Монети для патріарха

Частина перша, в якій читач знайомиться з головними героями та дізнається багато несподіваного про відомих історичних персонажів

Кінний сердюк[1] Мусій Ільченко на прізвисько Пройдисвіт уже котру годину підпирав стіну. Зранку його викликали до полковника, і той наказав готуватися в дорогу. Ну а сердюкові зібратися – як голому роздягнутися. Потім два незнайомих старшини привели його до Лаври, завели до цього приміщення – Бог знає, як його назвати: сказати б, келія – так навіть лавки немає, – і наказали чекати. Ось він і чекає.

Нарешті у коридорі почулися важкі кроки, і Мусій зігнувся у поясному поклоні, як тільки побачив багатий одяг.

І лише коли перед очима з’явилася долівка, до розуму дійшло, чиє обличчя він побачив.

Ільченка наче заціпило! У голові не залишилося жодної думки, і він не просто забув, що треба казати, – бідолаха не пам’ятав, що на світі взагалі існують якісь слова.

Його Ясновельможність, Гетьман Його Пресвітлої Царської Величності Війська Запорозького обох берегів Дніпра не вперше стикався з такою ситуацією, він уже давно звик до цього, тому заговорив сам, та ще ж і як заговорив!

– Халь хазамта аль-дзхануд арбаа вахдака?[2]

Як не дивно, але звернення арабською повернуло Мусія до тями.

– Наам. Енхом кану доафаа![3]

Власне, нічого дивного. Розповіддю про його подвиг хоч трохи зм’якшили поразку.

Тоді їхню сотню послали на допомогу сандомирцям проти варшавців[4] і наказали розігнати невеликий загін шляхти. Розігнали. І з розгону врізалися у шведських мушкетерів та гренадерів, які раптом опинилися там, де ще мить тому нікого не було, і які діяли, мов пальці однієї руки.

А хорунжий союзного польського загону раптом чомусь вирішив, що Варшава краща за Сандомир, і вдарив з тилу.

Мусій сам не пам’ятав, як вирвався з тієї веремії, і лише через певний час, побачивши кров на клинку, зрозумів, що не просто втікав, а когось-таки зарубав, і навіть, можливо, не одного.

Хоча той, хто каже: «Я ніколи не тікав», – скоріше зовсім не воював.

Голоси він почув надвечір і незабаром побачив цю четвірку – вони, либонь, відстали від своєї частини. І тут Мусія таке зло взяло: його товаришів, якщо не всіх, то багатьох, зараз, у кращому разі, закопують, а то й кинули крукам та вовкам на поживу. А цим хоч би що.

Двоє шведів ішли, мало не обійнявшись, гранатну сумку на правому боці було дуже добре видно. У пам’яті спливли фігури гренадерів, що кидали порохові гранати. Вони були… Точно, вони були скляні!

Мусій обережно натиснув на гачок – і вибух відкинув обох гренадерів у різні боки.

Двоє інших пальнули з мушкетів по кущеві, за яким Мусія (коня він залишив трохи віддалік) уже не було.

Дурні! Ніколи не можна стріляти, якщо не бачиш куди!

Мусій напав на них, як вовк на молодих недосвідчених хортів. Один лише встиг витягти шпагу, як отримав заряд шроту з пістоля. Проте останній змусив сердюка згадати молитви! Він був трохи досвідченіший, та й учився, мабуть, краще, бо зустрів Пройдисвіта знаменитим «шведським маніром», тримаючи у правій руці шпагу, а в левиці мушкет з примкнутим багнетом, поставивши їх хрест-навхрест, – як то кажуть, хто не знає, що це таке, нехай спробує.

Пробити такий хрест спереду було просто неможливо, а коли Мусій пробував зайти збоку, швед швидко розвертався на підборах, знову опинявся хрестом уперед і пробував дістати Мусія то шпагою, то багнетом (якби він був трохи талановитіший, то був би кінець Ільченкові).

Врятував засіб, про який Пройдисвіт думав колись, але скористався ним уперше: він начищеним ефесом свого палаша впіймав сонячний промінь, пустив «зайчика» в очі ворога, кинув розрядженого пістоля у найуразливіше місце кожного чоловіка, – і німецький палаш, знятий з тіла вбитого союзника, саксонського офіцера, розрубав високу гренадерську шапку.

(Власне кажучи, цей палаш із чудовим золінгенським клинком та клеймом[5] могли б у сердюка й відібрати, якби не одна обставина. Пластина, що прикривала тильний бік долоні, була не справа, а зліва, тобто нещасний саксонець – упокой, Господи, його душу, хоч він був і не нашої віри, – так само, як і Мусій, був ліваком, а палаш робили на замовлення. Ну, а клинок Ільченко намагався доставати з піхов лише тоді, коли старшини не бачили.)

Щоправда, порубана була, головним чином, шапка, голова майже й не покуштувала палаша. Але швед поточився і впав на землю. Мусій швидко зв’язав його власним поясом. Мало хто брав у полон синього[6] шведа.

…А якщо вдуматися, то знання гетьманом арабської мови не таке вже й дивне, адже він довго служив Дорошенкові, той ходив під рукою султана, а серед турецьких старшин арабська дуже поширена.[7]

– І ти обрізаний, – продовжив Його Ясновельможність усе тією ж мовою.

Мусій мало не заскрипів зубами, адже йому ніхто не вірив, що в країні Маср, або Міср[8] і християни обрізані – саме вони допомогли йому втекти, але поставили умову: він має бути обрізаний, бо хоча прикмети раба, що втік, не кричать на вулицях глашатаї (тим більше, що раб утік від страченого мамелюкського[9] бея з білих[10] під час штурму його палацу червоними яничарами), однак від Аль-Кахири[11] до міста, яке християни називали Ракота, а бусурмани – Ескандерея,[12] шлях довгий, і якщо хтось побачить його необрізаний чоловічий уд – усі сядуть на палі.

Але хлопці не вірили, вважали, що він колишній потурнак.

Це була одна з причин, через що його прозвали Пройдисвітом…

Гетьман кивнув – скоріше за все, власним думкам – і вийшов, залишивши Ільченка з якимось старим, таким старим, що йому могло б бути й сто років.

