Мерці

ЧАСТИНА ДРУГА

Кінець травня 1980-го року видався спекотним. Навчальний рік завершився, але майже всі діти ще тинялися у місті. Двір в одному з престижних районів, який у народі називали «царське село», нагадував колодязь.

Мама суворо забороняла Аліні виходити на вулицю, доки вона не повернеться з роботи. Дівчинка слухняно обіцяла їй не гуляти і робила вигляд, що читає «Робінзона Крузо». Але, щойно мати сідала в своє авто і вирулювала з арки, Аліна одягала на шию мотузку з ключем і вискакувала на подвір’я. На вулицю її тягло маґнітом — тільки там вона почувалася вільною. У свої десять років вона засвоїла головне правило: для того, щоб робити все, що хочеш, треба брехати. Вона була досить кмітлива дівчинка, а особливі стосунки батьків навчили її не боятися викривлених люстерок. На перший погляд, це була зразкова родина. Аліну особливо тішило, коли на людях мама називала батька «мій пусік», а він її — «серденько моє». Гостей у них завжди приймали радо. «Так треба для справи», — любив повторювати батько. Мама накривала стіл за всіма правилами етикету: з безліччю ножів та виделок — окремо для риби й для м’яса, з цілою батареєю фужерів та серветками, вправленими у перламутрові кільця. На цих вечорах Аліна, ставши на стілець, декламувала дзвінкі патріотичні віршики та грала на фортепіані полонез Огінського. Спочатку їй було гидко і соромно. Але з часом вона почала знаходити в цих збіговиськах свій кайф: вони перетворилися для неї на захоплюючу гру. Адже тільки вона знала, чим закінчиться ця показова вистава. Щойно за масними дядьками й тітками зачинялися двері, захмелілий батько казав у зачинені двері: «Козззззли!» Він так гостро і смачно вимовляв це слово, що Аліна починала голосно реготати. Мама відсилала її в ліжко, але дівчинка нашорошувала вуха і, тішачись, підслуховувала, як батьки обговорюють і «тупорилого Сан Санича», і його драглисту дружину — «стару стерву», і всіх інших. Одне з одним вони також не церемонилися. «Пусік» перетворювався на «лисого придурка», а «серденько» ставало «пустоголовою ідіоткою».

Коли Аліна якось спробувала так само назвати матір, отримала від неї ляпаса. Вона страшенно образилась і вирішила, що більше жодна сила не змусить її виступати перед гостями. Але така сила знайшлася: після невдалих умовлянь батьки почали їй платити за кожен виступ по карбованцю. Відтоді Аліна стала справжньою актрисою і навіть із нетерпінням чекала на чергову вечірку. На вулиці вона розслаблялася. Зі слухняної, ввічливої пай дівчинки перетворювалася на цинічну облудницю. Вона замикала двері, вішала мотузок з ключем на шию і йшла туди, де можна було на повен голос оповідати сороміцькі анекдоти, підслухані у дорослих.

Побачивши її на подвір’ї, до неї сходилась уся компанія. Друзів було четверо. Найстаршій, Славці, виповнилося одинадцять. Аліна вважала її найзагадковішою. Славця вже фарбувала вії дефіцитною «ланкомівською» тушшю і чорним олівцем наводила родимку на щоці. Висока, тоненька і гнучка, вона завжди могла вигадати найцікавішу гру. Наприклад,

«в хлопця та дівчину» або «в ґестапо». Ці ігри завжди були захоплюючими, з присмаком чогось недозволеного, а тому — привабливого.

«Хлопець», як правило, затискав бідну самотню «дівчину» в під’їзді і намагався її «зґвалтувати», а в «ґестапо» «есесівці» рафіновано знущалися з «ув’язнених», роздягаючи їх до трусів чи змушуючи з’їсти три живих мурахи… Алінина мама казала, що мати Славки і сама Славка — «повії», та забороняла своєму «янголяткові» навіть близько підходити до їхньої квартири.

