Хіба оповідання росіянина В. Астаф'єва про село кінця XX століття не перегукується з розповіддю американця Г. Кенна­на про п'яне село кінця XIX століття? І таких документальних чи художніх свідчень можна наводити сотні й тисячі, відмінність може бути в деталях, тільки не в суті, суть - незмінна в усі століття що при царях, що при секретарях.

Ефект мухомора і нині, й прісно, й на віки вічні.

X. Основоположним у творчості Ф. Достоєвського, засадничим у його реалізмі було: «Что в целом народе, то и в отдельных типах, говоря, впрочем, лишь вообще». Сприймати це можна як аксіому — і не тільки щодо одного народу. У передмові до «Братів Карамазових» автор заявляє про необхідність «объединить част­ности и найти хоть какой-нибудь общий толк, толк во всеобщей бестолочи» російського буття. Розказуючи про Федора Павлови­ча Карамазова, письменник акцентує: «именно бестолковость, да еще какая-то особенная, национальная». Підкреслено особлива, національна безтолковість — це вже з метафізичних «безодень» російського менталітету, з «мертвого дому» жорстокої дійсності, яку він спізнав власною шкурою. За чаркою коньяку Федір Пав­лович проголошує: «А Россия свинство. Друг мой, если бы ты знал, как я ненавижу Россию... то есть не Россию, а все эти по­роки... а пожалуй, что и Россию». Старець Зосима повчає в ро­мані: «...у бедных неутоление потребностей и зависть пока заглу­шаются пьянством. Но скоро вместо вина упьются и кровью, к тому их ведут». Петро Ілліч міркує в творі: «Напьются и поде­рутся, подерутся и помирятся. Разве это люди дела? Что это за «устранюсь», «казню себя» — ничего не будет! Тысячу раз кри­чал этим слогом пьяный в трактире. Теперь-то не пьян. «Пьян духом» — слог любят подлецы».

Отже, п'яний дух — чи то з допомогою горілки, чи то без допомоги горілки, але — п'яний дух, і він потребує хмелю, п'яності, сп'яніння, інакше він уже не спроможний бути не те що п'яним духом, а навіть просто духом, перетворюється на ніщо, на якусь прямо протилежну, на самогубну субстанцію, і як тільки звільнитись від неї, як повернутися до самого себе?

«Началась почти оргия, пир на весь мир. Грушенька закри­чала первая, чтоб ей дали вина. «Пить хочу, совсем пьяная хочу напиться...» А далі — розгул, оргія, дикі пристрасті, циганщина, всілякі смертовбивства й кровопускання, злодійство. «Одним словом, началось нечто беспорядочное и нелепое, но Митя был как бы в своем родном элементе, и чем нелепее все становилось, тем больше он оживлялся духом».

Оргія — вона оргія і є, і не було б самих оргіястів, то не було б оргії, але в тім-то й річ, що п'яний дух, дух-безодня, потребує ще й безодні оргії — для свого нескінченного поглиблення, для виходу свідомості за межі, в ірреальні потойбіччя, а коли дійс­ність прибирає ірреальних форм, а ірреальні форми прибирають форм дійсності, і людська наркотична збуджена психіка є як u всеможним продуцентом, так і її щасливо-трагічним споживачем, і весь довколишній світ з його реаліями та пристрастями немов бере участь в оргії, теж стає світом-оргіястом, наче и весь цей стан є станом найбажанішого, найблаженнішого озаріння-осяяння, котрий начебто увічнює душу, даруючи їй сподіване безсмертя!.. а будь-яке протверезіння не те що не передбачається а ц ковито виключається...

Істинно, що в цілому народі - те й в окремих типах, але ж із такою самою неминучістю, навпаки: що в окремих типах — те й у цілому народі.

Не хотілося б, мабуть, говорити про російську історію як про оргію, але коли вдивишся в неї, коли вдумаєшся в думки бодай одного Ф. Достоєвського (а він же далеко не один!), то ця ана­логія напрошується сама собою, і, будучи правильною настільки, наскільки може бути будь-яка аналогія, вона і унаочнює, і пояс­нює, і лякає — і не самих лише нас, а й того ж таки Ф. Достоєвського, хоч у нього тут значно складніші почуття, не без замилування, не без ідеалізації: «страданием своим русский человек как бы наслаждается»; «мы должны преклониться перед народом и ждать от него всего, и мысли, и образа»; «богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказывают и печатают ужа­сы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, ни­щета, бесчестность, безбожие».

Хто заперечить, що сказане не віддзеркалює наш нинішній день, який і Ф. Достоєвському, не тільки комуністу М. Хрущову, уявився світлим майбутнім, котре так красномовно перегукується з неминущим темним минулим?

Ефект мухомора...

1994

ГУСЯЧІ БАГНЕТИ, АБО Ж Г. ДЕРЖАВІН: «ПОЛЯ И ГРАДЫ - СТАЛИ ГРОБЫ»

І. Князь П. Вяземський (1792- 1878) у своїй книзі «Фон-Візін» висловив міркування, цікаві й сьогодні. «Общество наше, граж­данственность наша образовались победами. Не постепенными, не медленными успехами на поприще образованности; не долго­временными, постоянными, трудными заслугами в деле челове­чества и просвещения, — нет: быстро и вооруженною рукою за­няли мы почетное место в числе вооруженных держав. На полях сражений купили мы свою грамоту дворянства. Громы полтав­ской победы провозгласили наше уже бесспорное водворение в семейство европейское. Сии громы, сии торжественные, по­бедные молебствия отозвались в поэзии нашей и дали ей на­правление. Следующие эпохи, более или менее ознаменованные завоеваниями, войнами блестящими, питали в ней сей дух воин­ственный, сию торжественность, которая, может быть, в послед­ствии времени была уже более привычка и подражание и потому неудовлетворительна; но на первую пору была она точно истин­ная, живая и выражала совершенно главный характер нашего политического быта. Воинственная слава была лучшим достоянием русского народа: упоенные, ослепленные ею, радели мы мало о других родах славы. Военное достоинство было почти единою целью, единым упованием и средством для высшего звания народа, которое должно было вначале сосредоточивать в себе исключительно лучи просвещения, медленно разливавшегося по нижним ступе­ням общества. Военная деятельность удовлетворяла честолюбию народному и потребностям возникающего гражданства. Торжест­венные оды были плодами его воинственного вдохновения. Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек... Ломоносов, Петров, Державин были бардами народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым. «Тебя Бога хвалим!» — была ода их воинственных пес­нопений. Они поэты присяжные, поэты-лауреаты — победы еще более, нежели двора».

Цікаво, чи не правда? А хтось там буде пасталакати про незаангажованість мистецтва, літератури! Ось вам явна заангажованість у цілковитому блиску мілітаристського пафосу, причім дуже по-російському — й тільки по-російському. Гадаєте, що В. Маяковський був якимось відкривачем, коли глашатайствував: «Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо»? Попередників, усіля­ких одописців, у нього — цілі історичні лави, мало не з кожного рядка їхнього стирчать «колющий штык», бо ж — «гром победы раздавайся». Яке там «поприще образованности», які там «труд­ные заслуги в деле человечества и просвещения, — нет», нам та нашій літературі подавай «завоевания», «войны блестящие», «громы полтавской победы», «дух воинственный», «воинствен­ную славу», «военное достоинство», «военные песнопения», ось що потрібно від своїх бардів для «народа, почти всегда стоявшего под ружьем, народа, праздновавшего победы или готовившегося к новым». Я буквально зациклююся на повторенні цитат, бо такі вони розкішні, стільки в них гордості й самозамилування, стільки щирої негації до «лучей просвещения» — й водночас так захоп­лено про «воинственное вдохновение».

І як усе це знайомо — з учорашньої чи позавчорашньої дійс­ності, коли в радянських «мобилизованных и призванных» так само мало не з кожного поетичного рядка стирчав «колющий штык», «штык молодец»! Традиційне мислення багнетами — куди від нього подітися Ломоносову чи Державіну, та й ніхто так не ставив питання, щоб кудись подітися, все це в крові, а раз у крові — значить, кровне, ввібране з молоком матері.

II. Г. Державін у «Стихах на покорение Дербента графом В. А. Зубовым» славить полководця, чий меч «обагрится кровью противных Россам Персиян», і без недомовок заявляє, що метою цієї війни, зокрема, є розбій та грабіжництво:

О радость! Се валят уж к нам.

Слоны, богатством нагруженны, Коврами Инда покровенны!

Народ по стогнам, по домам!

Сребро и золото лиется,

Как с неба благотворный дождь!

(Навесні 1796 року В, Зубов, брат фаворита Катерини II, на чолі російського війська вторгся в перські володіння в Дагестані, 10 травня взяв фортецю Дербент). У нього ж, в одописця Дер­жавіна, у творі «Песнь на победы Суворова» читаємо:

Пошел, - и где тристаты злобы?

Чему коснулся, все сразил.

Поля и грады — стали гробы;

Шагнул — и царство покорил!

…

Но ты, народ, подобно грому

Которого мечи в дали звучат!

Доколе тверд, единодушен,

Умеешь смерть и скорби презирать,

И с ним по вере побороть

По правде будешь лишь войною:

Великий дух! Твой Бог с тобою!

На что тебе союз? — О Росс!

Шагни, — и вся твоя вселенна.

Як сказав Пушкін про Державіна: «И, в гроб сходя, благосло­вил». Можна не сумніватися, що благословив і на вірш «Клеветни­кам России». Бо ж бачте, як лаконічно, карбовано мислив: «По правде будешь лишь войною». Як упевнено радив: «На что тебе союз? — О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна». А на самому по­чатку цієї «пісні пісень» як ото російський народ уміє «шагать»: «Шагнул — и царство покорил! Поля и грады — стали гробы». За логікою великодержавника Державіна виходить, що коли ото «шаг­ни, — и вся твоя вселенна», то й у цій вселенній неодмінно «поля и грады — стали гробы», бо такий уже непереборний буслаєвський характер оцього «шаганья» не вздовж, а впоперек історичного каменя.

Оця ідея «шагни, — и вся твоя вселенна» яскраво втілена Державіним у творі «На присоединения без военных действий к Российской державе таврических и кавказских областей, или на учиненный договорами с Оттоманской Портою мир 1784 года»:

Россия наложила руку

На Тавр,Кавказ и Херсонес.

И распустя в Босфоре флаги,

Стамбулу флотами гремит.

У творі «Песнь лирическая Россу по взятии Измаила» Державин малює титанічний образ Росса, який проснувся після кількох століть сплячки:

Он сильны Орды пхнул ногою,

Края Азийски потряслись,

Упали царства под рукою,

Цари, царицы в плен влеклись,

И победителей разитель,

Монархий света разрушитель

Простерся под его пятой:

В Европе грады брал, тряс троны,

Свергал царей, давал короны

Могущею своей душой.

І все це й тому, на переконання поета, що «с самого веков начала война народі пожирала, священ стал долг: рубить и жечь!». І знаменитий одописець буквально захоплюється: «О Росс! – О род великодушный! О твердокаиенная грудь!».

Звичайно, вінцем творчості Державіна є одичний цикл, присвячений Катерині II. Цикл за силою почуттів, можливо, дорівнюється до всього одичного циклу всіх радянських поетів, які писали про Леніна, Сталіна й Комуністичну партію, котрі, звісно ж, богоподібні, я к була богоподібною й імператриця, себто «Фелица». Отже, «Фелица» ­– Ленін, «Фелица» ­– Сталін, «Фелица» ­– Комуністична партія, і можна не сумніватися, що якби Державін жив після жовтневого путчу 17-го року, то він позмагався б за пальму першості – чи з Маяковським, який написав відому поему, чи з групою українських поетів, які склали «Лист товаришеві Сталіну від українського народу».

Які є вони, наші «Фелицы» всіх часів і народів пілдпером Г.Державіна?

Престол ее на Скандинавских,

Камчатских и Златых горах,

От стран Таймурских до Кубанских

Поставь на сорок двух столпах.

…

В величестве, в сиянье Бога,

Ее изобрази мне ты;

Чтоб сшед с престола, подавала,

Скрыжаль заповедей святых;

Чтобы вселенна принимала

Глас Божий, глас природы, в них.

…

Забыли бы свое равенство

И были все подвластны ей:

Финн в море бледный, рыжевласый.

Не разбивал бы кораблей,

И узкоглазый Гунн жал классы

Среди седых, сухих зыбей.

Припомни, чтоб она вещала Бесчисленным ее Ордам...

…

И всю в стязаньи бы вселенну

Я пред Фелицей зрел младой.

…

Чтобы вселенныя владыки

И всяк ту истину узнал:

Где войски Зороастр великий

Образовал и учреждал,

И где великую в них душу

Великая Фелица льет:

Те войски горы, море, сушу

Пройдут, — и им препоны нет.

Як бачимо, коли не «Фелица» здолає всю вселенну, то світо­ва революція і комунізм переможуть у всьому світі, а «скрыжаль заповедей святых» Катерини II сприймається не інакше, як про­грама КПРС.

Як стверджував великий одописець, «Фелицы слава — слава Бога», а наших богів уже пойменовано вище, й теж: «в величест­ве, в сиянье Бога»...