– Поїдеш до Дамаска.[13] До патріарха. Ми тут, коли нові рови копали, знайшли ось ці монети, а написи на них ніхто прочитати не може… Патріарх розуміється на таких речах.

Написи дійсно не були схожі на арабські чи на ті, якими користуються копти чи християни Сирії, чи на вірменські літери, але…

Старий брехав… «Цікаво, чи розуміє він, що я бачу його неправду?»

– Мало нас залишилося, – зітхнув старий.

Отже, розуміє.

– А гетьман наказав: знайди мені такого, щоб доїхав і повернувся. Ти, каже, знайдеш – якщо захочеш.

«А ти не схотів ризикувати своїми учнями – якщо вони в тебе є».

Утім, сердюк дійсно знав за собою одну якість – коли він укладав у свій голос певну силу, то багато хто йому вірив на слово. З плином часу він навіть почав заздалегідь розуміти, кого візьме, а кого ні. Зі старим не варто було й пробувати.

– Поїдеш одразу, як розмову завершимо. – Старий посміхнувся, показавши лічені зуби. – Щоб не встиг пробовкатися. А хлопці хай думають, що тебе заарештували за щось.

Мусій подумки вилаявся, але вголос нічого не сказав. Як то кажуть, хто мовчить, той двох навчить.

– Ти ж і татарською так-сяк можеш?

Мусій кивнув. Щоправда, говірка барських татар… власне кажучи, розмовляли вони суржиком, де частина слів – наші, але ще частина не зустрічається в інших татарських говірках, проте так-сяк порозумітися з татарами та турками (мови схожі) – міг. А турецькі старшини володіють арабською.

– Спочатку заїдеш до Букурешта.[14] Скажеш, до речі, тому писарю, що веде листування нашою мовою, пану Корбю, що брат його помер.

Ільченко насторожився. Потилицею відчув, що ця смерть якось із його завданням пов’язана.

Дійсно, питання, чи помер Давид Корбю,[15] він же (за українськими документами) Іван Давид, багаторічний зв’язковий між спецслужбами Гетьманату та Волоського князівства, своєю смертю, чи йому допомогли померти, залишилося відкритим, хоча його оглядали гетьманські лікарі (німець та італієць), ще один італієць, що аж надто добре розумівся на отрутах – і тому мусив утікати із Сицилії аж в Україну, та, потай від усіх, ворожбити.

Оглядали – і нічого не вгледіли. І на аква тофану схоже, і на з’їдення[16] – та в тому-то й річ: і схоже, і ні.

Тому довелося деякі плани терміново змінювати, а це призвело до змін і в тому плані, який через кілька століть назвали б «операцією прикриття».

– Їдеш як гонець Його Ясновельможності, проїзна грамота в саквах. Начебто повідомити про смерть пана Корбю. Є й подальша проїзна – від князя-господаря Костянтина – начебто пан Корбю – небіж архімандрита, тож князь послав тебе повідомити. Грамота справжня, але, щоб ніхто не питав, звідкіля вона взялася, заїдеш до Букурешта. І про всяк випадок – ще одна, від Дубоссарської[17]… – він трохи запнувся, – …старшини.

Мусій Пройдисвіт не знав слова «авантюра», але відчував саме це. Начебто все продумано, але… Але… Але…

Та наказ є наказ.

– Значит, поехал гонец в Мунтянию, и сам гетман с ним говорил, а в полку говорят, што он арестован?

Аркадій Борисов, який носив скромне звання порутчика[18] Преображенського полку, – проте не слід забувати, що сам цар був у цьому полку спочатку урядником, а згодом капітаном бомбардирської роти, – замислився. Листування з господарем Костянтином гетьманові дозволено. Але навіщо тоді отака складність?

Борисов знав, що доля Гетьманату, в принципі, вирішена. Його знищать, як знищили Касимівське царство – він народився й виріс біля колишнього касимівського кордону і добре пам’ятав, як у татар був свій уділ. Ну й де він? Те ж саме і з цими хохлами буде. Але коли і як?

Крім усього іншого, позбавити – без вагомих доказів – володінь людину, яку в Європі називають гран дуксом,[19] – не дуже зручно.

І ось така нагода.

Якщо перехопити цього таємного посланця, випатрати його, змусити дати свідчення, навіть кілька різних свідчень, а потім передати їх Даниловичу,[20] який сам зазіхає на гетьманську посаду, сподіваючись, що в такому разі після знищення козацтва Малоросію залишать йому, то Данилович оцінить.

Так! Але треба подбати, аби про такий рапт (Борисов учився у Франції, тому й подумав – рапт, викрадення) ніхто не знав.

А! У складі нерегулярних військ, які привів сюди царевич Олексій, є калмицькі загони. А серед калмиків багато ногайців. Десь із півстоліття тому ногайці повстали проти кримського хана і частина їх перейшла на бік калмиків.

Хоча касимівська та ногайська говірки відрізнялися, порозумітися все ж було можливо.

Він відбере таких, хто жодного слова не знає російською, отже, випадково не прохопляться. Ну й Роба треба взяти з собою, ясна річ, як же без Роба…

– Приметы у сего Мусия есть какие, штоп легко в память?

– Ну високий він, волосся русяве, руки довгі, очі… забув я! – Борисов мало не сплюнув, і Юда зачастив: – Замість коня в нього… ну як його…

– Мул, што ли?

– Ось-ось. Мул. І не шабля в нього, а палаш, як у старшин драгун ваших…

– Я тебе покажу «ваших»! Голоса испущаешь?[21] Его пресветлого царского величества га-аспада драгунския офицеры!

Борисов повернувся до дверей:

– Васька! Покличь ко мне с калмыков старших которого!

Приймаючи таке рішення, Борисов не знав, що він сам схопив принаду і, більше того, підштовхнув камінь, який викличе цілу лавину.

На щастя, донощик чи то не помітив, чи то з переляку забув, що Мусій – лівак.

Мусій тим часом їхав не поспішаючи. Та й куди поспішати? До Дамаска так і сяк шлях довгий…

Він ніколи не вважав себе ані характерником, ані, тим більше, чаклуном-ворожбитом, але дещо він усе ж таки вмів.[22]

Мабуть, тому й купив його Абдаллах, знаменитий на весь Єгипет звіздар, якого тримав при собі бей Ісмаїл, тому й вчив арабської – хоча більше того життя вчило, – мабуть, щось відчув і готував собі в учні.