Вірним пажем Славки був худорлявий, блакитноокий Вовик. Вовик мешкав на першому поверсі будинку разом із бабусею. Сусіди казали, що його мати покинула родину, а батько, колишній картяр, повісився «на зоні». Вовик був дуже охайним і тихим хлопчиком. Він переїхав до бабусі, коли йому виповнилося п’ять років, а коли та вперше випустила його погуляти у двір, діти спочатку подумали, що він — дівчинка. У маленького Вовика волосся густими хвилями спускалося на плечі, а широкі шорти в дрібну квіточку нагадували спідницю. Через п’ять років Славка перша назвала Вовика «педиком», і це прізвисько приліпилося до нього. Вовка-педик не розумів до кінця змісту свого дворового імені, але дівчата його не ображали, а слово «педик» з їхніх вуст звучало навіть лагідно. Дівчата любили зав’язувати йому стрічки, а іноді тішилися тим, що перевдягали його у свої сукні.

Значення прізвиська розтлумачила друзям Рінка. Її батьки були лікарями і з раннього дитинства намагалися відкрито говорити з донькою на всі теми.

Рінка «медичка» у свої десять знала, від чого народ жуються діти і як саме це відбувається, чим хлопчики відрізняються від дівчаток та ще багато чого цікавого.

Батько навіть брав її з собою в анатомічку. Рінка медичка відрізнялася від усіх. Їй дозволяли дивитися дорослі фільми і не примушували лягати спати рівно о дев’ятій. Вона вміла захоплююче розповідати різні цікаві історії і під час гри «в ґестапо» демонструвала «больові точки», на які треба натискати.

Спекотного ранку всі четверо зібралися на своєму улюбленому місці — на лавочці посеред двору — і думали, чим би їм зайнятися сьогодні.

— У третьому під’їзді — нова дівчинка! — сказала Славка. — Вчора я її бачила — така фіфа!

— Познайомимося? — запитала Аліна.

— А може, вона з тих, з «маминих ціпок»? — знизала плечима Рінка.

— Вона гарненька… — сказав Вовик. — Білявка з довгим волоссям. У неї шорти з мереживом… Я таких ні в кого не бачив.

— А давайте — хто далі плюне! — запропонувала Рінка-медичка.

Вони не встигли розпочати змагання, як у двір вийшла нова дівчинка. Вона упевнено пройшла у бік лавки і мовчки сіла на самий край, ґраційно схрестивши засмаглі ніжки. Знайомитися з нею не квапились.

— Хочете подивитись порнушку? — раптом сказало дівча.

— А що це таке? — майже в один голос вигукнули всі.

— Це такі заборонені фільми. За них платити треба, але в батька є «відик» — я дивлюся, коли його немає вдома. Якщо хочете, збирайте по карбованцю — я вам покажу…

Гроші були тільки в Аліни — зароблені чесною працею на батьківських вечірках. Їй було шкода розлучатися з чотирма карбованцями, але невідоме слово «порнушка» вабило, і вона заплатила дівчинці призначену ціну. Всі п’ятеро вирушили до квартири нової знайомої. Такого помешкання Аліна не бачила ні в кого: шпалери в кімнатах були під колір меблів, скрізь — пухнасті килими, дзеркала, запах дорогих парфумів, та ще й назустріч вискочив крихітний абрикосовий пудель… Дівчинка провела усіх до зали, поставила касету. М’яко загув апарат з дивною назвою «відик». Що було потім, Аліна пам’ятала погано. Їй було соромно перед іншими за свою слабкість, але після півгодинного перегляду вона ледь добігла до туалетної кімнати і зблювала прямо в рожеву мушлю унітазу…

Потім вони не раз збиралися на тій квартирі, й Аліну більше не нудило.

