому? Бо ти малий бідний добрячий доплер. Доплер, який міг убити Бібервельта, закопати його тіло в хащах і здобути таким робом цілковиту безпеку та цілковиту певність, що ніколи ніхто його не викриє, включно з половинчиковою дружиною, славнозвісною Гарденією Бібервельт. Але ти його не вбив, Теліко, бо ти на це неспроможний. Бо ти малий бідний добрячий доплер, якого приятелі називають Дуду. І хоч би на кого ти перекидався, то все ж завжди будеш таким самим. Ти вмієш скопіювати лише те, що у нас доброго, бо злого, яке є в нас, не розумієш. Ти саме такий, доплере.

Теліко відступив, упершись спиною в полотнище намету.

— Тому, — вів далі Геральт, — зараз ти перетворишся на Бібервельта і чемно подаси мені лапи, щоб я їх зв’язав. Ти не можеш зі мною змагатися, бо я — це те, що ти неспроможний скопіювати. Ти це добре знаєш, Дуду. Бо ти якусь мить переймав мої думки.

Теліко різко випростався, риси його обличчя, що було обличчям відьми́на, розмазалися і розпливлися, біле волосся захвилювалося і почало темніти.

— Ти маєш рацію, Геральте, — сказав він, невиразно, бо його губи змінювали форму. — Я перейняв твої думки. Ненадовго, але цього було достатньо. Знаєш, що я тепер зроблю?

Шкіряна відьми́нська куртка стала блискуче-волошковою. Доплер усміхнувся, поправив сливової барви капелюшок із пірцем білої чаплі, підтягнув пояс лютні, перевішеної через плече. Лютні, яка ще мить тому була мечем.

— Я скажу тобі, що зроблю, відьми́не, — засміявся він дзвінким сріблястим сміхом Горицвіта. — Піду собі, утиснуся в юрбу і потайки перекинуся на будь-кого, хоч би й на жебрака. Бо волію бути жебраком у Новіграді, ніж доплером у пустків’ї. Новіград дещо мені завинив, Геральте. Це виникнення міста спотворило середовище, де ми могли б жити, жити у власній природній подобі. Нас винищували, полюючи за нами наче за скаженими псами. Я один з небагатьох, що вижили. Хочу вижити і виживу. Раніше, коли мене переслідували вовки, я перекидався на вовка та кілька тижнів бігав зі зграєю. І вижив. Тепер я теж так зроблю, бо не хочу тулитися по урочищах та зимувати в ямах від повалених дерев, не хочу бути вічно голодним, не хочу безперервно бути мішенню для стріл. Тут, у Новіграді, тепло, вдосталь їдла, можна заробити і дуже рідко тут хтось стріляє в когось із лука. Новіград — це вовча зграя. Я приєднаюся до цієї зграї та виживу. Розумієш?

Геральт невпевнено кивнув головою.

— Ви дали скромну можливість асиміляції, — продовжував доплер, кривлячи губи в зухвалій Горицвітовій посмішці, — краснолюдам, половинчикам, гномам, навіть ельфам. А чим же я гірший? Чому ви відмовляєте мені в цьому? Що я повинен зробити, щоб мати право жити в цьому місті? Перетворитися на ельфійку з очима сарни, шовковистим волоссям та довгими ногами? Що? А чим та ельфійка краща за мене? Тим, що на її вигляд ви перебираєте ногами, а на мій хочеться вам блювати? Подавіться такими аргументами. Я все одно виживу. Знаю, як. Бувши вовком, я бігав, вив та гризся з іншими за самку. Ставши мешканцем Новіграду, торгуватиму, плестиму кошики з лози, жебратиму чи крастиму, ставши одним із вас робитиму те, що звичайно чинить один із вас. Хтозна, може, навіть оженюся?

Відьми́н мовчав.

— Буде так, як я сказав, — спокійно вів далі Теліко. — Я виходжу. А ти, Геральте, не намагатимешся мене затримати, навіть не ворухнешся. Бо я, Геральте, якусь хвилю знав твої думки. В тому числі й ті, у яких ти не зізнаєшся, які приховуєш навіть від себе. Бо, щоб мене затримати, ти мусив би мене вбити. А в тебе думка про те, щоб холоднокровно мене вбити, викликає огиду. Правда?

Відьми́н мовчав.

Теліко знову поправив ременя лютні, відвернувся і рушив до виходу. Йшов сміливо, але Геральт бачив, що він пригинає шию і горбить плечі, очікуючи свисту клинка. Уклав меч до піхов. Доплер затримався на пів-кроці, оглянувся.

— Бувай, Геральте, — сказав. — Дякую тобі.