Власне, дечого й навчив. Як до того Іса.

Монети, які йому дали, були биті зовсім недавно! Метал ще пам’ятав, як він був гарячий, пам’ятав удар штемпеля. Виходить, що ці загадкові знаки – якийсь тайнопис.

Мало про що може гетьман повідомити патріарха!

Але з цього випливало одне: якщо його візьмуть живцем, то катуватимуть до смерті, аби пересвідчитися, чи не везе він чогось у голові. А то й ще гірше – змусять під тортурами оговорити гетьмана. А потім, як запишуть зізнання, то зразу вб’ють, не давши й покаятися, – не треба нікому, аби піп на сповіді отаке почув.

І піде він на Божий суд з невідпущеними гріхами, бо це військові гріхи – вбивства або там підпали – гетьман на себе бере, а за інші – такого немає.

Але наказ є наказ. Як казав його колишній курінний[23]: «Мусій – мусиш!»

Він ще раз передивився свої сакви і переконався, що ті, хто збирав йому речі, справу свою знали.

Вони вклали три гаманці. У першому – дрібні польські гроші, мідні російські копійки та полушки[24], втім, були й три срібних – два п’ятака та трояк[25], кілька турецьких акче.

Другий був дуже-таки пузатий, усе турецьке, головним чином – акче, але зустрічалися й крупні монети – піастри. Тобто коли в’їдеш до турецьких володінь, перекладай потроху з великого гаманця, який тримай подалі, – у маленький.

Третій – піастри та золоті монети. Вистачить, аби доїхати до Дамаска й повернутися назад.

І те, що йому дали мула, – правильно. Коні легко гинуть – наприклад, від води поганої. Мули у цьому надійніші.

Раптом Мусій, під’їхавши до струмка, замість того аби перебратися через нього, в’їхав у воду і пішов по воді, слідів не залишаючи. Та не вверх по течії, а вниз, у бік Дніпра з Києвом.

Як казав той самий курінний, царство йому небесне, «ворона завжди прямкує, а дома не ночує…».

Чаклун відірвав очі від діаманта в каблучці. Цікаво, чи розуміє Борисов, у що він ушелепався? Нападати на Мазепу… а він явно збирався напасти. Як би сам не опинився на пласі. Цареві зараз нові внутрішні конфлікти не потрібні, он на Дону неспокійно, башкири бунтують.

Шкода! Дуже шкода, що можна щось побачити лише через двійко оброблених діамантів.

Колись, кажуть, можна було й без цього. Дехто, оповідають, навіть у простій воді з-під млина міг багато чого угледіти, у цих малоросів навіть приказка існувала: «вгадав, наче у воду дивився».

Зараз не те.

Потрібні два однаковісіньких діаманти (а скільки вони коштують?), добряче попрацювати над ними – він потім два тижні був хворий, та й після кожного підглядання почувається зле, і от…

І от каблучка, яку він презентував царевичу Олексію, чомусь опинилася на пальці в Борисова. Аркадій Петрович не остання людина в Преображенському – ясна річ, не в полку, а в приказі,[26] та все ж не те…

(А таємниці ніякої не було. Просто про одну п’яну пригоду царевича Борисов доповісти-то доповів, але так, що батько лише посміявся. Що Петро вб’є сина – такого ще й уявити ніхто не міг, от Борисов і підстрахувався. А царевич віддячив.)

А все ж таки – що замислив Мазепа? Чого гінця-то послали?

Борисов дійшов уже мало не до сказу. Здавалося б, на шляхах Київщини мули трапляються не кожного дня, мали б запам’ятати, але оці кляті хохли на будь-яке запитання відповідали або «Га?» або «Що?», і з Аркадія Петровича сім потів сходило, поки зрештою вдавалося з’ясувати, що й цей ніякого мула не бачив. (Борисов не вбачав жодного зв’язку між подібною поведінкою й тим, що він – як і завжди – кількох чоловік побив нагайкою.)

Нарешті один з татар, що стали калмиками, насмілився звернутися до його благородія.

Вислухавши, Борисов насупився: за таке все ще спалювали на вогнищі, але хто дізнається?

Кочівник дістав досить велику кістку. До речі, звідкіля дістав – було абсолютно неясно: кишень у нього не було, за пазуху не лазив.

Губи ногайця заворушилися, і через певний час по лопатці пішли тріщини.

– Він повернув назад до Дніпра.

Мусій здригнувся, неначе від удару. Тепер він розумів, що відчував старий Іса, коли вчив його. Тричі чужу вчив людину – чужу по крові, чужу по мові, чужу по вірі. Хоча, з іншого боку, учнів до Мусія в нього не було. Мабуть, одні з одноплемінників були нездатні, іншим він не довіряв.

Хлопець ішов, з кожним кроком відчуваючи, що його залишають останні сили. Він ішов рукотворною пустелею, на яку перетворилася південна Київщина та вся Брацлавщина. За сім днів шляху він лише один раз бачив якесь селище, де над дахами декількох хат курилися димки, проте не став зразу підходити. І недаремно – опівдні почувся заклик муедзина. Отже, там були турки.

Позавчора у спаленому дощенту селі він наївся вишень – частина дерев вижила.

Проте чи то з вишнями було щось не те, чи то Мусій забагато їх з’їв, але зі шлунком сталося таке, що він за два наступних дні пройшов усього нічого і навіть час від часу втрачав свідомість.

Як не дивно, півгодини тому йому вдалося вбити зайця, і тепер він шукав місце, де безпечно було б розвести вогонь.

Правий був дід Данило, напучуючи: «Якщо тебе впіймають, то тікай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови – може, буде краща нагода. Перша нагода – вона буде й остання, другої ніколи ти не діждешся. Та ніколи не тікай туди, де проходив раніше, бо там і шукатимуть. Ніж завжди примотуй до ноги, нижче коліна – туди не кожен полізе. І там же – кремінчик. Ясно, по ножу кременем бити – це не по кресалу, та запалиш, зрештою. Найчастіше навіть влітку гинуть, якщо немає вогню. А з пояса можна зробити пращу».