Так у життя веселої компанії з «царського села» увійшла ще одна товаришка з дивним іменем — Ліліана…

Маленька Віра мріяла бути балериною. Вона зачинялась у своїй кімнаті, вмикала старенький програвач, одягала пишну спідницю з марлі, що лишилася з дитячих новорічних ранків, і під платівку Поля Моріа виробляла різні «па». Їй здавалося, що часом вона танцює не гірше від професійних балерин, яких бачила у театрі чи по телевізору. Мама з дитинства привчила її до театру. Іноді їй ввижалися дивні речі.

От, наприклад, сидить вона на виставі «Сплячої красуні», і раптом виходить конферансьє й оголошує:

«Шановна публіко! Просимо нас вибачити, але балет відміняється. Головна балерина захворіла і не зможе сьогодні танцювати. Чи є хтось у залі, хто знає партію Сплячої красуні і зміг би замінити її?» Зал розгублюється і гуде, мов розбурхане море. I тут з найдальшого кутка лунає дзвінкий Віроччин голос: «Я станцюю!» «Йди-но сюди, дівчинко, — лагідно каже конферансьє, - ти справді можеш виручити нас?»

«Звичайно!» — сміливо відповідає Віра. На неї одягають білопінну пачку. І вона танцює…

А всі довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дівчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких іспитів».

Мама плаче на верхньому ярусі. Віру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. І тільки трохи ниють пальці на ногах від незвички до пуантів. Ці фантазії були такі реальні, що після них Віра довго не могла прийти до тями і збагнути, чому замість оплесків вона чує, як у ванній ллється вода, а запах квітів змінюється на задушливий кухонний чад…

Іноді Вірі ввижалося й інше. Вона уявляла, що вона — Саманта Сміт, леґендарна дівчинка, що написала листа радянському політику та американському президенту проти ядерної війни. І відтепер це вона літає світом у дивовижній блакитній сукні, і всі впізнають її і зустрічають, як маленьку принцесу. Віра теж писала листи — політикам, акторам, спортсменам, і навіть одного разу звернулася до директора німецької фабрики іграшок з проханням надіслати їй таку ж ляльку, яку привезли дівчинці з десятого поверху…

Відповідей вона ніколи не отримувала. І вирішила, що це, мабуть, тому, що її мама — двірничка. Вони жили в центрі міста, у престижному районі, але Віру пригнічувала мамина робота. У двір з’їжджалися авта, з них виходили охайні хлопчики й дівчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зі своїми собаками, виносили імпортних ляльок, виводили блискучі новенькі велосипеди. У Віри нічого того не було. Вона взагалі любила сидіти вдома, багато читала і мріяла, що колись настануть зовсім інші часи. І всі, нарешті, помітять її. І в один голос вигукнуть: «О, який талант!

Вона врятувала виставу — вона врятує світ!»

Вірі було тринадцять, коли її справді помітили.

«Яка красуня ця донька двірнички! — сказала одна сусідка. — Прикро, що так погано вдягається». І ввечері принесла її матері цілий мішок свого старого одягу. У той вечір мама плакала і розповіла Вірі, що вона закінчила філософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потім народилася Віра, з її батьком стосунки не склалися і мати пішла з його квартири, гордо грюкнувши дверима, і лишилась майже на вулиці. Двірничкою вона пішла працювати для того, щоб був свій куток, та ще й у центрі міста. Відробляти двокімнатну квартиру на першому поверсі треба ще десять років. «Навіщо ти мене народила? — кричала їй Віра. — Дуже приємно мені бути донькою двірнички!»

З того вечора мати вирішила взяти у життя реванш.

І почати з Віриної освіти. У будинку навпроти жила стара напівфранцуженка Алоїза Абелівна. Про неї казали, що вона — з родини «репресованих». Іноді мати мила у неї вікна і витрушувала старі, але, як казала Алоїза Абелівна, дуже цінні ґобелени. Мати підрядилася прибирати у неї щодня, по вихідних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелівну на вечірню прогулянку. І все це за те, що тричі на тиждень старенька займалася з Вірою французькою та англійською мовами.

