Ментальність орди

Згадаймо, що після жовтневого путчу 1917 р. ця мова стала мовою ленінських декретів, ленінських анексій і контрибуцій, ленінської повальної брехні, мовою ревтрибуналів, і ця ленін- сько-троцька мова стала мовою знищення будь-яких свобод у будь-яких сферах, стала мовою чергового поневолення України, як і всіх інших державних утворень, що виникли на уламках Росій­ської імперії; ця мова стала мовою розстрілів і геноцидів, мовою тієї так званої революційної правосвідомості, що вбиває будь-які права, як і будь-яку свідомість; ця мова стала мовою концентра­ційних таборів усього неосяжного ГУЛАГу, котрий у такий спосіб моделював усю «безодню» (Ф. Достоєвський) російської душі, народної вдачі, це мова психушок, де здоровомислячим людям відповідномислячі експерти ставили діагноз божевільних, як то відповідномислячий цар колись оголосив П. Чаадаева, — й краї­ну було перетворено на грандіозну психушку з сотнями й сотня­ми Чаадаєвих різних національностей; це мова знищення не просто інших мов, бо, мовляв, така «полуразбойничья стихия русского языка», а й мова знищення філософської думки, мова знищення демократії і прав людини, мова знищення будь-яких понять про цивілізований шлях розвитку; це мова боротьби з такими науками, як кібернетика чи генетика, економіка чи фу­турологія; це мова боротьби з літературою, музикою, живописом, взагалі — з естетикою, з гармонією і красою, це мова фантастич­них дезінформацій будь у чому, це мова фальшу, брехні, окоза­милювання, холуйства; а що вже казати про те, що це мова вірнопідданства! Звичайно, з допомогою й рідних мов можна було засвідчити таке вкрай необхідне Кремлю вірнопідданство, але де­монстроване іншими мовами викликало підозру, накладало тавро неповноцінності й меншовартості в цьому вірнопідданстві, а от російська мова була універсальна, ця мова знімала будь-які підоз­ри з вірнопідданого, як і позбавляла його небажаних комплексів, і вже російськомовний вірнопідданий українець цінувався значно вище, ніж україномовний вірнопідданий, а російськомовний вірнопідданий Кремлю німець Хоннеккер там чи бельгієць Воло­дя Тетельбойм взагалі правили за зразок і приклад, здавалося б, планетарної вірнопідданості, яка з допомогою ось таких пред­ставників «прогресивного людства» мала неминуче і, звичайно, назавжди перемогти в усьому світі, а відтак би перемогла б у всьому світі й мова «межнационального общения», а інші мови тільки б заважали й невідомо куди повели й завели б саме від такого «межнационального общения»!.. Ну як тут принагідно не згадати мовознавця всіх часів і народів Джугашвілі-Сталіна, і як він законно, водночас і неповторно, вписується в цю «полураз­бойничью стихию русского языка», своєю постаттю значно ви­вищуючи над постаттю — це для логічного прикладу — такого теж неповторного й теж колоритного філолога та мовознавця як Єрмак... чи там Стенька Разін... чи Хабаров.

Мова російської нації — мова національна? Мова російської нації — шовіністична? Мова російської нації — інтернаціональ­на? Скільки ж у неї ликів, який — справжній? Мабуть, справж­ній — це таки шовіністичний лик, який маскується то під суто національний, то під інтернаціональний лик, бо є оця невит­равна потреба маскуватися, будучи такими за органічною сут­тю, а ця органічна суть таки в «полуразбойничьей стихии рус­ского языка».

А хіба російська мова не є мовою завоювання Чечні, мовою депортації чеченського народу і мовою нинішнього геноциду в Чечні?