III. «Лира Ломоносова была отголоском полтавских пушек». Так сказав поет П. Вяземський, зауваживши, що Ломоносов — це співець народу, «праздновавшего победы или готовившегося к новым». Йому належить віршоване «Письмо о пользе Стекла», прозове «Слово о пользе Химии», сатира «Гимн бороде» («Боро­да предорогая! Жаль, что ты не крещена и что тела часть срам­ная тем тебе предпочтена»), але, без сумніву, найщирішим дже­релом його натхнення завжди були сановні царські особи. Ось «Слово похвальное Петру Великому», цитую: «Обыкновенно представляют его в человеческом виде. И так ежели человека Богу подобного, по нашему понятию, найти надобно, кроме Пет­ра Великого не обретаю». Здавалося б, слово таки про хімію, але ж у ньому: «Видим отца боголюбивого дщерь благочестивую, отца героя дщерь мужественную, отца премудрого дщерь прозорли­вую; отца, наук основателя, дщерь, щедрую их покровительни­цу». Хто ця «дщерь»? Цариця Єлизавета Петрівна.

Взагалі, серед його похвальних од - найбільше присвячено саме їй. Аж не віриться, що стільки можна написати об одній особі, навіть якщо вона царська. «Ода на прибытие Елизаветы Петровны из Москвы в Санкт-Петербург 1742 года по корона­ции», ода «На день восшествия на престол Елизаветы Петровны, 1746 года», «Ода на день восшествия на престол Елизаветы Пет­ровны, 1747 года», «Ода на день восшествия на престол Елизаве­ты Петровны, 1748 года», «Ода, в которой благодарение от сочи­нителя приносится за оказанную ему милость в Царском селе августа 27 дня, 1750 года» і т. д. А в одах - «благословенное на­чало тебе, богиня, воссияло», «нет на свете, кто б равен был Ели­завете», «мы смерть приняли за богиню», «науки, ныне торжест­вуйте: взошла Минерва на престол», і т. д. Скільки єлею пролито, які потоки красномовства, яка потужна екзальтація, — й за всім цим, безумовно, пафос раба, який стоїть у вічній позі - на колі­нах, і дух його не зводиться з колін.

А богорівний Петро І — «домашних побеждал и внешних супостатов»; «но если бы его душевны красоты изобразить могло притом раченье наше, то был бы образ сей всего на свете кра­ше»; «взирая на него, перс, турок, гот, сармат величеству лица геройского чудится и мертвого в меди бесчувственной страшит­ся»; «ваш Петр за широту пределов меч простер; блаженству росскому завиствующих стер».

Звичайно, тут не йдеться про розвінчання Ломоносова. Він писав: «Я знак бессмертия себе воздвигнул превыше пирамид и крепче меди... Не вовсе я умру». Тобто був упевнений, що ніхто й ніколи його не розвінчає, — як і Пушкін був упевнений: «Я памятник воздвиг себе нерукотворный... Нет, весь я не умру». Бо й для ліри Пушкіна «гром полтавских пушек», як і для Ломоносо­ва, був усе ж таки не просто «отголоском», як писав П. Вязем­ський, а животворним духом, який сповнював гордістю, бо й Пушкін був співцем народу, «праздновавшего победы или гото­вившегося к новым», а тому-то в його поемі «Полтава» гетьман Мазепа — це зрадник Росії і російського царя, а зрадники Украї­ни й Мазепи донощики Іскра та Кочубей — друзі російського царя й патріоти Росії, і, як бачимо, дуже важко порозумітися російському патріотизмові з патріотизмом українським, чи патріотнзмові російському з патріотизмом чеченським, інгушським, татарським... Ці патріотизми не існували ні для Ломоносова, ні для Пушкіна, ні для Державіна, ні для Достоєвського, так само не існують ні для їхніх послідовників, ні для їхніх дослідників: сило­ве поле шовінізму ніколи не втрачає особливостей своєї енерге­тики.

IV. Після польського повстання 1830-31 років О. Пушкін написав відому оду «Клеветникам России», - ця ода не давала спокою як сучасникам поета, так і тепер не дає спокою. Росій­ський поет, якого вважають геніальним, різко виступив проти польських повстанців, котрі боролися за свою незалежність. Поет вважав, що інтересам Росії суперечить існування суверенної Польщі, тобто — виступив на боці монарха й війська, які потопи­ли польське повстання в крові, тобто — «к штыку приравнял перо», й не металеве, як Маяковський, а гусяче: бо коли ти росій­ський патріот — і гусяче перо коле, як російський багнет!

«Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль ис­сякнет? Вот вопрос». Як бачимо, без слов'янських ручаїв поет не уявляв собі російського моря, а без них це російське море мало б висохнути. І така вже природа цього російського моря: воно неминуче має поглинати ці слов'янські ручаї (і, звичайно ж, не тільки слов'янські, а й усілякі-всілякі, бо воно всепоглинаюче), щоб таки перебути російським морем.

І коли йдеться про «інтереси» Росії, то навіть «божевільний» (як на царське судження) геній П. Чаадаев стає, як заведено, ціл­ком здоровим російським патріотом — і пише О. Пушкіну: «Я только что увидел два ваших стихотворения. Мой друг, никог­да еще вы не доставляли мне такого удовольствия. Вот, наконец, вы — национальный поэт; вы угадали, наконец, свое призвание. Не могу выразить вам того удовлетворения, которое вы застави­ли меня испытать. Мы поговорим об этом другой раз, и подроб­но. Я не знаю, понимаете ли вы меня, как следует? Стихотворение к врагам России в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране. Да, мой друг, пишите историю Петра Великого. Не все держатся здесь моего взгляда, это вы, вероятно, и сами подозреваете; но пусть их говорят, а мы пойдем вперед; когда угадал... малую часть той силы, которая нами дви­жет, другой раз угадаешь ее... наверное всю. Мне хочется ска­зать: вот, наконец, явился наш Дант... может быть, слишком пос­пешный. Подождем».

Цікаво довідатися, що вірші О. Пушкіна «Клеветникам Рос­сии» і «Бородинская годовщина» разом з віршем В. Жуковського «Старая песня» видано окремою книжкою під назвою «На взя­тие Варшавы». Отже, ці речі свідомо поставлено в один ряд із переможними фанфарами і феєрверками, якими відзначено «взяття» Варшави, а О. Пушкін «взяв» Варшаву ще й у російській поезії, не дослухавшись народної мудрості: де взяв — там і пок­лади. Але ж варто йому було «взяти» Варшаву, як в очах П. Чаа­даева одразу ж неймовірно виросли масштаби його таланту: «Вот, наконец, вы — национальный поэт». А якби в «послужному спис­ку» поета, припустімо, не було б оди «Клеветникам России», де вславлено російський шовінізм, то він би не відбувся як націо­нальний поет, і тільки таким чином можна відбутися? Ох, цей справді «слишком поспешный Дант...» Річ у тім, що він не міг не написати оду «Клеветникам России», і написав, і був радий, що написав. Ф. Достоєвський: «Я, как и Пушкин, слуга царю».

Як іще зовсім недавно — слуги партії, підручні партії. Хіба не та сама партія? Партія великодержавників.

«Ненавидите Вы нас», — писав О. Пушкін у «Клеветниках России». Звичайно, це почуття він точно підмітив, тут йому не відмовиш у об'єктивності. Та ж і вагомі причини для такого по­чуття! У всіляких там, ясна річ, «клеветников России...»

V. Поет В. Жуковський у творі «Певец во стане русских вои­нов» (1812) писав:

И ты, наш Петр, в толпе вождей.

Внимайте клич: Полтава!

Орды пришельца - снедь мечей,

И мир взывает: слава!

Давно ль, о хищник, пожирал

Ты взором наши грады?

Беги! Твой конь и всадник пал;

Твой след — костей громады;

Беги! и стыд и страх сокрой

В лесу с твоим сарматом;

Отчизны враг сопутник твой;

Злодей владыке братом.

«Сармат» - це, звичайно, Мазепа, він же - «ворог вітчиз­ни» і «злодій». Для В. Жуковського війна 1812 року, Бородінська битва - це національно-визвольна боротьба, що пробуджує у ньому ну буквально лавину риторичного пафосу, й це зрозуміло, проте Полтаву, й це також зрозуміло, він, монархіст, ніколи не зміг би потрактувати як національно-визвольну боротьбу україн­ського народу, тому-то український гетьман і «сармат», і «злодій», і «ворог вітчизни». Та звісно, що Росії, бо в поетову голову й думка не могла закрастися, що в Мазепи зовсім інша вітчизна, якій він не ворог, а патріот, і в нього «ворог вітчизни» - це Петро І.

Цікаво в умовах нинішнього дня реанімувати вірш панегірис­та й одописця В. Жуковського «На мир с Персиею» (1828).

Мы вспомнили прекрасно старину;

Через Кавказ мы пушки перемчали;

В один удар мы кончили войну,

И Арарат, и мир, и славу взяли.

И русский в том краю, где был

Утешен мир дугой завета,

Свои знамена утвердил

Над древней колыбелью света.

Хіба ж не заграє серце у придворного поета, що «в один удар» ота безмежно далека й безмежно чужа «древняя колыбель света» стала російською. І ні в цих віршах, ні в подібних поети й словом не затнуться, що «в один удар» порушуються чиїсь там права людини, для них ці права людини завжди розумілися одна­ково — чужа земля повинна належати їм за природою менталь­ності й за силою зброї, й лише тепер «русскоязычное население» тамтешнє заговорило про права людини, але тільки про свої пра­ва людини, а не якісь інші, коли, на жаль, залунали гіркі «песни беженцев». «И Арарат, и мир, и славу взяли», тепер-от Арарат треба віддавати, а віддавати ой як не хочеться, бо ж звиклися тільки брати, і, як бачимо, немає миру, та й слава дуже сумнівна.

VI. Які інколи могли чи можуть бути причини до всіляких військових виправ, походів, агресій? Здавалося б, ці причини ма­ють бути детерміновані, історично обумовлені, мати логіку й глузд. Та чи завжди це так, чи завжди є бодай логіка й глузд? У книзі В. Валишевського «Петр Великий. Дело» читаємо: «Мысль напасть на Швецию явилась, кажется, у Петра только в 1698 году, во время пребывания его в Вене. До тех пор его военные замыс­лы влекли его скорее на юг. Он по-прежнему был сердит только на турецкого султана; но когда в бытность его в Вене император, на помощь коего он рассчитывал, уклонился исполнить обеща­ние, подвижной ум молодого царя принял тотчас же иное на­правление. Ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию.

Впрочем, и воинственные стремления его предшественников постоянно колебались между югом и севером, прельщаемые то Черным морем, то Балтийским, или провинциями, пограничными с Польшей. Это стремление к расширению было вполне естест­венно в «молодом и сильном народе; но его напрасно идеали­зировали и драматизировали впоследствии, называя «делом объединения». Правда, все народы во все времена заявляли при­тязания на расширение пределов родной страны за счет своих соседей, и Петр только благодаря своей счастливой звезде сохра­нил в этом отношении известную меру справедливости, логики и правды».

Ох, ця відома міра справедливості, логіки й правди Петра І, скажімо, стосовно України, особливо ж ця відома міра справед­ливості, логіки й правди прикладається до всіх процитованих без­пардонних міркувань, до цього розгулу буслаєвщини, до оцього: «ведь ему нужна была хотя бы какая-нибудь война и где бы то ни было, чтобы приложить к делу свою молодую армию». Та ще оце: «расширение пределов родной страны за счет своих соседей». А хіба в сусідів — не така сама рідна для них країна, не така сама рідна для них земля? Ох, ця «известная мера справедливости, логики и правды»! Атаки добре «известная», і ця її «известность» не минає з часом, як не минає характер «логики и правды».

Перегортаючи белетризовану біографію Суворова (автор О. Михайлов), натрапив ось на такі місця в книзі, що характери­зують ментальність російського полководця.

На стор. 305: «Мечтая в Херсоне о боевом поприще, Суворов колебался, выбирая между возможностью «большой» войны с Оттоманской Портой и уже начавшейся «малою» войною с вос­ставшей Польшей. В попытках поляков вернуть себе государс­твенную независимость он видел в соответствии со своими мо­нархическими воззрениями угрозу русскому престолу. Следя за развернувшимися в Речи Посполитой событиями... сердито пи­сал Хвостову: «Там бы я в сорок дней кончил». Как показало время, в словах его не было ни малейшего хвастовства».

Хіба в Суворова, як і в Петра I, не та сама «известная мера справедливости, логики и правды»?!

На стор. 333: «Суворов стал было розмышлять о предложенной ему персидской экспедиции, но скоро нашел, что следует подождать войны более значительной, встречи с противником более грозным. Потом он сожалел о своем отказе, но поправить ошибку было поздно».

Отже, якби Суворов не припустився ось такої прикрої помил­ки, то побачили б полководця не тільки в баталіях на полях Європи, а й у Персії, яка, безумовно, є далекою окраїною Росії, найдальшою: біля омріяних справіку - і завжди чомусь таких недосяжних - теплих морів, де б він утвердив свою «науку побеждать».

