Москва Ординська. Книга друга

Переднє слово

Російська історіографія, як вогню, боїться правди про свою минувшину. Особливо про період свого зародження та перші століття становлення. Імперія та її поводирі зробили і продовжують робити все, аби правду ніколи не дізнались люди.

У книзі «Країна Моксель, або Московія» автор подав розгорнуту картину, як московські владоможці та їхні поплічники свідомо фальшували минуле своєї держави, маніпулювали фактами і подіями.

Так московський цар Петро І сфальшував «Радзивилівський літопис» заради доказу зв’язку Київського Великого князівства з Ростовсько–Суздальською землею. У «Радзивилівському (Кенігсберзькому) літописі вперше в імперії опубліковано працю геніального Нестора «Повість минулих літ», а сам літопис доведений до 1206 року. Наскільки сфальшована праця Нестора, сьогодні говорити важко, але факт її фальшування засвідчили чимало російських академіків і професорів. Серед них: академіки О. О. Шахматов (1864–1920), Н. П. Кондаков (1844–1925); професори: В. І. Сизов (1804–1904), Д. В. Айналов (1862–1939) та інші.

Звичайно, російські науковці говорили про фальсифікації завуальованою мовою, бо відкритим текстом не дозволяли говорити влада і цензура.

Послухаємо академіка О. О. Шахматова про дослідження В. І. Сизова та Д. В. Айналова.

«У 1905 році… було надруковано статтю… В. І. Сизова “Мініатюри Кенігсберзького літопису…” Як видно з редакційної примітки у кінці статті, В. І. Сизов дійшов висновку, що джерелом дли ілюстрації нашого літопису (Радзивилівського. — В. Б.) могла бути ілюстрована редакція нижньо–німецького судебника під іменем Sachsenspiel» [140, с. 2].

«Д. В. Айналов у своєму дослідженні “Про деякі серії мініатюр Радзивилівського літопису…” зосередив свою увагу на зображеннях осіб… Виразні сліди німецького живопису і гравюри, явна модернізація малюнків починаються, — як вказує Д. В. Айналов, — з 96 аркуша, де вміщено зображення “Катепана”, який одягнутий в костюм німецького крою і сидить біля готичної споруди з вежами» [140, с. 2–3].

Нагадаємо читачам, що складовою частиною Радзивилівського літопису є 618 кольорових малюнків (мініатюр). І всі ті малюнки, за твердженням російського професора В. І. Сизова, є похідними.

Отже, всі мініатюри не є оригіналами чи то Київської, чи то Ростовсько–Суздальської землі, а є копіями з німецького першоджерела. Такий парадокс «знахідки» московського царя.

Не будемо говорити про створену російською імператрицею Катериною II «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России», яка працювала з 4 грудня 1783 року до смерті Катерини II у 1796 році. Діяльність цієї «Комиссии» була настільки засекреченою, що один із найкращих російських професорів В. О. Ключевський, який читав курс світової та російської історії синові імператора Олександра III, змушений був визнати цей факт. Академік Петербурзької Академії наук Н. О. Попов написав цілком відверто:

«Не можно было получить обстоятельных сведений (о работе “Комиссии” — В. Б.); по соображении же оной с известными всякому любителю отечественных деяний, Записками касательно Российской Истории» [142, с. 75].

Всі ці та інші дослідження дали змогу російському академіку О. О. Шахматову зробити приголомшливий висновок:

«Я отрицаю самую возможность того, что Нестор знал летописное сказание в том его виде, в каком оно дошло до нас в составе хотя бы Начального свода» [141, с. 64].

Тобто вся російська історична наука свідомо спотворена московськими владоможцями, аби приховати правду про походження сучасного російського народу та давніх керманичів держави, врешті–решт, про входження Московського улусу до складу Золотої Орди.

І це приховування та перебріхування правди продовжується в Московській державі ось уже майже 500 років.

Поцупивши в українського народу (русичів) історію та давню спадщину, московські владоможці та їхні історики робили та роблять усе, щоб правда не побачила світ і не запанувала в ньому.

Ще в першій половині XIX століття деректори Центрального архіву Російської імперії Микола Миколайович Бантиш–Каменський (1737–1814) і Михайло Андрійович Оболенський (1805–1873) засвідчили, що в їхньому архіві зберігались давні раритети Київської Лаври, які доводилося рятувати першому, та давні грамоти з часів хана Батия до часів Кримських ханів, з якими не дозволили працювати другому. Князь М. А. Оболенський так і написав:

«…В описі Царського Архіву, надрукованому в Актах Археографічної Експедиції, т. І, на ст. 345 сказано: “Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема…”» [92, с.35].

