Мер сидить на смерті

9

– І що?.. – запитав мер доцента.

Безрукий безпорадно тер своїм обрубком долоню. Дивився на ратушу, що нагадувала йому дракона. На збентеженого директора музею, якого крісло дракона лякало вже давно. На змерзлого сторожа, якому зіпсували зміну. Що мав відповісти?..

– Вибачте, – сказав винувато, очікуючи докорів.

– Не треба, – мер на прощання затримав Левову руку. – Ви ж добре знаєте, що перед нашими незрячими очима відбувалася змова проти Львова.

– Так… – Безрукого часто підводили очі, його інколи підводили вуха. Але ніколи – ніс. Нюх він мав натренований. Запах привида витав у музеї. Впереміш зі смертю…

– Чекаю подальших інструкцій. – Юрій Данилович натякнув Безрукому, що хотів би бути в курсі справи, якщо привиди ще дадуть про себе знати, бо яким би він реалістом не був, як би не боровся за технічний прогрес, але сидіти на смерті не хотів… Неприємно, навіть коли ти смерті не бачиш… А позаяк усі великі люди – забобонні, то завтра під час чергової сесії він стоятиме… За трибуною. Щоб проаналізувати виконання бюджету. Бо казна – така штука, що любить контроль…

Безрукий відмовився від пропозиції мера підкинути його додому на службовому авто.

– Дякую. Я пройдусь…

– Уже пізно…

– Вдома буде ще гірше. Дорогою спробую навести хоч якийсь порядок у голові. Хоч пилюку протру…

Ніч знала Безрукого, як облупленого. Стільки крові, скільки він їй зіпсував своїми безглуздими блуканнями, не випивають навіть ненаситні упирі… Ніч давно мала завдання не спускати з божевільного доцента ока. Що він за такий екземпляр, що шеф наказав за ним постійно наглядати?.. Нічого підозрілого нічка за Левом Львовичем не помічала. Звичайнісінький сновида, що топче лише бруківку та асфальт. На висоту не рветься, по дротах не ходить. Одного разу вибрався вночі на ратушу, але без витребеньок, по-людськи, східцями… Навела на нього об’єктив, так крізь дрімоту й пильнувала…

Марі не спала. Сиділа на кухні, гріла долоні об чергову філіжанку кави.

– Ну як? – запитала чоловіка.

– Мер не думає, що я здурів.

– А конкретніше?.. – Марі встала і притулилася до Лева. Він погладив її пишне хвилясте волосся (через яке ще з першої зустрічі в лікарні й назвав «хвилястою жінкою»), обняв і так сховав її цілу від світу. Скільки тої хвилястої Марі порівняно з ним – велетенським левом. Серце Марі тріпотіло наче десь у нього всередині. – Розкажи мені, будь ласка, все… Ти ж знаєш, якщо будуть якісь проблеми, вони будуть не лише в тебе – вони будуть у нас. Я осторонь не залишусь. Ніколи. Тому хочу бути в курсі… Не приховуй нічого, прошу… – Марі замуркотіла від блаженства. Ну хіба грізний Лев міг від неї щось утаїти?..

Почало світати. Ганнуся спала, всміхаючись своїм ангельським видивам, навіть не підозрюючи, що доля знову виділила татові з мамою порцію випробувань… Бо якщо хтось хоч краєчком ока мав досвід зазирнути у світ, де живуть душі, цей новий світ за потреби використає найменший шанс, щоб цим досвідом скористатися… Адже мало залишилося дивакуватих людей на землі, ох як мало!.. Всі зайняті тим, щоб виглядати пристойно! В ілюзорному світі товарів. А з тих, кому все по цимбалах, толку – як з козла молока, бо душі в них залишилося – дрібка, згасаюча вуглинка…

Одна надія на нормальних божевільних…

У Марі був вихідний, у Лева лекції після обіду. День видався похмурий і змарнілий. Хоча не дощило. Ганнуся поснідала і щось собі радісне уявляла, бо гугукала і з того тішилася. Марі нарізала капусту на салат. Безрукий не вилазив з Інтернету – вишукував львівських привидів, збирав інформацію про крісло дракона. Сама водичка – нічого конкретного… Одне-два речення – приманки для туристів.

Ганнусі набридло тішитися уявою, вона вгледіла на столі татів мобільний. І почала пхинькати, вимагаючи цю іграшку. А оскільки, як казала Марі, донечка вдалася характером у тата і була вперта, як лев, то добилася свого.

– Чого мала пхинькає? – крикнула з кухні Марі.

Лев, не відриваючись від комп’ютера, вручив Ганнусі мобільний.

– Уже не пхинькає! – відповів дружині.

Донечка дійсно на деякий час замовкла. Розглядала забавку, тиснула на потерті кнопки, що зяяли убого. Адже Безрукий ніяких сенсорів не визнавав – його лапа не була пристосована гладити екрани. Кнопка – інше. Знайшов, натиснув – маєш…

Та враз Ганнуся кинула на підлогу мобільний і так почала ревти, що аж заходилася. Лев підхопився, взяв дитину на руки – вона не замовкала. Прибігла з кухні Марі, закрутилася біля дитини – все марно. Мала ридала і наче хотіла втекти. Боязко позирала вниз. Там лежав мобільний. Марі механічно підняла його, глянула і теж кинула. Ніби телефон її опік. Вихопила з рук Лева Ганнусю і втекла на кухню. Спантеличений Лев помчав за ними. Його двоє найрідніших дівчаток притулилися одна до одної, трусилися і плакали…

– Що таке?! – добивався хоч слова від дружини Лев.

– Там – смерть… – промимрила Марі.

– Де?

– У мобільнику…

Лев обернувся, щоб піти подивитися, що такого вони могли в телефоні побачити. Ну смерть точно туди не могла пролізти…

– Не дивися! – просила Марі. – Благаю тебе, не дивися! Викинь той клятий телефон! Негайно! Через вікно! Або ліпше облий бензином і спали! Хай іде з димом!..

– Добре, – погодився Безрукий. – Сидіть тут, я зараз усе зроблю.

Лев не був би левом, якби не схотів дізнатися, що саме до смерті налякало його дівчаток. Боязко підняв мобільник, повернув екраном до себе – і отетерів!..

Його спалювали вогненні очі дракона, якого осідлала злюща кістлява смерть… Дракон був живий. Зовсім не крісло, а пекельне чудовисько!.. А смерть не лише наганяла жах, вона була переляканою! Лев ще ніколи не чув і не бачив, щоб смерть боялася!.. І ще помітив, що смерть на моніторі наче приховувала своїми кістками… текст!

Лев згадав, що в час, коли годинник на ратуші востаннє пробемкав північ, він сфотографував крісло дракона!.. Єдиний спалах фотокамери – і все! Аж мер сахнувся того спалаху.

«Здається, почалося!..» – подумав Безрукий. Укинув телефон у кишеню, заглянув на кухню. Дівчатка трохи заспокоїлися. Марі запалила освячені свічки і якимсь зіллям обкурювала кухню. Дим стояв, як на пасовиську, коли палили солому. Але був цей дим добрий, м’який і легкий. Лев відчув, що цей дим проганяє його з дому разом з телефоном…

– Я скоро! – сказав Марі. Дружина лише недовірливо кивнула головою.