Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Через терни до зірок

Наближається сто років від дня народження письменниці Ірини Вільде (Дарії Дмитрівни Полотнюк [Макогон], 5.05.1907—30.10.1982), і наша літературна громадськість мимоволі звертається поглядом у минуле: коли, як і з чим прийшла ця постать, жінка-леґенда в українську літературу і що залишила в ній? Дослідниця і прекрасний знавець творчости письменниці Марія Вальо твердить, що перший її друкований твір — оповідання „Марічка" — з'явився 1926 року у перемишльській газеті „Український голос", тобто тоді, коли Дарії Полотнюк було тільки 19 років. До 1939 року Ірина Вільде опублікувала понад п'ятдесят творів малої прози — новел, оповідань, ескізів, есе, художніх нарисів та чотири повісті: трилогію „Метелики на шпильках", „Б'є восьма", „Повнолітні діти" і повість „Вікна нарозтіж", яка збереглася лише в журнальному варіянті.

А прийшла в літературу письменниця в дуже складну і суперечливу епоху: закінчилася Перша світова війна, розпалися Російська і Австро-Угорська імперії, програла війну кайзерівська Німеччина, закінчилися поразкою визвольні змагання українського народу; більшість українських земель увійшли в нову радянську імперію, а західноукраїнські землі були дослівно розшматовані між Польщею, Румунією, Чехословаччиною, згодом і Угорщиною. Як свого часу в пошматованій третім поділом Польщі, мистці та письменники, щоб підняти дух свого народу, зверталися до славетних сторінок минулого і нагадували полякам, коли ті перемагали своїх поневолювачів, — коли під Ґрюнвальдом в 1410 році розбили німців-хрестоносців, нагадували, коли російські купці стояли на колінах, вручаючи Стефанові Баторієві ключі від Пскова, а пан Володийовський успішно фехтував проти найкращих фехтувальників Богдана Хмельницького…

Анітрохи не рахуючись із світовою громадськістю, королівська Румунія на українських землях починає проводити практику шовіністичного етноциду, лінґвоциду і румунізації північної Басарабії та Буковини, де проживали тоді письменниця з батьками. Тут, на Буковині, „малій батьківщині" Ірини Вільде, майбутня письменниця отримує патріотичне виховання в родині батьків, де шляхетність, патріотизм і порядність вважалися найбільшими громадянськими чеснотами і де її батьки — народні вчителі Дмитро Макогон та його дружина Адольфіна були живим прикладом патріотизму і громадянської мужности. Постійні конфлікти з міністерством освіти королівської Румунії та перспектива залишитися без роботи змушують Д. Макогона з родиною на початку 20-х років нелеґально перейти польсько-румунський кордон і осісти в „Польщі", в місті Станіславові, де Дарія Макогон пішла працювати в приватну українську гімназію і де через своїх братів Ореста й Бориса познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Євгеном Полотнюком.

Як неодноразово повторювала сама письменниця, розгул політики етноциду проти українського населення Буковини, розв'язаного урядом королівської Румунії, прив'язаність та любов письменниці до своєї малої батьківщини, до людей, які її оточували, до мови і звичаїв свого народу зародилися в неї ще в ранні роки і довго були чи не основним імпульсом її творчости, живлячи ідеями людяности та патріотизму. Усвідомлення своєї приналежности по лінії батька до давнього шляхетського роду, який відзначився ще під час Хотинської війни 1621 року, атмосфера любови та порядности в родині, велика і змістовна домашня початкова освіта, знайомство з шедеврами світової літератури, які Ірина Вільде вільно читала в ориґіналі, а також класичне „римське" виховання в гімназії дали письменниці той стрижень негнучкости в характері, який мали і її батьки, — вона стала особистістю, з якою кожна влада мусила рахуватися.