І на тій самій сторінці той же М. А. Оболенський написав: «Короб 101. А в ньому грамоти Шертні Кримські… белерменським письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема» [92, с. 35].

Опрацьовувати ті матеріали російська влада ніколи не дозволяла. Бо вони повністю спростовували вигадані московські міфи про походження і становлення Московської держави та московитів.

Аби в подальшому утримати вигадані міфи серед панівної ідеології держави, російська імперська влада всі вилучені історичні документи завойованих держав і народів ховала до своїх таємних сховищ.

Так було перенесено до сховищ після третього поділу Речі Посполитої (Польщі) у 1795 році всі конфісковані та вивезені до Москви архіви Литовсько–Руської держави, так звана «Литовська метрика», 600 томів. На вимоги незалежної Литовської держави повернути їй архіви Москва, як завжди, відповідає відмовами.

Москва навіть своїм історикам не дозволяє працювати з ними. І коли мені сьогодні деякі українські історики, по–лакейськи прислуговуючи Москві, заявляють, що, мовляв, «Литовська метрика» давно опрацьована, у мене до них є просте запитання: коли і де Російська імперія опублікувала 600 томів «Литовської метрики», як з ними познайомитися?

Відповіді, звичайно, немає.

То чому ж так боїться Московщина чужих архівних матеріалів?

Ще цікавіша історія сталася із так званими «Бахчисарайськими архівами», знайденими наприкінці XIX століття російським професором В. Д. Смірновим під час розкопок спаленого російськими військами Бахчисарая.

І ці матеріали Московія заховала до своїх секретних архівів. А головне — не дозволила з ними попрацювати навіть професору В. Д. Смірнову (1846–1922).

Найцікавіша пригода трапилась із матеріалами, знайденими експедиціями П. К. Козлова в 1908 і 1926 роках, коли під час розкопок міста Хара–Хото на теренах сучасної Монгольської Народної Респубілки, було знайдено «2000 томов книг и рукописей» на «уйгурском, тибетском, татарском, китайском, персидском, тангутском и т. д. языках… последний документ — 1370 год…» [2, т. 28, с. 197; 42].

Увесь матеріал було незаконно вивезено з незалежної держави до Московської імперії, привласнено і заховано до таємних архівів. По суті — украдено!

Що ж приховує Російська імперія від світу?

Не будемо вести розмову про всі вигадки–міфи російської історіографії. Про них досить детально говорилось у тритомній праці автора «Країна Моксель, або Московія». Хто має бажання відновити в пам’яті матеріал, може звернутися до вказаної книги. Зазначимо лише, що російська історія — це суцільна вигадка, суцільні міфи.

Торкнемося переважно того, про що не йшлося у «Країні Моксель…» Поговоримо про розвиток Київської Русі та Московії після 1240 року, тобто по навалі війська хана Батия.

Як засвідчив угорський монах Юліан після своїх двох подорожей до землі пращурів — Великої Угорщини (Башкири) вся «Суздальська земля» була захоплена військом хана Батия, без спротиву і боротьби. Там на 1237 рік було два князі: «Один князь із усім народом і сім’єю підкорився володарю татар, а другий із небагатьма людьми… (втік) до особливо надійних місць…» [23].

Ми пам’ятаємо: обидва «Суздальські князі» загинули — один на річці Сіті (той, що тікав від хана Батия), а другий — у Германії (за свідченням Вільгельма де Ребрука). Одразу по завоюванні Ростовсько–Суздальської землі, яка в ті часи називалася Мещерою, хан Батий закріпив більшу частину Мещерського улусу, що став невід’ємною складовою частиною Золотої Орди, за своїм братом Чилаукуном і його родом.

На терени Мещерського улусу Золотої Орди впродовж 1238–1239 років хан Чилаукун переселив чотири роди: ширинів, аргинів, баринів, татар. Загальна чисельність переселених до Мещерського улусу тюркських племен становила 60 тисяч осіб. В той час, коли місцеве фінське населення нараховувало біля 50–60 тисяч.

Саме із цього конгломерату фінських і тюркських племен згодом з’явилися московити, які самочинно звеличили себе у XVIII столітті великоросами.

