Мiнiмакс - кишеньковий дракон, або День без батькiв (На украинском языке)

9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ

Олега та Лізку зустрів збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин біля паркану Ізольдиної садиби.

Зрозуміло, ні Максим, ні кіт до села не побігли. Максим не спішив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як і Рекс не хотів потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Ліза й Олег, це сусідку Ізольду, яка гасала навколо своєї садиби і несамовито репетувала:

— Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бігав Бобчик — то саме він постукав у двері, коли Ізольда балакала з Мінімаксом, — і теж кричав:

— Мамо, спиніться! Стійте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жінку, але та спритно вислизала з їхніх цупких обіймів, бігла до хати і тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крісло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї історичних коштовностей.

Ізольда навіть не помітила, що виверження куряви з вікон та дверей її домівки припинилося так само раптово, як і почалося.

— Спиніться, нарешті! — гримнув на неї дільничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвір'ї і з неприхованим професійним зацікавленням спостерігав за Ізольдою Сократівною, цією жінкою щедрої та щирої душі, а особливо — за речами, що одна за одною з'являлися на подвір'ї. — Ніяка це не пожежа, — пояснив кругликівцям дільничний, — а стовп звичайної куряви. От звідки він узявся — тут треба _розібратись_…

Крутивус наголосив на останньому слові, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в іншому: звідки у такої скромної жіночки такі коштовні музейні речі?

Його слова трохи заспокоїли Ізольду. Вона нарешті спинилася, важко хекаючи, обіперлася на тремтячу руку свого розпашілого червонопикого Бобчика, перевела подих і мовила, обвівши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

— Ой, слава богу! А я думала — горимо.

— По-перше, бога — нема, як доведено наукою, — суворо зауважив Крутивус, — і вам, шановна Ізольдо Сократівно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звідки ця курява! — І дільничний попрямував було до дверей будинку, та Ізольда заступила йому дорогу.

— Громадянине дільничний, зачекайте трошки! — злякано заторохтіла вона. — Я тільки вареннячко винесу — на зиму готувала, — а тоді, будьте ласкаві, дивіться! — І вона забігла в дім.

Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвін. Нарешті на порозі з'явилася Ізольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотіли скляні банки.

— Давайте поможу, — запропонував Крутивус.

Але Бобчик першим кинувся до матері, яка чомусь відсторонила благородного дільничного, і поквапливо вигукнув:

— Не хвилюйтесь, він легенький! Ми його поки до сусідів затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. — І вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйків.

— Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? — спитала Ізольда брата й сестру, які тихо стояли в натовпі і з неприхованою цікавістю спостерігали за дивним шарварком.

— Прошу, прошу! — заторохтіла Лізка. — Нехай лежить скільки треба.

— От спасибі, гарні ви діточки! — подякувала Ізольда й запхала клунок з банками у куток літньої кухні.

— Так що, будемо оглядати? — знову звернувся до Ізольди Крутивус.

На цей раз хазяйка гостинно розчинила двері.

Ступивши в хату, дільничний ледь не задихнувся. Дрібна, мов пудра, курява лежала по хаті товстим шаром, літала хмарками в повітрі і забивала ніс та рот. Але робота в робота, і дільничний рішуче взявся за розслідування.

Він старанно оглянув кожну щілинку й шпаринку на стелі, на стінах і на підлозі, але так і не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навіть побачили пожежники у місті і примчали сюди.

Дільничний вирішив запросити до розслідування вчених з Інституту кібернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерігати кругликівцям. Крутивус чув про грязьові вулкани, але тут ішлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканів — вулкан курний? Хто його зна… Нехай учені мужі дослідять це і зроблять належні висновки, а він тут безсилий.

Коли дільничний уже виходив з хати, він раптом за щось перечепився. Крутивус глянув під ноги і побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.

Це був Креня. Птах наковтався куряви і знепритомнів, бо так і не встиг вилетіти вчасно з хати.

Крутивус обережно підняв птаха, струсив з нього кінчиками пальців пилюку й підніс до очей — роздивитися. Несподівано Креня стріпнув крилом і розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у міліцейському кашкеті, птах, який іще не зовсім оговтався, розпачливо подумав: «От і все! Клямка!.. А тільки ж думав ставати на праведний шлях…» Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очі закрилися знов.