VII. Задумавши свій щоденник, Ф. Достоєвський — він відчу­ває свої масштаби! - намагається розмовляти зі всією Росією; він вимірює Росію своєю особистістю, а свою особистість вимірює Росією. Він заявляє: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Хоч би й що самі великороси писали про Пушкіна, постійно висвячуючи його на національного генія, але, звичайно, в їхніх очах він не міг би бути генієм, якби так зване «польське питання» розглядав не в контексті «інтересів Росії», а він розглядав саме так, він тут ніяк не міг піднятися до усвідомлення Тараса Шевченка, котрий, ска­жімо, розумів і трагедію Кавказу, і трагедію киргизів і т. д. А Ф. Достоєвський, цілком по-пушкінськи вважаючи себе слугою царя, по-царськи мислив суто імперськими зарозумілими понят­тями: що «ми» найсильніші, що війна освіжає повітря, що хрис­тиянство благословляє війни, що Константинополь повинен нале­жати «нам». А якщо Константинополь не хоче належати Росії, а якщо Захід теж не хоче такого перерозподілу, то що? Але це вже не обходить великого оракула, він чомусь не може перейня­тися — а як на це дивляться з константинопольської сторони чи зі сторони європейської? Бо такий погляд з незрозумілих причин чомусь атрофовано в усієї безбережної ментальності народу, хоч письменник і глибоко узагальнює в образі Федора Карамазова саме тих із суспільного середовища, хто, здається, й не здатен дійти до такого аналізу, хто начебто й покликаний дійти, але, навпаки, вони теж є носіями подібних ідей - «в большинстве это все-таки была лишь грубая масса мелких безбожников и крупных бесстыдников, в сущности тех же хапуг и мелких тира­нов, но фанфаронов либерализма, в котором они ухитрились разглядеть лишь право на бесчестье». Ф. Достоєвський послідов­но й глибоко міркував над законами розвитку людського духу, так само - над законами розвитку російського духу, утверджу­вав національну духовну самостійність «наших», помічаючи й відстоюючи цю духовну самостійність у найрізноманітніших ви­явах і швидкоплинного побуту. Він виступав за єднання всіх слов'ян, але неодмінно - із народом російським, а як відбувало­ся це єднання колись і тепер - ми бачимо нині, з вищої сходин­ки історичної піраміди. Превалюючі над усім «інтереси Росії» не дають спокою Ф. Достоєвському, як і будь-якому іншому велико- росу-монархісту, і хай у його розумінні «інтересів Росії» знаходи­мо якісь там відмінні нюанси, та суті справи це не міняє в найго­ловнішому: «Я, как и Пушкин, слуга царю». Отож, відчуваючи ще й це покликання бути «слугою царю», переживаючи за майбутню долю Росії, він неодмінно в коло власних інтересів включає «вопро­сы о границах, окраинах, морях и проливах, о Константинополе и проч., и проч.». Ох, це грандіозне мислення окраїнами, морями, протоками, Константинополем! Чужими протоками, чужим Кон­стантинополем! Але, звичайно, по-іншому й бути не може у спон­танного й щирого співця «безодні» російського духу, він сам час­тина тієї «безодні», вона мислить його розумом і натхненно почувається його почуттями, невпинно побивається над своїм, «безодні», виживанням у майбутньому, втілюючи у собі й май­бутню загадкову долю Росії.

Ф. Достоєвський прагнув нових формул ідеалу — і чи мис­лення окраїнами, протоками, Константинополем що вчора, що сьогодні є пошуками оцих нових формул? І чи це ж саме мислен­ня щось додавало й додає до «всеединения людей на основаниях всеобщего уже равенства, при участии всех и каждого в пользо­вании мира сего»? Суперечливий Ф. Достоєвський, що й казати, амплітудою цих суперечностей вимірюється письменник, так, він і в суперечностях великий — як і велика ментальність, яку уособ­лює, але чи легше від того, скажімо... Константинополю, на який і зазіхає ця ментальність у супрязі з генієм Ф. Достоєвського?

VIII. Російське письменство славило війни — й загарбницькі війни також. Письменник О. Бестужев-Марлінський знайшов такі криваво-оргіястичні фарби у своєму слові про історію: «Она буяни­ла и прежде, разбивая царства, ничтожила народы, бросала героев в прах, выводила в князи из грязи; но народы после тяжкого похме­лья забывали вчерашние кровавые попойки, и скоро история обо­рачивалась сказкою... наша история, созданная нами, для нас жи­вущая. Мы обвенчались с ней волей и неволею, и нет развода. История - половина наша, во всей тяжести этого слова».

Бачте, оберталася казкою! Моторошна казка, й у цій мото­рошній казці український народ, розуміється, грає певну роль казкового героя.

Візьмімо відомого белетриста І. Лажечникова (1792-1869). Його перу належить роман «Последний новик» - з часів Північ­ної війни, яку вела петровська «Россия молодая» за вихід до Бал­тійського моря.

Виявляється, агресія - це всього лиш пошук «виходу» до Балтійського моря, а цей «вихід» украй потрібний для «России молодой», щоб здобутися на «історію-матір» та «землю-матір», отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і не­обхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало «русскоязычное население» кіль­ка років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні «права людини» на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. «Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчиз­не. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностран­цами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, вид­нее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю».

Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потуж­ний в історичного белетриста заряд національної гордості і на­ціонального самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іно­земців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв «русская народная физиономия»! Ось ти прийшов із війною на чужу тери­торію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли «есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... не при­шла еще пора для развития умственного». — М. Шелгунов), від­чайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час «главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России», й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перс­пективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишаєть­ся, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й - ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! - не принижено й «неприятелів наших того часу», хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?

У романі «Останній новик» змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і «псевдопатріоткою», і «псевдодипломат- кою». Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корис­ливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які «сердцем или судьбою влекутся необоримо к России». Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з «неприятелей наших того времени». З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літе­ратори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих «інте­ресів Росії», з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мис­лителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи на­клепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я «единой и неделимой» — завжди, власне, й тоді, коли «єдиная и неделимая» ще тільки формувалася ось у такий спосіб.

В О. Михайлова є книга «Суворов» (у відомій серії «Жизнь замечательних людей»), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що «в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигс­берг, столицу новой российской провинции». Як бачите, щойно зайняли, а вже - російська провінція, причім, звичайно, глибо­ка, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Со­ловйова, що «народонаселению» було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією- матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезно­му Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує «балы-машкерады», бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На «балу-машкераде» один із героїв каже: «Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге». Ось бачте, «славный русский город Кенигсберг», теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений... а Севастополь «город русской славы...», а Порт-Артур «город русских моряков».

І коли поема О. Блока «Скіфи» є піснею пісень панмонголіз- му, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, ґрунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію - багатолику орду.

Се веют шлемы их пернаты.

Се их белеют знамена,

Се их покрыты пылью латы,

На коих кровь еще видна!

Воззри: се идут в ратном строе!

Всяк истый в сердце славянин!

Не Марса ль в каждом зришь герое?

Не всяк ли рока властелин?

Речешь — и двинется полсвета,

Различный образ и язык:

Тавридец — чтитель Магомета,

Поклонник идолов калмык.

Башкирец с меткими стрелами,

С булатной саблею черкес

Ударят с шумом вслед за нами

И прах поднимут до небес!

Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, і саме в цієї орди поет бачить, де «всяк истый в сердце славянин!», це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш, де «всяк истый в сердце славянин», мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.

В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: «Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!»

Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій доч­ці - на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.

За відомою формулою «Франція — це я», російськими одо- писцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Гер­цен писав, що «тесная близость литературы и правительства ста­ла еще более явной во времена Екатерины И. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послания, оды, гимны и са­тиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее «Фелицей» и «киргиз-кайсацкою царевною». Порою му его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб во пе вает своего господина».

І все ж таки у Державша це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з «Фелицею». Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав зго­дом Ульянов-Ленін, і такою самою «Фелицею» для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою са­мою «Фелицею» тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що «Фелица» — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці то­тального червоного терору.

IX. Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Німецький експерт Клаус Гольдман стверджує: коли піс­ля війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятки декоративно-приклад­ного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали по­вернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в мос­ковських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні зло­діяння, скажімо, в Биківні чи в Катині приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею «Слова о полку Ігоревім» було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк.) Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим «кувшинным рылом», що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарев, В. Распутін, Ю. Кузнецов, Е. Лимонов заявляють: «То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не рести­туции, а репарации. Для России признание проблемы возвраще­ния произведений искусств - акт капитуляции. За каждую вы­данную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России».

Ось так. Ось який нинішній суд, ось який суд і відродженої Росії, однаковісінький, і вона, як бачимо, не уявляє свого відрод­ження без мозаїк нашого Михайлівського Золотоверхого собору, без інших історичних наших скарбів, бо повернути все це Ук­раїні значить не відродитися, значить капітулювати перед Украї­ною, чужі реліквії — це вже «исконно» російські реліквії, так само як «исконно» російськими є окуповані японські острови Курильської гряди, не віддамо, не підпишемо акту капітуляції!.. І все це свідчить про щире бажання повернутися у цивілізований світ, про яке неодноразово заявляє російський президент? Ні, це швидше свідчить про одне й те саме бажання, щоб цивілізований світ танцював під дудку, що звучала й звучить із-за кремлівських мурів.

Як сьогодні — так і вчора, бо ж — тисячолітні культурні тра­диції, як то переконано мовив академік-патріот Д. Лихачов. А яка ж вона, тисячолітня любов-злодійка, як то мовиться, до культу­ри? А ось яка. Відомо, що син Юрія Долгорукого суздальський князь Андрій Боголюбський 8 березня 1169 року сплюндрував Київ, вирізаючи до ноги навіть малих дітей. За тисячолітніми таки традиціями — бо як і коли без них у тисячолітній імпе­рії? — «матерь городов русских» нещадно поруйновано й люто пограбовано. На північ возами відправлено всілякі коштовні речі, а ще ж церковне начиння, ікони, рукописні книги. На вози паку­валися київські літописи, київські літературні скарби, отже, таки вартісним було красне слово, таки високо поціновувалося навіть на розбійному ринку, інакше б не йшли кривавим розбоєм на Київ — і не вивозили б. Ох, ці вже традиції грабувати й потім видавати за свої мистецькі цінності, й потім, бачте, з тисячоліт­ньою впертістю й переконаністю заявляти, як це в одному ряду чинять академік Д. Лихачов та сумнозвісний Е. Лимонов — не віддамо, бо ж «для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции». Ось яких вершин сягає мілітарна національна гордість, таки «нельзя уйти от самих себя...», хоч академіку начебто хочеться (а як хочеться — добре бачимо), та й «нужно ли менять характер?» — запитує в газеті «Известия» від 15 жовтня 1994 року відомий російський теат­ральний діяч Марк Захаров. Отже, задумується чоловік і над ха­рактером, і над потребою міняти. Він скаржиться, що природа не подарувала «нам» річки, схожої на Ніл, котра, наче надточний ме­ханізм, своїми родючими розливами формувала б у людей відчуття космічного ритму, закладала його в генетику і перетворювала потім на потужний стимул для формування найдревнішої циві­лізації... Мимоволі торопієш! Та про яку найдревнішу цивіліза­цію, схожу на цивілізацію Єгипту, можна говорити, коли росій­ський народ — порівняно молодий народ, отож і найдревнішої цивілізації в нього просто не може бути, а є порівняно древня, і є в російського народу відчуття космічного ритму, тому що є у всіх, і цей його космічний ритм виражається в уже сказаному «бродяча Русь». І ця «бродяча Русь» має тепер не одну річку, як Ніл, а багато — і Волга, і Об, і Єнісей, і Амур, які в найдревніші часи належали іншим племенам та народам, і ці річки в найдрев­ніші часи таки формували у цих племен та народів почуття кос­мічного ритму, то чому ж ці річки, діставшись росіянам, не мо­жуть сформувати у них таке важливе почуття космічного ритму? То Стамбул-Візантію-Константинополь подавай, то Ніл подавай. «И на Тихом океане свой закончили поход». Але ж, бачимо, й по нинішній день не закінчили — навіть у візіях. Отже, таке необ­хідне почуття космічного ритму досі не сформовано: воно, вияв­ляється, така сама мачуха, як і земля-мачуха та історія-мачуха.

Далі Марк Захаров стверджує, що й процесуальне мислення у «нас» не таке, як в інших, і природна схильність до правового сприйняття дійсності накульгує, бо начебто «наша» земля поз­бавлена «одушевленого» ритму. Що ж виходить? Виходить, що «одушевленого» ритму таки нема — а чи не був той ритм тоді, коли існувало князівство Московське? — що цей ритм московити самі розтрусили по світах, і, мабуть, єдиний є спосіб, щоб не так здобути, як повернути собі втрачений «одушевлений» ритм, але ж повернути означає вже «капітуляцію» перед самими со­бою, не тільки перед кимось, а «бродячая Русь» ніколи не капі­тулює перед «бродячою Руссю», отже, про так зване «правове сприйняття буття» можуть лише розводитися окремі диваки-напівпатріоти, і, звісна річ, що не диваки-патріоти, бо правового сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допус­кає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотіло­ся б і помилитись.

