Мiнiмакс - кишеньковий дракон, або День без батькiв

8. ТОВАРИШ ВАСЯ

Коли Ліза нарешті перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бігав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.

— Невже ти не могла потерпіти диму? Адже терпіла, коли тато курив! Чи взагалі забрала б у Максика сигарети.

— Він так просив, так просив… — виправдувалась жаліслива Лізка і знов була зібралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змінив гнів на милість.

— А в садку добре шукала? — поцікавився він.

— Та я кожну травиночку обдивилася, навіть малину облазила! Ось, поглянь! — показала вона братові подряпані литки.

— Треба зеленкою намазати, — стурбувався Олег, — а то ще зараза яка причепиться.

Він знайшов в аптечці пляшечку з зеленкою, наквецяв від душі Лізчині подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тоді спитав:

— Ти кажеш, сусідка натякала на озеро?

— Ага. Казала, що ящірок там — хоч греблю гати.

— Слухай! — Олег ляснув себе по лобі. — А не міг Мінімакс гайнути туди?

— Звичайно, міг! — зраділа Лізка.

— Тоді там і треба його шукати, — вирішив Олег. — Ходім!

— А товариш Вася? — завагалася сестра.

— Нічого, якось обійдеться, — запевнив брат. — Може, він і не такий страшний, як кажуть.

Олег ухопив сестру за руку, й вони побігли до озера, яке охороняв загадковий і грізний товариш Вася.

Коли показався курінь, де мешкав сторож, брат і сестра притишили ходу і далі вже скрадалися, мов справжні індіанці в розвідці.

До куреня лишалося метрів сім, коли Олег знаками наказав сестрі сховатися у високій духмяній траві, а сам по-пластунськи почав підповзати до помешкання товариша Васі.

Через кожні два-три метри він зупинявся і переводив подих: продиратися крізь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.

«Мабуть, задрімав на сонці, — подумав Олег, — тому ніде й не видно».

Нарешті він підповз до куреня і з острахом зазирнув усередину…

Там нікого не було!

Олег спершу навіть не повірив власним очам. Як?! Невже цей грізний та безкомпромісний страж риб'ячого спокою полишив свій пост?! А втім, він теж людина, і в нього могли з'явитись невідкладні справи. Мабуть, гайнув десь.

Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помітив ніякої небезпеки і вже відкрито звівся на повен зріст, а тоді гукнув до Лізки, що сиділа в траві, наче мишка:

— Виходь! Тут нікого нема.

Лізка підстрибом побігла до Олега.

— Що ж, — зітхнув брат, — давай шукати. Ставай від мене на відстані витягнутої руки — будемо іти берегом уздовж озера. Тільки пильнуй, не проґав його!

Сестра та брат почали повільно продиратися крізь очерет.

З-під ніг їм то там, то тут вистрибували зелені, оранжеві та коричневі жабки, злітали срібнокрилі бабки й вихоплювалися прудкі коники. Іноді брат чи сестра бачили ящірку, що грілася в останніх променях лагідного серпневого сонечка, прикривши плівчастими повіками очі. При цьому серця їхні завмирали. Та, побачивши, що в ящірки немає ні крилець, ані пухнастих вій, вони скрушно зітхали і йшли далі.

— Олежику, — раптом тихенько покликала Лізка, й Олег аж стрепенувся:

— Знайшла?!

— Ні, — махнула рукою Ліза, — але я подумала: якщо товариша Васі на озері нема, то, може, просто погукаємо Максика? Він почує — і відгукнеться.

— Молодчина ти в мене! — похвалив сестру Олег. — Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!

— Мак-си-ку-у!! — дзвінкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комиші протилежного берега і повернулося назад. — Мак-си-ку!! Де-е ти?!

— Що? Де?! Хто! — раптом, як чортеня з тютюнниці, вистрибнула з комишів гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат і сестра впізнали в ній товариша Васю!

Тільки зараз він був не в гумовому плащі з капюшоном, а в самих плавках та в дитячій панамці на голові. В руках у нього замість страхітливої рушниці була звичайна кулькова авторучка.

— Стій! Заповідна зона! Стрілятиму! — як заведений, вигукнув товариш Вася і наставив на отетерілих дітей авторучку. Але враз помітив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присів у комиш.