— Живий! — почув він над собою радісний вигук міліціонера. Цей вигук повернув Крені сили й надію. Він уже сміливіше зиркнув на дільничного і побачив, що той аж сяє від радості.

«Виходить, міліція радів, що я живий?! А підступна Ізольда, значить, дурила мене?!» — майнуло у пташиній голові, бо, щиро кажучи, Креня сподівався почути зовсім інше, щось на зразок: «Ага, розбіяко, попався! Ану, марш до буцегарні!..» А тут, бачте, — «живий!»

Креня так зрадів, що де й сили узялися! Він вирвався з рук здивованого Крутивуса і крізь прочинені двері шугонув до лісу, геть від цього проклятущого життя!

Та вже на півдорозі він раптом щось пригадав, стрімко повернув назад, блискавкою влетів у хату Ізольди — і за мить вилетів звідти із списаним папірцем у дзьобі…

Натовп поволі почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так і не знадобилися, і поїхали додому. А хмара густої куряви під легеньким вітерцем поволі попливла за дальній ліс.

Крутивус ще трохи постояв серед двору Ізольди Сократівни, щось обмірковуючи, а тоді попрощався з хазяйкою та Бобчиком — і теж пішов. Він вирішив нанести візит і докладно розпитати про коштовні речі іншим разом: що не кажіть, а зараз у людей нещастя.

А Ізольда Сократівна удвох із Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спішно — чого спішити, як біда минула, а сусіди й так усе бачили! — заносити речі назад.

Останнім вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.

Банки дзвінко дзеленчали, підстрибуючи у килимі, і при цих звуках Ізольда завмирала на місці і хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.

Коли Олег та Ліза прийшли помогти сусідам, раптом щось прудке пробігло дівчинці по нозі і сховалось до кишеньки на фартушку.

— Ой! — злякалася дівчинка і схопила брата за руку.

— Тсс! — засичало з кишеньки. — Це я, Мінімакс!

Ліза кинула братову руку і прикрила кишеньку долоньками.

— Ріднесенький, знайшовся! — гаряче зашепотіла вона, але з кишеньки знову засичало:

— Тихше! Не галасуй — почують. Краще йди додому, я там про все розповім…

Сидячи в напівтемній дачній халабуді, брат і сестра уважно слухали розповідь Мінімакса.

— Як я потрапив до сусідки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, — . сказав дракончик. — Я був вийшов у садок викурити одну-дві сигаретки…

— Так уже одну-дві! — перебила Лізка. — Та там під вишнею лишилась ціла купа недопалків!

— Будь ласка, не перебивай, а то забуду, — обірвав її Мінімакс. — Так-от, попихкую я собі сигареткою, пісеньку мугикаю, і так мені хороше, аж очі самі заплющуються…

— Це ти вже вигадуєш, — втрутився Олег. — Невже від куріння може бути хороше?

— Я ж не кажу — від куріння, — вирішив Мінімакс не брехати, а казати щиру правду. — Просто тепло й любо було навкруги. А від того клятого куріння — хай йому грець, щоб я колись іще пробував ту отруту! — мені раптом запаморочилося в голові — і я, напевне, втратив свідомість, бо більше нічого не пам'ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер від ядучого запаху і побачив, що опинився у вашої сусідки. Як я туди потрапив і який то був запах, так досі і не збагну.

— Моя робота! — несподівано почулося від порога, і діти побачили на дверях ворону.

— Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? — крутнув головою Креня, а це був, звичайно, він. — Вас же не дивує, що Мінімакс говорить. Та й взагалі не дивує, що на світі існують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?

Логіка птаха була незаперечною, тож Олегові тільки й лишалося, що запросити ворону до хати.

— Дякую, — ґречно вклонився Креня і стрибнув у халабуду. — Мене звуть Креня, — представився він, і поки його ніхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Ізольди, про те, як він поцупив Мінімакса, про нашатир і про своє рішення остаточно покінчити, як він висловився, зі своїм темним минулим.

На кінець розповіді птах пожалівся, що досі не знає, де жити далі. Кидати рідний Круглик не хочеться — він страшенно звик до села. Та й, що не кажіть, а його рідне гніздо, в якому він народився, було саме тут!