Марк Захаров зазначає (як і «наші геніальні історики та «фі­лософи», котрі, на мою думку, теж позбавлені правового відчуття буття), під впливом яких стихій і географічних величин формува­лась російська вдача: мовляв, «равнинное существование с не­предсказуемым количеством дождливых и солнечных дней очень располагало к мечтам о щуке, которая демонстрировала бы тру­довую доблесть: «По щучьему веленью, по моему хотению...» Иногда вместо щуки мерещилась золотая рыбка». Мені б до цієї благодушної і вайлуватої філософії (також без правового сприй­няття буття) хотілося б додати, що інколи ця щука поставала Кримом чи Амуром, Туркестаном чи Кавказом, а золота рибка поставала то забраними в Україні художніми цінностями, то досі не повернутими - захопленими як військовий трофей - скарба­ми царя Пріама.

Марк Захаров (патріот чи напівпатріот — дивлячись із чиєї позиції, бо коли мова заходить про російський патріотизм, тут багато непередбаченого) слушно запитує: «Может быть, настало историческое время, когда собственным характером нужно не только любоваться, гордиться, упиваться его удалью, но подумать хотя бы в принципе о его частичном изменении?»

Слушне запитання (тут відомий театральний діяч перегу­кується з відомим академіком), за цим запитанням стоїть і бажан­ня частково змінити вдачу. А чи вдача міняється? Навряд. Вдачу треба поставити в такі умови, щоб вона й відчула необхідність такої зміни, й таки почала мінятися. Але чи вдача саму себе пос­тавить в такі умови? Сумніваюсь. Вдачу в такі умови мають пос­тавити самі обставини, які не обдуриш і не переступиш. Та чи є в самого народу таке усвідомлення, та чи є в його політичних проводирів і духовних пастирів таке розуміння? Навіть коли є, то лише в одиниць — білих ворон, а решта ворон — усі чорні, й не побіліють. У противному разі (уявімо собі!) забулася б і щука, і золота рибка, й Україні було б повернуто її мистецько-художні скарби, й зовсім би це не означало капітуляцію - в її розумін­ні — Росії перед Україною, а таки правове сприйняття буття. Чи це можливо? Якісь химери, чи не правда? Ще процитую — виб­ірково. «Я вовсе не надеюсь, что люди, превратившие труп Лени­на в кумира, а сталинский портрет в чудотворную икону, поймут свое глубокое нравственное и историческое заблуждение и при­мкнут к живительному потоку целебной российской мудрости... Я всего лишь питаю слабую надежду, что мы наконец сообща почувствуем некоторое несовершенство нашего характера, отде­льных традиций — и отдадим должное нашим бывши?, вра аг» немцам, что прошли путь духовного покаяния, превративш сь в Щедрый и веселый народ, сумевший подняться над cn ради ми ужимками гитлеровского тоталитаризма».

Театральний діяч каже, що він зовсім не сподівається... щ0 він лише має слабесеньку надію. Що правда, то правда: важко сподіватись не тільки йому, а й усім іншим. Хоча, звичайно, кор­тить плекати бодай малесеньку надію, бо як же без надії? І гово­рить про німців — недавніх ворогів, які, зокрема, ще й покаялися перед євреями за єврейський геноцид. Театральний діяч і не заї­кається, щоб росіяни, подібно до німців, покаялися за геноцид, скажімо, щодо українського народу чи щодо казахів («подбрю­шье» Росії, О. Солженіцин), бо якщо тільки в думках припустити можливість покаяння перед українцями, це б означало, бачте, «капітуляцію» лише в думках, насправді покаятись — це б озна­чало вже реальну капітуляцію Росії перед Україною, а тут же мало каятися один лише раз, а за майже чотириста років, то це ж скільки разів треба викидати білі прапори? Ніхто й ніколи не покається, це безсумнівно, й даремно театральний діяч споді­вається, що Росія здатна обернутися на веселий і щедрий народ, як то сталося з німцями. Обломов є Обломов, а Штольц є Штольц.

X. Гай-гай, ще й академік М. Ломоносов колись замислював­ся над такими речами, над якими в наш час задумуються ака­демік Д. Лихачов чи театральний діяч Марк Захаров. У вигляді листа, адресованого І. Шувалову й датованого 1 листопада 1761 ро­ку, «великий архангельский мужик» написав статтю «О сохра­нении и размножении российского народа». Його міркування - це все-таки намагання «уйти от самих себя». Вчений був певен, що «российский народ гибок», зокрема говорив: «2. О истреб­лении праздности. 3. О исправлении нравов и о большем народа просвещении» (тобто він ніяк не проповідував «вредность умст­венности для России», як деякі російські кондові патріоти).

Ломоносов вважав, що велич, могутність і багатство всієї дер­жави полягає у збереженні і розмноженні російського народу і радив усіляко сприяти цьому приємному й водночас потрібному процесу. Вчений-одист дуже переживав: «Но много есть человекоубивства и еще самоубивства, народ умаляющего, коего непо­средственно указами, без исправления или совершенного истреб­ления некоторых обычаев и еще некоторых, под именем уза­конений вкоренившихся, истребить невозможно».

Академік М. Ломоносов бачив: «Не малой ущерб причиня­ется народу убивствами, кои бывают в драках и от разбойников. Драки происходят вредные между соседями, а особливо между помещиками». Звичайно, ця віковічна буслаєвщина ніяк не сприяла збереженню та розмноженню російського народу. Академік вису­нув радикальні пропозиції. Скажімо, поміщиків розмежовувати. Щодо розбійників — «посылать команды и делать кровопро­литные сражения со многими». Хай селяни ловлять розбійни­ків, ведуть у місто — й кожну розбійницьку голову оплачувати 10 рублями із міщанського казенного збору. А за чільних злодій­ських ватажків — отамана чи осавула - давали по 30 рублів. І інші, схожі заходи пропонував академік Ломоносов, дбаючи про збереження і розмноження російського народу. Наприклад, бід­кався, що селяни тікають від своїх поміщиків, особливо в Поль­щу, й російська корона втрачає підданих, і вчений жалкував, що не можна збудувати щось на зразок залізної завіси, яку згодом з таким успіхом вибудував Сталін навколо однієї шостої земної кулі, що й птахові було не так безпечно перелітати... Ех, «нельзя уйти от самих себя...» І водночас — «русский народ гибок»! Можливо, й гнучкий, але ж, бачте, не відходячи від самих себе.

Скажімо, Ломоносов обурювався звичаєм, що хлопців малих, не здатних до подружнього життя, женять на дівках дорослих, що ніяк не веде до розмноження російського народу, й багато випадків, коли потужна жінка отруює такого нікчемного чолові­ка, пізнаючись з іншим, а потім і її карають на горло. За вчине­ний злочин... Ломоносов радив постригатися в ченці — чолові­кам до 50, жінкам до 45 літ, а не в молодому віці, як заведено. «Возможно ли подумать, чтобы человек молодой, живучи в мо­настыре без всякой печали, довольствуясь пищами и напитками и по всему внешнему виду здоровой, сильной и тучной, не был бы плотских похотей стремлениям подвержен, кои всегда тем больше усиливаются, чем крепче запрещаются... монашество в молодости не что иное есть, как черным платьем прикрытое блудыодеяние и содомство, наносящее знатной ущерб размножению человеческого рода, не упоминая о бывающих детоубийствах, когда законопреступление закрывают злодеянием»... Ломоносов обурювався, як у Росії відзначають, скажімо, Масляну і Святу неділю, коли так говіють, що мертві валяються по кабаках, по вулицях і по дорогах, а розговляються — так само. Світле Христове Воскресіння, спільна християнська радість, коли веселяться - «как с привязу спущенные собаки, как накопленная вода с отворенной плотины, как из облака прорвавшиеся вихри — рвут, ломят, ва­лят, опровергают, терзают; там разбросаны разных мяс раздроблен­ные части, разбитая посуда, текут пролитые напитки, там лежат без памяти отягченные объядением и пьянством, там валяются обна­женные и блудом утомленные недавние строгие постники...» Ко­ротше — Содом і Гоморра, й академік М. Ломоносов воліє — «меньше было бы праздности, матери невоздержания, меньше гостьбы и пирушек, меньше пьянства... хотя бы кто и напился, однако, возвращаясь домой, не замерз бы на дороге, как о масле­нице бывает, и не провалился бы под лед, как случается на св. не­деле».

Ясні уми вміли бачити Росію у її справжньому світлі, закли­кали до реформ, до морального самоочищення й самовдоскона­лення, відчуваючи необхідність «уйти от самих себя...».

І водночас відчували - «нельзя уйти от самих себя...». «Что делать?..» «Кто виноват?..» «Накануне...» М. Ломоносов: «первое и всех лютейшее мучение есть самое рождение». Виходить, вічні пологи, без кінця й краю — як найлютіша з найлютіших народ­них мук.

1994


ЗНАК ЧЕЧНІ

І. Шаміль переслідував російські війська, які поверталися в Аргун, і це переслідування супроводжувалося таким кривавим боєм, якого, мабуть, у Великій Чечні й не пам'ятали; Сам Шаміль стріляв із рушниці й кидався на шаблі попереду мюридів. Драгу­ни 44-го драгунського Нижньогородського його імператорського Височества Государя Наслідника Цесаревича полку в цей день не брали участі в ділі, але їхній присутності загін зобов'язаний був тим, що Шаміль не ризикнув спустити з Чорних гір свою арти­лерію і підвести її на картечний постріл. Простоявши два дні на Аргуні, Варятинськии замислив новий похід на Мезинські хуто­ри, які заважали вільному зв'язку між Аргуном і Джалхою. Але місцевість» де вони лежали, являла такий лабіринт усіляких ха- щів що доступитись до них без величезних втрат здавалося не­можливим. Єдина дорога лежала через вузький ручай Миззажо, який протікав у навислих берегах, і, щоб через нього перейти, слід було заплатити .за це сотнями, людських життів. Барон Меллер. котрий :цього дня командував колоною, зупинився в роздумах.

Раптом проти російського лівого флангу появилася чеченська ка­валерія; значка при ній не було, — це були місцеві жителі, і Меллер зметикував умить, що коли б цю кавалерію відрізати від лісу чи взагалі поставити її в небезпечне становище, то хуторяни кинуться їй на виручку. Розрахунок був точний. Щойно третій дивізіон драгунів і дві лінійні сотні, під командуванням Еттінгера, щодуху помчали напереріз чеченській кінноті, як зусібіч збіглися на допомогу до неї й хуторяни. Рушниці, які стерегли міст, зник­ли. Скориставшись цим, піхота російська швидко переправилась через ручай, і знамениті Мезинські хутори припинили своє існу­вання...

...Через кілька днів, 18 січня, пустилися в третій набіг, цього разу вже в протилежний бік, у верхів'я Гойти, щоб убезпечити російський тил від населення Малої Чечні, яке гніздилося там...

...один з чеченців, на ім'я Мурдалі, був захоплений козаками в той час, коли виводив із аула свою стару матір. Козаки поруба­ли стару, а сам Мурдалі з трьома чеченцями встиг заховатися в мечеті...

...і справді, як тільки російські війська опинилися в непролаз­них хащах, — зусібіч хлинули на них густі натовпи ворогів. Вони охопили колону залізним ланцем, і бій, який точився три з поло­виною години, став ущухати лише тоді, коли війська вийшли на­решті до Маіортуна... Вбитих було так багато, що ними перепов­нилися всі повозки, навіть вільні артилерійські лафети, і більше класти було ніде... ...від Шалінської галявини з 1 лютого перейшли до вирубки лісу обабіч Аргуна, а потім по Джалці... ...вирубали, нарешті, ліси й на Джалці...

Розказане — лише мізерна дещиця з подій року 1852-го, коли Чечню підкорювали не тільки вогнем і мечем, ай... сокирою. Со­кира, як бачимо, рухала Росію Петра І до цивілізації, коли мо­нарх рубав вікно в Європу, й сокира не тільки схиляла до фі­лософських розмислів героя Ф. Достоєвського славнозвісного Раскольникова, який сокирою зарубав стару жінку, не тільки правила за найпереконливіший інструмент у революційній пра­восвідомості (знамените «к топору зовите Русь»), а й закладала колись на Кавказі основи нинішньої Російської Федерації. Пам'я­таєте «Рубку леса» у Л. Толстого? Вирубали ліс, щоб позбавити гірські народи їхнього природного середовища, аби позбавити їх можливості захищатися від тих, хто зі зброєю вторгся на їхні вільні землі закладати основи нинішнього так званого федера­тивного простору.

А війну ж бо в Чечні генерал Єрмолов розпочав у 1818 році, заклавши в низинах річки Сунжі фортецю Грозную, яку вже в 1995 році генерал Грачов на чолі російського війська штурмував, укривши себе і своє військо вічною ганьбою і вічним прокляттям.

Важко й уявити всю ту «рубку леса», починаючи з 1818 року, й тільки в Чечні. А по всьому Кавказу! Скільки було спалено мирних і немирних аулів, скільки знищено людських життів — і це, звичайно, «во славу русского оружия», «во имя величия России». І яке оте «величие» — бачимо й сьогодні, бо завжди воно було однаковісіньке.

Аж у 1859 році Чечню підкорено. Переслідуваний Шаміль тікає у свою нову резиденцію — Веден. Росіяни 17 березня при­ступили до бомбардування укріпленого району й 1-го квітня взя­ли штурмом. Шаміль, гнаний переслідувачами, тікає в долину Ан­дійського Койсу, опиняється разом із 400 фанатичними своїми прихильниками в Гунібі. 25 серпня Гуніб уже в руках росіян, і сам Шаміль з рештками воїнів здався князю Барятинському.

