Мерці

ЧЕТВЕРТИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Я зрозуміла, що починаю програвати. Я завжди програвала їм — хитрішим, гнучкішим, розумнішим. Я заздрила їм. Я намагалася нічим від них не відрізнятись. Я ненавиділа їх. Кілька років тому я винайняла цю затишну квартиру на околиці міста і мріяла якнайшвидше втілити свою ненависть у рішучі дії.

І тепер, коли ніби все вдалося, сиділа біля порожньої могили холодильника і не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подіяла, а лише спаралізувала?

Три дні тому, коли нас лишилось тільки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впевнена, що це її останні хвилини. Але вона виборсалася.

Вийшла сухою з води, як завжди. І що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?

Я намагалася спокійно зібратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише мені. Я запалила й заспокоїлась.

Згадала, як першою збунтувалася дурненька Аліна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумілим, що діаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри — вона вже ставала небезпечною.

Ми ледь животи не надірвали, коли ця дурепа увійшла в темний кабінет і, як це завжди з нею бувало, схлипнула від жаху. Ще б пак! Світла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лілі навпаки — любить створювати жахливі ситуації. Це у неї в крові. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редакції — нехай, мовляв, подивляться всі на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» ділять порівну. Як лагідно умовляла Лілі написати ту заяву — «за власним бажанням»!

«Дівчинко, ти втомилася… Тобі треба розслабитися, відпочити…» Ха! «Буде тобі твоя частка!..» Відверто кажучи, я відчула, що ми знову — діти. Ситуація повторювалася: хтось сидить за столом і щось пише під диктовку нашого ватажка, я — за спиною, дивлюся на її ніжну потилицю… І… Остання крапка в заяві справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве — собаці собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!

Славку мені було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бідолашна наша наркоманка не знала, що в ампулі — отрута, хотіла впіймати кайф. От і впіймала… Їй одразу стало добре. Славці усе було байдуже, вона теж нічого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б і матір рідну продала за одну ампулу… Лишати її не було жодної можливости.

Добре, що в мене вистачило витримки не зізнатися їй, не відвернути того, що мало статися. Лілі мені б цього не пробачила! Лілі! Знову Лілі! Скрізь — Лілі! Люба подруго, куди ж ти поділася?! Смерти Славки я тобі не пробачу… Хоча я її тільки звільнила. Так, звільнила.

Лети, моя пташечко, на всі чотири… А от на тебе, Лілі, ніяка отрута не діє, як на старого каналізаційного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…

Та з «двірничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.

Що вона могла знати про нас? Їй було не до підозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зволікала. Тобі подобалося спостерігати за нею, гратись, як із напівзадушеною мишею. Ти ніколи не думала, що з неї щось вийде, хіба що повія… А от вийшло! І ти казилася. Ти зрозуміла, що те, що тобі купували за гроші й дарували за секс, вона взяла задарма, тільки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти і її спробувала купити. І ні би купила. Але вона все одно залишалася іншою, чужою, «двірничкою»!

Міркуючи й розмовляючи подумки із собою, я нарешті заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Мені подобалося аналізувати. Я ненавиділа їх усіх, і мені було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. І я доведу справу до кінця.

Коли перші дві вийшли з гри, ми зрозуміли, що треба тиснути на Рінку. Але хто б міг подумати! Тоді ми розбіглися по домівках — відмиватися, і згорток залишився у цієї пай дівчинки! Жах минув не скоро. А через два місяці Рінка переїхала з нашого двору. Потім пороз’їжджалися усі. Ми загубили один одного на багато років. Лише згодом Лілі почала збирати нас під одним дахом. Не дружби вона хотіла — камінців. Так, як і всі. Хіба що крім Славки-наркоманки…

Але ж стоп! Хто ж прикінчив Рінку? Лілі? Певно, що так… Я тоді одразу зрозуміла, що й зі мною Лілі ділитися не збирається… І мені вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного — подивитися, що у цієї стерви всередині! Не вийшло. Значить, гра триває — і я ще візьму своє. Навіть добре, що так вийшло!