Ліза й Олег не знали, що й робити!

Аж ось постать знову висунулася з комишів.

— Ви що тут шукаєте? — спитав товариш Вася вже іншим, тихим і сором'язливим, голосом. — Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?

— Пробачте, що потурбували, — сміливо вийшла наперед відчайдушна Лізка, яка отямилась перша, — але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйозній і невідкладній справі.

— Тоді дозвольте поцікавитися, що ж це за справа? — зовсім променисте й лукаво всміхнувся грізний охоронець.

— Та ми… — сказав Олег, щоб Лізка, бува, не прохопилася про дракончика. — Ми той… Ну, ловимо, одним словом, ящірок!

— Для чого вони вам? — здивувався товариш Вася.

— Для шкільного тераріума, — пояснив Олег. — У нас уже є жаби й вужі, а от ящірок не вистачає.

— Ти що ж, зоологією цікавишся? — спитав сторож і трохи більше висунувся з комишів.

— Трохи… — збрехав Олег, бо насправді природознавство не входило в список його улюблених шкільних предметів.

— Зоологія — це прекрасно! — аж засяяли під окулярами очі товариша Васі, і зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. — Я сам за фахом — біолог, спеціалізуюся із зоології! Адже вивчати живу природу в усіх її різновидах і проявах — неябияка складна і повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний світ, зможемо набагато глибше пізнати й самих себе. — Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цілу лекцію.

Та він помилився.

Товариш Вася раптом обірвав свою промову і вже більш строго запитав у дітей:

— А навіщо ви мене кликали?

— Вас?! — щиро здивувались Олег і Лізка.

— Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзі кличуть Максом. Між іншим, — спохопився Максим, він же товариш Вася, — звідки ви взнали моє справжнє ім'я?

— А ми його й не знали, — здвигнула плечима Лізка, та Олег рукою відсунув її. Він зрозумів: Максимові можна про все розповісти, тож так і зробив…

Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, ні про що не перепитав, а уважно дослухав до кінця. І коли Олег нарешті зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.

Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмірковує, тож діти його не смикали. Нарешті сторож, здавалося, щось придумав. Він дзвінко клацнув своїми довгими пальцями — аж жаби булькнули у воду! — і весело промовив:

— От що! Я знаю, що діти, такі, як ви, люблять вигадувати собі всяких казкових істот. Ні, ні, не перебивайте!.. — зупинив він жестом Лізку та Олега, які збиралися заперечувати. — Так от, діти — страшенні вигадники й фантазери, але ви надто вже реалістично і правдиво все описали. Отже, я згоден повірити, відкинувши ваші фантазування про космічні мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустріли крилату ящірку. Тим паче, наукою доведено: в прадавні часи існували літаючі ящери. Отже, відкритий вами вид, можливо, якраз і належить до класу викопних істот. До речі, літаючі ящірки подекуди ще зустрічаються.

Олег подумки тільки всміхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лізкою знаємо, хто такий Мінімакс насправді! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацікавився дракончиком, то хіба не байдуже — вірить він у драконів чи вірить лише в ящерів? Аби допоміг знайти Мінімакса.

А Максим вів далі:

— Тепер давайте розробимо стратегію і тактику пошуків реліктової істоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящірка. Заходьте сюди! — Максим розсунув густі комиші понад самою водою, і діти побачили за ними невеличкий зручний столик із неструганих свіжих дощок, на яких місцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збільшувальні скельця і стояв справжній мікроскоп — як у шкільному кабінеті біології.

— Не дивуйтесь, будь ласка, — посміхнувся сторож, коли побачив видовжені обличчя дітлахів, — це мій потаємний робочий кабінет-лабораторія. Ви розкрили мені свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надійні. Максим відсунув на край столика папери, звільнивши місце, і запросив дітей сідати просто на стіл. Сам він звично сів на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена із висушеного очерету, і почав розповідати:

— Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, і сторож я тимчасовий. Насправді ж я — аспірант Інституту кібернетики останнього року навчання. Моє навчання кінчається восени, от я й вирішив усі матеріали своєї наукової роботи звести докупи. Та в місті, ще й улітку, зробити це дуже важко. А тут мій колишній однокласник — та ви його добре знаєте, це ваш дільничний Крутивус — сказав, що в Круглику звільнилося місце сторожа. Я і згодився посторожувати до жовтня. По-перше, — на свіжому повітрі й тихо. По-друге, — не так далеко від Інституту кібернетики. Та головне, — я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодію природи та людини.