Послухаємо, про що свідчить «Бархатная книга» російського дворянства, видана за часів Петра І:

«Глава 38

275. Род Князей Мещерских.

В лето 6706 (1198) князь Ширинский Бахмет Усейнов сын пришел из большие Орды в Мещеру, и Мещеру воевал, и засел ее, и в Мещере родился у него сын Беклемиш.

И крестился Беклемиш, а во крещении имя ему Князь Михайло, и в Андреевой Городке поставил храм Преображения Господа нашего Иисуса Христа, и с собою крестил многих людей…» [24, кн. 2, с. 239].

Не лякаймося дати 6706 (1198). Ми знаємо, що «Бархатная книга» російського дворянства вийшла друком у 1682 році, а останні зміни до неї вносилися уже за царювання Петра І, про що свідчить вступна, описова частина книги:

«А по 195 году (1687)… Великие Государи, Цари и Великие Князи Иоанн Алексеевич, Петр Алексеевич, и Великая Государыня, Благоверная Царевна и Великая Княжна София Алексеевна… по докладной же выписке указали в родословной книге родословных людей роды писать по главам по прежнему; а которые роды учали слыть розными прозвании, и тех писать по тем прозваниям порознь особыми главами, или разделами, впервых от большаго брата, потом от другаго и от третьяго, и от иных, сколько в котором роду было разных родов, по степенем, и родословить их всякой род и поколение сначала… А по тем прозваниям по поколениям же писать тех, кто ныне тех родов в лицах, чтобы всякому роду начало, от кого кто повелся, явно было порознь» [24, кн. 1].

Не будемо аналізувати, як штучно були розірвані династії Чингісидів на багато складових. Це очевидно із наведеного тексту.

Звернімо увагу, що 1687 рік у «Бархатной книге» подається, як 195. Це вже щось нове. Що цей рік у новому романовському літочисленні міг означати?

Визначимо, з якого року він веде свій відлік. Отож, 1687–195=1492. Тобто 1492 року в Московії було прийнято рішення про нове літочислення в державі.

Що ж сталося в ті роки в Московії, що спонукало до нового московського літочислення?

Щоби відповісти на це запитання, слід врахувати три незаперечних факти.

Перший. У 1472 році Московський князь із роду Чингісидів — Іван III, який правив улусом на ті роки, одружився (другим шлюбом) із візантійською принцесою Софією Палеолог.

«Посланник німецького імператора барон Герберштейн, який двічі приїжджав у Москву за часів Іванового наступника, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спостережливою людиною, «заявляє про Софію в своїх записках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого Князя, який чимало зробив під її намовою… (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди, (в Московію) перекази та звичаї візантійського двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця. Особливо сприятливою могла бути думка про те, що вона, царівна, своїм московським заміжжям робить московських государів… спадкоємцями візантійських імператорів». [8, с. 189].

Другий. На ті часи (1492 рік) уже 39 років не було Візантійської імперії, яка перестала існувати з 1453 року. Тож думка візантійської царівни Софії про перебрання Іваном III до своїх рук візантійського імператорського спадку була дуже привабливою для московських Чингісидів, які стояли нижче за Кримських ханів у родословній Чингісового роду і не мали ніяких шансів у цьому напрямку вийти на перше місце. Тим більше, що на візантійський спадок на ті роки в Івана III не існувало держав–конкурентів. Болгарія, Сербія і Греція — православні держави — уже були загарбані Османською імперією і конкуренції вчинити не могли. А велике Литовсько–Руське князівство претензії на візантійський спадок не мало бо Великий Князь ще з часів Ольгерда був католиком.

Третій. Саме на ті роки припадає будівництво Московських кремлівських храмів: Успенського (1472–1479), Благовіщенського (1484–1489), Архангельського (1505–1508).

Успенський Собор — усипальниця московських митрополитів.

Архангельський Собор — усипальниця московських князів і царів.

Благовіщенський Собор — «домовая церковь московских государей» [2, т. 13, с. 377].

Так от, у Благовіщенському Соборі Московські царі Романови, прийшовши до влади в 1613 році, не збивали штукатурку і фрески, як це зробили в інших старих храмах. «У цьому храмі фресок не збивали, а замалювали зверху новими зображеннями. Вже в радянській імперії вибірково було відкрито окремі місця

храму, де московські князі подані як родичі Христа і намальовані з Ісусом Христом в одному родинному ряду» [143, т. З, с. 247].