Гадаю, Лілі оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя білявого волосся, розсипаного по всій кімнаті, й посміхнулась: уявила, який вона має вигляд! Я вистежу її і закінчу цю справу. Треба бігти!

Я хутко поправила зачіску, підфарбувала губи і вийшла з квартири.

— Чоловіків треба вбивати через одного! — любила повторювати Вовикова бабуся.

— І мене? — перелякано питав п’ятирічний онук.

— А ти — моє золотко! Ти — янголятко, ти ніколи не заподієш таких прикрощів, як твій скажений батько, — заспокоювала вона малого й у вихідні дні одягала хлопчика у спіднички та сарафанчики з ніжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дитсадка, бабуся діставала з шафи інші речі — ненависні сині шорти, що сковували рухи, грубі сорочки з фланелі, й Вовик пручався, ревів і вимагав зав’язати бантика.

— Сонечко моє, - цілувала його в лобик бабуся. — Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки — хлопчик!

— А раптом мене вб’ють на вулиці? — казав малий, згадуючи бабусин «девіз».

— Не кажи дурниць! — заспокоювала вона. — Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй з дівчатками. Мені буде спокійніше.

Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… — розмірковував Вовик. — Це не інтеліґентно. Це — сором».

Відтоді у нього з’явилася велика мета. Він старанно відкладав на неї гроші, прискіпливо роздивлявся вітрини маґазинів, робив вирізки з модних жіночих журналів.

Через рік він уже міг відрізнити парфуми «Ланком» від дешевої польської косметики, знав обсяг своїх грудей і те, що французька білизна краща за вітчизняну.

Нарешті день здійснення мрії настав — у Вовика було зібрано двісті доларів. На той час він уже закінчив училище та звільнився від контролю суворої бабусі.

Найголовнішим було сповнення давньої мрії.

Тільки заради неї він і борсався в цьому жорстокому до нього світі. Цей день настав. Вовик пішов витрачати гроші.

Спочатку у відділі жіночої білизни він купив найдорожчий комплект — вузенькі бікіні та гіпюровий бюстгальтер червоного кольору. У відділі косметики придбав грим та парфуми. Сукню й черевички він вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з ніг, підбираючи товар.

— Ваша дівчина худенька чи повненька? — питала вона.

— Ну… мабуть, така, як я… — червонів Вовик.

— Тоді вам потрібний сорок шостий розмір. А туфлі, мабуть, тридцять шість?

— У неї нога завелика… — мурмотів той.

Нарешті він підібрав чорну сукню на тоненьких бретельках і — з великими труднощами — чорні туфельки тридцять дев’ятого розміру на високих тонких «шпильках».

Він летів додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралічем і не виходила зі своєї кімнати.

Вовику ніхто не заважав. Він з благоговінням виклав свою здобич на трильяж. Він перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовірно щасливим. Нарешті він наважився переодягтись.

Але тут на нього чекали неприємні несподіванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтіли на високих обцасах, і, до того ж, він ошаленів від відкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрілки» на повіках лізли аж до скронь…

Два місяці Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та підкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарешті він досяг результатів: у люстрі з’явилася досить приваблива, хоча й трошки дивна панянка.

Другий етап був найстрашнішим — треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх виявилося справою нелегкою. Тоді Вовик і зателефонував своїй давній подрузі — Лілі. Він запросив її до себе, — хотів перевірити силу своїх чарів. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…

Перше ж запитання Лілі сповнило його гордістю.

— Я, мабуть, помилилася квартирою? — сказала вона. — Тут мав мешкати чоловік на ім’я Володимир, із бабусею… Ви не підкажете…

Потім вони довго сміялися на кухні, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лілі він не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях і за власні гроші накупила ще купу необхідного: штучний бюст з латексу, розкішну перуку, чудові колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.

Вони насолоджувалися власними жартами й відновленим спілкуванням. Лілі запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити модні речі. Відтоді вони були разом. Нічні клуби ґеїв та лесбійок стали їхнім улюбленим місцем зустрічей.

Поволі під керівництвом Лілі та деяких нових знайомих — артистів «травесті-шоу» — Вовик навчився носити сукні з великим декольте. Щоправда, штучний бюст іноді міг відклеїтись у найвідповідальніший момент під час танцю, а від спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбільші прикрощі траплялися з колготами. Вовик купував найдорожчі, але вони усе одно «пускали стрілки», і це страшенно дратувало.

У сумочці завжди лежала пара друга запасних.

Вдома й на роботі він не афішував своїх нахилів.

Але траплялися й курйози.

Якось, повертаючися з клубу, де він ледь відбився від якогось тлустого й старого ґея, у власному під’їзді Вовик зіштовхнувся із сусідом, що курив опівночі на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкішну красуню масним поглядом. А потім присвиснув удруге, побачивши, що красуня відмикає двері квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранці сусід уже чатував біля його дверей.

— Ну ти, старичок, даєш! — вигукнув він.

Вовик похолов.

— Такий скромник, — продовжував сусід, — а таку бабу зняв! Як це тобі вдалося? Поділися досвідом, де вони такі водяться?

Вовик зітхнув з полегшенням і скромно примружив очі.

— Це моя давня подруга. А що, сподобалася?

— Атож! Мені б таку! — зацмокав язиком сусід й одразу заповажав охайного «хлюпика».

Навіть Вовикова стара бабуся якось запитала:

— А що то за дівчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подінеш — до притулку?!

Після цих не потрібних йому балачок він вирішив винайняти тиху квартирку на околиці, де зберігатиме свій гардероб і де на струнку молоду жінку ніхто не звертатиме уваги.

Вовик почувався щасливим. Лілі усіляко підтримувала його. Іноді вона сама одягалася по чоловічому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публіку.

Одного разу, коли вони сиділи в кав’ярні, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чолов’яга.

— Ну от, — задоволено посміхнулася Лілі, — ти склав іспит «на відмінно». Навіть став кращий за мене — я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйозніші справи… І, зсунувши стільці, вони тихо повели мову про головне…

…Молода струнка жінка спускалася сходами. Ліфт був відімкнений, і її тоненькі посріблені обцаси дзвінко цокали в темряві під’їзду. На другому поверсі жінка зупинилася, підтягнула колготки, відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, дістала люстерко і прискіпливо оглянула себе. Вона не помітила, як з за стіни, що відгороджувала від сходів сміттєпровід, виступила тінь…

Мить — і тонка мотузка обвила шию. Жінка захрипіла, перебираючи ногами і хапаючись руками за повітря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивці.

Розкішний капелюх разом із перукою злетів з її голови, помада розмазюкалася. З під французької косметики проступило мертве обличчя Вовика…

…Сутеніло. Тролейбус їхав майже порожній, і ніхто не звернув увагу на бліду жінку, ноги та руки якої були вкриті свіжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всі боки. Завузька для її розкішної фігури блакитна сукня щільно обтягувала тіло, було помітно, що на жінці немає білизни.

«Мабуть, п’яна повія…» — подумав кондуктор.

Жінка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сваритися — нехай їде, що з такої візьмеш… Він не міг знати, яких зусиль коштував жінці цей день.

Вона відганяла від себе страшну згадку про те, як отямилась у суцільній задушливій темряві, і про перше, що спало на думку: «Це — домовина. Я мертва…»

Але коли вона, зібравши всі сили, вдарила головою й руками в стелю — та відкинулась, і, незважаючи на слабкість, жінка зловісно розсміялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»

Спочатку її знудило, вона жадібно пила воду, і їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очі, знайшла в кутку на підлозі свою сумочку, трохи пригладила волосся і зачинила за собою двері.

І ось тепер їде у тролейбусі («Хоч раз у житті про їдусь, як усі…») додому. А вдома вона лише вип’є велику філіжанку міцної кави з великим шматком копченого м’яса («Не їла майже дві доби!») — і мерщій у той двір. Можливо, ще встигне обігнати того жалюгідного покидька!

Вдома не було нікого. Лілі порилася в сумочці і знайшла ключ. «Звичайно ж, Анатолій скористався моєю відсутністю — пішов по бабах! — подумала вона. — Доведеться його кинути. Не потягну ж я цього жеребця з собою за кордон!»

Лілі стала під душ і з жахом роздивлялась у люстрі своє схудле, вкрите синцями тіло. Потім ножицями підрівняла куці пасма волосся, що стирчали навсібіч, і пригладила їх гелем.

Біль у шлунку не минався. Лілі вирішила посидіти у теплій ванні. Їй було погано, в голові паморочилося.

Але треба було напружитися й добре обміркувати ситуацію. Три квочки, яких вони так чисто й хитро прибрали, судячи з усього, нічого не знали. Знає той, хто вбив Рінку. До речі, спало на думку Лілі, цим «невідомим» міг бути сам Вовик. Отже, він, мабуть, дізнався від неї, де дорогоцінності, вбив, а потім вирішив, що й вона, Лілі, зайва. От сволота!

Лілі навіть у теплій ванні здригнулася й похолола від цієї версії. Добре, що вона виявилася живучішою за інших! Тепер Вовику буде непереливки. Вона вистежить його, як кішка горобця. Він ще не знає, з ким зв’язався!

Лілі трохи заспокоїлася. Вона діятиме розумніше. Її удар буде точним — у саме серце. Тільки так.

Вона нарешті розслабилась і з задоволенням занурилась у духмяну шведську піну, яка мала запах лаванди та хвої. Майже засинаючи, почула, як клацнули двері. Це повернувся Толик. Її перша шалена жага до нього давно минулася. Їй набридло втамовувати його хворобливе сумління щодо божевільної Ольги. На справді Толик виявився занадто простим і занадто занудливим. Пристрасть завоювання поволі пере творилася на нецікаву й несмачну жуйку.

Можливо, саме зараз настав час відвертої розмови.

Адже тепер Толик лише заважатиме їй.

— О, а ти вже дома! — здивувався Анатолій, заглядаючи до ванної.

Лілі повільно розплющила очі й презирливо подивилась у красиве, занадто красиве для чоловіка обличчя: «І чим він мене так привабив? Я ж не люблю красунчиків… Мені б швидше підійшов Квазімодо. Це як риба «з душком» — огидно й смачно…»

— Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачіска, — продовжував Анатолій. — Мабуть, почала нове життя?

Дві доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гніздечка — пір’ячко почистити?

— Це, зауважу, любий, моє родинне гніздечко! — відказала Ліліана. — А ти можеш летіти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добігає логічного завершення, чи не так?

— Гадаю, саме так! — аніскілечки не здивувався той і присів на край ванни. — Треба з усім цим кінчати…

Він неспішно запалив і за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лілі.

— Кажуть, що цигарка — це останнє, що дають перед стратою… — криво посміхнувся він.

— Я тебе страчувати не збираюся, — сказала Лілі. — Просто йди своєю дорогою. Ти мені перешкоджаєш.

— Ось як… Тоді й я тобі дещо скажу: ти мені також перешкоджаєш.

— Це ж у чому? — Лілі випустила кільце диму.

— Ну, наприклад… стати вільним, а головне — багатим.

— Тобі ніколи не стати багатим, — зітхнула Лілі. — Ти — плебс. А вільним можеш стати хоч зараз.

Анатолій нахилився над її головою. Вона навіть відчула запах його улюблених парфумів «Прощавай, зброє!»

— Тобі ніколи не знайти діамантів убієнної тобою бідолашної бабусі, — раптом чітко й зловісно прошепотів Анатолій у самісіньке вухо. Лілі так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. — Де вони, знаю тільки я…

— Звідки?.. — прохрипіла вона, безпорадно споглядаючи цю гору м’язів, що нависала над нею.

— Від Заріночки вашої, - спокійно продовжував Анатолій. — Від кішечки Заріночки, яка так вірно зберігала таємницю, що довелося її трохи помучити…

— Невже це ти? Не вірю! — вигукнула Лілі, намагаючись вилізти зі слизької ванни.

— А ти повір… — посміхнувся Анатолій.

І вона повірила, по новому дивлячись у його холодні скляні очі.

— Чого ж ти хочеш, сволото? — прошепотіла вона. — Розділимо та й розбіжимося… Якщо Вовка нас не випередить.

— Не випередить, люба, не хвилюйся!

Він сказав це так, що вона одразу все зрозуміла.

— Толику, давай почнем усе спочатку… — змінила тон Лілі. — Ти виявився розумнішим, ніж я гадала.

— Пізно починати, — сказав він. — Ти допалила?

— Я серйозно. Причому тут це? — здивувалася Лілі, намацуючи поглядом ножиці, що лежали зовсім поруч на поличці біля дзеркала…

— І я серйозно, — відказав він і щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської піни.

Гаятися не можна! Анатолій почав швидко збиратися й радів, що у цій квартирі не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Він почав пакувати до валізи все, що могло б навести на його слід. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.

Було близько дванадцятої ночі. «Начхати! — подумав Анатолій. — Буду копати. Зараз такий час, що ніхто ні на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квітів!»

У старий двір дістався о пів на першу. Одразу ж помітив ту стару березу, про яку казала Заріна. На подвір’ї нікого не було. Він стояв навколішки посеред двору, і йому здавалося, що він просто маленький хлопчик, який грається в піску. Десь на шостому поверсі світилися вікна колишнього помешкання Ліліани.

«Молодець, моя кішечка, — думав, копаючи Анатолій. — Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за ліжко, ось — за штамп у паспорті!.. Не вийшло!..»

Нарешті лопатка натрапила на брудний згорток.

Анатолій обережно витяг його і струсив землю.

Розгорнув… Маленькі і великі камінці зблиснули у темряві. Десять масивних перснів, кольє, три браслети, чотири брошки… І все це — його! Усе — діаманти найчистішої води.

Він поспіхом засунув згорток до сумки і, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скоріше вийти з цього двору. І ніколи більше сюди не повертатися. Навіть подумки.

В арці за своєю спиною він почув легкий шурхіт…

З темряви вийшли три постаті й оточили його.

«Грабіжники» — миттєво здогадався Анатолій і одразу почув наказ:

— Руки за голову! Обличчям до стіни!

Сумка випала з тремтячих рук. Ліхтарі освітили його, засліпивши очі. На зап’ястях заклацнулися наручники. Усе скінчилося за якусь мить. Анатолія заштовхали до міліцейського фурґону, що чекав на дорозі. Заревів мотор, зблиснули фари й на мить освітили темний колодязь двору. Двору мерців.

…Кінець травня 80-го року видався спекотним. У школах закінчилися заняття, дітлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повітря, канючили в батьків гроші на морозиво й періодично втікали на міський пляж.

Але цій зграйці було не до сопливих дитячих розваг.

Четверо модно вбраних дівчаток і один білявий хлопчик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фігурну ручку у вигляді слонячої голо ви із загнутим догори хоботом. Нарешті одна з дівчаток натисла на кнопку дзвінка. Їм довго не відчиняли.

Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:

— Віро, це ти, дитино?

— Ми — тимурівці, — бадьорим голосом гукнула Лілі у замкову шпарину. — Прийшли дізнатися, чи не потрібно вам вимити вікна або сходити по хліб?

Двері трохи прочинилися, й вицвіле око під чорною густою бровою недовірливо зиркнуло на зграйку дітлахів.

— Мені нічого не потрібно, дякую.

Стара вже хотіла зачинити двері, але Лілі здогадалася швиденько підставити ногу.

— Ой-ой! — заверещала вона, і стара знову прочинила двері. — Вибачте, але нам у школі не повірять. У нас на обліку всі пенсіонери нашого двору, і ми маємо допомогати всім. Якщо хтось відмовляється від допомоги — це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.

Стара невдоволено відчинила двері.

— Ну що ж, проходьте. Тільки не смітіть і сидіть тихенько.

Діти увійшли до кімнати.

— Ого! Як у вас тут цікаво! — сплеснула руками смаглява дівчинка й узяла з комода статуетку.

— Тебе хіба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? — суворо зауважила стара.

— Облиш, дурепо! — наказала інша дівчинка, відбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на місце.

— Так. Що я маю писати? — запитала Алоїза Абелів на, дістаючи письмове приладдя.

— Сідайте, будь ласка, і пишіть так… — замислилася найрозумніша з подруг — шатенка у мережаних шортиках. — Зараз я подумаю…

— А може, вам усе ж таки вимити вікна? — запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сиділа хазяйка квартири.

— Чи принести хліба? — підтримала його чорнява дівчинка, обходячи стару з іншого боку.

— Або молока? — проспівала, наближаючись, ще одна «тимурівка».

— Ой, а це що — невже ви на портреті?! — перебив її хлопчик, поглянувши на велику картину у важкій рамі.

— А цей свічник — він зі справжнього золота? — запитала головна з них, схопивши з полиці старовинний канделябр.

— Господи, діти! У мене від вас паморочиться в голові! — зойкнула стара. — Припиніть ґвалт. Сядьте тихенько. Отже, що писати?

Дівчинка зі свічником стояла за її спиною.

— Де ти, дитино? — звернулася до неї стара. — Диктуй нарешті, що ти хочеш, щоб я написала вашому ланковому, та йдіть уже грайтеся на вулицю!

Раптом вона помітила, як змінилося обличчя смаглявої, ніби та побачила за її спиною щось жахливе.

Стара не встигла обернутися. Важкий удар поцілив якраз у скроню. Вона осіла в кріслі, безтямно, немов краб, загрібаючи повітря руками.

— А тепер — усі по черзі! — скомандувала Лілі, передаючи свічник Вовику.

Той, аби не було так лячно, уявив свою галасливу бабусю, що хотіла повбивати усіх чоловіків і, мабуть, його самого, — й щосили ударив.

— Тепер ти! — наказала Лілі Ярославі.

Та затисла вуста.

— Слабо? — посміхнулася Лілі.

— Мені не слабо! — зиркнула на неї чорними очима Заріна, вихоплюючи з рук Вовика свічник…

— Алінка! — коротко наказала Лілі.

Смаглява вдарила аж тричі, аби не здатися слабкодухою.

— Лишилась тільки ти! — знову звернулася Лілі до Ярослави.

— Мене знудить, — промовила та.

— Біс із тобою! Але твоя частка — найменша! — відказала Лілі, і вони почали перевертати шухляди.

— Беремо тільки дорогоцінності!

Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули двері під’їзду.

— Треба втікати! — сказала Лілі. — Вдаємо, що були у Вовки й біжимо на пляж. Усім — весело! Це — наказ.

— Тікаймо! — заверещала Заріна.

Вони вискочили з під’їзду, ледь не збивши з ніг доньку двірнички, що поралась із шнурівкою своїх стареньких черевичків.

— Тепер — розбігаймось аж до вересня! — наказала наостанок Лілі, і діточки розбіглися по своїх домівках.

Йдучи повз двері двірнички, Лілі обтерла об неї свою закривавлену долоню.

О десятій вечора Заріна ще крутилася у своєму ліжку. У вітальні горіло світло — мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тільки це. Під подушкою лежав згорток.

Ще трохи покрутившися в ліжку, Заріна дійшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.

Вона тихенько вибралася з під ковдри, натягнула свій сарафан, поклала згорток у відерце, відшукала свій дитячий совок і непомітно вислизнула з квартири. У дворі вона присіла за кущем під старою розлогою березою й почала шалено копати. Коли вузька яма стала досить глибокою, Заріна поклала згорток на дно і так само швидко закидала землею. Зверху гарненько все зарівняла й руками нагребла зверху піску, листя та гілля.

За тиждень її відправили до Артеку. Але в місто Заріна так і не повернулася: влітку батьки розлучилися, розміняли квартиру, а доньку відправили жити до бабусі у передмістя. Слід її загубився…