Як показала практика, панська Польща в своїй політиці етноциду та лінґвоциду не далеко втекла від королівської Румунії, хоч і проводила цю політику не так грубо і вульґарно. Майбутня письменниця та її майбутній чоловік Євген-Володимир Полотнюк без перешкод вступили до Львівського університету імени Яна Казимира і, відповідно, до Львівського політехнічного інституту, який Є. Полотнюк закінчив, отримавши диплом з відзнакою. Дарії Макогон не вдалося закінчити повний курс університету: вона була звільнена за підозрою в приналежности до Української військової організації (УВО).

Дарія Макогон почала писати і посилати свої дописи до різних часописів, про це нікому не говорячи. Останній рік навчання її нареченого Є.-В. Полотнюка припадає на 1931/1932 навчальний рік. Далі — дипломна робота, матеріял до якої майбутній чоловік письменниці збирає в селі Милятичі. Склавши загальний іспит на „відмінно", 9 лютого 1934 р. він отримує кваліфікацію лісового інженера, а 10 листопада того ж року — міжнародний диплом лісового інженера, який без нострифікації давав право на роботу в будь-якій європейській країні.

Заповнюючи дані для одержання диплому, Євген-Володимир Полотнюк у графі про сімейне становище написав „одружений". Вийшовши заміж, Дарія Полотнюк разом з чоловіком їдуть до Коломиї, де майбутня письменниця працює в часописі „Жіноча доля".

У 1935 році Дарія Полотнюк під ім'ям Ірини Вільде (німецьке „вільде" означає „вільна, дика, нескорена", а ім'я Ірина — похідне від Дарини) тріумфально входить в українську літературу, опублікувавши свою повість „Метелики на шпильках", що друкувалась у львівському часописі „Нова хата" від першого номера за 1935 р. і до останнього. Згодом ця повість вийшла у бібліотеці „Діла" окремою книжкою, а в 1936 р. в цій же бібліотеці виходить повість „Б'є восьма" як продовження „Метеликів на шпильках". Ще недавно авторка нарисів і новел, яка підробляла собі репетиторством, відразу зробилася відомою: їй присудили премію Товариства письменників і журналістів імени Івана Франка! І це у той час, коли більшість критиків та літераторів вважали, що в письменників основною мала бути тема втрати української державности після великого чину визвольних змагань. Як свого часу польські письменники і мистці нагадували полякам, що й вони колись били німців, росіян і козаків, так тепер українцям треба було нагадувати про їхню героїчну історію. Тож не дивно, що в західноукраїнській літературі того часу панував тільки один жанр — історичний.

Трилогія Богдана Лепкого „Мазепа" була поза критикою, Катря Гриневичева написала „Шестикрилець", Наталена Королева — „1313", збірник критичних статей європейського зразка у Дарії Віконської (Іванни Федорович-Малицької), а премію присудили Ірині Вільде з Коломиї! Громадськість, яка завжди шанувала патріотизм як найвищу суспільну чесноту, була шокована: за що Ірині Вільде присудили премію, якщо вона не написала жодного рядка на захист національної ідеї, як ми тепер кажемо! Вибухнув скандал. „Олії до вогню" додав ще й лист-подяка за присудження їй премії, в якому письменниця радила своїм колегам-письменникам оглянутися навколо себе, подивитися на життя і без скиглень, які вже всім набридли, додавати людям охоти до життя і боротьби за нього. На сторінках преси з цього приводу почали виступати поважні професори та компетентні критики. Відгуки містили часто-густо протилежні судження: від захопленого схвалення проблематики творів і їх „європейського стилю" до безпідставних звинувачень у безідейності.

Зрозуміло, що такі різні оцінки спричинилися до великої популярности письменниці. Її розповідь про звичайних людей, про їхні клопоти, проблеми, звичайне щоденне життя з його дрібницями і переживаннями виявилися значно ближчими і зрозумілішими читачам. І цей девіз — додавати людям охоти до життя та боротьби за нього — згодом пройшов через ціле життя письменниці, за всіх „-ізмів": не скиглити, а творити і перемагати в ім'я прийдешнього, гідно нести звання людини й українця, хоч би які були часи. Читач це відчув відразу, за що й завжди ставився з пошаною до письменниці. Передова громадськість одностайно підтримала талант молодої авторки. За словами самої письменниці, її тепло і щиро підтримали Ольга Кобилянська та Уляна Кравченко, майстер історичного роману Андрій Чайковський, Костянтина Малицька, Михайло Рудницький.

