Межа Фундації

15. ГЕЯ-С

Тепер Сура Нові зайшла в залу керування маленького й доволі застарілого корабля, який ніс Стора Гендібала та її крізь космос, роблячи парсеки неквапливих стрибків.

Вона вже явно побувала в компактній вбиральні, де освіжила своє тіло олією, теплим повітрям та дрібкою води. Дівчина загорнулася в халат і міцно тримала його, відчуваючи напад болісної сором’язливості. Волосся в неї було сухе, але сплутане.

Вона тихо сказала:

— Пане…

Гендібал відірвався від графіків та комп’ютера.

— Так, Нові?

— Я бути охоплена сумом… — Вона замовкла, а тоді повільно сказала: — Мені дуже незручно вас відволікати, пане, — відтак вона знову збилася, — але мене охопити втрата мого одягу.

— Одягу? — Гендібал якусь мить дивився на неї пустим поглядом, а потім підвівся, відчувши каяття. — Нові, я забув. Твій одяг треба було почистити, він у мийному кошику. Його вже випрано, висушено й складено. Я мав його витягти й покласти на видноті. Але забув.

— Я не хотіла… не хотіла, — вона опустила очі, — образити вас.

— Ти не ображаєш, — весело сказав Гендібал. — Слухай, я обіцяю, що коли все це скінчиться, я подбаю, щоб у тебе була купа одягу — нового й найостаннішої моди. Ми летіли поспіхом, і мені не спало на думку взяти із собою якийсь запас, але, Нові, нас тут лише двоє і якийсь час ми будемо разом у дуже тісних приміщеннях, тож немає потреби так перейматися через… — Він невизначено махнув рукою, побачив її переляканий погляд і подумав: що ж, вона лише сільська дівчина й має свої стандарти; може, вона й не заперечуватиме проти різноманітних непристойностей, але хоче бути вдягненою.

Тоді йому стало соромно, і він зрадів, що вона не «науковиця» і не може відчувати його думки.

— Принести твій одяг? — запитав Гендібал.

— О ні, пане. Це не для вас… я знаю, де він.

Наступного разу він уже побачив її вдягненою як слід і з зачесаним волоссям. У ній явно відчувалася сором’язливість.

— Пане, мені соромно, що я поводилася так непоряд… непорядно. Я мала б знайти свої речі сама.

— Нічого, — відповів Гендібал. — Ти дуже добре даєш собі раду з галактичним стандартом, Нові. Дуже швидко вчиш мову науковців.

Нові раптом усміхнулася. У неї були трохи нерівні зуби, але це анітрохи не применшувало сяйва, що йшло від її обличчя, яке стало майже ніжним від похвали, зауважив Гендібал. Йому недарма подобається її хвалити, сказав собі він.

— Гаміші будуть про мене погано думати, коли я повернуся, — сказала вона. — Казати… казатимуть, що я словоруб. Так вони називають того, хто дивно говорить. Вони таких не люблять.

— Сумніваюся, що ти повернешся до гамішів, Нові, — відповів Гендібал. — Упевнений, що коли все це закінчиться, для тебе знайдеться місце в комплексі, тобто з науковцями.

— Я б залюбки, пане.

— Може, тобі б хотілося називати мене «Спікер Гендібал» або просто… Усе, розумію, не хотілося б, — сказав він, реагуючи на її обурений погляд. — Що поробиш.

— Це було б непристойно, пане. А можна мені запитати, коли все це завершиться?

Гендібал похитав головою.

— Важко сказати. Просто зараз я маю дістатися деякого місця якнайшвидше. Цей корабель, хоча дуже добрий як для свого типу, усе-таки повільний, і «якнайшвидше» — це не дуже швидко. Розумієш, — він указав на комп’ютер та графіки, — мені треба розрахувати шлях через великі відрізки простору, проте комп’ютер має обмежені потужності, а я не надто на цьому розуміюся.

