Правду мовила Миколчина Училка: безмежна краса осіннього лісу!
Біжить Найда, біжить — а золотим кущам і деревам кінця-краю не видко! Навколо усе ворушиться, шелестить, шелепає, шурхотить, запасається харчами!..
Густо пахне мокрою стежкою, запізнілою молоденькою травичкою, сухим листям і — грибами, грибами, грибами.
До грибів Найда байдужий, хоч Миколка й припускає, ніби деякі з них, як-от сироїжки, можна їсти й сирими.
Але чи є щось приємніше, ніж погасати лісом, хай навіть на голодний шлунок?
— Найдо-о-о-о! Агов!..
Ой, точно! Вони ж із Миколкою якраз по гриби й прийшли! Захопившись лісовим спортом, Найда забув, що хазяїн має наповнити свої відра!
Собака весело мчить на погук.
В очах йому жовто мигтить осінь.
— Диви, що я знайшов! — розводить руками хлопчик над листяною галявиною.
Найда відразу кидається на пошуки господаревої знахідки.
Ага, ось що! Гриби, виявляється, тут ростуть не окремими купками, а якимось наче рядочком! Півколом! Як ото футбольні ворота на Шкільному стадіончикові!
Нюх-нюх, нюх-нюх… Ого, це не просто півколо: ген біля того кленочка рядочок замикається! Фізкультура, та й годі! — Найда вистрибцем помчав уздовж грибної лінії.
— Вже не раз таке зустрічав, та хіба ж тебе докличешся! — Миколка втомлено гепнувся на пеньок. — Зручно біля таких кіл: сів собі рачки та й вирізуєш усі підряд!.. Ух, грибів сьодні — як целофану й пластикових пляшок на нашому Пустирищі! Ухоркався, поки назбирав! Налазився, аж голова крутиться, вже й перед очима лиш оті кола й гриби!..
Аж тепер Найда помітив, що обоє Миколчині відра повнісінькі вщерть. Клас, клас, клас!.. Пес узявся радо вибрикувати навколо «улову». Це ж їм у Халабуді на цілу зиму вистачить: їж — не хочу!
— Нє, самі варити не будемо! — діловито відкинув Миколка Найдині сподівання. — Занесемо, хай мама посмажить: Училка розказувала, що з грибами треба обережно, без дорослих із ними краще не заходитись! А мама ще й уміє! Пам’ятаю, одного разу колись робила їх із картопелькою: найкращий спогад мого дитинства!
Ох, як же справді смачно пахнуть гриби, коли їх відварити, а тоді ще й посмажити!
Найда з Миколкою сидять у сараї і ждуть.
У хаті — Вітчим з компанією, і мама обіцяла принести смакоти їм у сховок.
Бенкет буде — куди тим окунцям з мулькою!.. Ба, навіть куди тій Товстушиній хворельці!..
Щоб утримати на прив’язі апетити, Найда з Миколкою рахують дошки в сарайних стінах.
Дошок у сараї зосталося ще багато — навіть після таємних рейдів Вітчимових гостей, які, виносивши всі цінні речі й метал, потрохи виламують їх на паливо.
Дошок багато, але й вони вже сім разів полічені: ох же й довго смажаться ті гриби!
— Доведеться зганяти в розвідку! — нарешті вирішує Миколка.
З розвідки хлопчик повертається розчарований і нещасний. Він безсило опускається на залишки вугільного пороху.
Вітчимові гості все пожерли, а сам Вітчим упорав найбільше!!!
Мама дуже шкодувала, бідкалась, дорікала, що хлопчик не нагадав про себе раніше. Плакала й дала синові оцей кусник причерствілого хліба (хліб теж поїли гості), якого Миколка, засмутившись, не хотів і брати.
А Найда знову вважав її сльози крокодилячими, хоч зроду не бачив тих загадкових тварин.
Миколка з Найдою ще довго сидять у сараї.
Миколка блискучими очима дивиться крізь щілини на підвечіркове небо й перекидає в руках камінчики-вуглинки.
Найда блискучими очима дивиться на господаря. Подумаєш, та вони ще сто разів сходять до лісу, наберуть і наварять собі ще сто відер грибів! І Найда завжди-завжди поступатиметься першою порцією Миколці!
Хоче — собака вловить йому найбільшу сарайну мишу? Гаразд, не смішно.
Може, Найда викачає писочок в павутинні — як ото сьогодні в лісі тим липкучим «бабиним літом»?..
Ну, гаразд, мовчить, мовчить уже!..
Зненацька двері в хаті різко відчиняються.
З них вилітає Вітчим і, тримаючись за живота, з усіх сил поспішає через подвір’я до туалету. Туалет — сказано трохи гучно: після Урагану Вітчим його відбудувати ще не зібрався, вимостив тільки стіни, обклавши їх кукурудзинням.
Через хвилину з дверей викочується один із його дружків і теж тримається за живота. Похитуючись, чеберяє туди само. Надворі ще занадто видно, тож мусить «займати чергу»!
— Гей, ти там довго? — репетує він і вибиває чечітку ліпше, ніж Найда сьогодні — кругом лісових скарбів.
— О-о-о-ой! Живо-о-о-ота… скрутило! — озивається жалібно.
Дружок, не витримавши чекання й оздобивши свою нетерплячку парочкою добірних лайок, заганяється в підпарканні кущі.
Найда з Миколкою сполохано переглядаються: ось тобі й грибні кола!..
Не встигли Вітчим з дружком вивільнити кукурудзяну хатку й кущі, як із хати вилетіли ще два гості.
Один із них зайняв туалет, а інший, не маючи сил чекати, рушив просто-таки… до сарая!!! Так сильно шарпнув двері, що багатостраждальна внутрішня защібка вмить відпала.
— Гав! Ой! — у два голоси зойкнули Найда з Миколкою.
Все! Зараз їх тут викриють і повбивають!!!
Дядько, який уже налаштувався на вдале приземлення, і собі звереснув. Кулею вилетів із сарая і, ледве підтримуючи штани, навприсядки помчався геть.
Видно, він теж злякався, бо, пострибавши бур’янами, вискочив за паркан, і того вечора більше його не бачили.
— Гриби-и-и! Мабуть, попались якісь поганки! — ошелешено стогне той, який вилазить із туалету.
— А такі ж були добрі, хай їм грець! — висовується з хати ще одна скорчена від болю морда.
Особливо погано було Вітчимові: від його біганини в Найди з Миколкою миготіло в очах дужче, ніж від осені.
Гонки до туалету набирали обертів.
Мама, кривлячись і тримаючись за живіт, найбільше, звісно, клопоталась Вітчимом: відпоювала його водою, годувала якимись таблетками і винувато слухала тиради на адресу свого «байстрюка» та байстрюкового «шолудивого пса».
Коли Вітчим, перекопавши останнього матюка, зомлів (як ото Миколка від його тютюнової науки), мама побігла до сусідів викликати «швидку».
А Миколка з Найдою не стали чекати, поки приїде біла машина з «блимавками» або поки ще хтось зарветься до сараю.
Негайно повернутися до Халабуди! Вони що? Вони нічого!
Як-не-як завтра Миколці до Школи! Може, уроки треба зробити, чи що…
Ніч спали погано, хоч животи крутив не біль, а тільки голод.
Зате коли наступного дня дізнались, що всі гостювальники на чолі з Вітчимом оклигали й знову засідають у Миколчиному подвір’ї, навіть трохи пошкодували, що назбирали вчора тільки двоє відер.