Саме ця тема родичання московських Чингісидів (Іван III) із Господом Богом знайшла своє відображення в «Бархатной книге», виданій Романовими. Послухаємо:

«Глава І.

Родословие Великих Князей Российских.

Егда всесильный и единый от Троицы Господь наш Иисус Христос изводи вочеловечитися от Пресвятыя Владычицы нашей Богородицы и Приснодевы Марии, и во время Его святительного на землю пришествия, Августу Цесарю Римскому, обладающему всею вселенною, и раздели вселенную в содержание братии своей; брата своего Патрекея постави Царя над Египтом, и брата своего Августалия Александрии Владодержца положи…

Брата своего Пруса постави в березех Вислы реки, в град Мадборок и Турунь и Хвоиницы и преславный Гданеск, и иных многих городов по реку, глаголемую Немон, впадшую в море; и до сего числа по имени его зовется Пруская земля.

А от Пруса 14 колено Рюрик…

И в лето 6370 (862) Князь Рюрик взя с собою два брата: имя единому Трувор, а второму Синеус, и приде в Новград, и сам Рюрик седе в Нове городе…

А у Рюрика сын Игорь.

У Игоря сын Святослав…» [24, т. 1].

I так далі…

Як бачимо, ідея Софії Палеолог про візантійський спадок у Москві була сприйнята позитивно. Московські влада і церква пішли ще далі. Вони офіційно оголосили про Божественне походження своєї влади. І не тільки оголосили, а й увіковічнили цей факт на стінах Благовіщенського Собору. Звичайно, таких Соборів у Московії у ті роки було побудовано багато.

А династія Романових увіковічнила цей факт у «Бархатной книге». Текст наведено вище.

Слід зазначити, що після визначення свого Божественного походження московські Чингісиди вимушені були стати Рюриковичами. Іншого виходу на Бога не існувало. А поскільки тоді у Європі існувало літочислення від Різдва Христового, то, цілком зрозуміло, що Московія «отримавши свого Божественного помазаника», ввела і своє, московське, літочислення.

1492 рік став першим роком Московського літочислення. Ось чому у «Бархатной книге» ми зустрічаємо: «190 год, Генваря 12 числа; А марта в 27 числе того ж 190 году; А во 194 году (1686) Генваря в 26 день; А сентября в 21 числе 195 ж году (1687)» і багато інших. Це нове московське літочислення від «Божого Московського роду».

Мавпували серйозно!

Дослідивши оце мавпування з так званим московським літочисленням, повернемось до запису «В лето 6706 (1198)» у «Бархатной книге». Російські історики та науковці пізніших років (XVIII–XIX століть) розуміли необхідність якимсь чином «1198 рік» пояснити. Тому, недовго думаючи, погодилися із запропонованим князем Петром Володимировичем Долгоруковим рішенням перенести 1198 на 1298 рік. Мовляв, укладачі «Бархатной книги», пишучи її у 1682 році помилились, переплутавши 1298 із 1198 роком. Хоча, звичайно, і сам князь П. В. Долгоруков, і всі російські професори і академіки, які досі «співають пісень про 1298 рік», несуть нісенітницю. Бо знають, що до укладання «Бархатной книги» причетні найвищі духовні особи держави (митрополит і єпископи) та самі представники царського роду. І користувалися вони матеріалами московських церковних архівів — єдиного можливого достовірного джерела на ті роки. І ті ж церковні джерела у Патріаршому (Никоновському) літописі згодом подали смерть хана Батия під 1213 роком. Послухаємо:

«Тогда в Орде 6721 (1213) царь Батий умер, а новый царь… сел на царство…» [42]. Тобто хан Батий помер через 15 років після завоювання Мещери (Великого Володимирського князівства, за московською термінологією). Отож 1198 рік — є 1238 роком завоювання Мещери, а 1213 рік — є 1253 (1255) роком смерті хана Батия.

Російський професор М. Смірнов у своїй праці «О Князях Мещерских. XIII–XV вв.», виданій у Рязани 1904 року, зазначив:

«Впервые эта дата (1298 рік. — В. Б.) была принята князем П. Долгоруковым… в 1841 г.» [43, с. 10].

Потім цю дату, як уже говорилось, підхопила вся офіційна російська історична наука. Хоча сам князь Петро Володимирович Долгоруков уже в 1843 році зрозумів хибність свого припущення, та виправити помилку йому не дозволили влада і цензура.