— Ви мусите поспішати через якусь небезпеку, пане?

— Що змушує тебе думати про небезпеку, Нові?

— Бо іноді я бачу, коли ви, мабуть, мене не помічаєте… ваше обличчя схоже… я не знаю цього слова. Не перелякане, але ви й не очікуєте поганого.

— Сповнене передчуттів, — пробурмотів Гендібал.

— Ви стурбований. Це те слово?

— Залежить від того, що ти маєш на увазі. Що ти хочеш сказати словом «стурбований», Нові?

— Що у вас такий вигляд, ніби ви кажете собі: «Що я буду робити далі із цією великою проблемою?»

Гендібал був приголомшений.

— Так, це означає «стурбований», але невже ти бачиш це на моєму обличчі, Нові? У Місті Науковців я дуже стараюся, щоб ніхто нічого на ньому не прочитав, але я думав, що тут, у космосі, коли я один (якщо не рахувати тебе), то можу розслабитися і, так би мовити, пустити все на самоплив. Вибач. Це тебе збентежило. Я хочу сказати, що коли ти така сприйнятлива, мені треба бути уважнішим. Іноді я мушу повторювати собі, що навіть нементалісти здатні на проникливі припущення.

Нові розгубилася.

— Не розумію, пане.

— Це я до себе, Нові. Не турбуйся.

— Але ж небезпека є?

— Є проблема, Нові. Я не знаю, що знайду, коли дістануся Сейшелла — це місце, куди ми прямуємо. Може трапитися так, що я опинюся в дуже важкій ситуації.

— Але ж хіба це не небезпека?

— Ні, тому що я зможу дати собі з нею раду.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я науковець. І я найкращий з них. У Галактиці немає нічого, із чим я не міг би впоратися.

— Пане, — обличчя Нові скривилося від чогось дуже схожого на біль, — я не хочу образу… тобто образити вас і розізлити. Але я бачила вас із цим придуркуватим Руфірантом, і тоді ви були в небезпеці. А він лише гаміський фермер. А тепер я не знаю, що вас чекає, і ви теж.

Гендібал засмутився:

— Ти боїшся, Нові?

— Не за себе, пане. Страшно… я боюся… за вас.

— Можеш казати «страшно», — пробурмотів Гендібал. — Це теж годиться для галактичного стандарту.

На якусь мить він замислився. Потім підняв голову, узяв доволі грубі руки Сури Нові у свої і сказав:

— Нові, я не хочу, щоб ти чогось боялася. Я тобі поясню. Ти розумієш, що побачила небезпеку (або те, що вона може бути) з виразу мого обличчя так точно, ніби можеш читати мої думки?

— Правда?

— Я можу читати думки краще, ніж ти. Саме це вчаться робити науковці, і я дуже добрий науковець.

У Нові розширилися очі, вона забрала свою руку. Здається, навіть затамувала подих.

— То ви можете читати мої думки?

Гендібал поспішно підняв палець.

— Ні, Нові. Я не читаю твої думки, хіба тільки тоді, коли мушу. Я не читаю твої думки.

(Він розумів, що насправді бреше. Неможливо було бути разом із Сурою Нові й не розуміти загальний напрям деяких її думок. Для цього навряд чи потрібно бути другофундатором. Гендібал відчув, що от-от почервоніє. Але навіть від гамішки таке ставлення йому лестило… І все ж її потрібно заспокоїти суто з гуманних міркувань…)

— Я можу також змінювати думки людей, — сказав він. — Можу змушувати людей відчувати образу. Можу…

Але Нові похитала головою.

— Як ви все це можете, пане? Руфірант…

— Забудь про Руфіранта, — роздратовано відповів Гендібал. — Я міг зупинити його в одну мить. Змусити його впасти на землю. Міг змусити всіх гамішів… — Він перервав себе: йому стало ніяково, що він вихваляється, намагаючись вразити цю провінціалку. А вона все одно хитала головою.