Про деякі інші народи російськими історіографами складено байки, що вони «добровільно» ввійшли до складу Росії, але про «добру волю» Чечні такої байки не складено — та й ніколи не буде складено: Чечня боролася, бореться й боротиметься за свою волю й незалежність.

II. Черкеси завжди відзначалися непереборним потягом до волі й незалежності, вони витримували найсуворіші природні умови в горах у спекотне літо чи в лютий мороз, вони добре во­лоділи зброєю, і, часто вбого зодягнені, вони були таки хвацько озброєні; полишаючи свою сім'ю-родину, пускалися в набіг, як на свято, бо їх кликав невпокорений дух наїзництва, і в найріз­номанітніших бойових звитягах вони виражали як свій націо­нальний характер, так і утверджували розумові здібності. Збері­галися традиції родової помсти, ніхто не боявся смерті, загиблий на полі бою вважався за святого, шанувалися могили предків, про відважних героїв складалися легенди й передавалися від по­коління до покоління. Уся земля — у віковічних могилах, увінча­них столітніми ясенами, дубами чи кленами. Войовничі аули, войовнича земля, войовничий народ, у якого в буйній крові - оголошувати священну війну газават своїм ворогам.

О. Пушкін: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»

В. Потто в книзі «Кавказская война в очерках, эпизодах, ле­гендах и биографиях», С.-Петербург, 1886, том 2-й, зокрема так пише про «ермоловское время»: «Русское казачество, приведен­ное историческим предопределением на берега Кубани, встрети­ло здесь в черкесах необыкновенных противников, и границы двух земель скоро стали ареною, которая вся от края до края залилась кровью, усеялась костями».

Отож, як укотре бачимо, з тією самою сомнамбулічною за­цикленістю говориться про «историческое предопределение», про так званий «Божий промысел», на які не так покладається відповідальність за кривавий розбій, як робиться спроба, напус­тивши містичного туману, пояснити те, що навряд чи можна в такий спосіб пояснити, як водночас робиться спроба не поясню­вати це, виходячи з природи ментальності, з національної вда­чі, з особливостей психічного складу російського етносу. І чомусь (а це в російських істориків та філософів постійно) такого штибу «историческое предопределение» та «Божий промысел» незапе­речно визнаються за російським народом — і чомусь начисто віднімаються в інших народів, які начебто й не під Богом ходять, а коли й ходять — то під бусурманським ідолом, а яке бусур­манський ідол може своїм поганам вділити «историческое предо­пределение», тут і мови ніякої бути не може, не те що принагід­них порівнянь...

А Кабарда? Здавалося б, уже давно підлягла Росії, та однако­во хмільний дух вольності не згасав, бунтували й чинили опір, тому-то й Кабарду час від часу слід було вкоськувати силою зброї - ходили походами Медем, Якобі, Потьомкін, Глазенап, Булгаков: уярмлення за уярмленням, пораблення за порабленням, і, звичайно ж, у цій кривавій вакханалії — «историческое предопределение» і «Божий промысел», з якими марно намага­лися боротися невірні бусурмани. (В. Потто говорить, що інгуші, осетини, чеченці відправляли своїх дітей у Кабарду вчитися ма­нер та етикету, що благородний тип кабардинця відзначався ви­шуканістю манер, мистецтвом носити зброю, своєрідним умін­ням триматися на людях, його військові здібності були просто блискучі, а хоробрість переходила будь-які межі, і поміж най- знатніших молодих людей, що вдавались до грабунків та розбоїв, найбільше привертав увагу той, хто найбільше завдавав шкоди росіянам, оселеним на так званій Кавказькій лінії). Отже, зітк­нувся світ мусульманський зі світом християнським — і саме з тим його різновидом «калужского теста», «жидкостью растека­ющейся», підтриманою регулярними військами та забезпеченою ідеєю «русского дела», «русского вопроса», себто ідеєю месіанс­тва, боговибраності народу (а по суті стихійного народного фа­шизму, що потребує етноциду в будь-які, здавалося б, взаємо- виключні епохи, але вони не взаємозиключні, бо ж насправді складають одну епоху), — і спробуй тут поборотися, вільний ка­бардинцю, з очумілим зайдою, який прийшов на твою землю і вбарложився у твою історію, прагнучи саме тут знайти свою «землю-матір» і свою «історію-матір», бо, бачте, на своїй землі він чомусь почувається скривдженим історією та обійденим до­лею!.. А чи не такий був «Божий промисел» та «историческое предопределение»?! Які прирекли тебе на твою землю й на твою історію...

За набіги, за опір колонізації, за боротьбу з «Божьим про­мыслом» у російському розумінні на кабардинців чекала страшна кара від імені — слід, очевидно, так думати — «исторического предопределения». Скажімо, як було знищено Трамів аул? Вночі війська оточили аул і наказали жителям вибиратися, потім аул запалено з чотирьох боків, майно пограбовано, табуни, стада й отари взято на потреби жителів Кавказької лінії. Єрмолов писав до кабардинців: «Трамов аул — это гнездо разбоев и вечной чумы. На этот раз ограничиваюсь этим; на будущее же время не дам никакой пощады уличенным разбойникам: деревни их будут истреблены, имущество взято, жены и дети вырезаны».

Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? Коли весь народ, який вперто бореться за свою неза­лежність, чомусь Кремлем уперто називається бандформуваннями (як бачимо, колись Єрмолов назвав їх «уличными разбойни­ками», що, власне, одне й те саме, трішки змінилася камуфляжна лексика, а за мундиром камуфляжної лексики, як писав одописець Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердока­менная грудь!» І ми таки справді навіч бачимо і цю «твердока­менную грудь», і яка саме велика душа в тих грудях — і колись бачили, й тепер бачимо в Чечні).

Фатальними для Кабарди були 1821 — 1822 роки (раніше не зовсім доходили руки, вкрай обтяжені боротьбою з Чечнею і Да­гестаном). Єрмолов, який теж мислив окраїнами та лініями, як і всі російські патріоти, переносить лінію з Малки й Терека на саму кабардинську землю, будуючи тут укріплення та фортеці-(Як бачимо, носили й переносили лінії-кордони, та все далі від білокам'яної, а тепер переносити лінії-кордони назад ближче до білокам'яної «конституційний простір» не дозволяє, — чи не дивний цей «конституційний простір»? та ще «територіаль­на цілісність Федерації» не дозволяє, — чи ж не дивної сатанин­ської природи ця «територіальна цілісність Федерації» ? сатанин­ської природи «цілісністю», а вже коли таджики Афганістану й таджики Таджикистану, колись розмежовані Росією, тепер праг­нуть національного возз'єднання, і, здавалося б, у зв'язку з цією насущною історичною необхідністю треба б нести «лінію» назад, то Росія починає там, на річці П'яндж, захищати кордони СНД, тобто, вважайте, й кордони України в складі СНД, хоч чомусь Україна там свої кордони в складі СНД захищати не хоче: Росія («О твердокаменная грудь!») стоїть за всіх, хоч оці всі й не просять.

Прагнучи повного приборкання, Єрмолов уводить до Кабар­ди війська, які повинні пересуватися з місця на місце, чинячи постійні напади на горців і тримаючи їх у постійному страху. Ось за непокірний норов генерал Сталь вирішив покарати абазинські аули на Кумі, для початку приречено найнаселеніші сусідні аули: Махуків, Хохандуків, Бибердів. Підім'явши передові пости ка­бардинців, російське військо ввірвалося в аули. В. Потто: «Все, что захвачено вне домов, было порублено, все, что успело бежать и скрыться в домах, было забрано в плен. Добычею казаков было до тысячи голов лошадей и рогатого скота и 149 человек плен­ных». «Аулы были таким образом окружены, но оказались почти пустыми... и только в двух аулах... стремительно налетевшая кон­ница застала и истребила до 30 человек и 12 захватила в плен». «Отряд пошел дальше к горам, предавая огню и опустошению лежавшие по пути аулы», «...в течение семи дней, при беспре­рывной перестрелке, пять больших аулов, не считая отдельных хуторов, кошей и кутанов — были истреблены до основания. Между ними аул владельцев Касаевых защищался так упорно, что раздраженные солдаты Кабардинского полка перекололи в нем всех, не успевших скрыться, — и мужчин, и женщин». «В это время в Кабарде появились грозные прокламации Ермоло­ва, требовавшие покорности, но обещавшие пощаду всем, кто добровольно выйдет из гор и поселится на равнине», «...чтобы положить предел кабардинской дерзости, Кацырев вынужден был сделать еще две экспедиции. 25 марта он вошел в Чеченское ущелье и истребил аулы Тамбиева, а 2 апреля двинулся на речку Нальчик и занял аулы Шаупцова и Кондорова» «Аул владельца Каспулата Канчукова... был занят и истреблен после недолгой, но горячей перестрелки», «...еще несколько солдат было ра­нено, — но остальные ворвались и истребили всех без пощады. 18 трупов, вытащенных из сакли, были так обезображены, что бывшие в отряде мирные кабардинцы не могли узнать ни одно­го из них», «...в ущелье Черека сожжено несколько селений; в Нальчике отбит табун лошадей и отара овец в 4 т. голов; в Чеч­не — истреблен сильный аул». «За Тереком войска раздели­лись на две части: одна тотчас же приступила к постройке ря­да укреплений, образовавших новую Кабардинскую линию».

Ви помітили, звичайно, як російські війська все далі та далі від білокам'яної несуть лінію за лінією, в глибину Кавказу, підкорюючи вільні народи, які з незрозумілої для колонізаторів причи­ни осмілюються боронити свою землю і незалежність. Ото ніяк не хочуть всунути голову в ярмо, а якщо не хочуть — нещадно відрубати непокірну голову (Державін: «О Росс! О род велико­душный»). Параноїдальна агресивність, параноїдальна ескала­ція Насильства, й водночас Єрмолов розсилає по всій Кабар­ді прокламації, запрошуючи довіритись добрим намірам Росії, а кабардинські вожаки, які зостануться в горах і не підкоряться, оголошувалися зрадниками і ворогами Російської держави.

В. Потто: «...вставал весь воинственный народ, чтобы отсто­ять свою полудикую вековую независимость и чтобы отомстить за попранные, как им должно было казаться, права, за поруганные святыни и самобытные обычаи». «Из жителей не спаслось почти ни одного: 300 человек были вырезаны, 566 душ захвачены в плен», «...пленные, во избежание расходов казны, по приказа­нию Вельяминова раздавались на содержание линейных каза­чьих станиц. Мера эта, приводившая казаков к излишним изде­ржкам, крайне им не нравилась и имела печальные последствия: чтобы отделаться от этих расходов, казаки совсем перестали брать пленных и не щадили ни детей, ни женщин», «...казаки зажгли аул и переправились обратно на правый берег Сагауша». «Он только сжег аулы и, вместе с Кацыревым, отошел от Течени». «Из Дударуковских аулов, не надеясь отстоять их, горцы броси­лись на правую сторону речки... Хоперцы встретили их из лесу, но не могли выйти из оврагов, и потому заняли единственный перевал, по которому бегущие могли перебраться за гору. Таким образом все, что нашло первоначальное спасение в оврагах, теперь было в западне. Дадымов и Степановский заняли между тем аулы, и скоро в них бурно уже шумели и ходили волны пла­мени. Пока одни казаки растаскивали покинутое имущество, другие раскинулись цепью по берегу реки, чтобы не пропустить беглецов назад, третьи скакали в погоню за угнанными стадами, настигали и возвращали их на сборное место. Подоспевшие ширванцы двинуты были в овраги. С мужеством отчаяния черкесы защищали свои семьи, но это повело только к их гибели. Ширванцы ударили в штыки, и началось поголовное истребление. Ги­бель людей, отчаяние жен и детей, отторгнутых от своих защит­ников, представляло ужасное зрелище. Двести трупов разбросаны были по оврагам и лесным тропинкам; 370 пленных, согнанных в кучу, стояли под конвоем, оглашая воздух воплями. В числе уби­тых лежали тела: каратаевского старшины Кубиева и молодого сына известного кабардинского князя Магомета Атажухина. Оба владельца аулов, Клычев и князь Мамсир Дударуков, также пали в битве; княгиня, жена последнего, ранена шашкой и взята в плен...» «...по окончании боя... в полуверсте от горевших аулов... добыча оказалась огромною: лошадей пригнано было 600, рогато­го скота более 1200 голов, овец свыше 10 тыс. Не миновали сол­датских рук и те бараньи коши, которые были обойдены нака­нуне». «Войска сожгли и разорили аулы и истребили уже сжа­тое, в снопах, просо». «От пленных Кацырев узнал, что верстах в 8 скрываются черкесские семейства и скот. Кавказский каза­чий полк... там уже ничего не застал, кроме 700 баранов и быков; но длинный обоз из арб, уходивший оттуда... был окружен, и все, что оказало сопротивление, погибло, а 39 душ отдались в плен». «Кацырев воспользовался этим временем для двух набегов на кабардинские коши и захватил в них более двух тысяч баранов». «Кацырев, между тем, сделал отсюда новый набег на махошевцев, но нашел аулы пустыми и захватил только 24 человека плен­ных и до 700 штук рогатого скота», «...семьи их, вынужденные в глубокую ненастную осень скитаться без приюта по горам и ле­сам, гибли если не от русских пуль, то от болезней и голода». «Начался беспощадный приступ; казаки зажгли дома, — и насе­ление гибло в пламени». «Добыча была вообще огромная. Каза­ки захватили до 4 тысяч голов скота и лошадей. В плен взято только 139 душ; все остальное население погибло или в бою, или в пламени. Линейцы собрали и похоронили 570 трупов; но по свидетельству самих кабардинцев, одних убитых между ними было более тысячи человек», «...одна 8-летняя девочка от испуга как бы помешалась и к утру умерла в страшных конвульсиях». «Вельяминов простоял весьма долго, посылая в разные стороны небольшие колонны для истребления горских посевов». «18 ав­густа запылал знаменитый в горах богатством и красотою строе­ний аул Аджи-Тлямов — цель Вельяминовской экспедиции». «Вельяминов... 25 августа возвратился в Майкопский стан, оста­вив позади себя... на пути следования, длинный ряд сожженных аулов и вытоптанные, опустошенные поля».

