Миколчині історії

ТОВСТУХА

Це Найда перший помітив Товстуху.

Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на штахетній огорожі, наче так і треба.

Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний порошок: ох, і «букет»!

Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.

До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього сущого, до всього, що бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під Халабудами на Пустирищах.

А тут ще й — кицька!

І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а котиться вітром якийсь нещасний порожній пакет!

Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:

— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!

Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.

Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і Найда став Миколчиним.

Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним порошком.

Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, що пахтіла свіжозвареною рибою.

Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й ліниво пішла до мисочки.

Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.

Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи перепочинку.

Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.

Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.

Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на Вулицю.

Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!

Найда вже вилизував миску, як Товстуха знов опинилася на порозі.

— Анхві-і-ісо, ти знов на штахветах, замість обідати? — проспівала вона.

І раптом помітила, що мисочки немає:

— Моя кицу-у-уню! Я ж тобі рибки так і не винесла!!!

Товстуха знов попхалась у нутрощі тісного будиночка, а над Найдою де не взявся Миколка. Голодними ніздрями втягнув апетитний дух, але вчасно оговтався.

— Найдо, ти здурів? — прошипів хлопець. — Мало нам з тобою влетіло за Конструктора, тепер ще й миски цупимо! Ану віднеси, де взяв!

Віднеси то й віднеси: таку чистеньку мисочку не сором і віддати! Найда прощально шурнув язиком по денцю й миттю відтяг посуд на місце.

Щойно виліз назад, як на порозі знов постала Товстуха. В її руках красувалась інша сяйлива мисочка з іще свіжішою рибкою.

— Склероз, та й годі! — уздрівши порожню миску, вдарила вільною рукою об скрипучий від прального порошку фартух. — То ти, Анхвісочко, вже поїла? Моя ж ти конхветочка, моя ж мацяпочка! Оце, мабуть, виголоднилась на тих штахветах?! На ще трошки хворельки!

Товстуха пішла назад. Кицька так само знехотя зістрибнула з паркану, так само знічев’я обнюхала рибу й повернулася на штахети.

Найдині ж лапи так само чкурнули в дворик, зуби так само перетягли мисочку за паркан.

Миколка вже не сварився, усміхнено чекав, що буде далі. Найда не спішив торкатися їжі: виляв хвостом і дивився на нього.

Миколка вмить уловив Найдине мовчазне запрошення:

— Це ти мені? А й правда, я й мульку їв, і окунів, а от хворельки…

Судячи з того, як умить спорожніла мисочка, хворелька була добренькою. Видно, Товстусі нічого було робити, крім того, що дбати про кицьку, бо вона вкотре опинилась на порозі.

— На ще водички, моя мурусьочко! Після рибки питусі хочеться!…Ой!..

Товстуха вирячилась на порожнє місце. Потім — на байдужу Анхвісу.

— Піду і я чогось поп’ю, мабуть, нашої з тобою хвірмової валер’янки, бо наче нерви здають! — і знову щезла в будиночку.

— …Та що за хво-о-окуси? — зойкнула, знов угледівши порожню мисочку. Миколка з Найдою під тином облизували пальці та лапи й аж качалися зо сміху.

Анхвіса ж — ні мур-мур.

— «Ні, це повний хвініш!» — перекривляв Миколка, коли вони вже добрались до відновленої Халабуди. — «Анхвісонько моя мила, чи ти їла, чи ти пила?»

— Гвав! Гвав! — і собі намагався вставити слово Найда.

Так Найда з Миколкою ненароком натрапили на Товстуху. А ще на нову розвагу. А ще — дістали змогу часом трохи підживитись.