Йому б хотілося звити в Круглику власну домівку, завести сім'ю — свого часу він познайомився з однією дуже симпатичною міською вороною, якій страшенно надокучило життя у місті з його суєтою, тож вона мріяла переселитися на село, — і виховувати дітей.

Одне слово, плани були грандіозні, але як їх утілити в життя, він уявляв погано. Адже, перебуваючи в Ізольди, птах стільки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.

— Вибачать! — запевнила Креню Лізка. — Неодмінно вибачать! Може, не відразу, але ж ти доведеш, який ти хороший і розумний, і всі забудуть лихе.

— А поки що можеш пожити у Максима, — запропонував Олег і розповів Крені про колишнього товариша Васю і про долю прокатного кота Рекса, котрий знайшов при ньому своє щастя.

— Це найкращий варіант! — відразу повеселішав Креня. — Так я й зроблю. Та й заодно допоможу вашому аспірантові: адже я знайомий з життям птахів, а головне — я можу про все йому розповісти. Гадаю, мої глибокі знання прислужаться Максимові Максименку в його науковій роботі.

Так вони й вирішили.

А Мінімакс продовжив свою розповідь.

— Коли я прийшов до тями, хтось почав гатити у двері, і хазяйка запхала мене в пилосос. — Максика аж пересмикнуло від згадки про це. — Що вам сказати! Мабуть, самому треба побувати в пилососі, аби відчути, що я пережив. Я наче пірнув з головою у пухку й теплу куряву.

Вона відразу заліпила мені рот і ніс. Зрозуміло, курява мене страшенно розсердила, тож я почав швидко рости. Кришка пилососа відірвалася, і я визволився з полону. Та пилюка, якої я наковтався по самісінькі вуха, теж розрослася в мені, і я почав нестримно чхати!

Бачили б ви, які величезні хмари куряви виривалися з мого рота, коли я чхав! Я чхав так — аж шибки дзеленчали!

Як ви впевнились, куряви я наковтався багато, тому й зчинився переполох…

— А чому все припинилося, і як ти знову поменшав? — здивувалася Лізка, бо знала, що Максик меншає лиш тоді, коли йому гарно та приємно.

— Дивачка, — всміхнувся дракончик. — Сама згадай, як приємно буває чхати! А мені було втричі солодше, бо вся ота гидота з кожним чихом вилітала з мене геть, прочищались легені. От я й поменшав від задоволення. А перестав чхати — і курява припинилася.

— Максику, — знову звернулася до нього Лізка, — ти щось ранком говорив про історію драконів. То коли ж доскажеш?

— Хоч і зараз, — мовив дракончик і почав: — Як ви вже знаєте, всі дракони колись жили на Землі. На жаль, природа наділила нас не дуже привабливою зовнішністю…

— Ти дуже й дуже гарненький! — перебила його Лізка і цмокнула дракончика в ніс. Мінімакс збентежився, опустив сором'язливо очі, прикривши їх пухнастими віями, і повів далі:

— Так-от, природа створила нас страшними. А ви, люди, чогось гадаєте, що коли істоти не дуже привабливі зовні, як, приміром, тритони чи жаби, то вони неодмінно мусять бути шкідливими або злюками. Ви дуже часто помиляєтесь! За зовнішньою непривабливістю може ховатися добре й чуйне серце! — Мінімакс задумливо помовчав. — Та не всі розуміють… Крім того, так уже повелося, що ми, дракони, з'являємося на світ з яйця і, проживши час, який нам відпускає природа, знову перетворюємося на яйце, щоб згодом народитися з нього вже з новими властивостями.

Зрозуміло, при такому житті мами ні в кого з нас не буває. Можете уявити, як важко без мами: ніхто тебе не погладить, не пригорне, ніхто казку перед сном не розкаже, а якщо ти захворієш — ніхто не сидітиме коло тебе ночами і не напуватиме з ложечки ліками.

От і вирішили мої бідолашні предки самі добувати собі мам, та й почали викрадати дівчат. Але хіба можна у такий нечесний спосіб придбати справжню маму?!

Не дивно, що люди не зрозуміли нас, стали нещадно знищувати наш рід.

Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозуміли, що згоди з людьми не дійдемо, і рано чи пізно весь наш рід вони винищать.