А хіба російська мова не є мовою екстремістів комуністично­го штибу, які прагнуть відновлення Радянського Союзу, себто імперської Росії? А хіба українські комуністи, прагнучи відстояти офіційний статус російської мови в Україні, не є екстремістами- терористами, що використовують російську мову як зброю з ме­тою подальшого закріпачення в «братерських» обіймах? Росій­ська мова зостається як тактичним, так і стратегічним, далекого історичного прицілу, нержавіючим інструментом, який весь час перебуває на своєму «філологічному» марші, готовий до чергово­го «філологічного» штурму...

Але невже все — так безрадісно, так безнадійно? Авжеж, ні. Хоч і «полуразбойничья стихия русского язика», яка видається за «черный хлеб на богатом столе», але ж, скажімо, таки є бага­тий стіл, а на цьому багатому столі, наприклад, О. Блок, уже ци­тований. Прекрасна поезія:

Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?

Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!

Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться...

Вольному сердцу на что твоя тьма?

Знала ли что? или в Бога ты верила?

Что там услышишь из песен твоих?

Чудь начудила, да Меря намерила

Гатей, дорог да столбов верстовых...

Лодки да грады по рекам рубила ты,

Но до Царьградских святынь не дошла...

Соколов, лебедей в степь распустила ты, Кинулась из степи черная мгла...

За море Черное, за море Белое В черные ночи и в белые дни Дико глядится лицо онемелое, Очи татарские мечут огни...

Тихое, долгое, красное зарево Каждую ночь над становьем твоим... Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим?

Хіба ж не висока поезія? Висока. Отже, мова штурмів та розстрілів, ГУЛАГів і психушок може бути великою мовою святої поезії? Щойно цитований О. Блок відповідає цілком схвально. «Но до Царьградских святынь не дошла...» Й це чудово, що не дійшла, бо дійшла до святинь Криму — й де ті святині?! За море Черное, за море Белое... дико глядится лицо онемелое, очи татар­ские мечут огни...». Висока поезія, фантасмагорична правда вчо­рашнього дня і дня сьогоднішнього, одне й те саме «лицо онеме­лое», одні й ті самі «...мечут огни ...очи татарские», тільки це вже татарські очі таки російського народу. А хто відмовить цій мові у красі, коли читаєш і перечитуєш: «Тихое, долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим»? Таки щоночі — і колись, і те­пер, вдивляєшся бодай у Чечню, видно добре з України «долгое, красное зарево».

І цією ж мовою постійної агресії — хіба не справедливий заклик болісного сумління: «Эх, не пора ль разлучиться, раска­яться...»

Вірш датовано 19 липня 1910 р.

Минуло мало не ціле століття. Хтось учора чи сьогодні в Росії захотів розлучитися з такою Росією, хтось покаявся?

І як оце у О. Блока «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться» перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба «уйти от самих себя», але ж — «нельзя уйти от самих себя...»

Отож звідси й «лицо онемелое», яке весь час дивиться «за море Черное, за море Белое», бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й «долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим». Послідовно й одноманітно, казка про біло­го бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв... ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — «богатый стол».

Є в академіка Д. Лихачова праця «Заметки о русском», повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в пер­шому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе най­простіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, «полуразбойничья стихия русского народа», мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих «Заметках о рус­ском», адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й уче­ний — це обов'язковий вчений, але, виявляється, можна й сло­во з пісні викинути, й «Заметки о русском» можуть бути без отакої «заметки». Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — «Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном ха­рактере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)». Звичайно, ці його «заметки» суб'єктивні, як він сам наголошує, водночас під­креслюючи значну частку об'єктивного в суб'єктивних суд­женнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприй­няттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповню­ють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полемі­ку з тим «и у нас и на Западе представлением о русском на­циональном характере как о характере крайности и бескомпро­миссности», з яким чомусь необхідно «тихо» полемізувати, а не вважати це «представление» саме таким, яке доповнює «пред­ставление» академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб'єктивності, яка таки дорівнює суб'єктивності су­джень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб'єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб'єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубиш­ся в сприйнятті подібного аналізу. Я не здатен збагнути, скажі­мо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начеб­то «загадочный», «во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)» російський націо­нальний характер, знову ж таки, необхідно «тихо» проаналізу­вати, а не вважати за ті суб'єктивні судження, які несуть у собі частку об'єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!