Ірина Вільде (перша зліва) в Коломиї у колі колеґ-журналісток

(1930-і рр.)

„Коломийський період" творчости Ірини Вільде (1932–1939 рр.) тісно пов'язаний з працею у часописі „Жіноча доля", позначений також її публіцистичними виступами, в яких письменниця порушувала питання і давала свої відповіді на проблеми, що стояли перед суспільством того часу, зокрема перед жіноцтвом. Ось як згодом вона про це писала: „Загальна економічна криза в усьому краї і денаціоналізаційна політика у Східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціяльно створених законів відібрали в громадян української національности змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і т. д., створювали пригожий ґрунт для своєрідних таки „своїх" спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого „меншого брата", зокрема безробітну інтеліґенцію. Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок…"

І ось молода авторка, ще незаміжня, але вже з п'ятирічним стажем нареченства (шлюб поки що не був можливий через матеріяльні умови) від свого імени і сотень таких, як вона, кидає привселюдно виклик суспільству: „Хочу дитину!"

Як далі писала авторка, тогочасний редактор „Жіночої долі", сімдесятилітня Олена Кисілевська, виявила тоді неабияку „прогресивність" і „сміливість", надрукувавши статтю „Хочу дитину" в журналі для дівчат „Світ молоді", який виходив при „Жіночій долі" і який редагувала молода Ірина Вільде. На жаль, внаслідок воєнних подій у родині не збереглося зібраних авторкою відгуків („за" і „проти") на цю статтю — ні письмових, ні тих, що були надруковані у тодішній пресі.

Думаємо, не менш цікавою була проблема, яку письменниця порушила у статті „Чи „ова" — це титул?" У той час, не без впливу побутової польської культури, з'явилася своєрідна галицька титуломанія, що часто доходила до абсурду, зокрема в різних культурно-просвітницьких товариствах, де поруч з дружинами лікарів, викладачів, священиків та інженерів, працювали також жінки малярів, кравців, шевців і т. п. Але якщо дружин „простих" чоловіків називали просто за прізвищем, то жінкам чоловіків „на посадах" дочіпляли титул на зразок „пані радникова" чи „пані докторова", і якщо національна ідея й об'єднувала цих жінок, то соціяльна ґрадація, викликана цією титуломанією, навпаки, радше роз'єднувала проґресивне жіноцтво. Ця стаття, зрозуміло, викликала відгуки читачів і особливо читачок.

Ще задовго до початку Другої світової війни, яка забрала в Ірини Вільде двох братів, чоловіка і небожа Юрія (сина чоловікового брата Ярослава), який загинув при обороні Ленінґрада, у письменниці зародився намір написати саґу про п'ятеро жінок, про кожну в іншій ґамі.

Ірина Вільде (1940-і рр.)

Портрет невідомого художника

Якось у розмові зі своєю приятелькою вона почула фразу, що, мовляв, для того, щоб пізнати справжній характер людини, треба подивитися, як ця людина поводитиметься в біді, бо у нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді кожен виявляє себе по-різному. І в цю хвилину, як згадувала письменниця, зародився задум історії життя таких несхожих одна на одну характером п'ятьох сестер Річинських — доньок отця-каноніка, які потрапили в біду.

Спершу авторка задумала написати твір на вісімнадцять аркушів, найправдоподібніше, повість, де була б індивідуалізована не лише мова героїв, а й, відповідно до стилю кожного з них, і мова автора. Далі — більше. Закінчилося тим, що письменниця зробилася рабинею роману, і його герої щораз більше й більше кликали її до себе. А була війна, була німецька окупація і ґестапо, були донощики фольксдойчери-поляки, що цікавились і уважно стежили за діяльністю її чоловіка — резидента УПА.