I т. д. Цитата, звісна річ, не вичерпують кривавого матеріалу з тієї багаторічної кривавої різні, яку Росія впродовж років вела на Кавказі, бо такого матеріалу — криваве море: ось так - і не інакше — закладалася нинішня «територіальна цілісність Фе­дерації» під її нинішній «конституційний простір», в ім'я яких різалося, стрілялося, палилося, винищувалося все, що могло чи­нити найменший опір. (Державін: «О Росс! О род великодуш­ный!»). Як зазначає В. Потто, пом'якшенню, а потім і зникненню войовничих інстинктів у кабардинського народу сприяло і посту­пове зникнення вождів, пронизаних духом незагнузданої волі, які пристрасно шукали виходу для своїх непочатих сил в голо­сних військових подвигах. Звичайно, ці вожді самі не зникали: їх або вбивали, або ж переманювали на російську сторону. Ось так, пише В. Потто, «...была усмирена и оттеснена в горы хищная Чеч­ня... Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия... пала окончательно покоренная Кабарда... они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной блага вековой цивилизации и превратит их кровью покры­тые поля в роскошные нивы».

Коротше, гірські народи чомусь ніяк не хотіли розуміти сво­го щастя. їх винищують, у них віднімають їхню землю, відніма­ють волю, топчуть віковічні звичаї та обряди, а вони не розуміють свого щастя — й край.

А сьогоднішній день, скажімо, гірського народу Чечні - 4е і є оте, виходить, «светлое будущее». Яка була зоря - ми бачили, і, звичайно, саме така зоря не могла звістувати якесь інше «свет­лое будущее», а саме таке, яке маємо сьогодні.

Оракули будь-якого рівня (Ф. Достоєвський, Ульянов-Ленін, а тут іще й В. Потто) передбачали оце «светлое будущее» і для самого російського народу, й для всіх інших уярмлених Росією народів, чомусь це ярмо бачили лише як «блага вековой цивили­зации». Рідкісний цинізм! Рідкісний цинізм можновладців того етносу, який сам не був і не є цивілізований, але тим не менше з фанатичною запеклістю мечем і кров'ю взявся нести «блага ве­ковой цивилизации» іншим народам. Ці рядки пишуться в січні-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться вій­на в Чечні, коли московське телевізійне «Останкіно» торочить і торочить з шизофренічною зацикленістю про те, що, мовляв, у Чечні пенсіонери давно не одержували пенсій, то Кремль пос­тавив собі за мету ощасливити пенсіонерів пенсіями і надати гу­манітарну допомогу знедоленим. Та схаменіться, кому ви хочете надати пенсію і гуманітарну допомогу — отим тисячам і тисячам жертв мирного населення, отим від ваших бомб та ракет за­гиблим дітям і жінкам?! Як тут знову не повторити вже бага­тократно повторюване з О. Твардовського: «Сама режет, сама давит, сама помощь подает»! Так оце в теперішній Чечні, яка стікає кров'ю, ми й бачимо ваші реальні блага «вековой цивили­зации», оту реальну «зорю светлого будущего», обіцяну Кавказу на початку минулого століття, яку тодішні «розбійники» чомусь ніяк не хотіли прийняти з рук своїх завойовників, як не хочуть прийняти й сьогодні з тих самих рук уже не просто «розбійни­ки», а цілі «бандформування», а тому ці «бандформування», себ­то чеченський народ, мають бути знищені: ото хай не воюють проти «зари светлого будущего» та «благ вековой цивилизации» у незмінно традиційному кремлівському варіанті.

III. Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність, взагалі дуже характерну для східного світу. Подорожній, який переступав поріг саклі, був людиною священною. Подорожній бла­гословляв дім господаря: «В ім'я славних справ твоїх, джигіте, вима­гаю гостинності, сідла та бурки». Господар відповідав: «Ти гість мій, отже, володар мій». Він передусім народом відповідав за безпеку чужоземця, який, ступивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї під його дахом.

Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своїх послів вимагав підданства від черкесів. їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відповідали: «Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі». А ще Лавристан відповів аварському ханові: «Не дамо данини, поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих». І тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пі л дав вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.

Цураючись цивілізації, цей народ змушений був перейти на військовий побут, тим паче, що на його долю нападників-завойовників вистачало, то якийсь Китайхан, калмики, хазари, татари, зрештою Аттіла, слов'яни...

Й ось після того, як Росія в минулому столітті так тяжко за­войовувала Чечню, й ось після того, як сталінська Росія депорту­вала Чечню з Чечні, й ось після того, як Чечня повернулася в Чечню, тепер уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, ого­лосивши весь чеченський народ, який бореться за свою неза­лежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями, — власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завой­овувала вільний чеченський народ. Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її така Конституція, в ім'я яких най­сучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за імперський дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впро­довж століть дух іншого народу!

Та ще ж бо чуєш із уст президента Федерації, що Дудаев, мовляв, здійснює «геноцид чеченського народу». Це те самісінь­ке, як радянська пропаганда протягом півстоліття стверджувала, що жертви Катині — це жертви фашизму, ніяк не хотіла призна­ватися за свої власні фашистські жертви. А скільки десятиліть доведеться отак-от говорити про дудаєвський «геноцид чечен­ського народу»? Хіба сьогодні не видно, чий це геноцид?

До того ж — «во славу русских воинов»... Пам'ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Різдво 1995 року закла­дався Храм Христа-Спасителя, знищеного більшовиками, що Храм закладався «во славу русских воинов», що цю акцію слід сприймати як покаяння, — в усякому разі про це говорив пат­ріарх «всея Руси» Алексій II. А в цей час — на Різдво! — точила­ся кривава різня в Чечні, де, як стверджував один генерал, росій­ські солдати — хлопчики років вісімнадцяти — гинули за неді­лиму Росію «с улыбкой на лице». Хай Господь милує від такої моторошної «улыбки на лице» за державного монстра, де цивілі­зованого життя нема нікому, отож хіба що й залишається вмерти «с улыбкой на лице». Так що ж це виходить: отой Храм Христа- Спасителя в Москві закладено не тільки в ім'я минулої слави російських воїнів, а й тих воїнів, які гинули на Різдво, коли закла­дався Храм, у знедоленій і вільнолюбній Чечні, які й тепер гинуть, то скільки ж цих загиблих юних життів потрібно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке сприймається за театралізо­ваний блюзнірський балаган на лаштунках і за лаштунками вчорашньої і сьогоднішньої російської історії?!

Пригадуєте, під час серпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життів, і Єльцин на грандіозних похоронах-панахиді зі щирою сльозою в голосі просив простити, що — «я, ваш прези­дент» не зумів уберегти душі гарячих патріотів. Артистично про­сив — і йому вірилось. І що це за країна така, у якій під проводом ГКЧП власні збройні сили під час путчу в серпні 1991 року штур­мом ідуть на Москву, в якій президент у жовтні 1993 року гро­мить власний парламент у Білому Домі, в якій за наказом прези­дента в грудні 1994 року розв'язано громадянську війну у Чечні, де з однаковою суїцидальною люттю знищується як народ чеченський, так і народ російський?! І що це за Федерація така?! Якби від її імені та в ім'я її цілісності, то, очевидно, там можна було побачити військові формування татарів, башкирів, чувашів, бурятів, і т. д., але ж не видно там військових формувань цих народів, а видно лише російські збройні формування. То що — не болить цим народам так звана цілісність Федерації, а болить лише російському? То чому ж їм не болить, а російському так болить від імені всієї Федерації і за всю Федерацію, в чому при­рода цього потерпання за всіх? (Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») Ох, ці прозорі грани­ці прозорих камуфляжів — то начебто інтернаціональних, коли під прапором Варшавського пакту вводилися війська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разі під прапором Федерації, а насправді тоді й тепер бачимо «щит і меч» Росії, яка будь-якими засобами прагне імперського самозбереження, до того ж іще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупів чеченців і ро­сіян у Чечні.

Розгортаю московську газету від 16 лютого, читаю репортаж журналіста. «Через щель, прорезанную в ковре, которым закры­то окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки раз­носит кварталы... суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому, чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезап­но войти с разных сторон в развороченный снарядами район... «Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать», - весело говорил старший лейтенант Сережа... Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражне­ний все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, ко­торых утюжат пушками круглые сутки?»

Як то казав Єльцин у серпні 199? року — простіть мене, ва­шого президента, що не вберіг ваше життя. Ось так він уберігає життя десятків тисяч — і чеченців, і росіян.

Як то мовилося при закладанні Храму Христа-Спасителя — в ім'я слави російських воїнів.

Як то говорилося тоді ж — акція покаяння.

А хіба в Чечні ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чеч­ню?.. Храм Покаяння-на-Крові...

IV. Здавалося б, О. Грибоедов... але й він — плоть від плоті середовища свого. Перебуваючи на Кавказі, веде «Путевой жур­нал 1819 года. Тифлис — Тавриз». «Надо видеть и слышать, когда он собирает здешних или по ту сторону Кавказа кабардинских и прочих князей; при помощи наметанных драгоманов, которые слова его не смеют проронить, как он пугает грубое воображе­ние слушателей палками, виселицами, всякого рода казнями, по­жарами; это на словах, а на деле тоже смиряет оружием ослуш­ников, вешает, жжет их села — что же делать? — По законам я не оправдываю иных его самовольных поступков, но вспомни, что он в Азии, — здесь ребенок хватается за нож. А, право, добр...» Й то правда, куди вже добріший! І почерк у добряка Єрмолова той самісінький, що й у нинішніх добряків: «смиряет ору­жием ослушников, вешает, жжет их села, — что же делать?» Еге ж, як тоді, так і тепер, здається, цілковита безвихідь, інші методи (М. Бердяев: «в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего») чужі для розуміння, отож — що ж робити?! I так — із століття в століття, і навіть діти як хапалися за ножі — так і хапаються, то, звісно, що ж робити з ними як у часи єрмоловські, так і в часи грачовські. «А, право, добр...»

О. Грибоедов у 1825 році написав вірш «Хищники на Чеге­ме», де знаходимо рядки:

Ждем. — Готовы к новой сече...

Но и слух о них исчез!..

Загорайся, древний лес!

Лейся, зарево, далече!

Мы обсядем в дружном вече

И по ряду, дележом

Делим взятое ножом.

О. Грибоедов сам брав участь у каральній експедиції гене­рала Вельямінова проти закубанських черкесів, у нього були живі враження, які прислужилися до написання цього вірша. Вірш сприймається як пісня-монолог горців, котрі воюють про­ти чужинецьких зайд, відкидаючи рабські ярма на їхні вільні буйні голови.

Ось як екзальтовано про Кавказ:

Наши — камни, наши — кручи! Русь! зачем воюешь ты

Вековые высоты?

Досягнешь ли?..

Бачите, як ото все ставало «нашим» — і кавказьке каміння, і кавказькі кручі, ставало невід'ємною частиною єдиної і неділи­мої, вписуючись і в нинішні конституційний «простір», і в феде­ративну цілісність, але це постійно розв'язуване й постійно нерозв'язне питання не сходило й не сходить з порядку дня: «Русь! зачем воюешь ты вековые высоты? Досягнешь ли?».

V. Гортаючи «Самопознание» М. Бердяева, відомого росій­ського філософа, якого Ленін разом з іншими любомудрами бру­тально сплавив за кордон, натрапляю на цікаве спостереження. «Западная душа гораздо более рационализована, упорядочена, организована разумом цивилизации, чем русская душа, в кото­рой всегда остается иррациональный, неорганизованный и не­упорядоченный элемент. Поэтому русская душевная жизнь более выражена и выражена в своих крайних элементах, чем душевная жизнь западного человека, более закрытая и придавленная нор­мами цивилизации».