Спершу ми розсіялися по світу, хоча й вели початок з Київської Русі. Хто оселився в Скандинавії, хто аж до Африки залетів, а кого доля закинула у нетрі тайгові…

Перші кілька століть нам жилося спокійно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухіші джунглі й найдальші пустелі, — і знову настав кінець нашому спокою. То тут, то там мандрівники натрапляли на поодиноких представників драконячого роду — і влаштовували за ними справжню гонитву.

Одного чудового дня всі дракони Землі злетілися в тайгу, на далеку річку Тунгуску, на таємну раду та й вирішили полишити Землю, поки не знайдуть спільної мови з людьми.

Сказано — зроблено!

Однієї зоряної ночі всі дракони стартували з Землі в напрямку сузір'я Дракона. Поскільки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при старті: обпалили та повалили дерева. Між іншим, ваші вчені вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит і повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум'я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилі, виривалося з їхніх пащ. Адже дракони літають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, і при цьому вивергають полум'я. Крила нам — замість стабілізаторів, а оці ось рогові лусочки й щитки, — Мінімакс виразно поляскав себе по голові та спині хвостиком, — захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.

— Ой, як цікаво! — вихопилося в Лізки, очі якої аж світилися в півтемряві халабуди. — Майже так, як у наших космонавтів!.. А далі, що було далі?

— Коли дракони долетіли до сузір'я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на ній.

— Як же ви там живете?

— Точно я поки що й сам не знаю, — відповів Мінімакс, — бо в нинішньому своєму вигляді там ще не бував. Адже в мене закладено тільки головну інформацію від попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з'явився я. А мій попередник, на відміну від мене, не вмів більшати чи меншати, а міг лише робитися невидимкою.

— Отже, — втрутився в розмову Креня, — кожен дракон може щось таке, чого не може попередній?

— Так, — кивнув Мінімакс. — Щоб ми менше сумували без прабатьківщини — рідної Землі.

— Максику, — раптом тихо промовила Лізка, — виходить, і ти перетворишся на яйце?.. — І оченята її враз наповнилися слізьми.

— Виходить, так, — посміхнувся дракончик. — Але станеться це не так уже й скоро, принаймні для мене. Адже на Драконії, куди я повернуся, час іде зовсім не так, як на Землі. У вас пройде місяць — у нас століття, у вас день — у нас рік. Тому й живемо ми, за вашими земними вимірами, дуже довго. До речі, випробування, які чекають на мене після повернення на Драконію, триватимуть аж до початку вашої земної весни… — Тут раптом Мінімакс замовк і крізь віконечко поглянув на небо.

— Що ти там побачив? — спитав Олег.

— Дивлюся, що вже вечоріє: скоро мені готуватися до старту.

— Як?! — вихопилося в Лізи. — Ти вже кидаєш нас?

— Так треба… — зітхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив'язатися до цього симпатичного дівчатка. — Адже мій інкубаційний період кінчається. Отже, тільки-но небо візьметься зірками, я зорієнтуюся по них і полечу.

— А ти не можеш лишитися в нас? — благально зазирнула дракончикові у вічі Лізка.

— На жаль, ні, — відказав Мінімакс. — Я мушу повернутися на Драконію. Та й люди ще не готові спілкуватися з нами.

— А ми?! — вигукнув ображено Олег. — Хіба ми не люди?

— Звичайно, люди, — заспокоїв його Мінімакс. — Але ж не всі такі, як ви… Та ви не побивайтесь — я неодмінно повернусь: адже я теж маю перетворитися на яйце. А ми це робимо виключно на Землі.

— Коли це ще буде! — зітхнув Олег.

— Не так і довго чекати, як тобі здається, — мовив Максик і хотів ще щось додати, але в садку несподівано хруснула гілка і щось важке гупнуло об землю.

Всі, хто був у хатинці, вибігли в садок.

Перед ними на траві під яблунею сидів і злякано потирав забиту спину… Петько Психолог!

— Як ти сюди потрапив?! — наскочив на хлопця Креня. — Шпигуєш за нами?

— Ти не дуже, — відмахнувся від птаха Петько. — Сам донедавна таким же був.

Креня ображено замовк — а що він міг сказати? — та Олег насунувся на Петька і грізним голосом наказав:

— Ану, розповідай, що почув!