У «Заметках о русском» Д. Лихачова марно шукати спосте­режень над тим, що російська мова — це мова русифікації. Автор: «Я собрал у себя различные заметки, делавшиеся мной по разному поводу, но все на одну тему — о русском». Отже, з різного приводу робилися ці замітки, які загалом і склали працю, ось тільки чомусь не було такого приводу, щоб загово­рити про російську мову як знаряддя русифікації. Може, автор не помітив за нею таких функцій, таких властивостей? Добре, хай би й сам не помітив, інколи підводить і наукова спосте­режливість високої кваліфікації, але можна було й помітити те, що інші помітили, — й вступити з ними в наукову супере­чку, спростувати там чи підтримати, може, повести «тиху» по­леміку, мовляв, це чиєсь дуже суб'єктивне судження, й на­стільки суб'єктивне, що нічого не додає до об'єктивного розу­міння, не доповнює, не поглиблює?

Щоправда, академік Д. Лихачов застерігається: «И ни одно из этих личных восприятий национального не может быть исчер­пывающим, бесспорным, даже просто претендовать на то, чтобы быть восприятием главного. Пусть и мое восприятие всего рус­ского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере. И говорю в этих заметках о том, что кажется для меня лично самым драгоценным».

Отже, залишається в даній ситуації хіба що припустити, що русифікація засобами російської мови не здається для академіка «лично самым драгоценным». Правда ж, цікаво? Нам, начебто збоку, можна й припустити, що ці функції, ці якості справді можуть здаватись для нього не «самым драгоценным», але це не може не викликати нашого бодай величезного здивування. Тим більше, академік щиро зізнається: «мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характе­ре». Оце незадумування над російською мовою як над знаряддям постійної русифікації впродовж усієї історії Російської імперії підтверджує, що в цьому зізнанні академік Д. Лихачов безмежно щирий, але це не означає, що ми не можемо не задуматися над природою цієї щирості, не можемо «не постаратися зрозуміти, чому русифікація будь-якими засобами, в тому числі засобами російської мови, для академіка, який аналізує «все главное» в национальному характері, чомусь залишилась поза рамками «все­го главного»? Мабуть, тільки тому, хочеться припустити, що не здається «лично самым драгоценным»...

Звичайно, не тільки в зв'язку з тим, що російська мова — це знаряддя русифікації, себто форма поневолення й нівеляції ін­ших народів, його не помічає Д. Лихачов у своєму панегірику рідній мові, наведу таку цитату із «Заметок о русском»: «Нацио­нализм — это проявление слабости нации, а не ее силы. Заража­ются национализмом по большей части слабые народы, пытаю­щиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культу­рой, со своими национальными традициями, обязан быть доб­рым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру».

Чи не правда, цікаво звучить, коли ми говоримо про постійну й невідворотну русифікацію, остання фраза з цитати? Російсь­кий народ — в умовах царської, радянської чи тепер от специфіч­но незалежної і начебто демократичної Росії — незмінно був народом-русифікатором, і за природою своєї ментальності й по­винен бути народом-русифікатором, але академік Д. Лихачов наділений якимось квазірозумінням русифікації — як блага, да­рованим народом великим народам малим. «Великий народ дол­жен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру». Здавалося б, що тут заперечувати, з чим сперечатися? Великий народ! А хто його назвав великим, може, оті «малі», чи він сам себе назвав? І чому це так завжди виходило, що там, де появляв­ся російський народ, інші неодмінно ставали малими, а в кращо­му випадку — молодшими братами, але статус молодшого брата

ніяк не рятував становища? Тобто — й молодший брат неодмін­но підлягав русифікації.