Що правда, то правда. Ніяк не скажеш, що душевне життя російської людини в минулому (принаймні на той час, про який писав М. Бердяев) було пригнічено нормами цивілізації, не побільшав цей прес норм цивілізації на російську людину ні в часи революцій чи громадянської війни, розв'язаної більшовика­ми, ні в епоху сталінщини, ні в епоху брежнєвської стагнації. Чомусь не тиснули ці норми — й не тиснуть, бо ж, очевидно, тиск норм цивілізації відчувається тоді, коли в них є природна розумна потреба, а коли є, навпаки, природне стихійне відторгнення від них і неприйняття, то буде відторгнення й неприйняття. М. Бер­дяев правий, що російське духовне життя більше виражене у своїх крайніх елементах, — і тут він дуже близький до Ф. До­стоєвського, який говорив про «безодню» російської душі, яка — феномен завжди наявний і вічний. Так — завжди ірраціональ­ний, неорганізований і невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числі — кривавих подій у Чечні, яку ввергну­то в достоєвську «безодню», яку піддано деспотично-тиранічній вакханалії цього озброєного до зубів ірраціонального, неоргані­зованого, невпорядкованого елементу, коли, ясна річ, ніяк не йдеться про придушеність нормами цивілізації, а про цілковиту їхню відсутність, коли Росія не здатна зрозуміти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звичайно, не в однаковій мірі.

Тут же, в «Самопознании», М. Бердяев говорить про те, що «в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего». Золоті слова! На жаль, єван­гельська категорія ближнього не запанувала над умами росій­ських воєначальників у Чечні, й навряд чи коли-небудь запанує. Задовго до сучасного філософа Ясперса, який говорив про державців-філософів і про філософствуючі народи, подібну думку висловив еллінський філософ Платон: «Щасливі ті держави, в яких або правують філософи, або правителі філософству­ють». На жаль, не скажеш, що тепер очолювані Москвою чи Києвом держави — щасливі, що в них правують філософи або правителі філософствують. Та й важко сподіватися з квасного патріота — вільно мислячого філософа, бо, знагла ставши фі­лософом, він би автоматично перестав бути квасним патріо­том, де б тоді поділися всі квасні патріоти, а таке в природі неможливе, отже, ніякий розгул — загул філософів і філософії в коридорах влади на просторах СНД нікому на загрожує. Еге ж, як ото казав О. Грибоедов: «Федьдфебеля в Вольтеры дам». І саме таких Вольтерів та вольтер'янців дано згори, призначе­но, бо саме на цій землі вони не з ласки Божої, а саме призна­чаються, і саме оцей розгул-загул московського вольтер'янства ми бачимо сьогодні в Чечні.

У плані нашої розмови гріх не послатися на історика С. Со­ловйова, це посилання саме проситься. У 1872 році відзначалося 200-річчя від дня народження Петра І. Це був час, коли всі читали книгу маркіза де Кюстіна й міркували - куди ж іде велика імпе­рія. На обіді на честь іноземних гостей маститий історик С. Со­ловйов начебто давав відповідь: «Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от ис­креннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждем чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни у одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения? Наука прежде всего нужна пока...»

Ось так філософствував історик понад сто років, проте, як сказав байкар: «А воз и ныне там». І ще він сказав: «А Васька слушает да ест». Ні, відомий байкар зовсім не спростовував відо­мого історика, просто так у його байкарському ділі вийшло, що наче й не спростовував — і спростував: віз російської історії за­лишився там, де й досі був, як і віз російського національного самоусвідомлення, себто віз філософії.

Бачите, це всього лише «нелепый предрассудок», ніби так звана російська цивілізація зашкодить Європі, це їхня, іноземців, вигадка, марно вони бояться власної вигадки. Але ж як боялися колись, так бояться й тепер, і це не є їхня вигадка, бо така спо­конвічна природа Росії, що її, Росію, мають неминуче боятись, як і її природи: цей «нелепый предрассудок» був і залишається в силі. Особливо ж, коли іноземці таки вдивляться в минуле Росії до С. Соловйова, так і в минуле Росії після С. Соловйова, й ніяк не віриться, що «задача ее иная», а саме така, й коли вже, скажі­мо, наступного, 1873 року російськими військами розпочато Хі­винський похід, цим вкотре потверджено, що саме така, й хоч справді земель — надмір, як своїх, так і загарбаних, але чомусь усе-таки видається, що мало, й тут уже починає виконувати свої безвідмовні функції «предопределение», і російська армія виру­шає в похід. А «громадная страна, требующая возделания во всех отношениях», як потребувала цього «возделания во всех отноше­ниях», так і тепер потребує, тут ніхто не заперечить, бо Росія була й залишається розореною країною, але ж усупереч здоровому глузду однак — давай Чечню, «исконно русскую территорию!».

Як тоді, так і тепер — «наука прежде всего нужна». Тож не запе­речиш, але, як то сказано іншим, «умственность вредна для Рос­сии», й ніякої гармонії тут досягнути не можна: з одного боку «нужна», а з другого — «вредна», коротше, як то сказано сучас­ним академіком, «нельзя уйти от самих себя...».

VI. Шовінізм завжди аморальный, великодержавницькі ам­біції завжди аморальні — й не вкладаються в норми загально­людської етики. Російський шовінізм — це вічно жива унтер- офіцерська вдова, яка з мазохістською насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров'ю, наче квасом. Скажі­мо, в січні 1995 року в Польщі у Кракові створено Чеченський інформаційний центр, де працюють не тільки чеченці, а й росія­ни. Російське посольство заявило, що центр веде антиросійську пропаганду, організовує демонстрації протесту проти кривавого злочину в Чечні, а це, мовляв, суперечить польсько-російській угоді. Польське МЗС відповіло, що підстав для протесту немає, бо центр збирає гуманітарну допомогу для жертв війни в Чечні, а «Газета виборча» написала, що вважати протести проти убив­ства людей у Чечні антиросійською діяльністю — це абсурд, наче списаний у Орвелла. Важко не погодитися з поляками, які згаду­ють Орвелла, очевидно, його «Скотоферму». Можна провести аналогію далі й сказати про московських скотарів і про крем­лівського бугая, для якого Чечня — це наче червона ганчірка, яка його смертельно дратує, ось тільки ті скотарі і той бугай не усві­домлюють, чому та ганчірка червона, а червона ж вона від крові, яку вони самі точать з вільнолюбного народу.

І президент по-імперськи шикнув на всіляке там ближнє за­рубіжжя, щоб, мовляв, не сміли й оцінки давати чеченським подіям, бо це буде втручання у внутрішні справи Росії, а раз втручання - то й буде покарано, відтак наша чиновницька братія з циновими ґудзиками, як висловився поет, стоїть собі, витріщив­ши очі.

І, здається, ніякої ради.

Але ж не хочеться, щоб ніякої ради, треба давати раду, треба.

1995


ЗНАК ХІВИ

Полковник ф. Лобисевич склав докладний опис Хівинського походу 1873 року, й цей опис за редакцією генерал-ад'ютанта В Троцького (начальника штабу всіх загонів, які діяли проти Хіви) побачив світ 1898 року в друкарні «Высочайше утвержден­ного Товарищества «Общественная польза». Опис походу скла­дено не без причини й нагоди, а саме з гордої нагоди — двад­цятип'ятиріччя підкорення Хівинського ханства.

Росія перед цим двічі намагалася здолати це ханство — в 1717 і 1839 роках, але невдало. Оточене зусібіч безводними пус­телями, які вважаються найстрашнішими в світі, це було «нич­тожное» (Ф. Лобисевич) ханство з 400 000 душ обох статей. І хоч як воно вірило в свою недосяжність, але, нарешті, російські вій­ська з трьох боків підступили до зачарованого ханства, здійснив­ши один із найважчих, відомих в історії, походів, здолавши всі жахи дороги по безводних піщаних пустелях, де не було ніяких доріг, у тропічну жару, яка доходила до 45, пройшовши від Таш­кента 660 — 890 верст, від Кавказу 1000 верст, від Оренбурга 1395 верст і 29 травня 1873 року, в 201 роковини народження Петра Великого, переможні знамена піднято на стінах міражної Хіви.

Яка, звичайно ж, була та є «окраїною» Російської імперії, складовою частиною «русского вопроса и русского дела» (хоча сама про це зроду-віку не здогадувалася), та ще ж була й глибо­кою провінцією.

З падінням Казані й Астрахані, коли Волга стала великою вже російською рікою-матушкою, думки про дороги в багаті східні країни, в Китай та Індію, сушили голову царя Івана IV. А Петро І, рубаючи «вікно в Європу», водночас сушив собі голову й дорогами на схід, шукаючи до них «ключ и врата». Що було задумано? Послати експедицію під командуванням капітан-поручика Бековича-Черкаського. 4000 регулярних військ, 2000 яїцьких і гребенських козаків, сто чоловік драгунів; кіннота мала йти від Астрахані, начеб супроводжуючи караван з товарами, До складу якого ввійшло чимало купців. Дуже мені подобається пасаж із цього опису: «Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней ии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с «посольством» такой значительный отряд? Однако такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра»,

Бачите, всього лиш утвердження російського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хіву до імперії. Для того й такий значний військовий загін - на­чеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднішній чеченський маскарад, начеб незчисленна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках несе пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу й економічний розви­ток норовитим горцям. І все-таки, чому говориться про «гранди­озный план утверждения русского влияния в Средней Азии» - і водночас стверджується, що справжні наміри Петра були інші? Себто не завойовницькі. Як же це так: не завойовницькі, а план утвердження російського впливу грандіозний? Річ у тім, що двоє ханів із середньоазіатських ханств були вельми і вельми непопу­лярні в своїх ханствах, ці хани потерпали, що народ відніме в них владу, тому-то й перекинулися васалами до царя, щоб він захис­тив їхню владу від їхнього ж народу — над цим самим народом. Беручи цей зрадницький досвід ханів по відношенню до свого народу за взірець, російський цар сподівався на щось подібне і в інших ханствах, себто — начеб мирне підкорення, але, безумов­но, підкорення, бо ж як без підкорення може здійснитися гран­діозний план і утвердження російського впливу! А всі оті регу­лярні війська, драгуни й козаки, придані до «мирної місії» Бековича-Черкаського — щоб супроводжувати караван з товара­ми та торговий купецький люд. Ось така дипломатія традиційно­го російського ощасливлення «диких» племен, які самі себе, на погляд росіян, чомусь ніяк не здатні ощасливити, а їхнє, росіян, щастя чомусь неодмінно полягає в тому, щоб ощасливити ін­ших, — і в цьому традиційно знаходити своє, росіян, щастя. За­чароване коло незбагненної ментальності, з якого вичаруватися назад не вдалось і не вдається! Але ж неспроста історик С. Соловйов назвав Петра І «великим воспитателем своего народа» та ще й «величайшим трудолюбцем Русской земли». А таки був і вихователем, і трудолюбцем, коли споряджав ось такі «мирю» експедиції на всі мислимі сторони імперії, та й залишився в вихователем свого народу й сьогодні - хіба не вивищується тінь порфироносного трудолюбия на фоні чеченських подій? Отже, Петро сподівався, що хівинський хан, а то й бухарський емір навіть попросять у нього гвардію з російських військ для захисту своєї ханської гідності. А ще ж мало вистачить військ для побу­дови укріплень, для охорони купецького каравану. (Як то колись і тепер інспірована росіянами опозиція — в Угорщині, в Аф­ганістані, в Чечні і т. д. — «просила» й «просить» збройної допомо­ги від Росії для захисту своєї опозиційної гідності!)

Тоді, в 1717 році, не так сталось, як гадалось. У похід на Хіву рушив великий експедиційний корпус, хоча дещо й інший, ніж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на піщаній тюп-караганській косі фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хівинського хана гінців із вісткою про своє посольство з мирними цілями, а сам із двома полками морем відправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цілями будувати ще одну фортецю, бо, як відомо з іс­торії, мирних цілей можна домогтися тільки з допомогою озброєних до зубів полків та насадивши на чужій землі свої форпости.

Але хівинці чомусь не повірили в ці мирні цілі. Відбулася одна сутичка хівинців з козаками, відбувся напад хівинців на російський укріплений табір, і тут Бекович-Черкаський наказав стріляти з гармат, щоб залякати хівинців і змусити їх до перего­ворів, але гарматна стрілянина не привела до переговорів, і тоді почався важкий бій, що тривав дві доби. (Треба думати, з тією самою метою, аби хоч у такий спосіб переконати нерозумних хівинців у мирних цілях російського війська.) Хівинці відступи­ли. Хитрощами вони зуміли виманити росіян з їхнього табору, хитрощами зуміли поділити їхній загін на частини, хитрощами зуміли обеззброїти — частину перебили, частину взяли у полон, а самого Бековича-Черкаського схопили і відтяли голову перед ханським шатром 29 серпня 1717 року. А яка доля фортеці Свя­того Петра і фортеці в Червоних Водах, збудованих «з мирними цілями»? Опинившись у ворожому оточенні, зазнавши нападів, потерпаючи від нестачі води і від хвороб, обидва гарнізони були змушені ретируватись в Астрахань.

Але ж дорога на Схід — в Індію і Китай — не давала спокою великодержавному самолюбству, і перший невдалий похід ніяк не міг стати пересторогою і засторогою, бо не з тим самолюб­ством сталася невдача. Царський улюбленець Волинський писав: «По замыслам Царского Величества не до одной Персии было ему дело. Если бы посчастливилось нам в Персии и продолжил бы Всевышний живот его, конечно бы покусился достигнуть до Индии, и имел в себе намерение и до Китайского государства, что я сподобился от Его Величества сам слышать». А в Індію, як відомо, намагалися проникнути двічі - вперше в 1801 році, й тільки смерть імператора Павла зупинила експедицію, а вдруге в 1881 році, коли генерал Скобелев, узявши Геок-Тепе, вирішив дійти до Герата, все було підготовлено, та експедицію зупинили. А в разі б не зупинили, а в разі б успіху — тоді б і Персія, і Індія стали б, можливо, заштатними російськими провінціями, окраїна­ми, й таки б підтвердилося знамените «Россия — родина слонов».