— Бувай, Дуду, — відповів відьми́н. — Щасти.

Доплер відвернувся та рушив у бік людного базару, бадьорою, веселою, гойдливою ходою Горицвіта. Так, як Горицвіт, різко помахував лівою рукою, так, як Горицвіт, щирив зуби до дівчат, котрих проминав. Геральт повільно рушив за ним. Повільно.

Теліко на ходу вхопив лютню, сповільнивши крок, взяв два акорди, при цьому вправно зігравши на струнах відому Геральтові мелодію. Ледь відвернувшись, заспівав.

Зовсім як Горицвіт.

— Повтори це Горицвітові, якщо запам’ятаєш, — крикнув. — А ще скажи йому, що «Зима» — недобра назва. Ця балада повинна називатися «Вічний Вогонь». Бувай, відьми́не!

— Гей! — почулося раптом. — Стій, фазане!

Теліко здивовано оглянувся. З-за ятки з’явилася Веспуля, сильно погойдуючи бюстом та міряючи його зловісним поглядом.

— За дівками зазираєш, баламуте? — засичала, гойдаючи все схвильованіше. — Пісеньки співаєш, вражий сину?

Теліко зняв капелюшка і поклонився, широко усміхаючись прикметним Горицвітовим усміхом.

— Веспулю, люба моя, — промовив солоденько. — Як же я радий тебе бачити. Вибач, кохана. Я повинен тобі…

— Винен, винен, — голосно перебила його Веспуля. — А за те, що винен, зараз розплатишся. Ось тобі!

Величезна мідна сковорода зблиснула на сонці та з глибоким гучним брязкотом врізала доплера по голові. Теліко з несказанно дурною міною, застиглою на обличчі, захитався і впав, розкричивши руки, а його фізіономія раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-чим. Помітивши це, відьми́н стрибнув до нього, на бігу зриваючи з ятки великого килима. Розстеливши килим на землі, двома копняками закотив на нього доплера і швидко, але тісно згорнув.

Сівши на пакунку, витер чоло рукавом. Веспуля, стискаючи сковороду, зловісно дивилася на нього, а юрба довкола густішала.

— Він хворий, — сказав відьми́н і вимушено усміхнувся. — Це заради його добра. Не тисніться, добрі люди, бідолаха потребує повітря.

— Ви чули? — спокійно, але звучно спитав Шапель, різко пропихаючись через натовп. — Прошу не робити збіговища! Прошу розійтися! Збіговища заборонені. Караються штрафом.

Натовп умить розприснувся на всі боки, тільки для того, щоб виявити Горицвіта, який саме надходив шпарким кроком під звуки лютні. На його вигляд Веспуля пронизливо вереснула, кинула сковороду і пустилася бігти через площу.

— Що це з нею? — спитав Горицвіт. — Дідька побачила?

Геральт устав із пакунка, який почав слабо ворушитися. Шапель повільно наблизився; був сам, без охорони.

— Я не підходив би, — тихо сказав Геральт. — Якби я був вами, пане Шапель, то не підходив би.

— Так кажеш? — Шапель затиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.

— Коли б я був вами, пане Шапель, то вдав би, що нічого не бачив.

— Так, це певно, — промовив Шапель. — Але ти — не я.

З-за намету прибіг Деїнті Бібервельт, захеканий і спітнілий. На вигляд Шапеля зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину і вдав, що захоплено оглядає дах стодоли.

Шапель дуже близько підійшов до Геральта. Відьми́н не поворухнувся, лише примружив очі. Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Шапель похилився над пакунком.

— Дуду, — сказав до стирчачих зі згорнутого килима чудернацько деформованих Горицвітових сап’янців. — Копіюй Бібервельта, хутко.

— Що-що? — крикнув Деїнті, переставши витріщатися на стодолу. — Що таке?

— Тихше, — сказав Шапель. — Ну, Дуду, як там?

— Вже, — з килима почулося приглушене сякання. — Вже… Зараз…

Сап’янці, що стирчали зі згортку, розпливлись, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.

— Вилазь, Дуду, — сказав Шапель. — А ти, Деїнті, мовчи. Для людей усі половинчики виглядають так само. Правда?

Деїнті щось невиразно буркнув. Геральт, далі мружачи очі, підозріливо дивився на Шапеля. А намісник випростався. роздивився довкола, а тоді від роззяв, які ще залишилися поблизу, зостався лише стихаючий десь далеко стукіт дерев’яних шкрабів[40].

Деїнті Бібервельт Другий вибрався і викотився з пакунку, чхнув, сів, протер очі та носа. Горицвіт, присівши на скрині, що лежала обіч, з виразом помірної цікавості бренькав на лютні.