Власне, все так і сталося. Вони йшли на Полісся, коли їх нагнали татари. (Лише через багато років Ільченко зрозумів, що ножа не знайшли тому, що він дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його єство волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)

Зараз Мусій вишукував поглядом якийсь зручний яр…

Хлопець у черговий раз присів під кущем, на хвильку відволікся, бо занадто вже крутило черево, – і… і три татарина неначе з-під землі виросли.

Щойно не було нікого, і ось тобі на – стоять півколом…

– Не треба нас боятися, – досить чистою українською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.

«Аякже!»

– Ми не ті, від кого ти втік. Ми нащадки рабів королеви Бони[27] і живемо в Барі.

А крім них у Барі ніхто не жив.[28] Власне, і вони забиралися до руїн міста, де вціліли тільки татарські будинки, лише на зиму. Решту часу кочували спустошеними околицями, випасаючи худобу, збираючи плоди (садів без господарів залишилося дуже багато), полюючи.

Мусій був пастушком, а заодно – за три роки – довів своє володіння пращею до найвищої майстерності, завдяки чому майже завжди був ситий (татари за пастушество годували, але далеко не донесхочу). Щоправда, на кожного збитого птаха треба було витратити кілька камінчиків, зате у великого жирного бабака не було жодних шансів…

Та от що дивувало Мусія: хоча повз Бар весь час проходили різні війська, барських татар ніхто не чіпав.[29]

Чому саме – прояснішало, коли Іса почав його вчити.

Мусій не збирався ночувати на постоялих дворах. Зрештою, трохи покуняти можна і в сідлі.

Тепер ворог приблизно знав, куди Мусій їде… А що ворог на нього ворожив, сердюк анітрохи не сумнівався, бо він відчув не лише сам факт ворожіння, але й те, що через багато років назвали б «його стиль», і був певен, що то не стиль старого ворожбита, який так і не назвався, отже, шукати його міг лише ворог… Але оці татарські штуки з кісткою дають не надто вірний результат.

Тож Мусій вирішив дотримуватися попереднього плану; переплисти на лівий берег Дніпра, тримаючись за мула, це неважко… а потім…

Проте вже смеркалося, на шляху поменшало народу, та…

Сердюк зліз із мула і, тримаючи його за повіддя, поліз до чагарників.

Щось йому не подобалося.

Попереду донісся стук копит.

І позаду також.

З боку Києва з’явилися два вершники.

Чорт забирай, але один з них – жінка!

Назустріч виїхали ще двоє, у мундирах царських драгунів, але без рушниць чи пістолів.

Ільченко напружився раніше, аніж до його голови дійшло, що зазвичай солдати регулярних полків по двоє не їздили, бо важкі умови служби призводили до частого дезертирства. Якщо треба було послати зв’язкового, то посилали козака або когось із москалів старих служб, або «його благородіє» посилав свого довіреного холопа. Тим більше – не їздили драгуни без вогнепальної зброї.

І раптом… драгуни зіп’ялися у стременах, уважно подивилися на коней двійки, вихопили палаші й атакували козака, який супроводжував жінку.

Мусій відчув, що його роздирає навпіл. З одного боку, серце вимагало допомогти своєму, тим більше що навряд чи драгуни виконували наказ, скоріше, це були переодягнені розбійники; з іншого – розум наказував не ставити під загрозу гетьманове доручення.

Але він не встиг схилитися на той бік чи на інший, бо сутичка тривала всього кілька секунд: козак не чекав нападу саме від драгунів, до того ж він явно звик битися з татарами та поляками, а ті й другі саме рубаються кривими шаблями, тож до бою з противником, що мав прямі палаші, він, либонь, став чи не вперше в житті – і тієї самої миті, коли він блискавично зарубав одного, його заколов другий.

Вцілілий драгун наздогнав жінку, приголомшив її плазом і, страшно крикнувши, розігнав решту коней. Уся операція зайняла не більше хвилини.

Мусій, подякувавши долі за те, що в нього мул – кінь би вже заіржав, а мули спокійніші, – обережно, аби не виявити себе, витяг із саморобних піхов багнет і прилаштував його на трофейну шведську рушницю.

Він чомусь перестав вагатися, щось підказувало йому, що треба робити.

Шведський багнет, на відміну від старого багинета,[30] не вставлявся в дуло, а одягався на нього, що дозволяло стріляти, а головне – багнет не міг випасти.

Тепер драгун опинився у становищі нещасного козака, але навряд чи встиг це зрозуміти, бо, вискочивши із кущів, як вовк із засідки, Ільченко зробив випад. Той спробував відбити удар, але Мусій тримав рушницю двома руками, а вбивця палаш – однією, та й тульський палаш, виготовлений вручну майстром-кріпаком, поступався шведській криці, яку виготовляв вільний робітник на фабриці.

Клинок переломився, залишивши, щоправда, зарубку якраз на тій трубці, якою багнет на ствол одягається, а сам багнет увійшов противнику «під ложечку».

Мусій швидко обшукав трупи… На руках були порохом випалені клейма, які ставили рекрутам,[31] але на одязі не вистачало ґудзиків, отже – втікачі з війська (слова «дезертири» він не знав).

– О Господи! – вигукнула жінка, підійшовши до Пройдисвіта, і спитала: – Петро мертвий?

Ільченко кивнув.

– Царство йому небесне, – перехрестилася та. – Мені до гетьмана треба.

Мусій мало не запитав, чи не треба їй до царя одночасно з султаном, проте жінка зрозуміла, про що він думає, тож, ухопивши двома пальцями гайтан на шиї, витягла підвішений на ньому перстень зі смарагдом, на якому був вирізьблений гетьманський герб.

– Я від Мотрі Кочубеївни…

Пройдисвіт відчув, що під ним пливе земля…

Для нього не було ані дивним, ані потворним кохання між старим та юнкою. Якби всіх жінок, що виходили заміж за чоловіків, які годилися їм у діди, змушували до шлюбу – ніякої змушувалки не вистачило б…

До того ж старшинських дочок з дитинства привчали до думки, що чоловік буде немолодий, головне – щоб старшина. А хто в нас найголовніший старшина?

Ясно йому було й те, чому Кочубеї ополчилися проти цього союзу: як не крути, як не верти, а не було в Україні ремесла, небезпечнішого за гетьманське: по Богданові жоден гетьман не помер з булавою в руках, а рідня-свояки сьорбнули донесхочу…

Чого Мусій не міг зрозуміти, так це того, чому Кочубеї почали зводити на гетьмана звинувачення у привороженні та ще й у зґвалтуванні (начебто не помічаючи, що одно суперечить іншому)… Такі побрехеньки могли погано для них самих скінчитися, адже, згідно із законом, за наклепи – їм загрожувало те саме, що було б звинуваченому, тобто в даному випадку – страта.

Як не дивно, але Кочубеїв поки що рятувало те, проти чого вони повстали, – тобто кохання гетьмана, бо якби він просто бажав затягнути Мотрю в ліжко, то поплатилися б вони за брехню головами…

– Але ж гетьман у Києві!

– Ні, поскакав до Білої Церкви.

Якщо розмірковувати головою, то доручення до патріарха було вочевидь важливішим. Проте в тому-то й проблема з цими закоханими, що вони часто думають не нею. Якщо лист Мотрі не потрапить до гетьмана, а той опісля дізнається, що Мусій міг, але не допоміг, буде сердюкові непереливки.

«Добре, допоможу їй добратися до Білої Церкви». Проте…

– Як гадаєш, до кого саме Кочубеї послали голуба?

Тому, що зарізяки виїхали назустріч, могло бути лише одне пояснення. Саме це.

– А не випадково?

У відповідь Мусій мовчки показав те, що було в кишені одного з дезертирів, – невеличкий клапоть паперу, на якому з одного боку було намальовано свинцевим олівцем тавро, як на конях, та літера «буки», тобто «два», з другого – написано «забрати лист».

Дезертири явно ночували не в лісі чи на болоті, а в хаті. І не було в них із собою вогнепальної зброї, хоча при дезертирстві вони не могли прихопити самі лише палаші.

Вочевидь, той, у кого переховувалися ці дезертири, не дуже-то довіряв їхній витримці, боявся, що хтось із них та бабахне.

А треба було безшумно…

Цікаво, чи розуміли вони, що хоч верть-круть, хоч круть-верть, а все одно в черепочку смерть? Причому саме в черепочку, рано чи пізно, дали б їм покуштувати чогось. Бачив Ільченко такі штуки при дворі бея Ісмаїла…

Хата-землянка вигулькнула за поворотом яру несподівано, коли вже небо посіріло. Мар’яна – єдине, що дізнався Мусій про жінку, це те, що звали її Мар’яною, ну й те, що можна оком побачити: років десь близько двадцяти, білява, сині очі… – так-от, Мар’яна, яка вела його ярами та стежками (ці місця вона знала, як власну долоню, що було трохи дивно), прошепотіла:

– Рік тому її не було.

Мало чого рік тому не було! Проте Мусій обережно витяг палаш, засунув його під праву пахву (повіддя він тримав правицею, як і личить лівакові), а в шуйцю взяв свій вірний пістоль. У нього було два пістолі, німецький та турецький, причому перший він носив за поясом, а другий – в ольстрі.[32]

Як не мало він умів, але порох на полиці спалахував у нього неодмінно, без осічок. А такого, аби на полиці спалахнув, а у стволі – ні, майже не траплялося. Сердюка поки що Бог милував.

Помилував і на цей раз. Бо кремезний, добре одягнутий чоловік як з’явився у дверях, так одразу й скинув до плеча карабін. Ільченко випередив його на долі секунди – і куля з рук мерця пішла в небо. Мар’яна скрикнула, що Пройдисвіт приписав переляку.

У землянці нікого не було. Проте тут і там було розкидано селянський одяг, за розміром підхожий на дезертирів, були тут і рушниця, і пістолі, і лядунки – усе московське, більше того, тут знаходилися мортириця[33] та гранати – свідчення того, що дезертири були не драгунами, а кінними гренадерами.

Мусій зразу вирішив, що литі мідні гранати він візьме, а от мортириця… приваблива штука, але й примітна. Хоча… Можна поки що замотати в щось та приторочити до Мар’яниного сідла. Вона легка, речей не має. А перед Білою Церквою приховати десь.

Спальне місце було зроблено зі свіжоскошеного сіна.

– Дивно, коня немає.

– Нічого дивного, – Мусій знизав плечима, – він на тих двох приїхав, цим коней не довіряли. Втекти, звісно, й пішки можна…

Проте коні дорого коштують. Ну, ясно і те, що вчора вони швидше, аніж ми, дісталися до шляху, бо ми їхали поночі, а вони – серед білого дня.

– А сюди не так легко дістатися, як здається, – потягуючись (потягуючись!), сказала жінка.

Сердюк обійняв її за талію, вона висковзнула, але лише для того, аби впасти на сіно.

– Про що ти думаєш?

– Про те, що нас тут можуть застукати…

– Ні. І ні. Не можуть, бо якщо тіла знайшли, то погоня по слідах не піде, я відвела очі…

«Так ти відьма?»

– …тепер у слід носа втупить, а не побачить. І думаєш ти не про погоню. А про те, що якби Петро залишився живим, то лежала б я під ним.

Мар’яна посміхнулася.

– Могло й так бути… Він сподівався.

Вона засміялася.

– А могло і не бути. Мало хто на що сподівається… Он Мотря все ще бачить себе пані гетьмановою.

«Дійсно, якщо зразу не вдалося, то після такої веремії…» Втім, сердюкові взагалі було байдуже до далекої доньки генерального судді, а зараз – і поготів. Адже якщо їх не можуть знайти, а Мар’яна така красива… а він уже кілька місяців не був із жінкою…

Мусій Ільченко не міг бачити, що кожного разу, коли Мар’янині нігті впивалися в його плечі, труп невідомого йому старшини здригався.

Государ Петро Олексійович (формулу «Петро І» він вигадає трохи згодом, чим дасть поштовх чуткам, що є предтечею антихриста: перший, а потім ще другий буде!) ніяк не міг заснути. Десь о другій годині він зволив згадати, що його непокоїло: у повідомленнях з Москви та Санкт-Пітер-Бурха (він і подумки вимовляв повністю, зі смаком: Санкт-Пітер-Бурх) уже три місяці не повідомлялося про жодну страту.

За три місяці – жодної крамоли, жодного хабара, жодного випадку казнокрадства? Покривають… Покривають!

Петро підвівся, одягнувся сам, без допомоги – пожалів будити денщика (із жінками він лягав удень, а спав з денщиком, причому це був єдиний випадок, коли цар зволив пояснити підданим свою поведінку: в момент засинання з ним, мовляв, корчі бувають, і єдиний засіб від них – учепитися в чоловічі плечі. Що ж, ті троє, що мали право входити до кімнати, де зволив зупинитися Його Величність, – тобто Меншиков, Головін та Апраксін, – інколи заставали сцени, схожі на корчі…)

Цар витяг з-під подушки зв’язку ключів, швидко пройшов до сусідньої кімнати, яка вся була заставлена скринями, що їх Його Величність зволив зробити власноручно й секретні замки до цих скринь сам «измыслил».

У цих скринях, які Петро чомусь називав «шкапами», заперті на ключ спали царські секретарі.[34]

Петро відкрив першу-ліпшу скриню, витяг секретаря… Витяг у буквальному розумінні, схопивши за плечі з усієї своєї богатирської сили.

Секретар, що не вперше переживав подібну оказію, спав у мундирі, щоправда, штани в нього були мокрі: терпів, бідолаха, з останніх сил, а коли цар його схопив – синці точно будуть, – то з переляку…

– Пиши! – рявкнув Петро Олексійович. – Господа! Понеже уведомлены Мы, што вы по доносам ни одново дела не свершили, но всё поманиваете, забывая Бога и души свои, того ради последнее, о сем пишу к Вам. Ежели пяти или шти дел главных, буде более, не успеете, до первого числа… и преступникам не учините смертную казнь, то вам сие будет! Про смертную казнь и што им самим сие будет, подчеркни жирно. Што ещё? Ну! Што ещё есть?!

– Про протопопа ж писали, с Воронежу, на которова донос поступил, што писал протопоп ночью, а чего писал – неведомо. Запирается, говорит, ничего не писал, и даже пера с чернилами не нашли в доме. А на дыбу его нельзя, спина больная, помрёт ишшо.

– Пиши. О протопопе. Раз пытать нельзя, то можно, разложив, батогами бить.[35]

Продиктувавши кілька листів, Петро забажав до вітру і, на відміну від секретаря, мав змогу виконати своє бажання, полишивши на столі зв’язку ключів від «спальних шкапів». Як тільки за монархом зачинилися двері, секретар витяг з-за пазухи шматок воску і, поспішаючи, почав робити відбитки. Давно вони на таку нагоду чекали.

Мусій усе ж вирішив почекати Мар’яну на постоялому дворі на околиці Білої Церкви до завтрашнього ранку. Власне, тут вона була в безпеці, чи майже в безпеці: спробувати схопити в місті жінку з таким перснем було дуже ризиковано. А якщо вона сказала, що далі не потребує супроводу, то, мабуть, так воно і є. Та все ж таки…

Мусій трохи пригубив медовухи з глиняної чарки.

Саме трохи – він пам’ятав розповіді діда Данила (батька майже не пам’ятав) про старі часи, коли за ковток у поході козака страчували, і правильно! Про небезпеку від міцних напоїв нагадував раз у раз і Іса.

Але їсти, не запиваючи, було просто небезпечно, бо пили навколо всі. А колись же за випивку під час війни страчували. Неподалік компанія козаків (судячи з деяких вигуків, Богуславського полку) уже напилася до небезпечного стану і, косо поглядаючи на Ільченкову барву,[36] лаяла старшину. Особливо часто згадували будівництво нових валів навколо Лаври, звідки й поверталися.

Мусій сам не розумів, навіщо насипати земляний вал, коли є потужний кам’яний мур, який закінчили лише минулого року. Проти кого це? Проти орди вистачить і муру, навіть якщо вона прорветься до Києва, чого, дяка Богові і козацтву, не траплялося дуже багато років. Шведи? Та за час, потрібний для будівництва таких потужних укріплень, війна сто разів скінчиться.[37]

Пройдисвіт підозрював, що просто хтось віддав наказ, не подумавши, і все, – написане пером не виореш волом, та й гроші, що з казни на цю справу капають, – що, все срібло дійшло, куди треба, і нічого по дорозі не заблукало? Ха!

Один з козаків спробував відволікти увагу піснею, проте, як це часто буває, намагаючись змінити тему, змінив її на ще небезпечнішу, бо заспівав він не мало, не багато, а:

Мусій не вперше стикався з тим, що народ не змирився з арештом батька козацького. Сам він двічі воював під булавою Палія, бо саме до його загону приєднався, коли той проходив мимо Бара, невдовзі й у полон потрапив, а після втечі повернувся в Україну якраз перед початком «нової Хмельниччини», та міг сказати про Палія багато доброго, але… Пам’ятав і про його важку вдачу, через яку видатний тактик постійно сварився з усіма гетьманами та іншими полковниками. Саме цим – значно спрощуючи – пояснював і його арешт. (Хоча інколи замислювався: чи не за чаклунство взяли полковника? Всі навколо певні були, що Семен – ворожбит. Так здавалося й самому Ільченкові, хоча спитати, звісно, не насмілювався.)

Так чи інак, але майже всі старі паліївці змирилися, два полки з них створено (до Білоцерківського полку Ільченко не вступив, бо городові козаки несли службу власним коштом, якого в нього не було, а до полку Танського – бо Танський[39] його не любив), – так-от, свої змирилися, бо проти царського наказу нічого не вдієш, а решта – ні.

У Мусія навіть майнуло передчуття, що йому зараз можуть натовкти пику, бо не будеш же стріляти-рубати своїх, але цієї хвилини вихором влетіла Мар’яна.

– А хто обіцяв грошей зайвих не витрачати?

Мусій миттєво розіграв спійманого на гарячому чоловіка, хоча щось не пригадував за собою ніяких обіцянок.

Коли вони опинилися в кімнатці, точніше – у маленькому закапелку, Мар’яна обняла сердюка і зашепотіла у вухо:

– Ніж у тебе добрий?

Нічого не розуміючи, Мусій кивнув.

– Ріж монету, пістоль набивай! Швидше, він може й сюди заявитися.

Ільченко не зумів би втекти аж з Єгипту, якби не відчував, коли можна перепитувати, а коли треба робити, що кажуть. Він витяг монету, яка на вигляд здавалася найвищої проби, порізав її ножем на шматки й набив ними німецький пістоль. Другий у нього був турецьким, дуже довгоствольним, і сердюк завжди заряджав його кулями – він пробивав кольчуги, які ще носили деякі поляки та татари.

Тільки завершивши процедуру, Пройдисвіт повернувся до Мар’яни, що, вочевидь, розуміла: не можна відволікати людину, яка перезаряджає зброю:

– Що?

– Ти пам’ятаєш старого, що сказав: «Мало нас залишилося»?

Сердюк остовпів: «А вона звідкіля знає?»

– Я задрімала, поки листа носили до гетьмана… Саму не пустили, звісно… Ну, я задрімала на ослінчику… З тобою виспишся… І він з’явився уві сні. Сказав, що ти вбив учня самого Сулеймана, а це – найсильніший із чаклунів бусурманських. Він такого не подарує, бо учня знайти важко. І ще Сулейман якийсь некро, некро – і не вимовлю цього слова. Тому тобі треба мати срібну зброю. Старому дуже важко з’являтися уві сні, тому вдруге навряд чи зможе.

Мусій прикинув, чи не може це бути брехнею, і вирішив, що навряд.

– Зараз поїдемо?

– Ні. – Це слово спочатку вирвалося само по собі, і лише потім сердюк зрозумів чому. – Я сказав, що буду до ранку, тож запам’ятають, якщо станеться інакше. Та й сюди – все-таки образи висять, людей багато, я диякона бачив, – мо’, й не сунеться сюди нечиста. І їхати з такими ворогами краще вдень. Тим більше що тобі ж до Батурина?

– До домовини! – визвірилася Мар’яна. – Я ж гадала, не здогадається катиця,[40] куди я їду. Аякже! Тепер мені до Батурина зась, усе, що мала, – пропало. Так що з тобою їду. Старий благословив, а тобі наказав передати, що старого Ісу він знав і що той і вполовину не був такий, як моя бабця. Отже, я теж сильніша за тебе.

У Мусія майнула думка, що бабця була сама по собі, а онука сама по собі. Проте два потворники[41] дійсно кращі за одного. Але… Він згадав, що вона й бровою не повела, коли загинув закоханий у неї козак, більше того, за кілька годин віддалася іншому. Та й зараз якусь фальш він усе ж відчув.

– Може, ще й сказав, для чого я їду?

Жінка зашарілася, але відповіла правду:

– Ні, заборонив навіть питати. Не твоя, сказав, справа.

Вочевидь дійшовши висновку, що Мусій потребує додаткового заохочення, вона взяла образ у кутку (господар чи то багатий, чи то дуже богобоязкий) і рішуче повернула його обличчям до стінки.

– …Не спиш?

– Боюся спати. Не хочу бути уві сні вбитим. Так що поспи трохи перша, а потім я, і так воно хай і далі буде.

Поспали…

Неприємності почалися вранці на стайні, де Ільченко з Мар’яною сідлали коня й мула.

Присутність когось іншого він відчув потилицею й, озирнувшись, побачив двох козаків, що вчора лаяли старшину. І відчув бажання закусити, бо хлопці або похмелитися встигли, або всю ніч пиячили.

– О! Курва попалася! Пішла з нами!

Мусій, ще сподіваючись уникнути бійки, рявкнув:

– У мене наказ!

– Про курв?

І, не даючи сердюкові щось пояснити, кремезний козарлюга зацідив Ільченкові в обличчя так, що той упав, а перед очима замерехтіли зірки.

Кремезний розвернувся і схопив Мар’яну, у чому й помилився, хоча досі після його удару ніхто не вставав раніше аніж за кілька хвилин; проте Пройдисвіта, коли він був рабом, ще й не так били, так що раптом, перш ніж богуславці помітили, він підскочив, неначе кішка, і вже тримав у лівиці турецького пістоля, вихопленого з кобури при сідлі мула.

Як уже сказано, пістоль був дуже довгоствольний, до того ж, як на значній частині турецької зброї, десь за півпальця до кінця ствола на ньому було досить велике потовщення у вигляді зміїної голови, з пащеки якої виходить дуло.

Тож коли ця зміїна голова вдарила кремезного по голові, на додачу правий кулак врізався йому ж у потилицю, а другий козак отримав копняка в черево, сердюк ще й палаша вихопив:

– Порубаю й постріляю! – Для наочності Мусій клацнув курком пістоля.

Насправді Ільченко не бажав ані стріляти, ані рубатися, і хоча йому дійсно нічого б за це не було, проте виконання наказу зірвалося б.

Менший з козаків ухопив кремезного, що стогнав від болю, за здорову руку й поволік, – мабуть, від копняка протверезів.

…Мусій не звернув уваги на захоплені очі слуги-підлітка, що тут і ночував у стайні, та якби й звернув, то нічого зробити не зміг би.

Хлопчина, звісно, пробовкнувся; хоча хазяїн постоялого двору суворо забороняв розповідати будь-кому про бійки між відвідувачами, але наступної ночі Аркадій Борисов, який уже вирішив був відмовитися від погоні й завітав до Білої Церкви просто про всяк випадок, почув про бійку від дівки, яку залишив із собою.

Вранці він мав уже докладний опис обох подорожніх, та й коня з мулом описали.

…Утім, в Ільченка вистачило глузду звернути з битого шляху й просуватися стежками, Білоцерківщину він знав добре, бо воював тут майже два роки, та й потім проходив з полком.

Отож просуваючись весь день без перепон, вони надвечір зупинилися на березі невеликого струмка.

Мар’яна зібралася за хмизом, але сердюк похитав головою:

– Ночі теплі. А поїмо хліба.

І, впіймавши здивований погляд жінки, пояснив:

– Бачив я одного, запах вогнища ду-уже далеко чув, може бути і другий. До того ж, як підкинеш хмиз, то потім до-овго нічого не бачиш. Як і домовлялися, я посплю, а ти початуй, потім розбудиш.