А як «великий» народ помагає «малому» (мені подобається оця фельдфебельського ума «табель о рангах» - «великий» на­род, «малий» народ, «старший брат», «молодший брат»!), дуже яскраво видно сьогодні в Чечні, ото вже помагають зберегти себе! Отже, винищення — це і є форма допомоги, тільки так обертається реальна допомога? Цікаво: чеченці зберегли свою мову, то якої це допомоги коштувало Росії, га, а чи чеченці збе­регли свою мову всупереч реальній — себто русифікаторській — політиці Росії?

Академік Д. Лихачов повчає: «Необязательно сильный народ многочислен, а слабый малочислен. Дело не в числе людей, при­надлежащих к данному народу, а в уверенности и в стойкости его национальных традиций». Чом би й не згодитись? У випадку з чеченцями — справді справа у впевненості і стійкості націо­нальних традицій. То чому ж Росія з такою агресивністю й лют­тю хоче знищити не просто ці національні традиції, а й сам народ неодноразово намагається знищити, коли, за твердженням ака­деміка Д. Лихачова, повинна б помагати йому зберегти себе? Хоч як вдавайся до словесної еквілібристики, а реальна дійсність це не еквілібристика, вона однаково вперто засвідчує, що отака до­помога — в кращому випадку нівеляція... з перспективою зни­щення. І це в той час, коли, за твердженням академіка, великий народ зі своєю культурою, зі своїми національними традиціями, зобов'язаний бути добрим, особливо коли від нього залежить доля малого народу. Еге ж, добрий — добрішого не придумаєш, і дуже чітко й завжди простежується, в чому його ця зобов'я- заність - і в ставленні до інших, і в формах свого самоствер­дження... Ох і видно добре, як доля малого народу — в даному разі чеченського — сьогодні залежить від Росії! Та хіба це доля?! Ця доля — гірша всякої недолі.

Зворушує до сліз оце милосердно-гуманне, великодушне академікове: «Великий народ должен помогать малому сохранять себя, свой язык, свою культуру».

У даному «чеченському варіанті» (геополітик С. Шатохін) до­помагати зберегти себе — від кого? Та від кого ж, як не від самої Росії.

А від кого допомагати захищати чеченську мову?

Та від кого ж, як не від Росії і від російської мови.

А від чого й від кого захищати свою культуру?

Та від кого ж і від чого, як не від Росії і від російської культури. Бо й російська культура, на жаль, здатна виконувати агресивні функ­ції, як і російська мова, як і їхній творець і носій - російський народ.

І в зв'язку з цим незмінним «чеченським варіантом», яким геополітик С. Шатохін з апломбом одного з гоголівських героїв (котрий був упевнений, що «Испания у меня под мышкой») по­грожує Україні, я ніяк не перестаю захоплюватися вже неодно­разово цитованим О. Твардовським — про швидку медичну до­помогу з поеми «Теркин на том свете»: «сама режет, сама давит, сама помощь подает»!

І ще — начебто виважене, начебто зобов'язуюче, подане розбивкою «должен»... Як відомо, в силу «Божьего предопределе­ния», в силу «Божьего промысла» народ «должен» завоювати чужий народ на його споконвічній землі, а потім, на думку ака­деміка Д. Лихачова, цей великий народ на чужій землі уже «д о л ж е н» цьому народу «помогать сохранять себя, свой язык, свою культуру». Господи праведний, та хто сказав, крім ака­деміка Д. Лихачова, що російський народ «должен»? Нічого він не «должен» чеченському народові, крім найголовнішого — крем­лівський збройний монстр таки справді «д о л ж е н» (а тут уже розбивка особливого — щирого! — наповнення) піти геть з Чеч­ні, давши змогу чеченському народові самому захищати й твори­ти і самих себе, і свою мову, і свою культуру, що він і демонст­рує, ось уже півроку чинячи всечеченський опір московській безмежно цинічній агресії. Але, на жаль, і в цьому «чеченському варіанті», як заявив академік Д. Лихачов, «нельзя уйти от самих себя...»