— Щось тут не так уже й часто зустрінеш людей! — зауважив ніби між іншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачників, і ніхто не наважується й носа поткнути до озера.

— Пусте! — посміхнувся сторож, бо чудово зрозумів його натяк. — Людей мені для роботи і так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самоті краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я — про вас, — підвів підсумки колишній товариш Вася. — А зараз — до діла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мінімакса!

Максим Максименко не дуже вірив в існування драконів, але сподівався, що така дивовижа, як крилата ящірка, дуже прислужиться науці. А може, й випаде зробити якесь відкриття!

Але тільки-но трійця пошуковців вибралася з кабінету-лабораторії, як просто з-під Олегових ніг вистрибнув… прокатний кіт Петька Психолога!

Виявляється, він теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу і довідався, що зник Мінімакс, то, зрозуміло, про кота відразу забув, а той скористався з цього і дременув на озеро.

Він давно вирішив позбутися своєї принизливої ролі прокатного кота, оселитися на березі озера, ловити рибку й полювати іншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сіамського котяру, якими були його предки до одомашнення. І ось нарешті випала слушна нагода.

Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, і вистрибнув із своєї засідки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнішим за нього. Одчайдушним сміливим стрибком він догнав кота і встиг ухопитися за ланцюжок, який досі теліпався на Рексовій шиї.

Рекс заплющив очі, прощаючись із життям, і вирішив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвості.

Але замість нещадних ударів кулаками кіт відчув ніжні й теплі долоні, котрі заспокійливо гладили його по наїжаченій вигнутій спині й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.

Кіт обережно розплющив очі — і побачив над собою веселе й лагідне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промінилися добрі очі.

І бідолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самі лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумів: перед ним не ворог, а друг!..

Він не помилився.

Сторож-аспірант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:

— Чого, дурненький, тікаєш і сердишся? Я тобі лиха не заподію. Гляньте, який красень! — підняв Максим розніженого Рекса на руки і притиснув до себе. — От і заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! — Аспірант пустив кота на траву, а Рекс, замість того, щоб тікати, підійшов до Максимових ніг і вдячно й віддано потерся об них своєю великою і розумною головою.

— Невже це Рекс?! — не впізнала Лізка кота, про якого наслухалася страшних історій.

— А що, — сказав Олег, — від такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправді він, мабуть, дуже лагідний і добрий. Правда ж, Рексику?

Кіт уважно слухав Олега, все чудово розумів і страшенно хотів би відповісти, подякувати за такі добрі й чуйні слова, та розмовляти він поки що не навчився, тож тільки махнув своїм пухнастим хвостищем і вдячно муркнув..

— Слухай, — звернувся до кота Максим, коли Олег розповів йому про нещасну Рексову долю. — Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще місяць, до жовтня. А коли похолодає і я поїду додому, то віддам тебе моєму другові Крутивусу. Згода?

Кіт аж завертівся дзиґою на місці від несказанного щастя, яке так несподівано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже він, як і всі порядні коти, кожною шерстинкою хвоста відчував, що під міліцейською формою Крутивуса ховається ніжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котові новим хазяїном і другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож він знову голосно, як тільки міг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

— Бачу, ти згоден, — всміхнувся Максим. — Тоді біжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона…

Та відновити пошуки їм не довелось і цього разу.

Від Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усі чотири голови — Максимова, Олегова, Лізчина і, звичайно, Рексова — водночас повернулися на звук і скрикнули: над Кругликом здіймався величезний — під самісіньке небо! — стовп густого сірого диму чи куряви. І цей стовп, як здалося Олегові, виростав усе вище та вище. Причому він піднімався з того місця, де знаходилась дача Валяйків!

Олег перелякано зойкнув — і перший щодуху помчав до села. За ним кинулась і Лізка.