— Пане, — сказала вона, — ви стараєтеся, щоб я не боялася, але я не боюся, хіба що за вас, тож не треба. Я знаю, що ви великий науковець і можете змусити цей корабель летіти крізь космос туди, де будь-хто інший зміг хіба загубитися. Ви користуєтеся машинами, яких я не розумію і жоден гаміш не зрозуміє. Але вам не потрібно казати мені про ці сили свого розуму, яких точно немає, бо всі ці речі, які ви, кажете, могли б зробити з Руфірантом, ви не зробили, хоча були в небезпеці.

Гендібал скривив губи. «Годі про це», — подумав він. Якщо ця жінка наполягає, що не боїться за себе, то нехай так і буде. Проте йому не хотілося, щоб вона вважала його слабаком та хвальком. Просто не хотілося.

— Якщо я не зробив нічого Руфірантові, то тому, що я цього не хотів, — відповів він. — Нам, науковцям, заборонено щось робити гамішам. Ми гості у вашому світі. Розумієш?

— Ви наші пани. Ми це завжди кажемо.

Гендібал на мить відволікся.

— А чому ж тоді цей Руфірант на мене напав?

— Не знаю, — просто відповіла вона. — Не думаю, що він розуміє. Він точно скажанів… ой, оскаженів.

Гендібал пирхнув.

— Хай там як, а ми не шкодимо гамішам. Якби я змушений був його зупинити, нашкодивши йому, то про мене могли б погано подумати інші науковці, і, можливо, я навіть втратив би свою посаду. Але щоб урятувати себе від побиття, мені, може, і довелося б трохи його торкнутися — зовсім трохи, наскільки це можливо.

Нові похилила голову.

— То я марно туди летіла, мов дурепа.

— Ти все зробила правильно, — сказав Гендібал. — Я просто кажу, що вчинив би зло, зашкодивши йому. А ти допомогла цього уникнути. Ти його зупинила, і це було добре. Я тобі вдячний.

Вона знову радісно всміхнулася.

— Тепер розумію, чому ви були до мене такий добрий.

— Звичайно, я був вдячний, — сказав Гендібал трохи розгублено, — але важливо ось що — ти маєш зрозуміти, що небезпеки немає. Я можу впоратися з армією звичайних людей. Будь-який науковець це може (а надто ті, що важливі), і кажу тобі, я найкращий з них усіх. Ніхто в Галактиці не зможе мені протистояти.

— Якщо ви так кажете, пане, я в цьому впевнена.

— Так, я так кажу. А тепер ти за мене боїшся?

— Ні, пане, от тільки… Пане, а лише наші науковці можуть читати думки? Чи є інші науковці, інші місця, що можуть вам протистояти?

Гендібал був вражений. Цю жінку було обдаровано дивовижною проникливістю.

Брехати не було потреби.

— Немає, — відповів він.

— Але ж на небі багато зірок. Якось я спробувала їх порахувати й не змогла. Якщо є стільки світів людей, скільки зірок, то хіба у якомусь із них не може бути науковців? Я маю на увазі, крім науковців у нашому світі?

— Ні.

— А що, як вони є?

— Вони не будуть такими сильними, як я.

— Що, як вони кинуться на вас, перш ніж ви щось зрозумієте?

— Вони не зможуть цього зробити. Щойно якийсь чужий науковець наблизиться, я відразу про це дізнаюся. І дізнаюся задовго до того, як він зможе мені зашкодити.

— Ви можете втекти?

— Мені не доведеться тікати. Але… — додав він, передбачаючи її заперечення, — якщо доведеться, то невдовзі я буду на новому кораблі, найкращому в Галактиці. Вони мене не спіймають.

— А вони не зможуть змінити ваших думок і змусити вас залишитися?

— Ні.

— Але ж їх може бути багато. А ви один.