Коли Віра вперше переступила поріг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира — це була старовинна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так і казала — «моя скринька».

Чого там тільки не було! Маленькій Вірі здалося, що вона, як Мауґлі, потрапила до мертвого міста з його дорогоцінними скарбами. Вікна в квартирі були завжди завішені важкими портьєрами з якимось індійським візерунком, і в напівтемряві тьмяно мерехтіли металеві або мармурові (Віра вважала — золоті, діамантові, смарагдові) статуетки. Скрізь ви сіли ткані килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вірі прямо в очі, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустріла її у важкому, як середньовічна сукня, халаті, розшитому золотою ниткою. Віра задихнулася від незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кімнаті. Від мами Віра знала, що Алоїза Абелівна була дружиною відомого дипломата, який довгий час працював у східних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає зароблені ним гроші. Крім того, вона реґулярно отримує посилки від сина та доньки, що живуть у Франції та Ірані.

Навчання давалося Вірі легко. Вона з нетерпінням чекала часу, коли переступить поріг «скриньки», зручно вмоститься у старовинному кріслі навпроти дивовижного смугастого сфінкса — Алоїзи Абелівни — і та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тільки мови — то були уроки життя. Іноді Абелівна так захоплювалася, що її розповідь про артиклі та наголоси перетворювалася на лекції з географії, історії та правил світського етикету. Майже всі уроки закінчувалися розповідями про численні любовні пригоди молодої красуні Алоїзи при дворі іранського шаха. Віра засиджувалась у старенької до ночі.

— І тоді він сказав: або ти негайно їдеш зі мною, або ось із цього персня я дістаю отруту і ми вип’єм її разом! — розповідала Алоїза, і у Віри від захвату паморочилося у голові. Вона вже знала, ким буде у цьому житті. Вона вже чула запах мандрів, шелест шовків, дзвін та шурхіт прикрас.

— Ти виростеш красунею, — не раз пророкувала стара. — Це видно вже зараз. Тільки не фарбуй своє волосся і не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.

І вона показувала Вірі велику теку зі старовинними фотографіями та репродукціями. На одній із них Віра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою — стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвідоміші чоловіки світу.

Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе і, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душі, а там, у Франції — троє онуків.

— Якщо я наважусь і поїду, — сказала стара, — можливо, пропишу тебе у цій квартирі. Ти хороша і розумна дівчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я колись сама була такою — дикункою, що приховувала своє походження та офірувала своєю гідністю заради шматка хліба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчіх…

Йдучи до Абелівни, Віра завжди зривала у дворі якусь квітку. Навесні це були жовті кульбабки, пізніше — бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Віри вона з таємничим і врочистим виглядом дістала інкрустовану сріблом скриньку, відімкнула її, і Віра побачила купу дорогоцінностей — обручки, ланцюжки, кольє. Абелівна вибрала найтоншу каблучку і одягла Вірі на палець. «Тільки не від давай матері!» — попередила вона. Вірину матір Абелівна сприймала лише як служницю і всіляко експлуатувала. Прибирати в «скриньці», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безліч статуеток, коробочок та ваз зі своїх місць, було справою непростою.

А щоденні вечірні прогулянки зі старою після робочого дня з безкінечним жонґлюванням мітлами, ганчірками, відрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вірина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, ніж будь які курси.

— Тамаро, — сказала їй якось сусідка (та сама, що приносила речі для Віри). — Твоя мала дуже вилюдніла. Я на ній навіть бачила обручку. До речі, це справжній діамант чи підробка?

— Та який там діамант, — відповіла Тамара. — Це Абелівна їй якусь свою дрібничку подарувала.

— Ну, скажу тобі, в Абелівни дрібничок немає — не така вона жінка, щоб у неї були дрібнички. Можеш бути певна — це діамант. І, мабуть, дуже коштовний.