На якомусь етапі, як і всі упісти, він мав справу з совєтськими партизанами Ковпака. Провокатор доніс на Євгена Полотнюка, якого разом з дев'ятьма повстанцями судили в Станіславові. „Ковпаківці", загнані в гірський „мішок" на терені Яремче — Яблуниця, мали єдину можливість вирватись із оточення — проривом на Делятин. Бажаючи визволити „товаришів по зброї", ковпаківці з боєм серед білого дня рушили через Делятин, штурмом взяли в'язницю, де ґестапо мало тримати десять засуджених до розстрілу патріотів, після чого вийшли на рівнину і розсіялись, втративши при штурмі в'язниці сімнадцять своїх побратимів.

На жаль, німці, попереджені про можливий напад на тюрму, перевели засуджених до Ворохти, де згодом 28 грудня 1943 р. їх розстріляли.

Місцеві патріоти зуміли захистити родини десятьох страчених побратимів. Ірина Вільде з молодшим сином Максимом, тоді ще немовлям, на руках та з підробленим авсвайсом[142] на ім'я Дарії Макогон із невеликим клунком речей, серед яких найважливішими були портативна друкарська машинка та перші нариси „Сестер Річинських", щасливо обминула сіті ґестапо, яке шукало Дарію Полотнюк та її двох дітей. Старший син Ярема разом з мамою Дарини, Адольфіною, ще раніше переїхав до Ходорова.

Євген Полотнюк

(10.03.1906—28.12.1943)

Тут до речі буде сказати про те, що Ірина Вільде, як і вся інтеліґенція „другої хвилі еміґрації", могла у 1944 р. втекти на Захід: письменниця вільно володіла французькою і німецькою мовами, до того ж в Австрії чи південній Німеччині ще проживали родичі матері. Та „римське" виховання, отримане в домі батьків і в гімназії, підказує письменниці залишитись на батьківщині і розділити долю зі своїм народом. Її любили, їй вірили і надіялися на неї. Залишитися у краю було для неї нелегким рішенням, однак іншого вона собі не уявляла.

Після війни, за рекомендацією Сидора Ковпака, письменницю обрали депутатом Верховної Ради УРСР. До письменницьких обов'язків додалися депутатські. Спроби публікувати окремі частини роману принесли письменниці більше розчарування, ніж натхнення. Пізніше вона писала: „На одному чи, правильніше, першому моєму післявоєнному вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від довколишнього світу, відсутність соціяльного фону, іґнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін.

Стало трохи страшнувато чи, як мовлять в нас на Буковині, „омкно"… Роман розрісся… на дев'яносто один друкований аркуш, тобто „дороблено" було ще сімдесят три друковані аркуші".

Дехто не те що з читачів, але навіть з літературних критиків, не будемо називати їхні прізвища, вважав, що в основу роману лягла історія конкретної родини священика.

„Називали мені (о sancta simpicitas![143]), — пише Ірина Вільде, — навіть прізвище такої сім'ї. Мушу в ім'я правди розчарувати тих, хто переконаний, що Річинські живцем взяті з життя. Зрештою, брати у життя, а копіювати його — далеко не одне і те саме".

Однак паралельно з чиновниками-бюрократами та менш талановитими колеґами-письменниками, які або не розуміли суті написаного, або вдавали, що не розуміють, були і справжні читачі, справжні критики, які навіть в умовах радянської сталінсько-беріївської дійсности, не кажучи вже про хрущовську „відлигу", належним чином сприйняли і оцінили роман письменниці. Як справедливо вважає Марія Вальо, „загальнолюдські й національні цінності творчости Ірини Вільде, зокрема ранніх її творів, починаючи з половини 50-х років, послідовно відстоювали молоді радянські критики, згадати хоча б статті і рецензії С. Трофимука, М. Мундяк, І. Дзюби, М. Гуменюка, М. Ільницького, М. Козака та багатьох інших, хоча це було дуже непросто і нелегко".

Сьогодні, коли, здавалося б ніщо не заважає дати правильну і справедливу оцінку творчости письменниці, з'являються критики, які вважають, що саме ранні твори письменниці зрілі і справді художні, бо твори радянського періоду — написані у „підсовєтській Україні" під примусом, тиском, а тому й художньо слабкіші.