Про поворот річок у зворотному напрямку додумалися не більшовики, поворот річок — у російській ментальності, від пос­тійного прагнення насильства в будь-яких сферах. Ще Петрові І хотілося води Амудар'ї повернути в Каспій, щоб вони стали час­тиною торговельного шляху неодмінно ж через Росію! — зі Схо­ду на Захід. «Я планов наших люблю громадье», як значно пізні­ше сказав поет-трубадур жовтневого перевороту. І петровські плани не вивітрилися з великодержавної свідомості. Другий похід на Хіву — восени 1839 року. Як завжди, не обійшлося без конф­лікту. Полковник Ф. Лобисевич писав: «Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под ви­дом предполагавшегося ученого исследования приаральских сте­пей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы». Склад цілої раті ломоносових для «ученого исследования» — це загін у 4250 солдатів при 18 гарматах та 2090 киргизьких візничих і верблюдовожатих. Проти «науковців» виступили не тільки хівинські «шайки», як пише полковник, а й жорстока зима і хвороби, рать ломоносових страждала від цинги, лихоманки, хвороби очей, і керівник походу генерал-ад'ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, «на горло собственной песне», наказав повертатися назад на лінію. За вісім місяців у степу екс­педиційний загін втратив 1054 озброєних наукових світила, до 10000 верблюдів, понад 8000 коней, і це, звісно, був серйозний удар по вітчизняній науці і прищепило декому думки, що до Хіви взагалі неможливо дістатися.

Чи до походів на Хіву в 1717 і в 1839 роках були інші агресії проти цього ханства?! Історія засвідчує, що були, причім обходи­лося без брехні, мовляв, ідемо з мирними цілями, а чи йдемо для наукових досліджень, а задумувалося прямо — з метою наживи й пограбування, бо, власне, всі ці мирні цілі й наукові дослідження на землях вільних (еге ж, «диких») народів завжди означали тіль­ки кривавий розбій. Яїцькі козаки, поселившись на річці Урал, грабували нещадно всіх. Прочувши про багату Хіву, в якій влітку не буває війська, яїцькі козаки на початку XVII ст. числом до тисячі кинулися в похід на казкове ханство. Заскочивши Ургенч, де справді не було війська, вони знищили місто, награбували до тисячі возів усяких скарбів, забрали до тисячі жінок. Уже в до­розі їх наздогнали й оточили хівинські воїни. Відрізані від води в пустелі, козаки захищалися хоробро, вгамовуючи спрагу кров'ю вбитих соратників. Покинувши награбовану здобич, уціліла якась сотня козаків прорвалась до Амудар'ї, де їх і знищено в густих комишах. Через якийсь час яїцькі козаки знову подалися на Хіву по здобич, поруйнували міста, набрали чимало всіляких багатств і жінок, а на зворотному шляху всіх козаків побито хівинцями. Третя спроба — ще невдаліша, зимовий буран та люта холоднеча заскочили козаків у степу, вони заблудились у дорозі, змушені були вбивати і їсти один одного, а частину хівинці захопили в рабство. Розбої — це розбої з будь-якої сторони, і вміти побачи­ти за ними мирні цілі чи видават] ов дослідження — це вже треба пройти певний мілітаристський вишкіл у такому міс­тичному ділі, як «русское дело».

Отже, можна сказати, що зазіханням на Хіву — не одне століття, що похід 1873 року — лише чергова ланка в військовій маніакальній експансії Росії на Схід, «задуманный Петром Вели­ким грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии», і хоч би як маленька «ничтожная» Хіва боронилась та не давалась, але над нею невідворотно тяжів отой у російському розумінні «Божий промысел», який, скажімо, тяжів і тяжіє, зно­ву ж таки в російському великодержавницькому розумінні, упро­довж століть над Чечнею, і для реалізації маніакальної ідеї всі способи годяться — багаторічне завоювання — різня, депорта­ція, нинішній геноцид.

Чи треба більш-менш докладно розповідати про похід 1873 ро­ку? Про переможний — нарешті! — похід? Можна б і розпо­вісти, але подробиці мало що додадуть до характеристики мен­тальності агресивного війська агресивного народу, й подробиці

Хівинського походу, здавалося б, лише підтвердять екзальтацію монархіста О, Пушкіна: «Все русскому мечу подвластно!» Історія розширення імперії — це густа пролита кров підкорених наро­дів, це уярмлена їхня воля, розтоптана державність, спаплюжені традиції, закута в ланцюги національна гідність. Хіву було окупо­вано. Ханський трон було вивезено в Москву, де він опинився в Грановитій палаті. Наступний день після зайняття Хіви було ЗО травня, роковини народження Петра І, котрий «обращал свой гениальный, пытливый взор к той самой Аму-Дарье, в городе Хиве, столице бывшего Хорезма, сосредоточены были 29 мая 1873 года русские войска, действовавшие против Хивы». Як ба­чимо, історичне коло замкнулося, геній російського царя, який уособлював геній російського народу, та ще ж із допомогою «Бо­жого промысла» реалізувався з фатальною неминучістю (Г. Дер­жавші «О Росс! Шагни, — и вся твоя вселенна»). Для параду й богослужіння вишикувано військо в місті, на майдані, біля хазараспських воріт. Проголошуючи «многая лета», салютаційну пальбу проведено з хівинських гармат хівинським порохом. Істо­ріограф захоплюється бойовим духом російських військ, які, зда­валося, не закінчили похід, а тільки збираються в похід: «...замет­но было оживление между офицерами и солдатами, начались те славные, обычные в этих случаях мечты и предложения о том: «достанется ли, мол, нашей роте участвовать», а каждый, кто имел мнимые причины предполагать, что ему придется остаться на месте, внутренне уже завидовал счастливому товарищу, наде­явшемуся попасть в дело».

Ось у чому, виявляється, щастя держави і щастя її вірного солдата! Російська держава — це російський солдат, і російський солдат — це російська держава. Взаємощасливі такою єдністю, яка так тяжко обертається проти інших народів.

І коли в 1717 році свої агресивні заміри старалися замаскува­ти під купецький караван, і коли в 1839 році ще намагалися вида­ти себе за рать ломоносових, то тепер, у 1873 році, коли «ничтож­ное» ханство переможено і окуповано, справжня мета, нарешті, не приховується: давай контрибуцію. А щоб туркмени і не мрія­ли ухилитися від накладеної на них контрибуції, споряджено спе­ціальний загін, який має «наглядати» за збором контрибуції: 8 рот піхоти, 10 гармат, 8 козачих сотень, ракетна батарея з 8 оди­ниць зброї. Цілком типовий для імперії фіскальний апарат, прав- да ж?! Але плем'я іомудів чомусь не захотіло платити, повстало проти росіян, підмовивши інших туркменів не платити, ще й зірвалося бігти зі своїх споконвічних земель. Проти таких «воз­мутителей спокойствия» методи боротьби апробовані, скажімо, на Кавказі, й кавалерія на чолі з полковником Блоком кидається навздогін. Досягнувши поселення Безгумен, за наказом полков­ника каральний загін палить скирти хліба та будівлі, й хвилин за п'ять поселення перетворено на купу попелу. Такої самої долі зазнали поселення Янгі-яб, Бедеркет. Зрештою, козаки наздога­няють утікачів, які ось-ось можуть зникнути в пісках пустелі. Це караван мирних жителів з худобою та з гарбами, навантажени­ми домашнім скарбом. Побачивши козаків, туркмени залиши­ли своє майно і побігли врізнозбіч у піски, а козаки (Г. Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») кинулись на караван. Не щадили нікого, особливо ж чоловіків, які пробували захиститися шаблею чи кинджалом. Ведучи успіш­ний наступ на мирне населення, кавалерія наздоганяла все біль­ші натовпи туркменів, зрештою, досягнули великого озера, й тут відкрилася жахлива картина. Глибоку й швидку протоку було за­валено туркменами — старими й молодими, жінками й дітьми, що кинулися в озеро, аби врятуватися від росіян. У озері та в довколишніх болотах потонуло близько 2 тисяч чоловік. Ось такі, як бачимо, наукові здобутки раті озвірілих ломоносових. Частина іомудів, які встигли переправитися на протилежний берег, від­крили перестрілку, й тоді було розгорнуто батарею і по втікачах випущено дев'ять ракет. (Звичайно, це мізерно мало порівняно з тією кількістю ракет, які випущено в Чечні в 1994— 1995 роках і які ще буде випущено). Очевидно, до наукових здобутків у ре­зультаті ось таких наукових пошуків, які, звичайно ж, пересліду­вали мирні цілі, як же інакше, слід віднести й трофеї: козаки пригнали в загін 789 голів рогатої худоби, 1609 баранів, 305 телят, 18 верблюдів, 3 коней і 12 ішаків. Цинізм і лицемірство московсь­ких завойовників безпрецедентні що в Чечні в наші дні, що в Туркменії в 1873 році: після цієї каральної експедиції вирішено, Що коли на вечір 12 липня не з'явиться депутація від туркменів, то 13 липня прямувати каральним загоном на місто Ільялли. Зре­штою, російська окупаційна влада визначила, що витрати на вій­ськову експедицію проти Хіви дорівнюють 2 200 000 рублів, — таку суму складала запланована контрибуція. Отже, ханство саме повинно було оплатити його ж таки, ханства, завоювання імпе­рією, ось якою буває казуїстика по-московськи. Сплату контри­буції вирішено розкласти на 20 років, з процентами з розрахунку 5 % на рік. А з метою гарантії одержання контрибуції і з метою виконання Хівою умов мирної угоди — аби уникнути непоро­зумінь в майбутньому — ухвалено приєднати Хіву до імперії на вічні часи. І все це ще — з метою забезпечення «наших» кор­донів.

Ось так — на вічні часи.

Ось так — з метою забезпечення і нинішніх кордонів СНД. І нинішньої Федерації.

А в мирній угоді говорилося, що ханський уряд і хівинський народ самі винуваті в тому, що Росія змушена воювати проти Хіви. Точнісінько так само, як сьогоднішня Москва звинувачує Чечню, що Москва змушена воювати проти Чечні. Зворушливо послідовна імперіалістична логіка, коли логіка ставиться з ніг на голову.

Полковник Ф. Лобисевич не був би полковником-оракулом зрідні російським історикам-оракулам, філософам-оракулам, письменникам-оракулам, якби так само, як і вони, не святкував оптимістичну футурологію: «Хивинский поход 1873 года — это эра возрождения Средней Азии к новой политической и торго­вой жизни. Прямым последствием этого похода, независимо- общего панического страха во всей Азии, явилась возможность постройки Закаспийской железной дороги... в 1886 году по Оренбургскому транзитному пути было вывезено одного только хлопку 831 ООО пуд., в 1896 году его вывезено... уже 300 ООО пуд. (в 1896 г. перевезено... до 18 миллионов пудов груза), так что, в настоящее время, уже целая треть потребности Российской им­перии в хлопке покрывается отечественным хлопком».

Ось, бачте, вчора ще тільки підкорили, а вже сьогодні — «отечественный хлопок». І цей «отечественный хлопок» з загар­баних і колонізованих земель ішов аж до останнього часу, аж поки урвалося — й раптом «отечественный хлопок» перестав бути «отечественным», а став узбецьким, киргизьким, туркмен­ським.

Хіба ж не заплачеш крокодилячими сльозами за «оборван­ными экономическими связями»! Які ще закладалися генієм Пет­ра Великого! Хіба могло таке приснитися в найстрашнішому сні?

Бо в рожевих снах марилося зовсім інше, як пище полковник ф. Лобисевич: «...возбуждено ходатайство о соединении Закас­пийской железной дороги веткою с Кукинским постом, погра­ничным нашим пунктом к Афганистану и Герату, который и есть тот «ключ», который искал Великий Петр, и, может быть, недале­ко то время, когда мы тем ключом отворим настежь заветные «врата»...»

Ось як — і не інакше. Так що недавня, майже десятирічна війна в Афганістані — це реалізація генія Петра І по-радянськи. Й ніяка це не випадковість чи безмозглість, які вже можна при­писувати Брежнєву чи його оточенню. Як розбудовувалась ім­перія — так повинна була розбудовуватись і далі. (Г. Державін: «О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна».) Якби не Горбачов, який задумав «перестройку» і накивав п'ятами з Афганістану. Але «ми» не дозволимо розвалити Федерацію, «ми» не відпустимо Чечню на волю, «нам» потрібна Чечня — без чеченців. Ото вже не по­фортунило Кремлю з народом — так не пофортунило, ну просто народ — розбійник, ніяк не хоче зрозуміти свого щастя жити в московському рабстві. Ти його ріж із століття в століття, засилай весь цей народ на каторгу, вибивай його бомбами й ракетами, а він ніяк не хоче тримати голову в ярмі, то навіщо такі чеченці здалися в Чечні?!

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги