Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Коментар

Це видання присвячується сторіччю Ірини Вільде, яке Україна відзначатиме 2007 року. Книжка націлена на своєрідну „реконструкцію" спадщини письменниці, яка зазнала фатально потужного ідеологічно-цензурного тиску в радянську добу. Більшість творів Ірини Вільде, написаних після 1945 року, несуть у собі вимушені прорадянські ідеологічні штампи, підкреслену соціяльну тематику, важкі для авторки ідейні та естетичні самообмеження. Водночас і читачі, і літературознавці усвідомлюють, що проза письменниці стала свіжим подихом особливого ліризму та психологізму в історії української літератури XX ст., що без Ірини Вільде неможливо відчути всю повноту художніх настроїв і нюансів, якими оновлювалася стилістика українського Слова у напрямку до поетикальної точности і вишуканости. Дилему, коли творчість літераторки випадає з уваги читача (а відтак і укладачів університетських та шкільних програм історії української літератури) через певну дозу радянщини в ній, і об'єктивною повагою до її таланту, можна розв'язати в один спосіб: перевиданням усіх творів Ірини Вільде дорадянського періоду. Так ми повернемо видатній майстрині слова те місце в національній культурі, яке вона посіла в міжвоєнну добу — в час інтенсивного зростання естетичної вартости нашої літератури.

Перший значний крок у цьому напрямку був зроблений Марією Вальо у виданні: Ірина Вільде. Незбагненне серце. Новели, публіцистика, літературні статті, листи. — Львів: Каменяр, 1990. — 255 с. Тут були вперше передруковані вибрані новели міжвоєнного періоду, зрозуміло (оскільки видання готувалося ще в умовах СРСР), що сюди ввійшли „найневинніші" статті і листи письменниці. Повністю етапна новелістична збірка „Химерне серце" (Львів, 1935) так і не побачила світу.

Серед літературознавчих досліджень останнього часу виділимо монографію Наталі Мафтин „Мала проза Ірини Вільде: неповторність індивідуального голосу" (Івано-Франківськ: Плай, 1998). Ґрунтовний літературний портрет письменниці ще чекає на свого реалізатора.

Поява повісти „Метелики на шпильках" у 1936 р. відразу після збірки „Химерне серце", яка була так схвально зустрінута критикою і читачами, ознаменувала нову тенденцію в галицькій українській літературі, тенденцію до стильової розкутости й психологізму. У тому ж році з'явилася друга книжка циклу — „Б'є восьма" (Львів, 1936), третя повість — „Повнолітні діти" — вийшла вже у 1939 р. У літературознавстві панує думка, що письменниця ще в передвоєнний період задумала переробити трилогію на єдиний роман „Повнолітні діти", який уперше вийшов уже в радянський час: Ірина Вільде. Повнолітні діти. — Львів: Книжково-журнальне в-во, 1952. Природно, твір був підцензурно „відкориґований" авторкою і дещо „довантажений" відповідною класово-соціяльною тематикою та ідеологією. Проте повість „Б'є восьма", очевидно, як найдинамічніша і найгостріша за проблематикою, аж двічі перевидавалася у „ранньорадянський" час у Галичині — у 1941 і 1945 роках, до того ж у підзаголовку зазначалося: „З циклу „Метелики на шпильках". В обидвох цих виданнях були зроблені дуже незначні і малоістотні, переважно лексичні і стильові корективи, що допускалося з огляду на „початковий етап" пристосування до радянської влади, яка спочатку, особливо в умовах масштабного опору в західноукраїнському суспільстві, завжди любила побавитися з письменником у „свободу творчости". Цей факт підказує нам зробити розрізнення між двома творчими задумами Ірини Вільде і відповідно інтерпретувати їх в історії української літератури.

Текстологічно видавництво постановило зважити на стильові, граматичні і деякі лексичні зміни в тексті повісті „Б'є восьма", які зробила Ірина Вільде в її останньому окремому виданні: Ірина Вільде. Б'є восьма. — Львів: Вільна Україна, 1945. Цьому є наступні причини: 1) об'єктивно внесені письменницею стильові правлення справді поліпшували естетику твору; 2) сама авторка постійно тяжіла до тієї літературної норми української мови, яка утверджувалася переважно під визначальним впливом наддніпрянських письменників доби Розстріляного Відродження, і зміни 1945 р. відбивають природну мовно-стильову еволюцію її творчости; 3) стилістика галицького письменства з цілої низки об'єктивних причин у багатьох аспектах, на жаль, заходила в глухий кут, тобто тяжіла до калькування неорганічних польських і німецьких мовних особливостей, хибувала непотрібними лексичними запозиченнями, тому долання певних недоладних мовних стереотипів, які не вросли у літературну українську мову, було закономірним і для письменника, і для читача. Зрештою, сучасне якісне сприйняття творів Ірини Вільде можливе саме у такому варіянті.

Редаґуючи тексти, ми прагнули максимально зберегти ті глибинні прикмети давнішої української літературної мови у її галицько-буковинському варіянті, які створюють особливий „запах" епохи. Правлення, як то уникання суцільного пом'якшення „л" чи елементів застарілої орфографії (типу „двайцять" і т. ін.), зроблені з урахуванням того, що конкретні особливості не прищепилися в українській граматичній нормі і викликають в сучасного читача більше здивування, аніж заохоти.

Тексти усіх трьох повістей подаються за першодруками.

Видавництво висловлює велику подяку п. Марії Вальо за наукові поради, допомогу при підготуванні матеріялів книжки.

Олег БАГАН