— Все, — підвівся нарешті Петько Психолог. — Але я нікому не скажу! От вам слово! — Він ударив себе в груди. — Мені вже так набридло моє життя, що годі й казати.

— Що саме? — не зрозумів Олег.

— Ну хіба мені потрібні оті гроші, що я у вас виманюю? Та нізащо в світі! Але батько — ви ж знаєте! — ніяк не кине пити, от і ганяє мене на всякі заробітки, щоб йому гроші добував, — Петько опустив голову й гірко схлипнув.

— А ти не давай! — вихопилося в Мінімакса.

— Еге ж, не давай! Так він тоді мені я-ак дасть!

— Треба поговорити з Крутивусом, — запропонувала Лізка. — Нехай побалакає з твоїм батьком.

— Уже балакав, — махнув рукою Петько. — Батько весь час обіцяє кинути, а потім знов починає… Ну що, берете мене до своєї компанії? Я таке знаю про Ізольду, таке-е!

— Без тебе знають, — стріпнув крилами Креня.

— Може, й знають, та не все, — заперечив Петько. — От, скажімо, про банки: що там у неї?

— Гроші, — кинув зневажливо Креня.

— А синуля її чим займається?

— Дурить людей!

— А от і не тільки! — зрадів Петько. — Він постачає матусі яйця — сотнями!

— Ну то й що? — не зрозумів Креня.

— Ага, я ж казав, — не знаєте! — переможно усміхнувся Петько Психолог. — А я все вистежив, поки тинявся без діла. Так-от, щоб знали: ніякі в неї не свіжі яйця, а звичайні магазинні. У неї весь холодильник ними забитий: Бобчик привозить, коли по квіти приїздить. Ночами вона змиває з них нашатирем штампи, підігріває трохи, а тоді продає, як щойно знесені, тепленькі, уп'ятеро дорожче! А назбирає пачку грошей — і в банку!

— Про банки ми вже чули, — перебив Креня. — А таке ти бачив? — Птах видобув з-під крила пом'ятий папірець і поклав його перед Петьком.

Друзі схилилися над папірцем, і Олег вголос прочитав… заповіт Ізольди!

— Звідки це? — здивувався Олег.

— Я роздобув! — гордо повідомив Креня.

— Стривайте, — раптом перервав розмову Мінімакс, який досі мовчав і про щось зосереджено думав. — Здається, я зрозумів, як потрапив до вас!

Всі обернулися до нього.

— Мабуть, яйце, в яке перетворився мій попередник, потрапило разом з іншими яйцями до Ізольди, а вона й продала його вам!

— Точно! — підскочив Олег, та враз спохопився: — Але ж на шкаралупі зоставався штамп. Чому вона його не змила?

— Дивак, — усміхнувся Мінімакс, — ти ж бачив, що штамп не змився навіть в окропі! Мабуть, Ізольда подумала, що ви не помітите, — от і підсунула вам яєчко із штампом! Не пропадати ж добру.

Олегові стало трохи прикро, що його так ошукали. Але ж завдяки цьому випадку вони зустрілися з Мінімаксом! Заради цього можна знехтувати образою.

Раптом Креня спитав:

— А як же твоє яйце попало до Ізольди?

Всі знов глянули на дракончика.

— Сам не знаю, — розвів передніми лапками Максик, та враз ляснув себе хвостом. — Здогадався! Мій попередник приземлився десь поблизу, а коли відчув, що починає ставати яйцем, почав шукати затишок — і набрів на курник Ізольди.

— Так, напевне, й було, — погодилися всі, бо інших пояснень не знайшлося.

— А що робити з оцим? — показав Петько на заповіт.

— Треба поспішати, — заметушився Креня. — Ізольда може помітити, що папірець зник: я його витяг крізь задню стінку шухляди, яка відвалилась, — і переховає гроші в інше місце.

— Я її затримаю, — запропонував Петько, — а ви біжіть до Крутивуса.

— Домовились! — кинув Олег. — І ти, Креню, з нами.

— Нізащо! — жахнувся птах. — Тільки не я! — Він усе ще побоювався міліції.

— Тоді я з Кренею гайну до озера, — запропонувала Лізка. — Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде він весь у пилюці. А Олег нехай біжить до Крутивуса.

Всі погодилися з малою, і вже за мить кожен мчав у своїх справах.