— Може бути й так, — погодилася двірничка, — Віра казала, що у неї в скриньці повно усяких прикрас.

Сидить стара на золоті і з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францію. Одним усе — іншим нічого.

Розмова відбувалась у дворі. Біля цікавої сусідки стояла її ангелоподібна дівчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.

— Ну гаразд, підемо, а то вже запізнюємося на музику, — сказала сусідка і повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто від’їхало. Тамара дивилася йому услід, повторюючи: «Одним — усе, а іншим нічого…»

Того дня Віра затрималась у школі, адже серед шостих класів проводились літні спортивні змагання.

Вона прибігла додому, швиденько, не знімаючи спортивної форми, поїла просто з пательні холодні котлети, написала мамі записку: «Мамо, я пішла до Абелівни! Буду о дев’ятій» — і, розплівши коси (вона ненавиділа всілякі стрічки й заколки у волоссі), помчала в будинок навпроти.

Вона бігла так швидко, що у неї розв’язалася шнурівка на старенькому черевичку. Забігши в під’їзд, Віра присіла, зав’язуючи шнурки. У напівтемряві її ледь не збила зграйка дітлахів, що весело збігала вниз.

Від дівчаток повіяло дорогими парфумами. «От сноби!» — подумала Віра. Цих дітей вона бачила щодня у дворі. Це були діти з іншого виміру. Дівчата — схожі одна на одну, як горіхові зернятка, — охайні, тендітні, у коротюсіньких модних спідничках, із золотими сережками та ланцюжками. Віра ніколи не підходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусідок «лолітками». Одна з лоліток налетіла на скоцюрблену над черевичком Віру, перечепилась і ледь не впала. «Сссука!» — ніби просвистіла вона, і Віру пронизав її гострий металевий погляд, що ніяк не в’язався з ніжним мереживом на її білих джинсових шортах спідничці. Віра нічого не встигла відповісти, як компанія вискочила у двір.

Віра піднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що двері у квартиру Алоїзи Абелівни були прочинені.

Такого не було жодного разу. Віра погукала у щілину, але їй ніхто не відповів. Віра штовхнула двері і зайшла у напівтемний коридор. Її зустрів знайомий запах сандалових свічок та індійського чаю. «Алоїзо Абелівно! Це я!» — знов гукнула Віра. У відповідь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому кріслі вона побачила стару… Спочатку Вірі здалося, що Абелівна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму і, низько схилившися, просто задрімала в очікуванні учениці. Придивившись уважно, Віра з жахом зрозуміла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелівни, але головою розтрощеною, розколотою майже навпіл. У пістряві й різнобарв’ї «скриньки» не одразу помітилися плями крови.

А вони були скрізь — на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халаті, на килимі біля крісла. На підлозі валялася порожня дерев’яна скринька з металевими візерунками по краях…

Вірі здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стіни, щоб не впасти, Віра виповзла на сходовий майданчик і щосили закалатала у сусідські двері.

Вірину матір заарештували наступного тижня.

Обручка з діамантом фігурувала у справі як речовий доказ. Люди підтвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпілої і заздрила їй. Крім того, на вхідних дверях злочинниці виявились плями крови — мабуть, вона не помітила, як обтерла руку, відмикаючи свої двері. Через деякий час Тамара зізналась у скоєнні тяжкого злочину. Записка доньки у справі не фігуру вала — під час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку і, попросивши склянку води, проковтнула її…

Віру лікували гіпнозом, кололи транквілізатори.

Майже рік дівчинка провела у психіатричному дитя чому санаторії. Коли її перевели до інтернату, вона дізналася, що мати повісилася у в’язниці. Що було до того, Віра майже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, які вивчила майже досконало, — англійської та французької. Після закінчення навчання в інтернаті на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Віра страждала особливо сильно у період повного місяця.