Та й не видно, щоб хотілося «уйти от самих себя». Усвідом­лення необхідності піти з Чечні — це зрадити національний ха­рактер. Тут повторю уже сказане раніше. В пролозі праці «За­метки о русском» академік пояснює причину появи цієї своєї «негромкой» полеміки — «с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и не­возможного (и, в сущности, недобром)». Коли поглянути на цю «негромкую» полеміку академіка на тлі чеченських подій сьогод­ні, на тлі реалій, які творить в силу своєї первородності росій­ський національний характер, великий народ, який «должен» і т д., — то хочеться запитати в академіка-патріота-великодержавника: події в Чечні підтверджують чи спростовують тези його опонентів? І так само — події в Чечні підтверджують чи спросто­вують його власні тези? Для мене відповідь може бути лише од­нозначна: академік затіяв полеміку, будучи впевнений у своїй правоті, хоча в цій полеміці правота ніколи не може бути на його боці. Про природу цієї впевненості, тобто самовпевненості, є що сказати, але й без слів — зрозуміло.

Академік Д. Лихачов — з прологу до «Заметок о русском»: «Вы скажете: но и в полемике следует доказывать! Ну а разве распространившееся ныне на Западе, да и частично у нас, пред­ставление о русском национальном характере, о национальных особенностях русской культуры, и в частности литературы, дока­зано кем-либо?»

Зупинитися на всіх доказах, аргументах, на сюжетах мірку­вань пітерського ерудованого полеміста немає змоги та й немає потреби, але на деяких — таки можна, треба й необхідно.

Д. Лихачов захоплено зізнається, що для росіян природа завжди була свободою, волею, привіллям, і радить послухатися до волі, де погуляти на волі, вийти на волю, і воля — це відсутність турбот про завтрашній день (!), це безтурботність, блаженна зануреність в усе нинішнє, те, що є. Мовляв, широкий простір за­вжди володів серцями росіян. Цей простір виливався в поняття і уявлення, яких нема в інших мовах. Чим, наприклад, відрізня­ється воля від свободи? Д. Лихачов відповідає: тим, що воля віль­на — це свобода, об'єднана з простором, і нічим не перегородже­ним простором. «Притеснять человека — это прежде всего лишать его пространства, теснить... Воля — это большие пространства, по которым можно идти и идти, брести, плыть по течению боль­ших рек и на большие расстояния, дышать вольным воздухом, воздухом открытых мест, широко вдыхать грудью ветер, чувство­вать над головой ветер, иметь возможность двигаться в разные стороны — как вздумается».

21-24.06.95 р.

Поштовхом до написання «Ментальності орди» стала стаття відомого російського вченого академіка Д. Лихачова в журналі «Новый мир» «Нельзя уйти от самих себя... (Историческое самосознание и культура России)». Свого часу академік, який ще в сталінську добу зазнав, почім ківш лиха, активно підтримував прогресивні рухи в Україні (та й не тільки), та коли справа зайшла про повернення культурних цінностей, награбованих царською та радянською імперіями у «менших братів», де й поділися його симпатії...

Василь Плющ

Особлива цінність книжки Є. Гуцала «Ментальність орди», як на мене, полягає в тому, що в ній про багатовікову історію московської експансії та про хижацьку сутність російського колоніалізму сказано словами самих же росіян: і оскаженілих від крові генералів-завойовників типу Єрмолова чи Скобелева, і поетів, які вславляли нескінченні колоніальні війни імперської Росії, і тих порівняно нечисленних шляхетних синів Росії, які ставали на захист народів, винищуваних імперською ордою.

Михайло Москаленко

[1] Гуцало Євген. Твори- У-S- -. К., 1997. - Т. 5.: Поезії. Статті. - С. 8.

[2] Толочко Олексій. Ментальність Ясиру// День. - 1996,- 25 груд.

[3] Урок української. - 2006. - № 10. - С. 63.