— Щойно вони наблизяться, ще до того, як зможуть уявити, що це можливо, я знатиму про них і втечу. А тоді весь наш світ науковців повстане проти них — і вони не встоять. І вони це розуміють, тому не наважаться нічого зі мною зробити. Насправді їм не хотілося, щоб я взагалі про них знав, але я знатиму.

— Бо ви настільки кращий за них? — сказала Нові, а її обличчя засяяло якоюсь нерішучою гордістю.

Гендібал не міг цьому опиратися. Вона була така розумна від природи, так швидко все схоплювала, що бути з нею було просто за щастя. Це солодкоголосе чудовисько, Спікерка Делора Делармі, зробила йому неймовірну ласку, нав’язавши цю гаміську фермерку.

— Ні, Нові, — відповів він, — це не тому, що я кращий за них, хоча це й так. Це тому, що ти зі мною.

— Я?

— Саме так, Нові. Ти про це здогадалася?

— Ні, пане, — здивовано відповіла вона. — Що в мені такого?

— Твій мозок. — Він відразу підняв руку. — Я не читаю твої думки. Я бачу лише обрис твого розуму, і він гладенький, незвичайно гладенький.

Вона приклала руку до лоба.

— Це тому, що я неосвічена, пане? Тому, що я така дурна?

— Ні, люба. — Він і сам не помітив це звертання до неї. — Це тому, що ти чесна й не маєш у собі хитрощів; тому що ти правдива й кажеш те, що думаєш; тому що маєш гаряче серце — та через інші речі. Якщо інші науковці спробують якось торкнутися наших умів — твого й мого, — то цей дотик відразу стане помітний завдяки тому, який твій розум гладенький. Я побачу це ще до того, як відчую дотик до свого розуму, і тоді в мене буде час на те, щоб виробити стратегію протидії, тобто щоб відбитися від них.

Після цього надовго запала тиша. Гендібал зрозумів, що в очах Нові не лише щастя, а й торжество та гордість. Вона ніжно вимовила:

— І це причина, чому ви взяли мене із собою?

Гендібал кивнув.

— Це була важлива причина. Так.

Її голос знизився до шепоту:

— Як я можу вам допомогти, пане?

— Залишайся спокійною, — відповів він. — Не бійся. І просто… просто залишайся такою, яка ти є.

— Я залишатимуся такою, як є, — відповіла вона. — І стану між вами та небезпекою, так, як це було з Руфірантом.

Вона вийшла з кімнати, а Гендібал дивився їй услід.

Дивно, як багато всього в ній було. Як могла така проста істота вирізнятися такою багатогранністю? Під гладінню її розуму ховався величезний інтелект, розуміння та сміливість. Хіба міг він бажати більшого?

Перед його очима постав образ: Сура Нові, не Спікерка, не другофундаторка, навіть неосвічена, рішуче стає на його бік і відіграє важливу, хоча й допоміжну роль у тій драмі, що насувається.

Та все ж Гендібал не міг побачити деталей цієї драми. Він іще не знав, що саме їх очікує.

— Ще один стрибок, — пробурмотів Тревіз, — і ми на місці.

— Це Гея? — запитав Пелорат, дивлячись на екран з-за плеча Тревіза.

— Сонце Геї, — відповів Тревіз. — Називайте його Гея-С, якщо хочете уникнути плутанини. Так іноді роблять галактографи.

— А де ж тоді сама Гея? Або, може, її треба називати Гея-П — у сенсі «планета»?

— Для планети вистачить просто Геї. Проте ми ще не можемо її бачити. Планети не так легко побачити, як зірки, а ми ще й за сто мікропарсеків від Геї-С. Зауважте, що це лише зірка, хоча й дуже яскрава. Ми ще не наблизилися до неї настільки, щоб бачити як диск. І не дивіться просто на неї, Янове. Вона все одно достатньо яскрава, щоб спалити вам сітківку. Я ввімкну фільтр, щойно закінчу спостереження. Тоді можете дивитися.

— А скільки це, сто мікропарсеків, якщо рахувати в одиницях, зрозумілих для міфолога, Ґолане?

— Три мільярди кілометрів; приблизно вдвадцятеро більше за відстань від Термінуса до нашого сонця. Це вам допоможе?

— Дуже. Але чому б нам не підійти ближче?

— Ні! — Тревіз здивовано підняв голову. — Не зараз. Навіщо нам поспішати після того, що ми почули про Гею? Одна річ — бути сміливим, інша — божевільним. Най спершу подивимося.

— На що, Ґолане? Ви ж казали, що ми ще не бачимо Геї.

— Неозброєним оком — ні. Але в нас є телескопи й чудовий комп’ютер, здатний швидко аналізувати. Для початку ми точно можемо вивчити Гею-С і, можливо, зробити кілька інших спостережень. Розслабтеся, Янове. — Він простягнув руку й підбадьорливо поплескав науковця по плечу. А тоді, помовчавши, повів далі: — Гея-С — це єдина зірка, або якщо вона і має супутницю, то ця супутниця набагато далі від неї, ніж ми зараз, і в кращому разі це червоний карлик, а отже, нам не варто ним перейматися. Гея-С — зірка класу G4, а це означає, що вона ідеально підходить для того, щоб мати придатну для життя планету, що добре. Якби вона належала до класу А або М, то нам довелося б розвертатися й забиратися геть просто зараз.

— Може, я лише міфолог, — сказав Пелорат, — але невже ми не могли визначити спектрального класу Геї-С із Сейшелла?

— Могли й визначили, Янове, але ніколи не зашкодить перевірити його ще раз, наблизившись. Гея-С має планетну систему, що не дивно. У полі зору дві газові планети, і одна з них гарна й велика — якщо комп’ютер точно оцінив відстань. З іншого боку зірки цілком може бути ще одна планета, і тому її нелегко виявити, оскільки ми випадково опинилися дещо заблизько до планетної площини. Я не можу нічого побачити у внутрішніх регіонах, що мене не дивує.

— Це погано?

— Не зовсім. Це очікувано. Придатні для життя планети будуть з каменю та металу; вони набагато менші за газові й розташовані значно ближче до зірки, якщо достатньо теплі. І в тому, і в іншому разі їх набагато важче помітити звідси. Це означає, що нам доведеться підсунутися значно ближче, щоб розвідати територію в радіусі чотирьох мікропарсеків навколо Геї-С.

— Я готовий.

— А я ні. Ми зробимо стрибок завтра.

— Чому завтра?

— А чому ні? Дамо їм день, щоб вони спробували нас дістати — або щоб ми змогли вшитися, якщо помітимо їх раніше й нам не сподобається те, що побачимо.

Це був повільний та обережний процес. Протягом усього дня Тревіз наказував комп’ютеру розрахувати кілька різних підходів і намагався вибрати між ними. Йому бракувало точних даних, тож він міг покладатися лише на інтуїцію, а та, на жаль, мовчала. Тревізові бракувало тої «впевненості», яку він іноді відчував.

Зрештою він увів напрямки стрибка, які відсували їх далі від планетної площини.

— Це дасть нам кращий круговид регіону загалом, — сказав він, — бо ми побачимо планети в усіх частинах орбіти на максимально видимій відстані від сонця. А вони, ким би не були, можливо, не так пильнують ділянки за межами площини. Принаймні я на це сподіваюся.

Тепер вони наблизилися до Геї-С на відстань, на якій була розташована найближча й найбільша з газових планет-сусідок, і опинилися майже за півмільярда кілометрів від неї. Тревіз збільшив її зображення на весь екран заради Пелората. Це було дивовижне видовище, навіть попри те, що три ріденькі та вузькі пояси уламків випали з поля зору.

— Вона має звичайний пояс супутників, — сказав Тревіз, — але із цієї відстані від Геї-С ми бачимо, що жоден з них не є придатним для життя. І не заселений людьми, які виживають, скажімо, під скляним ковпаком або в інших суто штучних умовах.

— Звідки ви знаєте?

— Немає космічного радіошуму з характеристиками, що означали б його розумне походження. Звичайно, — додав він, відразу послаблюючи своє твердження, — може бути й так, що якийсь науковий аванпост зі шкіри лізе, щоб захистити свої радіосигнали, і ця газова планета створює радіошум, який може маскувати те, що я шукаю. І все ж наш радіоприймач точний, а комп’ютер надзвичайно ефективний. Я б сказав, що шанси на те, що на цих супутниках є люди, надзвичайно малі.

— Чи означає це, що Геї немає?

— Ні. Але це означає, що коли Гея існує, вона не турбується про заселення цих супутників. Можливо, у неї немає для цього потужностей або бажання.

— Добре, то де ж тоді Гея?

— Терпіння, Янове. Терпіння.

Тревіз роздивлявся небо із, здавалося, нескінченним запасом того терпіння. В одній точці він зупинився і сказав:

— Чесно кажучи, те, що вони й досі не з’явилися й не кинулися на нас, мене дещо розчаровує. Безумовно, якби в них були ті здібності, про які нам розповідали, то вони вже мали б на нас якось зреагувати.

— Гадаю, — похмуро сказав Пелорат, — що все це цілком може бути фантазією.

— Називайте це міфом, Янове, — сказав Тревіз, криво посміхнувшись, — і це для вас буде те, що треба. І все ж тут є планета, що обертається в екосфері, а це означає, що вона може бути придатна для життя. Я хочу поспостерігати за нею хоча б день.

— Навіщо?

— Хоча б для того, щоб упевнитися, що вона таки придатна для життя.

— Але ж ви щойно сказали, що там є екосфера, Ґолане.

— Так, зараз є. Але її орбіта може бути дуже витягнута й зрештою виведе її за мікропарсек від зірки, або за п’ятнадцять мікропарсеків, або й те, й інше. Нам потрібно буде визначити й порівняти відстань планети від Геї-С з її орбітальною швидкістю, а також не завадить встановити напрямок її руху.

Минув іще один день.

— Орбіта майже кругла, — сказав нарешті Тревіз, — а це означає більшу ймовірність того, що планета придатна для життя. І все ж навіть тепер ніхто не з’являється. Спробуймо придивитися до неї ближче.

— Чому на те, щоб влаштувати стрибок, потрібно стільки часу? — запитав Пелорат. — Просто робіть маленькі стрибки.

— Тільки послухайте його! Маленькими стрибками важче керувати, ніж великими. Що легше підняти: камінь чи дрібну піщинку? Крім того, Гея-С поруч і простір різко викривлений. Це ускладнює розрахунки навіть для комп’ютера. Навіть міфолог мав би це розуміти.

Пелорат щось пробурчав.

— Тепер ви можете бачити планету неозброєним оком, — сказав Тревіз. — Он там. Бачите? Період обертання близько дванадцяти галактичних годин, а нахил осі становить дванадцять градусів. Це класичний приклад придатної для життя планети, і на ній є життя.

— Звідки ви знаєте?

— В атмосфері багато вільного кисню. Без стійкої рослинності такого не буває.

— А як щодо розумного життя?

— Аналіз радіохвиль покаже. Звичайно, тут може бути розумне життя, яке закинуло технології, але це дуже малоймовірно.

— Такі випадки були, — сказав Пелорат.

— Повірю вам на слово. Це ваша парафія. Проте навряд чи на планеті, яка відлякала Мула, жили б самі лише вцілілі селяни.

— У неї є супутник? — запитав Пелорат.

— Так, є, — недбало відповів Тревіз.

— Якого розміру? — Пелоратів голос обірвався.

— Не можу сказати точно. Мабуть, кілометрів сто в діаметрі.

— От трясця, — із сумом сказав Пелорат. — Я волів би мати кращий набір лайливих слів під рукою, мій любий друже, але це ж міг бути один маленький шанс…

— Хочете сказати, що якби в неї був гігантський супутник, це могла бути й сама Земля?

— Так, але це точно не вона.

— Ну, якщо Компор має рацію, Землі все одно не місце в цьому регіоні Галактики. Вона мала б бути в районі Сіріуса. Правда, Янове, мені дуже шкода.

— Та нічого.

— Слухайте, ми трохи зачекаємо й ризикнемо ще одним маленьким стрибком. Якщо не виявимо ознак розумного життя, то принаймні матимемо безпечну посадку — хіба що тільки тоді й висаджуватися не буде сенсу, еге ж?

Після наступного стрибка Тревіз вражено сказав:

— Це вона, Янове. Це Гея, усе правильно. Принаймні на ній є технологічна цивілізація.

— Ви можете сказати це за радіохвилями?

— Ще краще. У них на орбіті космічна станція. Бачите?

На екрані з’явився якийсь об’єкт. Для незвиклого ока Пелората в ньому не було нічого дивовижного, але Тревіз сказав:

— Штучна, металева й випускає радіохвилі.

— Що тепер будемо робити?

— Поки нічого. З такою технологією вони не можуть нас не помітити. Якщо ж вони нічого не робитимуть, я надішлю їм радіоповідомлення. Якщо й далі не діятимуть, то обережно підійду.

— А як вони щось таки зроблять?

— Залежатиме від цього «щось». Якщо мені це не сподобається, то доведеться скористатися нашою перевагою: навряд чи в них щось може зрівнятися з тою легкістю, з якою стрибає цей корабель.

— Тобто ми втечемо?

— Як гіперпросторова ракета.

— Але ж ми полетимо звідси не обізнанішими, ніж прибули.

— Аж ніяк. Принаймні ми будемо знати, що Гея існує, що вона має робочу технологію і зробила щось, щоб нас налякати.

— Але, Ґолане, не лякаймося аж так відразу.

— Тепер, Янове, я розумію, що вам нічого не хочеться сильніше, ніж за будь-яку ціну дізнатися про Землю, але запам’ятайте, будь ласка, що я не поділяю вашої мономанії. Ми на неозброєному кораблі, а ці люди прожили в ізоляції не одне століття. Можливо, вони ніколи не чули про Фундацію і не мають до неї поваги. Або, можливо, це Друга Фундація, і щойно потрапимо їм до рук — якщо вони на нас злі, — то ніколи вже не будемо такими, як були. Ви ж не хочете, щоб вони начисто стерли вам пам’ять і ви виявили, що вже не міфолог і нічого не знаєте про легенди?

Пелорат спохмурнів.

— Якщо вже ви так кажете… Але що робити, коли ми втечемо?

— Усе просто. Повернемося на Термінус із новинами. Або зупинимося так близько від Термінуса, як нам дозволить ця стара. Потім ми, можливо, полетимо на Гею ще раз — швидше й без усього цього повільного човгання — і зробимо це на озброєному кораблі або із цілим флотом. Тоді все може бути по-іншому.

Вони чекали. Чекання стало звичним. Вони витратили набагато більше часу, чекаючи на підходах до Геї, ніж на весь переліт від Термінуса до Сейшелла.

Тревіз налаштував комп’ютер на автоматичну тривогу й так розслабився, що навіть задрімав у своєму кріслі.

Щойно залунала сирена, він прокинувся. Пелорат забіг до Тревізової кімнати, так само здивований. Він якраз голився.

— Ми отримали повідомлення? — запитав науковець.

— Ні, — бадьоро відповів Тревіз. — Ми рухаємося.

— Рухаємося? Куди?

— У напрямку космічної станції.

— Чому?

— Не знаю. Двигуни ввімкнено й комп’ютер на мене не реагує, але ми рухаємося. Янове, нас захопили. Ми підійшли до Геї занадто близько.