Утім, жінка штовхнула його десь години за дві.

Мусій сполоснув обличчя, аби прогнати сон, і запитав:

– Страшно?

Та ледве вичавила із себе:

– Та всюди ворог ввижається.

Сердюк відкрив рота, хотів щось сказати і тут здогадався, що під словом «ворог» Мар’яна розуміє не людей і… і що вона, мабуть, права, тож, тримаючись так, аби загородити собою огляд з того місця, звідки просто віяло небезпекою, витяг з-під сакви, що слугувала йому подушкою, набитий срібним шротом пістоль, поклав на кирею, на якій раніше лежав. Поряд поклав шведську фузею[42] з примкнутим багнетом. І поцілував жінку.

– Ти що?

– Твій переляк заспокоюю.

…І саме тієї миті, коли б із чортової дюжини спостерігачів дюжина дійшла б висновку, що Мусій нічого, крім Мар’яниного тіла, не бачить і ні про що, крім нього, не думає, сердюк скочив на ноги і вистрілив у темну фігуру, що підкрадалася до коханців.

…Ільченка порятувала звичка одразу після пострілу міняти зброю, особливо вночі, коли постріл тебе ж і засліплює, а ще передбачливість, з якою він поклав поряд із собою фузею. Бо темна фігура все ж стрибнула, сама настромивши себе на багнета.

Проте вона не впала, а продовжувала махати руками, явно намагаючись добратися до Мусієвої горлянки. Мовчки, без крику чи стогону. Той, не думаючи, звів курок і натиснув на гачок, аби знову осліпнути й оглухнути від пострілу.

Удар кулі відкинув фігуру на кілька кроків, та вона підхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтіли плями), як здогадався і знову зустрів нечисту силу багнетом.

І знову опинився у становищі мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподібна істота, що билася на багнеті, й не думала слабнути попри кілька жахливих ран. І все це в повному мовчанні.

Несподівано біля Пройдисвітової голови гримнув постріл з пістоля, потвора здригнулася, завмерла й осіла на землю.

– А ось тепер уповні прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? – Голос Мар’яни, в руці якої димівся турецький пістоль, звучав неприродно.

Пройдисвіт викресав вогонь, подмухав на трут і мало не скрикнув: на землі лежав той невідомий літній старшина, якого він уже одного разу вбив. Ось і дірка на місці ока – він, як і завжди, цілив у перенісся, але саморобна куля, як і завжди, трохи відхилилася від лінії прицілу.

І ще чотири рани на тілі.

Ільченко замахнувся палашем, але раптом відчув: не треба. Дорош (який, можливо, і не Дорош) тепер мертвий повністю й назавжди.

– Пояснюй! – Він повернувся до жінки.

– Та нема чого пояснювати…

З Мусієвої горлянки вирвалося щось хрипке, і жінка заторохтіла, неначе хліб молотила.

– Дорош – це далекий родич Кочубеїв. Як і вони, з Криму.[43] Тобто батько його з Криму. А він як дізнався, що Кочубеї тут високо піднялися, так і приїхав, охрестився у ту віру, де більше сала дають. А може, й не хрестився, про Кочубеєве бусурманство чув?

Хто не чув! Хоча досі Ільченко не знав, вірити цьому чи ні.[44]

– Хоча він, на відміну від тебе, необрізаний.[45] – Мар’яна перехопила Мусіїв погляд. – Ну так, був гріх. А то звідки б мені знати? Чоловік пропав, з першого ж походу по весіллі не повернувся, ніхто й не знає – мертвий чи у полоні. А кортить!

Вона знову потягнулася, її біле тіло (одягтися не встигла) просто світилося у темряві.

Чоловік встиг подумати, що оця жінка була з ним не лише через кілька годин після смерті Петра, але й через кілька хвилин після першої смерті Дороша, з яким спала та якому була багато чим зобов’язана…

Проте… їм їхати далі разом… і відьма могла б бути не такою красивою…

– …Я забув спитати про головне.

Мар’яна здогадалася, не перепитуючи.

– Я поклала до другого пістоля свій хрестик. Поверх кулі.

Гладкоствольну зброю можна було зарядити двома кулями – одна поверх іншої.

А звичай носити хрести на грудях потроху розповсюджувався, хоча ще донедавна такого звичаю не було.

– Не знаю, що більше подіяло: чи те, що освячений, чи те, що срібний. А чому срібний шрот не подіяв – сама не втну. І бабуся, і старий оцей запевняли, що повинен виручити.

Зате Мусій це розумів – він вистрілив занадто рано, з надто великої для уламків монети відстані, і ті два-три шматочки, що влучили, застрягли в одязі. Треба буде срібну кулю відлити.

Гетьман стиснув голову руками. Його кохану видають заміж… За Чуйкевича.

І нічого не можна зробити…

Нічого…

Не можна зараз сваритися з Кочубеями, з Чуйкевичами, з Апостолом, що стоїть за ними.

Не можна, не можна…

Тим більше що однаково вони з Сонечком бути разом не можуть. Якщо раніше можна було без зайвого галасу отримати дозвіл від патріарха, то зараз не можна… І не скажеш же вголос, що Кочубеї – мусульмани…

Ніяк не можна.

Тим більше що, схоже, від нього й чекають якоїсь дурості.

А Мотря ляже з іншим…

Біль… Боже, як це боляче…

А ще Апостол кричав йому в обличчя:

– Якщо так і далі буде, то кури нас загребуть!

Чому йому згадалося зі Святого Письма: «не прокричить тричі півень, як ти тричі зречешся»?

Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кілька років тому здавалося, що він від українців лише вірності хоче… І були ж вірні, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомісяця нові обмеження наших прав! Он учора московський капітан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[46] А майже так!

До речі, серед козацтва за такі слова на адресу матері спокон віку була одна відповідь… А тепер спробуй сказати їх благородію: «витягай шаблю», – одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усі сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитів виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляє наші полки в різні боки…

Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не міг піднятися. Тоді можна було б просто написати ввічливого листа, що так, мовляв, і так, віднині ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого війська все-таки менше?

А Мотря виходить заміж…

Мабуть, єдине, що втішає, – оця справа з патріархом.

Це – для Бога. Для душі. Для вічності.

Прости мене, Господи!