На жаль чи на щастя, але так не є, бо письменник розвивається, хоч би де перебував, і здебільшого зростає як майстер і як особистість. Важко сказати, чи талант, даний письменникові Богом, робить людину щасливою. Радше навпаки! Талант не терпить фальші, не терпить брехні, а в аж ніяк не ідеальному суспільстві мистець скорше чи пізніше дійде до тієї точки, коли життя поставить перед ним жорсткий вибір: злукавиш — і тобі буде добре, напишеш правду — і будь готовий до різного роду випробувань — від банального безгрошів'я до концтабору. Ірина Вільде неодноразово повторювала: „Підлість — це той потяг, на який завжди встигнеш сісти, то навіщо поспішати?"[144].

Часто „нерозумних" письменників у часи тоталітаризму викликали до різного роду „установ", де намагалися вплинути на них, змушували прислухатися до „доказів розуму", хоч ті продовжували вперто робити своє, після чого — конфлікт з владою і, логічно, — кара за „нерозум". М. Вальо у своїх спогадах про Ірину Вільде наводить відгук письменниці після виклику її до високого чиновника від ідеології: „Уявіть собі, — хвилювалася вона (письменниця), — мене ледь не виставили за двері, нагадавши про відсутнність елементарної вдячности до радянської влади. Я відповіла, щоб не плутали поняття радянської влади з бюрократичною машиною і не вимагали вдячности за прояви культурного геноциду. То виходить, що мене хотять з'їсти, а я ще повинна за це ґречно дякувати". „Партократи, ким би вони не були, є тимчасові, а народ безсмертний"[145], — говорила письменниця.

На щастя, зусилля дрібних номенклатурно-партійних посіпак зійшли нанівець, й Ірина Вільде 1965 року була удостоєна Шевченківської премії за роман-епопею „Сестри Річинські".

Насамкінець, нагадаємо слова Павла Загребельного (січень 2004 р.): „Ірина Вільде знала, що життя безжальне, а тому найперше в цьому житті треба боротися за справедливість. Водночас вона розуміла, що на всьому нашому бутті лежить тяжкий тягар несправедливости, і не тільки тягар, а й безкінечна печаль, — як історія беззахисних сестер Річинських. Велич Ірини Вільде — у відстоюванні справедливости".

Ірині Вільде випало жити в ту епоху, коли її батьківщина входила до складу Австро-Угорщини, згодом Румунії, була окупованою гітлерівською Німеччиною, була частиною Радянського Союзу, де все написане до 1939 року потрапляло до так званого „спецфонду", що дало можливість деяким кон'юктурникам від літератури ділити її творчість на два етапи: до 1939 року і після нього — та оголосити її радянською письменницею тільки тому, що вона жила і творила в цей час, а всі її твори, написані до 1939 року лежали під надійним „замком" у спецфондах і не були відомі широкому колу читачів.

Тепер, знайомлячись з її ранніми творами, ми відчуваємо той літературний контекст, в якому Ірина Вільде реалізувала себе як письменниця, і розуміємо, чому вона до останніх днів життя так і залишилася Vilde — Вільна і нескорена жорстокими часами. Її небуденний талант, потічки її ідей і задумів з часом перетворилися на могутній потік, що успішно долав усі перешкоди. Говорячи образно, Ірина Вільде „в часи безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту і занепаду" кликала до життя і боротьби, оспівувала тих прекрасних „метеликів", яких жорстокі часи намагалися приколоти шпильками, а її любов до них, до рідного краю („Моєї Буковини") білими віршами виливалася пахучим медом з рядків її книг, зігрівала і продовжує зігрівати душу читача, дає йому надію, впевненість та віру в свої сили.

Це видання є першою спробою донести до українського читача перші три повісті письменниці, які стали значною подією в довоєнній Галичині. Маємо надію, що й сьогоднішній читач не залишиться байдужим до долі героїв і полюбить їх усім своїм серцем.

Наталка і Ярема ПОЛОТНЮКИ

4.08.2006 р.