— Деїнті, як ти гадаєш, хто це? — лагідно спитав Шапель. — Дуже схожий на тебе, правда?

— Це мій кузен, — випалив половинчик і вищирив зуби. — Дуже близька родина. Дуду Бібервельт зі Споришевої Луки, світла голова у всьому, що стосується інтересів. Я саме вирішив…

— Що, Деїнті?

— Я вирішив настановити його моїм уповноваженим у Новіграді. Що ти на це, кузене?

— Ох, дякую, кузене, — широко усміхнулася близька родина, гордість клану Бібервельтів і світла голова до інтересів. Шапель теж посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — тихо спитав Геральт. — Про життя в місті? І що вам подобається в цьому місті, Дуду… і тобі, Шапелю?

— Пожив би ти на вересовищах, — так само тихо відповів Шапель, — погриз би корінці, змок і змерз, то й знав би. Нам теж дещо належить від життя. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув головою Геральт. — Не гірші. А буває, що й кращі. А що зі справжнім Шапелем?

— Шляк трафив, — шепнув Шапель Другий. — Вже зо два місяці тому. Апоплексичний удар. Хай йому земля буде пухом, а Вічний Вогонь нехай світить. Я саме був поблизу… Ніхто не помітив… Геральте? Ти ж не…

— Чого ніхто не помітив? — спитав відьми́н з нерухомим обличчям.

— Дякую, — прошепотів Шапель.

— Вас тут більше?

— Хіба це істотно?

— Ні, — згодився відьми́н. — Неістотно.

З-за возів та яток вибігла і притрюхала постать у два лікті зростом, у зеленій шапці та кожушку з лататих кроликів.

— Пане Бібервельте, — видихнув гном і затнувся, водячи очима від одного половинчика до іншого.

— Я так гадаю, малий, — сказав Деїнті, — що в тебе справи до мого кузена, Дуду Бібервельта. Кажи. Кажи. Ось він.

— Щавлик сповіщає, що все пішло, — сказав гном і широко посміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири коруни штука.

— Здається, я знаю, про що мова, — промовив Деїнті. — Шкода, Вівальді тут немає, той миттю полічив би зиск.

— Дозволь, кузене, — озвався Теліко Лунгревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для усього Новіграда член численної родини Бібервельтів. — Дозволь, я полічу. Я маю безпомильну пам’ять на цифри. На інші речі теж.

— Прошу, — вклонився Деїнті. — Прошу, кузене.

— Витрати, — наморщив лоба доплер, — були незначними. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гмм… Все разом, зі шнурком включно, сорок п’ять корун. Виторг: шістсот по чотири коруни, себто дві тисячі чотириста. Жодних комісійних, бо без посередників…

— Прошу не забувати про податок, — нагадав Шапель Другий. — Прошу не забувати, що перед вами стоїть представник міської та церковної влади, який серйозно і сумлінно трактує свої обов’язки.

— Від податку звільнено, — заявив Дуду Бібервельт. — Це продаж зі святою метою.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях жир, віск, олію, зафарбовану краплею червецю, — пояснив доплер, — достатньо було налити до глиняних мисок і занурити в кожну відрізок шнура. Запалений шнур дає гарне червоне полум’я, що довго горить і не дуже смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампад на вівтарі Вічного Вогню. Вже не потребують.

— Холера, — пробурмотів Шапель. — Дійсно… Потрібні були лампади… Дуду, ти геній.

— Вдався в матір, — скромно сказав Теліко.

— Аякже, викапана матір, — підтвердив Деїнті. — Гляньте лишень на ті мудрі очі. Викапана Бегонія Бібервельт, моя люба тітонька.

— Геральте, — застогнав Горицвіт. — Він за три дні заробив більше, ніж я співом за все життя!

— Я б на твоєму місці, — серйозно сказав відьми́н, — покинув співи і зайнявся торгівлею. Попросися, може, візьме тебе в науку.

— Відьми́не, — Теліко потягнув його за рукав. — Скажи, як я міг би тобі… віддячити….

— Двадцять дві коруни.

— Що?

— На нову куртку. Глянь, що зосталося з моєї.

— Знаєте що? — крикнув раптом Горицвіт. — Ходімо усі до дому розпусти! До «Пасифлори»! Бібервельти ставлять.

— А впустять половинчиків? — стурбувався Деїнті.

— Хай спробують не впустити, — Шапель прибрав грізну міну. — Хай тільки спробують, то я весь їхній бордель звинувачу в єресі.

— Ну, — гукнув Горицвіт. — То все гаразд. Геральте? Йдеш?

Відьми́н тихо засміявся.

— А знаєш, Горицвіте, що із задоволенням.