Маймо на увазі, що у ті роки в Російській імперії ще мешкали справжні потомки Мещерських князів (роду Бахмета Усейнова сына), які вказали П. В. Долгорукову на його помилку. Так князь — Мещерський Еммануїл Миколайович загинув на Шипці у 1877 році [43, с. 20].

Князь П. В. Долгоруков, не зумівши виправити помилку в Російській імперії, надрукував свою книгу у Франції. Ось як про те написала Енциклопедія:

«В 1843 под псевдонимом “граф Альмагро” Д(олгоруков) издал в Париже на франц(узском) яз(ыке) “Заметку о главных фамилиях России”, в к(ото)рой раскрыл ряд историч(еских) фактов, порочащих самодержавие и аристократию» [2, т. 8, с.409].

Зазначимо: хоча у Франції праці П. В. Долгорукого не засекречені, та російські і українські професори ніколи «историческими фактами» П. В. Долгорукова не цікавились. А він же, втікши у 1859 році до Франції, у 1860 році в Парижі ще й видав книжку «Правда о России».

А найцікавіше наостанок:

«После смерти Д(олгорукого) его архив был приобретен через подставное лицо царским правительством…» [2, т. 8, с.409].

Отак працює донині Московська владна еліта: бреше, краде, приховує, винищує.

Якби людство мало змогу ознайомитися з оригіналами ханських грамот від «Батия та від інших царів», а я переконаний, що вони досі зберігаються в Президентському таємному архіві Російської імперії, можна було би повністю поновити справжню історію Московії. Російська провладна еліта вилазить зі шкіри, стверджуючи, що цих матеріалів не існує. То скажіть, будь ласка, що вам заважає опублікувати матеріали знайдені П. К. Козловим під час розкопок міста Хара–Хото у 1926 році? За свідченням Великої Радянської Енциклопедії (28 том, 1978 рік) «Находки из Х(ара)–Х(ото) хранятся в Гос(ударственном) Эрмитаже в Ленинграде» [2, т. 28, с. 197].

Вони, «2 тысячи томов книг и рукописей», розкажуть людству про минуле Московії.

Як «Литовська Метрика» та «Бахчисарайські архіви» розповіли би світові про Київську державу та її відносини з Литвою, Кримом і, звичайно, — з Москвою.

Це дивовижне явище, коли держава (Московська) так панічно боїться архівних матеріалів сусідніх держав, що аж викрадає їх та ховає.

Які ж вигадки (брехню) приховує Московія від людства?

Ось їхній перелік:

1. Вигадка про слов’ян–московитів.

2. Вигадка про входження Московії до Великого Київського Князівства.

3. Міф про Велике Володимирське князівство (Мещеру).

4. Міф про Велике Рязанське князівство (Тмутаракань).

5. Міф про заснування Москви у 1147 році.

6. Брехня про так званого Олександра Невського та його битви на Неві і Чудському озері.

7. Брехня про так званого Дмитрія Донського.

8. Вигадка про Куликовську битву.

9. Вигадка про династію Рюриковичів після 1238 року.

10. Міфи (вигадки) про митрополитів після 1250 року.

11. Міф про так званих татаро–монголів.

12. Міф про так зване татаро–монгольське іго.

13. Вигадки про повстання в XIII–XIV століттях у Ростові, Твері тощо.

14. Вигадка про незалежний від Золотої Орди розвиток Московії.

Та десятки інших, не менш цинічних.

Кожній такій темі московського фальшування слід присвятити кілька томів досліджень. Звичайно, мені самому таке не здолати. Тому закликаю істориків підключитись до цієї надзвичайно потрібної праці.

Треба зрозуміти, що московська владна еліта, оголосивши про святкування 1150–ліття своєї держави, ніколи добровільно не відмовиться від брехні та вигадок своїх попередників.

Потрібна довга і копітка праця сотень істориків (І не тільки), щоби очевидна правда запанувала в свідомості людей і відновила історичну справедливість щодо українців, московитів, татар тощо.

Оскільки московська верхівка ніколи не розсекретить своїх таємних архівів, то працюймо з тим матеріалом, який доступний сьогодні; якомога більше залучаймо джерел з іноземних архівів; пройдімося шляхом В. Г. Тизенгаузена та опублікуймо оригінали тих праць, які не дозволили опублікувати йому.

З Богом, дорогі друзі!